ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    7 452
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    124

ANTIRAID last won the day on June 20

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

1 898 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

86 884 просмотра профиля
  1. Цена криптовалюты Dash взлетела после принятия в App Store: Apple официально разрешила цифровую… https://t.co/Vzlhjxh3QO #antiraid #антирейд

  2. Убытки от киберпреступлений в 2019 году превысят $2 трлн., а расходы на кибер-страхование —… https://t.co/mB12R1W3eb #antiraid #антирейд

  3. ВХСУ согласился с выводами низших инстанций о правомерности взыскание убытков, пени и процентов за пользование банком средствами своевременно не перечисленными со счета. Убытки подтверждены решением третейского суда о взыскании штрафа за неисполнение договора, проценты рассчитаны в размере учетной ставки НБУ согласно ч.1 ст. 1061 ГК, пеня рассчитана исходя из установлено ст. 32 Закона Украины "О платежных системах и переводе средств в Украине" размера 0,1 процента от суммы просроченного платежа, а период просрочки определен до даты фактического закрытия текущего счета.
  4. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/23209/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Плюшка І.А. - головуючого, Самусенко С.С., Малетича М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 господарського суду міста Києва за позовом Приватного підприємства "Оліяр" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про відшкодування збитків в розмірі 1 258 228,00 грн. за участю представників: позивача: Вельгош Т.М. відповідача: Терещенко Т.М. ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Приватне підприємство "Оліяр" звернулося до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про стягнення 1 258 228,00 грн., з яких: 1 042 579,00 грн. - збитки, 81 099,00 грн. - проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року та 134 550,00 грн. - пеня за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року. В обґрунтування вимог позивач зазначав, що відповідач в порушення умов договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року не виконав надане позивачем платіжне доручення на перерахування грошових коштів, внаслідок чого позивач порушив зобов'язання перед своїм контрагентом та поніс збитки у вигляді сплати штрафу за невиконання умов договору постави та третейських і судових витрат, які відповідач зобов'язаний відшкодувати, а також зобов'язаний сплатити проценти за користування коштами клієнта відповідно до ст. 1073 ЦК України. Крім того, має сплатити пеню за порушення банком строків виконання доручень клієнта згідно зі ст. 32.2. Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Рішенням господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року (склад колегії суддів: Зубець Л.П. - головуючий, Мартюк А.І., Алданова С.О.) позов задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на користь ПП "Оліяр" 1 042 578,00 грн. збитків, 81 099,00 грн. процентів за користування коштами, 134 550,00 грн. пені та судовий збір у розмірі 18 873,42 грн. Господарські суди попередніх інстанцій визнали доведеними обставини порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язання з виконання поданого позивачем платіжного доручення на перерахування грошових коштів з рахунку позивача в ПАТ "Промінвестбанк" на рахунок його контрагента. За висновком судів, відповідач не виконав подане позивачем платіжне доручення, що свідчить про неправомірну бездіяльність банку, внаслідок якої позивач поніс збитки, розмір яких є доведеними та які мають бути відшкодовані відповідачем. Суди дійшли висновку про те, що відповідач допустив порушення строків виконання доручень клієнта на переказ коштів та відповідно до вимог закону зобов'язаний сплатити позивачу пеню, а також проценти за користування чужими коштами, розрахунок яких, здійснений позивачем, є арифметично правильним. Крім того, суди зазначили про відсутність підстав для зменшення розміру пені з огляду на відсутність доказів наявності виняткових обставин, за яких суд міг би зменшити розмір штрафних санкцій, а зменшення розміру збитків, про що просив відповідач, чинним законодавством не передбачено. Не погодившись із зазначеними рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 01 квітня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк, відповідач) та Приватним підприємством "Оліяр" (клієнт, позивач) було укладено договір банківського рахунку №227 (далі за текстом - договір банківського рахунку), відповідно до умов п.п. 1.1., 1.3. якого банк на підставі заяв(-и) клієнта, встановленої форми, зобов'язався відкрити клієнту поточні(-ий) рахунки(-ок) в національній та/або іноземній(-их) валюті(-ах) та здійснювати його розрахунково-касове обслуговування відповідно до статуту банку, тарифів, законодавства України, а також умов функціонування кореспондентських рахунків банку. Банк та клієнт домовились, що дія цього Договору рівною мірою поширюється на всі поточні рахунки, відкриті клієнтом у банку. На виконання умов зазначеного договору банківського рахунку банк відкрив позивачу кілька поточних рахунків, зокрема, рахунок №26004619968308 в гривні. 03 березня 2016 року позивач надав банку платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року на перерахування з поточного рахунку №26004619968308 грошових коштів у сумі 10 350 000,00 грн. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю в ПАТ "Банк Січ" з призначенням платежу: "згідно договору № 26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року за олію соняшникову". Зазначене платіжне доручення було прийнято банком 03 березня 2016 року. Однак банк не виконав у встановлені чинним законодавством строки зазначене платіжне доручення та не здійснив перерахування грошових коштів позивача з рахунку останнього на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", внаслідок чого позивач порушив строки здійснення розрахунків зі своїм контрагентом за договором купівлі-продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року, за що сплатив штрафні санкції згідно з рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року в розмірі 1 035 000,00 грн., а також сплатив 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Приватне підприємство "Оліяр" посилаючись на те, що сплачені ним штрафні санкції та третейський і судовий збори є його збитками, яких він зазнав внаслідок неправомірних дій банку, звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про їх стягнення, а також просив стягнути проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 81 099,00 грн. та пеню за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 134 550,00 грн. Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків. Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків є одним із видів господарсько-правової або цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкідливого результату такої поведінки - збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності, хоча б одного з елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає. Відповідно до ч. 1 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частиною 3 статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Згідно з ч. 1 ст. 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Відповідно до ч. 1 ст. 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Відповідно до п. 8.1. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження, а у разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року не було виконано відповідачем у визначені чинним законодавством строки, відповідач не перерахував грошові кошти в сумі 10 350 000,00 грн. на користь контрагента позивача за договором купівлі-продажу - Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик". Будь-яких зауважень щодо форми складання платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року, які б могли бути підставою для невиконання банком платіжного доручення, відповідачем позивачу не заявлялось, станом на дату подання платіжного доручення на рахунку позивача, як клієнта ПАТ "Промінвестбанк", було достатньо грошових коштів для виконання платіжного доручення. Доказів відсутності на рахунках позивача достатньої суми грошових коштів матеріали справи не містять, як і не містять доказів погодження між сторонами продовження строків виконання банком розрахункових документів позивача. Врахувавши наведене, суди дійшли вірного висновку про те, що такі дії відповідача з невиконання платіжного доручення позивача, як клієнта банку, є неправомірними, а наявність протиправної поведінки відповідача є доведеною. Судами також встановлено, що внаслідок таких неправомірних дій банку позивач не здійснив розрахунків з контрагентом за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року - Товариством з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", у зв'язку з чим останній звернувся до постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" з позовом про стягнення з позивача штрафу за порушення зобов'язань за зазначеним договором. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року стягнуто з позивача на користь ТОВ "Експрес Логістик" 1 035 000,00 грн. штрафу, 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Стягнуті за рішенням третейського суду грошові кошти в зазначеній сумі були сплачені позивачем 30 листопада 2016 року на користь ТОВ "Експрес Логістик", що підтверджується банківськими виписками по рахунку позивача. Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що саме внаслідок неправомірних дій відповідача позивач порушив грошове зобов'язання за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року та сплатив штрафні санкції і третейські/судові витрати (причинно-наслідковий зв'язок), які є збитками позивача, розмір яких підтверджується як рішенням третейського суду, так і банківськими виписками, чим спростовуються безпідставні твердження відповідача про відсутність доказів фактичного понесення позивачем збитків. Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Таким чином, під час вирішення спору про відшкодування шкоди слід виходити з презумпції вини заподіювача шкоди, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що шкоду завдано не з його вини, або ж у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди. Однак, відповідач не довів обставин відсутності його вини у спричинені збитків позивачу. При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на неможливість виконання ним в березні 2016 року платіжного доручення позивача у зв'язку з встановленими в ПАТ "Промінвестбанк" обмеженнями згідно з постановою правління НБУ № 74/БТ від 15 лютого 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до категорії проблемних", з огляду на те, що такі доводи не підтверджені жодними доказами, зазначена постанова відсутня в матеріалах справи. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею та, відповідно, позивач не міг бути обізнаним про наявність жодних обмежень Національного банку України щодо виконання відповідачем платіжних доручень позивача. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у даній справі, наявні всі складові елементи складу правопорушення, з якими законодавство пов'язує застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, у зв'язку з чим вважає, що суди правильно та обґрунтовано задовольнили позовну вимогу про стягнення з відповідача 1 042 579,00 грн. збитків, завданих позивачу внаслідок порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язань з виконання поданого позивачем в березні 2016 року платіжного доручення на переказ коштів в національній валюті. Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ст. 1073 Цивільного кодексу України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання він зобов'язаний сплатити штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню). Відповідно до п. 32.2. ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач за порушення строків виконання платіжного доручення клієнта банку (позивача) на переказ грошових коштів зобов'язаний відповідно до вимог закону сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами клієнта та пеню, а позовні вимоги про стягнення зазначених сум у даній справі є обґрунтованими. За відсутності визначення договором банківського рахунку розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та у разі неприйняття банком вкладів на вимогу, банк відповідно до ч.1 ст. 1061 Цивільного кодексу України зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (аналогічна правова позиція викладена в Листі Верховного Суду України від 01 квітня 2012 року з посиланням на постанови Верховного Суду України у справі №3-58г10 від 13 грудня 2010 року, у справі №3-13гс11 від 14 березня 2011 року та у справі №3-51гс11 від 06 червня 2011 року). Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача 81 099,00 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами та 134 550,00 грн. пені за порушення банком строків виконання доручення клієнта, проведені позивачем розрахунки зазначених сум є арифметично правильними: сума процентів розрахованими позивачем, виходячи з розміру облікової ставки НБУ від суми невиконаного платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року та пеня розрахована виходячи зі встановлено ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" розміру 0,1 відсотка від суми простроченого платежу, а період прострочення визначено до дати фактичного закриття поточного рахунку (23 березня 2016 року). Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення розміру пені за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань з огляду на те, що зменшення розміру санкцій в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України є правом суду, а не обов'язком та відповідачем в свою чергу не доведено та судами не встановлено наявності виняткових обставин, які могли бути підставою для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, зокрема доказів на підтвердження скрутного майнового стану відповідача, тощо. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, зменшення розміру збитків, про що просив відповідач в прохальній частині відзиву на позов з посиланням на положення ст. 233 ГК України, чинним законодавством не передбачено. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано задовольнила позовні вимоги у даній справі. Місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи. Господарський суд апеляційної інстанції правильно залишив прийняте місцевим господарським судом рішення без змін. Постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам закону, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а посилання скаржника на порушення норм матеріального та процесуального права під час винесення оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування зазначених судових актів колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 залишити без змін. Головуючий суддя І.А. Плюшко Судді С.С. Самусенко М.М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424814
  5. В своем постановлении ВАСУ сделал два вывода. Во-первых, решение суда, вступившее в законную силу, о праве собственности на недвижимое имущество является документом, подтверждающим возникновение права собственности и является основанием для регистрации права собственности за лицом, право собственности которого на недвижимое имущество установлен таким решением. Во-вторых, орган государственной регистрации прав имеет исключительную компетенцию в вопросах установления соответствия заявленных прав и представленных документов требованиям законодательства и отсутствия противоречий между заявленными и уже зарегистрированными правами. К исключительной компетенции этого органа относится и принятие решений о государственной регистрации прав и их отягощений или отказе в регистрации при наличии к тому предусмотренных законом оснований, суд не вправе вмешиваться в деятельность органа государственной регистрации прав, обязывая его принимать такие решения.
  6. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "24" березня 2016 р. м. Київ К/800/22687/15 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Горбатюка С.А., Шведа Е.А., розглянула у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.03.2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В., третя особа: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В., третя особа: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, в якому просила: - скасувати рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 9471785 від 25.12.2013 р.; - зобов'язати відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на 1/3 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 47,4 кв.м., житловою площею 27,5 кв.м., яка складається з: 1-а кімната 17,1 кв.м., 2-а кімната 10,4 кв.м., кухні площею 7,7 кв.м., вбиральні (сполученої) 1,1 кв.м., ванної кімнати площею 2,0 кв.м., коридору 3,0 кв.м., 1,8 кв.м., вбудованої шафи 0,З кв.м., лоджією 4,0 кв.м., за ОСОБА_3, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідних відомостей; - зобов'язати відповідача оформити та видати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності на 1/3 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 47,4 кв.м., житловою площею 27,5 кв.м., яка складається з: 1-а кімната 17,1 кв.м., 2-а кімната 10,4 кв.м., кухні площею 7,7 кв.м., вбиральні (сполученої) 1,1 кв.м., ванної кімнати площею 2,0 кв.м., коридору 3,0 кв.м., 1,8 кв.м., вбудованої шафи 0,3 кв.м., лоджією 4,0 кв.м., за ОСОБА_3. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.09.2014 року адміністративний позов задоволено частково. Скасовано рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В. «Про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень» № 9471785 від 25.12.13.; зобов'язано Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В. провести на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29.02.2012р. державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.03.2015 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.09.2014 року скасовано у частині задоволення позовних вимог щодо скасування рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В. «Про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень» № 9471785 від 25.12.13. та зобов'язання Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В. провести на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29.02.12 державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. В цій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. В решті постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.09.2014 року залишено без змін. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено, 29.02.14 Ленінським районним судом м. Дніпропетровська рішенням по цивільній справі № 2/422/1435/2012 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, Дніпропетровської міської ради, треті особи - ОСОБА_8, Друга Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, Дніпропетровської міської ради, треті особи - ОСОБА_8, Друга Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені: визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Вказане рішення суду від 29.02.12 набрало чинності 13.03.12. 