ANTIRAID

‼️🇷🇼Депутати продовжують підвищувати градус напруги у суспільстві та залякувати громадян України. Що насправді передбачено в Законі для військово-транспортного обов'язку і кого може торкнутись питання передачі автотранспорта ЗСУ. 🔸Всі деталі військово-транспортного обов'язку з прийнятого законопроекту можна прочитати коротко тут - https://t.me/rkravetsUA/12546 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю. 13 березня 2024 року м. Київ Справа № 757/23349/17 Провадження № 14-95цс22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус», про визнання недійсним іпотечного договору Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» (далі - ПАТ «Старокиївський банк», банк), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Новокиївське» (далі - ТОВ «Новокиївське»), звернулося з позовом про визнання недійсним іпотечного договору. 1. Позивач на підставі статей 203, 215 ЦК України просив суд визнати недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. 2. Позов мотивував тим, що ОСОБА_3 був акціонером та головою наглядової ради банку. 3. Послався на те, що за попереднім договором від 19 грудня 2013 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 2 066 250,00 грн (еквівалент 250 000,00 дол. США) та зобов`язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв. м у АДРЕСА_1 , та квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 161,90 кв. м. Згідно з додатковою угодою до попереднього договору строк повернення ОСОБА_3 грошей ОСОБА_1 подовжено до 10 червня 2014 року. 4. Зазначив, що на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) банк згідно з договором іпотеки, посвідченим23 квітня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну банку на праві власності квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м, житловою площею 107,30 кв. м. Оціночна вартість квартири дорівнює ринковій та складає 4 738 845,76 грн. 5. Виходив з того, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 11 вересня 2014 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) 17 вересня 2014 року прийнято рішення № 92, яким з 18 вересня 2014 року запроваджена процедура ліквідації ПАТ «Старокиївський банк» та уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» призначено Пантіну Л. О . 6. Підкреслив, що під час перевірки договорів (інших правочинів), проведеної відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», були виявлені договори іпотеки, укладені ПАТ «Старокиївський банк» з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 , який на той момент займав посаду голови наглядової ради ПАТ «Старокиївський банк», що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). Договори, які б установлювали зобов`язання ОСОБА_3 перед банком у зв`язку з укладенням таких договорів іпотеки, відсутні. 7. Наполягав, що Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, що суперечить положенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Укладений договір іпотеки суперечить інтересам банку, оскільки надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 8. Проте ОСОБА_3 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був банк. 9. Послався на те, що укладення безоплатного договору про надання майнової поруки суперечить спеціальній правосуб`єктності ПАТ «Старокиївський банк». 10. Зазначив, що фактично відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_3 на його особисті рахунки, без подальшого перерахування на користь банку. 11. Заочним рішенням від 02 листопада 2018 року Печерський районний суд міста Києва позов ПАТ «Старокиївський банк» задовольнив. Визнав недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) та ПАТ «Старокиївський банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 916. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Старокиївський банк» судовий збір в розмірі 1 600,00 грн. 12. Місцевий суд рішення мотивував тим, що спірний договір іпотеки відповідно до пунктів 1, 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час укладення такого правочину) містить ознаки нікчемного правочину, оскільки укладення безоплатного договору про надання майнової поруки суперечить спеціальній правосуб`єктності ПАТ «Старокиївський банк». 13. Зазначив, що Спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішень щодо укладення оспорюваного договору іпотеки, що є порушенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів банку. Правління ПАТ «Старокиївський банк» також не приймало рішення про укладення спірного договору, що є порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства». 14. Послався на те, що за особистим зобов`язанням ОСОБА_3 щодо продажу об`єктів нерухомості ОСОБА_1 або повернення йому сум грошових коштів за попереднім договором банк поручився власним майном та передав в іпотеку ОСОБА_1 об`єкт нерухомості за договором іпотеки, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). 15. Дійшов висновку про те, що надання гарантій чи поручительств банківською установою на безоплатній основі, без отримання прибутку суперечить статтям 1, 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». 16. Виходив з того, що унаслідок укладення договору іпотеки та попереднього договору купівлі-продажу між відповідачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_3 , відбувся перехід права власності на належне банку нерухоме майно (квартиру АДРЕСА_2 ). При цьому ОСОБА_3 зобов`язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і було власністю банку. Будь-які документи, які б підтверджували намір ОСОБА_3 придбати у банку майно з метою його подальшого перепродажу третім особам, відсутні. 17. Місцевий суд дійшов висновку про нікчемність спірного іпотечного договору разом з усіма його додатковими угодами. 18. Також, установивши, що на час укладення іпотечного договору, третя особа ОСОБА_3 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради, суд першої інстанції з посиланням на пункт 3 частини першої статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» дійшов висновку, що ОСОБА_3 був заінтересованою особою у вчиненні оспорюваного іпотечного договору в розумінні цього Закону. Таким чином, відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним із основних акціонерів та головою наглядової ради банку ОСОБА_3 на його особисті рахунки без подальшого перерахування на користь банку. 19. Постановоювід 19 серпня 2020 року Київський апеляційний суд апеляційні скарги ТОВ «Панамедікус» та ОСОБА_1 залишив без задоволення. Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року залишив без змін. 20. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що для встановлення у судовому рішенні згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» нікчемності правочину треба встановити волевиявлення учасників такого правочину. За відсутності такого волевиявлення цей правочин є недійсним згідно із загальними правилами статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 21. Зазначив, що недійсний правочин є нікчемним згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з часу його укладення. Проте до моменту застосування вказаної норми права потрібно встановити волевиявлення сторін. За відсутності волевиявлення в однієї зі сторін до моменту укладення такого правочину (момент підписання) застосуванню підлягають загальні правила статей 203, 215 ЦК України щодо недійсності правочину. 22. За висновками апеляційного суду, установивши, що спірний договір іпотеки було укладено за відсутності рішення як спостережної ради, так і правління ПАТ «Старокиївький банк» на укладення спірного іпотечного договору, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки на момент укладення такого правочину в ПАТ «Старокиївський банк» волевиявлення не було. 23. У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. 24. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. 25. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України, зокрема для відступу від висновків, викладених Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, щодо можливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до цієї дати. 26. Постановою від 13 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. 27. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року змінила в частині мотивів задоволення позову про визнання договору іпотеки недійсним, виклавши її в редакції цієї постанови. 28. Решту рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року залишила без змін. 29. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що частина друга статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення та нотаріального посвідчення спірного іпотечного договору, тобто виникнення спірних правовідносин), передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. 30. Зазначила, що договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується (частина третя статті 38 Закону в зазначеній редакції). 31. Послалася на те, що 11 липня 2014 року набрав чинності Закон України від 04 липня 2014 року № 1586-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», яким внесено зміни, зокрема, до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 32. Виходила з того, що відповідно до частин другої - четвертої статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції цього Закону від 04 липня 2014 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 33. Звернула увагу на те, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без установлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним узяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. 34. Дійшла висновку що частину третю cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до цієї дати, застосовувати не можна, оскільки закон, яким відповідну редакцію цієї норми було закріплено, не має зворотної дії у часі. 35. Виходила з того, що для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент їх вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можна застосовувати для кваліфікації такого правочину як нікчемного. 36. Дійшла висновку про те, що станом на момент укладення договору іпотеки 24 квітня 2014 року таких підстав нікчемності (на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила. 37. Зазначила, що частина друга статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 23 квітня 2014 року (на момент укладення іпотечного договору), передбачала підставою нікчемності договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку, такий критерій, як укладення договорів, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій. 38. З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду в цій справі щодо застосування частини третьої cтатті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до цієї дати, посилання позивача на нікчемність договору іпотеки від 23 квітня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року), є безпідставними. 39. Вважала, що посилання позивача на нікчемність правочину не підтвердились, тому за наявності відповідних вимог позовної заяви потрібно було перевірити підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов. 40. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що голова правління ПАТ «Старокиївський банк» є компетентним представником цього товариства, уповноваженим від його імені укладати і підписувати оспорюваний договір іпотеки, проте виключно за наявності рішення правління банку про укладення відповідного договору, що за положеннями підпункту 6 пункту 10.59 статуту є компетенцією саме правління як колегіального органу. 41. Виходила з того, що суди попередніх інстанцій вірно встановили, що правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення стосовно укладення спірного договору іпотеки і не розглядало такого питання. 42. Зазначила, що оскільки голова правління ПАТ «Старокиївський банк» мав повноваження на підписання договорів від імені цього товариства (у тому числі оспорюваного договору), але не дотримався вимог до порядку вчинення правочину, зокрема його укладення за наявності рішення виконавчого органу товариства (правління), то цей правочин вважається вчиненим із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину. 43. Дійшла висновку про те, що спірний договір іпотеки уклали за відсутності рішення правління ПАТ «Старокиївський банк», до компетенції якого статутом віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, отже суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі ПАТ «Старокиївський банк» на передачу в іпотеку власного майна для забезпечення зобов`язань іншої особи. 44. Вважає, що укладення цього договору за відсутності рішення спостережної ради банку та посилання на статтю 71 Закону України «Про акціонерні товариства» за установлених у цій справі обставин не має значення, оскільки це стосується значних правочинів, а в цьому випадку оспорюваний договір таким не кваліфікувався. З таких же підстав вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не мотивували відхилення як доказу копії протоколу спостережної ради банку, наданої представником ОСОБА_3 . Натомість суд першої інстанції в судовому засіданні оглянув оригінал протоколу спостережної ради від 14 квітня 2014 року № 10, наданий представником банку, дав належну оцінку його змісту та виклав свої висновки щодо оцінки цього доказу в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд під час розгляду справи перевіряв аналогічні доводи відповідача щодо наявності рішення спостережної ради з наданою згодою на укладення оспорюваного іпотечного договору та погодився з висновками суду першої інстанції, який врахував саме оригінал протоколу засідання спостережної ради, наданий банком. 45. Виходила з того, що за установлених у цій справі обставин, які свідчать про те, що оспорюваний договір іпотеки укладено з перевищенням представником повноважень, з дефектом волі власника переданого в іпотеку майна, є обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання цього договору недійсним. 46. Зазначила, що у справі № 910/2094/21 про витребування майна в останнього набувача, яка розглядалась у порядку господарського судочинства, вирішувався спір між іншими сторонами, які є юридичними особами, а саме: позивачем - ТОВ «Новокиївське» (власник майнових прав на квартиру та правонаступник позивача у справі) та відповідачем - ТОВ «Панамедікус» (до статутного капіталу якого ОСОБА_1 19 вересня 2014 року передав квартиру). 47. Дійшла висновку, що у справі, яка переглядається, стороною оспореного іпотечного договору є фізична особа ОСОБА_1, а отже, вимоги про недійсність такого правочину підвідомчі саме суду загальної юрисдикції, що у свою чергу унеможливлює спростування презумпції правомірності зазначеного правочину в межах розгляду спору про витребування майна, який існує між юридичними особами, в суді господарської юрисдикції. 48. Послалася на те, що визнання недійсним договору іпотеки за судовим рішенням у цій справі спростовує презумпцію правомірності зазначеного правочину, що зокрема і спрямовано на захист порушеного права позивача і сприятиме його відновленню, а отже, за установлених у цій справі конкретних обставин і висновків такий спосіб є належним і ефективним. 