Постановление ВСУ по пересмотру об отказе Захидинкомбанку во взыскании задолженности с поручителей

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

17 вересня 2014 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.,-

Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – Національний банк України в особі управління Національного банку України у Волинській області, про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 18 вересня 2013 року, 

 

встановила:

 

У серпні 2012 року публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк» (далі – ПАТ «Західінкомбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

 

Зазначало, що 19 липня 2002 року між ТОВ КБ «Західінкомбанк», правонаступником якого є ПАТ «Західінкомбанк», та ТОВ «Алювіжен» укладено кредитний договір НОМЕР_1 з додатковими договорами до нього, згідно з умовами яких кредитор надав позичальнику кредит із максимальним лімітом у розмірі 970 тис. євро зі сплатою 11% річних за користування кредитом із кінцевим строком погашення до 23 липня 2011 року.

 

З метою забезпечення виконання ТОВ «Алювіжен» зобов'язань за кредитним договором 24 травня 2007 року укладено договір поруки НОМЕР_2 з ОСОБА_1 і договір поруки НОМЕР_3 з ОСОБА_2, відповідно до умов яких останні поручилися перед банком солідарно в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання ТОВ «Алювіжен» усіх зобов'язань за кредитним договором та додатковими договорами до нього.

 

Посилаючись на те, що ТОВ «Алювіжен» своїх зобов'язань, які передбачені кредитним договором, належним чином не виконало, у зв'язку із чим станом на 11 липня 2012 року виникла заборгованість перед ПАТ «Західінкомбанк» у розмірі 16 075 016 грн 37 коп., позивач просив позов задовольнити.

 

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 лютого 2013 року в задоволенні позову ПАТ «Західінкомбанк» відмовлено.

 

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 15 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Західінкомбанк» 16 075 016 грн 37 коп. заборгованості за кредитним договором; стягнуто із ОСОБА_2 16 075 016 грн 37 коп. заборгованості за кредитним договором; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду Волинської області від 15 квітня 2013 року залишено без змін.

 

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч. 4 ст. 559 ЦК України.

 

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року та від 17 червня 2013 року.

 

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Західінкомбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

 

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 липня 2002 року між ТОВ КБ «Західінкомбанк», правонаступником якого є ПАТ «Західінкомбанк», та ТОВ «Алювіжен» укладено кредитний договір НОМЕР_1 з додатковими договорами до нього, згідно з умовами яких кредитор надав позичальнику кредит із максимальним лімітом у розмірі 970 тис. євро зі сплатою 11 % річних за користування кредитом на умовах, визначених кредитним договором, з кінцевим строком погашення до 23 липня 2011 року (а.с. 10-37).

 

З метою забезпечення виконання ТОВ «Алювіжен» зобов'язань за кредитним договором 24 травня 2007 року укладено договір поруки НОМЕР_2 з ОСОБА_1 і договір поруки НОМЕР_3 з ОСОБА_2, за якими поручителі відповідають перед банком за порушення зобов’язання боржником.

 

Свої зобов'язання, передбачені кредитним договором, ТОВ «Алювіжен» належним чином не виконало, у зв'язку з чим станом на 11 липня 2012 року виникла заборгованість перед ПАТ «Західінкомбанк» у розмірі 16 075 016 грн 37 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 9 712 568 грн 88 коп.; заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитним коштами – 2 652 828 грн 32 коп.; штраф за несвоєчасне повернення кредиту – 2 913 770 грн 67 коп.; штраф за несвоєчасне повернення відсотків – 795 848 грн 50 коп., що підтверджується розрахунком (а.с. 9).

 

29 листопада 2011 року банк звернувся до ТОВ «Алювіжен» і відповідачів із письмовим повідомленням-вимогою про погашення кредитної заборгованості в розмірі 16 699 194 грн 81 коп. (а.с.48).

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Західінкомбанк» суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що банк звернувся із письмовим повідомленням-вимогою до відповідачів про погашення кредитної заборгованості 29 листопада 2011 року, тобто в межах шестимісячного строку, визначеного ч. 4 ст. 559 ЦК України, а з часу звернення з письмовою вимогою в банку виникло право на пред'явлення позову до відповідачів у межах установленого законом загального трирічного строку позовної давності, з яким він звернувся до суду 9 серпня 2012 року.

 

Проте у справах, ухвали в яких надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України дійшов висновку про припинення договору поруки через непред’явлення вимог до поручителів шляхом звернення банку до суду в межах шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. При цьому зазначив, що пред’явлення письмової вимоги до поручителя в шестимісячний строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, не дає права кредитору на звернення до суду в межах установленого законом загального трирічного строку позовної давності.

 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов‘язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов‘язання боржником.

 

Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

 

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України).

 

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ч. 2 ст. 251 та ч. 2 ст. 252 ЦК України).

 

З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 3.2) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

 

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

 

У кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений – строк повного погашення кредиту є 23 липня 2011 року.

 

За таких обставин у банку виникло право пред‘явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов‘язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи з 23 липня 2011 року, протягом наступних шести місяців.

 

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який встановили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки була пред'явлена претензія і поручитель не виконав вказані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право.

 

За таких обставин висновки суду про виникнення права в банку на пред'явлення позову до відповідачів у межах установленого законом загального трирічного строку позовної давності з часу звернення з письмовою вимогою не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону.

 

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

Судді:

Л.І. Григор’єва 

М.В. Патрюк

В.І. Гуменюк 

Я.М. Романюк

Н.П. Лященко

Ю.Л. Сенін

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко

 

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 17 вересня 2014 року в справі № 6-6цс14

 

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який встановили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки була пред'явлена претензія і поручитель не виконав вказані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право.

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3479CB22FBDCC04EC2257D5D002186B8

[у.zaporozhskiy]

Я так понимаю, это постановление не это дело:

 

http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=7030&hl=

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 17 вересня 2014 року ухвалив постанову у справі № 6-53цс14 предметом якої був спір про стягнення заборгованості за кредитним договором.

 

Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено у судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або із дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або із дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).