Leaderboard

Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777

жателем права собственности на предмет ипотеки http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64592714 Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/13512/16 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б. У Х В А Л А Іменем України 07 лютого 2017 року м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Кузьмишиної О.М., секретаря Грабовської Т.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_2, ОСОБА_4 до Подільського районного відділу ГУ ДМС України в м. Києві, третя особа: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року, У С Т А Н О В И В : ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_2, ОСОБА_4 звернулися у суд із позовом до Подільського районного відділу ГУ ДМС України в м. Києві, у якому просили визнати неправомірними дії відповідача щодо зняття їх з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати поновити реєстрацію місця проживання за вказаною адресою. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Не погоджуючись із судовим рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню, з наступних підстав. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, місцевий суд виходив з того, що спірні правовідносини виникли саме з договірних відносин та порушення житлових прав, тому заявлені вимоги належить розглядати в порядку цивільного судочинства. З таким висновком не можна погодитися, виходячи з наступного. З матеріалів справи убачається, що 26 лютого 2016 року Подільським РВ ГУ ДМС України в м. Києві ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_2, ОСОБА_4 знято з реєстрації місця проживання (АДРЕСА_1), як таких, що втратили право користування житловим приміщенням. Позивачі, уважаючи, що Подільським РВ ГУ ДМС України в м. Києві порушені вимоги законодавства щодо зняття з реєстрації, звернулися у суд із даним адміністративним позовом. Тобто, предметом спору є дії та рішення відповідача, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання позивачів. Надаючи оцінку щодо юрисдикції даного спору, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у справі "Zand v. Austria" у рішенні від 12.10.1978 вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Частиною 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Положеннями частини другої статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У частині 1 статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно абзацу 7 частин 1 статті 3 КАС суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до абз. 7 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» орган реєстрації - виконавчий орган сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Згідно з ст. 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» орган реєстрації, серед іншого, здійснює реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Підстави зняття з місця реєстрації особи передбачені статтею 7 зазначеного Закону. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що здійснюючи функції щодо зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб, відповідач діє як суб'єкт владних повноважень, а даний позов подано з підстав невідповідності його дій вимогам чинного законодавства, відтак, вказаний спір належить до юрисдикції адміністративного суду. При цьому, посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 21-41а16 є помилковим, оскільки правова позиція викладена у вказаній постанові, стосується інших фактичних обставин справи. Отже, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення - скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду на підставі пункту 3 статті 199 та пункту 4 статті 204 Кодексу адміністративного судочинства України. Керуючись ст.ст. 160, 195, 197, 199, 204, 205, 206, 211, 254 КАС України, суд У х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко суддя О.Є. Пилипенко суддя О.М. Кузьмишина Головуючий суддя Глущенко Я.Б. Судді: Пилипенко О.Є. Кузьмишина О.М.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64733318 Державний герб України Дата документу Справа № АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/778/718/17 Головуючий у 1 інстанції: Рибалко Н.І. Є.У. № 335/12093/16-ц Суддя-доповідач: Крилова О.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 р. м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого: Крилової О.В. суддів: Дзярука М.П. Трофимової Д.А. при секретарі: Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 04 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни, Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», треті особи: Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2016 року позовну заяву повернуто позивачу для звернення до належного суду. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга піддягає частковому задоволенню з таких підстав. Повертаючи позовну заяву позивачеві суд виходив з того, що питання має вирішуватися за місцем знаходження ВДВС, а відділ ДВС Орджонікідзевського району м. Запоріжжя територіально знаходиться у Дніпровському (раніше Ленінському) районі м. Запоріжжя. Разом з тим, судом не враховано, що позови до стягувача про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню може розглядатися за місцем виконання. Місцем виконання не є місце знаходження відділу ДВС. Так за ст. 110 п. 12. ЦПК позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також (крім загальних правил, встановлених ст. 109 ЦПК) за місцем його виконання. Статтею. 20 Закону «Про виконавче провадження» N 606-XIV, 21.04.1999, визначено що є місцем виконання рішення. Зокрема, виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним виконавцем за місцем проведення таких дій. Судом не було з'ясовано місце виконання, адже з позову вбачається, що боржник (позивач) проживає АДРЕСА_1, а решта відомостей для визначення підсудності судом не з'ясовувалася. Відтак ухвала про повернення позову без з'ясування питання про місце виконання є передчасною, підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для нового вирішення питання про можливість відкриття провадження в справі. Керуючись ст.ст. 312, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2016 року по цій справі скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд питання про відкриття провадження в справі. Ухвала набирає законної сили негайно, не оскаржується. Головуючий: Судді:

