ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    15116
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    618

ANTIRAID last won the day on March 25

ANTIRAID had the most liked content!

О ANTIRAID

  • День рождения 07/06/1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Jabber
    https://t.me/rkravetsUA
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Київ

Недавние посетители профиля

187756 просмотров профиля

ANTIRAID's Achievements

Grand Master

Grand Master (14/14)

  • Reacting Well Rare
  • Dedicated Rare
  • Very Popular Rare
  • Posting Machine Rare
  • Collaborator Rare

Recent Badges

5.3k

Репутация

  1. В огляді відображено правові висновки, які матимуть важливе значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, у тому числі, такі: ✅ у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, зазначено, що: ▪положення ст. 617 ЦК України містять підстави звільнення (випадок, непереборна сила) саме від відповідальності за порушення зобов’язання, а не від виконання договірного зобов’язання, тому цю статтю не можна застосовувати як підставу, що виключає виконання договірного зобов’язання; ▪правове регулювання цивільних відносин між оператором державних лотерей та гравцем, які по суті є договірними, здійснюється спеціальними нормами Закону України «Про державні лотереї в Україні», умовами проведення державних лотерей. Грошове зобов’язання здійснити виплату призу державної лотереї виникає за сукупності таких умов: пред’явлення гравцем лотерейного білета, проведення оператором державних лотерей або уповноваженою ним особою експертизи лотерейного білета, відсутність визнання оператором державної лотереї білета невиграшним; ✅ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що якщо актовий запис про народження дитини вчинений до 1 січня 2004 року, то при його оспорюванні застосовуються відповідні положення КпШС України, тому запроваджена ч. 3 ст. 136 СК України заборона щодо неприпустимості оспорювання батьківства після досягнення дитиною повноліття не має зворотної дії в часі. За допомогою позову особи, яка записана батьком дитини, про оспорення запису в книзі записів народжень відбувається захист приватного інтересу та приватного життя чоловіка відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що охоплює важливі аспекти особистої ідентичності; ✅ у спорах, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, акцентовано, що заподіяння шкоди третім особам під час ДТП особою, яка правомірно володіє забезпеченим транспортним засобом, проте не має посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії, є страховим випадком і, як наслідок, у страховика виникає обов’язок здійснити страхову виплату за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу, а після виплати страхового відшкодування – право регресу до водія, з вини якого завдано шкоди; ✅ у справах окремого провадження вказано, що факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року не має правового значення для видачі паспорта громадянина України замість втраченого або викраденого, тому не підлягає встановленню в судовому порядку, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні заяви; ✅ щодо застосування норм процесуального права зазначено, що порушення правил об’єднання позовних вимог у разі, якщо суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи не роз’єднає позовних вимог, є підставою для повернення позовної заяви з огляду на п. 2 ч. 4 ст. 185 ЦПК України. При цьому роз’єднання позовних вимог можливе лише в тому випадку, якщо кожна з виділених вимог може бути предметом розгляду в тому суді, який роз’єднав позовні вимоги. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_palatu_2018_2023.pdf Огляд правових висновків палат ВС-КЦС за 2018–2023 роки.pdf
  2. Огляд містить висновки, сформульовані КГС ВС протягом 2018–2023 років, та структурований за корпоративними правами, яких ці висновки стосуються. ✅ Зокрема, у сфері захисту права учасника (акціонера, члена) юридичної особи на отримання інформації про діяльність юридичної особи наведено висновки про: ▪право учасника (акціонера, члена) юридичної особи на отримання інформації про діяльність юридичної особи; ▪спосіб захисту прав учасника (акціонера, члена) юридичної особи на отримання інформації про діяльність юридичної особи; ▪обсяг інформації, яку зобов’язана надати юридична особа, тощо. ✅ У спорах, пов’язаних із проведенням аудиторської перевірки діяльності юридичної особи, звернено увагу на: ▪право учасника ТОВ звернутися з вимогою про проведення аудиту фінансової звітності товариства; ▪обов’язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_pravo_inform_audit.pdf Огляд судової практики ВС-КГС щодо захисту права учасника (акціонера, члена) на отримання інформації про діяльність юридичної особи за 2018-2023 роки.pdf
  3. Зокрема, в огляді наведено висновок об’єднаної судової палати КАС ВС (постанова від 8 лютого 2024 року у справі № 480/8341/22) стосовно того, що надіслання електронної копії судового рішення суду першої інстанції на офіційну електронну адресу в ЄСІТС представника сторони (адвоката) слід вважати належним і достатнім способом вручення судового рішення стороні у справі. Отже, з датою такого вручення можна пов’язувати строк його апеляційного оскарження такою стороною. Огляд містить і висновки у справах, які розглядали судові палати, а саме щодо: ✅ необхідності отримання дозволу на спеціальне водокористування підприємством, діяльність якого пов’язана з використанням води та скиданням надлишкових зворотних вод; ✅ права контролюючого органу формувати та направляти вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за період із 14 квітня 2014 року по 12 лютого 2020 року (включно) відповідно до положень ст. 25 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». В огляді відображено також правові позиції колегій суддів Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема, про: ✅ підстави для анулювання ліцензії на виробництво алкогольних напоїв; ✅ відповідальність за порушення резидентами строку розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності в умовах карантину; ✅ правовий режим для формування податкового кредиту з податку на додану вартість в умовах воєнного стану; ✅ непоширення обмежень правового режиму воєнного стану на проведення громадських слухань щодо рішення органу місцевого самоврядування про зупинення діяльності закладу освіти; ✅ умови реалізації гарантій військовослужбовця щодо проходження військової служби за місцем проживання; ✅ належні засоби підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за особою та суб’єкта, уповноваженого щодо їх формування. Заслуговують на увагу й правові висновки у сфері застосування процесуального закону, зокрема, щодо: ✅ безпідставності обґрунтування прокурором пропуску строку звернення до суду регулярними зверненнями до суб’єкта владних повноважень із метою витребування документів для підтвердження підстав представництва інтересів держави в суді; ✅ розрахунку норм витрат палива для автомобільного транспорту, необхідного для переїзду до суду, при вирішенні питання щодо компенсації витрат позивача. Упродовж лютого 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KAS_02_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КАС за лютий 2024 року.pdf
