Поиск в системе

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/8968/21 провадження № 2/753/775/22 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "01" лютого 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі: головуючого судді - Лужецька О.Р., при секретарі - Григораш Н.М., за участю: відповідача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом акціонерного товариства «Оксі Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Службу у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про виселення ВСТАНОВИВ: Позивач , акціонерне товариство «Райффайзен Банк» правонаступником якого є акціонерне товариство «Оксі Банк», звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі відповідач-1), ОСОБА_3 (далі відповідач-2), ОСОБА_4 (далі відповідач-3), ОСОБА_5 (далі відповідач-4), третя особа: Службу у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про виселення. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 23.06.2008 р. між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №223356524, відповідно до умов якого Банк надав відповідачу-1 кредит у розмірі 110 000 доларів США, зі сплатою відсотків за користуванням кредитом у розмірі 13,5 % річних, строком до 23.06.2028 р. З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, 23.06.2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого останній передав в квартиру АДРЕСА_1 . Вказує, що внаслідок неналежного виконання позичальником своїх обов`язків, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19.04.2012 р. на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» було стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором в розмірі 1 850 855,27. В ході примусового виконання даного рішення суду було виявлено, що квартира АДРЕСА_1 обтяжена правами інших осіб (відповідачів), оскільки останні зареєстровані в квартирі за відсутності письмової згоди іпотекодержателя (позивача). 14.04.2021 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко О.В., за реєстровим №1365 був вчинений виконавчий напис щодо звернення стягнення на заставне нерухоме майно. Посилається на те, що позивач не надавав дозволу іпотекодавцю на реєстрацію відповідачів в квартирі АДРЕСА_1 , чим ОСОБА_1 порушено умови іпотечного договору. Малолітня ОСОБА_5 зареєстрована в житловому приміщенні після укладення договору іпотеки, тобто передача в іпотеку відбулась раніше за реєстрацію в ній малолітньої особи. Позивач зазначає, що звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення. Не зважаючи на відсутність правових підстав для проживання, відповідачі продовжують користуватись квартирою та відмовляються добровільно виселятися. Порушене право позивача щодо обтяження з боку іпотекодавця нерухомого майна правами інших осіб (відповідачів) повинно бути захищено шляхом виселення останніх з вказаної квартири, яку передано в іпотеку. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 20.05.2021 р. відкрито провадження у даній справі та постановлено провести розгляд даної справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання. 20.09.2021 р. від представника відповідачів до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому щодо заявлених позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову посилаючись на наступне. Відповідно до умов кредитного договору від 23.06.2008 р., Банк надав відповідачу-1 кредит у розмірі 110 000 доларів США для придбання нерухомості - квартири АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі-продажу квартири від 23.06.2008 р., квартира АДРЕСА_1 , була придбана за 873 000 грн., що еквівалентно 180 000 доларів США. Вказує, що квартира, яка є предметом іпотеки, була придбана частково за рахунок кредитних коштів (110 000 доларів США) та частково за рахунок особистих коштів відповідача (70 000 доларів США). Вважати зазначену квартиру придбаною за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого приміщення відповідачі не підлягають. 09.11.2021 р. від представника АТ «Райффайзен Банк» до суду надійшли письмові пояснення, в яких наполягає на задоволенні позовних вимог. Ухвалою суду від 09.11.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. 01.02.2022 від АТ «Райффайзен Банк» надійшло клопотанням про заміну позивача акціонерне товариство «Райффайзен Банк» на його правонаступника - акціонерне товариство «Оксі Банк». Ухвалою суду від 01.02.2022 р. залучити до участі у справі правонаступника позивача, вказавши замість акціонерного товариства «Райффайзен Банк» - акціонерне товариство «Оксі Банк». В судове засідання, призначене на 01.02.2022 представник АТ «Райффайзен Банк» не прибув, подав заяву про розгляд справи без участі представника АТ «Райффайзен Банк». Відповідач-1 та представник відповідачів в судовому засіданні заперечували щодо задоволення позову. Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи без його участі. Суд, заслухавши відповідача, представника відповідачів, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до такого висновку. 23.06.2008 р. між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №223356524, відповідно до умов якого Банк надав відповідачу-1 кредит у розмірі 110 000 доларів США, зі сплатою відсотків за користуванням кредитом у розмірі 13,5 % річних, строком до 23.06.2028 р. (а.с.8-11) З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, 23.06.2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого останній передав в квартиру АДРЕСА_1 . (а.с.15-17) Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 23.06.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 23.06.2008 р., ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 за 873 000 грн., що за курсом НБУ на дату підписання цього договору еквівалентно 180 000 доларів США. (а.с.68-69) Відповідно до копії виконавчого напису від 14.04.2021 р. зареєстрованого в реєстрі за №1365, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко О.В., на підставі ст. 87, 88 ЗУ «Про нотаріат» запропоновано звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності, оскільки зазначене нерухоме майно було передано АТ «Райффайзен Банк`в іпотеку на підставі Іпотечного договору, укладеного між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 в забезпечення виконання кредитного договору №223356524 від 23.06.2008 р. (а.с.19) Як вбачається із даного виконавчого напису,загальна сума заборгованості позичальника за кредитним договором складає 289 390,25 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на дату розрахунку 8 083 537,26 грн. Сума що підлягає стягненню становить еквівалент 62 941,60 доларів США. Як вбачається з матеріалів справи, позивач 10.03.2021 року направив на адресу відповідача-1 та 19.04.2021 р. направив відповідачам 2,3,4 вимоги про добровільне звільнення переданого в іпотеку житлового приміщення. Попереджено відповідачів, у випадку невиконання вимоги добровільно, банк звернеться до суду з позовом виселення (а.с.21-29). Відповідно до положень ст.ст. 77-80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне. Відповідно до ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Згідно ст.ст. 321, 328 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За змістом ст. 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Згідно ст.ст. 386, 391 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом виселення, однак, виселення є категорією житлового законодавства, а тому при розгляді справи предметом доказування є втрата житлового права або взагалі його відсутність. Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений, або інший погоджений сторонами строк, добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Частиною 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Вказаною нормою встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15, 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15 та постанові Верховного Суду від 20 травня 2019 року № 61-44514св15. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Встановлено, що спірна квартира, загальною вартістю 180 000 доларів США, була придбана частково за особисті кошти відповідачів (70 000 доларів США) і частково за кошти отриманого кредиту (110 000 доларів США). За таких обставин, суд дійшов висновку, що вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають. Походження різниці вартості майна не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається. Такий висновок зроблено в постанові Верховного Суду від 12 квітня 2021 р. у справі № 310/2950/18 Позивач вказує на те, що відповідачі не погоджуються добровільно виселитися з квартири. Разом з тим, позивачем жодним доказом не доведено, що квартира, з якої останній просить виселити відповідачів, та яка була передана в іпотеку банку відповідачем ОСОБА_1 , була придбана саме за кредитні кошти, що були надані банком позичальнику для купівлі цієї квартири, адже в даному випадку виселення з квартири можливе або у разі якщо квартиру придбано за кредитні кошти, або у разі якщо квартиру придбано не за кредитні кошти, виселення з неї можливе лише за умови надання особам, які там проживають, іншого житлового приміщення. При цьому, саме позивач мав довести належними доказами, що обраний ним спосіб захисту є законним та відповідає обставинам справи і вимогам чинного законодавства України, оскільки позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається, як на підставу своїх вимог. Натомість суд з власної ініціативи доказів не збирає та не має права ґрунтувати свої висновки на припущеннях, зокрема у тому питанні, що нерухоме майно було придбане позичальником за кредитні кошти надані банком. За таких умов відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача про виселення відповідачів, оскільки позивачем не доведено наявності в нього права на застосування обраного ним способу захисту своїх прав. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 328, 334, 346, 386, 391 ЦК України, ст. 109 ЖК УРСР, Законами України «Про іпотеку», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову акціонерного товариства «Оксі Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Службу у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про виселення - відмовити. Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА Джерело: ЄДРСР 103438341

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/14809/20 Головуючий у І інстанції – Пащенко К.С. Суддя-доповідач – Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М., при секретарі: Черніченко К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України про визнання протиправною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27 травня 2020 року, - В С Т А Н О В И Л А: Кравець Ростислав Юрійович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України, в якому просив: - визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання». В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що оскаржувана Постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Крім того Позивач вказав, що спірна Постанова не пройшла обов’язкове громадське обговорення, фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з таким судовим рішенням Кравець Ростислав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. В апеляційній скарзі Кравець Ростислав Юрійович посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з’ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам. Крім того Позивач вказав, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 травня 2020 року Відповідачем прийнято Постанову «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» № 481, якою до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» (далі - Правила № 207) внесено зміни. Так, вказаною Постановою пункт 18 Правил № 207 після абзацу п’ятнадцятого доповнено новим абзацом такого змісту: “У разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.”. Пункт 19 Правил № 207 доповнено абзацом такого змісту: “Працівник органу реєстрації також з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності чи належності власнику/співвласникам, що надали згоду особі для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань використовує відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (Офіційний вісник України, 2016 р., № 2, ст. 108; 2018 р., № 52, ст. 1827).”. Додаток 6 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту: “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”; Додаток 7 до Правил № 207 доповнено пунктом 3 такого змісту: “3. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”; Додаток 8 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту: “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”. Вважаючи, що оскаржувана постанова є такою, що порушує права Позивача, він звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Кравець Р.Ю. не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо порушення, внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови, його прав чи інтересів. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, та при розгляді апеляційної скарги вказує наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України). Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості. Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. За приписами статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин 1 та 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов. Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 року № 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України. Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року № 18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Тобто, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Судом першої інстанції встановлено, що Позивачем при зверненні з даним адміністративним позовом до адміністративного суду не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України Постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання». Також, будь-яких доказів, що право Позивача у разі скасування оскаржуваної постанови буде відновлено, не надано. При цьому, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі № К/800/38720/15. Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб. Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі № 21-438а12. Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10 суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням. Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб’єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що у ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною Постановою Відповідача порушено його законні права та інтереси. Натомість, Позивачем як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, вказано, що його права оскаржуваною постановою порушені, оскільки він здійснює також професійну адвокатську діяльність, та, зокрема, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у справах, пов'язаних з перебуванням житла в іпотеці. Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувана Постанова № 481 ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, оскільки передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини. Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла. Звертаючись з даним адміністративним позовом Позивач зазначив, що діє не лише як фізична особа, але як адвокат, який у своїй професійній діяльності повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки та бути вірним своїй присязі адвоката. За таких обставин, колегія суддів вважає, що Позивач, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України, є суб’єктом правовідносин, у яких буде, або може бути застосовано вказана Постанова № 481. Щодо правомірності/протиправності прийняття Постанови № 481, колегією суддів встановлено наступне. Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Відповідно до частини 2 статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі - Закон № 794-VII). Згідно зі ст. 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Відповідно до частин 1, 2 статті 49 Закону 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Статтею 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Статтею 16 вказаної Конвенції Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III передбачено право дитини на житло. Так, відповідно до частини 2 статті 18 вказаного Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Проте, аналізуючи постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27.05.2020 № 481 колегія суддів приходить до висновку, що механізм, який встановлений оскаржуваною Постановою, ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, адже він передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини. Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла. У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Європейський Суд з прав людини зазначив, що важливою метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому. Проте, оскаржувана Постанова не забезпечує балансу інтересів між дітьми та іпотекодержателями або довірчими власниками такого майна. Відповідно до частини 6 статті 50 Закону № 794-VII проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Разом з тим, будь-яких доказів попереднього оприлюднення оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України, Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було. Згідно з п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 до проекту акта Кабінету Міністрів, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов'язків громадян, додається комунікативний план за формою згідно з додатком 11. Враховуючи те, що попереднє оприлюднення проекту оскаржуваної постанови не відбувалось, то відповідно і до проекту оскаржуваного акта Кабінету Міністрів, в порушення вимог п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, не було додано комунікативний план. Основні вимоги до організації і проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики (далі - консультації з громадськістю) визначено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року № 996 (далі - Порядок № 996). Відповідно до пунктів 2-5 Порядку № 996 консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів. Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень. Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Результати проведення консультацій з громадськістю враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі. Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя. Інформація, пов’язана з організацією та проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально створеній рубриці "Консультації з громадськістю" офіційного веб-сайту органу виконавчої влади. Пунктом 12 Порядку № 996 визначено, що в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які: - стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян; - стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають на стан навколишнього природного середовища; - передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері; - визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно їх виконання); - стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами; - визначають порядок надання адміністративних послуг; - стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансування та діяльності; - передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства; - стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій; - стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних розпорядників бюджетних коштів за минулий рік). Оскільки оскаржуваною Постановою вносяться додаткові правила до реєстрації місця проживання громадян, що тягне за собою ускладнення процедури реєстрації громадян у житлі, яке перебуває в іпотеці або довірчій власності, то прийняття даної постанови стосується життєвих інтересів громадян, а тому головним розробником вказаної Постанови обов'язково мали бути проведені консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю. Разом з тим, перед прийняттям оскаржуваної Постанови консультації з громадськістю проведено не було, що суперечить наведеним нормам Порядку № 996. Відповідно до §52 Регламенту Кабінету Міністрів України Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов`язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів. Згідно з §53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок. Проте, будь-які докази наявності експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було. Відповідно до абзацу першого пункту 1 § 55 Регламенту Кабінету Міністрів України опрацьований проект акта Кабінету Міністрів, зазначений у підпункті 1 пункту 2 § 28-1, разом з матеріалами, поданими головним розробником, та висновком Секретаріату Кабінету Міністрів, а також висновком Європейської Комісії (у разі наявності) включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету. Параграфом 55-1 передбачено, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем`єр-міністром, Віце-прем`єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом. Акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень. Прийняті акти Кабінету Міністрів Прем`єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів. Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів. Таким чином, для прийняття відповідного акта, проект такого має пройти певні етапи, кожен з яких здійснюється різними суб`єктами, а саме процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України. Разом з тим, проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 481 підготовлений з порушенням вказаних вимог чинного законодавства України. Отже, з огляду на вказане, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Розглянувши доводи Кравця Ростислава Юрійовича, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено за неповного з’ясування обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити. За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). На підтвердження сплати відповідних витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію№ 30-3426384/С від 30.06.2020 про сплату 840,80 грн. Крім того, за подання апеляційної скарги Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,20 грн., що підтверджується квитанцією № ПН34933 від 29.06.2021. Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача, який є суб`єктом владних повноважень. Керуючись ст.ст. 139, 241, 242, 243, 264, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича - задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року - скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України - задовольнити. Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27 травня 2020 року № 481. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь Кравця Ростислава Юрійовича (04053, м. Київ, пров. Бехтерівський, 4б, РНОКПП 2685002573) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: І.О. Лічевецький О.М. Оксененко Повний текст складено 28.09.2021 року.

