Вторник, 25 Июля 2017
Среда, 11 Январь 2017 14:20

Вища Зрада Правосуддя

Оцените материал
(1 Голосовать)

Заради судової реформи вже було прийнято не один безглуздий та протиконституційний закон, серед яких «свіжий» Закон України «Про Вищу раду правосуддя» (далі – Закон), що має «навести лад» в судовому корпусі. Даний закон в основному й присвячений саме фільтраційному відбору суддів як на етапі призначення, так і на етапі звільнення.

Загалом Закон України «Про Вищу раду правосуддя» можна порівняти з шаблонним договором, де визначені лише загальні рамки, а основна суть визначається додатками чи додатковими угодами. Так, більшість процедурних норм є бланкетними та відсилають до Регламенту Вищої ради правосуддя або до інших документів, які погоджуються або затверджуються тою ж Вищою радою правосуддя.

Не варто применшувати й власне потенційну фінансову залежність судів від Вищою ради правосуддя, адже саме цей орган у відповідності до п. 16 ч. 1 ст. 3 Закону бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя, однак форма та межі даної участі не визначені, що може становити загрозу для «слабких» судів.

Казкова «доброчесність»

Щодо власне здійснення інших повноважень Вищої ради правосуддя, то варто звернути уваги, що значно «полегшено» процедуру прийняття рішень, зокрема ст. 34 Закону визначено, що рішення Вищої ради правосуддя ухвалюється більшістю членів Вищої ради правосуддя, які беруть участь у засіданні Вищої ради правосуддя, якщо інше не визначено цим Законом. Тобто, за новими правилами достатність голосів рахується від тих, хто присутній у засіданні, а не від повноваженого чи конституційного складу Вищої ради правосуддя, отже прийняти бажане чи «необхідне» рішення стало простіше.

Що стосується уточнення «якщо інше не визначено цим Законом», то мова йде про рішення, яким вирішується питання про призначення судді на посаду, де необхідно аж 14 голосів членів Вищої ради правосуддя, що може ускладнити процес призначення оскільки Вища рада правосуддя має ретельно вивчити кандидата на наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням (п. 1 ч. 19 ст. 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Хоча і до деяких членів Вищої ради правосуддя також є дуже велика кількість запитань стосовно їх доброчесності. Тому і можуть з‘явитись обґрунтовані питання стосовно прийнятих рішень саме таким складом, що в подальшому буде слугувати підставою для визнання Європейським судом з прав людини порушення прав людини державою, яка допустила можливість прийняття рішень «недоброчесним» органом, що дійсно може вплинути на формування всього суддівського корпусу.

Недоторкані «члени»

Цікаво, що в Законі визначено лише два випадки необхідності 14 голосів. Другий - стосується вирішення питання про внесення подання про звільнення члена Вищої ради правосуддя за грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом члена Вищої ради правосуддя або виявило його невідповідність займаній посаді, допущення іншої поведінки, що підриває авторитет та суспільну довіру до правосуддя та судової влади; виявлення обґрунтованості наявних обставин щодо його невідповідності вимогам, визначеним у статті 6 цього Закону; істотне порушення вимог, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; систематичну неучасть у роботі Вищої ради правосуддя чи органу Вищої ради правосуддя (ст. 24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Варто нагадати про те, ще перехідними положеннями було визначено, що члени Вищої ради юстиції продовжують виконувати повноваження членів Вищої ради правосуддя, де на даний час їх кількісний склад становить 14 осіб (без урахування Гречківського П.М. із зрозумілих причин). Отже, нинішній склад органу, що вирішує долю суддівського корпусу, є непорушним за будь-яких обставин навіть несумісних із законом, адже за рішення неможливо проголосувати, бо доповідач та особа, щодо якої вирішується питання, не приймають участі в голосуванні. Аналогічна ситуація виникне, якщо до новообраного складу Вищої ради правосуддя буде призначено лише 15 осіб, що робить повноважною та «непорушною» Вищу раду правосуддя.

Загалом Вища рада правосуддя, яка складається з 15 членів є найбільш вдалим варіантом «ручного управління», на яке ніхто не може вплинути з огляду на визначені підстави звільнення та припинення повноважень члена Вищої ради правосуддя, бо й власне самі члени Вищої ради правосуддя чи працівники даного органу можуть бути скаржниками на суддю, який винесе вирок.