И открытие производства: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65529280 Державний герб України 1Справа № 335/12093/16-ц 2/335/953/2017 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ про відкриття провадження у справі 23 березня 2017 року м. Запоріжжя Суддя Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя Рибалко Н.І., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу, ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк, третьої особи: Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - В С Т А Н О В И В: Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, ПАТ КБ „Приватбанк, третьої особи: Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 119-120 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 11, 109,117,122 ЦПК України, У Х В А Л И В : Відкрити провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу, ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк, третьої особи: Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Призначити судове засідання у Орджонікідзевському районному суді м. Запоріжжя на 04.05.2017 року о 14-00 годині. Копію ухвали направити сторонам по справі. Ухвала може бути оскаржена лише, щодо недотримання правил підсудності у встановлений законом строк і порядок, в іншій його частині ухвала оскарженню не підлягає. Суддя: Н.І. Рибалко

Это обеспечение по этому делу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65529264 Державний герб України 1Справа № 335/12093/16-ц 2/335/953/2017 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2017 року м. Запоріжжя Суддя Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя Рибалко Н.І, розглянувши заяву позивача, ОСОБА_1 про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 (м. Запоріжжя, вул. Дизельна, буд. 75, ІПН НОМЕР_1) до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (м. Дніпропетровськ, вул. Центральна, 6/9), Публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк (м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, ЄДРПОУ 14360570), третьої особи: Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (м. Запоріжжя, пр. Металургів, буд. 6) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, ПАТ КБ „Приватбанк, третьої особи: Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. В заяві про забезпечення позову, позивач просить суд зупинити стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса, ОСОБА_2, від 12.08.2015р., зареєстрованого в реєстрі за №4210, заборонити виконавцям Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області вчиняти виконавчі дії у виконавчому провадженні ВП №52357491, відкритому постановою від 26.09.2016 року., а також зупинити стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса, ОСОБА_2, від 05.08.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №611,в рамках виконавчого провадження ВП №52357491. Дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що заява про забезпечення позову підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 152 ЦПК України, суд може забезпечити позов шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документу, який оскаржується боржником у судовому порядку. Відповідно до ст. 151 ЦПК України, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. У звязку з тим, що виконання Вознесенівським ВДВС м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області виконавчого напису нотаріуса, який позивач просить визнати таким, що не підлягає виконанню, може зробити неможливим виконання рішення суду, суд вважає необхідним вжити заходи забезпечення позову, шляхом зупинення виконавчого провадження за оспорюваним виконавчим написом нотаріуса, ОСОБА_2, від 12.08.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №4210. Вимоги про зупинення стягнення за іншим виконавчим написом нотаріуса та зупинення виконавчих дій, не повязаних з виконанням оспорюваного виконавчого напису нотаріуса, задоволенню не підлягають, оскільки не стосуються предмету позову. На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 151-153 ЦПК України суд, - УХВАЛИВ: Зупинити виконання Вознесенівським відділом державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області виконавчого напису №4210, виданого 12.08.2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства „Приватбанк заборгованості за кредитним договором №DNH4KS84460813 від 18.05.2006 року, всього, з урахуванням витрат, повязаних з вчиненням виконавчого напису, на загальну суму 131250,29 грн. В іншій частині заяву залишити без задоволення. Ухвала підлягає негайному виконанню. Строк предявлення до виконання до 24.03.2020 року. Дата видачі 23.03.2017 року. Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до апеляційного суду в Запорізькій області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки, передбачені ЦПК України. Суддя Н.І. Рибалко

Помогал человеку по этому делу.

