Leaderboard

  1. ANTIRAID

    ANTIRAID

    Главные администраторы


    • Баллы

      25

    • Число публикаций

      15116


  2. Лев

    Лев

    Пользователи


    • Баллы

      3

    • Число публикаций

      2313


  3. Viktoriiam

    Viktoriiam

    Пользователи


    • Баллы

      1

    • Число публикаций

      3


  4. Andrew Zarudnyi

    Andrew Zarudnyi

    Пользователи


    • Баллы

      1

    • Число публикаций

      1


Popular Content

Showing content with the highest reputation since 02/29/24 in all areas

  1. Ні в якому разі не погоджуйтесь на так звану "реструктуризацію"! Вона анулює позовну давність і узаконить всі незаконні "хотєлки" позивача.
    2 points
  2. Це наша справа. Приємно допомогти похилим людям, що десятки років намагались самостійно розв'язати складну проблему з отриманням права власності на будинок все ж її вирішити і дати можливість жити в ньому та передати своїм спадкоємцям. Суд зазначив, що опираючись на сталу практику Верховного суду можна стверджувати, що для визнання права власності за набувальною давністю має бути сукупність обставин, зазначених участині 1 статті 344 ЦК, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність нормизакону про обмеженняабо заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що Позивачі добросовісно заволоділи чужим майном в частині 71/100 на будинок АДРЕСА_1 , що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння ними таким майном є безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Факт добросовісності заявників був саме на момент отримання ними майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Окрім того, Володільці майна в момент його заволодіння не знали (і не могли знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, на це майно не претендують інші особи, оскільки вже понад 15 років, жодна особа не заявляла про бажання користуватись чи володіти даним майном. Отже, позивачами дотримані всі умови набуття права власності за набувальною давністю на підставістатті 344 ЦК України.
    2 points
  3. Справа № 761/6111/22 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року Брусилівський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді О. С. Данилюк, за участю секретаря с/з Марієвської Н.А., за участю представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у смт. Брусилів в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: До Брусилівського районного суду Житомирської області з Шевченківського районного суду м. Києва за підсудністю 07.08.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, в обґрунтування якої зазначено наступне. Так, ОСОБА_1 є суддею у відставці, доктором юридичних наук, займається науковою та викладацькою діяльністю, є автором наукових праць, заступником голови правління Громадської організації «Всеукраїнська асоціація суддів у відставці», адвокатом, щодо якого протягом декількох років на різних веб-сайтах ведеться активна брудна кампанія по розповсюдженню недостовірної інформації про те, що він в стані алкогольного сп`яніння убив двох дітей, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Така поведінка осіб, відповідальних за розповсюдження інформації в мережі Інтернет, заподіює позивачу значну шкоду, а її зберігання в мережі Інтернет за активними інтернет - посиланнями продовжує підтримувати негативну репутацію ОСОБА_1 , порушує особисті, професійні та інші соціальні зв`язки. Залишення цієї недостовірної інформації за первісними посиланнями породжує суспільний осуд позивача на основі неправдивої інформації про факти та події, які, в дійсності, ніколи не відбувались насправді. Оскільки у такий спосіб продовжує заподіюватися шкода честі, гідності та діловій репутації позивача, його представник вважає за необхідне звернутись до суду з цим позовом, зважаючи на таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з недостовірною інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«... ОСОБА_5 судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». Автор цієї публікації не відомий, встановити його неможливо. Згідно з даними Довідки Центру компетенції № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/ було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 (далі - Відповідач 1), а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (далі - Відповідач 2). Представник позивача звернув увагу суду на те, що інформація про те, що ОСОБА_1 , будучи суддею Київського районного суду м. Донецька, в 2004 році, знаходячись в стані алкогольного сп`яніння, вчинив ДТП, в результаті якого загинуло двоє дітей, є інформацією про факт, тобто про конкретну подію, дійсність якої можна перевірити, а не оціночним судженням (припущенням, суб`єктивною думкою, оцінкою тощо). Стверджував, що такого факту, як ДТП за участю позивача, в результаті якого загинуло 2-є дітей, не існувало, так само, як і того факту, що стосовно ОСОБА_1 коли-небудь порушувалась кримінальна справа. Наголошував на тому, що стосовно позивача ніколи не порушувались кримінальні справи, він не має судимості. Звернув увагу на те, що поширена відповідачами інформація є негативною і неправдивою. Представник позивача також зазначив, що відповідачі фактично звинуватили позивача у вчиненні злочину. При цьому, у поширеній ними публікації вони не посилаються на джерело своєї обізнаності з конкретною вказівкою (посиланням) на таке першоджерело, а самі безапеляційно стверджують про те, що ОСОБА_1 вчинив злочин. Захист честі, гідності та ділової репутації ОСОБА_1 шляхом визнання поширеної відповідачами інформації недостовірною з одночасним видаленням її з відповідного веб-посилання та стягнення з них заподіяної позивачу моральної шкоди, на думку представника позивача, не суперечитиме нормам чинного цивільного законодавства України, припинить триваюче правопорушення, дозволить повною мірою реалізувати право позивача на ефективний судовий захист його честі, гідності та ділової репутації, а отже у вичерпний спосіб захистити його права, тим більше, що право на вилучення недостовірної інформації є конституційною гарантією, закріпленою в Основному Законі нашої держави. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, представник позивача просив суд врахувати характер, обсяг та тривалість душевних страждань, яких зазнав та продовжує зазнавати позивач у зв`язку з приниженням його честі, гідності та ділової репутації внаслідок поширення стосовно нього недостовірної інформації. Тому, з урахуванням принципу розумності та справедливості, а також кількості співвідповідачів у цій справі, тривалості заподіяння шкоди такими публікаціями, характеру спірної інформації, розмір моральної шкоди у цій справі оцінює у 500000 грн., який вважає необхідним та достатнім, та просить стягнути з відповідачів в солідарному порядку. Ухвалою судді Брусилівського районного суду Житомирської області від 18 серпня 2023 р. зазначена позовна заява прийнята до провадження суду, у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання. Ухвалою Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 січня 2024 р. підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду. В судовому засіданні представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. позовні вимоги ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, вимоги якої просив задовольнити у повному обсязі. Відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в судове засідання не з`явились, будучі належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями та оголошеннями на офіційній інтернет сторінці Брусилівського районного суду Житомирської області, про причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим зі згоди представника позивача суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 в судове засідання також не з`явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином, причина його неявки суду невідома. Суд, вислухавши пояснення представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., дослідивши подані ним письмові докази, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов до наступних висновків. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«...Александр Хримли судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». При цьому посилання на автора цієї публікації відсутнє. Згідно з даними Довідки ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 , а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (а.с. 121-124 т. 1). Також судом встановлено, що інформацію про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, внаслідок ДТП убив двох дітей, вже було визнано недостовірною у справі за позовом ОСОБА_1 до народного депутата ОСОБА_4 . Так, рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року у цивільній справі № 361/3910/19 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації задоволено та визнано інформацію народного депутата України ОСОБА_4 , оприлюднену в ході пленарного засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року наступного змісту: «В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа, яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим що потерпілих немає» - недостовірною та такою, що ганьбить честь гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 23.02.2023 рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року залишено без змін. Так, судовим рішенням у справі № 361/3910/19 встановлено, що ОСОБА_1 - суддя у відставці, що підтверджується посвідченням судді у відставці Київського апеляційного адміністративного суду за № 01737 08.09.2016 року, у зв`язку із поданням заяви про відставку звільнений з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду, про що свідчить постанова Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року за № 1513. Згідно диплома доктора наук ОСОБА_1 захистив дисертацію за спеціальністю господарське право, господарсько-процесуальне право, та здобув науковий ступінь доктора юридичних наук. На підставі рішення Атестаційної колегії від 26.06.2017 року отримав диплом серії НОМЕР_1 . Також судовим рішенням встановлено, що 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання), депутат ВР (Фракція БПП) оголосив інформацію про скоєння злочину суддею ОСОБА_1 , а саме: «От сьогодні ми даємо згоду, ми голосуємо про звільнення за станом здоров`я такого судді ОСОБА_1 . Київського апеляційного адміністративного суду. Я розповім коротко історію, і ви жахнетесь від історії цього судді. Він був суддею Київського району міста Донецька. В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим, що потерпілих немає. Адже діти загиблі, їхні батьки померли і нікого немає. Ви думаєте його звільнили? Ні, його перевели до Києва, і він тут декілька років займав посаду судді у Київському апеляційному адміністративному суді. Я закликаю всіх голосувати, звичайно, за звільнення цих суддів. Але багатьох з них, особливо тих, хто там ховається за зняттям згідно стану здоров`я…» . Вирішуючи спір у цивільній справі № 361/3910/19, суд зазначив, що із записів стенограми п`ятдесят восьмого засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання) вбачається, що оголошена депутатом ВР Різаненком П.О. (Фракція БПП) інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення позивачем дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону. Таким чином, суд, розглядаючи справу № 361/3910/19, дійшов висновку, що відповідачем не надано допустимих та належних доказів правдивості відомостей, висловлених під час засідання Верховної Ради України. Також суд зазначив, що зміст, стиль, характер та манера викладеної інформації безпосередньо стосується позивача, вона за встановленими у справі обставинами та поданими доказами не відповідає дійсності, доведена з перекручуванням інформації, яка розповсюджувалась раніше засобами масової інформації, є недостовірною та такою принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. Суд при цьому врахував, що позивач є публічною особою, тому він відкритий для критики і пильного нагляду громадськості, представників різних політичних партій й межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. При цьому повинен забезпечуватися баланс між конституційним правом на свободу думки та слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань з одного боку, яке не може бути безмежним й таким, що звільняло б від передбаченої законом, в даному випадку цивільної відповідальності, та конституційними гарантіями іншої особи, права якої не можуть поглинатися тільки правом розповсюджувача інформації та позбавляти її судового захисту на спростування недостовірної інформації про особу в передбачений законом спосіб. На підставі ч. 4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У відповідності зі ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Згідно положень ст. 5Закону України«Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Відповідно до ч. 1 ст.201ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи,а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»від 27.02.2009 року за№ 1 (далі-Постанова) зазначено, що фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Вирішуючи дані спори суди повинні враховувати наступні відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 6 Постанови, позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права. Відповідно до п. 15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Щодо факту поширення інформації,то під поширенням інформації слід розуміти:опублікування її у пресі,передання по радіо,телебаченнючи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до п. 19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»(діюча норма ст. 30 Закону України «Про інформацію») оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Відповідно до п. 12 Постанови належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо авторпоширеної інформаціїневідомий абойого особута/чимісце проживання(місцезнаходження)неможливо встановити,а такожколи інформаціяє анонімноюі доступдо сайта-вільним,належним відповідачемє власниквеб-сайта,на якомурозміщено зазначенийінформаційний матеріал,оскількисаме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації»). Веб-сайт - сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). В матеріалах справи містяться належні та достовірні письмові докази, надані стороною позивача, які підтверджують, що відповідач ОСОБА_2 є власником веб-сайту « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_8 його головним редактором.При цьому,як встановленосудом,автори вказанихвище публікаційневідомі,а томувласник веб-сайту,на якомурозміщенозазначений вище інформаційний матеріал, та його головний редактор як отримувач послуг хостингу є належними відповідачами у даній справі. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачами стосовно позивача було поширено інформацію, яка не відповідає дійсності, в результаті чого були порушені його особисті немайнові права, а тому суд вважає за можливе зобов`язати їх спростувати недостовірну інформацію щодо позивача ОСОБА_1 шляхом вилученням цієї недостовірної інформації з указаного вище веб-посилання. При цьому суд виходить з наступного. Статтею 13 Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ч. 2 ст.278ЦК України якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. Таким чином, законом передбачені різні способи захисту порушених прав, зокрема, й шляхом вилучення публікацій. Застосування такого способу захисту особистого немайнового права, як спростування недостовірної інформації, за умови, що така інформація залишиться загальнодоступною у мережі Інтернет та може бути у подальшому скопійована, передрукована чи розповсюджена іншим чином, не забезпечить ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача на недоторканість ділової репутації. Враховуючи, що спосіб захисту порушеного права має бути ефективним, в даному випадку наявні підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов`язання відповідачів видалити недостовірну інформацію з відповідного веб-сайту у мережі Інтернет. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч. 4 ст. 23 ЦК України). Статтею 1167 ЦК України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, відповідно до частини першої якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. У п. 5 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від31.03.1995року №4«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди» судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, в даному випадку предметом доказування є вина відповідачів, причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями відповідачів та спричинення моральної шкоди позивачу. Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження вимог про стягнення моральної шкоди позивач зазначив лише перелік обставин, які, на його думку, свідчать про заподіяння йому моральної шкоди, однак позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 77, 78ЦПК України на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру саме внаслідок неправомірних дій відповідачів та з яких міркувань він виходив при визначенні розміру моральної шкоди. За таких обставин, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди на користь позивача відсутні. Таким чином, суд, всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 частково ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно задовольнити частково. На підставі викладеного ст.ст. 3, 28, 32, 68 Конституції України, ст.ст. 201, 277 ЦК України, ст.ст. 30, 47 Закону України «Про інформацію», постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Просудову практикуу справахпро захистгідності тачесті фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної таюридичної особи»№ 1від 27лютого 2009року та керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 78, 81, 89, 100, 259, 265, 268, 273, 280-282, 353-355 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - задовольнити частково. Визнати недостовірною й такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_1 ), інформацію, поширену проти нього ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрованого: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (проживаючого: АДРЕСА_3 ) видалити публікацію під назвою: « ОСОБА_5 судья «семьи» или пьяный убийца, избежавший наказания» за посиланням: http://w-n.com.ua/archives/3513. В іншій частині в задоволенні позовних вимог, - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Заочне рішення постановлено у нарадчій кімнаті. Повне рішення виготовлено 20.03.2024 року. Суддя О. С. Данилюк Джерело: ЄДРСР 117789356
    1 point
  4. Це наша справа. З огляду на те, що попереднім рішенням про скасування наказу про звільнення не було вирішено питання виплати заробітної плати за вимушений прогул, цим рішенням це вже вирішено і суму стягнуто з відповідача.
    1 point
  5. Це чергова наша справа про захист честі та ділової репутації. Суд дуже ретельно розібрався у правовідносинах та захистив порушене право без натягування сови на глобус. Суд зазначив: З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
    1 point
