ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    6 897
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    100

ANTIRAID last won the day on March 26

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

1 718 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

74 992 просмотра профиля
  1. Финсоветник по сделке с липецкой Рошен раскрыл детали продажи актива: Группа ICU выступала… https://t.co/Aruu3hIROt #antiraid #антирейд

  2. Правові позиції щодо необхідності звільнення споживачів від сплати судового збору викладено в таких ухвалах Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних та криминальних справ: - від 01 березня 2017 року у справі № 465/4917/15-ц, ЄДРСР № 65066936, - від 22 лютого 2017 року у справі № 753/16764/16-ц, ЄДРСР № 65038924, - від 15 лютого 2017 року у справі № 522/7388/16-ц, ЄДРСР № 65038773, - від 15 лютого 2017 року у справі № 739/16734/15-ц, ЄДРСР № 65009198, - від 08 лютого 2017 року у справі № 760/285/16-ц, ЄДРСР № 64855821, - від 01 лютого 2017 року у справі № 404/6390/15-ц, ЄДРСР № 64739928, - від 21 грудня 2016 року у справі № 470/264/16-ц, ЄДРСР № 63583267, - від 21 грудня 2016 року у справі № 756/5020/16-ц, ЄДРСР № 63715829, - від 14 грудня 2016 року у справі № 755/5357/16-ц, ЄДРСР № 63511537, - від 07 грудня 2016 року у справі № 705/1121/15-ц, ЄДРСР № 63511213, - від 23 листопада 2016 року у справі № 761/38395/14-ц, ЄДРСР № 62960589, - від 16 листопада 2016 року у справі № 310/2636/16-ц, ЄДРСР № 62881167, - від 16 листопада 2016 року у справі № 761/23294/15-ц, ЄДРСР № 62849071, - від 16 листопада 2016 року у справі № 757/8774/15-ц, ЄДРСР № 63049591, - від 16 листопада 2016 року у справі № 362/5568/15-ц, ЄДРСР № 62787780, - від 09 листопада 2016 року у справі № 761/38469/15-ц, ЄДРСР № 62754415, - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/931/15-ц, ЄДРСР № 62662351, - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/183/16-ц, ЄДРСР № 62524555, - від 02 листопада 2016 року у справі № 522/1423/16-ц, ЄДРСР № 62524789, - від 02 листопада 2016 року у справі № 755/16234/15-ц, ЄДРСР № 62524791, - від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1663/16-ц, ЄДРСР № 62524728, - від 26 жовтня 2016 року у справі № 208/1109/15-ц, ЄДРСР № 62524532, - від 19 жовтня 2016 року у справі № 758/8916/15-ц, ЄДРСР № 62202025, - від 19 жовтня 2016 року у справі № 757/29939/14-ц, ЄДРСР № 62136645, - від 05 жовтня 2016 року у справі № 401/3274/15-ц, ЄДРСР № 62319259, - від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/627/16-ц, ЄДРСР № 61905929, - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1606/15-ц, ЄДРСР № 61922130, - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1640/15-ц, ЄДРСР № 61830402, - від 21 вересня 2016 року у справі № 342/1094/15-ц, ЄДРСР № 61690155, - від 21 вересня 2016 року у справі № 289/1895/15-ц, ЄДРСР № 61558985, - від 21 вересня 2016 року у справі № 325/1728/15-ц, ЄДРСР № 61559005, - від 21 вересня 2016 року у справі № 752/7597/15-ц, ЄДРСР № 61494909, - від 14 вересня 2016 року у справі № 759/18939/15-ц, ЄДРСР № 61426127, - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/1061/15-ц, ЄДРСР № 61398588, - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/34/16-ц, ЄДРСР № 61387042, - від 09 вересня 2016 року у справі № 753/16296/14, ЄДРСР № 61197556, - від 07 вересня 2016 року у справі № 565/1617/15-ц, ЄДРСР № 61205518, - від 27 липня 2016 року у справі № 398/1672/15-ц, ЄДРСР № 59350852, - від 20 липня 2016 року у справі № 565/559/15-ц, ЄДРСР № 59141887, - від 06 липня 2016 року у справі № 344/15371/15-ц, ЄДРСР № 58850785, - від 22 червня 2016 року у справі № 289/95/16-ц, ЄДРСР № 58763623, - від 15 червня 2016 року у справі № 521/12056/15-ц, ЄДРСР № 58489512, - від 08 червня 2016 року у справі № 524/3876/15-ц, ЄДРСР № 58400019, - від 25 травня 2016 року у справі № 520/16633/14-ц, ЄДРСР № 58045384, - від 18 травня 2016 року у справі № 405/7915/15-ц, ЄДРСР № 58045164, - від 18 травня 2016 року у справі № 565/1557/15-ц, ЄДРСР № 57871292, - від 27 квітня 2016 року у справі № 756/13114/15-ц, ЄДРСР № 57616538, - від 27 квітня 2016 року у справі № 753/22632/15-ц, ЄДРСР № 57462898. За цю добірку велика подяка форумчанину 0720. У разі наявності нових ухвал прошу доповнювати у цій темі.
  3. Сбербанк РФ тестирует идентификацию клиентов по селфи: Сбербанк ведет разработку и тестирование… https://t.co/qUAPbK6U8c #antiraid #антирейд

  4. 3.5. Ненадання декларантом додатково витребуваних митницею документів та підстави для коригування заявленої митної вартості товарів Відповідно до частин другої, п’ятої статті 266 Митного кодексу України 2002 року основним методом визначення митної вартості товарів, які імпортувалися до України, був метод визначення митної вартості товарів за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); при цьому кожний наступний метод застосовувався, якщо митна вартість товарів не могла бути визначена шляхом застосування попереднього методу. Надаючи тлумачення цим положенням, Верховний Суд України у справі № 2а-18673/09/0570, провадження № 21-262а12, погодився з позицією Вищого адміністративного суду України про те, що «ненадання декларантом запитуваних митним органом документів, за відсутності обґрунтування неможливості визначення митної вартості товару за першим методом, не є достатнім для висновку про наявність підстав для застосування митним органом іншого методу визначення митної вартості» (постанова від 11 вересня 2012 року, ЄДРСР – 26347525). Разом із тим у практиці адміністративних судів зустрічається протилежна позиція. Так, у справі № 812/9855/13-а Донецький апеляційний адміністративний суд зазначив, що «оскільки ТОВ не надано запитувані митницею документи для підтвердження правильності зазначеної митної вартості товару, то митний орган відповідно до митного законодавства обґрунтовано прийняв картки відмови та визначив митну вартість товару відповідно до ст. 64 Митного кодексу України, тобто за резервним методом» (ухвала від 5 травня 2014 року, ЄДРСР – 38644329). Наведена ухвала суду була залишена у силі Вищим адміністративним судом України (ухвала від 20 серпня 2015 року, ЄДРСР – 48900020). Із цієї позиції випливає, що факт ненадання декларантом додатково витребуваних митницею документів (без дослідження наявності чи відсутності перешкод для застосування основного методу визначення митної вартості товарів) є достатньою підставою для коригування заявленої митної вартості за другорядним методом. У зв’язку з наведеним варто зазначити, що частини друга, третя статті 57 МКУ містять такі положення: основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод – за ціною договору (вартість операції); кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу. Наведені положення аналогічні положенням статті 266 Митного кодексу України 2002 року, що, на нашу думку, дає підставу продовжувати застосовувати викладену позицію Верховного Суду України в умовах правового регулювання, запровадженого МКУ. Таким чином, ненадання декларантом запитуваних митним органом документів, за відсутності обґрунтування неможливості визначення митної вартості товару за першим методом, не є достатньою підставою для застосування митним органом іншого методу визначення митної вартості. Недотримання адміністративними судами цієї правової позиції Верховного Суду України загрожуватиме принципу правової визначеності. 3.6. Обов’язок доведення того, що пов’язаність між продавцем та покупцем вплинула на митну вартість задекларованого товару Відповідно до частини дванадцятої статті 58 МКУ той факт, що продавець і покупець пов'язані між собою особи, сам собою не може бути підставою для розгляду вартості операції як неприйнятної. У таких випадках необхідно розглянути обставини продажу та прийняти вартість операції за умови, що взаємовідносини покупця і продавця не вплинули на ціну оцінюваних товарів. Згідно з частиною тринадцятою статті 58 МКУ за наявності достатніх підстав вважати, що відносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 МКУ, вплинули на ціну оцінюваних товарів, орган доходів і зборів повинен надати декларанту або уповноваженій ним особі свої письмові обґрунтування, що такий вплив мав місце. За змістом частини чотирнадцятої статті 58 МКУ у разі відсутності обґрунтувань з боку органу доходів і зборів необхідно вважати, що взаємовідносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 МКУ, не вплинули на ціну оцінюваних товарів. На основі наведених положень МКУ судом касаційної інстанції сформована позиція про те, що тягар доказування факту впливу пов’язаності продавця і покупця на митну вартість товару покладається на орган доходу і зборів. Так, у справі № 809/1612/14 Вищий адміністративний суд України зазначив, що «як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач з продавцем товару (Tarkett GDL S.A. Люксембург) є пов'язаними особами, оскільки обидва безпосередньо або опосередковано контролюються третьою особою відповідно до пункту 4 Угоди про застосування статті VII Генеральної угоди про тарифи й торгівлю 1994 року. Враховуючи те, що Tarkett GDL S.A. (Люксембург) продає оцінюваний товар в Україні тільки позивачу для його виробничих потреб і не здійснює продажі іншим не пов'язаним з ним особам в Україну, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що взаємовідносини покупця і продавця не вплинули на ціну оцінюваних товарів, а тому митний орган зобов'язаний застосувати перший метод визначення митної вартості товару за ціною договору (контакту). В іншому випадку за наявності достатніх підстав вважати, що відносини, зазначені у частині 12 статті 58 МК України, вплинули на ціну оцінюваних товарів, митний орган повинен надати декларанту або уповноваженій ним особі свої письмові обґрунтування, що такий вплив мав місце, а цього, як вже зазначено вище, зроблено не було, що є порушенням частини 12 статті 58 цього Кодексу» (ухвала від 22 вересня 2015 року, ЄДРСР – 51372370). Очевидно, у наведеній позиції суду словосполучення «повинен надати обґрунтування» означає обов’язок органу доходів і зборів довести наявність відповідного впливу. Разом із тим у практиці Вищого адміністративного суду України склалася й інша правова позиція з цього приводу. Зокрема, відповідно до цієї позиції Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у справі № 804/13419/13-а зазначив таке: «Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано доказів того, що існуючий взаємозв'язок між продавцем та позивачем вплинув на заявлену митну вартість товару, не надано доказів й того, що позивачем було отримано від продавця товару будь-яку виняткову знижку, чи інше зменшення звичайної конкурентної ціни. Надані позивачем для митного оформлення документи є достатніми для застосування основного методу визначення митної вартості, а також дозволяють перевірити митну вартість, заявлену декларантом. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення відповідача як протиправного. Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з таких підстав…Відповідно до ч. 18 ст. 58 МК України при продажу товарів між пов'язаними особами вартість операції береться за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів за першим методом, якщо декларант покаже, що така вартість є близькою до вартості однієї з нижчезазначених операцій, яка здійснювалася одночасно або майже одночасно з операцією з оцінюваними товарами: 1) вартості операції при продажу непов'язаним покупцям ідентичних або подібних (аналогічних) товарів для експорту в Україну; 2) митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, визначеної згідно з положеннями статті 62 цього Кодексу; 3) митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, визначеної згідно з положеннями статті 63 цього Кодексу. З аналізу вказаної норми можна зробити висновок, що саме на декларанта було покладено обов'язок доведення того, що заявлена ним митна вартість є близькою до вартості однієї з вищезазначених операцій, яка здійснювалася одночасно або майже одночасно з операцією з оцінюваними товарами. Натомість позивач покладає обов'язок доказування щодо впливу пов'язаності продавця і покупця на вартість товару на Відповідача, що суперечить вищевказаній нормі Митного кодексу України (постанова від 17 липня 2014 року, ЄДРСР – 39961292). Наведене рішення суду апеляційної інстанції було залишене в силі Вищим адміністративним судом України, який до того ж зазначив, що «колегія суддів вказує на обґрунтованість позиції суду апеляційної інстанції щодо правомірності відмови відповідача у митному оформленні товарів за заявленою декларантом митною вартістю за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, оскільки згідно з частиною п'ятнадцятою статті 58 Митного кодексу України декларант не надав відповідачу докази відсутності впливу взаємозв'язку продавця і покупця на ціну, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари (ухвала від 21 січня 2016 року, ЄДРСР – 55346143). При усуненні наведеної розбіжності, на нашу думку, необхідно виходити з того, що частини дванадцята, тринадцята та чотирнадцята статті 58 МКУ, з одного боку, та частина вісімнадцята статті 58 МКУ, з іншого боку, регулюють розподіл обов’язків щодо доказування певних обставин. Водночас згадані частини статті 58 МКУ стосуються різних обставин, які підлягають доказуванню. Так, частини дванадцята, тринадцята та чотирнадцята статті 58 МКУ стосуються такої обставини, як вплив пов’язаності продавця та покупця на ціну оцінюваних товарів. У той час, як частина вісімнадцята статті 58 МКУ стосується такої обставини, як наближеність вартості операції між пов’язаними особами до вартості однієї з відповідних операцій, яка здійснювалася одночасно або майже одночасно з операцією з оцінюваними товарами. При цьому варто визнати, що частина п’ятнадцята статті 58 МКУ дійсно передбачає, що декларант має право відповіді та доказу відсутності впливу взаємозв'язку продавця і покупця на ціну, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари. Проте необхідно підкреслити, що наведене положення закріплює за декларантом право, а не обов’язок. На нашу думку, саме таке тлумачення цього положення забезпечить його несуперечність із частинами дванадцятою, тринадцятою та чотирнадцятою статті 58 МКУ. Отже, обов’язок доведення того, що пов’язаність між продавцем та покупцем вплинув на митну вартість задекларованого товару, лежить на органі доходів і зборів. У разі якщо орган доходів і зборів не справляється із цим обов’язком, то необхідно вважати, що взаємовідносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 МКУ, не вплинули на ціну оцінюваних товарів. 3.7. Право органу доходів і зборів при коригуванні митної вартості посилатися на митну декларацію, яка була подана на виконання рішення про коригування митної вартості, згодом скасованого судом Відповідно до пункту 2 частини другої статті 55 МКУ прийняте органом доходів і зборів письмове рішення про коригування заявленої митної вартості товарів повинно містити, зокрема, наявну в митного органу інформацію, у тому числі щодо митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, яка призвела до прийняття рішення про коригування митної вартості, заявленої декларантом. При коригуванні митної вартості товарів за другорядними методами, передбаченими статями 59, 60 та 64 цього Кодексу, у рішенні обов’язково зазначаються номер та дата митної декларації, яка була взята за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів (пункту 2.1 розділу ІІ Правил заповнення рішення про коригування митної вартості товарів, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 2012 року № 598). Водночас законодавство не визначає, чи дозволяється органу доходів і зборів брати за основу для визначення митної вартості товару митну декларацію, подану на виконання рішення про коригування митної вартості, згодом скасованого судом. З цього правового питання склалася неоднакова судова практика. Так, в одних випадках суди дають на це питання негативну відповідь. Зокрема, у справі № 2а/0570/9144/12 Вищий адміністративний суд України зазначив, що «… колегія суддів погоджується з висновкам судів попередніх інстанцій про неправомірність проведення митної оцінки товару за 6 методом на підставі інформації на товари з подібними характеристиками, митне оформлення яких вже здійснено за ВМД від 07.03.2012 № 807170000/2012/221225, від 14.03.2012 №807170000/2012/221377 із розрахунку 1,77 дол. США за кг, оскільки наведені підстави визначення методу митної вартості товару не передбачені митним законодавством. …Крім того, постановою Донецького окружного адміністративного суду від 12.10.2012 в справі №2а/0570/8383/2012, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 22.01.2013, рішення Харківської обласної митниці про визначення митної вартості товару № 807000003/2012/000595/2 від 02.03.2012, № 807000003/2012/000634/2 від 02.03.2012, № 807000003/2012/000770/2 від 07.03.2012, № 807000003/2012/000791/2 від 07.03.2012, № 807000003/2012/000882/2 від 13.03.2012, № 807000003/2012/000888/1 від 13.03.2012, на підставі яких були оформлені ВМД № 807170000/2012/221104 від 03.03.2012, № 807170000/2012/221105 від 03.03.2012, № 807170000/2012/221225 від 07.03.2012, № 807170000/2012/221221 від 07.03.2012, № 807170000/2012/221375 від 14.03.2012, № 807170000/2012/221377 від 14.03.2012 – скасовані» (постанова від 29 липня 2014 року, ЄДРСР – 39962718). Так само Хмельницький окружний адміністративний суд у справі № 822/3499/14 встановив, що «…відповідачем винесено рішення про коригування митної вартості №400040000/2014/000004/1 від 07.02.2014 та зазначено, що документи, вказані у п.2 ст. 53 Митного кодексу України, містять розбіжності…. Застосовано другорядний резервний метод МК України, і інформація щодо ціни товарів, митне оформлення яких вже здійснено, зокрема МД №400040000/2013/006136 від 12.11.2013, №40004000/2013/006670 (стор. 10-11 справи)». Задовольняючи позов та скасовуючи згадане рішення про коригування митної вартості, цей суд як довід зазначив: «… суд враховує, що рішеннями судів у справах №822/2212/14 та №822/1826/14 вже було дано оцінку МД №400040000/2013/006136 і №40004000/2013/006670, які (МД), в тому числі, стали підставою для застосування до позивача другорядного резервного методу (п. 33 рішення про коригування митної вартості №400040000/2014/000004/1 від 07.02.2014). Відповідно до ухвали ВААС від 23.07.2014 у справі №822/1826/14, залишено в силі постанову ХОАС від 05.06.2014, якою визнано протиправними та скасовані картка відмови у митному оформленні товару № 400040000/2013/00074 від 12 листопада 2013 року та рішення про коригування митної вартості товару від 11 листопада 2013 року № 400040000/2013/000038/1, винесені Хмельницькою митницею Міндоходів митного посту "Славута", тому це не потребує доказування, згідно з вимогами ч. 1 ст. 72 КАС України» (постанова від 17 вересня 2014 року, ЄДРСР – 41028009). Наведена позиція суду першої інстанції була підтримана судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41188691; Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2014 року, ЄДРСР – 42990384). З іншого боку, є підхід, за яким суди дають на згадане правове питання позитивну відповідь, тобто визнають за органом доходів і зборів право брати за основу для визначення митної вартості товару митну декларацію, подану на виконання рішення про коригування митної вартості, згодом скасованого судом. Так, у справі № 805/3827/14 Донецький апеляційний адміністративний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про скасування рішення про коригування митної вартості, як довід зазначив, що «…колегія суддів не приймає посилання позивача на той факт, що рішення про коригування митної вартості та картка відмови за зазначеною декларацією були скасовані постановою Донецького окружного адміністративного суду від 03.03.2014 у справі № 805/1312/14, яка набрала законної сили відповідно до ухвали Донецького апеляційного адміністративного суду від 15.04.2014, виходячи з того, що фактичні дані в справі № 805/1312/14 та в цій справі є різними, рішення митного органу приймались за різними фактами. До того ж, скасування рішення про коригування митної вартості товару у справі № 805/1312/14 не несе жодних правових наслідків щодо спірного рішення, оскільки джерелом інформації стала саме митна декларація, а не рішення митного органу, прийняте за попередній період» (ухвала від 9 липня 2014 року, ЄДРСР – 39727055). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, потрібно врахувати статті 264 та 269 МКУ. Так, відповідно до частини восьмої статті 264 МКУ з моменту прийняття органом доходів і зборів митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. Згідно з частиною другою статті 269 МКУ внесення змін до митної декларації, прийнятої органом доходів і зборів, допускається до моменту завершення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму, а також протягом трьох років з дня завершення їх митного оформлення. Скасування судом рішення про коригування митної вартості означає, що це рішення з моменту свого прийняття не підлягало виконанню, а якщо воно було виконано, то таке виконання підлягає повороту. З огляду на положення частини другої статті 269 МКУ поворот виконання рішення про коригування означатиме внесення змін до митної декларації, якими величина митної вартості товару була зменшена до первісно заявленої декларантом. Проте якщо таких змін не внесено, тобто повороту виконання рішення про коригування не здійснено, то відповідна митна декларація залишається дійсною у незмінному вигляді, посвідчує відповідні юридично значимі факти, у тому числі той факт, що товари було переміщено до України за митною вартістю, відкоригованою органом доходів і зборів. Отже, органи доходів і зборів мають право брати за основу для визначення митної вартості товару митну декларацію, подану на виконання рішення про коригування митної вартості, згодом скасованого судом. Така декларація береться за основу у незміненому вигляді або у зміненому, якщо вона була приведена у відповідність із судовим рішенням, яким було скасовано рішення про коригування. 3.8. Обов’язок органу доходів і зборів навести у рішенні про коригування митної вартості товарів порівняння характеристик оцінюваного товару та характеристик товару, ціна якого взята за основу для коригування митної вартості за одним із другорядних методів Відповідно до частини другої статті 55 МКУ прийняте органом доходів і зборів письмове рішення про коригування заявленої митної вартості товарів повинно містити, зокрема: 1) обґрунтування причин, через які заявлену декларантом митну вартість не може бути визнано; 2) наявну в митного органу інформацію (у тому числі щодо числових значень складових митної вартості, митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, інших умов, що могли вплинути на ціну товарів), яка призвела до виникнення сумнівів у правильності визначення митної вартості та до прийняття рішення про коригування митної вартості, заявленої декларантом; 3) вичерпний перелік вимог щодо надання додаткових документів, передбачених частиною третьою статті 53 цього Кодексу, за умови надання яких митна вартість може бути визнана органом доходів і зборів; 4) обґрунтування числового значення митної вартості товарів, скоригованої органом доходів і зборів, та фактів, які вплинули на таке коригування; Аналіз судової практики засвідчує, що суди по різному підходять до тлумачення цієї норми МКУ. В одному випадку суди стверджують, що при коригуванні митної вартості товарів орган доходів і зборів повинен порівняти характеристики оцінюваного товару та характеристики товару, ціна яких взята за основу для коригування митної вартості за одним із другорядних методів. Так, у справі № 820/8124/14 Вищий адміністративний суд України зазначив таке: «Митним органом необґрунтовано застосовано ціни на товар за відомостями спеціалізованої бази даних Єдиної автоматизованої інформаційної системи Держмитслужби України, оскільки самі собою відомості згаданої системи не містять жодних параметрів, об'єктивно необхідних для судження про схожість, подібність, аналогічність чи ідентичність товарів. Потрібні для такого судження характеристики товару можуть бути з'ясовані лише у спосіб порівняння змісту поданих до митного оформлення документів з документами про властивості раніше імпортованого товару. Проте при прийнятті оскаржуваного рішення митним органом такого порівняння зроблено не було» (ухвала від 1 грудня 2015 року, ЄДРСР – 54172009). У наведеному твердженні суду касаційної інстанції прямо не вказано, що доказом здійснення такого порівняння повинно бути саме рішення про коригування митної вартості. Однак, очевидно, цей доказ є єдино можливим, оскільки МКУ не передбачає іншого документа, в якому орган доходів і зборів був би зобов’язаний давати свої висновки щодо відкоригованої митної вартості оцінюваних товарів. В іншому випадку суди заперечують, що орган доходів і зборів повинен здійснити таке порівняння та викласти зроблені за його результатами висновки у рішенні про коригування митної вартості. Так, у справі № 825/1377/14 позивач на обґрунтування позову про скасування рішення про коригування митної вартості, зокрема, вказав таке: у своїх рішеннях орган доходів і зборів-відповідач зазначив, що в нього наявна цінова інформація на товар заготовки пачок з негофрованого картону (коробки складані) для пакування сигарет митною вартістю 6,68 USD/кг, посилаючись на ВМД № 102040000/2014/045529 від 8 квітня 2014 р., причому не розкриваючи характеристик такого товару, його споживчих властивостей. Відхиляючи цей довід позивача, Чернігівський окружний адміністративний суд вказав, що «прийняте митним органом письмове рішення про коригування заявленої митної вартості товарів містить інформацію, що передбачена ч. 2 ст. 55 МК України. Внесення інформації щодо кількісних, якісних та споживчих характеристик до рішення про визначення митної вартості Митним кодексом України не передбачено» (ухвала від 4 липня 2014 року, ЄДРСР – 39711064). Наведена позиція суду першої інстанції підтримана Київським апеляційним адміністративним судом (ухвала від 13 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41300260). З метою усунення наведеної неоднозначності, на нашу думку, необхідно взяти до уваги обов’язок суб’єкта владних повноважень обґрунтовувати своє рішення, тобто приймати рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (пункт 3 частини третьої статті 2 КАС України). Ключовою обставиною при коригуванні митної вартості за такими другорядними методами, як за ціною договору щодо ідентичних товарів, за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів, на основі віднімання вартості, резервний метод, є обставина ідентичності (подібності, аналогічності) товарів. Відповідно орган доходів і зборів повинен довести обставину ідентичності (подібності, аналогічності) оцінюваних товарів та товарів, ціну яких бере за основу, якщо має намір застосувати один із наведених другорядних методів. Така обставина доводиться саме шляхом порівняння характеристик оцінюваних товарів та товарів, ціна яких береться за основу при коригування митної вартості Таким чином, орган доходів і зборів зобов’язаний навести у рішенні про коригування митної вартості товарів порівняння характеристик оцінюваного товару та характеристик товару, ціна якого взята за основу для коригування митної вартості за такими другорядними методами, як за ціною договору щодо ідентичних товарів, за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів, на основі віднімання вартості, резервний метод. 3.9. Допустимість використання органом доходів і зборів як основи для коригування митної вартості за резервним методом ціни товару, умови поставки якого відрізняються від умов поставки оцінюваного товару Аналіз судової практики показує, що суди неоднаково підходять до вирішення цього правового питання. В одних випадках суди дають на це питання негативну відповідь. Так, у справі № 806/424/13-а Вищий адміністративний суд України зазначив таке: «Щодо посилань митниці на ту обставинну, що митна вартість товарів визначена на підставі даних про подібні (аналогічні) товари, підтвердженням чого є надана Хмельницькою митницею митна декларація від 10.12.2012 №400040000/2012/00736, то слід зазначити таке…. Як вбачається з вантажної митної декларації №101040000/2013/000135 від 08.01.2013, на підставі якої позивачем здійснювалося митне оформлення товару, умовами поставки визначено DDU-Новоград-Волинський. У той же час, згідно з наданою представником митниці ВМД умовами поставки було DAP м.Славута…. Тобто умови поставки у цих випадках були різними, а відтак різною буде їх вартість…. Враховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість рішень митниці» (ухвала від 30 липня 2013 року, ЄДРСР – 32752233). Наведеної позиції касаційного суду дотримуються і суди нижчих інстанцій. Так, у справі № 815/5914/13-а Одеський окружний адміністративний суд вказав, що «крім того, посилення митного органу в спірному рішенні про коригування митної вартості на іншу митну декларацію, як на джерело інформації щодо (подібних) аналогічних товарів, є таким, що не відповідає діючому законодавству з наступних підстав. Перш за все слід відмітити, що порівняльна митна декларація містить інші умови поставки, ніж ті, які відносяться до спірної поставки. Так, у декларації № 500060001/2013/0274459 від 06.07.2013 є посилання на умови поставки CIF (умова за якою право власності на товар переходить до покупця після завантаження товару на судно і продавець несе витрати з доставки товару до судна), у той час як спірна поставка здійснювалася на умовах EXW (самовивіз, всі затрати на транспортування несе покупець). Тобто умови поставки у цих випадках були різними, а тому різною буде їх вартість» (постанова від 7 жовтня 2013 року, ЄДРСР – 34048796). Наведена позиція суду першої інстанції була підтримана Одеським апеляційним адміністративним судом (постанова від 2 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38218995). В інших випадках суди дають позитивну відповідь на викладене вище правове питання, тобто визнають допустимим використання органом доходів і зборів як основи для коригування митної вартості за резервним методом ціни товару, умови поставки якого відрізняються від умов поставки оцінюваного товару. Так, у справі № П/805/38/14 Вищий адміністративний суд України виклав таке мотивування: «Як встановлено судами, відповідачем було застосовано резервний метод, оскільки застосування попередніх методів було неможливо у зв'язку з відсутністю відповідної інформації у митного органу. Щодо посилань позивача на те, що митна вартість за спірною митною декларацією та митною декларацією, яка взята митним органом за основу коригування, мають розбіжності, зокрема: різні умови поставки (DAP та FOB), різні виробники, різні продавці порівнюваних товарів, колегія суддів зазначає таке. Згідно з ч. 1 ст. 64 Митного кодексу України у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом послідовного використання методів, зазначених у статтях 58-63 цього Кодексу, митна вартість оцінюваних товарів визначається з використанням способів, які не суперечать законам України і є сумісними з відповідними принципами і положеннями Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (GAТТ). Митна вартість, визначена згідно з положеннями цієї статті, повинна ґрунтуватися на раніше визнаних (визначених) органами доходів і зборів митних вартостях. При визначенні митної вартості відповідно до цієї статті допускається гнучкість при застосуванні цих методів. Обґрунтована гнучкість у застосуванні таких методів визначення митної вартості відповідає цілям та положенням ст.7 Угоди про застосування Статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (GATT) 1994 року. Тобто при застосуванні резервного методу допускається порівняння цін на товари різних виробників та продавців товару, навіть з різних країн походження товару. Застосування резервного методу та визначення подібності товару з наявною інформацією митниці здійснюється виходячи з основного критерію – коду за Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності. Як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, у спірному випадку митницею здійснено порівняння з кодом УКТЗЕД - 3926 61 00 00, саме тим, який був заявлений позивачем у поданій митній декларації. На цей момент законодавством не передбачено більшої деталізації у визначенні товарів, ніж коду товару на рівні 10 знаків. Крім того, як встановлено судами, порівнювані товари мають подібний опис – «пакет-файл, папка-конверт з пластику», країна походження порівнюваних товарів збігається – КНР (China). При цьому дата митного оформлення, за яким здійснювалося порівняння, є наближеною до дати спірного митного оформлення. При визначенні митної вартості згідно з ціновою інформацією, яка наявна у митниці (станом на день здійснення митного оформлення), береться митна вартість подібного товару, митне оформлення якого збігається або є максимально наближеним до дати поточного (спірного) митного оформлення. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності дій митниці» (ухвала від 12 листопада 2015 року, ЄДРСР – 53971610). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, варто звернути увагу на підпункт «с» пункту 2 статті VII («Оцінка товару для митних цілей») Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ 1947), відповідно до якої якщо дійсна вартість не може бути визначена відповідно до підпункту «b» цього пункту, оцінка для митних цілей повинна ґрунтуватися на найближчому еквіваленті такої вартості, який можна визначити. У свою чергу підпункт «b» цього пункту встановлює, що під «дійсною вартістю» потрібно розуміти ціну, за яку, під час та в місці, визначеними законодавством імпортуючої країни, такий чи подібний товар продається або пропонується до продажу при звичайному ході торгівлі за умов повної конкуренції; у тому ступені, в якому на ціну такого чи подібного товару впливає кількість окремої трансакції, ціна, що розглядається, повинна єдиним способом пов'язуватися або «i» з порівнюваними кількостями, або «ii» з кількостями, не менш сприятливими для імпортерів, ніж ті, в яких більший обсяг товарів продається у торгівлі між країнами експорту та імпорту. Із наведених положень випливає, що оцінку для митних цілей митниця повинна ґрунтувати на найближчому еквіваленті дійсної вартості, якщо дійсну вартість імпортованого товару неможливо визначити за ціною такого ж чи подібного товару. Очевидно, ціна товару, імпортованого за іншими умовами поставки, ніж оцінюваний товар, може вважатися таким найближчим еквівалентом, якщо митниця доведе, що в її розпорядженні немає інформації про ціну товару, поставленого за такими ж умовами поставки, що й оцінюваний товар. Отже, у разі якщо дійсну вартість імпортованого товару неможливо визначити за ціною такого ж чи подібного товару, орган доходів і зборів має право використовувати як основу для коригування митної вартості за резервним методом ціни товару, умови поставки якого відрізняються від умов поставки оцінюваного товару, виходячи з найближчого еквіваленту дійсної вартості. 3.10. Правові наслідки неподання декларантом транспортних (перевізних) документів, коли за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару Відповідно до частини першої, пункту 6 частини другої статті 53 МКУ одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів, у тому числі транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів. У судовій практиці виявлено випадки, коли декларантом до митного оформлення разом із митною декларацією подається серед інших документів довідка про витрати на транспортування, але при цьому не подається договір про перевезення. Орган доходів і зборів зазвичай у таких випадках відмовляється визнавати заявлену митну вартість та здійснює її коригування. З приводу таких рішень органів доходів і зборів адміністративні суди дотримуються різних позицій. За одним підходом суди вважають у такому випадку витрати на перевезення непідтвердженими та, відповідно, рішення органів доходів і зборів обґрунтованими. За іншим підходом суди визнають, що довідки про витрати на транспортування достатньо для підтвердження вартості витрат на транспортування, а тому скасовують рішення органів доходів і зборів про коригування митної вартості товарів. Так, у справі № 826/1532/14 Окружний адміністративний суд міста Києва, встановивши, що до митного оформлення подано довідку про витрати на транспортування, але не надано договір на перевезення, дійшов висновку, що позивач не надав належних документів на підтвердження заявленої митної вартості, а тому митниця обґрунтовано не застосувала митну вартість, визначену позивачем, та при здійсненні митної оцінки застосувала резервний метод визначення митної вартості товарів (постанова від 25 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37335697). Переглядаючи це рішення суду першої інстанції, Київський апеляційний адміністративний суд не погодився з ним та вказав, що «…у відповідача були в наявності всі документи для визначення митної вартості за ціною договору щодо товарів, які імпортуються. При визначенні митної вартості за резервним методом Митниця не обґрунтувала висновки щодо неможливості застосування першого методу, заявленого Товариством. Ненадання декларантом запитуваних митним органом документів, не є достатньою підставою для застосування іншого методу визначення митної вартості» (постанова від 14 травня 2014 року, ЄДРСР – 38727192). Однак Вищий адміністративний суд України не погодився із постановою суду апеляційної інстанції, зазначивши таке: «…колегія суддів, зважаючи на обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, вказує на непідтверження декларантом такої складової митної вартості як транспортні витрати. Так, відповідно до пункту 5 частини десятої статті 58 Митного кодексу України при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються такі витрати (складові митної вартості), якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті: витрати на транспортування оцінюваних товарів до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем перевезення здійснювалось на умовах FOB, які передбачають обов'язок покупця за власний рахунок укласти договір перевезення товару від названого порту відвантаження. На підтвердження понесених транспортних витрат декларантом органу доходів і зборів надано довідку про транспортування від 26.11.2013 №261113/02. У той же час договору на перевезення, з укладенням якого законодавство пов'язує виникнення у сторін взаємних прав та обов'язків, декларантом як при поданні основного пакета документів, так і на вимогу відповідача не надано. Судом апеляційної інстанції при скасуванні рішення суду першої інстанції не враховано, що відповідно до пункту 6 частини другої статті 53 Митного кодексу України декларант на підтвердження заявленої митної вартості подає як транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, так і документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів. Частиною дев'ятою статті 58 Митного кодексу України, яка регулює метод визначення митної вартості за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції), встановлено, що розрахунки згідно з цією статтею робляться лише на основі об'єктивних даних, що підтверджуються документально та піддаються обчисленню. Враховуючи викладене, зважаючи на те, що надані позивачем на підтвердження митної вартості товару документи не містили всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, колегія суддів погоджується із позицією суду першої інстанції щодо доведеності з боку органу доходів і зборів наявності підстав для коригування заявленої митної вартості товару, у зв'язку з чим вказує на помилковість скасування судом апеляційної інстанції законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову» (ухвала від 20 квітня 2016 року, ЄДРСР – 57458606). Проте у справі № 826/614/14 суди дійшли протилежного висновку. Так, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановивши, що декларантом (позивачем) не було надано до митного оформлення договір морського перевезення, дійшов висновку, що «…у відповідача були наявні підстави для сумніву в правильності митної оцінки товарів, що переміщувались через митний кордон України відповідно до митної декларації №100250000/2013/074538» (постанова від14 березня 2014 року, ЄДРСР – 37866813). Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій не погодилися з цим висновком суду першої інстанції, вказавши, що довідки про транспортні витрати достатньо для підтвердження вартості перевезення (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2014 року ЄДРСР – 38441822, ухвала Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2016 року, ЄДРСР – 55346511). Для усунення наведеної розбіжності у позиціях судів, на нашу думку, варто взяти до уваги положення пункту 2 частини шостої статті 54, частини першої статті 55 МКУ. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 54 МКУ орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі неправильно визначено митну вартість товарів, у разі неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу. Згідно з положенням частини першої статті 55 МКУ рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі неправильно визначено митну вартість товарів. З наведених положень випливає, що неподання декларантом документів, зазначених у частині другій статті 53 МКУ, саме собою не тягне для нього негативних правових наслідків. Неподання таких документів може тягнути за собою відмову у митному оформленні товарів за заявленою декларантом митною вартістю та, відповідно, коригування митної вартості товарів лише у тому випадку, коли у органу доходів і зборів будуть обґрунтовані підстави вважати, що таке неподання зумовило неповноту та/або недостовірність відомостей про митну вартість. Отже, неподання декларантом транспортних (перевізних) документів, коли за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, може бути підставою для відмови у митному оформленні товарів за заявленою декларантом митною вартістю та, відповідно, коригування митної вартості товарів лише у тому випадку, коли орган доходів і зборів доведе, що таке неподання зумовило неповноту та/або недостовірність відомостей про митну вартість товарів. 4. Судові способи захисту прав декларанта 4.1. Судове рішення про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товарів за митною вартістю, заявленою декларантом Аналіз судової практики показує, що суди дотримуються неоднакової позиції у питанні, чи може бути застосований такий спосіб захисту прав декларанта, як покладення на орган доходів і зборів-відповідача обов’язку здійснити митне оформлення товару у разі, коли цей орган не зможе довести правомірність свого рішення про коригування митної вартості товарів. Так, у справі № 822/3697/13-а Хмельницький окружний адміністративний суд позов задовольнив і, зокрема, зобов'язав орган доходів і зборів-відповідача провести митне оформлення товару за заявленою декларантом-позивачем митною вартістю (постанова від 18 жовтня 2013 року, ЄДРСР – 34265351). Це судове рішення було залишене в силі судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року, ЄДРСР – 35757815; Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38132242). Водночас у справі № 822/4808/13-а Вищий адміністративний суд України заперечив можливість застосування наведеного способу захисту, зазначивши таке: «Задовольняючи позовні вимоги в частині зобов'язання провести митне оформлення імпорту товару за митною вартістю визначеною у вантажній митній декларації, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, оскільки відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої в його рішенні від 17 грудня 2013 року №21-439а13 питання контролю правильності обчислення декларантом митної вартості, як і визначення методу її обчислення у встановленому законом порядку в разі виникнення обґрунтованого сумніву, відносяться до виключної компетенції митних органів. Тому суди, встановивши протиправність рішень митного органу про визначення митної вартості товару за тим чи іншим методом, не мають права підміняти митний орган, зобов'язуючи провести митне оформлення товару за митною вартістю, визначеною у ВМД позивача, фактично визначаючи при цьому інший метод обчислення митної вартості» (постанова 15 жовтня 2015 року, ЄДРСР – 52603658). Так само у справі № 822/175/14 Вищий адміністративний суд України зазначив, що «… рішення суду першої інстанції щодо зобов'язання Хмельницької митниці Міндоходів вчинити дії з митного оформлення товару за заявленою Публічним акціонерним товариством "Славутський комбінат "Будфарфор" митною вартістю не відповідає вимогам закону, оскільки вказане є втручанням у виключні дискреційні повноваження митного органу щодо здійснення митного контролю, чого суд не мав права вчиняти» (постанова 20 січня 2015 року, ЄДРСР – 42519908). Такої ж позиції дотримувався Вищий адміністративний суд України у справі № 822/3696/13-а, зазначивши, що: «… суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання Хмельницької митниці Міндоходів (митний пост "Славута") здійснити митне оформлення товару за заявленою позивачем митною вартістю, оскільки відповідно до ст.257 МК України встановлена відповідна процедура декларування, яка передбачає подання декларантом митних декларацій, внесення в них відповідних відомостей. Виходячи з наведеного в позовних вимогах щодо зобов'язання Хмельницької митниці Міндоходів (митний пост "Славута") здійснити митне оформлення товару за заявленою позивачем митною вартістю необхідно відмовити як необґрунтованих» (постанова від 15 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38332082). З метою усунення наведеної розбіжності у позиціях суду касаційної інстанції, на нашу думку, варто взяти до уваги такі міркування. Відповідно до частини першої статті 51, частини першої статті 52, частини першої статті 53 МКУ митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом; заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом або уповноваженою ним особою під час декларування товарів; одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. Із наведених положень випливає, що саме декларант, а не митний орган, визначає митну вартість товарів та обирає метод визначення цієї митної вартості. У зв’язку з цим не може бути застосована до розглядуваного правового питання щодо способів захисту прав декларанта правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 17 грудня 2013 року у справі № 2а-1622/11/2070 (провадження №21-439а13), яка стосується повноважень митного органу. Відповідно до частини третьої статті 54 МКУ за результатами здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів орган доходів і зборів визнає заявлену декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість чи приймає письмове рішення про її коригування відповідно до положень статті 55 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 55 МКУ рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів. Із наведених положень випливає, що за результатами контролю митної вартості орган доходів і зборів може прийняти виключно два види рішень: про визнання митної вартості, заявленої декларантом, або про коригування митної вартості. При цьому підстави прийняття другого із названого видів рішень також вичерпно визначені законом. У разі неприйняття другого із наведених видів рішень, орган доходів і зборів повинен прийняти рішення першого виду. У цього органу відсутній вільний розсуд щодо обрання виду можливого рішення та підстав його прийняття. Тому прийняття одного із наведених рішень є обов’язком, а не дискреційним правом органу доходів і зборів. У разі безпідставного невизнання органом доходів і зборів заявленої декларантом митної вартості суд може вжити такий спосіб захисту, як зобов’язання органу доходів і зборів визнати таку вартість. Відповідно до частини другої статті 269 МКУ внесення змін до митної декларації, прийнятої органом доходів і зборів, допускається до моменту завершення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму, а також протягом трьох років з дня завершення їх митного оформлення. Постанова суду про скасування рішення про коригування митної вартості товару підтверджує неправильність митної вартості , що визначена митницею та вказана в оформленій митній декларації, а тому є підставою для внесення змін до такої митної декларації в частині митної вартості і товару. Тому, на нашу думку, є сумнівною позиція Вищого адміністративного суду України у справі № 822/3696/13-а про те, що МКУ не передбачає порядку виконання судового рішення про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення декларації за митною вартістю, заявленою декларантом. У разі ухвалення судом такого способу захисту орган доходів і зборів-відповідач зобов’язаний за заявою декларанта внести відповідні зміни до митної декларації, що була оформлена на виконання рішення про коригування митної вартості. Отже, на підставі викладеного можна дійти висновку, що суд має право вжити такий спосіб захисту прав декларанта, як зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товарів за митною вартістю, заявленою декларантом. Також варто зазначити, що адміністративні суди вживають подібні способи захисту декларанта. У справі № 805/9816/13-а було вжито такий спосіб захисту, як зобов’язання вчинити дії із визначення митної вартості товарів за методом визначення митної вартості за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції) (постанова Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2013 року, ЄДРСР – 33235127, залишена в силі ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2013 року, ЄДРСР – 34503480 та частково змінена постановою Вищого адміністративного суду України від 4 березня 2014 року, ЄДРСР – 37573749). У справі 804/242/13-а було вжито такий спосіб захисту, як зобов’язання органу доходів і зборів прийняти рішення про визнання митної вартості товарів, заявленої декларантом (постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2013 року, ЄДРСР – 31254126, залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 січня 2014 року, ЄДРСР – 36825744). Наведені способи захисту, на нашу думку, відповідають змісту обов’язку, який орган доходів і зборів не виконав, хоча повинен був виконати, тобто обов’язку визнати митну вартість товару, заявлену декларантом. Щодо правових наслідків, які тягнуть ці способи захисту, то очевидно, вони аналогічні правовим наслідкам такого способу захисту, як зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення декларації за митною вартістю товарів, заявленою декларантом, оскільки рішення органу доходів і зборів про визнання митної вартості після того, як було скасовано його рішення про коригування митної вартості, може мати саме таку форму − внесення змін до митної декларації, оформленої на виконання рішення про коригування митної вартості. Окремої уваги потребує позиція Вищого адміністративного суду України, висловлена у справі № 822/316/14. Так, Хмельницький окружний адміністративний суд, задовольнивши позов, скасувавши рішення про коригування митної вартості товарів, зобов'язав орган доходів і зборів-відповідача вчинити дії з митного оформлення товару за заявленою декларантом-позивачем митною вартістю (постанова від 10 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37165215). Це рішення було залишене в силі Вінницьким апеляційним адміністративним судом (ухвала від 18 березня 2014 року, ЄДРСР – 37757636). Водночас, залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий адміністративний суд України зазначив: «Доводи, викладені в касаційній скарзі, про неможливість перебирання судами повноважень Митниці шляхом зобов'язання здійснити декларування товару не беруться до уваги. Частиною сьомою статті 54 МК України передбачено, що у разі, якщо під час проведення митного контролю орган доходів і зборів не може аргументовано довести, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, заявлена декларантом або уповноваженою ним особою митна вартість вважається визнаною автоматично. Таким чином, законодавець запропонував таку конструкцію регулювання митних відносин, якою презюмується правильність визначення митної вартості декларантом, у випадку, якщо не доведено інше. Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень судів, ними не вирішувалось питання про обов'язок здійснити декларування товару. Задовольняючи відповідну вимогу позову, суди зобов'язали Митницю лише прийняти вартість товару, вказану позивачем, оскільки не встановлено жодних підстав вважати таку вартість недостовірною» (ухвала від 29 липня 2014 року, ЄДРСР – 39942857). Із наведеного мотивування, на нашу думку, випливає, що суд касаційної інстанції спотворив зміст позовної вимоги: позивач просив зобов’язати відповідача здійснити митне оформлення товарів, проте суд касаційної інстанції виходив із того, що зміст позовної вимоги був іншим, а саме «про зобов’язання прийняти митну вартість товару». Оскільки Вищий адміністративний суд України виходив зі спотвореного змісту позовної вимоги, на нашу думку, наведені доводи і висновки суду касаційної інстанції у цій частині не можуть бути використані як орієнтир у судовій практиці. 4.2. Правові наслідки скасування судом рішення органу доходів і зборів про коригування митної вартості товарів стосовно правомірності картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення На основі Митного кодексу України 2002 року Вищий адміністративний суд України сформував позицію про те, що якщо рішення про визначення митної вартості товару визнано протиправним, то підстави для відмови у митному оформленні також відпадають, тому картка відмови також підлягає скасуванню (наприклад, постанова від 10 квітня 2014 року у справі № 2а-11654/12/2670, ЄДРСР – 38184743). Наведена позиція продовжує використовуватися адміністративними судами і при вирішенні спорів на основі МКУ щодо співвідношення правомірності картки відмови з чинністю рішення про коригування митної вартості. Так, у справі № 813/9028/13-а Львівський апеляційний адміністративний суд зазначив, що з огляду на те, що картка відмови є похідною від рішення про коригування митної вартості товару, яке визнане протиправним, відповідно картка відмови також підлягає скасуванню (постанова від 30 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40773749). Водночас у результаті аналізу судової практики виявлено протилежну позицію Вищого адміністративного суду України. Так, у справі № 804/1480/14 цей суд вказав, що «… скасування рішення про коригування митної вартості товарів за декларацією митної вартості, щодо якої видано картку відмови, не тягне за собою скасування зазначеної картки відмови, оскільки, як вказувалось вище, рішення про коригування митної вартості є неправомірним у зв'язку з невірно обраним відповідачем методом визначення митної вартості» (ухвала від 15 липня 2015 року, ЄДРСР – 47037674). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, слід зважити на таке. Відповідно до частини одинадцятої статті 264 МКУ орган доходів і зборів відмовляє у прийнятті митної декларації виключно з таких підстав: 1) митна декларація не містить усіх відомостей або подана без документів, передбачених статтею 335 цього Кодексу; 2) електронна митна декларація не містить встановлених законодавством обов'язкових реквізитів; 3) митну декларацію подано з порушенням інших вимог, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 54 МКУ орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, у разі: 1) невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості; 2) неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу, або відсутності у цих документах всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари; 3) невідповідності обраного декларантом або уповноваженою ним особою методу визначення митної вартості товару умовам, наведеним у главі 9 цього Кодексу; 4) надходження до органу доходів і зборів документально підтвердженої офіційної інформації органів доходів і зборів інших країн щодо недостовірності заявленої митної вартості. Із наведених положень випливає, що однією з підстав для відмови у прийнятті митної декларації є неправильність визначення декларантом митної вартості товарів. Скасовуючи рішення про коригування митної вартості товарів, суд тим самим підтверджує факт відсутності неправильності визначення декларантом митної вартості товарів. Відсутність цієї обставини свідчить про відсутність підстав для відмови у прийнятті митної декларації. Відмову, учинену органом доходів і зборів за відсутності цієї обставини, слід вважати необґрунтованою, а необґрунтованість рішення суб’єкта владних повноважень з огляду на пункт 3 частини третьої статті 2 КАС України є підставою для скасування такого рішення. Отже, скасування судом рішення органу доходів і зборів про коригування митної вартості товарів є підставою для скасування картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення. 5. Розгляд справи 5.1. Дослідження судом обставини, яка стосується митної вартості товарів, але яка не була предметом дослідження органу доходів і зборів при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Аналіз судової практики показує, що суди неоднаково застосовують наведене положення: в одних випадках вони обмежуються розглядом лише тих обставин, які стосуються митної вартості і які були предметом дослідження органу доходів і зборів, а в інших випадках суди досліджують також і ті обставини, які не були предметом оцінки з боку органів доходів і зборів. Так, у справі № 804/7893/14 Вищий адміністративний суд України погодився з відмовою суду апеляційної інстанції взяти до уваги причини незастосування органом доходів і зборів-відповідачем методів визначення митної вартості, що передують резервному методу, оскільки такі причини неможливості застосування послідовно п'яти методів визначення митної вартості товару повинні бути зазначені саме в рішенні про коригування митної вартості товарів (ухвала від 12 лютого 2015 року, ЄДРСР – 42763018). Так само у справі № 818/875/14 Сумський окружний адміністративний суд відмовився брати до уваги відзив органу доходів і зборів-відповідача на позов, оскільки викладені у ньому заперечення хоч і містять посилання на розбіжності у наданих декларантом документах, проте доказів того, що саме ці розбіжності стали підставою для коригування митної вартості відповідачем не надано (постанова від 20 травня 2014 року, ЄДРСР – 38986341). Наведений підхід суду першої інстанції був підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2014 року, ЄДРСР – 39968400, Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2015 року, ЄДРСР – 42369357). Також у справі № 818/238/14 Вищий адміністративний суд України зазначив, що заперечення органу доходів і зборів-відповідача щодо наявності розбіжностей у наданих декларантом документах, викладені після винесення рішення про коригування митної вартості, не заслуговують на увагу за умови відсутності вказівки на ці розбіжності у самому оскаржуваному рішенні про коригування митної вартості товарів (постанова від 3 лютого 2015 року, ЄДРСР – 42627623). Водночас у справі № 816/637/14 Полтавський окружний адміністративний суд встановив, що надані декларантом документи містять розбіжності щодо порту відправлення товару, і зазначив: обставина, що неправильне зазначення порту не відображено в оскаржуваному рішенні про коригування митної вартості товарів не спростовує факту наявності розбіжностей під час прийняття цього рішення (постанова від 13 березня 2014 року, ЄДРСР – 37628661). Наведений підхід суду першої інстанції був підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2014 року, ЄДРСР – 38760433; Вищого адміністративного суду України від 11 серпня 2014 року, ЄДРСР – 40112957). З приводу наведеної розбіжності у правових позиціях, на нашу думку, варто зазначити таке. Із положення, закріпленого у частині першій статті 2 КАС України випливає, що завданням адміністративного судочинства є саме захист прав приватних осіб; адміністративний суд не призначений для виконання функцій суб’єктів владних повноважень у випадках, коли ці суб’єкти з якихось причин не виконали покладені на них функції. Дослідження судом обставин, які не були досліджені органом доходів і зборів при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів, є не що інше, як виконання судом функції митного контролю замість органу доходів і зборів, а тому суперечить частині першій статті 2 КАС України, а також не відповідає конституційному принципу розподілу влад. Отже, суд не має права досліджувати обставини, які стосуються митної вартості, але які не були предметом дослідження органу доходів і зборів при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів. ІІ. Спори щодо здійснення органами доходів і зборів контролю за правильністю класифікації товарів, поданих до митного оформлення, згідно з УКТ ЗЕД 6.1. Предмет експертизи торгово-промислової палати, що замовляється декларантом у випадку оспорювання ним рішення органу доходів і зборів про визначення коду товару Аналіз судової практики показує, що Вищий адміністративний суд України сформував правову позицію про те, що предметом такої експертизи не може бути питання про те, за яким кодом УКТЗЕД слід класифікувати спірний товар. Так, у справі № 2а-5262/10/1670 суд касаційної інстанції зазначив таке: «Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», торгово-промислові палати мають право, зокрема, проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість. Таким чином, вирішення питання, чи належить товар до того, чи іншого товарного коду за УКТЗЕД, до компетенції торгово-промислових палат не входить» (постанова від 3 квітня 2012 року, ЄДРСР - 23679436). Так само у справі № 2а-309/12/2070 Вищий адміністративний суд України вказав таке: «Відповідно до ст. 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» прийняття рішень про визначення коду товарів згідно з УКТЗЕД не відноситься до повноважень торгово-промислових палат. Торгово-промислова палата має право проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних), їх вартості. Вказана норма не передбачає права торгово-промислової палати визначати коди УКТЗЕД при здійсненні експортно-імпортних операцій. Відповідно до спеціального митного законодавства, питання про визначення кодів УКТЗЕД відноситься виключно до компетенції митних органів» (ухвала від 17 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38692937). Аналогічно у справі № 2а-6830/10/0470 суд касаційної інстанції вказав: «Так, згідно з частиною першою ст. 3 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислові палати створюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, всебічному розвиткові усіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, науково-технічних і торговельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн. Частина другої цієї статті серед завдань торгово-промислових палат не передбачає визначення відповідності товару тій чи іншій товарній позиції УКТ ЗЕД» ухвала від 12 червня 2014 року, ЄДРСР – 39439762). Разом із тим трапляються випадки відхилення судів від цієї позиції. Так, у справі № 820/9570/13-а декларант-позивач на підтвердження заявленого ним коду товару послався на експертний висновок Харківської торгово-промислової палати, яким для спірного товару було визначено код за УКТЗЕД. Харківський окружний адміністративний суд, ґрунтуючись у тому числі і на зазначеному експертному висновку, позов задовольнив та скасував рішення органу доходів і зборів про визначення коду товару (постанова від 18 листопада 2013 року, ЄДРСР – 35314821). Вищий адміністративний суд України зазначене рішення суду першої інстанції залишив у силі (ухвала від 2 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 37934839). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, необхідно взяти до уваги таке. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 356 МКУ взяття проб (зразків) товарів здійснюється посадовими особами органу доходів і зборів у рамках процедур митного контролю та митного оформлення з метою встановлення характеристик, визначальних для класифікації товарів згідно з УКТ ЗЕД. Згідно з частинами першою, другою статті 357 МКУ взяті проби (зразки) під митним забезпеченням разом з актом про їх взяття доставляються поштою або посадовою особою органу доходів і зборів до спеціалізованого органу з питань експертизи та досліджень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, чи до його відокремленого підрозділу або до іншої експертної установи (організації) для проведення досліджень (аналізів, експертиз); дослідження (аналізи, експертизи) проводяться експертами спеціалізованого органу з питань експертизи та досліджень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, чи його відокремленого підрозділу або інших експертних установ (організацій), призначених органом доходів і зборів. Із наведених положень випливає, що метою митної експертизи, що проводиться експертною установою, призначеною органом доходів і зборів, є встановлення характеристик, визначальних для класифікації товарів згідно з УКТ ЗЕД. З огляду на правову рівність учасників процедур митного контролю експертні установи, призначені декларантом, не можуть мати інші права та завдання, ніж експертні установи, призначені органом доходів і зборів. Це означає, що завданням митної експертизи (незалежно від того, якою установою вона проводиться), є з’ясування обставин, що мають значення для контролю за кодом товару. У свою чергу визначення коду товару, яке здійснюється органом доходів і зборів у разі неправильності його визначення декларантом, на нашу думку, є різновидом правозастосування, тобто не стільки і не тільки встановленням певних обставин, скільки застосуванням до цих обставин норми права. Таким чином, експертиза зразків (проб) товарів, що підлягають митному контролю, є лише засобом встановлення обставин справи (а саме характеристик, визначальних для визначення коду товарів), але за своїм завданням вона не може підміняти власне саме правозастосування, тобто прийняття рішення про визначення коду товарів за УКТЗЕД. Отже, предмет експертизи торгово-промислової палати, що замовляється декларантом у випадку оспорювання ним рішення органу доходів і зборів про визначення коду товару, не може становити питання про те, за яким кодом УКТЗЕД слід класифікувати спірний товар. 6.2. Достовірність інформації про товар, що розміщена на сайт виробника цього товару Аналіз судової практики показує, що суди при вирішенні питання щодо характеристик задекларованого товару по-різному підходять до питання про достовірність інформації про цей товар, що розміщена на веб-сайті його виробника. Так, у справі № 803/971/14 Волинським окружним адміністративним судом було встановлено, що при здійсненні контролю за правильністю класифікації задекларованого товару відділ митної вартості, класифікації товарів та заходів регулювання зовнішньоекономічної діяльності Ягодинської митниці Міністерства доходів і зборів України звернувся до Департаменту митної справи Міністерства доходів і зборів України із запитом щодо надання методологічної допомоги у вирішенні складного випадку класифікації товару згідно з УКТЗЕД. Своїм листом-відповіддю Міністерство доходів і зборів України повідомило Ягодинську митницю, до якого виду товарів варто відносити задекларований товар та у межах якої товарної групи його потрібно класифікувати. Суд першої інстанції, оцінюючи цей лист Міністерства доходів і зборів України, відмовився взяти його до уваги, вказавши таке: «Суд також зазначає, що висновки, наведені в листі Міндоходів №10700/7/99-99-24-02-02-17 від 12.05.2014 щодо технологічного процесу виготовлення продукту та, відповідно, класифікації товару не на додатково дослідженій нормативно-технічній документації, навіть незважаючи на відсутність відповідного статусу експертної установи власне у Міністерства доходів і зборів України, а на інформації з мережі Інтернет. Не може бути взято до уваги посилання Міністерства доходів і зборів України на інформацію з сайту фірми-виробника щодо процесу оброблення товару, оскільки інформація з мережі Інтернет хоч і може бути джерелом доказування, однак юридична (доказова) значимість і достовірність такої інформації, зважаючи на її загальний, неофіційний (довідковий, комерційний, рекламний) характер, в цьому випадку є недостатньою для беззаперечного доведення технологічних процесів обробки, яким піддавався товар під час виробництва у контексті примітки до товарної групи 2309» (постанова від 26 червня 2014 року, ЄДРСР – 40492770). Львівський апеляційний адміністративний суд не погодився із таким підходом суду першої інстанції, вказавши, що останній необґрунтовано проігнорував інформацію, розміщену на веб-сайті фірми-виробника (постанова від 10 березня 2015 року, ЄДРСР – 43356336). Вищий адміністративний суд України погодився з підходом суду апеляційної інстанції (ухвала від 22 вересня 2015 року, ЄДРСР – 51372142). Водночас у справі № 826/5291/13-а Вищий адміністративний суд України задекларував цілком протилежний підхід щодо достовірності інформації з веб-сайту фірми виробника: «Також колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що обґрунтування відповідача в зв'язку з отриманою інформацією з сайту www.agfahealthcare.com є безпідставними, оскільки інформація з мережі Інтернет хоч і може бути джерелом доказування, однак юридична (доказова) значимість і достовірність такої інформації, зважаючи на її загальний, неофіційний (довідковий, комерційний, рекламний) характер, в цьому випадку є недостатньою для беззаперечного доведення факту нечутливості плівки до випромінювання у контексті поняття «фотографічний» примітки 2 групи товарів 37» (ухвала від 9 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 40842393). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, необхідно взяти до уваги, що відповідно до наукової доктрини розміщення інформації на веб-сайті фірми виробника є різновидом маркетингової комунікації (Окландер М.А., Литовченко І.Л., Ботушан М.І. Маркетингові комунікації промислових підприємств в умовах інформаційної економіки: Монографія. – К.: – Знання. – 2011. – С. 6, 23 та інші). Одним із принципів такої комунікації є її достовірність. Відповідно до статті 5 Консолідованого Кодексу із практики реклами та маркетингових комунікацій від 2011 року, ухваленого Міжнародною торговельною палатою, маркетингова комунікація повинна бути достовірною і не вводити в оману; маркетингова комунікація не повинна містити якої-небудь заяви, або аудіо- чи візуального звернення, що прямо або побічно, шляхом замовчування, двозначності або перебільшення, може ввести споживача в оману, зокрема, але не винятково, стосовно характеристик товару, які є істотними, тобто можуть вплинути на вибір споживача, таких як: характер, склад, спосіб і дата виготовлення, діапазон застосування, ефективність, експлуатаційні дані, кількість, комерційне й географічне походження або вплив на навколишнє середовище. Із наведеного випливає, що, хоча інформація на сайті-фірми виробника і є маркетинговою комунікацією, такий її характер не є підставою для сумнівів у її достовірності; особа яка заявляє про її недостовірність, повинна надати відповідні докази про це. З огляду на статтю 7 Цивільного кодексу України правила наведеного Консолідованого кодексу слід вважати звичаями, які можуть бути застосовані національними судами, в частині, що не суперечить актам цивільного законодавства України. Отже, інформація про товар, що розміщена на веб-сайті виробника цього товару, є достовірною до тих пір, поки не буде доведено протилежне; органи доходів і зборів можуть використовувати цю інформацію при встановленні характеристик задекларованого товару. 6.3. Правомірність застосування судом такого способу захисту прав позивача, як зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за кодом, заявленим декларантом Аналіз судової практики засвідчує різний підхід судів у цьому питанні: в одних випадках суди дотримуються позиції, що згаданий спосіб захисту недопустимий, а в інших – що він є правомірним. Так, у справі № 805/15336/13-а Донецький окружний адміністративний суд зазначив таке: «Що стосується позовних вимог про зобов'язання здійснити митне оформлення товарів, що ввезені товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Славенергопром» за митною декларацією №700050000/2013/003231 від 04.10.2013 за кодом товару згідно з УКТЗЕД 3910000050 (силікони у первинних формах: силіконові еластомери), то суд у їх задоволенні відмовляє, оскільки митне оформлення товарів віднесено Митним кодексом України до виключної компетенції митного органу. Суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції такого органу державної влади» (від 14 січня 2014 року, ЄДРСР – 36785524). Наведена позиція суду першої інстанції щодо недопустимості застосування згаданого способу захисту була підтримана судом касаційної інстанції (ухвала Вищого адміністративного суду України від 21 квітня 2015 року, ЄДРСР – 43736677). У справі № 808/4845/14 Запорізький окружний адміністративний суд дотримувався такої ж позиції, мотивуючи її тим, що застосування згаданого способу захисту фактично є втручанням у дискреційні повноваження органу доходів і зборів та виходить за межі завдань адміністративного судочинства (постанова від 9 вересня 2014 року, ЄДРСР – 41157539). Цей висновок суду першої інстанції був підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2015 року, ЄДРСР – 45710183, Вищого адміністративного суду України від 26 травня 2016 року, ЄДРСР – 58189747). Ще одним прикладом відмови у застосуванні згаданого способу захисту є справа № 808/775/14, у якій Запорізький окружний адміністративний суд зазначив, що імпортований товар, якому орган доходів і зборів визначив код згідно з УКТЗЕД (відмінний від коду, заявленого декларантом), випущений у вільний обіг згідно з новою митною декларацією, складеною на виконання рішення органу доходів і зборів про визначення коду товару; тобто митне оформлення товару є завершеним. У зв’язку з цим суд дійшов висновку про неможливість здійснити митне оформлення товару за допомогою первісної митної декларації (постанова від 24 березня 2014 року, ЄДРСР – 38214069). Очевидно, відмовляючи у застосуванні цього способу захисту, суд виходив із того, що відповідну постанову суду неможливо буде виконати: митне законодавство не передбачає можливість повторно вчинити дію, яка вже вчинена, тобто повторно проставити відповідні митні забезпечення на митній декларації. Цей висновок суду першої інстанції був підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанції (ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 7 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41848291; Вищого адміністративного суду України від 2 січня 2015 року, ЄДРСР – 42458650). У зв’язку з викладеною позицією та мотивацією судів, на нашу думку, варто зважити на таке. По-перше, зобов’язання оформити товар за певним кодом не є підміною повноважень відповідача. Підміною було б прийняття судом рішення про оформлення товару замість органу доходів і зборів. А так суд примушує орган доходів і зборів здійснити обов’язок, який цей орган не виконав добровільно. Саме таке розуміння підміни судом адміністративного органу викладено у відповідній позиції Верховного Суду України: «Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб’єкта владних повноважень» (постанова від 5 грудня 2006 року у провадженні № 21-527во06, ЄДРСР – 425294). При перегляді рішення митниці про визначення коду товару, яке є формою контролю за правильністю визначення декларантом коду товару, суд повинен перевірити обґрунтованість цього рішення, тобто встановити правильність дій декларанта щодо визначення коду товару. Підтверджуючи правомірність таких дій декларанта, суд тим самим вказує, який код є правильним. Цей висновок суду з огляду на законну силу постанови суду є обов’язковим для сторін спору, перш за все для митниці. Тому, будучи зобов’язаною завершити контроль за класифікацією товару (цей контроль виявляється незавершеним через скасування судом рішення митниці про визначення коду товару), митниця повинна визнати правильність дій декларанта щодо класифікації товару за тим кодом, який був вказаний у митній декларації, та керуватися цим висновком суду. Отже, вказівка у постанові суду, який код є правильним, не є підміною митниці. По-друге, відповідно до статті 69 МКУ: товари при їх декларуванні підлягають класифікації, тобто у відношенні товарів визначаються коди відповідно до класифікаційних групувань, зазначених в УКТ ЗЕД (частина перша); органи доходів і зборів здійснюють контроль правильності класифікації товарів, поданих до митного оформлення, згідно з УКТ ЗЕД (частина друга); на вимогу посадової особи органу доходів і зборів декларант або уповноважена ним особа зобов'язані надати усі наявні відомості, необхідні для підтвердження заявлених ними кодів товарів, поданих до митного оформлення, а також зразки таких товарів та/або техніко-технологічну документацію на них (частина третя); у разі виявлення під час митного оформлення товарів або після нього порушення правил класифікації товарів орган доходів і зборів має право самостійно класифікувати такі товари (частина четверта). Із наведених положень випливає, що: класифікацію товарів за УКТЗЕД здійснює декларант; орган доходів і зборів здійснює контроль за такою класифікацією; орган доходів і зборів може самостійно визначити код задекларованого товару лише у тому разі, коли виявить порушення правил класифікації з боку декларанта. Класифікація товару здійснюється відповідно до вимог Основних правил інтерпретації УКТЗЕД, приміток, додаткових приміток до груп товарів, передбачених Законом України «Про Митний тариф України», Пояснень до УКТЗЕД, рішень Комітету з Гармонізованої системи опису та кодування товарів Всесвітньої митної організації, методичних рекомендацій щодо класифікації окремих товарів згідно з вимогами УКТЗЕД, розроблених центральним органом виконавчої влади у сфері митної справи. Аналіз наведених правових актів засвідчує, що вони чітко та ясно регулюють правила визначення коду товару. Відповідно чіткими та ясними є ознаки діянь, які можуть кваліфікуватися як порушення таких правил. Ці ознаки не залишають місця для адміністративного розсуду при вирішенні органом доходів і зборів питання, чи допустив декларант порушення правил класифікації товару. Отже, обставини, за яких орган доходів і зборів зобов’язаний самостійно визначити код товару, є чіткими та ясними. За таких умов повноваження щодо самостійного визначення коду товару не може вважатися дискреційним. По-третє, відповідно до частини восьмої статті 264 МКУ з моменту прийняття органом доходів і зборів митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації. У разі прийняття органом доходів і зборів рішення про визначення коду товару юридичну значимість матиме та інформація про код товару, яка міститиметься у митній декларації, поданій і оформленій на виконання такого рішення органу доходів і зборів. Навіть після скасування судом такого рішення митна декларація, оформлена на його виконання, все одно залишається дійсною. Якщо при цьому одночасно зі скасуванням такого рішення органу доходів і зборів суд зобов’яже цей орган здійснити митне оформлення (за підтвердженим судом кодом товару) шляхом проставлення відповідних митних забезпечень на первісній митній декларації, то виникне ситуація, при якій щодо одного і того ж товару будуть дійсними дві митні декларації з різними кодами цього товару за УКТЗЕД. На нашу думку, така ситуація недопустима, оскільки суперечитиме принципу правової визначеності. З цих же міркувань необхідно визнати сумнівною позицію Львівського апеляційного адміністративного суду, який у справі № 809/3282/14, задовольняючи позовну вимогу про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за підтвердженим судом кодом, вказав, що це рішення суду слід виконати шляхом оформлення нової митної декларації, поданої декларантом (постанова від 9 лютого 2015 року, ЄДРСР - 42722348). Після виконання цього судового рішення також виявляться дійсними дві митні декларації із різними кодами товару: митна декларація, оформлена на підставі рішення органу доходів і зборів, та митна декларація, оформлена на підставі судового рішення. У зв’язку з цим, на нашу думку, варто звернути увагу на положення статті 269 МКУ: за письмовим зверненням декларанта або уповноваженої ним особи та з дозволу органу доходів і зборів відомості, зазначені в митній декларації, можуть бути змінені (частина перша); внесення змін до митної декларації, прийнятої органом доходів і зборів, допускається до моменту завершення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму, а також протягом трьох років з дня завершення їх митного оформлення (частина друга). Згідно з пунктом 37 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 р. № 450, після завершення митного оформлення зміни до митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа можуть вноситися шляхом заповнення та оформлення митним органом аркуша коригування. Аркуш коригування складається посадовою особою митного органу, яким здійснювався випуск товарів за митною декларацією, у строк, що не перевищує 10 робочих днів з дня реєстрації заяви декларанта (уповноваженої особи) у митному органі (пункт 3 Порядку оформлення аркуша коригування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 6 листопада 2012 року № 1145). Аналіз наведених положень дозволяє припустити, що судове рішення про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за підтвердженим судом кодом необхідно виконувати шляхом складення аркуша коригування до митної декларації, оформленої на виконання рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів. З урахуванням викладеного, на нашу думку, необхідно підтримати позицію тих суддів, які визнають допустимою позовну вимогу про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за підтвердженим судом кодом (ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2014 року у справі № 805/10641/13-а. ЄДРСР – 36945865; від 2 вересня 2014 року у справі № 822/3989/13-а, ЄДРСР – 51980937; від 2 червня 2016 року у справі № 818/3329/14, ЄДРСР – 58189903). Отже, судове рішення про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за підтвердженим судом кодом є допустимим способом захисту прав декларанта, оскільки не підміняє повноваження органу доходів і зборів та не втручається у дискреційні повноваження цього органу, та підлягає виконанню шляхом складення аркуша коригування до митної декларації, оформленої на виконання рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів. 6.4. Преюдиційність постанови суду у справі щодо оскарження рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів Аналіз судової практики показує, що суди по-різному підходять до питання, чи є висновок суду про правильний код товару в одній адміністративній справі обов’язковим при вирішенні іншої адміністративної справи щодо ідентичного товару. Так, у справі № 2а-42863/09/2070 Харківським апеляційним адміністративним судом було встановлено таке. Товар (шасі до автобусів з встановленими силовим агрегатом, радіатором, карданним валом, заднім мостом, рамою, передньою віссю, колесами, підсилювачем керма, дизельним двигуном), поставлений за договором № 76/025 від 20 жовтня 2006 року, декларант задекларував як «шасі до автобусів» за кодом УКТЗЕД 8706001100. Проте орган доходів і зборів відмовився визнавати цей товар як «шасі до автобусів», а натомість визначив його як «новий автобус у некомплектному стані» за кодами УКТЗЕД 872101130 та 8702101110. На довід декларанта, що у справі № АС-11/99-07 ідентичний товар за цим же договором в ідентичній комплектації було визнано судами як «шасі до автобусів» за кодом УКТЗЕД 8706001100, Харківський апеляційний адміністративний суд зазначив, що постанова суду у справі № АС-11/99-07 не може бути визнана преюдиційною, оскільки стосується оскарження інших рішень органів доходів і зборів та предметом цієї постанови суду є митне оформлення за іншими митними деклараціями (ухвала від 1 липня 2014 року, ЄДРСР – 39692275). Водночас у справі № 802/1003/14-а Вінницьким окружним адміністративним судом було встановлено таке. Товар (препарати «Кальфастонік» та «Чиктонік») були задекларовані декларантом як «ветеринарні препарати» за кодом УКТЗЕД 3004500000. Проте орган доходів і зборів відмовився визнавати цей товар як «ветеринарні препарати», а натомість визначив його як «продукти, що використовуються для годівлі тварин» за товарною позицією 2309. Суд також з’ясував, що у справі № 802/3257/13-а було визнано, що препарати «Кальфастонік» та «Чиктонік» за своїми характеристиками є «ветеринарними препаратами» і їх належить класифікувати у товарній позиції 3004. Вінницький окружний адміністративний суд визнав, що постанова суду у справі № 802/3257/13-а є преюдиційною і орган доходів і зборів при митному оформленні цих препаратів на виконання згаданої постанови суду повинен був визнавати їх як «ветеринарні препарати» за кодом УКТЗЕД 3004500000 (постанова від 7 травня 2014 року, ЄДРСР - 38727068). Такий підхід суду першої інстанції був підтриманий Вінницьким апеляційним адміністративним судом (ухвала від 13 січня 2015 року, ЄДРСР – 42354725). З метою оцінки наведених двох підходів, на нашу думку, слід взяти до увагу позицію Верховного Суду України про те, що оціночні судження суду, висновки суду щодо правових наслідків обставин справи не можуть мати преюдиційного значення; преюдиційними можуть бути лише встановлені судом факти (постанова від 6 травня 2008 року у справі А-1/237-14/10, провадження № 21-2420во07, ЄДРСР – 3384478). На нашу думку, кваліфікація товару за кодом УКТЗЕД – це діяльність із правової кваліфікації характеристик цього товару. Отже, судження суду щодо того, за яким кодом УКТЗЕД належить класифікувати товар, не можуть мати преюдиційного значення. Тому другий із наведених підходів є хибним у частині визнання преюдиційного значення за висновками суду щодо коду, за яким має класифікуватися товар. Водночас висновки суду щодо характеристик товару є судженнями щодо обставин справи, щодо фактів. У силу частини першої статті 72 КАС України такі висновки є преюдиційними при розгляді інших справ, які стосуватимуться ідентичних товарів, що ввозитимуться тим же декларантом. Отже, постанова суду у справі щодо оскарження рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів не має преюдиційного значення у частині висновків суду щодо коду за УКТЗЕД, за яким слід класифікувати товар. Водночас така постанова суду є преюдиційною щодо характеристик товару при розгляді інших справ, які стосуватимуться ідентичного товару, що ввозитиметься тим же декларантом. ІІІ. Спори з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо повернення платникам податків митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами 7.1. Повернення митних платежів, розмір яких був визначений і сплачений декларантом при митному оформленні певної партії товару з урахуванням рішення митниці про коригування митної вартості ідентичного товару, що ввозився раніше у межах іншої партії, у разі набрання законної сили постановою суду про скасування такого рішення митниці Аналіз судової практики показує, що імпортери нерідко визначають митну вартість товару та, відповідно, розмір митних платежів, що підлягають сплаті до бюджету, з урахуванням рішень митних органів про коригування митної вартості ідентичного товару, що поставлявся ними раніше в межах інших партій товарів. А після скасування судом таких рішень імпортери звертаються до митних органів із заявами про повернення надмірно сплачених митних платежів. За таких обставин окремі суди визнають за імпортерами право на повернення надмірно сплачених митних платежів. Такої позиції, зокрема, дотримувався Київський окружний адміністративний суд у справі № 810/1292/14 (постанова від 2 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38207670). Проте Вищий адміністративний суд України, переглядаючи рішення суду першої інстанції у цій справі, не погодився із такою позицією та вказав, що «колегія суддів вказує на помилковість позиції суду першої інстанції щодо наявності підстав для повернення позивачеві помилково сплачених коштів з мотивів набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано рішення відповідача про коригування митної вартості від 24.05.2013 № 125000004/2013/110666/1, оскільки вказане рішення приймалось митним органом за результатами контролю правильності визначення митної вартості товару, що ввозився позивачем за іншою митною декларацією. Так, встановлена судами попередніх інстанцій документальна підтвердженність застосування декларантом першого методу визначення митної вартості або ж вказівка на недоведеність з боку митного органу наявності підстав для коригування митної вартості за однією поставкою, не є підставою для висновку про безумовне визнання заявленої декларантом митної вартості за наступною поставкою» (постанова від 25 листопада 2015 року, ЄДРСР – 54052410). На нашу думку, такий підхід суду касаційної інстанції узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у справі № 1570/6331/2012 (провадження № 21-328а14), у якій було встановлено таке. Первісно імпортер визначив митну вартість задекларованого товар за першим методом, однак митницею було в усній формі відмовлено у прийнятті митних декларацій, митному оформленні та пропуску товарів через митний кордон України, з посиланням на заниження митної вартості товару, що імпортується. У зв'язку з цим імпортер у графі 45 вантажних митних декларацій здійснив коригування митної вартості товару, що імпортується, за шостим (резервним) методом та зазначив митну вартість, вказану митницею, внаслідок чого вартість товару зросла, а відтак − збільшилася загальна сума сплаченого імпортером мита та податку на додану вартість. Вказані митні декларації були прийняті митницею до оформлення без зауважень та здійснено митне оформлення товару. Згодом імпортер звернувся до митниці із заявою про повернення надмірно сплачених митних платежів. Однак митниця відмовила, посилаючись на те, що імпортер самостійно заявив до митного оформлення товари за митною вартістю з використанням другорядного методу визначення митної вартості (резервного). Не погоджуючись із цими діями і рішеннями митниці, імпортер оскаржив їх до суду. Суд першої інстанції, підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про неправомірність дій митниці щодо митного оформлення ввезеного імпортера товару із застосуванням шостого методу визначення митної вартості та наявність підстав для стягнення надмірно сплачених внаслідок наведеного платежів з огляду на протиправну бездіяльність митниці щодо повернення цих платежів у встановленому законом порядку за поданими позивачем заявами. Верховний Суд України не погодився з висновком судів нижчих інстанцій та на основі статей 51, 52, 54, 55, 264 МКУ зазначив, що «колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, який полягає в тому, що декларант має право оскаржити до митного органу вищого рівня та/або до суду рішення митного органу щодо визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України. Якщо ж митний орган самостійно не приймав рішення про визначення митної вартості товарів і погодився з митною вартістю, визначеною декларантом, та методом її визначення, який застосував декларант, немає підстав вважати дії митного органу такими, що вчинені всупереч вимогам МК, а тому і підстав визнавати сплачені суми митних платежів чи їх частину надміру сплаченими теж немає. Якщо ж саме митний орган визначив митну вартість товарів, а в подальшому буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надміру сплачених податків і зборів повертається декларанту, як зазначено у статті 301 МК, відповідно до Бюджетного та Податкового кодексів України» (постанова від 23 лютого 2016 року, ЄДРСР – 56372554). Рішення митниці про коригування митної вартості товару, задекларованого імпортером за певною митною декларацією, не є обов’язковим при наступному декларуванні імпортером ідентичного товару за іншими митними деклараціями. Значення такого рішення для імпортера таке ж саме, як і усних пропозицій митниці, що згадані у щойно наведеній справі № 1570/6331/2012. На нашу думку, у першому випадку, так само, як і в другому випадку, імпортер вважається таким, що самостійно визначив митну вартість товару. Отже, набрання законної сили постановою суду про скасування рішення митниці про коригування митної вартості ідентичного товару, задекларованого раніше за певною митною декларацією, не є підставою для виникнення у імпортера права на повернення обчислених з урахуванням такого рішення надмірно сплачених митних платежів за іншою митною декларацією. За таких же мотивів набрання законної сили постановою суду про скасування рішення митниці про визначення коду певного товару, задекларованого раніше за певною митною декларацією, також не є підставою для виникнення у імпортера права на повернення обчислених з урахуванням такого рішення надмірно сплачених митних платежів за іншою митною декларацією, за якою ввезено ідентичні товари. 7.2. Надмірна сплата митних платежів у результаті помилки імпортера при нарахуванні цих платежів, виявлена органом доходів і зборів при проведенні перевірки з питань державної митної справи при здійсненні імпортером зовнішньоекономічної діяльності У справі № 818/591/14 за позовом імпортера до органу доходів і зборів про зобов'язати відповідача вчинити дії, визначені законодавством, спрямовані на повернення йому надміру сплачених коштів Сумським окружним адміністративним судом було встановлено, що під час планової виїзної документальної перевірки з питань державної митної справи органом доходів і зборів було виявлено, що внаслідок заявлення недостовірних відомостей щодо складових митної вартості оцінюваних товарів, відбулося завищення податкового зобов'язання імпортера щодо сплати податку на додану вартість. Всупереч підпункту 54.3.6 статті 54 Податкового кодексу України, орган доходів і зборів, як від нього вимагає закон, самостійно не визначив суму грошових зобов'язань у випадку, коли результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про завищення податкових зобов'язань, визначених платником податків у митній декларації. За результатами розгляду справи суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про зобов'язання відповідача вчинити дії, спрямовані на повернення йому надміру сплачених коштів, і натомість зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву про повернення коштів (постанова від 2 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38120982). Харківський апеляційний адміністративний суд погодився з висновками суду першої інстанції та, зокрема, підтвердив факт переплати митних платежів (ухвала від 27 травня 2014 року, ЄДРСР – 39099996). Вищий адміністративний суд України відмовився відкривати касаційне провадження щодо судових рішень судів нижчих інстанцій у цій справі з огляду те, що вони відповідають усталеній практиці суду касаційної інстанції (ухвала від 27 червня 2014 року, ЄДРСР – 39631435). На нашу думку, висновок адміністративних судів у цій справі щодо наявності переплати митних платежів є сумнівним. Згідно з підпунктом 14.1.115 статті 14 Податкового кодексу України надміру сплачені грошові зобов'язання – суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань. Оскільки у наведеній справі сума митних платежів, зарахована до бюджету, відповідала сумі митних платежів, самостійно нарахованій імпортером і зазначеній у відповідній митній декларації, то немає підстав для твердження про наявність переплати. Про таку переплату можна буде вести мову лише після того, як імпортер внесе зміни до митної декларації, зменшивши суми нарахованих митних платежів. Отже, суми митних платежів, нараховані імпортером внаслідок помилки, виявленої органом доходів і зборів під час документальної перевірки, вважаються переплатою, якщо правильні суми таких платежів будуть визначені у рішенні органу доходів і зборів, ухваленого за результатами такої перевірки; у протилежному випадку переплата матиме місце лише після внесення імпортером змін до митної декларації у частині сум нарахованих митних платежів. 7.3. Момент виникнення у імпортера права вимагати повернення надміру сплачених митних платежів, обчислених на основі рішення про коригування митної вартості товарів Аналіз судової практики засвідчує існування усталеного підходу, відповідно до якого право імпортера вимагати у встановленому законом порядку повернення надміру сплачених митних платежів, обчислених з урахуванням рішення про коригування митної вартості товарів, виникало лише після скасування такого рішення. Так, у справі №805/15876/13-а Донецький окружний адміністративний суд не визнав за імпортером право на повернення надмірно сплачених митних платежів виходячи з того що на момент подання імпортером до митниці відповідної заяви про повернення коштів ще не було скасоване рішення про коригування митної вартості товарів у силу якого, на думку позивача, виникла переплата (постанова від 18 грудня 2013 року, ЄДРСР – 36536351). Наведена позиція суду першої інстанції була підтримана судом апеляційної інстанції (ухвала Донецького апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37020663). Так само Вищий адміністративний суд України у справі № 2а-6108/12/2670 (касаційне провадження № К/9991/56390/12) погодився із висновком Київського апеляційного адміністративного суду, який не визнав за імпортером право на повернення надмірно сплачених митних платежів на тій підставі, що на час звернення ним до суду за захистом цього права рішення про визначення митної вартості товару не було скасоване, у зв'язку з цим факт надмірності сплати коштів був відсутній (ухвала від 17 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38719832). Зрештою наведена позиція судів нижчих інстанцій була підтримана також і Верховним Судом України у справі № 820/3187/13-а (провадження № 21-207а14), який на основі аналізу статей 301 МКУ, 43 Податкового кодексу України (далі – ПК), 45 Бюджетного кодексу України (далі – БК), положень Порядку повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 року № 618 (далі – Порядок повернення коштів), Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом Державної митної служби України, Державного казначейства України від 20 липня 2007 року № 611/147 (далі – Порядок взаємодії), дійшов висновку, що «у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів щодо визначення, призначення, заявлення, з'ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості, митного контролю і митного оформлення декларант (суб'єкт господарювання, підприємство) може піддати ці дії чи рішення судовому контролю. Якщо суд визнає рішення і дії митних органів із зазначених питань протиправними, зобов'яже вчинити певні дії відповідно до вимог митного законодавства, і коли у рішенні суду буде констатована неправильність чи хибність рішень чи дій митних органів, які зумовили (призвели, потягли) помилкову та/або надмірну сплату сум митних платежів, ці платежі повертаються декларанту в порядку і на умовах, встановлених у статті 301 МК, статті 43 ПК і статті 45 БК, з дотриманням процедури, врегульованої Порядком повернення коштів та Порядком взаємодії, на підставі його заяви та у місячний термін з дня прийняття висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації, про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи» (постанова від 25 листопада 2014 року,ЄДРСР – 42246605). Водночас згодом у справі № 808/2503/14 Верховний Суд України підтримав суди першої та апеляційної інстанцій у їх висновку задовольнити позов, у якому одночасно було заявлено вимогу про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та вимогу про зобов'язання митниці в установленому законодавством порядку скласти та направити до органу Державної казначейської служби України висновок про повернення імпортеру-позивачу з Державного бюджету України надмірно сплачених митних платежів (постанова від 3 листопада 2015 року, ЄДРСР – 53658125). З першого погляду з наведеної позиції Верховного Суду України випливає, що право вимоги щодо повернення надмірно сплачених митних платежів виникає одночасно із правом вимоги щодо скасування рішення про коригування митної вартості товарів. Проте такий погляд, на нашу думку, є хибним. Дійсно, відповідно до положення пункту 4 розділу ІІІ Порядку повернення коштів керівництвом відділу митних платежів під час розгляду заяви імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів за потреби ініціюється проведення перевірки в митному органі щодо правильності митного оформлення із залученням відповідних підрозділів митного органу, а відповідно до положення частини восьмої статті 345 МКУ за результатами документальних перевірок дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи, зокрема, щодо правильності визначення бази оподаткування, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів органи доходів і зборів мають право скасовувати рішення про коригування заявленої митної вартості товарів. Тобто у разі потреби орган доходів і зборів під час розгляду заяви про повернення надмірно сплачених митних платежів зобов’язаний вирішити два правових питання: 1) щодо правомірності рішення про коригування митної вартості (якщо воно є чинним на момент подання такої заяви), 2) щодо наявності підстав та умов для повернення надмірно сплачених коштів (зокрема, фактів зарахування переплачених коштів до бюджету, відсутності податкової заборгованості). Однак те, що ці два питання можуть розглядатися в одному адміністративному провадженні, не означає, що право вимоги щодо повернення надмірно сплачених митних платежів виникає одночасно із правом вимоги щодо скасування рішення про коригування митної вартості товарів. Перша зі згаданих вимог є похідною від другої вимоги. Відповідно до підпункту 14.1.115 статті 14 ПК надміру сплачені грошові зобов'язання – суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань. Поки рішення про коригування митної вартості залишається чинним, а суми митних платежів, що обчислені на основі цього рішення, вважаються нарахованими правильно, то сплата нарахованих сум не вважається переплатою. І лише після того, як згадане рішення буде скасоване, і буде підтверджено правильність нарахування суми митних платежів на основі митної вартості, заявленої імпортером, тільки тоді сплата митних платежів відповідно до такого рішення вважатиметься переплатою. Отже, право вимоги щодо повернення надмірно сплачених митних платежів виникає лише після скасування рішення про коригування митної вартості товарів, через яке така переплата сталася. 7.4. Презумпція правильності визначення імпортером митної вартості товарів як передумова для констатації факту надмірної сплати митних платежів Аналіз судової практики дозволив виявити окремі випадки відмови судів визнати за імпортером право на повернення надмірно сплачених митних платежів з огляду на те, що постанова суду про скасування рішення про коригування митної вартості товару (на яку імпортер посилається як на підставу виникнення такого права) підтверджує неправомірність митної вартості, визначеної митницею, проте не містить констатації про правильність митної вартості, заявленої імпортером, а тому немає підстав стверджувати про наявність переплати (наприклад, постанова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2014 року у справі № 811/654/13-а, ЄДРСР – 42017545; постанова Вищого адміністративного суду України від 9 грудня 2014 року у справі № 812/7799/13-а, ЄДРСР – 41900880). На нашу думку, такий підхід є сумнівним, оскільки не узгоджується з положенням частини сьомої статті 54 МКУ, відповідно до якого у разі, якщо під час проведення митного контролю орган доходів і зборів не може аргументовано довести, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, заявлена декларантом або уповноваженою ним особою митна вартість вважається визнаною автоматично. Наведене положення містить презумпцію правомірності правильності митної вартості, визначеної декларантом. Якщо орган доходів і зборів у ході судової справи про оскарження його рішення про коригування митної вартості не спростував цю презумпцію, то вважається, що митна вартість, визначена декларантом, є правильною. Отже, констатація неправомірності рішення про коригування є водночас підтвердженням правильності митної вартості, визначеної декларантом. Виправданість такого міркування засвідчується судовою практикою Вищого адміністративного суду України (ухвали від 17 березня 2015 року у справі № 826/20031/13-а, ЄДРСР – 43307856; від 4 лютого 2016 року 826/20310/13, ЄДРСР – 55794839). У свою чергу фактичне підтвердження постановою суду про скасування рішення про коригування митної вартості товарів правильності митної вартості, визначеної декларантом, є підставою для повернення надмірно сплачених митних платежів. Виправданість такого підходу підтверджується вищезазначеною правовою позицією Верховного Суду України, відповідно до якої «у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів щодо визначення, призначення, заявлення, з'ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості, митного контролю і митного оформлення декларант (суб'єкт господарювання, підприємство) може піддати ці дії чи рішення судовому контролю. Якщо суд визнає рішення і дії митних органів із зазначених питань протиправними, зобов'яже вчинити певні дії відповідно до вимог митного законодавства і коли у рішенні суду буде констатована неправильність чи хибність рішень чи дій митних органів, які зумовили (призвели, потягли) помилкову та/або надмірну сплату сум митних платежів, ці платежі повертаються декларанту в порядку і на умовах, встановлених у статті 301 МК, статті 43 ПК і статті 45 БК…» (постанова від 25 листопада 2014 року, ЄДРСР – 42246605). Отже, постанова суду про скасування рішення про коригування митної вартості товарів є констатацією правильності митної вартості, визначеної декларантом, а тому і передумовою для висновку про надмірність сплати митних платежів. 7.5. Допустимість стягнення надмірно сплачених митних платежів як способу захисту права імпортера на повернення цих коштів На основі аналізу МКУ 2002 року Верховний Суд України у справі № 2а-25278/10 (провадження № 21-242а12) висловив позицію про недопустимість згаданого способу захисту через те, що суд, постановляючи стягнути з відповідача суму надмірно сплачених митних платежів, фактично визначає митну вартість ввезеного товару, чим підміняє митний орган (постанова від 7 вересня 2012 року, ЄДРСР – 26347510). Ця позиція була підтверджена Верховним Судом України у справі № 826/4418/14 з огляду на положення МКУ після набрання ними чинності (постанова від 16 вересня 2015 року, ЄДРСР – 52934283). У разі коли право імпортера на повернення коштів митниця порушує шляхом безпідставної відмови підготувати відповідний висновок, то належним способом захисту є зобов’язання митниці підготувати такий висновок та передати його до органу державної казначейської служби (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 826/4418/14, ЄДРСР – 52934283). Суди нижчих інстанцій в цілому дотримуються цієї позиції, хоча і трапляються поодинокі випадки відхилення від неї. Так, у справі № 808/6393/14 про визнання протиправною відмови митниці у поверненні митних платежів, визнання неправомірною бездіяльності митниці щодо ненадання органам державного казначейства висновку про повернення з бюджету надмірно сплачених коштів, стягнення з бюджету надмірно сплачених митних платежів Вищий адміністративний суд України своєю ухвалою від 21 квітня 2016 року (ЄДРСР – 57369635) залишив без змін постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року, якими було задоволено позов, у тому числі позовну вимогу про стягнення надмірно сплаченого ввізного мита, та підтримав доводи цих судів про те, що стягнення коштів є належним способом відновлення прав позивача у випадку скасування рішення митного органу про визначення митної вартості товару; скасування рішення митного органу про визначення митної вартості товару, без відшкодування декларанту матеріальної шкоди, завданої таким рішенням, не відновлює порушених прав позивача. При цьому Вищий адміністративний суд України у цих випадках не наводить мотивів відступу від згаданих позицій Верховного Суду України, як того вимагає частина друга статті 2442 КАС України. Водночас у практиці Вищого адміністративного суду України розвинулася позиція, з якої випливає припущення, що стягнення надмірно сплачених митних платежів все ж таки може бути застосовано як спосіб захисту у разі невиконання органом державної казначейської служби висновку митниці про повернення надмірно сплачених митних платежів. Так, у справі № 826/16160/15 про визнання протиправною відмови митниці повернути надмірно сплачені митні платежі, стягнути з бюджету ці кошти Вищий адміністративний суд України залишив у силі судові рішення судів нижчих інстанцій, якими друга з наведених вимог була залишена без задоволення, та зазначив таке: «Щодо позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві надмірно сплачених сум у розмірі 19531,18 грн, позивачем не обґрунтовано протиправність рішення, дії чи бездіяльності ГУ ДКС України в місті Києві щодо неперерахування з Державного бюджету України надмірно зарахованих коштів з огляду на те, що таке повернення можливе з додержанням відповідної процедури, тільки на підставі висновку митниці, який на адресу органу казначейської служби не надходив, тому заявлена вимога є передчасною та такою, що не підлягає задоволенню» (ухвала від 9 червня 2016 року, ЄДРСР – 58331811). На нашу думку, таке припущення є сумнівним з огляду на те, що безспірне списання (стягнення) – це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (пункт 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 2013 р. № 45). Тобто стягнення як спосіб захисту належить застосовувати у певних випадках, коли орган, що контролює справляння відповідного виду надходжень бюджету, заперечує проти повернення коштів. При цьому заперечує саме орган, що контролює справляння надходжень бюджету, а не орган казначейської служби; за законом орган казначейської служби не уповноважений вирішувати питання про наявність чи відсутність підстав для повернення коштів. Отже, за ситуації, коли орган казначейської служби відмовляється виконувати подання (висновок) органу, що контролює справляння надходжень бюджету, то належним способом захисту, на нашу думку, має бути зобов’язання органу казначейської служби виконати таке подання (висновок). До того ж у практиці Вищого адміністративного суду України виявлено приклади, які підтверджують правильність такого підходу (ухвала від18 лютого 2014 року у справі № 826/7281/13-а, ЄДРСР – 37345836). Таким чином, стягнення надмірно сплачених митних платежів як способу захисту права імпортера на повернення цих коштів не є належним способом захисту як у разі порушення цього права митницею шляхом безпідставної відмови скласти висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів, так і у разі порушення цього права органом казначейської служби шляхом відмови виконувати такий висновок митниці. 7.6. Належний спосіб захисту права на повернення надмірно сплачених митних платежів у випадку його порушення шляхом нерозгляду по суті заяви імпортера про повернення коштів із бюджету Аналіз судової практики показує, що суди неоднаково підходять до вирішення питання про те, який спосіб захисту слід застосовувати у разі ухилення митницею від розгляду по суті заяви імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів. Одні суди дотримуються позиції про те, що потрібно ухвалювати судові рішення про зобов’язання митниці скласти висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів. Так, у справі № 826/5420/15, встановивши, що відмова митниці у поверненні надмірно сплачених митних платежів через те, що повернення таких коштів здійснюється виключно органами Казначейства, є формальною відпискою, Окружний адміністративний суд міста Києва свою постановою від 19 травня 2015 року, залишеною у силі ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2015 року, позов задовольнив, у тому числі зобов’язав митницю підготувати висновок про повернення з Державного бюджету України митних та інших платежів, надмірно сплачених до бюджету. Вищий адміністративний суд України підтримав зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій (ухвала від 23 лютого 2016 року, ЄДРСР – 56062013). Водночас інші суди вважають, що потрібно ухвалювати судові рішення про зобов’язання митниці повторно розглянути заяву імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів. Так, у справі № 826/494/15 судами було встановлено, що митниця своїм листом відмовила імпортеру у поверненні надмірно сплачених митних платежів на тій підставі, що постановою суду в іншій адміністративний справі було залишено без задоволення його позовну вимогу про стягнення з державного бюджету спірну суму надмірно сплачених митних платежів; фактично митниця самоусунулася від вирішення питання про повернення коштів, вказуючи, що це питання вже було вирішено згаданою постановою суду. З урахуванням цієї обставини Окружний адміністративний суду міста Києва своєю постановою від 23 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1 квітня 2015 року, позов задовольнив, у тому числі зобов’язав митницю підготувати висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів та направити цей висновок до органу державної казначейської служби. Однак Вищий адміністративний суд України зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та ухвалив нове – про часткове задоволення позову: визнав протиправною бездіяльність митниці щодо нерозгляду заяви імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів та зобов’язав митницю вчинити відповідні дії щодо розгляду заяви імпортера про повернення надмірно сплачених коштів (постанова від 16 червня 2015 року, ЄДРСР – 45241941). Очевидно наведена розбіжність виникла внаслідок колізії у практиці Верховного Суду України. Так, у справі № 826/7706/14 судами нижчих інстанцій було встановлено, що митниця відмовила імпортерові у поверненні надмірно сплачених коштів на тій підставі, що в іншій адміністративній справі (в якій оскаржувалися рішення про коригування митної вартості, через які виникла переплата) питання про повернення переплачених коштів не вирішувалося; до того ж митниця зазначила, що питання про повернення надмірно сплачених митних платежів має вирішуватися шляхом їх стягнення з бюджету органами Державної казначейської служби України відповідно до пункту 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845. Верховний Суд України розцінив таку відповідь митниці як протиправну бездіяльність щодо не розгляду належним чином заяви про повернення коштів і в черговий раз повторив свою позицію, що така заява повинна розглядатися згідно з Порядком повернення та Порядком взаємодії (постанова від 24 березня 2015 року, ЄДРСР – 43533830). У справі № 826/4418/14 судами нижчих інстанцій також було встановлено, що митниця відмовила імпортерові у поверненні надмірно сплачених митних платежів на тій підставі, що в іншій адміністративній справі (в якій оскаржувалися рішення про визначення коду товару, через які виникла переплата) питання про повернення переплачених коштів, не вирішувалося. Однак Верховний Суд України розцінив цю відповідь митниці як рішення по суті заяви і оскільки воно було визнане цим судом протиправним, то вжив такий спосіб захисту, як зобов’язання митниці скласти висновок про повернення коштів та направити його до органу державної казначейської служби (постанова від 16 вересня 2015 року, ЄДРСР – 52934283). Для усунення наведеної розбіжності у практиці Вищого адміністративного суду України, на нашу думку, варто зважити на принцип розподілу влад, який, зокрема, передбачає недопустимість втручання суду в компетенцію суб’єктів владних повноважень. Так, виключно митниця при прийнятті висновку про повернення коштів повинна дослідити: факт наявності чи відсутності у імпортера податкового боргу (пункт 43.1 статті 43 Податкового кодексу України), дотримання імпортером строку звернення із заявою про повернення коштів (пункт 43.3 статті 43 Податкового кодексу України), дотримання імпортером вимог до змісту заяви про повернення коштів (пункт 1 розділу ІІІ Порядку повернення), факт перерахування митних та інших платежів з відповідного рахунку до Державного бюджету України та наявність переплати (пункт 3 розділу ІІІ Порядку повернення) тощо. Якщо митниця з тієї чи іншої причини не дослідила ці факти, а суд замість неї береться за таке дослідження і після цього доходить висновку про наявність підстав для повернення надмірно сплачених митних платежів, то у такому разі, на нашу думку, має місце втручання судом у компетенцію митниці. Отже, у разі протиправного нерозгляду митницею заяви імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів належним способом судового захисту є зобов’язання її розглянути таку заяву відповідно до законодавства. Дослідження судом питання про наявність (відсутність) в імпортера податкового боргу, про дотримання імпортером вимог до змісту заяви у разі, коли митниця протиправно не дослідила ці обставини, є порушенням принципу розподілу влад. Висновки 1. Факт того, що рівень задекларованої митної вартості товару значно нижчий за рівень митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено, сам собою не може бути підставою для витребування додаткових документів; цей факт є лише підставою для поглибленої перевірки повноти та достовірності документів. І лише виявлення одного або декількох з фактів, зазначених у частині третій статті 53 Митного кодексу України, є підставою для витребування додаткових документів. 2. На виконання такого принципу державної митної справи, як принцип додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб, орган доходів і зборів повинен обґрунтувати причини витребування додаткових документів у разі, якщо документи, які підтверджують митну вартість товарів, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. 3. Суперечності у відомостях щодо умов оплати товару в документах, доданих до вантажної митної декларації на підтвердження митної вартості товарів, не можуть бути підставою для витребування органом доходів і зборів додаткових документів у декларанта. 4. Тягар доведення неправильності заявленої митної вартості лежить на органі доходів і зборів. 5. Якщо за твердженням декларанта страхування не здійснювалося, то декларант не повинен доводити цей факт: декларант повинен підтвердити лише ті факти, які пов’язані з витратами, які, на його думку, входять до митної вартості товарів. Натомість якщо митниця стверджує, що страхування все ж такі здійснювалося (а значить витрати на страхування включаються до митної вартості), то митниця повинна довести наявність цього факту. 6. Калькуляція собівартості виробника є достатнім та належним доказом на підтвердження заявленої митної вартості товару. 7. Платіжне доручення без вказівки у ньому на рахунок-фактуру (інвойс), на підставі яких здійснено платіж (у разі коли відповідно до умов відповідних зовнішньоекономічних договорів такий авансовий платіж мав здійснюватися лише після отримання декларантом рахунку-фактури, інвойсу), не є доказом, достатнім для доведення митної вартості певної поставки товару. 8. Наявність саме технічної помилки у документі та зміст помилково відсутньої інформації орган доходів і зборів може встановити за допомогою решти інформації, що міститься у цьому ж документі, або інформації з інших документів, пов’язаних із цим документом. Наявність технічної помилки у документі не є підставою для висновку про недостовірність усієї інформації, що у ньому міститься. 9. Ситуація, коли сума коштів, зазначена у платіжному дорученні з оплати за оцінюваний товар, не відповідає ціні цього товару, зазначеній в інших документах, доданих до вантажної митної декларації, не є підставою для твердження про розбіжність у документах, а тому для сумнівів у правильності визначення митної вартості. 10. Інвойс, засвідчений підписом та скріплений печаткою, що відмінні від тих, які стоять під відповідним зовнішньоекономічним договором, є допустимим засобом доказування митної вартості, допоки орган доходів і зборів не доведе, що такий інвойс отримано з порушенням закону. 11. Для висновку про наявність розбіжностей між документами, поданими на підтвердження митної вартості товарів, необхідно правильно встановити зміст цих документів як доказів у митній справі. 12. Відсутність в інвойсі вказівки на реквізити зовнішньоекономічного договору сама собою не може бути підставою для висновку про неможливість ідентифікації інвойсу з поставкою товару, якщо така ідентифікація може бути проведена на основі інших документів, доданих на підтвердження митної вартості товару. 13. З огляду на засаду свободи підприємницької діяльності органам доходів і зборів заборонено втручатися у підприємницьку діяльність декларантів шляхом відмови взяти до уваги прайс-лист з мотивів його недопустимості у зв’язку з наявністю чи відсутністю у ньому певних відомостей (реквізитів). 14. Якщо законом не визначено доказ (докази), виключно яким (ми) повинен підтверджуватися розмір витрат на перевезення, то такі витрати можуть підтверджуватися будь-якими доказами. Митний кодекс України не визначив вид доказів, якими повинен підтверджуватися розмір витрат на перевезення товарів (не вказав, що такими доказами можуть бути лише фінансові та/або бухгалтерські документи), а тому довідка про транспортні витрати є допустимим доказом на підтвердження витрат на перевезення товарів. 15. Факт неподання декларантом додаткових документів, витребуваних митницею у зв’язку із заявленням товару за нижчою ціною, ніж рівень цін за подібні (аналогічні) товари, що є в ЄАІС, не є достатньою підставою для відмови в оформленні товару за основним методом визначення митної вартості. 16. У рішенні про коригування заявленої митної вартості, крім номера та дати митних декларацій, які були взяті за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, орган доходів і зборів повинен також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу. 17. Отримана з Центральної бази даних ЄАІС Державної фіскальної служби України інформація про вантажну митну декларацію, на яку орган доходів і зборів посилається при коригуванні митної вартості, не є достатнім доказом ціни, за якою відповідну партію товару дійсно було імпортовано до України. При здійсненні контролю за коригуванням митної вартості товару, проведеним органом доходів і зборів за другорядним методом (за ціною договору щодо ідентичних товарів; за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; за резервним методом), суд повинен вимагати від відповідача доведення того, що товар за певною митною вартістю дійсно був увезений до України, що митна вартість за відповідною вантажною митною декларацією не була відкоригована; що рішення про коригування (якщо воно приймалося) було оскаржене до суду та скасоване судом. 