Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'защита прав детей'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд та Антирейд
    • Рейдерське захоплення
    • Антиколеторські послуги, допомога позичальникам, повернення депозитів
    • Банки та кредитні спілки, які не виплачують депозити
    • Депозитні та кредитні договори
    • Юридична консультація - чати з юристом
    • Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
    • Загальні питання та новини з сайту
    • Відеоконсультації та юридичні новини
  • IT - Розділ
    • Нововведення форуму
    • Біткоїни, блокчейн, майнінг, електронні платіжні системи

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. Такая ситуация: До 2014 год женщина с несовершеннолетним ребенком проживала в гражданском браке в Крыму в доме гражданского мужа, который был куплен им ранее. Ребенок от гражданского мужа. Все были прописаны в доме. После событий 2014 года женщина с ребенком вернулись в родне в Украину, получили статус беженцев, гражданский муж остался в Крыму, связи с ним более не поддерживаются. Сейчас гражданский муж подал в суд (Крым) на снятие с регистрации женщины и ребенка, т.к. у него есть намерение продать свой дом. Интересует три вопроса: 1. имеет ли ребенок какие то права на этот дом, т.к. это дом его отца (уже гражданина РФ)? 2. как решается вопрос с алиментами, если отец проживает в Крыму и уже гражданин РФ? 3. как быть с судом о снятии с регистрации из дома гражданского мужа (Крым) - возражать, соглашаться (подчиниться) или что то иное? В общем, прошу подсказать, в какую сторону двигаться и с чего начать?
  2. ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/14809/20 Головуючий у І інстанції – Пащенко К.С. Суддя-доповідач – Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М., при секретарі: Черніченко К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України про визнання протиправною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27 травня 2020 року, - В С Т А Н О В И Л А: Кравець Ростислав Юрійович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України, в якому просив: - визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання». В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що оскаржувана Постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Крім того Позивач вказав, що спірна Постанова не пройшла обов’язкове громадське обговорення, фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з таким судовим рішенням Кравець Ростислав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. В апеляційній скарзі Кравець Ростислав Юрійович посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з’ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам. Крім того Позивач вказав, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 травня 2020 року Відповідачем прийнято Постанову «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» № 481, якою до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» (далі - Правила № 207) внесено зміни. Так, вказаною Постановою пункт 18 Правил № 207 після абзацу п’ятнадцятого доповнено новим абзацом такого змісту: “У разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.”. Пункт 19 Правил № 207 доповнено абзацом такого змісту: “Працівник органу реєстрації також з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності чи належності власнику/співвласникам, що надали згоду особі для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань використовує відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (Офіційний вісник України, 2016 р., № 2, ст. 108; 2018 р., № 52, ст. 1827).”. Додаток 6 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту: “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”; Додаток 7 до Правил № 207 доповнено пунктом 3 такого змісту: “3. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”; Додаток 8 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту: “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________ (так/ні)”. Вважаючи, що оскаржувана постанова є такою, що порушує права Позивача, він звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Кравець Р.Ю. не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо порушення, внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови, його прав чи інтересів. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, та при розгляді апеляційної скарги вказує наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України). Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості. Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. За приписами статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин 1 та 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов. Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 року № 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України. Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року № 18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Тобто, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Судом першої інстанції встановлено, що Позивачем при зверненні з даним адміністративним позовом до адміністративного суду не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України Постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання». Також, будь-яких доказів, що право Позивача у разі скасування оскаржуваної постанови буде відновлено, не надано. При цьому, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі № К/800/38720/15. Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб. Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі № 21-438а12. Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10 суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням. Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб’єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що у ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною Постановою Відповідача порушено його законні права та інтереси. Натомість, Позивачем як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, вказано, що його права оскаржуваною постановою порушені, оскільки він здійснює також професійну адвокатську діяльність, та, зокрема, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у справах, пов'язаних з перебуванням житла в іпотеці. Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувана Постанова № 481 ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, оскільки передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини. Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла. Звертаючись з даним адміністративним позовом Позивач зазначив, що діє не лише як фізична особа, але як адвокат, який у своїй професійній діяльності повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки та бути вірним своїй присязі адвоката. За таких обставин, колегія суддів вважає, що Позивач, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України, є суб’єктом правовідносин, у яких буде, або може бути застосовано вказана Постанова № 481. Щодо правомірності/протиправності прийняття Постанови № 481, колегією суддів встановлено наступне. Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Відповідно до частини 2 статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі - Закон № 794-VII). Згідно зі ст. 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Відповідно до частин 1, 2 статті 49 Закону 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Статтею 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Статтею 16 вказаної Конвенції Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III передбачено право дитини на житло. Так, відповідно до частини 2 статті 18 вказаного Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Проте, аналізуючи постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27.05.2020 № 481 колегія суддів приходить до висновку, що механізм, який встановлений оскаржуваною Постановою, ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, адже він передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини. Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла. У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Європейський Суд з прав людини зазначив, що важливою метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому. Проте, оскаржувана Постанова не забезпечує балансу інтересів між дітьми та іпотекодержателями або довірчими власниками такого майна. Відповідно до частини 6 статті 50 Закону № 794-VII проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Разом з тим, будь-яких доказів попереднього оприлюднення оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України, Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було. Згідно з п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 до проекту акта Кабінету Міністрів, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов'язків громадян, додається комунікативний план за формою згідно з додатком 11. Враховуючи те, що попереднє оприлюднення проекту оскаржуваної постанови не відбувалось, то відповідно і до проекту оскаржуваного акта Кабінету Міністрів, в порушення вимог п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, не було додано комунікативний план. Основні вимоги до організації і проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики (далі - консультації з громадськістю) визначено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року № 996 (далі - Порядок № 996). Відповідно до пунктів 2-5 Порядку № 996 консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів. Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень. Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Результати проведення консультацій з громадськістю враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі. Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя. Інформація, пов’язана з організацією та проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально створеній рубриці "Консультації з громадськістю" офіційного веб-сайту органу виконавчої влади. Пунктом 12 Порядку № 996 визначено, що в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які: - стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян; - стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають на стан навколишнього природного середовища; - передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері; - визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно їх виконання); - стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами; - визначають порядок надання адміністративних послуг; - стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансування та діяльності; - передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства; - стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій; - стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних розпорядників бюджетних коштів за минулий рік). Оскільки оскаржуваною Постановою вносяться додаткові правила до реєстрації місця проживання громадян, що тягне за собою ускладнення процедури реєстрації громадян у житлі, яке перебуває в іпотеці або довірчій власності, то прийняття даної постанови стосується життєвих інтересів громадян, а тому головним розробником вказаної Постанови обов'язково мали бути проведені консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю. Разом з тим, перед прийняттям оскаржуваної Постанови консультації з громадськістю проведено не було, що суперечить наведеним нормам Порядку № 996. Відповідно до §52 Регламенту Кабінету Міністрів України Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов`язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів. Згідно з §53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок. Проте, будь-які докази наявності експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було. Відповідно до абзацу першого пункту 1 § 55 Регламенту Кабінету Міністрів України опрацьований проект акта Кабінету Міністрів, зазначений у підпункті 1 пункту 2 § 28-1, разом з матеріалами, поданими головним розробником, та висновком Секретаріату Кабінету Міністрів, а також висновком Європейської Комісії (у разі наявності) включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету. Параграфом 55-1 передбачено, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем`єр-міністром, Віце-прем`єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом. Акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень. Прийняті акти Кабінету Міністрів Прем`єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів. Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів. Таким чином, для прийняття відповідного акта, проект такого має пройти певні етапи, кожен з яких здійснюється різними суб`єктами, а саме процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України. Разом з тим, проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 481 підготовлений з порушенням вказаних вимог чинного законодавства України. Отже, з огляду на вказане, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Розглянувши доводи Кравця Ростислава Юрійовича, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено за неповного з’ясування обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити. За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). На підтвердження сплати відповідних витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію№ 30-3426384/С від 30.06.2020 про сплату 840,80 грн. Крім того, за подання апеляційної скарги Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,20 грн., що підтверджується квитанцією № ПН34933 від 29.06.2021. Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача, який є суб`єктом владних повноважень. Керуючись ст.ст. 139, 241, 242, 243, 264, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича - задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року - скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України - задовольнити. Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27 травня 2020 року № 481. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь Кравця Ростислава Юрійовича (04053, м. Київ, пров. Бехтерівський, 4б, РНОКПП 2685002573) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: І.О. Лічевецький О.М. Оксененко Повний текст складено 28.09.2021 року.