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2024 року м. Київ справа № 927/1206/21 провадження № 12-31гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Ткача І. В., суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участюсекретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників: прокурора - Василенко Н. В., позивача - не з`явилися, відповідача-1 - не з`явилися, відповідача-2 - не з`явилися, відповідача-3 - не з`явилися, розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 (головуючий суддя Яковлєв М. Л., судді Тищенко О. В., Шаптала Є. Ю.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 (суддя Ноувен М. П.) за позовом керівника Ніжинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності, визнання недійсними договорів оренди, ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад вимог позову 1. У листопаді 2021 року керівник Ніжинської окружної прокуратури (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - відповідач-1, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області (далі - Плисківська сільська рада, відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» (далі - ТОВ «Івангородське», відповідач-3), у якому просив: ? визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг «Про передачу у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138» (далі - наказ Держгеокадастру від 21.12.2018); ? скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 07.02.2019 № 45416082, номер запису про право власності 59104963, та одночасно припинити за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське»; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське». 2. За доводами прокурора, згідно з наказом Держгеокадастру від 21.12.2018 земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, передано Плисківській сільській раді у комунальну власність. 3. У подальшому рішенням ІХ сесії VIII скликання Плисківської сільської ради № 225-9/VIII від 25.06.2021 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу цієї земельної ділянки та проведення земельних торгів з продажу права оренди двох земельних ділянок, отриманих у результаті поділу. Перша земельна ділянка має площу 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, друга - площу 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. Ці земельні ділянки призначені для ведення фермерського господарства. 4. За результатами проведення земельних торгів (аукціону) 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклали договори оренди земельних ділянок, площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. 5. Прокурор стверджує, що відповідно до статей 53, 54 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 17, 34 Закону України від 08.06.2000 № 1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон України «Про охорону культурної спадщини») земельна ділянка, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, не може вибути із державної власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6. Рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології» взято під державну охорону пам`ятки археології, розташовані на території області, зокрема в Борзнянському районі, поселення Рудка-2, ІІІ-V ст. н. е. / черняхівська культура, що розташована в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на схід від дороги Плиски-Шевченко, на лівому березі річки Рудка (далі - поселення Рудка-2); групу курганів-1, ІІ-І тис. до н. е., що розташовані в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від села (далі - група курганів-1). 7. Згідно з паспортом на пам`ятку археології поселення Рудка-2 № 3629, виданим 23.07.1992, поселення розташовано за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на лівому березі річки Рудка, на схід від дороги Плиски-Шевченко, при впадінні неглибокої низовини, що перетинає дорогу. Площа поселення 7 га. Товщина культурного шару 0,2 м. Підйомний матеріал складає кераміка черняхівської культури. Дає додаткові дані про заселеність території Чернігівщини в ІІІ-V ст. н. е. 8. Відповідно до паспорта на пам`ятку археології група курганів-1 № 3652, виданого 27.09.1992, група курганів розташована за 1,5 км на південний схід від села уздовж дороги Плиски-Шевченко та складається із 4-х насипів діаметром 30-40 м висотою 0, 6-1 м, розташовані попарно на відстані 500 м один від одного. Кургани належать до великої курганної групи, розташованої на водорозділі річок Остер і Борзенка, у витоках останньої. Дає додаткові дані про кочові племена, що проникали в зону лісостепу в ІІ-І тис. до н. е. 9. У 1993 році перелічені пам`ятки нанесені на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель Колективного сільськогосподарського підприємства «Колос» (далі - КСП «Колос»), із зазначенням їх площі та номеру згідно з державним обліком. Виходячи з умовних позначень, нанесених на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель КСП «Колос», земельні ділянки, на яких розташовані зазначені пам`ятки археології, віднесено до земель історико-культурного призначення, що належать до державного фонду та не підлягають розпаюванню. 10. 14.09.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від села, вздовж дороги Плиски Шевченко, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення група курганів-1, з охоронною зоною навколо пам`ятки 6-10 м (перебуває на державному обліку під № 3652), оформила охоронне зобов`язання. 11. 01.10.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, з охоронною зоною навколо пам`ятки 100 м (перебуває на державному обліку під № 3629), оформила охоронне зобов`язання. 12. Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Плисківської об`єднаної територіальної громади Борзнянського району Чернігівської області (далі - Плисківська ОТГ) встановлено наявність у межах об`єкта інвентаризації земельної ділянки, площею 34,8071 га (Плисківська сільська рада), обмеження (обтяження) у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. 13. Департамент при погодженні цієї технічної документації із землеустрою в довідці від 14.05.2018 № 120-П зазначив, що на земельній ділянці, яка розташована на території Плисківської ОТГ, площею 34,8071 га, розташовані пам`ятки археології місцевого значення: поселення Рудка-2 та курган з групи курганів-1, взяті на облік за рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології», стосовно яких у обов`язковому порядку мають бути укладені охоронні договори на пам`ятки археології. 14. Наказом Держгеокадастру від 21.12.2018, відповідно до статей 151, 117, 122 ЗК України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-р «Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад», наказу Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 15.03.2018 № 45, Положення про Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області Плисківській сільській раді, передано в комунальну власність Плисківської сільської ОТГ земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 4 420,1648 га, в тому числі земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, яка розташована за межами населених пунктів на території Плисківської сільської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області, згідно з актом приймання-передачі земельних ділянок до цього наказу. 15. У пункті 40 акта приймання-передачі земельних ділянок до зазначеного наказу зазначено, що земельна ділянка площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, віднесена до земель сільськогосподарського призначення та не має жодних обтяжень речових прав та обмежень у її використанні. 16. 06.02.2019, на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 21.12.2018 та наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 зареєстровано право комунальної власності Плисківської сільської ради на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. 17. Згідно з рішенням Плисківської сільської ради 9 сесії 8 скликання від 08.06.2021 № 219-9/VIII виконавчому органу Плисківської сільської ради надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, за цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Плисківської сільської ради, на земельні ділянки, площею 17,4036 га та 17,4035 га, без зміни цільового призначення. 18. На земельних ділянках, площею 17,4035 га та 17,4036 га, утворених в результаті поділу земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини на площі 17,4035 га та 17,4036 га відповідно. 19. Рішення Плисківської сільської ради від 25.06.2021 № 225-10/VIII (далі - рішення сільської ради від 25.06.2021) затверджено технічну документацію щодо поділу земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, на дві земельні ділянки площами по 17,4036 га та 17,4035 га, на території Плисківської сільської ради, яким у подальшому присвоєно кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097. 20. 11.08.2021 на підставі рішення сільської ради від 25.06.2021 проведено земельні торги з продажу права оренди двох земельних ділянок площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, за результатами яких переможцем стало ТОВ «Івангородське». 21. 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклади договори оренди земельних ділянок, придбаних на земельних торгах (аукціоні) (далі - договори оренди), за умовами пунктів 3 та 22 яких Відповідачу-3 в оренду передано земельну ділянку площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та земельну ділянку, площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, на території Плисківської сільської ради для ведення фермерського господарства. Склад угідь: рілля. 22. У пунктах 35 та 41 договорів оренди зазначено, що на оренду земельних ділянок встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. На орендаря покладено обов`язок виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. 23. 29.10.2021 між ТОВ «Івангородське» та Відділом культури, сім`ї, молоді та спорту Ніжинської районної державної адміністрації укладено охоронні договори на пам`ятки культурної спадщини № 1 та № 2, за умовами яких ТОВ «Івангородське» взяло на себе зобов`язання щодо охорони пам`яток археології місцевого значення: кургану групи курганів-1, що розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), та поселення Рудка-2, частина якого розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), інша частина на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096 (площею 17,4036 га), на території Плисківської сільської ради. 24. ТОВ «Івангородське» зобов`язалося використовувати пам`ятку археології місцевого значення група курганів-1 та поселення Рудка-2, які розташовані на зазначених земельних ділянках, виключно за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, не проводити будь-яких робіт з переміщення ґрунту, що можуть зашкодити пам`ятці, проводити оранку поселення Рудка-2 на глибину не більше 0,2 м. 25. Департамент у листах від 14.01.2020 № 15-151/8, від 23.01.2020 № 15-264/8, від 04.03.2021 № 15-722/8 звертав увагу Плисківської сільської ради на особливий правовий режим земель, на яких розташовані пам`ятки археології, зобов`язання зі збереження археологічних об`єктів, обов`язковість використання земель за цільовим призначенням, укладення охоронних договорів та отримання погодження Департаменту на укладення договорів оренди земельної ділянки із забезпеченням безперешкодного доступу фахівцям-археологам та представникам Департаменту для дослідження території та здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства відповідно. 26. Департамент, реагуючи на запити прокуратури від 26.07.2021 № 2953вих-21, від 03.08.2021 № 3124вих-21, від 29.09.2021 № 4209вих-21, листами від 29.07.2021 № 15-2345/8, від 03.08.2021 № 15-2396/8, від 30.09.2021 № 15-2950/8, повідомляв Ніжинську окружну прокуратуру про те, що є проінформованим про стверджуване у позові порушення. 27. Прокурор листом від 22.11.2021 № 5212вих-21, до звернення до суду, попередив Департамент про скерування відповідного позову. Стислий виклад рішення суду першої інстанції 28. 25.07.2022 Господарський суд Чернігівської області ухвалив рішення у справі № 927/1206/21, яким позов задовольнив повністю: - визнав незаконними та скасував наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передачі у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138; - скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, індексний номер № 45416082 від 07.02.2019, номер запису про право власності № 59104963, та припинив за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; - визнав недійсними договори оренди. 29. Суд виснував, що Департамент як орган державної влади, який здійснює контроль у сфері охорони культурної спадщини у Чернігівській області, в разі виявлення порушень законодавства має право пред`явити позов про усунення таких правопорушень. Проте, Департамент не вжив належних заходів протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про можливе порушення інтересів держави, відтак виснував про його бездіяльність. За наведених мотивів суд дійшов висновку, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі. 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. 32. Господарський суд Чернігівської області визнав договори оренди недійсними з тих підстав, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, вибула з державної власності поза волею власника. 33. Суд відхилив заперечення відповідачів про застосування неефективного способу захисту з огляду на те, що вимога про скасування акта індивідуальної дії (наказу Держгеокадастру від 21.12.2018), разом із похідною вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права комунальної власності та припинення цього права, забезпечує відновлення прав держави на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. Стислий виклад постанови суду апеляційної інстанції 34. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі № 927/1206/21 рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 залишено без змін. 35. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком Господарського суду Чернігівської області щодо наявності у прокурора повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Департаменту. 36. Північний апеляційний господарський суд зазначив, що з огляду на те, що пам`ятки археології, поселення Рудка-2 курган із групи курганів-1, взято на державний облік на підставі рішення виконкому № 66, а в липні - вересні 1992 року проведено їх паспортизацію як пам`ятників історії та культури СРСР (пам`ятки археології) та, застосувавши правила пункту 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини», згадані пам`ятки були і є пам`ятками культурної спадщини відповідно цього Закону. З огляду на наведене апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності. 37. За висновками апеляційного суду наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, видано усупереч приписам Конституції України, ЗК України та Закону України «Про охорону культурної спадщини» та порушує виключне право власності держави на земельну ділянку обмеженої оборотоздатності, створює реальні ризики пошкодження (знищення) частини археологічної спадщини України у результаті беззастережної передачі цієї ділянки місцевій громаді для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 у зазначеній частині. 38. Північний апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відхилення заперечень відповідачів про застосування неефективного способу захисту та задоволення позову у цій частині вимог. 39. Апеляційний суд виснував, що спірні земельні ділянки, які були передані в оренду, вибули з державної власності поза волею власника. За висновком суду, власник таких земельних ділянок має право вимагати усунення порушень своїх прав на ці земельні ділянки шляхом визнання недійсними згаданих договорів оренди. Ці договори укладені без фактичного волевиявлення власника земельних ділянок та без прав на розпорядження цими земельними ділянками у особи, які вчинила такі правочини. Стислий виклад вимог касаційної скарги 40. Не погоджуючись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, Відповідач-1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду. Заявник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 й ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача-1, наведені у касаційній скарзі 41. Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області зазначає, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» не є спеціальним нормативним актом у галузі регулювання земельних відносин та посилається на пріоритетність застосування приписів ЗК України. 42. За доводами відповідача-1, саме Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області є органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель, а не органи прокуратури. Зауважує, що Департамент не є розпорядником земель будь-якої категорії, а прокурор не довів наявності у нього підстав представляти інтереси держави саме в особі Департаменту. 43. Також Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області вказує, що позов не містить належних та допустимих доказів того, що межі земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, накладаються на межі поселення Рудка-2. Відповідач-1 звертає увагу, що земельна ділянка історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, не сформована, її межі не встановлені. 44. Також заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.01.2019 у справі № 359/2258/17-ц, згідно з якими позов, предметом якого є накази Держгеокадастру щодо надання земельних ділянок, тобто ненормативні акти, що застосовуються одноразово і з прийняттям яких виникають правовідносини, пов`язанні з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки такі накази вичерпали свою дію шляхом виконання. 45. У судовому засіданні прокурор просила відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів є законними та обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Свою позицію прокурор обґрунтовувала тим, що: - оскільки пам`ятки археології можуть перебувати лише в державній власності, то й земельні ділянки, на яких такі пам`ятки розташовані, не можуть передаватися в комунальну чи приватну власність. Тобто, пам`ятка археології як об`єкт, який виведений з цивільного обігу та може перебувати лише в державній власності, є режимоутворюючим об`єктом для земельної ділянки, на якій вона розташована; - на момент передачі спірної земельної ділянки в комунальну власність пам`ятки археології, які на ній розташовані, вже були зареєстровані як об`єкти культурної спадщини, а тому земельна ділянка не підлягала передачі територіальній громаді; - прокурор згідно з нормами Конституції України має повноваження на звернення до суду за захистом прав та інтересів держави в інтересах уповноваженого органу на захист інтересів держави в спірних правовідносинах (Департаменту), зокрема, для запобігання виведення з власності держави пам`яток культурної спадщини та земельних ділянок, на яких вони розташовані; - обраний позивачем спосіб захисту надасть можливість відновити становище, яке існувало до порушення права, а також дозволить державі як власнику земельної ділянки розробити проєкт землеустрою, визначивши чіткі межі земель, на яких розташовані пам`ятки археології, а іншою частиною земельної ділянки розпорядитися у порядку, визначеному законом; - пред`явлений прокурором у цій справі позов спрямований на усунення державі перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою. Підхід, за яким негаторний позов у спірних правовідносинах обмежується лише вимогою про повернення земельної ділянки є спрощеним, оскільки визнання незаконним і скасування наказу та державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою також забезпечить відновлення порушеного права держави та поверне сторони спору у попередній стан; - вимога про повернення земельної ділянки не могла бути пред`явлена прокурором, оскільки земельна ділянка не вся підлягає поверненню, а лише та її частина, на якій розташовані пам`ятки археології. Натомість скасування оскаржуваного наказу дозволить державі визначити межі земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, шляхом її формування у встановленому законом порядку. Від Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 46. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 16.01.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21. 47. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 06.06.2023 передав справу № 927/1206/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 48. Аргументуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 49. За статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 50. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що так буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 51. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та постановах Верховного Суду від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 18.10.2022 у справі № 912/4031/20, від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21. 52. Колегія суддів враховує, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.10.2022 у справі № 910/6567/20 та від 22.11.2022 у справі № 911/2609/21. 53. Водночас у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 за позовом Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, скасування державної реєстрації права власності та запису про право власності на земельну ділянку історико-культурного призначення, розташовану в межах пам`ятки археології, викладено такий висновок: «Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку. Колегія суддів наголошує на тому, що отримання громадянами та юридичними особами у власність земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташована пам`ятка археології, суперечить вимогам законодавства. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного значення фонду державі, на думку колегії суддів, потрібно розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки». 54. Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 за позовом виконувача обов`язків керівника Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області, Рівненської районної державної адміністрації, фізичної особи про визнання незаконними та скасування наказів, рішень і розпорядження та зобов`язання повернути земельну ділянку історико-культурного призначення, яка розташована в межах пам`ятки археології національного значення, викладено подібний висновок: «Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки». 55. Колегія суддів КГС, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погоджується з висновками про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави і що в такому разі належним способом захисту є негаторний позов, з огляду на таке. 56. У пунктах 71, 72 своєї постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вже викладала подібні за змістом висновки у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц. У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) потрібно розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні наведеного висновку слів «тимчасовий володілець» може справляти хибне враження, що зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало б принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Також за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не захисту права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «право» в першому реченні згаданого висновку є зайвим. З метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: «Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням власника його володіння цими ділянками». 57. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалося у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, у пункті 39 цієї постанови зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всіх правомочностей власника, включаючи право володіння». 58. Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів безумовно одним з таких критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо власник володіє річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред`являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов. 59. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц розмежувала способи захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду. Проте висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення в державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед їх розташуванням, що вказує на неможливість виникнення приватної власності, а тому, на думку колегії суддів, такі висновки не можуть застосовуватися до земельних ділянок історико-культурного призначення. 60. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість, як у справі, що розглядається, так і у справі № 748/1335/20) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. 61. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за доцільне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 62. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 63. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.03.2023 прийняла до розгляду справу № 910/13988/20 на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею право Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 64. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 65. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Велика Палата Верховного Суду враховує, що правом на касаційне оскарження судових рішень у цій справі скористалося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада і ТОВ «Івангородське» рішення у цій справі в касаційному порядку не оскаржили. Тому судові рішення в частині задоволення позову прокурора до Плисківської сільської ради і ТОВ «Івангородське» про скасування державної реєстрації та визнання договорів оренди недійсними Велика Палата Верховного Суду не переглядає. Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді 66. Відповідно до частини третьої статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 67. Повноваження прокурора з представництва інтересів держави в суді визначені Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру»). 68. Прокурор у позовній заяві обґрунтовує, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, але такий захист не здійснює. У письмових поясненнях прокурор стверджує, що зазначене встановили суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши матеріали справи. 69. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 70. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). 71. Наведеним правилам кореспондують відповідні приписи ГПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частини четверта, п`ята статті 53 ГПК України). 72. Оскільки прокурор вважає, що у спірних правовідносинах є компетентний орган, уповноважений на захист порушених інтересів держави, Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу на те, що при зверненні до суду з позовом прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (пункт 81)). 73. Оцінюючи твердження прокурора про те, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 74. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі обставини: - Департамент листами від 14.01.2020, 23.01.2020 та від 04.03.2021 звертав увагу Плисківської селищної ради на наявність порушень, що мають бути усунуті, проте ефективних заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у власність держави, не вжив; - листом № 5212вих-21 від 22.11.2021 прокурор повідомив Департамент про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі цього органу. 75. Згідно з пунктами 1, 6, 12 частини першої статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; призначення відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їхніх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або проведення будь-яких робіт. 76. Відповідно до пункту 4 Положення про Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови Чернігівської обласної державної адміністрації від 17.03.2020 № 160 (далі - Положення), основним завданням Департаменту є забезпечення реалізації державної політики у сфері культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин на території Чернігівської області. 77. Згідно з підпунктами 66, 67, 70, 71, 74-76, 83, 84 пункту 5 Положення Департамент відповідно до визначених галузевих повноважень виконує такі завдання: - здійснює контроль за виконанням Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України від 18.03.2004 № 1626-ІV «Про охорону археологічної спадщини», інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - забезпечує охорону об`єктів культурної спадщини, захист історико-культурного середовища, організацію роботи з обліку, охорони, дослідження, використання та популяризації культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - здійснює контроль за укладенням охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини; - організовує та координує роботи з визначення меж територій пам`яток місцевого значення та затвердження їх зон охорони; - проводить обстеження об`єктів культурної спадщини щодо дотримання вимог їх охорони та використання; складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень, скеровування їх до правоохоронних органів, органів державного контролю у сфері будівництва та земельних ресурсів; - інформує центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування пам`яток, що знаходяться на території області; - призначає відповідні охоронні заходи на пам`ятках місцевого значення та їхніх територіях у разі виникнення загрози їхнього руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; - погоджує проєкти (технічну документацію) із землеустрою щодо відведення земельних ділянок; - погоджує відчуження або передачу пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; 78. Відповідно до пункту 15 Положення Департамент є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в установах Державної казначейської служби, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та власні бланки. 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом. Щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології 82. Прокурор звернувся до суду з позовом з метою захисту прав держави на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини - пам`ятки археології, що передані у комунальну власність Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області на підставі оскаржуваного наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, а в подальшому - в оренду ТОВ «Івангородське». З метою вирішення позову прокурора потрібно дослідити правове регулювання відносин щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. 83. Згідно з абзацом третім статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. 84. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на спірній земельній ділянці розташовані залишки стародавніх поселень (поселення Рудка-2) та кургани (група курганів-1). 85. Археологічні об`єкти культурної спадщини - це рештки життєдіяльності людини (нерухомі об`єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов`язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації (абзац 2 частини другої статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 86. Нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (абзац 4 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 87. Отже, кургани та залишки стародавніх поселень є нерухомими археологічними об`єктами культурної спадщини, а отже, не можуть бути перенесеними на інше місце без втрати своєї цінності. 88. Пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (абзац 6 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 89. Об`єкт культурної спадщини визначається загальною характеристикою об`єктів, які мають цінність, зокрема, з археологічного погляду. Натомість пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, цінність якого підтверджена у встановленому законом порядку, зокрема, шляхом його реєстрації. 90. Суди попередніх інстанцій встановили, що на земельній ділянці, площею 34, 8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки, кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), розташовані пам`ятки археології, поселення Рудка-2 та група курганів-1. 91. Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. 92. Відповідно до частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв. 93. Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності. 94. Велика Палата Верховного Суду враховує, що пам`ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, в зв`язку з чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» не може перебувати в приватній чи комунальній власності. 95. Статтею 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована. 96. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки з кадастровими номерами 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), є такою, на якій розташовані пам`ятки археології. Як результат, ця земельна ділянка передана з державної власності протиправно. 97. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області в касаційні скарзі посилалося на те, що приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» суперечать правилам частини першої статті 54 ЗК України. Велика Палата Верховного Суду відхиляє ці аргументи відповідача з таких міркувань. 98. Відповідно до частини першої статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. 99. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені правові норми стосуються різних об`єктів правового регулювання. 100. Так, частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення. 101. Згідно з частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. 102. Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території. 103. Відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 104. Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність. 105. Велика Палата Верховного Суду у пункті 89 цієї постанови наголосила на відмінності категорій «об`єкт культурної спадщини» та «пам`ятка культурної спадщини». 106. Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. 107. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави. 108. З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України. 109. Підсумовуючи, Велика Палата виснувала, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що спірна земельна ділянка, на якій розташовані пам`ятки археології, протиправно передані з державної власності. Щодо вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру як способу захисту в спірних правовідносинах 110. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України). 111. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 112. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). 113. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)). 114. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади. 115. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 116. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. 117. Аналіз наведених правових норм підтверджує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою цивільного права. 118. При зверненні до суду з цим позовом прокурор посилався на те, що наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-10008/14-18-сг від 21 грудня 2018 року у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, суперечить вимогам земельного законодавства та законодавства про охорону культурної спадщини, оскільки на зазначені земельній ділянці розташовані пам`ятки археології, що свідчить про її належність до земель історико-культурного призначення. 119. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). 120. У пункті 64 постанови від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах». 121. Наведений висновок є застосовним і до правовідносин, у яких земельна ділянка протиправно передана органами Держгеокадастру з державної власності у комунальну власність територіальної громади, якщо не відбулося її подальше відчуження. 122. З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. 123. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини. Щодо інших вимог позову 124. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області також оскаржує рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та визнання договорів оренди недійсними. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 125. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ГПК України основною засадою (принципом) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність. 126. Диспозитивність є одним з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах. 127. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим кодексом (частина друга статті 13 ГПК України). 128. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК України). 129. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що спір про скасування рішення, запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно потрібно розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (зокрема, висновки у постанові від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18 (пункт 71)). 130. Належними відповідачами у справі за позовом про визнання недійсним договору є всі сторони оспорюваного правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19). 131. У справі, що переглядається, прокурор пред`явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське». 132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями. 133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили. 134. Враховуючи, що межі касаційного перегляду визначаються не тільки вимогами касаційної скарги, а й доводами такого оскарження (частина перша статті 300 ГПК України), взявши до уваги, що у зазначеній частині висновків судів заявник доводів не навів, тому судові рішення в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними Великою Палатою Верховного Суду не переглядаються. Щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування Великою Палатою Верховного Суду власного висновку з питання ефективного способу захисту у спірних правовідносинах 135. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 136. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства у подібних правовідносинах, навпаки, призводить до стану юридичної невизначеності, суперечливого застосування закону. 137. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 138. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45)). 139. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 557/303/21 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, Рівненської районної державної адміністрації та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. У справі № 748/1335/20 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора. 140. У наведених справах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку доцільно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. 141. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. 142. Натомість у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову). 143. У справі, яка переглядається, прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямовану на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. 144. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи констатувала достатність, належність, правомірність та дієвість (ефективність) у спірних правовідносинах саме такого самостійного способу захисту, як визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки подальше відчуження спірної земельної ділянки не відбулося. 145. Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології. 146. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність у цій справі як підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 147. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 148. Згідно з частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 149. Ураховуючи наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу відповідача потрібно залишити без задоволення, а судові рішення в частині задоволення позову прокурора до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради про визнання незаконним і скасування наказу від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг - без змін. Судові витрати 150. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 151. За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 152. Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги результат розгляду спору не змінився, а позов прокурора залишився задоволеним, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 927/1206/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король О. С. Ткачук О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. ШевцоваТекст постанови на підставі частини третьої статті 314 ГПК України оформила суддя О. В. Ступак Джерело: ЄДРСР 117757951
    1 point
  7. Велика палата погодилась з судами попередніх інстанцій, які зазначили: 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. Щодо участі прокурора: 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом.
    1 point
  8. Конституційний Суд України в попередніх своїх рішеннях вказував, що „держава може змінювати законодавче регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, проте в разі зміни такого регулювання вона не повинна вдаватися до обмежень, що порушують сутність їх індивідуальних прав, а досягнутий рівень соціального захисту має бути збережено“. Водночас Суд виходячи зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України виснував, що „на державу покладено позитивний обов’язок забезпечити особам з інвалідністю з числа осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посилений соціальний захист“. На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що запроваджене обмеження максимального розміру пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, установлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, призвело до порушення сутності конституційних гарантій щодо забезпечення соціального захисту цих осіб, що є порушенням зобов’язань держави, які випливають зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України в їх взаємозв’язку. Наведене свідчить про те, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII, що обмежують максимальний розмір пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не відповідають статтям 1, 3, 16, частині третій статті 22, частині першій статті 50 Конституції України. Ураховуючи наведене, Конституційний Суду України вважає, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI у частині вимог щодо обмеження максимального розміру пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що на них поширюється дія Закону № 796–XII, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII суперечать вимогам частин першої, другої статті 8, частини першої статті 41 Конституції України. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/2_r_2_2024.pdf 2_r_2_2024 щодо гарантованого рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.pdf
    1 point
  9. Ну у вас видно, що реально багато віри в різні конспірологічні теорії. Я це вже у вас бачу. Але можу точно сказати, що зараз можна і без конспірології обійтися в таких питаннях. Хоча я намагаюся відслідковувати і такий напрямок думки. Наприклад ось тут можна почитати все про апокаліпсис і його можливий початок, дуже цікава інформація і насправді є про що подумати.
    1 point
  10. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. 23 січня 2024 року м. Київ Справа № 523/14489/15-ц Провадження № 14-22цс20 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права. 2. Просив суд: 1. установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; 2. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою; 3. визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; 4. визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 ; 5. визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу. 3. Позов мотивував тим, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_4 , що не оспорює колишня дружина. 02 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб. 4. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження. 5. Позивач зазначив, що за період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири НОМЕР_1 у 2010 році та НОМЕР_2 у 2013 році та оформили їх на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 01 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником. 6. Вказує на те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю подружжя. 7. Колишня дружина без його згоди продала квартиру НОМЕР_1 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним. 8. У червні 2014 року ОСОБА_2 зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася. 9. На час подання позову у подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому він просить суд поділити набуте під час шлюбу майно. 10. Рішенням від 02 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси позов задовольнив частково. Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та ОСОБА_2 з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно. Визнав недійсним договір купівлі-продажу. Визнав, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 . Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і ОСОБА_2 у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 та припинив право спільної сумісної власності на них. У решті позову відмовив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування сплаченого останнім судового збору за подання позову. 11. Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що позивач довів, що він з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. 12. Укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири треба визнати недійсним на підставі статей 63 і 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки квартиру НОМЕР_1 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 придбали під час їхнього спільного проживання як подружжя, позивач не давав згоди ОСОБА_2 на відчуження квартири, а ОСОБА_3 були відомі вказані обставини, тобто вона діяла недобросовісно. 13. Підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 300 000,00 грн відсутні, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення його коштів до діяльності ОСОБА_2 як підприємця. 14. Додатковим рішенням від 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси стягнув з ОСОБА_2 витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права. 15. Додаткове рішення мотивував тим, що за вимогами про стягнення витрат на правову допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію слід ухвалити додаткове рішення. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними. Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу ОСОБА_2 , отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув і в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не відноситься до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення. 16. Ухвалою від 06 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року, а оскаржене рішення - без змін. 17. Апеляційний суд зазначив, що позивач довів проживання з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів. 18. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки. 19. За період спільного проживання на ім`я ОСОБА_2 були придбані квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 . При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна. 20. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 09 листопада 2005 року № 3132/17-01/2659814651. Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року включно. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн. Отже, станом на 11 березня 2013 року у неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири НОМЕР_2 вартістю 263 900,00 грн. Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири НОМЕР_2 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала. 21. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства. 22. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру НОМЕР_1 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. 23. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права. 24. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини. 25. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу. 26. У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін. 27. У грудні 2017 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року; ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 зазначених 300 000 грн. 28. Ухвалами від 28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 523/14489/15-ц. 29. Ухвалою від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 523/14489/15-ц передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. 30. Постановою від 23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнила частково. 31. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17): - скасувала в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову; - змінила в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Виклала мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 32. Скасувала в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснила новий розподіл судових витрат. 33. В іншій частині судові рішення залишила без змін. 34. Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу Велика Палата Верховного суду мотивувала постанову тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. 35. У резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. 36. Дійшла висновку про те, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними. 37. Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту. 39. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору. 40. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 41. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 42. Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 43. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором. 44. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, вважала доводи колишньої дружини такими, що не заслуговують на увагу. 45. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири НОМЕР_1 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру НОМЕР_1 . 46. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири НОМЕР_1 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні. 47. Велика Палата Верховного Суду погодилася із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними. 48. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважала, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині. ІІ. Зміст окремої думки 49. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося в частині висновків щодо вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою. 50. Виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами. 51. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. 52. У певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення. 53. За загальним правилом справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження для якого характерна безспірність розгляду справ. 54. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та статті 293 цього кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. 55. У пункті 5 частини другої цієї статті вказано, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. 56. Частина четверта вказаної статті містить припис про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. 57. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певних умов. Зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. 58. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. 59. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), зокрема, зазначила, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. 60. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 234 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та в статті 315 цього Кодексу, в редакції від 03 жовтня 2017 року, не є вичерпним. 61. За загальним правилом, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами в порядку окремого провадження. Разом з тим варто врахувати, що особливістю справ окремого провадження є відсутність у них спору про право, тому в цьому порядку може вирішуватися спір про факт, однак не спір про право. 62. У порядку позовного провадження можуть встановлюватися юридичні факти лише за умови, що від встановлення їх наявності або відсутності у подальшому залежить можливість вирішення спору про суб`єктивне право. 63. Можна зробити висновок, що зміна виду провадження з окремого на позовне не впливає на можливість встановлення факту, що має юридичне значення, у судовому порядку, адже такі вимоги залишаються предметом позову, оскільки потребують доведення і лише після їх задоволення виступають підставою для задоволення вимог майнового характеру, наприклад вимог про поділ майна чи визнання права на частку у спільній сумісній власності. 64. Звернення позивача з окремою позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу в судовому порядку не скасовує необхідності встановлення цього факту як у мотивувальній, так і в резолютивній частині. 65. Пунктом 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, було визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. 66. Аналогічні положення закріплено в пункті 5 частини першої статті 315 ЦПК України в чинній редакції. 67. Можливість встановлення такого факту пов`язана з тим, що із прийняттям СК України законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу. 68. У цій справі встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки необхідно позивачу для поділу майна, придбаного в період проживання з відповідачкою без шлюбу, про що остання заперечує та що, відповідно, підтверджує наявність спору про право та необхідність розгляду такої вимоги спільно з вимогами про поділ майна в порядку позовного провадження. 69. Така вимога є основною вимогою, а вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права є похідними та залежать від обґрунтованості та доведеності факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки. 70. Встановлення цього факту лише в мотивувальній частині призведе до неодноразового встановлення такого факту і в інших спорах, зокрема поділу майна, спадкування. 71. Подібний висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23). 72. Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. 73. Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім`ї, передбачені статтею 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут і наявність взаємних прав та обов`язків. 74. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. 75. Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено. 76. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем висунута з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін. 77. Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України. 78. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. 79. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц звернуто увагу судів на те, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. 80. Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. 81. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 14 липня 2000 року у справі № 552/5693/18 окреслив основні критерії надання такому майну статусу спільного сумісного. Зокрема, Верховний Суд зазначив таке: 1) при наданні майну статусу спільного сумісного (якщо особи проживають сім`єю без укладення шлюбу) враховується, що майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї - якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто суд має встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. А спільною працею осіб вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття такого майна, або ж ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2) при застосуванні статті 74 СК України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час та що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. 82. Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин. 83. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і час та джерела його придбання, а, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). 84. Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та ОСОБА_2 станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували. 85. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу суди взяли до уваги покази свідків. 86. Отже, оцінивши надані сторонами докази, вважаємо, що суди зробили обґрунтований висновок про те, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, оскільки протягом вказаного періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. 87. Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів, які б спростовували вказані вище висновки судів попередніх інстанцій. 88. Крім того, суд касаційної інстанції є судом права та не здійснює переоцінку доказів, а тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була погодитися з оскарженими рішеннями в цій частині. Також не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду в частині вирішення щодо вимог про визнання майна спільним сумісним. 89. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 90. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 91. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 92. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. 93. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. 94. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 95. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. 96. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. 97. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. 98. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті. 99. Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України встановлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 100. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 101. У розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 102. Невизначеність - законодавча, адміністративна чи яка виникає внаслідок практики, яку застосовують органи влади, є важливим фактором, який слід брати до уваги при оцінці поведінки держави. 103. Суперечлива прецедентна практика щодо тлумачення певних аспектів ефективності способу захисту (сам критерій є досить оціночним та непередбачуваним для позивача) створює загальну атмосферу відсутності правової визначеності. Це є порушенням принципу правової визначеності, який притаманний Конвенції в цілому, коли сторони в процесі через таку непередбачуваність практики не можуть передбачити наслідки своїх дій (немає впевненості у сталості підходів) і перспективи своїх оскаржень. 104. Така невизначеність може позбавляти заявника справедливого судового розгляду і свідчити про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 105. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неефективний, на думку суду, спосіб захисту, суди, по-перше, не повинні ставити під сумнів право заявника на доступ до суду та його право оскаржити дію, що порушує його права, по-друге, не повинні наполягати на можливості захисту права лише правильним способом, по-третє, повинні застосовувати категорію ефективності, неілюзорності, та практичності відносно до прав, які гарантуються Конвенцією (зокрема, на доступ до суду через: непомірно високу вартість провадження; проблеми, що стосуються обмеження термінів; надмірне, страхування витрат; існування процесуальних заборон, які унеможливлюють або обмежують можливість звернення до суду тощо). 106. У будь-якому разі застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право на доступ до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. 107. Натомість, питання обрання позивачем ефективного способу захисту, передбачається матеріальним правом. 108. Відмова в позові з підстав неефективного способу захисту є прямим порушенням принципу диспозитивності. 109. Позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші у спірних правовідносинах, а не замість позивача вирішувати, яким саме чином (у який спосіб) він має захищати своє порушене право. 110. У пунктах 69-73 рішення ЕСПЛ у справі «Красуський проти Польщі» вказано, що наявність простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для відмови від його використання. 111. Однак існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є явно марним, не є вагомою причиною для того, щоб не вичерпати цей шлях відшкодування (п. 73 рішення ЕСПЛ у справі «Акдівар та інші проти Туреччини»). 112. Слово «засіб правового захисту» в контексті статті 13 Конвенції означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті. (рішення ЄСПЛ у справі «C. проти Сполученого Королівства», 1983 рік). 113. Звертаємо увагу на те, що ЄСПЛ жодного разу не вказував, що суд вправі вирішувати замість позивача, з яким же саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним (більш того, твердження уряду про обрання засобу судового захисту, менш підходящого для заявника, ніж інші у даних обставинах, відхилив). У даному контексті йшлося виключно про процедурні питання доступу до правосуддя - надмірної ставки збору за подання позову до суду, надмірно суворе трактування строків на звернення, відсутність безкоштовної правової допомоги тощо. 114. Національні суди, відмовляючи особі у вирішенні ініційованого нею спору через неефективність обраного способу (якщо такий передбачений законом), фактично обмежують право такої особи на доступ до суду, адже, по суті, в таких справах факт наявності в особи доступу до національних засобів правового захисту є ілюзорним і лише для того, щоб їй повідомили, що обраний нею спосіб захисту не допоможе їй у відновленні її порушеного права. 115. На порушення частини другої статті 5 ЦПК України суди не визначають у своєму рішенні спосіб захисту замість позивача, а лише відмовляють у позові з підстав неефективності способу захисту, що суперечить принципу диспозитивності. 116. Крім того, слід наголосити, що пунктом 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України передбачено, що суд може задовольнити позов чи відмовити у позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог. Судді С. Ю. Мартєв М. І. Гриців І. В. Желєзний Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 117721714
    1 point
  11. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22) за касаційними скаргами захисників ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в інтересах засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року. За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК -на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК -на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_8 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_7 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. Судові рішення щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у касаційному порядку не оскаржено. За вироком ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків, вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_7 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . У складі організованої злочинної групи ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 і ОСОБА_8 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. Усіх потерпілих вивозили до Лисичанського міського відділу СБУ і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 неодноразово вивозили їх до блокпоста із погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 07 червня 2014 року ОСОБА_5 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , після відмови ОСОБА_11 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни, передбачені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_6 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. Захисник ОСОБА_3 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Колегія суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду ухвалою від 03 лютого 2022 року передала матеріали кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої ч. 5 ст. 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки справа містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Акцентуючи увагу на існуючих колізіях, для їх подолання та формування єдиної практики колегія суддів запропонувала Великій Палаті у межах переданого кримінального провадження вирішити питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Велика Палата ухвалою від 13 квітня 2022 року прийняла до свого провадження кримінальне провадження для розгляду як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування і вирішення питання, що становить виключну правову проблему. 28 лютого 2024 року Велика Палата ухвалила постанову, якою касаційні скарги захисників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнила частково. Вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК скасувала, і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрила кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення. Виключила з цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву і постановила вважати їх засудженими за ч. 1 ст. 438, ч. 2 ст. 260 КК з призначенням відповідного покарання. Мотиви висловлення окремої думки В порядку вирішення виключної правової проблеми щодо застосування передбачених ст. 437 КК норм матеріального права Велика Палата сформулювала такий висновок: «Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів». До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій». Перш ніж перейти до викладу суджень і аргументів окремої думки, зазначимо, що обсяг постанови Великої Палати від 28 лютого 2024 року значний, у ній наведено розлогі міркування суду стосовно доводів касаційних скарг сторони захисту та сформульовано правовий висновок щодо поставленого питання. Вагому частину викладеного у цій постанові ми поділяємо, зокрема, ми погоджуємося з резолютивною частиною цієї постанови. Водночас із огляду на характер (суть) кримінального правопорушення передбаченого ст. 437 КК перед Великою Палатою стояло питання, на яке потрібно було відповісти: - «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?». Зі змісту постанови вбачається, що окремі «блоки» питань, які висвітлено у постанові надають їй науково - практичного забарвлення і зачіпають ті питання, які виходять за межі пред`явленого обвинувачення засудженим. В постанові розкрито поняття форм об`єктивної сторони ч.1, 2 ст. 437 КК, зокрема: планування агресивної війни чи воєнного конфлікту, підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту, розв`язання агресивної війни чи воєнного конфлікту. Сформульований розширений висновок щодо застосування ст. 437 КК в цьому кримінальному провадженні, на наш погляд, є перевантажений. На наше переконання, висновок повинен бути чіткий, зрозумілий і не повинен в цьому кримінальному провадженні містити приклади кого можна віднести до осіб з відповідними можливостями (п. 142 постанови), оскільки неможливо наперед передбачити перелік таких осіб, яким органи досудового розслідування можуть пред`явити обвинувачення. Велика Палата під час розгляду касаційних скарг захисників на вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду мала б вирішити окреслену виключну правову проблему в межах цього кримінального провадження відповідно до встановлених фактів. Як установлено у справі ОСОБА_5 , ОСОБА_15 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 є громадянами України, не обіймали у державі-агресорі будь - яких посад і не займали становища, яке б дозволяло їм керувати військовими та політичними діями держави. Натомість засуджені, вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували злочинні вказівки невстановлених слідством осіб з числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях проти Збройних Сил України і правоохоронних органів нашої держави, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин 1 та другої ст. 437 КК і не охоплюються об`єктивною стороною цього кримінального провадження. Отже, підтримуючи інші мотиви, викладені у постанові Великої Палати від 28 лютого 2024 року та її висновок щодо часткового задоволення касаційних скарг захисту, не погоджуємося із доречністю викладення правового висновку у пунктах 141, 142. При вирішенні виключно правової проблеми в контексті обставин цього кримінального провадження доцільно було б обмежитись висновком про застосування норми права викладеному в п. 140 постанови. А коло осіб, які спроможні фактично здійснювати контроль за політичними та/чи військовими діями держави або керувати ними повинні визначатися в окремо взятому кримінальному провадженні в залежності й від фактичної можливості суб`єкта. Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 117687058