Правова «визначеність»

Слід додатково зауважити і про зміну порядку та підстав оскарження рішень Вищої ради правосуддя. Досить загадковою є позиція законодавця визначати підстави для оскарження рішення Вищої ради правосуддя, пов’язані з дотриманням формальних складових чи умов прийняття рішення, не зазначаючи при цьому таку підставу як порушення прав людини. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 27 Закону, якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів Вищої ради правосуддя, вважається, що Вищою радою правосуддя ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду. Тобто, особа, яка відповідає усім вимогам та успішно пройшла професійний відбір, але не набрала з незрозумілих причин необхідної кількості голосів, не може захистити своє право бути призначеним на посаду, бо Закон не рахується з правами людини.

Рішення Вищої ради правосуддя, які можуть бути оскаржені до суду подаються відразу до Верховного Суду. З одного боку це ніби спрощує судову тяганину, але з іншого зовсім не сприяє ефективному захисту.

Так, у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, що може мати наслідком застосування дисциплінарного стягнення до судді, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно (ст. 52 Закону). Також Закон передбачає можливість повторного звернення із клопотанням про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності або із клопотанням про продовження строку такого відсторонення стосовно судді в межах одного кримінального провадження у випадку скасування попереднього рішення Вищої ради правосуддя судом (ст. 64). Тобто, даний Закон зробив судове рішення проти Вищої ради правосуддя декларативним, тобто таким, що не усуває негативних наслідків для особи. Очевидно законодавець не врахував, що в тій же справі «Олександр Волков проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення ст. 6 Конвенції щодо права на судовий захист  з урахуванням того, що судові рішення не відновлювали прав особи, а отже судовий захист не був ефективним.

Суддівська «незалежність»

Новаторство законодавця знайшло свій прояв і в застосуванні такого правового інституту як відсторонення судді від посади. Мова йде зокрема про норму ч. 2 ст. 62 Закону, яка передбачає, що з дня ухвалення Дисциплінарною палатою рішення про застосування дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади суддя вважається тимчасово відстороненим від здійснення правосуддя без ухвалення Вищою радою правосуддя окремого рішення.

По-перше, жодного механізму захисту від можливого недоброчесного використання даної норми не існує, оскільки не існує ні рішення, ні дій, які можна оскаржити.

По-друге, така ситуація є напрочуд вигідна для відсторонення «незручного» для влади чи певних впливових осіб судді. Таке відсторонення судді триває до ухвалення Вищою радою правосуддя рішення про звільнення судді з посади або скасування рішення Дисциплінарної палати. Якщо порахувати, то в такий спосіб можна усунути суддю приблизно на 150 днів (30 днів на подання скарги+60 днів розгляду+60 днів у випадку продовження) і це тільки на підставі однієї дисциплінарної справи. Однак є ще один нюанс - в Законі не йдеться про те чи триває відсторонення судді на момент судового оскарження рішення Вищої ради правосуддя, адже у випадку задоволення позову Вища рада правосуддя має повторно розглянути дисциплінарну справу і винести ще одне рішення, а от яке рішення зупиняє відсторонення – дискусійне питання, яке швидше за все буде, як завжди, використане з маніпуляціями. Хоча практика звільняти суддів до остаточного завершення процесу з вирішення питання про легітимність звільнення суддів в нас є, що демонструє абсолютно зневажливе ставлення до суддів, в першу чергу тими, хто найбільше має піклуватися за повагу до статусу судді.

Ще однією новацією Закону є введення посади – інспектор Вищої ради правосуддя (ст. 28 Закону). Фактично це особа, яка реально займається реалізацією повноважень члена Вищої ради правосуддя, бо саме вона – вивчає матеріали справи, надсилає запити та готує проекти рішень. Насторожує те, що законодавець наголосив на тому, що ця особа не є державним службовцем, отже на неї не розповсюджуються вимоги щодо несуміщення. Крім того, ніхто не знатиме яких кадрів залучить чи залучатиме Вища рада правосуддя до співпраці чи не буде часом конфлікту інтересів між цією особою і суддею, який, наприклад, в цей час розглядатиме «цікаву» для інспектора справу.