Это закономерно. п.с. Хотя в деле, по которому вынесено определение в топике, коллектора могут сказать, что случайно подложили поддельные документы для регистрации нового ипотекодержателя.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних. Позивачка зазначала, що 23 липня 2009 року між нею та відповідачкою було укладено договір позики, відповідно до умов якого вона надала в борг відповідачці грошові кошти в розмірі 270 тис. євро з терміном повернення – 30 грудня 2009 року. Апеляційний суд Київської області рішенням від 15 січня 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь позивачки 2 млн 950 тис. 700 грн заборгованості за вказаним договором. Посилаючись на те, що зазначене судове рішення відповідачка не виконала, позивачка просила на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) стягнути з відповідачки 2 млн 188 тис. 222 грн 93 коп. інфляційних втрат та 3 % річних у розмірі 135 тис. 980 грн 6 коп. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 23 листопада 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Київської області 20 січня 2016 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2015 року скасував у частині відмови в стягненні інфляційних втрат та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 млн 183 тис. 222 грн 93 коп. інфляційних втрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 625 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії: рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 і 29 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено та нотаріально посвідчено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 270 тис. євро з терміном повернення – 30 грудня 2009 року. Згідно з пунктом 2 зазначеного договору позика є безпроцентною. Апеляційний суд Київської області рішенням від 15 січня 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 млн 950 тис. 700 грн заборгованості за договором позики від 23 липня 2009 року. Згідно з наданим позивачкою розрахунком інфляційні втрати внаслідок невиконання вказаного рішення суду за період з 15 січня 2014 року до 1 серпня 2015 року становлять 2 млн 183 тис. 222 грн 93 коп., 3 % річних – 135 тис. 980 грн 6 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що в розумінні норм статті 625 ЦК України підставою для застосування цієї норми є визначення грошового зобов’язання саме в договорі, а не в рішенні суду; нарахування індексу інфляції на суму боргу поширюється лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, а не на випадки невиконання судового рішення, отже, оскільки предметом спірного договору позики є іноземна валюта (євро), то інфляційні втрати нарахуванню та стягненню не підлягають. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки спірний договір позики є безпроцентним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання згідно із частиною другою статті 625 ЦК України; виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, позивачка має право на отримання інфляційних втрат за період користування відповідачкою коштами з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду (15 січня 2014 року), який визначив грошове зобов’язання у національній валюті – гривні, до часу пред’явлення позову (1 серпня 2015 року), оскільки внаслідок інфляційних процесів відбулося знецінення національної валюти України, що завдало шкоди позивачці. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Згідно із частинами першою, четвертою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. За змістом статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Правовий аналіз норм статей 525, 526, 599, 611, 625 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором позики, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про стягнення боргу не позбавляє позивачку права на стягнення з відповідачки інфляційних втрат за користування грошовими коштами на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Разом з тим у наданому заявницею для порівняння рішенні від 13 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, регулюються Законом України «Про виконавче провадження», до них не можуть застосовуватись норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України). Аналогічний правовий висновок міститься й у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. У наданих заявницею ухвалах від 8 і 29 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала судові рішення апеляційного суду з направленням справ на новий розгляд з тієї підстави, що порушення апеляційним судом вимог статей 10, 60, 179 ЦПК України унеможливили встановлення фактичних обставин справ, що мали значення для правильного їх вирішення. Таким чином, наведені судові рішення суду касаційної інстанції не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Зазначена постанова Верховного Суду України від 20 січня 2016 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатами перегляду якої вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2311цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E433C00D8B7E5B09C22580F1002AB766

ВСУ каже "А", але не каже "Б". Якщо кредитний договір укладється в письмовій формі, а заява позичальника: 1) не містить всіх істотних умов кредитного договору, 2) не є підписаною Банком, то КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ НЕМАЄ. А кошти Банку слід стягувати за ст. 1212 ЦК як отримані без належних правових підстав.

Вам надо было обратиться на форум до того, как делать оплату. Теперь и мама полноценного лечения не получит и они не отстанут. Получилось - один раз отрезали, теперь семь раз отмерять нужно. Тем не менее, крепкого здоровья Вашей маме и пусть ни она, ни Вы таким образом не реагируйте на такие выбрыки с их стороны. Ждите активных действий с их стороны.

Низкий профессиональный уровень оставшихся судей административной палаты ВСУ, подтвержденный минимальными баллами при квалификационном оценивании, ярко проявился в этом неправомерном решении. ВСУ пришел к неправомерному выводу, что плательщик налогов осуществляя сделки с контрагентом и надлежащим образом оформивший все документы по мнению налоговой может быть привлечен к ответственности в случае наличия заявления от руководителя контрагента о фиктивности операций. При этом наличие решения суда подтверждающего фиктивность не обязательна. Это решение принято в разрез практики ЕСПЧ и с грубейшими нарушениями норм Конституции Украины.

У них есть право приехать по адресу (право свободного передвижение на территории Украины), которое никто у них не отнимает. А дальше их права сводятся к нулю. Разве что остаётся право поцеловать дверь, которое у них также никто не отнимает )))

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву приватного підприємства “Луч” (далі – ПП “Луч”) про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 905/2358/16 за позовом ПП “Луч” до управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У вересні 2016 року ПП “Луч” звернулося до господарського суду із позовом до управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради про стягнення 144 710,00 грн. В обґрунтування позовної вимоги ПП “Луч” послався на те, що відповідач не виконав своїх зобов’язань за договором від 22 січня 2015 року № 4 (далі – спірний договір) щодо компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян в приміському автотранспорті. Рішенням Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року рішення Господарського суду Донецької області скасовано, позов задоволено, стягнуто 144 710,00 грн боргу з управління соціального захисту населення Краснолиманської міської ради на користь ПП “Луч”. Апеляційний господарський суд виходив із того, що відсутність у Державному бюджеті України на 2016 рік коштів на відповідні цілі не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання. Постановою Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради задоволено. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року скасовано. Рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року залишено в силі. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що за змістом пункту 3.2 спірного договору зобов’язання замовника настає з моменту надходження сум субвенції із державного бюджету. Оскільки немає доказів надходження субвенції із державного бюджету на розрахунковий рахунок замовника для фінансування видатків на покриття витрат перевізника від перевезення пільгової категорії пасажирів, суд касаційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду, що термін сплати за зазначеними зобов’язаннями у відповідача не настав, а тому відмова у позові є правомірною. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 905/2358/16 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП “Луч”, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 530 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та ухвалити нове судове рішення. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 910/1459/16 та копію постанови Верховного Суду України від 15 травня 2012 року у справі № 3-28гс12. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав. У справі, що розглядається, судами встановлено, що 22 січня 2015 року між відповідачем як замовником і позивачем як перевізником було укладено договір щодо перевезення та компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян в приміському автотранспорті. За умовами пункту 1.1 цей договір регламентує взаємовідносини між замовником і перевізником, відповідно до Законів України щодо відшкодування замовником витрат за надані пільгові послуги громадянам, які мають таке право згідно чинного законодавства, автомобільним транспортом у приміському сполученні на підставі отриманих розрахунків від перевізника. Відповідно до пункту 1.3 сума договору складає 120 960,00 грн. За змістом додаткової угоди від 08 грудня 2015 року № 180 сторони збільшили суму договору до 507 590,00 грн. Згідно з пунктом 3.1 договору замовник щомісяця до 5 числа місяця, що настає за звітним, складає акти звіряння розрахунків за затвердженою формою. За приписами пункту 3.2 договору замовник зобов’язаний в 5-ти денний термін з моменту надходження сум субвенції з Державного бюджету на розрахунковий рахунок замовника проводити фінансування видатків на покриття витрат перевізника щодо наданих пільг згідно розрахунків витрат доходів від перевезення пільгової категорії пасажирів та акту звірки на надання пільг. Відповідно до пункту 3.4 договору перевізник щомісяця до 5 числа місяця, що настає за звітним, складає акти звіряння розрахунків за затвердженою формою. Згідно з пунктом 6.1 договору в редакції додаткової угоди від 08 грудня 2015 року № 180 договір вступає у дію з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін договору і діє до 31 грудня 2015 року. На виконання умов договору позивачем було надано послуги з приміського перевезення пільгової категорії населення на загальну суму 1 025 384,99 грн, що підтверджується актами звірки на надання пільг. Загальна сума прийнятих відповідачем до обліку коштів становить 467 270,00 грн. Відповідач частково оплатив надані позивачем послуги, зокрема на суму 322 560,00 грн, залишок боргу становить 144 710,00 грн. Позивач звернувся до відповідача з претензією від 01 червня 2016 року № 162, в якій повідомив про наявність заборгованості за надані протягом 2015 року послуги з пільгового перевезення громадян автомобільним транспортом у приміському сполученні та просив сплатити суму боргу у розмірі 144 710,00 грн. У листі від 06 червня 2016 року № 05/22-вх.01-1391-411 відповідач, не заперечуючи заборгованості у розмірі 144 710,00 грн, повідомив, що компенсаційні виплати за пільговий проїзд здійснюються за рахунок субвенцій із державного бюджету місцевими бюджетами та зазначив, що відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” видатків на компенсацію пільгового проїзду не передбачено. Суд першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідно до пункту 3.2 спірного договору зобов’язання замовника в 5-ти денний термін проводити фінансування видатків на покриття витрат перевізника щодо наданих пільг настає з моменту надходження сум субвенції з Державного бюджету на його розрахунковий рахунок, отже термін оплати за зазначеними зобов’язаннями у відповідача не наступив. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що доказів погашення у добровільному порядку заборгованості в сумі 144 710,00 грн суду не надано, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки відсутність бюджетних коштів на відповідні цілі передбачених у видатках Державного бюджету України на 2016 рік не є підставою для звільнення від відповідальності останнього за порушення зобов’язання. Разом із тим у справі, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання частково недійсним договору про закупівлю дійшов висновку, що умови договору стосовно оплати, яка здійснюється після отримання замовником відповідних бюджетних коштів, не відповідають вимогам ЦК. У наданій для порівняння копії постанови Верховного Суду України від 15 травня 2012 року у справі № 3-28гс12 щодо неоплати продукції за відсутності бюджетних коштів зазначено, що на підставі статей 530, 617 ЦК, частини другої статті 218 Господарського кодексу України (далі – ГК) відсутність бюджетних коштів на відповідні цілі, передбачених у видатках Державного бюджету України на 2009 рік, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Майново-господарські зобов’язання між суб’єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК). Згідно з вимогами частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Згідно з частиною першою статті 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями, а статтями 525, 526 ЦК і статтею 193 ГК встановлено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом частини першої статті 530 ЦК якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до статті 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов’язання. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду є обґрунтованими і такими, що відповідають вимогам закону. Беручи до уваги викладене, слід дійти висновку, що заява ПП “Луч” підлягає задоволенню, постанова Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у справі № 905/2358/16 підлягають скасуванню, а постанова Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року – залишенню в силі. Згідно з частиною шостою статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат. Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного підприємства “Луч” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у справі № 905/2358/16 скасувати. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року у справі № 905/2358/16 залишити без змін. Стягнути з управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради (код ЄДРПОУ 25953557) на користь приватного підприємства “Луч” (код ЄДРПОУ 20388213) 5 709,78 грн (п’ять тисяч сімсот дев’ять гривень сімдесят вісім копійок) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справі № 905/2358/16. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Донецької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 22 березня 2017 року № 3-77гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46E3ED1C07F68012C22580F1004AC7E2

Апелляционный суд поддержал решение районного суда о недействительности договора факторинга по продаже кредита физического лица и переоформлению договора ипотеки в связи с запретом на момент заключения договора передавать по факторингу задолженность физических лиц.

В этом решении ВСУ согласился с позицией судов низших инстанций о возможности взыскания по ст. 625 ГК Украины 3% годовых и инфляционных потерь за неисполнение решения суда закрепленного в гривне, но по валютному займу.

ВСУ обратил внимание судов, что с 14.01.2012 в связи с изменениями внесенными в действующее законодательство, нельзя возобновить пропущенный органом государственной власти и местного самоуправления годовой срок независимо от причин пропуска.

Да, есть... Да есть...

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «А-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 30 червня 2011 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких: тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 8 вересня 2014 року позовні вимоги ПАТ «А-Банк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 30 червня 2011 року, з якої: 3 тис. 88 грн 62 коп. за тілом кредиту; 2 грн 92 коп. процентів за користування кредитом; 1 тис. 830 грн комісії; 12 тис. 283 грн 12 коп. пені; 500 грн штрафу (фіксована частина); 860 грн 23 коп. штрафу (процентна складова). Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, заочне рішення суду першої інстанції змінив: зменшив розмір пені, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» із 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп. В іншій частині заочне рішення суд залишив без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 3 тис. 88 грн 62 коп. заборгованості за кредитом та 2 грн 92 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, у решті позовних вимог відмовити з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 червня 2011 року між ПАТ «А-Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. Кредитний договір укладено шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови), тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «А-Банк», суд першої інстанції вважав, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява позичальника разом з Умовами і тарифами складає між ним і банком кредитно-заставний договір, отже, відповідач був ознайомлений з указаними Умовами, банк надав повну інформацію про умови кредитування, що підтверджується підписом відповідача в заяві. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір передбаченої Умовами пені, що підлягає стягненню з відповідача, з 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп, вважаючи це розумним і справедливим. Суд касаційної інстанції зазначив крім того, що посилання заявника на відсутність у матеріалах справи доказів про те, що позичальник ознайомлювався саме з цими Умовами, є безпідставними, оскільки заявник не надав різних за змістом Умов, які б діяли у ПАТ «А-Банк» на час підписання ним заяви позичальника від 30 червня 2011 року. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, і що саме ці Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або що в подальшому такі Умови, зокрема, щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов і заяви позичальника від 14 вересня 2006 року містить розбіжності. У зв'язку із цим доводи відповідача про неознайомлення його з Умовами не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 ЦК України. Вирішуючи питання про правильне застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Пунктом 3.2.7 цих Умов передбачено, що позичальник зобов’язується погасити заборгованість за кредитом у повній сумі, сплатити нараховані за весь період користування кредитом проценти, винагороду й неустойку (штраф, пеню) не пізніше дати, зазначеної в повідомленні банку, передбаченому пунктами 3.3.1–3.3.3 Умов. Пунктом 3.4.1 Умов установлено, що позичальник зобов’язаний сплатити банку, зокрема, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно з пунктом 5.1 цих Умов. За пунктами 5.1, 5.3 Умов при порушенні позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених заявою та пунктами 3.2.2, 3.2.3 цих Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 1,25 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочення платежу; при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов’язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2320цс16 Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Ой.....какой прогресс наметился в ВСУ....да не может быть, тьфу хоть бы не сглазить.....

Ну если вдруг такое чудо и произойдёт (приезд бригады), то максимально жёсткий отпор. Нет у них, ни у кого-то другого, кроме исполнителей, полномочий описывать имущество.

Да и на это они и рассчитывают... Тут уж выбор за человеком, мотаться или нет... Но провернуть всё это можно не имеет значения когда...

Да, но иски они подают в Киеве. Кто будет туда мотаться при долге 15 тыс.грн.?

Ну если случилось, то значит не отвечать на них, просто игнорировать всё общение с ними... Это Ваше право говорить по телефону или не говорить по телефону с кем бы то ни было, Вы не обязаны ни с кем общаться по телефону... Так на всех кол-центрах...

Ну то есть подавать иск первыми... Но это не всегда себя оправдывает, так как неизвестно подадут ли они вообще иск о взыскании... Да и к тому же это совсем не мешает им подать параллельно иск о взыскании в Киеве, как и до этого...

Наши люди очень серьёзно воспринимают телефоны вообще... Я могу сейчас позвонить по любому телефону и представиться прокурором района и что с того... А ведь поверят и обделаются...)) Согласен, пока реагировать рано... Как говорится раньше времени только можно лишнего наделать...)))

Всё верно, Ваша задача абсолютно ничего не предпринимать на этом этапе и следить за развитием событий и вовремя действовать, а главное правильно действовать при каком то серьёзном развитии событий, выходящих за рамки просто анонимных писем и телефонных-смсных детских угроз...

Какая разница, что там у Вас было до этого... У Вас может быть хоть и 100 договоров, но один проблемный, и он никак не связан и не имеет отношения к тем 100... То есть его может и не быть... В общем связи нет между ними никакой... Они должны доказать именно правоотношения именно по тому договору...

Очень просто, берёте пальчик, всовываете в рот)), слюнявите его и потом мажете по печати... Настоящая чернильная печать будет расплываться от влаги и мазать чернилами, а напечатанная на принтере ничего не будет делать... Обязательно так заявят, так как это письмо это сразу тюрьма, это готовый состав преступления...

Нет не навредите, это Ваше право и суд обязан их вытребовать согласно ЦПКУ... Да Вы так считаете, откуда Вы знаете чего они там нарисовали... Да пофиг как к этому отнесётся банк вообще... Нет никакой ответственности за защиту своих прав... Нет не проще, заочного скорее всего уже не будет... Судьи так практикуют, раз Вас видели хоть раз... У Вас полно денег на апелляцию... Я Вас не узнаю, не пишите глупостей...))) Только первая инстанция закладывает фундамент всего дела... Вы должны по максимуму воспользоваться своими правами и апелляция уже потом будет разбирать если, что, то если Вы чего то не заявили в первой инстанции, то в апелляции уже не сможете, так как для этого есть первая инстанция...

Категорія справи № Начало формы 564/2989/15-цКонец формы : Цивільні справи; Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу. Надіслано судом: 21.03.2017. Зареєстровано: 21.03.2017. Оприлюднено: 23.03.2017. Дата набрання законної сили: 21.03.2017 У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 березня 2017 року м. Рівне Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючий суддя: Хилевич С.В. судді: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М. секретар судового засідання: Деркач І.М. за участі: представників осіб, які беруть участь у справі, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"; про визнання частково недійсними договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, в с т а н о в и л а: Рішенням Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено: Визнано частково недійсним договір відступлення прав вимоги (факторингу) від 17.12.2012 року, який укладено між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1 Визнано частково недійсним договір про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", в частині відступлення прав вимоги за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Дідовець А.Г. і зареєстрованим у реєстрі за №140. На рішення суду відповідач подав апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність та необґрунтованість через порушення норм матеріального і процесуального права. На її обґрунтування зазначалося про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам ст. 213 ЦПК України щодо його законності та обґрунтованості. Вважав, що позивачем не доведено тих обставин, що оспорювані договори порушують його права. При цьому посилається на вимоги ст. 512 ЦК України щодо переходу до нового кредитора усіх прав та обов'язків первісного кредитора, які існували на момент їх переходу. Станом на день ухвалення оскаржуваного рішення іпотечне майно - 3-кімнатна квартира АДРЕСА_1 уже була реалізована Державним підприємством "Сетам" Міністерства юстиції України з електронних торгів. Тобто вважає, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уже не були його власниками. Помилковими, на його думку, є і висновки суду про існування на момент 17 грудня 2012 року обмежень на укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору відступлення права вимоги до фізичної особи. Позивачем не було надано, а судом не було здобуто належних і допустимих доказів про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними. Вважає, що оспорювані правочини укладено з додержанням положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України, а покликання суду на допущені порушення при їх укладенні щодо застосування підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг спростовуються тим, що її норми до спірних правовідносин не можуть застосовуватися через те, що контрагенти за договорами господарської діяльності на території інших держав не здійснювали. Також не заслуговують на увагу, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, і твердження суду про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, що підтверджено відповідними Законами України. Окрім того, при пред'явленні зустрічного позову ОСОБА_1 сплачено судовий збір не в повному обсязі. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог та стягнення понесених судових витрат. Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи ТОВ "Кредитні ініціативи", колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги. Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності та обґрунтованості позову, оскільки на момент укладення договору факторингу існували обмеження щодо виникнення договірних зобов'язальних відносин між сторонами в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення, то суд обґрунтовано врахував недійсність основного договору і визнав недійсним правочин на забезпечення права вимоги за договором факторингу. Матеріалами справи встановлено, і ці обставини особами, які беруть участь у справі, не заперечуються, 22 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Промінвестбанк" укладено кредитний договір №432\07, за яким позивачу надано 130 000 гривень кредиту на умовах, передбачених договором. 22 серпня 2008 року між ними укладено додатковий договір №432\07-1, яким змінено графік погашення заборгованості за кредитом (а.с. 5-8; 10, т. 1). З метою повернення одержаних кредитних коштів того ж дня укладено іпотечний договір №433\07, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали як співвласники належну 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку як забезпечення права вимоги кредитодавця за даним кредитним договором (а.с. 15-18; 19; 20; 21, т. 1). 17 грудня 2012 року між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір відступлення прав вимоги, яким передбачено позивач зобов'язався передати за плату грошові кошти в розпорядження ПАТ "Промінвестбанк", а останній зобов'язався відступити на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" свої права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких зазначено в додатку №1 до цього договору, в т.ч. і за кредитним договором №432\07, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ОСОБА_1 (а.с. 25-35, зв.; 36, т. 1). Того ж дня між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір про передачу прав за договорами забезпечення, що укладені між ПАТ "Промінвестбанк" і клієнтами банку, в т.ч. і за іпотечним договором №433\07 від 22 серпня 2007 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 37-40; 41, т. 1). Як правильно з'ясовано судом, умови договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", містить безумовні ознаки договору факторингу і відповідає визначенню, даному у ст. 1077 ЦК України. Так, згідно із частиною першою цієї статті за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Відповідно до ч. 1 ст. 1078, ст. 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Розпорядженням Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 року №352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року №231" фінансову послугу факторингу визначено сукупністю таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: -фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; -набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; -отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Норми ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказують на право щодо здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Згідно зі ст. 23 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Тобто правильним є те, що виняткове право та\або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг визначається законами та нормативно-правовими актами державного органу, який здійснює регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Держфінпослуг), що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 року №157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Пункт 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінспослуг №231 від 3 квітня 2009 року, встановлює, що до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Отже, на час укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору про відступлення права вимоги існували обмеження щодо укладення договорів факторингу, які встановлені п. 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінпослуг №231 від 3 квітня 2009 року, в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Оскільки твердження суду про це ґрунтується на обставинах справи і вимогах закону, тому з ними погоджується й колегія суддів. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За таких обставин позов про визнання частково недійсним договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року судом задоволено правильно. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, то колегія суддів ураховує, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Згідно із ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до ч. 5 ст. 3, ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, обґрунтовано задоволено і позов про визнання частково недійсним договору про передачу прав за договорами забезпечення. Доводи апеляційної скарги про відсутність обставин, які порушують права позивача, а тому і безпідставність вимог ОСОБА_1, на увагу не заслуговують. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. п'ятому п. 5 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Оскільки позивач не був стороною оспорюваних правочинів, проте сам факт їх укладення очевидно стосується його цивільних прав та обов'язків, а порушено їх під час судового розгляду справи тим, що належне йому іпотечне майно було ТОВ "Кредитні ініціативи" було відчужене на користь третьої особи. Спростовуються правильністю та обґрунтованістю висновків суду першої інстанції покликання ТОВ "Кредитні ініціативи" на додержання положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України при укладенні оспорюваних договорів та відсутність підстав для визнання їх недійсними. Не можна погодитися і з твердженнями особи, яка подала апеляційну скаргу, про недодержання норм процесуального права. Так, згідно із ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Між тим, доказів про такі процесуально-правові порушення, які потягли би помилкове розв'язання цивільно-правового спору, відповідачем не надано, а апеляційним судом не було здобуто. Не заслуговують на увагу й посилання ТОВ "Кредитні ініціативи" на помилковий розмір судового збору, що сплачений позивачем. Дана обставина жодним чином не впливає на судовий розгляд і ухвалення оскаржуваного рішення. Окрім того, положення п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України передбачають у разі залишення без вирішення питання про судові витрати можливість суду ухвалити додаткове рішення. Колегія суддів погоджується лише з доводами автора скарги про неправильне застосування при вирішенні правовідносин підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, оскільки там не міститься вказівки про придбання товарів для особистого, сімейного або домашнього користування виключно фізичними особами. Однак з урахуванням того, що ця обставина сама по собі не впливає на правильність вирішення справи, тому посилання суду на дану норму матеріального права не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, а є просто зайвим. Решта тверджень апеляційної скарги є необґрунтованими і до уваги колегією суддів не беруться. Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин підлягають до застосування норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду. Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є його ухвалення судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" відхилити, а рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65416132