12.12.13 позивачем подано до третьої особи заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер 4492621) для проведення державної реєстрації права власності на 1/3 частину згаданої квартири на підставі рішення Ленінського районного суду від 29.02.12. Як вбачається з картки прийому заяви №8984052, до заяви позивачем були додані, зокрема рішення суду від 29.02.12 та технічний паспорт, виданий 03.12.13. (а.с.13). Вказана заява позивача на виконання Наказу Міністерства юстиції України від 02.04.13 №607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб», зареєстрована в Мінюсті 02.04.13 за №534/23066, була передана для розгляду до Державної реєстраційної служби України. 25.12.13 відповідачем було винесено рішення №9471785 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень з тих підстав, що в поданому заявником рішенні суду від 29.02.12, яке подано як правовстановлювальний документ, не визначені технічні характеристики об'єкта, якій підлягає державній реєстрації, тому подані документи не відповідають вимогам та не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документами, що їх посвідчують. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМУ від 22.06.13 №703 (далі - Порядок №703) під час розгляду заяви про державну реєстрацію і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо: 1) обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у встановлених законом випадках); 2) повноважень заявника; 3) відомостей про нерухоме майно, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; 4) наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону; 5) наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав (п.12). За змістом пп. 10 п. 27 Порядку №703, документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно заявник, крім документів, що зазначені у пункті 27 цього Порядку, подає копії документів, що зазначені в пункті 9 цього Порядку (крім документа, що посвідчує посадову особу органу державної влади або органу місцевого самоврядування) (п. 28 Порядку № 703). Пунктом 9 Порядку № 703 встановлено, що заявник під час подання заяви про державну реєстрацію пред'являє органові державної реєстрації прав, нотаріусові документ, що посвідчує його особу, а у разі подання заяви уповноваженою особою така особа також пред'являє документ, що підтверджує її повноваження. Пунктом 16 Порядку №703 визначено, що за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію та документів, необхідних для її проведення, державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або рішення про відмову в такій реєстрації. Відповідно до п.23 Порядку №703 державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень виключно за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Однією з підстав для відмови в державній реєстрації права, згідно п. 4 ч.1 ст.24 названого Закону, є подання документів, які не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. З наведеними законодавчими положеннями узгоджуються приписи Методичних рекомендацій щодо державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна на підставі рішень судів, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 26 травня 2009 року № 914/5, за змістом яких рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. Отже, рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно є документом, що підтверджує виникнення права власності та є підставою для реєстрації права власності за особою, право власності якої на нерухоме майно встановлено таким рішенням. За позивачем визнано право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі рішення Ленінського районного суду від 29.02.12, яке було подано позивачем при зверненні до територіального органу Мін'юсту, що забезпечує реалізацію повноважень Укрдержреєстру, як таке що набрало законної сили, а отже таке рішення суду є належним правовстановлювальним документом. Таким чином, наведені державним реєстратором в оскаржуваному рішенні підстави для відмови позивачу у державній реєстрації права власності на спірний нерухомий об'єкт не відповідають дійсним обставинам та підставам, з існуванням яких законодавець пов'язує відмову у державній реєстрації права на нерухоме майно. В поданому позивачем до заяви судовому рішенні чітко наведена частина права власності позивача на квартиру, яка визначена судом в порядку спадкування. Посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на невідповідність поданих документів вимогам, невизначеність технічних характеристик об'єкту, як не підставу для відмови позивачу у державній реєстрації, є безпідставними та надуманими, оскільки ані Законом, ані в Порядком №703 не визначені спеціальні вимоги до змісту судового рішення, що набрало законної сили, яке подається особою для проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна. Отже, відповідачем не надано до суду жодних доказів щодо правомірності своїх дій та оскаржуваного рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 25.11.2013 року №8306495. На підставі викладеного суд доходить до висновку, що спірне рішення є протиправними та підлягає скасуванню. Разом з тим, вимога позивача зобов'язати державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України провести державну реєстрацію права власності не може бути задоволена. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі Державний реєстр прав). Згідно з частиною п'ятою статті 3 вказаного Закону державна реєстрація прав <…> проводиться органом державної реєстрації прав <…>. У частині другій статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державний реєстратор, зокрема: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав. Відповідно до частини четвертої цієї статті державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора, пов'язану з проведенням державної реєстрації прав, забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом (абзац другий частини четвертої вказаної статті). Підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень визначені у статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а статтею 30 цього Закону встановлена відповідальність у сфері державної реєстрації прав. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державної реєстрації прав має виключну компетенцію в питаннях встановлення відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами. До виключної компетенції цього органу належить і прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень чи відмову у реєстрації за наявності до того передбачених законом підстав, а тому суд не вправі втручатися у діяльність органу державної реєстрації прав, зобов'язуючи його приймати такі рішення. Така правова позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі 819/1849/13-а. Отже, для захисту прав позивача у даному випадку належить зобов'язати Держреєстратора повторно розглянути заяву позивача про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Корюк Т.В. оформити та видати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності на 1/3 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, задоволенню не підлягають, оскільки заявлені передчасно. Так, відповідно до ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності, видається при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно. З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що позов підлягає частковому задоволенню. Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.03.2015 року та постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.09.2014 року у цій справі скасувати. Ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити частково. Скасувати рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України «Про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень» № 9471785 від 25.12.13. Зобов'язати Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про державну реєстрацію права власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5. В іншій частині позовних вимог відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56911148
  7. Это очередное ярчайшее неправосудное решение, принятое с превышением полномочий. И тут уже речь не о судьях майдана, решения по которым ВСУ обосновывает, что общественность не поймет. Здесь сугубо экономически-политическое решение. При этом ВСУ сделал единственны правильный вывод, что исходя из принципа верховенства права и практики Суда считает, что акционер и к тому же владелец существенного участия в банке, вправе обращаться в суд в связи с вмешательством органов государственной власти в лице НБУ и Фонда в его права, в том числе право собственности, закреплено статьей 1 Протокола № 1 к Конвенции. Однако отправляя дело на новое рассмотрение ВСУ превысил полномочия и опустился до оценки доказательств, что не входит в его компетенцию при этом отсутствует неодинаковое применение, что в принципе является основанием для пересмотра. И это теперь будущее всего украинского судопроизводства в следствии судебной реформы - бесправие и циничная своевольность.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2, Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І., третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив: – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ); – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду); – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера. Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку. 26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року. 9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня». За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог: - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу; - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ. 15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права. Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ. В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС. Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб. Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп. Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження. Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ. Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції. Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI). Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду. Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку. Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ. Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку. Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень. Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece). За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД». Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права. Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості. За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними. Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)]. Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV). Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків. Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду. НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ. Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби). Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи). Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII. Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197. Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими. Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду. У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Національного банку України задовольнити частково. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
  9. ВСУ указал, что ограничение полномочий приобретает юридическую силу для третьих лиц в том случае, если именно это третье лицо, вступая в отношения с юридическим лицом и заключая договор, действовало недобросовестно или неразумно, в частности, точно знала об отсутствии у органа юридического лица или его представителя необходимого объема полномочий или должна была, проявив крайней мере разумную осмотрительность, знать об этом. Таким образом, сам факт признания судом недействительным решения общего собрания участников общества не может служить единственным основанием для вывода о недействительности договора. Однако такой договор может быть признан недействительным по указанным основаниям в том случае, если будет установлено, что само третье лицо, контрагент юридического лица по договору, действовало недобросовестно и неразумно. Закон не устанавливает исчерпывающего перечня обстоятельств, свидетельствующих о недобросовестности или неразумности действий третьего лица в отношениях с юридическим лицом. Поэтому учитывая общие принципы осуществления гражданских прав (ст. 12 ГК) вывод о добросовестности поведения третьего лица зависит от того, соответствовало заключения договора ее внутренней свободе, или хотело третье лицо реального наступления правовых последствий, обусловленных договором, и наступили ли такие последствия на самом деле. Таким образом, подлежит оценке не только поведение третьего лица до и в момент заключения оспариваемого договора, но и после его заключения, в частности необходимо установить, выполнило ли третье лицо свои обязанности по договору, каким образом в дальнейшем третье лицо распорядилось полученным по оспариваемым договору имуществом, не было ли привлечение третьего лица к участию в заключении договора формальным действием, направленным на дальнейшее отчуждение предмета договора с целью противоправного лишения юридического лица права собственности на имущество.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_1, відповідачів – ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Саломандри» (далі – ТОВ «Саломандри»), товариства з обмеженою відповідальністю «Укоінвест» (далі – ТОВ «Укоінвест») про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ТОВ «Укоінвест» як продавцем і ТОВ «Саломандри» як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, який є незаконним і таким, що порушує корпоративні права та інтереси ОСОБА_3 як учасника ТОВ «Укоінвест». У неправомірний спосіб позивача було позбавлено статусу керівника та учасника цієї юридичної особи внаслідок прийняття загальними зборами засновників відповідних рішень про звільнення ОСОБА_3 з посади директора, про виключення його зі складу учасників, про зміну місцезнаходження і припинення діяльності товариства. Після звільнення позивача та виключення його зі складу учасників на загальних зборах учасників ТОВ «Укоінвест» було погоджено вчинення правочину з відчуження нерухомого майна, визначено уповноважену на підписання відповідної угоди особу, укладено з ТОВ «Саломандри» і нотаріально посвідчено оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу нерухомого майна. Неправомірність звільнення позивача і рішень вищого органу ТОВ «Укоінвест» підтверджено судовими рішеннями. Відтак, договір укладено від імені ТОВ «Укоінвест» особою без необхідного обсягу цивільної дієздатності. ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15 травня 2015 року, укладений між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри». Відповідачі проти позову заперечували, посилаючись на те, що в момент вчинення оспорюваного правочину не існувало обставин, з якими закон пов’язує визнання його недійсним; договір виконано його сторонами в повному обсязі. Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року постанову апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 та від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року у справі № 911/2710/14 та від 5 грудня 2016 року у справі № 910/28084/14, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено та із матеріалів справи вбачається, що згідно з п.п. 2.1, 2.2, 7.1, 7.2 статуту ТОВ «Укоінвест» у редакції від 23 листопада 2006 року статутний фонд (капітал) товариства становить 40 000,00 грн, його учасниками є: – ОСОБА_3 із часткою внеску у сумі 16 400,00 грн, що становить 41 % статутного фонду; – ОСОБА_4 із часткою внеску у сумі 12 000,00 грн, що становить 30 % статутного фонду; – ОСОБА_5 із часткою внеску у сумі 8 000,00 грн, що становить 20 % статутного фонду; – ОСОБА_6 із часткою внеску у сумі 3 600,00 грн, що становить 9 % статутного фонду. 26 березня 2012 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 2, про призначення на посаду директора ОСОБА_3. 12 грудня 2014 року загальними зборами засновників прийнято рішення, оформлене протоколом № 3, яким ОСОБА_3 звільнено з посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) із 12 грудня 2014 року. З 15 грудня 2014 року директором товариства призначено ОСОБА_7. У протоколі зазначено, що на загальних зборах присутні такі учасники товариства: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6. Протокол зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 у реєстрі за № 5116. 4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 5, яким продовжено діяльність юридичної особи на підставі модельного статуту товариства з обмеженою відповідальністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 року № 1182, і затверджено порядок складення та підписання протоколу загальних зборів, згідно з яким протокол загальних зборів складається секретарем загальних зборів у день проведення загальних зборів, підписується головою загальних зборів і секретарем загальних зборів. Це правило підлягає застосуванню при складенні та підписанні всіх наступних протоколів загальних зборів учасників товариства. 4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 6, яким виключено ОСОБА_3 зі складу учасників товариства за систематичне невиконання обов'язків, покладених на учасника, та вчинення перешкод у досягненні товариством мети його створення. 24 квітня 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест», оформленими протоколом № 9, прийнято рішення про відчуження ТОВ «Саломандри» нерухомого майна, що належить на праві власності ТОВ «Укоінвест», а саме: нежитлового будинку, розташованого за адресою: м. Київ, пр-т Перемоги, 48А, загальною площею 201 кв. м, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Визначено ціну продажу нерухомого майна у розмірі 157 941,00 грн. Зобов'язано директора ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 уповноважити ОСОБА_5 на проведення необхідних підготовчих дій та укладення між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри» договору купівлі-продажу нежитлового будинку; повноваження оформити шляхом нотаріального посвідчення довіреності на представництво інтересів ТОВ «Укоінвест» перед третіми особами. Зі статуту ТОВ «Саломандри» від 21 квітня 2015 року та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань вбачається, що засновниками ТОВ «Саломандри» є ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; директором – ОСОБА_7. (т. 1, а.с.151–170). 15 травня 2015 року директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 видано та нотаріально посвідчено довіреність, якою уповноважено ОСОБА_5 укласти та підписати від імені товариства спірний договір. 