18. При обґрунтуванні неможливості застосування певних другорядних методів орган доходів і зборів повинен конкретизувати підстави незастосування цих методів. 19. Невмотивоване відхилення адміністративними судами від правової позиції Верховного Суду України про те, що ненадання декларантом запитуваних митним органом документів, за відсутності обґрунтування неможливості визначення митної вартості товару за першим методом, не є достатньою підставою для застосування митним органом іншого методу визначення митної вартості, загрожує принципу правової визначеності. 20. Обов’язок доведення того, що пов’язаність між продавцем та покупцем вплинув на митну вартість задекларованого товару, лежить на органі доходів і зборів. У разі якщо орган доходів і зборів не справляється з цим обов’язком, то необхідно вважати, що взаємовідносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 Митного кодексу України, не вплинули на ціну оцінюваних товарів. 21. Органи доходів і зборів мають право брати за основу для визначення митної вартості товару митну декларацію, подану на виконання рішення про коригування митної вартості, згодом скасованого судом. Така декларація береться за основу в незміненому вигляді або у зміненому, якщо вона була приведена у відповідність із судовим рішенням, яким було скасовано рішення про коригування. 22. Орган доходів і зборів зобов’язаний навести у рішенні про коригування митної вартості товарів порівняння характеристик оцінюваного товару та характеристик товару, ціна якого взята за основу для коригування митної вартості за такими другорядними методами, як за ціною договору щодо ідентичних товарів, за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів, на основі віднімання вартості, резервний метод. 23. У разі якщо дійсну вартість імпортованого товару неможливо визначити за ціною такого ж чи подібного товару, орган доходів і зборів має право використовувати як основу для коригування митної вартості за резервним методом ціну товару, умови поставки якого відрізняються від умов поставки оцінюваного товару, виходячи з найближчого еквіваленту дійсної вартості. 24. Неподання декларантом транспортних (перевізних) документів, коли за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, може бути підставою для відмови у митному оформленні товарів за заявленою декларантом митною вартістю та, відповідно, коригування митної вартості товарів лише у тому разі, коли орган доходів і зборів доведе, що таке неподання зумовило неповноту та/або недостовірність відомостей про митну вартість товарів. 25. Суд має право вжити такий спосіб захисту прав декларанта, як зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товарів за митною вартістю, заявленою декларантом. 26. Скасування судом рішення органу доходів і зборів про коригування митної вартості товарів є підставою для скасування картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення. 27. Суд не має права досліджувати обставини, які стосуються митної вартості, але які не були предметом дослідження органу доходів і зборів при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів. 28. Предмет експертизи торгово-промислової палати, що замовляється декларантом у разі оспорювання ним рішення органу доходів і зборів про визначення коду товару, не може становити питання про те, за яким кодом УКТЗЕД необхідно класифікувати спірний товар. 29. Інформація про товар, що розміщена на веб-сайті виробника цього товару, є достовірною до того часу, поки не буде доведено протилежне; органи доходів і зборів можуть використовувати цю інформацію при встановленні характеристик задекларованого товару. 30. Судове рішення про зобов’язання органу доходів і зборів здійснити митне оформлення товару за підтвердженим судом кодом є допустимим способом захисту прав декларанта, оскільки не підміняє повноваження органу доходів і зборів та не втручається у дискреційні повноваження цього органу, та підлягає виконанню шляхом складення аркуша коригування до митної декларації, оформленої на виконання рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів. 31. Постанова суду у справі щодо оскарження рішення органу доходів і зборів про визначення коду товарів не має преюдиційного значення у частині висновків суду щодо коду за УКТЗЕД, за яким потрібно класифікувати товар. Водночас така постанова суду є преюдиційною щодо характеристик товару при розгляді інших справ, які стосуватимуться ідентичного товару, що ввозитиметься тим самим декларантом. 32. Набрання законної сили постановою суду про скасування рішення митниці про коригування митної вартості ідентичного товару, задекларованого раніше за певною митною декларацією, не є підставою для виникнення у імпортера права на повернення обчислених з урахуванням такого рішення надмірно сплачених митних платежів за іншою митною декларацією. За таких же мотивів набрання законної сили постановою суду про скасування рішення митниці про визначення коду певного товару, задекларованого раніше за певною митною декларацією, також не є підставою для виникнення у імпортера права на повернення обчислених з урахуванням такого рішення надмірно сплачених митних платежів за іншою митною декларацією, за якою ввезено ідентичні товари. 33. Суми митних платежів, нараховані імпортером внаслідок помилки, виявленої органом доходів і зборів під час документальної перевірки, вважаються переплатою, якщо правильні суми таких платежів будуть визначені у рішенні органу доходів і зборів, ухваленого за результатами такої перевірки; у протилежному разі переплата матиме місце лише після внесення імпортером змін до митної декларації у частині сум нарахованих митних платежів. 34. Право вимоги щодо повернення надмірно сплачених митних платежів виникає лише після скасування рішення про коригування митної вартості товарів, через яке така переплата сталася. 35. Постанова суду про скасування рішення про коригування митної вартості товарів є констатацією правильності митної вартості, визначеної декларантом, а отже – передумовою для висновку про надмірність сплати митних платежів. 36. Стягнення надмірно сплачених митних платежів як способу захисту права імпортера на повернення цих коштів не є належним способом захисту як у разі порушення цього права митницею шляхом безпідставної відмови скласти висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів, так і у разі порушення цього права органом казначейської служби шляхом відмови виконувати такий висновок митниці. 37. У разі протиправного нерозгляду митницею заяви імпортера про повернення надмірно сплачених митних платежів належним способом судового захисту є зобов’язання її розглянути таку заяву відповідно до законодавства. Дослідження судом питання про наявність (відсутність) в імпортера податкового боргу, про дотримання імпортером вимог до змісту заяви у разі, коли митниця протиправно не дослідила ці обставини, є порушенням принципу розподілу влад. Відділ узагальнення судової практики http://www.vasu.gov.ua/plenum/post_plenum/postanova_plenumu_2_13-03-2017/
  5. Узагальнення практики застосування адміністративними судами положень Митного кодексу України в редакції від 13 березня 2012 року На виконання плану роботи Вищого адміністративного суду України на 2016 рік відділом узагальнення судової практики здійснено вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами положень Митного кодексу України в редакції від 13 березня 2012 року (далі – МКУ). Здійснення цього узагальнення обумовлено змінами у правовому регулюванні відносин у сфері державної митної справи, що запроваджені МКУ з метою узгодження митного законодавства України з Міжнародною конвенцією про спрощення та гармонізацію митних процедур, Конвенцією про тимчасове ввезення, Рамковими стандартами безпеки Всесвітньої митної організації. Упродовж 2014 року на розгляді місцевих адміністративних судів перебувало 2704 справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері митної справи, зовнішньоекономічної діяльності, спеціальних заходів щодо демпінгового та іншого імпорту. Це – 1% загальної кількості справ, які перебували на розгляді місцевих адміністративних судів. Із них 212 справ – це справи зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо визначення коду товару за УКТЗЕД та 1576 справ – це справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо коригування митної вартості товару. Аналіз інформації, розміщеної в Єдиному державному реєстрі судових рішень, дозволив виділити ще одну численну підкатегорію справ – справи зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо повернення платникам податків митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами; виявлено більше 160 таких справ. У 2015 році ці показники істотних змін не зазнали. Усього на розгляді місцевих адміністративних судів перебували 3172 справи цієї категорії. Із них справ зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо визначення коду товару за УКТЗЕД – 274, справ з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо коригування митної вартості товару – 1681. В Єдиному державному реєстрі судових рішень виявлено близько 200 справ зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо повернення платникам податків митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами. За період 2014 року суди розглянули 2343 справи. За результатами їх розгляду у 1364 справах, або 58% розглянутих справ, позовні вимоги задоволено. Удвічі менша кількість справ, у яких відмовлено в задоволенні позовних вимог (739 справ, або 31%). У 189 (8%) справах позовні заяви залишено без розгляду. Закрито провадження у 38 справах (1,6%). Аналогічні показники спостерігалися і у 2015 році. Усього місцеві адміністративні суди розглянули 2470 справ цієї категорії, за результатами розгляду яких у 1517 справах (61%) позовні вимоги задоволено, а у 735 справах (29%) в задоволенні позовних вимог відмовлено. У 192 справах (8%) позовні заяви залишено без розгляду, закрито провадження у 12 справах (0,4%). Апеляційні адміністративні суди у 2014 році переглянули 1833 постанови місцевих адміністративних судів у справах цієї категорії, або 1% загальної кількості переглянутих постанов. У 1418 справах, або 77% переглянутих справ цієї категорії, апеляційні суди підтримали позиції місцевих адміністративних судів та їхні рішення залишили без змін. У 415 справах (23%) постанови судів першої інстанції змінено чи скасовано. За наслідками скасування постанов у 387 справах прийнято нові постанови, у 4 справах закрито провадження, а у 3 справах позовні заяви залишено без розгляду. У 2015 році наведені показники не зазнали істотних відхилень: усього переглянуто 1728 постанови місцевих адміністративних судів у справах цієї категорії; у 1418 справах рішення судів першої інстанції залишено без змін; у 371 справі (21%) постанови місцевих адміністративних судів змінено чи скасовано; у 348 справах прийнято нову постанову; у 6 справах закрито провадження; у 3 справах позовні заяви залишено без розгляду. Вищий адміністративний суд України у 2014 році в касаційному порядку розглянув 791 справу цієї категорії, або 2% загальної кількості розглянутих у касаційному порядку справ. За результатами касаційного розгляду таких справ ухвалено 520 судових рішень, або 66% ухвалених рішень у цій категорії справ, якими рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін, та 271 судове рішення (34%), якими рішення судів попередніх інстанцій змінено чи скасовано. За наслідками скасування судових рішень 6 справ направлено для продовження розгляду, 75 справ направлено на новий розгляд, ухвалено 47 рішень про скасування рішення суду апеляційної інстанції із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, у 2 справах закрито провадження та в 98 справах ухвалено нове рішення. У 2015 році зріс показник розглянутих справ цієї категорії – 1186 справ. Також зріс абсолютний показник справ, у яких судові рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін, – 827 справ; у відносних величинах цей показник істотно не змінився порівняно з 2014 роком і становив 69%. Так само зріс абсолютний показник судових рішень, якими рішення судів попередніх інстанцій змінено чи скасовано, – 358 судових рішень, проте у відносних величинах він залишився майже незмінним порівняно з 2014 роком – 30%. За наслідками скасування судових рішень 7 справ направлено для продовження розгляду, 68 справ направлено на новий розгляд, ухвалено 50 рішень про скасування рішення суду апеляційної інстанції із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Помітно зросла кількість справ, у яких ухвалено нове судове рішення, – 178 справ. Таким чином, аналіз статистичних показників свідчить, що за результатами апеляційного перегляду скасовувалося кожне п’яте судове рішення, а за результатами касаційного перегляду – кожне третє судове рішення. Найбільш численними справами цієї категорії були справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо коригування митної вартості товару, справи зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо визначення коду товару за УКТЗЕД та справи зі спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо повернення платникам податків митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами. У зв’язку з цим предметом цього узагальнення є судова практика розгляду саме цих трьох підкатегорій справ. І. Спори з приводу здійснення органами доходів і зборів контролю за правильністю визначення декларантом митної вартості товарів 1. Витребування органом доходів і зборів у декларанта додаткових документів на підтвердження митної вартості товарів 1.1. Допустимість витребовування додаткових документів на тій підставі, що рівень задекларованої митної вартості товару значно нижчий за рівень митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено Відповідно до статті 265 Митного кодексу України від 11 липня 2002 року (далі – МКУ 2002 року) митний орган здійснював контроль правильності визначення митної вартості товарів. При цьому митний орган мав право упевнитися в достовірності або точності будь-якої заяви, документа чи декларації, поданої для цілей визначення митної вартості. Наведеному положенню МКУ 2002 року кореспондувало положення пункту 10 Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1766, відповідно до якого «відомості, на підставі яких декларантом визначено та заявлено (задекларовано) митну вартість товарів, повинні базуватися на об'єктивних даних, що підлягають обчисленню та перевірці відповідно до вимог Митного кодексу України». Це означає, що на декларанта покладався обов’язок забезпечення об’єктивності даних, на підставі яких було задекларовано митну вартість, а на митний орган – обов’язок із перевірки цих даних. Одним зі способів перевірки правильності визначення митної вартості товарів під час проведення операцій їх митного контролю і митного оформлення було «співставлення рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено» (підпункт 2 пункту 2 Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008 р. № 339, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1229). Рівень митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено, митний орган отримував із спеціалізованого програмно-інформаційного комплексу Єдиної автоматизованої системи Державної митної служби України (пункт 3 розділу 3 Порядку роботи посадових осіб митного органу при здійсненні контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, затвердженого наказом Державної митної служби України від 24 червня 2009 р. № 602). При цьому виникнення у митного органу сумніву щодо достовірності документів, наданих декларантом для підтвердження митної вартості товару, визнавалося перешкодою до визнання цієї митної вартості. Митний орган міг визнати митну вартість тільки «за умови надання декларантом відомостей, необхідних для підтвердження заявленої митної вартості, відсутності сумнівів щодо їх достовірності, а також умов, що унеможливлюють використання обраного декларантом методу визначення митної вартості…» (пункт 5 розділу 2 Порядку роботи посадових осіб митного органу при здійсненні контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, затвердженого наказом Державної митної служби України від 24 червня 2009 р. № 602). Достовірність наданих декларантом відомостей митний орган міг перевірити, зокрема, шляхом витребування у декларанта додаткових документів. Так, пунктом 11 Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1766, було передбачено, що «для підтвердження митної вартості товарів на вимогу митного органу декларант зобов'язаний подати додаткові документи». На основі аналізу наведених положень Верховний Суд України сформував таку позицію: «Наявність у ЄАС інформації про іншу митну вартість ідентичних або аналогічних товарів може бути підставою для витребування у декларанта додаткових документів для підтвердження митної вартості», «…митні органи мають виключну компетенцію у питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені … порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено…» (постанови від 1 жовтня 2013 року у справі № 2а-6597/10/0870 (провадження № 21-354а13), ЄДРСР – № 34458396; від 15 жовтня 2013 року у справі № 2а-25276/10/0570 (провадження № 21-270а13), ЄДРСР – № 34634276; від 22 жовтня 2013 року у справі № 2а/0570/8381/12 (провадження № 21-342а 13), ЄДРСР – № 35667364). У той же час Верховний Суд України підтримав позицію Вищого адміністративного суду України про те, що сумнів у достовірності митної вартості може випливати суто з поданих декларантом документів: «витребувавши весь перелік документів, передбачених п.11 Порядку, митний орган не зазначив, які саме обставини ці документи повинні підтвердити. Відповідач не надав доказів того, що документи, подані позивачем для митного оформлення товару, є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності викликають сумнів у достовірності наданої інформації» (ухвала Вищого адміністративного суду України від 8 грудня 2011 року у справі № 2а-8660/10/2070 (провадження № К-40006/10), ЄДРСР – № 20004200; постанова Верховного Суду України від 29 травня 2012 року у справі № 2-а-8660/10 (провадження № 21-91а12), ЄДРСР – 24976409). Наведена колізія між позиціями Верховного Суду України зумовила неоднозначність у практиці Вищого адміністративного суду України. Так, з одного боку, у справі № 819/466/14-a суд касаційної інстанції підтримав позицію суду нижчої інстанції про те, що відхилення рівня митної вартості товару не є підставою для витребування додаткових документів: «згідно з ч. 6 ст. 54 МК України наявність у митного органу інформації щодо рівня митної вартості ідентичного товару, яка раніше визнавалась митним органом згідно з іншими МД, причому щодо яких митним органом було прийнято рішення щодо корегування митної вартості товару, не є в силу вимог ч. 3 ст. 53 МК України самостійною підставою, що дає право митному органу витребувати додаткові документи…» (постанова Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 квітня 2014 року у справі № 819/466/14-a, ЄДРСР – 38315603; ухвала Вищого адміністративного суду України від 23 квітня 2015 року, ЄДРСР – 43765688). З іншого боку, у справі № 2а-25271/10/0570 Вищий адміністративний суд України зайняв протилежну позицію про те, що відхилення рівня митної вартості є достатньою підставою для витребування додаткових документів: «відповідач має повноваження витребувати додаткові документи для перевірки правильності зазначеної митної вартості товару, за наявності підстав сумніву митної оцінки товару, що переміщується через митний кордон України. У спірних правовідносинах у митниці виник обґрунтований сумнів щодо правильності заявлення митної вартості товару, що підтверджується даними цінової інформації Єдиної автоматизованої інформаційної системи Державної митної служби України» (ухвала від 13 лютого 2014 року провадження № К/9991/26284/11, ЄДРСР – 37295839). Для усунення наведеної колізії, на нашу думку, необхідно зважити на таке. Відповідно до статті 54 МКУ органи доходів і зборів здійснюють контроль правильності визначення митної вартості товарів шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості (частина перша); орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов'язаний здійснювати контроль наявності в поданих декларантом або уповноваженою ним особою документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари (пункт 1 частини другої). Із наведених положень випливає, що орган доходів і зборів досліджує документи стосовно усіх товарів, які переміщуються через митний кордон, на предмет перевірки правильності визначення митної вартості. Крім цього, також варто зазначити, що 15 лютого 2011 року Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (у зміненій редакції) (Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про приєднання України до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур" від 15 лютого 2011 року № 3018-VI). Ця Конвенція набрала чинності для України 15 вересня 2011 року. Відповідно до Стандартного правила 6.4. Додатка II до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур (Загальний додаток) «Митна служба застосовує метод аналізу ризиків для визначення осіб та товарів, у тому числі транспортних засобів, що підлягають перевірці, та ступеня такої перевірки». Із цього правила, зокрема, випливає, що «для цільового добору конкретних операцій вибірка товарів, транспортних засобів чи документів з метою перевірки повинна ґрунтуватися на профілях ризику. Така заснована на вибірковості процедура допускає також випадковий добір на основі статистичної вибірки чи ініціативи співробітника митниці, заснованої на його досвіді чи інтуїції» (пункт 7.1 Рекомендацій до Загального додатка до Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур (у зміненій редакції)). Тобто наведене Стандартне правило передбачає, що поглибленій перевірці підлягають документи, стосовно яких спрацювала система управління ризиками, або документи, відібрані співробітниками митниці. На виконання Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (у зміненій редакції) парламент України у МКУ запровадив інститут управління ризиками. Так, статтею 320 цього Кодексу було запроваджено вибірковість митного контролю, яка, зокрема, означала те, що «форми та обсяги контролю, достатнього для забезпечення додержання законодавства з питань державної митної справи та міжнародних договорів України при митному оформленні, обираються митницями (митними постами) на підставі результатів застосування системи управління ризиками» (частина перша). У логічному зв’язку з наведеним положенням перебуває положення частини другої статті 361 цього ж Кодексу: «органи доходів і зборів застосовують систему управління ризиками для визначення товарів, транспортних засобів, документів і осіб, які підлягають митному контролю». Вітчизняний інститут управління ризиками ґрунтується на концепції, що викладена у Положенні про систему аналізу й селекції факторів ризику при визначенні окремих форм митного контролю, затвердженому наказом Державної митної служби України від 27 травня 2005 р. № 435. Згідно з пунктом 3.5 цього Положення одним із критеріїв ризику закріплено факт того, що «заявлена митна вартість товарів значно відрізняється від ціни ідентичних чи подібних (аналогічних) товарів при їх увезенні на митну територію Україну». За результатами оцінки ризику у конкретному випадку переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України, в тому числі за результатами контролю із застосуванням системи управління ризиками, що здійснюється відповідно до статті 337 МКУ, митні органи обирають форми та обсяг митного контролю. При цьому формується перелік митних формальностей, визначених за результатами застосування інструментів з управління ризиками (пункт 7.1 Порядку здійснення аналізу та оцінки ризиків, розроблення і реалізації заходів з управління ризиками в митній службі України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 2012 року № 597). У частині контролю за митною вартістю такими митними формальностями є різні форми перевірки документів та матеріалів, зокрема витребування оригіналів документів, зазначених у митній декларації, або засвідчених в установленому порядку їх копій, якщо законодавством не передбачено подання оригіналів (код митної формальності −101-1), перевірка відповідності відомостей, які містяться в українській митній декларації, відомостям, що містяться у відповідному паперовому примірнику (електронній копії) митної декларації суміжної сторони (книжці МДП) (код митної формальності − 102-1), перевірка поданих товаросупровідних та товаротранспортних документів (в тому числі наданих на вимогу митного органу) та/або відомостей про них на предмет розбіжностей у відомостях, що зазначені у цих документах, митній декларації чи документах, що її заміщують, їх електронних копіях, розміщених в ЄАІС Держмитслужби (код митної формальності − 103-1) (Класифікатор митних формальностей, що можуть бути визначені за результатами застосування системи управління ризиками, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 20 вересня 2012 року № 1011). Аналіз наведених положень дозволяє стверджувати, що поглиблена перевірка документів, доданих до митної декларації, на предмет їх достовірності та правильності визначення митної вартості товару здійснюється виключно при спрацюванні системи управління ризиками або у випадках, які визначаються митниками на основі власного досвіду чи інтуїції. Згаданий Класифікатор митних формальностей передбачає, що одним із наслідків спрацювання системи управління ризиками може бути проведення такої формальності, як «витребування документів, які підтверджують митну вартість товарів» (код митної формальності − 106-2). Проте, на нашу думку, це положення не узгоджується з обов’язком суб’єкта владних повноважень обґрунтовувати свої рішення, тобто ухвалювати їх з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3 частини третьої статті 2 КАС України). Митний контроль та митне оформлення як складові митної процедури є частиною адміністративних процедур із провадження справи декларанта щодо пропуску його товарів через митний кордон України. Факт відхилення рівня задекларованої митної вартості від рівня митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено, не стосується обставин справи; він стосується фактів, які були зафіксовані під час провадження справ щодо інших товарів. Факт відхилення рівня митної вартості є лише приводом для вчинення певних адміністративних процедур, проте сам собою не є доказом у справі, у якій провадяться адміністративні (митні) процедури. Отже, правові акти суб’єкта владних повноважень, в тому числі процедурне рішення митного органу про витребування додаткових документів, може бути ухвалене ґрунтуючись лише на доказах у справі, а такими доказами передусім є документи, додані до вантажної митної декларації. Саме з урахуванням цих міркувань, на нашу думку, варто підходити до розуміння частини третьої статті 53 МКУ, відповідно до якої передбачено виключно три підстави витребування додаткових документів у декларанта: 1) наявність розбіжностей у документах; 2) наявність ознак підробки документів; 3) відсутність у документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Виключно висновки, що ґрунтуються на дослідженні документів, доданих до митної декларації, можуть бути підставою для витребування додаткових документів. На основі викладеного можна дійти такого висновку: факт того, що рівень задекларованої митної вартості товару значно нижчий за рівень митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, митне оформлення яких вже здійснено, сам собою не може бути підставою для витребування додаткових документів; цей факт є лише підставою для поглибленої перевірки повноти та достовірності документів. І лише виявлення одного або декількох з фактів, зазначених у частині третій статті 53 МКУ, є підставою для витребування додаткових документів. Варто зазначити, що такого ж підходу додержано у нових Методичних рекомендаціях щодо роботи посадових осіб органів доходів і зборів з аналізу, виявлення та оцінки ризиків при здійсненні контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, затверджених наказом Державної фіскальної служби від 11 вересня 2015 року № 689. Так, у пункті 8 розділу 2 цих Методичних рекомендацій зазначено, що «у випадках спрацювання автоматизованої системи аналізу та управління ризиками за напрямом перевірки правильності визначення митної вартості товарів у зв'язку з ризиком заниження митної вартості та декларуванням митної вартості нижчої, ніж вартість ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, посадова особа, що здійснює контроль за правильністю визначення митної вартості, здійснює перевірку відомостей, що містяться в документах, що підтверджують заявлену митну вартість, та відповідно до частин третьої-четвертої статті 53 Кодексу здійснює запит додаткових документів». Тобто при відповідному спрацюванні автоматизованої системи аналізу та управління ризиками митний орган повинен насамперед здійснити перевірку відомостей, що містяться в документах, що підтверджують заявлену митну вартість, і лише після цього у разі виявлення підстав може витребувати у декларанта додаткові документи. 1.2. Обов'язок органу доходів і зборів обґрунтувати причини витребування додаткових документів Відповідно до частини третьої статті 53 МКУ у разі, якщо документи, які підтверджують митну вартість товарів, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов'язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи. У судовій практиці наведене положення породило неоднакове застосування. З одного боку, у справі № 805/1268/14 Донецький окружний адміністративний суд, підтриманий Донецьким апеляційним адміністративним судом, зазначив, що «чинним законодавством України з питань державної митної справи не визначено обов'язку Відповідача у запиті щодо надання додаткових документів зазначати обставини, що викликали сумніви під час декларування товару, так само як і обставини, які мають підтверджувати запитувані додатково документи. Пунктами 2.1, 2.3 розділу II Правил заповнення декларації митної вартості, затверджених наказом Мінфіну від 24.05.2012 № 599 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.06.2012 за № 984/21296, далі – Правила 599), визначено вичерпні відомості, що мають бути зазначені посадовою особою митниці у декларації митної вартості (далі – ДМВ) під час витребування додаткових документів на підтвердження заявленої митної вартості товару» (постанова від 18 березня 2014 року, ЄДРСР – 37871864, ухвала від 21 травня 2014 року , ЄДРСР – 38853066). У цій позиції Донецький окружний адміністративний суд спирався на підхід Вищого адміністративного суду України, який заявив, що «витребування з декларанта додаткових документів, що є необхідним для вирішення питання щодо правильності визначення митної вартості, є засобом реалізації митним органом владних управлінських функцій, делегованих державою. Встановлення судом обов'язку митного органу доведення обґрунтованості сумнівів щодо правильності визначення митної вартості стане наслідком обмеження суб'єкта владних повноважень у реалізації наданих йому функцій, що є неможливим» (ухвала від 9 жовтня 2012 року у справі № 2а/0570/5929/11, касаційне провадження № К/9991/64636/11, ЄДРСР – 26441975). З іншого боку, Тернопільський окружний адміністративний суд у справі № 819/466/14-a ствердив, що «праву митного органу на витребування додаткових документів передує його обов'язок належним чином обґрунтувати наявність підстав вважати та належним чином обґрунтувати причини, з яких митна вартість не може бути перевірена на підставі документів, наданих декларантом разом із митною декларацією» (постанова від 7 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38315603). Наведена позиція цього суду була підтримана судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали від 25 березня 2015 року, ЄДРСР – 43288560; від 23 квітня 2015 року, ЄДРСР – 43765688). У зв’язку з цим, на нашу думку, варто зважити на таке. Дійсно, у пункті 2.3 розділу ІІ Правил заповнення декларації митної вартості, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 2012 року № 599, передбачено, що «посадова особа митного органу у графі "Для відміток митного органу" ДМВ на паперовому носії робить запис про необхідність подання документів для підтвердження митної вартості товарів із складенням переліку таких документів, зазначає час, дату і прізвище, ставить свій підпис та проставляє відбиток особистої номерної печатки. При електронному декларуванні посадова особа за допомогою автоматизованої системи митного оформлення створює та надсилає декларанту або уповноваженій ним особі засвідчене електронним цифровим підписом електронне повідомлення про необхідність подання документів відповідно до частин третьої та/або четвертої статті 53 Кодексу для підтвердження митної вартості товарів із складанням їх переліку». Тобто наведене положення не передбачає, що у запиті щодо додаткових документів митний орган повинен викласти причини, з яких митна вартість не може бути перевірена на підставі документів, наданих декларантом разом із митною декларацією. Водночас одним із принципів здійснення державної митної справи є такий принцип, як додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб (пункт 7 частини першої статті 8 МКУ). У контексті процедури перевірки заявленої митної вартості під час митного контролю та митного оформлення згаданий принцип, на нашу думку, означає обов’язок органу доходів і зборів вживати заходів щодо забезпечення інтересів декларанта, зокрема інтересу бути обізнаним із попередньою оцінкою, даною органом доходів і зборів доказам у справі (тобто документам, доданим до вантажної митної декларації). Це означає, що орган доходів і зборів повинен довести до відома декларанта таку свою оцінку з тим, щоб декларант міг сформувати власну правову позицію і стратегію її відстоювання у конкретній митній процедурі. У зв’язку з цим пункт 2.3 згаданих Правил заповнення декларації митної вартості у частині, яка не передбачає обов’язку органу доходів і зборів викладати причини витребування додаткових документів, не узгоджується із принципом додержання інтересів особи, а тому при складенні відповідного запиту орган доходів і зборів, крім пункту 2.3, повинен виконувати відповідне положення статті 8 МКУ. Доречність такого підходу також ґрунтується на положенні пункту 1 частини третьої статті 52 МКУ, відповідного до якого декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, мають право надавати митному органу (за наявності) додаткові відомості у разі потреби уточнення інформації. Орган доходів і зборів повинен створити умови щодо реалізації цього права, тобто доводити до відома декларанта або уповноваженої ним особи те, яка саме інформація потребує уточнення. 1.3. Суперечності у відомостях щодо умов оплати товару в документах, доданих до вантажної митної декларації на підтвердження митної вартості товарів Згідно із частиною третьою статті 53 МКУ в разі, якщо документи, додані до вантажної митної декларації на підтвердження митної вартості, містять розбіжності, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов'язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) відповідні додаткові документи. Аналіз судової практики виявив випадки, коли документи, додані декларантом до вантажної митної декларації, містять різні відомості (суперечність) щодо умов оплати за товар. В одних справах суди визнають таку різницю у відомостях як розбіжність, що дає підстави для витребування додаткових документів. В інших випадках суди дотримуються протилежної позиції. Так, у справі № 817/1109/14 Рівненський окружний адміністративний суд встановив, що у пункті 4.1 контракту поставки від 30.09.2013 № 011013-03 передбачено термін оплати за партію товару 30 днів після поставки товару, а згідно з інвойсом від 14.03.2014 № 21745 термін оплати – 14 днів (постанова від 26 травня 2014 року, ЄДРСР – 39277222). Переглядаючи рішення суду першої інстанції, Житомирський апеляційний адміністративний суд з приводу цієї обставини зазначив таке: «З матеріалів справи вбачається, що, враховуючи наявність розбіжностей у поданих Товариством документах та отриманій інформації про те, що митна вартість подібного товару перевищує заявлений декларантом рівень митної вартості, у Митниці були підстави для сумніву в правильності митної оцінки товару. За таких обставин митний орган обґрунтовано запропонував позивачу надати додаткові документи» (від 12 серпня 2014 року, ЄДРСР – 40298276). Аналогічним чином Полтавський окружний адміністративний суд у справі №816/3033/14, встановивши, що відомості про оплату за товар, вказані у контракті, відрізняються від умов оплати, вказаних у додатках до контракту та інвойсі, дійшов висновку, що документи, які підтверджують числові значення складових митної вартості, містять розбіжності, що «у спірних правовідносинах у митниці виник обґрунтований сумнів щодо правильності заявленої позивачем митної вартості товару» (постанова від 29 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40815954). Наведена позиція була підтримана Харківським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 9 грудня 2014 року, ЄДРСР – 41924725; від 2 січня 2015 року, ЄДРСР – 42662839). Так само у справі № 810/1891/14 Вищий адміністративний суд України зазначив таке: «Як вбачається з матеріалів справи, підставою для витребування документів для підтвердження митної вартості для Митниці стали такі обставини. … Також у наданих інвойсах вказано інші умови оплати, ніж ті, що передбачені п. 8.1 вищевказаного контракту. У зв'язку з викладеним, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що Митницею доведено наявність підстав для витребування додаткових документів для підтвердження митної вартості товару. Вказане спростовує позицію адміністративних судів стосовно необґрунтованого витребування відповідачем додаткових документів від товариства» (постанова від 24 грудня 2014 року, ЄДРСР – 42014655) Водночас у справі № 815/5106/14 Одеський окружний адміністративний суд, встановивши, що орган доходів і зборів-відповідач свій сумнів у правильності митної вартості товарів обґрунтував суперечливістю відомостей про оплату товарів, а саме тим, що відповідно до п. 3.5 зовнішньоекономічного договору оплата за цим контрактом здійснюється шляхом попередньої передоплати, не пізніше дати відвантаження товарів, якщо інше не вказано в рахунку-фактурі на товар, що відвантажується, в той час, як згідно з даними, вказаними в інвойсі, встановлена післяплата, дійшов висновку, що ця обставина не може бути підставою для сумнівів у правильності визначення митної вартості товару (постанова від 24 листопада 2014 року, ЄДРСР – 41708556). Наведений висновок суду першої інстанції був підтриманий Одеським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 27 січня 2015 року, ЄДРСР – 42495140; від 4 червня 2015 року, ЄДРСР – 44834420). Усунути наведену розбіжність, на нашу думку, дозволить застосування за аналогією частини першої статті 70 КАС України, якою встановлено таку вимогу до доказів, як належність. У митних процедурах вимоги до доказів законом не врегульовано, тому до процедур митного контролю можуть бути за аналогією застосовані відповідні правила з адміністративного судочинства. Вимога належності доказів означає, що суб’єкт, який вирішує справу по суті, повинен брати до уваги лише ті докази, які стосуються предмета доказування. У процедурах контролю за митною вартістю товару предметом доказування є ціна товару та інші складові митної вартості товару. У свою чергу умови плати безпосередньо ціни товару не стосуються. У зв’язку з цим відомості про умови оплати товару не повинні братися органом доходів і зборів до уваги при контролі за митною вартістю, а відтак суперечності між цими відомостями не можуть бути підставою для твердження про наявність розбіжностей у даних про митну вартість товару. Суперечності у відомостях щодо умов оплати товару у документах, доданих до вантажної митної декларації на підтвердження митної вартості товарів, не можуть бути підставою для витребування органом доходів і зборів додаткових документів у декларанта. 