  4. ‼️🇷🇼Депутати продовжують підвищувати градус напруги у суспільстві новими коментарями щодо змін до мобілізації. Що буде відбуватись з мобілізацією з 18 років Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸Проект Закону №10449 від 30.01.2024 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43604 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  5. ‼️🇷🇼Депутати розробляють проект закону про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання засуджених осіб для проходження військової служби за контрактом під час особливого періоду. Що пропонують депутати Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸Проект Закону №11079 від 13.03.2024 Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом під час особливого періоду - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43831 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  6. Конституційний Суд України констатує, що окремий припис пункту 7 розділу ХІІ „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону № 1402 спрямований не на досягнення цієї правомірної мети, та зазначає, що не вбачає жодної підстави для встановлення цим приписом Закону № 1402 визначеного Законом № 2453 іншого (меншого) розміру винагороди судді для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів (порівняно з іншими суддями, яким винагороду судді визначено Законом № 1402), окрім як те, що судді фактично не здійснюють судочинства у зв’язку з припиненням діяльності та ліквідацією зазначених вищих спеціалізованих судів. Однак неможливість здійснення судочинства суддями таких судів зумовлена обставинами, які не залежать від них особисто та не обумовлені їхньою поведінкою, та спричинена тривалою неврегульованістю Законом № 1402 (із дня набрання Законом № 1402 чинності 30 вересня 2016 року) питань продовження суддівської кар’єри зазначеною категорією суддів, звільнення їх у відставку, які були певним чином унормовані лише з набранням чинності 27 грудня 2023 року Законом № 3481. Та навіть після цього приписи Закону № 1402 з урахуванням змін, унесених Законом № 3481, свідчать про те, що для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України у разі продовження ними суддівської кар’єри, їх гарантії, зокрема щодо отримання винагороди судді, буде визначено Законом № 1402 лише після переведення їх до відповідних судів; для суддів цих судів, які звільнилися у відставку до або після ухвалення Закону № 3481, гарантії незалежності визначено Законом № 1402 з дня набрання чинності Законом № 3481. Тобто продовжує існувати нічим не виправдане та не обґрунтоване подвійне унормування гарантій матеріального забезпечення суддів, а питання тривалого зниження для суддів зазначених вищих спеціалізованих судів рівня таких гарантій порівняно з іншими суддями не розв’язане й після ухвалення Закону № 3481. Отже, унормування оспорюваним приписом Закону № 1402 встановлення визначеної Законом № 2453 винагороди судді для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів не засноване на чітких та завчасно відомих умовах диференціації розміру винагороди судді, не зумовлене ані статусом судді, ані його професійною діяльністю, оскільки менший розмір винагороди судді для суддів зазначених вищих спеціалізованих судів можна пояснити лише тим, що вони не з власної волі тривалий час перебувають у складі судів, які припинили діяльність та перебувають у стадії ліквідації. Судді зазначених вищих спеціалізованих судів, які не були звільнені з посади чи повноваження яких не були припинені з підстав, визначених Конституцією України, є суддями системи судоустрою України, здійснюють судочинство, тому за своїм юридичним статусом не відрізняються від інших суддів, яким винагороду судді обраховують згідно з Законом № 1402. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що окремий припис пункту 7 розділу ХІІ „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону № 1402, яким установлено для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453, зокрема винагороду судді, не відповідає вимозі юридичної визначеності щодо унормування розміру винагороди судді законом про судоустрій, а отже, суперечить частині першій статті 8, частині другій статті 130 Конституції України. Найголовніше, що це положення утрачає чинність лише із дня ухвалення цього Рішення і фактично жодним чином не захищає автора скарги та більшість суддів, чиї права були порушені. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/3_r_2_2024.pdf 3_r_2_2024 про єдиний статус суддів в Україні.pdf
  7. ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22) за касаційними скаргами захисників ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в інтересах засуджених ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 Кримінального кодексу України (далі - КК) - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 ічастиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_7 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_6 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. Судові рішення щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у касаційному порядку не оскаржено. За вироком ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_7 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків; вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_7 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_6 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 . У складі організованої злочинної групи ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_7 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. Усіх потерпілих вивозили до захопленого бійцями незаконного збройного формування Лисичанського міського відділу Служби безпеки України і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 неодноразово вивозили їх до блокпоста і з погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 07 червня 2014 року ОСОБА_4 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , після відмови ОСОБА_10 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни визначені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_3 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_5 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. На обґрунтування своїх вимог зазначав, що в період вчинення засудженим дій, за які його притягнуто до кримінальної відповідальності, місто Лисичанськ перебувало поза контролем органів державної влади України. ОСОБА_5 , як і інші мешканці міста, був уведений в оману інформаційною кампанією, розгорнутою за сприяння російської федерації, і не усвідомлював справжньої суті військово-політичних подій, зокрема того, що створення на території Луганської області квазіреспубліки за силової підтримки незаконних збройних формувань було частиною плану зовнішньої військової агресії проти України, спрямованої на руйнування її державного суверенітету. Автор скарги вказував, що не можна вважати доведеним поза розумним сумнівом факт скоєння ОСОБА_5 дій, поставлених йому за провину, добровільно, без ознак стороннього впливу, в тому числі примусу. Вважаючи неправильною кваліфікацію дій свого підзахисного за статтями 437, 438 КК, захисник посилався на те, що станом на 2014 рік агресивні воєнні дії російської федерації проти нашої держави офіційно не констатувалися рішенням Ради Безпеки ООН, воєнний стан в Україні не оголошувався, а визначення агресії, наведене у статті 1 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХIХ) від 14 грудня 1974 року (далі - Резолюція), стосується відповідальності держав, а не персоналій. Окрім цього, на переконання захисника, незаконне придбання, носіння та зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів охоплюється об`єктивною стороною злочину, передбаченого статтею 260 КК, а відтак додаткової кваліфікації за частиною першою статті 263 цього Кодексу не потребувало. У скарзі стверджувалося і про те, що застосування відносно ОСОБА_5 процедури спеціального судового провадження призвело до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в аспекті реалізації права обвинуваченого на безпосередню участь у судовому процесі. Захисник зазначав, що