49. Виходила з того, що суди попередніх інстанцій по суті правильно вирішили спір та визнали оспорений договір іпотеки недійсним, проте частково помилились у підставах його недійсності, а також у своїх висновках щодо застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у питанні визначення правил дії в часі цієї норми та застосування визначених у ній критеріїв нікчемності до договору, який оспорюється у цій справі і укладений до 11 липня 2014 року, тобто до внесення змін до цієї норми. ІІ. Зміст окремої думки 50. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині застосування статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 51. Відповідно до частин другої, третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній на час укладення (02 липня 2014 року) договору про розірвання іпотечного договору (редакція була чинна до 11 липня 2014 року), протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується. 52. За частинами другою, третьою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 😎 банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. 53. Виходячи зі статті 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» предметом його регулювання є фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 54. Цей Закон є спеціальним, екстраординарним, тому з огляду на пункт 8 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону. 55. Метою прийняття такого екстраординарного Закону був ефективний захист інтересів вкладників. 56. На відміну від статей 219-235 ЦК України, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» регулює не правила укладення правочинів на час їх вчинення, а повноваження уповноваженої особи у правовідносинах щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втраті майна та збиткам банку на час їх застосування. 57. Зокрема, з огляду на частину другу статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», протягом дії тимчасової адміністрації та/або процедури ліквідації Фонд здійснює перевірку правочинів, вчинених (укладених) банком протягом одного року, а правочинів, вчинених (укладених) банком з пов`язаними особами, та/або в інтересах пов`язаних осіб, та/або на їх користь, - протягом трьох років до дня запровадження тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку або процедури ліквідації банку. 58. Отже, у справі не йдеться про ретроспективну дію норми права в часі, оскільки визначальним для нікчемності правочину є не додержання вимог закону на час укладення правочину, а його зміст та строк вчинення до дати запровадження тимчасової адміністрації або процедури ліквідації банку, які оцінюються на час запровадження тимчасової адміністрації. 59. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. 60. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. 61. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. 62. Таким чином, з урахуванням вимог частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 63. Отже, у вказаній нормі міститься пряма вказівка про застосування цієї редакції Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в частині підстав нікчемності правочинів (частина третя статті 38) до правочинів, які вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118393667

ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., 27 березня 2024 року м. Київ Справа № 2-777/11 Провадження № 14-103свц23 за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, від 18 грудня 2013 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 26 листопада 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися з позовом до ОСОБА_1 та просили: визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які ОСОБА_1 поширила в інтерв`ю: - Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4; - Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; - Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1: «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 »; зобов`язати заявницю у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту: «СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_1 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_3 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_2 - до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_8 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив із дверцят водія автомобіля-учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила»; стягнути із заявниці на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 112 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та по 3 546,30 грн - матеріальної шкоди. Рішенням від 11 квітня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області позов задовольнив частково: Визнав недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які заявниця поширила в інтерв`ю: - Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4; - Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; - Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1 : «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ». Зобов`язав заявницю у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту: «СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_1 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_3 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_2 - до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_8 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив із дверцят водія автомобіля-учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила». Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 50 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн - матеріальної шкоди; на користь ОСОБА_3 50 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн - матеріальної шкоди. Рішенням від 23 листопада 2011 року Апеляційний суд Рівненської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог про покладення на ОСОБА_1 обов`язку спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1», стягнення із заявниці на користь позивачів відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат скасував й ухвалив нове рішення про відмову в задоволені цих вимог. Рішення місцевого суду у частині визнання відомостей недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, які були надані заявницею, змінив та виклав у такій редакції: «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані заявницею в коментарі: (а) телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_1; (б) Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; (в) Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1: «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ». Спростувати недостовірну інформацію у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили шляхом оголошення у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» наступного тексту резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року: «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані заявницею в коментарі: (а) Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4; (б) Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; (в) Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1 : «… з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ». Рішення суду першої інстанції у частині відшкодування моральної шкоди змінив, зменшив розмір відшкодування на користь ОСОБА_2 із 50 000,00 грн до 500,00 грн і на користь ОСОБА_3 із 50 000,00 грн до 500,00 грн. У грудні 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали касаційну скаргу. Просили скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишити без змін. У березні 2013 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу та просила скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачам у задоволені позову; зупинити виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року. Ухвалою від 14 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу позивачів задовольнив. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив в силі. Ухвалою від 18 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив в силі. Навів аналогічні доводи які викладені в ухвалі від 14 березня 2012 року. Рішенням від 23 червня 2023 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Удовиченко проти України» («Udovychenko v. Ukraine», заява № 46396/14) (далі також - Рішення) визнав порушення Україною статті 10 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що фактичне твердження про те, що син ОСОБА_2 виходив з дверей з боку водія, заявниця зробила як очевидець і воно було ні чим іншим, як прямим викладом однієї з фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, і яка привернула широку увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Це було відтворення особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. За таких конкретних обставин, як у цій справі, від заявниці не слід було очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося, і що вона бачила на власні очі. Не зазначалося, що заявниця не виявила належної ретельності, коли робила це фактичне твердження. Додатково необхідно розглянути, чи діяла заявниця добросовісно чи недобросовісно, коли давала коментар (§ 45 рішення ЄСПЛ). Зазначив, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, - вимоги, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати - суперечило принципам, встановленим у практиці ЄСПЛ. Виходив з того, що оскільки національні суди обмежили свій розгляд питанням, чи довела заявниця, що з дверей з боку водія після дорожньо-транспортної пригоди вийшов син ОСОБА_2 , наведені ними підстави не можна вважати відповідними та достатніми для обґрунтування відповідного втручання (§ 51 рішення ЄСПЛ). ЄСПЛ зазначив про невідповідність і тяжкість наслідків, з якими змушена була стикнутися заявниця. «Він вважає недоречним, що її зобов`язали опублікувати спростування в формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила». Сума, яку заявниця була зобов`язана сплатити позивачам в якості відшкодування шкоди, була дуже значною у порівнянні з її заробітною платою. Обставини справи не свідчать про наявність підстав для накладення на заявницю такого стягнення (§ 52 рішення ЄСПЛ). Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов`язав Україну впродовж трьох місяців сплатити 14 300 (чотирнадцять тисяч триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди; 3 450 (три тисячі чотириста п`ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок її представника. Відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції (пункти 3 і 4 резолютивної частини рішення ЄСПЛ). У липні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, від 18 грудня 2013 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року за виключними обставинами на підставі порушення статті 10 Конвенції, встановленого у рішенні ЄСПЛ. Постановою від 27 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду заяву ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. ІІ. Зміст окремої думки З висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у цій справі, не погоджуюся. У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов`язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору. Ратифікувавши у 1997 році Конвенцію, Україна визнала обов`язковою юрисдикцію ЄСПЛ. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ у національному праві. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язалася виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Конвенція ратифікована Україною без будь-яких застережень. Таке ж положення закріплене і в частині першій статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), до предмета регулювання якого віднесені, зокрема, питання, що виникають у зв`язку з обов`язком України виконати рішення ЄСПЛ у справі проти України та з необхідністю усунення причин порушення державою Конвенції і протоколів до неї. Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Джюнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Іtaly, заяви № 39221/98 і № 41963/98, § 249), під обов`язком Високих Договірних Сторін виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вони є сторонами, розуміється, що рішення, відповідно до якого ЄСПЛ визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов`язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але також і здійснити під контролем Комітету міністрів загальні і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним у рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Згідно з частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною додаткових заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна дійти висновку про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33). По-перше, рішення ЄСПЛ не містить вказівки, що повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, було б найбільш доцільним з огляду на встановлене ЄСПЛ порушення статті 10 Конвенції. По-друге, ЄСПЛ у рішенні визнав надмірним лише втручання у розмір відшкодування заявницею, так як сума, яку заявниця повинна була сплатити позивачам як відшкодування шкоди, була значною у порівнянні з її заробітною платою. Зазначив, що надані докази ОСОБА_1 свідчили, що вона з усіх сил намагалася сплатити цю суму більш ніж п`ять років і протягом цих років була обмежена у праві на виїзд за кордон до сплати суми у повному розмірі. По-третє, ЄСПЛ обрав справедливу сатисфакцію та присудив заявниці 14 300,00 євро відшкодування за усіма пунктами, що покриває суму, яку заявниця сплатила на користь позивачів за рішенням національних судів, а також моральну шкоду. По-четверте, позивачами були заявлені позовні вимоги про: - визнання недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які ОСОБА_1 поширила в інтерв`ю; - зобов`язання заявниці у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю; - стягнення із заявниці на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 матеріальної шкоди. Однак ЄСПЛ у своєму рішення вважав надмірним втручанням лише у розмір відшкодування, яке понесла заявниця на користь позивачів, так як обставини справи не свідчили про наявність підстав для накладення на ОСОБА_1 такого стягнення, а тому скасування рішення національних судів із направленням справи на новий розгляд повністю, не є доречним з огляду на викладене. По-п`яте, ЄСПЛ не ставив під сумнів недостовірність викладеної інформації заявницею. У цій справі ЄСПЛ встановлюючи порушення Україною статті 10 Конвенції зазначив що суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що інформація, яку поширила ОСОБА_1 , є недостовірною, а тому позивачі мали право на відшкодування моральної шкоди, однак з цих підстав ЄСПЛ мав інше твердження. ЄСПЛ у своєму рішенні погодився із національними судами у тому, що фразу про ОСОБА_3 , який виходив із дверей автомобіля з боку водія, можна розглядати як твердження щодо факту. Однак це фактичне твердження ОСОБА_1 зробила як очевидець, і воно було ні чим іншим, як прямим викладом обставини дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, і яка привернула увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Це твердження було відтворенням особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. За таких конкретних обставин, ЄСПЛ виснував, що від заявниці не слід очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося, і що вона бачила на власні очі. Не зазначалося, що ОСОБА_1 не виявила належної ретельності, коли робила це фактичне твердження. ЄСПЛ не поставив під сумнів виклад подій заявниці. Коли вона давала коментар засобам масової інформації, була переконаною у правдивості свого твердження, а тому діяла добросовісно та вірила, що встановлення обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, становило суспільний інтерес. Її коментар слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів (§ 49 рішення ЄСПЛ). ЄСПЛ вважав, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, - вимоги, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати, - суперечило принципам, встановленим у його практиці. Оскільки національні суди обмежили свій розгляд питанням, чи довела заявниця, що з дверей з боку водія після дорожньо-транспортної пригоди вийшов ОСОБА_3 , наведені ними підстави не можна вважати відповідними та достатніми для обґрунтування відповідного втручання (§ 51 рішення ЄСПЛ). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасувавши рішення апеляційного суду, залишив в силі рішення суду першої інстанції, який, зокрема, зобов`язав заявницю спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю. По-шосте, наголошую, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України», заява № 41984/98, § 53). Скасування судових рішень у справі, прийнятих більш ніж дев`ять років тому, і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, не узгоджується із принципом res judicata, та ставить інші сторони у нерівне становище із заявницею. Отже, на моє переконання, такий додатковий захід індивідуального характеру, як відновлення провадження у цій справі та скасування рішень національних судів із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції також не узгоджується із засадами законності і справедливості. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118393668