2. Докази та доказування в адміністративних процедурах контролю правильності визначення декларантом митної вартості товарів 2.1. Тягар доказування неповноти та недостовірності відомостей про митну вартість товарів Згідно з частиною сьомою статті 54 МКУ «у разі, якщо під час проведення митного контролю орган доходів і зборів не може аргументовано довести, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, заявлена декларантом або уповноваженою ним особою митна вартість вважається визнаною автоматично». На основі наведеного положення окремі суди стверджують, що «законодавець запропонував таку конструкцію регулювання митних відносин, якою презюмується правильність визначення митної вартості декларантом, у випадку, якщо не доведено інше» (постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2014 року у справі № 820/12387/14, ЄДРСР – 41946372; постанова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2015 року у справі № 804/578/14, ЄДРСР – 42560480). Із наведеною позицією суголосна позиція про те, що обов’язок щодо спростування митної вартості, заявленої декларантом, лежить на органі доходів і зборів. Так, у справі № 804/8148/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕДС» до Дніпропетровської митниці Міндоходів про визнання протиправним і скасування рішення про коригування митної вартості та про стягнення надміру сплаченого податку ввізного мита та податку на додану вартість Дніпропетровський окружний адміністративний суд задовольнив позовну вимогу щодо оскарженого рішення, оскільки «правильність визначення позивачем митної вартості товару за ціною Контракту, а також об'єктивна можливість застосування першого методу не були спростовані відповідачем» (постанова від 19 серпня 2014 року, ЄДРСР – 40493227). Зазначена постанова суду першої інстанції була залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 3 березня 2015 року про відмову у відкритті касаційного провадження, постановленою на підставі пункту 5 частини п’ятої статті 214 КАС України, ЄДРСР – 42967043. Разом із тим у судовій практиці зустрічається і інший підхід до тлумачення частини сьомої статті 54 МКУ. Так, у справі № 2а-7871/12/1370 Вищий адміністративний суд України на основі системного аналізу низки норм МКУ, у тому числі й статті 54, зазначив, що «обов'язок доведення митної вартості товару лежить на позивачу» (ухвала від 18 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37320687). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, необхідно виходити з принципу законності, закріпленого у статті 19 Конституції України, відповідно до якого, зокрема, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». У розвиток наведеного принципу частина шоста статті 54 МКУ передбачає, що «орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів,…». Тобто в адміністративних процедурах із митного контролю та митного оформлення орган доходів і зборів повинен обґрунтувати (довести) законність свого рішення (у цьому випадку рішення про відмову у митному оформленні товару); відповідно рішення органу доходів і зборів не може ґрунтуватися на припущеннях, на сумнівах про повноту і достовірність відомостей про заявлену митну вартість товару; висновки цього органу повинні ґрунтуватися на достовірних і вичерпних доказах. У свою чергу декларант не зобов’язаний (звільнений від обов’язку) доводити правильність заявленої ним митної вартості: його твердження про розмір митної вартості вважається правомірним, поки протилежне не буде доведено органом доходів і зборів. Пункт 2 частини другої статті 52 МКУ закріплює положення про те, що «декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов'язані подавати органу доходів і зборів достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об'єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню». З першого погляду це положення свідчить про обов’язок декларанта доводити митну вартість, а відтак – про відсутність презумпції, яка звільняє його від обов’язку доведення правильності визначення митної вартості. Проте наведене положення слід тлумачити у взаємозв’язку з частиною першою статті 53 МКУ, відповідно до якого «у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення». Тобто у положенні пункту 2 частини другої статті 52 МКУ робиться наголос не на самому обов’язку надавати відомості, а на тому, якими мають бути ці відомості. А сам обов’язок подання відомостей закріплений у частині першій статті 53 МКУ. При цьому виконання згаданого обов’язку становить підставу презумпції: факт подання документів разом із митною декларацією є підставою для застосування правових наслідків презумпції − автоматичного визнання митної вартості. У свою чергу зміст презумпції, виходячи з положення частини сьомої статті 54 МКУ, полягає в обов’язку органу доходів і зборів «аргументовано довести, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів». Так само з першого погляду як обов’язок декларанта доводити митну вартість товару може бути сприйнято обов’язок декларанта на вимогу органу доходів і зборів надати додаткові документи, якщо документами, які підтверджують митну вартість товарів, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари (частина третя статті 53 МКУ). Проте, на нашу думку, цей обов’язок не є елементом обов’язку із доказування, а є процедурним обов’язком, який кореспондує повноваженню митниці збирати додаткові докази у справі. Аналогічним обов’язком є обов’язок органу доходів і зборів іншої країни надавати відомості на запит органу доходів і зборів України (пункт 5 частини п’ятої статті 54 МКУ). Не може бути переконливим доводом про відсутність презумпції і посилання на положення частин сьомої, восьмої статті 55 МКУ, відповідно до яких: «У випадку незгоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів орган доходів і зборів за зверненням декларанта або уповноваженої ним особи випускає товари, що декларуються, у вільний обіг за умови сплати митних платежів згідно з митною вартістю цих товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та забезпечення сплати різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною органом доходів і зборів, шляхом надання гарантій відповідно до розділу X цього Кодексу. Строк дії таких гарантій не може перевищувати 90 календарних днів з дня випуску товарів. Протягом 80 днів з дня випуску товарів декларант або уповноважена ним особа може надати органу доходів і зборів додаткові документи для підтвердження заявленої ним митної вартості товарів, що декларуються». Справа у тому, що презумпція правомірності вимог декларанта не виключає його права за власним бажанням подавати додаткові докази. Саме ця можливість і передбачена у частині восьмій статті 55 МКУ. Наведене дозволяє дійти висновку про те, що тягар доведення неправильності заявленої митної вартості лежить на органі доходів і зборів. Водночас Верховний Суд України виробив правову позицію, що, очевидно, йде у розріз із наведеним підходом. Так, у справі № 814/283/14 найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції вказав, що «ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації» (постанова від 30 червня 2015 року, ЄДРСР – 46359541). Із викладеної позиції випливає не просто обов’язок декларанта доводити заявлену митну вартість, а презумпція правомірності сумнівів органу доходів і зборів, тобто обов’язок декларанта спростувати цей сумнів. Однак є підстави для сумнівів у виправданості цієї позиції Верховного Суду України. У правовій доктрині панує твердження про те, що тягар доказування неправильності заявленої митної вартості лежить саме на органі доходів і зборів (Науково-практичний коментар до Митного кодексу України: у 3 т. – К. : ДННУ “Акад. фін. управління”, 2012. − С. 159). На нашу думку, в силу закріпленої у частині сьомій статті 54 МКУ презумпції відбувся перерозподіл тягаря доказування: обов’язок декларанта доводити правильність заявленої митної вартості був замінений на обов’язок органу доходів і зборів доводити неправильність цієї митної вартості. 2.2. Доведення факту здійснення декларантом страхування товарів та факту нездійснення декларантом страхування товарів Відповідно до частини першої пункту 8 частини другої статті 53 МКУ одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування (якщо страхування здійснювалося). У судовій практиці зустрічаються випадки неоднакового застосування цього положення МКУ у ситуації, коли декларант стверджує, що страхування товарів ним не здійснювалося. Суди стверджують, що в цьому випадку обов’язок доведення факту нездійснення страхування товарів лежить на декларантові, а в інших випадках – на митниці. Прикладами першого випадку є ухвали Вищого адміністративного суду України у справах № 822/3624/13-а, № 822/3622/13-а (від 1 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38159112; від 17 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38332010 відповідно), другого випадку – постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року у справі № 822/819/14 (ЄДРСР – 37617282), залишена в силі ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2014 року (ЄДРСР – 39188675). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, необхідно взяти до уваги положення частини першої статті 71 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. У митному законодавстві відсутні загальні правила стосовно розподілу обов’язків щодо доказування між сторонами митних правовідносин, тому наведене положення може бути застосоване за аналогією до правовідносин митного контролю. Отже, якщо, за твердженням декларанта, страхування не здійснювалося, то декларант не повинен доводити цей факт: декларант повинен підтвердити лише ті факти, які пов’язані з витратами, які, на його думку, входять до митної вартості товарів. Натомість, якщо митниця стверджує, що страхування все ж таки здійснювалося (а значить витрати на страхування включаються до митної вартості), то митниця повинна довести наявність цього факту. 2.3. Калькуляція собівартості виробника як доказ на підтвердження заявленої митної вартості товару Аналіз судової практики засвідчує, що одним із документів, які подаються декларантами на підтвердження митної вартості товару, є калькуляція собівартості виробника. В одних випадках суди визнають цей вид документа достатнім доказом розміру складових митної вартості. Так, у справі № 803/509/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гербор-холдинг" до Ягодинської митниці Міндоходів про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та про скасування картки відмови у прийнятті митної декларації позивач на підтвердження митної вартості товару на вимогу митниці подав додатково калькуляцію ціни товару виробника. У рішенні про коригування митної вартості митниця стверджувала, що заявлена митна вартість не може бути визнана у зв'язку з тим, що документи, які подані для підтвердження митної вартості, не містять усіх даних, необхідних для її визначення за методом, обраним декларантом, зокрема надана позивачем калькуляція не містить необхідної інформація для визначення собівартості продукції, що не дає змоги відслідковувати формування ціни товару. Однак Волинський окружний адміністративний суд наголосив, що «є помилковим посилання митного органу на неналежність наданої виробником калькуляції, оскільки, на думку суду, вказана калькуляція містить всі необхідні реквізити для визначення собівартості меблевої фурнітури, а саме відомості про вартість сталі, гартування, оцинкування, нікелювання, виготовлення та пакування». Наведена позиція суду першої інстанції була підтримана ухвалами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2014 року, ЄДРСР – 41647339; ухвала Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2015 року, ЄДРСР – 42311350). В інших випадках суди відмовляються визнавати калькуляцію ціни виробника належним і достатнім доказом заявленої митної вартості. Так, у справі № 804/1101/14 позивач разом із вантажною митною декларацією подав розрахунок ціни (калькуляцію вартості) товарів. Під час контролю правильності визначення митної вартості товарів орган доходів і зборів встановив розбіжність між цією калькуляцією та іншими документами, доданими до вантажної митної декларації. Не погоджуючись із цим висновком органу доходів і зборів, Дніпропетровський окружний адміністративний суд заявив, що «калькуляція – це розрахунково-вартісна методика обліку, за допомогою якого обраховується планова собівартість продукції. Всі види калькуляції є попередніми, їх розробляють до початку виробництва продукції та використовують при складанні кошторису. Тобто калькуляція є довідковим документом постачальника і не є обов'язковим для митного оформлення вантажу та не впливає на визначення митної вартості» (постанова від 20 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37404637). Ця постанова суду першої інстанції залишена в силі ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (ухвала від 21 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41329035). Так само у справі № 804/3245/14 митниця відмовилася визнати заявлену митну вартість, зокрема, через те, що в калькуляції собівартості товару не вказано витрати на завантаження товару на судно, що не дає змогу використовувати її для підтвердження заявленої вартості на умовах поставки Інкотермс FОВ. На це зауваження органу доходів і зборів Дніпропетровський окружний адміністративний суд зазначив, що «калькуляція собівартості товару не відноситься законодавством до розрахункового документа, не є документом, який впливає на вартість товару, за якою сторони домовились здійснити операцію купівлі-продажу такого товару. Також слід зауважити, що законодавець не визначив такий документ серед документів, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів чи містять відомості щодо ціни» (постанова від 29 квітня 2014 року, ЄДРСР - 39097394). Наведена позиція суду першої інстанції підтримана судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2014 року, ЄДРСР – 42542423, Вищого адміністративного суду України від 19 листопада 2015 року, ЄДРСР – 54052339). Для усунення наведеної розбіжності у судовій практиці, на нашу думку, варто взяти до уваги підхід, застосований Верховним Судом України у справі № 2а/3264/11/1070 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Салді-сервіс» (далі – Товариство) до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області (далі – ДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Ухвалюючи оскаржені рішення, ДПІ на підставі акта позапланової документальної виїзної перевірки Товариства щодо дотримання вимог податкового законодавства стосовно взаємовідносин з ПП «УПТК-Агро» дійшла висновку, що укладений між цими підприємствами правочин щодо купівлі-продажу є нікчемним. Суд першої інстанції постановою від 2 грудня 2011 року позов задовольнив виходячи з того, що позивач правомірно включив до податкового кредиту суми податку на додану вартість (далі – ПДВ), сплачені ним у складі ціни придбання товарів, які підтверджені, зокрема, калькуляціями вартості виробництва продукції № 8, 9. Водночас на момент розгляду зазначеної справи в суді апеляційної інстанції набрав законної сили вирок Шевченківського районного суду міста Чернівців від 8 грудня 2011 року, яким встановлено факт фіктивності господарської діяльності ПП «УПТК-Агро». І ця обставина, на думку найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, не могла бути не врахована судом апеляційної інстанції, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами. Зазначене, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, дає підстави для висновку, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, та виписані контрагентом, фіктивність господарської діяльності якого встановлена вироком суду, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним (постанова від 17 листопада 2015 року, ЄДРСР – 54688653). Із наведеної позиції Верховного Суду України випливає, що первинні документи (у тому числі калькуляція вартості товару) контрагента, фіктивність діяльності якого не встановлено вироком суду, можуть визнаватися такими, що посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, у тому числі вартість товару (послуги). До того ж відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 53 МКУ калькуляція є одним із документів, який декларант на вимогу органу доходів і зборів повинен подати на підтвердження митної вартості товарів у разі, якщо орган доходів і зборів має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв'язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість. Викладене засвідчує, що калькуляція собівартості виробника є достатнім та належним доказом на підтвердження заявленої митної вартості товару. 2.4. Доказова сила платіжного доручення, у якому відсутня інформація про рахунок-фактуру (інвойс), на підставі якого здійснено платіж В окремих випадках на підтвердження митної вартості декларанти подають платіжні доручення без вказівки у них на рахунок-фактуру (інвойс), на підставі яких здійснено платіж, хоча відповідно до умов відповідних зовнішньоекономічних договорів такий авансовий платіж мав здійснюватися лише після отримання декларантом рахунку-фактури (інвойсу). У зв’язку з цим у судовій практиці виявлено різні підходи щодо того, чи є такі платіжні доручення доказами, які достатні для доведення митної вартості певної поставки товару. Так, у справі № 823/9/14 Черкаський окружний адміністративний суд зазначив таке: «Досліджуючи в судовому засіданні обставини наявності розбіжностей у документах, поданих позивачем для митного оформлення, суд встановив, що такі розбіжності мали місце та відображені в рішенні відповідача про коригування митної вартості товарів. …також у п.5.1 з/е договору від 11.04.2013 №804/00186217-32193 зазначено, що попередня оплата здійснюється відповідно до специфікації, а у п.5.5 з/е договору від 11.04.2013 №804/00186217-32193 вказано, що оплата здійснюється відповідно до рахунків-фактури, в той же час рахунок від 28.08.2013 №0000012076 виданий після того, як здійснилась оплата (попередня оплата від 15.08.2013 № 34),… є підозри вважати, що оплата здійснена за іншим рахунком-фактурою, який до митного оформлення не надавався. …З урахуванням наведеного суд вважає, що в цих спірних правовідносинах митниця мала підстави для витребування додаткових документів для підтвердження заявленої митної вартості товару у зв'язку з виникненням обґрунтованого сумніву щодо правильності заявленої митної вартості товару» (постанова від 5 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37181009). Наведений підхід суду першої інстанції був підтриманий судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2014 року, ЄДРСР – 39878095; Вищого адміністративного суду України від 9 липня 2015 року, ЄДРСР – 47376329). А от у справі № 806/2185/14 Вищий адміністративний суд України також установив той факт, що передоплата була здійснена до виставлення інвойсу: «При винесенні рішення про коригування митної вартості № 101060000/2014/300083/2 від 11 лютого 2014 року відповідач посилався на наявність окремих розбіжностей, а саме: попередня оплата товару відповідно до платіжного доручення № 1629 від 7 листопада 2013 року на суму 14 000 дол. США здійснена раніше, ніж виданий інвойс № 213DХ058 від 23 грудня 2013 року, хоча пунктом 5 контракту № 16/11/2010 передбачено, що оплата здійснюється на підставі виставленого продавцем інвойса…». Незважаючи на це, суд визнав, що відповідне платіжне доручення разом з іншими доказами є достатнім для доведення митної вартості партії товару: «Однак розбіжності, на які вказав відповідач, не впливають на числові значення складових митної вартості товарів і не позбавляють Товариство права на застосування методу визначення митної вартості товарів за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються, з врахуванням того, що позивачем використані відомості, які повністю підтверджені документально» (ухвала від 9 липня 2015 року, ЄДРСР – 46642804). Такі ж розбіжності у правових позиціях зустрічаються у судовій практиці щодо тих платіжних доручень, які оформляються після отримання платником відповідного інвойсу. Так, в одних випадках відсутність у платіжному дорученні вказівки на інвойс не вважається неповнотою документів, а відтак не розцінюється як підстава для коригування митної вартості товарів (постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2014 року у справі № 822/2924/14, ЄДРСР – 40590303, залишена в силі ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2014 року, ЄДРСР – 41847853; постанова Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у справі № 817/1221/14 (касаційне провадження № К/800/44603/14), ЄДРСР – 55644642). В інших випадках наведена обставина вважається судами достатньою підставою для коригування органом доходів і зборів митної вартості товарів (постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 9 вересня 2014 року у справі №822/3280/14, ЄДРСР – 40822999, залишена в силі ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41188684). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, варто взяти до уваги положення пункту 5 частини другої статті 53 МКУ, відповідно до якого документи, що подаються декларантом для підтвердження митної вартості товару, мають містити реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару. Із цим положенням узгоджується вимога пункту 2.2 Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28 липня 2008 року № 216, відповідно до якого у платіжному дорученні платник повинен заповнити реквізит "Призначення платежу" в іноземній валюті таким чином, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування бенефіціару коштів в іноземній валюті. При цьому надати повну інформацію про документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів, означає надати реквізити як зовнішньоекономічного договору (контракту), так і рахунку-фактури (інвойсу), згідно з якими здійснюється оплата. Саме ці документи і дозволяють ідентифікувати платіжне доручення з поставкою оцінюваного товару. Ідентифікація платіжного доручення з певною поставкою товару може бути здійснена також шляхом посилання на специфікацію до договору, на основі якої було поставлено відповідний товар (постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року у справі № 816/1996/14, ЄДРСР – 41026369, залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15.04.2015, ЄДРСР – 43720961). Без ідентифікації на основі посилання на такі документи платіжне доручення як доказ не може вважатися достатнім для доведення митної вартості певної партії товару. Так само платіжне доручення не є достатнім доказом митної вартості певної поставки товару в разі зазначення у ньому лише зовнішньоекономічного договору, на основі якого здійснена поставка певного товару. Отже, платіжне доручення без вказівки у ньому на рахунок-фактуру (інвойс), на підставі яких здійснено платіж (у разі коли відповідно до умов відповідних зовнішньоекономічних договорів такий авансовий платіж мав здійснюватися лише після отримання декларантом рахунку-фактури (інвойсу), не є доказом, достатнім для доведення митної вартості певної поставки товару. 2.5. Доказова сила документа із технічною помилкою Під час аналізу судової практики також виявлено випадки, коли в одних ситуаціях суди визнають, що помилка, допущена у наданому для митного контролю документі, має технічний характер, а тому не впливає на достовірність викладених у ньому відомостей, а в інших ситуаціях – не визнають наявність технічної помилки і, відповідно, не визнають за відповідним документом здатність достовірно підтвердити певні відомості. Так, у справі № 817/1867/14 Рівненський окружний адміністративний суд зазначив таке: «Що стосується наявності розбіжностей у електронному інвойсі в описі товару №3 вказано «Чай чорний ваговий «FBOP», в паперових крафт-мішках по 38 кг нетто кожен, 40 мішків», у той же час у комерційному інвойсі від 23.03.2014 №EMP/170/2014 вказана кількість мішків – 32, вага кожного – 32кг, то суд вважає, що ця технічна помилка ніяким чином не могла вплинути на встановлення та/або зміну (коригування) ціни на товар, який підлягає розмитненню» (постанова від 24 липня 2014 року, ЄДРСР – 40003311). Такий підхід суду першої інстанції підтримано судами апеляційної та касаційної інстанцій (ухвали Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40432767; Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 40842517). Так само у справі № 822/2924/14 Хмельницький окружний адміністративний суд вказав таке: «Суд вважає посилання відповідача на невідповідність відомостей про виробника товару в додатковій угоді від 15.11.2013 №2 до зовнішньоекономічного договору ("High Desert Milk. Plant 6-45") відомостям про виробника товару, зазначеним у рахунку-фактурі від 09.12.2013 №90079571 ("High Desert Milk. Plant 16-45"), необґрунтованими з огляду на механічний характер зазначеної помилки. Суд вважає, що відповідачем не взято до уваги приписи ст.8 МК України, якою передбачено принцип презумпції невинуватості. Декларантом не було допущено систематичних порушень. Помилка суто механічна, здійснення вказаної помилки не впливає на числове визначення митної вартості товару, заявленого до митного оформлення. Крім того, суд враховує, що відповідачем не доведено ознак підробки в зазначених документах». Вінницький апеляційний адміністративний суд підтримав цю позицію суду першої інстанції (ухвала від 12 листопада 2014 року, ЄДРСР – 41847853). Водночас Полтавський окружний адміністративний суд у справі № 816/637/14, не визнавши наявність технічної помилки, висловив таке: «Крім того, у графі 20 МД «Умови поставки» зазначено FOB MUMBAI (а.с. 9), у довідці про транспортування (а.с. 14) транспортні витрати визначені з порту SHANGAI (China), в коносаменті № CCL/MUM/ODE/4761 від 17.07.2013 зазначено поставку від порту навантаження NHAVA SHIVA, INDIA. Надана суду довідка від 03.03.2014 ТОВ «Фосдайк груп», згідно з якою постачальником було допущено помилку у зазначенні порту, лише підтверджує факт наявності розбіжностей у поданих декларантом документах» (постанова від 13 березня 2014 року, ЄДРСР – 37628661). Харківський апеляційний адміністративний суд та Вищий адміністративний суд України підтримали позицію суду першої інстанції (ухвали від 14 травня 2014 року, ЄДРСР – 38760433; від 11 серпня 2014 року, ЄДРСР – 40112957). Для встановлення того, яка помилка є технічною і якими є її наслідки, на нашу думку, потрібно проаналізувати практику Вищого адміністративного суду України. Так, у справі № АС-4/269-06 (касаційне провадження № К-35252/06) цей суд підтримав митницю у її твердженні про наявність технічної помилки в документі: «Своїм листом № 14/8278 від 01.11.2005 Сумська митниця підтвердила, що при здійсненні митного оформлення вантажно митної декларації № 805000001/5/004155 від 26.08.2005 була допущена технічна помилка у графах 12, 22, 42, 45, 47, у яких повинна бути вказана сума 136401,97 грн. За таких обставин судами встановлено фактичний розмір виручки, який повинен бути повернутий в Україну і є меншим, ніж зазначено у декларації, на 2661 грн 90 коп. Згідно з ч.1 ст.69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Згідно з визначенням, наведеним у п.1 ст.79 КАС України, письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи. З огляду на зазначене, судами правильно встановлено факт вивезення позивачем продукції на суму 136401,97 грн, що підтверджується листом Сумської митниці № 14/8278 від 01.11.2005» (постанова від 7 травня 2008 року, ЄДРСР – 2379815). Тобто суд визнав, що про наявність технічної помилки в документі та зміст правильної інформації, яка помилково не була вказана, можна зробити висновок виходячи з аналізу сукупності решти відомостей, що викладені у цьому ж документі. У справі № 818/219/13-а Вищий адміністративний суд України також встановив наявність технічної посилки: «Так, у графі 8 Сертифікату вказано: назва товару - комплекту магнітного підвісу; модель товару КМП ДК-16С; тип товару ТАИК.656443.027 (не вказано ТУ), ТАИК.684456.021. Літери ТУ вказують на те що, комплект магнітного підвісу КМП ДК-16С виготовлений відповідно до технічних умов ТАИК.656443.027 ТУ. Судами встановлено, що така розбіжність (технічна помилка) щодо задекларованого товару усунута позивачем шляхом надання додаткових документів, зокрема для митного контролю надано документи, що містять повний опис товару, оформленого за митною декларацією №805130000/2012/011816 від 21.09.2012: акт експертизи Торгово-промислової палати Російської Федерації від 30.08.2012 №026-03-00338, Специфікація № 1 від 27.03.2012 (додаток 1 до контракту №60-033/2012 від 27.03.2012), рахунок-фактура (інвойс) № 26 від 14.09.2012, декларація на товари № 10130200/180912/00/5469 від 18.09.2012. Технічні умови та інші документи. Наявність технічної помилки і дійсність Сертифіката підтверджує своїм листом від 28.02.2013 №10/0155 і Торгово-промислова палата Російської Федерації» (постанова від 9 липня 2015 року, ЄДРСР – 47039270). Аналіз цієї позиції суду показує, що зміст інформації, яка помилково не була вказана, може бути встановлений на основі відомостей з інших документів, поданих до митного контролю. Відповідно наявність технічної помилки у документі не впливає на його доказову силу. Отже, наявність саме технічної помилки у документі та зміст помилково відсутньої інформації орган доходів і зборів може встановити за допомогою решти інформації, що міститься у цьому ж документі, або інформації з інших документів, пов’язаних із цим документом. Наявність технічної помилки у документі не є підставою для висновку про недостовірність усієї інформації, що у ньому міститься. 2.6. Вплив змісту платіжного доручення на достовірність відомостей про величину митної вартості товару Відповідно до пункту 4 частини другої статті 53 МКУ документами, які підтверджують митну вартість товарів, є банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару, якщо рахунок сплачено. У судовій практиці склалась позиція, за якою ситуація, коли сума коштів, зазначена у платіжному дорученні із оплати за оцінюваний товар, не відповідає ціні цього товару, зазначеній в інших документах, доданих до вантажної митної декларації, є підставою для твердження про розбіжність у документах, а тому і для сумнівів у правильності визначенні митної вартості. Так, у справі №802/3339/14-а Вінницький апеляційний адміністративний суд зазначив таке: «Колегією суддів встановлено, що декларант з вищеперерахованих документів на вимогу митного органу надав лише платіжне доручення в іноземній валюті або банківських металах №4 від 01.08.2014, в якому директор Плахотнюк О.В. дала згоду на терміновий переказ коштів у сумі 2000 євро, хоча за умовами договору п.2.3 зазначено «Расчет происходит путем 50% предварительной оплаты перечислением средств на указанный в договоре счет Продавца за каждую партию товара», відповідно сума перерахованих коштів повинна була становити 4275 євро. … Колегія суддів бере до уваги ту обставину, що позивачем за цим договором було оформлено за резервним методом визначення митної вартості більше десяти поставок. Правильність визначення позивачем митної вартості товару за ціною договору, а також об'єктивна можливість застосування першого методу були повністю спростовані відповідачем» (постанова від 11 грудня 2014 року, ЄДРСР – 41976025). Наведені доводи та висновки суду апеляційної інстанції були підтримані Вищим адміністративним судом України (ухвала від 14 квітня 2016 року, ЄДРСР – 57226111). Так само у справі № 826/7184/13-а Вищий адміністративний суд України вказав: «Зокрема, під час митного оформлення позивачем, крім іншого, надано платіжні доручення від 18.10.2012 № 970 про перерахування 36 675 доларів США та № 1027 від 14.12.2012 про перерахування 69 275 доларів США, а всього на суму 105 950 доларів США. У реквізитах платежу міститься загальне посилання на реквізити контракту. Платіжні доручення не містять відомостей щодо додатка до контракту, в рамках якого здійснюється платіж. У той же час за інвойсом від 01.11.2012 № FLIQ120928B3 до додатка 3 до контракту фактурна вартість складала 81 500 доларів США, що складає суму, меншу ніж загальна за наданими позивачем платіжними дорученнями, що відповідно дає підстави для виникнення сумніву щодо рівня ціни товару за додатком для цілей визначення митної вартості товару. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем матеріали дійсно мають розбіжності та неузгодженості, зазначені митницею, що об'єктивно зумовлювало виникнення у митного органу обґрунтованих сумнівів щодо правильності визначення позивачем митної вартості» (ухвала від 19 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37454678). Також у практиці адміністративних судів є позиція про те, що неподання платіжного доручення у випадках, коли платіж за товар мав бути здійснений до моменту його ввезення до митної території України, є підставою для твердження про неповноту поданих на підтвердження митної вартості документів, а відтак і для коригування заявленої митної вартості (постанова Вищого адміністративного суду України від 7 жовтня 2014 року у справі № 820/938/14, ЄДРСР – 40991872; ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2015 року у справі № 818/8545/13-а, ЄДРСР – 42590804; від 27 листопада 2014 року у справі № 818/442/14, ЄДРСР – 41669507). Разом із тим у практиці Вищого адміністративного суду України сформувалася протилежна правова позиція про те, що платіжне доручення є доказом щодо виконання (неналежного виконання) покупцем умов зовнішньоекономічного договору, а не доказом розбіжностей у документах чи неповноти документів, доданих до вантажної митної декларації. Так, у справі № 826/13142/13-а Вищий адміністративний суд України зауважив таке: «Так, за змістом статті 53 МК України банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару, повинні надаватися у випадку, якщо товар оплачено. Зміст цієї норми вказує на те, що митне оформлення товару повинно бути здійснено як у випадку, коли оплата за договором здійснена вчасно, так і у випадку, коли оплата за товар здійснена з порушенням встановлених строків або не сплачена взагалі. При цьому несвоєчасність оплати партії товару не вказує на розбіжність даних, які містяться у наданих для митного оформлення документах, а лише вказує на порушення умов господарського договору» (ухвала від 30 січня 2014 року, ЄДРСР – 37187733). На нашу думку, ці дві позиції суду касаційної інстанції не узгоджуються між собою у питанні щодо того, чи свідчать суми, вказані у платіжних дорученнях, безпосередньо про величину митної вартості відповідного оцінюваного товару. З метою усунення наведеної неузгодженості варто звернути увагу на таку вимогу до доказів, як достовірність (частина третя статті 86 КАС України). Через відсутність у митному законодавстві правил доказування щодо відповідних відносин за аналогією можуть застосовуватися правила адміністративного судочинства. Достовірність доказу означає зв’язок між ним та обставиною, що доказується. Платіжне доручення свідчить про факт переказу певної суми коштів, проте не свідчить про суму коштів, яка має бути сплачена за відповідний товар. Тобто прямого зв’язку між відомостями із платіжного доручення та митною вартістю товару немає. Це означає, що платіжне доручення не є тим достовірним доказом, який може поставити під сумнів достовірність інших доказів, які прямо свідчать про митну вартість товару. Отже, ситуація, коли сума коштів, зазначена у платіжному дорученні з оплати за оцінюваний товар, не відповідає ціні цього товару, зазначеній в інших документах, доданих до вантажної митної декларації, не є підставою для твердження про розбіжність у документах, а відтак для сумнівів у правильності визначенні митної вартості. 2.7. Допустимість зовнішньоекономічних контрактів та інвойсів, підписаних різними особами та скріплених різними печатками, як засобів доказування митної вартості товарів Відповідно до частини першої статті 55 МКУ рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів, якщо ним у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів. У судовій практиці нерідко виявляється ситуація, коли до митного контролю декларантом подається інвойс, під яким стоять підпис та печатка, відмінні від тих, які стоять під зовнішньоекономічним контрактом, що подається до митного контролю разом із таким інвойсом. За наведеної ситуації органи доходів і зборів достовірність та автентичність такого інвойсу зазвичай піддають сумніву та у зв’язку з цим здійснюють коригування митної вартості. Проте суди, за загальним правилом, не підтримують зазначені висновки органів доходів і зборів та скасовують відповідні рішення про коригування митної вартості. Так, у справі № 815/3972/13-а Одеський окружний адміністративний суд зазначив таке: «На етапі контролю митної вартості лише було встановлено, що подані документи містять розбіжності, а саме: в наданому до митного оформлення зовнішньоекономічному договорі (контракті) купівлі-продажу від №UL-04/01/04 від 04.01.2004 печатка не відповідає печатці, якою завірено додаткове узгодження від 01.06.2011 №7, також печатка, якою завірено інвойс від 29.01.2013 №1, не відповідає ані печатці, якою завірено контракт, ані печатці, якою завірено додаткове узгодження. Разом із цим позивачем було надано відповідачу лист з перекладом від постачальника товару від 06.02.2013 про розбіжності печаток у документах із зазначенням належності всіх печаток саме постачальнику (а.с.159-160). Таким чином, наявність лише відмінностей у печатках постачальника не може бути підставою для коригування митної вартості, оскільки перелічені відмінності у печатках на документах не можуть вплинути на встановлення митної вартості товару. Такі розбіжності не є законною підставою для перегляду митної вартості, оскільки законодавством не передбачено, що такі обставини можуть вважатися розбіжностями. Розбіжностями, що перешкоджали б встановленню митної вартості за основним методом, у цьому випадку могли б виступати розбіжності в числових значеннях складових митної вартості щодо ціни товару, виду товару, що в цьому випадку відсутнє» (постанова від 6 серпня 2013 року, ЄДРСР - 32941169). Наведений висновок суду першої інстанції був підтриманий Одеським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 16 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40548377; від 15 грудня 2015 року, ЄДРСР – 54360343). Так само у справі № 816/4151/14 Полтавський окружний адміністративний суд зазначив таке: «Однією з підстав для коригування митної вартості товару позивача слугувало те, що у поданих декларантом документах, а саме інвойсі від 16.06.2014 та зовнішньоекономічному контракті від 30.05.2014 наявні різні зразки печаток та підписів іноземного контрактоутримувача. Як випливає з матеріалів справи, зовнішньоекономічний договір на поставку метанолу, додаток 1 до нього та дві додаткові угоди підписані з боку компанії "Сеntral Епегgу АG" її директором та скріплені печаткою компанії (а.с. 25-34). Підпис та печатка на зазначених документах є ідентичними. У свою чергу інвойс (рахунок на оплату) від 16.06.2014 №14-06-25 (а.с. 44) засвідчений штампом компанії "Сеntral Епегgу АG" із зазначенням поштової адреси компанії, номерів телефону та факсу. Інвойс складений на офіційному бланку компанії "Сеntral Епегgу АG". Суд зазначає, що жодним нормативним-правовим актом не визначений обов'язок підписання розрахункового документа виключно директором підприємства та скріплення його основною печаткою. Відповідно не є таким, що суперечить вимогам законодавства, оформлення інвойсу особою, відповідальною за здійснення розрахунку, та засвідчення його штампом компанії, а не основною печаткою. Судовим розглядом встановлено, що на письмові вимоги Південної митниці Міндоходів позивач з дотриманням десятиденного строку листами від 19.09.2014 вих.№72/07-555и та від 25.09.2014 №72/05-570и (а.с. 137-138) направив митному органу лист від 18.09.2014 №72/07-548и з поясненнями щодо повноважень осіб, які підписали контракт та інвойс разом з листом Компанії "Сеntral Епегgу АG" від 18.09.2014 (а.с. 53-55). Так, у вказаному листі зазначено, що директор Ернст Шисс уповноважений підписувати всі контракти та всі документи компанії "Сеntral Епегgу АG", завірені гербовими печатками і штампами компанії. Комерційний директор компанії Урс Фанкаузер уповноважений підписувати всі комерційні документи та рахунки, завірені гербовими печатками або штампами компанії. Печатка і штам є офіційними печатками "Сеntral Епегgу АG". Вказане не є юридичним порушенням, повністю відповідає міжнародним стандартам оформлення ділових документів. У такій формі ведеться оформлення всіх документів, ділових угод з усіма діловими партнерами "Сеntral Епегgу АG". Різні печатки на договорах і фінансових документах – стандартна практика у світовому бізнесі. Отже, за висновком суду, Південній митниці Міндоходів були надані документальні підтвердження та пояснення щодо повноважень посадових осіб компанії "Сеntral Епегgу АG". Отже, підписання контракту директором компанії "Сеntral Епегgу АG", а рахунку на оплату – комерційним директором компанії, не може вважатись обставиною, яка свідчить про недостовірність первинних документів чи викликати у митного органу сумніви щодо їх автентичності» (постанова від 27 листопада 2014 року, ЄДРСР – 41900621). Наведені доводи та висновки суду першої інстанції були підтримані Харківським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 19 лютого 2015 року, ЄДРСР – 42864759; від 11 лютого 2016 року, ЄДРСР – 55941912). Разом із тим трапляються випадки, коли адміністративні суди визнають, що підписання контракту та інвойсу різними особами та скріплення їх різними печатками є достатньою підставою для сумніву у їх достовірності та автентичності. Так, у справі № 816/3033/14 Полтавський окружний адміністративний суд вказав таке: «Судом досліджені подані позивачем документи та встановлено, що в інвойсі від 16 червня 2014 року №14-06-25 /а.