ANTIRAID

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю. 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 496/1059/18 Провадження № 14-209цс21 у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним і вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: -визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (відповідно до встановлених судом першої інстанції обставин правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль», надалі залежно від контексту - Банк, АППБ «Аваль», ВАТ «Райффайзен банк Аваль»); -вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року, реєстраційний номер обтяження 3400567. 2. Позов мотивував тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку належить земельна ділянка, зокрема, згідно з останнім актом - площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368) у АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка позивача). 3. 24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV ОСОБА_2 також отримав державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності на ту саму земельну ділянку, яка належала позивачу з 10 березня 1994 року. 4. Заочним рішенням від 25 квітня 2008 року Біляївський районний суд Одеської області в цивільній справі № 2-65/2008 скасував рішення Нерубайської сільської ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІV в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки і визнав недійсним державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433. 5. У тій цивільній справі суд установив, що з 2007 року спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням між ОСОБА_2 і Банком договору іпотеки від 30 червня 2006 року. 6. Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку в повному обсязі, оскільки на час передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку останній не був власником земельної ділянки позивача. 7. Отже, укладений між ОСОБА_2 та Банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року не забезпечував належного виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором. 8. Готуючи документи для отримання кредиту, позивач дізнався, що спірний договір іпотеки є чинним, а іпотекодержателем є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») у зв`язку з відступленням Банком права вимоги. 9. Вважає недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу укладення, тобто з 30 червня 2006 року. 10. Послався на те, що ОСОБА_2 на час укладення договору іпотеки не набув права власності та розпорядження цим майном за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування та скасованим державним актом. 11. Просив також вилучити і відповідні записи з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна -земельної ділянки позивача, оскільки їх наявність порушує його права. 12. Рішенням від 30 листопада 2018 року Біляївський районний суд Одеської області позов задовольнив та вирішив: - визнати недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року із часу його укладення, тобто з 30 червня 2006 року; - вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 3400567) - земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . 13. Постановою від 14 січня 2020 року Одеський апеляційний суд залишив рішення місцевого суду без змін. 14. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, оскільки оскаржений договір іпотеки від 30 червня 2006 року між ОСОБА_2 і Банком безпосередньо стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача. 15. Вважали, що за оспорюваною угодою Банк отримав в іпотеку майно, яке є власністю ОСОБА_1 . 16. Дійшли висновку, що ОСОБА_2 не був власником спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на неї за правовстановчими документами, які надалі суд визнав недійсними. 17. Зазначили, що Банк (іпотекодержатель), правонаступником якого в цьому зобов`язанні є ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», був обізнаний про ухвалення судового рішення від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008, проте не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав. 18. Послалися на те, що при нотаріальному посвідченні договору іпотеки від 30 червня 2006 року нотаріус вчинив записи до відповідних реєстрів. 19. Отже, за наслідками визнання недійсним іпотечного договору від 30 червня 2006 року слід повернути його сторони до стану, який існував до укладення та посвідчення цього договору, тобто ці записи в зазначених реєстрах необхідно вилучити. 20. Дійшли висновку, що із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року в ОСОБА_1 наявні перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існуюче обтяження земельної ділянки перешкоджає йому в повному обсязі розпоряджатися майном і це порушення є триваючим. 21. Вважали, що позов про його усунення є негаторним, а позовна давність на спірні правовідносини не поширюється. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 22. У лютому 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року й ухвалити нове рішення - про відмову в позові. 23. Ухвалою від 15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 496/1059/18. 24. Ухвалою від 17 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 25. Постановою від 10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» задовольнила частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30 червня 2006 року скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінила, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 )». 26. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15. 27. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав земельну ділянку в іпотеку за договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном. 28. Зазначила, що оскільки ОСОБА_1 з 25 липня 1995 року набув право власності на земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, то позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи товариства про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом 29. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 30. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон про державну реєстрацію) у чинній редакції відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення. 31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 32. Посилалася на те, що такий підхід застосовний і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен банк Аваль», а також відступлення останнім на користь товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам договір, на відміну від внесених до реєстру на його підставі записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості. 33. Зауважила, що оскільки вимога про визнання недійсним договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи товариства про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги. 34. Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. 35. Вважала, що судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. 36. При цьому зазначила, що оспорення ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення. 37. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду врахувала власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погодилася в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, та відхилила протилежні доводи товариства щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження земельною ділянкою. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати, оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень. 39. Виходила з того, що ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення записів з реєстрів наявністю в нього права власності на земельну ділянку та незаконністю реєстрації за товариством права іпотеки на підставі договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном. 40. Дійшла висновку, що виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити записи з реєстрів слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки товариства на земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звернулася mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18. ІІ. Зміст окремої думки 41. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині мотивів щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки та належного способу захисту. Щодо кваліфікації недійсності договору іпотеки, вчиненого неправомочною особою (у випадку дефекту волі власника майна на передачу його в іпотеку) 42. Відповідно до статті 12 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 43. Згідно із статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 44. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 46. Згідно із частинами першою - другою, шостою - сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 47. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 48. Відповідно до частин першої - другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 49. Згідно із частиною другою статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю гарантується. 50. За змістом статей 3, 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про іпотеку) нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа, у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 51. Суди попередніх інстанцій установили, що з березня 1994 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 . 52. Проте в червні 2006 року ОСОБА_2 на підставі фіктивних документів (які надалі визнані недійсними в судовому порядку) за нотаріально посвідченим договором передав належну позивачу земельну ділянку в іпотеку АППБ «Аваль» на забезпечення власних кредитних зобов`язань перед банком на 10 000,00 (десять тисяч) дол. США. 53. На час звернення з позовом у цій справі право власності на спірну земельну ділянку належним чином зареєстровано за ОСОБА_1 . 54. Разом з тим зареєстровані обтяження за іпотечним договором між відповідачами перешкоджають власникові вільно розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. 55. Статтею 204 ЦК України гарантується презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 56. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. 57. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України). 58. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ? третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (оспорюваний правочин) (згідно зі статтею 215 ЦК України). 59. Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 60. Згідно із частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 61. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. 62. Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні правочини та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемний правочин) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. 63. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини другої статті 215 ЦК України визнання такого правочин недійсним судом не вимагається. 64. Правочин є безспірно нікчемним, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи. 65. У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. 66. Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний у силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення. 67. На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів у момент вчинення, як уже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки. 68. Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки. 69. Згідно із частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 70. У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік. 71. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину. 72. Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16. 73. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку. 74. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. 75. Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина, право державної, комунальної та приватної власності тощо. 76. Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину. 77. Отже, для нікчемного за статтею 228 ЦК України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням. 78. Укладення третіми особами договору іпотеки щодо нерухомого майна без належних на те юридичних підстав призводить до виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна стосовно розпорядження належним йому майном і створює фактичну можливість для особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно. 79. ОСОБА_2 , передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. 80. Укладений між ОСОБА_2 та банком договір іпотеки від 30 червня 2006 року спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою позивача ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319, 321 ЦК України та статті 1 ЗК України, такий договір згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним (див. близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, провадження № 12-9гс23, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, провадження № 12-58гс21, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20). 81. Щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстроване право іпотеки, якого не існує, тому позивач як власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про застосування належного способу захисту своїх прав та інтересів. Щодо способу захисту порушених нікчемним правочином прав власника на майно 82. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). 83. Правова природа позовної вимоги про захист порушеного права визначається судом відповідно до юридичної мети її пред`явлення. 84. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки сформулювала, зокрема, у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, пункт 61, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, пункт 8.31, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, пункт 21). 85. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. 86. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, пункт 72, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, пункт 95). 87. Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину, обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю. 88. Заявлена ОСОБА_1 вимога про визнання договору іпотеки недійсним є неналежним способом захисту порушеного права з огляду на нікчемність цього правочину, у її задоволенні належить відмовити саме із цих підстав. 89. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга цієї статті). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя тієї ж статті). 90. За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). 91. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, відповідно до якої якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. 92. Таким чином, вимога про повернення майна, переданого на виконання нікчемного відповідно до статті 228 ЦК України правочину, може бути пред`явлена стороною нікчемного правочину. ОСОБА_1 не є стороною нікчемного договору іпотеки. 93. Раніше Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 94. Замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20). 95. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння. 96. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. 97. Відповідно до належним чином встановлених обставин цієї справи позивач здійснює на час звернення до суду фізичне володіння спірною земельною ділянкою (має доступ до неї та має її у своєму безпосередньому користуванні) і юридичне володіння нею (чинна державна реєстрація його права власності). 98. Із часу укладення договору іпотеки від 30 червня 2006 року порушуються права ОСОБА_1 , створюються перешкоди у здійсненні ним права власності на відповідну земельну ділянку. 99. Існування обтяження його нерухомого майна за цим договором іпотеки перешкоджає йому у вільному розпорядженні своєю нерухомістю, тому позов про його усунення є негаторним. 100. Віндикаційний позов - це вимога неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (стаття 387 ЦК України). 101. Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини цієї справи, немає підстав розглядати віндикаційний позов як належний спосіб захисту порушеного права позивача, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині. 102. За змістом статей 3, 5 Закону про іпотеку нерухоме майно в іпотеку може передавати лише власник, або особа у якої це майно перебуває на праві господарського відання (якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація). 103. Також для договору іпотеки, в якому не бере участі дійсний власник нерухомого майна, але який передбачає передачу його майна в іпотеку без його згоди, дійсний власник нерухомого майна є третьою стороною. 104. Отже, іпотечне зобов`язання не може створювати для нього будь-якого обов`язку (частина перша статті 511 ЦК України). 105. За частиною другою статті 3 Закону про державну реєстрацію речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 106. Визначення поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 1 частини першої статті 2 цього Закону) й безпосередньо обтяження (пункт 5 частини першої статті 2 цього Закону) дають підстави для висновку, що обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном і виникає з часу внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту такого обтяження. 107. Це відповідає висновку Конституційного Суду України, який зазначив, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. 108. Отже, іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 109. Проте, з урахуванням зазначеного, виникнення відповідних обмежень у власника нерухомого майна на підставі договору іпотеки, укладеного третіми особами щодо його нерухомого майна без належних на те юридичних підстав, не відповідає вимогам статей 14 та 41 Конституції України, статей 316, 317, 319 та 321 ЦК України. 110. Відповідно до Конституції України визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008). 111. Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (абзац п`ятий мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020). 112. Отже, зазначений власник нерухомого майна наділений, зокрема, правом, передбаченим статтею 391 ЦК України. 113. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України). 114. Іпотека припиняється, зокрема, у разі визнання іпотечного договору недійсним (частина перша статті 17 Закону про іпотеку). 115. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону про іпотеку). 116. Обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору (пункт 5 частини першої статті 2 Закону про державну реєстрацію (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин). 117. Відповідно до частини другої статті 26 Закону про державну реєстрацію (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 118. Отже, на час звернення позивача до суду його вимога вилучити з Державних реєстрів запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна як спосіб захисту порушеного права закону не суперечила. 119. За чинною на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду редакцією частини третьої статті 26 Закону про державну реєстрацію відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. 120. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. 121. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. 122. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. 123. Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин. 124. Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. 125. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення. 126. Якщо позивач вважає порушеними свої права на предмет іпотеки, він може з огляду на фактичні обставини вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). 127. Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, унаслідок чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Зокрема, позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача. 128. Зважаючи на обставини цієї справи, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. 129. З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України [пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21]. 130. З огляду на обставини цієї справи, вважаю, що заявлену вимогу про вилучення з Державних реєстрів запису про заборону відчуження об`єкта нерухомості (з урахуванням змін у профільному законі) слід розцінювати як вимогу власника нерухомого майна про усунення перешкод у користуванні ним. Суддя С. Ю. Мартєв Джерело: ЄДРСР 118627070

‼️🇷🇼Які підстави для обмеження права керуванням транспортними засобами та яка процедура обмеження та відновлення цього права і як цього запобігти. Про це все Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 11 квітня 2024 року № 3633-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3633-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Треба оскаржити повідомлення-рішення податкової і потім зупиняти виконавче провадження.