Поздравляю, это супер неожиданное решение, но теперь остаётся продержаться в апелляции... У меня абсолютно такое же дело, хоть бери и только фамилии подставляй...))) Поэтому с нетерпением жду продолжения и болею всей душой и желаю удачи...!!!

Они верят в свою удачу и в суд, который увидит, что они банк...)) Хотя у меня есть подозрение, что его хотят слить, поэтому и не платят СС, банк так часто делает, когда боится негативной практики... У меня самого такие примеры имеются...

Что сказать... Да какая разница, что кто кому присылает, это тоже коллектора, отдел такой у них есть...

Доп. соглашения 2014г могут здорово напортить во 2-3-4 инстанции. А само решение годное, чувствуется рука мастера по анализу КПЛ, КУ, ВСУ, ЗУпЗПС )) Можно сохранить как шпаргалку-напоминалку по анализу применения срока ИД )

после того как мы подали заявление по срокам... т.к. уже было решение суда в 2010 году, банк укрсоц в такой ситуации просто решил не приходить ухвала вступила в силу...http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59259478

Реєстр каже, що подано апеляцію. При поданні позову банк сплатив 18 тисяч гривень судового збору, за апеляцію більше 19-ти буде. Цікаво, що думають банківські працівники, подаючи завідомо невиграшну апеляцію або касацію?

Это наше решение. Суд со ссылками на правовые позиции Верховного суда Украины, решения ЕСПЧ и международные договора пришел к обоснованному выводу о пропуске сроков исковой давности о которых было заявлено в суде.

Ну так а вы вообще каким боком? Это письма-пугалки на таких впечатлительных как вы.

Они же этого не понимают. Здесь нужен креатив, тогда быстрее отстанут. Как говорится, они Вам дерьмо шлют, Вы им в ответ, вот и весь паритет (как-то в рифму вышло, видать наступление весны сказывается, с чем всех форумчан и хочу поздравить). Можете "стрелку забить" по адресу рядом с прокуратурой или отделом полиции, не говоря, что эти органы рядом. Если явятся, попросить нанести совместный визит в эти органы и дать им шанс изложить в присутствии служителей Закона свои требования. Поверьте, пыл их угаснет.

Это примитивно. В своё время был очень популярный метод: использовать письмо в качестве туалетной бумаги и отправить ЦЕННЫМ письмом обратно адресанту )))

ЕСЛИ МОИ РАССУЖДЕНИЯ ВЕРНЫ И ЕСТЬ ПРИЗНАКИ ЭМИССИИ , ТО ХОЧУ ПИСАТЬ ПИСЬМО В НАЦИОНАЛЬНЫЙ БАНК ШВЕЙЦАРИИ, ЭКОНОМИЧЕСКИЙ ОТДЕЛ СБ ШВЕЙЦАРИИ И В "FINMA" ( ОРГАНИЗАЦИЯ С ГЛАВНЫМ ОФИСОМ В ШВЕЙЦАРИИ КОТОРАЯ ПО ОБОСНОВАННОМУ ЗАЯВЛЕНИЮ КОНТРОЛИРУЕТ И РАССЛЕДУЕТ НАРУШЕНИЯ В БАНКОВСКОМ СЕКТОРЕ ) С ХОДАТАЙСТВОМ БАЗИРУЕМОМ НА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ ШВЕЙЦАРИИ О ИНИЦИИРОВАНИИ РАССЛЕДОВАНИЯ ПО ФАКТУ НЕЗАКОННОЙ ЭМИССИИ БЕЗНАЛИЧНОГО ФРАНКА.