  3. 28.09.2020 Справа № 363/2337/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі: головуючого-судді Чіркова Г.Є., при секретарі Петранюк П.Д., за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника третьої особи Черепан С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни, ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», третя особа - Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення, встановив: позивачка звернулася до суду із позовом, в якому, просить визнати незаконними дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» та визнати протиправним й скасувати рішення, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Свої вимоги мотивувала тим, що в порушення умов укладеного між нею та ВАТ КБ «Надра» іпотечного договору та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» державний реєстратор без достатніх правових підстав, а саме за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, в період дії мораторію на примусове відчуження майна, прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, в якій зареєстровані та проживають двоє неповнолітніх дітей, за правонаступником ВАТ КБ «Надра» - ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». В суді позивачка та її представник просили про задоволення позову з викладених у ньому підстав. Представник третьої особи в суді позов підтримала та просила про його задоволення. Зазначила, що в порушення вимог ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» із дозволом на вчинення правочину щодо вказаної квартири, в якій зареєстровані неповнолітні діти, до Органу опіки і піклування Вишгородської міської ради звернень не надходило та рішення з даного приводу не приймалося. Представники відповідачів, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, до суду не прибули та про причини своєї неявки суд не повідомили. Представник ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» подав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» відбулася на підставі застереження у договорі іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства, коли підстав для відмови у здійсненні такої реєстрації не було. Оскільки суд позбавлений можливості відкласти розгляд справи на підставі ст. 223 ЦПК України, в межах строку встановленого ст. 210 ЦПК України, дану справу слід розглянути на підставі наявних доказів в загальному порядку. Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного. Як убачається з матеріалів справи, 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №17/П/14/2006-840, відповідно до якого остання отримали кредит у розмірі 30 000 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 10 серпня 2021 року зі сплатою процентів в розмірі 11% річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору). 22 серпня 2006 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1 договору іпотеки предметом іпотеки є однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 47,1 кв. м., жилою площею 20,9 кв. м. Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки визначена сторонами вартість предмета іпотеки становить 225 700 грн., що в еквіваленті при перерахуванні на долари США по офіційному курсу НБУ на день укладання цього договору складає 44 700 доларів США. Згідно п. 5.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором. Як передбачено п. 5.3 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: -рішення суду; -виконавчого напису нотаріуса; -домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»; -права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 5.4 договору іпотеки іпотекодкержатель має право на свій розсуд обрати умову та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 5.3 цього договору. 04 березня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, посвідченого 22 серпня 2006 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, ПАТ КБ «Надра» (первісний іпотекодержатель) відступає (передає), а ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (новий іпотекодержатель) набуває (приймає) належні первісному іпотекодержателю права за договором іпотеки, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити свої вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. З моменту набрання чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов`язання первісного іпотекодержателя у зобов`язаннях, що виникають на підставі договору іпотек, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором. У зв`язку із неналежним виконанням позивачкою договірних зобов`язань 05 березня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» направило на адресу ОСОБА_1 лист з вимогою у тридцятиденний термін повернути всю суму заборгованості за кредитним договором, що станом на 04 березня 2019 року становить 2 373 101 грн. 15 коп. та повідомило про свій намір у разі невиконання вказаної вимоги звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки, а саме: за домовленістю сторін набути право власності на предмет іпотеки на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 37 Закон України «Про іпотеку» та/або шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 38 Закон України «Про іпотеку» на умовах та порядку, визначений на власний розсуд іпотеко держателя. 17 травня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» звернулося до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 . 21 травня 2019 року Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. прийняв рішення про проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167397296 від 21 травня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Підставою виникнення права власності стали договір про відступлення прав за договором іпотеки від 04 березня 2019 року, договір іпотеки від 22 серпня 2006 року та кредитний договір від 22 серпня 2006 року. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Як передбачено ч. 1 та ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог потекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, серед іншого: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема,: -відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; -відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; -відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; -наявність обтяжень прав на нерухоме майно; -наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження; присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; формує реєстраційні справи у паперовій формі. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Згідно п. 3 та 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстратор відмовляє в державній реєстрації прав. якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. Відповідно до ч. 1 Стаття 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою ст. 36 Закону України «Про іпотеку» іпотечне застереження прирівняне до окремого договору. Проте у разі його відсутності у договорі іпотеки - сторонам необхідно укласти окремий договорі щодо позасудового задоволення вимог кредитора. Як вбачається договору іпотеки сторони погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (підпункт 5.3 договору іпотеки). Таким чином ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки, однозначно вказує на необхідність укладання окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у позасудовому порядку у разі відсутності іпотечного застереження у договорі іпотеки. При цьому законодавець фактично визначає іпотечне застереження окремим правочином за яким у сторін виникають певні права та обов`язки та який є підставою для вчинення дій щодо реєстрації права власності на заставне майно. Проте, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні. Окремого застереження в іпотечному договорі, як підставу виникнення права власності у іпотекодержателя, ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки не передбачала і в іпотечному договорі сторони про це не домовлялися. А тому прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності, що виникає на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором та договором іпотеки, є протиправним (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 квітня 2018 року в справі №554/14813/15-ц). Крім того, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року, відповідно до п. 1 ст. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: -таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; -загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Як вбачається з довідок про реєстрацію місця проживання №№3269, 3270 та 3271 від 05 листопада 2019 року у вказаній квартирі зареєстровані позивачка та двоє неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно ст. 317 ЦК України зміст права власності полягає в наявності у особи правомочностей володіння, користування та розпорядження своїм майном. Як вбачається із матеріалів справи, квартира, яка є предметом іпотеки, загальна площа якої становить 47.1 кв.м, використовується як місце постійного проживання позивача, а тому не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, як забезпечення виконання іпотекодавцем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, згода іпотекодавця є обов`язковою. Суд вважає, що мораторій також розповсюджується на позасудове звернення стягнення на спірне іпотечне майно за ст. 37 Закону України «Про іпотеку», згідно правового висновку Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2019 року в справі №802/1340-18-а. Таким чином, у відповідача Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М., були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Разом з тим, суд звертає увагу й на те, що вказана квартира позивачкою придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою, а належить їй ще з 29 серпня 2005 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Крім того, згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. Разом з тим, як встановлено з матеріалів справи, реєстрацію права власності на вказану квартируза ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» вчинено без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до порушення прав неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відтак, судом встановлено, що рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» державним реєстратором прийнято протиправно, з порушенням вимог законодавства, а тому його дії слід визнати незаконними, а вказане рішення скасувати. Таким чином, судом встановлено порушене право позивачки, яке підлягає захистові, а позов про це задоволенню. Крім того, позивачкою представлене документальне підтвердження понесених нею судових витрат, що складаються із судового збору, які слід стигнути з відповідачів на її користь на підставі ст. 141 ЦПК України. На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України, вирішив: позовну заяву задовольнити. Визнати дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолети Миколаївни щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибало Віолети Миколаївни, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Стягнути з Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 судові витрати, зокрема судовий збір в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 (сорок) коп. з кожного. Повне судове рішення складено 02 жовтня 2020 року. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області. Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 . Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетта Миколаївна, ЄДРПОУ 41943094, адреса: Київська область, Васильківський район, с. Путрівка, вул. Путрівська, 46. Відповідач: ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», ЄДРПОУ 39306471, адреса: м. Київ, вул. Шолуденка, 1-б, оф. 207. Третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, адреса: Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1. Суддя Джерело: ЄДРСР 92203597