с. 107/ та зовнішньоекономічному договорі від 30 травня 2014 року №ІІКТ/СЕ05-2014 /а.с. 108-116/ наявні різні зразки печаток та підписів іноземного контрактоутримувача. На думку суду, такі відмінності об'єктивно могли викликати сумніви у відповідача щодо їх автентичності» (постанова від 29 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40815954). Наведений висновок суду першої інстанції був підтриманий Харківським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 9 грудня 2014 року, ЄДРСР – 41924725; від 2 січня 2015 року, ЄДРСР – 42662839). Для уникнення наведеної розбіжності у позиціях судів, на нашу думку, необхідно зважити на положення частини третьої статті 70 КАС України про те, що докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Застосування цього положення за аналогією закону до митних правовідносин дозволяє сформулювати правило допустимості доказів про те, що орган доходів і зборів, який здійснює процедури митного контролю, не може брати до уваги докази, одержані з порушенням закону. З огляду на те, що обов’язок спростування митної вартості, заявленої декларантом, лежить на органі доходів і зборів, вважаємо, що цей орган може відмовитися взяти до уваги певний доказ з мотивів його недопустимості тільки тоді, коли вкаже, який саме закон передбачає порядок формування цього доказу, та доведе, що такий закон було порушено. Отже, інвойс, засвідчений підписом та скріплений печаткою, що відмінні від тих, що стоять під відповідним зовнішньоекономічним договором, є допустимим засобом доказування митної вартості, допоки орган доходів і зборів не доведе, що такий інвойс отримано із порушенням закону. 2.8. Зміст доказу як критерій встановлення наявності чи відсутності розбіжності у документах, поданих для підтвердження митної вартості Аналіз судової практики засвідчує, що інколи за подібних фактів суди доходять різних висновків щодо обставин у справах. Так, у справі № 822/3178/14 Вінницький апеляційний адміністративний суд встановив, що у наданій до митного оформлення специфікації №16 від 16.12.2013 в загальну суму поставки включено лише вартість пакування, тоді як відповідно до п.3.2.4 Договору № 1128 від 25.12.2012, укладеного між позивачем та ДТЕП «ІСТ-Захід», про надання транспортно-експедиційних послуг з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом у міжнародному та міжміському сполученні замовник (позивач) зобов'язаний забезпечити завантаження та розвантаження товару. Водночас згідно з довідкою про транспортні витрати від 27.01.2014 № 24-14158 вказано, що навантаження здійснено за рахунок вантажовідправника. Зважаючи на наведені документи, суд апеляційної інстанції підтримав твердження органу доході і зборів-відповідача про те, що документи, подані до митного оформлення, містять розбіжності в частині включення до митної вартості витрат на навантаження, вивантаження та обробку оцінюваних товарів, пов'язаних з їх транспортуванням до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України, що наведені розбіжності призвели до неповноти відомостей про митну вартість товарів. У зв’язку з цим у позові про скасування рішення про коригування митної вартості було відмовлено (постанова від 2 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 40783078). Викладена позиція суду апеляційної інстанції була підтримана Вищим адміністративним судом України (ухвала від 28 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41189250). Разом із тим у справі № 822/350/14 Хмельницький окружний адміністративний суд, встановивши аналогічні обставини, дійшов протилежних висновків. Так, цим судом було встановлено, що Договором доручення №1128 від 25.12.2012 про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом у міжнародному та міжміському сполученні (укладеним між позивачем-замовником та дочірнім транспортно-експедиційним підприємством "ІСТ-Захід") було визначено, що замовник зобов'язується забезпечити завантаження вантажу (п.3.2.4 Договору). При цьому поставка товару відбувалась на умовах Інкотермс 2000 - FCA, відповідно до якого передбачено, що якщо постачання здійснюється в приміщенні продавця, то продавець несе відповідальність за відвантаження; якщо назване місце постачання знаходиться в приміщенні продавця, постачання вважається виконаним, коли товар завантажений у транспортний засіб перевізника, зазначеного покупцем. Суд звернув увагу на те, що договором доручення №1128 від 25.12.2012 не було передбачено обов'язку завантаження товару саме позивачем, на нього покладався лише обов'язок забезпечення такого завантаження. При цьому постачання товару позивачу його контрагентом здійснювалась на умовах Інкотермс 2000-FCA, згідно з яким витрати, пов'язані з відвантаженням товару на транспортні засоби, надані покупцем, бере на себе постачальник. Також судом було встановлено, що під час митного оформлення позивачем надавалась довідка від 31.07.2013 №1151-1311459 про транспортно-експедиторські витрати при перевезенні вантажу, в якій зазначено, що навантаження здійснено за рахунок вантажовідправника. На основі наведених документів суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у них розбіжностей щодо того, хто (позивач чи продавець товарів) повинен був здійснити завантаження товарів до транспортного засобу перевізника. У зв’язку з цим позов про скасування рішення про коригування митної вартості товарів було задоволено (постанова від 14 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37283723). Викладена позиція суду першої інстанції була підтримана Вінницьким апеляційним адміністративним судом (ухвала від 1 квітня 2014 року, ЄДРСР – 38031386). Для усунення наведеної неузгодженості між позиціями судів, на нашу думку, слід зважити на таке поняття доказового права, як зміст доказу. Під змістом доказу розуміють відомості про обставини, що входять до предмета доказування. Розходження між позиціями судів у наведених двох справах зумовлено різним підходом судів до змісту такого доказу, як пункт 3.2.4 Договору № 1128 від 25.12.2012 про надання транспортно-експедиційних послуг з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом у міжнародному та міжміському сполученні. Зміст цього доказу становить волевиявлення сторін договору щодо того, що на замовника (позивача) покладається обов’язок із забезпечення завантаження товарів; саме забезпечення завантаження, а не безпосередньо завантаження. У першій із наведених справ суди припустилися помилки у встановленні змісту цього доказу, а тому дійшли хибного висновку про наявність розбіжностей у документах щодо митної вартості товарів. Отже, для висновку про наявність розбіжностей між документами, поданими на підтвердження митної вартості товарів, необхідно правильно встановити зміст цих документів як доказів у митній справі. 2.9. Ідентифікація документа з оцінюваним товаром на основі взаємного зв’язку доказів у їх сукупності Аналіз судової практики дозволив виявити різний підхід адміністративних судів у питанні щодо достатності документів, наданих декларантом, для підтвердження митної вартості товарів. З одного боку, нерідко суди встановлюють, що рахунок (інвойс), наданий декларантом, не містить посилання на зовнішньоекономічний контракт, відповідно до якого здійснюється поставка відповідного товару. Так, у справі № 812/9855/13-а Донецький апеляційний адміністративний суд підтвердив, що митним органом було встановлено розбіжність у наданих декларантом документах, а саме: згідно з умовами зовнішньоекономічного договору ціни на товар зазначаються в додатках до контракту або у відповідних рахунках, натомість згідно з наданим інвойсом відсутня інформація щодо номера та дати договору, відповідно до якого виставлений цей інвойс (постанова від 5 травня 2014 року, ЄДРСР – 38644329). Наведена обставина дала суду підставу для висновку про правомірність рішення митниці про коригування митної вартості товару та, відповідно, для відмови у задоволенні позову про скасування цього рішення. Вищий адміністративний суд України погодився із цим висновком суду апеляційної інстанції (ухвала від 20 серпня 2015 року, ЄДРСР – 48900020). Аналогічна обставина у справі № 805/3827/14 також дала Донецькому апеляційному адміністративному суду підставу для висновку про неможливість ідентифікувати інвойс з оцінюваним товаром та для висновку про необхідність підтримати рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про скасування рішення митниці про коригування митної вартості товарів (ухвала від 9 липня 2014 року, ЄДРСР – 39727055). З іншого боку, наведена обставина не визнається судом як достатня підстава для висновку про неможливість ідентифікувати інвойс із товаром. Так, у справі № 812/7799/13-а Луганський окружний адміністративний суд зазначив, що «суд не бере до уваги доводи Луганської митниці стосовно того, що у рахунках від 22 червня 2013 року № 12132004099-1, № 12132004270, № 12132004447-1, № 12132004447-1В не зазначений номер контракту від 12 листопада 2012 року № ТІ-002, що не дає змогу ідентифікувати зазначену поставку, оскільки у платіжних дорученнях від 18 червня 2013 року № 14, від 29 липня 2013 року № 24 та від 20 червня 2013 року № 15 зазначено дату та номер контракту, за яким здійснювалась оплата за товар, а також дати та номери інвойсів» (постанова від 2 грудня 2013 року, ЄДРСР – 35822751). На основі наведеного доводу суд першої інстанції скасував відповідне рішення митниці про коригування митної вартості товару. Цей висновок Луганського окружного адміністративного суду був підтриманий Донецьким апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвала від 13 березня 2014 року, ЄДРСР – 37618500; постанова від 9 грудня 2014 року, ЄДРСР – 41900880). Другий із підходів, на нашу думку, є більш виваженим, оскільки зважає на вимогу про оцінку доказів на основі їх взаємного зв’язку у їх сукупності (стаття 86 КАС України), яка за аналогією може бути застосована до митних правовідносин. Отже, відсутність в інвойсі вказівки на реквізити зовнішньоекономічного договору сама собою не може бути підставою для висновку про неможливість ідентифікації інвойсу з поставкою товару, якщо така ідентифікація може бути проведена на основі інших документів, доданих на підтвердження митної вартості товару. 2.10. Допустимість прейскуранта (прайс-листа) як доказу на підтвердження митної вартості товарів Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 53 МКУ у разі, якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов'язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності), зокрема, такий додатковий документ, як прейскурант (прайс-лист) виробника товару. У судовій практиці виявлено ситуації, коли орган доходів і зборів відмовляється брати до уваги наданий декларантом прайс-лист через те, що той містить або навпаки не містить певних відомостей, що, на думку, органу доходів і зборів, суперечить суті прайс-листа як комерційної пропозиції для невизначеного кола покупців. Спираючись на такі доводи, орган доходів і зборів доходить висновку, що відомостей для підтвердження митної вартості недостатньо, а тому є підстави для коригування митної вартості товарів. Здійснюючи контроль за такими діями органу доходів і зборів, адміністративні суди в одних випадках підтверджують правомірність висновків відповідачів та наявність підстав для коригування митної вартості товарів, а в інших – не погоджуються із доводами органу доходів і зборів та, відповідно, скасовують рішення про коригування митної вартості. Так, у справі № 826/10007/14 Окружним адміністративним судом міста Києва було встановлено, що орган доходів і зборів не взяв до уваги прайс-лист через те, що той має адресний характер і має суб’єктивну спрямованість, що суперечить суті прайс-листа як комерційної пропозиції продавця необмеженій кількості потенційних покупців, тому не може розглядатися як підтвердження заявленої митної вартості. Погоджуючись із цим доводом органу доходів і зборів, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про скасування рішення про коригування митної вартості товарів. Вищий адміністративний суд України підтримав цей висновок суду першої інстанції та вказав, що «…прайс-лист виданий на умовах поставки CIF-Odessa, тобто має адресний характер та суб’єктивну спрямованість, що суперечить суті прайс-листа як комерційної пропозиції продавця необмеженій кількості потенційних покупців…» (ухвала від 28 липня 2015 року, ЄДРСР – 47786667). Аналогічні позиції викладено Вищим адміністративним судом України у справах № 826/2188/13-а, 826/9646/13-а, 826/13487/13-а (ухвали від 10 липня 2014 року, ЄДРСР – 39795399; від 3 грудня 2014 року, ЄДРСР – 41943962; від 4 червня 2015 року, ЄДРСР – 44748047 відповідно). Водночас у справі № 826/19436/13-а судами нижчих інстанцій було встановлено, що орган доходів і зборів відмовився взяти до уваги прайс-лист на тій підставі, що у ньому було зазначено комерційні умови поставки, а це, за висновком органу доходів і зборів, суперечить самій суті прайс-листа як комерційної пропозиції продавця, яка розповсюджується на необмежену кількість потенційних покупців. У зв’язку з наведеною обставиною Вищий адміністративний суд України зазначив таке: «Судами попередніх інстанцій також встановлено, що наданий декларантом прайс-лист містить у собі назву компанії, що здійснює продаж товарів, моделі товару, вартість товару, мінімальне замовлення товару, країну виробництва, строк дії прайс-листа, умови поставки товару, умови оплати товару тощо. У той же час чинним законодавством не передбачено чіткого переліку реквізитів, які має містити прайс-лист. Враховуючи зазначене, колегія суддів вказує на обґрунтованість позиції судів попередніх інстанцій щодо безпідставності посилання відповідача на невідповідність змісту інформації, що міститься у прайс-листі, його суті» (ухвала від 18 лютого 2016 року, ЄДРСР – 56189031). Так само у справі № 806/722/14 судами нижчих інстанцій було встановлено, що орган доходів і зборів відмовився брати до уваги прайс-лист через те, що він виставлений на конкретну партію товару, тобто прайс-лист має суб'єктивну спрямованість, що, за висновком органу доходів і зборів, суперечить суті прайс-листа як комерційної пропозиції, яка повинна бути адресована необмеженій кількості можливих потенційних покупців. З приводу наведеного твердження органу доходів і зборів Вищий адміністративний суд України зазначив таке: «Щодо доводів митного органу, що надані прайс-листи від 31 липня 2013 року та 30 серпня 2013 року мають суб'єктивну спрямованість та суперечить суті прайс-листа як комерційної пропозиції продавця необмеженій кількості потенціальних покупців, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив, оскільки чинним законодавством не встановлено будь-яких вимог щодо форми та змісту прайс-листів, які можуть оформлюватись продавцем у довільній формі та на власний розсуд» (ухвала від 26 березня 2015 року, ЄДРСР – 43407722). Також у справі № 826/18437/13-а судами нижчих інстанцій було встановлено, що орган доходів і зборів відмовився брати до уваги прайс-лист через те, що в ньому була відсутня інформація стосовно сайтів для пошуку та контактів із фірмою-виробником у мережі Інтернет. У зв’язку з цією обставиною Вищий адміністративний суд України зазначив, що «… колегія суддів не може погодитися із позицією органу доходів і зборів щодо наявності підстав для витребування додаткових документів з мотивів відсутності у прайс-листі продавця інформації стосовно сайтів продавця у мережі Інтернет, оскільки чинним законодавством не встановлено будь-яких обов'язкових вимог до реквізитів прайс-листів у частині зазначення інтернет-адрес» (ухвала від 4 листопада 2015 року, ЄДРСР – 53365566). Для усунення цієї розбіжності, на нашу думку, необхідно зважити на положення пункту 4 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, яким закріплено таку загальну засаду цивільного законодавства, як свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Із наведеної засади випливає свобода способів ініціювання підприємницьких цивільних правовідносин, у тому числі свобода форми прайс-листа. Отже, з огляду на засаду свободи підприємницької діяльності органам доходів і зборів заборонено втручатися у підприємницьку діяльність декларантів шляхом відмови взяти до уваги прайс-лист з мотивів його недопустимості у зв’язку із наявністю чи відсутністю у ньому певних відомостей (реквізитів). 2.11. Допустимість довідки про транспортні витрати як доказу на підтвердження витрат на перевезення товарів Відповідно до частини першої, пункту 6 частини другої статті 53 МКУ одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів. Аналіз судової практики засвідчує, що суди неоднаково застосовують наведене положення в аспекті того, чи може довідка про транспортні витрати визнаватися органами доходів і зборів як доказ вартості перевезення оцінюваних товарів. Так, у справі № 816/2517/14 Полтавський окружний адміністративний суд зазначив таке: «Декларантом до митного оформлення подано лише довідки про транспортування від 12.03.2014 та від 18.03.2014 (а.с. 48-49). Проте ці документи не є фінансовими та/або бухгалтерськими документами. Позивач не підтвердив витрати на транспортування товарів до порту рахунком, виставленим йому для оплати експедитором, актом прийняття-передачі виконаних робіт (наданих послуг), платіжним дорученням та до митного оформлення їх не надав» (постанова від 28 серпня 2014 року, ЄДРСР – 40561085). На основі наведеного доводу суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про скасування рішення про коригування митної вартості товарів. Наведена позиція суду першої інстанції була підтримана Харківським апеляційним адміністративним судом та Вищим адміністративним судом України (ухвали від 29 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41330103; від 17 вересня 2015 року, ЄДРСР – 50930280). Водночас у справі № 804/1101/14 суди дійшли протилежного висновку. Так, Дніпропетровський окружний адміністративний суд встановив, що орган доходів і зборів ґрунтував своє рішення про коригування митної вартості товарів, зокрема, на тому, що подані декларантом документи не містять всіх відомостей, зокрема «… як документ, що містить відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів, декларантом надано довідку перевізника від 20.09.2013 № 1692 про транспортні витрати. Бухгалтерська довідка не є документом первинного обліку, визначеного Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 № 88, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 05.06.95 за № 168/704 (зі змінами і доповненнями), що підтверджує господарську операцію…» (постанова від 20 лютого 2014 року, ЄДРСР – 37404637). Проте суд першої інстанцій не визнав цей довід органу доходів і зборів достатнім для висновку про неповноту поданих декларантом відомостей про митну вартість товарів та, відповідно, задовольнив позов про скасування рішення про коригування митної вартості товарів. Наведена постанова суду першої інстанції була залишена в силі ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 41329035). Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, за аналогією варто взяти до уваги одну з вимог правила про допустимість доказів в адміністративному судочинстві: обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору (частина четверта статті 70 КАС України). Із наведеного положення випливає, що якщо законом не визначено доказ (докази), виключно яким (-ми) повинен підтверджуватися розмір витрат на перевезення, то такі витрати можуть підтверджуватися будь-якими доказами. Митний кодекс України не визначив вид доказів, якими повинен підтверджуватися розмір витрат на перевезення товарів (не вказав, що такими доказами можуть бути лише фінансові та/або бухгалтерські документи), а тому довідка про транспортні витрати є допустимим доказом на підтвердження витрат на перевезення товарів. 3. Умови застосування іншого, ніж основний, методу визначення митної вартості товару 3.1. Неподання декларантом додаткових документів, витребуваних митницею Аналіз судової практики виявив випадки недотримання судами нижчих інстанцій правових позицій Вищого адміністративного суду України у питанні щодо того, чи є факт неподання декларантом додаткових документів, витребуваних митницею у зв’язку із заявленням товару за нижчою ціною, ніж рівень цін за подібні (аналогічні) товари, що є в ЄАІС, достатньою підставою для відмови в оформленні товару за основним методом визначення митної вартості. Так, Житомирський апеляційний адміністративний суд у справі № 810/1793/14 встановив, що «за результатами опрацювання митним органом поданих позивачем документів та наявної цінової інформації ЄАІС на аналогічні товари, що ввозились на митну територію України у період заявлення позивачем товарів до митного оформлення, встановлено, що заявлена позивачем митна вартість товарів значною мірою відрізнялася від вартості, за якою позивач завозив аналогічні товари в грудні 2013 р. - січні 2014 р., а також від середньоконтрактної вартості таких товарів, інформація стосовно як містилась в ЄАІС… Тобто позивач та інші суб'єкти господарювання у період до 05 березня 2014 р. регулярно здійснювали імпорт на митну територію України товарів – ананасів свіжих за ціною вищою, ніж ціна, яку було заявлено позивачем у митній декларації № 125130012/2014/403658. За таких обставин, відповідно до вимог ч.3 ст.53 Митного кодексу України, митним органом було зобов'язано декларанта надати додаткові документи. Позивачем не було виконано вимоги митного органу щодо надання додаткових документів» (постанова від 11 вересня 2014 року, ЄДРСР − 40471923). На основі цих обставин суд дійшов висновку, що використані декларантом відомості не підтверджені документально, та визнав, що митним органом було правомірно визначено митну вартість за резервним методом. Разом із тим Вищий адміністративний суд України станом на 2014 рік сформував усталену правову позицію про те, що «розбіжність між рівнем заявленої декларантом митної вартості товару та рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких вже здійснено, не є достатньою для висновку про недостовірність даних щодо митної вартості товарів, заявленої декларантом» (ухвала від 7 травня 2014 року у справі № 826/6249/13-а, касаційне провадження № К/800/53282/13, ЄДРСР − 38796305); «нижчий рівень митної вартості імпортованого товару, порівняно із задекларованим раніше, сам собою не може розцінюватися як заниження позивачем митної вартості і не є перешкодою для застосування першого методу визначення митної вартості товару, а також не може бути достатньою підставою для відмови у здійсненні митного оформлення товару за першим методом визначення його митної вартості» (ухвала від 15 травня 2014 року у справі № 806/5104/13-а, касаційне провадження № К/800/66619/13, ЄДРСР − 38747108). Також Вищий адміністративний суд України задекларував позицію про те, що «сам факт ненадання декларантом в установлений строк додаткових документів або ж відмови у їх надання за відсутності оцінки достатності документів, первісно наданих декларантом, на підтвердження ціни угоди щодо товарів, що імпортуються, не є беззаперечною умовою для висновку про відсутність підстав для застосування першого методу визначення митної вартості» (ухвала від 17 квітня 2014 року у справі № 2а/0570/1778/12, касаційне провадження № К/9991/49095/12, ЄДРСР − 38469278). У зв’язку з таким відхиленням судової практики нижчих судів від правових позицій суду касаційної інстанції, на нашу думку, необхідно звернути увагу на принцип верховенства права. Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005). Розбіжності у судовій практиці нижчих судів породжують правову невизначеність. Усуваючи ці розбіжності, суд касаційної інстанції встановлює правову визначеність із певного питання права; це призначення названого суду за його природою (параграф 98 рішення Європейського суду з прав людини у справі від 1 грудня 2005 року у справі «Падурару проти Румунії» (CASE OF PĂDURARU v. ROMANIA)). Тому невмотивоване відхилення нижчих судів від позиції суду касаційної інстанції з певного питання права, на нашу думку, відновлює правову невизначеність, а значить загрожує верховенству права. У зв’язку з наведеним суди нижчих інстанцій повинні дотримуватись правової позиції про те, що факт неподання декларантом додаткових документів, витребуваних митницею у зв’язку із заявленням товару за нижчою ціною, ніж рівень цін за подібні (аналогічні) товари, що є в ЄАІС, не є достатньою підставою для відмови в оформленні товару за основним методом визначення митної вартості. 3.2. Наведення органом доходів і зборів пояснень до коригувань митної вартості товару Відповідно до статті 55 МКУ орган доходів і зборів за відповідних умов має право здійснювати коригування митної вартості товару, заявленої декларантом. При цьому в разі здійснення коригування митної вартості за такими другорядними методами, як за ціною договору щодо ідентичних товарів, за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів чи за резервним методом, у рішенні про коригування орган доходів і зборів поряд з обов'язковим зазначенням номера та дати митної декларації, яка була взята за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, повинен навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяг партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо; у разі визначення митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу до того ж зазначаються докладна інформація та джерела, які використовувалися митним органом при її визначенні (пункт 2.1 Правил заповнення рішення про коригування митної вартості товарів, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 2012 року № 598). Разом із тим стаття 64 МКУ, яка регулює застосування резервного методу, не вимагає від органів доходів і зборів наводити такі пояснення. Частина друга цієї статті передбачає лише те, що митна вартість, визначена за резервним методом, повинна ґрунтуватися на раніше визнаних (визначених) органами доходів і зборів митних вартостях. Очевидно саме у зв’язку з наведеним положенням МКУ у судовій практиці зустрічаються судові рішення, в яких суди визнають правомірним підхід органів доходів і зборів, за якого у графі 33 рішення про коригування митної вартості вказуються лише реквізити вантажних митних декларацій, цінова інформація з яких була використана для коригування; жодних пояснень органів доходів і зборів не наведено. Наприклад, Одеський окружний адміністративний суд у справі № 815/3804/14 встановив, що у графі 33 рішення про коригування митної вартості товарів зазначалося лише таке: митна вартість імпортованого товару не могла бути визначена за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції), відповідно до вимог ст. 58 МК України у зв'язку з тим, що під час здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості в результаті аналізу поданих для підтвердження митної вартості документів виявлено, що документи містять розбіжності та неточності. Однак, незважаючи на цю обставину, суд визнав правомірним рішення Південної митниці про коригування митної вартості товарів на основі рівня митної вартості подібних товарів, митне оформлення яких вже здійснено за митною декларацією № 500060001/2013/050044 від 13 листопада 2013 року (постанова від 7 жовтня 2014 року, ЄДРСР – 40973957). Натомість Вищий адміністративний суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої рішення не може бути визнане правомірним, якщо у ньому не надано пояснень щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційні умови тощо та не зазначено докладної інформації та джерел, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу. Так, у справі № 808/212/15 суд касаційної інстанції підтримав суди першої та апеляційної інстанцій, які «враховуючи вимоги Митного кодексу України та посилаючись на те, що позивачем для підтвердження обґрунтованості заявленої у декларації митної вартості товару подано всі документи, передбачені ч. 2 ст. 53 Митного кодексу України, та в повному обсязі виконано всі вимоги митного органу щодо надання додаткових документів, дійшли висновку, що Запорізькою митницею у графі 33 спірних рішень, крім номера та дати митних декларацій, які були взяті за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, не надано пояснень щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та не зазначено докладної інформації та джерел, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу. Таким чином, суди правильно вказали на те, що митним органом неправомірно прийняті рішення про коригування митної вартості товарів № 112050000/2014/000276/1 від 17.07.2014 та картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску транспортних засобів комерційного призначення №112050000/2014/00465 від 17.017.2014» (ухвала від 3 липня 2015 року, ЄДРСР – 46545474). Аналогічна позиція викладена в ухвалі Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2015 року (ЄДРСР – 42495140), підтримана Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 4 червня 2015 року (ЄДРСР – 44834420). Так само Полтавський окружний адміністративний суд у справі № 816/2913/14 дійшов висновку, що «саме лише зазначення у рішенні про коригування митної вартості товарів реквізитів раніше оформленої митної декларації з вищим рівнем митної вартості не може вважатися належним підтвердженням обґрунтованості коригування митної вартості без дослідження митної декларації іншого митного оформлення з доданими до неї документами» (від 12 вересня 2014 року, ЄДРСР – 40557368). Наведена позиція була підтримана Вищим адміністративним судом (ухвала від 10 листопада 2014 року, ЄДРСР - 41392078). Такий підхід суду касаційної інстанції узгоджується з положеннями пунктів 2, 4 частини другої статті 55 МКУ про те, що рішення про коригування заявленої митної вартості товарів повинно містити не лише наявну в митного органу інформацію (у тому числі щодо митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів), яка призвела до прийняття рішення про коригування митної вартості, заявленої декларантом, але й обґрунтування числового значення митної вартості товарів, скоригованої органом доходів і зборів, та фактів, які вплинули на таке коригування. Отже, суди повинні мати на увазі, що у рішенні про коригування заявленої митної вартості, крім номера та дати митних декларацій, які були взяті за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, орган доходів і зборів повинен також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу. 3.3. Використання органом доходів і зборів об’єктивних даних при коригуванні заявленої митної вартості Аналіз судової практики показує, що суд касаційної інстанції має різний підхід до питання щодо того, чи є отримана з Центральної бази даних ЄАІС Міндоходів інформація про вантажну митну декларацію, на яку орган доходів і зборів посилається при коригуванні митної вартості, достатнім доказом ціни, за якою відповідну партію товару дійсно було імпортовано до України. В одних випадках Вищий адміністративний суд України дотримується позиції, що інформація з Центральної бази даних ЄАІС Міндоходів про окрему конкретну вантажну митну декларацію є достатнім доказом ввезення певної партії товару за відповідною ціною. Так, у справі № 820/2187/13-а суд касаційної інстанції констатував, що на основі «цінової інформації, яка міститься у ЦБД ЄАІС» органом доходів і зборів було скориговано митну вартість товарів у бік збільшення на підставі 6-го (резервного) методу, та визнав, що таке коригування було здійснено правомірно (постанова від 26 березня 2015 року, ЄДРСР – 43382415). В інших випадках Вищий адміністративний суд України дотримується позиції, що «Митним кодексом України передбачено проводити митний контроль із застосуванням єдиної з митними органами інформаційно-телекомунікаційної системи (частина четверта статті 319 Митного кодексу України), проте правовий статус ЦБД ЄАІС ДМСУ МД (РКМВ), порядок її формування, ведення, отримання інформації, а також порядок використання її даних суб'єктами господарських відносин при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності Митним кодексом України не передбачено. Також у ЦБД ЄАІС ДМСУ МД (РКМВ) відсутня інформації про коригування заявленої митної вартості товарів, а також інформація щодо судових рішень з питань визначення митної вартості товарів та методів її визначення. Тому колегія судів доходить висновку, що вказана база не містить всіх об'єктивних даних щодо імпортованих в Україну товарів, які підтверджуються документально і підлягають обчисленню» (постанова від 5 лютого 2015 року у справі № 820/3187/13-а, ЄДРСР – 42663055; ухвала від 2 липня 2015 року у справі № 820/7112/14, ЄДРСР – 46468861). Із цієї позиції випливає, що на основі інформації з ЦБД ЄАІС неможливо достовірно стверджувати: що товар за певною митною вартістю дійсно був увезений до України; що митна вартість за відповідною вантажною митною декларацією не була відкоригована; що рішення про коригування (якщо воно приймалося) було оскаржене до суду та скасоване судом. На нашу думку, перевагу необхідно віддати другому з наведених підходів. Відповідно до частин дев’ятої та двадцять першої статті 58 МКУ декларант свої розрахунки на підставі основного методу повинен робити, лише використовуючи об'єктивні дані; використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості повинні бути об'єктивними, підтверджуватися документально. З огляду на принцип рівності перед законом орган доходів і зборів своє рішення про коригування митної вартості також повинен ґрунтувати на основі об’єктивних даних. Це узгоджується з відповідним підходом Вищого адміністративного суду України: здійснюючи контроль за коригуванням митної вартості, здійснене органом доходів і зборів за другорядним методом, суд повинен перевірити, чи здійснене воно відповідно до частини дев’ятої статті 58 МКУ, тобто на основі об'єктивних даних, що підтверджуються документально та підлягають обчисленню (постанови від 15 січня 2015 року у справі № 822/4059/13-а, ЄДРСР – 42369415, від 18 лютого 2015 року у справі № 806/4877/13-а, ЄДРСР – 42803955; ухвала від 19 березня 2015 року у справі № 826/11554/13-а, ЄДРСР – 43308629). Таким чином, судам варто мати на увазі, що отримана з Центральної бази даних ЄАІС Міндоходів інформація про вантажну митну декларацію, на яку орган доходів і зборів посилається при коригуванні митної вартості, не є достатнім доказом ціни, за якою відповідну партію товару дійсно було імпортовано до України. При здійсненні контролю за коригуванням митної вартості товару, проведеним органом доходів і зборів за другорядним методом (за ціною договору щодо ідентичних товарів; за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; за резервним методом), суд повинен вимагати від відповідача доведення того, що товар за певною митною вартістю дійсно був увезений до України, що митна вартість за відповідною вантажною митною декларацією не була відкоригована; що рішення про коригування (якщо воно приймалося) було оскаржене до суду та скасоване судом. 3.4. Обов’язок органу доходів і зборів конкретизувати підстави незастосування відповідних другорядних методів визначення митної вартості товарів Відповідно до частин другої, третьої статті 57 МКУ основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод – за ціною договору (вартість операції); кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу. Згідно з пунктом 2.1 розділу ІІ Правил заповнення рішення про коригування митної вартості товарів, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 2012 року № 598, у графі 33 рішення про коригування митної вартості товарів, зокрема, зазначаються причини, через які не можуть бути застосовані методи визначення митної вартості товарів за ціною договору щодо ідентичних, подібних (аналогічних) товарів. Аналіз судової практики показує, що суд касаційної інстанції по-різному трактує обсяг обов’язку митниці вмотивувати неможливість застосування відповідних другорядних методів визначення митної вартості товарів. Так, у справі № 826/1795/14 Окружний адміністративний суд міста Києва встановив, що у графі 33 відповідного рішення про коригування митної вартості товарів за резервним методом орган доходів і зборів-відповідач зазначив таке: «Попередні методи не застосовані: метод 1 – відповідно до вимог частини другої статті 58 Митного кодексу України, методи 2, 3 – у зв'язку з відсутністю цінової інформації на ідентичні та подібні товари; методи 4, 5 – через відсутність основи для віднімання (додавання) вартості. Процедура консультацій між митним органом та декларантом проведена». Окружний адміністративний суд міста Києва визнав, що такі «зауваження відповідача не є належним обґрунтуванням для застосування резервного методу при визначенні митної вартості товару та доказом неможливості застосування попередніх п’яти методів визначення митної вартості відповідно до вимог Митного кодексу України», та задовольнив позов про скасування рішення про коригування митної вартості (постанова від 11 березня 2014 року, ЄДРСР – 37545843). За результатами перегляду зазначеної постанови суду першої інстанції Вищий адміністративний суд України підтримав її та вказав, що «…судами попередніх інстанцій було встановлено, що в матеріалах справи відсутня будь-яка інформація щодо способу, яким здійснено коригування, та відомості про декларації, які при цьому використовувались. Загальні посилання на норми Митного кодексу України, зроблені в оскаржуваному рішенні, не конкретизують підстави щодо незастосування того чи іншого методу визначення митної вартості, що не може вважатися достатніми доводами обґрунтованості прийнятого суб'єктом владних повноважень рішення» (ухвала від 23 липня 2015 року, ЄДРСР – 47547396). Тотожна правова позиція викладена Вищим адміністративним судом України у справі № 826/7573/13-а, предметом оскарження у якій було рішення про коригування митної вартості товарів за шостим методом, яке містило подібне обґрунтування неможливості застосування попередніх другорядних методів визначення митної вартості: «Другорядні методи неможливо застосувати, оскільки відсутні дані щодо вартості операцій з ідентичними та подібними товарами, скориговані відповідно до комерційних умов поставки та партії товару (кількості) (метод визначення митної вартості за ціною договору щодо ідентичних та подібних (аналогічних) товарів), відсутні дані, необхідні для проведення розрахунків (метод визначення митної вартості на основі віднімання та додавання (обчислена вартість) вартості)» (ухвала від 19 березня 2014 року, ЄДРСР – 37791671). Разом із тим у справі № 822/1232/13-а Вищий адміністративний суд України за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку. Так, цим судом було встановлено, що у графі 33 рішення про коригування митної вартості товарів відповідач зазначив: «Метод 1 не застосовано у зв'язку з неподанням додаткових документів відповідно до пункту 3 статті 53 Митного кодексу України. Консультацію проведено. Метод 2-3 не застосовано через відсутність інформації в декларанта та митного органу щодо оформлення ідентичних та подібних товарів. Метод 4-5 не застосовано через відсутність основи для віднімання та додавання вартості. Застосовано 6 – резервний». Суд касаційної інстанції визнав наведене обґрунтування достатнім та підтвердив правомірність згаданого рішення про коригування митної вартості товарів (постанова від 5 лютого 2015 року, ЄДРСР – 42842341). Аналогічний підхід до обсягу обов’язку органу доходів і зборів щодо обґрунтування неможливості застосування відповідних другорядних методів визначення митної вартості товарів викладено, зокрема, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 2а-13871/12/2070, ЄДРСР – 41533850; від 23 жовтня 2014 року у справі № 822/1600/14, ЄДРСР – 41061044. Для усунення наведеної розбіжності, на нашу думку, варто зважити на таку вимогу до діяльності суб’єктів владних повноважень, як обов’язок діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3 частини третьої статті 2 КАС України). Необхідність наводити обставини як підстави прийняття рішення, у тому числі зумовлена тим, що уможливлює контроль за таким рішення, зокрема судовий контроль. При цьому обґрунтувати рішенням, очевидно, означає не лише ствердити про наявність відповідних обставин, але й зазначити докази, які доводять їх наявність. Отже, у ситуації з рішенням про коригування митної вартості товарів орган доходів і зборів повинен не просто зазначити, зокрема, обставину відсутності в нього інформації щодо оформлення ідентичних та подібних товарів (як підставу незастосування методів за ціною договору щодо ідентичних товарів та за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів), а навести цінову інформацію з ЄАІС про оформлення товарів, що мають ознаки, найбільш схожі на ознаки задекларованих товарів, та пояснити з урахуванням положень статей 59, 60 МКУ, чому ця інформація не може бути взята за основу для визначення митної вартості. Отже, суди повинні мати на увазі, що при обґрунтуванні неможливості застосування певних другорядних методів орган доходів і зборів повинен конкретизувати підстави незастосування цих методів.
  6. Огляд практики застосування адміністративними судами статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України Відповідно до статті 1291 Конституції України контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. На сьогодні Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС України) передбачає дві процесуальні форми контролю адміністративного суду за виконанням рішень в адміністративних справах – це зобов’язання судом суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення (стаття 267 КАС України) та шляхом вирішення і розгляду справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби (стаття 181 КАС України). Перша форма судового контролю є відносно новою і адміністративними судами застосовується нечасто. Основною причиною цього є неоднакове розуміння судами окремих положень статті 267 КАС України. Відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» пленум вищого спеціалізованого суду систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій вищого спеціалізованого суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані. У Вищому адміністративному суді України здійснено вивчення практики застосування адміністративними судами статті 267 КАС України. За результатом цієї роботи сформовано огляд правових позицій Вищого адміністративного суду України, наведених у рішеннях суду, у яких вирішено питання застосування тих положень вказаної статті, що викликали певні труднощі у правозастосовній практиці адміністративних судів різних інстанцій. Частиною першою статті 267 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. У судовій практиці трапляються випадки, коли суди по-різному визначають строк, у який суд може реалізувати таке право. Прикладом розгляду судом цього питання є ухвала Вищого адміністративного суду України від 25 вересня 2014 року № К/800/18471/14. Установити судовий контроль за виконанням рішення суб’єктом владних повноважень–відповідачем у справі суд може під час прийняття постанови у справі Щодо вимог позивача про зобов’язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області подати суду звіт про виконання судового рішення протягом 10 днів з дня набрання судовим рішенням законної сили, Вищий адміністративний суд України зазначив таке. Відповідно до частини першої статті 267 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Указаній нормі кореспондують положення абзацу сьомого пункту 4 частини першої статті 163, абзацу п’ятого пункту 4 частини першої статті 207 КАС України, згідно з якими у резолютивній частині постанови суду першої чи апеляційної може бути встановлений судом строк для подання суб’єктом владних повноважень – відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій. Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб’єктом владних повноважень – відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Такий контроль здійснюється судом першої інстанції шляхом зобов’язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, а в разі неподання такого звіту – шляхом встановлення нового строку для подання звіту та накладення штрафу. Аналізуючи наведені законодавчі приписи, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що зобов’язання суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання постанови, є правовим наслідком судового рішення і саме в його резолютивній частині повинно бути визначено обов’язок подати звіт, оскільки встановити судовий контроль за невиконанням рішення суб’єктом владних повноважень – відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може лише під час прийняття постанови у справі. Разом із цим суд зазначив, що вказаною статтею КАС України встановлено право, а не обов’язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов’язати суб’єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2016 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень –56279238). Актуальними для судової практики є питання, які виникають під час застосування частини дев’ятої статті 267 КАС України. Згідно з абзацом першим частини дев’ятої статті 267 цього Кодексу особа-позивач, на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. Аналіз судових рішень, ухвалених за результатом розгляду таких заяв, показав, що у багатьох випадках і заявникам, і судам важко було визначитися із характером спірних відносин, а саме: чи пов’язані спірні відносини з неналежним виконанням рішення суду, чи є самостійними позовними вимогами. У зв’язку з цим наводимо приклади застосування Вищим адміністративним судом України частини дев’ятої статті 267 КАС України. У разі коли позивач обґрунтовує заяву протиправними діями відповідача з невиконання рішення суду та направляє вимоги на досягнення результатів, передбачених статтею 267 КАС України, ця заява повинна розглядатись з дотриманням процедур та порядку, встановлених у цій статті Гр. Б. звернулася до суду з позовом до Вороновицької селищної ради Вінницького району Вінницької області про визнання дій та рішення протиправними, зобов’язання вчинити певні дії. Вінницький районний суд Вінницької області постановою від 2 квітня 2015 року в позові відмовив. Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким провадження у справі закрив. Суди встановили, що позивачка зверталася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення 21 сесії Вороновицької селищної ради Вінницького району Вінницької області 6 скликання від 5 березня 2013 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації по оформленню права власності на земельну ділянку», зобов’язання надати такий дозвіл. Вінницький районний суд Вінницької області постановою від 8 січня 2014 року визнав протиправним та скасував рішення 21 сесії Вороновицької селищної ради 6 скликання від 5 березня 2013 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації по оформленню права власності на земельну ділянку», у решті позовних вимог відмовив. Постановою від 19 лютого 2014 року Вінницький апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду від 8 січня 2014 року в частині відмови в задоволені позовних вимог, прийняв у цій частині нову постанову, якою зобов’язав Вороновицьку селищну раду повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на виготовлення технічної документації на оформлення права власності на земельну ділянку. На 31 сесії Вороновицької селищної ради Вінницького району 6 скликання від 3 червня 2014 року заяву позивача щодо надання дозволу на виготовлення технічної документації з безоплатної передачі земельної ділянки у власність розглянуто та прийнято рішення, яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації гр. Б. зі встановлення меж земельної ділянки, зобов’язано гр. Б. погодити технічну документацію зі встановлення меж земельної ділянки в натурі з відповідними уповноваженими органами та подати її на розгляд та затвердження згідно з чинним законодавством. Указуючи на те, що відповідач не виконав постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2014 року, позивач звернулася з позовом до суду. Вінницький районний суд Вінницької області 2 квітня 2015 року розглянув заяву позивача як новий позов та відмовив у його задоволенні. Суд апеляційної інстанції провадження у справі закрив, посилаючись на те, що позивач повинен був звернутися із заявою про судовий контроль відповідно до вимог статті 267 КАС України. Вищий адміністративний суд України визнав такі висновки передчасними з огляду на таке. Згідно з частинами дев’ятою та десятою статті 267 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. У такій заяві зазначаються: 1) найменування адміністративного суду, до якого подається заява; 2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 3) ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 4) ім’я (найменування) третіх осіб, які брали участь у розгляді справи, поштова адреса, номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 5) номер адміністративної справи; 6) відомості про набрання постановою законної сили та про наявність відкритого касаційного провадження; 7) інформація про день отримання виконавчого листа та пред’явлення його до виконання; 8) інформація про хід виконавчого провадження; 9) документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати за подання відповідної заяви; 10) перелік документів та інших матеріалів, що додаються. На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом. До заяви додаються докази її надсилання рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення відповідачам і третім особам не раніше семи робочих днів до дня подання заяви до суду. Заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дня її підписання. У разі якщо заява подається представником, у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі. Одночасно із заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Таку заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред’явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідною постановою суду. У разі відповідності заяви вказаним вище вимогам вона підлягає розгляду та вирішенню в порядку письмового провадження або в судовому засіданні на розсуд суду протягом десяти днів з дня її отримання. Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду такої заяви. У разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам вона ухвалою суду, постановленою в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Така ухвала суду може бути оскаржена. За відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень – відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. У разі наявності підстав для задоволення заяви суд ухвалює одну із постанов, що передбачені частиною другою статті 162 цього Кодексу. Аналіз положень статті 267 КАС України та статті 2 цього Кодексу свідчить, що позов, який направлений на контроль за виконанням судових рішень, виключає одночасний розгляд спору про оскарження дій суб’єкта владних повноважень з інших підстав, що не пов’язані з належним виконанням судового рішення. Вищий адміністративний суд України зазначив, що позивач обґрунтовував заяву протиправними діями відповідача з невиконання рішення суду апеляційної інстанції від 19 лютого 2014 року та направляє вимоги на досягнення результатів, передбачених статтею 267 КАС України. Також Вищий адміністративний суд України вказав, що суд першої інстанції розглянув заяву позивача в порядку позовного провадження як новий позов, тоді як судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах повинен розглядатися в порядку статті 267 КАС України з додержанням певної процедури та порядку. Суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі виходячи з того, що заява не відповідає вимогам абзацу другого частини дев’ятої статті 267 КАС України, оскільки, у разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам, остання ухвалою суду, постановленого в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Крім того, такі мотиви не є підставою для закриття провадження у справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 8 жовтня 2015року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень – 52262149). Іншим прикладом може слугувати ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 січня 2016 року № К/800/48908/15. Вимога про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є самостійною позовною вимогою. Така вимога не пов’язана з виконанням судового рішення про стягнення такої допомоги У серпні 2015 року гр. Н. звернулася з позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука (далі – Виконавчий комітет), в якому просила стягнути з відповідача на її користь компенсацію втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2009 рік за період з січня 2010 року по червень 2015 року в сумі 1420 гривень 74 копійки. Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області постановою від 25 серпня 2015 року в задоволенні позову відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 жовтня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги, заявлені в адміністративному позові, не підлягають розгляду в порядку позовного провадження, натомість повинні розглядатись за правилами частини дев’ятої статті 267 КАС України. Відповідно до абзацу першого частини дев’ятої статті 267 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. Суд апеляційної інстанції встановив, що постановою від 24 грудня 2014 року Харківський апеляційний адміністративний суд зобов’язав Виконавчий комітет нарахувати та виплатити позивачці матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2009 рік в розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 1404,45 гривні, однак вищевказане рішення виконано лише в частині нарахування спірних коштів. Урахувавши ці обставини, а також проаналізувавши зміст позовної заяви, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що її вимоги підлягають розгляду за правилами часини дев’ятої статті 267 КАС України. Разом із тим Вищий адміністративний суд України зазначив, що вказаною процесуальною нормою врегульовано порядок розгляду заяви щодо оскарження дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання постанови суду, прийнятої на користь особи-позивача або про порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. У цьому разі позивачка просила стягнути з відповідача на її користь компенсацію втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, яка не була виплачена їй у 2009 році, за період з січня по червень 2015 року в сумі 1420 гривень 74 копійки. Стосовно цього Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що звернені до суду першої інстанції вимоги позовної заяви не свідчать про намір гр. Н. оскаржити дії чи бездіяльність, вчинену Виконавчим комітетом на виконання вказаної постанови суду, або порушення її прав, підтверджених цим судовим рішенням. Більше того, вимоги цього адміністративного позову є самостійними та не пов’язані з предметом спору, вирішеного по суті постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року, оскільки в цьому разі позивач просить про стягнення з Виконавчого комітету грошової компенсації, на яку вона має право внаслідок невиплати їй відповідачем частини заробітної плати (матеріальної допомоги за 2009 рік) і не просить стягнути на її користь таку матеріальну допомогу. Таким чином, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що вказаний спір належить вирішувати за правилами, встановленими КАС України для розгляду позовних заяв, а не в порядку судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, визначеному частиною дев’ятою статті 267 цього Кодексу. (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 19січня 2016 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень – 55156584). Ще одним прикладом є ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 липня 2016 року № К/800/12615/16. Суб’єкт владних повноважень не може бути зобов’язаний виконувати судове рішення шляхом ухвалення судом іншого рішення, оскільки примусове виконання постанови суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа У грудні 2015 року гр. Т. (далі також – позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі – ГУ ПФУ в м. Києві) про визнання дій щодо розрахунку пенсії протиправними, стягнення не донарахованої суми до пенсії та моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що постановою Святошинського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2011 року йому було відмовлено в задоволенні позову до ГУ ПФУ в м. Києві про перерахунок пенсії. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2013 року скасував вказане рішення суду першої інстанції і ухвалив нову постанову, якою позов гр. Т. задовольнив частково: визнав протиправними дії ГУ ПФУ в м. Києві щодо нездійснення гр. Т. перерахунку пенсії у зв’язку з підвищенням розміру посадового окладу відповідно до наказу Міністерства оборони України від 28 липня 2008 року № 377 «Про затвердження схем розмірів посадових окладів військовослужбовців військових навчальних закладів (військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів України) і наукових установ Збройних Сил України»; зобов’язав ГУ ПФУ в м. Києві здійснити гр. Т. перерахунок пенсії у зв’язку з підвищенням розміру посадового окладу з 1 вересня 2008 року; в іншій частині позову відмовив. Це рішення набуло законної сили і звернуте до примусового виконання. Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у м. Києві від 27 лютого 2014 року виконавче провадження ВП № 40154723, що заведене на виконання вказаної постанови апеляційного суду, визнано закінченим за підстав реального виконання боржником. Однак позивач, не погоджуючись з проведеним перерахунком розміру його пенсії, звернувся до суду з позовною заявою, за якою фактично просив визнати неправомірними дії ГУ ПФУ в м. Києві на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року про зобов’язання здійснити перерахунок пенсії, а також просив стягнути з ГУ ПФУ в м. Києві на його користь різницю в пенсії, що виявиться внаслідок належного виконання постанови суду, в сумі 47230,78 гривні, а також 5000 гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок неправомірних дій відповідача. Святошинський районний суд міста Києва постановою від 11 лютого 2016 року заяву гр. Т. задовольнив частково. Визнав неправомірними дії ГУ ПФУ в м. Києві щодо виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року, прийнятої в адміністративній справі за позовом гр. Т. до ГУ ПФУ в м. Києві про перерахунок пенсії (справа № 2а-3969/11). Зобов’язав ГУ ПФУ в м. Києві виконати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року, прийняту в адміністративній справі за позовом гр. Т. до ГУ ПФУ в м. Києві про перерахунок пенсії (справа № 2а-3969/11), у точній відповідності з приписами постанови, в порядку та строки, що визначені статтями 43, 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та Порядком проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. У задоволенні решти вимог заяви відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 квітня 2016 року постанову Святошинського районного суду міста Києва від 11 лютого 2016 року скасував та прийняв нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову гр. Т. відмовив. Згідно з частиною третьою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У цій справі суди попередніх інстанцій встановили таке. Святошинський районний суд міста Києва постановою від 3 жовтня 2011 року в справі № 2а-3969/11 відмовив у задоволенні адміністративного позову гр. Т. до ГУ ПФУ в м. Києві про перерахунок пенсії. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2013 року, що набрала законної сили, скасував наведене рішення суду першої інстанції та ухвалив нову постанову, якою позов гр. Т. задовольнив частково. Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у м. Києві від 27 лютого 2014 року виконавче провадження ВП № 40154723, що відкрито на виконання вказаної постанови апеляційного суду, визнано закінченим на підставі реального виконання боржником, оскільки гр. Т. проведено перерахунок пенсії в індивідуальному порядку, починаючи з 1 вересня 2008 року, з урахуванням посадового окладу в розмірі 1460,00 гривні. Після проведеного перерахунку на виконання рішення суду розмір пенсії зменшується відповідно до раніше встановленого розміру, а тому виплата пенсії здійснюється в раніше встановленому розмірі. Не погоджуючись з діями відповідача щодо розрахунку пенсії на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року в справі № 2а-3969/11 та вважаючи їх протиправними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Звернення гр. Т. судом розцінене і розглянуте як заява позивача в порядку контролю за виконанням судового рішення, що ухвалене на його користь, на підставі частини дев’ятої статті 267 КАС України. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з такого. Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі – рішення). Згідно з частиною дев’ятою статті 267 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. У такій заяві зазначаються: 1) найменування адміністративного суду, до якого подається заява; 2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 3) ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 4) ім’я (найменування) третіх осіб, які брали участь у розгляді справи, поштова адреса, номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 5) номер адміністративної справи; 6) відомості про набрання постановою законної сили та про наявність відкритого касаційного провадження; 7) інформація про день отримання виконавчого листа та пред’явлення його до виконання; 8) інформація про хід виконавчого провадження; 9) документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати за подання відповідної заяви; 10) перелік документів та інших матеріалів, що додаються. На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом. До заяви додаються докази її надсилання рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення відповідачам і третім особам не раніше семи робочих днів до дня подання заяви до суду. Заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дня її підписання. У разі якщо заява подається представником, у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі. Одночасно із заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Таку заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред’явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідною постановою суду. У разі відповідності заяви вказаним вище вимогам вона підлягає розгляду та вирішенню в порядку письмового провадження або в судовому засіданні на розсуд суду протягом десяти днів з дня її отримання. Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду такої заяви. У разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам вона ухвалою суду, постановленою в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Така ухвала суду може бути оскаржена. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивачем подано саме адміністративний позов до ГУ ПФУ в місті Києві про визнання дій щодо розрахунку пенсії протиправними, стягнення недорахованої суми до пенсії та моральної шкоди в загальному порядку, а не в порядку, передбаченому частиною дев’ятою статті 267 КАС України. А тому суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що судом першої інстанції помилково було розглянуто адміністративний позов відповідно до вимог частини дев’ятої статті 267 КАС України, оскільки такий позов не відповідає вимогам до заяви відповідно до частини дев’ятої статті 267 КАС України, крім того, як зазначив сам позивач, така заява ним не подавалася. Згідно з частиною першою статті 255 КАС України, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов’язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Отже, набрання постановою суду законної сили породжує такі правові наслідки: вирішується спір між сторонами, постанова суду стає загальнообов’язковою, є незмінною та остаточною та може бути виконана примусово. З матеріалів справи Вищий адміністративний суд України встановив, що гр. Т. проведено перерахунок пенсії, починаючи з 1 вересня 2008 року, з урахуванням посадового окладу в розмірі 1 460,00 гривні згідно з наказом Міністерства оборони України від 28 липня 2008 року № 377 «Про затвердження схем розмірів посадових окладів військовослужбовців військових навчальних закладів (військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів України) і наукових установ Збройних Сил України». Після проведеного перерахунку на виконання рішення суду розмір пенсії зменшився відповідно до раніше встановленого розміру, а тому виплата пенсії здійснюється в раніше встановленому розмірі. Проаналізувавши наведені законодавчі норми,Вищий адміністративний суд України підтримав висновок суду апеляційної інстанції про те, що суб’єкт владних повноважень не може бути зобов’язаний виконувати судове рішення шляхом ухвалення судом іншого рішення, оскільки примусове виконання постанови суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа. З наведеного вбачається, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об’єкту порушеного права, тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним, при розгляді позовної вимоги позивача щодо виконання окремого судового рішення в іншій справі, суд не має права зобов’язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки порушуються процесуальні норми КАС України, зокрема те, що виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 липня 2016 року реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень – 58897456). Відповідно до частини одинадцятої статті 267 КАС України окремі ухвали, а також ухвали щодо накладення штрафу, постановлені відповідно до цієї статті, можуть бути оскаржені лише в апеляційному порядку. У судовій практиці виникає питання про визначення порядку оскарження ухвал про відмову в задоволенні клопотання про накладення штрафу. Як приклад вирішення цього питання наводимо ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 червня 2016 року № К/800/38854/14. Ухвала про відмову в задоволенні клопотання про накладення штрафу може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки нею вирішується питання щодо накладення штрафу Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області постановою від 9 квітня 2014 року у справі № 524/561/14-а позов гр. М. до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області про зобов’язання вчинити певні дії задовольнив частково. Зобов’язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області нарахувати та виплатити гр. М. середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31 липня 2013 року по 26 лютого 2014 року. В іншій частині позову відмовив. Зобов’язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області подати до суду звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дня набрання рішенням суду законної сили. 23 травня 2014 року гр. М. звернувся до суду першої інстанції з клопотанням, у якому просив накласти на керівника Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області штраф, передбачений частиною другою статті 267 КАС України, за неподання звіту про виконання постанови Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 9 квітня 2014 року у справі № 524/561/14-а. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області ухвалою від 12 червня 2014 року відмовив у задоволенні клопотання гр. М. про накладення штрафу за неподання звіту про виконання постанови Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 9 квітня 2014 року у справі № 524/561/14-а. Встановив новий строк для подання звіту про виконання зазначеної постанови терміном один місяць з дня набрання ухвалою законної сили. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 4 липня 2014 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою гр. М. на ухвалу Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 12 червня 2014 року відмовив. Суддя суду апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою гр. М. на ухвалу Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 12 червня 2014 року, виходив з того, що апеляційне оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання про накладення штрафу за неподання звіту про виконання судового рішення КАС України не передбачено, а тому підстав для відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою гр. М. щодо оскарження зазначеної ухвали не вбачається. Вищий адміністративний суд України не погодився з цим висновком з огляду на таке. Згідно з приписами частини одинадцятої статті 267 КАС України окремі ухвали, а також ухвали щодо накладення штрафу, постановлені відповідно до цієї статті, можуть бути оскаржені лише в апеляційному порядку. Зміст зазначеної норми вказує на те, що право на оскарження в апеляційному порядку ухвал, постановлених відповідно до цієї статті, стосується будь-яких судових рішень щодо накладення штрафу, в тому числі й відмови в накладенні штрафу, та окремих ухвал. Таким чином, ухвала про відмову в задоволенні клопотання про накладення штрафу може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки нею вирішується питання щодо накладення штрафу. (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 15червня 2016 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень –58405297). Отже, як засвідчує судова практика, більшість проблем, які виникають у правозастосуванні процесуальних норм права у взаємозв’язку з положеннями інших нормативно-правових актів, пов’язані з неоднаковим тлумаченням судами цих норм. З наведених мотивів та для формування єдиної судової практики Вищий адміністративний суд України на прикладах судових рішень запропонував розв’язання проблем, які виникали у практичній діяльності адміністративних судів. http://www.vasu.gov.ua/plenum/post_plenum/postanova_plenumu_3_13-03-2017/
  7. Правовий висновок щодо порядку представництва органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах, запровадженого Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі – Закон № 1401) Конституцію України від 28 червня 1996 року доповнено, зокрема, статтями 1311, 1312 та підпунктом 11 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення». Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1311 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини четвертої статті 1312 Конституції України виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Згідно з підпунктом 11 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року (абзац перший); представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року (абзац другий). Положення абзацу першого підпункту 11 пункту 161 не містить вказівки на коло суб’єктів права, які представлятимуться виключно прокурором або адвокатом. Із цього випливає, що наведене положення стосується всіх суб’єктів права-довірителів. Натомість положення абзацу другого підпункту 11 пункту 161 стосується суто окремої категорії довірителів − органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Із наведеного правового регулювання випливає, що положення абзацу першого підпункту 11 пункту 161 є загальною нормою, а положення абзацу другого підпункту 11 пункту 161 − спеціальною нормою. Зважаючи на правило про пріоритет спеціальної норми над загальною нормою, положення абзацу першого підпункту 11 пункту 161 варто застосовувати до усіх довірителів, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Водночас потрібно взяти до уваги правову позицію Конституційного Суду України щодо представництва прокурором інтересів держави у суді, висловлену на основі тлумачення пункту 2 статті 121 Конституції України в редакції, затвердженій Законом України від 28 червня 1996 року № 254/96-ВР «Про прийняття Конституції України і введення її в дію». Так, цей Суд зазначив, що «інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин… Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств» (абзац другий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99). Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України в редакції, затвердженій Законом України від 28 червня 1996 року № 254/96-ВР «Про прийняття Конституції України і введення її в дію», на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. За своїм змістом наведене положення ідентичне положенню пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України в редакції Закону № 1401. Тому згадана правова позиція Конституційного Суду України може бути застосована і до правового регулювання, запровадженого Законом № 1401. Також варто зважити на те, що положення пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України не містить вказівки на певну «монополію» прокуратури на представництво інтересів інших осіб. Така «монополія» закріплена у Конституції України за адвокатурою (частина четверта статті 1312 Конституції України) шляхом вжиття терміна «виключно». Цей самий термін є ключовим у нормі підпункту 11 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, із чого впливає, що основне призначення цієї норми – визначення порядку впровадження саме адвокатської монополії на представництво інших осіб у суді; прокуратура згадується у цій нормі лише остільки, оскільки прокурорське представництво є винятком із адвокатської «монополії». Тому строки впровадження положення пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України про прокурорське представництво визначаються не підпунктом 11 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, а загальною нормою пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1401, відповідною до якої цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування. З огляду на те, що Закон № 1401 був опублікований 29 червня 2016 року, пункт 3 частини першої статті 1311 Конституції України набрав чинності 30 вересня 2016 року. Отже, якщо інтереси держави вимагатимуть захисту прав певного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, то представництво такого органу в судах здійснюється через прокурора з 30 вересня 2016 року. Якщо ж прокурор не вбачатиме, що інтереси держави вимагають захисту прав певного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, то представництво інтересів такого органу до 1 січня 2020 року можливе через будь-яку іншу особу, яка за законом має право на надання правової допомоги. Після 1 січня 2020 року представництво інтересів такого органу в суді може здійснювати лише адвокат. Начальник відділу узагальнення судової практики В.Л.Котвицький Перепелюк (тел. 108) http://www.vasu.gov.ua/plenum/post_plenum/postanova_plenumu_5_13-03-2017/
  8. ВАСУ указал на отсутствие дискреционных полномочий у Минфина относительно рассмотрения заявлений о выдае лицензии на выпуск и проведение лотереи. Кроме того суд со ссылкой на практику ЕСПЧ указал на правомерное ожидание надлежащего госуправления.
  9. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ К/800/17306/16, К/800/17393/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Горбатюка С.А., Шведа Е.Ю., за участю: секретаря судового засідання: Коцюрби В.М., представника відповідача Іщенко Д.А., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" до Міністерства фінансів України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: ТОВ звернулось до суду з адміністративним позовом до Мінфіну, в якому просило суд: визнати незаконною бездіяльність Мінфіну щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей; зобов'язати Мінфін прийняти рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей; зобов'язати Мінфін прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року позов задоволено. Визнано незаконною бездіяльність Мінфіну щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року у частині зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей та ухвалено у цій частині нову постанову. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення по заяві ТОВ про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. У частині позовних вимог про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей відмовлено. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року залишено без змін. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить змінити рішення суду апеляційної інстанції шляхом: виключення з її мотивувальної частини положень про наявність у Мінфіну дискреційних повноважень при прийнятті рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також при видачі ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини положень щодо відсутності правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини положень про помилковість висновку суду першої інстанції стосовно задоволення позовних вимог щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини висновку судової колегії про те, що постанову суду першої інстанції необхідно скасувати в частині зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; включення до її мотивувальної частини положень про те, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше як шляхом зобов'язання відповідача прийняти за результатом розгляду заяви позивача від 22.09.2015 року рішення про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. В іншій частині постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року залишити без змін. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю. Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційних скарг, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу ТОВ належить задовольнити частково, а касаційну скаргу Мінфіну - залишити без задоволення Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, основним видом економічної діяльності ТОВ є 92.00 - організування азартних ігор. З метою здійснення основного виду діяльності, 22.09.2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про видачу ліцензії на провадження діяльності з випуску та проведення лотерей (миттєві лотереї, інші лотереї), додавши на неї: список керівного складу заявника - суб'єкта господарювання; позитивний аудиторський висновок про фінансовий стан; звіт про фінансовий стан на 21.09.2015 року; звіт про рух грошових коштів (за прямим методом) на 21.09.2015 року; умови випуску та проведення миттєвої лотереї «Вигравайка», затверджені наказом позивача від 18.09.2015 року № 3; місця реалізації лотерейних білетів (пункти розповсюдження). Мінфін, розглянувши заяву позивача про видачу ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, листом від 28.09.2015 року № 31-26030-14-16/30345 повідомив позивача, що на сьогодні нормативно-правовий акт (ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей), яким буде визначено перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги (ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей) та які повинні додаватись до заяви про її отримання, розробляється. Не визначеним також є розмір плати за видачу ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей. Враховуючи вищенаведене та з метою дотримання всіх вимог законодавства, Мінфін додатково повідомить ТОВ у разі прийняття нормативно-правових актів, необхідних для отримання нових ліцензій. Позивач, розцінивши наведене з точки зору протиправної бездіяльності відповідача, звернувся з адміністративним позовом до суду. Вирішуючи позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов'язання прийняти рішення стосовно заяви про видачу ліцензії, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про їх обґрунтованість з огляду на таке. Суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності регулює Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 02.03.2015 року № 222-VIII (далі - Закон № 222), який набрав чинності 28.06.2015 року. До набрання чинності Законом № 222 діяли Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 12.12.2002 року № 128/1037 (надалі - Ліцензійні умови), які були розроблені на виконання Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року № 1775-ІІІ, який втратив чинність на підставі Закону № 222. На даний час, Ліцензійні умови до цього часу не визнані такими, що втратили чинність. У той же час, на сьогодні, на виконання Закону № 222, нові Ліцензійні умови відповідною постановою Кабінету Міністрів України не затверджені. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Указом Президента України від 08.04.2011 року № 446/2011 (далі - Положення), Мінфін України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, а також податкової і митної політики (крім адміністрування податків, зборів, митних платежів та реалізації податкової і митної політики), політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Основними завданнями Мінфіну України є, крім іншого, формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму (абзац 3 пункт 3 Положення). Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законодавством (підпункт 61 пункту 4 Положення). Також, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 року № 609 «Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», Мінфін визначено органом ліцензування господарської діяльності з випуску та проведення лотерей. Підпунктом 1 частини 2 статті 6 Закону № 222 встановлено, що орган ліцензування для цілей цього Закону за відповідним видом господарської діяльності отримує та розглядає заяву разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, і за результатом їх розгляду приймає рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії (в електронній формі та/або на паперовому носії), оформлення, переоформлення та видачу інших документів, що стосуються сфери повноважень органу ліцензування. Перелік документів, які подаються для одержання ліцензії визначено статтею 11 Закону № 222. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, відповідач, як орган державної влади, зобов'язаний був діяти лише у порядку, встановленому законом, а саме, отримавши заяву позивача разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, розглянути їх та прийняти одне з трьох передбачених законом рішень: рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії. Оскільки відповідач не здійснив належний розгляд заяви позивача, він допустив протиправну бездіяльність щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. У зв'язку з наведеним, правильними є висновки судів про визнання вказаної бездіяльності протиправною. Стосовно зобов'язання Мінфіну вчинити дії, а саме прийняти рішення щодо заяви ТОВ про видачу ліцензії, то рішення судів у цій частині також є правильними з огляду на те, що саме цей спосіб захисту є, у даному випадку, належним та необхідним для захисту порушеного права позивача на розгляд його заяви у встановленому порядку. У касаційній скарзі відповідач зазначає, що він не допускав протиправної бездіяльності, оскільки подану позивачем заяву не можна вважати належною заявою про отримання ліцензії. Так, відповідач вказує, що, з урахуванням положень Закону України «Про державні лотереї в Україні», суб'єкт господарювання на момент звернення із заявою про отримання ліцензії повинен підтвердити свою відповідність вимогам, що передбачені цим Законом до операторів лотерей, а також додержання інших нормативів, встановлених ліцензійними умовами. А оскільки на сьогодні нові ліцензійні умови (нормативно-правовий акт щодо провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей), якими визначено перелік документів, необхідних для отримання ліцензії Кабінетом Міністрів України не прийнято, то позивач, звернувшись до Мінфіну із заявою щодо видачі ліцензії, не підтвердив свою відповідність вимогам, що передбачені цим Законом до операторів лотерей, а тому вважається, що він не звернувся із належною заявою про отримання ліцензії. Крім того, Кабінет Міністрів України не встановив розмір плати за видачу ліцензії. З такими доводами відповідача колегія суддів не може погодитись. По-перше, перелік документів, які подаються для одержання ліцензії визначено статтею 11 Закону № 222 і, як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач надав їх Мінфіну разом із заявою про видачу ліцензії. По-друге, для вирішення спору належить звернутись до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 року у справі «Тре Тракторер проти Швеції» (Tre Traktцrer Aktiebolag v. Sweden) Європейський Суд визнав, що ліцензія є майном в сенсі статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки має економічну цінність від якої залежить робота суб'єкта підприємництва та рівень його прибутку. У рішенні від 20.10.2011 року «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що суб'єкти господарювання не можуть бути позбавлені права на звернення до органу державної влади із заявою про видачу ліцензії та отримати її належний розгляд через незабезпечення державою впровадження певних процедур для реалізації закріпленого законом права на отримання ліцензії. А відповідач у зв'язку з неприйняттям Кабінетом Міністрів України нових ліцензійних умов та не встановлення розміру плати за ліцензії не повинен мати можливості уникати виконання своїх обов'язків. Отже, відсутність ліцензійних умов, затверджених Кабінетом Міністрів України на виконання нового Закону № 222, та не встановлення розміру плати за ліцензії не звільняє відповідача від обов'язку, встановленого Конституцією України, діяти лише у встановленому законом порядку та здійснити належний розгляд заяви позивача про видачу ліцензії. Стосовно доводів касаційної скарги відповідача відносно того, що позивач не відповідає вимогам, визначеним Законом України «Про державні лотереї в Україні», які встановлені для операторів державних лотерей, зокрема, позивач не має досвіду випуску та проведення державних лотерей на лотерейному ринку України не менше 10 років, колегія суддів зазначає, що на вказану підставу відповідач не посилався у спірних правовідносинах, у зв'язку із чим, перевірка судом цих тверджень була б передчасною. Крім того, вказані обставини не можуть звільняти відповідача від обов'язку, про який вже зазначала колегія суддів, а саме розглянути заяву позивача та прийняти за результатом такого розгляду одне з передбачених законом рішень. Щодо позовних вимог щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей колегія суддів зазначає таке. На думку колегії суддів, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, виходив з помилкових мотивів. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість втручання в дискреційні повноваження відповідача, а отже, не знайшов правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії, а також видати ТОВ ліцензію, оскільки це є виключною компетенцією відповідача. У касаційній скарзі Мінфін також зазначає, що його повноваження приймати рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії є його виключним правом, яке належить до дискреційних повноважень. Колегія суддів вважає висновок суду апеляційної інстанції, як і доводи касаційної скарги Мінфіну, помилковими. Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису. Стосовно дискреційних повноважень, колегія суддів, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про видачу ліцензії. Підставою для залишення заяви без розгляду, або для відмови у видачі ліцензії можуть бути лише визначені Законом № 222 обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про надання ліцензії, або ж рішення про відмову у її наданні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення суб'єкта господарювання із заявою про видачу ліцензії, з урахуванням фактичних обставин, існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Отже, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними, у зв'язку з чим рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки щодо наявності у Мінфіну дискреційних повноважень у спірних правовідносинах. Також, необхідно виключити висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для прийняття рішення про видачу ТОВ ліцензії, оскільки відповідач у спірних правовідносинах не приймав рішення про відмову у видачі ліцензії. Касаційна скарга позивача у відповідній частині вимог є обґрунтованою. Також, повноваження Мінфіну у спірних правовідносинах не можна віднести й до виключних, як це зазначено у рішенні суду апеляційної інстанції та у касаційній скарзі Мінфіну. Відповідач вважає свої повноваження приймати рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії виключними, з огляду на те, що такі повноваження надані Законом № 222 лише органу ліцензування. Проте, у вказаному законі, як і в законодавстві загалом, не вказано про «виключність» повноважень Мінфіну щодо прийняття рішення щодо надання ліцензії. До того ж, виключність повноважень, з огляду на положення статей 55, 124 Конституції та статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, жодним чином не впливає на можливість оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності у порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів зазначає, що такий спосіб захисту, як зобов'язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно з частиною 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право особи на суд передбачає можливість отримати не лише формальний захист (визнання і підтвердження порушених прав), але й фактичний захист (тобто дійсне й ефективне поновлення порушених прав). Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Отже, аналіз наведених норм дає колегії суддів підстави для висновку, що кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема, щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2 частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства. У випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання прийняти рішення. Це цілком узгоджується з положеннями пункту 2 частини 4 статті 105, пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства. Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України, свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст постанови, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері. Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав. Це означає, що належним є такий спосіб захисту, який гарантує поновлення саме порушеного права. ТОВ звернулось до відповідача із заявою про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей, тобто з метою реалізації права на підприємницьку діяльність, що гарантовано Конституцією України. Порушеному праву позивача на підприємницьку діяльність, яка ліцензується, кореспондує обов'язок відповідача надати ТОВ відповідну ліцензію за умов, передбачених Законом № 222. Оскільки ефективним засобом захисту порушеного права у розумінні статті 13 Конвенції є забезпечення відновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, то судове рішення має містити зміну обсягу прав та забезпечення їх примусової реалізації, тому висновок суду першої інстанції про зобов'язання відповідача прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії є ефективним засобом захисту порушеного права. Таким чином, рішення суду апеляційної інстанції належить змінити шляхом виключення із її мотивувальної частини зазначених вище положень. У решті постанова апеляційного суду та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року, у частині, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року, є законними та обґрунтованими, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг відповідних висновків судів не спростовують. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу ТОВ належить задовольнити частково, а касаційну скаргу Мінфіну залишити без задоволення. Керуючись ст. 220, 221, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" задовольнити частково. Касаційну скаргу Міністерства фінансів України залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року змінити шляхом виключення з її мотивувальної частини положень про наявність у міністерства фінансів України дискреційних повноважень при прийнятті рішення про видачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також при видачі Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск та проведення лотерей також щодо відсутності правових підстав для прийняття відповідачем рішення про видачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск і проведення лотерей (абзац 7 та абзац 8 на сторінці 4 постанови Київського апеляційного адміністративного суду). В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року залишити в силі. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року, у частині, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року, залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62962021
  10. ВССУ указал, что в связи с тем, что клиент банка в предусмотренные договором сроки уведомил банк о спорной транзакции то списанная сумма подлежит возврату клиенту.
  11. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «БТА Банк» про стягнення боргу за договором банківського рахунку, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «БТА Банк» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 8 квітня 2014 року між нею та публічним акціонерним товариством «БТА Банк» (далі - ПАТ «БТА Банк») укладено договір № 82774 банківського поточного рахунку фізичної особи, відповідно до якого банк відкрив поточний (картковий) рахунок у валюті долар США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка». ОСОБА_3 поповнила рахунок, однак 19 березня 2015 року виявлено списання з її карткового рахунку у розмірі 4 500 Євро. 19 березня 2015 року у телефонному режимі та 20 березня 2015 року письмовою заявою про спірну трансакцію вона поінформувала банк, а саме: про зникнення грошових коштів з її банківського рахунку. Листом від 15 червня 2015 року банк повідомив про те, що на підставі її заяви ініційовано перевірку про спірні трансакції по картці позивача, які здійснені 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія на загальну суму 4 500 Євро. Зазначає, що в країні Іспанія вона в той момент не перебувала, картку нікому не передавала. Під час службового розслідування банк з'ясував, що 19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку виявлено операцію по картці у торговельній точці та проведено з нею телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано. Дані про зазначені операції внесено до бази даних щодо шахрайств з платіжними картками, а картку внесено до міжнародного електронного стоп-списку. У той же час банк відмовив їй у поверненні грошових коштів з посиланням на несвоєчасне повідомлення банку про шахрайські дії з її карткою. Позивач повідомив банк одразу як йому стало відомо про зникнення грошових коштів з рахунку. Окрім того, відповідно до п. 3.1.9 Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичними особами у ПАТ «БТА Банк», у разі підозри в незаконному використанні картки, не пізніше 5-ти робочих днів клієнт повинен повідомити про це банк, що і зроблено ОСОБА_3 Листом від 6 травня 2015 року банк повідомив, що на підставі її заяви ініційовано перевірку, претензійну роботу, згідно з Правилами міжнародної платіжної системи VISA, виставлено претензію банку - еквайру Ibercaja Banco S.A., Zaragoza, Spain, з вимогою щодо повернення зазначеної суми коштів. Враховуючи те, що банк відмовив їй в поверненні грошових коштів, просила позов задовольнити. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «БТА Банк» на користь ОСОБА_3 за договором від 8 квітня 2014 року № 82774 банківського поточного (карткового) рахунку фізичної особи 4 500 євро, що дорівнює 110 025 грн 20 коп. на час подання позовної заяви. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У поданій касаційній скарзі ПАТ «БТА Банк» просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що ОСОБА_3 виконала всі необхідні дії щодо своєчасного повідомлення банку про зникнення коштів з рахунку у країні Іспанія, у якій на той момент не перебувала, а тому з банка підлягають стягненню спірні кошти. Колегія суддів вважає, що такі висновки є правильними, ґрунтуються на нормах матеріального права та узгоджуються з нормами процесуального права. Судами установлено, що 8 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «БТА Банк» укладено договір банківського поточного рахунку фізичної особи, по якому банк відкрив поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_1 в валюті доларах США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта, відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка». 19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку було виявлено операцію по картці у торгівельній точці «SOTRIS» MAROUSI (банк-еквайр Eurobank Ergasias S.A, Греція) з кодом відмови «915» (недостатньо коштів на рахунку) та проведено з ОСОБА_3 телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 подала заяву про спірну трансакцію, в якій просила провести розслідування стосовно ситуації, яка виникла у період з 14 березня 2015 року по 17 березня 2015 року про здійсненні операції по картці на загальну суму 4 500 Євро в торговій точці PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES, яка розташована за адресою LAS ROZAS DE, ES. Заявлена сума нею не була оплачена, але згідно виписки на 20 березня 2015 року кошти списані з її карткового рахунку. На підставі заяви позивача ініційовано претензійну роботу в платіжній системі VISA та виставлено претензію банку-еквайру з вимогою повернення списаних коштів (операція «чарджбек») за кодом «81» (шахрайство). Проте, виставлену банком претензію опротестовано (репрезентовано) банком-еквайром з наданням отриманих від торговельного підприємства PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES (Іспанія) (яке обслуговується еквайром) копій документів та операційних даних за всіма спірними трансакціями. На додатковий запит банку отримано від VISA підтвердження правомірності дій банка-еквайра. Згідно зі ст. 55 Закону «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів клієнта банку. Відповідно до Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичним особам у ПАТ «БТА БАНК», у разі втрати або крадіжки карток, підозрі в незаконному використанні картки, при необхідності заблокувати додаткову картку держателі зобов'язані вжити наступних заходів: - негайно повідомити про це банк за телефоном (044) 495-65-61, 0-800-30-45-45 та надати інформацію: ім'я, прізвище, номер картки та пароль, зазначений в заяві-анкеті; - не пізніше 5 (п'яти) робочих днів після усного повідомлення звернутися до банку з клопотанням про випуск нових ПК у зв'язку з їх втратою/крадіжкою/компрометацією ПК, шляхом безпосереднього подання до банку письмової заяви. Згідно із п. 6 розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 5 листопада 2014 року № 705, до моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк. Відповідно до ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунку банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Згідно із п. 37.2 ст. 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними. Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у даній справі № 6-71цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Представник банку повідомив, що кошти з платіжної картки зняті 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія, 20 березня 2015 року картка заблокована в країні Греція, при цьому, ОСОБА_3 своєчасно повідомила банк про спірну трансакцію, а строк у п'ять днів для звернення до банку встановлюється виключно для випуску платіжної картки у зв'язку із втратою/крадіжкою/компрометацією, а тому правильним є висновок судів про наявність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подану касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані рішення залишити без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «БТА Банк» відхилити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692935
  12. Суд изложил свое решение по примеру решения ЕСПЧ со ссылкой на практику ЕСПЧ.
  13. Державний герб України Єдиний унікальний номер 728/49/17 Номер провадження 2/728/100/17 РІШЕННЯ Іменем України 23 лютого 2017 року місто Бахмач Бахмацький районний суд Чернігівської області в складі: головуючого судді - Пархоменка П.І. за участі : секретаря судового засідання - Горбач Н.Д. представника позивача - ОСОБА_1 відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_6 третьої особи - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Бахмачі цивільну справу за позовом Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області в інтересах малолітнього ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про позбавлення батьківських прав, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_3, - встановив: І. Зміст позовних вимог. 1. 10 січня 2017 року Бахмацька районна державна адміністрація Чернігівської області (далі позивач) звернулась з позовною заявою в інтересах малолітнього ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 (далі відповідачі) з вимогою про позбавлення батьківських прав. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі не приділяють належної уваги вихованню, здоров'ю та розвитку малолітньої дитини ОСОБА_5, зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя, неодноразово притягувалися до адміністративної відповідальності. Крім того, відповідач ОСОБА_2 притягувався до кримінальної відповідальності. В цілому батьки вихованням дитини не займаються, не виконують своїх батьківських обов'язків, і таким чином ухиляються від них. У зв'язку із чим позивач просив позбавити відповідачів батьківських прав щодо їх малолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та вирішити питання про стягнення аліментів з кожного у розмірі по 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця на користь закладу або осіб, де буде виховуватись дитина. ІІ. Пояснення осіб, які беруть участь у справі. 2. В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити, суду пояснила, що дитина протягом тривалого часу проживає разом із бабусею, відповідачі вихованням дитини не займаються, не піклуються про неї, зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя. Відповідач ОСОБА_6 схильний до насильства та негативно впливає на дитину у зв'язку із чим їй потрібна допомога психолога. Також, відповідачі протягом тривалого часу знаходяться під увагою органів опіки та піклування, вони неодноразово попереджались про необхідність змінити своє ставлення до виховання дитини, але належних висновків не зробили і продовжують ухилятись від виконання своїх батьківських обов'язків. 3. Відповідачі в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, пояснили, що хочуть, щоб дитина проживала разом з ними, зазначили, що на даний час шукають роботу і бажають займатись вихованням дитини. Проте, пояснили, що нікуди не звертались, щоб вирішити питання про виховання дитини, органи соціального захисту з метою вирішення питання про захист прав дитини не повідомляли, інших заходів по вихованню дитини не вживали. 4. Третя особа в судовому засіданні пояснила, що дитина близько чотирьох років проживає з нею, вона здійснює догляд і виховання дитини, батьки іноді приходять спілкуватись з дитиною, але часто своєю поведінкою негативно впливають на неї. ОСОБА_3 пояснила, що вона не має заперечень, щоб батьки спілкувались з дитиною і проживали з нею, але за умови їх належної поведінки і виконання ними своїх батьківських обов'язків, оскільки при їхній теперішній поведінці дитина залишається не доглянутою, не може нормально розвиватись і виховуватись. ІІІ. Встановлені судом обставини та визначені відповідно до них правовідносини. 5. ОСОБА_2 та ОСОБА_6 є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.5 зворот). 6. Актом обстеження матеріально-побутових умов проживання від 3 листопада 2016 року (а.с.10) підтверджується дослідження умов проживання відповідачів за адресою: АДРЕСА_1. Так, за результатами обстеження було встановлено, що батьки ведуть аморальний спосіб життя, хлопчик проживає і навчається у м. Бахмач Чернігівської області, його вихованням займається бабуся. 7. В свою чергу актом обстеження умов проживання від 7 листопада 2016 року (а.с.10 зворот) підтверджується дослідження умов проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2. Обстеженням встановлено, що з ОСОБА_3 проживає малолітній внук ОСОБА_5, стосунки в сім'ї є дружніми, а санітарно-гігієнічний стан помешкання відповідає нормам, подальше проживання дитини з бабусею можливе. 8. Характеристиками Бахмацької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області від 03 січня 2017 року № 03-17/6 та № 03-17/7 (а.с.7 та а.с.7 зворот) підтверджується, що відповідачі характеризуються з негативної сторони, не належним чином виконують батьківські обов'язки, схильні до вживання спиртного. 9. Довідками Бахмацького відділу поліції ГУНП в Чернігівській області від 23 серпня 2016 року (а.с.9 та а.с.9 зворот), від 13 лютого 2017 року (а.с.44-45) та постановами про притягнення до адміністративної відповідальності від 6 листопада 2015 року, від 9 березня 2016 року, від 6 червня 2016 року, від 9 лютого 2017 року (а.с.11 зворот, 12, 13, 42) підтверджується, що відповідачі неодноразово притягувалась до адміністративної, перебувають на обліку у Бахмацькому відділу поліції ГУНП в Чернігівській області як сімейні насильники. 10. Витягами з протоколу засідання з питань захисту прав дітей від 18 березня 2014 року та від 16 грудня 2015 року (а.с.46-47), пояснюючими відповідача ОСОБА_2 (а.с.49-52) підтверджується, що сім'я відповідачів знаходиться на обліку в органах з питань захисту прав дітей з 2012 року, вони неодноразово попереджались про необхідність зміни свого ставлення до виховання дитини та висловлювали свої обіцянки про виправлення. 11. Повідомленням головного лікаря Бахмацької районної центральної лікарні від 4 липня 2012 року № 02-44/1263 (а.с.48) підтверджується, що відповідач ОСОБА_2. потрапила на лікування у неврологічне відділення із струсом мозку, який отримала внаслідок алкогольного сп'яніння. 12. Листом Бахмацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 № 5 від 16 лютого 2017 року (а.с.43) підтверджується, що відповідачі не приймають участі в навчально-виховному процесі свого сина (успішністю не цікавляться, класні заходи та батьківські збори не відвідують). 13. На момент розгляду справи відповідачі зі своєю дитиною не проживають, що підтверджується довідками Бахмацької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області від 10 листопада 2016 року № 1405 та № 1408 (а.с.11,8, зворот) та поясненнями сторін. 14. Відповідно до висновку органу опіки та піклування (а.с.3, зворот), затвердженого рішенням Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області № 766 від 10 листопада 2016 року (а.с.3) відповідачів доцільно позбавити батьківських прав. 15. Під час судового розгляду відповідно до статті 12 Конвенції про права дитини на виконання права дитини бути заслуханою з питань, що її торкаються, реалізуючи приписи статті 171 Сімейного кодексу України (далі СК) судом була заслухана думка дитини. Зокрема, малолітній ОСОБА_5 пояснив, що він проживає разом із бабусею, яка здійснює за ним піклування, проте батьки іноді приходять спілкуватись з ним, іноді батько буває в нетверезому стані і поводить себе погано. ОСОБА_5 хотів би проживати разом з батьками і щоб вони більше приділяли йому уваги. ІV. Оцінка Суду. А. Загальні принципи. 16. В даній ситуації Суд звертає увагу, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) (пункт 47 рішення Європейського Суду з прав людини (далі Європейський Суд) у справі «Савіни проти України», пункт 49 рішення у справі «Хант проти України»). Тобто, в даному випадку вирішення питання про позбавлення відповідачів батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції і є втручанням у їх право на повагу до свого сімейного життя, яке в свою чергу не є абсолютним. Крім того, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права. А в силу статті 9 Конституції України Конвенція є частиною національного законодавства і закріплює мінімальні гарантії в галузі прав людини, які можуть бути розширені в національному законодавстві, яке в свою чергу в силу взятих на себе Україною зобов'язань не може суперечити положенням Конвенції (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV, стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). 17. Враховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами Суд вважає за необхідне з однієї сторони розглянути правомірність втручання в право відповідачів на повагу до сімейного життя, що гарантовано статтею 8 Конвенції. З іншої сторони обов'язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав неповнолітньої дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції про права дитини). 18. Отже, статтею 8 Конвенції гарантовано кожному право на повагу до свого сімейного життя. Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення Європейського Суду у справі «Хант проти України»). Б. Застосування вказаних принципів в даній справі. 1). Чи здійснювалось втручання «згідно із законом». 19. Досліджуючи питання чи «передбачено втручання у право відповідачів законом» Суд враховує, що процедура, підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачені нормами СК (статті 164-167). Зокрема, відповідно до статті 164 СК батьки можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини (пункт 2 частини першої). Тому, для Суду є беззаперечним те, що втручання у право відповідачів має законні підстави, які є чинними протягом періоду, який розглядається. 2). Чи відповідало втручання цілям передбаченим в пункті 2 статті 8 Конвенції. 20. Обговорюючи питання чи відповідало втручання у право відповідачів «цілям», про які йдеться в пункті 2 статті 8 Конвенції (інтереси національної та громадської безпеки; економічний добробут країни; запобігання заворушенням чи злочинам; захист здоров'я чи моралі, захист прав і свобод інших осіб) Суд знаходить, що таке втручання спрямоване на захист «прав і свобод» дитини ОСОБА_5, і відповідно воно має законну мету у значенні пункту 2 статті 8. 3). Чи було втручання «необхідним в демократичному суспільстві» (пропорційним). 21. Визначаючи, чи був захід по втручанню у права відповідачів, «необхідним в демократичному суспільстві», Суд, беручи до уваги справу в цілому, буде розглядати підстави, наведені для виправдання застосованого заходу, на предмет їх відповідності та обґрунтованості відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції. Беззаперечно, що аналіз того, що має найкраще задовольняти інтереси дитини, є дуже важливим у таких справах (пункт 53 згадуваного вище рішення у справі «Хант проти України). 22. Так, відповідачам, як батькам неповнолітньої дитини в провину ставиться ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, що є правовою підставою для позбавлення батьківських прав (пункт 2 частини першої статті 164 СК). Дане поняття є «оціночним» і підлягає дослідженню в кожному конкретному випадку з урахуванням цілої сукупності чинників і факторів. Зокрема, відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. На думку Суду врахування обставин, які підпадають під визначення дій особи, як «ухилення від виконання батьківських обов'язків» не вичерпуються наведеним вище переліком і підлягають розширеному тлумаченню залежно від особливостей кожної конкретної ситуації. 23. Повертаючись до обставин даної справи Суд підкреслює, що матеріалами справи підтверджується, що відповідачі мають негативні характеристики за місцем проживання, вони схильні до насильства в сім'ї, у зв'язку із чим притягувались до адміністративної відповідальності за такі дії, вони перебувають на обліку в органах внутрішніх справ як сімейні насильники. Також, відповідачі притягувались до адміністративної відповідальності у зв'язку із вживанням алкоголю (а.с.11 зворот, 12, 44-45). Окрім іншого, в судовому засіданні знайшло підтвердження, що відповідачі не приймають участі в навчально-виховному процесі свого сина (успішністю не цікавляться, класні заходи та батьківські збори не відвідують) (а.с.43). Наведене в своїй сукупності на думку Суду може свідчити про ухилення відповідачами від виконання своїх батьківських обов'язків. 24. При цьому, в даній конкретній ситуації Судом враховується, що з іншої сторони держава має позитивний обов'язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз'єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (пункт 52 згаданого вище рішення Європейського Суду у справі «Савіни проти України»). Але реалізація таких обов'язків держави також вимагає від відповідачів активних дій, які б свідчили про їх бажання скористатись такою допомогою держави. Проте, в даній справі відповідачі жодного разу не звернулись до уповноважених органів держави з метою захисту прав своєї дитини, сприянні їм будь-яким чином реалізувати свої батьківські обов'язки. Суд зауважує, що навіть протягом розгляду справи в суді вони таких дій не вчинили і в судовому засіданні не змогли пояснити причини не вчинення таких дій, так як і не змогли пояснити те, яким чином вони бажають поліпшити своє ставлення до виховання дитини. В свою чергу, відповідач ОСОБА_6. в присутності дитини в приміщенні суду вчинив хуліганські дії за що був притягнутий до адміністративної відповідальності (а.с.42). 25. Далі Суд зазначає, що в процесі розгляду справи при з'ясуванні думки дитини в судовому засіданні вона з власної волі знаходилась поряд з бабусею, а не батьками, іноді вступаючи в спір з батьком. При цьому Суд звертає увагу, що взаємовідносини між дитиною, батьками та бабусею склались таким чином, що дитина протягом останніх чотирьох років проживає разом з бабусею, а тому в даній ситуації Судом будуть враховані «інтереси дитини» в широкому розумінні на поняття сім'ї (включаючи біологічних батьків та бабусі) (стаття 5 Конвенції про права дитини). Зокрема, в даному випадку позбавлення батьківських прав не призведе до відібрання дитини у батьків, оскільки вона з ними не проживає протягом тривалого часу, так само даний захід не виключає можливість побачення батьків із своєю дитиною, про що не заперечували третя особа та представник позивача. Тобто, позбавлення батьківських прав відповідачів фактично не змінить тривалу існуючу ситуацію між батьками та дитиною. 26. Окремо Суд наголошує, що застосовуваний захід не є виключно безстроковим і відповідачі мають право у випадку зміни їх поведінки на поновлення батьківських прав в порядку передбаченому СК (стаття 169). 27. Додатково Суд враховує, що на даний час правовий статус дитини чітко не визначений, а позбавлення батьківських прав буде сприяти дитині визначити її правовий статус, як захищеної групи осіб і отримати відповідну соціальну допомогу від держави, чого вона на даний час з вини батьків позбавлена, і останні, як законні представники дитини не сприяють цьому протягом тривалого часу. 28. Також, Суд бере до уваги думку дитини, яка пояснила, що бажає проживати разом з батьками і бабусею, хоче, щоб батьки частіше з нею спілкувались. В цій ситуації таке бажання дитини багато в чому залежить від волі самих батьків, які повинні вчинити активні дії в такому напрямку. Обставини справи свідчать, що позбавлення їх батьківських прав, як було наголошено вище фактично не змінює існуючу ситуацію, при цьому батьки мають можливість виправити ситуацію, і не позбавлені права на спілкування з дитиною. 29. З огляду на те, що розлучення з батьками надає тяжкий вплив на дитину, Суд розуміє, що таке розлучення має проводитися лише в крайньому випадку, тому перш ніж вдатися до позбавлення батьківських прав в даній ситуації Судом була перевірена можливість застосування менш радикальних заходів. Зокрема враховано, що держава повинна надати батькам сприяння у виконанні ними своїх батьківських обов'язків і відновити або зміцнити здатність сім'ї піклуватися про свою дитину. Проте, в правовідносинах, що склались між сторонами Суд не знаходить підстав для попередження відповідачів про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і покладення на органи опіки та піклування контролю за виконанням батьківських обов'язків, оскільки відповідачі знаходяться під наглядом соціальних органів протягом тривалого часу і їм надавалась можливість та час для виправлення свого ставлення до виховання дитини, такий час у них був і протягом судового розгляду, але виходячи з наведених вище обставин, вони таких заходів не вжили. 30. Отже, зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, Суд розцінює як ухилення від виховання дитини відповідачами, свідомого нехтування ними своїми обов'язками і не бажанням виконувати їх, що є підставою для позбавлення батьківських прав. Таким чином, в даній конкретній ситуації існують виключні обставини, за яких відповідачі можуть бути позбавлені батьківських прав, що не суперечить статті 9 Конвенції про права дитини, статті 8 Конвенції (див. наприклад пункт 59 рішення Європейського Суду у справі «Ньяоре проти Франції»), і в такому випадку Судом на перше місце ставляться «якнайкращі інтереси дитини» оцінка яких включала в себе оцінку і знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення в даному випадку стосовно даної особи (див. пункт 47 Зауважень загального порядку Комітету ООН з прав дитини № 14 (2013) про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню його інтересів (Пункт 1 статті 3)). V. Застосування статті 166 СК. 31. Згідно із частиною другою статті 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. При задоволенні позову щодо позбавленням батьківських прав суд одночасно приймає рішення про стягнення аліментів на дитину. А статтею 180 СК передбачений обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. У зв'язку із чим, відповідно до статті 182 СК, враховуючи стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище відповідачів, суд знаходить підстави для стягнення з відповідачів аліментів на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі по 1/4 частині всіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і до досягнення дитиною повноліття. 32. Відповідно до статті 88 ЦПК з відповідачів підлягає стягненню в дохід держави судовий збір. На підставі викладеного, керуючись статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 1, 9 Конвенції про права дитини, статтями 164-166, 180 Сімейного кодексу України, статтями 10, 60, 209, 213 - 215 Цивільно процесуального кодексу України, суд, - У Х В А Л И В : 1. Позов Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області в інтересах малолітнього ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про позбавлення батьківських прав, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_3 - задовольнити повністю. 2. Позбавити батьківських прав ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 відносно її малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. 3. Позбавити батьківських ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, відносно його малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. 4. Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженки м. Бахмач Чернігівської області, на користь закладу, де буде перебувати дитина або осіб, які будуть виховувати дитину, аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходів) щомісяця, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10 січня 2017 року та до досягнення дитиною повноліття, тобто ІНФОРМАЦІЯ_4. 5. Стягнути з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця м. Грозний Російської Федерації, на користь закладу, де буде перебувати дитина або осіб, які будуть виховувати дитину, аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходів) щомісяця, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10 січня 2017 року та до досягнення дитиною повноліття, тобто ІНФОРМАЦІЯ_4. 6. Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 320 грн. 00 коп. (триста двадцять гривень 00 копійок) судового збору. 7. Стягнути з ОСОБА_6 в дохід держави 320 грн. 00 коп. (триста двадцять гривень 00 копійок) судового збору. 8. Рішення в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню. Роз'яснити сторонам, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Чернігівської області через Бахмацький районний суд Чернігівської області. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Повний текст рішення складено 28 лютого 2017 року. Суддя Бахмацького районного суду Чернігівської області П.І. Пархоменко http://reyestr.court.gov.ua/Review/64991438
  14. ВСУ уже не первый раз указывает, что вкладчики банков являются потребителями финансовых услуг и на взаимоотношения с банками распространяется действие ЗУ "О защите прав потребителей". Таким образом является правомерным взыскание с банка не возвращающего своевременно вклад ежедневно 3% от суммы не возвращенного вклада.