‼️🇷🇼Підстави для відстрочки тих хто навчається, має батьків чи дружин інвалідів принципово змінились. Детально про всі зміни Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 11 квітня 2024 року № 3633-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3633-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Порядок звільнення строковиків у запас чітко врегульовано Указом Президента України та Прикінцевими положеннями ЗУ Про військовий обов’язок і військову службу. Чому намагання зарахувати строковиків у оперативний резерв є незаконними та як діяти. 🔸Указ Президента України від 7 березня 2024 року №149/2024 Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби - https://www.president.gov.ua/documents/1492024-50025 🔸ЗУ від 23 лютого 2024 року № 3600-IX Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" щодо строків строкової військової служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3600-IX#Text 🔸ст. 26-1 ЗУ Про військовий обов'язок і військову службу - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#n574 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Короля В. В., Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» до Акціонерного товариства «Укртрансгаз» про стягнення 3 570 893,00 грн, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року, постановлене суддею Карабань Я. А., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Коробенка Г. П., Козир Т. П., Чорногуза М. Г. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У травні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Луганськгаз Збут» (далі - ТОВ «Луганськгаз Збут», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - АТ «Укртрансгаз», відповідач) 3 570 893,00 грн, з яких 2 357 423,49 грн інфляційних втрат і 1 213 469,51 грн трьох процентів річних. ТОВ «Луганськгаз Збут» обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що АТ «Укртрансгаз» своєчасно не повернуло позивачу безпідставно отримані від нього грошові кошти у сумі 18 454 848,76 грн, що встановлено судовими рішеннями у справі № 910/17567/19, протиправно користувалося ними з 26 лютого 2019 року до 07 травня 2021 року, тому за цей період на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач нарахував інфляційні втрати та три проценти річних. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 20 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов, стягнув з відповідача на користь позивача суму в 2 357 423,49 грн інфляційних втрат, 1 213 469,51 грн трьох процентів річних та розподілив судові витрати. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач прострочив виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, тому позивач правомірно нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період з 26 лютого 2019 року до 06 травня 2021 року. За висновками судів, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна, грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн, настав у відповідача у той момент, коли він дізнався про безпідставність набуття цього майна. Обставини одержання згаданих грошових коштів були відомі відповідачу з моменту їх зарахування на його розрахунковий рахунок в банківській установі, тобто з 25 лютого 2019 року. Тож відповідач після отримання зазначених коштів був зобов`язаний повернути їх одразу, тобто прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих грошових коштів та неправомірного їх використання розпочалося з наступного дня, з 26 лютого 2019 року. Постановою від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 Північний апеляційний господарський суд лише підтвердив факт безпідставності набуття грошових коштів, а зобов`язання щодо їх повернення виникло не з рішення суду, а безпосередньо на підставі закону. Оскільки рішенням у справі № 910/17567/19 встановлено, що перерахування грошових коштів без достатньої правової підстави відбулося 25 лютого 2019 року, наявність судових актів, якими встановлено факт безпідставності набуття грошових коштів, та набрання ними законної сили не змінює правову природу грошових зобов`язань, а також дати їх виникнення чи припинення. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ АТ «Укртрансгаз», не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, через систему «Електронний суд» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року у справі № 910/3831/22, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга містить такі доводи та міркування. Відповідно до закону обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту, коли особа дізналася про безпідставність одержання цього майна. У цьому спорі право вимоги позивача про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відповідного обов`язку виконання такої вимоги відповідачем виникло лише після ухвалення Північним апеляційним господарським судом постанови від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19, якою встановлено факт безпідставного набуття грошових коштів. Натомість є помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що початком періоду прострочення є дата зарахування грошових коштів на рахунок відповідача, а не дата ухвалення судового рішення апеляційним судом. Відповідно і здійснені позивачем розрахунки інфляційних втрат та трьох відсотків річних є неправильними, оскільки розраховувати їх потрібно за період з 23 березня до 06 травня 2021 року. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Луганськгаз Збут» заперечувало проти доводів АТ «Укртрансгаз» та просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін Ухвалою від 29 травня 2023 року Касаційний господарський суд передав справу № 910/3831/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилаючись на існування виключної правової проблеми, яка полягає у відмінній практиці касаційних судів у вирішенні питання настання строку виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, а також неіснуванні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо цього правового питання. Постановою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу АТ «Укртрансгаз» без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 березня 2023 року - без змін, розподілила судові витрати. Постанова мотивована тим, що недоговірне зобов`язання виникає у особи безпосередньо з правила статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає у особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому разі є механізмом примусового виконання відповідачем свого зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів, яке він не виконує добровільно. У постанові у справі № 910/17567/19 апеляційній суд встановив, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з приписами статті 1212 ЦК України. За обставинами справи, відповідач знав, що позивач був проти придбання в нього послуги балансування, що таку послугу відповідач надає в односторонньому порядку на підставі правил розділу XIV Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС), що сплачені позивачем за цю послугу кошти в сумі 18 454 848,76 грн є спірними з підстав фактичного ненадання відповідачем зазначеної послуги в межах укладеного сторонами договору транспортування. Відповідно відповідач повинен був знати про безпідставне отримання ним спірних коштів. Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, виникає, виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі настав з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили період прострочення та правомірно вирішили спір, що виник між сторонами. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку. 1. Визначення основного регулятора спірних відносин між сторонами 1.1. Частинами першою-третьою статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. 1.2. Приписи статті 6 ЦК України визначають співвідношення договору з актами цивільного законодавства, яке ґрунтується на принципі свободи договору і поширюється на будь-який правочин. У зв`язку з цим на правила Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків прямого законодавчого обмеження права сторін договору відступати від правил нормативно-правових актів. 1.3. Згадана стаття встановлює припустимість укладення будь-яких договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, але таких, які безпосередньо не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Принцип свободи договору дає можливість реалізувати приватним особам право врегулювати свої відносини за власним розсудом за допомогою договору, не передбаченого актами цивільного законодавством. В таких випадках має місце усунення прогалин у законодавстві, і договір фактично виступає своєрідним джерелом цивільного права, обов`язковим для певного кола учасників відносин. 1.4. ЦК України (в частині третій статті 6) сформулював правило про співвідношення договору і закону в тих випадках, коли щодо певних відносин існує зазначення в актах цивільного законодавства, але сторони бажають за згодою між собою врегулювати ці відносини інакше. В такій ситуації сторони договору мають право вибору: використати приписи акта цивільного законодавства для врегулювання своїх відносин або за власним розсудом відступити від таких правил актів цивільного законодавства шляхом встановлення в договорі інших правил поведінки, ніж це передбачено законодавством. Водночас, законодавець обмежує право сторін договору відступити від приписів актів цивільного законодавства трьома випадками, коли: 1.4.1. це прямо заборонено таким актом; 1.4.2. обов`язковість для сторін приписів актів цивільного законодавства випливає із їх змісту; 1.4.3. обов`язковість для сторін правил актів цивільного законодавства випливає із самої суті відносин між сторонами. Це правило ЦК України потрібно розглядати так, що сторони у договорі не можуть відступити від змісту актів законодавства, якщо нормотворець очевидно зазначає про обов`язок діяти відповідно до цього акта, визначаючи, що його приписи мають імперативний характер. 1.5. Отже, у зв`язці «договір - закон» перший, безумовно, не повинен безпосередньо суперечити другому - закону. Проте, передусім важливою є модель такого несуперечення, яка залежить від методу правового регулювання суспільних відносин, а ним в цивільному праві, як відомо, є диспозитивність, притаманна переважній більшості його правових норм. 1.6. Тож основне юридичне значення статті 6 ЦК України полягає в закріпленні презумпції диспозитивного значення актів цивільного законодавства, що знаходить прояв у наданні сторонам права в договорі відступити від приписів актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на підставі взаємної домовленості. Приписи актів цивільного законодавства мають імперативне значення винятково тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами або випливає зі змісту відносин між сторонами. 1.7. Відповідно до статті 6 ЦК України договір є таким самим регулятором цивільних відносин, як і чинне законодавство. У договірних відносинах сторони навіть вправі інакше врегульовувати свої відносини, ніж це передбачено у законі, крім випадків прямо заборонених чинним законодавством або коли така заборона випливає з його змісту. 1.8. За обставинами цієї справи 25 липня 2017 року ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) уклали договір транспортування природного газу № 1707000361 (далі - договір транспортування). 1.9. Отже, між сторонами у справі безперечно існують договірні відносини. Саме зазначений договір є основним регулятором тих правових відносин, які виникли на його підставі. Тому помилковими є висновки судів у цій справі про те, що якісь відносини між сторонами, пов`язані з виконанням укладеного ними договору, можуть виникати поза його межами, тобто існувати за межами договірного зобов`язання. Потрібно виходити з того, що відносини з виконання договірного зобов`язання не можуть бути одночасно і договірними, і позадоговірними. 1.10. Відповідно до фактичних обставин справи правовий спір між сторонами виник в оцінці існування так званого «негативного небалансу газу», а відповідно й виникнення заборгованості з оплати за нього. 1.11. Правова проблема, яку вирішувала Велика Палата Верховного Суду, полягала у тому, чи настав та коли той момент, у який АТ «Укртрансгаз» мало усі підстави вважати, що отримані від ТОВ «Луганськгаз Збут» 18 454 848,76 грн є такими, що отримані без достатньої правової підстави. 1.12. Передусім відповідь на це запитання мала бути віднайдена серед умов укладеного між сторонами договору. 1.13. На наше переконання, ключове правило щодо вирішення порушеного питання закріплене у пункті 9.5 цього договору, відповідно до якого розбіжності щодо вартості послуг балансування підлягають урегулюванню відповідно до умов цього договору або в суді. За обставинами цієї справи до прийняття рішення суду вартість послуг балансування, які замовник зобов`язаний сплатити в строк, передбачений пунктом 9.4 цього договору, визначається за даними оператора. 1.14. Надавши системне тлумачення наведеним умовам договору, можливо зробити висновок, що в разі виникнення між його сторонами спору щодо вартості послуг балансування і належних до сплати платежів, такий спір підлягає вирішенню судом і лише зі змісту рішення суду може бути з`ясоване питання про належність чи неналежність відповідних платежів, отже й про підставність або безпідставність їх отримання. І найважливіший висновок з тлумачення пункту 9.5 цього договору полягає у тому, що до моменту вирішення такого спору судом вартість послуг балансування визначається в односторонньому порядку - оператором ГТС, тобто відповідачем у цій справі. 1.15. Наведена договірна умова з приводу розв`язання спірних питань щодо визначення вартості послуг балансування не суперечить у спеціальному законодавству. Так, у главі 5 розділу IIIпункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТСвизначено порядок вирішення спірних питань щодо обсягу переданого/прийнятого газу, зокрема передбачено, що усі спори (розбіжності), які виникають при здійсненні обліку природного газу повинні вирішуватись шляхом переговорів. У разі неможливості досягнення згоди шляхом переговорів пред`явлені спірні питання передаються на розгляд до суду. 1.16. Тож, враховуючи умови договору транспортування та спеціальні правила Кодексу ГТС, можливо виснувати, що момент, коли розпочинається період безпідставного збагачення, має пов`язуватися саме з моментом набрання рішенням суду законної сили, яким встановлено факт безпідставності набуття майна, а не з моментом отримання таких коштів відповідачем у справі. 1.17. Переконані, що, враховуючи диспозитивність правил цивільного законодавства у регулюванні таких правових відносин, саме умови, викладені у договорі, мають пріоритет над актами цивільного законодавства у тому випадку, якщо учасники таких договірних відносин скористалися правом на саморегулювання своїх відносин. 2. Щодо визначення правової природи відносин, що виникли між сторонами спору 2.1. Оцінюючи те, чи можна до відносин між сторонами застосувати правила, викладені у частині першій статті 1212 ЦК України, переконані у такому. 2.1.1. Загальне правило визначення кондикційних відносин сформульоване у частині першій статті 1212 ЦК України, яким передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 2.1.2. Аналіз частини першої статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 2.1.3. набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2.1.4. відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. 2.1.5. Загальне правило, викладене в частині першій статті 1212 ЦК України, буквально не передбачає можливості застосування інституту безпідставного збагачення до договірних відносин. 2.1.6. Тобто в разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі; отримане однією зі сторін у договірному зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. 2.1.7. Отже, за своєю правовою природою кондикційні відносини у вузькому значенні цієї категорії не передбачають існування інших, зокрема договірних відносин між їх учасниками. Це випливає, зокрема, зі змісту частини третьої цієї статті, згідно з якою ці правила можуть бути застосовані також і до інших відносин, які за своєю правовою природою не є суто кондикційними. Зокрема законодавець поширив положення цієї умови на повернення виконаного за зобов`язанням (пункт 3 частини третьої статті 1212 ЦК України). Застосування цього пункту можливе, зокрема, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов. 2.2. Щодо можливості застосування до спірних відносин правил частини третьої статті 1212 ЦК України 2.2.1. Правила частини третьої статті 1212 ЦК України містять опис правових відносин, що не є суто кондикційними відносинами у вузькому значенні цього поняття, тобто не є condictio sine causa. Вочевидь, що приписи частини третьої статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані до договірних відносин, відповідно до змісту статті 6 ЦК України, лише в тому випадку, якщо умови договору та акти цивільного законодавства, якими регулюються саме відносини із такого договору, не містять спеціальних правил про порядок розрахунків та повернення виконаного у такому договірному зобов`язанні, зокрема й зайво чи безпідставно сплаченого. 