ANTIRAID

‼️🇷🇼Порядок звільнення строковиків у запас чітко врегульовано Указом Президента України та Прикінцевими положеннями ЗУ Про військовий обов’язок і військову службу. Чому намагання зарахувати строковиків у оперативний резерв є незаконними та як діяти. 🔸Указ Президента України від 7 березня 2024 року №149/2024 Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби - https://www.president.gov.ua/documents/1492024-50025 🔸ЗУ від 23 лютого 2024 року № 3600-IX Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" щодо строків строкової військової служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3600-IX#Text 🔸ст. 26-1 ЗУ Про військовий обов'язок і військову службу - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#n574 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Короля В. В., Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» до Акціонерного товариства «Укртрансгаз» про стягнення 3 570 893,00 грн, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року, постановлене суддею Карабань Я. А., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Коробенка Г. П., Козир Т. П., Чорногуза М. Г. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У травні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» (далі - ТОВ «Луганськгаз Збут», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - АТ «Укртрансгаз», відповідач) 3 570 893,00 грн, з яких 2 357 423,49 грн інфляційних втрат і 1 213 469,51 грн трьох процентів річних. ТОВ «Луганськгаз Збут» обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що АТ «Укртрансгаз» своєчасно не повернуло позивачу безпідставно отримані від нього грошові кошти у сумі 18 454 848,76 грн, що встановлено судовими рішеннями у справі № 910/17567/19, протиправно користувалося ними з 26 лютого 2019 року до 07 травня 2021 року, тому за цей період на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач нарахував інфляційні втрати та три проценти річних. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов, стягнув з відповідача на користь позивача суму в 2 357 423,49 грн інфляційних втрат, 1 213 469,51 грн трьох процентів річних та розподілив судові витрати. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач прострочив виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, тому позивач правомірно нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період з 26 лютого 2019 року до 06 травня 2021 року. За висновками судів, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна, грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн, настав у відповідача у той момент, коли він дізнався про безпідставність набуття цього майна. Обставини одержання згаданих грошових коштів були відомі відповідачу з моменту їх зарахування на його розрахунковий рахунок в банківській установі, тобто з 25 лютого 2019 року. Тож відповідач після отримання зазначених коштів був зобов`язаний повернути їх одразу, тобто прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих грошових коштів та неправомірного їх використання розпочалося з наступного дня, з 26 лютого 2019 року. Постановою від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 Північний апеляційний господарський суд лише підтвердив факт безпідставності набуття грошових коштів, а зобов`язання щодо їх повернення виникло не з рішення суду, а безпосередньо на підставі закону. Оскільки рішенням у справі № 910/17567/19 встановлено, що перерахування грошових коштів без достатньої правової підстави відбулося 25 лютого 2019 року, наявність судових актів, якими встановлено факт безпідставності набуття грошових коштів, та набрання ними законної сили не змінює правову природу грошових зобов`язань, а також дати їх виникнення чи припинення. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ АТ «Укртрансгаз», не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, через систему «Електронний суд» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року у справі № 910/3831/22, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга містить такі доводи та міркування. Відповідно до закону обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту, коли особа дізналася про безпідставність одержання цього майна. У цьому спорі право вимоги позивача про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відповідного обов`язку виконання такої вимоги відповідачем виникло лише після ухвалення Північним апеляційним господарським судом постанови від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19, якою встановлено факт безпідставного набуття грошових коштів. Натомість є помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що початком періоду прострочення є дата зарахування грошових коштів на рахунок відповідача, а не дата ухвалення судового рішення апеляційним судом. Відповідно і здійснені позивачем розрахунки інфляційних втрат та трьох відсотків річних є неправильними, оскільки розраховувати їх потрібно за період з 23 березня до 06 травня 2021 року. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Луганськгаз Збут» заперечувало проти доводів АТ «Укртрансгаз» та просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін Ухвалою від 29 травня 2023 року Касаційний господарський суд передав справу № 910/3831/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилаючись на існування виключної правової проблеми, яка полягає у відмінній практиці касаційних судів у вирішенні питання настання строку виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, а також неіснуванні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо цього правового питання. Постановою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу АТ «Укртрансгаз» без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року - без змін, розподілила судові витрати. Постанова мотивована тим, що недоговірне зобов`язання виникає у особи безпосередньо з правила статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає у особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому разі є механізмом примусового виконання відповідачем свого зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів, яке він не виконує добровільно. У постанові у справі № 910/17567/19 апеляційній суд встановив, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з приписами статті 1212 ЦК України. За обставинами справи, відповідач знав, що позивач був проти придбання в нього послуги балансування, що таку послугу відповідач надає в односторонньому порядку на підставі правил розділу XIV Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС), що сплачені позивачем за цю послугу кошти в сумі 18 454 848,76 грн є спірними з підстав фактичного ненадання відповідачем зазначеної послуги в межах укладеного сторонами договору транспортування. Відповідно відповідач повинен був знати про безпідставне отримання ним спірних коштів. Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, виникає, виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі настав з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили період прострочення та правомірно вирішили спір, що виник між сторонами. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку. 1. Визначення основного регулятора спірних відносин між сторонами 1.1. Частинами першою-третьою статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. 1.2. Приписи статті 6 ЦК України визначають співвідношення договору з актами цивільного законодавства, яке ґрунтується на принципі свободи договору і поширюється на будь-який правочин. У зв`язку з цим на правила Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків прямого законодавчого обмеження права сторін договору відступати від правил нормативно-правових актів. 1.3. Згадана стаття встановлює припустимість укладення будь-яких договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, але таких, які безпосередньо не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Принцип свободи договору дає можливість реалізувати приватним особам право врегулювати свої відносини за власним розсудом за допомогою договору, не передбаченого актами цивільного законодавством. В таких випадках має місце усунення прогалин у законодавстві, і договір фактично виступає своєрідним джерелом цивільного права, обов`язковим для певного кола учасників відносин. 1.4. ЦК України (в частині третій статті 6) сформулював правило про співвідношення договору і закону в тих випадках, коли щодо певних відносин існує зазначення в актах цивільного законодавства, але сторони бажають за згодою між собою врегулювати ці відносини інакше. В такій ситуації сторони договору мають право вибору: використати приписи акта цивільного законодавства для врегулювання своїх відносин або за власним розсудом відступити від таких правил актів цивільного законодавства шляхом встановлення в договорі інших правил поведінки, ніж це передбачено законодавством. Водночас, законодавець обмежує право сторін договору відступити від приписів актів цивільного законодавства трьома випадками, коли: 1.4.1. це прямо заборонено таким актом; 1.4.2. обов`язковість для сторін приписів актів цивільного законодавства випливає із їх змісту; 1.4.3. обов`язковість для сторін правил актів цивільного законодавства випливає із самої суті відносин між сторонами. Це правило ЦК України потрібно розглядати так, що сторони у договорі не можуть відступити від змісту актів законодавства, якщо нормотворець очевидно зазначає про обов`язок діяти відповідно до цього акта, визначаючи, що його приписи мають імперативний характер. 1.5. Отже, у зв`язці «договір - закон» перший, безумовно, не повинен безпосередньо суперечити другому - закону. Проте, передусім важливою є модель такого несуперечення, яка залежить від методу правового регулювання суспільних відносин, а ним в цивільному праві, як відомо, є диспозитивність, притаманна переважній більшості його правових норм. 1.6. Тож основне юридичне значення статті 6 ЦК України полягає в закріпленні презумпції диспозитивного значення актів цивільного законодавства, що знаходить прояв у наданні сторонам права в договорі відступити від приписів актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на підставі взаємної домовленості. Приписи актів цивільного законодавства мають імперативне значення винятково тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами або випливає зі змісту відносин між сторонами. 1.7. Відповідно до статті 6 ЦК України договір є таким самим регулятором цивільних відносин, як і чинне законодавство. У договірних відносинах сторони навіть вправі інакше врегульовувати свої відносини, ніж це передбачено у законі, крім випадків прямо заборонених чинним законодавством або коли така заборона випливає з його змісту. 1.8. За обставинами цієї справи 25 липня 2017 року ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) уклали договір транспортування природного газу № 1707000361 (далі - договір транспортування). 1.9. Отже, між сторонами у справі безперечно існують договірні відносини. Саме зазначений договір є основним регулятором тих правових відносин, які виникли на його підставі. Тому помилковими є висновки судів у цій справі про те, що якісь відносини між сторонами, пов`язані з виконанням укладеного ними договору, можуть виникати поза його межами, тобто існувати за межами договірного зобов`язання. Потрібно виходити з того, що відносини з виконання договірного зобов`язання не можуть бути одночасно і договірними, і позадоговірними. 1.10. Відповідно до фактичних обставин справи правовий спір між сторонами виник в оцінці існування так званого «негативного небалансу газу», а відповідно й виникнення заборгованості з оплати за нього. 1.11. Правова проблема, яку вирішувала Велика Палата Верховного Суду, полягала у тому, чи настав та коли той момент, у який АТ «Укртрансгаз» мало усі підстави вважати, що отримані від ТОВ «Луганськгаз Збут» 18 454 848,76 грн є такими, що отримані без достатньої правової підстави. 1.12. Передусім відповідь на це запитання мала бути віднайдена серед умов укладеного між сторонами договору. 1.13. На наше переконання, ключове правило щодо вирішення порушеного питання закріплене у пункті 9.5 цього договору, відповідно до якого розбіжності щодо вартості послуг балансування підлягають урегулюванню відповідно до умов цього договору або в суді. За обставинами цієї справи до прийняття рішення суду вартість послуг балансування, які замовник зобов`язаний сплатити в строк, передбачений пунктом 9.4 цього договору, визначається за даними оператора. 1.14. Надавши системне тлумачення наведеним умовам договору, можливо зробити висновок, що в разі виникнення між його сторонами спору щодо вартості послуг балансування і належних до сплати платежів, такий спір підлягає вирішенню судом і лише зі змісту рішення суду може бути з`ясоване питання про належність чи неналежність відповідних платежів, отже й про підставність або безпідставність їх отримання. І найважливіший висновок з тлумачення пункту 9.5 цього договору полягає у тому, що до моменту вирішення такого спору судом вартість послуг балансування визначається в односторонньому порядку - оператором ГТС, тобто відповідачем у цій справі. 1.15. Наведена договірна умова з приводу розв`язання спірних питань щодо визначення вартості послуг балансування не суперечить у спеціальному законодавству. Так, у главі 5 розділу IIIпункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТСвизначено порядок вирішення спірних питань щодо обсягу переданого/прийнятого газу, зокрема передбачено, що усі спори (розбіжності), які виникають при здійсненні обліку природного газу повинні вирішуватись шляхом переговорів. У разі неможливості досягнення згоди шляхом переговорів пред`явлені спірні питання передаються на розгляд до суду. 1.16. Тож, враховуючи умови договору транспортування та спеціальні правила Кодексу ГТС, можливо виснувати, що момент, коли розпочинається період безпідставного збагачення, має пов`язуватися саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, яким встановлено факт безпідставності набуття майна, а не з моментом отримання таких коштів відповідачем у справі. 1.17. Переконані, що, враховуючи диспозитивність правил цивільного законодавства у регулюванні таких правових відносин, саме умови, викладені у договорі, мають пріоритет над актами цивільного законодавства у тому випадку, якщо учасники таких договірних відносин скористалися правом на саморегулювання своїх відносин. 2. Щодо визначення правової природи відносин, що виникли між сторонами спору 2.1. Оцінюючи те, чи можна до відносин між сторонами застосувати правила, викладені у частині першій статті 1212 ЦК України, переконані у такому. 2.1.1. Загальне правило визначення кондикційних відносин сформульоване у частині першій статті 1212 ЦК України, яким передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 2.1.2. Аналіз частини першої статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 2.1.3. набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2.1.4. відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. 2.1.5. Загальне правило, викладене в частині першій статті 1212 ЦК України, буквально не передбачає можливості застосування інституту безпідставного збагачення до договірних відносин. 2.1.6. Тобто в разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі; отримане однією зі сторін у договірному зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. 2.1.7. Отже, за своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших, зокрема договірних відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої цієї статті, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними. Зокрема законодавець поширив положення цієї умови на повернення виконаного за зобов`язанням (пункт 3 частини третьої статті 1212 ЦК України). Застосування цього пункту можливе, зокрема, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов. 2.2. Щодо можливості застосування до спірних відносин правил частини третьої статті 1212 ЦК України 2.2.1. Правила частини третьої статті 1212 ЦК України містять опис правових відносин, що не є суто кондикційними відносинами у вузькому значенні цього поняття, тобто не є condictio sine causa. Вочевидь, що приписи частини третьої статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані до договірних відносин, відповідно до змісту статті 6 ЦК України, лише в тому випадку, якщо умови договору та акти цивільного законодавства, якими регулюються саме відносини із такого договору, не містять спеціальних правил про порядок розрахунків та повернення виконаного у такому договірному зобов`язанні, зокрема й зайво чи безпідставно сплаченого. 2.2.2. Відтак, спершу правила про порядок та умови повернення зайво чи безпідставно сплаченого у договірному зобов`язанні потрібно віднаходити серед умов погодженого сторонами договору, далі - у приписах спеціального законодавства - у Кодексі ГТС, який містить спеціальні правила щодо регулювання спірних правовідносин. І лише у тому випадку, коли ані умови договору, ані правила спеціального законодавства не врегульовують подібні правові питання, можливим є застосування правил, передбачених у статті 1212 ЦК України. Приписи статті 1212 ЦК України до договірних відносин мають застосовуватися лише такою мірою і у такий спосіб, якщо правила чи умови договору не містять відповідних приписів, тобто не передбачають відповіді на таке запитання. 2.2.3. Тож стосовно спірних правовідносин вони не є суто кондикційними, оскільки цивільні відносини між сторонами передовсім врегульовані умовами укладеного між ними договору, тому їх можна розглядати кондикційними у широкому сенсі цього визначення, коли згідно з частиною третьою статті 1212 ЦК України правила про заборону незаконного збагачення застосовні до них субсидіарно. 3. Визначення моменту виникнення обов`язку з повернення зайво (або без достатньої правової підстави) сплаченого у договірному зобов`язанні 3.1. Серед приписів правових норм інституту, що регулюють кондикційні зобов`язання, немає імперативного правила щодо того, з якого саме моменту виникає кондикційне зобов`язання, тобто зобов`язання повернути безпідставно отримане майно (гроші). 3.2. Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу свідчить, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. 3.3. Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно (зокрема, грошові кошти) до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення. 3.4. Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція «особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави» зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння ним таким майном. 3.5. Отже, за загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача. 3.6. Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна. 3.7. Проте, момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна та його виконання нею не є тотожним моменту, з якого зобов`язання особи з повернення цього майна вважається простроченим (моменту прострочення кондикційного зобов`язання), оскільки на відміну від останнього, виникнення в особи обов`язку з повернення безпідставно набутого майна та його виконання цією особою за своє суттю є періодом у часі, з якого особа стає обізнаною про безпідставність набуття (збереження) нею майна потерпілої особи та про наявність обов`язку з повернення майна цій особі, який має виконуватися з урахування характеру підстав (юридичних фактів), за яких було безпідставно набуте нею майно. 3.8. Наголошуємо, що кондикційні зобов`язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи: підстави набуття такого не існувало навіть у момент отримання (набуття); підстава набуття існувала, але згодом підстава, на якій майно було набуте, припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо, зокрема як аванс, переданий на виконання договору, що не був укладений). 3.9. З врахуванням викладеного, момент виникнення кондикційного зобов`язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, на яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави. 3.10. Остання група правовідносин характеризується тим, що особа утримує майно (гроші), яке вона має повернути потерпілому, у зв`язку з відпадінням підстави набуття цього майна (грошей). Це стосується вимог, щодо яких кондикційні правовідносини є субсидіарними (частина третя статті 1212 ЦК України), а саме: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 3.11. Коли вирішується спір за переліченими вимогами, наприклад, про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні, ухвалюється судове рішення, яке підлягає виконанню у встановленому законом порядку. У цьому випадку судове рішення дозволяє кваліфікувати зобов`язання як кондикційне, оскільки набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання апріорі не є безпідставним. 3.12. За обставинами цієї справи кондикційне правовідношення виникає як субсидіарне, тобто таке, що визначає наслідки збереження майна (грошей), які підлягають поверненню згідно з рішенням суду. Як в цьому, так і в інших трьох випадках, передбачених частиною третьою статті 1212 ЦК України, юридичним фактом, який породжує кондикційне зобов`язання, є рішення суду (враховуючи врегулювання цих спірних відносин між стороами умовами пункту 9.5. укладеного договору). В цих випадках саме в момент набрання рішенням суду законної сили особа дізнається про володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути це майно іншій стороні правочину. 3.13. Резюмуючи викладене та врахувавши врегулювання цього питання умовами пункту 9.5. укладеного договору, відзначаємо, що у разі існування спору між сторонами договірних відносин початком моменту прострочення набувачем виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих коштів потерпілій особі є момент у часі, коли особа - набувач майна - дізналася або могла дізнатися про безпідставність набуття (збереження) нею цих коштів. Такий момент пов`язаний з набранням законної сили судовим рішенням, у якому суд у певний спосіб врегулював існуючий спір та установив безпідставність набуття (збереження) особою в межах виконання договірних правовідносин майна, належного потерпілій особі. 3.14. У такій правовій ситуації суд у власному рішенні констатує про безпідставність набуття (отримання) грошових коштів (майна) особою та підтверджує відсутність юридичних підстав для їх подальшого збереження такою особою, а тому з моменту набрання ним законної сили особа в конкретному випадку достеменно може вважатися обізнаною про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути майно іншій особі. 3.15. До цього моменту перерахування потерпілою особою на виконання умов укладеного між сторонами договору (в рахунок виконання договірних зобов`язань) грошових коштів у розумінні статті 1212 ЦК України не може вважатися безпідставним набуттям (збереженням) особою коштів за відсутності правової підстави, оскільки перерахування коштів здійснено у межах виконання зобов`язань за договором. 4. Врахування й оцінка обставин справи, що переглядалася 4.1. Щодо обставин конкретної справи, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, потрібно враховувати, що сума в розмірі 18 454 848,76 грн від самого початку виникнення такого правового питання була спірною, тобто щодо виникнення та існування обов`язку з її оплати між сторонами від початку не було згоди. 4.2. У пункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТС визначено, що перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу є негативним небалансом. 4.3. Позивач у цій справі допустив виникнення негативного небалансу газу (тобто спожив більше обсягів природнього газу, ніж було заплановано і сплачено ним), тому відповідач спочатку цілком підставно вважав, що має право на застосування під час оплати зайво спожитого природного газу правил і умов договору, що передбачають можливість застосування підвищеної ціни на природний газ. 4.4. Позивач, не заперечуючи проти виникнення негативного небалансу газу, не погодився із застосованою відповідачем підвищеною ціною за спожитий газ, навпаки з цього приводу пред`явив претензію АТ «Укртрансгаз». Позивач вважав, що врегулював це питання з іншим постачальником - Акціонерним товариством «Оператор газорозподільної системи «Луганськгаз» (далі - АТ «Луганськгаз»), нібито придбавши в нього необхідні обсяги природного газу. 4.5. Проте, це врегулювання негативного небалансу газу, проведене між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», не визнало АТ «Укртрансгаз», оскільки, за твердженням відповідача, АТ «Луганськгаз» продало ТОВ «Луганськгаз Збут» ті обсяги газу, яких не було у продавця і які йому не належали. Тож АТ «Укртрансгаз» не акцептувало врегулювання негативного небалансу газу між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», вважаючи свої дії з пред`явлення рахунку на сплату більш ніж 18 млн. грн правомірними. Такий стан неврегульованості спору між сторонами існував до ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19. 4.6. У справі № 910/17567/19 суди виснували, що якщо АТ «Укртрансгаз» вважало, що в результаті поставки природного газу від АТ «Луганськгаз» до ТОВ «Луганськгаз Збут» відбулося перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу з боку АТ «Луганськгаз», АТ «Укртрансгаз» повинно було визначити спірний об`єм газу як негативний місячний небаланс АТ «Луганськгаз» та здійснити послуги балансування саме третій особі, а не покладати відповідальність на позивача у цій справі. 4.7. Також у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5. Щодо оцінки висновків судів у рішеннях у справі № 910/17567/19 5.1. Суди у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, не вирішували питання про повернення 18 454 848,76 грн, тому вочевидь й у цій справі оцінка обов`язку з повернення цієї суми не мала здійснюватися. У цій справі суди вирішували виключно питання про застосування відповідальності та стягнення грошових коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, внаслідок несвоєчасного повернення відповідачем спірної суми в розмірі 18 454 848,76 грн. Суди у цій справі не були пов`язані з правовою оцінкою, зробленою в іншому спорі, зокрема у справі № 910/17567/19, а лише мали б врахувати преюдиційно встановлені обставини. 5.2. Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. 5.3. Обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. 5.4. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що від встановлення судом обставин справи потрібно відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні. 5.5. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) виснувала, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. 5.6. Як зазначалося, у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5.7. На наше переконання, це судження не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судами на підставі встановлених обставин справи, тобто правовою оцінкою, а тому не носить преюдиційний характер. Натомість встановленою обставиною у справі № 910/17567/19, яка має преюдиційне значення, є зокрема те, що ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) 25 липня 2017 року уклали договір транспортування природного газу № 1707000361. 6. Визначення моменту прострочення у відповідача у цій справі 6.1. Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою те, що АТ «Укртрансгаз» у межах наявних із ТОВ «Луганськгаз Збут» договірних відносин з транспортування природного газу визначило негативний небаланс природного газу позивача в розмірі 18 454 848,76 грн, який 25 лютого 2019 року був оплачений позивачем на підставі складеного відповідачем акта надання послуг балансування та пред`явленого рахунку вартості послуг балансування. 6.2. Враховуючи правило, передбачене пунктом 9.5 укладеного між сторонами договору, та взявши до уваги, що 18 454 848,76 грн були предметом спору від самого початку, обов`язок з повернення цієї суми виник у АТ «Укртрансгаз» саме з моменту набрання судовим рішенням у справі № 910/17567/19 законної сили, тобто з 22 березня 2021 року. 6.3. Отже, врахувавши обставини цієї конкретної справи, саме надання судовим рішенням юридичної кваліфікації факту безпідставності набуття, збереження майна без достатньої правової підстави не впливає на час виникнення зобов`язання щодо повернення такого майна. Водночас у разі відпадіння підстави набуття майна внаслідок ухвалення судового рішення саме з набранням таким рішенням суду законної сили потрібно пов`язувати виникнення обов`язку щодо повернення безпідставно набутого майна - у тому числі у разі підтвердження судовим рішенням помилковості дій потерпілого, суб`єктивно спрямованих на належне виконання ним свого обов`язку в певному регулятивному зобов`язанні. 