Постанова Іменем України 27 квітня 2021 року м. Київ Справа № 569/7901/16-ц Провадження № 14-1 звц 21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Пророка В. В., суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. за участю секретаря судового засіданняСименюк С. Ю., представника позивача - адвоката Бухти Н. А. розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бухта Наталія Андріївна, про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР). 2. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року. 3. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними. 4. У лютому 2008 року на склад сім`ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 (далі - спірна квартира). 5. Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила позов задовольнити. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. Рішенням від 04 квітня 2017 року Рівненський міський суд Рівненської області задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , виселивши ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житла. 7. Суд першої інстанції, застосувавши норми статті 116 ЖК УРСР, виходив із того, що відповідач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших членів сім`ї проживання з ним в одній квартирі. (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Рішенням від 14 червня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року скасував та ухвалив власне - про відмову в задоволенні позову. 9. Апеляційний суд попередив ОСОБА_2 про необхідність дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім`ї у спірній квартирі. 10. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними. (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції 11. Постановою від 20 серпня 2018 року Верховний Суд, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу позивачки, касаційну скаргу залишив без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін. 12. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов`язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення. (5) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 13. У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства. 14. 03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України» (далі - Рішення), яким постановив, що: 14.1. Було порушення статті 8 Конвенції. 14.2. Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції. 15. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат. 16. Указане рішення набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року. (6) Рух заяви про перегляд судового рішення 17. 04 січня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 18. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначених вище судових рішень заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» (заява № 17496/19). 19. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати. 20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами. 21. 28 січня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву 22. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року. 23. Заяву мотивовано тим,що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судами. (2) Позиції інших учасників справи 24. Відповідач позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловив. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ 25. Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 26. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 27. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. І це не відповідало вимогам статті 8 Конвенції та відповідно, було порушення цього положення. 28. При цьому Суд зазначив, що Рівненський міський суд Рівненської області, який розглядав скаргу заявниці в першій інстанції, виніс рішення на її користь. Згодом зазначене вище рішення було скасоване в апеляційному провадженні, головним чином на підставі того, що виселення було б непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідача. Отже, головним завданням для Суду в цій справі було визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться. За таких обставин Суд нагадав, що саме національні суди повинні насамперед вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не в змозі зайняти їхнє місце у цьому питанні. Утім, поважаючи національні суди у виборі відповідних заходів, Суд зобов`язаний переглянути їхні висновки з погляду Конвенції (пункт 83). 29. У пункті 84 Рішення Суд наголосив, що раніше вказував у своїй судовій практиці, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Однак він також заявив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. Більше того, у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність. 30. Суд насамперед зазначив, що, як зауважив Уряд, заявниця в цій справі не скаржилась на якість загального реагування національних органів влади на її скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась на те, що національні суди відмовились видати наказ про виселення її колишнього чоловіка, стверджуючи, що ця відмова піддала її та її неповнолітніх дітей ризику подальшої небезпеки. Він, головним чином, зосереджував увагу на реагуванні цивільних судів на вимоги заявниці про виселення заявника, хоч і на тлі послідовних скарг про домашнє насильство, існування якого не викликає сумніву (пункт 77 Рішення). 31. Беручи до уваги аргумент Уряду України про те, що стаття 116 ЖК УРСР загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці, у цій справі, з погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що ОСОБА_2 періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом. З матеріалів, що надійшли до Суду, не випливало, що Апеляційний суд або Верховний Суд провели комплексну оцінку цих елементів (пункт 85 Рішення). 32. «Зокрема, як випливає з ухвали Апеляційного суду, він визнав, що певні порушення дійсно були присутні, і навіть визнав за доцільне «попередити ОСОБА_4., щоб він змінив своє ставлення...» (див. пункт 39 вище). Однак, хоча проти ОСОБА_4. було порушено кримінальне та адміністративне провадження у зв`язку з фізичним нападом на заявницю, і хоча поліцейські органи проводили з ним «профілактичні бесіди» та неодноразово виносили йому «попередження», прийнявши клопотання про виселення, суд встановив, що «систематичне порушення правил співжиття ОСОБА_4 не було продемонстровано» (див. параграф 39 вище; порівн. з рішенням у справі «Б. проти Молдови», цитованим вище, п. 74). За цих обставин Суд повторював, що там, де національні органи влади стикаються з достовірними твердженнями про домашнє насильство, вони повинні оцінити ситуацію в цілому, зокрема й ризик майбутнього насильства. Як випливає зі звітів соціальних працівників та поліції, ОСОБА_4. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26 і 28 вище). Не видно, що Апеляційний суд взяв це до уваги та спробував проаналізувати потенційний ризик повторного насильства (пункт 86 Рішення). 33. Таким чином, ЄСПЛ було оцінено матеріали відповідних кримінального та адміністративного проваджень, зокрема, матеріали які свідчать про так звані «профілактичні бесіди» та «попередження». 34. ЄСПЛ при винесенні рішення зазначив, що заявниця у цій справі представила достовірні твердження про те, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та погроз з боку ОСОБА_4. , її колишнього чоловіка, з яким вона досі живе у квартирі (див. пункт 81 Рішення). 35. Крім того, ЄСПЛ надав оцінку звітам соціальних працівників та поліції, з яких випливає, що ОСОБА_4 неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26, 28 і 86 рішення) 36. Виходячи зі змісту Рішення можна дійти висновку, що при винесенні рішення Суд мав доступ до матеріалів відповідних кримінального та адміністративного проваджень, але вони не оцінювались Апеляційним судом Рівненської області та Верховним Судом, або ці суди не надали їм належну оцінку. Матеріалів кримінального провадження за статтею 125 Кримінального кодексу України матеріали справи не містять. Таким чином, апеляційний суд не оцінював надані заявницею докази, які, крім інших, врахував ЄСПЛ. 37. Як зазначив ЄСПЛ у пункті 87 Рішення: «По суті апеляційний суд послався на той факт, що ОСОБА_4 ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139; «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99; та «Б. проти Молдови» (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов`язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов`язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов`язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції.» 38. Наступна група обставин, на які звернув увагу ЄСПЛ, становили: факти отримання соціального житла, отримання заявницею опіки над дітьми та ухилення ОСОБА_4 від сплати аліментів та твердження шкільних та соціальних працівників про емоційну відстороненість ОСОБА_4. від виховання дітей. 39. Так, в пунктах 88 - 91 Рішення ЄСПЛ резюмує таке: «Як випливає з матеріалів справи, ОСОБА_4 та заявниця отримали соціальну квартиру, що є предметом спору, у зв`язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала опіку над дітьми. ОСОБА_4., зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнавали серйозних страждань (див. пункти 26 та 29 вище). З ухвали Апеляційного суду не випливає, чи він розглядав вплив цих обставин на правомірність тривалої зацікавленості ОСОБА_4. у збереженні соціального помешкання та чи аналізував, як його жорстока поведінка стосовно заявниці впливала на законні інтереси дітей». 40. У свою чергу, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці на рішення Апеляційного суду, схваливши його аналіз. 41. З огляду на ці чинники, детально описані вище, Суд вважав, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення ОСОБА_4. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка загалом є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. 42. Суд зазначив, що скарга на порушення статей 6 та 13 Конвенції пов`язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, яка становить основне правове питання, порушене у цій заяві, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг. 43. ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття судових рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов`язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов`язків», тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя. 44. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. 45. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 46. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини. 47. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону № 3477-IV). 48. Велика Палала Верховного Суду вважає, що належними заходами індивідуального характеру щодо заявниці буде повторний розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки саме він може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яким ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті. На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила : 1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла задовольнити частково. 2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року та Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний тест постанови складений 05 травня 2021 року. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: В. В. Британчук В. С. Князєв І. В. Григор`єва Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач О. С. Золотніков С. П. Штелик Л. Й. Катеринчук Джерело: ЄДРСР 97104071

Постанова Іменем України 12 квітня 2021 року м. Київ справа № 310/2950/18 провадження № 61-16820сво19 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Висоцької В. С. суддів: Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є., розглянув справу за позовом акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, за касаційною скаргою акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М., учасники справи: позивач - акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , представник ОСОБА_1 - Працевитий Геннадій Олександрович , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - АТ «ПУМБ», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору, укладеного 01 липня 2008 року між АТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 , остання отримала кредит у розмірі 51 000,00 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Того самого дня, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала придбану нею квартиру в іпотеку на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. У зв`язку із невиконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором, банк, на підставі умов договору іпотеки звернув стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», і зареєстрував своє право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що 30 березня 2018 року відповідним листом повідомив позичальника та запропонував їй протягом 14 днів звільнити житло. Позивач указував, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України, позивач просив виселити відповідачів з квартири відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року у задоволенні позову АТ «ПУМБ» відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку», статтю 109 ЖК Української РСР, мотивоване тим, що відповідачі не підлягають виселенню без надання іншого житла, оскільки спірна квартира передавалась в іпотеку, була придбана як за кредитні, так і за власні кошти іпотекодавця, про що зазначено у договорі купівлі-продажу квартири. При цьому суд послався на відповідну судову практику Верховного Суду України. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» залишено без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції судом з дотриманням вимог статей 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам у справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову. Суд також посилався на відповідну судову практику Верховного Суду України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року, АТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку, що спірна квартира придбана не за кредитні гроші, оскільки придбана саме завдяки кредиту й передана в іпотеку, у зв`язку з чим помилково застосували частину другу статті 109 ЖК Української РСР. Вказаний спір має виключну правову проблему, оскільки саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредитні кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР, у зв`язку з чим просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Доводи інших учасників справи 16 березня 2021 року від адвоката Працевитого Г. О., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу, у яких заявник заперечив проти доводів касаційної скарги. Також наголосив на тому, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 липня 2019 року у справі № 310/2400/18 скасовано реєстрацію права власності на спірне приміщення за АТ «ПУМБ». Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2019 року відкрито провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року справу за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, прийнято до розгляду. Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із того, що згідно з положеннями частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Згідно з положеннями частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди правильно задовольнили позов про виселення відповідачів без надання іншого житла, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року та який придбано за рахунок отриманих кредитних коштів. Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР неможливо виселити осіб без надання іншого жилого приміщення, у разі якщо в іпотеку передане житло, яке не було придбане за рахунок отриманих кредитних коштів є безпідставними, оскільки суди встановили, що іпотечне житло було придбано за іпотечні кошти, а відтак, дійшли правильного висновку про виселення відповідачів без надання іншого житла. У постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15-ц (провадження № 61-15007св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» і статті 109 ЖК Української РСР відповідачі, які у добровільному порядку не звільнили житловий будинок, придбаний за рахунок кредитних коштів, на який рішенням суду звернено стягнення у рахунок погашення кредитної заборгованості, підлягають виселенню в судовому порядку. Таким чином, у справах № 305/388/17 та № 334/7331/15-ц Верховний Суд, установивши, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР, зробив висновок про наявність правових підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погодилась з таким висновком, виходячи з того, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. У такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, хоча б незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, унеможливить для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом. Водночас , у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР зроблено висновок про неможливість виселення відповідачів у разі, якщо в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця. Так , у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР). У постанові від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком суду про відмову в задоволенні позову, оскільки квартира, яка передана відповідачем банку в іпотеку, придбана не лише за рахунок кредитних коштів, а й з власні кошти, тому виселення без надання іншого житлового приміщення неможливо. У постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком апеляційного суду про те, що походження різниці вартості квартири не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Таким чином, не можна вважати, що спірну квартиру придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, а відповідно і виселенню з даної квартири без надання відповідачам іншого жилого приміщення не підлягають. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала необхідним передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Фактичні обставини справи, встановлені судами 01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за яким ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 51 000 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 . У рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку придбану нею квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Після придбання цієї квартири відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА _2 , їх неповнолітні діти: ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , оселилися в цій квартирі і зареєстрували своє місце проживання в ній. У пункті 2. 1 договору купівлі-продажу спірної квартири, який був укладений 01 липня 2008 року між продавцями ОСОБА_6 , ОСОБА _7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 і покупцем ОСОБА_1 , зазначено, що продаж квартири здійснюється за 332 585 грн, із яких: 103 085 грн було передано покупцем продавцям до підписання договору, а решта грошей у сумі 229 500 грн будуть передані продавцям після отримання покупцем кредиту в закритому акціонерному товаристві «Перший Український Міжнародний Банк». Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 березня 2018 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за АТ «ПУМБ» на підставі рішення банку про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом прийняття його у власність на підставі відповідного застереження, що міститься в договорі іпотеки від 01 липня 2008 року. За рішенням державного реєстратора від 23 березня 2018 року здійснена державна реєстрація права власності на квартиру за позивачем. 18 квітня 2018 року банк направив на адресу відповідачів вимогу про виселення протягом 14 календарних днів з квартири, зняття з реєстрації місця проживання і звільнення квартири. Орган опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради у своєму висновку від 17 квітня 2019 року №01-1047/47-1 дійшов до висновку, що вимоги банку про усунення перешкод у володінні і користуванні майном шляхом виселення неповнолітніх дітей є неправомірними, оскільки призведуть до порушення майнових прав дітей, для яких дане житло є єдиним місцем проживання. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», частиною третьою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення з іпотечного майна проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам , яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається. За викладених обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. Водночас , Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) та від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15 (провадження № 61-15007св18), а саме, в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР наявні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла. Щодо доводів касаційної скарги по суті У справі, яка переглядається, банк, як іпотекодержатель, звернувся з позовом про виселення мешканців з квартири без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Квартира, яка є предметом іпотеки, придбана частково за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою цієї квартири. Відповідно до положень частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 391 ЦК України врегульовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до норм статті 589 ЦК України, частиною 1 статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку». Згідно з положеннями статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. У справі, яка переглядається, встановлено, що спірна квартира, загальною вартістю 332 585 грн, була придбана частково за особисті кошти відповідачів (103 085 грн) і частково за кошти отриманого кредиту (229 500 грн). Сторони цей факт не оспорювали. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновком Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) про те, що походження різниці вартості майна не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Висновки щодо застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України) Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Оскільки жилі приміщення та частка в праві спільної власності є різними видами об`єктів цивільних правовідносин, а, отже, можуть складати різні за змістом та наповненням правові поняття, що не дає можливості розповсюдити дію положень норми про виняток із загального правила, що встановлене частиною другою статті 109 ЖК Української РСР. Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Клопотання АТ «ПУМБ» мотивоване тим, що законодавством не визначені критерії житла, яке вважається придбаним за кредитні кошти. Визначення статусу такого житла носить суб`єктивний характер і визначається судом самостійно з урахуванням обставин конкретної справи. Також посилається на те, що даний спір має виключну правову проблему, а саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредиті кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР. Вказане питання має значення для формування єдиної правозастосовної практики, і має виняткове значення як для позивача, так і для інших суб`єктів кредитиних відносин, оскільки програми кредитування громадян на купівлю житла передбачали часткову сплату за таке житло власних коштів. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наразі судова практика з питанння виселення мешканців з житла, придбаного частково за власні кошти та частково за кредитні кошти, є незмінною. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» залишити без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач В. С. Висоцька Судді: Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська М. Є. Червинська Джерело: ЄДРСР 96309957

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/12729/15-ц Провадження N 14-317цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України. У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності. 28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру. Отже, підстава продажу - прилюдні торги. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34). Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося. Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів". Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11. Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень. Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом. Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2). Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

В августе 2016 года в моей жизни произошло событие, о котором говорят – врагу не пожелаешь. У меня, без постановления суда, при активном участии полиции, судей Шевченковского района г. Харькова отобрали квартиру и ограбили, забрав мебель, бытовую технику и другие вещи. Расследование не ведется. Как сказал один из грабителей, «бывший» полицейский, – нам ничего не будет, ни следствия, ни суда, ни чего!! Он оказался прав на сто процентов. Как это было читайте в прикр. файле. Что делать ??? как отнять квартиру интернет.docx

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2020 року м. Київ Справа № 910/2091/19 Провадження № 12-152гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., учасника справи - представника позивача - Несін Л. П., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» (далі - КП «Спецжитлофонд») на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року (судді Іоннікова І. А., Тарасенко К. В., Коробенко Г. П.) у справі № 910/2091/19 за позовом КП «Спецжитлофонд» до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» (далі - Керуюча компанія) про виселення та стягнення 102 110, 95 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У лютому 2019 року КП «Спецжитлофонд» звернулося до господарського суду з позовом до Керуючої компанії про виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 . Києві шляхом передачі майна за актом приймання - передачі та про стягнення з нього 102 110, 95 грн заборгованості з орендної плати, з яких: 44 216, 23 грн заборгованості зі сплати орендних платежів, 50 124, 16 грн неустойки за невиконання обов`язку щодо повернення об`єкта оренди, 1 660, 00 грн - 3 % річних та 6 110, 56 грн інфляційних збитків за несвоєчасне внесення орендних платежів. 1.2. Позивач зазначив, що в серпні 2017 року закінчився строк дії укладеного з відповідачем договору оренди житлового приміщення (з урахуванням умови про його пролонгацію), а тому, зважаючи на наявність заборгованості з орендних і комунальних платежів, він повідомив відповідача про припинення дії договору та про необхідність звільнити квартиру АДРЕСА_1 , передану відповідачу для тимчасового проживання родини громадянки ОСОБА_1 . 1.3. Ураховуючи систематичне порушення відповідачем зобов`язань зі сплати орендної плати та комунальних платежів, у зв`язку із чим утворилась заборгованість, позивач направив відповідачу повідомлення про відмову від пролонгації договору та повернення орендованого майна за актом приймання-передачі, однак цю вимогу відповідач не виконав. 1.4. Відповідач у відзиві на позов указав, що при отриманні позову невідкладно вжив заходів для врегулювання питання в досудовому порядку, заборгованість сплатив у повному обсязі за платіжним дорученням № 820 від 28 лютого 2019 року. Також Керуюча компанія не заперечувала проти звільнення житлового приміщення, оскільки фактично відповідач приміщення не використовує, у приміщенні проживає родина громадянки ОСОБА_1 , тож порушення чинного законодавства з боку третіх осіб зумовило наслідки у вигляді прострочення зобов`язань з боку відповідача, що є, на його думку, підставою для звільнення його від відповідальності. Ураховуючи наведене, відповідач просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог у частині стягнення решти заявлених до стягнення коштів. 2. Короткий зміст судових рішень 2.1. Ухвалою від 27 лютого 2019 року Господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі та прийняв позовну заяву до розгляду. 2.2. 27 березня 2019 року сторони подали спільну заяву про затвердження укладеної цього ж дня мирової угоди. 2.3. Ухвалою від 2 квітня 2019 року Господарський суд міста Києва затвердив мирову угоду в редакції сторін від 27 березня 2019 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 7 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.4. Господарський суд першої інстанції відповідно до статті 192 ГПК України вказав, що мирова угода, підписана повноважними представниками сторін, не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб, та дійшов висновку, що укладеною угодою сторони не вийшли за межі предмета спору в цій справі. 2.5. У червні 2019 року, керуючись приписами частини першої статті 254 ГПК України, ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у справі, звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, зазначивши, що прийнята судом ухвала про затвердження мирової угоди порушує її права та інтереси, у зв`язку із чим просила поновити строк на апеляційне оскарження та скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. 2.6. На обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що господарський суд порушив статті 192, 193 ГПК України та вийшов за межі предмета спору, адже за мировою угодою відповідач визнав свій обов`язок звільнити квартиру АДРЕСА_1 , який не може бути ним виконаний, тому що в цьому приміщенні фактично проживає родина скаржниці, у складі якої є неповнолітня дитина. 2.7. Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 5 серпня 2019 року залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_1 . Ухвалою від цієї ж дати частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а саме ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року скасував, провадження у справі закрив, матеріали справи повернув до суду першої інстанції. 2.8. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позовні вимоги фактично зводяться до виселення зі спірного приміщення та стягнення заборгованості з орендних платежів за фактичне проживання в орендованому приміщенні громадянки ОСОБА_1 та її родини. Отже, заявлені КП «Спецжитлофонд» вимоги про виселення з квартири АДРЕСА_1 стосуються прав фізичної особи, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд також вказав, що відповідно до вимог статті 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У серпні 2019 року КП «Спецжитлофонд» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року про закриття провадження скасувати, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року в цій справі залишити в силі. 3.2. Зазначало, що висновок суду апеляційної інстанції щодо змісту поданого позову як спрямованого на виселення фізичної особи та вирішення цієї справи в порядку цивільного, а не господарського судочинства є неправильним, оскільки договір оренди від 1 вересня 2008 року № 4631 був укладений між КП «Спецжитлофонд» (орендодавець) та Керуючою компанією (орендар), то саме ці юридичні особи є сторонами цих договірних відносин. Фізична особа ОСОБА_1 не є стороною договору оренди, а лише мешкає там унаслідок договірних відносин, які виникли між двома комунальними підприємствами. Скаржник зауважив, що спірне майно є частиною його маневреного фонду, однак КП «Спецжитлофонд» не наділене повноваженнями вирішувати житлові питання громадян, а лише надає житлові приміщення в оренду з метою отримання прибутку та поповнення місцевого бюджету. 3.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 2 вересня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою КП «Спецжитлофонд» на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року, витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи та справу разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів частини шостої статті 302 ГПК України. 3.4. Ухвалою від 17 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до провадження справу № 910/2091/19, установила строк для подання відзиву на касаційну скаргу та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4. 1. У судовому засіданні позивач підтримав доводи касаційної скарги, просив її задовольнити та скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції. 4. 2. Інші учасники справи процесуальним правом на участь у судовому засіданні та правом направлення відзиву на касаційну скаргу не скористались. 5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 5.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 5.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 5.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 5.6. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 5.7. Отже, у порядку цивільного судочинства розглядаються будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які є порушеними, оспореними чи невизнаними. 5.8. Відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.9. У вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексуУкраїни (далі - ГК України). Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованихЦивільним кодексом України (далі - ЦК України), ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 5.10. Положеннями статті 283 ГК України визначені поняття та ознаки договору оренди, а саме: за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (частина перша статті 283 ГК України). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК Україниз урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина шоста статті 283 ГК України). 5.11. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України). 5.12. Стаття 785 ЦК України передбачає, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. 5.13. За статтею 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. 5.14. Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб. 5.15.Отже, вимоги, які випливають з правовідносин за договором оренди (найму) житла та спрямовані на реалізацію прав і виконання обов`язків за цим договором, є такими, що звернені до сторони договору оренди (найму) житла та регулюються, крім умов договору, приписами ГК України та ЦК України. Саме сторона договору оренди (найму) житла є відповідальною за використання орендованого житла за цільовим призначенням, своєчасну сплату платежів за договором оренди, повернення орендодавцю орендованого житла після припинення дії договору. 5.16. Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач (орендодавець) просив стягнути з відповідача (орендаря) суму заборгованості, неустойки за невиконання обов`язку щодо повернення об`єкта оренди та штрафних санкцій за несвоєчасне внесення орендних платежів, і підставою для звернення з таким позовом є невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором оренди від 1 вересня 2008 року № 4631, який (як зазначалося раніше за встановленими судами обставинами) було укладено КП «Спецжитлофонд» (орендодавцем) та Керуючою компанією (орендарем). 5.17. Отже, позовні вимоги щодо стягнення суми заборгованості та штрафних санкцій є такими, що виникли з договору оренди, укладеного юридичними особами, у зв`язку з невиконанням відповідачем, як вважає позивач, обов`язку за договором у частині оплати орендних платежів. Такі вимоги виникли між юридичними особами в межах господарського спору між ними, тож мають розглядатися за правилами господарського судочинства, що суперечить висновку суду апеляційної інстанції про віднесення спору в цій частині до спору цивільної юрисдикції. 5.18.Водночас за доводами касаційної скарги орендоване приміщення є таким, що належить до маневреного житлового фонду. Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» містить визначення поняття маневреного житлового фонду як житла з фонду, сформованого інвестором-забудовником за власні кошти та призначеного для тимчасового проживання громадян на час проведення реконструкції житла застарілого житлового фонду. Маневрений житловий фонд як житло, призначене для тимчасового проживання переселених громадян, належить до житлового фонду спеціального призначення. 5.19. Порядок надання та користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання врегульовано главою 4-1 Житлового кодексу УРСР, за статтею 132-1 якого до жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відносяться жилі приміщення, пристосовані для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили постійне місце проживання. 5.20. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам, які втратили житло внаслідок звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому цим Кодексом, особам, яких визнано біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, та громадянам, які вимушені залишити жиле приміщення внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому законом. 5.21. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відносяться до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарним та технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання надається за нормами, установленими для проживання громадян у гуртожитках. Такі приміщення надаються громадянам за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний дохід недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім`ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку. 5.22. Громадяни, яким надане жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизувати, обмінювати та здійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти в нього інших мешканців. 5.23. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку в разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права громадянина на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання громадянину або придбання ним іншого жилого приміщення; підвищення доходів громадянина до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення; порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем такого жилого приміщення у непридатність для його використання; інші підстави, установлені законом. 5.24. Порядок надання та користування жилою площею в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України. 5.25. Отже, питання підстав, порядку та строку перебування громадянина в жилому приміщенні, наданому йому для тимчасового проживання з майна спеціального фонду як житло маневреного фонду, регулюється Житловим кодексом УРСР, а вимоги про виселення з цієї квартири стосуються безпосередньо прав саме фізичної особи та повинні розглядатися в межах і за правилами цивільного судочинства. 5.26. За змістом статті 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачене цим Кодексом. 5.27. Скасовуючи ухвалу господарського суду про затвердження мирової угоди, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про укладення мирової угоди на порушення прав фізичної особи, оскільки зміст позовної заяви фактично зводиться до усунення перешкод у користуванні позивачем спірним приміщенням шляхом виселення із спірного приміщення ОСОБА_1 та її родини, а визнання відповідачем обов`язку звільнити квартируі передати її позивачу за актом приймання - передачі порушують права ОСОБА_1 та її родини. 5.28. За змістом частини першої статті 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. 5.29. Частина друга статті 193 ГПК України передбачає, що ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». 5.30. Ухвала про затвердження мирової угоди як процесуальний документ, підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» і однією із засад виконання рішення за цим Законом є його обов`язковість. Водночас виконання такої ухвали стосується фізичних осіб, які не брали участі у справі, - громадянки ОСОБА_1 та її родини, що є користувачами спірного житла як на підставі укладеного сторонами справи договору оренди, так і відповідно до наведених вище положень законодавства. 5.31. Постановляючи ухвалу від 2 квітня 2019 року, місцевий господарський суд не врахував указаних обставин та затвердив мирову угоду в частині звільнення житлового приміщення на порушення приписів статей 192, 193 ГПК України щодо прав фізичної особи (та її родини) на проживання у квартирі маневреного житлового фонду. 5.32. Ураховуючи, що вимоги позивача про виселення з квартири стосуються саме користувача (фізичної особи), і перевірці підлягають підстави перебування цієї особи в житловому приміщенні відповідно до вимог житлового законодавства, то доводи скаржника про віднесення спору в цій частині до спору господарської юрисдикції як такого, що виник з невиконання господарського договору, укладеного юридичними особами є необґрунтованими, а висновки апеляційного суду про необхідність розглядати питання виселення з квартири маневреного житлового фонду як позову до фізичної особи за правилами цивільного судочинства - правильними. 5.33. Водночас слід зазначити, що на порушення приписів частини першої статті 281 ГПК України суд апеляційної інстанції постановив ухвалу про скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року та закриття провадження у справі за наслідками розгляду апеляційної скарги, тоді як за приписами цієї норми закону суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, установленими статтею 34 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з урахуванням особливостей, зазначених у цій главі, що також є підставою для скасування судового рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції з порушенням встановленої форми. 5.34. Питання скасування судового рішення суду першої інстанції та визначення результатів судового провадження у справі не належать до процедурних питань, пов`язаних з рухом справи, клопотань та заяв учасників справи, питань про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, які відповідно до частини другої статті 281 ГПК України вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал у порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції. 6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.1. За змістом частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 6.2. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 6.3. Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування прийнятих у справі ухвал з направленням справи на розгляд до місцевого господарського суду в частині стягнення суми заборгованості та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про виселення з квартири АДРЕСА_1 . 7. Щодо судових витрат 7.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на розгляд у частині позовних вимог про стягнення суми заборгованості розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду справи. 7.2. У частині позовних вимог, провадження за якими закрито, повернення судового збору здійснюється відповідно до приписів статті 7 Закону України «Про судовий збір» ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила. Керуючись статтями 300, 308, 310, 311, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» задовольнити частково. Ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 рокута ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року у справі № 910/2091/19 скасувати. Справу в частині позовних вимог про стягнення 102 110, 95 грн заборгованості з орендної плати направити для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва. Провадження у справі в частині позовних вимог про виселення з квартири АДРЕСА_1 закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. О. Золотніков С. В. Бакуліна О. Р. Кібенко В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88265309

Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 205/578/14-ц Провадження № 14-48 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: 1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають. 2. Позовну заяву мотивував такими обставинами: 2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок. 2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн). 2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 4. Мотивував такими обставинами: 4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала. 4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII). Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін. 6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд) 9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 10. Рішення суд мотивував так: 10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США. 10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала. 10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону. 10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини. 10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку. 10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог: 11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів. 11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII. 12. Мотивував рішення так : 12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб. 12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором». 12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону. 12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. 16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку». 16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16. 16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий. 17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так: 18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. 18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору). Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно. Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку. (2) Позиція інших учасників справи 19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя» 20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. 21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України). 22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки. 23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону). 24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону). 26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. 27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц. (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем 28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку. 30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»). 31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону). 32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). 33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»). 34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»). 35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону. 37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. 41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку». 42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права. 44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. 45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке : 45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. 45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц. 45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду. 45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив. 45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив. 48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві. 49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів 50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині. 51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив. 52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України. 53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР). 55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). 56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. 57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення. 58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц). 59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові. (2.2) Щодо судових витрат 63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає. Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 85541604

Постанова Іменем України 10 жовтня 2019 року м. Київ справа № 295/4514/16-ц провадження № 61-29115сво18 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого (судді-доповідача) - Синельникова Є. В., суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Сімоненко В. М.,Червинської М. Є., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - служба у справах дітей Житомирської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Богунського районного суду міста Житомира, у складі судді Чішман Л. М., від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І., від 25 липня 2017 року, Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування У березні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що 04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». Незважаючи на це рішення суду та письмову вимогу банку про виселення з іпотечного майна, відповідачі відмовляються її виконати. Враховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило виселити відповідачів з предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що передбачені законом підстави для виселення відповідачів з іпотечної квартири без надання їм іншого постійного житла відсутні, оскільки предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав відповідачу у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що передана в іпотеку банку квартира була придбана за кредитні кошти, відповідачі вселилися та були зареєстровані у цій квартирі без згоди банку після укладення договору іпотеки та після прийняття судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому на них не поширюється встановлений частиною другою статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) порядок виселення з одночасним наданням іншого житла. Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не перевірили наявності у відповідача іншого житла. Крім цього, надання житлових приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради віднесено до компетенції виконавчого комітету міської ради, тому місцевий суд повинен був залучити до участі у справі як третю особу відповідну міську раду. Відзиву на касаційну скаргу не надходило Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного суду від 08 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 21 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року справу № 295/4514/16-ц прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Встановлено, що 04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року на купівлю житла, а також на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передаченому цим договором. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 33.3 договору іпотеки від 04 квітня 2007 року взабезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , 1/4 частина якої належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862, та 3/4 частин квартири належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між іпотекодавцем, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від 04 квітня 2007 року, право власності на яку буде зареєстровано за іпотекодавцем у комунальному підприємстві «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської міської ради. Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». 22 січня 2016 року банк надіслав ОСОБА_1 вимогу про добровільне звільнення ним та всіма зареєстрованими особами предмета іпотеки. Вимога залишилась без виконання. Суди встановили, що предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав іпотекодавцю у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із необхідності відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених: постанові Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19). Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, викликана тим, що колегії суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за обставин пред`явлення позивачем вимог про виселення з житлового приміщення, яке є предметом іпотеки і придбано іпотекодавцем не лише за рахунок кредитних коштів, а й за власні, дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. В такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, навіть незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, призведе до фактичної неможливості для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність вищенаведених правових норм щодо права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку». Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з таким позовом окремо. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається. У справі, що переглядається, суди встановили, що за кредитні кошти позичальником була придбана тільки частка в праві спільної часткової власності на квартиру (3/4), при цьому інша частка (1/4) в праві спільної часткової власності належала іпотекодавцю з 2002 року. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відстуність підстав для виселення позивачів з предмета іпотеки без надання їм іншого житлового приміщення. Ураховуючи те, що у справі, яка переглядається, та у справах, в якій ухвалено постанови Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) і від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), встановлені різні фактичні обставини, оскільки у цій справі позичальником придбавалась частка у праві спільній властності, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у зазначених постановах. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору. Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Висновки про правильне застосування норм права Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати. На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права. Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»залишити без задоволення. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: В. С. Висоцька Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник В. М. Сімоненко М. Є. Червинська Джерело: ЄДРСР 85174051

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ Справа № 569/4373/16-ц Провадження № 14-298цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення з квартири АДРЕСА_1 . На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що 11 грудня 2015 року він разом з іншими членами сім`ї - ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі договору міни набув право власності на вказану квартиру, при цьому знав, що в ній постійно проживають відповідачі, які відмовляються укласти з ним договір найму та перешкоджають доступу до спірного житлового приміщення. Позивач просив виселити відповідачів з підстав, передбачених статтею 825 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), з указаної квартири та пересилити їх у будинок АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_6 . Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_6 померла. У травні 2016 року позивач змінив позовні вимоги та зазначив відповідачем лише ОСОБА_2 , посилаючись на додаткову підставу для задоволення позову - похідне право ОСОБА_2 на спірне житло, яке припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач. З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року (суддя Першко О. О.) позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення статті 116 ЖК УРСР та статті 825 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами, не підлягають застосуванню. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), посилаючись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попереднього власника вищевказаної квартири ОСОБА_7 обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Позивач був обізнаний, що місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір міни та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У січні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відповідач втратив право користування житлом та підлягає виселенню, оскільки є членом сім`ї попереднього власника. Суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд не врахував, що відповідач відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власникам квартири перешкоди у користуванні нею, і не надав оцінки вимогам про виселення з підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР та статтею 825 ЦК України. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 403, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася тим, що є підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що не може бути підставою для виселення відповідача лише та обставина, що позивач є власником квартири, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина третя статті 9 ЖК УРСР). Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що виселення ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю другої групи, може призвести до виникненню негативних для нього та суспільства в цілому наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що ОСОБА_2 з 1970 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване його місце проживання з 06 лютого 1990 року. Спірна квартира була власністю матері відповідача - ОСОБА_8 , після смерті якої у 2007 році стала власністю сина відповідача - ОСОБА_9 28 листопада 2014 році ОСОБА_9 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_7 Відомостей про наявність у ОСОБА_2 будь-якого речового права на інше житло матеріали справи не містять. У 2015 році ОСОБА_7 вимагала виселити відповідача зі спірної квартири, однак їй відмовлено рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2015 року, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім`ї власника житла. За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 року ОСОБА_7 обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , у результаті чого в останніх виникло право часткової власності на спірне житло. Згідно з пунктом 11 цього договору будь-які права у третіх осіб на цю квартиру відсутні, укладенням договору не порушуються права інших осіб. У поданому позові ОСОБА_1 як новий власник спірної квартири з посиланням на приписи статті 825 ЦК України та статей 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 як члена сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення. Вказував, що право ОСОБА_2 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла. Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті). У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору міни, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своїх батьків - членів житлово-будівельного кооперативу. У подальшому право власності на житло набув його син ОСОБА_9 . При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_2 як особа з інвалідністю ІІ групи, непрацездатний, мав право на спадкування обов`язкової частки після смерті матері, але відмовився від спадщини у вигляді частки у спірній квартирі на користь сина, залишаючись користувачем спірної квартири. Також у договорі міни сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності. ОСОБА_2 з 1970 року зареєстрований у спірній квартирі. Крім того, під час огляду квартири набувачі мали можливість виявити, що ОСОБА_2 проживає у квартирі, та з`ясувати в нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку. Тобто набувачі за певної обачності мали реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника квартири. Таким чином, заявники могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості. Однак позивачі не здійснили достатньої належної обачності при укладенні договору. Відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_7 , членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970 року. При цьому обмін, у результаті якого у ОСОБА_7 припинилось, а позивача та третіх осіб виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони договору міни були достовірно обізнані про право ОСОБА_2 на користування цією квартирою. ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 при укладенні договору міни також діяли недобросовісно, оскільки до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній ОСОБА_2 . Про обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на момент укладення договору міни свідчить зміст його позовних вимог та надані органом реєстрації відомості щодо реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі. На момент укладення договору міни згідно з пунктом 1.9 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, обов`язковою умовою для укладення такого договору було надання нотаріусу довідки про осіб, які зареєстровані у квартирі, щодо якої укладається договір відчуження. Вказане свідчить про те, що дії сторін за договором міни від 11 грудня 2015 року щодо передачі ОСОБА_7 права власності на квартиру ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були недобросовісними стосовно ОСОБА_2 та спрямованими на позбавлення його права користування житлом. Крім того, виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 який є особою з інвалідністю ІІ групи, може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії по інвалідності та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членівсім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні. Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта). Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення апеляційного суду, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. У зв`язку з цим касаційна скарга підлягає задоволенню частково. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні даної справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська

Постанова Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 520/7281/15-ц Провадження N 14-49 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності, за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру, за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М. Учасники справи: позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект"; відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13; треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило: 1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності; 1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі; 1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами: 2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір; 2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках; 2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки; 2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду; 2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть. 3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В. 4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена. 5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову. 7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив. 9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15. 10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року. 16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені. 17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав. 18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру. 19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284. 20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою. (2) Позиції інших учасників справи 21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). (1.1) Щодо юрисдикції суду 24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру. 25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги. 26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги. 29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій). 30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. 34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16. 36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності 37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою. 38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку"). 39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. 40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). 41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України). 42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). 43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку"). 44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку"). 45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса. 46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки: 46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону; 46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону. 47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16). 48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору. 49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16). 50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку". 51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15). 52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц). (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки 53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив. 54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. 55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки 56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку"). 58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку"). 59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР. 60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку". 61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки. 62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири. (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом 63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: 63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках. 63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. 63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові. 63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала. 64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них. 65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону). 65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки. 66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї. 66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель. 66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11). 66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності. 67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України). 67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. 68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України). 68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником. 69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті). 69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив. 69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій. 69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). 69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки. 69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц). 70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні. 72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. 73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) 78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). 79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково. 2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати. 3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про: звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності; зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін. 4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2019 року м. Київ Справа N 2-23/2008 Провадження N 14-67свц19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О. та учасника справи відповідача ОСОБА_3, розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2007 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що у 1979 році дирекцією Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею (далі - Ліцей) їм надано для проживання службове приміщення - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (далі - перша квартира). У 1992 році Хоростківською міською радою позивачам видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (далі - друга квартира). Позивачі зазначали, що протягом 20 років, у тому числі після звільнення у 2002 і 2005 роках, вони проживали у першій квартирі, а їхні діти - у другій квартирі. 30 січня 2007 року, у період перебування позивачів за межами України, відповідно до протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею першу квартиру надано для проживання ОСОБА_3 Замки на дверях першої квартири було зміненота проведено опис майна позивачів. Позивачі вважали, що при вселенні ОСОБА_3 у спірне житлове приміщення порушено вимоги статей 52, 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), тому просили: ? скасувати протокол N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року; ? зобов'язати адміністрацію Ліцею та ОСОБА_3 повернути належне їм майно, що знаходилося у першій квартирі; ? виселити із зазначеної квартири ОСОБА_3 із сім'єю, вселивши до неї позивачів; ? стягнути з Ліцею 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що із часу одержання позивачами у порядку поліпшення житлових умов житлового приміщення - другої квартири і вселення до неї договір найму попереднього житлового приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР вважається розірваним. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року прийнято відмову ОСОБА_4, ОСОБА_5 від позовних вимог у частині скасування протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року, виселення ОСОБА_3 зі спірної першої квартири та вселення позивачів до цієї квартири. Скасовано в цій частині рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, провадження у справі в цій частині позовних вимог закрито. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 відхилено. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у частині позовних вимог про зобов'язання повернути майно та відшкодувати моральну шкоду залишено без змін. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що, отримавши житло у 1992 році та заселивши його, позивачі втратили право користування попереднім житловим приміщенням, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що перебування майна позивачів у цьому приміщенні не може свідчити про набуття ними права користування квартирою. Ухвалою Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5, ОСОБА_4 на рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року на підставі пункту 5 частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. 05 лютого 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопілдьської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_4, ОСОБА_5 посилаються на рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухвалене за результатами розгляду заяви N 60010/08. Заявники просили скасувати рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або розглянути справу по суті. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 60010/08, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 2-23/2008. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 25 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", яке 23 січня 2019 року набуло статусу остаточного. Позиція Великої Палати Верхового Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази. При зверненні із заявою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18. У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятною скаргу ОСОБА_4 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пунктах 49, 50 Рішення ЄСПЛ зазначив, що Уряд України (далі - Уряд) не заперечував застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджував, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була "житлом" у розумінні цього положення. З огляду на це ЄСПЛ вважав, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв'язку із цим. Національні суди встановили, що з 1992 року ОСОБА_4 та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі. Крім того, на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялися у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але в якомусь сенсі була їхнім додатковим місцем проживання (пункт 51 Рішення). Згідно з пунктом 52 Рішення поняття "житло" у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем (див., наприклад, пункт 141 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерштайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, та наведені у ньому посилання). Установлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від'їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою на час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв'язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення. У пункті 53 Рішення ЄСПЛ встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатися як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див., наприклад, ухвалу від 26 лютого 2008 року щодо прийнятності заяви у справі "Фегершельд проти Швеції", заява N 37664/04, та наведені у ній посилання). Крім того, за аналогічних обставин ЄСПЛ визнав, що хоч зв'язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до "житла" (див., наприклад, пункти 54 та 55 ухвали від 11 лютого 2012 року щодо прийнятності заяви у справі "Лазаренко та інші проти України", заява N 27427/02). Отже, на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була "житлом" ОСОБА_4 у розумінні статті 8 Конвенції (пункт 54 Рішення). У пунктах 58, 59 Рішення ЄСПЛ підкреслив, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило "втручання" у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами. ЄСПЛ також зазначив, що рішення про таке проникнення прийнято на зборах адміністрації Ліцею та профспілкового комітету Ліцею, який є компетентним органом Ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв'язку із цим була створена комісія у складі директора Ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення Ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора Ліцею та член профспілки працівників Ліцею. Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов'язані з представниками державних органів, які у такий спосіб мали намір втрутитися у виконання їхніх обов'язків (пункт 60 Рішення). У пунктах 61 - 63 Рішення ЄСПЛ зробив висновок, що оскаржуване втручання є діями "державної влади" у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов'язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для її або їхнього досягнення (див., наприклад, пункти 41 та 42 рішення від 22 лютого 2018 року у справі "Лібер проти Франції", заява N 588/13). ЄСПЛ нагадав, що формулювання "згідно із законом" вимагає перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, пункт 38 рішення від 09 грудня 2004 року у справі "Ван Россем проти Бельгії", заява N 41872/98, та пункт 56 рішення від 05 липня 2012 року у справі "Головань проти України", заява N 41716/06). Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла. Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства. У національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий. Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що суд вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв би діяти без попереднього судового рішення. Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31 Рішення). Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення. Таким чином, проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Його здійснено не "згідно із законом" у розумінні статті 8 Конвенції, що достатньо для того, щоб зробити висновок про порушення цього положення. У пункті 71 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявниця не оцінила розміру матеріальної шкоди, компенсації за яку вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, ця вимога не може бути задоволена. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявниці 4500,00 євро як відшкодування моральної шкоди. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо законності проникнення 22 лютого 2007 року до житла ОСОБА_4 та її чоловіка, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усіх доводів, що спричинило порушення прав заявниці. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України у вказаній редакції обов'язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов'язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення. Цих вимог при ухваленні судових рішень дотримано не було. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами задовольнити. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Гусятинського районного суду Тернопільської області. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 295/4481/16-ц Провадження N 14-345цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року (у складі колегії суддів Коломієць О.С., Жигановської О.С., Зарицької Г.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради про визнання дій щодо видачі довідки протиправними, ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради (далі - КП "ВЖ РЕП N 14"), в якому просила визнати протиправними дії відповідача, які полягають у видачі довідки N 1331 від 22 вересня 2007 року із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 Позовну заяву мотивовано тим, що її чоловік ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. 02 березня 2005 року у цій квартирі було зареєстровано позивачку ОСОБА_3 та їх спільну доньку ОСОБА_4 28 вересня 2007 року між ОСОБА_5 та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") було укладено кредитний договір N 11225672000, згідно з умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 28 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки від 28 вересня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я., зареєстрований у реєстрі за N 14851. Предметом указаного договору є квартира N 19 загальною площею 36,86 кв. м, житловою площею 18,3 кв. м, яка складається з однієї житлової кімнати та службових приміщень і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Для укладення зазначеного договору іпотеки ОСОБА_5 отримав у КП "ВЖ РЕП N 14" довідку N 1331 від 22 вересня 2007 року про склад сім'ї, однак у ній не було вказано їх малолітню (на час виникнення спірних правовідносин) доньку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач вважає, що дії КП "ВЖРЕП N 14" щодо видачі такої довідки із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб є протиправними, не відповідають вимогам чинного законодавства. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано протиправними дії КП "ВЖ РЕП N 14", які полягають у видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 із зазначенням у ній осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1, без відомостей про реєстрацію та проживання з 02 березня 2005 року неповнолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Рішення суду мотивовано тим, що позивач довів, а суд установив протиправність дій відповідача щодо видачі довідки про склад сім'ї із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року апеляційну скаргу КП "ВЖ РЕП N 14" задоволено частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року скасовано. Провадження у справі закрито. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, виходив з того, що КП "ВЖ РЕП N 14" надає послуги адміністративного характеру, зокрема видачу довідок про склад сім'ї, тобто виконує владні управлінські функції на виконання делегованих владних повноважень, які не належать до договірних відносин, такі спори не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вищезазначену ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, в якій просила її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, не пов'язані зі здійсненням КП "ВЖ РЕП N 14" владних управлінських функцій, відповідач не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), а тому вказаний спір не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства та має розглядатися за правилами цивільного процесуального закону. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У вересні 2016 року від КП "ВЖ РЕП N 14" надійшли заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких відповідач просить відхилити касаційну скаргу та залишити без змін ухвалу апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 січня 2017 року справу призначив до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі - у редакції Закону N 2147-VIII, якщо не зазначено інше) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або ВеликоїПалати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається в касаційному порядку, суди встановили, що 22 вересня 2007 року КП "ВЖ РЕП N 14" видало ОСОБА_5 довідку N 1331 про склад сім'ї, відповідно до якої у квартирі АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності, зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Відомості про реєстрацію дитини у зазначеній квартирі в довідці N 1331 відсутні. ОСОБА_5 використав вищезазначену довідку при укладенні договору іпотеки між ним та АКІБ "УкрСиббанк" від 28 вересня 2007 року. Предметом цього договору є вищезазначена квартира. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України (у чинній редакції) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно- владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. КП "ВЖ РЕП N 14" є юридичною особою, комунальним підприємством, належить до комунальної власності територіальної громади м. Житомира, видами діяльності останнього є: роботи із завершення будівництва, технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, комплексне обслуговування об'єктів, загальне прибирання будинків, надання допоміжних комерційних послуг, вантажний автомобільний транспорт, збирання небезпечних відходів. При цьому, згідно із пунктом 2.1 статуту КП "ВЖ РЕП N 14" метою діяльності підприємства є одержання прибутку шляхом здійснення виробничої, торгівельної, посередницької та інших видів діяльності, виконання робіт і надання послуг. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 55 та частини першої статті 63 Господарського кодексу України, Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) комунальне підприємство, створене органом місцевого самоврядування, є господарською організацією, учасником господарських відносин, що діє на основі комунальної власності територіальної громади. Тобто відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України. За змістом пункту 18 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів Української PCP і Української Республіканської Ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року N 470, чинних на час виникнення спірних правовідносин, довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку видається організацією, яка здійснює експлуатацію жилого будинку, або громадянином, який має у приватній власності жилий будинок (частину будинку), квартиру. Типова форма довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку міститься у додатку N 2 до вказаних Правил. Спірні правовідносин між сторонами виникли з приводу надання особі комунальним підприємством довідки - побутового документа інформаційного характеру встановленої форми, за результатами збирання інформації на підставі даних про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб. Отже, вказаний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки за характером правовідносин і з урахуванням суб'єктивного складу сторін цей спір не є публічно-правовим. Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany), заява N 42527/98, § 44). За змістом частини третьої статті 124 Конституції України (у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року) юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 1 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач ОСОБА_3 звернулася до суду в інтересах ОСОБА_4 з позовом, предметом якого є дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про склад сім'ї та зареєстрованих осіб у житловому приміщенні. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що, на її думку, діями відповідача порушено майнові права її малолітньої (на час виникнення спірних правовідносин) доньки, а саме її право на користування житловим приміщенням. Разом з тим дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні незалежно від відомостей, які в ній зазначені, жодним чином не впливають на право користування дитиною житловим приміщенням та не перешкоджають здійсненню цього права, як і не свідчать про його виникнення чи припинення. Як установили суди, ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_5, тобто членом сім'ї власника житла - квартири АДРЕСА_1 (частина друга статті 64 та частина четверта статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР)). У члена сім'ї власника житла право на користування житлом виникає на підставі факту вселення як члена сім'ї (частина перша статті 156 ЖК УРСР). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Підстави припинення права користування житловим приміщенням також визначаються нормами чинного законодавства України, зокрема статтею 405 ЦК України. Таким чином, дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 не позбавляють ОСОБА_4 можливості здійснювати (реалізовувати) її право користування житловим приміщенням, а також не свідчать про невизнання чи оспорювання цього права. Окрім того, статтею 16 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абзац дванадцятий частини другої цієї статті). Спосіб захисту, обраний позивачем, не входить до загального переліку способів захисту цивільних прав та інтересів. Разом з тим визнання незаконними дій може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за правилами ЦПК України у тому випадку, якщо наслідком їх реалізації є виникнення чи порушення майнових прав. Довідка N 1331 від 22 вересня 2007 року не є актом правозастосування та має виключно інформативний характер, судовому оскарженню не підлягає. Відсутність регламентації права на звернення до суду з позовом про визнання дій комунального підприємства щодо видачі довідки про склад сім'ї або зареєстрованих осіб у національному праві є розумним обмеженням, оскільки чинне законодавство передбачає інші способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. Ураховуючи зазначене, Велика Палата вважає, що у позивача не виникло право на судовий захист у порядку цивільного судочинства, оскільки дії відповідача, що є предметом позову, не вливають на цивільні права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_3, а саме майнове право користування житловим приміщенням. Сама ж довідка про склад сім'ї, дії відповідача щодо видачі якої позивач просить визнати протиправними, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не підлягає оскарженню. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, про те що провадження у справі підлягає закриттю, однак з мотивів, наведених вище. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта цієї статті). Оскільки суд апеляційної інстанції постановив по суті правильне судове рішення, однак з порушенням норм процесуального права, яке полягає у віднесенні спору до юрисдикції адміністративного суду, касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину ухвали Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, виклавши її в редакції цієї постанови. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, з суттю якої погодилася й Велика Палата Верховного Суду, закрито провадження у справі, судові витрати, понесені позивачем, не підлягають розподілу між сторонами. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, в іншій частині цю ухвалу залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лященко Н.П. Повний текст постанови підписаний 18 грудня 2018 року.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 644/7422/16-ц Провадження N 14-363цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міська рада (далі - Харківська міськрада), Комунальне підприємство "Жилкомсервіс" (далі - КП "Жилкомсервіс"), Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради (далі - Управління КМП Харківської міськради), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги: ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року у складі судді Шевченка С.В. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року у складі колегії суддів Бурлаки І.В., Бровченка І.О., Хорошевського О.М. ; ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів Котелевець А.В., Піддубного Р.М., Швецової Л.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міськрада, КП "Жилкомсервіс", Управління КМП Харківської міськради, про визнання недійсною приватизації, визнання недійсним розпорядження про передачу у власність нерухомого майна, визнання недійсним свідоцтва про право власності, виключення інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зняття з реєстрації і виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Скорбач Яна Сергіївна (далі - приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я.С.), про захист права власності та визнання добросовісним набувачем, та УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 двокімнатної квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу зазначеної квартири ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я.С., зареєстрований в реєстрі за N 2296; зняти з реєстрації та виселити зі спірної квартири ОСОБА_6 Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 перебувала з ОСОБА_5 у шлюбі з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року, мають спільну дитину - сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 01 липня 1999 року Відкрите акціонерне товариство "Харківський тракторний завод" (далі - ВАТ "ХТЗ") та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та з 13 лютого 2001 року вона разом із сином зареєстровані у вказаній квартирі. Після розірвання шлюбу з 2004 року ОСОБА_5 чинив їм перешкоди у користуванні квартирою, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів з відповідними заявами. Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року їх визнано такими, що втратили право користування квартирою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. Вказали, що 09 червня 2016 року відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради прийнято рішення про зняття їх з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблено відповідну відмітку. На думку позивачів, зняття їх з реєстрації на підставі рішення суду, яке не набрало законної сили та не було чинним станом на 09 червня 2016 року, є грубим порушенням чинного законодавства. ОСОБА_5 незаконно приватизував спірну квартиру, про що свідчить розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу у власність двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та свідоцтво про право власності на нерухоме майно. 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, тобто під час розгляду цієї справи. Зазначили, що ОСОБА_5 надав неправдиві відомості нотаріусу та покупцю, оскільки, укладаючи з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу спірної квартири, він вказав, що відповідно до пункту 4 вказаного договору будь-яких судових спорів щодо квартири немає. Посилаючись на вказане, просили позов задовольнити. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову, у якій, посилаючись на те, що є ризик відчуження спірної квартири ОСОБА_6, просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 та заборонити державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо вказаної квартири. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6, та заборонено державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири. У липні 2017 року ОСОБА_6 звернулася до суду з зустрічним позовом, у якому просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1, придбаної на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_5, зареєстрованого приватним нотаріусом Харківського МНО Харківської області Скорбач Я.С. 19 листопада 2016 року за N 2296. Зустрічний позов мотивовано тим, що вона на законних підставах набула право власності на спірну квартиру. Відповідно до умов договору квартира належала продавцю ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого відділом приватизації житлового фонду майна Виконавчого комітету Харківської міськради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2 на підставі розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2. До укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_5 запевнив її в тому, що права третіх осіб щодо цієї квартири відсутні, і що вона не матиме жодних проблем та перешкод у володінні цим нерухомим майном. Вважає, що спірна квартира не вибувала із власності ОСОБА_3, оскільки вона ніколи не володіла нею. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5 недійсною. Скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Знято ОСОБА_6 з реєстрації та виселено з квартири АДРЕСА_1. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 незаконно позбавлені права на приватизацію спірної квартири, відчуження якої на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року відбулося без участі позивачів, які мають право на користування нею та не позбавлені права приватизації; розпоряджатися квартирою ОСОБА_5 права не мав. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду про передачу квартири у власність ОСОБА_5 та про виключення з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформації про реєстрацію права власності на спірне майно від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, суд зазначив, що вказане розпорядження носило разовий характер і було реалізоване шляхом видачі ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на приватизовану квартиру, а порядок скасування державної реєстрації речових прав встановлений законом. Також суд вважав відсутніми підстави для задоволення зустрічного позову. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року скасовано, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_3 про вжиття заходів забезпечення позову, апеляційний суд керувався тим, що суд вирішив питання про права та обов'язки власника житла - ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. Крім того, забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими вимогами. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками по суті вирішеного спору, вважав рішення суду таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнити. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_5 Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради (суб'єкта владних повноважень) від 02 лютого 2009 року N 766, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Заявник посилається на статтю 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції), згідно з якою не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. У квітні 2018 року ОСОБА_6 звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а її зустрічний позов задовольнити. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_6 На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_6 посилалася на те, що оскаржувані судові рішення не містять жодного висновку щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та не відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Вважає, що суд розглянув справу однобічно в інтересах позивачів без надання належної правової оцінки правовідносинам, які виникли між сторонами у справі. Зокрема, суди залишили поза увагою й належною правовою оцінкою заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова, яке набрало законної сили, про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою. Приватизація квартири відбулася після набрання законної сили вказаного рішення суду, а на момент укладення договору купівлі-продажу продавець мав зареєстроване право власності на цю квартиру, що перевірено нотаріусом під час посвідчення договору. Крім того, суди не зазначили в якій частині порушено норми чинного законодавства щодо недійсності приватизації. Визнаючи приватизацію недійсною, суд не дослідив питання про правові наслідки недійсності правочину, зокрема в частині повернення їй як добросовісному набувачу сплачених за квартиру грошових коштів. Вважає, що суд не надав оцінки та не з'ясував обставин справи у частині вирішення її зустрічного позову. Крім того, позивачі за первісним позовом не в повній мірі сплатили судовий збір, з приводу чого вона просила залишити їхній позов без розгляду, проте суди на це уваги не звернули, чим порушили норми процесуального права. Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 та 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 У червні 2018 року до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6, яку вони просили залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, які, як вони вважають, є законними та обґрунтованими. Також у червні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та залишити в силі ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_4 Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд помилково вважав, що накладення арешту на спірну квартиру є неспівмірним із заявленими вимогами. ОСОБА_6 на теперішній час вже відчужила спірну квартиру, а також подала позов до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів. Вважає, що апеляційний суд помилково скасував ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. У серпні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від ОСОБА_6 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, яку просила залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суди установили, що з 29 травня 1987 року по 09 липня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, мають сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 01 липня 1999 року ВАТ "ХТЗ" та ОСОБА_5 уклали договір найму житлового приміщення, а саме двокімнатної квартири загальною площею 53,4 кв. м, житловою площею 28,4 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Із 13 лютого 2001 року ОСОБА_3 разом із сином ОСОБА_4 зареєстровані у вказаній квартирі. Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано такими, що втратили право користування квартирою. 09 червня 2016 року Відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міськради знято ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання, про що в паспорті зроблені відповідні відмітки. 08 серпня 2016 року ОСОБА_5 приватизував спірну квартиру. 19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу зазначеної квартири, власником якої стала ОСОБА_6 Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. Станом на 27 грудня 2016 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Під час розгляду справи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пояснили, що іншого житла, крім цього, вони не мають. Отже, за захистом свого права вони звернулися до суду з цим позовом, у якому просили: визнати недійсною приватизацію ОСОБА_5 спірної квартири; визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міськради від 08 серпня 2016 року N 875-Ц2 про передачу зазначеного нерухомого майна ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Харківської міської ради 08 серпня 2016 року, реєстраційний N 7-16-320125-Ц2, на ім'я ОСОБА_5; виключити з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно інформацію від 04 жовтня 2016 року за N 16773178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1047747363101; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Скорбач Я.С., зареєстрований в реєстрі за N 2296; зняти з реєстрації та виселити з указаної квартири ОСОБА_6 Суд першої інстанції задовольнив указаний позов частково, а саме: визнав недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; скасував свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6; зняв ОСОБА_6 з реєстрації та виселив з указаної квартири; у задоволенні іншої частини вимог відмовив. Одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_5 є те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видано на підставі розпорядження Управління КМП Харківської міськради як суб'єкта владних повноважень, то цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції"). Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи місцевим судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакціївід 03 жовтня 2017 року. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Поданий ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позов обґрунтовано нормами, зокрема, Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), оскільки, на думку позивачів, порушено їхні житлові права внаслідок незаконної приватизації та подальшого відчуження квартири, право користування якою вони на час її приватизації ОСОБА_5 не втратили. Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 1, частини першої статті 5, статті 8 Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації. Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом N 2482-XII. Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову. Метою пред'явленого позову у справі, що розглядається, є саме захист житлових прав фізичних осіб; відносини з приводу приватизації наймачем квартири державного житлового фонду, внаслідок чого йому як власнику видано свідоцтво про право власності на цю квартиру, є приватноправовими та підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Отже, спірні правовідносини є відносинами з передачі квартири з державної власності у приватну власність, результатом чого є набуття у приватну власність об'єкта нерухомого майна. З огляду на викладене, спір, який виник між сторонами у справі, належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_5 у цій частині є помилковими, не відповідають вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 2, 17 КАС України з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла. У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства. У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. За приписами норм Закону N 2482-XII наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації. До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло (частина перша статті 5 Закону N 2482-XII). Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку (частина друга статті 8 Закону N 2482-XII). Відповідно до положень пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї. Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в місцевому суді) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у вказаній редакції), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У статті 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства значаться: справедливість, добросовісність та розумність. Разом з тим відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в місцевому суді) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що метою цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судами встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 протягом тривалого часу існують спори щодо визнання ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, і за зустрічними позовами ОСОБА_3 про визначення порядку користування квартирою. Суди відмовляли у первісному та зустрічному позовах, визнаючи відсутність у квартирі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з поважних причин та неможливість визначити порядок користування квартирою з дотриманням прав усіх наймачів. На час приватизації ОСОБА_5 квартири та видання 08 серпня 2016 року відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міськради було чинним рішення суду про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, що стало підставою для зняття їх з реєстрації в ній, внаслідок чого ОСОБА_5 одноосібно набув у власність у порядку приватизації зазначену квартиру. Однак у подальшому це рішення суду скасовано судом апеляційної інстанції і в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, відмовлено. Приватизувавши це нерухоме майно, ОСОБА_5 відчужив його ОСОБА_6 за оспорюваним договором купівлі-продажу. На час укладення договору купівлі-продажу квартири у провадженні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з 15 вересня 2016 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Харківської міськради про встановлення порядку користування квартирою та зобов'язання укласти окремий договір найму. Крім того, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року, заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року скасовано, у позові ОСОБА_5 відмовлено. Указаним рішенням суду від 15 березня 2017 року встановлено, що станом на 08 серпня 2016 року була відсутня підстава для приватизації квартири лише ОСОБА_5, оскільки скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує. Враховуючи, що ОСОБА_5 незаконно одноосібно приватизував квартиру, то він не мав права розпоряджатися нею, тобто укладати договір купівлі-продажу. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, суди зробили законні й обґрунтовані висновки, що приватизація ОСОБА_5 спірної квартири проводилася без згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які мали право користування нею, тому порушено їхні права на приватизацію житла в силу Закону N 2482-XII. Також суди правильно вважали, що відчуження ОСОБА_5 вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року без участі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які не лише мали право користування цим житловим приміщенням, але і не позбавлені права на її приватизацію, є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним згідно з вимогами частини першої статті 203, частин першої і третьої статті 215 ЦК України, і скасування державної реєстрації прав на квартиру за ОСОБА_6 відповідно до вимог частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Крім того, суд зробив висновок, що у зв'язку з визнанням недійсним правочину, на підставі якого ОСОБА_6 набула право володіння і користування квартирою, вона підлягає виселенню зі спірного житла зі зняттям з реєстрації. Висновки судів про часткове задоволення первісного позову є законними та обґрунтованими, ухваленими з додержанням указаних засад цивільного законодавства та відповідають наведеним завданням цивільного судочинства, що стосується в тому числі й ефективного захисту порушених прав позивачів. Задовольнивши частково первісний позов, суд при цьому обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? приватний нотаріус Харківського МНО Скорбач Я.С., про захист права власності та визнання добросовісним набувачем. Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією. ЦК України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути усе, отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним. Поняття добросовісного набувача пов'язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Позивачі за основним позовом (ОСОБА_3 та ОСОБА_4) статусу власників щодо спірного майна не набули, а їх вимоги спрямовані на відновлення права користування спірним житлом. Зустрічний позов ОСОБА_6 заявлений до ОСОБА_3, позивача за основним позовом та ОСОБА_5, відповідача за основним позовом, має інший предмет, ніж заявлений у основному позові та фактично спрямований до власника майна, яким є Харківська міська рада, яка у справі є третьою особою і до якої жодні вимоги не заявлялися. Тому висновок суду про відмову у зустрічному позові є обґрунтованим. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на час укладення договору купівлі-продажу у суді перебувала справа за позовом ОСОБА_3 щодо спірної квартири. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам процесуального права щодо законності й обґрунтованості. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав і для скасування оскаржуваної ОСОБА_4 постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року, якою задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_6, скасовано ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову. Зокрема, апеляційний суд правильно керувався тим, що суд першої інстанції, задовольнивши заяву ОСОБА_3 і наклавши арешт на спірну квартиру, що належить ОСОБА_6, та заборонивши державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав щодо цієї квартири, вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_6, яка станом на час постановлення судом першої інстанції ухвали не була залучена до участі у справі. При цьому апеляційний суд обґрунтовано вважав, що забезпечення позову шляхом накладення арешту є неспівмірним із заявленими позовними вимогами. Наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального та матеріального права. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення касаційних скарг без задоволення та без змін оскаржуваних судових рішень. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скаргиОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2017 року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та 13 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 826/8687/16 Провадження N 11-1152апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, до Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_10, апелянт - ОСОБА_11, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_8 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року (судді Земляна Г.В., Файдюк В.В., Лічевецький І.О.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У червні 2016 року ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати протиправними та незаконними дії начальника Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - Відділ ДМСУ) Осєчкіна В.М. щодо зняття ОСОБА_9 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2; зобов'язати Відділ ДМСУ скасувати рішення про зняття ОСОБА_9 з реєстрації вказаного місця проживання та поновити реєстраційний облік за вказаною адресою ОСОБА_8 та ОСОБА_9 2. Позов мотивовано тим, що зняття з реєстрації місця проживання в квартирі малолітньої дитини - ОСОБА_9 здійснено всупереч вимогам чинного законодавства без згоди батьків та органу опіки і піклування. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 26 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року, провадження в адміністративній справі закрив. 4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2017 року судові рішення попередніх судів скасував, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду. 5. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 22 грудня 2017 року позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії Відділу ДМСУ щодо зняття ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2, і зобов'язав Солом'янську районну в м. Києві державну адміністрацію поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 за вказаною адресою. 6. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 05 червня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року скасував, провадження у справі закрив. 7. Судове рішення мотивовано тим, що спір у цій справі стосується права позивача на користування та розпорядження майном - квартирою за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, та випливає із цивільно-правових угод (договорів іпотеки та купівлі-продажу вказаної квартири). Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 8. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_8 подав касаційну скаргу, у якій посилається на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права з огляду на те, що предметом спору у цій справі є протиправні, на думку позивача, дії суб'єкта владних повноважень при прийнятті ним оскаржуваного рішення. 9. У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 грудня 2017 року. 10. Як на довід позивач вказує, зокрема, що позиція апеляційного суду про те, що цей спір не належить до адміністративної юрисдикції, є помилковою. Рух касаційної скарги 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 червня 2018 року відкрив провадження у цій справі, а ухвалою від 14 вересня 2018 року призначив її до розгляду. 12. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 вересня 2018 року справу за позовом ОСОБА_8, який діє в інтересах ОСОБА_9, до Відділу ДМСУ, Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_10, апелянт - ОСОБА_11, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила її до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 14. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених в касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 15. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_10 просить оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін. 16. У запереченні на цей відзив ОСОБА_8 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Установлені судами обставини справи 17. 08 липня 2014 року ОСОБА_8 і його неповнолітній син - ОСОБА_9 на підставі заяви про реєстрацію місця проживання та доданих до неї документів (договір дарування квартири від 26 вересня 2007 року ВТМ N 726617) були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2. 18. У грудні 2015 року позивачу стало відомо про зняття його і сина з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, у зв'язку з чим 18 грудня 2015 він звернувся до Відділу ДМСУ із заявою, у якій просив повідомити про підстави зняття з реєстрації. Листом від 23 грудня 2015 N 10/к-851 позивача повідомлено про те, що він із сином були зняті з реєстрації місця проживання 03 грудня 2015 згідно із заявою нового власника квартири ОСОБА_10 19. Вважаючи, що діями ВідділуДМСУяк суб'єкта владних повноважень були порушені його права та права його неповнолітнього сина, позивач звернувся з цим позовом до суду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 20. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 21. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 22. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 24. У частині першій статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 25. У касаційній скарзі ОСОБА_8 зазначає, зокрема, що спір у справі є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізує у спірних правовідносинах владні управлінські функції, тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, не ґрунтується на положеннях чинного законодавства. 26. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявлені позивачем вимоги пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому мають розглядатися судами за нормами ЦПК. 27. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами позивача про помилковість висновку апеляційного суду щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів. 28. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 29. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 30. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. 31. На думку Великої Палати Верховного Суду, спірні правовідносини пов'язані з правом користування та розпорядження майном, а саме квартирою АДРЕСА_2. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були зняті з реєстрації місця проживання у зв'язку з набуттям ОСОБА_10 права власності на спірну квартиру в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, предметом спірних правовідносин є майнові права на зазначену квартиру, вимоги ж до Департаменту Державної міграційної служби України в м. Києві є похідними від них. Таким чином, спір має приватноправовий характер та підлягає розгляду за правилами ЦПК. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 32. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 337/2535/17. 33. Водночас викладений у цій справі висновок Великої Палати Верховного Суду відрізняється від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 30 червня 2015 року та 01 березня 2016 року у справах N 21-1438а15 та N 825/1335/13-а відповідно, щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб про визнання протиправними дій щодо зняття з реєстрації місця проживання. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відступає від правових висновків, викладених у зазначених постановах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 34. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. 35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 36. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Висновки щодо розподілу судових витрат 37. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 38. Ураховуючи наведене, підстав для зміни розподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2018 року м. Київ Справа N 1326/1314/2012 Провадження N 14-358звц18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасників справи: представник позивача - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, представник відповідача - ОСОБА_5, розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року в складі колегії суддів Федоришина А.В., Берези В.І., Штефаніци Ю.Г. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року в складі колегії суддів Гримич М.К., Висоцької В.С., Умнової О.В. у цивільній справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (далі - Національна академія) до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третіособи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 20 серпня 2001 року керівництво академії у тимчасове користування відповідачам надало кімнату АДРЕСА_1. Спеціальний ордер для вселення, передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) відповідачам не видавався, договір найму житлового приміщення з ними не укладався, відповідачі у трудових відносинах з Національною академією не перебувають, у зв'язку із чим прокурор просив виселити ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року в задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі законно набули право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою ОСОБА_9 З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей і на те, що на момент розгляду справи ОСОБА_7 була неповнолітньою, відповідачів не можна було виселити з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року апеляційну скаргу Національної академії задоволено частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року скасовано і позов військового прокурора Львівського гарнізону задоволено. Виселено ОСОБА_9, ОСОБА_4., ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у матеріалах справи відсутні дані про прийняття компетентними органами рішення про надання відповідачам житла у гуртожитку і сторони цього факту не заперечували. Вселення сім'ї ОСОБА_9 до гуртожитку без прийняття такого рішення і спеціального ордера, хоч і на підставі погодження з командуванням військової установи, не породжує у них правових гарантій на користування житлом у гуртожитку, як це передбачено ЖК УРСР і Законом України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" для осіб, які на відповідній правовій підставі займають таке житло. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми статті 132 ЖК УРСР та Закону України від 04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" про заборону виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки таке право пов'язане з правомірним проживанням у гуртожитку та користуванням ним. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин і з урахуванням зібраних доказів зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про задоволення позову. 02 серпня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заяваОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку із встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, заявники посилаються на рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", ухвалене за результатами розгляду їх заяви N 17365/14. Заявники просили скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення, заявники зазначали, що рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9 проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 17365/14, поданої ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 1326/1314/2012. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року Міністерство юстиції України 27 серпня 2018 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", якенабуло статусу остаточного. 11 вересня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання за підписом начальника Національної академії про залишення без задоволення заяви відповідачів та про розгляд справи за відсутності представника Національної академії. 21 вересня 2018 року військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до Великої Палати Верховного Суду з відзивом на заяву про перегляд судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, у якому просив залишити рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій без змін. Позиція Великої Палати Верхового Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою-п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази. При зверненні із заявою ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи, або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18. У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятними скарги ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції відносно них (заяву у частині скарг, поданих ОСОБА_9, вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 37 Конвенції). Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 Рішення зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункт 44, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, підпункт "?" пункту 148 та пункт 155). У своєму Рішенні ЄСПЛ констатував, що рішення про оскаржуване виселення ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином. ЄСПЛ із цього приводу визнав, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві (пункти 28, 29 рішення). Разом з тим ЄСПЛ у пунктах 31-33 Рішення зазначив, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. Коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, не було розглянуто, зокрема, питання про те, що з моменту вселення відповідачів до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років, заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою. Як зазначив ЄСПЛ, підхід, застосований національним судами сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників (див., наприклад, рішення від 24 квітня 2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява N 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07,пункт 156). Із цього приводу ЄСПЛ звернув увагу на аргумент Уряду України, що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця ОСОБА_9, та що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. ЄСПЛ готовий був визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності, проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду України з цього приводу були відхилені (абзац 2 пункту 33 рішення). ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункт 35 Рішення). У пункті 44 Рішення ЄСПЛ зазначив, що заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, тому в нього немає підстав щось присуджувати. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо користування заявниками спірним житловим приміщенням, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усі доводи, що спричинило порушення прав заявників. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який наділений повноваженнями відповідно до статті 376 ЦПК України, оскільки саме судом апеляційної інстанції були допущені порушення щодо дослідження аргументів, викладених в апеляційній скарзі з урахуванням принципів законності, необхідності обмежень у демократичному суспільстві та пропорційності. Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 303/1565/14-ц провадження № 61-13857св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Леска В. В., Бондар О. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 15 липня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKHVGK00000066 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 161,10 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 03 березня 2014 року в неї утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро; заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро; заборгованість за комісією - 6 547,01 євро; заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказаний житловий будинок шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказаному житловому будинку. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2014 року залучено чоловіка відповідача ОСОБА_2 до участі в справі як третю особу, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов'язки щодо однієї із сторін. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є постійним місцем проживання відповідача, його загальна площа становить 161,10 кв. м, тому відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на це житло не може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, що еквівалентно 2 038 479 грн 02 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованості за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованості за комісією - 6547,01 євро, заборгованості за пенею - 49 584,23 євро, звернено стягнення на належний ОСОБА_1 будинок загальною площею 161,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу цього предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 15 липня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 8 160 грн 60 коп. судового збору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 292 грн 32 коп. судового збору. Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не припиняє зобов'язальних правовідносин, дію договору іпотеки та сам по собі не є перешкодою для задоволення відповідного позову. Проте у період дії цього Закону не застосовується примусове стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки, якщо мають місце умови, що визначені законом. Місцевий суд не з'ясовував обставин, необхідних для застосування мораторію, і виходив лише з площі житлового будинку. Наявність чи відсутність відповідних умов, з якими пов'язується можливість реального виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, може встановлюватися і на стадії виконання рішення суду, боржник не позбавлений права і можливості діяти у виконавчому провадженні, за наявності для того підстав, у спосіб, передбачений, зокрема статтею 373 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні норм матеріального права і необґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи банку в задоволенні позову про виселення ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що передане в іпотеку майно було придбано не за рахунок одержаних у кредит коштів. 15 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у мотивувальній частині рішення послався на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та зазначив, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню під час дії цього Закону, однак у резолютивній частині рішення не застосував вказані норми права. Обраний позивачем спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки не містить передбаченого законодавством конкретного способу реалізації предмета іпотеки, оскільки укладення договору купівлі-продажу є лише наслідком застосування певного способу (проведення прилюдних торгів або продаж третім особам), а зазначення у рішення суду про укладення договору купівлі-продажу в будь-який спосіб взагалі позбавляє відповідача можливості контролю за дотриманням усіх передбачених законодавством процедур щодо реалізації іпотечного майна. Такий спосіб реалізації предмета іпотеки не відповідає конкретним способам звернення стягнення на нього, передбачених Законом України «Про іпотеку». Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не взяв до уваги рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська 07 лютого 2012 року, яким вже було стягнуто з неї на користь банку заборгованість за Кредитним договором. 18 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про витребування довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, не надали відповідачу інше постійне житло і саме на цій підставі відмовили банку в задоволенні позовних вимог про її виселення, не врахували, що невиконання вимог щодо надання іншого житла покладено саме на суд. Невиконання судами таких вимог не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 березня 2018 року справу № 303/1565/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційні скарги. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають. Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Встановлено, що 15 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого у неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 03 березня 2014 року склала 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованість за комісією - 6 547,01 євро, заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем і виселити ОСОБА_1 із спірного житлового будинку. Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про їх задоволення, апеляційний суд виходив з того, що право кредитора-іпотекодержателя отримати задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки та його продажу від імені іпотекодавця випливає із закону та умов, обов'язкових для сторін договорів (пункт 2.3 Кредитного договору та пункти 15.7-15.10, 21, 22, 26 договору іпотеки) і ніким не заперечується як таке. Однак із вказаними висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частинами першою, п'ятою, дев'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку»визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У розділі другому глави другої цього Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем. Положення наведених вище нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавця. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців). Правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц. Враховуючи наведене, вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання йому права на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будинку будь-яким способом з іншою особою - покупцем, суперечать закону та умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню. Позовні вимоги про виселення є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги вони також не можуть бути задоволені. Рішення місцевого суду про відмову в позові з наведених у ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених у цій постанові. Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За правилами статті 141 ЦПК України з позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 219 грн 24 коп. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 219 грн (три тисячі двісті дев'ятнадцять) гривень 24 копійки судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77653796

Добрый день, может такая тема уже есть на форуме, если можно- ткните носом)) Есть квартира, приватизированная примерно лет 15 назад, на 5 человек. Собственник квартиры и остальные жильцы хотят одного выписать и лишить его приватизации.( человек издеваеться над стариками и реально не дает им спокойно жить) Возможно ли это без его согласия? Второй вариант -продать квартиру. Нужно ли согласие этого человека. Готовы выплатить ему его долю, но он не хочет переезжать. Наши юристы сказали, что только через суд, надо подавать на него,что он издеваеться над людьми, искать свидетелей и т.д... старики на это не пойдут. Спасибо за помощь.

Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 653/1096/16-ц Провадження N 14-181 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво" (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л.П., Базіль Л.В. та Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: Генічеська міська рада, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку. 2. Позовні вимоги мотивовані такими обставинами: 2.1. Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради. 2.2. 24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення N 74 "Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1", яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1", що у подальшому було перейменоване на "Міське житлове будівництво". 2.3. На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року N 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання. 2.4. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства. 2.5. Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. 4. Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу. 5. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові. 8. Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення. 12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення. 13. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі N 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі N 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі N 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі N 450/978/13-ц. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав". 15. Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири. (2) Доводи інших учасників справи 16. У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. 17. Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог. 18. Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення 19. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року N 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи. 21. Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення", службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори. 22. Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року N 26/03 "Про прийняття на роботу ОСОБА_3" призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи. 23. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК). 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м ОСОБА_3, про що було складено протокол N 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року N 101 "Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1" затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення N 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3 25. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК). 26. Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього. 27. У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням N 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін. 28. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. 29. Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. 30. Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року N 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення. 31. Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення. 32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 33. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). 34. Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. 35. Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність. 36. Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла. 37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. 39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. 40. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. 41. Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права. 42. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. 44. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння. 45. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог. 46. Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 47. Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами. 48. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав"). 49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. 50. Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла. 51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. 52. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 53. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. (1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення 54. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 55. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 56. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82). 57. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. 58. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві". 59. Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43). 60. Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування. 61. Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. 62. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. 63. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява N 18986/06, § 71). 64. Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява N 20082/02, § 56). 65. Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. 66. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. 67. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. 68. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60-63). 69. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110). 70. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14. 71. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 72. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 73. Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді. 74. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 75. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 76. Під час судового розгляду справи ОСОБА_4 просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати. 77. Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 6-115 цс 13). 78. Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4 (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою. 80. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 81. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 82. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 83. Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 84. Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 85. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 86. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 87. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 88. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України). 89. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). 90. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК). 91. Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно. 92. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 93. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК). 94. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. 95. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 96. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 97. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 98. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генічеської міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 337/2535/2017 Провадження N 14-130цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_14 на ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя (суддя Мурашова Н.А.) від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області (судді Подліянова Г.С., Дашковська А.В., Кримська О.М.) від 20 грудня 2017 року у цивільній справі за позовом позовом ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, про визнання незаконною та скасування (зняття) реєстрації місця проживання і ВСТАНОВИЛА: У липні 2017 року ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, звернулася з позовом до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, в якому просила: визнати незаконною реєстрацію місця проживання ОСОБА_17 та ОСОБА_18 у квартирі АДРЕСА_1; зобов'язати Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради скасувати (зняти) реєстрацію їх місця проживання. Позовну заяву позивачка мотивує тим, що рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 23 грудня 2015 року у справі N 337/1025/15-ц, яке набрало законної сили 16 березня 2016 року, з її колишнього чоловіка - ОСОБА_16 стягнуто на її користь компенсацію вартості реалізованих транспортних засобів у розмірі 509 тис. 343 грн. на підставі якого 30 березня 2016 року суд видав виконавчий лист. У межах виконавчого провадження встановлено, що за ОСОБА_16 зареєстрована лише квартира АДРЕСА_1, яка була описана та арештована державним виконавцем з метою задоволення вимог стягувача. Окрім того, ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2015 року у справі N 337/1025/15-ц на зазначену квартиру було накладено арешт. У подальшому було виявлено, що 30 березня 2016 року ОСОБА_16 зареєстрував у вказаній квартирі ОСОБА_17 та малолітню ОСОБА_18, хоча вони не перебувають у родинних стосунках. На думку позивачки, такі дії ОСОБА_16 вчинив умисно з єдиною метою - створити перешкоди для реалізації зазначеної квартири, яка може відбутися під час здійснення виконавчого провадження. Позивачка вважає такі дії ОСОБА_16 неправомірними, тому звернулася до суду за захистом своїх порушених прав. Ухвалою Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, про визнання незаконною та скасування (зняття) реєстрації місця проживання на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії). Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що вирішення спору в цій справі належить до компетенції адміністративних судів. Зокрема, суди зазначили, що реєстрація місця проживання та її зняття є наслідком вчинення відповідної дії органом реєстрації - Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради, який є суб'єктом владних повноважень. Тому, враховуючи характер спірних правовідносин та суб'єктний склад, суд вважав, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У січні 2018 року ОСОБА_14 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позов ОСОБА_14 не носить публічно-правового характеру, оскільки спірні правовідносини виникли між сторонами у зв'язку з неправомірними діями відповідачів - фізичних осіб, вимоги ж до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради пред'явлено виключно з тих підстав, що зняття з реєстрації місця проживання відповідачів ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, - це обов'язок зазначеного органу, покладений на нього законом. Позивачка вважає, що спірні правовідносини є приватноправовими та підлягають розгляду за правилами ЦПК України. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 05 березня 2018 року справу призначено до розгляду. 15 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_16, у якому відповідач просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Відзив ОСОБА_16 мотивував тим, що 28 грудня 2017 року позивачка звернулася до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, треті особи, які не заявляють позовних вимог на предмет спору: ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, у якому просила суд: визнати протиправними дії Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради з реєстрації у березні 2016 року місця проживання ОСОБА_17 та ОСОБА_18 у квартирі АДРЕСА_1; зобов'язати Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради зняти реєстрацію місця проживання ОСОБА_17, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квартирі АДРЕСА_1. 22 січня 2018 року ухвалою судді Запорізького окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі N 808/4190/17 за вказаним позовом, що, на думку ОСОБА_16, спростовує твердження сторони позивача, про те, що спір у цій справі не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідачами у справі є фізичні особи, а не суб'єкти владних повноважень. ОСОБА_16 вважає, що наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, уже оцінених судами попередніх інстанцій. Також зазначає, що реєстрація ОСОБА_17 та ОСОБА_18 здійснювалася не Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради, а Хортицьким районним відділом у місті Запоріжжі, у зв'язку із чим Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради не може бути належним відповідачем у справі. 21 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_14 Відзив мотивовано тим, що наведені в касаційній скарзі доводи втратили свою актуальність, оскільки позивачка на час розгляду касаційної скарги звернулася до Запорізького окружного адміністративного суду з аналогічними позовними вимогами. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження у справі, керувався тим, що позовні вимоги ОСОБА_14, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_15 стосуються питань реалізації суб'єктом владних повноважень своїх функцій. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України; у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої цієї статті). Аналогічна норма закріплена й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України, у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII). Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України, у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII). Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Разом з тим участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_14 вбачається, що спірні правовідносини стосуються права користування та розпорядження майном, а саме квартирою АДРЕСА_1, що належить відповідачу ОСОБА_16 Позивачка оскаржує дії ОСОБА_16 спрямовані на надання права реєстрації місця проживання та права користування зазначеною квартирою ОСОБА_17, ОСОБА_18, оскільки вважає їх незаконними у зв'язку з тим, що ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2015 року на зазначену квартиру було накладено арешт з метою забезпечення виконання рішення суду у справі N 337/1025/15-ц. Отже, предметом спірних правовідносин є майнові права на квартиру АДРЕСА_1, вимоги ж до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради є похідними від них. Таким чином, спір має приватноправовий характер та підлягає розгляду за правилами ЦПК України. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії, дійшов помилкових висновків, що спір у справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_14 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_14 задовольнити. Ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв

Державний герб України Постанова Іменем України 06 березня 2018 року місто Київ справа № 303/1590/15-ц провадження № 61-9284св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області у складі судді Слюсарчука В. В. від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Мацунича М. В., Панька В. Ф. від 11 травня 2016 року, В С Т А Н О В И В : У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом, просило виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших осіб із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки. Позивач на обґрунтування заявлених вимог навів такі доводи: між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 03 квітня 2006 року укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, того ж дня, сторони уклали іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_4 передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 Позичальник належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, тому заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року звернуто стягнення на згаданий житловий будинок. Позивач у якості підстави позову посилався на правила статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, вказуючи, що звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх його мешканців. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року позов задоволено частково, виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим. Також позивачем не доведено факт вручення вимоги кредитора про добровільне виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_7, що є підставою для відмови в задоволенні позову до цих відповідачів. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції обґрунтовувалася тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Місцевий суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, тому підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. Відповідача ОСОБА_4 виселено зі спірного будинку на підставі іншого судового рішення, підстави для повторного виселення не встановлено. Заявник, ПАТ КБ «ПриватБанк», не погодившись з ухваленими судовими рішеннями, 01 червня 2016 року подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з вимогою про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема зазначено, що суд при вирішенні справи зобов'язаний був застосувати норми Закону України «Про іпотеку», які є спеціальними та пріоритетними. Заявник вказує, що судам належало з'ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Також судами не надано правової оцінки тим обставинам, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки. Заявник наполягав на тому, що саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов'язок чинним законодавством не покладено на ПАТ КБ «ПриватБанк». Відзив на касаційну скаргу відповідачами не подано. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 07 липня 2016 року відкрив у справі касаційне провадження, ухвалою від 08 листопада 2017 року справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення призначив до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У підпункті 4 пункту 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження 19 лютого 2018 року передано до Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. Зобов'язання з надання кредиту ОСОБА_4 виконано банком 05 квітня 2006 року в розмірі 30 000, 00 доларів США. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за укладеним кредитним договором, того ж дня, між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за умовами якого боржник передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 що належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка не погашена. Заочним рішенням Мукачівського районного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року частково задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, будинок, загальною площею 176,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом надання права ПАТ КБ «ПриватБанк» продати предмет іпотеки будь-якій особі в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Зважаючи на встановлені обставини, суд касаційної інстанції зробив висновок, що судами першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про виселення мешканців будинку з наданням їм іншого житла, неправильно застосовано норми матеріального права й невірно вирішено спір. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Спеціальним правилом, яким визначається порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення. У частині третій статті 109 цього Кодексу урегульовано порядок виселення осіб. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, у частині другій статті 109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так й статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло має бути визначено в рішенні суду. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір; того ж дня між банком та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за яким останній передав кредитору у заставу будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року. Тобто придбання житла відбулося до укладання кредитного договору, договору іпотеки, а також до фактичного отримання позичальником 05 квітня 2006 року кредитних коштів. Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, незазначення позивачем іншого постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Наведене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Посилання скаржника на пріоритетність положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» перед положеннями статті 109 ЖК Української РСР є необґрунтованими, оскільки при вирішенні питання щодо виселення на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК Української РСР. Такі ж правові висновки зробив Верховний Суд України у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Встановивши у справі, яка переглядається, те, що в іпотеку передано будинок, придбаний не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, суди зробили помилковий висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із згаданого будинку без визначення іншого житлового приміщення, в яке має бути здійснено таке виселення. Щодо доводів касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні Верховний Суд зробив висновок, що відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Зі змісту зазначених норм права випливає, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Таким чином, доводи касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні, є обґрунтованими, оскільки виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Проте, ці доводи заявника не впливають на висновок суду касаційної інстанції з огляду на безпідставність рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткового задоволення позову. Посилання на те, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_8 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки, не є підставою для недотримання позивачем вимог статті 40 Закону України «Про іпотеку». У цьому випадку вимога про добровільне звільнення предмета іпотеки повинна бути направлена кожному відповідачу, про виселення якого просить позивач. Доводи касаційної скарги в частині посилань заявника на те, що місцевий суд зобов'язаний був з'ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у випадку виселення та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання, не ґрунтуються на вимогах закону, наведене не є обов'язком місцевого суду при вирішенні спору. Посилання у касаційній скарзі на те, що суд не перевірив наявність іншого житла у відповідачів Верховний Суд відхиляє як безпідставне, оскільки частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, позовні вимоги мають бути належним чином сформульовані та доведені саме позивачем, судом цивільні справи розглядаються в межах заявлених позовних вимог, а тому саме позивач у позові мав визначити те інше житлове приміщення, в яке підлягали виселенню відповідачі. Саме в цьому Верховний Суд визнає реалізацію законодавчих гарантій дотримання прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, у зв'язку з фінансовою кризою на ринку іпотечного кредитування, що запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг». Верховний Суд у визначенні справедливого рішення у цій справі керується статтею 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи повною мірою не виконали завдання цивільного судочинства, метою якого є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Враховуючи наведене, встановивши неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд має вийти за межі доводів касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно з якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В такому рішенні Верховний Суд керується тим, що встановлено істотне порушення при застосуванні норм матеріального права, зокрема судами першої та апеляційної інстанцій виселено мешканців спірного будинку, придбаного не за кредитні кошти, без визначення іншого постійного житла, в яке й має бути виселено відповідачів. Судами попередніх інстанцій порушено імперативний припис статті 109 ЖК УРСР, що свідчить про недотримання державних гарантій прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, в умовах фінансової кризи в Україні. Оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, а також спрямовані на зміну проведеної судами оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене, зважаючи на встановлені судами обставини, Верховний Суд задовольняє касаційну скаргу частково та відмовляє у задоволенні позову повністю. Таке рішення не позбавляє позивача права звернутися до суду з позовними вимогами, сформульованими відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК УРСР. Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72670462

Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа N 496/387/14-ц провадження N 61-2714св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя - доповідач), Черняк Ю.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", відповідачі - ОСОБА_3, Державна реєстраційна служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Таварткіладзе О.М., Бабія А.П., Кравця Ю.І., від 02 червня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 12 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі -АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на споживчі потреби у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 16 % річних та кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок, загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться по АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаними договорами кредиту та іпотеки. В результаті неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором утворилась заборгованість, що станом на 26 червня 2013 року становила 74 439,96 доларів США, еквівалент суми у національній валюті 594 998,59 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 43 392 долари США, що еквівалентно 346 832,26 грн та заборгованості за відсотками - 31 047,96 доларів США, що еквівалентно 248 166,34 грн. Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, у рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ "Дельта Банк" на земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за вищевказаною адресою, припинити право власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно, припинити право користування вказаним житловим приміщенням усіх мешканців, які проживають та зареєстровані у будинку за зазначеною адресою, та виселити останніх. Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області у складі судді Пендюри Л.О. від 29 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кредит отримано в іноземній валюті, і тому нерухоме майно, передане в забезпечення такого кредиту, у відповідності Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року N 1304-VII, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника). Крім того, не підлягають задоволенню і вимоги іпотекодавця про виселення. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк". В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, на суму 74 439,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 594 998,59 грн. з яких: 43 392 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 346 832,26 грн - заборгованість по кредиту та 31 047,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 248 166,34 грн - заборгованість по процентах, відповідно до умов іпотечного договору від 12 вересня 2008 року звернуто стягнення на предмети іпотеки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме: на земельну ділянку площею 0,2499 га., яка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого відділом земельних ресурсів у Біляївському районі Головного управління земельних ресурсів в Одеській області на підставі рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 157-V від 29 березня 2007 року та рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 198-V від 30 серпня 2007 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди 06 червня 2008 року за N 01.08.516.00080; житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, який належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 01 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., реєстровий номер 3244, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів N 2960140 згідно з витягом з Державного реєстру правочинів N 6084588 від 01 вересня 2006 року, наданого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Галайко О.Д., загальна ринкова вартість яких станом на 04 травня 2016 року, відповідно до висновку суб'єкта оціночної діяльності, становить 483 505,00 грн (296237 + 187268) шляхом передачі ПАТ "Дельта Банк" предметів іпотеки (земельної ділянки та житлового будинку) у власність та визнання за ним права власності на вказані предмети іпотеки. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Припинено право власності, в тому числі право володіння, користування та розпорядження ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. В решті вимог - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово звертати стягнення на майно (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пункту 4 протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний закон зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, той не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. У липні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року та залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку". Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. При вирішенні даної категорії справ судами слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частинна рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку". Матеріали справи не містять окремих договорів, які б врегулювали питання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. За таких обставин у позивача взагалі відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний ним спосіб, тобто апеляційний суд прийняв рішення у порушення статті 37 Закону України "Про іпотеку". 10 жовтня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі. У листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПАТ "Дельта Банк" було подано заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3 У поданих запереченнях позивач посилається на те, що відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки, який було укладено між сторонами спору, банк має право на звернення стягнення за рішенням суду. Із урахуванням положень статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке виступає предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення основного зобов'язання. Таким чином, не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, обраний позивачем, і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до пункту 4 частини першої розділу XIII Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеними вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до умов кредитного договору від 12 вересня 2008 року, укладеного між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США на умовах сплати 16 % річних і кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 12 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого, остання передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Договором від 23 лютого 2009 року внесені зміни у деякі умови іпотечного договору від 12 вересня 2008 року щодо умов оплати та строку виконання основного зобов'язання. Договір підписаний АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 й посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області 23 лютого 2009 року (т. 1 а. с. 35-36). 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, в тому числі й кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 та укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 для його забезпечення договором іпотеки від 12 вересня 2008 року. З договору купівлі-продажу та акта прийому-передачі від 12 січня 2012 року вбачається, що ПАТ "УкрСиббанк" продано ПАТ "Дельта Банк" право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки. Законом України "Про іпотеку" передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Пунктом 4.4 вищезазначеного іпотечного договору визначено, що звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 5 договору іпотеки), яке передбачає звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку (а. с. 32). Сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. Щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18 дійшла наступного правого висновку. У статті 12 Закону України "Про іпотеку" визначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Таким чином, чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки набутого в позасудовому порядку. Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Із урахуванням наведеного, апеляційний суд у порушення вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на момент розгляду апеляційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. У відповідності до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Мотивувальна частина Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Керуючись статтями 402, 409, 412, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року скасувати. Мотивувальну частину рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року змінити в частині правових підстав відмови у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства "Дельта Банк". В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді О.В. Білоконь Є.В. Синельников Ю.В. Черняк С.Ф. Хопта

Добрий день, уважаемие Господа Юристи! Имела возможность убедиться, что здесь масса опитних грамотних людей! Заранее простите мою украинскую клавіатуру.. и так о ситуации.. жил у меня отец, била у него комната в обмежитии , прописан он там бил один. Получал ее корумпованим путем , будем називать вещи своими именами, в жеке никогда не работал , купил ее в свое время за 2 тис уе. Имелся постоянний ордер. В данний момент вопрос такой - отец 2 мес.назад скоропостижно скончался. Комната стала как би в подвешеном состоянии. Ордер бил на него, прописан бил он один. Теперь его не стало. В его комнате раньше жила я с ребенком около 5 лет , потом ему самому потреб.жилье и я сьехала на сьемное жилье. В данний момент хочу проживать в его комнате, но жил сервис, к которому относится общежитие, настаивает, пока словесно , что би я им представила свидетельство о смерти и освободила помещение. Вопрос такой - я не хочу просто так взять и отдать жилье , за которое мой отец своими кровними заплатил , никто же просто так не дали.. и другое, я очень устала жить с дитем по чужим людям . Хочу жить пустьбез условий , всего в 18 кв м , но у себя дома , в своем жилье. Помогите юридичним советом, как отстоять комнату , прописаться в последствии. Я рада и благодарна совету каждого из Вас !

Уважаемые форумчане! Кто-то сталкивался с такой вопиющей ситуацией? Утром 5 особей мужского пола ворвались в квартиру (в которой прописаны 3 женщины и ребенок) и буквально силой в одних халатах и тапочках выволокли 2-х женщин (маму 60 лет и дочь) за дверь на площадку в подъезд. А течением10 иинут поменяли замки на входной двери. На просьбы дать возможность одеться и забрать доеументы и ценности отаечали хамством. Приехавший наряд полиции вроде как проверил документы одного из них (жильцам документы не показали), вроде как увидели Вытяг с реестра о перерегистрации права собственности на Кей-коллект и доверенность на представление его интересов. В общем полиция перетерла с ними, развела руками, похлопала ушами и уехала. Женщины в течение 3-х часов стояли в парадной на холоде в одних халатах и тапочках. Затем они милостливо согласились вынести верхнюю одежду. Документы, деньги, ценности остались в квартире. В течение дня еще дважды приезжал наряд и следственно-оперативная группа. Результа ноль. Полное впечатление, что милиция их крышует. Вечером эти представители сообщили что вещи можно будет забрать на следущий день в 13.00. Однако в 8 утра все вещи в мешках и коробках были выброшены на улицу без присутствия собственников. При осмотре вещей оказалось что были похищены деньги, драгоценности, документы на квартиру и паспорта хозяев. Натуральное мародерство. В милицию заявили, но судя по реакции (ехали на вызов 5 часов) толку там не будет.Решения о выселении у них не было. В квартире прописан ребенок. Квартира подпадает под мораторий, является единственным жильем по потребительскому кредиту. Уважаемые, что делать? Как найти на них управ, учитывая что ни одной фамилии из присутствующих неизвестно?

Державний герб України Справа № 369/5314/16-ц Провадження № 2/369/893/17 РІШЕННЯ Іменем України 02.06.2017 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючої судді Пінкевич Н.С., при секретарі Пилипець А.Б., Ярмак О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на майно, виселення, - в с т а н о в и в : У липні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свої вимоги мотивував тим, що 25 жовтня 2006 року між ним ОСОБА_1 був укладений договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80 000 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, кінцевим терміном повернення 25 жовтня 2021 року. Банк зобов'язання перед відповідачем виконав у повному обсязі. У порушення норм закону та умов договору відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання належним чином не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки. У зв'язку з чим ОСОБА_1 станом на 31 травня 2016 року має заборгованість 425 888,47 дол.США, яка складається з заборгованості за кредитом в розмірі 79 457,07 дол. США, заборгованості по процентам за користування кредиту 104 804,82 дол. США, заборгованості по комісії 14 295 дол. США, а також пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 227 331,58 дол. США. Вказали, що у якості забезпечення виконання кредитних зобов'язань був укладений договір іпотеки, за яким в іпотеку передано будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м по АДРЕСА_2. Вартість предмету іпотеки сторони визначили в розмірі 19 067,97 дол. США (що за курсом НБУ становить 479 750 грн.). Оскільки кредитні кошти не повернуті, тому вони набули право на звернення стягнення на іпотечне майно. Одночасно при вирішенні питання про звернення стягнення на майно, суд має право вирішити питання про виселення мешканців, які там проживають. Тому просили суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року в розмірі 19 067,97 дол. США, що на дату розрахунку становить 479 750 грн., звернути стягнення на будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предмету іпотеки на підставі договору іпотеки №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 ПАТ «ПриватБанк» з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу, в тому числі нотаріального укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем із встановлення початкової ціни продажу предмету іпотеки на рівні, зазначеному в Договорі іпотеки, а саме 479 750 грн., будь-яким способом з іншою особою-покупцем із отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; судові витрати покласти на відповідачів. У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Просив суд задоволити позов в повному обсязі. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_1 проти позову заперечували як з підстав необґрунтованості, так і з підстав пропуску строку позовної давності. Просили суду відмовити в задоволенні позову. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав. За ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. При розгляді справи судом встановлено, що за рішенням загальних зборів акціонерів від 30 квітня 2009 року тип Банку з Закритого акціонерного товариства змінено на Публічне акціонерне товариство. У зв'язку з чим змінено найменування банку з Закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», який є правонаступником всіх прав та зобов'язань ЗАТ КБ «ПриватБанк». 25 жовтня 2006 року між КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір №KIA0GK00830019, за умовами якого банк надав позичальнику кредит для придбання житла в розмірі 80 000 доларів США строком до 25 жовтня 2021 року із сплатою відсотків за користування коштами. Повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів в розмірі 1128.73 дол. США для погашення заборгованості, що складається з заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і відповідачем ОСОБА_1 25 жовтня 2006 року було укладено договір іпотеки, згідно якого відповідач передав в іпотеку належне йому майно: житловий будинок загальною площею 103,1 кв.м., житловою пощею 41,4 кв.м з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Умови договору іпотеки містять застереження про права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом його продажу від імені банку будь-якому покупцю за договором купівлі-продажу, в порядку ст.. 38 Закону України «Про іпотеку». П.1.3 кредитного договору №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року передбачено, що забезпечення виконання позивачальником зобов'язань за договором виступає іпотека квартири, іпотека житлового будинку в АДРЕСА_1, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки й т.п., надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором. Оскільки кредитним договором сторони погодили не вичерпний перелік забезпечень, тому заперечення відповідача, що кредит був забезпечений будинком в АДРЕСА_1 і банк не має право звертати стягнення лише на будинок в м.Боярка, суд вважає необґрунтованими. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину будинку АДРЕСА_2; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0, 1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_1, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Іщук Людмила Анатоліївна, про визнання договору іпотеки недійсним. При цьому судом встановлено, що за рішенням суду визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 житлового будинку та 1/2 земельної ділянки, на якій будинок розташований то вона набула статус іпотекодавця. Також, судом встановлено, що позичальник ОСОБА_1 не виконував обов'язків по щомісячному поверненню кредиту, покладених на нього умовами кредитного договору та станом на 31 травня 2016 року становить 425 888,47 дол. США року і включає тіло кредиту - 79 457,07 дол. США, проценти - 104 804,82 дол. США, комісія - 14 295,00 дол. США, що стверджується розрахунком боргу. Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Щодо пені слід вказати, що поданий банком розрахунок пені не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки проведений в іноземній валюті без врахування подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня. Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог. Оскільки позивачем не подано суду іншого розрахунку пені, тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є не обґрунтованими. Обгрунтовуючи свої позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» вказав, що позичальник ОСОБА_1 не виконав передбачених кредитним договором обов'язків по поверненню отриманого кредиту, кошти не повернув, має заборгованість, чим у свою чергу порушує права банку як кредитора, які підлягають до захисту через процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний позивачем спосіб, а саме: шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем. Так, відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи судового захисту цивільних прав та інтересів особи визначені у ч.2 ст.16 ЦК України, в якій крім іншого зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Отже, за змістом даних норм власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який, визначається законом чи договором. Спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є Закон України «Про іпотеку». Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно вимог ст.36 вказаного Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, які визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст.38 Закону України «Про іпотеку». Тобто, Закон України «Про іпотеку» передбачає як судовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, так позасудове врегулювання, які відрізняються за процедурою та правовими наслідками. Аналогічні положення щодо можливості судового і позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки містить іпотечний договір, укладений між сторонами, п.30 якого містить застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до приписів ст.38 Закону України «Про іпотеку» якщо договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог. Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При розгляді справи позивачем не надано до матеріалів справи доказів на підвтердження дотриманням банком процедури продажу предмета іпотеки, визначеної ст.38 Закону України, зокрема чи письмово повідомляв банк за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як іпотекодавців про свій намір укласти цей договір, чи скористалися вони переважним правом на придбання предмета іпотеки, та те, що підставами позову банку обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. Наявний в матеріалах справи повідомлення банку від 22 квітня 2016 року (а.с.12), адресованого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не підтверджує неможливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Даний лист містить лише повідомлення про майбутній продаж предмету іпотеки без зазначення переваженого права на придбання іпотечного майна. Також банком не надано підтвердження коли саме відповідачі отримали даний лист. Також суд не погоджується з доводами позовами про встановлення вартості предмету іпотеки на підставі п.13 договору іпотеки в розмірі 479 750 грн. або 19 067,97 дол. США на дату розрахунку боргу. П. 13 договору іпотеки сторони погодили, що вартість предмету іпотеки складає 479 750 грн., що еквівалентно 95 000 дол. США за офіційним курсом НБК на день укладення договору. Так, ст.39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду в тому числі має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Аналіз змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, та аналіз норм ст.ст.38,39 Закону України «Про іпотеку», дає підстави для висновку, що у розумінні норми ст.39 вказаного Закону початкова ціна предмету іпотеки для його реалізації має бути вказана у рішенні у грошовому виразі, тобто має бути зазначена конкретна грошова сума. При цьому визначення початкової ціни має відповідати процедурі, передбаченій ч.6 ст.38 цього Закону. Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд України при розгляді справ № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року та № 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року, вказавши, що початкова ціна предмету іпотеки має бути вказана у грошовому вираженні і визначатися за процедурою згідно ч.6ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч.2 ст.214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього Кодексу. Крім того, банком у позовній заяві не вказано всі складові заборгованості, в рахунок погашення якого банк заявив вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до умов кредитного договору повернення кредиту передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів на погашення процентів в період у встановлений строк кожного місяця. Повернення тіла кредиту позичальник здійснює в кінці строку користування кредитом. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути проценти частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу на погашення процентів, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення (правова позиція Верховного Суду України у справах: № 6-154 цс15 від 30вересня 2015 року, № 6-331цс15 від 01 липня 2015 року). Банком надано розрахунок боргу за весь період заборгованості. Але в суму заборгованості включено лише 479 750 грн., що унеможливлює перевірку сум заборгованості, оскільки відповідачем заявлено вимоги про застосування позовної давності. Враховуючи, що суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог, та наведені вище доводи, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на майно шляхом надання банку право на укладення договору. Ч.1 ст.40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст.109 ЖК УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави виселення. За змістом ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Аналіз змісту даних норм дає підстави для висновку, що особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням ч.2 ст.109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. Враховуючи, що частина житлового будинку належить відповідачці ОСОБА_2, яка набула право власності на дане майно не за рахунок кредитних коштів, та при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (правова позиція Верховного Суду України у справах № 6-447цс15 від 24.06.15, № 6-1484цс15від 21.10.2015 р., № 6-2947цс15 від 03.02.16 , № 6-1449цс15 від 03.02.16). Таким чином, судом встановлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80000 доларів США, а також встановлено, що ОСОБА_1 кошти не повернув, має заборгованість, що відповідно до приписів ст.33 Закону України «Про іпотеку» дає банку право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належний відповідачам. Однак, вимоги банку задоволенню не підлягають, поскільки як вище вказувалося відповідно до ст.ст.36,37,38 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки обраний банком спосіб зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням договору купівлі-продажу з іншою особою покупцем відноситься до позасудових і згідно ст.38 Закону України «Про іпотеку» передбачає необхідність дотримання певної процедури, яка полягає у обов'язку банку письмово повідомити за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця про свій намір укласти цей договір, з метою забезпечення переважного права іпотекодавця на придбання предмета іпотеки. При цьому суд виходить з того, що з урахуванням вищевказаних норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду, однак за умови надання банком доказів дотримання процедури позасудового врегулювання, передбаченої ст.38 Закону України «Про іпотеку», а також надання доказів неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. З огляду на те, що банком не надано суду доказів про вжиття передбачених ст.38 Закону України «Про іпотеку» заходів для зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, а обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку не становлять підставу заявленого банком позову, суд відмовляє у позові. Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 16, 526, 527, 530, 590, 652 ЦК України, ст.ст. 57-64, 208-223 ЦПК України, - в и р і ш и в : У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Н.С. Пінкевич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67487102