    1 point
  12. З чого ти взяв, господін троль? Під соловйова косиш?
    1 point
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2024 року м. Київ справа № 755/11610/16 провадження № 61-5319св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 ; відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про стягнення коштів. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі анкет-заяв він відкрив банківські карткові рахунки та отримав електронні платіжні засоби - платіжні картки ПАТ КБ «ПриватБанк». Станом на 20 липня 2016 року на його банківських рахунках знаходилися грошові кошти в сумі 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США. 11 листопада 2014 року відповідач заблокував указані банківські рахунки та зупинив надання будь-яких платіжних послуг за ними. У зв`язку з цим він неодноразово звертався до банку із заявами про розблокуванням належних йому банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. У відповідь на такі звернення він отримав три листи, в жодному з яких банк не повідомив про причини перешкоджання здійсненню ним його права власності на належні йому кошти, що зберігаються на відповідних банківських рахунках, відкритих у ПАТ КБ «ПриватБанк». Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти: - за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 2 026 099,29 грн; - за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки)- 19 038 817,85 грн; - за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 319 661,47 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 79 601,78 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 392 621,38 грн. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що враховуючи відсутність доказів подання позивачем до ПАТ КБ «ПриватБанк» належно оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів, а також - щодо відмови банку у здійсненні таких дій (у видачі або перерахуванні коштів), підстав для стягнення сум у заявленому розмірі немає. Постановою Верховного Суду від 05 червня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що починаючи з листопада 2014 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами, в яких просив пояснити причини блокування його банківських рахунків і неможливості перерахувати кошти. В установлені законом строки відповідач не поновив проведення фінансових операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, не повідомив позивача про причини подальшого призупинення фінансових операцій. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції не врахував вищевказаних обставин, не перевірив правомірності дій банку щодо блокування в період з 2014 року до 2017 року відкритих на ім`я позивача карткових рахунків, не дослідив, чи мали місце порушення з боку банку вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки, не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про можливість залишення без змін рішення місцевого суду про відмову у стягненні коштів з мотивів неподання банку розпорядження про перерахування коштів на інший рахунок. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач не звертався у встановленому законом порядку до ПАТ КБ «ПриватБанк» з будь-якими вимогами про зняття (перерахування) коштів, закриття рахунків або розірвання договорів, а тому у відповідача не виникли відповідні зобов`язання. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження подання до ПАТ КБ «ПриватБанк» оформлених відповідно до Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів. В матеріалах справи наявні лише запити позивача в електронному вигляді, які містять питання, наприклад: «Прошу повідомити, по якій причині мою картку НОМЕР_6 заблоковано?». На запити від 08 грудня 2014 року, від 09 березня 2015 року та від 14 квітня 2015 року щодо розблокування належних ОСОБА_1 банківських платіжних карток працівники відповідача надавали відповіді, зі змісту яких не вбачається, що картки позивача були заблоковані. Доводи апеляційної скарги про те, що з листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокувало банківські рахунки позивача, про що свідчать відповідні листи відповідача, колегія суддів не взяла до уваги, оскільки зазначені обставини не знайшли свого підтвердження, а на свої запити в електронному вигляді позивач кожного разу отримував вичерпну відповідь працівників банку. Постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що в порушення вимог статті 417 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) під час нового розгляду цієї справи апеляційний суд не виконав вказівок, що містилися в постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року, зокрема: не перевірив правомірності дій банку щодо блокування відкритих на ім`я позивача карткових рахунків; не дослідив, чи мали місце з боку банку порушення вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки; не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів. Крім того, повторно переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наявні в матеріалах справи докази і не дав правової оцінки доводам позивача про те, що він подавав ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунковий документ на переказ коштів, зокрема в електронному вигляді із застосуванням програмно-технічних засобів, що не суперечить положенням Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ). При цьому, зазначивши, що ОСОБА_1 не звертався до банку в установленому законом порядку, суд не вказав, чим такий порядок передбачений і в чому він полягає. Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року змінено. Викладено мотивувальну частину рішення місцевого суду в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наразі на зазначених позивачем рахунках відсутні грошові кошти, доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять. Крім того, відсутні докази на підтвердження факту порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до положень Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VІІ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі - Закон № 1702-VІІ). Матеріали справи також не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які спростували б законність блокування рахунків позивача. Правочини з цього приводу, на переконання колегії суддів, є правомірними відповідно до статті 204 ЦК України, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом. Аналогічними за своєю правовою природою, з точки зору суду, є правочини й щодо повного списання грошових коштів з рахунків позивача за відсутності доказів незаконності таких дій банку. Надані місцевому суду докази тривалого листування сторін та визнання банком неможливості перерахування позивачу коштів, про необхідність врахування яких зазначено в постановах Верховного Суду, з огляду на викладене не свідчать про обґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки на час апеляційного перегляду цієї справи на належних позивачу рахунках вже немає грошових коштів. Доводи апеляційної скарги про блокування рахунків позивача, обмеження у праві користування грошовими коштами, звернення із заявами до правоохоронних органів, неодноразові вимоги до відділень відповідача про повернення грошових коштів в даному випадку правового значення не мають та не спростовують законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в частині вирішення спору по суті. Постановою Верховного Суду від 29 червня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, могла бути обґрунтованою лише у випадку подальшого вчинення ПАТ КБ «ПриватБанк» дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування карток. Посилаючись на відсутність доказів на підтвердження факту порушення відповідачем доручення клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані банком як суб`єктом первинного фінансового моніторингу, апеляційний суд не врахував, що обмеження права позивача розпоряджатися рахунками діяло понад строки, встановленні чинним законодавством, а відповідні заяви неодноразово подавалися ним вже поза межами цих строків. В оцінці поведінки та способу ведення справ банком Верховний Суд врахував те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Таким чином, оскільки під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов`язком в силу положень статей 12, 81 ЦПК України, на підтвердження правомірності блокування карткових рахунків позивача, в тому числі поза межами строків, визначених у статті 17 Закону № 1702-VІІ, то такі дії банку свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Разом з тим в силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду цієї справи з огляду на таке. В цій справі апеляційний суд встановив, що на виконання вимог постанови державного виконавця про арешт майна божника ПАТ КБ «ПриватБанк» в лютому 2017 року наклало арешт на всі рахунки позивача. В подальшому на виконання платіжної вимоги державного виконавця від 23 березня 2017 року № В14-471 ПАТ КБ «ПриватБанк» перерахувало з карткового рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 на рахунок виконавчої служби грошові кошти в розмірі 650 232,85 грн; призначення платежу: стягнуто при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 року, виданого Зарічним районним судом міста Суми. Однак апеляційний суд не встановив з достатньою повнотою обставини та не дав правової оцінки (з посиланням на нормативно-правові акти: положення, інструкції тощо) правомірності дій банку щодо накладення арешту на грошові кошти, які знаходилися на рахунках боржника, за постановою про арешт коштів державного виконавця та подальшого списання за платіжною вимогою з карткового рахунку позивача № НОМЕР_2 суми в розмірі, який визначений виконавчим документом, в тому числі з урахуванням того, що такий арешт і списання були вчинені майже через два роки після отримання банком вимоги клієнта про перерахунок грошових коштів з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в Публічному акціонерному товаристві «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак, посилаючись на те, що на час апеляційного перегляду справи на рахунках позивача вже були відсутні грошові кошти і доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять, апеляційний суд не дослідив та не перевірив, на якій правовій підставі, коли і на чию користь (самого банку чи клієнта) відбулося списання (перерахування) залишків грошових коштів, які знаходилися на карткових рахунках позивача № НОМЕР_1 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 . Встановлення зазначених обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки у випадку повернення банком згаданих залишків коштів позивачу вимоги останнього про їх стягнення з відповідача не підлягатимуть задоволенню, і навпаки, якщо банк списав належні клієнту грошові кошти на свою чи третіх осіб користь, - позов в означеній частині є обґрунтованим. Висновки апеляційного суду про те, що дія зі списання (перерахування) грошових коштів є правочином, не відповідають наведеному в законі визначенню правочину, оскільки за своєю суттю таке списання (перерахування) є банківською операцією та не має всіх складових елементів правочину. Відтак, до цієї операції не можуть бути застосовані норми закону, що регулюють питання правомірності правочину, а саме стаття 204 ЦК України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції не навів в оскаржуваній постанові ні норм права, ні обставин справи, які вказували б на необґрунтованість заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України та частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за весь час незаконного утримування (блокування) банком коштів та безпідставного користування ними, а отже, фактично не розглянув ці вимоги по суті, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи. Тому апеляційному суду необхідно надати правову кваліфікацію відносинам сторін та з`ясувати, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин норми матеріального права, якими позивач обґрунтовував вищезгадані вимоги. Таким чином, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та допустивши зазначені порушення норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав. Суд не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи та фактично не вирішив спір по суті. Останньою постановою Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти: за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн; за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн; за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, не надало доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його карткові рахунки, та за неодноразовими зверненнями позивача не вчинило дій, направлених на розблокування карткових рахунків. Таким чином заблокування банком карткових рахунків позивач поза межами строків, зазначених у частинах першій - п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Арешт рахунків позивача та перерахування коштів з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок державного виконавця, вчинено банком майже через два роки після отримання вимоги позивача про перерахування грошових коштів з вказаного рахунку на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», що на думку колегії суддів апеляційного суду свідчить про неправомірність дій банку. 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак вказана вимога банком виконана не була. Натомість, згідно виписок по рахунку ОСОБА_1 , кошти з рахунків НОМЕР_3 та № НОМЕР_1 були списані банком за наказом дерискінг, також кошти були списані банком і з рахунку № НОМЕР_5 . Кошти позивача розміщені на рахунку № НОМЕР_2 були перераховані банком на рахунок державного виконавця на виконання платіжного доручення останнього. Згідно довідок ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року станом на 03 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 складає 0,00 грн. Тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що кошти позивача розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн були списані банком без достатньої на те правової підстави, а з рахунку № НОМЕР_2 перераховані на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. У своїй сукупності зазначене свідчить про неправомірність дій відповідача та наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача коштів: за рахунком № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; за рахунком № НОМЕР_2 у сумі 650 232,85 грн; за рахунком № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн. Оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» прострочило виконання зобов`язання з повернення належних позивачу коштів, то наявні підстави для стягнення з банку на користь позивача трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до вимог статті 625 ЦК України за період з 11 листопада 2014 року (момент прострочення виконання вимог позивача щодо повернення коштів) по 03 серпня 2017 року (згідно заяви про збільшення позовних вимог), що становить 997 днів. При цьому апеляційний суд навів відповідний розрахунок, згідно з яким розмір трьох відсотків річних та інфляційних втрат є більшим, ніж заявлено позивачем. Враховуючи, що суд не вправі виходити за межі позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про стягнення цих коштів у розмірі заявлених позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», апеляційний суд виходив з того, що базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, проте здійснення такої плати не передбачається умовами договору про відкриття поточних рахунків. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, а 02 травня 2023 року - уточнену касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, а також - не дослідив зібрані у справі докази. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва. 28 червня 2023 року справа № 755/11610/16 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що позивач не підтвердив жодним належним доказом, що відбулося блокування банком його рахунків та в яку саме дату. Банк сумлінно виконував обов`язки згідно із укладеним між сторонами договором, а також обов`язки суб`єкта первинного фінансового моніторингу щодо управління ризиками легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. З матеріалів справи вбачається, що банк протягом періоду обслуговування ОСОБА_2 , зокрема витребовував та з`ясовував інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій позивача з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів (за цей період на рахунок НОМЕР_7 надійшло близько 34 млн. грн), які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб, а саме на карти фізичних осіб Альфа-банку російської федерації До позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, вони не є розрахунковими документами. Заява ОСОБА_1 від 03 квітня 2015 року навіть не містить підпису клієнта. Жодних інших доказів в обґрунтування своїх вимог в суді першої інстанції позивач не надав. Суд першої інстанції дослідив докази та дійшов висновку, що позивач не звертався до банку у визначеному законом порядку щодо перерахування або видачі йому грошових коштів і не надав доказів відмови банку у вчиненні таких дій. Всі інші докази стосовно звернень до банку позивач надав лише в суді апеляційної інстанції, що є неприпустимим. Як при зверненні до суду, так і в процесі розгляду справи позивач не надав доказів подання до банку належним чином оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу його коштів, або інших доказів, які б підтверджували відмову у перерахуванні коштів з його рахунків або ж їх видачу через каси банку. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що на підставі анкет-заяв йому було відкрито банківські карткові рахунки та отримано електронні платіжні засоби - платіжні картки у ПАТ КБ «ПриватБанк», на яких станом на 20 липня 2016 року знаходиться 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США, а з 11 листопада 2014 року відповідачем ніби-то було заблоковано вказані банківські рахунки та зупинено надання будь-яких платіжних послуг за ними. Однак це спростовується, зокрема випискою по картці/рахунку НОМЕР_8 , з якої вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше. Ці обставини позивачем не спростовані та апеляційний суд взагалі не дав оцінки цим аргументам відповідача. Тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що 11 листопада 2014 року відповідач протиправно позбавив позивача можливості безперешкодного розпорядження належними йому грошовими коштами, розміщеними на його карткових рахунках у ПАТ КБ «ПриватБанк». Доводи особи, яка подала письмові пояснення на касаційну скаргу У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду письмові пояснення, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу, в яких зазначив, що оскаржуване судове рішення є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для його скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами Станом на 20 липня 2016 року у ПАТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 відкриті рахунки з розміщеними грошовими коштами на них , а саме: - на рахунку «Internet card VIP» № НОМЕР_2 сума залишків у валютному еквівалентні складає 650 232,85 грн. (т. 1 а.с. 10); - на рахунку «World Elite» № НОМЕР_1 сума залишків у валютному еквівалентні складає 119 197,38 грн (кредитний ліміт 50 000 грн.) (т. 1 а.с. 11); - на рахунку «Стандарт, на 1 міс.» № НОМЕР_5 сума залишків у валютному еквівалентні складає 13 409,20 грн. (т. 1 а.с. 13); - на рахунку «Internet card» № НОМЕР_3 сума залишків у валютному еквівалентні складає 270 907,72 грн (т. 1 а.с. 9); - на рахунку «ACRPR VIRTUAL ACCOUNT» № НОМЕР_4 сума залишків у валютному еквівалентні складає 67 461,17 грн (т. 1 а.с. 12). В матеріалах справи міститься листування сторін. Так, у листі від 12 листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на положення статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», просило ОСОБА_1 надати інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій, з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів, які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб (т. 2 а.с. 76). 14 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку через внутрішнє листування Приват24 з листом, у якому зазначив, що 11 листопада 2014 року його банківська карта НОМЕР_9 на якій знаходилися кошти було заблоковано. Просив повідомити коли розблокують його картку (т. 2 а.с. 74-75). Із листа ОСОБА_1 від 17 листопада 2014 року вбачається, що в цей день він отримав лист від ПАТ КБ «ПриватБанк» де зазначено, що запитувана останнім інформація надана не в повному обсязі. Вказаним листом ОСОБА_1 також надав інформацію банку, яка на його думку давала вичерпну відповідь на поставлені банком питання щодо джерел надходження коштів, перерахування їх довірителями та інформацію про довірителів (т. 2 а.с. 77). В листі ПАТ КБ «ПриватБанк» від 11 грудня 2014 року вказано, що 08 грудня 2014 року банк отримав запит від ОСОБА_1 , в якому останній просив пояснити причини блокування його банківської картки № НОМЕР_10 . Цим листом банк повідомив ОСОБА_1 про те, що перевірка операцій по картці потребує більш детального розгляду, тому це питання передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 84). 03 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій, посилаючись на те, що з невідомої для нього причини банк заблокував належні йому карткові рахунки та на його вимогу не видає грошові кошти, просив перерахувати 70 000 грн з рахунку № НОМЕР_1 та 640 000 грн з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк» за відповідними реквізитами(т. 2 а.с. 98). На лист ОСОБА_1 від 19 березня 2015 року листом від 10 квітня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що питання причини блокування його карткових рахунків потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 99). Із листа ПАТ КБ «ПриватБанк» від 23 квітня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 14 квітня 2015 року звернувся до банку із запитом щодо вжиття заходів по розблокуванню карток № НОМЕР_11 , № НОМЕР_10 та № НОМЕР_12 . За результатами розгляду клопотання банк повідомив, що вказане питання потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 100). З матеріалів справи також вбачається, що у період з 30 березня 2015 року по 10 червня 2016 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» по внутрішньому листуванні Приват24 з проханням пояснити підстави блокування його карткових рахунків (т. 2 а.с. 93-97). Листом від 22 травня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що банком було виявлено негативні відомості щодо останнього на інформаційному ресурсі Центру досліджень ознак злочинів проти Національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку «Миротворець». Також зазначено, що відповідно до пункту 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку, банк має право відмовитися від здійснення банківських операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій (т. 2 а.с. 110-111). Також, постановою старшого державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби міста Кам`янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Заводський ВДВС міста Кам`янське) Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_14 з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в сумі 24 500 доларів США, що еквівалентно 607 195,75 грн, і 6 071,95 грн судових витрат (т. 1 а.с. 242-243). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В.О. від 06 лютого 2017 року (ВП № НОМЕР_14) накладено арешт на належні боржнику ОСОБА_1 грошові кошти та цінності, що знаходяться на всіх рахунках і вкладах чи на зберіганні в банківських установах у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів 674 686,26 грн (т. 1 а.с. 244-245). Листом від 13 лютого 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило Заводський ВДВС міста Кам`янське про те, що на виконання постанови від 06 лютого 2017 року про арешт коштів ОСОБА_1 , банком накладено арешт (т. 1 а.с. 219). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» отримало від Заводського ВДВС міста Кам`янське платіжну вимогу № В14-471 від 23 березня 2017 року про перерахування із рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 коштів у сумі 650 232,85 грн, призначення платежу: стягується при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 (т. 1 а.с. 220). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишку коштів на інший рахунок, відкритий ним в іншому банку (т. 2 а.с. 120). 17 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», яка не була прийнята банком (т. 2 а.с. 122, 123, 124). 27 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Заводського ВДВС міста Кам`янське із заявою про надання копій документів виконавчого провадження, в якому він є боржником, а саме: постанови про відкриття виконавчого провадження; виконавчого листа № 591/324/16-ц; рішення суду, на підставі якого було видано виконавчий лист; постанови про накладення арешту на його майно (т. 1 а.с. 236-237). У відповідь на запит представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Ю. С., листом від 14 червня 2017 року Зарічний районний суд міста Суми повідомив про те, що справа № 591/324/16-ц (провадження № 2/591/723/16) відносно ОСОБА_1 цим судом не розглядалася, виконавчий лист на користь ОСОБА_3 не видавався (т. 2 а.с. 06). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 липня 2017 року (ВП № НОМЕР_14) виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц закінчено у зв`язку з виконанням рішення суду у повному обсязі, а саме: сума боргу на користь стягувача у розмірі 607 195,75 грн та 6 071,95 грн судового збору стягнуті у повному обсязі, виконавчий збір у сумі 61 326,77 грн та витрати виконавчого провадження у розмірі 91,79 грн стягнуті у повному обсязі (т. 2 а.с. 14-15). 07 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Національної поліції України у місті Києві із заявою, в якій, посилаючись на вчинення щодо нього з боку ОСОБА_3 , старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. та невстановлених осіб ПАТ КБ «ПриватБанк» кримінального правопорушення, яке виразилося у підробленні виконавчого листа і незаконному списанні грошових коштів з його банківського рахунку, просив розпочати досудове розслідування за фактом шахрайства, заподіяння майнової шкоди шляхом обману та використання завідомо підробленого документа (т. 2 а.с. 7-13). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 03 листопада 2017 року у справі № 591/2839/17 визнано протиправною та скасовано постанову старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року ВП № НОМЕР_14 про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики від 09 жовтня 2015 року (т. 2 а.с. 162-164). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 30 березня 2018 року у справі № 591/3716/17 виконавчий лист по справі № 591/324/16-ц, виданий 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу, визнано таким, що не підлягає виконанню (т. 2 а.с. 190-191). Згідно з виписками по рахункам ОСОБА_1 : - на рахунку № НОМЕР_1 станом на 22 лютого 2016 року були розміщені кошти в сумі 69 197,38 грн (т.1 а.с. 104-122); - на рахунку № НОМЕР_2 станом на 09 листопада 2014 року були розміщені кошти у сумі 650 232,85 грн (т. 1 а.с. 123-213); - на рахунку № НОМЕР_5 станом на 29 травня 2017 року були розміщені кошти у сумі 14 729,10 грн (т. 1 а.с. 94-102). Кошти з рахунків № НОМЕР_13 , № НОМЕР_8 та № НОМЕР_5 списано банком (т. 4 а.с. 41-65). За довідками ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 станом на 03 червня 2021 року складає 0,00 грн (т. 3 а.с. 64-68). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення коштів, а тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом переглядається лише в означеній частині. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Відповідно до частин першої-третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом (стаття 1073 ЦК України). Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно зі статтею 1 Закону № 2346-ІІІ у цьому Законі наведені нижче терміни та поняття вживаються в такому значенні: держатель електронного платіжного засобу - фізична особа, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу (пункт 1.4); документ на переказ - електронний або паперовий документ, що використовується суб`єктами переказу, їх клієнтами, кліринговими, еквайринговими установами або іншими установами - учасниками платіжної системи для передачі доручень на переказ коштів (пункт 1.6); документ на переказ готівки - документ на переказ, що використовується для ініціювання переказу коштів, поданих разом з цим документом у готівковій формі (пункт 1.7); електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ (пункт 1.14); ініціатор - особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу (пункт 1.15); платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача (пункт 1.30); розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача (пункт 1.35). Відповідно до статті 16 Закону № 2346-ІІІ до документів на переказ відносяться розрахункові документи, документи на переказ готівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги та інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу. Документ на переказ може бути паперовим або електронним. Вимоги до засобів формування і обробки документів на переказ визначаються Національним банком України. Документи за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів та інших документів, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, можуть бути паперовими та електронними. Вимоги до засобів формування документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів визначаються платіжною системою з урахуванням вимог, встановлених Національним банком України (пункт 17.2 статті 17 Закону № 2346-ІІІ). Згідно зі статтею 21 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу проводиться шляхом: 1) подання ініціатором до банку, в якому відкрито його рахунок, розрахункового документа; 2) подання платником до будь-якого банку документа на переказ готівки і відповідної суми коштів у готівковій формі; 3) подання ініціатором до відповідної установи - учасника платіжної системи документа на переказ, що використовується у відповідній платіжній системі для ініціювання переказу; 4) використання держателем електронного платіжного засобу для оплати вартості товарів і послуг або для отримання коштів у готівковій формі; 5) подання отримувачем платіжної вимоги при договірному списанні; 6) надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чином оформленого доручення на договірне списання; 7) внесення готівкових коштів для подальшого переказу за допомогою платіжних пристроїв. Відповідно до пунктів 22.1-22.5 статті 22 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів: 1) платіжне доручення; 2) платіжна вимога-доручення; 3) розрахунковий чек; 4) платіжна вимога; 5) меморіальний ордер. Національний банк України має право встановлювати інші види розрахункових документів. Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги), які визначені цим Законом, для ініціювання переказу. Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає стягувач або, при договірному списанні, отримувач. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує. Платіжна вимога-доручення подається отримувачем коштів безпосередньо до платника. Доставка платіжної вимоги-доручення до платника може здійснюватися банком, що обслуговує отримувача коштів, через банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв`язку. Стягувач має право подавати розрахункові документи, що ініціюють переказ з рахунка банку-резидента, відкритого в Національному банку України, безпосередньо до Національного банку України. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку. Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання. Подання паперових розрахункових документів до банку має здійснюватися клієнтом особисто, якщо інше не передбачено договором. Подання електронних розрахункових документів може здійснюватися клієнтом як особисто на носіях інформації, так і за допомогою наданих йому обслуговуючим банком програмно-технічних засобів, які забезпечують зв`язок з програмно-технічними засобами цього банку. Програмно-технічні засоби з вбудованою в них системою захисту інформації мають відповідати вимогам, що встановлюються Національним банком України. Згідно зі статтею 1074 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом. Відповідно до статті 5 Закону № 1702-VІІ (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суб`єктами первинного фінансового моніторингу є, зокрема банки. Згідно з частинами четвертою-шостою, восьмою, дев`ятою статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, банк зобов`язаний ідентифікувати відповідно до законодавства України: клієнтів, що відкривають рахунки в банку; клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу; клієнтів, що здійснюють операції з готівкою без відкриття рахунка на суму, що дорівнює або перевищує 150 000 гривень, або на суму, еквівалентну зазначеній сумі в іноземній валюті; осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів. Рахунок клієнту відкривається та зазначені операції здійснюються лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Банк має право витребувати, а клієнт зобов`язаний надати документи і відомості, необхідні для з`ясування суті діяльності, фінансового стану. У разі ненадання клієнтом необхідних документів чи відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе банк відмовляє клієнту у його обслуговуванні. У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або навмисного подання інформації з метою введення в оману банк має надавати інформацію про фінансові операції клієнта центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Для ідентифікації клієнта - фізичної особи та вжиття заходів, достатніх, на думку банку, для підтвердження його особи, банк має право витребувати інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи, у органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу. Органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію. Ідентифікація клієнта банку не є обов`язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відповідно до вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Абзацами шість-дев`ять частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ передбачено, що суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовитися: від проведення фінансової операції у разі, якщо фінансова операція містить ознаки такої, що згідно з цим Законом підлягає фінансовому моніторингу; від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання ділових відносин) або проведення фінансової операції у разі ненадання клієнтом необхідних для вивчення клієнтів та/або для виконання суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення документів чи відомостей або встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику. У випадках, передбачених цією частиною статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний протягом одного робочого дня, але не пізніше наступного робочого дня з дня відмови, повідомити спеціально уповноваженому органу про проведення операцій щодо зарахування коштів, які надійшли на рахунок такого клієнта, та про осіб, які мають або мали намір встановити ділові відносини та/або провести фінансові операції. За змістом статті 17 Закону № 1702-VІІ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити проведення фінансової операції у разі, якщо така операція містить ознаки, передбачені статтями 15 і 16 цього Закону, та зобов`язаний зупинити проведення фінансової операції, якщо її учасником або вигодоодержувачем за нею є особа, яку включено до переліку осіб, пов`язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, і в той самий день повідомити про це Спеціально уповноважений орган. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на строк до двох робочих днів. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення такої фінансової операції відповідно до частини першої цієї статті на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі неприйняття Спеціально уповноваженим органом відповідного рішення протягом строку, передбаченого частиною першою цієї статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу поновлює проведення фінансової операції. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про зупинення видаткових операцій за рахунками клієнтів (осіб) у разі, якщо такі операції містять ознаки, передбачені статтями 15, 16 цього Закону на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті Спеціально уповноважений орган проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє та аналізує її. У разі підтвердження мотивованої підозри Спеціально уповноважений орган готує і подає відповідні узагальнені матеріали протягом строку зупинення такої операції до правоохоронних органів, уповноважених приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У такому разі строк зупинення фінансової операції продовжується на сім робочих днів з дня подання відповідних узагальнених матеріалів, за умови що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 14 робочих днів. Спеціально уповноважений орган інформує в день подання узагальнених матеріалів відповідного суб`єкта первинного фінансового моніторингу про день закінчення строку зупинення фінансової операції. У разі якщо за результатами перевірки ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму не підтверджуються, Спеціально уповноважений орган зобов`язаний невідкладно скасувати своє рішення про зупинення видаткових операцій та повідомити про це суб`єкта первинного фінансового моніторингу. Порядок зупинення та поновлення проведення фінансових операцій визначається суб`єктами державного фінансового моніторингу, які здійснюють регулювання і нагляд за діяльністю суб`єктів первинного фінансового моніторингу в межах їх повноважень. Строки зупинення фінансових операцій суб`єктами первинного фінансового моніторингу та Спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій-четвертій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають. Пунктом 91 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що банк зобов`язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов`язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій. В постанові від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18) Верховний Суд дійшов висновку про те, що правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки. У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок. За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім`я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення позивача, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством. За змістом постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18) Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії банку щодо блокування карткових рахунків позивачів більше ніж на 7 днів, тобто поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, є неправомірними та такими, що порушують права позивачів. Під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення операцій за картковими рахунками позивачів, а також доказів порушення клієнтами умов використання електронного платіжного засобу. Доводи відповідача про правомірність блокування рахунків позивачів в силу їх використання для забезпечення інтересів третіх осіб не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки банком не доведено жодної з визначеної Законом підстави для обмеження позивача права клієнта розпоряджатися рахунком, в тому чисті і підстав для його блокування на період більший, ніж передбачено частинами першою-п`ятою статті 17 Закону № 1702-VІІ. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На виконання вказівок Верховного Суду в постанові від 29 червня 2022 року (провадження № 61-17666св21), а також з урахуванням вищевказаних висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18), апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення фінансових операцій за рахунками позивача. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтованого виходив з того, що починаючи з листопада 2014 року позивач неодноразово звертався до банку з відповідними заявами, однак відповідач в установлені законом строки не поновив проведення цих операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, натомість в подальшому без достатньої на те правової підстави списав кошти позивача, розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн, № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США, № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США, № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн, а з рахунку № НОМЕР_2 перерахував на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що до позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, не заслуговують на увагу, оскільки наявними в матеріалах справи листами підтверджується, що позивач неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами про розблокуванням цих банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. Крім того, зазначені доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про неправомірність дій відповідача щодо блокування рахунків позивача поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ. Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що з виписки по картці/рахунку НОМЕР_8 вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше, є необґрунтованим, оскільки під час розгляду справи судом апеляційної інстанції відповідач не заперечував факт блокування зазначеного рахунку і ці обставини підтверджуються листом від 23 березня 2017 року, в якому ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці. При цьому в касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не посилалося на неправильність наведеного апеляційним судом розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України, і правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович Джерело: ЄДРСР 117555001
    1 point
  14. Це наша справа. Справа буда до цього вже два рази у Верховному суді і от за 8 років нам вдалось отримати остаточно рішення та повернути клієнту кошти. На жаль суди ігнорують Закон України Про захист прав споживачів, а якби цього не було, то банку було б не так вже просто зловживати і не повертати кошти. Справа полягає у тому, що банк, заблокував кошти клієнта і не повертав їх. Поки шли суди зі стягнення коштів, з'явилось підроблене виконавче провадження і кошти були вкрадені, а залишок коштів банк просто залишив собі як плату за їх зберігання 25% від суми за місяць. І от нарешті ми довели неправомірність дій банку і стягнули всю суму з відсотками та врахування ст. 625 ЦК.
    1 point
  15. Справа № 367/1290/23 Провадження № 2/367/3370/2023 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2023 року Ірпінський міський суд Київської області у складі: головуючого судді Мерзлому Л.В., при секретарі судових засідань Валюх В.І., позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Ірпінської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю,- в с т а н о в и в : До Ірпінського міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Ірпінської міської ради Київської області, третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю. Позов мотивує по тим підставам, що в 1959 році ОСОБА_4 (мати Позивача 1) придбала будинок 1905 року побудови, що розташований в АДРЕСА_1 . В подальшому, в 1959 році, Договором дарування від 16.07.1959, ОСОБА_4 подарувала вищевказаний будинок ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (бабусі та тітці Позивача 1). Тож, починаючи з 1959 року власниками будинку, АДРЕСА_1 , були ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по кожна. Разом з тим, в 1980 році, один з власників, а саме ОСОБА_5 померла. Після смерті ОСОБА_5 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом 17.07.1981 частина на спірний будинок перейшла до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Тож, починаючи з 1981 року право власності на вищевказаний будинок набули: ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 . Згідно довідки МБТІ від 09.03.1983 року будинок АДРЕСА_1 на момент обстеження мав 68 % зношеності. Рішенням виконкому від 09.04.1984 року №196 будинок був визнаний таким, що потребує капітального ремонту. Тож, в зв`язку з технічним станом домоволодіння, починаючи з 1983 року, в вищевказаному будинку не можливо було проживати, оскільки в силу віку будинок став не придатним до життя, в зв`язку з чим, у 1984 році, ОСОБА_7 , придбав новий щитовий будинок, залив на новому місті фундамент та в 1986 році збудував новий будинок. В тому ж році ОСОБА_9 перед побудовою нового повністю зруйнувала первинний будинок. Рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради №272/2 від 21.09.1999 року було дозволено Ірпінському бюро технічної інвентаризації оформити відповідну правову документацію на самовільно побудований співвласниками старого житлового будинку ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 нового житлового будинку житловою площею 41,1 м2, загальною площею 82, 8 м2, в АДРЕСА_1 . Окрім того, було дозволено державній технічній комісії прийняти вищевказаний будинок в експлуатацію. При прийнятті рішення №272/2 від 21.09.1999 Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради було перенесено власників попереднього будинку на новий без урахування вкладу кожного в будівництво нового будинку. Не погодившись з вищевказаним рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради, ОСОБА_9 звернулась на ім`я Ірпінського міського суду Київської області з позовною заявою, в якій просила: визнати рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради №272/2 від 21.09.1999 року частково не дійсним, визнати право власності на спірний будинок, усунути перешкоди в користуванні житловим будинком, та виселити ОСОБА_7 . Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що фактично після визнання первинного будинку таким, що має 68% зношеності, остання вчиняла дії на будівництво нового будинку, в той час, остання вважала, що відповідачі не приймали фактичної участі в будівництві нового будинку, а тому не мають на нього права. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 червня 2000 року у справі №2-734 позовні вимоги ОСОБА_6 було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_10 право власності на частин будинку АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_7 право власності на частину будинку АДРЕСА_1 . Визнано частково не правомірним рішення Ірпінського міськвиконкому Київської області від 21.09.1999 року №272/2 в частині дозволу Ірпінському МБТІ оформити правову документацію на самовільно побудований співвласником старого житлового будинку ОСОБА_8 нового житлового будинку в АДРЕСА_1 . Судом було встановлено, що ОСОБА_8 постійно проживає в м. Москва, РФ, участі в будівництві нового будинку не приймала, гроші в будівництво не вкладала. Зобов`язано ОСОБА_7 не чинити перешкод в користуванні ОСОБА_10 домоволодінням АДРЕСА_1 , а саме: не вчиняти сварок з приводу користування домоволодінням і не виганяти ОСОБА_6 з цього будинку. 08 серпня 2000 року ухвалою Київського обласного суду рішення Ірпінського міського суду від 23 червня 2000 року в частині визнання права власності ОСОБА_10 на частини будинку, а ОСОБА_7 на 1/4, зобов`язання ОСОБА_7 не чинити перешкод в користуванні будинком, стягнення з нього 219 грн. 24 копійки державного мита та 300 гривень судових витрат було скасовано, а справу направлено на новий розгляд в цій частині в той же суд іншим суддею. В решті рішення було залишено без змін, оскільки рішення суду першої інстанції відносно ОСОБА_8 та її не участі в будівництві нового будинку ніким оскаржене не було та сумніву у судової колегії не визвало. В подальшому, при новому розгляді, було подано доповнюючий позов ОСОБА_6 та ОСОБА_8 про розділ будинку, виділення та визначення порядку користування ним. 03 вересня 2001 року рішенням Ірпінського місцевого суду Київської області позов ОСОБА_6 було задоволено частково. Позов ОСОБА_8 було задоволено частково. Виділено ОСОБА_6 та ОСОБА_8 в спільну часткову власність 71/100 частину будинку АДРЕСА_1 , що складається з приміщень по плану 1-1 пл., 2,8 м2, 1-2 пл. 6,0 м2, частину приміщення 1-4 пл. 11,0м 2б 1-5 пл.4,3 м2, 1-6 пл. 1,8 м2, 1-7 пл. 2 м2, 1-8 пл. 11,4 м2, 1-9 пл. 1.4 м2, 1 пл. 6,5 м2, сарай з погребом, ванна І, сарай «М», навіс Я, вбиральних 3, свердловину №1, доріжку бетонну, частину огорожі (№2, 3) загальною вартістю 489 212 грн., визнавши частину ОСОБА_6 в спільній частковій власності 68/100, а частину ОСОБА_8 3/100 від всього будинку. Виділено ОСОБА_7 29/100 частини будинку АДРЕСА_1 , визнавши за ним право власності на вказану частину будинку; зобов`язано ОСОБА_7 закласти дверний пройом між приміщеннями 1-2-1-3 та встановити стіну, яка розділить прим. 1-4 на дві частини площею 11,9 кв. м. та пл. 6,9 кв. м.; зобов`язано ОСОБА_7 обладнати дверний пройм з прим. площею 6,9 кв. м. в прим. 1-3 та дверний пройм для виходу на вулицю з прим. площею 6,9 кв. м., добудувати тамбур розміром 1,8 м на 1,3 м та жилу кімнату пл. 17,4 кв. м.; визначено порядок користування земельною ділянкою площею 1 773 кв. м.; Виділено в спільне користування ОСОБА_6 та ОСОБА_8 земельну ділянку площею 1 330 кв. м.; виділено в відокремлене користування ОСОБА_7 земельну ділянку площею 44 кв. м. з організацією самостійного виходу (виїзду) на АДРЕСА_1 . В решті частини позовів відмовлено. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням 18 жовтня 2001 року ОСОБА_7 подав до канцелярії суду апеляційну скаргу на вищевказане рішення. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після смерті ОСОБА_7 відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за законом виданого Сьомою київською державною нотаріальною конторою 31 жовтня 2002 року і зареєстрованого у реєстрі за №1у-2465, його спадкоємцем став ОСОБА_1 (далі « ОСОБА_1 », «Позивач 1»). Так, останній отримав у спадщину: 29/100 (двадцять дев`ять сотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі рішення Ірпінського міського суду від 03.09.2001 року, зареєстрованого Ірпінським бюро технічної інвентаризації 23.09.2002 року за №95. Вказаний житловий будинок дерев`яний обкладений цеглою, жилою площею 41,10 кв. м. позначений в плані літерою «А», та слідуючі господарські побудови: сараї під літ. «Б, М», погріб, під літерою «під Б», баня під літ «Г», вбиральні під літ «Д; 3», гараж під літ «Е», навіс під літ «Л», свердловина під №1, огорожа під №2-5. Оцінка 29/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель складала 10953 грн. 88 коп. В подальшому, як правонаступника померлого ОСОБА_7 ОСОБА_1 було залучено в якості відповідача у справі №2-129/2001 року за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , виконавчого комітету Ірпінської міської ради про визнання права власності на будинок, зобов`язання не чинити перешкод. Та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання права власності на частину будинку, визнання порядку користування відокремленими приміщеннями та надвірними спорудами та за вимогами ОСОБА_6 до ОСОБА_8 про поділ будинку, виділ частин будинку в спільну часткову власність, визначення порядку користування земельною ділянкою. Після смерті ОСОБА_7 судове провадження в справі №2-129/2001 року було знищене пожежею, тому матеріали справи не були направлені до суду апеляційної інстанції. В зв`язку з вищевикладеним, ОСОБА_1 був вимушений звернутись до суду з заявою про відновлення втраченого судового провадження. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 05 липня 2005 року та додатковим рішенням вказаного суду від 15 листопада та 27 грудня 2005 року втрачене судове провадження було відновлено в частині встановлення змісту резолютивної частини рішення, ухваленого в справі судом 03 вересня 2001 року. Після відновлення вказаного судового провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 було направлено для розгляду до Апеляційного суду Київської області. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2009 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 вересня 2001 року було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі. Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 12 березня 2010 року було прийнято відмову позивача ОСОБА_6 від позову про визнання права власності на будинок, зобов`язання не чинити перешкод, поділ будинку, виділ частин будинку в спільну часткову власність, визначення порядку користування земельною ділянкою. Прийнято відмову позивача ОСОБА_8 від позову про визнання права власності на частину будинку, визначення порядку користування відокремленими приміщеннями та надвірними спорудами. Провадження в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , виконавчого комітету Ірпінської міської ради про визнання права власності на будинок, зобов`язання не чинити перешкод, зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання права власності на частину будинку, визначення порядку користування відокремленими приміщеннями та надвірними спорудами та за вимогами ОСОБА_6 до ОСОБА_8 про поділ будинку, виділ частин будинку в спільну часткову власність, визначення порядку користування земельною ділянкою закрити в зв`язку із відмовою позивачів від позову. Враховуючи вищевикладене, в зв`язку з відмовою Позивачів від позовної заяви провадження у справі було закрито та питання про визначення часток на спірний будинок, а також визнання права власності на даний будинок вирішено не було. Тож, оскільки за життя всіх потенційних власників спірного будинку продовжувалися судові спори, а рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради №21.09.1999 року №272/2, яким було надано дозвіл Ірпінському бюро технічної інвентаризації оформити відповідну правову документацію на самовільно побудований співвласниками старого житлового будинку ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 нового житлового будинку житловою площею 41,1 м2, загальною площею 82, 8 м2, в АДРЕСА_1 , та дозволено державній технічній комісії прийняти вищевказаний будинок в експлуатацію було визнане частково недійсним, власники не змогли зареєструвати право власності на вказаний будинок. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9 . Після її смерті відкрилася спадщина на належне їй за життя майно. За життя ОСОБА_6 15 квітня 2009 року склала заповіт, посвідчений Немировською М.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за №543, яким все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті та на, що вона за законом матиме право заповіла своїй небозі ОСОБА_11 , 1969 року народження. ОСОБА_11 29.09.2010 року звернулася до Ірпінської міської державної нотаріальної контори Київської області із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 за заповітом та 22 грудня 2010 року державним нотаріусом Ірпінської міської державної нотаріальної контори Київської області Журавель А.М. їй було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом. В подальшому, як стало відомо, 26 лютого 2002 року між ОСОБА_10 , діючої від свого імені та від імені ОСОБА_8 , по довіреності, посвідченій ОСОБА_12 нотаріусом м. Москви (РФ) та ОСОБА_13 , ОСОБА_14 був укладений договір дарування частини житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Копиловою В.В., зареєстрований в реєстрі за № 2-733, відповідно до умов якого ОСОБА_6 та ОСОБА_8 подарували, а ОСОБА_13 , ОСОБА_14 прийняли в дар 71/100 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 . В зв`язку з чим, ОСОБА_1 , як спадкоємець ОСОБА_7 , та ОСОБА_3 , як спадкоємець ОСОБА_6 , були вимушені звернутись до Ірпінського міського суду Київської області з позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_8 , Ірпінської міської ради Київської області, виконкому Ірпінської міської ради, треті особи ОСОБА_11 , Ірпінська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, рішення, державного акту, визнання права власності, за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_11 до ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , Ірпінської міської ради Київської області, виконкому Ірпінської міської ради, третя особа - Ірпінська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, рішення, державного акту, визнання права власності. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29 грудня 2014 року Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_8 , Ірпінської міської ради Київської області, виконкому Ірпінської міської ради, треті особи - ОСОБА_11 , Ірпінська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, рішення, державного акту, визнання права власності та позов третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_11 до ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_8 , ОСОБА_15 , Ірпінської міської ради Київської області, виконкому Ірпінської міської ради, третя особа - Ірпінська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування, рішення, державного акту, визнання права власності було задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування 71/100 частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 від 26 лютого 2002 року, посвідчений державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Копиловою В.В., зареєстрований в реєстрі за № 2-733. Визнано незаконним та скасовано п. п. 35, 36 рішення Ірпінської міської ради Київської області № 827-24-ХХІУ від 27 липня 2004 року "Про передачу земельних ділянок в спільну часткову власність" у частині передачі в спільну часткову власність ОСОБА_13 частини земельної ділянки, яка становить 1/2 від загальної площі - 0,1330 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 та ОСОБА_14 частини земельної ділянки, яка становить 1/2 від загальної площі - 0,1330 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано рішення Ірпінської міської ради Київської області № 988-30-ІУ від 25 грудня 2004 року "Про технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на землю громадян" у частині затвердження технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності на землю ОСОБА_13 , ОСОБА_14 на земельну ділянку площею 0,1 га для обслуговування житлового будинку та площею 0,0366 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 411117 від 13 квітня 2005 року на ім`я ОСОБА_13 1/2 та ОСОБА_14 1/2 на земельну ділянку 0,1000 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,0366 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 , виданого на підставі 30 сесії ІУ скликання Ірпінської міської ради від 25.12.2004 року № 988-30-ІV. В інший частині позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_11 було залишено без задоволення, оскільки на момент ухвалення даного рішення розподіл будинку на частки був скасований апеляційним судом. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 березня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_13 , ОСОБА_14 було відхилено, а рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 грудня 2014 року було залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 липня 2015 року, касаційну скаргу ОСОБА_13 , ОСОБА_14 було відхилено, а рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 березня 2015 року було залишено без змін. Так, у вищевказаному рішенні суд зазначив: «Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 03 вересня 2001 року виділено ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у спільну часткову власність 71/100 частини житлового будинку з відповідною частиною будівель по АДРЕСА_1 , визначивши частку ОСОБА_6 у спільній частковій власності -68/100, ОСОБА_8 3/100 частини. Ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2009 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 вересня 2001 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 12 березня 2010 року прийнято відмову ОСОБА_6 , ОСОБА_8 від позову, провадження у справі закрито. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Зазначений висновок зроблено у постанові Верховного суду України від 10 червня 2015 року за №6-449цс15. Таким чином рішення суду, яке було підставою для визнання права власності на 71/100 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 та ОСОБА_8 скасовано і провадження у справі закрито, а тому права власності на 71/100 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_1 у зазначених осіб не виникло.» Враховуючи вищевикладене, оскільки рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 вересня 2001 року яким було виділено ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у спільну часткову власність 71/100 частини житлового будинку з відповідною частиною будівель по АДРЕСА_1 було скасовано, а провадження у справі закрито, то в результаті судових спорів право власності на спірний будинок у вказаних осіб не виникло. Окрім того, оскільки під час свого життя потенційні власники будинку АДРЕСА_1 не змогли прийти до згоди, щодо визначення часток у спірному будинку, право власності на 71/100 в останньому так ні за ким зареєстровано й не було. Разом з тим, в результаті судових спорів, досягти мети з розподілу спірної 71/100 частини будинку не вдалось. За час судових спорів два з потенційних власники спірного будинку, а саме: ОСОБА_7 та ОСОБА_9 померли. Спадкоємець ОСОБА_6 ОСОБА_3 не мала та не має інтересу до даного будинку, ніколи в ньому не проживала, участі в будівництві та утриманні його не приймала. В той час, третій потенційний власник ОСОБА_8 інтересу до вищевказаного майна не проявляла, постійно проживала в м. Москва, РФ, сама свідчила про те, що участі в будівництві нового будинку та його утримані не приймала, гроші в будівництво не вкладала. Наразі жодних відомостей про неї не відомо. Ані вона, ані її нащадки на спадщину в даному будинку не претендували, контактів з родичами не підтримували та не підтримують. Оскільки потенційним власником спірного будинку був ОСОБА_7 , який на власні кошти купував новий будинок та всі будматеріали, який разом зі своїм сином, Позивачем 1, ОСОБА_1 побудував цей новий будинок, та який єдиний в судовому розгляді надав про це докази, то останній, починаючи з 2000 року, постійно проживав разом зі своєю дружиною ОСОБА_2 , у будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приймали активну участь у веденні господарської діяльності в будинку направленому на його утримання та доглядом за земельною ділянкою. Після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_6 тягар утримання будинку та земельної ділянки повністю був понесений виключно ними. Окрім того, ОСОБА_1 приймав активну участь у судових спорах з приводу поділу будинку, оскарження договору дарування даного будинку, а також визнання права власності на останній. Тож, позивачі вказують про те, що фактично, починаючи з 2000 року, ОСОБА_1 проживав у будинку АДРЕСА_1 разом з своєю дружиною ОСОБА_2 , своїм батьком ОСОБА_7 та своєю тіткою ОСОБА_10 . Після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 продовжили проживати в даному будинку. Оскільки, Позивачі проживали з померлими, які на думку останніх, були власниками спірного будинку та були їх спадкоємцями, то вони вважали, що є такими, що прийняли спадщину, та є законними власниками будинку АДРЕСА_1 . В зв`язку з чим, продовжили вільно користуватись спірним майном та здійснювати діяльність направлену на утримання будинку. Отже, вказують про те, що починаючи з 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 безперервно, вільно, відкрито користуються та володіють будинком АДРЕСА_1 . З 11.05.2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 . Отже, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 добросовісно заволоділи чужим майном, відкрито та безперервно володіють ним, у строк понад 10 років, разом з тим, не можуть зареєструвати за собою право власності на спірне майно та в повному обсязі користуватись всіма законними правами власників майна, з метою захисту законних прав та інтересів Позивачів, вважають за необхідне звернутись до суду з позовною заявою про визнання права власності на 71/100 на будинок АДРЕСА_1 . Крім того, оскільки, спірний будинок розташований на території земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_1 та був побудований особами, правонаступником яких є Позивач 1, вважають, що у відповідності до ст.ст. 373, 375 ЦК України, останній має першочергове право на реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 . З урахуванням уточнених позовних вимог, позивачі просять суд визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за набувальною давністю на 71/100 будинку АДРЕСА_1 на надвірні будівлі в частинах: 21/100 за ОСОБА_1 , 50/100 за ОСОБА_2 . В судовез асідання представник відповідача не з`явився,про місце,дату тачас судовогорозгляду справиповідомлені належнимчином.До судуподавали відзивна позовнузаяву,згідно якого просять розгляд справи проводити у їх відсутність, заперечують лише щодо вимоги позивачів про стягнення з відповідача судових витрат, проте, в судовому засіданні позивачі вимогу щодо стягнення з відповідача судових витрат не підтримали. Положеннями статті 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд, проаналізувавши матеріали справи, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах заявлених позовних вимог, вислухавши думку позивачів та покази свідків, виходив з наступного. Відповідно дост. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідност. 13 ЦПК України,суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, Згідно з частинами першою та другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). За змістом статей 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц (провадження № 14-144цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 зазначено, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав». Судом встановлено, що Рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради №272/2 від 21.09.1999 року було дозволено Ірпінському бюро технічної інвентаризації оформити відповідну правову документацію на самовільно побудований співвласниками старого житлового будинку ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 нового житлового будинку житловою площею 41,1 м2, загальною площею 82, 8 м2, в АДРЕСА_1 . Окрім того, було дозволено державній технічній комісії прийняти вищевказаний будинок в експлуатацію. На підставі вищевказаного документу, будинок АДРЕСА_1 було введено в експлуатацію, що підтверджується актом державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом об`єкта до експлуатації №283/1 від 12 жовтня 1999 року. В зв`язку з втратою технічного паспорта на вищевказаний будинок, за запитом ОСОБА_1 , 19 лютого 2021 року Комунальним підприємством Київської обласної ради «Київське обласне бюро технічної інвентаризації» було видано новий технічний паспорт на будинок АДРЕСА_1 . Окрім того, Комунальним підприємством Київської обласної ради «Київське обласне бюро технічної інвентаризації» було видано довідку про показники об`єкта нерухомого майна, в якій було зазначено, що відповідно до проведеної інвентаризації 19.02.2021 року об`єкту нерухомого майна житлового будинку по АДРЕСА_1 , має такі показники: Житловий будинок літ. «А» Загальна площа 83,0 кв. м., Житлова площа 41, 1 кв. м., Крім того вказано, що на земельній ділянці розташовані: сарай літ. «Б», «М», погріб літ. «під Б», баня літ. «Г», вбиральня літ. «Д», «З», гараж літ. «Ж», споруди №1-6., в 1959 році ОСОБА_4 (мати Позивача 1) придбала будинок 1905 року побудови, що розташований в АДРЕСА_1 . В подальшому, в 1959 році, Договором дарування від 16.07.1959, ОСОБА_4 подарувала вищевказаний будинок ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Починаючи з 1959 року власниками будинку, АДРЕСА_1 , були ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Разом з тим, в 1980 році, один з власників, а саме ОСОБА_5 померла. Після смерті ОСОБА_5 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17.07.1981 частина на спірний будинок перейшла до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Починаючи з 1981 року право власності на вищевказаний будинок набули: ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 . Згідно довідки МБТІ від 09.03.1983 року будинок АДРЕСА_1 на момент обстеження мав 68 % зношеності. Рішенням виконкому від 09.04.1984 року №196 будинок був визнаний таким, що потребує капітального ремонту. Рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради №272/2 від 21.09.1999 року було дозволено Ірпінському бюро технічної інвентаризації оформити відповідну правову документацію на самовільно побудований співвласниками старого житлового будинку ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 нового житлового будинку житловою площею 41,1 м2, загальною площею 82, 8 м2, в АДРЕСА_1 . Окрім того, було дозволено державній технічній комісії прийняти вищевказаний будинок в експлуатацію. При прийнятті рішення №272/2 від 21.09.1999 Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради до нового будинку було перенесено власників попереднього будинку. Не погоджуючись з цим, потенційними власниками будинку було розпочато ряд судових спорів. За час судових спорів два з потенційних власники спірного будинку, а саме: ОСОБА_7 та ОСОБА_9 померли. Спадкоємці ОСОБА_6 ОСОБА_3 , ОСОБА_8 не проживала в даному будинку. Зазначене стверджується показами свідків, які в судовому засіданні суду показали, що вони є сусідами позивачів, які у спірному будинку проживають з 2000 року, інших осіб, які б зазначали себе як власники будинку, ніколи не бачили, ремонтними роботами займаються лише позивачі. Отже, починаючи з 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 безперервно, вільно, відкрито користуються та володіють будинком АДРЕСА_1 . Так, В 2002році ОСОБА_1 було сплаченогрошові коштиза оформленнятехнічної документаціїна спірнийбудинок наадресу ІрпінськогоБюро технічноїІнвентаризації,що підтверджується2квитанціями від04.10.2002року та30.10.2002року. В данихквитанціях зафіксованоадресу проживання ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 . Окрім того,16.05.2006року, ОСОБА_16 також сплачувавгрошові коштина адресуІрпінського Бюротехнічної Інвентаризаціїза оформленнятехнічної документаціїна спірнийбудинок,що підтверджуєтьсякопією квитанціївід 16.05.2006року. В даній квитанції також зафіксовано факт проживання ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 . Так, починаючи з 2007 року ОСОБА_1 фігурував, як споживач природного газу та інших послуг газового господарства у спірному будинку, що підтверджується Розрахунковою книжкою по оплаті за природний газ та інші послуги газового господарства за період з 2007 по 2009 рік. Так,в цейперіод часу,саме останнійніс тягарз утриманнякомунальних платежів,що булинараховані поспірному будинку.В подальшому ОСОБА_1 було виданонову Розрахунковукнижку пооплаті заприродний газта іншіпослуги газовогогосподарства заперіод з2010по 2011рік.Це такожє доказом,що сплатакомунальних платежівбула покладенана ОСОБА_1 та найого дружину ОСОБА_2 , з якою вони вели спільне господарство. Окрім того, 23 червня 2010 року ОСОБА_1 було укладено договір №200569481 про користування електричною енергією. Факт сплати комунальних послуг за електроенергію нарахована в будинку АДРЕСА_1 підтверджується квитанціями за період з липня по грудень 2010 року. 20 грудня 2011 року між ПАТ «АЕС КИЇВОБЛЕНЕРГО» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання послуг з приєднання до електричних меж №К-12-110454. 28.12.2011 року на замовлення ОСОБА_1 було виготовлено робочий проект з газопостачання житлового будинку АДРЕСА_1 . В подальшому ОСОБА_1 було видано абонентську книжку по розрахунку за воду і стоки за період з 2012 по 2013 рік. 04 січня 2012 року ОСОБА_1 звернувся на адресу Начальника відділу з нових приєднань департаменту планування та інженерного забезпечення з заявою про підключення спірного будинку до електроустановки. 26 січня 2012 року на замовлення ОСОБА_1 було розроблено проект зовнішнього електропостачання житлового будинку АДРЕСА_2. Також, 19 січня 2012 року ОСОБА_1 було видано Виконавчо-технічну документацію на трифазну електричну установу за адресою АДРЕСА_1 . 11 травня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 . 12.07.2012 року ОСОБА_1 було подано заяву на ім`я ОСОБА_17 , в якій просив зробити повірку лічильників в спірному будинку. 26 липня 2012 року було складено акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатації відповідальності сторін (населення) за адресою АДРЕСА_1 , споживачем послуги у вищевказаному акті зазначений ОСОБА_1 28 липня 2012 року було складено акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатації відповідальності сторін (населення) за адресою АДРЕСА_1 , споживачем послуги у вищевказаному акті зазначений ОСОБА_1 08 серпня 2012 року було видано акт огляду електроустановок розташованих за адресою АДРЕСА_1 , споживачем послуги у вищевказаному акті зазначений ОСОБА_1 . 02 жовтня 2012 року ОСОБА_1 звернувся на ім`я Начальника відділу з нових приєднань департаменту капітального будівництва ПАТ «АЕС Київобленерго» з заявою про проведення технічного огляду та оформлення допуску на підключення електроустановки до електричної мережі по АДРЕСА_1 . 04 жовтня 2012 року між Комунальним підприємством «Ірпіньводоканал» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання населенню послуг водопостачання і водовідведення. (особовий рахунок споживача № НОМЕР_1 . 23 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся на адресу начальника відділу з нових приєднань департаменту капітального будівництва ПАТ «Київобленерго» з заявою про проведення технічного огляду та оформлення допуску на підключення електроустановки до електричної мережі за адресою АДРЕСА_1 , споживачем послуги у вищевказаному акті зазначений ОСОБА_1 16 лютого 2016 року на імя ОСОБА_1 було видано технічний паспорт на будинок АДРЕСА_1 . 14 березня 2016 року Позивач 1 звернувся на ім`я Начальника Ірпінського РП ОСОБА_18 з заявою в якій просив здійснити перепідключення будинку АДРЕСА_1 до нової лінії електромережі. 13 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Київобленерго» було укладено додаткову угоду №1 до Договору про надання послуг з приєднання до електричних мереж №К-12-11-0454 від 20.12.2011 року. 13 квітня 2016 року було продовжено термін дії технічних умов №К-12-11-0454 від 20.12.2011 року. 14 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся на ім`я Начальника відділу з нових приєднань департаменту капітального будівництва ПАТ «Київобленерго» з заявою про проведення технічного огляду та оформлення допуску до підключення електроустановки до електричної мережі у спірному будинку. 11 липня 2016 року було складено акт №073705 контрольного огляду засобів обліку електричної енергії за адресою АДРЕСА_1 , споживачем послуги у вищевказаному акті зазначений ОСОБА_1 27 липня 2016 року Позивач 1 звернувся на ім`я Начальника Ірпінського РП ОСОБА_19 з заявою, в якій просив погодити зміни в проекті та технічних умовах, які продовжені 14.03.2016 р. №1, в частині розташування лічильника на опорі, яка встановлена ним згідно проекту в місці вводу на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 . В даній заяві зафіксовано факт того, що Позивачі за власний рахунок придбали електролічильники у спірний будинок. Так, саме на ім`я ОСОБА_1 було видано абонентські книжки по розрахунку за воду і стоки за період з 2012 по 2018 рік. Так, до цих абонентських книжок прикріплені квитанції, які підтверджують факт сплати Позивачами комунальних платежів за вказаний період, а також що саме позивачі здійснювали утримання спірного будинку. Так, позивачі проживають в будинку АДРЕСА_1 і станом на день подачі позовної заяви, це є їхнім єдиним житлом. Факт проживання у спірному будинку підтверджується актом від 20 грудня 2022 року складеним Депутатом Ірпінської міської ради Київської області Макеєвою Анжелою Георгіївною. Отже, всі вищевказані обставини підтверджують той факт, що Позивачі відкрито, безперервно володіють будинком АДРЕСА_1 починаючи з 2000 року та по теперішній час, а отже понад 10 років. Крім того, ОСОБА_1 , починаючи з 09.09.2004 року є власником земельної ділянки з кадастровим номером №3210900000:01:012:0081, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія КВ №032904. Отже, ОСОБА_1 , є власником земельної ділянки на якій розташований будинок АДРЕСА_1 . власником земельної ділянки кадастровий номер №3210900000:01:012:0081, на якій розташовано спірний будинок є ОСОБА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія КВ №032904, а також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Спірний будинок було збудовано особами, прямим нащадком та правонаступником яких являється ОСОБА_1 . Отже, оскільки спірний будинок розташований на території земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_1 , та був побудований особами правонаступником яких є Позивач 1, у відповідності до ст.ст. 373, 375 ЦК України, останній має першочергове право на реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 . За змістомчастини 1 статті 181 ЦКдо нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Відповідно дочастини 1,4 статті 344 ЦКособа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановленоцим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Згідно із ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених участині 1 статті 344 ЦК, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність нормизакону про обмеженняабо заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістомстатті 2 ЦКє, зокрема, фізичні особи та юридичні особи. Проте, не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно достатті 344 ЦК, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Відтак йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 ЦК); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 ЦК). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений уЦКстрок, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вищевказаних умов у сукупності. Наведена вище правова позиція щодо підстав набуття права власності на майно за набувальною давністю наведена у постанові Великої Плати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17. Отже, ураховуючи вище викладене, відповідно з висновками Великої Плати Верховного Суду у справі № 910/17274/17, за якими, зокрема, відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Крім того, за змістомчастини 1 статті 344 ЦКдобросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. Окрім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставістатті 344 ЦК Україниє: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістомчастини першої статті 344 Цивільного кодексу Українидобросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном». Опираючись на сталу практику Верховного суду можна стверджувати, що для визнання права власності за набувальною давністю має бути сукупність обставин, зазначених участині 1 статті 344 ЦК, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність нормизакону про обмеженняабо заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що Позивачі добросовісно заволоділи чужим майном в частині 71/100 на будинок АДРЕСА_1 , що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння ними таким майном є безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Факт добросовісності заявників був саме на момент отримання ними майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Окрім того, Володільці майна в момент його заволодіння не знали (і не могли знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, на це майно не претендують інші особи, оскільки вже понад 15 років, жодна особа не заявляла про бажання користуватись чи володіти даним майном. Отже, позивачами дотримані всі умови набуття права власності за набувальною давністю на підставістатті 344 ЦК України. З урахуванням викладеного, суд задовольняє позовні вимоги в повному обсязі. Керуючись ст.ст.76,81,200,206,247,258,259,263,264,265,268 ЦПК України, та ст.ст.16,328,344 ЦК України, суд, - в и р і ш и в : Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Ірпінської міської ради київської області, третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю,- задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за набувальною давністю на 71/100 будинку АДРЕСА_1 на надвірні будівлі в частинах: 21/100 за ОСОБА_1 , 50/100 за ОСОБА_2 . З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подачі у 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Суддя Л.В.Мерзлий Джерело: ЄДРСР 111311423
    1 point
  16. ‼️🇷🇼Депутати планують затвердити нові правила мобілізації автомобілів та виконання військово-транспортного обов'язку фізичними особами, підприємствами та установами всіх форм власності. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  17. ‼️🇷🇼Зібрав всю відому на цей час інформацію щодо відстрочки від мобілізації та змін які депутати погодили у новому Законі. Детальніше про все Ви дізнаєтесь з відео. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  18. Верховний Суд підготував огляди практики Суду справедливості ЄС щодо рішень, ухвалених цим Судом, за листопад 2023 року із зазначенням описів ключових обставин справ та обґрунтування Суду. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_11_2023.pdf Огляд практики Суду справедливості ЄС за листопад 2023 року.pdf
    1 point
  19. ‼️🇷🇼Завдяки активістам, Бідосям та Поганцям лікарі, що входять до складу ВЛК, ЛКК, МСЕК, ЛЛК повинні подати декларації. Що потрібно зробити першочергово та де отримати інформацію Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸ЗУ від 20.09.2023 №3384-IX Про внесення змін до деяких законів України про визначення порядку подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в умовах воєнного стану - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3384-IX#Text 🔸НАЗК Роз'яснення з декларування - https://wiki.nazk.gov.ua/wp-content/uploads/2022/01/Rozyasnennya_-2022.pdf 🔸НАЗК База знань з декларування - https://wiki.nazk.gov.ua/category/deklaruvannya/ 🔸НАЗК Нові категорії декларантів - https://nazk.gov.ua/uk/novi-kategoriyi-deklarantiv-chleny-vlk-lkk-msek-llk/ 🔸МОЗ застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (подання декларації, повідомлення про суттєві зміни в майновому стані, повідомлення про відкриття валютного рахунку) від 13.11.2023 № 4 (зі змінами) - https://moz.gov.ua/uploads/ckeditor/Запобігання корупції/2024/18-01-2024/Роз'яснення щодо фінансової доброчесності.pdf 🔸НАЗК Основи електронного декларування - https://www.youtube.com/watch?v=_PTZ0OUq5Zw 🔸ч.1 ст.172-6 КУПаП - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10#n1839 🔸ст.366-3 КК України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n3767 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  20. В огляді відображено правові позиції Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема: 1) у сфері оподаткування та митної діяльності: ✅ про пільги зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; ✅ про відповідальність за порушення вимог закону про застосування РРО на період дії воєнного стану на території України; ✅ про оподаткування операцій з постачання програмної продукції; ✅ про митний режим тимчасового ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами та податками; 2) у сфері публічної служби й соціального забезпечення військовослужбовців, поліцейських та членів їх сімей: ✅ про невключення в довідку про розмір грошового забезпечення поліцейських, що враховується для перерахунку пенсії, сум його індексації; ✅ про протиправність обмеження щодо проведення індексації пенсії, призначеної відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», в межах максимального розміру; ✅ про випадки, до яких не застосовується виплата одноразової грошової допомоги в розмірі, передбаченому абз. 1 п. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Заслуговують на увагу й правові висновки у сфері застосування процесуального закону, зокрема щодо: ✅ неможливості розгляду в порядку адміністративного судочинства вимоги стосовно визнання протиправним та скасування розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій; ✅ оскарження ухвали суду першої інстанції у справах про застосування санкцій за загальними правилами адміністративного судочинства. Упродовж січня 2024 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KAS_01_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КАС за січень 2024 року.pdf
    1 point
  21. ‼️🇷🇼В кінці місяця наберуть чинності зміни до законодавства і буде встановлено новий вид покарання - пробація, яким замінять низку вже існуючих. Що потрібно знати і хто може розраховувати на заміну покарання Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ЗУ від 23.08.2023 №3342-IX Про внесення змін до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів України та інших законодавчих актів України щодо удосконалення видів кримінальних покарань - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3342-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  22. Треба йти в суд і заявляти про строки позовної давності
    1 point
  23. Велика палата зазначила, що: 61. У справі № 910/17567/19 постановою апеляційного суду встановлено, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн були перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з нормами статті 1212 ЦК України. 62. Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. 63. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у цій справі № 910/3831/22 про те, що за встановлених обставин безпідставного набуття відповідачем грошових коштів 25 лютого 2019 року початком періоду прострочення має бути 26 лютого 2019 року, закінченням - 06 травня 2021 року, оскільки грошові кошти повернуто відповідачем лише 07 травня 2021 року. 69. Як було зазначено вище, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
    1 point
  24. ‼️🇺🇦За Законом та логікою у вкладників збанкрутілих банків, чиї вклади повністю не повернуті є ще шанс їх повернути. Детальніше про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸п.2 ст.1 ЗУ Про систему гарантування вкладів фізичних осіб - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4452-17#n7 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  25. ‼️🇷🇼Останнім часом значно збільшилась кількість справ пов'язана з відмовою банків від встановлення (підтримання) ділових відносин, проведення фінансової операції без об'єктивних на то підстав. Як захистити свої права та на що звернути увагу Ви дізнаєтесь з відео. 🔸ст. 15 ЗУ Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/361-20#n470 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  26. ‼️🇺🇦Що для мене є перемога України і коли вона настане. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
    1 point
  27. Я, наверное, никогда не перестану благодарить Вас и форум за целые нервы
    1 point