6.4. Відтак у спірних правовідносинах, враховуючи фактичні обставини цієї справи та передовсім умови договірного регулювання відносин між сторонами спору, рішення суду є обов`язковою передумовою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів. 6.5. Тож, у разі оспорювання потерпілим обов`язку, первісно виконаного ним у порядку належного виконання за певним договірним зобов`язанням, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту набрання законної сили судовим рішенням про повернення зазначеного майна. 6.6. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.7. Порушення грошового зобов`язання у розумінні частини другої статті 625 ЦК України полягає у простроченні його виконання, тобто несвоєчасній передачі (сплаті) грошових коштів. 6.8. Порушення боржником (набувачем майна) позадоговірного грошового зобов`язання (кондикційного зобов`язання), визначеного статтею 1212 ЦК України, є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 цього Кодексу, у виді нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат. 6.9. Прострочення виконання грошового зобов`язання як підстава застосування передбаченої статтею 625 ЦК України відповідальності у виді сплати трьох процентів річних та інфляційних втрат кредитора настає з моменту порушення боржником покладеного на нього обов`язку зі сплати відповідної грошової суми на користь кредитора, у тому числі у зв`язку з початком невиконання такого, що набрало законної сили, рішення суду про повернення безпідставно отриманих грошових коштів. 6.10. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, датою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів та зобов`язання із застосування встановленої приписами статті 625 ЦК України цивільно-правової відповідальності за його порушення є дата набрання законної сили судовим рішенням, у якому спростовано наявність обов`язку, добровільне виконання якого потерпілим зумовило виникнення зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. 6.11. Після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19 спірну грошову суму у розмірі 18 454 848,76 грн потрібно оцінювати як користування чужими коштами. Враховуючи, що сторони не врегулювали відносини щодо користування чужими коштами, і АТ «Укртрансгаз» після набрання законної сили не перерахувало спірну суму на користь ТОВ «Луганськгаз Збут», то до цих відносин застосовується загальне правило частини другої статті 625 ЦК України. 6.12. З огляду на те, що відповідачу добровільному порядку рішення суду у справі № 910/17567/19, яке набрало законної сили 22 березня 2021 року, своєчасно не виконав та лише 07 травня 2021 року перерахував на користь позивача стягнуту суму коштів у розмірі 18 454 848,76 грн, тому вважаємо, що обґрунтованим періодом нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних є період з 23 березня 2021 року (з наступного дня після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19) до 06 травня 2021 року (переддень повернення АТ «Укртрансгаз» коштів позивачу). 6.13. Підхід Великої Палати Верховного Суду про визначення початком періоду прострочення момент перерахування (передання) особою коштів у рахунок виконання договірного зобов`язання нівелює те, що кредитор може зловживати своїми правами у виді штучного збільшення періоду нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат шляхом відтермінування стягнення їх з боржника, тоді як зазначені нарахування є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не можуть слугувати засобом збагачення, оскільки не є санкцією. 7. Поведінки позивача не відповідала критеріям добросовісності і чесної ділової практики 7.1. Саме така ситуація мала місце у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду. Так, ТОВ «Луганськгаз Збут», сплативши спірні кошти у лютому 2019 року, з позовом про стягнення з АТ «Укртрансгаз» 18 454 848,76 грн звернулося до суду лише у грудні 2019 року, тобто майже через десять місяців, чим фактично штучно збільшило період нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат (якщо відліком прострочення вважати день отримання відповідачем спірної суми). 7.2. На підставі принципів справедливості, розумності й добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) на суб`єкта відповідальності не може бути покладено майновий тягар, який є очевидно непропорційним характеру і наслідкам його власної поведінки. Так само неприпустимим є заохочення будь-якої недобросовісності з боку кредитора (потерпілої особи). У зв`язку з викладеним при вирішенні питання про виникнення у боржника обов`язку зі сплати процентів річних та інфляційних втрат за приписами статті 625 ЦК України потрібно брати до уваги й те, що порушення прав та інтересів кредитора може бути викликано також і його власною необережністю або умислом. 7.3. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду мала б врахувати, що кожна особа має здійснювати свої права добросовісно, що передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. 7.4. Принцип добросовісності є загальноправовим принципом, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. 7.5. Враховуючи викладене, дії позивача, які призвели до збільшення періоду прострочення, вочевидь є недобросовісними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ Переконані, що у цій справі потрібно було керуватися тими міркуваннями, що з огляду на перебування сторін спору у договірних відносинах, момент виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна потрібно пов`язувати, передовсім з умовами обов`язкового для сторін укладеного ними договору - з таким юридичним фактом як дата набрання законної сили судовим рішенням, яким констатовано безпідставність отримання майна, оскільки саме з цього моменту боржник у договірному зобов`язанні стає достеменно і у спосіб, визначений сторонами у договорі, поінформованим про наявність свого зобов`язання по відношенню до кредитора щодо повернення безпідставного отриманого майна. З урахуванням обставин цієї справи саме з моменту ухвалення постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 відпала правова підстава для перерахування позивачем грошових коштів та АТ «Укртрансгаз» стало достеменно обізнаним про відсутність правових підстав для набуття ним грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн. Тому днем початку прострочення та відповідно нарахування коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України є 23 березня 2021 року (наступний день після набрання рішенням законної сили), а днем завершення - 06 травня 2021 року (переддень повернення позивачу коштів відповідачем). Вважаємо, що законним та справедливим результатом касаційного перегляду було б часткове задоволення касаційної скарги АТ «Укртрансгаз», скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про часткове задоволення вимог позову АТ «Укртрансгаз». Судді: С. О. Погрібний В. В. Король І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486338

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22 (провадження № 12-80гс23) за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» (далі - Товариство) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року у справі за позовом Товариства до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі - Рада), треті особи: Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі - КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання незаконними і скасування рішень та реєстраційних дій, поновлення запису. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Товариство у листопаді 2022 року звернулося до суду з позовом до Ради, в якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просило: - визнати незаконними та скасувати два рішення 19-ї сесії VIII скликання Ради від 22 листопада 2021 року № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; - визнати незаконними та скасувати чотири рішення 29-ї сесії VIII скликання Ради від 19 липня 2022 року № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»; - визнати незаконним та скасувати рішення 32-ї сесії VIII скликання Ради від 25 жовтня 2022 року № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення»; - скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) на новостворені земельні ділянки з кадастровими номерами 0523955400:02:002:0208, 0523955400:02:002:0209, 0523955400:02:002:0210 (далі - Земельні ділянки 2, 3, 4 відповідно), що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки, кадастровий номер 0523955400:02:002:0011, площею 3,7110 га, розташованої на території Ради за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, смт Вапнярка, вул. Незалежності, 231 (далі - Земельна ділянка 1); - скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки 1, у Державному земельному кадастрі; - поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку 1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради (83-ї сесія VIII скликання) від 05 листопада 2020 року № 1320. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 17 листопада 2020 року сторони у справі уклали договір оренди (далі - Договір), за умовами якого Рада на один рік передала у платне користування Товариства Земельну ділянку 1 для обслуговування належного йому майнового комплексу. 24 травня 2021 року на підставі Договору Товариство зареєструвало за собою право оренди Земельної ділянки 1. Проте, 22 листопада 2021 року до закінчення строку дії Договору Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію цього правочину, а в подальшому вчинила низку рішень та дій, що привели до поділу Земельної ділянки 1 на Земельні ділянки 2, 3, 4. На думку Товариства, такі рішення та дії Ради спрямовані на односторонню відмову від виконання умов Договору, строк дії якого не закінчився, а також на протиправне заволодіння нерухомим майном, яке входить до складу майнового комплексу, що належить Товариству на праві власності, зокрема парканом, розташованим на Земельній ділянці 4. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 05 червня 2023 року Господарський суд Вінницької області задовольнив позов. Суд першої інстанції керувався тим, що сторони Договору у пункті 37 узгодили набрання ним чинності після його підписання та державної реєстрації. Тобто момент укладення Договору, а отже і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Інших строків чи термінів початку перебігу або закінчення дії Договору його текст не містить. Оскільки державну реєстрацію речового права за Договором проведено 24 травня 2021 року, тому він є дійсним до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення має бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. Постановою від 27 вересня 2023 року Північно-західний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, а також стягнув з Товариства на користь Ради 39 899,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Відтак договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання у простій письмовій формі. Також апеляційний суд наголосив на тому, що 05 грудня 2019 року Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» (далі - Закон № 340-IX), який набрав чинності 16 січня 2020 року, частину першу статті 19 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) доповнено вимогою про те, що дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення, а також правовою нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. Апеляційний суд констатував, що за відомостями Реєстру дата завершення дії Договору - 17 листопада 2021 року, а дата початку його дії - 17 листопада 2020 року. Відтак Рада ухвалила рішення від 22 листопада 2021 року № 988 у визначених законом межах і спосіб, а підстав для визнання його незаконним та скасування немає. Відповідно не існує підстав для задоволення інших позовних вимог, які мають похідний характер. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ Товариство, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року та залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року, а також здійснити новий розподіл судових витрат. Товариство посилалося на те, що в пункті 37 Договору сторони домовилися, що він набирає чинності після підписання та державної реєстрації. Відтак сторони Договору досягли згоди про те, що він буде вважатися укладеним саме за наявності двох факторів: підписання сторонами та державної реєстрації, а тому немає підстав вважати, що у сторін Договору виникли права та обов`язки за цим правочином до його реєстрації. Момент набрання Договором чинності був визначений за згодою сторін та пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному реєстрі. На переконання заявника, цей правочин набрав чинності 24 травня 2021 року (з дня реєстрації Товариством права оренди на підставі Договору) та діяв один рік після реєстрації - до 25 травня 2022 року. Ухвалою від 06 листопада 2023 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 14 грудня 2023 року на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, на які покликалося Товариство у поданій ним касаційній скарзі. Ухвалою від 30 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу, а постановою від 06 березня 2024 року касаційну скаргу Товариства задовольнила частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року змінила, зазначивши у пункті 4 її резолютивної частини суму в 37 215,00 грн судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, замість 39 899,00 грн, а в іншій частині - постанову залишила без змін. Визначаючи правову природу договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що договір оренди землі є консенсуальним договором. Оцінюючи значення державної реєстрації правочину і державної реєстрації речових прав, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року Договір не міг бути зареєстрований. Натомість закон передбачав проведення державної реєстрації права оренди. Після запровадження зазначених законодавчих змін потрібно розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01 січня 2013 року), з якого у його сторін виникають права і обов`язки у зобов`язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі цього правочину речового права, який пов`язаний з моментом державної реєстрації такого права. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов`язків у зобов`язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, тоді у проміжку часу від укладення договору і до набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права - договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами. Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов`язати орендодавця виконати обов`язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитися від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, зі свого боку, може вимагати стягнення з орендаря орендної плати. З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою. Вирішуючи питання щодо меж реалізації сторонами договору оренди землі принципу свободи договору, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Закон № 340-IX доповнив частину першу статті 19 Закону № 161-XIV двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права». Цей самий Закон виклав абзац третій частини першої статті 15 Закону № 161-XIV в такій редакції: «Дата укладення та строк дії договору оренди». Тож із 16 січня 2020 року, окрім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у наведеній редакції імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить цим імперативним правовим нормам, зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що річний строк дії Договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання 17 листопада 2020 року) і сплинув на час прийняття оскаржуваних рішень Ради та вчинення на їх підставі відповідних реєстраційних дій, відповідно й припинилося речове право оренди Товариства на Земельну ділянку 1. Тож Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права Товариства. Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 08 липня 2020 року, тобто після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, та суперечать викладеним у постанові висновкам, зокрема, про застосування імперативних норм абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, які встановлюють для сторін договору оренди землі межі реалізації свободи договору в питаннях визначення на власний розсуд істотних умов та правил обчислення строку дії такого правочину. Водночас Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав відступати від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зроблених у постановах від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, оскільки за обставинами цих справ договори оренди землі підписані сторонами до набрання чинності Законом № 340-IX. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ З наведеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України викладаю окрему думку. Щодо правової природи договору оренди землі та визначення моменту укладеності такого договору У справі, що переглядалася, основним правовим питанням, що підлягаю вирішенню Великою Палатою, було те, з якого моменту договір оренди землі від 17 листопада 2020 року вважається укладеним між Радою та Товариством, тобто з якого часу потрібно обраховувати початок перебігу строку дії цього договору, та, відповідно, чи порушені права та інтереси Товариства оскаржуваними рішеннями Ради. У частині першій статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Отже, за змістом статті 631 ЦК України момент набрання чинності договором співпадає з моментом його укладення, настання якого, за загальним правилом, пов`язується з часом досягнення сторонами згоди з приводу усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Також договір може вважатися укладеним згідно зі статтею 640 ЦК України з моменту передання майна чи вчинення певної дії, тобто пов`язується з умовами договору або його правовою природою (частина друга зазначеної статті). Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує певні правові відносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Спеціальним законом, який регулює відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон № 161-XIV. За змістом статті 13 Закону № 161-XIV (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 14 Закону № 161-XIV). Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону № 161-XIVістотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У частинах першій та п`ятій статті 6 Закону № 161-XIVпередбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Згідно зі статтями 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. З урахуванням наведеного, переконаний, що для визначення початкового моменту перебігу та моменту закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його фактичного підписання як документа, а момент вчинення певних реєстраційних дій, з якими закон пов`язує набрання чинності таким договором, з настанням якого виникає можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків, що випливають з такого правочину. Вочевидь, доктрина цивільного права традиційно розглядає договір як багатоаспектне правове явище, зокрема як документ, як правочин, як правовідношення та як регулятор. За умови нездійснення (неіснування) державної реєстрації права оренди договір оренди як правочин - фактично є таким, що не набрав чинності, а особа не має (не набуває) прав орендаря за таким договором. Наявність договору оренди землі, який не набрав чинності, не свідчить про те, що його сторони набули прав та обов`язків, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні цього договору. Такі міркування узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Також у цій постанові зроблено висновок, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. У цій постанові Верховний Суд України давав оцінку договору оренди землі, укладеному після 2013 року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 зробила висновки про те, що з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з приводу усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто у разі дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону № 161-XIV. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою. Зареєстроване право оренди землі є речовим правом. Використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникли правові підстави для цього. Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для перегляду (відступу від) висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині тих умовиводів, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, а також у частині того, що право оренди виникає з моменту його державної реєстрації. Проте, Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що такий правовий висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання - виключення із Закону України «Про оренду землі» вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на обов`язковість реєстрації права оренди і виключення з тексту цього Закону посилання на укладення правочину з дня його державної реєстрації. Відтак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 не відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що «цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації». Фактично Велика Палата Верховного Суду підтримала цей висновок, зазначивши, що використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникло правових підстав для цього. Велика Палата Верховного Суду від наведеного висновку Верховного Суду України не відступила також і в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі, хоча зробила протилежні за змістом висновки про те, що з огляду на консенсуальний характер договору оренди у сторін виникають права і обов`язки з моменту укладення договору оренди землі [стосується договорів, укладених після 01 січня 2013 року], яким є момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та його підписання. Потрібно відзначити, що традиційно у сучасній правовій науці договори за ознакою визначення моменту його укладеності поділяються на реальні та консенсуальні. Проте, такий поділ є доволі спрощеним та неповністю відповідає змісту статті 640 ЦК України, яка передбачає визначення зазначеного моменту укладення договору з урахуванням інших обставин, що мають важливе значення для інституалізації домовленості та виникнення прав і обов`язків нею передбачених. Досягнення консенсусу між сторонами майбутнього договору є визначальним для всіх видів договорів: - для настання моменту укладеності консенсуальних договорів достатньо лише консенсусу, тобто досягнення згоди (домовленості) щодо усіх істотних умов договору; - для реальних договорів момент укладеності визначається як консенсусом, так і переданням речі (майна); - для договорів, які підлягають державній реєстрації, має бути консенсус та певна державна реєстрація правочину. Як приклад, стаття 1114 ЦК України передбачає державну реєстрацію договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Правило статті 640 ЦК України не містить вичерпного переліку юридично значимих дій, вчинення яких є обов`язковим для того, щоб договір набрав чинності. Як цілком слушно виснував Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Як зазначалося, Велика Палата Верховного Суду від цих висновків Верховного Суду України не відступила ані в постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, ані в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі. За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Тож усі правові наслідки укладення правочину, тут - договору оренди землі, за чинним правовим висновком Верховного Суду України виникають саме з державної реєстрації речового права, оскільки саме з цього моменту сторони набувають цивільні права та обов`язки, передбачені правочином. Такий підхід є цілком обґрунтованим та слушним, оскільки у разі його застосування не відбувається штучного розриву у часі між першим моментом, коли договір вважається укладеним, та другим моментом, коли він набрав чинності й, відповідно, почав діяти, оскільки у першому випадку йдеться насправді про договір як документ, а лише у другому випадку - про договір як правочин. Також потрібно звернути увагу й на те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України). У статті 25 Закону № 161-XIV передбачено, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди. Отже, істотним для чинного земельного законодавства є заборона приступати до використання земельної ділянки до здійснення державної реєстрації права оренди. Протилежний підхід призводитиме до виникнення таких фактичних ситуацій, коли договір оренди землі вважатиметься укладеним з моменту його підписання, а чинність цього договору пов`язуватиметься з моментом реєстрації відповідного права у державному реєстрі. На моє переконання, Закон № 340-IX не вносить будь-яких змін у визначення моменту, коли договір вважатиметься укладеним. Так, відповідно до частини першої статті 19 Закону № 161-XIV, в редакції Закону № 340-IX, дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. У зазначеній статті не йдеться про те, що датою укладення договору оренди землі є його підписання сторонами. Відповідно цитована норма права не передбачає визначення моменту укладеності договору саме з моментом його підписання. Правила про визначення моменту укладеності всіх приватно-правових договорів регулюються загальними правилами, передбаченими ЦК України, тобто статтею 640 ЦК України. Відтак можна зробити висновок, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV фактично й надалі імперативно відсилає до статті 640 ЦК України як загального правила, застосовного у усіх приватноправових договорів. Цілком очевидно, що у 2013 році відбулася зміна законодавства, в результаті чого замість реєстрації договору оренди землі - виник обов`язок реєструвати речове право оренди. Проте, врахувавши засадничий характер статті 125 ЗК України в контексті статті 640 ЦК України, для настання моменту укладеності договорів оренди землі обов`язково потрібно здійснити державну реєстрацію речового права користування земельною ділянкою. Після фактичного підписання договору оренди землі - зазначений договір має оцінюватися виключно як документ, на підставі якого сторони матимуть змогу зареєструвати право оренди, тим самим санкціонувати настання моменту його укладеності. Тобто спочатку виникає договір як документ, юридична сила якого законом пов`язується з реєстрацією права оренди у відповідному державному реєстрі, з якою можна стверджувати про виникнення договору як правочину, саме з яким пов`язується виникнення у його сторін відповідних цивільних прав та обов`язків. Щодо способів захисту сторін договору оренди землі За правовою природою відносини між сторонами договору оренди землі від самого моменту його укладення і до моменту його повного виконання носять зобов`язально-правовий характер, що визначає застосовні способи захисту у разі порушення прав та правомірних інтересів їх учасників. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи підлягають застосуванню у тих правових відносинах, коли їх сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Чинне у Україні право виключає можливість у такому випадку конкуренції позовів та не визнає за позивачем право довільного вибору способу захисту його прав на власний розсуд. Відтак речово-правовий ефект договору оренди землі передусім пов`язується з ймовірними діями усіх інших осіб, які не є сторонами цього договору, та які зобов`язані не порушувати мирне володіння майном як імператив при визначенні міри можливої поведінки. Саме у стосунках з такими особами орендар має розглядатися як титульний володілець - особа, якій правомірно належить право володіння такою земельною ділянкою. Як і будь-які інші особи, орендодавець зобов`язаний не порушувати мирне володіння майном - орендованою земельною ділянкою, проте існуючі особисті відносини між сторонами договору відсувають на другий план увесь речово-правовий ефект від володіння майном орендодавця. В підсумку межі повноважень власника щодо переданої ним земельної ділянки врегульовуються укладеним між сторонами договором та правилами відповідного законодавчого регулювання. Відповідно застосовний до таких відносин зобов`язальний (особистий) спосіб захисту усуває усі речові способи захисту. Вочевидь можливою є така правова ситуація, коли право оренди ще не зареєстроване, а земля вже передана в користування. Враховуючи, що у такому випадку договір не вважається укладеним, тому права власника земельної ділянки захищаються за допомогою конструкції кондикційного зобов`язання (стаття 1212 ЦК України), зокрема, шляхом відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, оскільки, за загальним правилом, приступати до користування земельною ділянкою можна лише після реєстрації відповідного права. Щодо вирішення спору по суті У справі, яка переглядалася, суди встановили, що 17 листопада 2020 року Рада та Товариство уклали Договір оренди Земельної ділянки 1 строком на один рік. 24 травня 2021 року Товариство на підставі Договору здійснило реєстрацію права оренди Земельної ділянки 1 у Реєстрі. 22 листопада 2021 року Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію Договору у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено. Натомість у пункті 37 Договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Іншого визначення часу чи моменту набрання чинності, а відтак і моменту укладення Договору його текст не містить. Дійсно, на момент підписання оспорюваного Договору оренди у чинному на той момент законодавстві не передбачалася можливість саме його державної реєстрації, а лише державна реєстрація права оренди, що виникало на підставі договору. Тож Велика Палата Верховного Суду з метою вирішення цього спору мала дати тлумачення відповідному припису Договору, а саме пункту 37, щодо визначення моменту укладення договору, пов`язаного з його державною реєстрацією. Застосувавши правило про розумне читання умов договору, вважаю, що поза очевидним та розумним сумнівом сторони у пункті 37 Договору мали на увазі, що він вважатиметься укладеним саме після внесення до відповідного державного Реєстру запису про право оренди на підставі такого договору. Переконаний, у такий спосіб сторони скористалися принципом свободи договору та врегулювали взаємні відносини на власний розсуд. Тож за згодою обох сторін визначено і момент набрання договором чинності, який пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному Реєстрі. Це не суперечило чинному на той час законодавству, зокрема пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України, згідно з яким до загальних засад цивільного законодавства віднесено свободу договору, та статтям 6, 627 ЦК України, в яких розкривається зміст цього цивілістичного принципу, відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, момент набрання чинності Договору, а відтак і момент, коли він вважається укладеним, сторони визначили та пов`язали саме з моментом державної реєстрації речового права, що не порушує меж дозволеного саморегулювання цивільних відносин між сторонами. Відтак, враховуючи, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV не містить імперативних приписів про те, що моментом укладення договору оренди землі є саме момент його підписання сторонами, та абсолютно не обмежує принцип свободи договору в частині права сторін самостійно визначати момент набрання чинності цим договором, тому Договір, речове право за яким зареєстроване 24 травня 2021 року, був дійсний до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення мало бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ З наведених підстав висловлюю свою незгоду із висновками Великої Палати Верховного Суду про правову природу договору оренди землі як консенсуального та про те, що такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов і його підписання. Підсумовуючи висловлюю переконання, що з огляду на положення Закону № 1952-IV, статті 125 ЗК України, статті 19 Закону № 161-XIV, стаття 640 ЦК України має бути застосована до спірних правовідносин так, що визначає, що договір оренди землі вважається укладеним виключно з моменту реєстрації відповідного речового права. Відтак вважаю, що у Великої Палати Верховного Суду не було підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, правила визначення моменту укладеності договору оренди землі не змінилися та діє правило, закріплене у частині другій статті 640 ЦК України, а саме, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Тобто у спірних та подібних до них правовідносинах договір оренди землі вважається укладеним з моменту реєстрації права оренди, що відповідає висновкам Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20. Переконаний, що касаційну скаргу Товариства потрібно було задовольнити частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року скасувати, а рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року змінити в частині мотивів задоволення позову. Суддя С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118520077

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 залишила без задоволення касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 - без змін. Частково не погоджуюсь із викладеним у мотивувальній частині вказаної вище постанови. Керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому. Зокрема, у пунктах 122, 123 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. «З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини». Разом з цим у пункті 146 зазначеної вище постанови Велика Палата Верховного Суду констатувала як відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Мотивувала зазначене тим, що питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології (пункт 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21). Щодо забезпечення однакового застосування норм права Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов. Натомість, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, для захисту права власності за подібних обставин має застосовуватися віндикаційний позов. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16.08.2023 прийняла справу № 927/1206/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Прийнявши цю справу до розгляду, Велика Палата Верховного Суду констатувала подібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20. Однак у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність є належним способом захисту у такій категорії справ. При цьому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. Висновок про неподібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 відсутній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 належними та ефективними є різні способи захисту, при цьому Велика Палата Верховного Суду не виснувала щодо неподібності цих справ. Велика Палата Верховного Суду приймає до розгляду справи на чітко визначених законом підставах. Такі підстави передбачені частинами третьою - шостою статті 302 ГПК України. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Натомість висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного та ефективного способу захисту у справі № 927/1206/21, за відсутності висновку про відступ від викладених у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 висновків щодо належного та ефективного способу захисту або висновку про неподібність правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, призводить до фактичного існування різних підходів щодо визначення належного та ефективного способу захисту у такій категорії спорів, створює правову невизначеність. Щодо належного та ефективного способу захисту Виходячи з подібності правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, констатованої в ухвалі від 16.08.2023 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду повинна була вирішити питання про належний та ефективний спосіб захисту у такій категорії спорів. Висновок щодо належного та ефективного способу захисту, викладений у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду формулювала, зокрема, «з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність». Слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (пункт 230 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21). Так, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші). Також, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. У пунктах 236-238 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за чинного на час укладення Додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. За обставин цієї справи мета позивача-1 спрямована на усунення перешкод власникові (територіальній громаді міста Києва), який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою), у користуванні та розпорядженні садибою Терещенків шляхом її повернення від відповідача-1. Установивши, що мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов`язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову. Обґрунтовуючи належність обраного прокурором способу захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, посилається на пункт пункті 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17. Однак у пунктах 74-75 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тобто у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду також послідовно дотримувалась позиції, що належним способом захисту за подібних обставин є негаторний позов. Отже, з огляду на неможливість передання у комунальну чи приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, належним та ефективним способом захисту у справі № 927/1206/21 є негаторний позов. Висновки Підсумовуючи викладене слід зазначити, що виходячи з мети позову, який прокурор заявив у цій справі, його обґрунтування, встановлених судами обставин, а також з урахуванням висновків щодо неможливості зміни власника земель, на яких розташовані пам`ятки археології, Велика Палата Верховного Суду повинна була позовну вимогу про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 21.12.2018 у цій справі розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, адже саме цей наказ створює державі перешкоди в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою, за захистом якого прокурор звернувся до суду. З огляду на такий висновок Велика Палата Верховного Суду мала виснувати, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, відповідають висновкам, викладеним у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже відсутні підстави для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. При цьому з викладеним у резолютивній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 погоджуюсь. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486339

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. О. Погрібного, І. В. Ткача до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 У цій справі суди задовольнили позов ПАТ «Старокиївський банк» (далі - Банк), правонаступником якого є ТОВ «Новокиївське» до ОСОБА_1 і визнали недійсним іпотечний договір, укладений 23.04.2014 між ОСОБА_2 та Банком (далі - Договір іпотеки). Позов ґрунтувався на тому, що Договір іпотеки укладено за відсутності рішення спостережної ради та правління Банкупро згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права Банку, суперечить його інтересам, оскільки за цим договором надано майнову поруку на безоплатній основі за зобов`язанням ОСОБА_3 продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був сам Банк. Наслідком укладення цього договору стало відчуження майна Банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради Банку ОСОБА_4 на його особисті рахунки без подальшого переказу на користь Банку. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.03.2024 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - Скаржник), змінила рішення Печерського районного суду міста Києва від 02.11.2018 та постанову Київського апеляційного суду від 19.08.2020 в частині мотивів задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним, виклавши їх в редакції своєї постанови. Велика Палата виснувала, що у справі встановлені обставини, які дозволили дійти висновку про існування підстав для визнання Договору іпотеки недійсним, оскільки його укладено за відсутності рішення правління Банку, до компетенції якого статутом Банку віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, тобто суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі Банку на передачу в іпотеку власного майна на забезпечення зобов`язаньіншої особи. Частково не погоджуємось з висновками і рішенням Великої Палати, нижче викладаємо мотиви незгоди. Вважаємо в цілому правильним висновок Великої Палати про те, що для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку як нікчемних слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 цього Закону, зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного. Отже, частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11.07.2014, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11.07.2014, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Велика Палата також правильно зауважила, що у цій справі позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Дійшовши висновку про незастосовність до правочину, укладеного до набрання чинності законом, яким у статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, які правочини є нікчемними, цих норм, Велика Палата однак дійшла передчасного висновку про існування підстав для задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним з інших підстав. Так, Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки за доводами касаційної скарги суди першої та апеляційної інстанції порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, що суди не дослідили зібрані у справі докази та застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду. Скаржник послідовно в апеляційній (т. 3, а. с. 199) та касаційній скаргах вказував на те, що суди не взяли до уваги копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку з рішенням ради про схвалення Договору іпотеки, яка одержана ним зі справи приватного нотаріуса, що посвідчував спірний договір. При цьому Скаржник посилався на норми Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який передбачає, що нотаріус при вчиненні нотаріальної дії перевіряє обсяг цивільної дієздатності осіб, зокрема перевіряє повноваження посадових осіб при вчиненні правочинів. Копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку Скаржник надав до матеріалів справи (т. 2, а. с. 141; т. 3, а. с. 78, 157). Пославшись на те, що суд першої інстанції оглянув оригінал протоколу, наданий представником Банку, який рішення про схвалення Договору іпотеки не містив, суд апеляційної інстанції і Велика Палата залишили без відповіді ключовий довід Скаржника. Адже надана Скаржником копія протоколу з матеріалів нотаріальної справи з відповідними поясненнями і посиланням на те, що, оскільки цей протокол був у матеріалах справи нотаріуса, то саме він був використаний на підтвердження повноважень представника Банку при укладенні Договору іпотеки, потребувало дослідження цього доказу. Суди ж його відхилили, пославшись лише на те, що Банк надав протокол з іншим змістом. Вважаємо нерелевантним посилання Великої Палати на те, що правочин у цій справі не є значним у термінах Закону України «Про акціонерні товариства», як обґрунтування Великою Палатою правильності відхилення судами як доказу копії протоколу засідання спостережної ради Банку з матеріалів справ нотаріуса. Велика Палата, виснуючи про те, що голова правління Банку не мав повноважень укладати Договір іпотеки, виходила суто з того, що про укладення цього договору правління як виконавчий орган Банку не приймало рішення. Однак Скаржник послідовно посилався на те, що спостережна рада Банку надала згоду на укладення цього правочину. Згідно з частинами першою - третьою статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов`язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. При цьому відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства» наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. З огляду на ці положення Закону України «Про акціонерні товариства» і доводи Скаржника про не дослідження судами ключового доказу - копії протоколу спостережної ради Банку з матеріалів справи нотаріуса, який посвідчував Договір іпотеки, що, за твердженнями Скаржника, підтверджує надання згоди на укладення договору спостережною радою Банку, вважаємо передчасними висновки Великої Палати про те, що у цій справі існували підстави для визнання Договору іпотеки недійсним як укладеного без згоди уповноваженого органу Банку, а отже з перевищенням повноважень голови правління як представника. Вважаємо, що Велика Палата мала скасувати прийняті у справі рішення судів та передати справу на новий розгляд для дослідження ключового доказу, на який посилався Скаржник. У зв`язку з цим також вважаємо, що оскільки висновки Великої Палати про те, що голова правління діяв з перевищеннями повноважень, укладаючи Договір іпотеки, є передчасними, Велика Палата мала утриматись від формулювання висновків стосовно того, які правові наслідки мають такі дії представника в контексті застосування частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 та статті 241ЦК України. Судді К. М. Пільков С. О. Погрібний І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118520075

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Погрібного С. О. у справі № 916/4093/21 провадження № 12-69гс23 1. 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» (далі - позивач, ТОВ «Спрінт А») до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Міністерство) про визнання протиправним та скасування наказу за касаційними скаргами ОСОБА_1 , Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» (далі - ЖБК «Баварія») на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023. 2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін. 3. З мотивами судового рішення та результатами вирішення цього спору не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладаємо окрему думку з таких міркувань. Рух справи в судах 4. ТОВ «Спрінт А» звернулося до Господарського суду міста Києваз позовом до Міністерства, у якому просило визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020. 5. Товариство обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що набуло право власності на нежитлові приміщення № 6 та № 7, а також квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 шляхом внесення їх до статутного капіталу товариства його засновником -ОСОБА_2 . Зазначене нерухоме майно належало засновнику на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3 05.01.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 6. 31.03.2020 ОСОБА_1 як член ЖБК «Баварія» та інвестор (пайовик) квартири АДРЕСА_3 у цьому ж будинку, вважаючи, що будинком незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК « Баварія » права власності на об`єкти нерухомості, звернувся до Міністерства зі скаргою на дії державних реєстраторів. 7. Колегія Міністерства з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Колегія Міністерства) у висновку від 18.08.2020 рекомендувала скаргу ОСОБА_1 від 31.03.2020 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 , зокрема і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема й ТОВ «Спрінт А». 8. На підставі висновку Колегії Міністерства від 18.08.2020 відповідач видав наказ від 26.10.2020 № 3735/5 (далі - наказ), опублікований 27.10.2020 на сайті Міністерства (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik), яким скарга ОСОБА_1 задоволена частково у запропонований Колегією Міністерства спосіб. 9. Позивач посилався на те, що на момент видання оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв`язку з чим у Міністерства не було повноважень щодо розгляду скарги ОСОБА_1 . 10. Міністерство у 2018 році вже приймало рішення з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою, оскільки про порушення свого права мав можливість дізнатися з моменту прийняття оскаржуваних рішень державних реєстраторів. 11. Позивач зауважив, що діями відповідача з розгляду скарги порушено його право власності на нерухоме майно, відповідач порушив процедуру розгляду скарг у сфері державної реєстрації, визначену Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128(далі - Порядок № 1128). Внаслідок цього висновок, складений за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 , та наказ, виданий на підставі такого висновку, не можуть вважатися правомірними, а тому підлягають скасуванню. 12. Рішенням від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 Господарський суд міста Києва задовольнив позов: визнав протиправним та скасував наказ Міністерства юстиції України № 3735/5 від 26.10.2020. 13. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час розгляду відповідачем скарги існував судовий спір щодо того самого об`єкту нерухомого майна, та дійшов висновку, що відповідач порушив приписи пункту 1 частини другої, абзацу 3 частини третьої, частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон України «Про державну реєстрацію), пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на час розгляду скарги). 14. Суд першої інстанції також погодився з доводами позивача про пропуск ОСОБА_1 строку на звернення зі скаргою до Міністерства, а також звернув увагу на наявність рішення Міністерства з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». 15. Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 , ЖБК «Баварія» та Міністерство звернулися до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просили його скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позову відмовити. 16. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства містили доводи про неіснування підстав для скасування наказу з огляду на його правомірність. Скаржники посилалися, що не існував судовий спір станом на момент розгляду скарги, на дотримання скаржником строку на звернення з нею до Міністерства, задоволення скарги відповідачем в межах своєї компетенції. Апеляційна скарга ЖБК «Баварія» містила мотиви щодо необґрунтованості незалучення його до участі у справі з огляду на вплив рішення на права та обов`язки кооперативу. 17. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19.06.2023 апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 закрив. 18. Залишаючи без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства, суд апеляційної інстанції зазначив, що, ураховуючи наявність на момент винесення оскаржуваногонаказу судового спору щодо нерухомого майна у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу, укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у відповідача не було повноважень здійснювати розгляд скарги.Суд апеляційної інстанції також визнав, що відбувся пропуск скаржником 60-денного строку на оскарження рішень державних реєстраторів. 19. В частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) постанову мотивував тим, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору суд встановив, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки. 20. ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 21. Також касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 подав ЖБК «Баварія», в якій просив скасувати зазначену постанову апеляційного суду у частині закриття провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та направити справу до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 22. ОСОБА_1 визначив як підстави касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального прав, неврахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, в якій суд сформулював про таке: «Нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»». Також зазначав, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень застосовано частину другу та пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» без врахування правової позиції, викладеної Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, щодо подібності правовідносин, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16 та ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.02.2021 у справі № 910/3410/20. Указував, що при розгляді його скарги Міністерство діяло у межах та у спосіб, передбачений законом, а провадження у справі № 501/2736/20, на яке посилається позивач та суди, стосується іншого предмета спору і не є судовим провадженням у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав, що зазначені у його скарзі до Міністерства». 23. ЖБК «Баварія» у касаційній скарзі зазначив, що рішення у цій справі безпосередньо стосується інтересів, прав та обов`язків як безпосередньо ЖБК «Баварія», так і всіх його членів, за рахунок яких був збудований житловий будинок. Звертав увагу, що ОСОБА_1 є членом (учасником) ЖБК « Баварія », і при розгляді скарги ОСОБА_1 . Колегією Міністерства в Офісі протидії рейдерству ЖБК «Баварія» виступав як заінтересована особа. Наголошував, що ЖБК «Баварія» представляє та захищає інтереси всіх своїх членів і увесь об`єкт нерухомого майна належить кооперативу. 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 12.09.2023 відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами, ухвалою від 01.11.2023 передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 25. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суд зазначив таке. 26. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» щодо скасування рішень про вчинення реєстраційних дій. 27. Аналіз судової практики підтверджує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду загалом дотримується позиції про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». Зокрема, аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 28. Водночас із таким підходом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського судуне погоджується, оскільки вважає його таким, що не відповідає розумінню предмета спору як матеріально-правового об`єкта, з приводу якого виник конфлікт. 29. Частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 😎 закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. 30. У пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). 31. Отже, зі змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» випливає, що у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не має повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право підлягає вирішенню у судовому порядку (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20, від 25.10.2022 у справі № 910/13671/20, від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 26.09.2023 у справі № 910/7611/22). 32. Наявність підстав для кваліфікації заборони, передбаченої в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», на переконання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключає потребу здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 33. Відповідно спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном, зокрема про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, належать до спорів щодо нерухомого майна. Тому згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство не може розглядати скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо нерухомого майна за наявності такого судового спору. 34. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10.01.2024 прийняла до розгляду справу № 916/4093/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Постанова Великої Палати Верховного Суду 36. Постановою від 03.04.2024 Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги залишила без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 37. Постанова містить такі аргументи. За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства співвідносно до судового розгляду є додатковим юридичним механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, проте не може підміняти собою судовий розгляд. 38. Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, водночас не досліджує помилки або протиправні дії скаржника. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією. Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. 39. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що приписами статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» встановленоможливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень. Відповідно до частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент розгляду скарги, Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. 40. На переконання Великої Палати Верховного Суду, вжите законодавцем у зазначеній правовій нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, враховуючи смислове навантаження слова «щодо» у частині другій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», у цьому правилі маються на увазі спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Отже, до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна. Отже, повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав обмежуються, зокрема,у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна. 41. Натомість відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо є інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. Тобто частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації у разі розгляду скарги Міністерством чи відповідним територіальним органом, а не підстави для розгляду скарги як такої. 42. За висновком Великої Палати Верховного Суду, частину другу та восьму статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір, ця обставина виключає можливість розгляду Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 43. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженніОвідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження в справі відкрито 01.10.2020) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Тобто суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на дату прийняття Міністерством оскаржуваного наказуОвідіопольський районний суд Одеської області розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшливисновку, що стосовно спірного нерухомого майна існував судовий спір. 44. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала, що Міністерство, вийшовши за межі власних повноважень та скасовуючи відповідні реєстраційні записи, фактично здійснило врегулювання цивільно-правового спору (спору про право) стосовно нерухомого майна, що призвело до скасування права власності ТОВ «Спрінт А» на це майно та створило правову невизначеність у відносинах між учасниками справи. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у Міністерства не було повноважень на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 45. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що водночас відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства абсолютно не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги з метою виконання чітких законодавчих вимог повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги. 46. Щодо закриття апеляційним судом апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія», то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору і встановлення, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки, апеляційний суд дійшов правильного висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. 47. З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» частково автори окремої думки не погоджуються з огляду на таке. Мотиви окремої думки 48. У справі, яка переглядається, ключовим питанням, відповідь на яке мала надати Велика Палата Верховного Суду, є те, які саме обставини в контексті одночасного існування судового спору щодо нерухомого майна перешкоджають розгляду Міністерством скарги на рішення державних реєстраторів про державну реєстрацію прав або обтяжень на таке нерухоме майно. 49. В ухваленій у цій справі 03.04.2024 постанові Велика Палата Верховного Суду підставно зазначила, що, за загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Відповідно оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства (тобто, так зване «адміністративне оскарження») є додатковим, позасудовим механізмомзахисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, втім не може підміняти собою судовий розгляд. 50. Автори окремої думки погоджуються з висновком, викладеним у постанові від 03.04.2024, про те, що Міністерство при розгляді скарги оцінює виключно законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією, що винятково є компетенцією суду. 51. Водночас автори окремої думки зауважують, що адміністративне оскарження рішення державного реєстратора до Міністерства та судовий спір щодо нерухомого майна з урахуванням різної правової природи питань, які ставляться заінтересованими особами перед Міністерством та судом відповідно, можуть співіснувати, не виключаючи одне одного. 52. Так, Міністерство має компетенцію надавати оцінку дотриманню або недотриманню державним реєстратором порядку та процедури прийняття відповідного рішення, зокрема, в частині наявності у розпорядженні державного реєстратора повного переліку документів, потрібного для вчинення реєстраційної дії. 53. Натомість до повноважень суду належить вирішення більш широкого обсягу спірних питань, які виникають стосовно права власності на нерухоме майно. Оскарження особою в судовому порядку рішення державного реєстратора виключно з підстав порушення ним порядку прийняття рішення не завжди відповідає критерію ефективності обраного порядку захисту. 54. Тому, будучи переконаною в наявності в діях державного реєстратора істотних порушень процедури прийняття рішення, заінтересована особа вправі обрати саме адміністративний порядок вирішення спірного питання, який, як зазначалося, може бути швидким та зручним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника нерухомого майна. 55. Вочевидь, якщо на вирішенні суду вже перебуває спір щодо нерухомого майна, який пов`язаний з безпідставним вчиненням державним реєстратором реєстраційної дії стосовно такого майна, оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно ще й до Міністерства є недоцільним, оскільки до компетенції Міністерства вирішення спору про право не належить. 56. Тому, передбачаючи в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» правило про неможливість розгляду Міністерством скарги за наявності судового спору щодо майна, рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень на яке оскаржуються до Міністерства, законодавець, на переконання авторів окремої думки, мав на увазі ті випадки, за яких такий спір вже перебуває на вирішенні суду на момент подання скарги до Міністерства та безпосередньо стосується обставин незаконності прийнятих державним реєстратором рішень. 57. За іншого розуміння змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» зростатиме ризик зловживання учасниками спірних правовідносин своїми правами, коли особа, будучи обізнаною про перебування на розгляді Міністерства скарги, має можливість звернутися до суду з будь-яким позовом щодо спірного майна винятково з метою унеможливлення розгляду Міністерством такої скарги, що суперечить принципам та завданню судочинства. 58. У справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Міністерства 31.03.2020. 59. Задовольняючи позов та скасовуючи оскаржуваний наказ Міністерства, суди виходили з того, що у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . 60. Згідно з відомостями, наявними у Єдиному державному реєстрі судових рішень, позов у справі № 501/2736/20 пред`явлено 14.08.2020, а провадження у справі відкрито судом 01.10.2020, тобто через півроку після звернення ОСОБА_1 зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 61. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 62. Принцип добросовісності зокрема знаходять прояв у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї недобросовісної поведінки. 63. Тож автори окремої думки вважають, що пред`явлення ОСОБА_2 позову до ОСОБА_1 у справі № 501/2736/20 про визнання дійсними правочинів, на підставі яких прийняті оскаржувані ОСОБА_1 до Міністерства рішення, після призначення скарги ОСОБА_1 до розгляду має ознаки недобросовісності, оскільки було спрямоване зокрема й на унеможливлення розгляду Міністерством поданої ОСОБА_1 скарги. 64. На переконання авторів окремої думки, пред`явлення позову у справі № 501/2736/20 після звернення ОСОБА_1 до Міністерства зі скаргою не може бути перешкодою для розгляду цієї скарги в розумінні пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 65. У цьому контексті автори окремої думки виходять із того, що у справі № 501/2736/20 вирішується питання дійсності правочинів, за якими ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно. Натомість Міністерство при розгляді скарги ОСОБА_1 питання дійсності чи недійсності правочинів не досліджує, а лише перевіряє дотримання державним реєстратором порядку та процедури при вчиненні відповідної реєстраційної дії. 66. Тому автори окремої думки не можуть погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.04.2024 у цій справі, про те, що «відсутність спору щодо нерухомого майна на момент подання скарги ОСОБА_1 не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ було прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги». 67. На переконання авторів окремої думки, обставини, які унеможливлюють розгляд скарги, повинні встановлюватися Міністерством на момент прийняття такої скарги до розгляду. Тому виникнення спору щодо нерухомого майна (а у справі, яка переглядається, - щодо встановлення дійсності окремих правочинів з розпорядження майном) через тривалий проміжок часу після прийняття скарги та призначення її до розгляду не може впливати на компетенцію Міністерства при розгляді такої скарги. 68. Водночас підставою позову про визнання протиправним і скасування наказу Міністерства ТОВ «Спрінт А» зазначало те, що ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою. 69. Рішення про задоволення позову ТОВ «Спрінт А» суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовували як перебуванням на вирішенні суду спору щодо того ж нерухомого майна, так і пропуском заявником строку на подання скарги на рішення державного реєстратора. 70. Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю (частина третя статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 71. Самостійною підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора згідно з пунктом 8 частини восьмої статті 37 цього Закону є закінчення встановленого законом строку для подачі скарги. 72. Тобто, дотримання заявником вимог Закону України «Про державну реєстрацію» щодо строків подання скарги впливає на можливість прийняття Міністерством мотивованого рішення про відмову у задоволенні скарги або її задоволення. У своїй практиці Верховний Суд дотримується підходу, за якого Міністерство позбавлене повноважень при вирішенні питання щодо правових наслідків пропуску заявником строку подання скарги, оскільки це врегульоване імперативно законодавством (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06.07.2018 у справі № 826/3442/17 та від 22.08.2018 у справі № 826/10548/17). 73. За змістом частини третьої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» законодавець пов`язує відлік строку на звернення до Міністерства не лише з безпосередньою обізнаністю особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці факти. Під можливістю довідатися про порушення права в такому разі потрібно розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. 74. У поданій до Міністерства скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення державного реєстратора від 26.12.2017, а також всі подальші (похідні) рішення державних реєстраторів щодо об`єктів нерухомого майна у будинку АДРЕСА_4 . 75. Обґрунтовуючи причини неподання скарги, починаючи з 26.12.2017, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2015 року перебуває у Польщі, не маючи зв`язку з головою ЖБК «Баварія», і лише 11.02.2020 йому стало відомо про реєстраційні дії щодо будинку, після чого 11.03.2020 він повернувся з Польщі для отримання потрібної інформації. 76. Суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доводам позивача щодо пропуску ОСОБА_1 строку на звернення до Міністерства зі скаргою, зазначивши, що заявник як особа, яка з 2014 року очікує введення будинку в експлуатацію та є обізнаною про наявність численних судових проваджень щодо будинку, пов`язаних з кредитними зобов`язання попереднього забудовника, про що він сам зазначає у скарзі, не міг не знати про вчинення оскаржуваних реєстраційних дій, починаючи з грудня 2017 року. 77. За обґрунтованим висновком суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність з огляду на повідомлення йому головою кооперативу інформації щодо судових спорів, пов`язаних з будинком, не був позбавлений можливості вжити заходів для отримання даних про оскаржувані рішення державних реєстраторів, зокрема шляхом перевірки відомостей, наявних Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, або отримати таку інформацію від голови кооперативу. 78. З урахуванням презумпції можливості особи знати про стан своїх майнових прав суди обґрунтовано зазначили, що саме ОСОБА_1 повинен був довести ту обставину, що він не міг дізнатися про порушення своїх прав раніше лютого 2020 року, чого в цій справі зроблено не було, в зв`язку з чим суди, на переконання авторів окремої думки, дійшли правильного висновку про пропуск заявником строку на звернення зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 79. Пропуск установленого законом для подачі скарги строку на підставі правил частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» є окремою та достатньою підставою для відмови в задоволенні скарги, проте Міністерство на обставини недотримання ОСОБА_1 зазначеного строку уваги не звернуло, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано визнав оскаржуваний наказ протиправним і скасував його. 80. Оскільки суди дійшли правильного висновку про задоволення позову ТОВ «Спрінт А», проте частково помилилися з мотивами такого задоволення, зокрема в частині тлумачення пункту 1 частини другоїстатті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», тому автори окремої думки вважають, що Велика Палата Верховного Суду мала підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та зміни оскаржуваних судових рішень шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції своєї постанови. Судді: О. В. Ступак С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118486337

У цій справі керівник ТЦК прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина, якого було заброньовано, тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану).

Справа № 451/486/24 Провадження № 3/451/320/24 ПОСТАНОВА іменем України 10 квітня 2024 року місто Радехів Суддя Радехівського районного суду Львівської області Куцик-Трускавецька О.Б., розглянула матеріали, які надійшли з ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця АДРЕСА_1 , з вищою освітою, одруженого, начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , за частиною 2 статті 172-14 КУпАП, установила: Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 самостійно прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою уточнення військово-облікових даних та зарахування на спеціальний військовий облік у зв`язку з бронюванням від призову на військову службу під час мобілізації, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462. Так, прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_3 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 надав посадовим особам вказаного РТЦК та СП витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного від 18.08.2023 №11462 та повідомив, що бажає оновити військово-облікові дані, для зарахування його на спеціальний військовий облік. В ході звірки військово-облікових даних посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 встановлено, що відповідно даних державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів громадянин ОСОБА_2 перебуває в розшуку ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цього ж дня, 31.01.2024 громадянина ОСОБА_2 направлено на проходження ВЛК згідно направлення від 31.01.2024 №2/950. В період з 31.01.2024 по 01.02.2024 громадянин ОСОБА_2 проходив ВЛК та 01.02.2024 отримав довідку ВЛК 01.02.2024 №2/942, згідно якої останній визнаний придатним до військової служби. 02.02.2024 громадянину ОСОБА_2 видано повістку на відправку у команді № НОМЕР_2 з вимогою з`явитись 02.02.2024 о 14:00 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , проте від отримання даної повістки останній відмовився, про що було складено Акт відмови від отримання повістки від 02.02.2024 №1059, надавати пояснення громадянин ОСОБА_2 відмовився. 02.02.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 підполковником ОСОБА_1 громадянина ОСОБА_2 включено в список для видання наказу про призов військовозобов`язаних. Згідно даного списку, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №65/2022, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 видав наказ від 02.02.2024 №92, «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів), призваних під час загальної мобілізації», відповідно до якого громадянина ОСОБА_2 02.02.2023 було призвано на військову службу під час мобілізації. В свою чергу, під час проведення перевірки, з метою підтвердження або спростування факту бронювання від призову на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , Військовою службою правопорядку направлено відповідний запит від 13.02.2024 №674/1/1621 до ТОВ «Молочна компанія «Галичина»», щодо отримання відомостей стосовно бронювання останнього. За результатами опрацювання відповіді ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» встановлено, що згідно Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 (далі - Порядок), громадянин ОСОБА_2 був включений до списку військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час ТОВ «Молочна компанія «Галичина»». В подальшому, відповідно до Порядку, вищезгаданий Список погоджено Генеральним штабом Збройних Сил України (наказ Генерального штабу Збройних Сил України від 17.08.2023 №300/1/С/22510). У зв`язку з чим, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462 громадянин ОСОБА_2 отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на період з 18.08.2023 по 17.02.2024. Відповідно, директором ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» громадянину ОСОБА_2 надано Витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного, що згідно абз. 4 ст. 11 Порядку є підтвердженням надання військовозобов`язаному відстрочки. Однак, у порушення вищевказаних вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76, достеменно володіючи інформацією про наявність у громадянина ОСОБА_2 витягу з наказу Мінекономіки про його бронювання від 18.08.2023 №11462, який згідно абз. 4 ст. 11 Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 що є документом, який підтверджує надання військовозобов`язаному відстрочки, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 ), будучи військовою службовою особою, яка обіймає посаду пов`язану із виконанням організаційно-розпорядчих обов`язків та виконує такі обов`язки за спеціальним дорученням командування, підполковник ОСОБА_1 02.02.2024 прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану). ОСОБА_1 , будучи особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, вину у вчиненому правопорушенні визнав частково. Суддя, дослідивши протокол про військове адміністративне правопорушення та додані до нього матеріали доходить висновку, що в діях ОСОБА_1 наявний склад військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП, виходячи з такого. Кодексом України про адміністративні правопорушеннявизначено форму і основні елементи змісту рішення (постанови), що приймається в конкретній справі. В ній, зокрема, повинні бути викладені всі обставини вчинення правопорушення, отримані на підставі сукупності досліджених доказів на обґрунтування наявності складу правопорушення та правильності його юридичної кваліфікації. Відповідно достатті 9КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Відповідно до положень частини 2 статті 172-14 КУпАП адміністративна відповідальність передбачена за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих цій особі прав чи повноважень, вчинене в умовах особливого періоду. Відповідно до вимог статей 245, 280 та 256 КУпАП, одним із завдань провадження у справах про адміністративне правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи. Необхідно також встановити, чи вчинено правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, а також інші обставини, які мають значення для справи. Наявним у матеріалах справи доказам суд повинен надати належну оцінку. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію. Саме з цим моментом відповідно до положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" законодавець пов`язує настання особливого періоду. Вина ОСОБА_1 у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2статті 172-14 КУпАП, окрім самого протоколу серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, доведена: повідомленням адвоката Проданець Н.В. скерованим у Західне ТУ ВСП (м. Львів) з проханням вжити заходи реагування щодо неправомірних дій працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 ; наказом «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» від 18.08.2023 та списками військовозобов`язаних, які пропонуються для бронювання серед яких ОСОБА_2 ; відомістю видачі бланків спеціального військового обліку серед яких ОСОБА_2 ; поясненнями підполковника ОСОБА_1 та майора ОСОБА_3 по суті адміністративного правопорушення; повідомленням про кримінальне правопорушення від 14.02.2023; заявою про видачу військового квитка від 02.02.2024; тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 виданим військовозобов`язаному ОСОБА_2 , у тому, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу ЗСУ за ВОС за №956241-А; довідкою військово-лікарської комісії від 06.02.2023; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 02.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; списком військовозобов`язаних (резервістів) офіцерського, сержантського та солдатського складу, які перебувають на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 призваних та направлених в розпорядження командирів військових частин ; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 10.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; повісткою на відправку ОСОБА_2 у команду НОМЕР_4 ВОС № 790. Проаналізувавши вищевказані документи, суддя доходить переконання, що вони є доказами в розумінні статті 251 КУпАП, які підтверджують існування обставин, що викладені у протоколі про військове адміністративне правопорушення, отримані у порядку, передбаченому законом, уповноваженою посадовою особою, відтак відповідають критеріям належності і допустимості. У своїй сукупності ці докази є достатніми для прийняття рішення. Доказів, які б спростовували наведені в протоколі обставини або породжували обґрунтовані сумніви у достовірності цих обставин, суду не надано. Таким чином,суддя всебічно,повно таоб`єктивно дослідившивсі обставиниподії тадодані доадміністративних матеріалівдокументи,вважає доведенимфакт вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йомудіяння,тому йогодії правильнокваліфіковані якадміністративне правопорушення,передбачене частиною2статті 172-14 КУпАП. Призначаючи адміністративне стягнення ОСОБА_1 суддя враховує: характер вчиненого ним правопорушення; ступінь його вини у вчиненому правопорушенні, передбаченому частиною 2 статті 172-14 КУпАП, яка доведена повністю та вважає, що на ОСОБА_1 необхіднонакласти адміністративне стягнення в межах санкції частини 2 статті 172-14 КУпАП, у виді штрафу. Накладення на ОСОБА_1 такого адміністративного стягнення є необхідним для досягнення мети його застосування. З огляду на викладене та зважаючи на вимоги статті 40-1 КУпАП з особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, підлягає стягненню судовий збір на користь держави в розмірі ставки, визначеної частиною 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 23, 33, 36, 40-1, 283, 284 КУпАП, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», суддя Радехівського районного суду Львівської області, постановила: ОСОБА_1 визнати винуватим у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП і накласти стягнення у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 (сімнадцять тисяч) грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605 (шістсот п`ять) грн 60 коп. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного суду через Радехівський районний суд Львівської області. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. СуддяО. Куцик-Трускавецька Джерело: ЄДРСР 118240168