правоохоронні органи не продемонстрували належного повідомлення ОСОБА_5 про висунуті йому звинувачення та розгляд справи судом і не довели фактів ухилення засудженого від кримінальної відповідальності або недвозначної відмови прибути в судове засідання. Захисник ОСОБА_2 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_4 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Мотивуючи свої вимоги, захисник оспорював кваліфікацію дій ОСОБА_4 за статтями 437, 438 КК з огляду на те, що на час скоєння засудженим інкримінованих йому дій в Україні не запроваджувався воєнний стан і офіційно в державі оголошувався не стан війни, а проведення на території Донецької та Луганської областей антитерористичної операції. Не погоджувався автор скарги і з правовою оцінкою дій свого підзахисного за частиною першою статті 263 КК з підстав, аналогічних викладеним у касаційній скарзі ОСОБА_3 . Окрім цього, захисник ставив під сумнів належність як доказів даних з документів, використаних судом у вироку, а саме роздруківок з мережі «Інтернет». Ухвалою колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 лютого 2022 року матеріали кримінального провадження було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки матеріали провадження містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Мотивуючи рішення про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду акцентував увагу на відсутності у диспозиції статті 437 КК конкретизації ознак суб`єкта злочину, що зумовлює неоднакове тлумачення змісту норми й істотно ускладнює реалізацію принципу юридичної визначеності як одного з фундаментальних аспектів верховенства права. Практика судів першої й апеляційної інстанцій демонструє існування протилежних підходів до вирішення питання про застосування статті 437 КК за суб`єктним складом, а суд касаційної інстанції цього питання не вирішував. Також колегія суддів зазначала про різні підходи науковців до кола осіб, які підлягають відповідальності за статтею 437 КК. Одні вчені в галузі кримінального права вважають, що суб`єктом злочину, передбаченого статтею 437 КК, може бути виключно особа, спроможна здійснювати керівництво та контроль військових і політичних дій держави, оскільки поняття планування, підготовки, розв`язування та ведення агресивної війни у міжнародному праві нерозривно пов`язані з лідерським характером злочину агресії. Інші науковці дотримують підходу, за яким суб`єкт злочину є загальним, бо жодних прямих обмежень щодо кола осіб, які можуть нести відповідальність за статтею 437 КК, ні диспозиція цієї статті, ні міжнародно-правові норми не встановлюють, а до дії, що за змістом становлять об`єктивну сторону злочину, може вчиняти будь-яка особа незалежно від наявності чи відсутності певного статусу. Виключною правовою проблемою колегія суддів визначила таке питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Велика Палата постановою від 28 лютого 2024 року касаційні скарги захисників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнила частково. Вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також у порядку частини другої статті 433 КПК щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_7 змінила: - скасувала вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також у порядку частини другої статті 433 КПК щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в частині засудження кожного за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК і на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК закрила кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК; - виключила із цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 за частиною третьою статті 146 КК і частиною першою статті 263 КК як зайву. Постановила вважати ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 засудженими: за частиною першою статті 438 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років 6 місяців; за частиною другою статті 260 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років без конфіскації майна. На підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначила кожному - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 (остаточно) і ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 9 (дев`ять) років 6 (шість) місяців. На підставі статті 71 КК до покарання, призначеного ОСОБА_6 за цим вироком, частково приєднала невідбуту частину покарання за попереднім вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року та призначити остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 10 (десять) років. У решті зазначені вирок та ухвалу залишила без зміни. Велика Палата виснувала, що діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати наполітичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війниабо агресивних воєнних дій. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не обіймали у державі-агресорі жодних посад, не здійснювали контролю за політичними і військовими діями, не керували ними, не впливали на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у державі чи за її межами, не виконували обов`язків командирів відповідного збройного формування, не займали суспільного становища, яке б дозволяло їм керувати агресивними воєнними діями. З огляду на це немає підстав для кваліфікації дій засуджених як співвиконавців за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК. Як установлено у справі, ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували вказівки не встановлених слідством осіб із числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин першої та другої статті 437 КК. Таким чином, Велика Палата дійшла висновку, що дії засуджених не містять складу злочину, передбаченого статтею 437 КК, і що суд, кваліфікувавши їх за цією статтею, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і помилку суду першої інстанції не виправив. Відповідно до частини другої статті 433 КПК якщо задоволення касаційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. Виходячи з наведеного відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 436, статті 440 КПК вирок та ухвала в частині засудження ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а на підставі частини другої статті 433 КПК також ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 ККпідлягає скасуванню із закриттям кримінального провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діях засуджених складу кримінального правопорушення. З такими висновками Великої Палати щодо неправильної кваліфікації дій засуджених за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК не погоджуюся і відповідно до частини третьої статті 375 КПК висловлюю окрему думку. Згідно з формулюванням обвинувачення за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК України, яке суди першої та апеляційної інстанцій визнали доведеним, ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 під безпосереднім керівництвом та контролем невстановлених службових осіб збройних сил російської федерації були зараховані до не передбаченого законом збройного формування, метою діяльності якого було знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії України та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; перешкоджання військовослужбовцям та співробітникам інших правоохоронних органів України взяття під контроль державного кордону України з російською федерацією для запобігання вторгненню збройних сил російської федерації на територію України. Надалі ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 пройшли підготовку до збройної агресії проти України та, діючи умисно, разом з іншими невстановленими особами, перебуваючи на території міста Лисичанська, а саме на лінії розмежування між силами супротивника, використовуючи