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю. 27березня 2024 року м. Київ Справа № 191/4364/21 Провадження № 14-172цс23 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи. 2. Позов мотивувала тим, що вона працює в АТ «Укрзалізниця» на посаді товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця». 3. Зазначила, що наказом відповідача від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» її відсторонили від виконання трудових обов`язків без збереження заробітної плати до дня проведення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 - у зв`язку з ненаданням документів, що підтверджують факт щеплення проти COVID-19. 4. Вважає цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам чинного міжнародного та вітчизняного законодавства, зокрема Конституції України, Міжнародному пакту про економічні, соціальні, культурні права, висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які не надають роботодавцю законної підстави для відсторонення працівника від роботи з причини відсутності щеплення від COVID-19, тим більше без збереження заробітної плати. 5. Просила: - визнати протиправним та скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу»; - зобов`язати АТ «Укрзалізниця» допустити її до роботи з виплатою невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи. 6. Рішенням від 28 червня 2022 року Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково. Визнав незаконним та скасував наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос про відсторонення від роботи ОСОБА_1 - товарознавця дільниці технічного забезпечення структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця». Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час відсторонення з 09 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року у розмірі 25 126,64 грн без урахування податків та обов`язкових платежів. Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 99,40 грн витрат судового збору. У решті позову відмовив. 7. Місцевий суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. 8. Зазначив, що забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Вимога відповідача про надання конфіденційної інформації була незаконною, тому правомірно відхилена позивачкою. 9. Отже, суд задовольнив позов у частині визнання оскарженого наказу про відсторонення від роботи незаконним. 10. У задоволенні вимоги позивачки про допущення її до роботи місцевий суд відмовив через фактичний допуск заявниці до роботи 01 березня 2022 року. 11. Також суд першої інстанції стягнув з відповідача 25 126,64 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09 грудня 2021 року (часу відсторонення від роботи) до 01 березня 2022 року (дня допуску до роботи). 12. Постановою від 09 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця», скасував рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року та ухвалив нове рішення - про відмову в позові. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрзалізниця» 2 724,00 грн судового збору. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави 1 984,80 грн несплаченого судового збору. 13. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що, усвідомлюючи необхідність здійснення щеплення, покладення відповідного законодавчого обов`язку на підприємство, надання роботодавцем часу для здійснення щеплення, будь-яких дій з метою проведення щеплення позивачка не здійснила, жодних документів не надала, із заявою про надання додаткового строку для проведення вакцинування не зверталася, доказів звернення до сімейного лікаря з метою перевірки стану здоров`я та наявності чи відсутності протипоказань до щеплення також не надала. 14. Виходив з того, що втручання в особисте життя шляхом зобов`язання обов`язкового проведення певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. 15. Звернув увагу на те, що будь-яка особа не може бути примушена до вакцинації, втім особа, яка відмовляється від її проведення, не може ставити у залежність від цього життя та здоров`я інших оточуючих її осіб, наражати їх на небезпеку, а тому, відмовляючись від її проведення з власних мотивів, повинна усвідомлювати можливість призупинення її трудової діяльності у разі наявності в неї професії, яка входить до переліку осіб, що мають бути вакциновані. 16. 27 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, в якій просила скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року. 17. Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі. 18. Ухвалою від 31 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. 19. Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (провадження № К/9901/11873/18 (К/9901/11877/18)) та № 817/893/17 (провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 20. Постановою від 27 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року залишила без змін. 21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що для отримання профілактичного щеплення, у тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. 22. Зазначила, що відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)). 23. У справі Велика Палата Верховного Суду вже наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». 24. У пункті 11 постанови Велика Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) висловила висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. 25. Посилалася на те, що приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника. 26. Виходила з того, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. 27. Зауважила, що у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)). 28. Дійшла висновку, що не підтвердилися доводи заявниці про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), оскільки загальним висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах оскаржуване судове рішення не суперечить. 29. Зазначила, що інші висновки, викладені в згаданій постанові за наслідками вирішення спору по суті, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду виходила з конкретних обставин цієї справи та з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, наведені умовиводи сформульовані у справі, фактичні обставини якої є відмінними від обставин справи, що переглядається. 30. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування єдиної правозастосовчої практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань, - зазначила, що аналіз статті 400 та частини третьої статті 403 ЦПК України дає підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не лише підставами передачі справи на її розгляд, а передусім доводами та вимогами касаційної скарги. 31. Врахувала, що в касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, якою відмовлено в задоволенні її позову, та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року про задоволення позову. В касаційній скарзі заявниця не навела доводів про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо порядку обчислення середнього заробітку, а також щодо помилковості зазначення в резолютивній частині цього рішення про стягнення суми середнього заробітку без урахування податків та обов`язкових платежів. 32. За наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року - без змін. 33. Зазначила, що у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. 34. Вважала, що оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з результатом вирішення справи судом апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову, не обчислював та не стягував середній заробіток через недоведеність пред`явлених позивачкою вимог, немає правових підстав з`ясовувати питання, порушене перед нею колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення суми середнього заробітку без проведення відрахувань, передбачених законодавством, чи вже після таких відрахувань. Таке питання Велика Палата Верховного Суду вправі була б вирішувати лише в тому разі, якби дійшла переконання про помилковість висновків апеляційного суду та про наявність підстав для залишення в силі чи зміни рішення суду першої інстанції, яким, серед іншого, стягнуто середній заробіток. 35. Дійшла висновку, що правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь, Верховний Суд не має повноважень з приводу формулювання висновків щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору. Це позбавляє суд права викладати свої міркування щодо вирішення тих правових проблем, які знаходили висвітлення у правомірно скасованому судовому рішенні, яким у цій справі є рішення суду першої інстанції. ІІ. Зміст окремої думки 36. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині відсутності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування єдиної правозастосовчої практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 37. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що з метою забезпечення однакового застосування норм права у подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18 (К/9901/11877/18)) та № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 38. У випадку задоволення касаційної скарги та ухвалення нового рішення про задоволення позову, Верховний Суд змушений би в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказати про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством. 39. Проте у практиці судів цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій щодо викладення резолютивної частини судових рішень відсутній єдиний підхід. 40. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду навів в ухвалі приклади різного розуміння та підходів до вирішення зазначеного питання. 41. Питання нарахування судом до стягнення з роботодавця на користь працівника грошових сум як заборгованості із заробітної плати та/або середнього заробітку за час вимушеного прогулу неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду. 42. Зокрема, у постанові від 08 грудня 2021 року (справа № 9901/407/19, провадження № 11-43заі21) Велика Палати Верховного Суду дійшла таких висновків. 43. «У пункті 164.6 статті 164 Податкового кодексу України (далі - ПК України), яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності. 44. Системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. 45. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. 46. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). 47. Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.» 48. На моє переконання, у розвиток цього правового висновку Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на таке. 49. За статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. 50. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. 51. Відповідно до статті 63 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. 52. Оподаткування - це законодавчо врегульований процес встановлення та утримання податків у країні, визначення їхніх розмірів і ставок, відповідних об`єктів та кола юридичних і фізичних осіб, що підлягають оподаткуванню, а також порядок сплати податків. 53. На забезпечення ефективності системи оподаткування та удосконалення співпраці між державою та платниками податків 02 грудня 2010 року Верховна Рада України прийняла Податковий кодекс України (далі - ПК України). 54. Цей Кодекс визначає функції та правові основи діяльності контролюючих органів (пункт 41.1 статті 41 ПК України). 55. Адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (далі - податків, зборів, платежів) - це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об`єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом (підпункт 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України). 56. З огляду на статтю 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. 57. Виконавчі документи - оформлені в установленому порядку виконавчі листи судів та накази господарських судів, видані на виконання рішень про стягнення коштів, а також інші документи, визначені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). 58. За частинами першою, другою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. 59. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. 60. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. 61. У разі виконання судового рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу боржник є податковим агентом, який виконує судове рішення з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із сум, що належать до виплати стягувачу. 62. Оподаткування доходів фізичних осіб регулює розділ ІV ПК України. 63. Відповідно до пункту 163.1 статті 163 ПК України об`єктом оподаткування платника податку є, зокрема загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, який складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця. 64. Згідно з підпунктом 14.1.48 пункту 14.1 статті 14 ПК України заробітна плата - це основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, що виплачуються (надаються) платнику податку у зв`язку з відносинами трудового найму відповідно до закону. 65. Таким чином, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту) (підпункт 164.2.1 пункту 164.2 статті 164 ПК України). 66. Під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності (пункт 164.6 статті 164 ПК України). 67. Порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету встановлено статтею 168 ПК України. 68. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 Кодексу, та військовий збір, визначениий пунктом 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу. 69. За пунктом 167.1 статті 167 ПК України ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2-167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами. 70. Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому розділом IV ПК України, з урахуванням особливостей, визначених підрозділом 1 розділу XX, за ставкою, визначеною підпунктом 1.3 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу XX ПК України. 71. Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податків та зборів є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку (підпункт 171.1 статті 171 ПК України). 72. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України від 08 липня 2010 року № 2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VІ). 73. Стаття 4 Закону № 2464-VІ визначає перелік платників єдиного внеску, зокрема такими платниками є роботодавці. 74. Так, ці платники нараховують єдиний внесок на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому чому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (наданих послуг) за цивільно-правовими договорами (стаття 7 Закону № 2464-VІ). 75. Обчислення єдиного внеску здійснюється роботодавцями на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (частина друга статті 9 Закону № 2464-VІ). 76. Порядок нарахування єдиного внеску на середню заробітну плату за вимушений прогул, яка стягнена за рішенням суду, визначений частиною другою статті 7 Закону № 2464-VІ. 77. Нарахування та утримання єдиного внеску можливе лише за умови відображення стягнутих за судовим рішенням сум у бухгалтерських та інших документах, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які згідно із Законом № 2464 нараховується єдиний внесок. 78. У Великої Палати Верховного Cуду були підстави для висновку про те, що роботодавець, який виконує рішення суду в частині нарахування (виплати) доходу у розмірі середньої заробітної плати за вимушений прогул, має виконати всі функції податкового агента, визначені ПК України, Законом № 2464-VІ та Законом № 1404-VIII. 79. Отже, задовольняючи вимоги про стягнення заробітку, суд має лише навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. 80. Проте справляння і сплата прибуткового податку з громадян (податку на доходи фізичних осіб) є, відповідно, обов`язком роботодавця та працівника, а тому суд визначає вказану суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів. 81. Суд не є податковим агентом у розумінні підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України. 82. Правовідносини між судом і сторонами регулюються процесуальним, а не податковим законодавством, а отже, на суд не може бути покладено обов`язок визначення розміру, нарахування (виплати, надання) оподатковуваного доходу на користь платника податку чи зобов`язання утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок. 83. Зазначення в резолютивній частині рішення про стягнення відповідних сум з проведенням відрахувань чи вже після таких відрахувань вимогами процесуального законодавства не передбачене, оскільки належність такої суми до бази оподаткування визначається не вказівкою суду у резолютивній частині, а статтею 164 ПК України. 84. Зазначення або незазначення в резолютивній частині рішення про стягнення відповідних сум з урахуванням податків, зборів і обов`язкових платежів або без урахування таких відрахувань не може бути підставою для зміни або скасування рішення суду попередньої інстанції. 85. Можливі спори учасників виконавчого провадження щодо повноти виконання судового рішення мають вирішуватися у порядку, визначеному розділом VII ЦПК України з урахуванням вимог податкового законодавства. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118393666

‼️🇷🇼У нових змінах (вже опубліковано та підписано) передбачено обмеження певних прав громадян України, що знаходяться за кордоном. Що саме хочуть обмежити і у яких випадках ці обмеження не застосовуються Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Проект Закону №10449 від 30.01.2024 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43604 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

На сайті Верховної ради України нарешті з'явився проголосований ще 11.04.2024 Текст законопроекту №10449 від 30.01.2024, підписаний Головою Верховної Ради України - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/2321654 Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43604 Текст законопроекту №10449 від 30.01.2024, підписаний Головою Верховної Ради України.pdf

‼️🇷🇼Випадкові люди продовжують стабільно ігнорувати здоровий глузд, права людини та законодавство України. Це, мабуть, єдине у чому є в Україні стабільність після та під час реформ, що проводять іноземці. До огляду увійшли постанови після рішень ЄСПЛ, приниження пенсіонерів та осіб що відмовитись від участі у медичному експерименті. Також включена практика ВС-ККС у справах щодо домашнього насильства, рішення КСУ, дуже цікаві та корисні інформаційні довідки ЄСПЛ, що публікуються вперше та виключно тут по спорах пов’язаних з роботою і можливості обмеження великих заробітних плат та пенсій та відмови від військової служби з мотивів совісті, рішення щодо перерахунку стажу для пенсії та справа щодо відмови у визнанні договору дарування недійсним й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-06-po-12-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. Ю. Мартєва, В. Ю. Уркевича до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.03.2024 залишила без задоволення касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21, оскаржені рішення судів залишила без змін. У цій справі суди повністю задовольнили позов прокурора в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - Держгеокадастр), Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області (далі - Рада), Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» (далі - ТОВ «Івангородське»), про: - визнання незаконними та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 (далі - Наказ) у частині передачі у власність Ради земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (далі - Земельна ділянка); - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, індексний номер № 45416082 від 07.02.2019, номер запису про право власності № 59104963, та припинення за Радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на Земельну ділянку; - визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, утворених внаслідок поділу Земельної ділянки, укладених 11.08.2021 між Радою та ТОВ «Івангородське». Позовну вимогу про визнання незаконним та скасування Наказу місцевий господарський суд задовольнив з огляду на те, що на Земельній ділянці розташовані поселення Рудка-2 та група курганів-1, які є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Отже, Земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення, а законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на Земельну ділянку, за висновками судів, підлягали задоволенню як похідні. Договори оренди підлягали визнанню недійсними з тих підстав, що Земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Велика Палата виходила з такого: - позовна вимога прокурора про визнання незаконним і скасування Наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямована на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника (§ 143 постанови), тому її задоволення надає позивачу ефективний захист; - судові рішення в частині задоволення позову прокурора до Ради і ТОВ «Івангородське» про скасування державної реєстрації та визнання договорів оренди недійсними Велика Палата Верховного Суду не переглядає, оскільки Рада і ТОВ «Івангородське» рішення у цій справі не оскаржили (§§ 65, 132), а Держгеокадастр в частині цих вимог не навів доводів (§ 133). З цими мотивами Великої Палати частково не погоджуємось, нижче викладаємо мотиви незгоди. 1. Стосовно права, на захист якого спрямований позов у цій справі Вважаємо помилковим посилання Великої Палати на те, що позовну вимогу про скасування Наказу слід розглядати як таку, що спрямована на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника (§ 143 постанови). Позов прокурора у цій справі подано з метою захисту права власності держави на Земельну ділянку, яка, за твердженнями прокурора, не може вибути із державної власності з огляду на її особливий режим. Однак право власності на Земельну ділянку було зареєстровано за Радою, яка надалі після її поділу уклала договори оренди з ТОВ «Івангородське». Відповідно захисту підлягало право державної власності на землю і захист цього речового права мав здійснюватись речово-правовими засобами, а не шляхом усунення «стану юридичної невизначеності … щодо особи власника». Велика Палата не мала підстав штучно розмежовувати і розглядати окремо лише першу позовну вимогу про скасування Наказу, не заглиблюючись у питання, з якими пов`язаний захист права власності. Такими питаннями тут були питання про те, (1) чи є позов, спрямований на повернення земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташовані пам`ятки археології, негаторним, а не віндикаційним позовом, і (2) чи є завлений у цій справі позов таким позовом, спрямованим на повернення Земельної ділянки державі. 2. Стосовно юридичної кваліфікації позову Висновок суду про протиправність Наказу Держгеокагастру, якою Земельну ділянку було передано в комунальну власність у складі земель сільськогосподарського призначення державної власності, становив лише підставу для задоволення позову, за яким її належало повернути державі. Вимога прокурора про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та припинення за Радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на Земельну ділянку підставно могла бути кваліфікована судом саме як така, що спрямована на повернення Земельної ділянки державі. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (§§ 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (§§ 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (§§ 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (§§ 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (§§ 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (§ 31)). 2.1. Негаторний позов ( С. Ю. Мартєв , В. Ю. Уркевич) Послідовно підтримуючи свою позицію, що зайняття земельної ділянки, яка з огляду на свій особливий режим не могла змінити власника[1], слід розглядати як порушення права власності держави, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала право власності на цю ділянку, Велика Палата мала кваліфікувати вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та припинення за Радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на Земельну ділянку як негаторний позов, спрямований на усунення перешкод у розпорядженні державою як власником Земельною ділянкою. 2.2. Віндикаційний позов (К. М. Пільков) Послідовно критикуючи концепцію «книжкового» володіння землею, як її застосовує Велика Палата для захисту інтересів держави (детально доктринальні засади цієї критики викладені у ранніх публікаціях[2]), вважаю, що позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та припинення за Радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на Земельну ділянку слід було тлумачити як спрямовані на повернення Земельної ділянки шляхом її віндикації. *** В обох випадках слід визнати, що позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та припинення за Радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на Земельну ділянку підлягали задоволенню, а оскаржені судові рішення в цій частині підлягали залишенню без змін з мотивів, про які тут йдеться, та з відповідними висновками про належну кваліфікацію цих позовних вимог. Судді К. М. Пільков С. Ю. Мартєв В. Ю. Уркевич [1] Щодо земель природно-заповідного фонду див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц (§ 7.29), щодо земельних ділянок водного фонду див. постанови від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц; від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (§ 70); від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (§ 80); від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (§ 96); від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (§ 45), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (§§ 51-52). [2] Пільков К. Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика «книжного володіння». Підприємництво, господарство і право. 2021. № 4. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2021/4/9.pdf Джерело: ЄДРСР 118325912

‼️🇷🇼Велика палата визначилась як правильно рахувати і з якого моменту строк дії договору оренди землі. Більш детально Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова ВП ВС щодо строку дії договору оренди землі укладеного після 01.01.2013 який збігається з моментом укладення, а не з державною реєстрацією - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15298-postanova-vp-vs-shhodo-stroku-diyi-dogovoru-orendi-zemli-ukladenogo-pislja-01012013-jakij-zbigajetsja-z-momentom-ukladennja-a-ne-z-derzhavnoju-rejestracijeju/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Чергова завідома незаконна постанова випадкових людей, які замість встановлення обставин на підставі яких отримали для розгляду справу, зазначили зовсім інші обставини та проігнорували норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та законодавства України. Вважаю, що всі судді, що брали участь в прийнятті рішення повинні бути звільнені за істотний дисциплінарний проступок і позбавлені всіх видів утримання з обов'язковим поверненням отриманих за період судової реформи коштів.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2024 року місто Київ справа № 191/4364/21 провадження № 14-172цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Погрібного С. О., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О., УСТАНОВИЛА: І. ФАБУЛА СПРАВИ 1. Стислий виклад позиції позивачки 1.1. ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), у якому просила визнати протиправним і скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» та зобов`язати відповідача допустити її до роботи з виплатою невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи. 1.2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що вона перебуває з АТ «Укрзалізниця» у трудових відносинах, займає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця». 1.3. Наказом відповідача від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» у зв`язку з ненаданням документів, що підтверджують факт щеплення проти COVID-19, позивачку відсторонено від виконання трудових обов`язків без збереження заробітної плати до дня проведення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19. 1.4. ОСОБА_1 вважала цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам чинного міжнародного та вітчизняного законодавства, зокрема Конституції України, Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права, висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які не надають роботодавцю законної підстави для відсторонення працівника від роботи з причини відсутності щеплення від COVID-19, тим більше без збереження заробітної плати. 2. Стислий виклад заперечень відповідача 2.1. АТ «Укрзалізниця» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим і не доведеним належними та допустимими доказами. 3. Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції 3.1. Рішенням від 28 червня 2022 року Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково. 3.2. Суд визнав незаконним і скасував наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос про відсторонення від роботи ОСОБА_1 - товарознавця дільниці технічного забезпечення регіональної філії «Придніпровська залізниця» структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» АТ «Укрзалізниця». 3.3. Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час відсторонення з 09 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року в розмірі 25 126,64 грн без урахування податків та обов`язкових платежів. 