2.2.2. Відтак, спершу правила про порядок та умови повернення зайво чи безпідставно сплаченого у договірному зобов`язанні потрібно віднаходити серед умов погодженого сторонами договору, далі - у приписах спеціального законодавства - у Кодексі ГТС, який містить спеціальні правила щодо регулювання спірних правовідносин. І лише у тому випадку, коли ані умови договору, ані правила спеціального законодавства не врегульовують подібні правові питання, можливим є застосування правил, передбачених у статті 1212 ЦК України. Приписи статті 1212 ЦК України до договірних відносин мають застосовуватися лише такою мірою і у такий спосіб, якщо правила чи умови договору не містять відповідних приписів, тобто не передбачають відповіді на таке запитання. 2.2.3. Тож стосовно спірних правовідносин вони не є суто кондикційними, оскільки цивільні відносини між сторонами передовсім врегульовані умовами укладеного між ними договору, тому їх можна розглядати кондикційними у широкому сенсі цього визначення, коли згідно з частиною третьою статті 1212 ЦК України правила про заборону незаконного збагачення застосовні до них субсидіарно. 3. Визначення моменту виникнення обов`язку з повернення зайво (або без достатньої правової підстави) сплаченого у договірному зобов`язанні 3.1. Серед приписів правових норм інституту, що регулюють кондикційні зобов`язання, немає імперативного правила щодо того, з якого саме моменту виникає кондикційне зобов`язання, тобто зобов`язання повернути безпідставно отримане майно (гроші). 3.2. Системний аналіз статей 1212, 1214 ЦК України у взаємозв`язку з приписами статей 3, 509 цього Кодексу свідчить, що визначення моменту виникнення в особи (боржника) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого нею майна, з урахуванням справедливості, розумності та неприпустимості безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої, передбачає доцільним урахування такого моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. 3.3. Особа не може вважатися такою, що має обов`язок повернути безпідставно набуте майно (зокрема, грошові кошти) до того часу, доки вона, діючи відповідно до вимог ділового обороту, з належним рівнем розумності й обачливості, не дізналася або не могла дізнатися про самий факт свого безпідставного збагачення. 3.4. Під час визначення моменту обізнаності набувача майна про безпідставність його володіння майном потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача майна (суб`єктивну складову такої поведінки) та зважати не лише на момент, коли він дізнався про набуття ним майна, а й на момент, коли він міг дізнатися про відсутність правових підстав для набуття ним майна, адже конструкція «особа дізналася або могла дізнатися про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави» зобов`язує набувача майна діяти розсудливо, обачно, вживаючи заходів для з`ясування підстав володіння ним таким майном. 3.5. Отже, за загальним правилом, такий момент визначається як момент, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння чужим майном без достатньої правової підстави. Це означає також, що, вирішуючи питання про момент, коли набувач не лише дізнався, але міг дізнатися, потрібно брати до уваги добросовісність поведінки набувача. 3.6. Тож у кондикційних правовідносинах момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна визначається як у випадку відсутності підстав набуття, збереження чужого майна, так і у разі набуття майна за наявності правової підстави, яка згодом відпала, виходячи з аналізу та оцінки обставин, за яких особа набула, зберегла чуже майно (обставин відпадіння правової підстави набуття майна), тобто з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про безпідставність отримання майна. 3.7. Проте, момент виникнення в особи (набувача майна) обов`язку з повернення потерпілому безпідставно набутого майна та його виконання нею не є тотожним моменту, з якого зобов`язання особи з повернення цього майна вважається простроченим (моменту прострочення кондикційного зобов`язання), оскільки на відміну від останнього, виникнення в особи обов`язку з повернення безпідставно набутого майна та його виконання цією особою за своє суттю є періодом у часі, з якого особа стає обізнаною про безпідставність набуття (збереження) нею майна потерпілої особи та про наявність обов`язку з повернення майна цій особі, який має виконуватися з урахування характеру підстав (юридичних фактів), за яких було безпідставно набуте нею майно. 3.8. Наголошуємо, що кондикційні зобов`язання залежно від наявності підстави набуття майна в момент такого набуття можна класифікувати на дві групи: підстави набуття такого не існувало навіть у момент отримання (набуття); підстава набуття існувала, але згодом підстава, на якій майно було набуте, припинила існувати (втратила свою силу, чинність тощо, зокрема як аванс, переданий на виконання договору, що не був укладений). 3.9. З врахуванням викладеного, момент виникнення кондикційного зобов`язання можна визначити: у випадку відсутності підстави набуття чужого майна - лише виходячи з аналізу та оцінки обставин, на яких до особи потрапило чуже майно, тобто з моменту, коли особа могла дізнатись про безпідставність отримання майна; у випадку, коли підстава набуття майна існувала, але згодом відпала, - сукупністю обставин, що характеризують підставу, на якій майно було отримано, та обставин відпадіння цієї підстави. 3.10. Остання група правовідносин характеризується тим, що особа утримує майно (гроші), яке вона має повернути потерпілому, у зв`язку з відпадінням підстави набуття цього майна (грошей). Це стосується вимог, щодо яких кондикційні правовідносини є субсидіарними (частина третя статті 1212 ЦК України), а саме: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 3.11. Коли вирішується спір за переліченими вимогами, наприклад, про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні, ухвалюється судове рішення, яке підлягає виконанню у встановленому законом порядку. У цьому випадку судове рішення дозволяє кваліфікувати зобов`язання як кондикційне, оскільки набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання апріорі не є безпідставним. 3.12. За обставинами цієї справи кондикційне правовідношення виникає як субсидіарне, тобто таке, що визначає наслідки збереження майна (грошей), які підлягають поверненню згідно з рішенням суду. Як в цьому, так і в інших трьох випадках, передбачених частиною третьою статті 1212 ЦК України, юридичним фактом, який породжує кондикційне зобов`язання, є рішення суду (враховуючи врегулювання цих спірних відносин між стороами умовами пункту 9.5. укладеного договору). В цих випадках саме в момент набрання рішенням суду законної сили особа дізнається про володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути це майно іншій стороні правочину. 3.13. Резюмуючи викладене та врахувавши врегулювання цього питання умовами пункту 9.5. укладеного договору, відзначаємо, що у разі існування спору між сторонами договірних відносин початком моменту прострочення набувачем виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутих коштів потерпілій особі є момент у часі, коли особа - набувач майна - дізналася або могла дізнатися про безпідставність набуття (збереження) нею цих коштів. Такий момент пов`язаний з набранням законної сили судовим рішенням, у якому суд у певний спосіб врегулював існуючий спір та установив безпідставність набуття (збереження) особою в межах виконання договірних правовідносин майна, належного потерпілій особі. 3.14. У такій правовій ситуації суд у власному рішенні констатує про безпідставність набуття (отримання) грошових коштів (майна) особою та підтверджує відсутність юридичних підстав для їх подальшого збереження такою особою, а тому з моменту набрання ним законної сили особа в конкретному випадку достеменно може вважатися обізнаною про своє володіння чужим майном без достатньої правової підстави і обов`язок повернути майно іншій особі. 3.15. До цього моменту перерахування потерпілою особою на виконання умов укладеного між сторонами договору (в рахунок виконання договірних зобов`язань) грошових коштів у розумінні статті 1212 ЦК України не може вважатися безпідставним набуттям (збереженням) особою коштів за відсутності правової підстави, оскільки перерахування коштів здійснено у межах виконання зобов`язань за договором. 4. Врахування й оцінка обставин справи, що переглядалася 4.1. Щодо обставин конкретної справи, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, потрібно враховувати, що сума в розмірі 18 454 848,76 грн від самого початку виникнення такого правового питання була спірною, тобто щодо виникнення та існування обов`язку з її оплати між сторонами від початку не було згоди. 4.2. У пункті 3 глави 1 розділу ХІV Кодексу ГТС визначено, що перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу є негативним небалансом. 4.3. Позивач у цій справі допустив виникнення негативного небалансу газу (тобто спожив більше обсягів природнього газу, ніж було заплановано і сплачено ним), тому відповідач спочатку цілком підставно вважав, що має право на застосування під час оплати зайво спожитого природного газу правил і умов договору, що передбачають можливість застосування підвищеної ціни на природний газ. 4.4. Позивач, не заперечуючи проти виникнення негативного небалансу газу, не погодився із застосованою відповідачем підвищеною ціною за спожитий газ, навпаки з цього приводу пред`явив претензію АТ «Укртрансгаз». Позивач вважав, що врегулював це питання з іншим постачальником - Акціонерним товариством «Оператор газорозподільної системи «Луганськгаз» (далі - АТ «Луганськгаз»), нібито придбавши в нього необхідні обсяги природного газу. 4.5. Проте, це врегулювання негативного небалансу газу, проведене між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», не визнало АТ «Укртрансгаз», оскільки, за твердженням відповідача, АТ «Луганськгаз» продало ТОВ «Луганськгаз Збут» ті обсяги газу, яких не було у продавця і які йому не належали. Тож АТ «Укртрансгаз» не акцептувало врегулювання негативного небалансу газу між ТОВ «Луганськгаз Збут» й АТ «Луганськгаз», вважаючи свої дії з пред`явлення рахунку на сплату більш ніж 18 млн. грн правомірними. Такий стан неврегульованості спору між сторонами існував до ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19. 4.6. У справі № 910/17567/19 суди виснували, що якщо АТ «Укртрансгаз» вважало, що в результаті поставки природного газу від АТ «Луганськгаз» до ТОВ «Луганськгаз Збут» відбулося перевищення обсягів відібраного природного газу з газотранспортної системи над обсягами переданого природного газу з боку АТ «Луганськгаз», АТ «Укртрансгаз» повинно було визначити спірний об`єм газу як негативний місячний небаланс АТ «Луганськгаз» та здійснити послуги балансування саме третій особі, а не покладати відповідальність на позивача у цій справі. 4.7. Також у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5. Щодо оцінки висновків судів у рішеннях у справі № 910/17567/19 5.1. Суди у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, не вирішували питання про повернення 18 454 848,76 грн, тому вочевидь й у цій справі оцінка обов`язку з повернення цієї суми не мала здійснюватися. У цій справі суди вирішували виключно питання про застосування відповідальності та стягнення грошових коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, внаслідок несвоєчасного повернення відповідачем спірної суми в розмірі 18 454 848,76 грн. Суди у цій справі не були пов`язані з правовою оцінкою, зробленою в іншому спорі, зокрема у справі № 910/17567/19, а лише мали б врахувати преюдиційно встановлені обставини. 5.2. Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. 5.3. Обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. 5.4. У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що від встановлення судом обставин справи потрібно відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні. 5.5. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) виснувала, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. 5.6. Як зазначалося, у справі № 910/17567/19 суди виснували, що нарахування АТ «Укртрансгаз» плати за послуги комерційного балансування природного газу за грудень 2018 року фактично відбулося поза межами умов, передбачених договором транспортування природного газу від 25 липня 2017 року № 1707000361. 5.7. На наше переконання, це судження не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судами на підставі встановлених обставин справи, тобто правовою оцінкою, а тому не носить преюдиційний характер. Натомість встановленою обставиною у справі № 910/17567/19, яка має преюдиційне значення, є зокрема те, що ТОВ «Луганськгаз Збут» (замовник) та АТ «Укртрансгаз» (оператор) 25 липня 2017 року уклали договір транспортування природного газу № 1707000361. 6. Визначення моменту прострочення у відповідача у цій справі 6.1. Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою те, що АТ «Укртрансгаз» у межах наявних із ТОВ «Луганськгаз Збут» договірних відносин з транспортування природного газу визначило негативний небаланс природного газу позивача в розмірі 18 454 848,76 грн, який 25 лютого 2019 року був оплачений позивачем на підставі складеного відповідачем акта надання послуг балансування та пред`явленого рахунку вартості послуг балансування. 6.2. Враховуючи правило, передбачене пунктом 9.5 укладеного між сторонами договору, та взявши до уваги, що 18 454 848,76 грн були предметом спору від самого початку, обов`язок з повернення цієї суми виник у АТ «Укртрансгаз» саме з моменту набрання судовим рішенням у справі № 910/17567/19 законної сили, тобто з 22 березня 2021 року. 6.3. Отже, врахувавши обставини цієї конкретної справи, саме надання судовим рішенням юридичної кваліфікації факту безпідставності набуття, збереження майна без достатньої правової підстави не впливає на час виникнення зобов`язання щодо повернення такого майна. Водночас у разі відпадіння підстави набуття майна внаслідок ухвалення судового рішення саме з набранням таким рішенням суду законної сили потрібно пов`язувати виникнення обов`язку щодо повернення безпідставно набутого майна - у тому числі у разі підтвердження судовим рішенням помилковості дій потерпілого, суб`єктивно спрямованих на належне виконання ним свого обов`язку в певному регулятивному зобов`язанні. 6.4. Відтак у спірних правовідносинах, враховуючи фактичні обставини цієї справи та передовсім умови договірного регулювання відносин між сторонами спору, рішення суду є обов`язковою передумовою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів. 6.5. Тож, у разі оспорювання потерпілим обов`язку, первісно виконаного ним у порядку належного виконання за певним договірним зобов`язанням, обов`язок з повернення безпідставно набутого майна виникає з моменту набрання законної сили судовим рішенням про повернення зазначеного майна. 6.6. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.7. Порушення грошового зобов`язання у розумінні частини другої статті 625 ЦК України полягає у простроченні його виконання, тобто несвоєчасній передачі (сплаті) грошових коштів. 6.8. Порушення боржником (набувачем майна) позадоговірного грошового зобов`язання (кондикційного зобов`язання), визначеного статтею 1212 ЦК України, є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 цього Кодексу, у виді нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат. 6.9. Прострочення виконання грошового зобов`язання як підстава застосування передбаченої статтею 625 ЦК України відповідальності у виді сплати трьох процентів річних та інфляційних втрат кредитора настає з моменту порушення боржником покладеного на нього обов`язку зі сплати відповідної грошової суми на користь кредитора, у тому числі у зв`язку з початком невиконання такого, що набрало законної сили, рішення суду про повернення безпідставно отриманих грошових коштів. 6.10. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, датою виникнення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів та зобов`язання із застосування встановленої приписами статті 625 ЦК України цивільно-правової відповідальності за його порушення є дата набрання законної сили судовим рішенням, у якому спростовано наявність обов`язку, добровільне виконання якого потерпілим зумовило виникнення зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. 6.11. Після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19 спірну грошову суму у розмірі 18 454 848,76 грн потрібно оцінювати як користування чужими коштами. Враховуючи, що сторони не врегулювали відносини щодо користування чужими коштами, і АТ «Укртрансгаз» після набрання законної сили не перерахувало спірну суму на користь ТОВ «Луганськгаз Збут», то до цих відносин застосовується загальне правило частини другої статті 625 ЦК України. 6.12. З огляду на те, що відповідачу добровільному порядку рішення суду у справі № 910/17567/19, яке набрало законної сили 22 березня 2021 року, своєчасно не виконав та лише 07 травня 2021 року перерахував на користь позивача стягнуту суму коштів у розмірі 18 454 848,76 грн, тому вважаємо, що обґрунтованим періодом нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних є період з 23 березня 2021 року (з наступного дня після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/17567/19) до 06 травня 2021 року (переддень повернення АТ «Укртрансгаз» коштів позивачу). 6.13. Підхід Великої Палати Верховного Суду про визначення початком періоду прострочення момент перерахування (передання) особою коштів у рахунок виконання договірного зобов`язання нівелює те, що кредитор може зловживати своїми правами у виді штучного збільшення періоду нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат шляхом відтермінування стягнення їх з боржника, тоді як зазначені нарахування є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не можуть слугувати засобом збагачення, оскільки не є санкцією. 7. Поведінки позивача не відповідала критеріям добросовісності і чесної ділової практики 7.1. Саме така ситуація мала місце у справі, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду. Так, ТОВ «Луганськгаз Збут», сплативши спірні кошти у лютому 2019 року, з позовом про стягнення з АТ «Укртрансгаз» 18 454 848,76 грн звернулося до суду лише у грудні 2019 року, тобто майже через десять місяців, чим фактично штучно збільшило період нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат (якщо відліком прострочення вважати день отримання відповідачем спірної суми). 7.2. На підставі принципів справедливості, розумності й добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) на суб`єкта відповідальності не може бути покладено майновий тягар, який є очевидно непропорційним характеру і наслідкам його власної поведінки. Так само неприпустимим є заохочення будь-якої недобросовісності з боку кредитора (потерпілої особи). У зв`язку з викладеним при вирішенні питання про виникнення у боржника обов`язку зі сплати процентів річних та інфляційних втрат за приписами статті 625 ЦК України потрібно брати до уваги й те, що порушення прав та інтересів кредитора може бути викликано також і його власною необережністю або умислом. 7.3. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду мала б врахувати, що кожна особа має здійснювати свої права добросовісно, що передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. 7.4. Принцип добросовісності є загальноправовим принципом, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. 7.5. Враховуючи викладене, дії позивача, які призвели до збільшення періоду прострочення, вочевидь є недобросовісними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ Переконані, що у цій справі потрібно було керуватися тими міркуваннями, що з огляду на перебування сторін спору у договірних відносинах, момент виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна потрібно пов`язувати, передовсім з умовами обов`язкового для сторін укладеного ними договору - з таким юридичним фактом як дата набрання законної сили судовим рішенням, яким констатовано безпідставність отримання майна, оскільки саме з цього моменту боржник у договірному зобов`язанні стає достеменно і у спосіб, визначений сторонами у договорі, поінформованим про наявність свого зобов`язання по відношенню до кредитора щодо повернення безпідставного отриманого майна. З урахуванням обставин цієї справи саме з моменту ухвалення постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 березня 2021 року у справі № 910/17567/19 відпала правова підстава для перерахування позивачем грошових коштів та АТ «Укртрансгаз» стало достеменно обізнаним про відсутність правових підстав для набуття ним грошових коштів у сумі 18 454 848,76 грн. Тому днем початку прострочення та відповідно нарахування коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України є 23 березня 2021 року (наступний день після набрання рішенням законної сили), а днем завершення - 06 травня 2021 року (переддень повернення позивачу коштів відповідачем). Вважаємо, що законним та справедливим результатом касаційного перегляду було б часткове задоволення касаційної скарги АТ «Укртрансгаз», скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про часткове задоволення вимог позову АТ «Укртрансгаз». Судді: С. О. Погрібний В. В. Король І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486338

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22 (провадження № 12-80гс23) за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» (далі - Товариство) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року у справі за позовом Товариства до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі - Рада), треті особи: Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі - КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання незаконними і скасування рішень та реєстраційних дій, поновлення запису. І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Товариство у листопаді 2022 року звернулося до суду з позовом до Ради, в якому з урахуванням заяв про зміну предмета позову просило: - визнати незаконними та скасувати два рішення 19-ї сесії VIII скликання Ради від 22 листопада 2021 року № 988 «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та № 989 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»; - визнати незаконними та скасувати чотири рішення 29-ї сесії VIII скликання Ради від 19 липня 2022 року № 1572 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», № 1577 «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування КВЕП «Вапнярка Водоканал», № 1589 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0208 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» та № 1590 «Про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 0523955400:02:002:0209 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс»; - визнати незаконним та скасувати рішення 32-ї сесії VIII скликання Ради від 25 жовтня 2022 року № 1647 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення»; - скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) на новостворені земельні ділянки з кадастровими номерами 0523955400:02:002:0208, 0523955400:02:002:0209, 0523955400:02:002:0210 (далі - Земельні ділянки 2, 3, 4 відповідно), що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки, кадастровий номер 0523955400:02:002:0011, площею 3,7110 га, розташованої на території Ради за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, смт Вапнярка, вул. Незалежності, 231 (далі - Земельна ділянка 1); - скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки 1, у Державному земельному кадастрі; - поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку 1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради (83-ї сесія VIII скликання) від 05 листопада 2020 року № 1320. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 17 листопада 2020 року сторони у справі уклали договір оренди (далі - Договір), за умовами якого Рада на один рік передала у платне користування Товариства Земельну ділянку 1 для обслуговування належного йому майнового комплексу. 24 травня 2021 року на підставі Договору Товариство зареєструвало за собою право оренди Земельної ділянки 1. Проте, 22 листопада 2021 року до закінчення строку дії Договору Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію цього правочину, а в подальшому вчинила низку рішень та дій, що привели до поділу Земельної ділянки 1 на Земельні ділянки 2, 3, 4. На думку Товариства, такі рішення та дії Ради спрямовані на односторонню відмову від виконання умов Договору, строк дії якого не закінчився, а також на протиправне заволодіння нерухомим майном, яке входить до складу майнового комплексу, що належить Товариству на праві власності, зокрема парканом, розташованим на Земельній ділянці 4. Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням від 05 червня 2023 року Господарський суд Вінницької області задовольнив позов. Суд першої інстанції керувався тим, що сторони Договору у пункті 37 узгодили набрання ним чинності після його підписання та державної реєстрації. Тобто момент укладення Договору, а отже і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Інших строків чи термінів початку перебігу або закінчення дії Договору його текст не містить. Оскільки державну реєстрацію речового права за Договором проведено 24 травня 2021 року, тому він є дійсним до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення має бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. Постановою від 27 вересня 2023 року Північно-західний апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, а також стягнув з Товариства на користь Ради 39 899,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Відтак договір оренди землі є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання у простій письмовій формі. Також апеляційний суд наголосив на тому, що 05 грудня 2019 року Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» (далі - Закон № 340-IX), який набрав чинності 16 січня 2020 року, частину першу статті 19 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) доповнено вимогою про те, що дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення, а також правовою нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. Апеляційний суд констатував, що за відомостями Реєстру дата завершення дії Договору - 17 листопада 2021 року, а дата початку його дії - 17 листопада 2020 року. Відтак Рада ухвалила рішення від 22 листопада 2021 року № 988 у визначених законом межах і спосіб, а підстав для визнання його незаконним та скасування немає. Відповідно не існує підстав для задоволення інших позовних вимог, які мають похідний характер. ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ Товариство, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року та залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року, а також здійснити новий розподіл судових витрат. Товариство посилалося на те, що в пункті 37 Договору сторони домовилися, що він набирає чинності після підписання та державної реєстрації. Відтак сторони Договору досягли згоди про те, що він буде вважатися укладеним саме за наявності двох факторів: підписання сторонами та державної реєстрації, а тому немає підстав вважати, що у сторін Договору виникли права та обов`язки за цим правочином до його реєстрації. Момент набрання Договором чинності був визначений за згодою сторін та пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному реєстрі. На переконання заявника, цей правочин набрав чинності 24 травня 2021 року (з дня реєстрації Товариством права оренди на підставі Договору) та діяв один рік після реєстрації - до 25 травня 2022 року. Ухвалою від 06 листопада 2023 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 14 грудня 2023 року на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, на які покликалося Товариство у поданій ним касаційній скарзі. Ухвалою від 30 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу, а постановою від 06 березня 2024 року касаційну скаргу Товариства задовольнила частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року змінила, зазначивши у пункті 4 її резолютивної частини суму в 37 215,00 грн судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, замість 39 899,00 грн, а в іншій частині - постанову залишила без змін. Визначаючи правову природу договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що договір оренди землі є консенсуальним договором. Оцінюючи значення державної реєстрації правочину і державної реєстрації речових прав, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у зв`язку зі змінами в законодавстві з 01 січня 2013 року Договір не міг бути зареєстрований. Натомість закон передбачав проведення державної реєстрації права оренди. Після запровадження зазначених законодавчих змін потрібно розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01 січня 2013 року), з якого у його сторін виникають права і обов`язки у зобов`язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі цього правочину речового права, який пов`язаний з моментом державної реєстрації такого права. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов`язків у зобов`язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, тоді у проміжку часу від укладення договору і до набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права - договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами. Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов`язати орендодавця виконати обов`язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитися від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, зі свого боку, може вимагати стягнення з орендаря орендної плати. З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою. Вирішуючи питання щодо меж реалізації сторонами договору оренди землі принципу свободи договору, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Закон № 340-IX доповнив частину першу статті 19 Закону № 161-XIV двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права». Цей самий Закон виклав абзац третій частини першої статті 15 Закону № 161-XIV в такій редакції: «Дата укладення та строк дії договору оренди». Тож із 16 січня 2020 року, окрім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у наведеній редакції імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить цим імперативним правовим нормам, зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що річний строк дії Договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання 17 листопада 2020 року) і сплинув на час прийняття оскаржуваних рішень Ради та вчинення на їх підставі відповідних реєстраційних дій, відповідно й припинилося речове право оренди Товариства на Земельну ділянку 1. Тож Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права Товариства. Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки вони зроблені щодо договору оренди землі, підписаного сторонами 08 липня 2020 року, тобто після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, та суперечать викладеним у постанові висновкам, зокрема, про застосування імперативних норм абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, які встановлюють для сторін договору оренди землі межі реалізації свободи договору в питаннях визначення на власний розсуд істотних умов та правил обчислення строку дії такого правочину. Водночас Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав відступати від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зроблених у постановах від 24 травня 2023 року у справі № 709/1186/21, від 31 травня 2023 року у справі № 709/1187/21, від 15 червня 2023 року у справі № 390/356/21 та від 26 липня 2023 року у справі № 357/8085/19, оскільки за обставинами цих справ договори оренди землі підписані сторонами до набрання чинності Законом № 340-IX. ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ З наведеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України викладаю окрему думку. Щодо правової природи договору оренди землі та визначення моменту укладеності такого договору У справі, що переглядалася, основним правовим питанням, що підлягаю вирішенню Великою Палатою, було те, з якого моменту договір оренди землі від 17 листопада 2020 року вважається укладеним між Радою та Товариством, тобто з якого часу потрібно обраховувати початок перебігу строку дії цього договору, та, відповідно, чи порушені права та інтереси Товариства оскаржуваними рішеннями Ради. У частині першій статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Отже, за змістом статті 631 ЦК України момент набрання чинності договором співпадає з моментом його укладення, настання якого, за загальним правилом, пов`язується з часом досягнення сторонами згоди з приводу усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Також договір може вважатися укладеним згідно зі статтею 640 ЦК України з моменту передання майна чи вчинення певної дії, тобто пов`язується з умовами договору або його правовою природою (частина друга зазначеної статті). Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує певні правові відносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Спеціальним законом, який регулює відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон № 161-XIV. За змістом статті 13 Закону № 161-XIV (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 14 Закону № 161-XIV). Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону № 161-XIVістотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У частинах першій та п`ятій статті 6 Закону № 161-XIVпередбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Згідно зі статтями 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору з Товариством) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. З урахуванням наведеного, переконаний, що для визначення початкового моменту перебігу та моменту закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його фактичного підписання як документа, а момент вчинення певних реєстраційних дій, з якими закон пов`язує набрання чинності таким договором, з настанням якого виникає можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків, що випливають з такого правочину. Вочевидь, доктрина цивільного права традиційно розглядає договір як багатоаспектне правове явище, зокрема як документ, як правочин, як правовідношення та як регулятор. За умови нездійснення (неіснування) державної реєстрації права оренди договір оренди як правочин - фактично є таким, що не набрав чинності, а особа не має (не набуває) прав орендаря за таким договором. Наявність договору оренди землі, який не набрав чинності, не свідчить про те, що його сторони набули прав та обов`язків, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні цього договору. Такі міркування узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Також у цій постанові зроблено висновок, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. У цій постанові Верховний Суд України давав оцінку договору оренди землі, укладеному після 2013 року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 зробила висновки про те, що з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з приводу усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто у разі дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону № 161-XIV. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою. Зареєстроване право оренди землі є речовим правом. Використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникли правові підстави для цього. Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для перегляду (відступу від) висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині тих умовиводів, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, а також у частині того, що право оренди виникає з моменту його державної реєстрації. Проте, Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що, виходячи з приписів статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що такий правовий висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання - виключення із Закону України «Про оренду землі» вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на обов`язковість реєстрації права оренди і виключення з тексту цього Закону посилання на укладення правочину з дня його державної реєстрації. Відтак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 не відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, про те, що «цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації». Фактично Велика Палата Верховного Суду підтримала цей висновок, зазначивши, що використання земельної ділянки є неможливим без державної реєстрації права оренди, оскільки не виникло правових підстав для цього. Велика Палата Верховного Суду від наведеного висновку Верховного Суду України не відступила також і в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі, хоча зробила протилежні за змістом висновки про те, що з огляду на консенсуальний характер договору оренди у сторін виникають права і обов`язки з моменту укладення договору оренди землі [стосується договорів, укладених після 01 січня 2013 року], яким є момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та його підписання. Потрібно відзначити, що традиційно у сучасній правовій науці договори за ознакою визначення моменту його укладеності поділяються на реальні та консенсуальні. Проте, такий поділ є доволі спрощеним та неповністю відповідає змісту статті 640 ЦК України, яка передбачає визначення зазначеного моменту укладення договору з урахуванням інших обставин, що мають важливе значення для інституалізації домовленості та виникнення прав і обов`язків нею передбачених. Досягнення консенсусу між сторонами майбутнього договору є визначальним для всіх видів договорів: - для настання моменту укладеності консенсуальних договорів достатньо лише консенсусу, тобто досягнення згоди (домовленості) щодо усіх істотних умов договору; - для реальних договорів момент укладеності визначається як консенсусом, так і переданням речі (майна); - для договорів, які підлягають державній реєстрації, має бути консенсус та певна державна реєстрація правочину. Як приклад, стаття 1114 ЦК України передбачає державну реєстрацію договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Правило статті 640 ЦК України не містить вичерпного переліку юридично значимих дій, вчинення яких є обов`язковим для того, щоб договір набрав чинності. Як цілком слушно виснував Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Водночас цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Як зазначалося, Велика Палата Верховного Суду від цих висновків Верховного Суду України не відступила ані в постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, ані в постанові від 06 березня 2024 року у цій справі. За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Тож усі правові наслідки укладення правочину, тут - договору оренди землі, за чинним правовим висновком Верховного Суду України виникають саме з державної реєстрації речового права, оскільки саме з цього моменту сторони набувають цивільні права та обов`язки, передбачені правочином. Такий підхід є цілком обґрунтованим та слушним, оскільки у разі його застосування не відбувається штучного розриву у часі між першим моментом, коли договір вважається укладеним, та другим моментом, коли він набрав чинності й, відповідно, почав діяти, оскільки у першому випадку йдеться насправді про договір як документ, а лише у другому випадку - про договір як правочин. Також потрібно звернути увагу й на те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України). У статті 25 Закону № 161-XIV передбачено, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди. Отже, істотним для чинного земельного законодавства є заборона приступати до використання земельної ділянки до здійснення державної реєстрації права оренди. Протилежний підхід призводитиме до виникнення таких фактичних ситуацій, коли договір оренди землі вважатиметься укладеним з моменту його підписання, а чинність цього договору пов`язуватиметься з моментом реєстрації відповідного права у державному реєстрі. На моє переконання, Закон № 340-IX не вносить будь-яких змін у визначення моменту, коли договір вважатиметься укладеним. Так, відповідно до частини першої статті 19 Закону № 161-XIV, в редакції Закону № 340-IX, дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. У зазначеній статті не йдеться про те, що датою укладення договору оренди землі є його підписання сторонами. Відповідно цитована норма права не передбачає визначення моменту укладеності договору саме з моментом його підписання. Правила про визначення моменту укладеності всіх приватно-правових договорів регулюються загальними правилами, передбаченими ЦК України, тобто статтею 640 ЦК України. Відтак можна зробити висновок, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV фактично й надалі імперативно відсилає до статті 640 ЦК України як загального правила, застосовного у усіх приватноправових договорів. Цілком очевидно, що у 2013 році відбулася зміна законодавства, в результаті чого замість реєстрації договору оренди землі - виник обов`язок реєструвати речове право оренди. Проте, врахувавши засадничий характер статті 125 ЗК України в контексті статті 640 ЦК України, для настання моменту укладеності договорів оренди землі обов`язково потрібно здійснити державну реєстрацію речового права користування земельною ділянкою. Після фактичного підписання договору оренди землі - зазначений договір має оцінюватися виключно як документ, на підставі якого сторони матимуть змогу зареєструвати право оренди, тим самим санкціонувати настання моменту його укладеності. Тобто спочатку виникає договір як документ, юридична сила якого законом пов`язується з реєстрацією права оренди у відповідному державному реєстрі, з якою можна стверджувати про виникнення договору як правочину, саме з яким пов`язується виникнення у його сторін відповідних цивільних прав та обов`язків. Щодо способів захисту сторін договору оренди землі За правовою природою відносини між сторонами договору оренди землі від самого моменту його укладення і до моменту його повного виконання носять зобов`язально-правовий характер, що визначає застосовні способи захисту у разі порушення прав та правомірних інтересів їх учасників. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи підлягають застосуванню у тих правових відносинах, коли їх сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Чинне у Україні право виключає можливість у такому випадку конкуренції позовів та не визнає за позивачем право довільного вибору способу захисту його прав на власний розсуд. Відтак речово-правовий ефект договору оренди землі передусім пов`язується з ймовірними діями усіх інших осіб, які не є сторонами цього договору, та які зобов`язані не порушувати мирне володіння майном як імператив при визначенні міри можливої поведінки. Саме у стосунках з такими особами орендар має розглядатися як титульний володілець - особа, якій правомірно належить право володіння такою земельною ділянкою. Як і будь-які інші особи, орендодавець зобов`язаний не порушувати мирне володіння майном - орендованою земельною ділянкою, проте існуючі особисті відносини між сторонами договору відсувають на другий план увесь речово-правовий ефект від володіння майном орендодавця. В підсумку межі повноважень власника щодо переданої ним земельної ділянки врегульовуються укладеним між сторонами договором та правилами відповідного законодавчого регулювання. Відповідно застосовний до таких відносин зобов`язальний (особистий) спосіб захисту усуває усі речові способи захисту. Вочевидь можливою є така правова ситуація, коли право оренди ще не зареєстроване, а земля вже передана в користування. Враховуючи, що у такому випадку договір не вважається укладеним, тому права власника земельної ділянки захищаються за допомогою конструкції кондикційного зобов`язання (стаття 1212 ЦК України), зокрема, шляхом відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, оскільки, за загальним правилом, приступати до користування земельною ділянкою можна лише після реєстрації відповідного права. Щодо вирішення спору по суті У справі, яка переглядалася, суди встановили, що 17 листопада 2020 року Рада та Товариство уклали Договір оренди Земельної ділянки 1 строком на один рік. 24 травня 2021 року Товариство на підставі Договору здійснило реєстрацію права оренди Земельної ділянки 1 у Реєстрі. 22 листопада 2021 року Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію Договору у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено. Натомість у пункті 37 Договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Іншого визначення часу чи моменту набрання чинності, а відтак і моменту укладення Договору його текст не містить. Дійсно, на момент підписання оспорюваного Договору оренди у чинному на той момент законодавстві не передбачалася можливість саме його державної реєстрації, а лише державна реєстрація права оренди, що виникало на підставі договору. Тож Велика Палата Верховного Суду з метою вирішення цього спору мала дати тлумачення відповідному припису Договору, а саме пункту 37, щодо визначення моменту укладення договору, пов`язаного з його державною реєстрацією. Застосувавши правило про розумне читання умов договору, вважаю, що поза очевидним та розумним сумнівом сторони у пункті 37 Договору мали на увазі, що він вважатиметься укладеним саме після внесення до відповідного державного Реєстру запису про право оренди на підставі такого договору. Переконаний, у такий спосіб сторони скористалися принципом свободи договору та врегулювали взаємні відносини на власний розсуд. Тож за згодою обох сторін визначено і момент набрання договором чинності, який пов`язаний саме з певним моментом у часі - «опублічненням» цих цивільних відносин у відповідному державному Реєстрі. Це не суперечило чинному на той час законодавству, зокрема пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України, згідно з яким до загальних засад цивільного законодавства віднесено свободу договору, та статтям 6, 627 ЦК України, в яких розкривається зміст цього цивілістичного принципу, відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, момент набрання чинності Договору, а відтак і момент, коли він вважається укладеним, сторони визначили та пов`язали саме з моментом державної реєстрації речового права, що не порушує меж дозволеного саморегулювання цивільних відносин між сторонами. Відтак, враховуючи, що після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, стаття 19 Закону № 161-XIV не містить імперативних приписів про те, що моментом укладення договору оренди землі є саме момент його підписання сторонами, та абсолютно не обмежує принцип свободи договору в частині права сторін самостійно визначати момент набрання чинності цим договором, тому Договір, речове право за яким зареєстроване 24 травня 2021 року, був дійсний до 25 травня 2022 року. Оскільки Рада своїм рішенням від 22 листопада 2021 року № 988 розірвала Договір в односторонньому порядку, що не допускається відповідно до пункту 33 цього правочину, тому це рішення мало бути визнано незаконним та скасовано, як і подальші оскаржувані рішення Ради, які є похідними. ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ З наведених підстав висловлюю свою незгоду із висновками Великої Палати Верховного Суду про правову природу договору оренди землі як консенсуального та про те, що такий договір є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов і його підписання. Підсумовуючи висловлюю переконання, що з огляду на положення Закону № 1952-IV, статті 125 ЗК України, статті 19 Закону № 161-XIV, стаття 640 ЦК України має бути застосована до спірних правовідносин так, що визначає, що договір оренди землі вважається укладеним виключно з моменту реєстрації відповідного речового права. Відтак вважаю, що у Великої Палати Верховного Суду не було підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20, оскільки після набрання чинності змін до Закону № 161-XIV, внесених Законом № 340-IX, правила визначення моменту укладеності договору оренди землі не змінилися та діє правило, закріплене у частині другій статті 640 ЦК України, а саме, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Тобто у спірних та подібних до них правовідносинах договір оренди землі вважається укладеним з моменту реєстрації права оренди, що відповідає висновкам Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 447/2461/20. Переконаний, що касаційну скаргу Товариства потрібно було задовольнити частково, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2023 року скасувати, а рішення Господарського суду Вінницької області від 05 червня 2023 року змінити в частині мотивів задоволення позову. Суддя С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118520077

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 залишила без задоволення касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 - без змін. Частково не погоджуюсь із викладеним у мотивувальній частині вказаної вище постанови. Керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому. Зокрема, у пунктах 122, 123 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. «З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини». Разом з цим у пункті 146 зазначеної вище постанови Велика Палата Верховного Суду констатувала як відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Мотивувала зазначене тим, що питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології (пункт 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21). Щодо забезпечення однакового застосування норм права Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов. Натомість, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, для захисту права власності за подібних обставин має застосовуватися віндикаційний позов. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16.08.2023 прийняла справу № 927/1206/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Прийнявши цю справу до розгляду, Велика Палата Верховного Суду констатувала подібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20. Однак у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність є належним способом захисту у такій категорії справ. При цьому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність у цій справі підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. Висновок про неподібність правовідносин у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 відсутній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі № 927/1206/21 та у справах від 05.10.2022 № 557/303/21, від 17.05.2023 № 748/1335/20 належними та ефективними є різні способи захисту, при цьому Велика Палата Верховного Суду не виснувала щодо неподібності цих справ. Велика Палата Верховного Суду приймає до розгляду справи на чітко визначених законом підставах. Такі підстави передбачені частинами третьою - шостою статті 302 ГПК України. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Натомість висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного та ефективного способу захисту у справі № 927/1206/21, за відсутності висновку про відступ від викладених у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 висновків щодо належного та ефективного способу захисту або висновку про неподібність правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, призводить до фактичного існування різних підходів щодо визначення належного та ефективного способу захисту у такій категорії спорів, створює правову невизначеність. Щодо належного та ефективного способу захисту Виходячи з подібності правовідносин у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 до справи № 927/1206/21, констатованої в ухвалі від 16.08.2023 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду повинна була вирішити питання про належний та ефективний спосіб захисту у такій категорії спорів. Висновок щодо належного та ефективного способу захисту, викладений у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, Велика Палата Верховного Суду формулювала, зокрема, «з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність». Слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (пункт 230 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21). Так, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші). Також, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. У пунктах 236-238 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за чинного на час укладення Додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. За обставин цієї справи мета позивача-1 спрямована на усунення перешкод власникові (територіальній громаді міста Києва), який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою), у користуванні та розпорядженні садибою Терещенків шляхом її повернення від відповідача-1. Установивши, що мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов`язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову. Обґрунтовуючи належність обраного прокурором способу захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, посилається на пункт пункті 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17. Однак у пунктах 74-75 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тобто у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду також послідовно дотримувалась позиції, що належним способом захисту за подібних обставин є негаторний позов. Отже, з огляду на неможливість передання у комунальну чи приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, належним та ефективним способом захисту у справі № 927/1206/21 є негаторний позов. Висновки Підсумовуючи викладене слід зазначити, що виходячи з мети позову, який прокурор заявив у цій справі, його обґрунтування, встановлених судами обставин, а також з урахуванням висновків щодо неможливості зміни власника земель, на яких розташовані пам`ятки археології, Велика Палата Верховного Суду повинна була позовну вимогу про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 21.12.2018 у цій справі розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, адже саме цей наказ створює державі перешкоди в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою, за захистом якого прокурор звернувся до суду. З огляду на такий висновок Велика Палата Верховного Суду мала виснувати, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, відповідають висновкам, викладеним у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21. Отже відсутні підстави для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20. При цьому з викладеним у резолютивній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 погоджуюсь. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118486339

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. О. Погрібного, І. В. Ткача до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 У цій справі суди задовольнили позов ПАТ «Старокиївський банк» (далі - Банк), правонаступником якого є ТОВ «Новокиївське» до ОСОБА_1 і визнали недійсним іпотечний договір, укладений 23.04.2014 між ОСОБА_2 та Банком (далі - Договір іпотеки). Позов ґрунтувався на тому, що Договір іпотеки укладено за відсутності рішення спостережної ради та правління Банкупро згоду на його укладення, що свідчить про відсутність належного волевиявлення, а сам правочин порушує права Банку, суперечить його інтересам, оскільки за цим договором надано майнову поруку на безоплатній основі за зобов`язанням ОСОБА_3 продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і власником якого був сам Банк. Наслідком укладення цього договору стало відчуження майна Банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним з основних акціонерів та головою наглядової ради Банку ОСОБА_4 на його особисті рахунки без подальшого переказу на користь Банку. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.03.2024 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - Скаржник), змінила рішення Печерського районного суду міста Києва від 02.11.2018 та постанову Київського апеляційного суду від 19.08.2020 в частині мотивів задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним, виклавши їх в редакції своєї постанови. Велика Палата виснувала, що у справі встановлені обставини, які дозволили дійти висновку про існування підстав для визнання Договору іпотеки недійсним, оскільки його укладено за відсутності рішення правління Банку, до компетенції якого статутом Банку віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, тобто суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалось на волі Банку на передачу в іпотеку власного майна на забезпечення зобов`язаньіншої особи. Частково не погоджуємось з висновками і рішенням Великої Палати, нижче викладаємо мотиви незгоди. Вважаємо в цілому правильним висновок Великої Палати про те, що для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку як нікчемних слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 цього Закону, зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного. Отже, частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11.07.2014, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11.07.2014, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі. Велика Палата також правильно зауважила, що у цій справі позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки пред`явлено як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Дійшовши висновку про незастосовність до правочину, укладеного до набрання чинності законом, яким у статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, які правочини є нікчемними, цих норм, Велика Палата однак дійшла передчасного висновку про існування підстав для задоволення позову про визнання Договору іпотеки недійсним з інших підстав. Так, Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки за доводами касаційної скарги суди першої та апеляційної інстанції порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, що суди не дослідили зібрані у справі докази та застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду. Скаржник послідовно в апеляційній (т. 3, а. с. 199) та касаційній скаргах вказував на те, що суди не взяли до уваги копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку з рішенням ради про схвалення Договору іпотеки, яка одержана ним зі справи приватного нотаріуса, що посвідчував спірний договір. При цьому Скаржник посилався на норми Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який передбачає, що нотаріус при вчиненні нотаріальної дії перевіряє обсяг цивільної дієздатності осіб, зокрема перевіряє повноваження посадових осіб при вчиненні правочинів. Копію протоколу № 10 засідання спостережної ради Банку Скаржник надав до матеріалів справи (т. 2, а. с. 141; т. 3, а. с. 78, 157). Пославшись на те, що суд першої інстанції оглянув оригінал протоколу, наданий представником Банку, який рішення про схвалення Договору іпотеки не містив, суд апеляційної інстанції і Велика Палата залишили без відповіді ключовий довід Скаржника. Адже надана Скаржником копія протоколу з матеріалів нотаріальної справи з відповідними поясненнями і посиланням на те, що, оскільки цей протокол був у матеріалах справи нотаріуса, то саме він був використаний на підтвердження повноважень представника Банку при укладенні Договору іпотеки, потребувало дослідження цього доказу. Суди ж його відхилили, пославшись лише на те, що Банк надав протокол з іншим змістом. Вважаємо нерелевантним посилання Великої Палати на те, що правочин у цій справі не є значним у термінах Закону України «Про акціонерні товариства», як обґрунтування Великою Палатою правильності відхилення судами як доказу копії протоколу засідання спостережної ради Банку з матеріалів справ нотаріуса. Велика Палата, виснуючи про те, що голова правління Банку не мав повноважень укладати Договір іпотеки, виходила суто з того, що про укладення цього договору правління як виконавчий орган Банку не приймало рішення. Однак Скаржник послідовно посилався на те, що спостережна рада Банку надала згоду на укладення цього правочину. Згідно з частинами першою - третьою статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов`язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. При цьому відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства» наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. З огляду на ці положення Закону України «Про акціонерні товариства» і доводи Скаржника про не дослідження судами ключового доказу - копії протоколу спостережної ради Банку з матеріалів справи нотаріуса, який посвідчував Договір іпотеки, що, за твердженнями Скаржника, підтверджує надання згоди на укладення договору спостережною радою Банку, вважаємо передчасними висновки Великої Палати про те, що у цій справі існували підстави для визнання Договору іпотеки недійсним як укладеного без згоди уповноваженого органу Банку, а отже з перевищенням повноважень голови правління як представника. Вважаємо, що Велика Палата мала скасувати прийняті у справі рішення судів та передати справу на новий розгляд для дослідження ключового доказу, на який посилався Скаржник. У зв`язку з цим також вважаємо, що оскільки висновки Великої Палати про те, що голова правління діяв з перевищеннями повноважень, укладаючи Договір іпотеки, є передчасними, Велика Палата мала утриматись від формулювання висновків стосовно того, які правові наслідки мають такі дії представника в контексті застосування частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 та статті 241ЦК України. Судді К. М. Пільков С. О. Погрібний І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 118520075

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Погрібного С. О. у справі № 916/4093/21 провадження № 12-69гс23 1. 03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» (далі - позивач, ТОВ «Спрінт А») до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Міністерство) про визнання протиправним та скасування наказу за касаційними скаргами ОСОБА_1 , Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» (далі - ЖБК «Баварія») на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023. 2. Велика Палата Верховного Суду в цій справі ухвалила рішення про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін. 3. З мотивами судового рішення та результатами вирішення цього спору не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладаємо окрему думку з таких міркувань. Рух справи в судах 4. ТОВ «Спрінт А» звернулося до Господарського суду міста Києваз позовом до Міністерства, у якому просило визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020. 5. Товариство обґрунтовувало пред`явлений позов тим, що набуло право власності на нежитлові приміщення № 6 та № 7, а також квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 шляхом внесення їх до статутного капіталу товариства його засновником -ОСОБА_2 . Зазначене нерухоме майно належало засновнику на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3 05.01.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 6. 31.03.2020 ОСОБА_1 як член ЖБК «Баварія» та інвестор (пайовик) квартири АДРЕСА_3 у цьому ж будинку, вважаючи, що будинком незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК « Баварія » права власності на об`єкти нерухомості, звернувся до Міністерства зі скаргою на дії державних реєстраторів. 7. Колегія Міністерства з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Колегія Міністерства) у висновку від 18.08.2020 рекомендувала скаргу ОСОБА_1 від 31.03.2020 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 , зокрема і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема й ТОВ «Спрінт А». 8. На підставі висновку Колегії Міністерства від 18.08.2020 відповідач видав наказ від 26.10.2020 № 3735/5 (далі - наказ), опублікований 27.10.2020 на сайті Міністерства (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik), яким скарга ОСОБА_1 задоволена частково у запропонований Колегією Міністерства спосіб. 9. Позивач посилався на те, що на момент видання оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв`язку з чим у Міністерства не було повноважень щодо розгляду скарги ОСОБА_1 . 10. Міністерство у 2018 році вже приймало рішення з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою, оскільки про порушення свого права мав можливість дізнатися з моменту прийняття оскаржуваних рішень державних реєстраторів. 11. Позивач зауважив, що діями відповідача з розгляду скарги порушено його право власності на нерухоме майно, відповідач порушив процедуру розгляду скарг у сфері державної реєстрації, визначену Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128(далі - Порядок № 1128). Внаслідок цього висновок, складений за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 , та наказ, виданий на підставі такого висновку, не можуть вважатися правомірними, а тому підлягають скасуванню. 12. Рішенням від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 Господарський суд міста Києва задовольнив позов: визнав протиправним та скасував наказ Міністерства юстиції України № 3735/5 від 26.10.2020. 13. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час розгляду відповідачем скарги існував судовий спір щодо того самого об`єкту нерухомого майна, та дійшов висновку, що відповідач порушив приписи пункту 1 частини другої, абзацу 3 частини третьої, частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон України «Про державну реєстрацію), пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на час розгляду скарги). 14. Суд першої інстанції також погодився з доводами позивача про пропуск ОСОБА_1 строку на звернення зі скаргою до Міністерства, а також звернув увагу на наявність рішення Міністерства з аналогічного питання за скаргою ЖБК «Баварія». 15. Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 , ЖБК «Баварія» та Міністерство звернулися до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просили його скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позову відмовити. 16. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства містили доводи про неіснування підстав для скасування наказу з огляду на його правомірність. Скаржники посилалися, що не існував судовий спір станом на момент розгляду скарги, на дотримання скаржником строку на звернення з нею до Міністерства, задоволення скарги відповідачем в межах своєї компетенції. Апеляційна скарга ЖБК «Баварія» містила мотиви щодо необґрунтованості незалучення його до участі у справі з огляду на вплив рішення на права та обов`язки кооперативу. 17. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19.06.2023 апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 закрив. 18. Залишаючи без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства, суд апеляційної інстанції зазначив, що, ураховуючи наявність на момент винесення оскаржуваногонаказу судового спору щодо нерухомого майна у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_4 , між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу, укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у відповідача не було повноважень здійснювати розгляд скарги.Суд апеляційної інстанції також визнав, що відбувся пропуск скаржником 60-денного строку на оскарження рішень державних реєстраторів. 19. В частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) постанову мотивував тим, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору суд встановив, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки. 20. ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 21. Також касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 подав ЖБК «Баварія», в якій просив скасувати зазначену постанову апеляційного суду у частині закриття провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та направити справу до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 22. ОСОБА_1 визначив як підстави касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального прав, неврахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, в якій суд сформулював про таке: «Нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»». Також зазначав, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень застосовано частину другу та пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» без врахування правової позиції, викладеної Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, щодо подібності правовідносин, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16 та ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.02.2021 у справі № 910/3410/20. Указував, що при розгляді його скарги Міністерство діяло у межах та у спосіб, передбачений законом, а провадження у справі № 501/2736/20, на яке посилається позивач та суди, стосується іншого предмета спору і не є судовим провадженням у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав, що зазначені у його скарзі до Міністерства». 23. ЖБК «Баварія» у касаційній скарзі зазначив, що рішення у цій справі безпосередньо стосується інтересів, прав та обов`язків як безпосередньо ЖБК «Баварія», так і всіх його членів, за рахунок яких був збудований житловий будинок. Звертав увагу, що ОСОБА_1 є членом (учасником) ЖБК « Баварія », і при розгляді скарги ОСОБА_1 . Колегією Міністерства в Офісі протидії рейдерству ЖБК «Баварія» виступав як заінтересована особа. Наголошував, що ЖБК «Баварія» представляє та захищає інтереси всіх своїх членів і увесь об`єкт нерухомого майна належить кооперативу. 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 12.09.2023 відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами, ухвалою від 01.11.2023 передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 25. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суд зазначив таке. 26. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» щодо скасування рішень про вчинення реєстраційних дій. 27. Аналіз судової практики підтверджує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду загалом дотримується позиції про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». Зокрема, аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 28. Водночас із таким підходом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського судуне погоджується, оскільки вважає його таким, що не відповідає розумінню предмета спору як матеріально-правового об`єкта, з приводу якого виник конфлікт. 29. Частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 😎 закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. 30. У пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» визначено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). 31. Отже, зі змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» випливає, що у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не має повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право підлягає вирішенню у судовому порядку (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20, від 25.10.2022 у справі № 910/13671/20, від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 26.09.2023 у справі № 910/7611/22). 32. Наявність підстав для кваліфікації заборони, передбаченої в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», на переконання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключає потребу здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 33. Відповідно спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном, зокрема про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, належать до спорів щодо нерухомого майна. Тому згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство не може розглядати скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо нерухомого майна за наявності такого судового спору. 34. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10.01.2024 прийняла до розгляду справу № 916/4093/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Постанова Великої Палати Верховного Суду 36. Постановою від 03.04.2024 Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги залишила без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 37. Постанова містить такі аргументи. За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства співвідносно до судового розгляду є додатковим юридичним механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, проте не може підміняти собою судовий розгляд. 38. Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, водночас не досліджує помилки або протиправні дії скаржника. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією. Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. 39. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що приписами статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» встановленоможливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень. Відповідно до частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент розгляду скарги, Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. 40. На переконання Великої Палати Верховного Суду, вжите законодавцем у зазначеній правовій нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, враховуючи смислове навантаження слова «щодо» у частині другій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», у цьому правилі маються на увазі спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Отже, до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна. Отже, повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав обмежуються, зокрема,у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна. 41. Натомість відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» Міністерство та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо є інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. Тобто частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації у разі розгляду скарги Міністерством чи відповідним територіальним органом, а не підстави для розгляду скарги як такої. 42. За висновком Великої Палати Верховного Суду, частину другу та восьму статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір, ця обставина виключає можливість розгляду Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 43. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженніОвідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження в справі відкрито 01.10.2020) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Тобто суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на дату прийняття Міністерством оскаржуваного наказуОвідіопольський районний суд Одеської області розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшливисновку, що стосовно спірного нерухомого майна існував судовий спір. 44. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала, що Міністерство, вийшовши за межі власних повноважень та скасовуючи відповідні реєстраційні записи, фактично здійснило врегулювання цивільно-правового спору (спору про право) стосовно нерухомого майна, що призвело до скасування права власності ТОВ «Спрінт А» на це майно та створило правову невизначеність у відносинах між учасниками справи. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у Міністерства не було повноважень на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 45. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що водночас відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства абсолютно не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги з метою виконання чітких законодавчих вимог повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги. 46. Щодо закриття апеляційним судом апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія», то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору і встановлення, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки, апеляційний суд дійшов правильного висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. 47. З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» частково автори окремої думки не погоджуються з огляду на таке. Мотиви окремої думки 48. У справі, яка переглядається, ключовим питанням, відповідь на яке мала надати Велика Палата Верховного Суду, є те, які саме обставини в контексті одночасного існування судового спору щодо нерухомого майна перешкоджають розгляду Міністерством скарги на рішення державних реєстраторів про державну реєстрацію прав або обтяжень на таке нерухоме майно. 49. В ухваленій у цій справі 03.04.2024 постанові Велика Палата Верховного Суду підставно зазначила, що, за загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. Відповідно оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства (тобто, так зване «адміністративне оскарження») є додатковим, позасудовим механізмомзахисту права власності. Таке оскарження може бути швидким та зручним порядком захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, втім не може підміняти собою судовий розгляд. 50. Автори окремої думки погоджуються з висновком, викладеним у постанові від 03.04.2024, про те, що Міністерство при розгляді скарги оцінює виключно законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір, пов`язаний з оскаржуваною державною реєстрацією, що винятково є компетенцією суду. 51. Водночас автори окремої думки зауважують, що адміністративне оскарження рішення державного реєстратора до Міністерства та судовий спір щодо нерухомого майна з урахуванням різної правової природи питань, які ставляться заінтересованими особами перед Міністерством та судом відповідно, можуть співіснувати, не виключаючи одне одного. 52. Так, Міністерство має компетенцію надавати оцінку дотриманню або недотриманню державним реєстратором порядку та процедури прийняття відповідного рішення, зокрема, в частині наявності у розпорядженні державного реєстратора повного переліку документів, потрібного для вчинення реєстраційної дії. 53. Натомість до повноважень суду належить вирішення більш широкого обсягу спірних питань, які виникають стосовно права власності на нерухоме майно. Оскарження особою в судовому порядку рішення державного реєстратора виключно з підстав порушення ним порядку прийняття рішення не завжди відповідає критерію ефективності обраного порядку захисту. 54. Тому, будучи переконаною в наявності в діях державного реєстратора істотних порушень процедури прийняття рішення, заінтересована особа вправі обрати саме адміністративний порядок вирішення спірного питання, який, як зазначалося, може бути швидким та зручним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника нерухомого майна. 55. Вочевидь, якщо на вирішенні суду вже перебуває спір щодо нерухомого майна, який пов`язаний з безпідставним вчиненням державним реєстратором реєстраційної дії стосовно такого майна, оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно ще й до Міністерства є недоцільним, оскільки до компетенції Міністерства вирішення спору про право не належить. 56. Тому, передбачаючи в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» правило про неможливість розгляду Міністерством скарги за наявності судового спору щодо майна, рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень на яке оскаржуються до Міністерства, законодавець, на переконання авторів окремої думки, мав на увазі ті випадки, за яких такий спір вже перебуває на вирішенні суду на момент подання скарги до Міністерства та безпосередньо стосується обставин незаконності прийнятих державним реєстратором рішень. 57. За іншого розуміння змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» зростатиме ризик зловживання учасниками спірних правовідносин своїми правами, коли особа, будучи обізнаною про перебування на розгляді Міністерства скарги, має можливість звернутися до суду з будь-яким позовом щодо спірного майна винятково з метою унеможливлення розгляду Міністерством такої скарги, що суперечить принципам та завданню судочинства. 58. У справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Міністерства 31.03.2020. 59. Задовольняючи позов та скасовуючи оскаржуваний наказ Міністерства, суди виходили з того, що у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_4 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . 60. Згідно з відомостями, наявними у Єдиному державному реєстрі судових рішень, позов у справі № 501/2736/20 пред`явлено 14.08.2020, а провадження у справі відкрито судом 01.10.2020, тобто через півроку після звернення ОСОБА_1 зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 61. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 62. Принцип добросовісності зокрема знаходять прояв у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї недобросовісної поведінки. 63. Тож автори окремої думки вважають, що пред`явлення ОСОБА_2 позову до ОСОБА_1 у справі № 501/2736/20 про визнання дійсними правочинів, на підставі яких прийняті оскаржувані ОСОБА_1 до Міністерства рішення, після призначення скарги ОСОБА_1 до розгляду має ознаки недобросовісності, оскільки було спрямоване зокрема й на унеможливлення розгляду Міністерством поданої ОСОБА_1 скарги. 64. На переконання авторів окремої думки, пред`явлення позову у справі № 501/2736/20 після звернення ОСОБА_1 до Міністерства зі скаргою не може бути перешкодою для розгляду цієї скарги в розумінні пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». 65. У цьому контексті автори окремої думки виходять із того, що у справі № 501/2736/20 вирішується питання дійсності правочинів, за якими ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно. Натомість Міністерство при розгляді скарги ОСОБА_1 питання дійсності чи недійсності правочинів не досліджує, а лише перевіряє дотримання державним реєстратором порядку та процедури при вчиненні відповідної реєстраційної дії. 66. Тому автори окремої думки не можуть погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.04.2024 у цій справі, про те, що «відсутність спору щодо нерухомого майна на момент подання скарги ОСОБА_1 не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ було прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги». 67. На переконання авторів окремої думки, обставини, які унеможливлюють розгляд скарги, повинні встановлюватися Міністерством на момент прийняття такої скарги до розгляду. Тому виникнення спору щодо нерухомого майна (а у справі, яка переглядається, - щодо встановлення дійсності окремих правочинів з розпорядження майном) через тривалий проміжок часу після прийняття скарги та призначення її до розгляду не може впливати на компетенцію Міністерства при розгляді такої скарги. 68. Водночас підставою позову про визнання протиправним і скасування наказу Міністерства ТОВ «Спрінт А» зазначало те, що ОСОБА_1 пропустив установлений законом строк на звернення до Міністерства зі скаргою. 69. Рішення про задоволення позову ТОВ «Спрінт А» суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовували як перебуванням на вирішенні суду спору щодо того ж нерухомого майна, так і пропуском заявником строку на подання скарги на рішення державного реєстратора. 70. Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю (частина третя статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»). 71. Самостійною підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора згідно з пунктом 8 частини восьмої статті 37 цього Закону є закінчення встановленого законом строку для подачі скарги. 72. Тобто, дотримання заявником вимог Закону України «Про державну реєстрацію» щодо строків подання скарги впливає на можливість прийняття Міністерством мотивованого рішення про відмову у задоволенні скарги або її задоволення. У своїй практиці Верховний Суд дотримується підходу, за якого Міністерство позбавлене повноважень при вирішенні питання щодо правових наслідків пропуску заявником строку подання скарги, оскільки це врегульоване імперативно законодавством (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06.07.2018 у справі № 826/3442/17 та від 22.08.2018 у справі № 826/10548/17). 73. За змістом частини третьої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» законодавець пов`язує відлік строку на звернення до Міністерства не лише з безпосередньою обізнаністю особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці факти. Під можливістю довідатися про порушення права в такому разі потрібно розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. 74. У поданій до Міністерства скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення державного реєстратора від 26.12.2017, а також всі подальші (похідні) рішення державних реєстраторів щодо об`єктів нерухомого майна у будинку АДРЕСА_4 . 75. Обґрунтовуючи причини неподання скарги, починаючи з 26.12.2017, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2015 року перебуває у Польщі, не маючи зв`язку з головою ЖБК «Баварія», і лише 11.02.2020 йому стало відомо про реєстраційні дії щодо будинку, після чого 11.03.2020 він повернувся з Польщі для отримання потрібної інформації. 76. Суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доводам позивача щодо пропуску ОСОБА_1 строку на звернення до Міністерства зі скаргою, зазначивши, що заявник як особа, яка з 2014 року очікує введення будинку в експлуатацію та є обізнаною про наявність численних судових проваджень щодо будинку, пов`язаних з кредитними зобов`язання попереднього забудовника, про що він сам зазначає у скарзі, не міг не знати про вчинення оскаржуваних реєстраційних дій, починаючи з грудня 2017 року. 77. За обґрунтованим висновком суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність з огляду на повідомлення йому головою кооперативу інформації щодо судових спорів, пов`язаних з будинком, не був позбавлений можливості вжити заходів для отримання даних про оскаржувані рішення державних реєстраторів, зокрема шляхом перевірки відомостей, наявних Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, або отримати таку інформацію від голови кооперативу. 78. З урахуванням презумпції можливості особи знати про стан своїх майнових прав суди обґрунтовано зазначили, що саме ОСОБА_1 повинен був довести ту обставину, що він не міг дізнатися про порушення своїх прав раніше лютого 2020 року, чого в цій справі зроблено не було, в зв`язку з чим суди, на переконання авторів окремої думки, дійшли правильного висновку про пропуск заявником строку на звернення зі скаргою на рішення державних реєстраторів до Міністерства. 79. Пропуск установленого законом для подачі скарги строку на підставі правил частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію» є окремою та достатньою підставою для відмови в задоволенні скарги, проте Міністерство на обставини недотримання ОСОБА_1 зазначеного строку уваги не звернуло, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано визнав оскаржуваний наказ протиправним і скасував його. 80. Оскільки суди дійшли правильного висновку про задоволення позову ТОВ «Спрінт А», проте частково помилилися з мотивами такого задоволення, зокрема в частині тлумачення пункту 1 частини другоїстатті 37 Закону України «Про державну реєстрацію», тому автори окремої думки вважають, що Велика Палата Верховного Суду мала підстави для часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та зміни оскаржуваних судових рішень шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції своєї постанови. Судді: О. В. Ступак С. О. Погрібний Джерело: ЄДРСР 118486337

У цій справі керівник ТЦК прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина, якого було заброньовано, тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану).

Справа № 451/486/24 Провадження № 3/451/320/24 ПОСТАНОВА іменем України 10 квітня 2024 року місто Радехів Суддя Радехівського районного суду Львівської області Куцик-Трускавецька О.Б., розглянула матеріали, які надійшли з ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця АДРЕСА_1 , з вищою освітою, одруженого, начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , за частиною 2 статті 172-14 КУпАП, установила: Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 самостійно прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою уточнення військово-облікових даних та зарахування на спеціальний військовий облік у зв`язку з бронюванням від призову на військову службу під час мобілізації, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462. Так, прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_3 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 надав посадовим особам вказаного РТЦК та СП витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного від 18.08.2023 №11462 та повідомив, що бажає оновити військово-облікові дані, для зарахування його на спеціальний військовий облік. В ході звірки військово-облікових даних посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 встановлено, що відповідно даних державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів громадянин ОСОБА_2 перебуває в розшуку ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цього ж дня, 31.01.2024 громадянина ОСОБА_2 направлено на проходження ВЛК згідно направлення від 31.01.2024 №2/950. В період з 31.01.2024 по 01.02.2024 громадянин ОСОБА_2 проходив ВЛК та 01.02.2024 отримав довідку ВЛК 01.02.2024 №2/942, згідно якої останній визнаний придатним до військової служби. 02.02.2024 громадянину ОСОБА_2 видано повістку на відправку у команді № НОМЕР_2 з вимогою з`явитись 02.02.2024 о 14:00 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , проте від отримання даної повістки останній відмовився, про що було складено Акт відмови від отримання повістки від 02.02.2024 №1059, надавати пояснення громадянин ОСОБА_2 відмовився. 02.02.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 підполковником ОСОБА_1 громадянина ОСОБА_2 включено в список для видання наказу про призов військовозобов`язаних. Згідно даного списку, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №65/2022, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 видав наказ від 02.02.2024 №92, «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів), призваних під час загальної мобілізації», відповідно до якого громадянина ОСОБА_2 02.02.2023 було призвано на військову службу під час мобілізації. В свою чергу, під час проведення перевірки, з метою підтвердження або спростування факту бронювання від призову на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , Військовою службою правопорядку направлено відповідний запит від 13.02.2024 №674/1/1621 до ТОВ «Молочна компанія «Галичина»», щодо отримання відомостей стосовно бронювання останнього. За результатами опрацювання відповіді ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» встановлено, що згідно Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 (далі - Порядок), громадянин ОСОБА_2 був включений до списку військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час ТОВ «Молочна компанія «Галичина»». В подальшому, відповідно до Порядку, вищезгаданий Список погоджено Генеральним штабом Збройних Сил України (наказ Генерального штабу Збройних Сил України від 17.08.2023 №300/1/С/22510). У зв`язку з чим, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462 громадянин ОСОБА_2 отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на період з 18.08.2023 по 17.02.2024. Відповідно, директором ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» громадянину ОСОБА_2 надано Витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного, що згідно абз. 4 ст. 11 Порядку є підтвердженням надання військовозобов`язаному відстрочки. Однак, у порушення вищевказаних вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76, достеменно володіючи інформацією про наявність у громадянина ОСОБА_2 витягу з наказу Мінекономіки про його бронювання від 18.08.2023 №11462, який згідно абз. 4 ст. 11 Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 що є документом, який підтверджує надання військовозобов`язаному відстрочки, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 ), будучи військовою службовою особою, яка обіймає посаду пов`язану із виконанням організаційно-розпорядчих обов`язків та виконує такі обов`язки за спеціальним дорученням командування, підполковник ОСОБА_1 02.02.2024 прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану). ОСОБА_1 , будучи особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, вину у вчиненому правопорушенні визнав частково. Суддя, дослідивши протокол про військове адміністративне правопорушення та додані до нього матеріали доходить висновку, що в діях ОСОБА_1 наявний склад військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП, виходячи з такого. Кодексом України про адміністративні правопорушеннявизначено форму і основні елементи змісту рішення (постанови), що приймається в конкретній справі. В ній, зокрема, повинні бути викладені всі обставини вчинення правопорушення, отримані на підставі сукупності досліджених доказів на обґрунтування наявності складу правопорушення та правильності його юридичної кваліфікації. Відповідно достатті 9КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Відповідно до положень частини 2 статті 172-14 КУпАП адміністративна відповідальність передбачена за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих цій особі прав чи повноважень, вчинене в умовах особливого періоду. Відповідно до вимог статей 245, 280 та 256 КУпАП, одним із завдань провадження у справах про адміністративне правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи. Необхідно також встановити, чи вчинено правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, а також інші обставини, які мають значення для справи. Наявним у матеріалах справи доказам суд повинен надати належну оцінку. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію. Саме з цим моментом відповідно до положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" законодавець пов`язує настання особливого періоду. Вина ОСОБА_1 у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2статті 172-14 КУпАП, окрім самого протоколу серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, доведена: повідомленням адвоката Проданець Н.В. скерованим у Західне ТУ ВСП (м. Львів) з проханням вжити заходи реагування щодо неправомірних дій працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 ; наказом «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» від 18.08.2023 та списками військовозобов`язаних, які пропонуються для бронювання серед яких ОСОБА_2 ; відомістю видачі бланків спеціального військового обліку серед яких ОСОБА_2 ; поясненнями підполковника ОСОБА_1 та майора ОСОБА_3 по суті адміністративного правопорушення; повідомленням про кримінальне правопорушення від 14.02.2023; заявою про видачу військового квитка від 02.02.2024; тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 виданим військовозобов`язаному ОСОБА_2 , у тому, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу ЗСУ за ВОС за №956241-А; довідкою військово-лікарської комісії від 06.02.2023; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 02.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; списком військовозобов`язаних (резервістів) офіцерського, сержантського та солдатського складу, які перебувають на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 призваних та направлених в розпорядження командирів військових частин ; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 10.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; повісткою на відправку ОСОБА_2 у команду НОМЕР_4 ВОС № 790. Проаналізувавши вищевказані документи, суддя доходить переконання, що вони є доказами в розумінні статті 251 КУпАП, які підтверджують існування обставин, що викладені у протоколі про військове адміністративне правопорушення, отримані у порядку, передбаченому законом, уповноваженою посадовою особою, відтак відповідають критеріям належності і допустимості. У своїй сукупності ці докази є достатніми для прийняття рішення. Доказів, які б спростовували наведені в протоколі обставини або породжували обґрунтовані сумніви у достовірності цих обставин, суду не надано. Таким чином,суддя всебічно,повно таоб`єктивно дослідившивсі обставиниподії тадодані доадміністративних матеріалівдокументи,вважає доведенимфакт вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йомудіяння,тому йогодії правильнокваліфіковані якадміністративне правопорушення,передбачене частиною2статті 172-14 КУпАП. Призначаючи адміністративне стягнення ОСОБА_1 суддя враховує: характер вчиненого ним правопорушення; ступінь його вини у вчиненому правопорушенні, передбаченому частиною 2 статті 172-14 КУпАП, яка доведена повністю та вважає, що на ОСОБА_1 необхіднонакласти адміністративне стягнення в межах санкції частини 2 статті 172-14 КУпАП, у виді штрафу. Накладення на ОСОБА_1 такого адміністративного стягнення є необхідним для досягнення мети його застосування. З огляду на викладене та зважаючи на вимоги статті 40-1 КУпАП з особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, підлягає стягненню судовий збір на користь держави в розмірі ставки, визначеної частиною 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 23, 33, 36, 40-1, 283, 284 КУпАП, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», суддя Радехівського районного суду Львівської області, постановила: ОСОБА_1 визнати винуватим у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП і накласти стягнення у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 (сімнадцять тисяч) грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605 (шістсот п`ять) грн 60 коп. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного суду через Радехівський районний суд Львівської області. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. СуддяО. Куцик-Трускавецька Джерело: ЄДРСР 118240168

‼️🇷🇼Незаконні бойові розпорядження можливо оскаржити у судовому порядку. Зокрема у разі неможливості виконати його за станом здоров'я, відповідно до висновку ВЛК та наявності відповідного рапорту на переведення. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова 2ААС про визнання протиправним та скасування бойового розпорядження виданого військовою частиною в частині позивача у зв’язку з його станом здоров’я (обмежена придатність) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15341-postanova-2aas-pro-viznannja-protipravnim-ta-skasuvannja-bojovogo-rozporjadzhennja-vidanogo-vijskovoju-chastinoju-v-chastini-pozivacha-u-zvjazku-z-jogo-stanom-zdorovja-obmezhena-pridatnist/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата повернулась остаточно у свій звичайний стан втрати логіки, вибіркового застосування законодавства та уникнення вирішення спорів і звичайно політичних рішень поза власною компетенцією. Єдине кого все це влаштовує так це іноземні партнери та кишенькове НАБУ після справи Князєва. До огляду увійшли позиції щодо припинення іпотеки, можливості звільнення судді за колегіальне рішення, оскарження рішення антирейдерської комісії, отримання інформації від ОСББ, розпорядження державним майном, гнучке вирішення релігійних спорів, практика ВС-ККС та ВС-КАС, тематична добірка щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з війною й дуже важлива справа про можливість оскарження бойового розпорядження в суді й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-13-po-19-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Хто за новим законом отримав право на відстрочку, які з'явились нові категорії та як порушені права тих хто має відстрочку за законом, що діє. 🔸Текст, підписаний Головою Верховної Ради України - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/2321654 🔸ст. 22 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4235 🔸ст. 58 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4359 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA