Leaderboard

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2024 року м. Київ справа № 927/1206/21 провадження № 12-31гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Ткача І. В., суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участюсекретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників: прокурора - Василенко Н. В., позивача - не з`явилися, відповідача-1 - не з`явилися, відповідача-2 - не з`явилися, відповідача-3 - не з`явилися, розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 (головуючий суддя Яковлєв М. Л., судді Тищенко О. В., Шаптала Є. Ю.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 (суддя Ноувен М. П.) за позовом керівника Ніжинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності, визнання недійсними договорів оренди, ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад вимог позову 1. У листопаді 2021 року керівник Ніжинської окружної прокуратури (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - відповідач-1, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області (далі - Плисківська сільська рада, відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» (далі - ТОВ «Івангородське», відповідач-3), у якому просив: ? визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг «Про передачу у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138» (далі - наказ Держгеокадастру від 21.12.2018); ? скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 07.02.2019 № 45416082, номер запису про право власності 59104963, та одночасно припинити за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське»; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське». 2. За доводами прокурора, згідно з наказом Держгеокадастру від 21.12.2018 земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, передано Плисківській сільській раді у комунальну власність. 3. У подальшому рішенням ІХ сесії VIII скликання Плисківської сільської ради № 225-9/VIII від 25.06.2021 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу цієї земельної ділянки та проведення земельних торгів з продажу права оренди двох земельних ділянок, отриманих у результаті поділу. Перша земельна ділянка має площу 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, друга - площу 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. Ці земельні ділянки призначені для ведення фермерського господарства. 4. За результатами проведення земельних торгів (аукціону) 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклали договори оренди земельних ділянок, площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. 5. Прокурор стверджує, що відповідно до статей 53, 54 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 17, 34 Закону України від 08.06.2000 № 1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон України «Про охорону культурної спадщини») земельна ділянка, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, не може вибути із державної власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6. Рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології» взято під державну охорону пам`ятки археології, розташовані на території області, зокрема в Борзнянському районі, поселення Рудка-2, ІІІ-V ст. н. е. / черняхівська культура, що розташована в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на схід від дороги Плиски-Шевченко, на лівому березі річки Рудка (далі - поселення Рудка-2); групу курганів-1, ІІ-І тис. до н. е., що розташовані в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від села (далі - група курганів-1). 7. Згідно з паспортом на пам`ятку археології поселення Рудка-2 № 3629, виданим 23.07.1992, поселення розташовано за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на лівому березі річки Рудка, на схід від дороги Плиски-Шевченко, при впадінні неглибокої низовини, що перетинає дорогу. Площа поселення 7 га. Товщина культурного шару 0,2 м. Підйомний матеріал складає кераміка черняхівської культури. Дає додаткові дані про заселеність території Чернігівщини в ІІІ-V ст. н. е. 8. Відповідно до паспорта на пам`ятку археології група курганів-1 № 3652, виданого 27.09.1992, група курганів розташована за 1,5 км на південний схід від села уздовж дороги Плиски-Шевченко та складається із 4-х насипів діаметром 30-40 м висотою 0, 6-1 м, розташовані попарно на відстані 500 м один від одного. Кургани належать до великої курганної групи, розташованої на водорозділі річок Остер і Борзенка, у витоках останньої. Дає додаткові дані про кочові племена, що проникали в зону лісостепу в ІІ-І тис. до н. е. 9. У 1993 році перелічені пам`ятки нанесені на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель Колективного сільськогосподарського підприємства «Колос» (далі - КСП «Колос»), із зазначенням їх площі та номеру згідно з державним обліком. Виходячи з умовних позначень, нанесених на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель КСП «Колос», земельні ділянки, на яких розташовані зазначені пам`ятки археології, віднесено до земель історико-культурного призначення, що належать до державного фонду та не підлягають розпаюванню. 10. 14.09.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від села, вздовж дороги Плиски Шевченко, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення група курганів-1, з охоронною зоною навколо пам`ятки 6-10 м (перебуває на державному обліку під № 3652), оформила охоронне зобов`язання. 11. 01.10.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, з охоронною зоною навколо пам`ятки 100 м (перебуває на державному обліку під № 3629), оформила охоронне зобов`язання. 12. Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Плисківської об`єднаної територіальної громади Борзнянського району Чернігівської області (далі - Плисківська ОТГ) встановлено наявність у межах об`єкта інвентаризації земельної ділянки, площею 34,8071 га (Плисківська сільська рада), обмеження (обтяження) у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. 13. Департамент при погодженні цієї технічної документації із землеустрою в довідці від 14.05.2018 № 120-П зазначив, що на земельній ділянці, яка розташована на території Плисківської ОТГ, площею 34,8071 га, розташовані пам`ятки археології місцевого значення: поселення Рудка-2 та курган з групи курганів-1, взяті на облік за рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології», стосовно яких у обов`язковому порядку мають бути укладені охоронні договори на пам`ятки археології. 14. Наказом Держгеокадастру від 21.12.2018, відповідно до статей 151, 117, 122 ЗК України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-р «Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад», наказу Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 15.03.2018 № 45, Положення про Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області Плисківській сільській раді, передано в комунальну власність Плисківської сільської ОТГ земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 4 420,1648 га, в тому числі земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, яка розташована за межами населених пунктів на території Плисківської сільської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області, згідно з актом приймання-передачі земельних ділянок до цього наказу. 15. У пункті 40 акта приймання-передачі земельних ділянок до зазначеного наказу зазначено, що земельна ділянка площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, віднесена до земель сільськогосподарського призначення та не має жодних обтяжень речових прав та обмежень у її використанні. 16. 06.02.2019, на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 21.12.2018 та наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 зареєстровано право комунальної власності Плисківської сільської ради на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. 17. Згідно з рішенням Плисківської сільської ради 9 сесії 8 скликання від 08.06.2021 № 219-9/VIII виконавчому органу Плисківської сільської ради надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, за цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Плисківської сільської ради, на земельні ділянки, площею 17,4036 га та 17,4035 га, без зміни цільового призначення. 18. На земельних ділянках, площею 17,4035 га та 17,4036 га, утворених в результаті поділу земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини на площі 17,4035 га та 17,4036 га відповідно. 19. Рішення Плисківської сільської ради від 25.06.2021 № 225-10/VIII (далі - рішення сільської ради від 25.06.2021) затверджено технічну документацію щодо поділу земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, на дві земельні ділянки площами по 17,4036 га та 17,4035 га, на території Плисківської сільської ради, яким у подальшому присвоєно кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097. 20. 11.08.2021 на підставі рішення сільської ради від 25.06.2021 проведено земельні торги з продажу права оренди двох земельних ділянок площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, за результатами яких переможцем стало ТОВ «Івангородське». 21. 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклади договори оренди земельних ділянок, придбаних на земельних торгах (аукціоні) (далі - договори оренди), за умовами пунктів 3 та 22 яких Відповідачу-3 в оренду передано земельну ділянку площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та земельну ділянку, площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, на території Плисківської сільської ради для ведення фермерського господарства. Склад угідь: рілля. 22. У пунктах 35 та 41 договорів оренди зазначено, що на оренду земельних ділянок встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. На орендаря покладено обов`язок виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. 23. 29.10.2021 між ТОВ «Івангородське» та Відділом культури, сім`ї, молоді та спорту Ніжинської районної державної адміністрації укладено охоронні договори на пам`ятки культурної спадщини № 1 та № 2, за умовами яких ТОВ «Івангородське» взяло на себе зобов`язання щодо охорони пам`яток археології місцевого значення: кургану групи курганів-1, що розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), та поселення Рудка-2, частина якого розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), інша частина на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096 (площею 17,4036 га), на території Плисківської сільської ради. 24. ТОВ «Івангородське» зобов`язалося використовувати пам`ятку археології місцевого значення група курганів-1 та поселення Рудка-2, які розташовані на зазначених земельних ділянках, виключно за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, не проводити будь-яких робіт з переміщення ґрунту, що можуть зашкодити пам`ятці, проводити оранку поселення Рудка-2 на глибину не більше 0,2 м. 25. Департамент у листах від 14.01.2020 № 15-151/8, від 23.01.2020 № 15-264/8, від 04.03.2021 № 15-722/8 звертав увагу Плисківської сільської ради на особливий правовий режим земель, на яких розташовані пам`ятки археології, зобов`язання зі збереження археологічних об`єктів, обов`язковість використання земель за цільовим призначенням, укладення охоронних договорів та отримання погодження Департаменту на укладення договорів оренди земельної ділянки із забезпеченням безперешкодного доступу фахівцям-археологам та представникам Департаменту для дослідження території та здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства відповідно. 26. Департамент, реагуючи на запити прокуратури від 26.07.2021 № 2953вих-21, від 03.08.2021 № 3124вих-21, від 29.09.2021 № 4209вих-21, листами від 29.07.2021 № 15-2345/8, від 03.08.2021 № 15-2396/8, від 30.09.2021 № 15-2950/8, повідомляв Ніжинську окружну прокуратуру про те, що є проінформованим про стверджуване у позові порушення. 27. Прокурор листом від 22.11.2021 № 5212вих-21, до звернення до суду, попередив Департамент про скерування відповідного позову. Стислий виклад рішення суду першої інстанції 28. 25.07.2022 Господарський суд Чернігівської області ухвалив рішення у справі № 927/1206/21, яким позов задовольнив повністю: - визнав незаконними та скасував наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передачі у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138; - скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, індексний номер № 45416082 від 07.02.2019, номер запису про право власності № 59104963, та припинив за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; - визнав недійсними договори оренди. 29. Суд виснував, що Департамент як орган державної влади, який здійснює контроль у сфері охорони культурної спадщини у Чернігівській області, в разі виявлення порушень законодавства має право пред`явити позов про усунення таких правопорушень. Проте, Департамент не вжив належних заходів протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про можливе порушення інтересів держави, відтак виснував про його бездіяльність. За наведених мотивів суд дійшов висновку, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі. 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. 32. Господарський суд Чернігівської області визнав договори оренди недійсними з тих підстав, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, вибула з державної власності поза волею власника. 33. Суд відхилив заперечення відповідачів про застосування неефективного способу захисту з огляду на те, що вимога про скасування акта індивідуальної дії (наказу Держгеокадастру від 21.12.2018), разом із похідною вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права комунальної власності та припинення цього права, забезпечує відновлення прав держави на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. Стислий виклад постанови суду апеляційної інстанції 34. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі № 927/1206/21 рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 залишено без змін. 35. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком Господарського суду Чернігівської області щодо наявності у прокурора повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Департаменту. 36. Північний апеляційний господарський суд зазначив, що з огляду на те, що пам`ятки археології, поселення Рудка-2 курган із групи курганів-1, взято на державний облік на підставі рішення виконкому № 66, а в липні - вересні 1992 року проведено їх паспортизацію як пам`ятників історії та культури СРСР (пам`ятки археології) та, застосувавши правила пункту 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини», згадані пам`ятки були і є пам`ятками культурної спадщини відповідно цього Закону. З огляду на наведене апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності. 37. За висновками апеляційного суду наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, видано усупереч приписам Конституції України, ЗК України та Закону України «Про охорону культурної спадщини» та порушує виключне право власності держави на земельну ділянку обмеженої оборотоздатності, створює реальні ризики пошкодження (знищення) частини археологічної спадщини України у результаті беззастережної передачі цієї ділянки місцевій громаді для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 у зазначеній частині. 38. Північний апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відхилення заперечень відповідачів про застосування неефективного способу захисту та задоволення позову у цій частині вимог. 39. Апеляційний суд виснував, що спірні земельні ділянки, які були передані в оренду, вибули з державної власності поза волею власника. За висновком суду, власник таких земельних ділянок має право вимагати усунення порушень своїх прав на ці земельні ділянки шляхом визнання недійсними згаданих договорів оренди. Ці договори укладені без фактичного волевиявлення власника земельних ділянок та без прав на розпорядження цими земельними ділянками у особи, які вчинила такі правочини. Стислий виклад вимог касаційної скарги 40. Не погоджуючись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, Відповідач-1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду. Заявник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 й ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача-1, наведені у касаційній скарзі 41. Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області зазначає, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» не є спеціальним нормативним актом у галузі регулювання земельних відносин та посилається на пріоритетність застосування приписів ЗК України. 42. За доводами відповідача-1, саме Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області є органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель, а не органи прокуратури. Зауважує, що Департамент не є розпорядником земель будь-якої категорії, а прокурор не довів наявності у нього підстав представляти інтереси держави саме в особі Департаменту. 43. Також Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області вказує, що позов не містить належних та допустимих доказів того, що межі земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, накладаються на межі поселення Рудка-2. Відповідач-1 звертає увагу, що земельна ділянка історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, не сформована, її межі не встановлені. 44. Також заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.01.2019 у справі № 359/2258/17-ц, згідно з якими позов, предметом якого є накази Держгеокадастру щодо надання земельних ділянок, тобто ненормативні акти, що застосовуються одноразово і з прийняттям яких виникають правовідносини, пов`язанні з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки такі накази вичерпали свою дію шляхом виконання. 45. У судовому засіданні прокурор просила відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів є законними та обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Свою позицію прокурор обґрунтовувала тим, що: - оскільки пам`ятки археології можуть перебувати лише в державній власності, то й земельні ділянки, на яких такі пам`ятки розташовані, не можуть передаватися в комунальну чи приватну власність. Тобто, пам`ятка археології як об`єкт, який виведений з цивільного обігу та може перебувати лише в державній власності, є режимоутворюючим об`єктом для земельної ділянки, на якій вона розташована; - на момент передачі спірної земельної ділянки в комунальну власність пам`ятки археології, які на ній розташовані, вже були зареєстровані як об`єкти культурної спадщини, а тому земельна ділянка не підлягала передачі територіальній громаді; - прокурор згідно з нормами Конституції України має повноваження на звернення до суду за захистом прав та інтересів держави в інтересах уповноваженого органу на захист інтересів держави в спірних правовідносинах (Департаменту), зокрема, для запобігання виведення з власності держави пам`яток культурної спадщини та земельних ділянок, на яких вони розташовані; - обраний позивачем спосіб захисту надасть можливість відновити становище, яке існувало до порушення права, а також дозволить державі як власнику земельної ділянки розробити проєкт землеустрою, визначивши чіткі межі земель, на яких розташовані пам`ятки археології, а іншою частиною земельної ділянки розпорядитися у порядку, визначеному законом; - пред`явлений прокурором у цій справі позов спрямований на усунення державі перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою. Підхід, за яким негаторний позов у спірних правовідносинах обмежується лише вимогою про повернення земельної ділянки є спрощеним, оскільки визнання незаконним і скасування наказу та державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою також забезпечить відновлення порушеного права держави та поверне сторони спору у попередній стан; - вимога про повернення земельної ділянки не могла бути пред`явлена прокурором, оскільки земельна ділянка не вся підлягає поверненню, а лише та її частина, на якій розташовані пам`ятки археології. Натомість скасування оскаржуваного наказу дозволить державі визначити межі земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, шляхом її формування у встановленому законом порядку. Від Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 46. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 16.01.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21. 47. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 06.06.2023 передав справу № 927/1206/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 48. Аргументуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 49. За статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 50. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що так буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 51. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та постановах Верховного Суду від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 18.10.2022 у справі № 912/4031/20, від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21. 52. Колегія суддів враховує, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.10.2022 у справі № 910/6567/20 та від 22.11.2022 у справі № 911/2609/21. 53. Водночас у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 за позовом Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, скасування державної реєстрації права власності та запису про право власності на земельну ділянку історико-культурного призначення, розташовану в межах пам`ятки археології, викладено такий висновок: «Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку. Колегія суддів наголошує на тому, що отримання громадянами та юридичними особами у власність земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташована пам`ятка археології, суперечить вимогам законодавства. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного значення фонду державі, на думку колегії суддів, потрібно розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки». 54. Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 за позовом виконувача обов`язків керівника Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області, Рівненської районної державної адміністрації, фізичної особи про визнання незаконними та скасування наказів, рішень і розпорядження та зобов`язання повернути земельну ділянку історико-культурного призначення, яка розташована в межах пам`ятки археології національного значення, викладено подібний висновок: «Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки». 55. Колегія суддів КГС, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погоджується з висновками про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави і що в такому разі належним способом захисту є негаторний позов, з огляду на таке. 56. У пунктах 71, 72 своєї постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вже викладала подібні за змістом висновки у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц. У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) потрібно розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні наведеного висновку слів «тимчасовий володілець» може справляти хибне враження, що зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало б принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Також за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не захисту права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «право» в першому реченні згаданого висновку є зайвим. З метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: «Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням власника його володіння цими ділянками». 57. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалося у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, у пункті 39 цієї постанови зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всіх правомочностей власника, включаючи право володіння». 58. Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів безумовно одним з таких критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо власник володіє річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред`являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов. 59. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц розмежувала способи захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду. Проте висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення в державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед їх розташуванням, що вказує на неможливість виникнення приватної власності, а тому, на думку колегії суддів, такі висновки не можуть застосовуватися до земельних ділянок історико-культурного призначення. 60. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість, як у справі, що розглядається, так і у справі № 748/1335/20) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. 61. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за доцільне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 62. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 63. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.03.2023 прийняла до розгляду справу № 910/13988/20 на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею право Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 64. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 65. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Велика Палата Верховного Суду враховує, що правом на касаційне оскарження судових рішень у цій справі скористалося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада і ТОВ «Івангородське» рішення у цій справі в касаційному порядку не оскаржили. Тому судові рішення в частині задоволення позову прокурора до Плисківської сільської ради і ТОВ «Івангородське» про скасування державної реєстрації та визнання договорів оренди недійсними Велика Палата Верховного Суду не переглядає. Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді 66. Відповідно до частини третьої статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 67. Повноваження прокурора з представництва інтересів держави в суді визначені Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру»). 68. Прокурор у позовній заяві обґрунтовує, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, але такий захист не здійснює. У письмових поясненнях прокурор стверджує, що зазначене встановили суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши матеріали справи. 69. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 70. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). 71. Наведеним правилам кореспондують відповідні приписи ГПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частини четверта, п`ята статті 53 ГПК України). 72. Оскільки прокурор вважає, що у спірних правовідносинах є компетентний орган, уповноважений на захист порушених інтересів держави, Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу на те, що при зверненні до суду з позовом прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (пункт 81)). 73. Оцінюючи твердження прокурора про те, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 74. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі обставини: - Департамент листами від 14.01.2020, 23.01.2020 та від 04.03.2021 звертав увагу Плисківської селищної ради на наявність порушень, що мають бути усунуті, проте ефективних заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у власність держави, не вжив; - листом № 5212вих-21 від 22.11.2021 прокурор повідомив Департамент про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі цього органу. 75. Згідно з пунктами 1, 6, 12 частини першої статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; призначення відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їхніх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або проведення будь-яких робіт. 76. Відповідно до пункту 4 Положення про Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови Чернігівської обласної державної адміністрації від 17.03.2020 № 160 (далі - Положення), основним завданням Департаменту є забезпечення реалізації державної політики у сфері культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин на території Чернігівської області. 77. Згідно з підпунктами 66, 67, 70, 71, 74-76, 83, 84 пункту 5 Положення Департамент відповідно до визначених галузевих повноважень виконує такі завдання: - здійснює контроль за виконанням Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України від 18.03.2004 № 1626-ІV «Про охорону археологічної спадщини», інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - забезпечує охорону об`єктів культурної спадщини, захист історико-культурного середовища, організацію роботи з обліку, охорони, дослідження, використання та популяризації культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - здійснює контроль за укладенням охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини; - організовує та координує роботи з визначення меж територій пам`яток місцевого значення та затвердження їх зон охорони; - проводить обстеження об`єктів культурної спадщини щодо дотримання вимог їх охорони та використання; складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень, скеровування їх до правоохоронних органів, органів державного контролю у сфері будівництва та земельних ресурсів; - інформує центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування пам`яток, що знаходяться на території області; - призначає відповідні охоронні заходи на пам`ятках місцевого значення та їхніх територіях у разі виникнення загрози їхнього руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; - погоджує проєкти (технічну документацію) із землеустрою щодо відведення земельних ділянок; - погоджує відчуження або передачу пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; 78. Відповідно до пункту 15 Положення Департамент є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в установах Державної казначейської служби, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та власні бланки. 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом. Щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології 82. Прокурор звернувся до суду з позовом з метою захисту прав держави на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини - пам`ятки археології, що передані у комунальну власність Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області на підставі оскаржуваного наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, а в подальшому - в оренду ТОВ «Івангородське». З метою вирішення позову прокурора потрібно дослідити правове регулювання відносин щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. 83. Згідно з абзацом третім статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. 84. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на спірній земельній ділянці розташовані залишки стародавніх поселень (поселення Рудка-2) та кургани (група курганів-1). 85. Археологічні об`єкти культурної спадщини - це рештки життєдіяльності людини (нерухомі об`єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов`язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації (абзац 2 частини другої статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 86. Нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (абзац 4 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 87. Отже, кургани та залишки стародавніх поселень є нерухомими археологічними об`єктами культурної спадщини, а отже, не можуть бути перенесеними на інше місце без втрати своєї цінності. 88. Пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (абзац 6 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 89. Об`єкт культурної спадщини визначається загальною характеристикою об`єктів, які мають цінність, зокрема, з археологічного погляду. Натомість пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, цінність якого підтверджена у встановленому законом порядку, зокрема, шляхом його реєстрації. 90. Суди попередніх інстанцій встановили, що на земельній ділянці, площею 34, 8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки, кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), розташовані пам`ятки археології, поселення Рудка-2 та група курганів-1. 91. Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. 92. Відповідно до частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв. 93. Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності. 94. Велика Палата Верховного Суду враховує, що пам`ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, в зв`язку з чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» не може перебувати в приватній чи комунальній власності. 95. Статтею 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована. 96. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки з кадастровими номерами 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), є такою, на якій розташовані пам`ятки археології. Як результат, ця земельна ділянка передана з державної власності протиправно. 97. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області в касаційні скарзі посилалося на те, що приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» суперечать правилам частини першої статті 54 ЗК України. Велика Палата Верховного Суду відхиляє ці аргументи відповідача з таких міркувань. 98. Відповідно до частини першої статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. 99. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені правові норми стосуються різних об`єктів правового регулювання. 100. Так, частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення. 101. Згідно з частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. 102. Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території. 103. Відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 104. Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність. 105. Велика Палата Верховного Суду у пункті 89 цієї постанови наголосила на відмінності категорій «об`єкт культурної спадщини» та «пам`ятка культурної спадщини». 106. Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. 107. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави. 108. З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України. 109. Підсумовуючи, Велика Палата виснувала, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що спірна земельна ділянка, на якій розташовані пам`ятки археології, протиправно передані з державної власності. Щодо вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру як способу захисту в спірних правовідносинах 110. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України). 111. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 112. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). 113. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)). 114. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади. 115. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 116. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. 117. Аналіз наведених правових норм підтверджує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою цивільного права. 118. При зверненні до суду з цим позовом прокурор посилався на те, що наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-10008/14-18-сг від 21 грудня 2018 року у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, суперечить вимогам земельного законодавства та законодавства про охорону культурної спадщини, оскільки на зазначені земельній ділянці розташовані пам`ятки археології, що свідчить про її належність до земель історико-культурного призначення. 119. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). 120. У пункті 64 постанови від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах». 121. Наведений висновок є застосовним і до правовідносин, у яких земельна ділянка протиправно передана органами Держгеокадастру з державної власності у комунальну власність територіальної громади, якщо не відбулося її подальше відчуження. 122. З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. 123. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини. Щодо інших вимог позову 124. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області також оскаржує рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та визнання договорів оренди недійсними. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 125. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ГПК України основною засадою (принципом) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність. 126. Диспозитивність є одним з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах. 127. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим кодексом (частина друга статті 13 ГПК України). 128. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК України). 129. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що спір про скасування рішення, запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно потрібно розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (зокрема, висновки у постанові від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18 (пункт 71)). 130. Належними відповідачами у справі за позовом про визнання недійсним договору є всі сторони оспорюваного правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19). 131. У справі, що переглядається, прокурор пред`явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське». 132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями. 133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили. 134. Враховуючи, що межі касаційного перегляду визначаються не тільки вимогами касаційної скарги, а й доводами такого оскарження (частина перша статті 300 ГПК України), взявши до уваги, що у зазначеній частині висновків судів заявник доводів не навів, тому судові рішення в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними Великою Палатою Верховного Суду не переглядаються. Щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування Великою Палатою Верховного Суду власного висновку з питання ефективного способу захисту у спірних правовідносинах 135. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 136. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства у подібних правовідносинах, навпаки, призводить до стану юридичної невизначеності, суперечливого застосування закону. 137. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 138. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45)). 139. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 557/303/21 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, Рівненської районної державної адміністрації та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. У справі № 748/1335/20 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора. 140. У наведених справах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку доцільно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. 141. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. 142. Натомість у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову). 143. У справі, яка переглядається, прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямовану на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. 144. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи констатувала достатність, належність, правомірність та дієвість (ефективність) у спірних правовідносинах саме такого самостійного способу захисту, як визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки подальше відчуження спірної земельної ділянки не відбулося. 145. Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології. 146. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність у цій справі як підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 147. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 148. Згідно з частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 149. Ураховуючи наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу відповідача потрібно залишити без задоволення, а судові рішення в частині задоволення позову прокурора до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради про визнання незаконним і скасування наказу від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг - без змін. Судові витрати 150. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 151. За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 152. Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги результат розгляду спору не змінився, а позов прокурора залишився задоволеним, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 927/1206/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король О. С. Ткачук О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. ШевцоваТекст постанови на підставі частини третьої статті 314 ГПК України оформила суддя О. В. Ступак Джерело: ЄДРСР 117757951

Чергова завідома незаконна постанова випадкових людей, які замість встановлення обставин на підставі яких отримали для розгляду справу, зазначили зовсім інші обставини та проігнорували норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та законодавства України. Вважаю, що всі судді, що брали участь в прийнятті рішення повинні бути звільнені за істотний дисциплінарний проступок і позбавлені всіх видів утримання з обов'язковим поверненням отриманих за період судової реформи коштів.

Це наша справ. Дуже часто у практиці трапляються ситуації коли сторони договору дарування через певний проміжок часу намагаються його визнати недійсним на підставі того, що вони помилились чи їх обманули. Але все це потребує доказуванню та належних доказів. В цій справі суд ретельно розібрався у правовідносинах опитав свідків та зробив висновки щодо відсутності підстав для визнання договору дарування недійсним. Суд зазначив: Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Своїми підписами на договорі сторони підтвердили, що договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі, зміст цього договору їм зрозумілий, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки. Обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах у них відсутні. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що договори дарування вчинено під впливом обману, позивач не надав, як і не надав доказів примушування до укладення договорів дарування.

‼️🇷🇼Як діяти звільненим зі строкової служби у разі вручення повісток при постановці на військовий облік на рік вперед. 🔸Указ Президента України №149/2024 Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби - https://www.president.gov.ua/documents/1492024-50025 🔸ЗУ від 23 лютого 2024 року № 3600-IX Про внесення зміни до глави XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" щодо строків строкової військової служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3600-IX#Text 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Велика палата зазначила: 45. ЄСПЛ визнав, що цивільне провадження та подальше притягнення заявниці до відповідальності становили втручання у її право на свободу вираження поглядів, проте таке втручання мало законні підстави в національному законодавстві, зокрема у статтях 277 і 280 ЦК України. Аргумент заявниці щодо неправомірного застосування презумпції недостовірності до твердження, висловленого нею як очевидцем, скоріше стосується питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». 46. Суд також погодився, що таке втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб (ОСОБА_3) у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, а саме ділової репутації ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (пункт 36 рішення ЄСПЛ у справі Удовиченко проти України). 47. Розглянувши питання чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» Суд погодився з тим, що коментар заявниці слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. 98. У рішенні ЄСПЛ може прямо вказати на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна виснувати про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у тій справі. Якщо інше ЄСПЛ не вказав у рішенні, повторний судовий розгляд справи, включаючи відновлення у ній провадження, можливий, коли ЄСПЛ визнав порушення Україною зобов`язань за Конвенцією під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить заявник. 99. З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що національні судові рішення у справі суперечать Конвенції, а встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у національних судах.

Велика палата зазначила: 34. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом. 35. Аналіз змісту наведеної норми права дає підстави для висновку, що встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом у тому випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції були допущені під час вирішення саме тієї справи, про перегляд рішення (рішень) у якій порушується питання. 36. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи із самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. 37. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 43. У прийнятому рішенні ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи № 2-493/2003 за позовом ОСОБА_1 до Васильківського МРВ ГУ МВС України в Київській області, Державного казначейства України про відшкодування незаконно вилучених грошей та витребування майна, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у цій справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду цієї справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №758/14016/23 Головуючий у І інстанції - Ікорська Є.С. апеляційне провадження №33/824/1896/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2024 року м. Київ Суддя Київського апеляційного суду Гуль В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу захисника особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року, - В С Т А Н О В И В: Постановою Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 Митного кодексу України, накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 50 відсотків товару у розмірі 371 888,17 грн та судовий збір у розмірі 605,60 грн. Судом установлено, що 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до вимог статті 198 Митного кодексу України митному органу в пункті пропуску через державний кордон України згідно із статтею 335 цього Кодексу подаються документи, що містять відомості про товари, достатні для їх ідентифікації. Нормами статті 335 Митного кодексу України встановлено, що під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення товарів, надають митному органу в паперовій або електронній формі документи та відомості, зокрема, що підтверджують дотримання обмежень, які виникають у зв`язку із застосуванням захисних заходів. Незалежно від виду транспорту, яким здійснюється переміщення товарів, під час прибуття товарів у пункт пропуску через державний кордон України надаються документи (відомості) або їх реквізити, у тому числі засобами інформаційних технологій (або у вигляді електронного документа), які підтверджують дотримання заборон та/або обмежень згідно із законами України. Постановами Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1147 «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з російської федерації» та від 09 квітня 2022 року №426 «Про застосування заборони ввезення товарів з російської федерації» заборонено ввезення на митну територію України в митному режимі імпорту товарів з російської федерації. Відповідно до положень пункту 8 розділу «Вимоги щодо обігу палива на ринку» Технічного регламенту щодо вимог до автомобільних бензинів, дизельного, суднових та котельних палив, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року №927 (далі Технічний регламент), «кожна партія палива, що вводиться в обіг або перебуває в обігу, повинна мати документ про якість (паспорт якості) палива». Пунктом 5 Технічного регламенту до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом наступних 90 календарних днів передбачено введення в обіг палив, які ввозяться на митну територію України з держав - членів ЄС та інших держав (крім палива походженням з російської федерації та республіки білорусь та/або палива, власниками якого є юридичні особи, які зареєстровані на території російської федерації та республіки білорусь, або кінцевими бенефіціарами яких є російська федерація та республіка білорусь, фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції»), на підставі документа, що підтверджує відповідність нафтопродуктів вимогам цього Технічного регламенту, виданого іноземним суб`єктом господарювання або органом з оцінки відповідності мовою оригіналу, що підтверджує відповідність нафтопродуктів стандартам EN 228 (бензин автомобільний) або їх аналогів. З метою дотримання вищезазначених заборон та обмежень, посадовими особами ТОВ «Петролайт» під час переміщення товару через митний кордон України до митних органів, з метою підтвердження відомостей про фізико-хімічні показники товару, відповідності нафтопродукту стандартам EN 228 (бензин автомобільний) і його ідентифікації, надано документ про якість, а саме - сертифікат (паспорт) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, який містить відповідні штампи (печатки) заводу виробника - «Orlen Lietuva». Також з метою підтвердження виробництва зазначеного товару в Литовській Республіці до митних органів України надано декларації про походження товару (заява про країну походження товару, зроблена у зв`язку з вивезенням товару виробником, продавцем, експортером (постачальником) або іншою компетентною особою на комерційному рахунку чи будь-якому іншому документі, який стосується товару, а саме - рахунок-фактура від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, в яких зазначено, що країна походження товару - Литва. З метою здійснення перевірки законності ввезення товару «Бензин» на митну територію України з наданням сертифікату (паспорту) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, в тому числі ввезеного товару за митною декларацією від 07 грудня 2022 року №22UA903050048339U0 Енергетичною митницею листом від 17 січня 2023 року №7.6-3/7.6-20.1/26/4/159 були направлені проекти запитів до митних органів Латвійської та Литовської Республік. Відповідно до інформації та копій документів, наданих митними органами Латвійської Республіки (лист Держмитслужби від 15 червня 2023 року №26/26-04/7.6/1430) відправником товару є естонське підприємство Venkon Group OU, одержувачем товару в Україні є ТОВ «Петролайт», відвантаження товару безпосередньо здійснювало підприємство SIA PARS TERMINALS, яке являється вільною зоною та має дозвіл авторизованого вантажовідправника. Крім того, повідомлено, що товар (бензин А92) завантажений на судно «Manas» в Естонській Республіці (порт Мууга) та доставлений в Ризький порт і розміщений на зберігання на території вільної зони SIA «Pars Terminals» з наданням суднових маніфестів від 22 травня 2022 року та від 26 травня 2022 року відповідно до яких переміщувався товар «Gasoline Regular Euro 92». Відповідно до договору про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1, замовник ТОВ «Петролайт» надає виконавцю ФОП « ОСОБА_3 » всі необхідні документи для митного оформлення товару та несе повну відповідальність за достовірність наданої інформації. Отже, з метою дотримання встановлених законодавством України з питань митної справи заборон та обмежень, ідентифікації товару при його переміщенні через митний кордон України, ОСОБА_1 було надано митним органам документи, а саме - сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, що містить відомості про фізико-хімічні показники товару, які не відповідають відомостям про товар, у частині марки товару (бензин А92), наданої митними органами Латвійської Республіки. Відповідно до частини другої статті 459 МК України суб`єктами адміністративної відповідальності за порушення митних правил можуть бути громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а при вчиненні порушень митних правил підприємствами - посадові особи цих підприємств. Пунктом 43 частини першої статті 4 МК України визначено, що посадові особи підприємств - керівники та інші працівники підприємств (резиденти та нерезиденти), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (службових) обов`язків відповідають за додержання такими підприємствами вимог, встановлених цим Кодексом, законами та іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами України, укладеними у встановленому законом порядку. Згідно з даними картки обліку особи, яка здійснює операції з товарами, директором ТОВ «Петролайт» є громадянин України ОСОБА_1 . Відповідно до статті 65 ГК України керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і вирішує питання діяльності підприємства. Згідно з інформацією, розміщеною в АСМО «Інспектор» ПІК «Провадження в справах про ПМП» Держмитслужби, встановлено, що ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, відповідальність за які передбачена статтями 482, 483 МК України не притягувався. Таким чином, директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 вчинено дії, спрямовані на переміщення через митний кордон України товару «Бензин» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро або 743 776,33 грн (станом на 10 грудня 2022 року курс 1 Євро= 38,4629 грн) з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, за що частиною першою статті 483 МК України передбачено адміністративну відповідальність. Визнаючи винним та притягуючи ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 483 МК України суд першої інстанції виходив з того, що директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 було здійснено переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю шляхом поданням митному органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД. Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, адвокат ОСОБА_1 - ОСОБА_2 07 березня 2024 року, тобто з дотриманням строку на апеляційне оскарження, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову про закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю події та складу правопорушення в діях ОСОБА_1 . Апеляційну скаргу мотивує тим, що посилання суду першої інстанції на частину першу статті 467 МК України, відповідно до якої суд вважає моментом визначення дня, з якого починається перебіг строку накладення адміністративного стягнення, - 15 червня 2023 року, є хибним, оскільки правильною датою відліку строку є 17 січня 2023 року, а кінцевою датою, не пізніше якої могло би бути накладено адміністративне стягнення, є 17 липня 2023 року. Вказує, що такі документи, як відповідь Латвійської Республіки, корабельний маніфест, заява про розвантаження не можуть бути доказами у справі, оскільки жоден з цих документів не містить апостиля для посвідчення автентичності; сама відповідь надана російською мовою всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; у документах мова йде про транзитні операції від 22 та 26 травня 2022 року, в той час як у даному випадку контракт було укладено 01 червня 2022 року, сертифікат якості виданий лише 04 листопада 2022 року, а сама поставка була 10 грудня 2022 року, тобто дані документи не містять інформації про дану конкретну поставку та товар; в самому проекті запиту не вказано на отримання інформації за CMR №LV-VENK-051222/01 від 05 грудня 2022 року, що стосується даної поставки, тобто така інформація навіть не запитувалась, а тому дана відповідь не стосується обставин справи; корабельний маніфест, заява про розвантаження не містять посилання на сертифікат якості №160855_4783502 від 04 листопада 2022 року та з їх змісту неможливо встановити, що вони мають якесь відношення до конкретної партії товару. Зауважує, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували наявність об`єктивної та суб`єктивної сторони за частиною першою статті 483 МК України, оскільки сертифікат якості не передбачений статтею 335 МК України в якості обов`язкового документа для переміщення товару через митний кордон України, що свідчить про те, що наявність чи відсутність цього документу не могла впливати на дотримання правил переміщення товару через кордон; відповідно до умов контракту та правил Інкотермс FCA всі документи на товар готуються та надаються постачальником, що виключає наявність об`єктивної сторони у ОСОБА_1 ; у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що сертифікат якості був підробним, отриманим незаконним шляхом чи містив неправдиві відомості за відома ОСОБА_1 . Адвокат ОСОБА_1 - Мартиненко А.В. у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала та просила задовольнити з підстав, наведених у скарзі. Представники Енергетичної митниці Державної митної служби України у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили оскаржувану постанову залишити без змін, надали письмові заперечення на апеляційну скаргу. Дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, суд доходить висновку, що подана скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог статей 245, 280 КУпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, а орган чи посадова особа при розгляді справи про адміністративне правопорушення, з урахуванням положень, викладених у статтях 251, 252 КУпАП, зобов`язаний з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи і, керуючись законом та правосвідомістю, оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням в їх сукупності. Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим статтями 283, 284 КУпАП. Відповідно до положень статті 1 КУпАП, завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов`язків, відповідальності перед суспільством. Згідно з вимогами статті 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі та в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Вимогами статті 8 КУпАП передбачено, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що згідно протоколу про порушення митних правил №0286/90300/23 від 05 жовтня 2023 року 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01.06.2022 №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до вимог статті 198 Митного кодексу України митному органу в пункті пропуску через державний кордон України згідно із статтею 335 цього Кодексу подаються документи, що містять відомості про товари, достатні для їх ідентифікації. Нормами статті 335 Митного кодексу України встановлено, що під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення товарів, надають митному органу в паперовій або електронній формі документи та відомості, зокрема, що підтверджують дотримання обмежень, які виникають у зв`язку із застосуванням захисних заходів. Незалежно від виду транспорту, яким здійснюється переміщення товарів, під час прибуття товарів у пункт пропуску через державний кордон України надаються документи (відомості) або їх реквізити, у тому числі засобами інформаційних технологій (або у вигляді електронного документа), які підтверджують дотримання заборон та/або обмежень згідно із законами України. Постановами Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1147 «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з російської федерації» та від 09 квітня 2022 року №426 «Про застосування заборони ввезення товарів з російської федерації» заборонено ввезення на митну територію України в митному режимі імпорту товарів з російської федерації. Відповідно до положень пункту 8 розділу «Вимоги щодо обігу палива на ринку» Технічного регламенту щодо вимог до автомобільних бензинів, дизельного, суднових та котельних палив, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року №927 (далі Технічний регламент), «кожна партія палива, що вводиться в обіг або перебуває в обігу, повинна мати документ про якість (паспорт якості) палива». Пунктом 5 Технічного регламенту до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом наступних 90 календарних днів передбачено введення в обіг палив, які ввозяться на митну територію України з держав - членів ЄС та інших держав (крім палива походженням з російської федерації та республіки білорусь та/або палива, власниками якого є юридичні особи, які зареєстровані на території російської федерації та республіки білорусь, або кінцевими бенефіціарами яких є російська федерація та республіка білорусь, фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції»), на підставі документа, що підтверджує відповідність нафтопродуктів вимогам цього Технічного регламенту, виданого іноземним суб`єктом господарювання або органом з оцінки відповідності мовою оригіналу, що підтверджує відповідність нафтопродуктів стандартам EN 228 (бензин автомобільний) або їх аналогів. З метою дотримання вищезазначених заборон та обмежень, посадовими особами ТОВ «Петролайт» під час переміщення товару через митний кордон України до митних органів, з метою підтвердження відомостей про фізико-хімічні показники товару, відповідності нафтопродукту стандартам EN 228 (бензин автомобільний) і його ідентифікації, надано документ про якість, а саме - сертифікат (паспорт) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, який містить відповідні штампи (печатки) заводу виробника - «Orlen Lietuva». Також з метою підтвердження виробництва зазначеного товару в Литовській Республіці до митних органів України надано декларації про походження товару (заява про країну походження товару, зроблена у зв`язку з вивезенням товару виробником, продавцем, експортером (постачальником) або іншою компетентною особою на комерційному рахунку чи будь-якому іншому документі, який стосується товару, а саме - рахунок-фактура від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, в яких зазначено, що країна походження товару - Литва. З метою здійснення перевірки законності ввезення товару «Бензин» на митну територію України з наданням сертифікату (паспорту) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, в тому числі ввезеного товару за митною декларацією від 07 грудня 2022 року №22UA903050048339U0 Енергетичною митницею листом від 17 січня 2023 року №7.6-3/7.6-20.1/26/4/159 були направлені проекти запитів до митних органів Латвійської та Литовської Республік. Відповідно до інформації та копій документів, наданих митними органами Латвійської Республіки (лист Держмитслужби від 15 червня 2023 року №26/26-04/7.6/1430) відправником товару є естонське підприємство Venkon Group OU, одержувачем товару в Україні є ТОВ «Петролайт», відвантаження товару безпосередньо здійснювало підприємство SIA PARS TERMINALS, яке являється вільною зоною та має дозвіл авторизованого вантажовідправника. Крім того, повідомлено, що товар (бензин А92) завантажений на судно «Manas» в Естонській Республіці (порт Мууга) та доставлений в Ризький порт і розміщений на зберігання на території вільної зони SIA «Pars Terminals» з наданням суднових маніфестів від 22 травня 2022 року та від 26 травня 2022 року відповідно до яких переміщувався товар «Gasoline Regular Euro 92». Відповідно до договору про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1, замовник ТОВ «Петролайт» надає виконавцю ФОП « ОСОБА_3 » всі необхідні документи для митного оформлення товару та несе повну відповідальність за достовірність наданої інформації. Отже, з метою дотримання встановлених законодавством України з питань митної справи заборон та обмежень, ідентифікації товару при його переміщенні через митний кордон України, ОСОБА_1 було надано митним органам документи, а саме - сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, що містить відомості про фізико-хімічні показники товару, які не відповідають відомостям про товар, у частині марки товару (бензин А92), наданої митними органами Латвійської Республіки. Таким чином, директором ТОВ «Петролайт» ОСОБА_1 вчинено дії, спрямовані на переміщення через митний кордон України товару «Бензин» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро або 743 776,33 грн (станом на 10 грудня 2022 року курс 1 Євро= 38,4629 грн) з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502 Відповідно до частини другої статті 459 МК України суб`єктами адміністративної відповідальності за порушення митних правил можуть бути громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а при вчиненні порушень митних правил підприємствами - посадові особи цих підприємств. Пунктом 43 частини першої статті 4 МК України визначено, що посадові особи підприємств - керівники та інші працівники підприємств (резиденти та нерезиденти), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (службових) обов`язків відповідають за додержання такими підприємствами вимог, встановлених цим Кодексом, законами та іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами України, укладеними у встановленому законом порядку. За змістом даних картки обліку особи, яка здійснює операції з товарами, директором ТОВ «Петролайт» є громадянин України ОСОБА_1 . Згідно з інформацією, розміщеною в АСМО «Інспектор» ПІК «Провадження в справах про ПМП» Держмитслужби, встановлено, що ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, відповідальність за які передбачена статтями 482, 483 МК України не притягувався. Відповідно до вимог частини першої статті 318 МК України митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України декларант, уповноважена ним особа або перевізник подає митному органу документи та відомості, необхідні для митного контролю, передбачені ст. 335 МК України. Згідно положень частини восьмої статті 264 МК України з моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Відповідно до статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред`явлення їх митним органам для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на митні органи цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. Підставою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність в її діях складу адміністративного правопорушення - сукупності юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначаються вчинене протиправне діяння як конкретне адміністративне правопорушення. Тобто при складанні протоколу про порушення митних правил враховуються ознаки складу правопорушення, які мають узгоджуватись з диспозицією статті, до відповідальності за якою притягується особа. У іншому випадку відсутність однієї із ознак складу правопорушення виключає можливість притягнення особи до відповідальності. Згідно частини першої статті 483 МК України відповідальність настає за переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю, тобто з використанням спеціально виготовлених сховищ (тайників) та інших засобів або способів, що утруднюють виявлення таких товарів, або шляхом надання одним товарам вигляду інших, або з поданням митному органу як підстави для переміщення товарів підроблених документів чи документів, одержаних незаконним шляхом, або таких, що містять неправдиві відомості щодо найменування товарів, їх ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача, кількості вантажних місць, їх маркування та номерів, неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД та його митної вартості. Безпосереднім об`єктом посягання при вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 483 МК України, є встановлений порядок переміщення товарів через митний кордон України. Об`єктивною стороною правопорушення є дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України, тобто, розуміється активна поведінка (вчинок) особи. Переміщення предметів із приховуванням від митного контролю - це їх переміщення через митний кордон різними шляхами, зокрема, шляхом подання до митного органу України підроблених документів, які містять неправдиві дані. Суб`єктивна сторона вказаного правопорушення характеризується прямим умислом, тобто усвідомленням особою, яка вчинила правопорушення характеру незаконного переміщення товарів через митну територію України. Не можна розглядати як порушення митних правил дії особи, яка, переміщуючи товари через митний кордон України, надала митним органам супровідні документи з відомостями, що не відповідають дійсності, без умислу порушити митні правила, передбачені чинним законодавством України (пункт 6 Постанови Пленуму Верховного суду від 03 червня 2005 року №8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил»). При цьому, що стосується використання документів, то судам необхідно враховувати, що підставою для переміщення товарів через митний кордон є визначені нормативними актами документи, без яких неможливо одержати дозвіл митного органу на пропуск товарів через митний кордон. Це, зокрема, можуть бути митна декларація, контракт, коносамент, ліцензія, квота, товаросупровідні документи, дозвіл відповідних державних органів. Тобто ті, що подаються митному органу на кордоні та є підставою для пропуску товару на митну територію України. Відповідно до роз`яснень, наведених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 03 червня 2005 року № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил», порушення митних правил, відповідальність за яке встановлена статтею 483 МК України, може бути вчинене лише умисно. Згідно зі статтею 489 ЦПК України посадова особа при розгляді справи про порушення митних правил зобов`язана з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують та/або обтяжують відповідальність, чи є підстави для звільнення особи, що вчинила правопорушення, від адміністративної відповідальності, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до статті 491 МК України підставами для порушення справи про порушення митних правил є: 1) безпосереднє виявлення посадовими особами митного органу порушення митних правил; 2) офіційні письмові повідомлення про вчинення особою порушення митних правил, отримані від правоохоронних органів, а також органів, що проводять заходи офіційного контролю; 3) офіційні письмові повідомлення про вчинення порушення митних правил, отримані від митних та правоохоронних органів іноземних держав, а також від міжнародних організацій. За змістом положень частини першої статті 495 МК України доказами у справі про порушення митних правил є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність або відсутність порушення митних правил, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються: 1) протоколом про порушення митних правил, протоколами процесуальних дій, додатками до зазначених протоколів; 2) поясненнями свідків; 3) поясненнями особи, яка притягується до відповідальності; 4) висновком експерта; 5) іншими документами (належним чином завіреними їх копіями або витягами з них) та інформацією, у тому числі тими, що перебувають в електронному вигляді, а також товарами - безпосередніми предметами порушення митних правил, товарами із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, транспортними засобами, що використовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. Зміст положень частини другої статті 495 МК України у взаємозв`язку із положеннями статті 489 МК України свідчить про те, що докази у справі про порушення митних правил повинні відповідати критерію належності, тобто повинні бути такими, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмету доказування. За приписами частини сьомої статті 257 МК України, перелік відомостей, що підлягають внесенню до митних декларацій, обмежується лише тими відомостями, які є необхідними для цілей справляння митних платежів, формування митної статистики, а також для забезпечення додержання вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів. Заявлення таких відомостей здійснюється за встановленою законом формою в ході процедури декларування, повноваженнями щодо якого відповідно до положень статті 265 МК України наділений декларант. Згідно з пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» від 03 червня 2005 року № 8, документами, що містять неправдиві дані, є, зокрема, такі, в яких відомості щодо суті угоди, найменування, асортименту, ваги, кількості чи вартості товарів, а також їх відправника чи одержувача, держави, з якої вони вивезені чи в яку переміщуються, не відповідають дійсності. Митний кодекс України нормою статті 257 вичерпно формулює поняття «декларування», яке здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення. Пунктом 3.8 розділу 3 Загального додатку Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур, ратифікованої Законом України від 05 жовтня 2006 року №227-V, визначено, що декларант несе відповідальність перед митною службою за достовірність даних, представлених у декларації, а також за сплату мит та податків. Пунктом 8 статті 4 МК України, декларант - особа, яка самостійно здійснює декларування або від імені якої здійснюється декларування. Згідно з частини восьмої статті 264 МК України з моменту прийняття митним органом митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Тобто, особа може брати участь у митних відносинах як декларант у двох випадках: коли вона особисто здійснює декларування товарів або як його власник або як уповноважений власником. Декларант може здійснювати декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення самостійно або уповноважувати інших осіб на здійснення декларування від свого імені. У разі самостійного декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення декларантом передбачену цим Кодексом відповідальність за вчинення порушення митних правил у повному обсязі несе декларант. Особа, уповноважена на декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення від імені декларанта, має такі самі обов`язки, права і несе таку саму відповідальність, що й декларант. Таким чином, власник товару підлягає відповідальності лише у тому випадку, коли він здійснював декларування товару або з метою приховування від митного контролю особисто вчиняв будь-які дії, що складають об`єктивну сторону такого порушення. При цьому таке діяння за суб`єктивною стороною характеризується прямим умислом на подання митному органу документів, що містять неправдиві дані. З матеріалів справи вбачається, що 10 грудня 2022 року через пункт пропуску «Ягодин - Дорогуск» митного поста «Ягодин» Волинської митниці з Латвійської Республіки в Україну на адресу ТОВ «Петролайт» (01015, м. Київ, вул. Старонаводницька 8-Б, літера «А», Україна) був переміщений товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» вагою 22 750 кг, 30,607 тис. л при 15 градусах Цельсія, вартістю 19 337,50 Євро. Переміщення товару через митний кордон України здійснено на підставі наступних документів: товаротранспортної накладної CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунку (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікату якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічного контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткової угоди №24 від 30 листопада 2022 року. Згідно з відомостями, зазначеними в наданих до митних органів документах, на митну територію України ввезено товар «Бензин моторний неетильований, стандарт LST EN 228:2012+А1:2017» походженням з Литовської Республіки. Відповідно до відомостей, зазначених у сертифікаті (паспорті) якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, товар виготовлений підприємством Public Company «Orlen Lietuva» та відповідає вимогам (стандарту) LST EN 228:2012+А1:2017. Згідно з умовами контракту від 01 червня 2022 року №V-2206-01, укладеного між ТОВ «Петролайт» в особі директора ОСОБА_1 (покупець) та естонським підприємством Venkon Group OU в особі ОСОБА_5 (продавець), продавець продає, а покупець купує бензин моторний з октановим числом 95 (CN 27101241). Якість товару (п.2.1) підтверджується паспортом якості (сертифікатом) виробника або продавця або лабораторією, яка має міжнародний сертифікат відповідності (на замовлення Покупця). Відповідно до умов зазначеного зовнішньоекономічного контракту, продавцем та відправником товару виступає естонське підприємство Venkon Group OU (Vana-Veski 19, Jarvekula, 75304 Estonia), одержувачем та покупцем є ТОВ «Петролайт». Зазначений товар 07 грудня 2022 року агентом з митного оформлення митного брокера ФОП ОСОБА_3 . ОСОБА_4 відповідно до договору-доручення про надання послуг з декларування товарів від 20 травня 2022 року №22-05-МБ-1 був заявлений до митного оформлення та випущений у вільний обіг у відділі митного оформлення «Львів» митного поста «Західний» Енергетичної митниці за митною декларацією типу «ІМ 40 ЕА» №22UA903050048339U0. Матеріали справи не містять доказів того, що будь-яку із зазначених дій, які охоплюються поняттям «декларування», здійснював громадянин ОСОБА_1 . Отже, громадянином України ОСОБА_1 декларування товарів не здійснювалось, митна вартість товарів не заявлялась. Відтак, митним органом не надано беззаперечних доказів того, що саме громадянином ОСОБА_1 були вчинені дії, які направлені на переміщення через митний кордон України товару з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, на що суд першої інстанції уваги не звернув. При цьому, сама по собі наявність у особи повноважень керівника підприємства, яке є одержувачем товару, без вчинення дій, які зазначені у диспозиції частини першої статті 483 МК України не вказує на наявність у особи складу даного адміністративного правопорушення, навіть у випадку, коли такі дії були вчинені іншими особами. Можливість керівника підприємства уповноважити іншу особу на проведення декларування вбачається із положень статті 265 МК України. Як на підставу для притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачених частиною першою статті 483 МК України, митний орган посилається на інформацію та копії документів, надані митними органами Латвійської Республіки. Разом з тим, зазначені документи складені іноземною (англійською) мовою, наявний у матеріалах справи переклад здійснений невстановленою особою, документи не містять апостилю для посвідчення автентичності. При цьому, сама відповідь надана російською мовою. За вимогами частини першої статті 492 МК України провадження у справі про порушення митних правил здійснюється державною мовою. Відповідно до положень статті 254, частини другої статті 492, частини першої статті 497, статті 503, частини третьої статті 519, статті 520 МК України, перекладач є особою, яка бере участь у провадженні у справах про порушення митних правил, участь якого забезпечується як зі сторони захисту, так і зі сторони обвинувачення. Відповідно до положень частини першої статті 503 МК України, перекладачем може бути особа, яка володіє мовою, знання якої необхідне для здійснення перекладу під час провадження у справі про порушення митних правил. Наведене свідчить про те, що перекладачем може бути особа, кваліфікація якої підтверджується відповідним документом, тобто дипломом про освіту. Таким чином, суддя може надати відповідну оцінку документам, які стали підставою складання відносно особи протоколу про порушення митних правил, та які є в розумінні митного органу доказами вчинення ним адміністративного правопорушення, лише за наявності належним чином оформленого перекладу з мови оригіналу на українську мову. Відсутність належним чином оформленого перекладу на українську мову вищевказаних документів унеможливило дослідження цих документів судом у ході судового розгляду з метою встановлення обставин, які входили до предмету доказування. За своїм змістом долучені митним органом документи є неналежними доказами. Таким чином, до протоколу про порушення митних правил митним органом не долучено жодного належного доказу на підтвердження обставин, викладених в доводах, а, отже, висновки митного органу ґрунтуються на припущеннях, що є неприпустимим з огляду на вимоги чинного законодавства. Окрім того, в указаних документах зазначено про транзитні операції від 22 та 26 травня 2022 року, в той час як у даній справі контракт було укладено 01 червня 2022 року, сертифікат якості виданий 04 листопада 2022 року, а сама поставка була 10 грудня 2022 року, тобто дані документи не містять інформації про дану конкретну поставку та товар, які відображені у протоколі про порушення митних правил №0286/90300/23 від 05 жовтня 2023 року. На підтвердження заявленої вартості товару, переміщуваної через митний кордон України митному органу було надано: товаротранспортну накладну CMR від 05 грудня 2022 року №LV-VENK-051222/01, рахунок (invoice) від 05 грудня 2022 року №VG-K202001-1063B, сертифікат якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, зовнішньоекономічний контракт від 01 червня 2022 року №V-2206-01 та додаткову угоду №24 від 30 листопада 2022 року. Натомість, Київською митницею жодних доказів на підтвердження того, що подані до митного органу документи містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, суду надано не було. Отже, докази того, що у документах, поданих митному органу, містились неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, відсутні. Наведене вказує на відсутність в діях ОСОБА_1 складу порушення митних правил, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Враховуючи викладені обставини справи та норми законодавства, апеляційний суд уважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України, з огляду на те, що до протоколу не додано будь-яких доказів, які б свідчили про подання ОСОБА_1 . митному органу документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502. Отже, в даному випадку, переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю не відбулося. Товар був розмитнений на підставі наданих документів, належність яких не викликали сумніву під час розмитнення, що було перевірено митними органами. Таким чином, відсутність у діях ОСОБА_1 умислу не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої МК України та КУпАП. Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно зі статтею 487 МК України провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до цього Кодексу, а в частині, що не регулюється ним, відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Відповідно до правил пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП України провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, в разі відсутності події та складу адміністративного правопорушення. Установивши, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України, апеляційний суд доходить висновку про закриття провадження по справі відносно останнього. З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження та дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції вимог закону при розгляді справи про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за частиною першою статті 483 МК України та накладенні на нього стягнення. Разом з тим, безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу суду є посилання скаржника на те, що суд першої інстанції помилково вважав моментом визначення дня, з якого починається перебіг строку накладення адміністративного стягнення, - 15 червня 2023 року, оскільки правильною датою відліку строку є 17 січня 2023 року, а кінцевою датою, не пізніше якої могло би бути накладено адміністративне стягнення, є 17 липня 2023 року, з огляду на те, що відповідь від митних органів Латвійської Республіки надійшла до Енергетичної митниці 15 червня 2023 року, що свідчить про момент фактичного виявлення правопорушення, а протокол про порушення митних правил надійшов до суду 20 листопада 2023 року, тобто у 6-місячний строк з моменту виявлення правопорушення, у зв`язку з чим строк накладення адміністративного стягнення не сплив. Таким чином, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нової постанови про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП у зв`язку із відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Керуючись статтями 264, 318, 458, 460, 483, 487 МК України, 247, 251, 284, 289, 294 КУпАП, Київський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу захисника особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Постанову Подільського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року - скасувати. Провадження у справі закрити на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 МК України. Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя В.В. Гуль Джерело: ЄДРСР 118039607

Це наша справа. Дуже приємно, що в цьому випадку суд апеляційної інстанції ретельно вивчив документи та "докази", що надали митні органи. Дуже шкода, що перша інстанція взагалі не дивилась документів, як на мене, а просто скопіювала пояснення митниці. Суд зазначив: Матеріали справи не містять доказів того, що будь-яку із зазначених дій, які охоплюються поняттям «декларування», здійснював громадянин ОСОБА_1 . Отже, громадянином України ОСОБА_1 декларування товарів не здійснювалось, митна вартість товарів не заявлялась. Відтак, митним органом не надано беззаперечних доказів того, що саме громадянином ОСОБА_1 були вчинені дії, які направлені на переміщення через митний кордон України товару з приховуванням від митного контролю шляхом подання до митного органу як підстави для переміщення товарів документів, що містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, на що суд першої інстанції уваги не звернув. При цьому, сама по собі наявність у особи повноважень керівника підприємства, яке є одержувачем товару, без вчинення дій, які зазначені у диспозиції частини першої статті 483 МК України не вказує на наявність у особи складу даного адміністративного правопорушення, навіть у випадку, коли такі дії були вчинені іншими особами. Можливість керівника підприємства уповноважити іншу особу на проведення декларування вбачається із положень статті 265 МК України. Відсутність належним чином оформленого перекладу на українську мову вищевказаних документів унеможливило дослідження цих документів судом у ході судового розгляду з метою встановлення обставин, які входили до предмету доказування. За своїм змістом долучені митним органом документи є неналежними доказами. Натомість, Київською митницею жодних доказів на підтвердження того, що подані до митного органу документи містять неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, суду надано не було. Отже, докази того, що у документах, поданих митному органу, містились неправдиві відомості, необхідні для визначення коду товару згідно з УКТЗЕД, а саме - сертифіката якості від 04 листопада 2022 року №160855_4783502, відсутні. Наведене вказує на відсутність в діях ОСОБА_1 складу порушення митних правил, передбаченого частиною першою статті 483 МК України.

Коли читаєш от такі викладення рішень, розумієш, що саме рішення писав не суддя, а помічник з дуже невеликим досвідом. Рішення суду більш нагадує роман ніж рішення з чіткими формулюваннями. Велика палата зазначила: 17. Беручи до уваги очевидну необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і те, що суд касаційної інстанції не має права (повноважень) встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також дотримуючись принципу процесуальної економії, попри те, що заявник не ставив вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції, Велика Палата вважає за необхідне, окрім судового рішення касаційної інстанції (ухвала ВАСУ від 10 липня 2014 року), скасувати й рішення суду апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року) та направити справу до апеляційної інстанції.

Велика палата в чергове виснувала: 10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин статті 13, 17, 15 та 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX, а також статті 3, 6, 627, 638, 640 ЦК України у відповідній редакції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір оренди землі є консенсуальним. Слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов'язки зобов'язального характеру, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов'язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору). 10.2. Абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії. Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини у спосіб, який суперечить імперативним нормам абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення моменту початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Умови договору оренди землі, що не відповідають указаним вище імперативним нормам Закону № 161-XIV, не змінюють визначеного в Законі № 161-XIV моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі.

Хтось знає що відбувається з акціями облгазів, які люди купляли у 90-і роки? В реєстрі знайшов кілька цікавих справ. 946/8927/19 про визнання права власності на спадкове майно. Суд зобов`язав товариство з обмеженою відповідальністю «Південний регіональний депозитарно торговий фондовий центр» та Одеське обласне управління акціонерного товариства «Одесагаз» надати інформацію про наявність простих іменних акцій ЗАТ «Газ» в кількості 63 штуки, на загальну суму номінальну вартість 1809,99 грн. Але в рішенні суду згадується вже тільки нерухоме майно та банківський рахунок. 946/7640/23 аналогічно суд витребував в ПАТ «Національний депозитарій України» та в АТ «Одесагаз» інформацію про наявність простих іменних акцій ВАТ «Одесагаз». А далі цікаві речі відбуваються - позивач надав до суду заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнання в порядку спадкування за законом права власності на прості іменні акції ВАТ «Одесагаз» в кількості 24 штуки, на загальну номінальну вартість 689,52 грн. Позивач в судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд заяви за його відсутності, вимоги заяви підтримує. Очевидно, в рішенні суду знову тільки нерухомість. Ще одна справа 946/670/22: знову запит до депозитарію та облгазу, але вже ухвалою суду позовну заяву про визнання права власності на спадкове майно в частині вимог щодо визнання право власності на: 91 штуку простих іменних акцій Закритого акціонерного товариства «ГАЗ» та грошові кошти та вклади залишено без розгляду, в рішенні суду тільки нерухомість.

Справа №623/4768/21 Провадження № 2/638/1210/24 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого судді Подус Г.С., за участю секретаря Кордіварової А.С., представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань суду в режимі відеоконференції в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - встановив: Представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова із позовом, з урахуванням уточнень, до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ОСОБА_3 з 17.04.2006 року і на даний час працює вихователем у Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради (ЗДО №13), що підтверджується копією трудової книжки. 04.10.2021 року на сайті МОЗ України було опубліковано прийнятий Наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021 року, серед яких були і працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форм власності. 05.11.2021 року Наказом №97-к/тр, виданого відповідачем, ОСОБА_3 було відсторонено від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення проти Covid 19 без збереження заробітної плати. Враховуючи вищевикладене зазначає, що відсторонення є протиправним та протизаконним, оскільки порушує вимоги ст. 46 КЗпПП, а відсутність щеплення від Covid 19 не входить до переліку тих підстав, які слугують подальшому відстороненню працівника. Крім того жоден із спеціальних нормативно-правових не передбачає відповідної процедури та імперативності застосування таких дій по відношенню до працівника. На підставі зазначеного подано позов до суду. Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 21.12.2021 року відкрито загальне позовне провадження із призначенням підготовчого судового засідання. 11.01.2022 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач категорично заперечував проти позовних вимог та підкреслив, що відсторонення ОСОБА_3 було цілком законним, а підстави такого відсторонення ґрунтувались виключно на законодавстві України. 19.01.2022 року надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві. 20.01.2022 року ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області було закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.06.2023 року було прийнято вищевказану цивільну справу в провадження судді Подус Г.С. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив про їх задоволення. Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, викладених у відзиві. Суд, врахувавши позиції сторін у справі та надані суду документи, приходить до наступних висновків. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 з 17 квітня 2006 вихователем у Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради, що пвдтверджується копією трудової книжки. Згідно з наказом №97-к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» відсторонено ОСОБА_3 від роботи вихователем на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати, з яким вона ознайомлена (а.с. 15). За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя.Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя.З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції. Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний західнагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети.Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв. Позивачка працює в дошкільному освітньому закладі, комунальної форми власності. У листопаді 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до наданняпідтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19. Так, аналізуючи аргументи відповідача щодо обов`язковості наявності такого щеплення, суд зазначає, що медична допомога діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3ЗаконуУкраїни № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі Закон № 2801-XII)у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону№ 2801-XII громадяни зобов`язаніу передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону). Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42Закону№ 2801-XII). Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Статтею 43 Закону№ 2801-XIIвизначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта. Частиною шостою статті 12 Закону№ 1645-ІІІтакож передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться заїх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України).За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті). Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділуXV«Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України,декрети і постанови Кабінету Міністрів України,прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 рокуу справі№ 1-14/2020(230/20)за конституційним поданням Верховного СудуВелика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватисявиключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такогообмеження підзаконним актом суперечитьстаттям 1, 3, 6, 8, 19, 64Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини). Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Частиною першоюcтатті 12 Закону № 1645-ІІІпередбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разівідмовиабоухилення від обов`язкових профілактичних щепленьу порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Профілактичні щеплення проводятьсяпісля медичного огляду особив разівідсутності у неї відповідних медичних протипоказань(речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення). Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця». Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 46, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83. Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 79, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій. Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та яківідмовляютьсяабоухиляютьсявід проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19відповідно достатті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану: фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19; фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану; пункт 41-6постанови№ 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану». Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі №4004-XIIта Інструкції № 66. Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, якіухиляютьсявід обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першоїстатті 7 Закону№ 4004-XII). Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності цеписьмовий організаційно-розпорядчий документДержавної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення,передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції. Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону№ 4004-XIIта Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом№ 4004-XII.Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника. Частиною другою статті 2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 1Закону України «Про оплату праці»заробітна плата це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умовколективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Щодо наявності правомірних підстав для відсторонення саме ОСОБА_4 суд зазначає наступне. Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова № 211) Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників). Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 9 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104,від 21 квітня 2021 року № 405, від16 квітня 2021 року № 611,від 11 серпня 2021 року № 855,від 22 вересня 2021 року № 981,від 15 грудня 2021 року № 1336,від 23 лютого 2022 року № 229,від 27 травня 2022 року № 630,від 19 серпня 2022 року № 928,від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу до 30 квітня 2023 року).Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах. 4 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненоїкоронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандеміюCOVID-19 в Україні у 20212022 роках» (далі Дорожня карта). З початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні станом на грудень 2020 року було зареєстровано 821 947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 423 704 людини. За час спостереження зареєстровано 13 733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7 %). Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні. Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 20212022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50 % населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (згідно з наказом МОЗ № 2362 від 27 жовтня 2021 року абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено). У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союзінформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися. Вакцинація проти COVID-19 в Україні розпочалася 24 лютого 2021 року вакциною «AstraZeneca».Згодом почали застосовувати інші вакцини: «CoronaVac» (з 13 квітня), «Pfizer» (з 19 квітня), «Moderna» (з 20 липня). За змістом абзацу третього статті 1 Закону України «Прозабезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» санітарне та епідемічне благополуччя населення це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами. Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті10 Закону № 2801-XII, статті 12 Закону№ 1645-ІІІ, пункту8 Положення про МОЗ таз метою забезпечення епідемічного благополуччянаселення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04 жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, якийпередбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказамиМОЗвід 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно). А 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим. Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того,чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить. Суд вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробіткубез індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Судом встановлено, щопозивачкає працівникомЗакладу дошкільної освіти (ясла-садок) №13 комбінованого типу ІМР з 2011 року та обіймає посаду вихователя. Формально вона належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню відCOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відповідно до листа-повідомлення від 29 жовтня 2021 року № 01-38/481 ОСОБА_3 була ознайомлена з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення протиCOVID-19. Згідно з наказом №97-к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» відсторонено ОСОБА_3 від роботи вихователем на час відсутності щеплення проти COVID-19. На час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснювалося. Застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом №1645-ІІІзаходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Судом не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду виховательки, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед колективу, тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в дошкільному закладу освіти, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню протиCOVID-19(тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки. Суд зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника протиCOVID-19і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але йоцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такіобставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Так, відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи вихователькою, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20). З огляду на викладене суд дійшов висновку, що при розгляді подібних справ необхідно враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті). У справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ проаналізував ситуації шістьох заявників, що стосувалися їхньої відмови від обов`язкового та регулярного щеплення дітейпроти добре відомихдля науки захворювань(дифтерії, правця, коклюшу, інфекцій гемофільного типу B (Haemophilus influenzae typeBinfections), поліомієліту, гепатиту В, кору, паротиту, краснухи і для дітей з конкретними показаннями пневмококових інфекцій), а не від COVID-19. Унаслідок означеної відмови батьків, дітей не прийняли до дошкільного навчального закладу, а батька одного з них оштрафували. ЄСПЛ урахував, щообов`язок вакцинації стосувався дев`яти хвороб, у боротьбі з якими наукова спільнота визнала щеплення ефективним і безпечним, а також десятого щеплення, яке робили дітям з конкретними медичними показаннями. Тому встановив, щооскаржувані заходи можна вважати такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому порушення статті 8 Конвенції не було. Натомість ситуація позивачки принципово відрізняється: 1) вона повинна сама заробляти собі на життя, на відміну від дитини, за якою батьки можуть доглядати, не звертаючись до послуг дошкільного навчального закладу; 2) безстрокове відсторонення від роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків влаштувати дитину на обмежений період до дошкільного навчального закладу; 3) таке відсторонення не є притягненням працівника до відповідальності за відмову чи ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення відCOVID-19, хоча створює наслідки, суворіші, ніж разовий помірний штрафза відмову вакцинувати дітейвід добре відомих для науки захворювань. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України»стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення була завдана шкода його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення). Тому висновки в тій справі незастосовні до ситуації позивачки, яку відсторонили від роботи через те, що до певної дати вона не отримала щеплення відCOVID-19, а не через те, що погіршення здоров`я після вакцинації унеможливлювало виконання трудових обов`язків. Щодо вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивачки від роботи, суд вважає необхідним зазначити таке. За змістом ст. 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, п. 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, п. 122, від 30 жовтня 1991 року). Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, п. 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, п. 106). Відповідно до п. 4 ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення. Кодексом законів про працю України не врегульоване питання про відновлення становища яке існувало до порушення права особи у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи. Іншого способу захисту цивільних прав, як поновлення на роботі кодекс законів про працю не містить. Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, з урахуванням принципу верховенства права та правової визначеності, з метою ефективного захисту порушених прав позивача ОСОБА_5 , виконуючи завдання цивільного судочинства щодо справедливого вирішення справ по суті, за умови відсутності у наказі №90 від 08.12.2021 кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення до виконання трудових обов`язків позивачем ОСОБА_6 із фактом здійснення нею щеплення на COVID-19, від якого позивач на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» має право відмовитись на законних підставах, у зв`язку з чим її відсторонення від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, суд в даній ситуації за аналогією закону вважає можливим застосувати положення статті 235 Кодексу законів про працю України, та враховуючи незаконність звільнення позивачка підлягає поновленню на роботі Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП). Суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 08.11.2021 до часу її допуску на роботу наказом №12/к/тр від 01.03.2022 року обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. Слід зазначити, що дані щодо середньоденної та середньомісячної заробітної плати ОСОБА_3 беремо за 2 місяці до незаконного відсторонення позивача, тобто до 08.11.2021. З урахуванням того, що позивача відсторонено від роботи 08.11.2021 і відсторонення тривало по день видачы наказу про допуск її до роботи, а саме: до 28.02.2022, тому загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюється починаючи з 08.11.2021 по 28.02.2022 включно. Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного відсторонення ОСОБА_3 від виконання обов`язків вихователя складає 49521,01грн. (643,13 грн х 77днів) і підлягає стягненню з відповідача. На підставі статті 141 Цивільного процесуального кодексу України з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір в сумі 2253,13 гривень. На підставі Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закону України «Про інформацію», керуючись ст.ст. 12-13, 263-265 ЦПК України, суд, - ухвалив: Позовні вимоги ОСОБА_3 до Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Визнати протиправним і скасувати наказ директора Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради Польової О.О. №97-к/тр від 05.11.2021 року в частині відсторонення від роботи ОСОБА_3 . Стягнути із Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 08.11.2021 року по 28.02.2022 року у розмірі 134512, 75 грн. Стягнути із Закладу дошкільної освіти №13 комбінованого типу Ізюмської міської ради судовий збір на користь держави у розмірі 2253,13 грн. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Повний текст рішення буде складений не пізніше 25.03.2024 року. Головуючий суддя: Джерело: ЄДРСР 117899737

Це чергова наша справа. Дуже приємно, що поки в Україні ще залишились судді для яких слова права людини, Закон та Конституція України не пустий звук і які не діють за принципом як би чого не вийшло. Суд дуже ретельно розібрався у законодавстві України, застосував практику ЄСПЛ, прямі норми Конституції України та захистив право не брати участь у медичному експерименті. Саме такі судді дають надію на збереження незалежності та суверенітету України.

Ганебне рішення яким судді встановили можливість притягнення судді Конституційного суду України за ухвалене колегіальне рішення в якому він не виклав окрему думку у зв'язку з тим, що вони на себе перебрали повноваження оцінити рішення Конституційного суду України. У справі є окрема думка. Дуже сумно на це все дивитись, як відібрані бідосями та Поганцями судді знищують Україну такими рішеннями. Фактично вони легалізували притягнення і себе до відповідальності за зміну правових позицій без зміни матеріального та процесуального Закону.

Справа № 761/6111/22 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року Брусилівський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді О. С. Данилюк, за участю секретаря с/з Марієвської Н.А., за участю представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у смт. Брусилів в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: До Брусилівського районного суду Житомирської області з Шевченківського районного суду м. Києва за підсудністю 07.08.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, в обґрунтування якої зазначено наступне. Так, ОСОБА_1 є суддею у відставці, доктором юридичних наук, займається науковою та викладацькою діяльністю, є автором наукових праць, заступником голови правління Громадської організації «Всеукраїнська асоціація суддів у відставці», адвокатом, щодо якого протягом декількох років на різних веб-сайтах ведеться активна брудна кампанія по розповсюдженню недостовірної інформації про те, що він в стані алкогольного сп`яніння убив двох дітей, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Така поведінка осіб, відповідальних за розповсюдження інформації в мережі Інтернет, заподіює позивачу значну шкоду, а її зберігання в мережі Інтернет за активними інтернет - посиланнями продовжує підтримувати негативну репутацію ОСОБА_1 , порушує особисті, професійні та інші соціальні зв`язки. Залишення цієї недостовірної інформації за первісними посиланнями породжує суспільний осуд позивача на основі неправдивої інформації про факти та події, які, в дійсності, ніколи не відбувались насправді. Оскільки у такий спосіб продовжує заподіюватися шкода честі, гідності та діловій репутації позивача, його представник вважає за необхідне звернутись до суду з цим позовом, зважаючи на таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з недостовірною інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«... ОСОБА_5 судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». Автор цієї публікації не відомий, встановити його неможливо. Згідно з даними Довідки Центру компетенції № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/ було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 (далі - Відповідач 1), а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (далі - Відповідач 2). Представник позивача звернув увагу суду на те, що інформація про те, що ОСОБА_1 , будучи суддею Київського районного суду м. Донецька, в 2004 році, знаходячись в стані алкогольного сп`яніння, вчинив ДТП, в результаті якого загинуло двоє дітей, є інформацією про факт, тобто про конкретну подію, дійсність якої можна перевірити, а не оціночним судженням (припущенням, суб`єктивною думкою, оцінкою тощо). Стверджував, що такого факту, як ДТП за участю позивача, в результаті якого загинуло 2-є дітей, не існувало, так само, як і того факту, що стосовно ОСОБА_1 коли-небудь порушувалась кримінальна справа. Наголошував на тому, що стосовно позивача ніколи не порушувались кримінальні справи, він не має судимості. Звернув увагу на те, що поширена відповідачами інформація є негативною і неправдивою. Представник позивача також зазначив, що відповідачі фактично звинуватили позивача у вчиненні злочину. При цьому, у поширеній ними публікації вони не посилаються на джерело своєї обізнаності з конкретною вказівкою (посиланням) на таке першоджерело, а самі безапеляційно стверджують про те, що ОСОБА_1 вчинив злочин. Захист честі, гідності та ділової репутації ОСОБА_1 шляхом визнання поширеної відповідачами інформації недостовірною з одночасним видаленням її з відповідного веб-посилання та стягнення з них заподіяної позивачу моральної шкоди, на думку представника позивача, не суперечитиме нормам чинного цивільного законодавства України, припинить триваюче правопорушення, дозволить повною мірою реалізувати право позивача на ефективний судовий захист його честі, гідності та ділової репутації, а отже у вичерпний спосіб захистити його права, тим більше, що право на вилучення недостовірної інформації є конституційною гарантією, закріпленою в Основному Законі нашої держави. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, представник позивача просив суд врахувати характер, обсяг та тривалість душевних страждань, яких зазнав та продовжує зазнавати позивач у зв`язку з приниженням його честі, гідності та ділової репутації внаслідок поширення стосовно нього недостовірної інформації. Тому, з урахуванням принципу розумності та справедливості, а також кількості співвідповідачів у цій справі, тривалості заподіяння шкоди такими публікаціями, характеру спірної інформації, розмір моральної шкоди у цій справі оцінює у 500000 грн., який вважає необхідним та достатнім, та просить стягнути з відповідачів в солідарному порядку. Ухвалою судді Брусилівського районного суду Житомирської області від 18 серпня 2023 р. зазначена позовна заява прийнята до провадження суду, у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання. Ухвалою Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 січня 2024 р. підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду. В судовому засіданні представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. позовні вимоги ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, вимоги якої просив задовольнити у повному обсязі. Відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в судове засідання не з`явились, будучі належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями та оголошеннями на офіційній інтернет сторінці Брусилівського районного суду Житомирської області, про причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим зі згоди представника позивача суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 в судове засідання також не з`явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином, причина його неявки суду невідома. Суд, вислухавши пояснення представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., дослідивши подані ним письмові докази, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов до наступних висновків. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«...Александр Хримли судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». При цьому посилання на автора цієї публікації відсутнє. Згідно з даними Довідки ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 , а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (а.с. 121-124 т. 1). Також судом встановлено, що інформацію про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, внаслідок ДТП убив двох дітей, вже було визнано недостовірною у справі за позовом ОСОБА_1 до народного депутата ОСОБА_4 . Так, рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року у цивільній справі № 361/3910/19 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації задоволено та визнано інформацію народного депутата України ОСОБА_4 , оприлюднену в ході пленарного засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року наступного змісту: «В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа, яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим що потерпілих немає» - недостовірною та такою, що ганьбить честь гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 23.02.2023 рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року залишено без змін. Так, судовим рішенням у справі № 361/3910/19 встановлено, що ОСОБА_1 - суддя у відставці, що підтверджується посвідченням судді у відставці Київського апеляційного адміністративного суду за № 01737 08.09.2016 року, у зв`язку із поданням заяви про відставку звільнений з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду, про що свідчить постанова Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року за № 1513. Згідно диплома доктора наук ОСОБА_1 захистив дисертацію за спеціальністю господарське право, господарсько-процесуальне право, та здобув науковий ступінь доктора юридичних наук. На підставі рішення Атестаційної колегії від 26.06.2017 року отримав диплом серії НОМЕР_1 . Також судовим рішенням встановлено, що 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання), депутат ВР (Фракція БПП) оголосив інформацію про скоєння злочину суддею ОСОБА_1 , а саме: «От сьогодні ми даємо згоду, ми голосуємо про звільнення за станом здоров`я такого судді ОСОБА_1 . Київського апеляційного адміністративного суду. Я розповім коротко історію, і ви жахнетесь від історії цього судді. Він був суддею Київського району міста Донецька. В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим, що потерпілих немає. Адже діти загиблі, їхні батьки померли і нікого немає. Ви думаєте його звільнили? Ні, його перевели до Києва, і він тут декілька років займав посаду судді у Київському апеляційному адміністративному суді. Я закликаю всіх голосувати, звичайно, за звільнення цих суддів. Але багатьох з них, особливо тих, хто там ховається за зняттям згідно стану здоров`я…» . Вирішуючи спір у цивільній справі № 361/3910/19, суд зазначив, що із записів стенограми п`ятдесят восьмого засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання) вбачається, що оголошена депутатом ВР Різаненком П.О. (Фракція БПП) інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення позивачем дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону. Таким чином, суд, розглядаючи справу № 361/3910/19, дійшов висновку, що відповідачем не надано допустимих та належних доказів правдивості відомостей, висловлених під час засідання Верховної Ради України. Також суд зазначив, що зміст, стиль, характер та манера викладеної інформації безпосередньо стосується позивача, вона за встановленими у справі обставинами та поданими доказами не відповідає дійсності, доведена з перекручуванням інформації, яка розповсюджувалась раніше засобами масової інформації, є недостовірною та такою принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. Суд при цьому врахував, що позивач є публічною особою, тому він відкритий для критики і пильного нагляду громадськості, представників різних політичних партій й межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. При цьому повинен забезпечуватися баланс між конституційним правом на свободу думки та слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань з одного боку, яке не може бути безмежним й таким, що звільняло б від передбаченої законом, в даному випадку цивільної відповідальності, та конституційними гарантіями іншої особи, права якої не можуть поглинатися тільки правом розповсюджувача інформації та позбавляти її судового захисту на спростування недостовірної інформації про особу в передбачений законом спосіб. На підставі ч. 4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У відповідності зі ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Згідно положень ст. 5Закону України«Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Відповідно до ч. 1 ст.201ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи,а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»від 27.02.2009 року за№ 1 (далі-Постанова) зазначено, що фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Вирішуючи дані спори суди повинні враховувати наступні відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 6 Постанови, позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права. Відповідно до п. 15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Щодо факту поширення інформації,то під поширенням інформації слід розуміти:опублікування її у пресі,передання по радіо,телебаченнючи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до п. 19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»(діюча норма ст. 30 Закону України «Про інформацію») оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Відповідно до п. 12 Постанови належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо авторпоширеної інформаціїневідомий абойого особута/чимісце проживання(місцезнаходження)неможливо встановити,а такожколи інформаціяє анонімноюі доступдо сайта-вільним,належним відповідачемє власниквеб-сайта,на якомурозміщено зазначенийінформаційний матеріал,оскількисаме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації»). Веб-сайт - сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). В матеріалах справи містяться належні та достовірні письмові докази, надані стороною позивача, які підтверджують, що відповідач ОСОБА_2 є власником веб-сайту « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_8 його головним редактором.При цьому,як встановленосудом,автори вказанихвище публікаційневідомі,а томувласник веб-сайту,на якомурозміщенозазначений вище інформаційний матеріал, та його головний редактор як отримувач послуг хостингу є належними відповідачами у даній справі. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачами стосовно позивача було поширено інформацію, яка не відповідає дійсності, в результаті чого були порушені його особисті немайнові права, а тому суд вважає за можливе зобов`язати їх спростувати недостовірну інформацію щодо позивача ОСОБА_1 шляхом вилученням цієї недостовірної інформації з указаного вище веб-посилання. При цьому суд виходить з наступного. Статтею 13 Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ч. 2 ст.278ЦК України якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. Таким чином, законом передбачені різні способи захисту порушених прав, зокрема, й шляхом вилучення публікацій. Застосування такого способу захисту особистого немайнового права, як спростування недостовірної інформації, за умови, що така інформація залишиться загальнодоступною у мережі Інтернет та може бути у подальшому скопійована, передрукована чи розповсюджена іншим чином, не забезпечить ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача на недоторканість ділової репутації. Враховуючи, що спосіб захисту порушеного права має бути ефективним, в даному випадку наявні підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов`язання відповідачів видалити недостовірну інформацію з відповідного веб-сайту у мережі Інтернет. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч. 4 ст. 23 ЦК України). Статтею 1167 ЦК України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, відповідно до частини першої якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. У п. 5 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від31.03.1995року №4«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди» судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, в даному випадку предметом доказування є вина відповідачів, причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями відповідачів та спричинення моральної шкоди позивачу. Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження вимог про стягнення моральної шкоди позивач зазначив лише перелік обставин, які, на його думку, свідчать про заподіяння йому моральної шкоди, однак позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 77, 78ЦПК України на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру саме внаслідок неправомірних дій відповідачів та з яких міркувань він виходив при визначенні розміру моральної шкоди. За таких обставин, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди на користь позивача відсутні. Таким чином, суд, всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 частково ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно задовольнити частково. На підставі викладеного ст.ст. 3, 28, 32, 68 Конституції України, ст.ст. 201, 277 ЦК України, ст.ст. 30, 47 Закону України «Про інформацію», постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Просудову практикуу справахпро захистгідності тачесті фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної таюридичної особи»№ 1від 27лютого 2009року та керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 78, 81, 89, 100, 259, 265, 268, 273, 280-282, 353-355 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - задовольнити частково. Визнати недостовірною й такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_1 ), інформацію, поширену проти нього ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрованого: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (проживаючого: АДРЕСА_3 ) видалити публікацію під назвою: « ОСОБА_5 судья «семьи» или пьяный убийца, избежавший наказания» за посиланням: http://w-n.com.ua/archives/3513. В іншій частині в задоволенні позовних вимог, - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Заочне рішення постановлено у нарадчій кімнаті. Повне рішення виготовлено 20.03.2024 року. Суддя О. С. Данилюк Джерело: ЄДРСР 117789356

Повністю вигадане

Це наша справа. З огляду на те, що попереднім рішенням про скасування наказу про звільнення не було вирішено питання виплати заробітної плати за вимушений прогул, цим рішенням це вже вирішено і суму стягнуто з відповідача.

Це чергова наша справа про захист честі та ділової репутації. Суд дуже ретельно розібрався у правовідносинах та захистив порушене право без натягування сови на глобус. Суд зазначив: З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Велика палата погодилась з судами попередніх інстанцій, які зазначили: 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. Щодо участі прокурора: 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом.

Конституційний Суд України в попередніх своїх рішеннях вказував, що „держава може змінювати законодавче регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, проте в разі зміни такого регулювання вона не повинна вдаватися до обмежень, що порушують сутність їх індивідуальних прав, а досягнутий рівень соціального захисту має бути збережено“. Водночас Суд виходячи зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України виснував, що „на державу покладено позитивний обов’язок забезпечити особам з інвалідністю з числа осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посилений соціальний захист“. На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що запроваджене обмеження максимального розміру пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, установлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, призвело до порушення сутності конституційних гарантій щодо забезпечення соціального захисту цих осіб, що є порушенням зобов’язань держави, які випливають зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України в їх взаємозв’язку. Наведене свідчить про те, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII, що обмежують максимальний розмір пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не відповідають статтям 1, 3, 16, частині третій статті 22, частині першій статті 50 Конституції України. Ураховуючи наведене, Конституційний Суду України вважає, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI у частині вимог щодо обмеження максимального розміру пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що на них поширюється дія Закону № 796–XII, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII суперечать вимогам частин першої, другої статті 8, частини першої статті 41 Конституції України. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/2_r_2_2024.pdf 2_r_2_2024 щодо гарантованого рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.pdf

Ну у вас видно, що реально багато віри в різні конспірологічні теорії. Я це вже у вас бачу. Але можу точно сказати, що зараз можна і без конспірології обійтися в таких питаннях. Хоча я намагаюся відслідковувати і такий напрямок думки. Наприклад ось тут можна почитати все про апокаліпсис і його можливий початок, дуже цікава інформація і насправді є про що подумати.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. 23 січня 2024 року м. Київ Справа № 523/14489/15-ц Провадження № 14-22цс20 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права. 2. Просив суд: 1. установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; 2. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою; 3. визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; 4. визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 ; 5. визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу. 3. Позов мотивував тим, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_4 , що не оспорює колишня дружина. 02 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб. 4. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження. 5. Позивач зазначив, що за період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири НОМЕР_1 у 2010 році та НОМЕР_2 у 2013 році та оформили їх на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 01 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником. 6. Вказує на те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю подружжя. 7. Колишня дружина без його згоди продала квартиру НОМЕР_1 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним. 8. У червні 2014 року ОСОБА_2 зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася. 9. На час подання позову у подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому він просить суд поділити набуте під час шлюбу майно. 10. Рішенням від 02 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси позов задовольнив частково. Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та ОСОБА_2 з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно. Визнав недійсним договір купівлі-продажу. Визнав, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 . Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і ОСОБА_2 у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 та припинив право спільної сумісної власності на них. У решті позову відмовив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування сплаченого останнім судового збору за подання позову. 11. Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що позивач довів, що він з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. 12. Укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири треба визнати недійсним на підставі статей 63 і 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки квартиру НОМЕР_1 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 придбали під час їхнього спільного проживання як подружжя, позивач не давав згоди ОСОБА_2 на відчуження квартири, а ОСОБА_3 були відомі вказані обставини, тобто вона діяла недобросовісно. 13. Підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 300 000,00 грн відсутні, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення його коштів до діяльності ОСОБА_2 як підприємця. 14. Додатковим рішенням від 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси стягнув з ОСОБА_2 витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права. 15. Додаткове рішення мотивував тим, що за вимогами про стягнення витрат на правову допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію слід ухвалити додаткове рішення. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними. Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу ОСОБА_2 , отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув і в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не відноситься до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення. 16. Ухвалою від 06 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року, а оскаржене рішення - без змін. 17. Апеляційний суд зазначив, що позивач довів проживання з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів. 18. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки. 19. За період спільного проживання на ім`я ОСОБА_2 були придбані квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 . При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна. 20. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 09 листопада 2005 року № 3132/17-01/2659814651. Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року включно. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн. Отже, станом на 11 березня 2013 року у неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири НОМЕР_2 вартістю 263 900,00 грн. Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири НОМЕР_2 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала. 21. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства. 22. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру НОМЕР_1 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. 23. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права. 24. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини. 25. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу. 26. У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін. 27. У грудні 2017 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року; ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 зазначених 300 000 грн. 28. Ухвалами від 28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 523/14489/15-ц. 29. Ухвалою від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 523/14489/15-ц передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. 30. Постановою від 23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнила частково. 31. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17): - скасувала в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову; - змінила в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Виклала мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 32. Скасувала в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснила новий розподіл судових витрат. 33. В іншій частині судові рішення залишила без змін. 34. Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу Велика Палата Верховного суду мотивувала постанову тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. 35. У резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. 36. Дійшла висновку про те, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними. 37. Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту. 39. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору. 40. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 41. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 42. Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 43. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором. 44. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, вважала доводи колишньої дружини такими, що не заслуговують на увагу. 45. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири НОМЕР_1 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру НОМЕР_1 . 46. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири НОМЕР_1 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні. 47. Велика Палата Верховного Суду погодилася із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними. 48. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважала, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині. ІІ. Зміст окремої думки 49. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося в частині висновків щодо вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою. 50. Виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами. 51. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. 52. У певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення. 53. За загальним правилом справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження для якого характерна безспірність розгляду справ. 54. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та статті 293 цього кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. 55. У пункті 5 частини другої цієї статті вказано, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. 56. Частина четверта вказаної статті містить припис про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. 57. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певних умов. Зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. 58. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. 59. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), зокрема, зазначила, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. 60. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 234 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та в статті 315 цього Кодексу, в редакції від 03 жовтня 2017 року, не є вичерпним. 61. За загальним правилом, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами в порядку окремого провадження. Разом з тим варто врахувати, що особливістю справ окремого провадження є відсутність у них спору про право, тому в цьому порядку може вирішуватися спір про факт, однак не спір про право. 62. У порядку позовного провадження можуть встановлюватися юридичні факти лише за умови, що від встановлення їх наявності або відсутності у подальшому залежить можливість вирішення спору про суб`єктивне право. 63. Можна зробити висновок, що зміна виду провадження з окремого на позовне не впливає на можливість встановлення факту, що має юридичне значення, у судовому порядку, адже такі вимоги залишаються предметом позову, оскільки потребують доведення і лише після їх задоволення виступають підставою для задоволення вимог майнового характеру, наприклад вимог про поділ майна чи визнання права на частку у спільній сумісній власності. 64. Звернення позивача з окремою позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу в судовому порядку не скасовує необхідності встановлення цього факту як у мотивувальній, так і в резолютивній частині. 65. Пунктом 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, було визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. 66. Аналогічні положення закріплено в пункті 5 частини першої статті 315 ЦПК України в чинній редакції. 67. Можливість встановлення такого факту пов`язана з тим, що із прийняттям СК України законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу. 68. У цій справі встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки необхідно позивачу для поділу майна, придбаного в період проживання з відповідачкою без шлюбу, про що остання заперечує та що, відповідно, підтверджує наявність спору про право та необхідність розгляду такої вимоги спільно з вимогами про поділ майна в порядку позовного провадження. 69. Така вимога є основною вимогою, а вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права є похідними та залежать від обґрунтованості та доведеності факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки. 70. Встановлення цього факту лише в мотивувальній частині призведе до неодноразового встановлення такого факту і в інших спорах, зокрема поділу майна, спадкування. 71. Подібний висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23). 72. Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. 73. Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім`ї, передбачені статтею 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут і наявність взаємних прав та обов`язків. 74. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. 75. Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено. 76. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем висунута з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін. 77. Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України. 78. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. 79. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц звернуто увагу судів на те, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. 80. Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. 81. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 14 липня 2000 року у справі № 552/5693/18 окреслив основні критерії надання такому майну статусу спільного сумісного. Зокрема, Верховний Суд зазначив таке: 1) при наданні майну статусу спільного сумісного (якщо особи проживають сім`єю без укладення шлюбу) враховується, що майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї - якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто суд має встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. А спільною працею осіб вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття такого майна, або ж ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2) при застосуванні статті 74 СК України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час та що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. 82. Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин. 83. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і час та джерела його придбання, а, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). 84. Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та ОСОБА_2 станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували. 85. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу суди взяли до уваги покази свідків. 86. Отже, оцінивши надані сторонами докази, вважаємо, що суди зробили обґрунтований висновок про те, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, оскільки протягом вказаного періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. 87. Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів, які б спростовували вказані вище висновки судів попередніх інстанцій. 88. Крім того, суд касаційної інстанції є судом права та не здійснює переоцінку доказів, а тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була погодитися з оскарженими рішеннями в цій частині. Також не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду в частині вирішення щодо вимог про визнання майна спільним сумісним. 89. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 90. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 91. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 92. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. 93. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. 94. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 95. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. 96. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. 97. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. 98. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті. 99. Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України встановлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 100. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 101. У розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 102. Невизначеність - законодавча, адміністративна чи яка виникає внаслідок практики, яку застосовують органи влади, є важливим фактором, який слід брати до уваги при оцінці поведінки держави. 103. Суперечлива прецедентна практика щодо тлумачення певних аспектів ефективності способу захисту (сам критерій є досить оціночним та непередбачуваним для позивача) створює загальну атмосферу відсутності правової визначеності. Це є порушенням принципу правової визначеності, який притаманний Конвенції в цілому, коли сторони в процесі через таку непередбачуваність практики не можуть передбачити наслідки своїх дій (немає впевненості у сталості підходів) і перспективи своїх оскаржень. 104. Така невизначеність може позбавляти заявника справедливого судового розгляду і свідчити про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 105. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неефективний, на думку суду, спосіб захисту, суди, по-перше, не повинні ставити під сумнів право заявника на доступ до суду та його право оскаржити дію, що порушує його права, по-друге, не повинні наполягати на можливості захисту права лише правильним способом, по-третє, повинні застосовувати категорію ефективності, неілюзорності, та практичності відносно до прав, які гарантуються Конвенцією (зокрема, на доступ до суду через: непомірно високу вартість провадження; проблеми, що стосуються обмеження термінів; надмірне, страхування витрат; існування процесуальних заборон, які унеможливлюють або обмежують можливість звернення до суду тощо). 106. У будь-якому разі застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право на доступ до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. 107. Натомість, питання обрання позивачем ефективного способу захисту, передбачається матеріальним правом. 108. Відмова в позові з підстав неефективного способу захисту є прямим порушенням принципу диспозитивності. 109. Позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші у спірних правовідносинах, а не замість позивача вирішувати, яким саме чином (у який спосіб) він має захищати своє порушене право. 110. У пунктах 69-73 рішення ЕСПЛ у справі «Красуський проти Польщі» вказано, що наявність простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для відмови від його використання. 111. Однак існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є явно марним, не є вагомою причиною для того, щоб не вичерпати цей шлях відшкодування (п. 73 рішення ЕСПЛ у справі «Акдівар та інші проти Туреччини»). 112. Слово «засіб правового захисту» в контексті статті 13 Конвенції означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті. (рішення ЄСПЛ у справі «C. проти Сполученого Королівства», 1983 рік). 113. Звертаємо увагу на те, що ЄСПЛ жодного разу не вказував, що суд вправі вирішувати замість позивача, з яким же саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним (більш того, твердження уряду про обрання засобу судового захисту, менш підходящого для заявника, ніж інші у даних обставинах, відхилив). У даному контексті йшлося виключно про процедурні питання доступу до правосуддя - надмірної ставки збору за подання позову до суду, надмірно суворе трактування строків на звернення, відсутність безкоштовної правової допомоги тощо. 114. Національні суди, відмовляючи особі у вирішенні ініційованого нею спору через неефективність обраного способу (якщо такий передбачений законом), фактично обмежують право такої особи на доступ до суду, адже, по суті, в таких справах факт наявності в особи доступу до національних засобів правового захисту є ілюзорним і лише для того, щоб їй повідомили, що обраний нею спосіб захисту не допоможе їй у відновленні її порушеного права. 115. На порушення частини другої статті 5 ЦПК України суди не визначають у своєму рішенні спосіб захисту замість позивача, а лише відмовляють у позові з підстав неефективності способу захисту, що суперечить принципу диспозитивності. 116. Крім того, слід наголосити, що пунктом 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України передбачено, що суд може задовольнити позов чи відмовити у позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог. Судді С. Ю. Мартєв М. І. Гриців І. В. Желєзний Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 117721714

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22) за касаційними скаргами захисників ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в інтересах засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року. За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК -на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК -на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_8 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_7 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. Судові рішення щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у касаційному порядку не оскаржено. За вироком ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків, вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_7 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . У складі організованої злочинної групи ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 і ОСОБА_8 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. Усіх потерпілих вивозили до Лисичанського міського відділу СБУ і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 неодноразово вивозили їх до блокпоста із погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 07 червня 2014 року ОСОБА_5 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , після відмови ОСОБА_11 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни, передбачені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_6 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. Захисник ОСОБА_3 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Колегія суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду ухвалою від 03 лютого 2022 року передала матеріали кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої ч. 5 ст. 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки справа містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Акцентуючи увагу на існуючих колізіях, для їх подолання та формування єдиної практики колегія суддів запропонувала Великій Палаті у межах переданого кримінального провадження вирішити питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Велика Палата ухвалою від 13 квітня 2022 року прийняла до свого провадження кримінальне провадження для розгляду як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування і вирішення питання, що становить виключну правову проблему. 28 лютого 2024 року Велика Палата ухвалила постанову, якою касаційні скарги захисників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнила частково. Вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК скасувала, і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрила кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення. Виключила з цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву і постановила вважати їх засудженими за ч. 1 ст. 438, ч. 2 ст. 260 КК з призначенням відповідного покарання. Мотиви висловлення окремої думки В порядку вирішення виключної правової проблеми щодо застосування передбачених ст. 437 КК норм матеріального права Велика Палата сформулювала такий висновок: «Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів». До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій». Перш ніж перейти до викладу суджень і аргументів окремої думки, зазначимо, що обсяг постанови Великої Палати від 28 лютого 2024 року значний, у ній наведено розлогі міркування суду стосовно доводів касаційних скарг сторони захисту та сформульовано правовий висновок щодо поставленого питання. Вагому частину викладеного у цій постанові ми поділяємо, зокрема, ми погоджуємося з резолютивною частиною цієї постанови. Водночас із огляду на характер (суть) кримінального правопорушення передбаченого ст. 437 КК перед Великою Палатою стояло питання, на яке потрібно було відповісти: - «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?». Зі змісту постанови вбачається, що окремі «блоки» питань, які висвітлено у постанові надають їй науково - практичного забарвлення і зачіпають ті питання, які виходять за межі пред`явленого обвинувачення засудженим. В постанові розкрито поняття форм об`єктивної сторони ч.1, 2 ст. 437 КК, зокрема: планування агресивної війни чи воєнного конфлікту, підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту, розв`язання агресивної війни чи воєнного конфлікту. Сформульований розширений висновок щодо застосування ст. 437 КК в цьому кримінальному провадженні, на наш погляд, є перевантажений. На наше переконання, висновок повинен бути чіткий, зрозумілий і не повинен в цьому кримінальному провадженні містити приклади кого можна віднести до осіб з відповідними можливостями (п. 142 постанови), оскільки неможливо наперед передбачити перелік таких осіб, яким органи досудового розслідування можуть пред`явити обвинувачення. Велика Палата під час розгляду касаційних скарг захисників на вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду мала б вирішити окреслену виключну правову проблему в межах цього кримінального провадження відповідно до встановлених фактів. Як установлено у справі ОСОБА_5 , ОСОБА_15 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 є громадянами України, не обіймали у державі-агресорі будь - яких посад і не займали становища, яке б дозволяло їм керувати військовими та політичними діями держави. Натомість засуджені, вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували злочинні вказівки невстановлених слідством осіб з числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях проти Збройних Сил України і правоохоронних органів нашої держави, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин 1 та другої ст. 437 КК і не охоплюються об`єктивною стороною цього кримінального провадження. Отже, підтримуючи інші мотиви, викладені у постанові Великої Палати від 28 лютого 2024 року та її висновок щодо часткового задоволення касаційних скарг захисту, не погоджуємося із доречністю викладення правового висновку у пунктах 141, 142. При вирішенні виключно правової проблеми в контексті обставин цього кримінального провадження доцільно було б обмежитись висновком про застосування норми права викладеному в п. 140 постанови. А коло осіб, які спроможні фактично здійснювати контроль за політичними та/чи військовими діями держави або керувати ними повинні визначатися в окремо взятому кримінальному провадженні в залежності й від фактичної можливості суб`єкта. Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 117687058

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2024 року місто Київ справа № 191/4364/21 провадження № 14-172цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Погрібного С. О., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О., УСТАНОВИЛА: І. ФАБУЛА СПРАВИ 1. Стислий виклад позиції позивачки 1.1. ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), у якому просила визнати протиправним і скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» та зобов`язати відповідача допустити її до роботи з виплатою невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи. 1.2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що вона перебуває з АТ «Укрзалізниця» у трудових відносинах, займає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця». 1.3. Наказом відповідача від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» у зв`язку з ненаданням документів, що підтверджують факт щеплення проти COVID-19, позивачку відсторонено від виконання трудових обов`язків без збереження заробітної плати до дня проведення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19. 1.4. ОСОБА_1 вважала цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам чинного міжнародного та вітчизняного законодавства, зокрема Конституції України, Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права, висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які не надають роботодавцю законної підстави для відсторонення працівника від роботи з причини відсутності щеплення від COVID-19, тим більше без збереження заробітної плати. 2. Стислий виклад заперечень відповідача 2.1. АТ «Укрзалізниця» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим і не доведеним належними та допустимими доказами. 3. Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції 3.1. Рішенням від 28 червня 2022 року Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково. 3.2. Суд визнав незаконним і скасував наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос про відсторонення від роботи ОСОБА_1 - товарознавця дільниці технічного забезпечення регіональної філії «Придніпровська залізниця» структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» АТ «Укрзалізниця». 3.3. Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час відсторонення з 09 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року в розмірі 25 126,64 грн без урахування податків та обов`язкових платежів. 3.4. В іншій частині позову суд відмовив. 3.5. Вирішив питання розподілу судових витрат. 3.6. Суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. 3.7. З огляду на відсутність в оспорюваному наказі посилання на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи як на підставу його винесення, він однозначно є безпідставним і свавільним. 3.8. Хоча законодавство і передбачає можливість відсторонення від роботи осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, проте Міністерство охорони здоров`я України не затверджувало переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи. 3.9. Також суд першої інстанції наголосив, що забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Вимога відповідача про надання конфіденційної інформації була незаконною, а тому правомірно відхилена позивачкою, у зв`язку із чим суд дійшов переконання про задоволення позовної вимоги в частині визнання оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи незаконним. 3.10. У задоволенні вимоги позивачки про допущення її до роботи суд першої інстанції відмовив через фактичний допуск до роботи 01 березня 2022 року. Також суд першої інстанції виснував про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 грудня 2021 року, тобто з моменту відсторонення від роботи, до 01 березня 2022 року, тобто до дня поновлення на роботі, в розмірі 25 126,64 грн. 4. Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції 4.1. Постановою від 09 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця», скасував рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання розподілу судових витрат. 4.2. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що Міністерство охорони здоров`я України, враховуючи ризики розповсюдження хвороби у місцях найбільшого скупчення людей, необхідність запобігання захворюваності серед незахищених та уразливих верств населення, встановило, обов`язковість проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, у разі продовження здійснення своєї трудової діяльності. 4.3. Усвідомлюючи необхідність здійснення щеплення, покладення відповідного законодавчого обов`язку на підприємство, надання роботодавцем часу для здійснення щеплення, будь-яких дій з метою проведення щеплення позивачка не здійснила, жодних документів не надала, із заявою про надання додаткового строку для проведення вакцинування не зверталася, доказів звернення до сімейного лікаря з метою перевірки стану здоров`я та наявності чи відсутності протипоказань до щеплення також не надала. 4.4. Втручання у виді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. 4.5. Апеляційний суд звернув увагу на те, що будь-яка особа не може бути примушена до вакцинації, втім особа, яка відмовляється від її проведення, не може ставити у залежність від цього життя та здоров`я інших оточуючих її осіб, наражати їх на небезпеку, а тому, відмовляючись від її проведення з власних мотивів, повинна усвідомлювати можливість призупинення її трудової діяльності у разі наявності в неї професії, яка входить до переліку осіб, що мають бути вакциновані. 4.6. Колегія суддів виснувала, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, висновки останнього є формальними, а тому це рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову в задоволенні позову. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 5. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5.1. ОСОБА_1 27 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, у якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року. 6. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6.1. ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, підставою касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). 6.2. Заявниця зауважила, що відповідач не обґрунтував необхідності відсторонення її від роботи, а також того, що, працюючи на своїй посаді, вона створювала загрозу, яка вимагала вжиття такого суворого заходу, який позбавив її заробітку. Наказу про відсторонення будь-якого працівника від роботи має передувати відповідне подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, проте його не існує. 6.3. На переконання ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені у рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається. 7. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 7.1. Відзив на касаційну скаргу від АТ «Укрзалізниця» до Верховного Суду не надійшов. 8. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ 8.1. Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі. 8.2. Ухвалою від 31 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. 8.3. Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18) та № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж указівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 8.4. Ухвалою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 8.5. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. 8.6. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки. 9. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права 9.1. За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з нездійсненням нею обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі непроходження обов`язкової вакцинації. 9.2. Тож Велика Палата Верховного Суду у вирішенні цього спору в цілому, з урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, дійшла переконання, що основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, є з`ясування підстав та умов, за яких працівник повинен проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав для відсторонення працівника від роботи в разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації. 10. Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону 10.1. Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. 10.2. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. 10.3. Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. 10.4. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 11. Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону 11.1. Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: - появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; - відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; - в інших випадках, передбачених законодавством. 11.2. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. 11.3. Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, установлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. 11.4. За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. 11.5. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. 11.6. Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. 11.7. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.8. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.9. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.10. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.11. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). 11.12. Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. 11.13. Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення). 11.14. Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). 11.15. У первинній редакції до цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. 11.16. Наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, затверджено зміни до Переліку № 2153, доповнено цей Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту: «4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83». 11.17. До Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, віднесено й АТ «Укрзалізниця». 11.18. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. 11.19. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66). 11.20. Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, унесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. 11.21. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897. 11.22. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб. 11.23. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції. 11.24. Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком 2 до цієї Інструкції. 11.25. Велика Палата Верховного Суду вже наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». 11.26. У пункті 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зроблено висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. 11.27. Відтак приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за умови дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за результатами медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника. 12. Щодо правомірності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи 12.1. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. 12.2. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. 12.3. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. 12.4. У зв`язку з викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 13. Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року 13.1. Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» цього Переліку пунктом 39, де зазначено COVID-19. 13.2. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію COVID-19. 13.3. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників). 13.4. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. 13.5. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах. 13.6. 24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта). 13.7. Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні. 13.8. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено. 13.9. Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22). 13.10. Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду під час вирішення цього спору не вважає за доцільне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними в усіх справах розглядуваної категорії. 14. Щодо пропорційності втручання у приватне життя 14.1. За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача. 14.2. Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). 14.3. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини: а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. 15. Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах 15.1. Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у справі, рішення у якій переглядаються, суди встановили такі фактичні обставини справи. 15.2. ОСОБА_1 перебуває в трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця». 15.3. 29 листопада 2021 року відповідач склав лист-ознайомлення № 4 працівників дільниці технічного забезпечення структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», яким повідомив про підстави необхідності проведення щеплення проти СОVID-19 та про наслідки відмови у його проведенні, зазначив перелік документів, які можуть бути надані на підтвердження вакцинації або наявності протипоказань для її проведення, а також строки надання визначених у повідомленні документів та наслідки невиконання цих вимог. 15.4. Позивачка ознайомилася з відповідним листом. 15.5. Наказом від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о). Визначено такі підстави: стаття 46 КЗпП України, частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 січня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, лист-ознайомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 від 29 листопада 2021 року № 4. 15.6. Наказом від 25 березня 2022 року № НХГ-18/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, допущено до роботи з 01 березня 2022 року. 15.7. Позивачка відповідно до трудових функцій повинна контактувати з іншими співробітниками відповідача, а також із продукцією, яка з високою ймовірністю буде використовуватися (споживатися) населенням, оскільки до усталених (загальноприйнятих) трудових обов`язків товарознавця можуть належати, зокрема, але не виключно: контроль за наявністю матеріальних ресурсів і готової продукції на складах; контроль за додержанням вимог щодо збереження якості товарів; перевірка наявності товарно-транспортних накладних та інших документів; перевірка відповідності якості товарів чинним стандартам і технічним вимогам; контроль за своєчасністю відвантаження / завантаження товарів; участь у проведенні інвентаризації товарно-матеріальних цінностей. 15.8. В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд урахував, що держава зобов`язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності. 15.9. Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я найбільш міцно пов`язані. 15.10. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. 15.11. Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. 15.12. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя. 15.13. З огляду на зазначені вимоги законодавства та з урахуванням особливостей роботи ОСОБА_1 як товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками підприємства, а також із продукцією, яка з високою вірогідністю буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не міг / не може (протилежного позивачка під час розгляду справи не довела), -АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи. 15.14. Зважаючи на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи, та після її допуску до роботи (виконання робіт), Велика Палата Верховного Суду не встановила порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України. 15.15. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. 15.16. У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування стандартів доказування та зауважив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від стандарту «достатність доказів», підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. 15.17. Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено внаслідок відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточенню (людям) діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя. 15.18. У цій справі позивачка не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя. 15.19. Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення від роботи, так і в розумний строк після - позивачка до суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи. 15.20. Оцінивши встановлені судами обставини справи, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що поведінка заявниці переконливо доводить, що вона відмовилася від проходження обов`язкового щеплення за відсутності відомостей про протипоказання до вакцинації проти COVID-19, тому обґрунтованим є прийняття роботодавцем рішення про відсторонення працівника від роботи. 16. Щодо врахування судом правової оцінки обставин справи, здійсненої Великою Палатою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) 16.1. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правова оцінка, надана судом в одній справі, не є обов`язковою для суду під час вирішення іншої подібної справи. 16.2. У пункті 7.10 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими право пов`язує виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належно відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо. 16.3. Відтак правова оцінка обставин справи, тобто висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин, зроблений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), не є обов`язковим у справі, що переглядається, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) позивачка була працівником АТ «Укрзалізниця» та обіймала посаду чергової на переїзді 4 розряду виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця», тобто, виконуючи свої трудові функції, з високою ймовірністю мала надзвичайно невелику кількість соціальних контактів. 16.4. Урахувавши обставини справи № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, що могло спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. 16.5. Натомість у справі, що переглядається, позивачка обіймає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що передбачає необхідність регулярного контактувати з іншими працівниками підприємства та продукцією, яка можливо буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищувало ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяло його подальшому поширенню. 16.6. Відтак не підтвердилися доводи заявниці про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), оскільки загальним висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах оскаржуване судове рішення не суперечить. 16.7. Інші висновки, викладені в згаданій постанові за наслідками вирішення спору по суті, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду виходила з конкретних обставин справи та з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, наведені умовиводи сформульовані у справі, фактичні обставини якої відрізняються від обставин справи, що переглядається. 17. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права 17.1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені в рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається. 17.2. Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 17.3. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (провадження № 12-52гс21) зроблено висновки про те, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ потрібно дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи. 17.4. Отже, така категорія, як допустимість, застосовується судом під час оцінки доказів. 17.5. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. 17.6. Натомість судове рішення саме як таке не є доказом для суду. У певних випадках обставини, встановлені в судовому рішенні в іншій справі, можуть мати преюдиційне значення для суду під час розгляду конкретної справи. 17.7. Тож рішення ЄСПЛ та його переклад не можуть оцінюватися судами на предмет допустимості. Зазначення в судовому рішенні неточного перекладу рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, не зумовлює скасування такого судового рішення, якщо недоліки в перекладі не призвели до неправильного вирішення спору по суті. 17.8. Стосовно доводів касаційної скарги про помилкове застосування апеляційним судом висновків ЄСПЛ, сформульованих у його рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03), Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 17.9. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України» стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення було завдано шкоди його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення). Натомість у справі, що переглядається, позивачку відсторонили від роботи через те, що вона не отримала щеплення від COVID-19. Отже, обставини справи, що переглядається, істотно відрізняються від тих, що були предметом оцінки ЄСПЛ. 17.10. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що саме лише помилкове посилання апеляційного суду на рішення ЄСПЛ, прийняте за відмінних фактичних обставин, не може бути підставою для скасування правильної по суті та законної постанови, що узгоджується із частиною другою статті 410 ЦПК України. 17.11. До того ж підстави касаційного оскарження наведені в частині другій статті 389 ЦПК України та є вичерпними. Серед них не зазначена така підстава оскарження судового рішення в касаційному порядку, як помилкове застосування національним судом рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною. 18. Оцінка можливості відступу від висновків Касаційного адміністративного суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 18.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18), № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань. 18.2. Справу передано на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 18.3. Аналіз статті 400 та частини третьої статті 403 ЦПК України дає підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не лише підставами передачі справи на її розгляд, а передусім доводами та вимогами касаційної скарги. 18.4. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що в касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, якою відмовлено в задоволенні її позову, та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року про задоволення позову. У касаційній скарзі заявниця не навела доводів про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо порядку обчислення середнього заробітку, а також щодо помилковості зазначення в резолютивній частині цього рішення про стягнення суми середнього заробітку без урахування податків та обов`язкових платежів. 18.5. За наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року - без змін. 18.6. У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкового для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. 18.7. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з результатом вирішення справи судом апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову, не обчислював та не стягував середній заробіток через недоведеність пред`явлених позивачкою вимог, то Велика Палата Верховного Суду не має правових підстав з`ясовувати питання, порушене перед нею колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення суми середнього заробітку без проведення відрахувань, передбачених законодавством, чи вже після таких відрахувань. 18.8. Отже, правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору. 19. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 19.1. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для запобігання поширенню серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивачки на працю тимчасово обмежене з урахуванням суспільних інтересів, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації. 19.2. Ураховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточення (людей). 19.3. Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. 19.4. Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що цей суд порушив норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін. 19.5. У цілому доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з оскаржуваним судовим рішенням, необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не є повноваженням суду касаційної інстанції. 19.6. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 19.7. Оскільки передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не встановила, як і не встановила обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 цього Кодексу судові рішення підлягають скасуванню, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - залишенню без змін. Доводи касаційної скарги, що стали підставами для відкриття касаційного провадження у справі, під час касаційного перегляду справи не підтвердилися, оскаржуване судове рішення відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, на які заявниця послалася у касаційній скарзі. 20. Розподіл судових витрат 20.1. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 20.2. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 20.3. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то перерозподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. 20.4. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявницею у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на неї. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. О. Погрібний Судді О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова О. В. Ступак М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. В. Король В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 118297143

В нас нажаль стало неможливо шукати ту чи іншу роботу, тому ще давно довелось мігрувати в Бельгію, та шукати роботу там. Це хоча б виявилось простіше. Я шукав серйозну роботу, щоб влаштуватися і забути про фінансові труднощі, які у мене виникли через переїзд. Якщо ви теж в еміграції, то постараюся допомогти. Я вже знайшов де реально є робота в Бельгії https://vavsynergy.com/job-location/belgiya/ і ви можете самі тут подивитися, реально роботи дуже багато і вона найрізноманітніша. Сподіваюся, що допоміг і було корисно тим хто також виїхав.