3.4. В іншій частині позову суд відмовив. 3.5. Вирішив питання розподілу судових витрат. 3.6. Суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. 3.7. З огляду на відсутність в оспорюваному наказі посилання на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи як на підставу його винесення, він однозначно є безпідставним і свавільним. 3.8. Хоча законодавство і передбачає можливість відсторонення від роботи осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, проте Міністерство охорони здоров`я України не затверджувало переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи. 3.9. Також суд першої інстанції наголосив, що забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Вимога відповідача про надання конфіденційної інформації була незаконною, а тому правомірно відхилена позивачкою, у зв`язку із чим суд дійшов переконання про задоволення позовної вимоги в частині визнання оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи незаконним. 3.10. У задоволенні вимоги позивачки про допущення її до роботи суд першої інстанції відмовив через фактичний допуск до роботи 01 березня 2022 року. Також суд першої інстанції виснував про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 грудня 2021 року, тобто з моменту відсторонення від роботи, до 01 березня 2022 року, тобто до дня поновлення на роботі, в розмірі 25 126,64 грн. 4. Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції 4.1. Постановою від 09 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця», скасував рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання розподілу судових витрат. 4.2. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що Міністерство охорони здоров`я України, враховуючи ризики розповсюдження хвороби у місцях найбільшого скупчення людей, необхідність запобігання захворюваності серед незахищених та уразливих верств населення, встановило, обов`язковість проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, у разі продовження здійснення своєї трудової діяльності. 4.3. Усвідомлюючи необхідність здійснення щеплення, покладення відповідного законодавчого обов`язку на підприємство, надання роботодавцем часу для здійснення щеплення, будь-яких дій з метою проведення щеплення позивачка не здійснила, жодних документів не надала, із заявою про надання додаткового строку для проведення вакцинування не зверталася, доказів звернення до сімейного лікаря з метою перевірки стану здоров`я та наявності чи відсутності протипоказань до щеплення також не надала. 4.4. Втручання у виді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. 4.5. Апеляційний суд звернув увагу на те, що будь-яка особа не може бути примушена до вакцинації, втім особа, яка відмовляється від її проведення, не може ставити у залежність від цього життя та здоров`я інших оточуючих її осіб, наражати їх на небезпеку, а тому, відмовляючись від її проведення з власних мотивів, повинна усвідомлювати можливість призупинення її трудової діяльності у разі наявності в неї професії, яка входить до переліку осіб, що мають бути вакциновані. 4.6. Колегія суддів виснувала, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, висновки останнього є формальними, а тому це рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову в задоволенні позову. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 5. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5.1. ОСОБА_1 27 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, у якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року. 6. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6.1. ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, підставою касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). 6.2. Заявниця зауважила, що відповідач не обґрунтував необхідності відсторонення її від роботи, а також того, що, працюючи на своїй посаді, вона створювала загрозу, яка вимагала вжиття такого суворого заходу, який позбавив її заробітку. Наказу про відсторонення будь-якого працівника від роботи має передувати відповідне подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, проте його не існує. 6.3. На переконання ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені у рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається. 7. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 7.1. Відзив на касаційну скаргу від АТ «Укрзалізниця» до Верховного Суду не надійшов. 8. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ 8.1. Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі. 8.2. Ухвалою від 31 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. 8.3. Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18) та № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж указівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 8.4. Ухвалою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 8.5. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. 8.6. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки. 9. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права 9.1. За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з нездійсненням нею обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі непроходження обов`язкової вакцинації. 9.2. Тож Велика Палата Верховного Суду у вирішенні цього спору в цілому, з урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, дійшла переконання, що основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, є з`ясування підстав та умов, за яких працівник повинен проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав для відсторонення працівника від роботи в разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації. 10. Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону 10.1. Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. 10.2. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. 10.3. Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. 10.4. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 11. Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону 11.1. Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: - появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; - відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; - в інших випадках, передбачених законодавством. 11.2. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. 11.3. Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, установлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. 11.4. За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. 11.5. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. 11.6. Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. 11.7. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.8. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.9. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.10. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.11. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.12. Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. 11.13. Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення). 11.14. Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). 11.15. У первинній редакції до цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. 11.16. Наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, затверджено зміни до Переліку № 2153, доповнено цей Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту: «4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83». 11.17. До Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, віднесено й АТ «Укрзалізниця». 11.18. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. 11.19. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66). 11.20. Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, унесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. 11.21. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897. 11.22. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб. 11.23. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції. 11.24. Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком 2 до цієї Інструкції. 11.25. Велика Палата Верховного Суду вже наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». 11.26. У пункті 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зроблено висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. 11.27. Відтак приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за умови дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за результатами медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника. 12. Щодо правомірності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи 12.1. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. 12.2. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. 12.3. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. 12.4. У зв`язку з викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 13. Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року 13.1. Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» цього Переліку пунктом 39, де зазначено COVID-19. 13.2. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію COVID-19. 13.3. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників). 13.4. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. 13.5. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах. 13.6. 24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта). 13.7. Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні. 13.8. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено. 13.9. Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 13.10. Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду під час вирішення цього спору не вважає за доцільне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними в усіх справах розглядуваної категорії. 14. Щодо пропорційності втручання у приватне життя 14.1. За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача. 14.2. Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). 14.3. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини: а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. 15. Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах 15.1. Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у справі, рішення у якій переглядаються, суди встановили такі фактичні обставини справи. 15.2. ОСОБА_1 перебуває в трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця». 15.3. 29 листопада 2021 року відповідач склав лист-ознайомлення № 4 працівників дільниці технічного забезпечення структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», яким повідомив про підстави необхідності проведення щеплення проти СОVID-19 та про наслідки відмови у його проведенні, зазначив перелік документів, які можуть бути надані на підтвердження вакцинації або наявності протипоказань для її проведення, а також строки надання визначених у повідомленні документів та наслідки невиконання цих вимог. 15.4. Позивачка ознайомилася з відповідним листом. 15.5. Наказом від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о). Визначено такі підстави: стаття 46 КЗпП України, частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 січня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, лист-ознайомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 від 29 листопада 2021 року № 4. 15.6. Наказом від 25 березня 2022 року № НХГ-18/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, допущено до роботи з 01 березня 2022 року. 15.7. Позивачка відповідно до трудових функцій повинна контактувати з іншими співробітниками відповідача, а також із продукцією, яка з високою ймовірністю буде використовуватися (споживатися) населенням, оскільки до усталених (загальноприйнятих) трудових обов`язків товарознавця можуть належати, зокрема, але не виключно: контроль за наявністю матеріальних ресурсів і готової продукції на складах; контроль за додержанням вимог щодо збереження якості товарів; перевірка наявності товарно-транспортних накладних та інших документів; перевірка відповідності якості товарів чинним стандартам і технічним вимогам; контроль за своєчасністю відвантаження / завантаження товарів; участь у проведенні інвентаризації товарно-матеріальних цінностей. 15.8. В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд урахував, що держава зобов`язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності. 15.9. Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я найбільш міцно пов`язані. 15.10. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. 15.11. Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. 15.12. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя. 15.13. З огляду на зазначені вимоги законодавства та з урахуванням особливостей роботи ОСОБА_1 як товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками підприємства, а також із продукцією, яка з високою вірогідністю буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не міг / не може (протилежного позивачка під час розгляду справи не довела), -АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи. 15.14. Зважаючи на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи, та після її допуску до роботи (виконання робіт), Велика Палата Верховного Суду не встановила порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України. 15.15. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. 15.16. У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування стандартів доказування та зауважив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від стандарту «достатність доказів», підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. 15.17. Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено внаслідок відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточенню (людям) діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя. 15.18. У цій справі позивачка не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя. 15.19. Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення від роботи, так і в розумний строк після - позивачка до суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи. 15.20. Оцінивши встановлені судами обставини справи, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що поведінка заявниці переконливо доводить, що вона відмовилася від проходження обов`язкового щеплення за відсутності відомостей про протипоказання до вакцинації проти COVID-19, тому обґрунтованим є прийняття роботодавцем рішення про відсторонення працівника від роботи. 16. Щодо врахування судом правової оцінки обставин справи, здійсненої Великою Палатою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) 16.1. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правова оцінка, надана судом в одній справі, не є обов`язковою для суду під час вирішення іншої подібної справи. 16.2. У пункті 7.10 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими право пов`язує виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належно відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо. 16.3. Відтак правова оцінка обставин справи, тобто висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин, зроблений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), не є обов`язковим у справі, що переглядається, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) позивачка була працівником АТ «Укрзалізниця» та обіймала посаду чергової на переїзді 4 розряду виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця», тобто, виконуючи свої трудові функції, з високою ймовірністю мала надзвичайно невелику кількість соціальних контактів. 