‼️🇷🇼Незаконні бойові розпорядження можливо оскаржити у судовому порядку. Зокрема у разі неможливості виконати його за станом здоров'я, відповідно до висновку ВЛК та наявності відповідного рапорту на переведення. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова 2ААС про визнання протиправним та скасування бойового розпорядження виданого військовою частиною в частині позивача у зв’язку з його станом здоров’я (обмежена придатність) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15341-postanova-2aas-pro-viznannja-protipravnim-ta-skasuvannja-bojovogo-rozporjadzhennja-vidanogo-vijskovoju-chastinoju-v-chastini-pozivacha-u-zvjazku-z-jogo-stanom-zdorovja-obmezhena-pridatnist/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата повернулась остаточно у свій звичайний стан втрати логіки, вибіркового застосування законодавства та уникнення вирішення спорів і звичайно політичних рішень поза власною компетенцією. Єдине кого все це влаштовує так це іноземні партнери та кишенькове НАБУ після справи Князєва. До огляду увійшли позиції щодо припинення іпотеки, можливості звільнення судді за колегіальне рішення, оскарження рішення антирейдерської комісії, отримання інформації від ОСББ, розпорядження державним майном, гнучке вирішення релігійних спорів, практика ВС-ККС та ВС-КАС, тематична добірка щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з війною й дуже важлива справа про можливість оскарження бойового розпорядження в суді й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-13-po-19-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Хто за новим законом отримав право на відстрочку, які з'явились нові категорії та як порушені права тих хто має відстрочку за законом, що діє. 🔸Текст, підписаний Головою Верховної Ради України - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/2321654 🔸ст. 22 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4235 🔸ст. 58 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4359 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Випадкові люди самоусунулись від вирішення цього принципового спору щодо можливості взагалі втручатись судам та державі у релігійні справи, якщо суди попередніх інстанцій підійшли до спору формально та відмовили у задоволені позову, то випадкові люди, прийнявши цю справу до розгляду окрім переписування тексту нічого не встановили та не прийняли. На жодне поставлене самим судом собі питання, конкретної відповіді не надано. Страх приймати рішення там де за них прийдеться нести відповідальність притаманний сьогоднішньому часу.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 квітня 2024 року м. Київ Справа № 906/1330/21 Провадження № 12-38гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю. , судді-доповідача Пількова К. М. , суддів Банаська О. О. , Булейко О. Л. , Власова Ю. Л. , Воробйової І. А. , Гриціва М. І. , Єленіної Ж. М. , Желєзного І. В. , Кишакевича Л. Ю. , Короля В. В. , Кравченка С. І. , Кривенди О. В. , Мартєва С. Ю. , Погрібного С. О. , Ступак О. В. , Ткача І. В. , Ткачука О. С. , Усенко Є. А. , Шевцової Н. В. , за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О. , учасники справи: позивач - ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , відповідач - Бабій В. В. , Савчук А. В. , розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_28 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 (суддя Соловей Л. А. ) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 (головуючий суддя Олексюк Г. Є. , судді Мельник О. В. , Гудак А. В. ) у справі за позовом ОСОБА_28 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2021 року ОСОБА_28 (далі - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Відповідач) з позовом про визнання недійсним протоколу № 2 загальних зборів від 06.07.2019 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Релігійна громада) у новій редакції. 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06.07.2019 були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення Позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади. Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон), внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06.07.2019 та нова редакція статуту мають бути визнані недійсними. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, у задоволенні позову відмовлено повністю. 2.2. У прийнятих рішеннях суди спиралися на висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому ЄСПЛ зауважив, що при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру. Суди попередніх інстанцій вказали, що, оскільки на загальних зборах членів Релігійної громади 06.07.2019 приймалося рішення лише про зміну підлеглості територіальної громади у канонічних та організаційних питаннях і прийняття статуту цієї Релігійної громади у новій редакції, однак жодного рішення про відвідування церкви не приймалося, то відсутні підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання. З огляду на наведене суди дійшли висновку про те, що рішення загальних зборів членів Релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача. Ці висновки обґрунтовані також посиланням на схожу позицію, викладену у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц. Суди також вказали, що за змістом статуту Відповідача (у редакції 1991 року) не встановлено будь-якого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, порядку їх обліку, ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів Релігійної громади. При цьому суди вказали, що на загальних зборах 06.07.2019 були присутніми 10 парафіян, на зборах 20.01.2019 - 28, однак ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідної кількості присутніх на зборах від загальної кількості членів Релігійної громади та не встановлюють умов правомочності парафіяльних зборів. Водночас, на переконання судів, особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами релігійної громади, можуть бути членами релігійної громади. Ураховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідання, необхідне в демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може обмежуватись особистими інтересами особи, яка не погоджується із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади. Рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача, а відтак він не довів порушення своїх прав оскаржуваним рішенням та неправомірності його прийняття. З цим висновком погодився і суд апеляційної інстанції. Суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що відповідно до частини восьмої статті 8 Закону частина громадян, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду та укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їх власником (користувачем), відтак Позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади з канонічною приналежністю Українській Православній Церкві. За наведеного місцевий та апеляційний господарські суди вказали, що спірні рішення загальних зборів від 06.07.2019, на яких прийнято статут у новій редакції, є чинними, а Позивач не навів доказів невідповідності статуту в новій редакції нормам законодавства, отже, відсутні підстави для визнання його недійсним. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 10.12.2022 Позивач (далі - Скаржник) звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просить прийняті у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. 4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі 4.1. Скаржник вважає, що судові рішення прийняті за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах. 4.2. Скаржник указав, що фактично позов подано з підстав прийняття рішення про перереєстрацію Релігійної громади за участю неповноважних осіб, які взагалі не були членами Релігійної громади, а не лише з підстав порушення прав настоятеля ОСОБА_28 та релігійної громади Української Православної Церкви щодо права на сповідування своєї релігії. 4.3. Скаржник вважає помилковими висновки, що за змістом статуту в редакції 1991 року суди не встановили жодного врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, що давало б можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також, що ні цей статут, ні законодавство не містять поняття фіксованого членства в релігійній організації, визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади. 4.4. Скаржник послався на те, що за змістом статуту саме настоятель мав визначати кількість членів парафіяльних (загальних) зборів та їх відповідність вимогам пункту 9 статуту. Суди не врахували як доказ на підтвердження кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви від 20.01.2019 № 2, яким було визначено кількість членів релігійної громади - 28 осіб, що свідчить про неправильне застосування судами статті 8 Закону. 4.5. Скаржник послався також на те, що суди допустили порушення вимог частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та не врахували висновків Верховного Суду, викладених постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункти 66-72), при дослідженні доказу - додатка до протоколу № 2 від 06.07.2019, який підписаний не членами Релігійної організації Української Православної Церкви. 4.6. Скаржник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 8 Закону, а суди, на його думку, помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є їх розмежування Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади. 4.7. На думку Скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, щодо того, що вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 13.02.2023 від Відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін. 5.2. Відповідач зазначає, що спірні збори скликані, проведені та оформлені відповідно до Закону. Також відомості про збори та їх проведення 06.07.2019 були розміщені на сайті Позивача (релігійної громади московського патріархату). 5.3. Відповідач указує, що Скаржник самоусунувся від виконання обов`язків голови організації після зміни канонічної підлеглості, про що він заявив на зборах 09.03.2019. 5.4. Відповідач стверджує про надання суду першої інстанції заяв свідків, які проводили збори та підписували додаток до протоколу № 2 від 06.07.2019, в яких зазначено про обставини скликання, проведення та оформлення результатів загальних зборів. 5.5. На думку Відповідача, Позивач не підтвердив свого твердження про те, що на зборах 06.07.2019 голосували особи, які не є членами релігійної організації. 5.6. Відповідач вважає безпідставними й такими, що суперечать статті 14 Закону доводи Скаржника про подання до реєстрації статуту неуповноваженими особами. 5.7. 08.03.2023 від Позивача та 09.03.2023, 13.06.2023 від Відповідача до КГС ВС надійшли додаткові письмові пояснення. 5.8. 20.09.2023, 14.02.2024 від Відповідача та 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024 від Позивача до Великої Палати Верховного Суду надійшли письмові пояснення. 5.9. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Стосовно права сторони подати письмові пояснення Велика Палата зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним. Велика Палата Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення у судовому засіданні. 5.10. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишила без розгляду подані 09.03.2023, 13.06.2023 та 20.09.2023 Відповідачем пояснення, а також подані поза межами строку на касаційне оскарження (08.03.2023, 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024) Позивачем пояснення у справі як заяви по суті справи, що подані поза межами встановлених строків, про що повідомляла сторони під час судового розгляду. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 25.01.2023 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 14.03.2023 передала справу з касаційною скаргою на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС на підставі частини першої статті 302 ГПК України, оскільки вважала за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14.12.2022 у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону з метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства. 6.2. Ухвалою від 31.03.2023 палата КГС ВС для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів прийняла та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 20.06.2023 передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 6.3. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС звернули увагу на те, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17.01.2019 № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права Позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання: - Яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади? - Яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади? -Чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації? -Чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 у поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи? 6.4. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС зазначають, що питання членства в релігійній громаді є одним із ключових у цьому спорі, враховуючи, що Позивач як керівник релігійної громади Української Православної Церкви заперечує, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами релігійної громади. Таке рішення фактично призвело до позбавлення релігійної громади Української Православної Церкви, очолюваної Позивачем, правоздатності юридичної особи, що унеможливило здійснення нею прав, пов`язаних з наявністю статусу юридичної особи, наприклад права володіти та орендувати об`єкт нерухомого майна, права проводити богослужіння в культовій будівлі, реалізувати право на судовий захист, а реалізацію таких прав ЄСПЛ послідовно визнавав невід`ємною складовою здійснення права на сповідування своєї релігії (рішення ЄСПЛ у справі «Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії»). При цьому судді згаданої вище палати звертають увагу на те, що наявність права утворити нову релігійну громаду (частина восьма статті 8 Закону) має оцінюватися в контексті дотримання принципу пропорційності, але не впливає і не виключає висновку про наявність втручання в право. 6.5. Колегія суддів палати наголошує, що рішення про зміну підлеглості не приймалося безпосередньо державою, але було наслідком прийнятого 17.01.2019 Закону України № 2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи», яким установлено відповідну процедуру. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було зареєстровано державою в особі державної адміністрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Закон передбачає можливість відмови, якщо зміни і доповнення статутів або діяльність суперечать чинному законодавству, що означає обов`язок уповноваженого державного органу перевіряти дотримання процедури з метою захисту прав заінтересованих осіб. Без проведення реєстраційних дій первісна релігійна громада не втрачає правосуб`єктності. З цих підстав колегія суддів цієї палати дійшла висновку, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада Позивача втратила правоздатність, є «обмеженням» його прав Позивача сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано статтею 9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні зі статтею 11 Конвенції. 6.6. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати судді палати КГС ВС також звертають увагу на те, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону), тоді як членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення та на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). 6.7. На думку суддів палати КГС ВС, у законі існує прогалина щодо вирішення цього питання, якщо релігійна громада, користуючись своїм правом самостійно вирішувати свої внутрішні справи, не визначила у статуті на власний розсуд порядку прийняття нових та виключення існуючих членів, порядку обліку членів громади. Так само Закон не регламентує правового статусу вірян (прихожан) церкви, що вважають себе членами релігійної громади, але не визнаються такими її керівником, тощо. Подолання цієї законодавчої прогалини у спосіб, сумісний зі статтями 9, 11 Конвенції, є завданням суду. 6.8. Ухвалою від 27.07.2023 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду на 18.10.2023. 6.9. Ухвалами від 18.10.2023 та від 10.01.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 12.12.2023 та 21.02.2024 відповідно. 6.10. Ухвалою від 21.02.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 03.04.2024. 7. Встановлені судами обставини 7.1. 20.11.1991 рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Релігійного об`єднання Українська Православна Церква у селі Калинівка Житомирського району (код ЄДРПОУ 26092264) (т. 1, а. с. 15-16). 7.2. Відповідно до пункту 1 розділу 1 статуту Калинівської парафії Житомирської єпархії, затвердженого Житомирською єпархією Української Православної Церкви 24.10.1991, Калинівська парафія є релігійним об`єднанням (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії. 7.3. Пунктом 1.4 розділу 1 статуту передбачено, що парафія здійснює свою діяльність з дотриманням чинного законодавства, статуту Української Православної Церкви, статуту Житомирської єпархії, а також цього статуту. 7.4. Згідно з підпунктами 1.6, 1.7 розділу 1 статуту парафія у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, володіє правами юридичної особи у рамках, визначених цим статутом, статутом Української Православної Церкви та статутом Житомирської єпархії. 7.5. Відповідно до пункту 9 статуту Відповідача в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. 7.6. Статут у редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади. 7.7. Згідно з пунктом 14 розділу 2 статуту парафію очолює настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей. 7.8. Відповідно до пунктів 37, 38 розділу 5 статут підлягає реєстрації у державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української Православної Церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея. 7.9. Указом архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20.11.2015 № 76 настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії призначено ОСОБА_28 (т. 1 а. с. 14). 7.10. За твердженням Позивача, як вказали суди попередніх інстанцій, 20.01.2019 відбулися парафіяльні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2 (а. с. 10-11) з таким порядком денним: 1. Обрання секретаря парафіяльних зборів. 2. Виключення особи із списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів. 3. Обрання складу парафіяльної ради. 4. Обрання ревізійної комісії релігійної організації. 5. Вирішення питання конфесійної належності релігійної організації. Додатком № 1 до вказаного протоколу затверджено список членів парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви Свято-Покровського храму у кількості 28 осіб (а. с. 12). 7.11. На парафіяльних зборах членів релігійної організації згідно з реєстраційним списком прийнято рішення про виключення осіб зі списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів, обрано склад парафіяльної ради, обрано ревізійну комісію релігійної організації та вирішено питання конфесійної належності релігійної організації, а саме: підтверджено належність релігійної організації « Українська Православна Свято-Покровська Церква » (код ЄДРПОУ 26092264) Українській Православній Церкві та вірність Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському та всієї України. З усіх питань порядку денного проголосували: «за» - 28, «проти» - 0, «утримались» - 0. 7.12. Рішення парафіяльних зборів Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» від 20.01.2019 затверджено керуючим Житомирською єпархією Української Православної Церкви митрополитом Житомирським та Новоград-Волинським Никодимом. 7.13. Суди вказали, що за зазначеними Позивачем обставинами 09.03.2019 відбулися збори громади села Калинівка, на які не було належним чином запрошено настоятеля, голову парафіяльної ради та дійсних членів релігійної громади «Українська Православна Свято-Покровська Церква» Української Православної Церкви. 7.14. У подальшому 06.07.2019 відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2, на яких були присутні 10 осіб. Усього до складу загальних зборів входять 10 осіб (т. 1 а. с. 39, 40). 7.15. На вказаних зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 7.16. 06.09.2019 голова загальних зборів ОСОБА_33 та секретар зборів ОСОБА_34 , діючи від імені Української Православної Свято-Покровської Церкви, звернулися із заявою до Житомирської обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції (т. 1 а. с.38). 7.17. 03.10.2019 розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації № 346 прийнято рішення зареєструвати статут релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області». 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Стосовно права на свободу віросповідання у колективному вимірі 8.1. Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини. 8.2. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. 8.3. В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». 8.4. Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону). 8.5. На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. 8.6. Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції). 8.7. Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру. 8.8. На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. 8.9. Вирішуючи цю справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що Позивач не довів порушення своїх прав на свободу віросповідання, оскільки на спірних зборах релігійної громади приймалося рішення лише про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, а також прийняття статуту релігійної організації у новій редакції, однак не приймалося рішень стосовно відвідування церкви, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання. 8.10. Зважаючи на викладені вище обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується та вважає, що він стосується права Позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Водночас найбільш спірним питанням у цій справі є саме питання про те, чи мало місце порушення права Позивача на сповідування своєї релігії спільно з іншими в складі релігійної організації, настоятелем якої був Позивач. 8.11. Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями. 8.12. Позивач з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог звернувся до суду по захист права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. 8.13. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, Позивач убачає в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях. 8.14. Тому далі Велика Палата Верховного Суду зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права Позивача. Визнання державою права на вільну зміну підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях і механізм його реалізації 8.15. Закон від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. 8.16. Однак право на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не було забезпечене механізмом його реалізації, що мало наслідком міжконфесійні конфлікти. 8.17. 17.01.2019 Верховна Рада України прийняла Закон № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону № 4128 від 23.02.2016). 8.18. Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у статті 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею18 цього Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). 8.19. Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами. 8.20. Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію. 8.21. Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання. 8.22. Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Велика Палата Верховного Суду зважає також на те, що відповідно до статті 7 Закону релігійні організації (релігійні громади як місцеві релігійні організації) в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. 8.23. Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству. 8.24. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», § 121). 8.25. Також відповідно до частини першої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. 8.26. Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації. 8.27. У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації. 8.28. Тобто йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою цього рішення в залежність від умови обов`язкового схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається. 8.29. На тому, що така обов`язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури організації, наполягає Позивач. 8.30. На це також вказує позиція Позивача, висловлена його представником у судовому засіданні 03.04.2024, про те, що членство в релігійній громаді в канонічному праві неодмінно пов`язане з послухом єпископові і настоятелю, а зв`язок з церквою втрачається у разі виявлення непослуху членом громади. 8.31. Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним. 8.32. Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов`язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova», заява № 45701/99, § 123), що свідчило б про недотримання нею обов`язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями. 8.33. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також ураховує, що законодавець у частині восьмій статті 8 Закону закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням прозміну підлеглості: вона має право утворити новурелігійну громадуі укласти договір про порядок користування культовоюбудівлею імайном з їхнім власником (користувачем). 8.34. Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання. 8.35. Перш ніж зосередити увагу на тому, чи були у цій справі підстави стверджувати, що встановлений статтею 8 Закону порядок ухвалення оскаржуваного рішення про зміну підлеглості був порушений, як про це стверджує Позивач, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. У цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто Позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підставі з огляду на таке. Межі втручання держави у свободу віросповідання 8.36. Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга статті 35 Конституції України). 8.37. Частина третя статті 35 Конституції України визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. 8.38. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України (частини друга, четверта статті 3 Закону). 8.39. Стаття 5 Закону визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку. 8.40. Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 8.41. Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері. 8.42. Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі «Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland», заява № 29086/12, § 86). Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі «Izzettin Dogan and Others v. Turkey» [GC], заява № 62649/10, § 96). Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження державиоцінювати легітимністьрелігійних поглядівє несумісними зїї обов'язком, визначеним упрактиці Суду, бути нейтральною табезсторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», заява № 45701/99, §§ 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], заява № 30985/96, § 62). Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118). 8.43. У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §§ 115, 116). 8.44. Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади. 8.45. У цій справі Позивач просить суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та прийнятого нею статуту в новій редакції. З`ясовуючи підставність такого втручання, Велика Палата Верховного Суду звертається до аналізу особливостей релігійної громади як релігійної організації. Стосовно поняття релігійної громади 8.46. Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). 8.47. Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). 8.48. Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію. 8.49. Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості. 8.50. Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим. 8.51. Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо. 8.52. Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що Скаржник частково підставно звертає увагу суду касаційної інстанції на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада» (підпункт 4.6), територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами (пункт 7.5 цієї постанови). 8.53. Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. 8.54. У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05). 8.55. Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими «якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку» (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (Правило 38). 8.56. Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості. Релігійна організація як юридична особа 8.57. Статтею 13 Закону визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). 8.58. Стаття 14 Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції. 8.59. Стаття 15 Закону передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. 8.60. Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом. 8.61. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§ 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 11 Конвенції. 8.62. Отже, Велика Палата Верховного Суду висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації. З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду далі зосереджується на підставах, з яких Позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції. Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту 8.63. Частинами третьою-шостою статті 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. 8.64. Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. 8.65. Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції. До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося). 8.66. Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді. 8.67. З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. 8.68. Отже, в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях: 1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами; 2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади; 3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах: - членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; - релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням). Стосовно аргументів касаційної скарги про порушення Закону при ухваленні рішення загальних зборів релігійної громади і не дослідження судами доказів, які дозволяли це встановити 8.69. Суди у цій справі встановили, що відповідно до пункту 9 статуту Релігійної громади в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. Статуту редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади (підпункти 7.5, 7.6 цієї постанови). 8.70. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача в касаційній скарзі (підпункти 4.3, 4.4) на те, що в Релігійній громаді, настоятелем якої він був, було врегульовано порядок прийняття до членів громади і визначено критерії, які дозволяли б визначити чисельність громади та ідентифікувати її членів. 8.71. Оскільки саме Позивач стверджував, що оспорюване рішення загальних зборів релігійної громади прийняте особами, які не були членами цієї громади на той час, коли він був настоятелем громади, він мав вказати, на чому ґрунтуються такі його твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади. 8.72. При цьому оскільки Закон (частина друга статті 😎 визначає, що релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням), Позивач на спростування висновків судів про відсутність у статуті визначеного порядку прийняття нових і виключення існуючих членів Релігійною громадою мав послатись на відповідне положення її статуту, яке суди не дослідили. Позивач на такі положення статуту у касаційній скарзі не посилається. 8.73. Позивач також не посилається на положення статуту Релігійної громади, які б дозволяли встановити кількість її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади. Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону двома третинами від цієї кількості членів громади приймається рішення про зміну підлеглості. 8.74. Отже, Велика Палата Верховного Суду має зробити висновок про те, чи існують підстави вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив у пункті 9 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів. 8.75. Як установили суди, 06.07.2019 загальними зборами (складом 10 осіб) Релігійної громади прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема, про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях. 8.76. Керуючись згаданим у підпункті 8.22 цієї постанови обов`язком ураховувати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій та намагаючись з`ясувати як питання права порядок визначення членства у релігійній громаді, коли її настоятелем був Позивач, Велика Палата Верховного Суду у засіданні 18.10.2023 з`ясовувала питання внутрішнього регулювання членства у представників Позивача. Представник Позивача на запитання суду стосовно практики визначення того, хто є членом Релігійної громади на прикладі парафіяльних зборів 20.01.2019 Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (до порядку денного яких належали зокрема питання про виключення осіб із списку парафіяльних зборів, а також про включення осіб до парафіяльних зборів), надав суперечливі відповіді, з яких слідувало, що, з одного боку, членами парафіяльних зборів є особи, прийняті до них рішенням парафіяльних зборів, а з іншого - що на зборах 20.01.2019 рішення про включення осіб до списку парафіяльних зборів приймали ці ж особи (тобто ці особи самі себе включали до списку парафіяльних зборів за відсутності на той час у складі парафіяльних зборів інших членів), вони ж приймали рішення про виключення зі списку інших осіб - померлих членів. З цих пояснень слідувало, що особи, які не були включені до списку парафіяльних зборів (не були членами громади), самі себе включали до них. Такий підхід не дозволяє суду встановити дійсну практику прийняття рішень Релігійною громадою стосовно членства і вважати, що членство у громаді є фіксованим. 8.77. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання Позивача у касаційні скарзі (підпункт 4.5) на те, що суди не врахували як доказ кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів від 20.01.2019 № 2, яким нібито було визначено кількість членів Релігійної громади - 28 осіб. Суди, як видно з оскаржуваних рішень, цей документ дослідили. 8.78. З огляду на зазначене вище відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, Велика Палата Верховного Суду при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громадив редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів(якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. 8.79. Позивач не стверджує, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у зборах громади 06.07.2019, не досягнув 18-річного віку. 8.80. З огляду на відсутність даних, на які б посилався Позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, Велика Палата Верховного Суду враховує критерій територіального зв`язку (підпункти 8.47-8.56), тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння. 8.81. Про невідповідність учасників зборів 06.07.2019 цьому критерію Позивач також не стверджує. Позивач, навпаки, наголошує на неправильності ототожнення понять «релігійна громада» і «територіальна громада» в контексті того, що суди у цій справі встановили, що «частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність» і що «Позивачем не надано жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів села Калинівка, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади, настоятелем якої він був». 8.82. Велика Палата Верховного Суду знову відзначає, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені вище, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв`язку як такий, що робить об`єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння. 8.83. З цієї ж підстави Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача на неврахування судами роз`яснення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (підпункт 4.6), зокрема, стосовно розмежування законодавчих понять «релігійна громада» і «територіальна громада». Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що суд у процесі правозастосування самостійно здійснює тлумачення норм права. 8.84. Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги посилання Скаржника (підпункт 4.5) на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неврахування судами доказів, враховуючи положення статті 300 ГПК України, які визначають межі розгляду справи судом касаційної інстанції, що включає перегляд судових рішень у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи. 8.85. Доводи Скаржника (підпункт 4.7) щодо неправильного застосування судами статті 16 ЦК України з огляду на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, стосовно належності та ефективності заявленого у цій справі позову Велика Палата Верховного Суду також відхиляє. Суди у цій справі розглянули усі заявлені ним вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права Позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту. 8.86. Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.87. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 8.88. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.89. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову є правильними по суті і підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові, а подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення. Судові витрати 8.90. Враховуючи, що за подання касаційної скарги Скаржник був звільнений від сплати судового збору відповідно до ухвали суду касаційної інстанції, розподіл судового збору за розгляд касаційної скарги не здійснюється. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу ОСОБА_28 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у справі № 906/1330/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118465129

Натягування сови на глобус перейшло на новий рівень. Випадкові люди майже в один і той самий момент визнають ефективними різні способи захисту та визначення для захисту майна. В одному випадку це віндикація в іншому негаторний позов. Щодо строків позовної давності то це взагалі шедевр. Скоро будуть їх обгрунтовувати телепередачами чи статтями журнашлюшек, а не належним виконанням обов'язків уповноважених осіб. Врешті суд прийшов до висновку, що права держави як акціонера відрізняються від прав юридичних та фізичних осіб і тому статус переданого майна державою до статутного капіталу це зовсім інше ніж передання цього майна юридичною чи фізичною особою. Висновок у випадкових людей наступний: 273. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. 274. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю.

ПОСТАНОВА Іменем України 03 квітня 2024 року м. Київ справа № 917/1212/21 провадження № 12-24гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Пількова К. М., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О., учасники справи: прокурор - Хитрик Б. В., позивач - Полець Д. М., відповідач 1 - не з`явилась, відповідач 2 - Кутаков П. В., відповідач 3 - Бойко І. Ю., Герасько О. А., відповідач 4 - не з`явились, відповідач 5 - Коваленко Н. В., третя особа 1 - не з`явились, третя особа 2 - не з`явились, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року (суддя Гумега О. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року (головуючий суддя Шаптала Є. Ю., судді Яковлєва М. Л., Тищенко А. І.) у справі за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до 1) приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни; 2) Державної служби геології та надр України; 3) Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України»; 4) Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс»; 5) Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фонду державного майна України та третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 5 - приватного нотаріуса Удовіченко Марини Юріївни, про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію та наказу, недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, ІСТОРІЯ СПРАВИ У цій справі заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Кабінету Міністрів України звернувся до Державної служби геології та надр України, Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», приватного нотаріуса Назаренко К. В., за участю третьої особи - Фонду державного майна України, з позовом про визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним і скасування наказу Державної служби геології та надр України, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування у товариства на користь Кабінету Міністрів України нерухомого майна та скасування державної реєстрації. Суди першої та апеляційної інстанцій у позові відмовили, мотивуючи своє рішення тим, що прокурор та позивач не довели порушення прав держави у спірних правовідносинах. Касаційну скаргу подав заступник керівника Полтавської обласної прокуратури, мотивуючи її тим, що суди застосували норми частин другої, третьої статті 145 Господарського кодексу України (далі - ГК України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах, у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що передане державою до статутного фонду підприємства майно не змінює свого правового режиму, залишається державною власністю та стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна, викладені в постановах Верховного Суду. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання, чи відбувається зміна державної форми власності виключно шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, адже Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що державне майно, яке передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У липні 2021 року заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Кабінету Міністрів України (далі - позивач, КМУ) звернувся до Державної служби геології та надр України (далі - відповідач 1, Держгеонадра, служба), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - відповідач 2, ПрАТ «НАК «Надра України», Компанія), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (далі - відповідач 3, ТОВ «ГК «Інвестсервіс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (далі - відповідач 4, ТОВ «ІК «Комфорт Капітал»), приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни (далі - відповідач 5, Нотаріус), за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонду державного майна України (далі - третя особа 1, ФДМУ) з позовом (з урахуванням уточненої позовної заяви від 10 вересня 2021 року) про: - визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495 від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, розташованих за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнання незаконним і скасування наказу Держгеонадр від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладеного між Компанією і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54 (далі - договір); - витребування у ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на користь КМУ нерухомого майна - виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - скасування державної реєстрації права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). 2. Позов мотивував тим, що реєстрація права приватної власності за ПрАТ «НАК «Надра України» та подальше відчуження державного майна - виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, які знаходяться за адресою: вул. Соборності, 54, м. Полтава (далі - майно), здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки передане державою до статутного фонду ПрАТ «НАК «Надра України» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно цього майна діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. 3. Власником цього майна є держава в особі КМУ, який не приймав рішення про зміну правового режиму спірного майна, отже, зміни форми власності з державної на приватну не відбулося, тому укладений сторонами договір не відповідає нормам чинного законодавства, як і наказ Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником. Відтак реєстрація права приватної власності на майно за ПрАТ «НАК «Надра України» здійснена з порушенням вимог чинного законодавства, а в розумінні статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПрАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 не є документами, на підставі яких може бути проведено реєстрацію права приватної власності. 4. Отже, спірне майно було відчужене без волевиявлення власника - держави в особі КМУ та підлягає витребуванню в державну власність від останнього набувача відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 5. Ухвалою від 25 серпня 2021 року Господарський суд Полтавської області передав справу на розгляд до Господарського суду міста Києва за виключною підсудністю на підставі пункту 1 частини першої статті 31 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а ухвалою від 06 вересня 2021 року Господарський суд міста Києва прийняв справу до свого провадження. 6. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у позові відмовив повністю. 7. Суди взяли до уваги обставини, якими Прокурор обґрунтовував підстави представництва інтересів держави, та з урахуванням нездійснення КМУ заходів щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах після направлення Прокурором відповідного листа, незвернення до суду з позовом протягом тривалого часу після отримання інформації про порушення інтересів держави дійшли висновку, що Прокурор звернувся до суду із цим позовом з метою захисту майнових інтересів держави в межах дискреційних повноважень. 8. Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що майно передано до статутного фонду ПрАТ «НАК «Нафтогаз України» у власність як плата за акції, про що свідчать Указ Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр», постанова КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України», постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, а також положення статуту Компанії, які розрізняють поняття «майно, передане до статутного фонду» та «майно, передане в користування». 9. Суди вказали, що акціонерне товариство як суб`єкт господарювання утворюється на майновій основі, що складається із вкладів акціонерів у його статутний капітал, а відтак таке майно належить самому акціонерному товариству на праві власності. 10. Засновники акціонерного товариства з моменту передачі товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції, емітовані товариством, та, відповідно, корпоративні права щодо управління товариством. При цьому якщо положення установчих документів товариства не передбачають застережень про те, що внеском учасника товариства до статутного капіталу товариства є майнові права, у тому числі право користуватися майном, то майновий внесок учасника до статутного (складеного) капіталу є об`єктом права власності товариства. 11. Суди взяли до уваги, що станом на 26 жовтня 2016 року, тобто на час проведення державної реєстрації права приватної власності на майно за ПАТ «НАК «Надра України», редакція пунктів 21, 22, 23 статуту Компанії не містила відповідних обмежень, а стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не визначала вичерпного переліку документів, на підставі яких може здійснюватися реєстрація права власності. 12. Суди першої та апеляційної інстанцій відхилили посилання Прокурора як на обґрунтування його вимог на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, та твердження про створення ПрАТ «НАК «Надра України» в процесі корпоратизації державного унітарного підприємства у господарське товариство як такі, що не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи. 13. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним та/або державним комерційним підприємством та не проходило процедуру корпоратизації (перетворення) за Указом Президента України від 01 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», Компанія була утворена відповідно до Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України» як акціонерна компанія, яка, не будучи державним підприємством, отримала статус власника майна, переданого засновником (КМУ) до її статутного фонду як плату за акції (пункт 5.1 статуту), і доказів іншого в матеріали справи не надано. 14. Щодо вимоги про визнання незаконним і скасування наказу Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин з відчуження спірного майна місцевий господарський суд указав, що компетенція Держгеонадр як єдиного акціонера ПрАТ «НАК «Надра України» визначається статтею 33 Закону України «Про акціонерні товариства» та пунктом 43 її статуту, за підпунктом 30 пункту 43 якого до виключної компетенції загальних зборів належить питання про прийняття рішення про вчинення Компанією правочинів щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником. У зв`язку з наведеним суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наказ Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 видано відповідно до норм чинного законодавства, положень статуту та в межах повноважень. З цим висновком погодився і суд апеляційної інстанції. 15. Щодо визнання недійсним договору суди зазначили, що права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей 215, 216 ЦК України, такий захист можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 цього Кодексу, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (висновок Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). 16. Суди вказали, що в справі немає жодних доказів того, що власником майна є КМУ, і того, що спірне майно вибуло з його володіння або особи, якій він передав це майно, поза їхньою волею, отже, наведене свідчить про відсутність дефекту волі КМУ щодо передачі майна не тільки до статутного капіталу Компанії, а й у її власність. 17. Оскільки Прокурор та позивач не довели порушення прав держави у спірних правовідносинах, суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог. Разом з цим суди першої та апеляційної інстанцій визнали необґрунтованими доводи Нотаріуса про недоведеність Прокурором факту об`єктивної неможливості довідатися про спірну державну реєстрацію у 2016 році, клопотання Прокурора про визнання поважними причин пропуску позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування рішення про реєстрацію права власності таким, що не підлягає задоволенню, та відповідно про сплив позовної давності на звернення Прокурора до суду з цією вимогою. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 18. У січні 2023 року Прокурор (далі - скаржник) звернувся з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського сулу від 23 листопада 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу Прокурор мотивував тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми частин другої, третьої статті 145 ГК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що передане державою до статутного фонду підприємства майно не змінює свого правового режиму, залишається державною власністю та стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна, а саме таких постановах: - від 06 листопада 2018 року у справі № 925/473/17 (пункти 32, 33), у якій зазначено, що зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника майна у спосіб, передбачений законом, а правовий режим суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону. А державне майно, яке надавалось державному підприємству, у подальшому реорганізованому в акціонерне товариство, передається не у приватну власність, а для здійснення статутної діяльності, і це майно залишається об`єктом права державної власності до прийняття рішення уповноваженим суб`єктом - КМУ про зміну правового режиму цього майна, отже, зміна форми власності з державної на приватну при здійсненні внеску до статутного капіталу майна автоматично не відбувається; - від 11 жовтня 2018 року у справі № 906/916/16, у якій Верховний Суд зробив висновок (пункти 17-19) про помилковість ототожнення зміни організаційно-правової форми державного підприємства з рішенням власника (держави) передати державне майно у приватну власність та з рішенням власника про зміну форми власності державного майна, оскільки спірний майновий комплекс надавався відповідачу у справі для здійснення статутної діяльності, а не у власність, і до завершення процедури приватизації в установленому законодавством порядку це майно залишається об`єктом права державної власності; - від 05 липня 2018 року у справі № 915/826/16, у якій Верховний Суд наголосив, що акт приймання-передачі майна не містить даних щодо передачі цих об`єктів у приватну власність державного підприємства, тому не є підставою для оформлення права приватної власності на державне майно. 20. Скаржник вважає, що нерухоме майно не передавалося ПрАТ «НАК «Надра України» у власність та закріплене за нею на праві господарського відання і відповідні обмеження закріплені в редакціях статутів, які були чинними станом на час реєстрації права приватної власності (24 жовтня 2016 року), видачі спірного наказу Держгеонадр (15 червня 2020 року) та укладення договору (14 серпня 2020 року), зокрема пункт 22 статуту. 21. Скаржник звертає увагу на те, що згідно з пунктом 16 статуту Компанії її засновником є держава в особі КМУ, який приймає рішення про збільшення або зменшення статутного капіталу Компанії, а правління ПрАТ «НАК «Надра України» прийняло рішення щодо надання згоди на укладення правочину щодо відчуження майна без погодження з КМУ, чим порушило вимоги частини п`ятої статті 75 та частини третьої статті 139 ГК України, що свідчить про недійсність договору як такого, що не відповідає статтям 317, 319, 326, 328 ЦК України, статтям 75, 139, 141, 145 ГК України, статті 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06 червня 2007 року № 803 (далі - Порядок № 803), та укладений з особою, яка не мала права його відчужувати. 22. Скаржник звертає увагу на те, що вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в Законі України «Про управління об`єктами державної власності» (частина 19, 20 статті 11 цього Закону), тому правовий режим майна ПрАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, міг бути змінений тільки шляхом приватизації. 23. Скаржник вважає, що суди не врахували того, що Указ Президента України від 14 червня 2000 року № 806 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та постанови КМУ пов`язані між собою та прийняті на виконання Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», що спростовує висновки судів про те, що ПрАТ «НАК «Надра України» створено не в процесі корпоратизації. 24. Скаржник вважає, що в розумінні статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок держреєстрації), постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 та спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 і ПрАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2011 року № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу ПрАТ «НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії» не є документами, на підставі яких може бути проведена державна реєстрація права приватної власності. 25. Суди не взяли до уваги обставин, установлених у рішенні Господарського суду Полтавської області від 22 червня 2010 року у справі № 16/298-10/145, залишеному без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2010 року, про те, що нерухоме майно на вул. Жовтневій (Соборності), 54 у м. Полтаві є державною власністю в особі КМУ та передане ПрАТ «НАК «Надра України» у користування для забезпечення його діяльності. 26. ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» мала можливість дізнатися з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДР) про наявність судових рішень у вказаній справі, що узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 922/634/19, за яким у разі придбання майна покупець мав би проявити розумну обачливість і дослідити історію вибуття майна у попередніх власників. 27. Скаржник вважає, що одночасне заявлення вимог про недійсність договору та витребування майна не свідчить про неможливість задоволення таких вимог або однієї з них задля ефективного захисту судом порушених прав, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункти 6.5 - 6.7) та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у її постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19. 28. Посилаючись на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 906/420/17, від 04 липня 2018 року у справі № 916/2107/17, від 17 листопада 2020 року у справі № 904/2529/20, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/3749/17, від 02 лютого 2021 року № 904/2529/20, від 01 квітня 2021 року у справі № 914/1958/19, від 24 березня 2021 року у справі № 362/2809/14-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 359/2597/18, від 19 червня 2019 року у справі № 756/13683/16-ц та від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/18, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, у постановах Верховного Суду України від 15 березня 2017 року справі № 3-1515гс16, від 25 січня 2017 року у справі № 3-1533гс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 3-1058гс16, від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16, вважає, що спірне майно підлягає витребуванню у державну власність від останнього набувача - ТОВ «ІК «Комфорт Капітал», оскільки було відчужене без волевиявлення власника - держави в особі КМУ. 29. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях зробили безпідставне поєднання висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог по суті та відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Ні Прокурор, ні КМУ не є безпосередніми учасниками спірних правовідносин, а про порушення інтересів держави внаслідок незаконного відчуження майна стало відомо лише під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за фактом незаконного заволодіння майном, отже, строк позовної давності не пропущений. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 30. 21 лютого 2023 року ПрАТ «НАК «Надра України» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, прийняті у справі судові рішення залишити без змін. 31. На обґрунтування відзиву на касаційну скаргу зазначає про те, що в статуті підприємства, що утворене на підставі корпоратизації, чітко вказано, що таке підприємство утворено шляхом перетворення в порядку, передбаченому Указом Президента України від 15 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», однак у статуті Компанії вказано, що вона заснована відповідно до Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності підприємствами в галузі геології і розвідки надр», та спростовує твердження скаржника про те, що вона створена шляхом корпоратизації. 32. Закон України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна», на який посилається Прокурор, втратив чинність ще 07 березня 2018 року, тобто більш ніж за 2,5 року до дати виникнення спірних правовідносин. 33. ПрАТ «НАК «Надра України» при вчиненні спірного договору не змінювала правового режиму майна, оскільки воно було передане до її статутного капіталу, отже, перебувало у приватній власності Компанії і вона мала право вчиняти правочини щодо цього майна з урахуванням положень свого статуту. 34. Порядок № 803 не регулює порядку / процесу відчуження майна ПрАТ «НАК «Надра України», оскільки Компанія не входила до переліку підприємств, установ та організацій, зазначених у пункті 3 цього Порядку. 35. У справі № 16/298-10/145 у судових рішеннях не було встановлено преюдиційних обставин, а підставою для відмови в позові Компанії була відсутність доказів порушення її права стосовно спірного майна. 36. 24 лютого 2023 року Нотаріус подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Прокурора, судові рішення у справі залишити без змін, на обґрунтування чого наводить такі аргументи: 37. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним підприємством, а майно, яке передане до статутного капіталу Компанії, не є державною власністю, тому норми ГК України, які визначають особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств, не стосуються діяльності Компанії. Схожа позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 910/10481/20, що стосувалася майна, також переданого до статутного капіталу ПрАТ НАК «Надра України». 