Поиск в системе

УХВАЛА 07.04.2016 року м. Дніпропетровськ Судця Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Скрипник О.Г. розглянувши заяву Ос.1 про забезпечення позову по цивільній справі за її позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,- В СТА Н О В И В: Ос.1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою віщові дальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, в якості забезпечення якого просить сул заборонити ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою: ___, а також без дозволу Іпотекодавця вселяти інших осіб до нього, проникати та входити до вказаного домоволодіння, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-нродажу. дарування тощо з третіми особами. В обгрунтування заяви позивач зазначає, що він звернувся до суду із вказаним позовом і відновлення його права, всупереч вимогам законодавства буде неможливо досягнути, якщо не буде заборонено виселення та зняття з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою _______________, а також без дозволу Іпотекодавця (позивача) вселяти інших осіб до вказаного домоволодіння, проникати та входити до нього. Іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування. Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 151 ЩІК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Згідно ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення лозову допускається па будь якій сіадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утрудниш чи зробити неможливі? виконання рішення суду. Згідно ч. 3 ст. 152 ЦПК України, заходи забезпечення позову мають бути співмірннми із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006р. роз'яснено, що розглядаючи .заяву про забезпечення позову суд (суддя) має з ураху ванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, негесвідчич нея. зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір про право та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяі позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася із заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі має бути гарантована реальна можливість захистиш евто права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи його забезпечення ви являться необгрунтованими. Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд виходить з того, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реестру прав власності на нерухоме майно № _________ від __ березня 2016 року відповідач до справі ГОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» дійсно являється власником домоволодіння за адресою: ______________ на підставі рішення про державну реєстрацію прав іа їх обтяжень, індексний номер _________ від ____.2015 року, виданого приватним нотаріусом Кобелєвою А.М.. Позовні вимоги позивача не є явно безпідставними, та, враховуючи те, що позивачем заявлені вимоги саме щодо визнання неправомірними дій відповідача щодо набуття права власності на спірне домоволодіння, суд вважає, що с підстави для забезпечення позову. При цьому, необхідним та достатнім способом забезпечення позову стане заборона відчуження спірного майна, а також заборона на вчинення будь-яких дій щодо користування ним. Керуючись ст.ст. 151-153 ЦПК. України, У X В АЛ И В: Заяву __________________ про вжиття заходів, забезпечення позову задовольнивши часткового. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ (код СДРГІОУ 37825968, м. Київ, вул. Індійська, 8, 04070) вчиняти будь-які дії відносно нерухомого майна: ________________, щодо його відчуження та користування, В задоволенні решти вимог відмовити. Ухвала підлягає негайному виконанню. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п’яти днів з дня її проголошення до шелядійного суду Дніпропетровської області через Амур-ІІижньодніпровський районний суд. м. Дніпропетровська. У разі якщо ухвалу суду було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали, Оскарження ухвали не зупиняє її виконання тане перешкоджає подальшому розгляду справи.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893

Нужно мнение практиков. Бывшему собственнику дали время спокойно выселиться, собрать монатки и т.п. Счастливый новый собственник приходит уже в свою квартиру и о чудо из чудес. В квартире уже не только проживают, но и успели прописаться и привезти свои вещи третьи лица. Ушлый бывший собственник время не терял и быстренько кого-то прописал, то ли родственников, то ли друзей. Между предоставлением справки о том что никто не прописан и оформлением сделки прошло несколько дней. Т.е. скорее всего прописал до оформления сделки, а значит еще был собственником. Думаю подавать позов про виселення та зняття з реєстрації. Одновременно подать клопотання про забезпечення позову.шляхом заборони (бувшому власнику та зареєстрованим особам) вселяти та реєструвати інших мешканців квартири проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користувтись та розпоряджатись нею, в тому числі укладати договори оренди, тощо з третіми особами. Вопрос как суды относятся к таким клопотанням. В случае удовлетворения судом такого клопотання что делать дельше, получать исполнительный лист или что выдаст суд? Как практически реализовать?

http://reyestr.court.gov.ua/Review/56555431 Державний герб України УКРАЇНА Апеляційний суд Житомирської області Справа №278/369/16-ц Головуючий у 1-й інст. Грубіян Є. О. Категорія 59 Доповідач Матюшенко І. В. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі: головуючого - судді Матюшенка І.В. суддів: Широкової Л.В., Галацевич О.М. з участю секретаря судового засідання Мишаковської В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності, в с т а н о в и л а : У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року, якою у задоволенні її заяви про забезпечення позову відмовлено. Апелянт зазначає, що у випадку відмови у задоволенні вищевказаної заяви, будуть порушені її майнові права і невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 у лютому 2016 року звернулася із позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності щодо квартири АДРЕСА_1 (а.с.2-7). Також позивачем було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців зазначеної квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти у неї інших осіб, проникати та входити до вказаної квартири, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатись вищевказаною нерухомістю, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем необхідності застосування заявлених заходів забезпечення позову. Проте, погодитись з такими висновками суду неможливо виходячи з наступного. У відповідності до ч.1 ст.151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.3 ст.151 ЦПК). Згідно вимог ч.1 ст.152 ЦПК позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, забороною вчиняти певні дії. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч.3 ст.152 ЦПК). Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п.п. 4, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 9 „Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими. Крім того, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Відтак, при обранні заходів забезпечення позову суд повинен також враховувати необхідність збереження балансу прав і законних інтересів усіх учасників спірних правовідносин та інших осіб, не допускаючи використання заходу забезпечення позову у якості тиску на відповідача. Оскільки ОСОБА_1 порушуються питання про незаконність дій та рішень відповідачів щодо перереєстрації права власності без її згоди на належне до цього їй нерухоме майно, що призвело до фактичної зміни власника, колегія суддів вважає заяву позивача про забезпечення позову такою, що підлягає задоволенню в частині (за виключенням накладення арешту на об'єкт нерухомості) За таких обставин, коли ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права - вона підлягає скасуванню з постановленням, в порядку ст. 312 ЦПК України, нової ухвали про часткове задоволення заяви. Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, у х в а л и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року скасувати, постановивши нову ухвалу про часткове задоволення заяви про забезпечення позову. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири АДРЕСА_1, вселяти інших осіб до вказаної квартири, проникати, входити до вказаної квартири, а також іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. У задоволенні решти заяви відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави (одержувач - Управління Державної казначейської служби України у м. Житомирі; ЄДРПОУ - 38035726; банк одержувача - Гудксу у Житомирській області; МФО - 811039; рахунок - 31217206780002; код платежу - 22030001; код ЄДРПО Апеляційного суду Житомирської області - 02891440) 275 грн. 60 коп. судового збору. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий Судді

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 листопада 2010 року Подільський районний суд м. Києва ухвалив рішення про солідарне стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Вебстиль» (далі – ТОВ «Вебстиль»), ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене судове рішення не було виконано й у ході виконавчого провадження було арештовано та реалізовано АДРЕСА_1, яку ОСОБА_1 передав банку в іпотеку згідно з договором від 19 червня 2008 року. Позивач просив виселити відповідача із зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, позов задоволено, постановлено виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 21 березня (№ 6-1484цс15) та 25 листопада (№ 6-1061цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що згідно з договором дарування від 19 листопада 2004 року ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1. 19 червня 2008 року між ПАТ «Універсал Банк» і ТОВ «Вебстиль» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав товариству кошти в розмірі 104 тис. доларів США зі сплатою 14,95 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 1 червня 2010 року. Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 листопада 2010 року постановлено стягнути солідарно з ТОВ «Вебстиль», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене рішення в добровільному порядку не виконувалось. У ході виконавчого провадження спірну квартиру було арештовано та реалізовано на прилюдних торгах, право власності на спірну квартиру набуло ПАТ «Універсал Банк». Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк є власником спірної квартири, проживання відповідача в квартирі порушує право позивача на користування та розпорядження своєю власністю. Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України керувався тим, що при розгляді справ про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що при ухваленні судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди встановили, що ПАТ «Універсал Банк» було передано в іпотеку квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, право власності на цю квартиру набуто самим іпотекодержателем внаслідок реалізації квартири з прилюдних торгів, а тому висновок суду про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C43FD049B724C67C2257F720040F234

УХВАЛА 25 лютого 2016 року Житомир Справа № Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Шуляк Л.А. розглянувши клопотання представника позивача про забезпечення адміністративного позову у справі Ос. до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання неправомірними дій, скасування рішення, скасування запису про право власності,- встановив: Ос.1 звернулася до суду з позовом, в якому просить: визнати неправомірними дії Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни щодо реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру,; скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, загальною площею (кв.м):; скасувати запис про право власності: Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру. 17.02.2016 позивач подала до суду клопотання про забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі - продажу, дарування, тощо з третіми особами. Частиною 1 статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням викладених положень, суд дійшов висновку про доцільність розгляду заяви без проведення судового засідання на підставі наявних матеріалів. При вирішенні питання щодо наявності підстав для забезпечення адміністративного позову суд виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Згідно зі частиною 3 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання. Як вбачається з матеріалів справи, квартира, що розташована за адресою: (далі - Квартира), була зареєстрована на позивача та перебувала в іпотеці. В послідуючому, внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача, на вказану Квартиру було зареєстроване право власності третьої особи. Суд дійшов висновку, що оскільки внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача у третьої особи виникло право власності на Квартиру, власником якої до вчинення оскаржуваних дій був позивач і який на даний час нею володіє, то існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі і для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат у разі вчинення третьою особою дій, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням Квартирою, а тому необхідно вжити заходів забезпечення позову до ухвалення рішення в даній адміністративній справі. Враховуючи викладене, суд вважає клопотання позивача обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Керуючись ст. ст. 117, 118 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, - ухвалив Забезпечити позов шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири за адресою:, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Ухвала підлягає негайному виконанню, оскарження ухвали не зупиняє її виконання та не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, третя особа – Державна реєстраційна служба України, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, встановила: У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 21 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 22 березня 2007 року НОМЕР_1, 29 грудня 2008 року НОМЕР_2, 20 березня 2009 року НОМЕР_3 та двома угодами від 30 січня 2009 року НОМЕР_4, НОМЕР_5, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 21 листопада 2021 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 21 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі й за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього. 1 червня 2013 року між ПАТ «Дельта Банк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Про консалтинг» (далі – ТОВ «Про консалтинг») укладено договір доручення, за умовами якого товариство за дорученням банку прийняло на себе зобов’язання за винагороду здійснювати від імені банку допустимі законодавством України та цим договором юридичні та/або фактичні дії, спрямовані на повернення простроченої або загальної заборгованості боржників за кредитними договорами. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 216 тис. 799 доларів США 97 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становила 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп., а також на право банку на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ «Дельта Банк» просило: звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ будинок АДРЕСА_1 шляхом передачі і визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк», припинення права власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на цей будинок та виселення їх з будинку разом з усіма мешканцями, які в ньому проживають; витребувати від ОСОБА_1 та ОСОБА_3 правовстановлюючі документи на будинок. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року позов задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього, в розмірі 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки – будинок АДРЕСА_1 шляхом передачі права власності на цей будинок ПАТ «Дельта Банк»; визнано за ПАТ «Дельта Банк» право власності на вказаний будинок; припинено право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на зазначений будинок, в тому числі право володіння, користування та розпорядження нерухомим майном; виселено ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з вказаного будинку; вирішено питання розподілу судових витрат; у решті позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» задоволено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року скасовано, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року залишено без змін. 22 липня 2015 року до Верховного Суду України звернулися ОСОБА_1 і ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники надали ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, 22 квітня, 22 травня, 2 червня та 8 липня 2015 року. У своїй заяві ОСОБА_1 і ОСОБА_3 просять скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 21 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 22 березня 2007 року НОМЕР_1, 29 грудня 2008 року НОМЕР_2, 20 березня 2009 року НОМЕР_3 та двома угодами від 30 січня 2009 року НОМЕР_4, НОМЕР_5, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 21 листопада 2021 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку будинок АДРЕСА_1, що належить їм на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 лютого 2004 року. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, унаслідок чого виникла заборгованість з погашення кредиту, яка станом на 28 січня 2014 року складала 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, на підставі якого ПАТ «Дельта Банк» придбало права вимоги за кредитами, в тому числі й за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 39 та частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку», а також статтею 109 ЖК УРСР звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначають, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставою позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, 22 квітня, 22 травня, 2 червня та 8 липня 2015 року зазначено, що за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 109 ЖК УРСР, якщо в іпотеку передано жиле приміщення, яке було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, підстави для виселення мешканців із зазначеного жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення відсутні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і положення статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). У справі, яка переглядається, будинок, що є предметом договору іпотеки, придбано ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не за рахунок отриманого кредиту (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 лютого 2004 року), тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення ОСОБА_1 і ОСОБА_3 без надання їм іншого постійного жилого приміщення. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року скасовано судом касаційної інстанції, тому не підлягає скасуванню Верховним Судом України. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення судів першої та касаційної інстанції в частині виселення ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з будинку підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року та рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року в частині виселення ОСОБА_1, ОСОБА_3 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_3 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1449цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DB4535E4B58106BC2257F56003952CC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про виселення, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири за АДРЕСА_1, посилаючись на те, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 червня 2010 року, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки – зазначену квартиру, проте на вимогу банку вказані особи у встановлений законом строк житлове приміщення в добровільному порядку не звільнили. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 26 вересня 2014 року, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: виселено ОСОБА_1 з квартири за АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та прийняття нового рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 24 червня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 червня 2010 року, яке набрало законної сили, за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 березня 2006 року в розмірі 43 904 грн 16 коп. звернуто стягнення на квартиру за АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки. Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки набрало законної сили, відповідачка добровільно його не виконує, а тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення. Разом з тим у наданому для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права рішенні, зокрема в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, надається інше постійне житло, без чого таке виселення є незаконним. Аналогічні висновки зробив Верховний Суд України в постанові від 24 червня 2015 року. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 цього Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 цього Кодексу встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку», підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, придбану не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення ОСОБА_1 із зазначеної квартири без надання їй іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 26 вересня 2014 року та рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 травня 2014 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про виселення без надання іншого жилого приміщення – відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D4F6B00AED4AE4B6C2257F5B0050A16D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, Білоцерківський міський відділ управління ДМС України в Київській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, посилаючись на те, що 13 червня 2007 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав грошові кошти у розмірі 32 100 доларів США на строк до 12 червня 2027 року зі сплатою 13,5 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов’язався відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_1 перед банком. Того ж дня було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира за АДРЕСА_1, яка на праві власності належить ОСОБА_1 Узяті на себе кредитні зобов’язання відповідачі належним чином не виконують, унаслідок чого утворилася заборгованість. ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просило звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості в розмірі 550 789 грн 95 коп. та виселити відповідачів зі вказаної квартири. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2015 року у задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком у розмірі 550 789 грн 95 коп. звернуто стягнення на квартиру за АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності на цю квартиру за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон України «Про мораторій»). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відхилено, судові рішення у справі в частині позовних вимог про виселення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовних вимог про виселення та ухвалення у цій частині нового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня й 23 вересня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до укладеного кредитного договору НОМЕР_1 від 13 червня 2007 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 останньому надано кредит у сумі 32 100 доларів США зі строком повернення до 12 червня 2027 року та сплатою відсотків за його користування у розмірі 13,5 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору кошти, отримані позичальником за цим договором, використовуються для придбання однокімнатної квартири за АДРЕСА_1. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором того ж дня між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого поручитель зобов'язався перед кредитором солідарно з позичальником відповідати в повному обсязі за своєчасне виконання боржником зобов'язань за кредитним договором. Крім того, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором того ж дня між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим НОМЕР_3. Відповідно до пункту 1 іпотечного договору предметом іпотеки є квартира за АДРЕСА_1 і належить відповідачу ОСОБА_1 на праві власності; обумовлена сторонами цього договору ціна предмета іпотеки дорівнює 170 690 грн. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 8 квітня 2013 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стягнуто солідарно на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 13 червня 2007 року в сумі 272 864 грн 91 коп., рішення набрало законної сили, проте не виконано. У справі про перегляд якої подано заяву, відмовляючи в задоволенні позову банку в частині позовних вимог про виселення відповідачів, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в матеріалах справи відсутні відомості отримання письмової вимоги іпотекодержателя про добровільне звільнення квартири, а наявність такої вимоги є обов’язковою умовою для звернення за позовом про примусове виселення в разі відмови особи добровільно виселитися з приміщення, на яке звернуто стягнення. Разом з тим у судових рішеннях, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов протилежних висновків. Зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня та 23 вересня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Аналогічні висновки викладено в постанові Верховного Суду України у справі № 6-455цс15 від 9 вересня 2015 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини третьої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Зі змісту зазначених норм убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, ураховуючи встановлені фактичні обставини, зокрема придбання квартири за рахунок кредитних коштів та передання її в іпотеку, а також з огляду на те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, суди дійшли помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного житла без надання їм іншого постійного жилого приміщення, а тому рішення судів у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Разом з тим, враховуючи, що 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій» та судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок, що його дія поширюється і на правовідносини сторін, у зв’язку з чим не підлягає виконанню рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, не підлягає виконанню й рішення в частині виселення на час дії цього Закону. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2015 року та рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2015 року в частині виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 без надання іншого постійного жилого приміщення скасувати, а позов у цій частині задовольнити: виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири за АДРЕСА_1. Постанова не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40CF27977ABFF85EC2257F550036BA1D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І. Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_1, треті особи: Жовтневий районний відділ у м. Запоріжжі управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, орган опіки та піклування Жовтневого району м. Запоріжжя, відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2013 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило виселити ОСОБА_1 разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Позов мотивовано тим, що 24 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня сторони уклали договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належала йому на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року НОМЕР_2, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Запоріжжя. ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" вказувало, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 6 лютого 2012 року звернуто стягнення на предмет іпотеки – зазначену квартиру, яка належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Посилаючись на те, що у жовтні та грудні 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення житлового приміщення в добровільному порядку, які відповідачі не виконали, позивач просив виселити останніх зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Знято з реєстраційного обліку відповідачів за вказаною адресою. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" судовий збір у сумі 114 грн. 70 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_2, у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_2, порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року з передбаченої пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На обґрунтування своїх вимог заявниця додає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року в справі № 31648св14. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заяву слід задовольнити з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 загальною площею 39,35 кв. м, житловою площею 19,5 кв. м, яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року НОМЕР_2, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів міста Запоріжжя. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, укладеним ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 на суму 35 тис. доларів США, останній 24 квітня 2008 року уклав з банком договір іпотеки, відповідно до якого передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру. Згідно з довідкою міського комунального підприємства "Основаніє" центр обслуговування ВП КП ВРЖЕО НОМЕР_3 у квартирі, яка є предметом іпотеки, проживали й були зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 6 лютого 2012 року позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, задоволено. 12 жовтня та 12 грудня 2012 року банк направив на адресу ОСОБА_1 письмові вимоги щодо звільнення жилого приміщення в добровільному порядку та зняття з реєстраційного обліку, однак відповідачі добровільно зі спірної квартири не виселились. Задовольняючи позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про виселення відповідачів зі спірної квартири та зняття їх з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК УРСР звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Крім того, позивач направляв повідомлення мешканцям квартири, які були отримані відповідачем, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі від 16 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на статтю 109 ЖК УРСР дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову щодо виселення мешканців з будинку без надання іншого жилого приміщення. Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України "Про іпотеку" при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України "Про іпотеку". Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку". Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане ними за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах від 18 березня 2015 року в справі № 6-39цс15, 24 червня 2015 року в справі № 6-447цс15, від 1 липня 2015 року в справі № 6-875цс15. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка є власністю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року НОМЕР_2, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Запоріжжя, тобто, що квартиру придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх судових інстанцій дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" у зв’язку з чим судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, підпунктом "а" пункту 2 частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, постановила: Заяву ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_1, треті особи: Жовтневий районний відділ у місті Запоріжжі управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, орган опіки та піклування Жовтневого району м. Запоріжжя, відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку – відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1469 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F88215095AE5A92CC2257F2B002ABCB3

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на квартиру та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє також як законний представник ОСОБА_4, 2001 року народження, про звернення стягнення на квартиру та виселення. Вимоги обґрунтовані тим, що 16 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого останньому було надано кредит у сумі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 процентів та строком повернення до 16 травня 2028 року. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови кредитного договору, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 125 тис. 52 долари США 71 цент. Посилаючись на викладене позивач просив: звернути стягнення на зазначену квартиру шляхом визнання за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки з вартістю, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4, 2001 року народження, з квартири, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку в територіальному органі Державної міграційної служби України. 25 вересня 2013 року ОСОБА_3, яка діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4, звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 16 травня 2008 року, укладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, недійсним з огляду на те, що на момент укладення договору іпотеки спірної квартири неповнолітній ОСОБА_4 мав право користування зазначеною квартирою, проте договір був укладений без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 листопада 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2008 року, укладений ЗАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_2, ОСОБА_1, та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у справі ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла як законний представник ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року залишено без змін. 19 лютого 2015 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, в якій порушується питання про скасування постановленої судом ухвали в частині залишення без змін рішення апеляційного суду й направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 32, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 32, 203, 215 ЦК України, статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ОСОБА_3 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня та 28 грудня 2012 року, 29 травня та 24 липня 2013 року, 7 травня 2014 року, 14 та 21 січня 2015 року. Так, у справах № 6-12589св12 (ухвала від 4 липня 2012 року), № 6-39653св12 (ухвала від 28 грудня 2012 року), № 6-9281св13 (ухвала від 29 травня 2013 року), № 6-24470св13 (ухвала від 24 липня 2013 року), № 6-5319св14 (ухвала від 7 травня 2014 року), №6-41734св14 (ухвала від 14 січня 2015 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про недійсність договору іпотеки з огляду на відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки квартири, право користування якою на момент укладення договору мала неповнолітня дитина. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на думку суду, ОСОБА_3 як законний представник не довела факту порушення прав неповнолітнього ОСОБА_4 з огляду на те, що хоча неповнолітній ОСОБА_4 і мав право користування цією квартирою на час укладення договору іпотеки спірної квартири, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 приховали від ПАТ КБ «ПриватБанк» факт його проживання в спірній квартирі. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах щодо підстав недійсності договору іпотеки, а саме частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 16 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 % річних та строком повернення до 16 травня 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого стала двокімнатна квартира АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилась заборгованість у сумі 125 тис. 52 долари США 71 цент. ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з листопада 2001 року, є батьками ОСОБА_4, 2001 року народження. ОСОБА_1 з 6 травня 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2. За цією ж адресою з 1999 року зареєстрована ОСОБА_2. Згідно з довідкою житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік в квартирі АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрована та проживає одна особа - ОСОБА_3. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 16 травня 2008 року, наданій нотаріусу під час оформлення договору іпотеки, їй був відомий факт передачі спірної квартири в іпотеку. Під час укладання іпотечного договору в своїй заяві від 16 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засвідчили, що на предмет іпотеки не мають права власності (часткової) або права користування діти та особи віком до 18 років та своїми заявами підтвердили, що право дітей при укладенні правочину не буде порушено. Крім того, у вказаній заяві приватним нотаріусом зазначено про те, що паспорт і довідку житлово-експлуатаційної контори нею перевірено, відміток про наявність дітей не виявлено (а.с.112). Натомість згідно з листом управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області від 19 листопада 2013 року та поквартирною карткою квартири АДРЕСА_1 в указаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до пояснень ОСОБА_3 дитина була зареєстрована в спірній квартирі з часу народження. Згідно з довідкою дошкільного навчального закладу № 60 "Ягідка" управління освіти Кіровоградської міської ради від 7 жовтня 2013 року ОСОБА_4 відвідував цей заклад з серпня 2004 року до серпня 2008 року. Відповідно до копії витягу з Історії розвитку дитини Дитячої міської поліклініки № 1 ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Ве6рховного Суду України виходить з такого. Так, згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не звернув уваги на довідку дошкільного навчального закладу і копію витягу з Історії розвитку дитини, не дав належної оцінки протилежним за змістом документам, а саме довідці житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік та поквартирній картці, не звернув уваги на незаповнення графи "дата прописки і на який строк" відносно ОСОБА_4 та не з'ясував точної дати його прописки (реєстрації) в указаній квартирі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду щодо відмови ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 в позові до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40C2342998EC1B88C2257F230029359D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Імексбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Нова-інвест», треті особи: орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3, Києво-Святошинський районний відділ управління Державної міграційної служби України в Київській області, про звернення стягнення на предмети іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Імексбанк» (далі – ПАТ «Імексбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 травня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Імексбанк» (далі – АКБ «Імексбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Імексбанк», і товариством з обмеженою відповідальністю «Нова-інвест» (далі – ТОВ «Нова-інвест») укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику 1 млн 226 тис. євро зі сплатою 15 % річних та кінцевим строком повернення коштів 14 травня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га та житловий будинок з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Окрім того на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року укладено договір іпотеки між банком і ОСОБА_2, предметом якого є земельна ділянка площею S-2 га та житловий будинок з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2. ТОВ «Нова-інвест» своїх зобов’язань за кредитним договором не виконало, кошти та проценти за їх користування банку не повернуло, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 7 червня 2010 року становила 1 млн 683 тис. 262 євро 34 євроценти, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складало 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп. Позивач просив звернути стягнення на іпотечне майно шляхом проведення прилюдних торгів, а також виселити відповідачів із житлових будинків, які є предметами договорів іпотеки. У липні 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду із зустрічним позовом про розірвання договорів іпотеки. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2010 року зустрічний позов залишено без розгляду. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Імексбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Постановлено: звернути стягнення на предмети іпотеки – земельну ділянку площею S_1 га та житловий будинок, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 і належать ОСОБА_1 на праві власності згідно з державним актом на право власності на землю та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2005 року; земельну ділянку площею S_2 га та житловий будинок, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та належать ОСОБА_2 згідно з державним актом на право власності на землю від 5 серпня 2005 року та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 січня 2006 року, в рахунок погашення заборгованості ТОВ «Нова-інвест» за кредитним договором від 17 травня 2007 року в сумі 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп., з яких: 11 млн 711 тис. 340 грн 75 коп. – заборгованість за кредитом, 1 млн 101 тис. 940 грн 41 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 3 млн 897 грн 32 коп. – проценти за користування кредитом, 266 тис. 174 грн 79 коп. – пеня за прострочення сплати процентів, шляхом проведення прилюдних торгів/аукціону за вартістю, визначеною в порядку виконавчого провадження. У задоволенні решті позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статей 29, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала копії постанов Верховного Суду України від 18 березня (справа № 6-39цс15), 10 червня (справа № 6-333цс15) та 1 липня (справа № 6-396цс15) 2015 року. ОСОБА_2 заяву про перегляд судових рішень не подавала. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 17 травня 2007 року між АКБ «Імексбанк», правонаступником якого є ПАТ «Імексбанк», і ТОВ «Нова-інвест» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 1 млн 226 тис. євро зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 14 травня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га та житловий будинок із надвірними спорудами, що розташовані в АДРЕСА_1. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_2 га та житловий будинок із надвірними спорудами, що розташовані в АДРЕСА_2. ТОВ «Нова-інвест» своїх зобов’язань за кредитним договором не виконало, кредитні кошти та проценти за їх користування банку не повернуло, у зв’язку із чим утворилася заборгованість за кредитним договором, яка станом на 7 червня 2010 року становила 1 млн 683 тис. 262 євро 34 євроценти, що складало за курсом НБУ 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ПАТ «Імексбанк», суд першої інстанції виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким тимчасово заборонено примусово стягувати нерухоме майно, яке є предметом застави/іпотеки, якщо таке майно виступає для забезпечення зобов’язань громадянина України за споживчими кредитами. Крім того, суд урахував, що відповідачі, які разом з малолітніми дітьми проживають у будинках, що є предметами іпотеки, іншого житла не мають. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову про звернення стягнення на предмети іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що статтею 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено тимчасову заборону на примусове стягнення нерухомого житлового майна, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язання громадянина України за споживчими кредитами, однак у справі, що переглядається, кредит було надано юридичній, а не фізичній особі – громадянину України, цей кредит не є споживчим, тому на спірні правовідносини не поширюється дія указаного Закону. Разом з тим примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за умови, якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в іншій погоджений сторонами строк. Оскільки відсутні докази про направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків, то в задоволенні позовних вимог про виселення необхідно відмовити. Проте в наданій для порівняння постанові від 18 березня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що за змістом статті 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Якщо в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, то підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. За частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди, ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів із житлових будинків, які є предметом договорів іпотеки, керувались тим, що в матеріалах справи відсутні докази про направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків, однак не звернули уваги на те, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є власністю ОСОБА_1 з 23 липня 2005 року (відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно), а тому зазначений будинок не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів згідно з кредитним договором від 17 травня 2007 року, позичальником за яким є ТОВ «Нова-інвест». Тому правові підстави для виселення мешканців зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. З’ясування судом обставин направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків не мають правового значення для вирішення цієї частини позовних вимог у справі, яка переглядається. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Разом з тим посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 10 червня 2015 року в справі за позовом про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки не заслуговують на увагу, оскільки зміст цієї постанови не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, яка переглядається, судом встановлено, що юридичній особі було надано не споживчий кредит, а кредит з метою поповнення обігових коштів позичальника. Також безпідставними є посилання заявниці на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року в справі за позовом про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки зміст зазначеної постанови не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права; у справі, яка переглядається, позовні вимоги про визнання недійсними іпотечних договорів судом не розглядались. За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що відсутні підстави для перегляду судових рішень у частині звернення стягнення на предмети іпотеки. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в позові про виселення ОСОБА_1 із жилого приміщення з підстав, передбачених статтями 39–40 Закону України «Про іпотеку», підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові про виселення без надання іншого жилого приміщення на підставі частини другої статті 109 ЖК УРСР. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення з жилого будинку скасувати. У задоволені позову публічного акціонерного товариства «Імексбанк» до ОСОБА_1 про виселення із жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1630цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/974473EA7C6D0010C2257F000032AA24

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого позичальнику надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. Оскільки відповідачкою договірні зобов’язання не виконані, в результаті чого виникла заборгованість по кредиту в розмірі 3 553 595 грн. 62 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити відповідачів з іпотечної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Звернуто стягнення на іпотечне майно – трикімнатну квартиру АДРЕСА 1, яка в рівних частинах на праві спільної власності належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 серпня 2007 року в сумі 95 610,42 доларів США, що еквівалентно 764 214 грн. 07 коп. за офіційним курсом НБУ на дату проведення заборгованості, та пені за прострочення виконання зобов’язань у розмірі 764 214 грн. 07 коп., що разом складає 1 528 428 грн. 14 коп., шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти позову відмовлено. Вказано, що рішення апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого в неї перед ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» виникла заборгованість. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» має тимчасовий характер, чинність вказаного Закону на час ухвалення рішення є підставою для визначення порядку його виконання. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року та від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою забезпечено споживчий кредит в іноземній валюті, не може бути задоволена, оскільки на спірні правовідносини, які склалися між сторонами у справі, розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Така відмова має лише тимчасове правове значення і банк може звернутися із вказаним позовом після закінчення дії мораторію. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосування касаційними судами зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого: Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. До таких же висновків дійшов суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу в справі, яка переглядається. Таким чином, судом касаційної інстанції правильно застосовано статтю 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Однак, на порушення вимог статті 39 Закону № 898-IV суд не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону, зазначивши лише, що початкова ціна майна повинна бути на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1465 цс15 Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Згідно статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішення суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/80B13E2E3D7BDDD9C2257ED8003A0D40

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до кредитної спілки «Запоріжжя» про визнання дій незаконними за заявою кредитної спілки «Запоріжжя» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року кредитна спілка «Запоріжжя» (далі – КС «Запоріжжя») звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 27 серпня 2007 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії (далі – кредитний договір) та додаткові угоди до нього від 27, 31 серпня і 7 вересня 2007 року, на підставі яких остання отримала кредит у розмірі 20 тис. грн. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. Позивач зазначає, що позичальник не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Посилаючись на те, що на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» банк має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, КС «Запоріжжя» просила задовольнити її позовні вимоги, звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., та виселити відповідачку із зазначеного будинку. ОСОБА_1 звернулася до КС «Запоріжжя» із зустрічним позовом про визнання дій незаконними, посилаючись на те, що КС «Запоріжжя» продовжує нараховувати проценти за користування кредитом після закінчення строку дії договорів, що, на її думку, є порушенням умов кредитного договору. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що умовами кредитного договору передбачено плату за користування кредитом у розмірі 0,1288 % від суми залишку за кожен день користування кредитом, а в разі зміни позичальником умов договору, в тому числі графіка погашення кредиту, плата за його користування становить 0,2576 % від суми залишку кредиту за кожен день дії змін умов зобов’язання. Проте між сторонами договору не укладалась додаткова угода про зміну його умов, тому нарахування КС «Запоріжжя» процентів за користування кредитом виходячи з процентної ставки 0,2576 % є неправомірним. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року позовні вимоги КС «Запоріжжя» задоволено: в рахунок погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, яка станом на 6 грудня 2012 року становить 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких 19 тис. 345 грн 47 коп. – заборгованість зі сплати кредиту, 63 тис. 17 грн 75 коп. – заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, звернуто стягнення на предмет іпотеки – будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час здійснення продажу майна; виселено ОСОБА_1 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 зі зняттям її з реєстраційного обліку. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині задоволення позову КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року відмовлено КС «Запоріжжя» у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У квітні 2015 року до Верховного Суду України звернулася КС «Запоріжжя» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пунктів 5, 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження неоднаковості застосування норм матеріального права заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року. У зв’язку із цим КС «Запоріжжя» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року і передати справу на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Судами під час розгляду справи встановлено, що 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким кредитор надав позичальнику 20 тис. грн зі строком повернення до 27 серпня 2010 року. Пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що кредитор надає позичальникові кредит у сумі 20 тис. грн окремими виплатами, кожна з яких оформлюється додатковою угодою, а позичальник зобов’язується повернути його кредитору відповідно до умов, передбачених договором. 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору НОМЕР_2, згідно з якою кредитор надав транш у розмірі 10 тис. грн. 31 серпня та 7 вересня 2007 року між сторонами укладено дві додаткові угоди до кредитного договору НОМЕР_3 і НОМЕР_4, згідно з якими кредитор надав два транша по 5 тис. грн. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. У порушення вимог кредитного договору боржником не повернуто в повному обсязі кредитні кошти, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка після уточнення КС «Запоріжжя» позовних вимог складає 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких заборгованість зі сплати кредиту – 19 тис. 345 грн 47 коп. та заборгованість зі сплати процентів за його користування ‒ 63 тис. 17 грн 75 коп. Відмовляючи в задоволенні позову КС «Запоріжжя», суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що заборгованість за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення боржника із займаного жилого приміщення. КС «Запоріжжя» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив, що встановлення судом неспівмірності вартості предмета іпотеки із сумою боргу за кредитним договором не є самостійною підставою для відмови в позові, такою підставою згідно з частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» є встановлення, що внаслідок порушення основного зобов’язання іпотекодержателю будуть завдані збитки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень статті 39 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Отже, законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене положення може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що вартість предмета іпотеки складає 57 тис. 322 грн, його заставна вартість – 176 тис. 750 грн (пункти 1.3 і 1.4 договору іпотеки), а сума заборгованості – 82 тис. 363 грн 22 коп. Установивши, що сума заборгованості за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тобто вартість предмета іпотеки значно перевищує розмір заборгованості за кредитом, суд, на відміну від судового рішення, наданого для порівняння, не врахував, що це не вважається самостійною підставою для відмови в позові, у порушення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку» не встановив чи не завдає збитків іпотекодержателю порушення основного зобов’язання та чи не змінює обсяг його прав. Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Пунктом 5.5.2 договору іпотеки передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою за рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, при цьому початкова ціна не може бути нижчою за 90 % вартості предмета іпотека. Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву кредитної спілки «Запоріжжя» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині позову кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-340цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. За положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9445CBAFF3F84D4C2257EFF00333079

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_2, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання кредитного договору недійсним, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_1, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 22 тис. доларів США на ремонт нерухомості на строк до 16 грудня 2027 року, а останній зобов’язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за вказаним кредитним договором 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов зазначеного кредитного договору, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило: в рахунок погашення заборгованості за цим договором у розмірі 49 тис. 835 доларів США 6 центів звернути стягнення на предмет іпотеки – вказану вище квартиру, яка на праві власності належить ОСОБА_2, шляхом продажу цього предмета іпотеки банком з укладанням від імені відповідачів договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також із наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; виселити ОСОБА_2 з указаної квартири зі зняттям її з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області. У жовтні 2013 року та квітні 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічними позовами до ПАТ КБ «ПриватБанк», у яких просили: визнати кредитний договір від 17 грудня 2007 року та договір іпотеки від 17 грудня 2007 року недійсними; зобов’язати приватного нотаріуса ОСОБА_3 зняти заборону відчуження спірної квартири та виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження майна іпотекою; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 тис. 288 доларів США, що еквівалентно 26 тис. 304 грн. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 4 липня 2014 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 17 грудня 2007 року у розмірі 49 тис. 835 доларів США 6 центів, що еквівалентно 398 тис. 182 грн 11 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки – однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 25,90 кв. м шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з одержанням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаній квартирі зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 8 вересня 2014 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 4 липня 2014 року в частині визначення розміру заборгованості за кредитним договором від 17 грудня 2007 року, виселення ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаній квартирі зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 17 грудня 2007 року у розмірі 39 тис. 223 долари США 36 центів звернуто стягнення на предмет іпотеки – зазначену вище квартиру шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з одержанням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселено ОСОБА_2, яка зареєстрована і проживає у вказаній квартирі; в іншій частині рішення суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 4 липня 2014 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Харківської області від 8 вересня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначену ухвалу з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15) та від 24 червня 2015 року (справа № 6-447цс15) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії постанов Верховного Суду України від 18 березня та 24 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 22 тис. доларів США на ремонт нерухомості на строк до 16 грудня 2027 року, а останній зобов’язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за вказаним кредитним договором 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором станом на 17 липня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 49 тис. 835 доларів США 6 центів. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого частково погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя має право винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення, крім того згідно із частиною першою статті 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР – звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині виселення ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та проживають у спірній квартирі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що у цій частині рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки зі змісту позовних вимог убачається, що позивач просив виселити тільки ОСОБА_2. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 18 березня та 24 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Отже, існує невідповідність висновків, викладених у судовому рішенні суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня та 24 червня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Саме до цього зводяться правові висновки, викладені Верховним Судом України у постановах від 18 березня та 24 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння. З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачами не за рахунок отриманого кредиту (свідоцтво про право власності на спірну квартиру від 30 липня 1999 року), суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення ОСОБА_2 без надання їй іншого постійного жилого приміщення. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 8 вересня 2014 року та рішення Московського районного суду м. Харкова від 4 липня 2014 року в частині виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям її з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області без надання іншого жилого приміщення відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1033цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AA09121768763805C2257EF20032A380

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І, суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укргазпромбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа – орган опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укргазпромбанк» (далі – ПАТ «Укргазпромбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 листопада 2011 року між ПАТ «Укргазпромбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого остання передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, що розташована АДРЕСА_2. Позивач зазначив, що з метою задоволення вимог за кредитним договором він у 2013 році набув право власності на предмет іпотеки – житловий будинок та земельну ділянку у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку», шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору, однак його письмові вимоги про добровільне звільнення житлового будинку відповідачі не виконали. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд виселити з оспорюваного будинку зі зняттям з реєстраційного обліку ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Заочним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 2 липня 2014 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 28 серпня 2014 року, та залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2014 року, позов ПАТ «Укргазпромбанк» задоволено: виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1; вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційну скаргу відхилено, заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 2 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2014 року залишено без змін. У липні 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2014 року та заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 2 липня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укргазпромбанк». Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 листопада 2011 року між ПАТ «Укргазпромбанк» та приватним підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Будмаркет» укладено договір про надання банківського кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 млн 700 тис. грн зі ставкою 17 % річних та кінцевим терміном повернення до 29 травня 2012 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між ПАТ «Укргазпромбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, що розташована АДРЕСА_2. Вартість предмета іпотеки визначена сторонами в розмірі 4 млн 243 тис. 11 грн. Станом на час укладення іпотечного договору зазначені предмети іпотеки належали на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1, зокрема будинок – на підставі свідоцтва про право власності, виданого 17 серпня 2008 року управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на підставі наказу від 17 серпня 2008 року НОМЕР_1; земельна ділянка – згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, виданим 20 серпня 2008 року управлінням земельних ресурсів у м. Львові. Пунктом 5.1 іпотечного договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання (шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені); звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється способом за вибором іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки; при реалізації даного способу задоволення вимог іпотекодержателя іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (п. 6.1 іпотечного договору). Звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки і в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань; при реалізації даного способу задоволення вимог іпотекодержателя цей іпотечний договір є правовою підставою для реалізації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (п. 6.2 іпотечного договору). Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11 та 13 вересня 2013 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 й земельну ділянку, що розташована АДРЕСА_2, зареєстровано за ПАТ «Укргазпромбанк» (а. с. 5–6). Судом установлено, що під час укладення іпотечного договору ОСОБА_1 надала довідку від 19 листопада 2011 року про те, що в спірному будинку зареєстрована лише вона (а.с. 19) В іпотечному договорі ОСОБА_1 підтвердила, що предмет іпотеки є її особистою власністю, якою вона має право розпоряджатися без будь-яких обмежень, передача в іпотеку нерухомого майна не порушує прав дітей іпотекодавця та будь-яких членів його сім’ї (пункт 1.6 іпотечного договору). На час вирішення спору в будинку, крім власника ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н., проживають і зареєстровані ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н., а також ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3 р.н. (а. с. 4). 30 вересня 2013 року банк звернувся до відповідачів з письмовими вимогами про добровільне звільнення житлового будинку, що є предметом іпотеки, які були отримані відповідачами 5 жовтня 2013 року, однак у визначений термін не виконані. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, послався на статті 317, 321 та 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та дійшов висновку, що право власності позивача підлягає захисту в судовому порядку шляхом виселення відповідачів – мешканців будинку. ОСОБА_1 посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права У цій постанові Верховний Суд України погодився з висновками судів передніх інстанцій, які, установивши, що в іпотеку передано житловий будинок, придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, дійшли висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла. Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Отже існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР та положень Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме до цього зводиться висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 109 ЖК УРСР та положень Закону України «Про іпотеку», викладений у постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), який згідно зі статтею 3607 ЦПК України є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано будинок, який було одержано ОСОБА_1 у власність не за рахунок кредитних коштів, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла. За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про виселення відповідачів без надання іншого постійного жилого приміщення підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укргазпромбанк». Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 2 липня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року в частині виселення відповідачів без надання іншого постійного жилого приміщення скасувати, у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Укргазпромбанк» в цій частині відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1484цс15 За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B99EFAABC879AA14C2257EF1004C7DAC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа – служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі – ПАТ «Альфа-банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 76 тис. 929 доларів США зі сплатою 13,75 % річних і кінцевим терміном повернення цих коштів до 14 листопада 2022 року. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА-1 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 5 квітня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп. Позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити всіх зареєстрованих у квартирі осіб. Заочним рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Постановлено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, розмір якої на 5 квітня 2013 року становив 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп., з яких: заборгованість за кредитом – 591 тис. 546 грн 50 коп., заборгованість за відсотками – 350 тис. 832 грн 43 коп., пеня – 673 тис. 884 грн 17 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна; виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 із зазначеної квартири; відстрочити виконання судового рішення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить постанови Верховного Суду України від 18 березня та 24 червня 2015 року (справи № 6-39цс15 та № 6-447цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 76 тис. 929 доларів США зі сплатою 13,75 % річних та кінцевим терміном повернення цих коштів до 14 листопада 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 15 листопада 2007 року між ПАТ «Альфа-банк» і ОСОБА_1 також укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Свої грошові зобов’язання ОСОБА_1 належним чином не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, сума якої станом на 5 квітня 2013 року склала 1 млн 616 тис. 263 грн 10 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким установлено тимчасову заборону на примусове стягнення нерухомого майна, яке є предметом іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що зазначеним Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави звернення у судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, тому чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Апеляційний суд також дійшов висновку про наявність підстав для виселення відповідачів із займаного жилого приміщення, на яке звертається стягнення як на предмет іпотеки. Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України керувався тим, що при вирішенні питання про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Так, відповідно до частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Однак у справі, яка переглядається, судами не враховано, що ОСОБА_1 придбав квартиру, яка є предметом іпотеки, згідно з договором купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року, тобто не за рахунок отриманих у 2007 році кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення судів апеляційної і касаційної інстанцій у частині виселення відповідачів із житлового приміщення без надання іншого житла підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Доводів щодо перегляду судових рішень у частині вирішення спору про звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 не наводить і прикладів, які б свідчили про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції в цій частині викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, не надала. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року в частині виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення відмовити. У решті зазначені судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1468цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E60075D0140FB564C2257EE00042DA76

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний у м. Києві відділ головного управління державної міграційної служби України, про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний відділ у м. Києві головного управління державної міграційної служби України, про виселення, посилаючись на те, що 6 лютого 2008 року між ЗАТ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 споживчий кредит на загальну суму 332 547 доларів США на строк до 6 лютого 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між сторонами 4 листопада 2008 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА 1. ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири і дала згоду на передачу її чоловіком в іпотеку. Малолітні ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані у квартирі АДРЕСА 1 після укладення договору іпотеки і без згоди іпотекодержателя. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2012 року звернуто стягнення на зазначену квартиру шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ «КБ «ПриватБанк». На виконання вимог Закону України «Про іпотеку» 2 липня 2013 року позивачем були направлені відповідачам повідомлення про добровільне виселення з квартири, що є предметом іпотеки, однак вимоги повідомлень відповідачами виконано не було. ПАТ «КБ «ПриватБанк» просив суд виселити відповідачів разом з їх малолітніми дітьми зі спірної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 6 лютого 2015 року в позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено відповідачів разом з їх малолітніми дітьми із квартири АДРЕСА 1 та знято їх із реєстраційного обліку в зазначеній квартирі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» ОСОБА_6 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 6 лютого 2008 року між ЗАТ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 споживчий кредит на загальну суму 332 547 доларів США на строк до 6 лютого 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між сторонами 4 листопада 2008 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА 1, яка належала йому на праві власності. ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири і дала згоду на передачу її чоловіком ОСОБА_1 квартири в іпотеку. Малолітні ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані у квартирі, переданій їх батьками в іпотеку, після укладення договору іпотеки і без згоди іпотекодержателя. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2012 року звернуто стягнення на спірну квартиру шляхом її продажу ПАТ «КБ «ПриватБанк». На виконання вимог Закону України «Про іпотеку» 2 липня 2013 року позивачем були направлені відповідачам повідомлення про добровільне виселення з квартири, що є предметом іпотеки, однак вимоги повідомлень відповідачами виконано не було. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції виходив із того, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме майно. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що предметом позову є не звернення стягнення на майно, а виселення з квартири як наслідок невиконання рішення суду та умов кредитного договору, а тому положення вищезазначеного Закону не розповсюджуються на спірні правовідносини. Проте в наданих для порівняння: - постанові від 24 червня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, наданій як приклад неоднакового правозастосування, суд, розглядаючи позовні вимоги про виселення осіб з будинку, який є предметом договору іпотеки, але не був придбаний за рахунок забезпечуваного іпотекою кредиту, застосував до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV і дійшов висновку про відсутність правових підстав для виселення осіб без надання іншого житлового приміщення. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди встановили, що в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій на порушення вимог частини другої статті 109 ЖК УРСР, статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» дійшли до необґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів. Щодо рішення суду першої інстанції, то ним, хоча і по суті правильно відмовлено у задоволенні позову про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, але не вірно застосовано положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до статті 3604 ЦПК України, Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39,40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись статтею 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 6 лютого 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний у м. Києві відділ головного управління державної міграційної служби України, про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1892 цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/95C9D7ADD62F190FC2257ED7003E94EA

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/CBCB038668434DB6C2257EBC001EB5C3 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 жовтня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 11,04 % річних з кінцевим терміном повернення цих коштів 19 жовтня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 19 жовтня 2007 року, згідно з яким відповідачка передала в іпотеку банку належний їй на праві власності житловий будинок та господарські споруди, що розташовані на АДРЕСА_1. Свої грошові зобов’язання ОСОБА_2 належним чином не виконав, у зв’язку із чим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 жовтня 2012 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 1 липня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку ПАТ «КБ «Приватбанк». На підставі наведеного позивач просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі спірного будинку. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2014 року провадження у зазначеній справі в частині позовних вимог банку до ОСОБА_2 закрито у зв’язку зі смертю останнього ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням цього ж суду постановлено виселити ОСОБА_1 із житлового будинку на АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, постановлено нове рішення, яким відмовлено в задоволені позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій 17 червня 2015 року до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року і постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права – частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (№ 6-39цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 19 жовтня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 11,04 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 19 жовтня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 19 жовтня 2007 року, згідно з яким відповідачка передала в іпотеку банку належний їй на праві власності житловий будинок та господарські споруди на АДРЕСА_1. Свої грошові зобов’язання ОСОБА_2 належним чином не виконав, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитним договором. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 жовтня 2012 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 1 липня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку ПАТ «КБ «Приватбанк». Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що банк дотримався передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодавця про добровільне звільнення житлового будинку протягом місяця з дня отримання вимоги, а тому відповідачка підлягає виселенню із житлового будинку, що є предметом іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що банк не дотримався передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодавця про добровільне звільнення житлового будинку протягом місяця з дня отримання вимоги, оскільки банк звернувся до суду із зазначеним позовом менше ніж за місяць з моменту вимоги банку про добровільне виселення із будинку. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд переоцінив докази, досліджені місцевим судом, і, не вивчмвши нових доказів у справі, дійшов помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог. Проте в наданій для порівняння постанові Верховний Суд України керувався тим, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосувуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цього будинку без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосовали частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про виселення із житлового будинку без надання іншого постійного житлового приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1049цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/47464758 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Колодійчука В.М., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, у якому, з врахуванням уточнених позовних вимог, просило в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_6, яка існує станом на 13 червня 2012 року за кредитними зобов'язаннями останнього перед позивачем у відповідності до умов, укладеного 05 червня 2007 року між сторонами спору кредитного договору, і складає 89 016,74 доларів США, що еквівалентно 711 243 грн 77 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді будинку загальною площею 64,20 кв. м. та земельної ділянки, які розташовані в АДРЕСА_1, шляхом продажу Банком за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, із укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом із іншою особою-покупцем, із отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Банком усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій необхідних для продажу предмету іпотеки. Також позивач просив суд виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаному вище будинку, стягнути з відповідача судові витрати у справі. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 червня 2007 року на загальну суму 89 016,74 доларів США, з якої 41 157,47 доларів США - заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3 925,98 доларів США - заборгованість за користування кредитом; 20 819,44 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 31,29 доларів США - фіксована частини штрафу та 4 237,40 доларів США - штраф у процентній складовій, що утворилася станом на 13 червня 2012 року і за курсом Національного Банку України складає 711 243 грн 77 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 06 червня 2007 року, а саме: належний ОСОБА_6 на праві власності будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,20 кв. м. шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону «Про іпотеку», за початковою ціною визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, але в будь-якому разі не менше вартості, визначеної іпотечним договором. Виселено ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1. У решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 696 грн 42 коп. в рахунок відшкодування витрат з оплати судового збору. Виконання рішення в частині звернення стягнення на вказаний житловий будинок і виселення з нього ОСОБА_6 відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Апеляційним судом встановлено, що 05 червня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір на суму 40 тис. доларів США терміном по 04 червня 2037 року із розрахунку 10,08 % річних за весь час фактичного користування кредитними коштами. Згідно умов укладеного 06 червня 2007 року між сторонами спору іпотечного договору, вказані вище кредитні зобов'язання ОСОБА_6 забезпечено іпотекою у вигляді належного останньому будинку загальною площею 64,20 кв. м,, який знаходиться у АДРЕСА_1. Свої зобов'язання за кредитним договором відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму 89 016,74 доларів США, з яких: 41 157,47 доларів США заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США заборгованість за процентами; 3 295,98 доларів США - заборгованість по комісії; 20 819,44 доларів США - пеня; 31,29 доларів США - штраф (фіксована частина) та 4 237,40 доларів США - штраф (процентна складова). 08 червня 2012 року банк надіслав ОСОБА_6 вимогу про добровільне звільнення іпотечного нерухомого майна, однак така вимога залишена останнім без реагування. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року (а. с. 8-10). Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірне іпотечне майно використовується сім'єю відповідача як єдине їх постійне місце проживання, інше житло у відповідача відсутнє, крім того, вартості предмета іпотеки недостатньо для погашення кредитної заборгованості, що в сукупності та з урахуванням вимог ч. ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є достатньою підставою на думку міськрайонного суду для відмови в позові. Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, виходив з того, що позов є обґрунтований і підлягає задоволенню в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки (ст. ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку») та виселення відповідача зі спірного будинку (ст. ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку»), при цьому, апеляційний суд послався на ст. 217 ЦПК України та дійшов до висновків про необхідність відстрочити виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Інші позовні вимоги апеляційний суд визнав недоведеними. З доводами та висновками апеляційного суду погодитися не можна. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Висновки апеляційного суду про необхідність доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджуються з вимогами ст. 303 ЦПК України, а також правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постанові від 15 квітня 2015 року, справа № 6-46цс15. Як роз'яснено у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред'явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. Обґрунтовуючи вимоги заперечення на апеляційну скаргу (а. с. 193-197) та вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 крім іншого посилається на те, що вимога банку про стягнення кредитної заборгованості за період з 07 червня 2007 року по 29 квітня 2009 року є безпідставними, оскільки спір щодо кредитної заборгованості за вказаний період між сторонами спору вирішено в рамках розгляду іншої справи, а саме рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, яке набрало законної сили (а. с. 35-41 - копії рішення суду та позовної заяви). Як зазначено вище, позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року, яка загалом складає 89 016,74 доларів США, і апеляційний суд визнав такий розрахунок обґрунтованим в цілому. Разом з тим, при розгляді справи та визначення загальної суми заборгованості апеляційним судом безпідставно не встановлено чи виконано вказане вище рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, оскільки від цих обставин залежить обґрунтованість позову в частині розміру кредитної заборгованості відповідача перед позивачем. Заперечуючи проти апеляційної скарги позивача на рішення суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_7 наполягав на тому, що до основних вимог позивача має бути застосована загальна позовна давність тривалістю 3 роки та спеціальна позовна давність тривалістю в 1 рік до вимог в частині стягнення неустойки, штрафу, пені (а. с. 197). Рішення апеляційного суду не містить посилок на період, за який банком нараховано пеню за неналежне виконання відповідачем кредитних зобов'язань, а з урахуванням викладеного вище, того, що за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання не може перевищувати одного року, апеляційний суд мав мотивувати свої висновки про обґрунтованість вимог позивача про наявність у відповідача заборгованості по пені саме в розмірі 20 819,44 доларів США, чого зроблено не було. При розгляді справи № 6-875цс15 (постанова від 01 липня 2015 року) Верховний Суд України висловив наступну правову позицію. За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. Ухвалюючи оскаржуване в касаційному порядку рішення в частині задоволення позову про виселення ОСОБА_6 з переданого ним в іпотеку будинку АДРЕСА_1, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 360-7 ЦПК України, не врахував наведених вище висновків Верховного Суду України, які є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, та в рішенні не зазначив мотивів якими суд керувався при виселені відповідача з переданого в іпотеку житла без надання іншого постійного жилого приміщення. За таких обставин, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 215, 316, а також 213-214 ЦПК України. Статтями 303, 213, 214 ЦПК України на апеляційний суд покладено обов'язок по перевірці належним чином законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, ухвалення у справі законного і обґрунтованого судового рішення, однак в даному випадку апеляційним судом таких вимог закону не виконано. З підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька В.М. Колодійчук О.В. Умнова І.М. Фаловська

Буду рада вислухати будь-які ідеї щодо варіантів затяжки процесу виселення. Ситуація полягає в тому, що до особи, яку я представляю, заявлено віндикаційний позов про витребування квартири, де вона з чоловіком та двома малолітніми дітьми проживає. Справа ще в суді. Діти прописані в квартирі. Треба прожити в цій квартирі ще хоча би рік - так просить клієнт.

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Лященко Н.П., за участю представника публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області із зазначеним позовом. На обґрунтування позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що 18 серпня 2005 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 15 тис. 633 долари США, з них 15 тис. доларів США на споживчі цілі та 633 долари США на оплату страхових платежів зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 15,96 % річних на суму залишку заборгованості. 23 серпня 2015 року між банком і відповідачами з метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань за договором від 18 серпня 2005 року укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано належний відповідачам на праві спільної часткової власності житловий будинок 81,70 кв.м за АДРЕСА_1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_2 не виконав. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2013 року в рахунок погашення суми боргу за кредитним договором від 18 серпня 2005 року в розмірі 22 тис. 583 долари США 99 центів, а саме: заборгованості за кредитом – 9 тис. 204 долари США 23 центи, заборгованості за відсотками – 8 тис. 763 долари США 97 центів, заборгованості по комісії за користування кредитом – 911 доларів США 36 центів та пені за прострочення кредиту – 3 тис. 704 долари США 43 центи, звернуто стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок (літ. А) 81,7 кв. м та житловий будинок (літ. Б) 108 кв. м, розташовані за АДРЕСА_1, за укладеним 23 серпня 2005 року договором іпотеки шляхом продажу. Посилаючись на те, що 19 березня 2014 року іпотекодержатель надіслав відповідачам письмову вимогу про добровільне звільнення в місячний строк житлового будинку (літ. А) 81,7 кв. м АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки, однак відповідачі її не виконали, ПАТ КБ «Приватбанк» просило суд виселити всіх мешканців зазначеного житлового будинку зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 3 грудня 2014 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3 та інших осіб, які зареєстровані та проживають у житловому будинку АДРЕСА_1; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 3 грудня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2015 року ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) у поєднанні з нормами Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 серпня 2005 року НОМЕР_1 в розмірі 22 тис. 583 долари США 99 центів рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2013 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок (літ. А) 81,70 кв. м та житловий будинок (літ. Б) 108 кв. м, розташовані за АДРЕСА_1, шляхом укладення в будь-який спосіб від імені відповідачів договору купівлі-продажу з іншою особою – покупцем. Предмет іпотеки належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 28 травня 2002 року НОМЕР_2 (а.с. 127). 19 березня 2014 року відповідачам було надіслано вимогу про добровільне звільнення житлового будинку (літ. А) 81,7 кв. м за вказаною адресою. Вимогу було отримано ОСОБА_3 24 березня 2014 року. Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та інших осіб із житлового будинку, який було придбано відповідачами не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього приміщення, без надання їм іншого постійного жилого приміщення, суди керувались тим, що відповідачі не виконали передбачене статтею 109 ЖК УРСР та частиною другою статті 40 Закону № 898-IV зобов’язання та не вчинили жодних дій, спрямованих на звільнення спірного житлового будинку. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, наданій заявницею як приклад неоднакового правозастосування, суд, розглядаючи позовні вимоги про виселення осіб з будинку, який є предметом договору іпотеки, але не був придбаний за рахунок забезпечуваного іпотекою кредиту, застосував до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV і дійшов висновку про відсутність правових підстав для виселення осіб без надання іншого житлового приміщення. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону № 898-IV при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону № 898-IV іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом № 898-IV. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону № 898-IV. Так, згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону № 898-IV передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутись з таким позовом окремо. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Саме до цього зводяться правові висновки, зроблені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), яка згідно зі статтею 3607 ЦПК України є обов’язковою для судів, що зобов’язані узгодити свою судову практику з рішеннями Верховного Суду України. Оскільки у справі, що розглядається, житловий будинок, який є предметом договору іпотеки, придбаний відповідачами не за рахунок отриманого кредиту (свідоцтво про право спільної часткової власності на будинок видане на підставі рішення виконавчого комітету Мукачівської міської ради 28 травня 2002 року НОМЕР_2), суд касаційної інстанції помилково залишив без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» та виселення осіб без надання їм іншого постійного жилого приміщення, а тому на підставі підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України доходить висновку про задоволення заяви ОСОБА_3 щодо скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 3 грудня 2014 року та рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко А.Г. Ярема Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-447цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/4B7E8B6FAE7FC694C2257E7A0023B55C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.-, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 в особі їхнього законного представника ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, орган опіки та піклування Шевченківської районної державної адміністрації Запорізької міської ради, Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ ««Державний ощадний банк України») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 березня 2008 року між ним і ОСОБА_7 укладений кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн. Цього самого дня між банком і ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано житловий будинок АДРЕСА_1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_7 не виконав, сума його боргу складає 3 217 962 грн 53 коп. Посилаючись на невиконання ОСОБА_7 зобов’язань, позивач просив суд з метою погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 3 217 962 грн 53 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором від 27 березня 2008 року, а саме житловий будинок АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом його реалізації на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом, і виселити всіх мешканців зі зняттям їх із реєстраційного обліку. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року, позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. У рахунок погашення суми боргу ОСОБА_7 за кредитним договором від 27 березня 2008 року в розмірі 3 217 962 грн. 53 коп., а саме: заборгованості за кредитом – 1 624 711 грн 44 коп., заборгованості за відсотками 1 204 299 грн 13 коп., пені за прострочення відсотків – 191 884 грн 18 коп., пені за прострочення кредиту – 73 057 грн 07 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми відсотків за кредитом – 64 281 грн 85 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми кредиту – 24 755 грн 95 коп., суми індексації простроченого боргу з урахуванням індексу інфляції – 34 972 грн 91 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 березня 2008 року, який укладений між ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_1, шляхом продажу житлового будинку АДРЕСА_1, загальною площею 426, 5 кв. м, житловою площею 237, 1 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, згідно з оцінкою, проведеною суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. У задоволенні позову про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд ПАТ «Державний ощадний банк України» порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення мешканців із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК Української РСР, що потягло ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви заявник додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 березня 2008 року ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_7 уклали кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн зі сплатою 17% річних із кінцевим терміном повернення не пізніше 27 березня 2018 року. 27 березня 2008 року для забезпечення кредитних зобов’язань ОСОБА_7, ПАТ «Державний ощадний банк України» уклало з ОСОБА_1 договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку переданий житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 426, 5 кв. м, житловою площею 237, 1 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2004 року та зареєстрований 6 березня 2008 року. Житловий будинок, що є предметом іпотеки, придбаний ОСОБА_1 не за рахунок коштів, які отримані ОСОБА_7 за кредитним договором, а одержаний за договором дарування. Судом установлено, що на час вирішення спору в будинку, крім власника ОСОБА_1, проживають і зареєстровані його дружина – ОСОБА_5, племінниця, ОСОБА_6, та неповнолітні діти: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3. Крім того, судом зазначено, що відповідачами не доведено факту проживання на час укладення договорів іпотеки неповнолітніх дітей, які разом зі своєю матір’ю, ОСОБА_5, не були зареєстровані в цьому будинку. Натомість під час укладення договору іпотеки ОСОБА_1 надав довідку від 16 березня 2008 року про те, що в спірному будинку проживає він та його племінниця, ОСОБА_6, і власною заявою підтвердив банку, що предмет іпотеки є його особистою власністю, якою він має право розпоряджатися без будь-яких обмежень, а у складі його сім’ї відсутні особи, які перебувають на його утриманні (а.с. 32, 19, 27-29). У зв’язку з невиконанням ОСОБА_7 зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість у розмірі 3 127 962 грн 53 коп. Згідно з пунктом 6.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо після настання строку платежу зобов’язання позичальника за кредитним договором не буде виконане. Судом установлено, що позичальник порушив умови кредитного договору, зокрема, не здійснював погашення кредиту та процентів за його користування в установлені кредитним договором строки. У зв’язку з виникненням простроченої заборгованості банк повідомив позичальника та іпотекодавця про наявну заборгованість шляхом направлення листів - вимог про усунення порушень. Прострочену заборгованість позичальник у добровільному порядку не сплатив, що стало підставою для звернення банку 14 червня 2012 року до відповідачів із письмовими вимогами про звільнення житлового будинку, що є предметом іпотеки, які були отримані ОСОБА_1, ОСОБА_5 – 26 червня 2012 року; ОСОБА_6 – 29 червня 2012 року. Однак позичальник та іпотекодавець не вжили заходів для погашення заборгованості й звільнення житлового будинку. Установивши зазначені обставини та ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів – мешканців будинку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував норму частини другої статті 109 ЖК України й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення. Разом із тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року вбачається інше застосування судом касаційної інстанції тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, оскільки в одному випадку (судове рішення, яке є предметом перегляду) суд вважав, що без надання іншого житлового приміщення не можна виселяти мешканців із будинку у разі звернення стягнення на предмет іпотеки - будинок, який був придбаний не за рахунок отриманого кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою, а в інших випадках (рішення, на які заявник посилається як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права) суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі придбання будинку не за рахунок кредитних коштів при виселенні мешканців із будинку, який є предметом іпотеки, немає підстав для надання їм іншого постійного жилого приміщення за рахунок банку, як це передбачено частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, оскільки такі правовідносини регулюються Законом України від 5 червня 2003 року № 898 –IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців із будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла. Таким чином, у справі, яка переглядається, судами правильно застосована частина друга статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Оскільки у справі, яка переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-39 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2590710C8326BAD5C2257E130032F40A

Согласно решения суда: 1. Зобов'язати Особа_1 повернути Особа_2 квартиру №..., у... 3. Скасувати за Особа_1 державну реєстрацію права власності Получил исполнительный лист на это решение. В исполнительном листе тоже самое: "Зобов'язати Особа_1 повернути Особа_2 квартиру №..., у..." Показал в исполнительной службе, мне говорят, что тут они ничего сделать не могут, им нужно решение суда "Про виселення". Почему ничего сделать не могут? Ведь есть множество решений судов в которых помимо прочего обязательство вернуть. В конце-концов это- примусовий захід зазначений у рішенні суду. Кто прав, я или исполнительная? Опять же мне говорят, что выселять будет исполнительная по месту жительства ответчика (это другой город), а не по месту расположения квартиры (это мой город). Представляю себе исполнительную, которая едет в другой город возвращать мне имущество. Вопрос тот же, кто прав? По-моему, исполнительное производство по месту расположения имущества правильнее.