  4. Постанова Іменем України 08 червня 2021 року м. Київ справа № 607/8145/18 провадження № 61-6249св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - неповнолітній ОСОБА_1 , законний представник позивача - ОСОБА_2 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Наталія Богданівна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року у складі колегії суддів: Ткача З. Є., Бершадської Г. В., Шевчук Г. М., у справі за позовом ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Наталія Богданівна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович, про визнання недійсними правочинів, застосування наслідків недійсності правочинів. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_2 , діючи в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 27 червня 2017 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами від 10 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та просила зобов`язати ОСОБА_5 повернути в натурі ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який знаходиться на АДРЕСА_1 . Позов обґрунтовувала тим, що на час укладення її матір`ю ОСОБА_4 оспорюваного договору від 27 червня 2017 року вона, її неповнолітній син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та інші члени сім`ї, проживали в будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що був предметом продажу за договором купівлі-продажу. В грудні 2017 року новий власник ОСОБА_3 змусив їх виселитися з будинку. З того часу вона та її син, фактично позбавлені права користування зазначеним будинком та змушені тимчасово проживати в будинку друзів в АДРЕСА_2 . Вказувала, що вказаний договір купівлі-продажу вчинено без дозволу органу опіки та піклування, наданого відповідно до закону на укладення такого договору, що позбавляє неповнолітнього ОСОБА_1 права на проживання в житловому будинку, який для нього був єдиним постійним місцем проживання від народження, вчинено в порушення вимог чинного законодавства, спрямованого на захист законних прав та інтересів дітей, а тому просила визнати його недійсним з підстав, передбачених статтею 203 ЦК України. Відчуження спірного будинку ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 за договором від 10 березня 2018 року також є незаконним, оскільки його вчинення стало можливим внаслідок незаконного укладення договору купівлі-продажу від 27 червня 2017 року та тягне порушення житлових прав неповнолітнього ОСОБА_1 . Вважала, що внаслідок визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 27 червня 2017 року та від 10 березня 2018 року, а також приведення сторін цих договорів у попередній стан, права неповнолітнього ОСОБА_1 на житло будуть поновлені. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року, яке залишено без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що права та інтереси неповнолітнього ОСОБА_1 вчиненням спірних договорів купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами від 27 червня 2017 року та від 10 березня 2018 року не були порушені, а тому відсутні правові підстави для визнання їх недійсними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. 29 березня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що неповнолітній ОСОБА_1 не зі своєї волі був позбавлений єдиного житла із належними побутовими умовами. Суди не дали належної оцінки тим обставинам, що за адресою: АДРЕСА_2 , де тимчасово проживає позивач без реєстрації, не створені належні умови для проживання та розвитку дітей. В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Відзив на касаційну скаргу У червні 2020 ОСОБА_5 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд встановив, що ОСОБА_4 - матері ОСОБА_2 , на праві приватної власності належав житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори 12 березня 2012 року, зареєстрованим в реєстрі за № 588 (т. 1 а. с. 137 - 139). 27 червня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Фіголь Н. Б., зареєстрований в реєстрі за № 4275, відповідно до якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 134 - 136). На час укладення даного правочину в будинку були зареєстровані: відповідач ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та проживав неповнолітній син ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 140). Батько неповнолітнього ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , в даному будинку не проживав і не був зареєстрований. Після укладення правочину від 27 червня 2017 року зазначені особи вибули з цього будинковолодіння та зняті з реєстрації (т. 2 а. с. 59). Зокрема ОСОБА_4 знята з реєстрації - 18 вересня 2017 pоку; ОСОБА_8 - 18 вересня 2017 pоку, ОСОБА_2 - 27 жовтня 2017 pоку і неповнолітній ОСОБА_1 - 26 жовтня 2017 року . Відповідно до нотаріально посвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Фіголь Н. Б. заяви ОСОБА_9 від 25 жовтня 2017 року, який є батьком неповнолітнього ОСОБА_1 , ОСОБА_9 надав згоду на зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 свого малолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та реєстрацію його місця проживання за новою адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 212). 