38. Реєстрацію права власності на майно за Компанією було проведено відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (спільний аргумент з відзивом ПрАТ «НАК «Надра України»). 39. 06 березня 2023 року ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Прокурора, прийняті у справі судові рішення залишити без змін: 40. Станом на 24 жовтня 2016 року редакція статуту Компанії не містила обмежень щодо розпорядження власністю, тому в Нотаріуса були всі підстави провести державну реєстрацію права приватної власності на спірне майно, правове становище якого визначено в підпунктах 5.1, 5.2, 5.3 статуту Компанії. 41. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним або державним комерційним товариством, не було створено в процесі перетворення державного унітарного підприємства, отже, посилання Прокурора на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, як і твердження про створення Компанії в процесі корпоратизації державного унітарного товариства у господарське товариство, не відповідає фактичним обставинам. 42. Компетенція Держгеонадр як єдиного акціонера ПрАТ «НАК «Надра України», якому постановою КМУ від 31 серпня 2021 року № 912 передано повноваження з управління державними корпоративними правами, визначається статтею 33 Закону України «Про акціонерні товариства» та статтею 43 статуту Компанії, за якими до виключної компетенції Держгеонадр належить прийняття рішення про відчуження майна, переданого до статутного капіталу Компанії. 43. У решті доводи відзиву ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» подібні до висновків, покладених в основу оскаржених судових рішень. 44. 07 травня та 16 серпня 2023 року, тобто поза межами строку на подання відзиву на касаційну скаргу, від ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» надійшов відзив на касаційну скаргу, а від ПрАТ «НАК «Надра України» - пояснення у справі відповідно, у яких ці учасники справи просять касаційну скаргу Прокурора залишити без задоволення, а прийняті у справі судові рішення залишити без змін. 45. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відповідно до частини першої статті 295 ГПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. 46. Стосовно права сторони подати письмові пояснення Велика Палата зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним. 47. Велика Палата Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення в судовому засіданні. 48. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишає без розгляду подані 07 травня 2023 року ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» та 16 серпня 2023 року НАК «Надра України» пояснення у справі як заяви по суті справи, подані поза межами строку, встановленого ГПК України. Розгляд справи Верховним Судом 49. Ухвалою від 15 лютого 2023 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Прокурора на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та призначив справу до розгляду. 50. Ухвалою від 23 травня 2023 року КГС ВС справу з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - КАС ВС) від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15. 51. Аналізуючи положення Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації Компанії на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», колегія суддів КГС ВС вважає, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передачу такого майна державою до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. 52. Разом із цим у постанові від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15 за результатом системного аналізу статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України КАС ВС зробив висновок про те, що засновники акціонерного товариства з моменту передачі товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції товариства і відповідно корпоративні права щодо цього товариства. Держава, набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні товариством, у якому 100 % акцій перебувають у державній власності, тоді як власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме це товариство, а не держава. Право власності на акції, емітовані акціонерним товариством, і право власності на майно, яке належить цьому акціонерному товариству, за своєю формою різняться, оскільки зазначені акції та майно є окремими об`єктами права власності. 53. Колегія суддів КГС ВС указує, що правовий режим майна акціонерних товариств, 100 % акцій яких належить державі, чітко не визначений у чинному законодавстві. За статтею 22 ГК України суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Отже, всі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. 54. Вказане, на переконання колегії суддів КГС ВС, суперечить іншим положенням ГК України (абзацу другому частини другої статті 66) та ЦК України (пункту 1 частини першої статті 115), які передбачають, що господарське товариство є власником майна, переданого йому до статутного капіталу та набутого іншими законними способами. У статті 12 Закону України «Про господарські товариства», яка діяла щодо акціонерних товариств до вступу в дію Закону України «Про акціонерні товариства», також закріплено, що товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. 55. Ухвалою від 21 червня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду. 56. Ухвалою від 10 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила клопотання ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» та ухвалила забезпечити участь представника товариства у судовому засіданні в режимі відеоконференції. 57. Ухвалою від 16 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про відкладення розгляду справи на 18 жовтня 2023 року. 58. Ухвалою від 18 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду касаційної скарги відбудеться 12 грудня 2023 року. 59. 12 грудня 2023 року розгляд справи не відбувся. 60. Ухвалою від 10 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду касаційної скарги відбудеться 21 лютого 2024 року. 61. Ухвалою від 21 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду вказаної вище касаційної скарги відбудеться 03 квітня 2024 року. Встановлені судами обставини 62. Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - ПАТ «НАК «Надра України», правонаступником якого на сьогодні є ПрАТ «НАК «Надра України») створене згідно з Указом Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та на підставі постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України». 63. Відповідно до положень цього Указу сформовано статутний фонд ПАТ «НАК «Надра України» (підпункт «в» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802) та затверджено перелік державного майна, яке передається у користування ПАТ «НАК «Надра України» для забезпечення її діяльності (підпункт «г» пункт 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802). 64. Пунктом 4 постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 «Питання Національної акціонерної компанії «Надра України» визначено передати до статутного фонду НАК «Надра України» майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», м. Полтава, з наступним його перетворенням у дочірнє підприємство Компанії. 65. Постановою від 27 вересня 2000 року № 1460 КМУ затвердив першу редакцію статуту НАК «Надра України» (т. 1 а. с. 39, 40), у підпунктах 5.1, 5.2 якого було визначено, зокрема: - майно Компанії формується за рахунок майна, майнових та немайнових прав, переданих засновником у власність; - Компанія є власником майна, переданого засновником до статутного фонду Компанії як плату за акції, у тому числі коштів, контрольних та інших пакетів акцій, цілісних майнових комплексів підприємств. 66. Відповідно до підпункту 5.3 статуту ПАТ «НАК «Надра України» у зазначеній редакції, здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. 67. Спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії» затверджено акт передачі-приймання майна УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до статутного фонду НАК «Надра України». 68. За переліком майна (додаток 1 до пункту спільного наказу), ПАТ «НАК «Надра України» прийняло, зокрема, виробничий корпус з блоком обслуговуючих приміщень УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» загальною площею 5242,2 кв. м, які знаходяться за адресою: вул. Соборності, 54, м. Полтава, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101 (майно). 69. 24 жовтня 2016 року Нотаріус зареєструвала право приватної власності на вказане майно за ПАТ «НАК «Надра України». 70. Станом на 26 жовтня 2016 року, тобто на дату державної реєстрації права приватної власності на майно за ПАТ «НАК «Надра України», редакція пунктів 21, 22, 23 статуту Компанії містила такі положення: 21. Майно Компанії формується за рахунок, зокрема, майна переданого засновником до статутного капіталу Компанії. 22. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. Компанія несе ризик випадкового знищення та пошкодження майна, що є її власністю. 23. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 71. Постановою від 22 травня 2019 № 640 «Питання Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» КМУ змінив тип ПАТ «НАК «Надра України» з публічного на приватне та перейменовав його в ПрАТ «НАК «Надра України». 72. Відповідно до наказу Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником», зокрема, зобов`язано ПрАТ «НАК «Надра України» вчинити правочин щодо відчуження спірного майна. 73. Станом на дату прийняття цього наказу (15 червня 2020 року) статут Компанії діяв у редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 року № 1065, яка діє і на час розгляду справи судом. 74. Відповідно до пункту 9 статуту Компанії в цій редакції (затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460 в редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 № 1065), компанія є юридичною особою приватного права згідно із законодавством. Компанія набула статусу юридичної особи з дати її державної реєстрації. 75. У пункті 16 статуту визначено, що засновником Компанії є держава в особі КМУ. Далі вказаний пункт містить виключний перелік рішень, які приймає КМУ, як засновник Компанії, а саме про: затвердження статуту Компанії та внесення до нього змін; зміну типу Компанії; збільшення або зменшення розміру статутного капіталу Компанії; виділ, реорганізацію, ліквідацію Компанії, обрання комісії з припинення Компанії (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії), затвердження порядку та строків ліквідації, порядку розподілу між акціонерами майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу; продаж або відчуження в будь-який інший спосіб пакетів акцій, переданих до статутного капіталу Компанії; призначення на посаду та звільнення з посади голови правління і його заступників за поданням Держгеонадр, погодженим з Мінекоенерго; відсторонення голови правління від здійснення ним повноважень та призначення за погодженням з Мінекоенерго особи, яка тимчасово виконує обов`язки голови правління. 76. Відповідно до положень пункту 17 статуту Компанії акціонером компанії є держава в особі Держгеонадр (Державна служба геології та надр України), якій повноваження з управління державними корпоративними правами Компанії передано згідно з постановою КМУ від 31 серпня 2011 року № 912 «Деякі питання Національної акціонерної компанії «Надра України». 77. Відповідно до пунктів 21, 23 статуту Компанії у редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 року № 1065: 21. Майно Компанії формується за рахунок майна, переданого засновником до його статутного капіталу. 23. Компанія є власником майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону, меті діяльності Компанії та цьому статуту. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 78. Згідно з підпунктом 30 пункту 43 статуту ПрАТ «НАК «Надра України» до виключної компетенції загальних зборів належить питання про прийняття рішення про вчинення Компанією правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником. 79. 14 серпня 2020 року ПрАТ «НАК «Надра України» і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» уклали договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна. 80. За актом приймання-передачі від 02 вересня 2020 року ТОВ «ГК «Інвестсервіс» отримало частку (корпоративні права) в ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на суму 42 148 836,00 грн, передавши майно такою ж оціночною вартістю. На час розгляду справи судами майно знаходиться у власності ТОВ «ІК «Комфорт Капітал». 81. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Полтавська обласна прокуратура направила лист до КМУ про вжиття заходів представницького характеру від 12 квітня 2021 року № 15/2-141вих21. 82. Цей лист КМУ скерував до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, ФДМУ та Держгеонадр. 83. Розглянувши лист Полтавської обласної прокуратури, Міністерство юстиції України повідомило про відсутність повноважень надавати правову оцінку вчиненим Нотаріусом нотаріальним діям та не знайшло підстав для вжиття заходів реагування. 84. ФДМУ зазначив, що дія Порядку № 803 не поширюється на відчуження майна, переданого до статутних капіталів господарських товариств, тому ФДМУ не має жодної інформації та документів, зазначених у листі Полтавської обласної прокуратури. 85. Міністерство внутрішніх справ України скерувало лист до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Полтавській області, яке приєднало цей лист до матеріалів кримінального провадження № 42020170000000101 від 21 травня 2020 року за частиною другою статті 364 КК України. 86. Держгеонадра (служба) скерувала лист Полтавської обласної прокуратури до ПрАТ «НАК «Надра України», повідомивши про те, що спірне майно належало компанії на праві приватної власності, тому його відчуження не вимагало застосування законодавства, що регулює порядок відчуження об`єктів державної власності. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 87. Спірні правовідносини у цій справі виникли стосовно визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус і блок обслуговуючих приміщень, наказу щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником, визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна та витребування майна з чужого незаконного володіння. 88. Вирішуючи спір, господарський суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірне нерухоме майно не відносилось до об`єкта державної власності, оскільки передано до статутного фонду ПрАТ «НАК «Надра України» як плата за акції шляхом підписання акта передачі-приймання майна УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», на підставі якого Нотаріусом зареєстровано право приватної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Водночас ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним та або державним комерційним підприємством та не створено в процесі перетворення державного унітарного підприємства, а отже, посилання прокурора на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, є безпідставними. 89. Також виходили з того, що спірний наказ Держгеонадра (служба) видала відповідно до наданих повноважень, на підставі норм законодавства України та статуту Компанії (в редакції, чинній станом на 15 червня 2020 року). 90. Зазначили, що визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року не може одночасно поєднуватися з позовними вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки такі способи захисту є взаємовиключними. 91. Спірне нерухоме майно не підлягає витребуванню у ТОВ «ІК «Комфорт Капітал», оскільки Прокурор не довів, що власником майна є КМУ та майно вибуло з володіння власника поза його волею. 92. Суди попередніх інстанцій також виходили з того, що Прокурор пропустив строк позовної давності. 93. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого. 94. Крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами. 95. До спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми, а саме стаття 22 ГК України. 96. З огляду на статтю 22 ГК України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Повноваження суб`єктів управління у державному секторі економіки - КМУ, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб`єктів господарювання визначаються законом. Зазначені суб`єкти управління у державному секторі економіки можуть приймати рішення, необхідні для підготовки до реалізації та здійснення державно-приватного партнерства (концесії), які є обов`язковими до виконання підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у сфері їх управління. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб`єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб`єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах. Держава застосовує до суб`єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб`єктів. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм. Державний фінансовий контроль щодо суб`єктів господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб`єктам господарювання державного сектору економіки, здійснюється відповідно до закону. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб`єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб`єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб`єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Суб`єкт господарювання державного сектора економіки запроваджує антикорупційну програму у порядку, визначеному законом. 97. Отже, усі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. 98. Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду. 99. За загальними правилами, установленими статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. 100. Тобто якщо засновниками акціонерного товариства є фізичні або юридичні особи приватного права, власником такого майна стає акціонерне товариство. 101. Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством. 102. Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації. 103. Разом з тим частина третя статті 145 ГК України передбачає, що правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено тільки шляхом приватизації майна державного підприємства. 104. Згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизацїї державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації. 105. Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства. 106. Наведене свідчить про те, що зміна організаційно-правової форми підприємства приводить до автоматичної зміни форми державної власності нерухомого майна. 107. Крім того, згідно із частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується. 108. Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. 109. Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно. У цьому випадку на праві господарського відання. 110. Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в Законі України «Про управління об`єктами державної власності» (пункти 19, 20 статті 11 цього Закону). 111. Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання. 112. У свою чергу, корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду. 113. Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності. 114. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю. 115. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). 116. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України. 117. Принцип верховенства права визначається як ідея панування права, яка втілюється у створення належних законів, їх відповідне виконання, заборону свавілля, дотримання прав людини, недискримінацію та рівність перед законом. Законність розуміється як суворе дотримання, виконання закону. 118. Принцип законності є найпершим складником принципу верховенства права. 119. Суди встановили, що ПАТ «НАК «Надра України», правонаступником якого на час розгляду справи є ПрАТ «НАК «Надра України», створене згідно з Указом Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та на підставі Постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України». 120. Відповідно до положень цього Указу сформовано статутний фонд ПАТ «НАК «Надра України» (підпункт «в» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802) та затверджено перелік державного майна, яке передається у користування ПАТ «НАК «Надра України» для забезпечення її діяльності (підпункт «г» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802). 121. Пунктом 4 постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 «Питання Національної акціонерної компанії «Надра України» визначено передати до статутного фонду Національної акціонерної компанії «Надра України» державне майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», м. Полтава, з наступним його перетворенням у дочірнє підприємство Компанії. 122. Засновником ПАТ «НАК «Надра України» є держава в особі Кабінету Міністрів України (пункт 16 статуту ПАТ «НАК «Надра України», затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460). 123. Акціонером Компанії є держава в особі Держгеонадр, якій надані повноваження з управління державними корпоративними правами Компанії (пункт 17 статуту). 124. Державне майно, у тому числі нерухоме майно, передане Компанії відповідно до законодавства, закріплюється за Компанією на праві господарського віддання (пункт 22 статуту). 125. Отже, Держгеонадра (служба) не наділена законодавством та статутом Компанії повноваженнями вирішувати питання щодо відчуження державного майна. 126. Єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ. 127. Відповідно до пункту 5.4 статуту ПАТ «НАК «Надра України», затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460, майно, що є державною власністю і передане Компанії в користування та/або управління, не підлягає відчуженню. Користування та/або управління майном Компанії здійснюється відповідно до законодавства України. 128. У пункті 23 статуту, затвердженого постановою КМУ від 31 серпня 2011 року № 912, визначено, що майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. У період до проведення перших загальних зборів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію пакета акцій Компанії, правочини щодо майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, вчиняються за рішенням Держгеонадр. Пунктом 24 статуту у зазначеній редакції передбачено, що Компанія використовує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. 129. Пунктом 23 статуту, затвердженого постановою КМУ від 22 травня 2019 року № 640, передбачено, що Компанія є власником майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону, меті діяльності Компанії та цьому статуту. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. У пункті 24 статуту у цій редакції визначено, що державне майно, яке не увійшло до статутного капіталу Компанії та перебуває на балансі Компанії та її дочірніх підприємств або передане Компанії в господарське відання, користування чи управління, не включається до статутного капіталу Компанії. 130. Обмеження на відчуження державного майна, переданого до статутного фонду Компанії, закріплені в статутах, чинних на час реєстрації права приватної власності (24 жовтня 2016 року), спірного наказу (15 червня 2020 року) та укладення договору купівлі-продажу майна (14 серпня 2020 року). 131. Статутами, затвердженими постановами КМУ від 31 серпня 2011 року № 912 та від 22 травня 2019 року № 640, визначено, що майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватись у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 132. При цьому державне майно, у тому числі нерухоме, передане Компанії відповідно до законодавства, закріплене за Компанією на праві господарського відання. 133. Згідно зі статтею 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06 червня 2007 року № 803, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законами. 134. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження з ФДМУ. 135. Зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника у спосіб, передбачений ГК України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (частина друга статті 145 ГК України). 136. КМУ не приймав рішення про зміну режиму спірного майна, у зв`язку із цим зміна форми власності з державної на приватну не відбувалась. 137. Отже, правовий режим майна ПАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, міг бути змінений тільки шляхом приватизації. 138. Суди попередніх інстанцій встановили, що постановою КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» передано до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України», а спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 27 квітня 2001 року № 160 і ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 затверджено акт передачі-приймання майна інституту як цілісного майнового комплексу разом з основними фондами. 139. Отже, вказаними актами спірне майно у приватну власність ПАТ «НАК «Надра України» не передавалось, право державної власності не змінювалось. 140. ПАТ «НАК «Надра України» вже намагалося визнати за собою право власності на спірне нерухоме майно. 141. Так, у 2010 році ПАТ «НАК «Надра України» зверталося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Виконавчого комітету Полтавської міської ради, Приватного підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» про визнання за ПАТ «НАК «Надра України» права власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54; зобов`язання Виконавчого комітету Полтавської міської ради видати ПАТ «НАК «Надра України» свідоцтво на право власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54; зобов`язання Комунального підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» провести державну реєстрації права власності ПАТ «НАК «Надра України» на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54. 142. Рішенням від 22 червня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2010 року, Господарський суд Полтавської області у справі № 16/298-10/145 у позові НАК «Надра України» відмовив. 143. Рішення суди у зазначеній справі мотивували, зокрема, тим, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження як оскарження дій відповідача 1 щодо відмови у прийнятті рішення про оформлення права власності, так і звернення з відповідною заявою та правовстановлювальними документами до відповідача 2, відмови останнього у вчиненні державної реєстрації права власності на спірне майно. Підтвердженням наявності у позивача права власності на нерухоме майно можуть бути насамперед правовстановлювальні документи, перелік яких наведено у додатку № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5. 144. Серед правовстановлювальних документів, які передбачені Тимчасовим положенням, відсутні такі документи, як рішення (постанови) юридичної особи про передачу в підпорядкування (тимчасове користування) нерухомого майна. 145. Суди також зазначили, що безпідставними є посилання ПАТ «НАК «Надра України» як на доказ виникнення у Компанії права власності на постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, від 21 січня 2002 року № 82, спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16, акти державної комісії про прийняття в експлуатацію об`єктів завершеного будівництва, оскільки ці документи не є правовстановлювальними та не є належними доказами, які підтверджують право власності або на підставі яких виникає право власності. 146. Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 147. Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що під час розгляду справи № 16/298-10/145 між тими ж сторонами (ПАТ «НАК «Надра України», КМУ) щодо того ж самого предмета спору (нежитлова будівля - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева (Соборна), 54) КМУ категорично заперечував передачу спірного майна у власність ПАТ «НАК «Надра України» відповідно до норм чинного законодавства. При цьому суди у справі № 16/298-10/145 встановили, що у ПАТ «НАК «Надра України» відсутні правовстановлювальні документи на підтвердження права власності на спірне нерухоме майно або документи, на підставі яких таке право власності виникає. 148. Правові висновки щодо неможливості відчуження на користь суб`єкта права приватної власності без прийняття власником відповідного рішення нерухомого майна, наданого у статутний капітал для здійснення статутної діяльності, яке залишається об`єктом права державної власності, та за відсутності рішення КМУ про зміну правового режиму цього майна та відповідно зміни форми власності з державної на приватну, були неодноразово викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. 