Постановление ВСУ по пересмотру о возможности защиты права ипотекодержателя путем признания права собственности на предмет ипотеки

[у.zaporozhskiy]

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/D5585CB5200F5C9EC2257C92003A6E75

 

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ



11 грудня 2013 року                         
               м. Київ
    
           
           Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого    Яреми А.Г.,
суддів:    Балюка М.І.,    Барбари В.П.,    Берднік І.С.,
    Григор’євої Л.І.,    Гуля В.С.,    Гуменюка В.І.,
    Жайворонок Т.Є.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Шицького І.Б.,-
    Колесника П.І.,
Патрюка М.В.,
Сеніна Ю.Л.,
    Онопенка В.В.,
Потильчака О.І.,
Фесенка Л.І.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року,  

в с т а н о в и л и :
    
У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство “Укрсоцбанк”       (далі – ПАТ “Укрсоцбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 2006-2008 роках між  банком і ОСОБА_1 було укладено три договори, за умовами яких банк надав  їй у тимчасове користування  на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Для забезпечення виконання грошових зобов’язань між сторонами були укладені договори іпотеки. Оскільки ОСОБА_1 порушила умови договору кредиту та договорів про надання відновлюваних кредитних ліній і допустила   заборгованість, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Справа розглядалась судами неодноразово.

 

Останнім заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від      9 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, позов задоволено частково.   Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня  2008 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 15 серпня           2007 року НОМЕР_2 у розмірі 4 166 238 грн 26 коп. і договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 20 серпня 2008 року НОМЕР_3 у розмірі 5 211 690 грн 43 коп шляхом визнання права власності за ПАТ “Укрсоцбанк” на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1, вартістю 8 400 000 грн з ПДВ або 7 000 000 грн без ПДВ;  у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1  відхилено, вищевказані судові рішення залишено без

змін.

 

У поданій до Верховного Суду України 3 вересня 2013 року заяві      ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду     м. Києва від 9 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від           25 грудня 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ “Укрсоцбанк” відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 33 – 39 Закону України “Про іпотеку”.
    

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додає до заяви постанови Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та від 22 грудня           2009 року, рішення Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, ухвали Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня       2009 року та від 2 вересня 2009 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року,  рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від  7 жовтня 2008 року
    

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 14 жовтня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін і перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
          

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України
(далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судами встановлено, що 26 квітня 2006 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір кредиту НОМЕР_4, за умовами якого банк надав їй  кошти в   розмірі   865 000 доларів   США   зі сплатою   12,25% річних   із  кінцевим   терміном  погашення до 25  квітня  2013 року. З метою забезпечення  виконання  кредитного договору НОМЕР_4 26 квітня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір НОМЕР_5, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

 

15 серпня 2007 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_2, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 525 375 доларів США зі сплатою 13% річних. Для забезпечення виконання цього договору 15 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки НОМЕР_6, за умовами якого   ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.
 

20 серпня 2008 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_3, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 560 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.
          

ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за договором кредиту та договорами про надання відновлюваних кредитних ліній, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів.

 

Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Укрсоцбанк”, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності    на    спірне   майно, оскільки договорами   іпотеки  від 15 серпня 2007   року  та від  20 серпня  2008 року    передбачено, що іпотекодержатель  за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки  одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки.

 

Разом із тим у постанові Вищого господарського суду України від             8 квітня 2008 року, в ухвалах Верховного Суду України від 23 липня         2008 року,  від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, у рішенні Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року,  які надані для порівняння, суди касаційних інстанцій, ухвалюючи судові рішення в подібних правовідносинах, виходили з того, що рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки лише шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”. Такого способу захисту майнових прав іпотекодержателя, як визнання права власності на спірне майно, чинним законодавством України не передбачено.

 

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37 Закону України “Про іпотеку”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
          

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

 

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

 

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

 

Пунктами 4.5.3 договорів іпотеки від 15 серпня 2007 року НОМЕР_6 та від 20 серпня 2008 року  НОМЕР_7 визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перерахованих у цьому пункті способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, установленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

 

 Відповідно  до  частини першої   статті 37   Закону України “Про іпотеку”  іпотекодержатель  може  задовольнити  забезпечену  іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

 

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.

 

Саме з таких міркувань виходив суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.
Надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року не можуть бути визнані як приклади неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не судами  касаційної інстанції.

 

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні   заяви,  якщо  обставини,  які   стали підставою для перегляду справи,  не підтвердилися.
            Керуючись статтею 3603  ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України



п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                        А.Г. Ярема
Судді :                            М.І. Балюк
В.П. Барбара
 І.С. Берднік
Л.І. Григор’єва
В.С. Гуль
В.І. Гуменюк
Т.Є. Жайворонок
П.І. Колесник
Л.І. Охрімчук
В.В. Онопенко
М.В. Патрюк
О.І. Потильчак
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
Л.І. Фесенко
                                                                                            І.Б. Шицький












Правова позиція, висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, при розгляді справи
№ 6-124цс13

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.