15 травня 2015 року між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності (продавець) і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, що було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 і зареєстровано у реєстрі за № 789 (далі – Договір). Згідно з п. 1.1 Договору продавець передає, а покупець приймає у власність зазначене майно та сплачує за нього ціну, визначену цим Договором. Експертну грошову оцінку нерухомого майна, що відчужується, проведену товариством з обмеженою відповідальністю «АКР-Консалт». Відповідно до цієї оцінки вартість майна становить 157 941,00 грн (п. 1.3 Договору). Нерухоме майно розташовано на земельній ділянці площею 0,02 га, кадастровий номер 800000000:88:093:0049 (п. 1.4 Договору). Відповідно до п. 2.1 Договору ціна нерухомого майна, що купується за цим договором, становить 157 941,00 грн (без урахування ПДВ). Кошти, зазначені у п. 2.1 Договору, за взаємною згодою сторін перераховуються покупцем на розрахунковий рахунок продавця не пізніше 22 травня 2015 (п. 2.2 Договору). За умовами п. 4.1 Договору право власності на нерухоме майно виникає у покупця з моменту державної реєстрації цього Договору. Договір виконано сторонами у повному обсязі. Зокрема, покупцем сплачено його вартість, що підтверджується платіжним дорученням від 19 травня 2015 року № 2, а продавцем передано майно за актом приймання-передачі від 19 травня 2015 року, право власності на яке зареєстроване 15 травня 2015 року за ТОВ «Саломандри». 21 травня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 10, на яких прийнято рішення про вхід до складу учасників товариства ОСОБА_10 та про вихід зі складу учасників товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; про продаж частки статутного капіталу товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_10, про звільнення з посади директора товариства ОСОБА_7, про призначення на посаду директора товариства ОСОБА_10, про зміну місцезнаходження товариства. 25 серпня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 11, на яких прийнято рішення про припинення товариства за рішенням власника. Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2015 року у справі № 910/2932/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено частково: визнано недійсними рішення, прийняті загальними зборами засновників ТОВ «Укоінвест» від 12 грудня 2014 року, оформлені протоколом № 3 (про звільнення ОСОБА_3 із посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП з 12 грудня 2014 року). Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року, задоволено позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест»: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 6 (про виключення ОСОБА_3 зі складу учасників ТОВ «Укоінвест») і від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»). Постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15 у частині визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлених протоколом № 10 скасовано, в цій частині справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення залишено без змін. Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2016 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 в частині, переданій на новий розгляд, задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»). Рішенням Господарського суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року у справі № 925/1761/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2016 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна) та протоколом від 25 серпня 2015 року № 11 (про припинення товариства за рішенням власника). Рішенням Господарського суду Черкаської області від 25 лютого 2016 року у справі № 925/2026/15 позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсним рішення загальних зборів ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 5 (про продовження діяльності товариства на підставі модельного статуту). Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року у справі № 761/4531/15-ц позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» про поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково: змінено дату та підставу звільнення ОСОБА_3 із 12 грудня 2014 року на 22 жовтня 2015 року та визнано його звільненим з посади директора на підставі ч. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією підприємства; стягнуто 26 999,70 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 липня 2016 року у справі № 761/4531/15-ц рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поновлення на посаді скасовано, у цій частині прийнято нове рішення про поновлення ОСОБА_3 на посаді директора ТОВ «Укоінвест» із 12 грудня 2014 року. Відмовляючи у задоволенні позову, у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оспорюваний договір містить усі істотні умови, необхідні для такого виду договорів, його вчинено з дотриманням передбаченої законодавством форми, договір виконано сторонами, право власності на нерухоме майно зареєстровано за покупцем. З огляду на положення ст. 241 ЦК у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину. Наявність судових рішень, на які послався позивач в обґрунтування своїх вимог, не є підставою для визнання недійсним Договору, оскільки такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення, а питання дійсності чи недійсності оспорюваного правочину згідно з положеннями ст. 215 ЦК має вирішуватися судом з огляду на обставини, які мали місце в момент його вчинення. Таким чином, Договір був укладений від імені продавця (ТОВ «Укоінвест») уповноваженою на те особою і не суперечить положенню ч. 2 ст. 203 ЦК. Позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності станом на час укладення Договору обставин, з якими законодавство пов’язує недійсність оспорюваного правочину. Укладення Договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та на управління ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном, а визнання у судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою було укладено Договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не спростовує факту законності дій керівника товариства та уповноваженої ним особи щодо виконання дійсного на той час рішення загальних зборів. Разом із тим у справі № 911/2710/14 за позовом учасника товариства про визнання недійсними рішення загальних зборів цього товариства про продаж нерухомого майна і договорів купівлі-продажу цього майна, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсним рішення загальних зборів про виключення позивача, якому належить 70 % статутного капіталу, зі складу учасників товариства. Відтак проведення загальних зборів, на яких вирішувалося питання про продаж майна товариства (які відбулися після виключення позивача зі складу учасників), без повідомлення та участі позивача позбавляє його майнових прав у діяльності та управлінні товариством. Оспорювані загальні збори учасників товариства проведено за відсутності належного кворуму, вони не мали права приймати будь-яких рішень, тому рішення неповноважних зборів, оформлені протоколом, слід визнати недійсними. Під час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу майна від імені товариства діяв директор на підставі рішення неповноважних зборів учасників, що призвело до порушення прав позивача як учасника товариства та є підставою для визнання недійсними цих договорів. У справі № 910/28084/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про визнання договору купівлі-продажу недійсним суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Між позивачем як продавцем і відповідачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна. Від імені продавця договір підписано особою на підставі довіреності, виданої директором товариства-продавця, не уповноваженим на такі дії зборами учасників, як це передбачено статутом товариства, оскільки рішення загальних зборів учасників товариства-продавця, яким директору було надано такі повноваження, визнано в судовому порядку недійсним. Відтак, директор позивача не мав достатнього обсягу повноважень на вчинення оспорюваного договору, а отже і не міг надати відповідні повноваження іншій особі. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень ст. 92 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 ЦК). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК). Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами. Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням приписів ст.ст. 203, 215 ЦК дає підстави для висновку, що договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначено повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення у подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи були відсутні чи обмежені. У справі, яка розглядається, суди, встановивши, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», зокрема, оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна та зобов’язання директора товариства на надання відповідних повноважень представникові для його укладення), дійшли передчасного висновку, що такі обставини не є підставою для визнання недійсним Договору, мотивуючи це тим, що такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення. Крім того, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, у тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною 3 ст. 92 ЦК передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Тобто для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим ч. 3 ст. 92 ЦК встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 ЦК). Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Отже, сам факт визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Проте такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. У справі, яка розглядається, установивши, що оспорюваний правочин укладено між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, виданої директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7, і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7, суди зазначеній обставині оцінки не надали, не проаналізували поведінку покупця (ТОВ «Саломандри») за оспорюваним правочином: чи діяв покупець при укладенні Договору добросовісно і розумно; чи є обґрунтовані підстави для висновку, що участь ТОВ «Саломандри» в укладенні Договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення ТОВ «Укоінвест» майна, не перевірили установчих документів продавця і покупця з метою встановлення обставин, з якими закон пов’язує визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень для третьої особи, що необхідно для правильного застосування положень ст. 92 ЦК. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, на які посилається суб’єкт звернення в обґрунтування заяви про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції допустив неоднакове і неправильне застосування норм матеріального права, а тому ухвалені судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 скасувати. Справу № 910/31610/15 передати на розгляд до Господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 12 липня 2017 року № 3-537гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CD6009C2456CC647C2258161004C58C1
  11. ВСУ указал на возможность отказа к принуждению заключения договора на эксплуатацию железнодорожного подъездного пути в случае, если пути находятся в ненадлежащем состоянии. Однако на мой взгляд ВСУ вышел за свои полномочия и стал оценивать доказательства, что не входит в компетенцию суда. Это один из примеров неправосудных решений.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: приватного акціонерного товариства «Колос.» – ОСОБА_1 товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» – ОСОБА_2 публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» (далі – ТОВ «Березовка») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Колос.» (далі – ПрАТ «Колос.») до ТОВ «Березовка», третя особа – публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця»), про спонукання до укладення договору, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року ПрАТ «Колос.» звернулося до суду із зазначеним позовом, в якому просило визнати укладеним між сторонами договір про експлуатацію залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника, до складу якого входить, зокрема, залізнична гілка (залізнична під’їзна колія), експлуатація та подача вагонів на яку здійснюється на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і державним підприємством «Південна залізниця» (далі – ДП «Південна залізниця»). Сполучення залізничної гілки позивача із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, яка перебуває у власності ТОВ «Березовка», у зв’язку з чим позивач протягом січня – лютого 2016 року звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про користування, однак це питання вирішено не було. Згідно з положеннями статті 181 Господарського кодексу України (далі – ГК) ПрАТ «Колос.» направило ТОВ «Березовка» підписаний позивачем проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії у двох примірниках (лист від 22 квітня 2016 року № 410). У відповідь ТОВ «Березовка» листом від 05 травня 2016 року № 01-05 повідомило про неможливість надання залізничної під’їзної колії в експлуатацію третім особам. Оскільки належна ПрАТ «Колос.» під’їзна колія примикає до під’їзної колії відповідача, позивач не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через спірну залізничну під’їзну колію. ТОВ «Березовка» ухиляється від укладання договору, чим порушує права та законні інтереси позивача. Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року, позов ПрАТ «Колос.» задоволено. Визнано укладеним між ПрАТ «Колос.» і ТОВ «Березовка» договір про експлуатацію під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача, на умовах, викладених у резолютивній частині рішення. Постановою Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року зазначені судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/2130/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Березовка», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 179, 181, 187 ГК, пункту 73 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 (далі – Статут залізниць України), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до Вищого господарського суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 березня 2008 року у справі № 10/700-06, від 17 березня 2010 року у справі № 37/24, від 07 червня 2011 року у справі № 13/181(2010), в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Березовка» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПрАТ «Колос.» є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника загальною площею 11 740,2 кв. м, розташованого за адресою: Харківська область, Дергачівський район, смт Пересічна, вулиця Центральна, 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 17 лютого 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Пересічанської селищної ради від 16 лютого 2012 року № 22. Згідно з доповненням до свідоцтва про право власності до складу маслоекстракційного заводу входить, зокрема, залізнична гілка – залізнична під’їзна колія, технічні характеристики якої визначено в технічному паспорті залізничної під’їзної колії ПрАТ «Колос.» по станції Шпаківка Південної залізниці й технічному паспорті на з/д гілку смт Пересічна, вулиця Центральна, 1. Відповідно до розділу 2 технічного паспорту колійне господарство позивача складається із чотирьох колій №№ 1, 2, 3, 4 із п’ятьма стрілочними переводами; розгорнута довжина під’їзної колії становить 892,75 п. м; на колії № 1 установлено тензометричні двоплатформні 150-тонні ваги для статистичного повагонного (повізково) зважування продуктивних вантажів в односторонньому і двосторонньому напрямках; на заводі експлуатується маневровий тепловоз, який є власністю позивача та обслуговується змінними машиністами тепловоза і складачем поїздів позивача. На виконання Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 року № 644, та пунктів 64–77 Статуту залізниць України на залізничну гілку складено Інструкцію про порядок обслуговування і організації руху на під’їзній колії ПрАТ «Колос.», яка примикає по станції Шпаківка Південної залізниці, та місцеву інструкцію про порядок виїзду локомотива промислового підприємства ПрАТ «Колос.» та пересування по коліях станції Шпаківка відокремленого підрозділу «Харківська дирекція залізничних перевезень» ДП «Південна залізниця». Експлуатація під’їзної колії ПрАТ «Колос.», подача і забирання вагонів здійснюються на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і ДП «Південна залізниця». ТОВ «Березовка» є власником під’їзних залізничних колій загальною довжиною 5 024,8 п. м, розташованих за адресою: Харківська область, Дергачівський район селище Березівське, вулиця Березівська, 1б, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 08 жовтня 2013 року, реєстровий № 4197; право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 жовтня 2013 року. Відповідно до розділу 1 технічного паспорту під’їзної залізничної колії ТОВ «Березовка» на станції Шпаківка Південної залізниці загальна довжина під’їзної колії становить 4 972,3 м, до складу якої входить, зокрема, під’їзна ходова залізнична колія 1, до якої примикає під’їзна залізнична колія ПрАТ «Колос.» стрілками № 1 і № 2, що є власністю позивача. Під’їзна колія ПрАТ «Колос.» безпосередньо не з’єднана із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, тому сполучення із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, що належить на праві власності ТОВ «Березовка». У листі від 22 січня 2016 року № 50 ПрАТ «Колос.» запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення прямого договору (оренди, сервітуту тощо). ТОВ «Березовка» у листі від 05 лютого 2016 року № 1-02 відмовило ПрАТ «Колос.» в укладенні договору у зв’язку з відсутністю, на думку відповідача, внутрішньої волі позивача на укладення будь-якого договору щодо користування залізничною під’їзною колією. У листі від 10 лютого 2016 року № 68 ПрАТ «Колос.» повторно запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення відповідного договору, однак на зазначену пропозицію відповідач не відреагував. ПрАТ «Колос.» у листі від 22 квітня 2016 року № 410 запропонувало повторно укласти відповідний договір і на підставі статті 181 ГК направило ТОВ «Березовка» проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії, підписаний позивачем, у двох примірниках. У листі від 05 травня 2016 року № 01-05 ТОВ «Березовка» повідомило ПрАТ «Колос» про те, що ним розпочато ремонтні роботи під’їзної залізничної колії, тому цей об’єкт тимчасово не придатний для надання у користування третім особам. Після завершення ремонтних робіт ТОВ «Березовка» планує розпочати фінансово-господарську діяльність, пов’язану зі значним товарооборотом на цьому об’єкті, що також унеможливить надання його у користування третім особам. У разі зміни напряму фінансово-господарської діяльності ТОВ «Березовка» у майбутньому ПрАТ «Колос» першочергово буде повідомлено про можливість надання цього об’єкта в експлуатацію. Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 15, 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 179, 181, 187 ГК, Закону України «Про залізничний транспорт», пунктів 64, 71, 73 Статуту залізниць України, Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, мотивовано тим, що оскільки власники залізничних під’їзних колій здійснюють транспортне обслуговування підприємств, і їх залізничні під’їзні колії з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, укладання власником під’їзної колії договору про транспортне обслуговування підприємств – контрагентів є обов’язковим. Позивач за умовами експлуатації власної залізничної під’їзної колії та за відсутності іншої (власної) залізничної під’їзної колії, з’єднаної із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через залізничну під’їзну колію, належну відповідачеві, а ухилення останнього від укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії унеможливлює реалізацію позивачем права власності на об’єкти залізничної інфраструктури, які входять до складу маслоекстракційного заводу, та здійснення господарської діяльності; Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах дійшов висновків про те, що: – у справі № 10/700-06 суд касаційної інстанції залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про встановлення на користь позивача безоплатного та безстрокового сервітуту щодо належної відповідачеві ділянки залізничної під’їзної колії з тих підстав, що позивач є підприємством, яке забезпечує споживачів скрапленим газом, тому без використання під’їзної колії відповідача, до якої примикає під’їзна колія, що використовується позивачем, останній позбавлений можливості отримати залізничні цистерни із скрапленим газом на свою під’їзну колію. Також суд зазначив, що пункт 73 Статуту залізниць України не є імперативною нормою, і не забороняє сторонам у разі, коли вони не скористалися передбаченою цією нормою можливістю укласти договір про розрахунки, пов’язані з амортизацією та утриманням під’їзної колії, укласти інший договір, передбачений законодавством (оренди, надання послуг, сервітуту, тощо); – у справі № 37/24 суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 179, 181, 187 ГК, залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про спонукання відповідача укласти договір поставки природного газу з тих підстав, що нормативні акти, якими обґрунтовано позовні вимоги, не встановлюють обов’язку відповідача укладати відповідний договір, а тим більше у редакції і на умовах, запропонованих позивачем; відповідач не є монополістом у сфері постачання природного газу для потреб населення, а укладення такого договору не засноване на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання; – у справі № 13/181(2010) суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 179, 181, 187 ГК, залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про зобов’язання відповідача укласти договір про відшкодування витрат на технічне обслуговування зовнішніх газопроводів і споруд, із тих підстав, що за законом можливе спонукання до укладення договору за рішенням суду за умови виникнення переддоговірного спору з таких підстав: укладення договору необхідно у сфері державних закупівель; обов’язковість укладення договору прямо передбачена законом; укладення договору випливає із попереднього договору; укладення договору передбачене будь-яким іншим договором; укладення договору випливає з умов мирової угоди, затвердженої судом. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 187 ГК спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. Відповідно до загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання, визначених статтею 179 ГК, майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями (частина перша статті 179 ГК). Частиною шостою цієї статті передбачено, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про спонукання відповідача до укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії. Законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України «Про транспорт», «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», «Про залізничний транспорт», Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України (стаття 3 Закону України «Про залізничний транспорт»). Порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під'їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту регламентовано Статутом залізниць України. Згідно з пунктом 64 Статуту залізниць України до залізничних під’їзних колій належать колії, що з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, підприємцям, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності (далі – підприємство). Під’їзні колії призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування. За змістом пункту 73 цього Статуту порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або залізничні колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються без участі залізниці, безпосередньо між контрагентами і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія. Відповідальність перед залізницею за користування вагонами контрагентом, збереження вантажів та вагонів несе підприємство, якому належить залізнична під’їзна колія. Розрахунки, пов’язані з амортизацією залізничних під’їзних колій, за участь контрагента у ремонті та утриманні колії у всіх випадках здійснюються безпосередньо між підприємством і його контрагентом. Аналогічні положення наведено і в пункті 2.7 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, відповідно до якого для під’їзних колій, які обслуговуються власними локомотивами, порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються безпосередньо між контрагентом і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія, без участі залізниці. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що оскільки залізничні під’їзні колії, з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування, то відносини щодо транспортного обслуговування між підприємством, якому належать ці залізничні під’їзні колії, та контрагентами – підприємствами, що мають у межах цієї залізничної під’їзної колії свої залізничні колії, які до неї примикають, оформлюються відповідним договором. У разі виникнення ускладнення у договірному процесі як у вигляді ухилення або відмови в укладенні договору в цілому, так і у вигляді непогодження його окремих умов, можливість звернення до суду з метою вирішення такого спору між контрагентами прямо передбачена ГК. Разом із тим за змістом статті 180 ГК істотною умовою господарського договору є, зокрема, предмет договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу (Технічне регулювання у сфері господарювання), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг. Відповідно до пункту 1.1 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій під’їзні колії з усіма спорудами і пристроями, локомотиви і вагони повинні утримуватися в повній справності згідно з чинними Правилами технічної експлуатації (ПТЕ) залізниць України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 16 січня 1995 року № 27, і ПТЕ підприємств. У справі, яка розглядається, відповідач, заперечуючи проти позову, упродовж розгляду справи в усіх судових інстанціях посилався на те, що належна йому залізнична під’їзна колія перебуває у непридатному для експлуатації стані, на підтвердження чого надано ряд документів, зокрема акт комісії обстеження залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» від 17 листопада 2015 року, договір підряду від 17 березня 2016 року № 1703/2016 щодо проведення ремонтних робіт залізничної під’їзної колії, укладений між ТОВ «Березовка» і ПП «Владікос». На зазначені обставини відповідач звертав увагу позивача і в листі від 05 травня 2016 року № 01-05. Крім того, позивачем надано витяг від 15 серпня 2016 року із кримінального провадження № 12016220280000735, який містить інформацію про те, що у березні 2016 року невстановленими особами демонтовано колії станції Шпаківка на території Пересічанської селищної ради Дергачівського району Харківської області. Отже, суд визнав укладеним договір щодо експлуатації належної відповідачеві залізничної під’їзної колії, умови якого породжують для відповідача певні зобов’язання, які відповідно до вимог статті 193 ГК повинні виконуватися належним чином. Проте вирішуючи спір, суди всіх інстанцій на зазначені вимоги чинного законодавства уваги не звернули, оскільки з урахуванням особливого статусу спірного об’єкта (об’єкт залізничної інфраструктури) не з’ясували технічного стану спірної залізничної під’їзної колії і можливості її експлуатації у подальшому згідно з умовами договору, визнаного укладеним за рішенням суду. Тобто, суди належним чином не з’ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, не дав відповідної правової оцінки запереченням відповідача та наданим ним доказам. За таких обставин висновки судів усіх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову є передчасними, тому ухвалені судові рішення у справі, яка розглядається, підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 скасувати, справу передати на розгляд до Господарського суду Харківської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 12 липня 2017 року № 3-480гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67029ABDB6D9DA65C2258161004C3336
  13. ВСУ указал, что решение требований о возмещении имущественного и морального вреда решается судом в одинаковом порядке в постановлении, что принимается в соответствии с ч. 1 ст. 12 Закона № 266/94-ВР " О порядке возмещения ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов, осуществляющих оперативно-розыскную деятельность, органов досудебного расследования, прокуратуры и суда". При этом такое дело должен рассматривать суд рассмотревший дело по первой инстанции. .
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Вус С.М., Гуменюка В.І., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Школярова В.Ф, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа – Святошинський районний суд м. Києва, про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, в с т а н о в и л и: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 28 лютого 2007 року о 07 год. 50 хв. він був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві. 2 березня 2007 року йому було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з 28 лютого по 25 жовтня 2007 року він незаконно перебував під вартою. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року його було виправдано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року цей вирок залишено без змін. Позивач зазначав, що порушена відносно нього кримінальна справа є виключною за характером допущених порушень права на захист, нез’ясованістю її обставин та однобічною оцінкою наявних доказів. Йому були створені штучні процесуальні перешкоди, спрямовані на порушення його права на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним та неупередженим судом. З 28 лютого 2007 року по 16 січня 2014 року він був позбавлений конституційного права на роботу у зв’язку з відстороненням його від посади на підставі незаконного затримання при черговому в’їзді в Україну у відрядження. Саме незаконне застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі м. Києва, потім підписка про невиїзд та постійне кримінальне переслідування в суді, позбавило його можливості повернутись на роботу до Республіки Білорусь, де він працював до затримання, внаслідок чого він не отримав заробітну плату в розмірі 610 тис. 791 грн 69 коп. та частку у статутному фонді Господарського товариства з іноземними інвестиціями «Інтерагро», що становила 94 тис. 500 доларів США. Усі дії з надання юридичної допомоги здійснювала його дружина ОСОБА_2, обов’язковість перебування якої на території України була зумовлена тим, що вік та стан його здоров’я вимагали постійного надання правової допомоги, що змусило її звільнитися з посади директора ТОВ з іноземними інвестиціями «Інтерагро» та знаходитись разом з ним у м. Києві, у зв’язку із чим позивач просив стягнути 633 тис 848 грн. 37 коп. як суму сплати за юридичні послуги, що дорівнює втраченому заробітку ОСОБА_2. Унаслідок тривалого судового слідства та обрання йому запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, відсутності житла на території України він змушений був наймати житло за АДРЕСА_1, тому витрати, понесені ним згідно з договором оренди в сумі 117 тис. грн, позивач також просив стягнути на свою користь. У зв’язку з незаконним перебуванням під слідством та судом на території України він змушений був укласти угоду зі сторонніми особами для здійснення догляду за його хворими батьками, понесені витрати за договором у сумі 13 тис. 800 доларів США позивач також просив визначити до стягнення. Унаслідок кримінального переслідування були порушені його конституційні права на захист, доступ до суду, повагу гідності, свободу та особисту недоторканість, що призвело до незаконного порушення кримінальної справи, незаконного затримання і застосування до нього запобіжного заходу тримання під вартою та підписки про невиїзд. Тривалі страждання призвели до виникнення додаткового захворювання на серці, зокрема брадикардії, що потребує негайного оперування для відновлення стану його здоров’я. Крім того, додаткових моральних страждань ОСОБА_1 зазнав внаслідок втрати роботи та житла на території Республіки Білорусь, поширення відносно себе неправдивої інформації щодо вчинення кримінального правопорушення, неможливості виїхати до Республіки Білорусь до своїх батьків під час їх хвороби, та на поховання матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач просив стягнути на свою користь моральну шкоду у розмірі 5 млн 300 тис грн та 35 тис. доларів США. Посилаючись на зазначені обставини та на право на відшкодування шкоди, завданої йому незаконним затриманням, застосуванням запобіжного заходу, притягненням до кримінальної відповідальності та засудженням, на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», ОСОБА_1 просив відшкодувати завдану йому шкоду за рахунок коштів державного бюджету. Згідно із Законом № 4652-VI від 13 квітня 2012 року в назву зазначеного закону внесено зміни: слова «органів дізнання, досудового слідства» замінено словами «органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування». Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 350 тис. грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статей 12, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон № 266/94-ВР). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2010 року та 31 березня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою слідчого слідчого відділу Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві від 16 травня 2005 року ОСОБА_1 було притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі № 58-0907 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України. 28 лютого 2007 року о 7 год. 50 хв. позивач був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві. 2 березня 2007 року позивачу було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України, в подальшому відносно позивача було обрано міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року позивача було визнано винним у вчинені злочину передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України та призначено покарання у вигляді одного року трьох місяців та 24 днів обмеження волі. Цим вироком було змінено міру запобіжного заходу із тримання під вартою в слідчому ізоляторі № 13 м. Києва Державного департаменту України з питань виконання покарань до вступу вироку у законну силу на підписку про невиїзд з постійного місця проживання та звільнено позивача з-під варти із залу суду негайно. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2010 року вирок Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів. 14 жовтня 2011 року прокуратурою Святошинського району м. Києва відносно позивача було змінено пред’явлене обвинувачення за частиною четвертою статті 191 КК України на обвинувачення за частиною другою статті 367 цього Кодексу. Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року кримінальну справу за обвинуваченням позивача за частиною другою статті 367 КК України було направлено прокурору Святошинського району м. Києва для проведення додаткового розслідування. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 червня 2012 року постанову Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до цього ж суду в іншому складі суддів. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року, ОСОБА_1 у пред’явленому обвинуваченні визнано невинним і виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину, передбаченого частиною першою статті 191 КК України. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу було спричинено моральної шкоди, розмір якої відповідно до частин другої, третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР має становити не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині стягнення втраченого заробітку внаслідок незаконних дій та витрат за надання юридичної допомоги, суд керувався тим, що їх відшкодування передбачено законом, у зв’язку з чим 28 березня 2014 року Святошинський районний суд м. Києва направив ОСОБА_1 повідомлення про його право звернутися до суду з вимогою про визначення розміру шкоди в розмірах і в порядку, передбачених Законом № 266/94-ВР. Відповідну заяву ОСОБА_1 не подав, однак не втратив такої можливості. У решті позовних вимог суд виходив із їх недоведеності. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 31 березня 2011 року, на яку у своїй заяві посилається ОСОБА_1, суд виходив з того, що відповідно до статей 12, 13 Закону № 266/94-ВР вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконним засудженням особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок, вирішує суд, який розглядав справу у першій інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди. Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР). Частинами першою та другою статті 12 Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду – до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону № 266/94-ВР). Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Питання відшкодування моральної шкоди, що передбачено частиною 1 статті 13 Закону № 266/94-ВР, за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, який залишився поза увагою суду. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 з дотриманням вищезазначених вимог закону подав до Святошинського районного суду м. Києва заяву про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним засудженням. До заяви долучив копію виправдувального вироку, постановленого цим же судом. Лише та обставина, що ОСОБА_1 зазначив, що це позовна заява, не давала можливості Святошинському районному суду м. Києва нехтувати вимогами закону, безпідставно залишати її без руху та, всупереч вимогам Закону № 266/94-ВР, вирішувати питання про зміну підсудності. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». Солом’янський районний суд м. Києва не є судом, який визначено Законом № 266/94-ВР для вирішення спірного питання. Крім того, вирішуючи його по-суті, суд також проігнорував вимоги Закону № 266/94-ВР та Положення, безпідставно відмовивши у вирішенні вимог щодо відшкодування майнової шкоди з посиланням на те, що з такими вимогами ОСОБА_1 не звертався. З вищенаведеного вбачається, що вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищезазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати для розгляду до Святошинського районного суду м. Києва. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: С.М. Вус В.І. Гуменюк Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк М.Є. Короткевич Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16 Положеннями частин 1, 2, 7 статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР). Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Отже, вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із ч. 1 ст. 12 Закону № 266/94-ВР. Постанова від 24 квітня 2017 року № 6-2885цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E8878B584E6F44CC2258160004A4A4C
  15. В данном случае ВСУ выступал как суд апелляционной инстанции и указал, что в случае удовлетворения отвода (самоотвода) судьи, рассматривающего дело единолично, административное дело рассматривается в том же административном суде другим судьей, который определяется в порядке, установленном настоящим Кодексом (часть первая статьи 32 КАС). Анализ указанных норм права дает основания для вывода о том, что к решению судьей заявления об отводе этот судья не может совершать какие-либо иные процессуальные действия, связанные с дальнейшим движением заявления. Таким образом появилась возможность заявлять отвод до открытия производства по делу в любой из юрисдикций.