149. Так, у постанові від 06 листопада 2018 року у справі № 925/473/17 за позовом заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі КМУ України і Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся до Виконавчого комітету Шполянської міської ради Черкаської області та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України») з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Шполянської міської ради від 01 лютого 2012 року № 08 «Про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна на вул. Калініна, 1»; визнання недійсним та скасування свідоцтва серії САЕ № 115500 від 05 квітня 2012 року про право приватної власності на майновий комплекс, розташований на вул. Калініна, 1 в м. Шпола Черкаської області, виданого ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України»; визнання за державою в особі КМУ права власності на нерухоме майно - майновий комплекс, - Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, задовольняючи позов, дійшов висновку про те, що внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, як вкладу до статутного (складеного) капіталу забороняється і, відповідно, юридичній особі не може належати це майно на праві приватної власності, якщо інше прямо не передбачено законом. При цьому згідно із частиною другою статті 145 ГК України зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом. Частиною третьою статті 145 ГК України передбачено, що правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону. Суди встановили, що спірне майно було надано ДП «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» не у приватну власність, а для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об`єктом права державної власності, а рішення КМУ про зміну правового режиму цього майна не приймалось, а отже, зміна форми власності з державної на приватну не відбулась. 150. Подібні висновки викладені у постановах від 11 жовтня 2018 року у справі № 906/916/16 і від 05 липня 2018 року у справі № 915/826/16. Щодо суті спору 151. Звертаючись до суду з позовом, Прокурор в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державною здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - КМУ, просить суд: - визнати незаконним та скасувати рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495 від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнати незаконним та скасувати наказ Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладений між Компанією і ТОВ «ГК «Інвестсервіс», щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - витребувати у Товариства на користь КМУ нерухоме майно - виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - скасувати державну реєстрацію права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54 проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). Визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса 152. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовий режим майна ПрАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, може бути змінений тільки шляхом приватизації. 153. Отже, передане державою до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна. 154. Відповідно до статутів ПАТ «НАК «Надра України», чинних з моменту утворення, засновником Компанії є держава в особі КМУ, який є власником майна, переданого до статутного фонду акціонерного товариства. 155. КМУ не приймав рішення про зміну правового режиму спірного майна, у зв`язку із цим зміна форми власності з державної на приватну не відбувалась. 156. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових права на нерухоме майно право приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України» зареєстровано приватним нотаріусом на підставі: - постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273; - спільного наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу ПАТ «НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії». 157. Разом з тим, як зазначалось вище, цією постановою КМУ майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» передано до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України», а спільним наказом затверджено акт передачі-приймання майна інституту як цілісного майнового комплексу разом з основними фондами. 158. Отже, цими актами спірне майно у приватну власність ПАТ «НАК «Надра України» не передавалось, право державної власності не змінювалось. 159. Крім того, ці документи не є правовстановлювальними документами, на підставі яких відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» проводиться державна реєстрація права власності. 160. Статтею 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. 161. Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. 162. Частиною третьою статті 10 цього Закону передбачено, що державний реєстратор, у тому числі, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. 163. Особливості процедури державної реєстрації прав власності на нерухоме майно визначені Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок). 164. Згідно з пунктом 6 Порядку державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. 165. Пунктом 9 Порядку передбачено, що разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації. 166. Відповідно до пункту 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і цим Порядком. 167. Водночас у розумінні статті 27 України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 та спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 не є документами, на підставі яких може бути проведена реєстрація права приватної власності. 168. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що доводи відповідача про отримання ними спірного майна у власність в обмін на акції прямо суперечило нормам чинного на час утворення товариства та передачі майна законодавства. 169. Так, на час утворення ПАТ «НАК «Надра України» та передачі спірного майна чинним був Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР). 170. Стаття 86 ЦК УРСР передбачала, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна (особиста), колективна, державна. 171. У статті 11 Закону України «Про власність» у редакції, чинній на час передачі спірного майна відповідачу, визначено, що суб`єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства. 172. Відповідно до статті 37 Закону України «Про власність» у редакції, чинній на час передачі спірного майна відповідачу, майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. 173. Однак ані ЦК УРСР, ані Закон України «Про власність» не передбачали право приватної власності юридичних осіб на державне майно, а лише право повного господарського відання. 174. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що приватний нотаріус прийняв незаконне рішення про проведення державної реєстрації права приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України». Визнання незаконним та скасування наказу Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, витребування нерухомого майна та скасування державної реєстрації права приватної власності 175. Згідно з пунктом 16 статуту ПрАТ «НАК «Надра України» (у редакції постанови КМУ від 22 травня 2019 року № 640) засновником Компанії є держава в особі КМУ. 176. КМУ як засновник приймає рішення про збільшення або зменшення розміру статутного капіталу Компанії. 177. Отже, Держгеонадра (служба) не наділена законодавством та статутом Компанії повноваженнями вирішувати питання щодо відчуження майна. 178. Єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ, і в розумінні статей 317, 319, 321 ЦК України тільки власник приймає рішення щодо його відчуження. 179. Приймаючи вказаний наказ, Держгеонадра (служба) діяла з перевищенням повноважень, за відсутності рішення власника майна - КМУ про його продаж, що свідчить про відсутність волі держави на його відчуження. 180. На порушення вимог частини п`ятої статті 75 та частини третьої статті 139 ГК України правління компанії ПрАТ «НАК «Надра України» на засіданнях, що відбувались 15 червня та 13 серпня 2020, прийняло рішення щодо надання згоди на укладення правочину щодо відчуження спірного майна без погодження з власником майна - КМУ. 181. Незважаючи на статус спірного майна станом на прийняття вказаних рішень, Держгеонадра та ПрАТ «НАК «Надра України» не наділені повноваженнями щодо розпорядження спірним майном. 182. Таким чином, приймаючи ці рішення, правління Компанії діяло з перевищенням повноважень. Щодо неналежного відповідача 183. Позивач зазначив одним зі співвідповідачів у справі приватного нотаріуса (державного реєстратора). Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 184. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 14 ГПК України). 185. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 162 ГПК України). 186. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування (стаття 4 та частина перша статті 45 ГПК України). 187. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, пункт 31, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, пункт 63, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 71). 188. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник саме з набувачем спірного нерухомого майна з приводу порушення ним права власності держави на це майно внаслідок дій товариства щодо реєстрації за ним такого права. 189. установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пункт 40, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, пункт 50, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, пункти 37, 54, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, пункт 31.10, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, пункт 39, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 75). 190. З огляду на те, що приватний нотаріус (державний реєстратор) є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах, у позові до нього слід відмовити саме із цієї підстави. Щодо способу захисту порушеного права 191. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.6, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, пункт 6.41, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, пункт 48, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, пункт 91, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, пункт 43, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 88, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, пункт 75, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, пункт 55; див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14). 192. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). 193. Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння. 194. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. 195. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. 196. При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 197. Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49). 198. Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1). 199. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вимоги про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса, визнання незаконним та скасування наказу та визнання недійсним договору купівлі-продажу за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди. 200. У справі, яка розглядається, мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння нерухомим майном. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495, від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; визнання незаконним та скасування наказу Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» в частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладеного між Компанією та ТОВ «ГК «Інвестсервіс», щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; скасування державної реєстрації права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). 201. Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем. 202. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, пункти 1, 80-81, 83, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, пункти 1, 43-47, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, пункти 6, 20-26, 101, 102, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, пункти 4, 26, 47, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункти 4, 36, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, пункт 31). 203. Саме тому, виходячи з мети позову, який заявив прокурор, і його обґрунтування, вимогу про витребування у Компанії на користь КМУ нерухомого майна - виробничого корпусу і блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, слід задовольнити. Щодо відступу від висновків Верховного Суду про застосування норм права 204. Ухвалою від 23 травня 2023 року КГС ВС справу з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України, викладеному у постанові КАС ВС від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15. 205. Аналізуючи положення Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», колегія суддів КГС ВС вважає, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, що передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. 206. Разом із цим у постанові від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15 за результатом системного аналізу статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України КАС ВС зробив висновок про те, що засновники акціонерного товариства з моменту передання товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції товариства і відповідно корпоративні права щодо цього товариства. Держава, набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні товариством, у якому 100 % акцій перебувають у державній власності, тоді як власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме це товариство, а не держава. Право власності на акції, емітовані акціонерним товариством, і право власності на майно, яке належить цьому акціонерному товариству, за своєю формою, є різними через те, що зазначені акції та майно є окремими об`єктами права власності. 207. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95, п. 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Лупені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), заява № 76943/11, п. 123 ). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства» (S. W. v United Kingdom), заява № 20166/92, п. 36). 208. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 65; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09, п. 93). 209. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 210. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 211. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, пункти 43-45, від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц, пункти 43-44 і № 818/1688/16, пункти 44-45, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, пункт 54, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, пункти 44-45, від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11, пункт 24, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, пункт 23, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, пункт 48, від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17, пункт 41 і № 727/2878/19, пункт 39, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, пункт 35, від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19, пункти 58-59, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, пункт 40, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, пункт 41, від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, пункт 29, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, пункт 34, від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, пункт 90, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, пункт 31, від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, пункт 49, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, пункт 45, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункт 40). 212. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 213. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 214. Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики щодо зміни державної форми власності виключно шляхом приватизації виснує, що Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства, а тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю, і з огляду на свої висновки, викладені у цій постанові, відступає від висновку, сформульованого в постанові КАС ВС від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15, щодо того, що власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме товариство, а не держава. 215. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. її постанови від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункт 42; № у ЄДРСР 106558740, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, пункт 43; № у ЄДРСР 108930839, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22, пункт 66; № у ЄДРСР 111647957). 216. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому нею рішенні чи рішенні Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц, пункт 88, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, пункт 93, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 27.3, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, пункт 49, від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17, пункт 43, і № 727/2878/19, пункт 40, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, пункт 43, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, пункт 44, від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, пункт 31, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.20, від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, пункт 40, від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, пункт 92, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, пункт 36, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, пункт 67). Щодо оцінки відповідності дій сторін критерію добросовісності та правомірності втручання держави у право власності 217. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 218. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 219. Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальноприйнятих уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. 220. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. 221. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. 222. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 223. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 224. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України). 225. Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України, та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. 226. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. 227. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». 228. Суди попередніх інстанцій встановили, що 14 серпня 2020 року ПрАТ «НАК «Надра України» і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» уклали договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна. 229. ТОВ «ГК «Інвестсервіс» за актом приймання-передачі від 02 вересня 2020 року передало до статутного капіталу ТОВ «ІК «Комфорт капітал» майно оціночною вартістю 42 148 836,00 грн, отримало частку (корпоративні права) в ТОВ «ІК «Комфорт капітал» на саме таку суму, і майно на час розгляду справи судами знаходиться у власності останнього. 230. При цьому згідно з витягом з реєстру юридичних осіб ТОВ «ІК «Комфорт капітал» створено 19 серпня 2020 року, тобто за два тижні до передачі спірного майна до статутного капіталу новоствореного товариства. 231. Очевидно, що дії ТОВ «ГК «Інвестсервіс» і ТОВ «ІК «Комфорт капітал» щодо передачі нерухомого майна, яке належить державі, в статутний капітал товариства, яке було створено за чотирнадцять днів до здійснення такої передачі, є недобросовісними. 232. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності. 233. Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання. 234. У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 235. ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. 236. Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine). 237. Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»). 238. Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування. 239. ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine). 240. Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації. 241. Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів». 242. Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. 243. Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. 244. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. 245. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі. 246. ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність. 247. Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. 248. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам. 249. Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного. 250. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. 251. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. 252. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. 253. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним. 254. Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься. 255. Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника - держави в особі КМУ, витребування такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності Компанії, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Щодо строку позовної давності 256. У відзиві на позовну заяву відповідач 5 зазначав щодо пропуску позивачем строку позовної давності, що є окремою та самостійною підставою для відмови в позові на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України, посилаючись на те, що позивач не довів факту об`єктивної неможливості довідатись про спірну державну реєстрацію об`єкта нерухомого майна у 2016 році. 257. Заяву відповідач 5 мотивував тим, що: - держава в особі КМУ передала спірне майно у власність ПАТ «НАК «Надра України» згідно з постановою від 17 серпня 2000 року № 1273; - держава в особі КМУ передала повноваження з управління корпоративними правами держави в ПАТ «НАК «Надра України» Держгеонадрам, згідно з постановою від 31 серпня 2011 року № 912, за якою КМУ надав Держгеонадрам повноваження на прийняття рішень щодо відчуження майна, переданого засновником до статутного капіталу НАК «Надра України» (підпункт 30 пункту 43 статуту НАК «Надра України»). 258. Крім того, відповідач 5 зазначив, що право приватної власності щодо спірного майна зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 жовтня 2016 року, інформація з якого є відкритою та загальнодоступною. 259. Прокурор у позовній заяві виклав клопотання про визнання поважними причин пропущення позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування рішення приватного нотаріуса. 260. Прокурор зазначив, що про порушення інтересів держави внаслідок незаконної реєстрації Нотаріусом права приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України» прокуратурі стало відомо під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України. Зокрема, під час досудового розслідування проведено моніторинг офіційних сайтів, на яких здійснюється продаж державного майна, та встановлено, що продаж спірного майна відбувся на торгах 24 червня 2020 року (протокол електронних аукціонних торгів з продажу позиції 14-06). Також встановлено, що 26 жовтня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України». Документи, на підставі яких оформлено право приватної власності на державне майно, отримано від ПрАТ «НАК «Надра України» 02 квітня 2021 року на виконання ухвал суду про тимчасовий доступ від 17 березня 2021 року у справі № 554/558/21 (протоколи вилучення документів від 02 квітня 2021 року). Отже, на твердження Прокурора, прокуратурі та позивачу - КМУ стало відомо про незаконне рішення Нотаріуса у квітні 2021 року. 261. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 262. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункти 39, 60, від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц, пункт 103, і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, пункт 65). 263. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 264. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 265. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, пункт 95). 266. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. 267. Оскільки прокуратурі та позивачу - КМУ стало відомо про незаконне рішення Нотаріуса у квітні 2021 року під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Прокурор звернувся до суду з позовом у липні 2021 року в межах строку позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 268. Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 269. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 270. Згідно з положеннями частини першої та третьої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 271. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно тлумачили та застосували норми статей 22, 145 ГК України, Закону України «Про приватизацію державного майна» і внаслідок цього неправильно вирішили спір та відмовили Прокурору в позові, заявленому в інтересах держави в особі КМУ. 272. Тому рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанова Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року в цій справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. Висновок щодо застосування норм права 273. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. 274. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Щодо судових витрат 275. Відповідно до частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 276. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 277. Керуючись статтями 129, 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року у справі № 917/1212/21 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. Позов заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни, Державної служби геології та надр України, Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фонду державного майна України та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Удовіченко Марини Юріївни, про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію та наказу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково. 5. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь держави в особі Кабінету Міністрів України нерухоме майно - виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташоване за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54. 6. У решті позову відмовити. 7. Стягнути з Державної служби геології та надр України (вул. Цедіка Антона, 16, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 37536031), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (вул. Євгенії Мірошниченко, 10, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 31169745), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (вул. Половка, 76, м. Полтава, Полтавська область, 36034, код ЄДРПОУ 38983870), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100 річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 02910060) по 159 000,64 грн судового збору за подання позову. 8. Стягнути з Державної служби геології та надр України (вул. Цедіка Антона, 16, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 37536031), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (вул. Євгенії Мірошниченко, 10, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 31169745), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (вул. Половка, 76, м. Полтава, Полтавська область, 36034, код ЄДРПОУ 38983870), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100 річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 02910060) по 238 500,95 грн судового збору за подання апеляційної скарги та по 318 001,27 грн за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 917/1212/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:О. О. БанаськоС. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. ВласовС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваС. О. Погрібний М. І. ГрицівО. В. Ступак Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичЄ. А. Усенко В. В. КорольН. В. Шевцова Відповідно до частини третьої статті 314 Господарського процесуального кодексу України постанову оформив суддя Мартєв С. Ю. Джерело: ЄДРСР 118465142