16.4. Урахувавши обставини справи № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, що могло спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. 16.5. Натомість у справі, що переглядається, позивачка обіймає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що передбачає необхідність регулярного контактувати з іншими працівниками підприємства та продукцією, яка можливо буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищувало ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяло його подальшому поширенню. 16.6. Відтак не підтвердилися доводи заявниці про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), оскільки загальним висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах оскаржуване судове рішення не суперечить. 16.7. Інші висновки, викладені в згаданій постанові за наслідками вирішення спору по суті, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду виходила з конкретних обставин справи та з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, наведені умовиводи сформульовані у справі, фактичні обставини якої відрізняються від обставин справи, що переглядається. 17. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права 17.1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені в рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається. 17.2. Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 17.3. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (провадження № 12-52гс21) зроблено висновки про те, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ потрібно дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи. 17.4. Отже, така категорія, як допустимість, застосовується судом під час оцінки доказів. 17.5. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. 17.6. Натомість судове рішення саме як таке не є доказом для суду. У певних випадках обставини, встановлені в судовому рішенні в іншій справі, можуть мати преюдиційне значення для суду під час розгляду конкретної справи. 17.7. Тож рішення ЄСПЛ та його переклад не можуть оцінюватися судами на предмет допустимості. Зазначення в судовому рішенні неточного перекладу рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, не зумовлює скасування такого судового рішення, якщо недоліки в перекладі не призвели до неправильного вирішення спору по суті. 17.8. Стосовно доводів касаційної скарги про помилкове застосування апеляційним судом висновків ЄСПЛ, сформульованих у його рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03), Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 17.9. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України» стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення було завдано шкоди його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення). Натомість у справі, що переглядається, позивачку відсторонили від роботи через те, що вона не отримала щеплення від COVID-19. Отже, обставини справи, що переглядається, істотно відрізняються від тих, що були предметом оцінки ЄСПЛ. 17.10. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що саме лише помилкове посилання апеляційного суду на рішення ЄСПЛ, прийняте за відмінних фактичних обставин, не може бути підставою для скасування правильної по суті та законної постанови, що узгоджується із частиною другою статті 410 ЦПК України. 17.11. До того ж підстави касаційного оскарження наведені в частині другій статті 389 ЦПК України та є вичерпними. Серед них не зазначена така підстава оскарження судового рішення в касаційному порядку, як помилкове застосування національним судом рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною. 18. Оцінка можливості відступу від висновків Касаційного адміністративного суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 18.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18), № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 18.2. Справу передано на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 18.3. Аналіз статті 400 та частини третьої статті 403 ЦПК України дає підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не лише підставами передачі справи на її розгляд, а передусім доводами та вимогами касаційної скарги. 18.4. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що в касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, якою відмовлено в задоволенні її позову, та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року про задоволення позову. У касаційній скарзі заявниця не навела доводів про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо порядку обчислення середнього заробітку, а також щодо помилковості зазначення в резолютивній частині цього рішення про стягнення суми середнього заробітку без урахування податків та обов`язкових платежів. 18.5. За наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року - без змін. 18.6. У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкового для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. 18.7. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з результатом вирішення справи судом апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову, не обчислював та не стягував середній заробіток через недоведеність пред`явлених позивачкою вимог, то Велика Палата Верховного Суду не має правових підстав з`ясовувати питання, порушене перед нею колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення суми середнього заробітку без проведення відрахувань, передбачених законодавством, чи вже після таких відрахувань. 18.8. Отже, правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору. 19. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 19.1. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для запобігання поширенню серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивачки на працю тимчасово обмежене з урахуванням суспільних інтересів, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації. 19.2. Ураховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточення (людей). 19.3. Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. 19.4. Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що цей суд порушив норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін. 19.5. У цілому доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з оскаржуваним судовим рішенням, необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не є повноваженням суду касаційної інстанції. 19.6. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 19.7. Оскільки передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не встановила, як і не встановила обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 цього Кодексу судові рішення підлягають скасуванню, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - залишенню без змін. Доводи касаційної скарги, що стали підставами для відкриття касаційного провадження у справі, під час касаційного перегляду справи не підтвердилися, оскаржуване судове рішення відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, на які заявниця послалася у касаційній скарзі. 20. Розподіл судових витрат 20.1. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 20.2. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 20.3. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то перерозподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. 20.4. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявницею у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на неї. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. О. Погрібний Судді О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 118297143

Велика палата вирішила не дотриматись норм Конституції України та обмежити рівень пенсії незаконно встановленою розрахунковою величиною. Суд зазначив: 6.17. У Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить. 6.18. Тобто вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015), яка із 17.07.2018 є чинною. 6.19. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018. 6.32. Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 квітня 2024 року м. Київ Справа № 240/19227/21 Провадження № 11-18апп24 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачки Усенко Є. А., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 240/19227/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 (суддя Черняхович І. Е.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 (головуючий суддя Залімський І. Г., судді Мацький Є. М., Сушко О. О.), У С Т А Н О В И Л А: 1. Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1.1. ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - ГУ ПФУ, відповідач), у якому просила: - визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо ненарахування та невиплати їй ( ОСОБА_1 ) з 07.01.2020 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-XII); - зобов`язати ГУ ПФУ здійснити з 07.01.2020 нарахування та виплату їй щомісячного підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік. 1.2. На обґрунтування позову позивачка вказує, що вона має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи першої категорії, проживає в населеному пункті, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 23.07.1991 № 106 (далі - Перелік № 106), віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, не працює, є пенсіонеркою та до 01.01.2015 отримувала щомісячне підвищення до пенсії, встановлене частиною другою статті 39 Закону № 796-XII. З 01.01.2015 виплата підвищення до пенсії була припинена на підставі Закону України від 28.12.2014 № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів» (далі - Закон № 76-VІІІ), яким стаття 39 була виключена із Закону № 796-XII. 1.3. Позивачка зазначає, що після ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018, яким відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII, відповідач повинен був відновити нарахування та виплату їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, в розмірі двох мінімальних заробітних плат. Однак відповідач відмовив їй у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії. У відповідь на її заяву про нарахування та підвищення пенсії ГУ ПФУ в листі від 26.04.2021 безпідставно зазначило, що відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 частина друга статті 39 Закону № 796-XII не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення. 2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 18.02.2022 залишив без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1 щодо виплати щомісячного підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону № 796-ХІІ, за період з 07.01.2020 по 13.01.2021 у зв`язку з пропуском позивачкою строку звернення до адміністративного суду, а рішенням від 18.02.2022, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022, задовольнив позов ОСОБА_1 : - визнав протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо ненарахування та невиплати позивачці з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII; - зобов`язав ГУ ПФУ здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік. 2.2. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що з ухваленням Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивачки на отримання підвищення до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат як непрацюючої пенсіонерки, яка проживає на території радіоактивного забруднення (в зоні гарантованого добровільного відселення), передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. ГУ ПФУ подало до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) касаційну скаргу на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та відмовити в задоволенні позову. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми статті 39 Закону № 796-XII, у зв`язку із чим дійшли неправильного висновку, що позивачка має право на отримання підвищення до пенсії у розмірі, визначеному цією статтею. 3.3. ГУ ПФУ зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково визнали, що ця справа (№ 240/19227/21) відповідає ознакам типової щодо зразкової справи № 240/4937/18, та безпідставно керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм статті 39 Закону № 796-XII в ухваленій у зазначеній зразковій справі постанові від 18.03.2020. Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, зокрема, що позивач повинен проживати на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас АДРЕСА_1 - це територія, що раніше входила до меж селища Мирний Коростенського району Житомирської області, яке відповідно до Переліку № 106 віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю. Законом № 76-VIIІ (набрав чинності з 01.01.2015) виключено абзац п`ятий частини другої статті 2 (визначення зони посиленого радіоекологічного контролю) Закону України від 27.02.1991 № 791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 791а-XII) та статтю 2 (визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій), статтю 23 (компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4) Закону № 796-ХІІ. 3.4. Відповідно до доводів ГУ ПФУ позивачка як особа, яка не проживає на території радіоактивного забруднення, права на підвищення пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат не має. 4. Позиція позивачки щодо касаційної скарги відповідача 4.1. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу ГУ ПФУ не погоджується з наведеними в ній доводами, стверджує про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просить касаційну скаргу залишити без задоволення як безпідставну. Зокрема, позивачка доводить, що суди попередніх інстанцій правильно визнали справу № 240/19227/21 типовою щодо зразкової справи № 240/4937/18, а відтак обґрунтовано керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18.03.2020, у тому числі й щодо застосування норм статті 39 Закону № 796-XII в редакції, чинній до 01.01.2015, дія якої відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018. 5. Рух касаційної скарги 5.1. Касаційний адміністративний суд ухвалою від 28.11.2022 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ПФУ, а ухвалою від 17.01.2024 справу № 240/19227/21 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 5.2. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд виходив з того, що спірні в цій справі правовідносини містять виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики за цією категорією справ, а саме питання щодо розрахункової величини для визначення розміру підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, передбаченого частиною другою статті 39 Закону № 796-XII. 5.3. Касаційний адміністративний суд зазначив, що статтею 39 Закону № 796-XII (у редакції Закону № 230/96-ВР, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018), установлено розрахункову величину для обрахунку розміру соціальних виплат (доплати громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, стипендій студентам, які там навчаються), а саме мінімальну заробітну плату. Водночас наразі поряд з нормою статті 39 Закону № 796-XII діють положення Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017. 5.4. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду визнала за необхідне звернутися до Великої Палати Верховного Суду задля вирішення питання, чи застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на 1 січня календарного року, для визначення розміру підвищення пенсії особам, які мають право на таке підвищення відповідно до частини другої статті 39 Закону № 796-XII. 5.5. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.02.2024 прийняла справу № 240/19227/21 до розгляду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 346 КАС, та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 5.6. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15.02.2024 дійшла висновку, що наразі існує виключна правова проблема стосовно того, чи може прирівнюватись підвищення (доплата) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, до інших виплат, на які не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIІI. 5.7. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 5.8. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС). 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши обґрунтованість наведених у касаційній скарзі та відзиві на неї доводів та вирішуючи питання щодо застосування норм права відповідно до сформульованої Касаційним адміністративним судом виключної правової проблеми, дійшла таких висновків. 6.2. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи першої категорії, не працює, є пенсіонеркою та проживає в населеному пункті, який відповідно до Переліку № 106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. 6.3. До 01.01.2015 позивачка отримувала щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, що проживає на території радіоактивного забруднення, згідно зі статтею 39 Закону № 796-XII. З 01.01.2015 виплату такого підвищення позивачці було припинено у зв`язку із внесенням змін до Закону № 796-XII Законом № 76-VIII, яким, зокрема, статтю 39 Закону № 796-XII було виключено. 6.4. 17.07.2018 Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2018 вказані зміни до Закону № 796-ХІІ було визнано неконституційними, у зв`язку із чим ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою, в якій просила повідомити, чи відновлено їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ. 6.5. Листом від 26.04.2021 ГУ ПФУ повідомило позивачці, що відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 частина друга статті 39 Закону № 796-XII не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення. 6.6. Позивачка вважає, що ГУ ПФУ протиправно не виплачує їй щомісячне підвищення до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат, передбачене статтею 39 Закону № 796-XII. 6.7. Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. 6.8. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частини перша - третя зазначеної статті). 6.9. Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов`язком держави. 6.10. Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частини друга, третя статті 46 Конституції України). 6.11. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон № 796-XII. 6.12. Відповідно до частини першої статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати (частина друга цієї статті). 6.13. 1 січня 2015 року набрав чинності Закон № 76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі № 796-XII статті 31, 37, 39, 45. 6.14. У подальшому Законом України від 04.02.2016 № 987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (далі - Закон № 987-VIII; згідно з розділом II «Прикінцеві положення» Закону № 987-VIII він набрав чинності з 01.01.2016) включено до Закону № 796-XII статтю 39 такого змісту: «Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». 6.15. Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 6.16. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17.07.2018 № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність. 6.17. У Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить. 6.18. Тобто вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015), яка із 17.07.2018 є чинною. 6.19. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018. 6.20. Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ. 6.21. 06.12.2016 був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01.01.2017. 6.22. Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX). До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 № 2415-VIII). 6.23. Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. 6.24. Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів». 6.25. Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року. 6.26. Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018]. 6.27. Велика Палата Верховного Суду керується тим, що за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» актом (переживаюча / ультраактивна дія) (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 9901/315/20 (пункт 40), від 03.11.2021 у справі № 9901/378/20 (пункт 30)). 6.28. Згідно із частиною першою статті 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 6.29. Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України. 6.30. Конституційний Суд України в Рішенні від 03.10.1997 № 4/зп у справі № 18/183-97 за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. 6.31. З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає. 6.32. Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб. 6.33. Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає. 6.34. Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена. 6.35. Суб`єктивне право ОСОБА_1 на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення. 6.36. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду висновує, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати. 6.37. Таким чином, ОСОБА_1 має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року. 6.38. Застосовуючи норми статті 39 Закону № 796-ХІІ при вирішенні цього спору, Велика Палата Верховного Суду перевірила довід ГУ ПФУ в касаційній скарзі стосовно того, чи проживає позивачка на території радіоактивного забруднення. 6.39. ГУ ПФУ не заперечує, що позивачка проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з Переліком № 106 (пункт 3: зона гарантованого добровільного відселення, Коростенський район, Житомирська область), місто Коростень Коростенського району Житомирської області віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, яка, у свою чергу, відповідно до статті 2 Закону № 791а-XII є однією з категорій зон радіоактивно забруднених територій. 6.40. Посилання відповідача на те, що в минулому АДРЕСА_1 відносилась до селища Мирний, не має значення для вирішення справи у зв`язку з тим, що селище Мирний включено в межі міста Коростень Житомирської області на підставі Постанови Верховної Ради України від 13.07.2000 № 1915-ІІІ «Про зміну меж міста Коростень Житомирської області», тобто станом на момент виникнення і тривання спірних відносин позивачка проживала саме на АДРЕСА_1. 6.41. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що ОСОБА_1 має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, однак внаслідок неправильного застосування (незастосування) статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) та пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII дійшли помилкового висновку щодо розміру підвищення до пенсії, на який позивачка має право. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.2. Згідно із частиною першою статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя цієї статті). 7.3. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання щодо розміру підвищення пенсії позивачки неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, то рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 підлягають скасуванню у відповідній частині з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 частково. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області задовольнити частково. Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановленим законом про Державний бюджет України на відповідний рік, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 14.01.2021 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року. В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідачка Є. А. Усенко Судді: О. О. Банасько В. В. Король О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118297146

Це наша справа. Шкода, що пропрацював все життя ще приходиться і доводити в суді своє право на отримання пенсії, яка передбачена Законом. Суд зазначив: В силу ч.1 ст.116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Згідно із ч.1 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України; 2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу. В силу ч.2 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Пунктом 34 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). На момент обрання позивача вперше на посаду судді, а саме народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона, діяв Закон СРСР від 4 серпня 1989 року № 328-1 «Про статус суддів в СРСР», ч.1 ст.8 якого встановлювалось, що народним суддею може бути обраний громадянин СРСР, який досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років і склав кваліфікаційний екзамен. Системний аналіз вказаної норми у її взаємозв`язку з пунктом 34 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що суддям додатково до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, підлягає зарахуванню стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. З огляду на зазначене, право на зарахування стажу роботи в галузі права два роки мають судді, яких було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, встановленими, зокрема і Законом СРСР № 328-1. Разом з тим, з 07 травня 2022 року Закон СРСР № 328-1 не застосовується на території України згідно із Законом України «Про дерадянізацію законодавства України» № 2215-IX від 21.04.2022 року. У зв`язку із чим, колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин наступний закон, який визначав статус суддів, а саме Закон України "Про статус суддів" №2862-XII від 15.12.1992 року, ч.1 ст.7 якого на день його прийняття встановлювала, що право на зайняття посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону має громадянин України, який досяг на день обрання 25 років, має вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 540/5794/21 Перша інстанція: суддя Вовченко О.А. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Вербицької Н.В., суддів Джабурії О.В., - Кравченка К.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И Л А : 30 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області від 01.07.2021 року № 7781 про відмову в здійсненні перерахунку відсотку довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 з врахуванням періоду проходження військової служби та половини строку навчання за денною формою; - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області щодо не зарахування до стажу роботи на посаді судді ОСОБА_1 його п`ятирічний стаж роботи за юридичною спеціальністю, який давав право на призначення його суддею Херсонського обласного суду, а саме: на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року, народного судді цього ж суду з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді календарний період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів, половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів) та п`ятирічний період його роботи (досвід) за юридичною спеціальністю, а саме: посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року , народного судді цього ж суду з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року. - зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок та виплату розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки Херсонського апеляційного суду №169/20 від 28.02.2020 року з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 19.02.2020 року. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20, зокрема, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 № 169/20 з 19.02.2020 року. На виконання рішення суду, ГУ ПФУ в Херсонській області з 19.02.2020 року здійснило перерахунок щомісячного довічного грошового утримання, зарахувавши до стажу судді 21 рік 10 місяців 20 днів, а щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 52% суддівської винагороди. Позивач зазначив, що при проведеному перерахунку пенсійним органом безпідставно не враховано до стажу судді для обрахунку щомісячного довічного грошового утримання періоду проходження військової служби, половини строку навчання за денною формою та 5 років стажу роботи за юридичною спеціальністю до призначення на посаду судді. Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначаючи, що при визначенні стажу судді для обрахунку щомісячного довічного грошового утримання зарахування підлягає лише періоди роботи на посаді судді. Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 18.10.2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області в частині зобов`язання Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок та виплату розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки Херсонського апеляційного суду №169/20 від 28.02.2020 року з урахуванням фактично виплачених сум, починаючи з 19.02.2020 року. Згідно з розпорядженням Верховного Суду №11/0/9-22 від 18.03.2022, відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України Про судоустрій і статус суддів, враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність судових справ Херсонського окружного адміністративного суду та визначено її Одеському окружному адміністративному суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області від 01.07.2021 року № 7781 «Про відмову в здійсненні перерахунку пенсії гр. ОСОБА_1 ». Зобов`язано Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області врахувати ОСОБА_1 в стаж роботи на посаді судді, що дає право на призначення щомісячного довічного грошового утримання: період проходження строкової військової служби з 26.10.1980 року по 04.02.1983 рік (2 роки 3 місяці 9 днів), половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач і відповідач подали апеляційні скарги, в яких посилаючись на невірне застосування судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просять: позивач - скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі, відповідач скасувати рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Зокрема, пенсійний орган в апеляційній скарзі зазначає, що чинним законодавством чітко визначено, що довічне грошове утримання збільшується за кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років, а не на іншій будь якій посаді, яка зараховується до загального трудового стажу. Стаж роботи позивача на посаді судді становить 21 повний рік, а тому щомісячне довічне грошове утримання виплачується ОСОБА_1 у розмірі 52% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, що відповідає приписам чинного законодавства. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначив, що суд першої інстанції відмовив у зарахуванні його юридичного стажу до стажу роботи на посаді судді, зазначивши, що у зверненні до пенсійного органу позивач чітко не вказував на необхідність зарахування до стажу судді роботу за юридичною спеціальністю, що на переконання апелянта є надмірним формалізмом. Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Вищої ради юстиції від 08.12.2016 №3170/0/15-16 ОСОБА_1 звільнено з посади судді апеляційного суду Херсонської області у зв`язку з поданням заяви про відставку. Згідно наказу апеляційного суду Херсонської області від 14.12.2016 року №151-ОС ОСОБА_1 звільнено з посади судді апеляційного суду Херсонської області з 14.12.2016 року. Станом на 14.12.2016 стаж позивача на посаді судді складав 21 рік 10 місяців 19 днів, що підтверджено розрахунком стажу ОСОБА_1 виданого Апеляційним судом Херсонської області №07-32/50/2016-Вих. З розрахунку стажу №07-32/50/2016-Вих., складеного Апеляційним судом Херсонської області вбачається, що в стаж роботи 21 рік 10 місяців 19 днів включено роботу на посаді: - судді Дніпровського районного народного суду м. Херсон з 28.12.1991 по 28.02.1995 3 роки 02 місяці 01 день; - судді апеляційного суду Херсонської області з 27.03.1998 по 14.12.2016 18 років 10 місяців 19 днів. Постановою Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, визнано неправомірними дії Херсонського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області щодо визначення розміру ОСОБА_1 щомісячного довічного грошового утримання судді у відcтавці без врахування стажу роботи. Зобов`язано Херсонське об`єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 шляхом зарахування до стажу роботи, що дає право на відставку та одержання щомісячного довічного грошового утримання календарного періоду проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), починаючи з 15.12.2016 року в розмірі 90 % грошового утримання судді апеляційного суду Херсонської області та провести відповідні виплати з урахуванням раніше виплачених сум грошового утримання. Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області від 05.03.2020 р. № 10/03-16 про відмову в перерахунку довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 р. № 169/20. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області здійснити перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 р. № 169/20 з 19.02.2020 року. Щодо виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 позивач звертався до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, на який відповідач листом від 09.02.2021 року № 701-137/С-02/8-2100/21 повідомив, що на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 03.09.2020 року по справі №540/2208/20 проведено перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 19.02.2020 за довідкою Херсонського апеляційного суду від 28.02.2020 № 169/20, з урахуванням раніше виплачених сум та нараховані кошти за період з 19.02.2020 по 31.01.2021 в сумі 526224,83 грн. З 01.02.2021 щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці виплачується у розмірі 96 187,52 грн. Для з`ясування обставин визначення щомісячного довічного грошове утримання з 01.02.2021 у розмірі 96 187,52 грн позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, на що 14 вересня 2021 року отримав рішення Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області №7781 від 01.07.2021 року, яким позивачу відмовлено в перерахунку відсотку щомісячного грошового довічного утримання із врахуванням періоду проходження військової служби та половини строку навчання за денною формою навчання, оскільки врахування цих періодів дає лише право на відставку. Крім того, відповідач повідомив, що в січні 2021 року на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду по справі №540/2208/20 від 03.09.2020 ОСОБА_1 з 19.02.2020 здійснено перерахунок довічного грошового утримання на підставі довідки апеляційного суду Херсонської області від 28.02.2020 № 169/20. Тому під час відпрацювання вищезазначеного рішення суду, страховий стаж заявника приведено у відповідність до ст. 137 Закону 1402, а саме до стажу судді зараховано періоди: з 28.12.2091 по 8.02.1995 на посаді судді Комсомольського районного суду м.Херсона; з 27.03.1998 по 14.12.2016 на посаді судді апеляційного суду Херсонської області. Отже загальний стаж судді ОСОБА_1 на 19.02.2020 становить 21 рік 10 місяців 20 днів та щомісячне довічне грошове утримання визначене у розмірі 52% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді (а.с 5 зворот 6). Позивач вважає, що рішення Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області №7781 від 01.07.2021 року є протиправним та підлягає скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, уповноваженим органом пенсійного фонду вже зараховано позивачу до стажу роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). Визначено стаж судді 25 років 11 місяців 14 днів. Однак при наступному перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 , що був проведений на підставі рішення суду по справі №540/2208/20 від 03.09.2020, відповідач протиправно зменшив стаж роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 25 років 11 місяців 14 днів до стажу 21 рік 10 місяців 20 днів. Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з наявних в матеріалах пенсійної справи документів вбачається, що стаж роботи народного судді з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року врахований позивачу в стаж роботи судді, який дає право на відставку та отримання довічного грошового утримання судді у відставці. Приписами чинного законодавства не передбачено подвійне врахування одного й того періоду роботи в стаж роботи судді, який дає право на відставку та отримання довічного грошового утримання судді у відставці.Крім того, суд першої інстанції зазначив, що до суду не надано доказів звернення ОСОБА_1 до відповідача з приводу п`ятирічного стажу роботи за юридичною спеціальністю, який давав право позивачу на призначення його суддею Херсонського обласного суду, а саме: на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08. 1989 року по 01.03.1991 року, консультанта цього ж суду з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року а також юрисконсульта Багатогалузевого концерну «Співдружність» з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року. Відповідно, спірний період відповідачем не досліджувався, рішення з даного питання не приймалося та дії чи бездіяльність відповідачем не вчинялися, а тому вимоги позивача в цій частині є передчасними. Судова колегія частково погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно із частиною другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 126 Основного Закону незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Підставою для звільнення судді є, зокрема, подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пунктом 4 частини п`ятої статті 126 Конституції України). В силу ч.1 ст.116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Згідно із ч.1 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України, судді Конституційного Суду України; 2) члена Вищої ради правосуддя, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді в судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу. В силу ч.2 ст.137 Закону № 1402-VIII до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Пунктом 34 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII визначено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). Вищою Радою Правосуддя, Верховним Судом, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Радою суддів України, Державною судовою адміністрацією України, Національною школою суддів України, на адресу апеляційних та місцевих суддів направлено лист від 05.11.2018 року № 41783/09-18 "Про зарахування (перерахунок) стажу роботи на посаді судді (далі лист № 41783/09-18). Відповідно до пункту 2 листа № 41783/09-18, вимоги визначенні Законом СРСР від 04.08.1989 року № 328-1 "Про статус суддів в СРСР", діяли з 01.12.1989 року по 10.02.1993 року при обранні суддів вперше. На момент обрання позивача вперше на посаду судді, а саме народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона, діяв Закон СРСР від 4 серпня 1989 року № 328-1 «Про статус суддів в СРСР», ч.1 ст.8 якого встановлювалось, що народним суддею може бути обраний громадянин СРСР, який досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років і склав кваліфікаційний екзамен. Системний аналіз вказаної норми у її взаємозв`язку з пунктом 34 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що суддям додатково до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, підлягає зарахуванню стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. З огляду на зазначене, право на зарахування стажу роботи в галузі права два роки мають судді, яких було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, встановленими, зокрема і Законом СРСР № 328-1. Разом з тим, з 07 травня 2022 року Закон СРСР № 328-1 не застосовується на території України згідно із Законом України «Про дерадянізацію законодавства України» № 2215-IX від 21.04.2022 року. У зв`язку із чим, колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин наступний закон, який визначав статус суддів, а саме Закон України "Про статус суддів" №2862-XII від 15.12.1992 року, ч.1 ст.7 якого на день його прийняття встановлювала, що право на зайняття посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону має громадянин України, який досяг на день обрання 25 років, має вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років. Частина 2 цієї ж статті Закону №2862-XII передбачала, що суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як п`ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. Отже, вимоги закону щодо наявності стажу роботи в галузі права для призначення особи як на посаду судді першої інстанції, так і на посаду другої інстанції, є незмінними два роки. З цього питання також висловлювалася Велика Палата Верховного Суду, яка зазначила, що внесенні до статті 137 Закону № 1402-VIII зміни дозволили зараховувати стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) у сфері права тривалістю, яка вимагалася законом для призначення на посаду судді станом на дату призначення позивача на посаду судді (постанова від 30 травня 2019 року у справі № 9901/805/18, від 17 вересня 2020 року у справі № 9901/302/19). Зазначена правова позиція є актуальною та підтримана Верховним Судом в постанові по справі № 640/6062/19 від 13.05.2021 року. Викладене свідчить про наявність у позивача права на зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення його як вперше на посаду судді, так і на посаду судді апеляційної інстанції. З матеріалів справи вбачається, що позивач перед призначенням вперше на посаду судді мав повні два роки в галузі права, а саме: - стаж на посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року 1 рік 7 повних місяців, які підлягають зарахуванню до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді, як два роки роботи в галузі права. Щодо вимоги про зарахування до стажу роботи на посаді стаж роботи ОСОБА_1 на посаді народного судді Комсомольського районного суду м. Херсона з 28.12.1991 року по 28.02.1995 року, то як вірно встановлено судом першої інстанції, зазначений стаж врахований пенсійним органом, зокрема і при визначенні відсоткового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, а отже позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими. Щодо вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ПФУ в Херсонській області зарахувати до його стажу роботи на посаді судді період його роботи (досвід) за юридичною спеціальністю, а саме юрисконсульта Багатогалузевого концерну "Співдружність" з 01.03.1995 року по 21.04.1998 року, судова колегія вважає її необґрунтованою, оскільки необхідні два роки стажу роботи в області права для призначення на посаду судді як вперше, так і для призначення на посаду судді другої інстанції, враховані за рахунок стажу консультанта та стажиста Комсомольського районного суду м.Херсона. Щодо рішення суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до його стажу роботи на посаді судді календарний період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів, половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), судова колегія погоджується з висновками суду про обґрунтованість заявлених вимог. Абзацом другим статті 1 Указу Президента України від 10.07.1995 року № 584/95 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів" в редакції, чинній на час призначення позивача на посаду судді, до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах та період проходження строкової військової служби. Тобто, позовні вимоги в частині зарахування строкової військової служби та половини строку навчання за денною формою гуртуються на законі та вірно задоволені судом першої інстанції. Крім того, спірне питання вже було предметом судового розгляду. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2017 року по справі № 766/8234/17, яке набрало законної сили, зобов`язано зараховувати позивачу до стажу роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів). Проте, вказане рішення приймалось для обрахунку довічного грошового утримання за Законом «Про судоустрій і статус суддів» на час призначення та перерахунку довічного утримання. Згідно із ч.3 ст.142 Закону № 1402-VI в редакції Закону № 1798 VIII від 21.12.2016, щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді. Враховуючи, що стаж роботи судді, що дає право на одержання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, вже зараховано рішенням суду, яке набрало законної сили, а саме період проходження строкової військової служби 2 роки 3 місяці 9 днів та половини строку навчання за денною формою в Харківському юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського з 01.09.1985 року по 30.06.1989 року (1 рік 9 місяців 15 днів), то стаж судді ОСОБА_1 повинен становити 25 років 11 місяців 14 днів та + 2 роки роботи у галузі права = 27 повних років. Тобто, щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці ОСОБА_1 з 19 лютого 2020 року, у відповідності до приписів ст.137 Закону № 1402, повинно становити 64% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, а не 52%, як зазначено пенсійним органом у оскаржуваному рішенні. Доводи пенсійного органу, що для визначення розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці зарахуванню підлягає лише стаж роботи на посаді судді спростовуються приписами чинного законодавства та правовими висновками Верховного Суду. Суд першої інстанції на наведені обставини уваги не звернув, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше, на посаду судді. Відповідно до п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України, рішення суду частині відмови у позові підлягає скасуванню з ухвалення в цій частині нового рішення про часткове зарахування до стажу роботи судді двох років роботи в галузі права. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 08 листопада 2021 року та ухвалою про прийняття до провадження від 27 березня 2023 року, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, судова колегія П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зарахування до стажу роботи на посаді судді додатково двох років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше на посаду судді. Прийняти в цій частині постанову, якою зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Херсонській області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді два років роботи в галузі права, які були необхідною умовою для призначення ОСОБА_1 вперше на посаду судді (посаді стажиста Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.08.1989 року по 01.03.1991 року, консультанта Комсомольського районного суду м. Херсона з 01.03.1991 року по 27.12.1991 року). В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України. Головуючий: Н.В.Вербицька Суддя: О.В.Джабурія Суддя:К.В.Кравченко Джерело: ЄДРСР 118146548