«Доброчесні» скаржники

Окремо слід звернути увагу на права особи, яка звертається із скаргою на суддю, бо законодавець не обділив креативністю і дану ситуацію.

Так, ст. 44 Закону містить норму наступного змісту: очевидно безпідставна дисциплінарна скарга може бути залишена без розгляду та повернута скаржнику, якщо він неодноразово протягом дванадцяти місяців, що передують даті надходження скарги, подавав очевидно безпідставні дисциплінарні скарги, які були залишені без розгляду та повернуті скаржнику або за якими у відкритті дисциплінарної справи було відмовлено.

Навіть складно визначитися з чого найперше почати аналіз «цього». По-перше, «очевидна безпідставність» - дуже «чіткий» критерій, який не залишає шансу для суб’єктивності, тим більше, що це вирішується одноособово (хоча не слід забувати про інспекторів, які можуть виявити різке занепокоєння, щодо можливого впливу на суддю, який саме розглядає «цікаву» для нього або когось зацікавленого справу).

По-друге, критерій неодноразовості також не містить кількісної характеристики спроб скаржника допомогти Вищій раді правосуддя очистити судову систему від недоброчесних суддів. Наприклад, знайдеться експерт благодійної організації, який постійно моніторить дотримання прав у судах, і за один тиждень надішле понад сотню скарг на різних суддів, де за частиною скарг – застосують дисциплінарні провадження, а за іншою – відмовлять навіть у відкритті провадження. Питання – чи буде очевидно безпідставною наступна скарга експерта чи зможе уникнути у такому випадку негідний суддя відповідальності виключно з формальних підстав «креативної» норми?

По-третє, формулювання «дванадцяти місяців, що передують даті надходження скарги». В даному випадку не вистачає маленького прислівника – «поспіль», який би усунув можливі майбутні маніпуляції щодо підрахунку 12 місяців не в один календарний рік.

Додатково зауважимо, що рішення про повернення скарги не оскаржується (ч. 4 ст. 44 Закону) так само як і рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи (ч. 2 ст. 45), тобто жоден «недобросовісний» скаржник не зможе зазіхнути на незалежність судді, якого пильно охороняє орган, що піклується про судовий корпус в Україні.

Обмеження прав скаржника на оскарження рішення не зупиняється на вказаному вище випадку.

Найцікавіше, що у відповідності до ч. 1 ст. 51 скаржник має право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Дисциплінарної палати на таке оскарження. А далі частина третя цієї ж норми встановлює, що скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до Вищої ради правосуддя.

Отже, якщо Дисциплінарна палата вирішила відмовити у притягненні судді до відповідальності, то більш ніхто не зможе вплинути на це рішення і ніхто не понесе відповідальності навіть у тому випадку, якщо це рішення буде незаконним.

От і виходить, що фактично впливати чи тиснути на суддів може виключно Вища рада правосуддя, її органи чи посадові особи, включаючи новий інститут інспекторів, бо іншим такого права не надано.

Все це запроваджено «по-новому» з однією метою: залякати, знищити, підкорити.

Все тільки починається

Незалежна судова система буде тоді, коли суддя зможе вільно прийняти рішення по закону, де закон буде справедливим, а не вигідним чи «необхідним у зв’язку з резонансністю справи», де буде доступ до суду, а судовий захист – ефективний і не досягнути цього залякуванням, адже все минає.

Швидше за все це буде перший Закон, скасований тією владою, яка насправді захоче не тільки продемонструвати, а й на практиці не втручатись у діяльність судової гілки влади, хоча нестримне бажання тримати суддів у повній залежності досить привабливо для будь-яких урядів, парламентів та президентів.

Анна Мартиненко
 
Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер
Прочитано 1099 раз Обсудить на форуме
Подписывайтесь на канал Антирейд в вайбере и телеграмме.

Похожие материалы (по тегу)

тел. (044) 229-6950

(многоканальный)

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

При цитировании и использовании любых материалов ссылка на antiraid.com.ua обязательна.

Все права защищены Antiraid 2014.

Разработка и сопровождение - WEBMISTER.