Постановление ВСУ по пересмотру о включении требований кредитора при банкротстве к имущественному поручителю как денежных и установление первой очеред

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

03 червня 2014 року

 

 

 

 

 

м. Київ

 

 

 

 

 

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі

 

 

 

 

 

головуючого Барбари В.П.,

 

 

суддів: Балюка М.І., Берднік І.С., Гуля В.С.,

 

 

Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І.,

 

 

Потильчака О.І., Фесенка Л.І., Шицького І.Б.,

 

 

 

 

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Райффайзен Банк Аваль” в особі Дніпропетровської обласної дирекції (далі – Банк) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 листопада 2013 року у справі № 25/5005/6641/2012 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Ростбуд” (далі – ТОВ “БК “Ростбуд”) до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1) про визнання банкрутом,

 

 

 

 

 

в с т а н о в и л а:

 

 

 

 

 

У листопаді 2012 року Банк звернувся до господарського суду Дніпропетровської області із заявою про визнання грошових вимог до 

 

 

 

 

 

ОСОБА_1 на суму 1 606 061,11 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів. 

 

 

 

 

 

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, Банк зазначив, що ОСОБА_1. на підставі іпотечного договору від 28 квітня 2007 року виступає перед ним майновим поручителем в забезпечення виконання зобов’язань позичальника ОСОБА_2 на підставі кредитного договору від 28 квітня 2007 року, укладеного між Банком і ОСОБА_2 Оскільки постановою господарського суду Дніпропетровської області від 21 серпня 2012 року ОСОБА_1 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру строком на 1 рік, а у ОСОБА_2 виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 606 061,11 грн, то з урахуванням викладених обставин Банк звернувся до суду із заявою про визнання та включення грошових вимог Банку до ОСОБА_1 на суму 1 606 061,11 грн до реєстру вимог кредиторів. 

 

 

 

 

 

У грудні 2012 року ліквідатор боржника повідомив господарський суд Дніпропетровської області про невизнання боржником вимог Банку в розмірі 1 606 061,11 грн.

 

 

 

 

 

У січні 2013 року Банк звернувся до господарського суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії арбітражного керуючого зокрема невизнання майнових вимог Банку на суму 1 606 061,11 грн і невключення їх до реєстру вимог кредиторів.

 

 

 

 

 

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2013 року скаргу Банку залишено без задоволення, відхилено вимоги у розмірі 1 606 061,11 грн у повному обсязі. Крім того, абзацом 3 резолютивної частини ухвали встановлено, що грошові кошти, отримані від реалізації майна боржника, яке перебуває у заставі (іпотеці) у Банку, в разі його відчуження під час процедури банкрутства, мають бути спрямовані виключно на погашення вимог Банку. 

 

 

 

 

 

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2013 року апеляційну скаргу ліквідатора ОСОБА_3 задоволено та виключено абзац 3 резолютивної частини ухвали господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2013 року, в іншій частині ухвалу залишено без змін. 

 

 

 

 

 

Постановою Вищого господарського суду України від 26 листопада 2013 року постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін.

 

 

 

 

 

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що Банк не є кредитором у справі про банкрутство з вимогами до майнового поручителя, оскільки вимоги Банку не є грошовими, а боржник як майновий поручитель несе відповідальність перед Банком тільки власним майном, переданим в іпотеку. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що до громадянина-підприємця застосовується скорочена процедура банкрутства, передбачена статтями 47–49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а вимоги кредиторів за зобов’язаннями, забезпеченими заставою майна громадянина-підприємця задовольняються у третю чергу вимог кредиторів.

 

 

 

 

 

Не погоджуючись із постановою Вищого господарського суду України у справі № 25/5005/6641/2012, Банк звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

 

 

 

 

 

В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2011 року у справі № 42/6б, від 25 червня 2013 року у справі № Б22/144-10/8 та від 09 жовтня 2013 року у справі № 1/65-Б.

 

 

 

 

 

Допускаючи справу № 25/5005/6641/2012 до провадження Верховного Суду України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у постановах від 12 жовтня 2011 року у справі № 42/6б, від 25 червня 2013 року у справі № Б22/144-10/8 за аналогічних підстав та предмета позову, змісту позовних вимог і матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, на його думку, викладено правову позицію про те, що заявлені у справі вимоги банку до боржника у справі про банкрутство є грошовими та такими, що забезпечені заставою майна боржника, і відповідно до частини 6 статті 14 та підпункту “а” пункту 1 частини 1 статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» підлягають внесенню до реєстру вимог кредиторів окремо. Разом із тим Вищий господарський суд України відхилив посилання заявника на постанову суду касаційної інстанції від 09 жовтня 2013 року у справі № 1/65-Б, якою було скасовано попередні судові рішення з направленням справи на новий розгляд.

 

 

 

 

 

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче.

 

 

 

 

 

Господарськими судами встановлено, що 28 квітня 2007 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено генеральну кредитну угоду № К-Д 014/02-40/643, а на її основі – кредитний договір № К-Д 014/02-40/643/1, на підставі якого Банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 180 000,00 доларів США строком на 84 місяці, а ОСОБА_2 зобов’язався сплачувати 14 % річних за користування кредитом і здійснювати повернення кредиту щомісячними платежами відповідно до графіка погашення кредиту.

 

 

 

 

 

У забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між Банком і ОСОБА_2, котрий діяв від імені громадянки ОСОБА_1, було укладено договір іпотеки від 28 квітня 2007 року № 014/02-40/1446, відповідно до якого ОСОБА_1 виступає майновим поручителем і передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення вимог Банку.

 

 

 

 

 

Згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 зазначеного договору предметом іпотеки є нерухоме майно, що знаходиться за АДРЕСА_1. Відповідно до підпункту 1.5 пункту 1 заставна вартість цього майна у грошовому еквіваленті становить 265 148,52 доларів США або 1 339 000,02 грн за офіційним курсом НБУ на момент укладення договору.

 

 

 

 

 

Частиною 1 статті 554 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

 

 

 

 

 

Відповідно до частини 1 статті 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.

 

 

 

 

 

Положеннями статті 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, а солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.

 

 

 

 

 

Згідно з пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи-боржника.

 

 

 

 

 

Частиною 1 статті 11 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

 

 

 

 

 

Виходячи із аналізу зазначених норм законодавства, майновий поручитель та основний боржник, зобов’язання якого перед кредитором забезпечені іпотекою майна, що належить на праві власності майновому поручителю, відповідають перед кредитором солідарно.

 

 

 

 

 

За таких обставин іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов’язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред’явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов’язань перед іпотекодержателем.

 

 

 

 

 

При цьому норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не обмежують право Банку звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг.

 

 

 

 

 

Право кредитора на звернення з грошовими вимогами, а відповідно, – і грошовий обов’язок майнового поручителя – боржника перед Банком, передбачені також умовами кредитного договору та договору іпотеки, укладених між Банком, основним боржником і майновим поручителем, на підставі яких Банк і заявив свої кредиторські вимоги у цій справі.

 

 

 

 

 

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що забезпечені іпотекою вимоги Банку є грошовими та такими, що забезпечені заставою майна боржника. 

 

 

 

 

 

Ураховуючи викладене, Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Банку про визнання грошових вимог до ОСОБА_1 у розмірі 1 606 061,11 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів, які виникли внаслідок заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. 

 

 

 

 

 

Крім того, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що вимоги кредиторів за зобов’язаннями, забезпеченими заставою майна громадянина-підприємця, задовольняються у третю чергу вимог кредиторів.

 

 

 

 

 

Проте з такими висновками касаційного суду не можна погодитися, оскільки відповідно до частини 7 статті 47 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майно, яке перебуває у заставі за підставами, не пов'язаними із здійсненням такою особою підприємницької діяльності, тому положення частини 1 статті 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» про черговість задоволення вимог кредиторів не стосується вимог кредиторів, які забезпечені іпотекою.

 

 

 

 

 

Зокрема, у справі, що розглядається, вимоги Банку забезпечені договором іпотеки. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

 

 

 

 

 

Крім того, частиною 6 статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами.

 

 

 

 

 

Таким чином, якщо боржник не виконав основного зобов’язання, грошові вимоги Банку, забезпечені заставою майна боржника відповідно до частини 6 статті 14 та підпункту «а» пункту 1 частини 1 статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» включаються до реєстру вимог кредиторів окремо і задовольняються у першу чергу.

 

 

 

 

 

Згідно з частиною 2 статті 11125 Господарського процесуального кодексу України у разі якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 цього Кодексу, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.

 

 

Керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

 

 

п о с т а но в и л а:

 

 

Заяву публічного акціонерного товариства “Райффайзен Банк Аваль” в особі Дніпропетровської обласної дирекції задовольнити.

 

Постанову Вищого господарського суду України від 26 листопада 2013 року у справі № 25/5005/6641/2012 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

 

 

Головуючий В.П. Барбара

 

 

Судді:

 

М.І. Балюк

 

І.С. Берднік

 

В.С. Гуль

 

А.А. Ємець

 

Т.Є. Жайворонок

 

П.І. Колесник

 

О.І. Потильчак

 

Л.І. Фесенко

 

І.Б. Шицький

 

Постанова від 3 червня 2014 року № 3-24гс14

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A4C02E7BE279F773C2257CEF002B7766