Постановление ВСУ по пересмотру об отказе в признании недействительным договора ипотеки заключенного без согласия второго супруга

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

21 жовтня 2015 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Охрімчук Л.І.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М.,

Яреми А.Г., 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У січні 2009 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США. 

 

На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, предметом якого є розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруда І. 

 

Посилаючись на те, що позичальник зобов’язання за кредитним договором належно не виконував, унаслідок чого станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становить 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп., ПАТ «УкрСиббанк», уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, просило стягнути з ОСОБА_1 вказану суму кредитної заборгованості та в рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки.

 

Справа розглядалася судами неодноразово.

 

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено. 

 

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено з інших підстав. 

 

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати зазначені судові рішення в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 6, 23, 33 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року та постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року. 

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США на строк до 27 квітня 2017 року зі сплатою 13,5 % річних. 

 

На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким останній передав банку в іпотеку належне йому нерухоме майно – розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруду І.

 

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеного нежитлового комплексу.

 

У зв’язку з невиконанням позичальником зобов’язань за кредитним договором станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом НБУ становила 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп.

 

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання вказаного договору іпотеки недійсним. 

 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції виходив з недоведеності факту укладення банком кредитного договору з ОСОБА_1 і як наслідок – відсутності зобов’язань у іпотекодавця за договором іпотеки відповідно до положень статті 548 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 17 Закону України «Про іпотеку».

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку з інших підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, яке є преюдиціальним, визнано право власності на 1/2 частину спірного предмета іпотеки за ОСОБА_3 з тієї підстави, що це нерухоме майно придбано в період її спільного проживання з ОСОБА_2. При цьому суд дійшов висновку про те, що положення статті 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки ОСОБА_3 стала співвласницею цього майна не в порядку переходу права власності від ОСОБА_2, а в момент придбання цього майна – 12 квітня 2007 року, тобто до укладення договору іпотеки. Оскільки співвласниця згідно з вимогами статей 358, 578 ЦК України, статей 5, 6 Закону України «Про іпотеку» не надавала згоди на передачу спірного майна в іпотеку, а 1/2 частина належного іпотекодавцю майна не була виділена в натурі, як того вимагає частина друга статті 6 цього Закону, то на такий предмет іпотеки не може бути звернуто стягнення. 

 

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року, копії яких надані заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з урахуванням положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» перехід права власності за рішенням суду в порядку поділу майна подружжя на частину спірного майна, що є предметом іпотеки, до одного з подружжя, не змінює статусу цього майна як іпотечного і новий власник набуває статусу іпотекодавця та має усі права й несе усі обов’язки за договором іпотеки в тому ж обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. 

 

У постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, копії яких надані заявником для порівняння, містяться висновки про те, що як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду. Отже, правові підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на момент укладення цього договору іпотеки єдиним власником предмета іпотеки, право власності на частину якого визнано указаним судовим рішенням за одним із подружжя, був другий із подружжя. 

 

З наведеного випливає, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 6 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

 

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. 

 

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. 

 

Згідно із частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

 

Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

 

Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлового комплексу, що є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між банком та ОСОБА_2 28 квітня 2007 року.

 

Тобто на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був ОСОБА_2, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди ОСОБА_3. 

 

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. 

 

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

 

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

 

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

 

У справі, яка переглядається, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання спірного договору іпотеки недійсним відмовлено. 

 

Ураховуючи те, що на час укладення договору іпотеки – 28 квітня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і що остання не давала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. 

 

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65, частини першої статті 74 СК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

 

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

 

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

 

Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». 

 

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

 

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

 

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

постановила:

 

Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково.

 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий Л.І. Охрімчук 

Судді:

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-1568цс15

 

Згідно із частиною першою статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

 

Відповідно до статті 578 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

 

Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

 

У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був іпотекодавець, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди відповідачки. 

 

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. 

 

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

 

Ураховуючи те, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не давала другому із подружжя згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. 

 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D42709649146E6C3C2257EED00528C0E

[ANTIRAID]

Очередной маразм от Верховного суда

[getikalex]

Признать задним числом право собственности на недвижимость, как приобретенную во время совместного проживания, а потом на этом основании снести ипотеку - схема давно нерабочая, и относительно легко могла использоваться недобросовестно. Поэтому ее и прикрыли.

 

Было еще одно такое постановлении ВСУ того же дня  1622цс15,

 

Кроме того в данном деле было решение суда от 26.07.11 года, которое, насколько я понимаю,  фактически уже решало вопрос спорности договора ипотеки скорее всего по тем же основаниям. 

[iris_500]

Очередной маразм от Верховного суда

Доброе утро. Как Вы считаете: если кредит брал муж. а ипотекодателем была жена, предмет ипотеки земельный участок ( приобретенный не за кредитные деньги, договор купли продажи) Брак официальный. Есть ли шанс признать ДИ недействительным, если не было ноториального согласия мужа по ДИ. В законе прописано четко, нотариальное согласие от всех владельцев. В реестре много перерыла решений, ничего похожего не нашла.

[Лев]

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-1568цс15

 

Згідно із частиною першою статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

 

Відповідно до статті 578 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

 

Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

 

У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був іпотекодавець, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди відповідачки. 

 

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. 

 

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

 

Ураховуючи те, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не давала другому із подружжя згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. 

 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D42709649146E6C3C2257EED00528C0E

 

А как тогда быть с частью второй ст. 6 ЗУ "Об ипотеке":

 

"Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості".

 

ВСУ внедрил квазипараллельное прецедентно-заказное право. "Сам себе и командир, и начальник штаба". А Закон пусть курит бамбук...

[west11]

А как тогда быть с частью второй ст. 6 ЗУ "Об ипотеке":

 

"Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості".

 

Как быть, как быть ? Это мы с вами мучаемся в догадках, анализируя правоприменение императивной нормы ст. 6 ЗУ "Про ипотеку", а Романюк и Ко - ничтоже сумнящийся в нецелесообразности судейской люстрации, ярко демонстртирует власть имущим, каким выгодным инструментом может быть суд, если его сохранить и подчинить не Закону, а Банковой, например.... Тогда он (суд), в качестве благодарности готов проявить чудеса изобретательности и решать споры с позиции добросовестности или недобросовестности, в зависимости от того: "чего угодно ?"  

[у.zaporozhskiy]

Доброе утро. Как Вы считаете: если кредит брал муж. а ипотекодателем была жена, предмет ипотеки земельный участок ( приобретенный не за кредитные деньги, договор купли продажи) Брак официальный. Есть ли шанс признать ДИ недействительным, если не было ноториального согласия мужа по ДИ. В законе прописано четко, нотариальное согласие от всех владельцев. В реестре много перерыла решений, ничего похожего не нашла.

Нужно пробовать.

[west11]

А как тогда быть с частью второй ст. 6 ЗУ "Об ипотеке":

 

"Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості".

 

ВСУ внедрил квазипараллельное прецедентно-заказное право. "Сам себе и командир, и начальник штаба". А Закон пусть курит бамбук...

Внедрил... и будет внедрять все, о чем будут "просить", и это называется - ЗАКАЗУХА