10 березня 2018 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про що було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Жовнір І. Т., зареєстрований в реєстрі за № 1291 (т. 2 а. с. 46 - 47). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Частиною першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх. Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18) та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження № 61- 29000св18), на яку послався суд апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не дають достатніх підстав для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду. Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі доказів, які належним чином оцінені, встановивши, що ОСОБА_4 є бабою неповнолітнього ОСОБА_1 , який проживав у спірному будинку, врахувавши, що права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_1 вчиненням оспорюваних правочинів не порушені, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_4 вправі розпоряджатися належним їй на праві власності майном без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко Джерело: ЄДРСР 97565680
  5. Постанова Іменем України 13 квітня 2021 року м. Київ Справа № 2-4237/12 Провадження № 14-21звц21 Велика Палата Верховного Суду у складі головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В. за участю секретаря судового засідання Штихна В. О., представника позивача - Міністерства юстиції України, за дорученням якого діють спеціалісти відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Фартушна Віта Леонідівна та Самойлова Дар`я Михайлівна , представника відповідачки - адвоката Заруцького Олександра Вадимовича розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_2 (далі - відповідачка) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року (далі - заява про перегляд судового рішення) у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) (далі також - рішення ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) при вирішенні судом справи за позовом ОСОБА_3 (далі - позивач) до відповідачки за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - Органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - третя особа) - про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство). ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Громадянин Сполученого Королівства звернувся до суду в Україні, бажаючи визнати незаконним утримування його неповнолітньої дитини її матір`ю на території України, а також повернути цю дитину у Сполучене Королівство до місця постійного проживання. Суди розглядали справу неодноразово. Згідно з останнім рішенням Верховний Суд позовні вимоги задовольнив. Проте матір і дитина звернулися до ЄСПЛ, який ухвалив рішення про порушення Україною під час розгляду справи зобов`язань за ЄКПЛ. Велика Палата Верховного Суду за заявою матері дитини має забезпечити виконання рішення ЄСПЛ у частині перегляду рішення Верховного Суду як такого, що не було належно мотивованим відповідно до вимог процесуального аспекту статті 8 ЄКПЛ. (2) Короткий зміст позову 2. У грудні 2012 року Головне управління юстиції м. Києва в інтересах позивача звернулось до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень, просило: 2.1. Визнати незаконним утримування відповідачкою на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_4 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1 . 2.2. Повернути дитину до місця постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ( Manor Cottage , АДРЕСА_1 ; далі також - місце проживання позивача у Сполученому Королівстві); 2.3. Для забезпечення повернення дитини зобов`язати відповідачку, ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , передати дитину позивачеві, ІНФОРМАЦІЯ_3 , у місце його проживання у Сполученому Королівстві. 3. Головне управління юстиції м. Києва мотивувало позовну заяву так: 3.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка уклали шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві. 3.2. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яка з того часу постійно проживала з позивачем і відповідачкою за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3 ). 3.3. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі позивача та відповідачки прибула в Україну з метою відвідування родичів відповідачки. Позивач і відповідачка планували повернення до Сполученого Королівства 22 квітня 2012 року, проте позивачеві довелося повернутися раніше - 14 квітня 2012 року. 3.4. Відповідачка з дитиною, які мали авіаквитки для повернення в обумовлену раніше дату, до Сполученого Королівства не повернулись. Відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини з порушенням прав позивача, який ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини не давав. 3.5. Відповідачка незаконно утримує дитину на території України, а тому на спірні правовідносини поширюються приписи Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача. 3.6. 10 серпня 2012 року позивач через Центральний орган Англії та Уельсу подав до Міністерства юстиції України заяву про повернення дитини. 3.7. 12 вересня 2012 року на адресу Головного управління юстиції у м. Києві надійшли пояснення відповідачки, у яких вона повідомила, що відмовляється добровільно повертати дитину до Сполученого Королівства. 