автоматичну вогнепальну зброю, міномети калібром 80 мм та 120 мм, гранатомети та інше переносне (мобільне) військове озброєння, безпосередньо обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, інших правоохоронних органів України, які знаходилися на позиціях. Тим самим, як зазначено у вироку, засуджені, діючи умисно, за попередньою змовою групою осіб з іншими службовими особами збройних сил російської федерації вступили до складу не передбаченого законом збройного формування, брали участь у його діяльності та виконували явно злочинні накази. Тобто із формулювання обвинувачення слідує, що засуджені, будучи учасниками не передбаченого законом збройного формування, утвореного з метою забезпечення окупації окремих територій Луганської області та ведення бойових дій, здійснення розвідувальної та диверсійної діяльності проти Збройних Сил України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України та інших правоохоронних органів на території України, за наказами невстановлених службових осіб збройних сил російської федерації безпосередньо виконували зазначені вище дії в межах вирішення стратегічних і тактичних потреб останніх як частини військових операцій. Діяння засуджених кваліфіковані як участь у змові, що спрямована на планування, підготовку агресивної війни, ведення агресивних воєнних дій, вчинених за попередньою змовою групою осіб. Агресивна війна і воєнний конфлікт є формами агресії, сутність якої виражена у визначенні агресії. Національне законодавство України, в тому числі КК, не містить визначення поняття «агресивна війна» або «агресивні воєнні дії». У статті 3 Резолюції як агресію розуміють застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави або будь яким іншим чином, що несумісний зі Статутом ООН. Стаття 1 Закону України від 06.12.1991 № 1932-ХІІ «Про оборону України» визначає поняття «збройна агресія», відповідно до якого це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: 1) вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; 2) блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; 3) напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; 4) засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; 5) дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; 6) застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів. Аналіз форм агресії, визначених у статті 3 Резолюції та в статті 1 згаданого Закону, показує, що агресією є використання однією державою (державами) збройної сили (в широкому розумінні - будь-які офіційні чи інші воєнізовані формування державного характеру) проти іншої держави (держав). Отже, агресія обов`язково має міждержавний характер. Велика Палата зазначила, що у рішенні ЄСПЛ «Україна та Недерланди проти Росії» йдеться про збройне вторгнення в Україну російських спецпризначенців, що розпочалося 12 квітня 2014 року. Наша держава офіційно підтвердила здійснення російською федерацією збройної агресії проти України й тимчасову окупацію своїх територій станом на квітень-липень 2014 року (пункти 57-62 постанови). Згідно з пунктом 1 статті 8bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду для цілей цього Статуту «злочин агресії» означає планування, підготовку, ініціювання або вчинення особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабами є грубим порушенням Статуту ООН. Отже, діяльність Міжнародного кримінального суду спрямована на виконавців найтяжчих міжнародних злочинів, зокрема злочину агресії вищих рівнів, тобто вищих посадових осіб держав. З огляду на це, використання наведеного в Римському статуті Міжнародного кримінального суду визначення для розуміння статті 437 КК, не є можливим, оскільки на високопосадовців іноземної держави через їхню посаду поширюється персональний імунітет (імунітет ratione personae), що позбавляє можливості притягнення їх до кримінальної відповідальності національними судами України. Частиною другою статті 437 КК установлюється відповідальність за ведення агресивної війни або ведення агресивних воєнних дій. Суб`єктом злочину визнається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. У диспозиції статті 437 КК немає вказівки на те, хто є суб`єктом відповідних злочинів. У чинних міжнародно-правових актах не встановлено обмежень щодо кола осіб, які можуть вчинити такий злочин. Питання про те, чи є суб`єкт загальним або спеціальним, необхідно вирішувати з огляду на дії, які становлять об`єктивну сторону відповідного складу злочину, та можливість конкретного суб`єкта їх вчинити. Слід підтримати один із наукових підходів, відповідно до якого суб`єкт кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 437 КК, є загальним, тобто нести кримінальну відповідальність за його вчинення може будь-яка особа, що відповідає вимогам суб`єкта злочину, зазначеним у статті 18 КК. Участь у змові на вчинення цього кримінального правопорушення означає участь у досягненні попередньої домовленості кількох осіб щодо спільних дій, спрямованих на досягнення загальної мети - ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій, або приєднання до такої домовленості після її досягнення іншими особами. На практиці така змова переважно призводить до створення організованих груп чи злочинних організацій, а приєднання до змови виражається у входженні до них та подальшій участі у них. Виходячи з цього приєднатися до зазначеної вище домовленості можуть будь-які особи, а тому їх поведінка охоплюється об`єктивною стороною такого злочину. Якщо визнавати суб`єктами ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій лише осіб, які займають вищі державні посади або фактично здійснюють керівництво чи контроль за політичними або воєнними діями держави, то поза правовою оцінкою залишаються дії безпосередніх виконавців наказів про вчинення будь-якої з перелічених дій (зокрема, працівники штабів, службовці різноманітних рівнів і рангів, пересічні громадяни, які вступили добровільно до незаконних антиурядових, воєнних (збройних) формувань, найманці тощо). Отже, за встановлених судами обставин, суди першої та апеляційної інстанцій правильно кваліфікували дії засуджених, зокрема, за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 Кримінального кодексу України. Суддя ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 117915511
  8. ‼️🇷🇼Схоже, що депутати починають розуміти, що запропоновані зміни не потрібні і ні на що не впливають. Саме тому питання погодження цього законопроекту і затягується. Що відомо на сьогодні про зміни Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Проект Закону №10449 від 30.01.2024 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  9. ‼️🇷🇼Поки різні юрисдикції у Великій палаті оголосили друг другу війну та завертають справи до касаційних судів і не бажають розглядати неоднакове застосування норм права, поодинокі справи все ж туди потрапляють, не зовсім правда зрозуміло, що саме там такого складного, але хоч щось роблять. У цьому огляді вирішили вигадану на рівному місці проблему з культурною спадщиною, не вирішивши при цьому питання відшкодування добросовісному орендарю. Також до огляду увійшла практика ВС-КАС у спорах щодо відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги, практика ВС-КГС та ВС-КЦС, рішення КСУ по чорнобильським пенсіям, рішення суду щодо захисту честі й ділової репутації, стягнення невиплаченої заробітної плати та багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-16-po-22-bereznia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  10. Це наша справа. З огляду на те, що попереднім рішенням про скасування наказу про звільнення не було вирішено питання виплати заробітної плати за вимушений прогул, цим рішенням це вже вирішено і суму стягнуто з відповідача.
  11. КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року № 640/5007/22 Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Апеляційний суд міста Києва, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Державної судової адміністрації України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Апеляційний суд міста Києва, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва в якому просить суд стягнути з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 2 814 489, 61 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року відкрите провадження в адміністративній справі. На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825-ІХ, Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали справи №640/5007/22 до Київського окружного адміністративного суду. Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 року у справі №826/2061/17 її було поновлено та зараховано до штату суддів Апеляційного суду м. Києва, в той же час, питання про виплату позивачеві грошового забезпечення за час вимушеного прогулу не вирішувалось, а відтак вказує, що має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а розрахунковим періодом є період з 29.09.2016 по 09.11.2021 рік, загальний строк вимушеного прогулу становить 1 279 днів, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 2 814489, 61 грн. Відповідач та треті особи, що повідомлені своєчасно та належним чином про відкриття провадження по справі та прийняття справи до провадження правом на подання відзиву на позовну заяву та висловлення власної правової позиції щодо заявлених позовних вимог не скористались. Відтак, справа вирішується на підставі наявних в ній матеріалів. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне. Наказом Голови Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2016 року №580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » відповідно до статті 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», керуючись пунктом 4 частини першої статті 29 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивача відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва 29 вересня 2016 року у зв`язку з прийняттям постанови Верховною Радою України про звільнення судді. Підстава: постанова Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року №1626-VIII «Про звільнення судді». Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 у справі №826/2061/17 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Скасовано наказ Голови Апеляційного суду м. Києва від 30 грудня 2016 року №580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » Визнано протиправною бездіяльність Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича щодо незарахування ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді. Зобов`язано Апеляційний суд міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича зарахувати ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді. Наказом Голови Апеляційного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року №07-ОС ОСОБА_1 зараховано до штату Апеляційного суду м. Києва. Як стверджує позивач, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 року у справі №826/2061/17 було поновлено позивача, в той же час, питання про виплату позивачеві грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в порядку ст. 235 КЗпП України на сьогодні не вирішено. Враховуючи вказані обставини ОСОБА_1 звернулася до суду із даною позовною заявою. Проаналізувавши матеріали адміністративної справи та зміст позовних вимоги суд зазначає, що предметом розгляду даної адміністративної є виключно питання стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, який обчислює із дати звільнення з 29.09.2016 по 09.11.2021 (дати зарахування до штату Апеляційного суду м. Києва). Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці», у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника. Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Згідно з частиною 4 статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання. Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства. У постанові Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №815/5976/14 зазначено, що за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку. Важливою ознакою, яка підтверджує опосередковано те, що виплата за вимушений прогул є заробітною платою, є те, що вона обчислюється саме у прив`язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію. Вирішуючи безпосередньо позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII). Вказаний закон є спеціальним законом, який безпосереднього визначає організацію судової влади, у тому числі правовий статус судді. Також, організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.10.2010 № 2453-VI (далі - Закон № 2453-VI). За загальним правилом при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю. Суд звертає увагу, що положення Закону № 1402-VIII не містять в собі правового механізму обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судді, а тому для здійснення розрахунку середнього заробітку час вимушеного прогулу слід застосовувати загальне законодавство, з урахуванням положень Законів № 1402-VIII, № 2453-VI. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), дія якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності (п. 2 Порядку №100), а затверджений нею порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (ст. 1 Порядку). Судом встановлено, що позивач звільнена із займаної посади судді 29.09.2016 (дата прийняття Верховною Радою України постанови про її звільнення), позовні вимоги про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу встановлено позивачем до 09.11.2021 (дати зарахування до штату Апеляційного суду м. Києва). Враховуючи наведене, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивачці слід обчислювати з 29.09.2016 по 09.11.2021. Пунктом 2 розділу II Порядку №100 встановлено, серед іншого, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно із пунктом 8 розділу IV нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Відповідно до пункту 23 Перехідних Положень Закону 1402-VIII (у редакції від 02.06.2016) передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Положеннями частин 1, 2, 3 статті 133 Закону № 2453-VI передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» у 2016 році установлено мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1 378 гривень, з 1 травня - 1 450 грн., з 1 грудня - 1 600 грн.; Тобто, посадовий оклад позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становив 15 950.00 грн. (1450*10*1.1). Відповідно до частини 5 статті 133 Закону № 2453-VI суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Постановою Верховної Ради України №2815-ХІІ від 21.11.1992 року ОСОБА_1 було обрано членом Київського міського суду, Постановою Верховної Ради України №413/IV від 26.12.2002 року ОСОБА_1 призначено безстроково на посаду судді Апеляційного суду м. Києва та 30 грудня 2016 року Головою Апеляційного суду м. Києва було винесено наказ № 580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » на підставі постанови Верховної Ради України №1626-VIII від 29.09.2016 року, отже стаж роботи на посаді судді становить 23 роки та 10 місяців. Тому, доплата за вислугу років Позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становила 50% від посадового окладу 7 975, 00 гривень. Враховуючи вищевикладене та сумуючи складові суддівської винагороди, суддівська винагорода та середньомісячна заробітна плата позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становила 23 925,00 грн. (15 950,00 грн. + 7 975, 00 грн.). Заробітна плата за два місяці роботи (серпень та вересень 2016 року) до дати звільнення становила 47 850,00 гривень. Кількість робочих днів у серпні 2016 року - 22, а у вересні 2016 року - 22, з яких у вересні відпрацьовано 20 днів. Середньоденний заробіток за останні два місяці роботи перед звільненням складає: 1 139 грн. 29 коп. (47 850/42(22+20)). Звідси, середній заробіток за час вимушеного прогулу за вересень-листопад 2016 року становить 1139,29*44 (кількість робочих днів) = 50 128,76 грн. Відповідно до пункту 10 Порядку №100 (у редакції від 30.05.2020) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Згідно із пунктом 3 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України №1774-VІІІ від 06.12.2016 мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн. Відтак, посадовий оклад позивача за один місяць 2016 року становить 26400 (10*1600*1,1 + 50% (вислуга) (8800). Кількість робочих днів з грудня 2016 по грудень 2017 років становить 270, середній заробіток за вказаний за останні два місяці буде становить 1253,22 грн., а тому середній заробіток за час прогулу в цій частині дорівнюватиме - 338369, 40 грн. З 01.01.2018 року посадовий оклад суддів (до проходження кваліфікаційного оцінювання і після його проходження) встановлюється, виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2018 року становить 1 762 грн. Звідси слідує, що за період з січня 2018 по листопад 2018 року посадовий оклад позивача за кожний місяць становить (10*1 762*1,1) (19 382)+ 50% (вислуга - 9691)=29 073 грн. Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частину статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01.01.2011 року - б мінімальних заробітних плат; з 01.01.2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06.12.2016 мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017. Таким чином, сума посадового окладу позивача за грудень 2018 року становить: (15*1762*1,1) (29073) + 50% (вислуга - 14 563,5) = 43609,50 грн. Кількість робочих днів за 2018 рік становить 250, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 361 156,40 грн. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2019 року становить 1 921 грн. Посадовий оклад позивача за кожний місяць 2019 року рік становить: (15*1921*1,1) (31695,5) + 50% (вислуга - 15847,75 =47 543,25 грн. Кількість робочих днів за 2019 рік - 249, сума середнього заробітку - 2267,18 грн., загальна суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 564 527,82 грн. 16.10.2019 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування», у пп. 16 п. 1 р. 1 якого визначено: п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року (до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів») виключити. Згідно з пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування» пп. 16 п. 1 р. 1 цього закону набирає чинності з 01.01.2020 року. Тобто, починаючи з 01.01.2020 року розмір суддівської винагороди визначається за статтею 35 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року, яка передбачає, що базовий розмір посадового окладу для судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; до базового розміру посадового окладу, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб; суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 20 років - 50 відсотків посадового окладу. В той же час, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2020 р. становить 2 102 грн. Таким чином розмір посадового окладу позивача за січень - грудень 2020 року у розрізі кожного місяця становить 105 100 грн. (50*2102). Як зазначає позивач у своєму розрахунку, кількість робочих днів за вказаний період 2020 року - 251, середній заробіток - 5 001,48 грн., сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить - 1 255 371, 48 грн. Розрахунок середнього заробітку за січень листопад 2021 року, вказаний позивачем з урахуванням того, що до 09.12.2020 року був чинним п. 10 р. IV Постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», який передбачав, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Враховуючи вищенаведене, позивачем було вказано, що сукупний середній заробіток за січень листопад 2021 становитиме 242 668, 77 грн. Суд не погоджується із вказаними позивачем розрахунками середнього заробітку за період 2020 2021 рік у зв`язку з нижченаведеним. Суд звертає увагу, що розрахунок середнього заробітку здійснено з урахуванням пункту 10 розділу IV Постанови №100 із застосуванням коефіцієнтів підвищення: грудень 2016 - грудень 2017 - 1,10; січень-листопад 2018 - 1,22; грудень 2018 - 1,82; січень-грудень 2019 - 1,99; січень-грудень 2020 - 4,39. Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100» від 09.12.2020 №1213, яка набрала чинності 12.12.2020 року, пункт 10 Порядку №100 було виключено, тому з 12.12.2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні. Розрахунок середньої заробітної плати вираховувався з кількості робочих днів за цей період. З огляду на виключення п.10 Порядку №100 кількість робочих днів за вказаний період у 2020 році становитиме 242, середній заробіток - 5001,48 грн., а сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить - 1 210 358, 16 грн. Таким чином розмір посадового окладу позивача за грудень 2020 (з 12.12.2020) - листопад 2021 року становитиме 258618, 83 грн. (середньоденна заробітна плата 1139, 29*227 робочих днів). Суд приходить до висновку, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за період з 29.09.2016 року по 09.11.2021 рік становить: 50 128,76 + 338 369, 40 + 361 156, 40 + 566 795 + 1210358, 16 + 258 618, 83 = 2785 426, 55 грн. Жодних зауважень щодо здійсненого позивачем математичного розрахунку в частині заявленої суми стягнення відповідачем чи третьою особою не висловлено. За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Тобто, обов`язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу. Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. На виконання цих вимог відповідачем не доведено жодними доказами правомірність власної бездіяльності. Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які вона посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були повністю спростовані відповідачем. Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є частково обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню. В матеріалах справі відсутні належні та достатні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, тож, відсутні підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат в порядку абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України. Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 5, 72-74, 77-78, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А, код ЄДРПОУ 02894757) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А), Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул. Липська, б. 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Стягнути з Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А, код ЄДРПОУ 02894757) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.09.2016 по 09.11.2021 роки у розмірі 2785426,55 грн (два мільйони сімсот вісімдесят п`ять тисяч чотириста двадцять шість) грн. 55 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Допустити негайне виконання рішення щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. рішення виготовлене та підписане 14.03.2024 Суддя Панченко Н.Д. Джерело: ЄДРСР 117691185
  12. Це чергова наша справа про захист честі та ділової репутації. Суд дуже ретельно розібрався у правовідносинах та захистив порушене право без натягування сови на глобус. Суд зазначив: З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
  13. Справа № 761/6111/22 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року Брусилівський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді О. С. Данилюк, за участю секретаря с/з Марієвської Н.А., за участю представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у смт. Брусилів в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: До Брусилівського районного суду Житомирської області з Шевченківського районного суду м. Києва за підсудністю 07.08.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, в обґрунтування якої зазначено наступне. Так, ОСОБА_1 є суддею у відставці, доктором юридичних наук, займається науковою та викладацькою діяльністю, є автором наукових праць, заступником голови правління Громадської організації «Всеукраїнська асоціація суддів у відставці», адвокатом, щодо якого протягом декількох років на різних веб-сайтах ведеться активна брудна кампанія по розповсюдженню недостовірної інформації про те, що він в стані алкогольного сп`яніння убив двох дітей, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Така поведінка осіб, відповідальних за розповсюдження інформації в мережі Інтернет, заподіює позивачу значну шкоду, а її зберігання в мережі Інтернет за активними інтернет - посиланнями продовжує підтримувати негативну репутацію ОСОБА_1 , порушує особисті, професійні та інші соціальні зв`язки. Залишення цієї недостовірної інформації за первісними посиланнями породжує суспільний осуд позивача на основі неправдивої інформації про факти та події, які, в дійсності, ніколи не відбувались насправді. Оскільки у такий спосіб продовжує заподіюватися шкода честі, гідності та діловій репутації позивача, його представник вважає за необхідне звернутись до суду з цим позовом, зважаючи на таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з недостовірною інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«... ОСОБА_5 судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». Автор цієї публікації не відомий, встановити його неможливо. Згідно з даними Довідки Центру компетенції № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/ було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 (далі - Відповідач 1), а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (далі - Відповідач 2). Представник позивача звернув увагу суду на те, що інформація про те, що ОСОБА_1 , будучи суддею Київського районного суду м. Донецька, в 2004 році, знаходячись в стані алкогольного сп`яніння, вчинив ДТП, в результаті якого загинуло двоє дітей, є інформацією про факт, тобто про конкретну подію, дійсність якої можна перевірити, а не оціночним судженням (припущенням, суб`єктивною думкою, оцінкою тощо). Стверджував, що такого факту, як ДТП за участю позивача, в результаті якого загинуло 2-є дітей, не існувало, так само, як і того факту, що стосовно ОСОБА_1 коли-небудь порушувалась кримінальна справа. Наголошував на тому, що стосовно позивача ніколи не порушувались кримінальні справи, він не має судимості. Звернув увагу на те, що поширена відповідачами інформація є негативною і неправдивою. Представник позивача також зазначив, що відповідачі фактично звинуватили позивача у вчиненні злочину. При цьому, у поширеній ними публікації вони не посилаються на джерело своєї обізнаності з конкретною вказівкою (посиланням) на таке першоджерело, а самі безапеляційно стверджують про те, що ОСОБА_1 вчинив злочин. Захист честі, гідності та ділової репутації ОСОБА_1 шляхом визнання поширеної відповідачами інформації недостовірною з одночасним видаленням її з відповідного веб-посилання та стягнення з них заподіяної позивачу моральної шкоди, на думку представника позивача, не суперечитиме нормам чинного цивільного законодавства України, припинить триваюче правопорушення, дозволить повною мірою реалізувати право позивача на ефективний судовий захист його честі, гідності та ділової репутації, а отже у вичерпний спосіб захистити його права, тим більше, що право на вилучення недостовірної інформації є конституційною гарантією, закріпленою в Основному Законі нашої держави. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, представник позивача просив суд врахувати характер, обсяг та тривалість душевних страждань, яких зазнав та продовжує зазнавати позивач у зв`язку з приниженням його честі, гідності та ділової репутації внаслідок поширення стосовно нього недостовірної інформації. Тому, з урахуванням принципу розумності та справедливості, а також кількості співвідповідачів у цій справі, тривалості заподіяння шкоди такими публікаціями, характеру спірної інформації, розмір моральної шкоди у цій справі оцінює у 500000 грн., який вважає необхідним та достатнім, та просить стягнути з відповідачів в солідарному порядку. Ухвалою судді Брусилівського районного суду Житомирської області від 18 серпня 2023 р. зазначена позовна заява прийнята до провадження суду, у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання. Ухвалою Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 січня 2024 р. підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду. В судовому засіданні представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. позовні вимоги ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, вимоги якої просив задовольнити у повному обсязі. Відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в судове засідання не з`явились, будучі належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями та оголошеннями на офіційній інтернет сторінці Брусилівського районного суду Житомирської області, про причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим зі згоди представника позивача суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 в судове засідання також не з`явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином, причина його неявки суду невідома. Суд, вислухавши пояснення представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., дослідивши подані ним письмові докази, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов до наступних висновків. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«...Александр Хримли судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». При цьому посилання на автора цієї публікації відсутнє. Згідно з даними Довідки ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 , а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (а.с. 121-124 т. 1). Також судом встановлено, що інформацію про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, внаслідок ДТП убив двох дітей, вже було визнано недостовірною у справі за позовом ОСОБА_1 до народного депутата ОСОБА_4 . Так, рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року у цивільній справі № 361/3910/19 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації задоволено та визнано інформацію народного депутата України ОСОБА_4 , оприлюднену в ході пленарного засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року наступного змісту: «В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа, яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим що потерпілих немає» - недостовірною та такою, що ганьбить честь гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 23.02.2023 рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року залишено без змін. Так, судовим рішенням у справі № 361/3910/19 встановлено, що ОСОБА_1 - суддя у відставці, що підтверджується посвідченням судді у відставці Київського апеляційного адміністративного суду за № 01737 08.09.2016 року, у зв`язку із поданням заяви про відставку звільнений з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду, про що свідчить постанова Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року за № 1513. Згідно диплома доктора наук ОСОБА_1 захистив дисертацію за спеціальністю господарське право, господарсько-процесуальне право, та здобув науковий ступінь доктора юридичних наук. На підставі рішення Атестаційної колегії від 26.06.2017 року отримав диплом серії НОМЕР_1 . Також судовим рішенням встановлено, що 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання), депутат ВР (Фракція БПП) оголосив інформацію про скоєння злочину суддею ОСОБА_1 , а саме: «От сьогодні ми даємо згоду, ми голосуємо про звільнення за станом здоров`я такого судді ОСОБА_1 . Київського апеляційного адміністративного суду. Я розповім коротко історію, і ви жахнетесь від історії цього судді. Він був суддею Київського району міста Донецька. В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим, що потерпілих немає. Адже діти загиблі, їхні батьки померли і нікого немає. Ви думаєте його звільнили? Ні, його перевели до Києва, і він тут декілька років займав посаду судді у Київському апеляційному адміністративному суді. Я закликаю всіх голосувати, звичайно, за звільнення цих суддів. Але багатьох з них, особливо тих, хто там ховається за зняттям згідно стану здоров`я…» . Вирішуючи спір у цивільній справі № 361/3910/19, суд зазначив, що із записів стенограми п`ятдесят восьмого засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання) вбачається, що оголошена депутатом ВР Різаненком П.О. (Фракція БПП) інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення позивачем дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону. Таким чином, суд, розглядаючи справу № 361/3910/19, дійшов висновку, що відповідачем не надано допустимих та належних доказів правдивості відомостей, висловлених під час засідання Верховної Ради України. Також суд зазначив, що зміст, стиль, характер та манера викладеної інформації безпосередньо стосується позивача, вона за встановленими у справі обставинами та поданими доказами не відповідає дійсності, доведена з перекручуванням інформації, яка розповсюджувалась раніше засобами масової інформації, є недостовірною та такою принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. Суд при цьому врахував, що позивач є публічною особою, тому він відкритий для критики і пильного нагляду громадськості, представників різних політичних партій й межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. При цьому повинен забезпечуватися баланс між конституційним правом на свободу думки та слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань з одного боку, яке не може бути безмежним й таким, що звільняло б від передбаченої законом, в даному випадку цивільної відповідальності, та конституційними гарантіями іншої особи, права якої не можуть поглинатися тільки правом розповсюджувача інформації та позбавляти її судового захисту на спростування недостовірної інформації про особу в передбачений законом спосіб. На підставі ч. 4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У відповідності зі ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Згідно положень ст. 5Закону України«Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Відповідно до ч. 1 ст.201ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи,а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»від 27.02.2009 року за№ 1 (далі-Постанова) зазначено, що фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Вирішуючи дані спори суди повинні враховувати наступні відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 6 Постанови, позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права. Відповідно до п. 15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Щодо факту поширення інформації,то під поширенням інформації слід розуміти:опублікування її у пресі,передання по радіо,телебаченнючи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до п. 19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»(діюча норма ст. 30 Закону України «Про інформацію») оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Відповідно до п. 12 Постанови належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо авторпоширеної інформаціїневідомий абойого особута/чимісце проживання(місцезнаходження)неможливо встановити,а такожколи інформаціяє анонімноюі доступдо сайта-вільним,належним відповідачемє власниквеб-сайта,на якомурозміщено зазначенийінформаційний матеріал,оскількисаме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації»). Веб-сайт - сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). В матеріалах справи містяться належні та достовірні письмові докази, надані стороною позивача, які підтверджують, що відповідач ОСОБА_2 є власником веб-сайту « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_8 його головним редактором.При цьому,як встановленосудом,автори вказанихвище публікаційневідомі,а томувласник веб-сайту,на якомурозміщенозазначений вище інформаційний матеріал, та його головний редактор як отримувач послуг хостингу є належними відповідачами у даній справі. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачами стосовно позивача було поширено інформацію, яка не відповідає дійсності, в результаті чого були порушені його особисті немайнові права, а тому суд вважає за можливе зобов`язати їх спростувати недостовірну інформацію щодо позивача ОСОБА_1 шляхом вилученням цієї недостовірної інформації з указаного вище веб-посилання. При цьому суд виходить з наступного. Статтею 13 Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ч. 2 ст.278ЦК України якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. Таким чином, законом передбачені різні способи захисту порушених прав, зокрема, й шляхом вилучення публікацій. Застосування такого способу захисту особистого немайнового права, як спростування недостовірної інформації, за умови, що така інформація залишиться загальнодоступною у мережі Інтернет та може бути у подальшому скопійована, передрукована чи розповсюджена іншим чином, не забезпечить ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача на недоторканість ділової репутації. Враховуючи, що спосіб захисту порушеного права має бути ефективним, в даному випадку наявні підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов`язання відповідачів видалити недостовірну інформацію з відповідного веб-сайту у мережі Інтернет. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч. 4 ст. 23 ЦК України). Статтею 1167 ЦК України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, відповідно до частини першої якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. У п. 5 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від31.03.1995року №4«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди» судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, в даному випадку предметом доказування є вина відповідачів, причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями відповідачів та спричинення моральної шкоди позивачу. Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження вимог про стягнення моральної шкоди позивач зазначив лише перелік обставин, які, на його думку, свідчать про заподіяння йому моральної шкоди, однак позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 77, 78ЦПК України на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру саме внаслідок неправомірних дій відповідачів та з яких міркувань він виходив при визначенні розміру моральної шкоди. За таких обставин, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди на користь позивача відсутні. Таким чином, суд, всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 частково ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно задовольнити частково. На підставі викладеного ст.ст. 3, 28, 32, 68 Конституції України, ст.ст. 201, 277 ЦК України, ст.ст. 30, 47 Закону України «Про інформацію», постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Просудову практикуу справахпро захистгідності тачесті фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної таюридичної особи»№ 1від 27лютого 2009року та керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 78, 81, 89, 100, 259, 265, 268, 273, 280-282, 353-355 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - задовольнити частково. Визнати недостовірною й такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_1 ), інформацію, поширену проти нього ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрованого: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (проживаючого: АДРЕСА_3 ) видалити публікацію під назвою: « ОСОБА_5 судья «семьи» или пьяный убийца, избежавший наказания» за посиланням: http://w-n.com.ua/archives/3513. В іншій частині в задоволенні позовних вимог, - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Заочне рішення постановлено у нарадчій кімнаті. Повне рішення виготовлено 20.03.2024 року. Суддя О. С. Данилюк Джерело: ЄДРСР 117789356
  14. Велика палата погодилась з судами попередніх інстанцій, які зазначили: 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. Щодо участі прокурора: 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом.