ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    7 023
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    105

ANTIRAID last won the day on April 22

ANTIRAID had the most liked content!

Репутация

1 772 Очень хороший

О ANTIRAID

  • Звание
    Активный участник
  • День рождения 06.07.1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Недавние посетители профиля

77 788 просмотров профиля
  1. ВАСУ согласился с решениями низших инстанций и признал неправомерным отказ в бесплатном предоставлении информации имеющий общественный интерес, относительно поступления в высшее учебное заведение. При этом объем информации превышает 10 страниц.
  2. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 квітня 2017 року м. Київ К/800/51193/15 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Суддів Рецебуринського Ю.Й. (судді-доповідача), Олексієнка М.М., Штульман І.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за позовом всеукраїнської громадської організації ,,Комітет конституційно-правового контролю України" (далі - ВГО ,,Комітет конституційно-правового контролю України") до Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі про визнання протиправними дій та стягнення матеріальних витрат, за касаційною скаргою Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року, В С Т А Н О В И Л А: У серпні 2015 року ВГО ,,Комітет конституційно-правового контролю України" звернулося до суду з позовом про визнання дій протиправними та стягнення матеріальної шкоди. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною відмову Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі в задоволенні запиту на інформацію ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» №97/1-15 від 2 лютого 2015 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року скасовано в частині відмови в задоволенні позову про стягнення судових витрат на правову допомогу. В цій частині прийнято нове судове рішення, яким позов ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» задоволено частково. Стягнуто з Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на користь ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» суму витрат на правову допомогу у розмірі 2923 грн 20 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалене ним судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги. Судами встановлено, що 2 лютого 2015 року ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» звернулась до Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі із запитом на інформацію №97/1-15 щодо надання публічної інформації про ВНЗ, яка є предметом суспільного інтересу, а саме - належним чином засвідчених копій: статуту ВНЗ; свідоцтва про реєстрацію ВНЗ; ліцензії на провадження ВНЗ освітньої діяльності за відповідними спеціальностями та додатки до них; сертифіката про акредитацію освітньої програми ВНЗ; витяга ВНЗ із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; переліку структурних підрозділів та робочих органів ВНЗ з вказанням їх адрес, телефонів, прізвищ керівників; правил прийому до ВНЗ у 2015 році; Положення про приймальну комісію ВНЗ у 2015 році; наказу про затвердження складу приймальної комісії ВНЗ у 2015 році; переліку та вартості платних освітніх та інших послуг, які надаються ВНЗ та його структурними підрозділами; плани роботи ВНЗ у сферах наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. За результатами розгляду зазначеного запиту Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі надав позивачу відповідь листом №26/01-196 від 12 лютого 2015 року, яким повідомив, що надати запитувану інформацію шляхом надання копій документів, вказаних у запиті, університет не має фінансової можливості, так як УДУФМТ є бюджетною установою та фінансується Міністерством освіти і науки України виключно на захищені статті видатків. Крім того, в даній відповіді вказано, що переважна більшість запитуваної інформації розміщена на офіційному сайті ВНЗ. При цьому, вказано, що виготовлення копій документів запитуваної інформації перевищує 10 сторінок та відсутність кошторисних призначень на копіювання документів для інших юридичних осіб, необхідно оплатити фактичні витрати на копіювання документів, оскільки передбачається виготовлення більше 10 сторінок. Частиною 1 ст. 1 Закону Закон України «Про доступ до публічної інформації» №2939-VI (далі - Закон №2939-VI) визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Статтею 3 Закону №2939-VI передбачено гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації. Так, право на доступ до публічної інформації гарантується: 1) обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; 3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; 4) доступом до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; 5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом. Відповідно до частин 1 та 4 ст. 20 Закону №2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. Як встановлено судами, позивачу відмовлено в задоволенні запиту на публічну інформацію з підстав того, що ним не здійснено оплати фактичних витрат, що пов'язані з копіюванням або друком. Згідно з статтею 21 Закону №2939-VI інформація на запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно. Разом з цим, частиною четвертою названої статті передбачено, що при наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується. Відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України «Про інформацію» предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. Аналізуючи критерії та умови, за яких можна вважати, що інформація є такою, що становить суспільний інтерес, суд виходить з наступного. Відповідно до статті 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Таким чином, згідно аналізу положень Законів України №2939-VI та «;Про інформацію» суспільно необхідною є інформація, що становить суспільний інтерес, зокрема, яка забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків, серед яких є право на освіту. Так, із запиту позивача вбачається, що запитувана ним інформація відноситься до сфери освіти, стосується, у тому числі, умов вступу до ВНЗ, тобто спрямована на забезпечення права на отримання освіти, передбаченого статтею 53 Конституції України. При цьому, як зазначено позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог, зазначена інформація необхідна позивачу для проведення юридичної експертизи документів, якими регулюється прийом студентів. На підставі викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що запитувана позивачем інформація необхідна останньому для забезпечення реалізації конституційного права громадян на освіту, а також для недопущення можливості порушення прав людини, введення громадськості в оману, а тому може вважатись інформацією, що становить суспільний інтерес. Отже, відповідачем протиправно відмовлено позивачу у задоволенні запиту про інформацію з підстав нездійснення оплати фактичних витрат на копіювання документів, оскільки запитувана позивачем інформація становить суспільний інтерес, а згідно чинного законодавства плата за копіювання та друк інформації, що становить суспільний інтерес, не стягується. Що стосується стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, то колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про їх задоволенні, враховуючи наступне. Так, частиною першою та третьою статті 90 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" від 20.12.2011 р. встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні. При цьому, згідно статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році, мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 01 січня по 01 вересня на рівні 1218 гривень, відповідно розмір компенсації витрат на правову допомогу не повинен перевищувати 487,20 грн. за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді. Так, позивачем надано Договір від 22.06.2015 року про надання правової допомоги, за умовами пункту 4.1 якого вартість послуг визначена 3750 грн. Відповідно до наданого позивачем акту передачі-прийому наданих юридичних послуг від 22.06.2015 року загальна кількість годин обслуговування становить 6 години вартістю 625,00 грн за годину роботи. Також, позивачем надано виписку з рахунку по операції на підтвердження сплати коштів за умовами Договору від 22.06.2015 року. Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно дійшов висновку про часткове задоволення вимоги позивача про відшкодування витрат на правову допомогу. З урахуванням зазначених обставин та норм права, суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права, тому підстав до скасування його судового рішення немає. Керуючись статтями 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів У Х В А Л И Л А : Касаційну скаргу Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 235-237 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді Ю.Й. Рецебуринський М.М. Олексієнко І.В.Штульман http://reyestr.court.gov.ua/Review/65906434
  3. Постановление ВХСУ об отказе Приватбанку во взыскании задолженность по договору подписанному с помощью ЭЦП https://t.co/uRGLr3YC13

  4. ВХСУ согласился с решениями судов низших инстанций в отказе Приватбанку во взыскании задолженности по договору подписанному в виде заявки с помощью ЭЦП, в связи с тем, что истцом не представлено ни сведения о сертификации ключа ЭЦП ответчика, ни сведения о личном ключе подписывающего, который должен соответствовать открытому ключу, указанному в сертификате. При этом, ответчик отрицает факт подписания данного заявления. Формально все договора подписанные таким образом с Приватбанком недействительны. Вот Вам и супер топ-менеджеры с самым передовым банком, известным изощренными схемами лишения средств своих клиентов.
  5. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2016 року Справа № 916/16/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Кролевець О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Одеської області 04.03.2016 та на постанову Одеського апеляційного господарського суду 23.05.2016 у справі Господарського суду № 916/16/16 Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" д оФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача повідомлений, але не з'явився; - відповідача повідомлений, але не з'явився; Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 08.03-04/4898 від 10.10.2016 призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 916/16/16 у зв`язку із звільненням ОСОБА_5 з посади судді Вищого господарського суду України. Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.10.2016 у справі № 916/16/16 визначено наступний склад колегії суддів: Губенко Н.М.- головуючий (доповідач), Барицька Т.Л., Кролевець О.А. ВСТАНОВИВ: 04.01.2016 Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 21 243, 77 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 16 206, 64 грн., пені у розмірі 17 770, 86 грн. та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 3 445, 95 грн. Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 у справі № 916/16/16 (суддя Малярчук І.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 (колегія суддів у складі: Гладишева Т.Я. - головуючий суддя, судді Головей В.М., Савицький Я.Ф.), у позові відмовлено. Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Предметом даного позову є вимога про стягнення з відповідача визначених позивачем заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом на підставі договору банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Обгрунтовуючи підстави даного позову позивач послався на те, що 14.06.2011 ФОП ОСОБА_4 подала до банку заяву, згідно із якою приєдналась до "Умов та правил надання банківських послуг", Тарифів банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті банку, які разом із заявою складають договір банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Так, відповідно до вказаного договору відповідачу було встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок № НОМЕР_1 в електронному вигляді через встановлені засоби електронного зв'язку банку і клієнта, що визначено та врегульовано "Умовами та правилами надання банківських послуг". Свої зобов'язання за договором позивач виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 21 900, 00 грн., однак, відповідач його не повернув, проценти за його користування та комісію не сплатив. Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 26.01.2010 між позивачем та відповідачем було укладено договір про відкриття поточного рахунку у формі відповідної підписаної відповідачем заяви, згідно з яким їй було відкрито поточний рахунок № НОМЕР_1 та картковий рахунок № НОМЕР_2. Також, 26.01.2010 між ПАТ КБ Приватбанк та ФОП ОСОБА_4 було укладено договір банківського рахунку на комплексне обслуговування, де сторони обумовили наступні банківській послуги, які банк надає клієнту: відкриття рахунку, розрахунково-касове обслуговування, дистанційне керування рахунком, користування рахунком за допомогою мобільного зв'язку, корпоративні платіжні картки, розміщення грошових коштів на депозитному рахунку. Відповідно до пункту 3.2.1.1 Умов та правил надання банківських послуг (далі - Умови) кредитний ліміт встановлюється на поточний рахунок клієнта та надається на фінансування поточної діяльності. Про розмір ліміту банк повідомляє клієнта на свій вибір або в письмовій формі, або через встановлені засоби електронного зв'язку (система клієнт-банк, інтернет клієнт-банк, смс-повідомлення тощо.) Банк здійснює обслуговування ліміту клієнта, що полягає у проведенні його платежів понад залишок коштів на поточному рахунку клієнта, при наявності вільних грошових ресурсів, за рахунок кредитних коштів в межах ліміту, шляхом дебетування поточного рахунку. Наведені положення Умов та правил надання банківських послуг визначають можливість та порядок встановлення кредитного ліміту саме на поточний рахунок особи, яка є клієнтом ПАТ КБ "Приватбанк". При цьому відкриттю поточного рахунку передує укладення відповідного договору шляхом його підписання або у формі заяви-приєднання до Умов. У ст. 181 ГК України визначено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (частина 1 ст. 640 ЦК України). За приписами ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 634 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Пунктом 3.2.1.1.1.16. "Умов та правил надання банківських послуг" передбачено, що при укладанні договорів та угод, або вчиненні інших дій, що свідчать про приєднання клієнта до "Умов та правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки зі зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк/інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою або електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі), банк і клієнт допускають використання підписів клієнта у вигляді електронно-цифрового підпису та/або підтвердження через пароль, спрямований банком через верифікований номер телефону, який належить уповноваженій особі клієнта з правом "першого" підпису. Підписання договорів та угод таким чином прирівнюється до укладання договорів та угод у письмовій формі. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 ЦК України і не випливає із суті кредитного договору (ст. 1054 ЦК України). За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦК України). Клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором (ч. 4 ст. 1068 ЦК України). Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1069 ЦК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підтвердження укладення між сторонами змішаного договору (ст. 628 ЦК України), який містить елементи як кредитного договору, так і договору банківського рахунку позивачем надано роздруківку електронної заяви ФОП ОСОБА_4 від 14.06.2011, відповідно до якої: "Банк за наявності вільних грошових коштів здійснює обслуговування кредитного ліміту на рахунку № НОМЕР_1, про розмір ліміту Банк повідомляє клієнта на свій вибір або у письмовій формі або через встановлені засоби електронного зв'язку банку та клієнта. Порядок встановлення, зміни ліміту, погашення заборгованості та розмір відсоткової ставки за користування кредитним лімітом регламентується Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами Банку, що розміщені у мережі Інтернет на сайті www.privatbank.ua і разом з цією заявою складають Договір банківського обслуговування. Підписавши цю заяву, Клієнт приєднується і погоджується із умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, що розміщені на офіційному сайті ПриватБанку www.privatbank.ua". Водночас, судами встановлено, що дана заява не містить підпису відповідача, натомість у заяві наявна відмітка про накладення клієнтом 14.06.2011 електронно-цифрового підпису у системі інтернет-клієнт-банкінгу Приват 24. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Згідно із ст. 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не надано будь-яких доказів того, що саме ФОП ОСОБА_4 підписано електронним цифровим підписом заяву від 14.06.2011 про приєднання до умов, викладених в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, оскільки позивачем не надано ані відомості про сертифікацію ключа ЕЦП відповідача, ані відомості про особистий ключ підписувача, який має відповідати відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. При цьому, відповідач заперечує факт підписання даної заяви. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" не доведено факту укладення між сторонами договору банківського обслуговування, який є підставою позову від 14.06.2011, що в свою чергу свідчить про те, що сторонами не було погоджено розмір та умови надання і повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, та відповідальність за несвоєчасне виконання зобов'язань. Водночас, правовою підставою позову є саме надання відповідачу кредиту на умовах договору, укладеного відповідно до "Умов та правил надання банківських послуг", в той час як позивачем не доведено підставність користування відповідачем кредитними коштами банку. Враховуючи наведене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом. Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Згідно із ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що статтею 1117 ГПК України не віднесено до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА О.А. КРОЛЕВЕЦЬ http://reyestr.court.gov.ua/Review/62024404
  6. ВСУ в очередной раз пришел к незаконному выводу о лишении права на судебную защиту кредиторов банков с момента введения в банк временной администрации. Таким образом ВСУ считает, что суд не вправе удовлетворять иск о взыскании с банка средств, если на момент принятия решения в банк введена временная администрация.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що 11 листопада 2012 року між ним та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач в січні та у лютому 2015 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. на рахунок у іншому банку, про що відповідачу було подано відповідні заяви разом із платіжними дорученнями, проте ПАТ «Дельта Банк» зазначені розпорядження не виконав. Окрім того ОСОБА_1 посилався на те, що 23 травня 2013 року між сторонами було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач 30 грудня 2014 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 137 392 доларів США на рахунок у іншому банку, проте банк зазначене розпорядження не виконав. Враховуючи зазначене, позивач просив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь грошові кошти у розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. за договором банківського рахунку від 1 листопада 2012 року; пеню у розмірі 11 264 грн. за порушення термінів перерахування грошових коштів; 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; 137 392 доларів США, що в еквіваленті становить 3 410 069 грн. 44 коп., за договором банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 614 107 грн. 64 коп. за договором банківського рахунку від 11 листопада 2012 року та 138 807, 44 доларів США, що еквівалентно 2 951 046 грн. 17 коп., за договором банківського рахунку від 23 травня 2013 року. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд встановив, що на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 1 листопада 2012 року ОСОБА_1 23 січня та 13 лютого 2015 року подав до ПАТ «Дельта Банк» заяви про здійснення перерахунку грошових коштів в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. з його поточного рахунку НОМЕР_1 на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритих на підставі зазначеного договору, а у подальшому просив перерахувати грошові кошти на поточний рахунок у публічному акціонерному товаристві «Радикал Банк» (далі – ПАТ «Радикал Банк»), про що банком прийняті відповідні заяви та платіжні доручення, а позивачем сплачено банку винагороду за проведення вказаних транзакцій. 30 грудня 2014 року позивачем, на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року, було подано заяву до ПАТ «Дельта Банк» про перерахунок грошових коштів у розмірі 138 807, 44 доларів США на поточний рахунок в іншому банку. Розпорядження позивача про перерахунок коштів до інших банків виконано не було. 3 березня 2015 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних, запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. Згідно виписки від 27 серпня 2015 року на поточному рахунку ОСОБА_1, відкритого на підставі укладеного договору від 1 листопада 2012 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 1 613 111, 8 грн. та 996, 56 грн., а на поточному рахунку, відкритого на підставі укладеного договору від 23 травня 2013 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 138 807, 44 доларів США. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» ухиляється від виконання визначених законодавством та взятих на себе за укладеними між сторонами договорами зобов’язань, оскільки з листопада 2014 року і до цього часу порушує право на вільне користування належних позивачу грошових коштів, що полягає у відмові перерахунку та видачі готівкою грошових коштів з поточного рахунку, належного позивачу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у позові суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з 3 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку, а тому захист інтересів позивача повинен відбуватися виходячи з положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Окрім того, суд касаційної інстанції зазначив, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним і підлягає застосуванню при вирішенні вказаного спору. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач, всупереч умовам та порядку укладеного з ОСОБА_4 депозитного договору, не виконав свого обов’язку по виплаті прийнятих від вкладника грошових сум (вкладів) на першу його вимогу, чим порушено майнові права позивача на належні йому кошти та передані банку за договором банківського вкладу, тому неповернуті суми коштів за договором банківського вкладу підлягають стягненню з ПАТ «Дельта Банк» у судовому порядку. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня та 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 3 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-350цс17 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-350цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B6504493282327A3C225810900316DA6
  8. ВСУ наконец-то научился отличать регресс от суброгации указав, что первоначальное (основное) деликтное обязательство и обязательство, возникшее из регрессного требования, не могут возникать и существовать одновременно. Таким образом сроки исковой давности необходимо исчислять с момента проведения регрессной выплаты.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБУ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою. Позивач зазначав, що 12 липня 2012 року на перехресті АДРЕСА_1 з вини ОСОБА_1, який керував автомобілем «Аudi В4», сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. Вина відповідача у скоєнні зазначеної ДТП підтверджується постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року. Відповідно до звіту про оцінку автомобіля від 30 жовтня 2012 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Chevrolet» становить 14 тис. 652 грн 46 коп. Винна у ДТП особа не відшкодувала зазначеної шкоди потерпілій особі. Потерпілий з метою отримання відшкодування звернувся до МТСБУ з відповідною заявою, до якої було додано копію поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів терміном дії з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року та інші документи, необхідні для отримання регламентної виплати. МТСБУ здійснило регламентну виплату потерпілій особі в розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп. Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку не відшкодував МТСБУ сплачених у порядку регламенту коштів, та що після сплати страхового відшкодування МТСБУ має право подати регресний позов до водія транспортного засобу, який не застрахував своєї відповідальності, позивач просив стягнути з відповідача 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати, 755 грн витрат на послуги аварійних комісарів, 243 грн 60 коп. судового збору та 2 тис. грн витрат на правову допомогу. Миколаївський районний суд Львівської області рішенням від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог МТСБУ відмовив. Апеляційний суд Львівської області 3 березня 2016 року рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 19 жовтня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги МТСБУ задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_1 на користь МТСБУ 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року та копію постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 липня 2012 року АДРЕСА_1 відбулася ДТП за участю автомобіля «Аudi В4» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. Миколаївський районний суд Львівської області постановою від 3 вересня 2012 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. Постанова не оскаржувалася та набрала законної сили. Станом на час ДТП цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП – ОСОБА_1 забезпечена не була, тому потерпілий ОСОБА_2 звернувся до МТСБУ із заявою, в якій просив відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок ДТП. У зазначеній заяві вказував, що пошкодження належного йому транспортного засобу «Chevrolet» відбулося під час ДТП 12 липня 2012 року з вини водія транспортного засобу «Аudi В4» ОСОБА_1, який не мав поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на дату ДТП. Згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів страхувальник ОСОБА_2 застрахував транспортний засіб «Chevrolet» у Приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Альфа страхування» (далі – ПрАТ «СК «Альфа страхування») строком на один рік з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року. Відповідно до звіту від 30 жовтня 2012 року, складеного оцінювачем (дата оцінки – 30 липня 2012 року), вартість відновлювального ремонту автомобіля «Chevrolet» становила 14 тис. 652 грн 46 коп. Згідно з актом виконаних робіт від 14 вересня 2012 року, складеним Публічним акціонерним товариством «Галичина-Авто», та квитанцією від 12 вересня 2012 року, ремонт автомобіля «Chevrolet» здійснено за 20 тис. 665 грн 8 коп. Згідно з платіжним дорученням від 6 грудня 2012 року МТСБУ здійснило регламентну виплату ОСОБА_2 у розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог МТСБУ, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному зобов'язанні відбулася заміна кредитора: страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому позовна давність у страховому зобов'язанні є загальною (три роки) та її перебіг починається від дня настання страхового випадку. Отже, застосувавши до спірних правовідносин норми статей 257, 262, 512, 993 ЦК України, суд вважав, що в даному випадку має місце суброгація, а не регрес і позовна давність повинна обчислюватися не з моменту проведення виплати, а з моменту вчинення ДТП. Оскільки позов до суду подано засобами поштового зв'язку 31 серпня 2015 року, а ДТП трапилась 12 липня 2012 року, суд дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом і не подав клопотання про поновлення цього строку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог МТСБУ, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», згідно з яким МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП і не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, вважав, що при регресі перебіг позовної давності починається з того моменту, коли МТСБУ виплатило страхове відшкодування, а тому установленого статтею 257 ЦК України строку позивач не пропустив і підстави для застосування частини четвертої статті 267 ЦК України відсутні. При цьому суд виходив з того, що позивач відшкодував потерпілому завдану відповідачем майнову шкоду відповідно до положень підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача, який є винуватцем ДТП та повинен нести відповідальність за завдану шкоду, не була забезпечена полісом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року, наданих заявником для порівняння, зазначено, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття «регрес» та «суброгація». Наприклад, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України) та статтею 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування» встановлено особливий правовий режим. При суброгації перебіг позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі – з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року міститься правовий висновок про те, що відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора у зобов’язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат і в межах загальної позовної давності переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі. Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повному обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’язання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкодування потерпілому шкоди, завданої іншою особою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’язання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України). Первісне (основне) деліктне зобов’язання та зобов’язання, що виникло з регресної вимоги, не можуть виникати та існувати одночасно. Спеціальний Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України. За змістом цього Закону стра¬хове відшкодування, яке за дого¬вором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідаль¬ності страховик виплатив третій особі, а не своєму страхувальнику, є одночасно й від-шкодуванням шкоди третій особі (потер¬пілому) в деліктному зобов’язанні, оскіль¬ки страховик у договірних правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності є одночасно боржником у цьому деліктному зобов’язанні. Отже, з урахуванням зазначеного та з огляду на положення частини шостої статті 261 ЦК України моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах буде день виконання основного зобов’язання і фактично день припинення цього зобов’язання належним виконанням – день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні). У справі, яка переглядається, суди встановили, що на день скоєння ДТП ОСОБА_1 не мав чинного договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, його вина встановлена постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року. Згідно із частиною шостою статті 261 ЦК України за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. У справі, яка переглядається, суди також установили, що основне зобов’язання позивач виконав 6 грудня 2012 року, що підтверджено копією платіжного доручення, а згідно з відбитком штемпеля відділення поштового зв’язку з позовом він звернувся до суду 31 серпня 2015 року, тобто у межах трирічного строку, встановленого частиною шостою статті 261 ЦК України. Ураховуючи зазначене та встановлені фактичні обставини, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та дійшли обґрунтованого висновку про поширення на спірні правовідносини положень статті 1191 ЦК України та відповідно частини шостої статті 261 цього Кодексу. Тому підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2806цс16 Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі. Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повно¬му обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’я¬зання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкоду¬вання потерпілому шкоди, завданої іншою осо¬бою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’я¬зання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-2806цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/66AE943240EF6DA7C2258107004E753E
  10. ВСУ указал, что запись про ипотеку восстанавливается, если она была отменена в процедуре банкротства, которое в дальнейшем было прекращено. При этом ипотека сохраняется и для нового собственника имущества. Однако для обращения взыскания на предмет ипотеки обязательно в решении суда должна быть определена начальная стоимость на основании проведенной оценки.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 28 липня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за їх користування виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку банку нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1. Комінтернівський районний суд м. Харкова 29 січня 2013 року ухвалив рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Проте судове рішення не виконано, сума заборгованості не погашена. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року визнав фізичну особу – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру й скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном боржника. 30 листопада 2011 року між ліквідатором боржника арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11 квітня 2012 року припинено провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів. На підставі договору купівлі-продажу від 16 серпня 2013 року ОСОБА_4 відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1. Посилаючись на те, що судове рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором не виконане, право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до ОСОБА_1, яка згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» стала іпотекодавцем такого майна, ПАТ «АБ «Укргазбанк» просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 28 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк». Апеляційний суд Харківської області 1 грудня 2015 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк» задовольнив, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 32 центи та 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення, що розташовані за АДРЕСА_1 та належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року залишив без змін. У червні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 586, статей 575, 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 17, 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 5, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу Суди встановили, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за його користування, виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року ФОП ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, скасував арешти, накладені на майно боржника й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, та призначив ліквідатором боржника арбітражного керуючого ОСОБА_3. На підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 2011 року арбітражний керуючий ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 придбав нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області ухвалою від 11 квітня 2012 року припинив провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений ухвалою цього ж суду від 26 квітня 2011 року. Комінтернівський районний суд м. Харкова рішенням від 29 січня 2013 року, що набрало законної сили, стягнув солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 цента та пеню в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області винесено постанову від 2 серпня 2013 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 липня 2013 року про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором. Проте судове рішення не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена. 16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу, розташовані за АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 належним чином не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, то іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який на даний час на праві власності належить ОСОБА_1. При цьому суд зазначив про те, що на порушення частини другої статті 586 ЦК України, частини другої статті 17 Закону України «Про заставу» та статті 9 Закону України «Про іпотеку» банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. Крім того, спірне майно, що перебувало в іпотеці банку, було відчужене в період банкрутства, але судове рішення, що стало підставою для реалізації майна боржника, скасоване, тому втрачають силу ті наслідки, які з нього виникають. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 квітня, 7 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року зазначено, що реалізація майна, що є предметом застави, проведена в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень, припиняє заставу, тому застава не зберігає чинності при переході права власності на предмет застави до іншої особи, у зв’язку з чим на неї не може бути звернуте стягнення. При цьому суд встановив, що спірне майно реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржника з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі судового рішення про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом, яке не скасоване. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права. У постанові від 23 грудня 2015 року (справа № 3-1135гс15) Верховний Суд України зазначив про те, що виходячи з положень Закону України «Про банкрутство» задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватись тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені цим Законом. У постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку». У зазначених постановах Верховного Суду України встановлено, що спірне майно було реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржників з припиненням обтяження на підставі чинних судових рішень про визнання їх банкрутами. Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте у наданій для порівняння ухвалі від 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що у разі реалізації предмета іпотеки в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іпотека припиняється, а скасування в подальшому судового рішення про визнання боржника банкрутом не зумовлює автоматичного поновлення іпотеки. В ухвалі від 7 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки реалізовано в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договору купівлі-продажу не було заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (справа № 6-58цс13) викладено правовий висновок, згідно з яким відчуження майна переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною з 15 лютого до 16 червня 2010 року). Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна. Верховний Суд України в постанові від 24 грудня 2014 року (справа № 6-201цс14) зазначив про те, що згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, що переглядалась, установивши, що рішенням суду договір іпотеки визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, Верховний Суд України скасував судове рішення суду касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд. При цьому суд зазначив про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки під час переходу права власності на спірне майно до відповідача воно предметом іпотеки не було. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі № 6-201цс14, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що строк дії кредитного договору визначено до 27 липня 2023 року. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув і на час ухвалення рішення боржник не виконав основного зобов’язання. Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року). Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпцію правомірності договору не спростовано (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) то всі права, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови Господарського суду Харківської області від 2 червня 2011 року про визнання ФОП ОСОБА_2 банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до неї перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки. При цьому суд урахував, що кредитор не оспорює дій попереднього іпотекодавця з відчуження спірного майна під час зняття судовим рішенням обтяження та права власності ОСОБА_1 на це майно. За таких обставин з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід вважати, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Дійшовши правильного висновку про поширення статті 23 Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, разом з тим не застосував статтю 39 цього Закону. Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не визначив і не зазначив у рішенні початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1534цс16 Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку». Записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частини перша та друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі рішення суду, яке скасовано, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-1534цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17FD23AAFC44A60EC2258107003D4FFB
  12. ВСУ указал, что при обращении взыскания на предмет ипотеки даже путем предоставления права ипотекодержателю продать предмет ипотеки от своего имени, в решении суда обязательно должна быть указана начальная цена продажи установленная на основании оценки. Иначе такое решение нельзя считать законным.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі − ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 4 червня 2007 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний та іпотечний договори, за умовами яких останній отримав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів строком до 1 червня 2017 року, а також передав в іпотеку нерухоме майно – будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1. 24 червня 2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договір про переведення боргу, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника ОСОБА_3 на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів. З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_1 кредитних зобов’язань 24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов яких останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,4 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить відповідачам на праві спільної часткової власності. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, а також неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 15 грудня 2014 року 54 тис. 484 долари США 87 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 637 тис. 666 грн 52 коп., – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Шевченківський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 4 лютого 2015 року позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 49 тис. 241 долар США 73 центи, що еквівалентно 637 тис. 666 грн 52 коп., за кредитним договором, укладеним 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1, звернув стягнення на предмет іпотеки – будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що знаходиться за АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, по S_1 частині кожному, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон), з правом продажу предмета іпотеки ПАТ «КБ «Приватбанк» на підставі іпотечного договору від 4 червня 2007 року та додаткового договору до нього від 24 червня 2011 року, з укладенням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у цьому Реєстрі, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 20 січня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року змінив у частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, встановивши її на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 505 тис. грн, що зазначено в іпотечному договорі; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року залишила без змін. 15 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 21 січня, 10 лютого, 30 березня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк». Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За змістом пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір НОМЕР_1, зміни до якого внесені додатковим договором від 24 червня 2011 року, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів, а останній зобов’язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 1 червня 2017 року (т.1, а.с. 9–17). Того ж дня між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 4 червня 2007 року. У пункті 18.8.3 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн (пункт 12 договору іпотеки). 24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про переведення боргу ОСОБА_3, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів (т.1, а.с. 25–26). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 24 червня 2011 року ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить їм на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 2011 року (т.1, а.с. 23 зворот–24). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка на 15 грудня 2014 року становила 54 тис. 484 долари США 87 центів і складалась із 49 тис. 241 долара США 73 центів суми кредиту, 1 тис. 953 доларів США 89 центів заборгованості за процентами за користування кредитом, 613 доларів США 78 центів пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 85 доларів США штрафу (фіксована частина) та 2 тис. 590 доларів США штрафу (процентна складова). 22 травня 2014 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило іпотекодавцям ОСОБА_1 і ОСОБА_2 письмове повідомлення щодо простроченої заборгованості та передбаченого статтею 33 Закону права звернути стягнення на предмет іпотеки (т.1, а.с. 6). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки суди установили наявність заборгованості, яка утворилась внаслідок неналежного виконання кредитних зобов’язань. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, зазначивши, що відповідно до статті 39 Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, а в пункті 12 іпотечного договору сторони узгодили, що вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн. Наданою для порівняння ухвалою від 21 січня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалене в справі рішення суду апеляційної інстанції, яким задоволено позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що апеляційний суд відповідно до вимог статті 39 Закону зазначив у рішенні всі вимоги, необхідні для реалізації предмета іпотеки в обраний позивачем спосіб. Зазначене судове рішення не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвалою від 28 жовтня 2015 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки суперечить умовам договору іпотеки та приписам Закону, оскільки пунктом 29 укладеного договору визначено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку: шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки або шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону, з метою чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною і на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від свого імені. Наданою для порівняння ухвалою від 30 березня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на висновок Верховного суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15, скасував рішення апеляційного суду в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки з огляду на вказану в іпотечному договорі його оціночну вартість. В ухвалі від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, керуючись положеннями статті 38 Закону, дійшов висновку про те, що всі необхідні дії відносно продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавців, а умовами договору та положеннями Закону не передбачено наділення іпотекодержателя додатковими повноваженнями щодо отримання витягу з Державного реєстру прав власності, отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Отже, аналіз положень статей 33, 36–39 Закону дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 24 договору іпотеки). Таким чином, в укладеному іпотечному договорі сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону. Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. За змістом частини першої статті 39 Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та не зазначив початкової ціни продажу предмета іпотеки. Суд касаційної інстанції, погодившись із такими висновками апеляційного суду, допустив неоднакове застосування норм матеріального права. Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавців, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних норм Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3034цс16 Аналіз положень статей 33, 36–39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон) дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону. Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. За змістом частини п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-3034цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/04E7ECF39B66BDECC22581060046F8C2
  14. ВСУ соглашаясь с решением суда превой инстанции об отказе во взыскании задолженности с заемщика и поручительства в связи с пропуском сроков исковой давности указал, что в случае, если в договоре предусмотрен график погашения задолженности, то исковая давность исчисляется от каждого платежа. При этом обращение заемщика с заявлением о добровольной реализации ипотеки вне сроков исковой давности ее не возобновляет.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 13 жовтня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен банк Аваль» (далі – АКБ «Райффайзен банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором. Також 18 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором. Позичальник порушив умови виконання кредитних договорів, у зв’язку із чим утворилась заборгованість: за договором від 13 жовтня 2006 року – у розмірі 16 тис. 801 долар США 49 центів та пеня в розмірі 827 тис. 710 грн 20 коп.; за договором від 18 березня 2008 року – у розмірі 17 тис. 270 доларів США 30 центів та пеня в розмірі 850 тис. 805 грн 75 коп. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, відповідно до яких останній отримав право вимоги, в тому числі й за вказаними кредитними договорами. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за кредитними договорами. Калинівський районний суд Вінницької області рішенням від 26 лютого 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив. Апеляційний суд Вінницької області 14 грудня 2015 року рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 16 тис. 801 долар США 49 центів заборгованості за кредитним договором від 13 жовтня 2006 року, що еквівалентно 226 тис. 769 грн 71 коп., з яких: 13 тис. 662 долари США 66 центів, що еквівалентно 184 тис. 404 грн 92 коп., заборгованості за кредитом; 3 тис. 138 доларів США 83 центи, що еквівалентно 42 тис. 364 грн 78 коп., заборгованості за процентами; 226 тис. 769 грн 71 коп. пені; стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 17 тис. 270 доларів США 30 центів заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року, що еквівалентно 233 тис. 97 грн 23 коп., з яких: 14 тис. 614 доларів США 28 центів, що еквівалентно 197 тис. 248 грн 93 коп., заборгованості за кредитом; 2 тис. 656 доларів США 2 центи, що еквівалентно 35 тис. 848 грн 30 коп., заборгованості за процентами та 233 тис. 97 грн 23 коп. пені. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 травня 2016 року рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 264 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 10 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір про відступлення права вимоги, відповідно до яких останнє отримало право вимоги, в тому числі і за вказаними кредитними договорами. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції вважав, що порука за договорами поруки припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки боржник припинив виконання зобов’язань за кредитними договорами 12 серпня 2009 року, отже, банк набув право пред’явити вимогу до поручителя з 13 серпня 2009 року протягом наступних шести місяців, однак звернувся до суду з позовом до поручителя про стягнення заборгованості лише 20 листопада 2014 року. Суд також дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитами, процентів та пені. Крім того, суд зазначив, що кредитними договорами передбачено нарахування пені в розмірі 1 % на день (365 % річних), що є несправедливою умовою цих договорів відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки така умова встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації в разі невиконання споживачем зобов’язань за договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки ОСОБА_1 визнав свій борг перед позивачем шляхом звернення 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року з письмовими заявами до позивача про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Крім того, позивач не пропустив передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, оскільки вимога про погашення заборгованості направлялась йому 2 вересня 2014 року. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року міститься висновок про те, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами за статтею 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння постанові від 3 вересня 2014 року Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 червня 2015 року викладено висновок про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування статті 264 ЦК України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із частиною четвертою статті 267 цього Кодексу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Такі ж по суті правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник узяв на себе зобов'язання повернути суму кредитів з відповідними процентами, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами). Таким чином, умовами кредитних договорів установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами. Отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що боржник припинив оплату чергових платежів з 12 серпня 2009 року, а позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами 20 листопада 2014 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитними договорами, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За положеннями статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позовна давність до пред’явлених вимог перервалась у зв’язку з направленням боржником 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року до позивача заяв про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, проте з указаними заявами боржник звернувся 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року, тобто після спливу позовної давності до пред’явлених позивачем вимог. Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми статті 264 ЦК України в частині вирішення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статті 264 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, на обґрунтування передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 19 червня 2013 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання кредитного договору частково недійсним, зокрема пункту кредитного договору про встановлення пені, який є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності; - від 10 грудня 2014 року, у якій суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення ними статей 213, 214 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення справи; - від 11 листопада 2015 року, якою суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до апеляційного суду з тієї підстави, що на порушення статті 10 ЦПК України суд не сприяв усебічному та повному з’ясуванню обставин справи, не встановив обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 264 ЦК України, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1996цс16 Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник узяв на себе зобов'язання повернути суму кредитів з відповідними процентами, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами). Таким чином, умовами кредитних договорів установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами. Отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що боржник припинив оплату чергових платежів з 12 серпня 2009 року, а позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами 20 листопада 2014 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитними договорами, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За положеннями статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позовна давність до пред’явлених вимог перервалась у зв’язку з направленням боржником 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року до позивача заяв про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, проте з указаними заявами боржник звернувся 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року, тобто після спливу позовної давності до пред’явлених позивачем вимог. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 29 березня 2017 року № 6-1996цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9DF97EFFED64C68C2258107003D63AC