3.8. Головне управління юстиції у м. Києві уповноважене діяти від імені позивача на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», статті 7 Гаазької конвенції, пунктів 2 і 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952. (3) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи 4. 5 червня 2013 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. 5. 3 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалив нове, за яким позов задовольнив частково: визнав незаконним утримання дитини на території України, зобов`язав відповідачку повернути дитину до Сполученого Королівства за адресою: АДРЕСА_3 , або передати дитину позивачеві, який приїде в Україну, щоби забрати дитину в присутності представника служби дітей; в іншій частині у задоволенні позову відмовив. 6. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року без змін. 7. 2 липня 2014 року Верховний Суд України прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, справу передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вказав, що, вирішуючи питання про повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Гаазькою конвенцією, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Гаазької конвенції). Суд має переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 і 20 Гаазької конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також, чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави. (4) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час нового розгляду справи 8. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Скасовуючи рішення апеляційної інстанції, колегія суддів звернула увагу на необхідність дослідження доказів і встановлення фактів, як зазначив Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 року. 9. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року. 10. 1 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 3 грудня 2014 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не виконали вказівки Верховного Суду України, викладені у його постанові від 2 липня 2014 року, та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 10 вересня 2014 року. (5) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (повторний новий розгляд справи) 11. 27 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так: 11.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві. 11.2. Після відкриття відповідачці візи як дружині позивача подружжя переїхало до Сполученого Королівства. 11.3. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яку того ж дня Посольство України у Сполученому Королівстві зареєструвало громадянином України та вписало у закордонний паспорт матері. 11.4. 9 грудня 2011 року дитині видано паспорт громадянина Сполученого Королівства. 11.5. Дитина разом із батьками проживала у Сполученому Королівстві за адресою: АДРЕСА_4 . Позивач виставив на продаж будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, й особисті речі останньої. 11.7. За результатами психологічних досліджень дитина сприймає своє місце проживання в Україні постійним і комфортним; знаходиться у житлі, у якому створені необхідні для цього умови; відвідує дитячий садок; пройшла обряд хрещення у православній церкві. Тому існує ризик того, що повернення до Сполученого Королівства завдасть шкоди психіці дитини. 11.8. Спеціаліст - психолог Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного інституту глибинної психології ОСОБА_6 (далі - психолог) - пояснила, що у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання та у дитячому садочку; дитина сприймає таке місце в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Вказане підтверджують висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року. (6) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (повторний новий розгляд справи) 12. 21 вересня 2016 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року без змін. Мотивував ухвалу так: 12.1. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі обох батьків прибула в Україну до родичів відповідачки, які проживають у м. Києві. 12.2. 14 квітня 2012 року позивач повернувся до Сполученого Королівства, а дитина з відповідачкою залишились в Україні, де мали перебувати до 22 квітня 2012 року. 12.3. 29 жовтня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу позивача та відповідачки. 12.4. Звернення до суду з позовом є реалізацією прав позивача, проте наявні у справі матеріали доводять надання ним мовчазної згоди на утримування дитини матір`ю, оскільки «відсутні вимоги про повернення дитини до звернення до суду із такою заявою» відповідно до Гаазької конвенції. 12.5. Позивач не здійснював права піклування щодо дитини до моменту її переміщення, що підтверджує листування з Шеффілдським центром захисту від домашнього насильства; позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він здійснював би такі права, якби не утримування дитини в Україні. 12.6. Суд першої інстанції на підставі показань спеціаліста та складених ним висновків зробив законний і обґрунтований висновок про існування серйозного ризику того, що повернення дитини батькові загрожуватиме завданням їй психічної шкоди. (7) Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (повторний новий розгляд справи) 13. 29 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року скасував. Ухвалив нове рішення, за яким позовні вимоги задовольнив: визнав незаконним утримання на території України дитини та зобов`язав повернути останню до Сполученого Королівства за адресою місця проживання позивача. Мотивував постанову так: 13.1. Суди першої й апеляційної інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті цілей Гаазької конвенції, зокрема: наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності; можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини; її ставлення до кожного з батьків; реалізації матір`ю батьківських обов`язків з догляду, утримання та виховання дитини в Україні. 13.2. У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження загрожуватиме заподіянням дитині фізичної або психічної шкоди. Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача у Сполученому Королівстві ґрунтуються на припущеннях. 13.3. Після неповернення дитини у квітні 2012 року до Сполученого Королівства позивач вже у липні 2012 року звернувся до Центрального органу Англії та Уельсу за місцем постійного проживання дитини та до органів медіації, з якими відповідач відмовилась контактувати. З моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року, а тому суди першої й апеляційної інстанцій невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини. Тому неповернення дитини протягом шести тижнів із дати початку процедур, передбачених Гаазькою конвенцією, не є підставою для відмови у поверненні дитини. 13.4. Відповідачка на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання. Проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування передбаченого Гаазькою конвенцією механізму, згідно з яким дитину треба повернути до Сполученого Королівства. 13.5. Визнавши фактично, що дитина з 2012 року утримується на території України незаконно, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували одночасно декілька передбачених статтями 12 і 13 Гаазької конвенції виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Вони неправильно витлумачили положення Гаазької конвенції стосовно винятків, передбачених у статтях 12, 13 (a) і 13 (b), вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета доказування у такій категорії справ, і відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав. 13.6. Позивач не мав ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 ЄКПЛ, оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини «протягом шести тижнів, як то рекомендує Гаазька конвенція». (8) Короткий зміст рішення ЄСПЛ 14. 28 січня 2021 року за зверненням відповідачки та дитини ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) щодо порушення Україною зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ у її процесуальному аспекті. ЄСПЛ зробив такі висновки: 14.1. Верховний Суд вирішив повернути дитину за результатами розгляду касаційної скарги, хоча такий розгляд був обмеженим за обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога, що відрізняє справу відповідачки від справи «Х. проти Латвії», в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (§ 34 рішення ЄСПЛ). 14.2. У стислому обґрунтуванні Верховний Суд не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги (§ 35 рішення ЄСПЛ). 14.3. Верховний Суд не проаналізував тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки з її дитиною. Обґрунтування Верховного Суду стосовно наявності підстав для задоволення позову було настільки загальним і шаблонним, що за обставин справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечень відповідачки проти задоволення заяви про повернення (§ 35 рішення ЄСПЛ). 14.4. Заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 ЄКПЛ. Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечень відповідачки, які ґрунтувалися на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (§ 36 Рішення). 14.5. Згідно зі статтею 41 ЄКПЛ слід зобов`язати Україну впродовж трьох місяців сплатити заявникам спільно: 1 200 (одну тисячу двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; 1 500 (одну тисячу п`ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу; 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у ЄСПЛ. (9) Рух заяви про перегляд судового рішення 15. 23 лютого 2021 рокудо Великої Палати Верховного Суду від відповідачки, в інтересах якої діє адвокат Заруцький О. В., надійшла заява від 20 лютого 2021 року про перегляд судового рішення. У цій заяві відповідачка просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у задоволенні касаційної скарги, поданої в інтересах позивача, та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року. 16. 26 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення на підставі рішення ЄСПЛ тапризначила справу до розгляду. 17. 15 березня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія рішення ЄСПЛ разом із його автентичним перекладом українською мовою. 18. 6 квітня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання третьої особи з проханням розглядати справу за відсутності її представника. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення 19. Відповідачка мотивувала заяву тим, що постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року було прийнято на тих самих фактичних і доказових підґрунтях (обставинах), що і рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Тому адекватним способом досягнення restitutio in integrum буде скасування вказаної постанови та залишення в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року. 20. На судовому засіданні представник відповідачки підтримав доводи, викладені у заяві про перегляд судового рішення. (2) Доводи інших учасників справи 21. Позивач і третя особа письмово позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили. 22. Представник позивача на судовому засіданні вказав, що рішення касаційного суду, про перегляд якого просить відповідачка, є законним, і дитину потрібно повернути до Сполученого Королівства. Відповідаючи на запитання суду, зазначив, що позивач вчасно звернувся до суду, і на час розгляду справи у суді першої інстанції зв`язок дитини з матір`ю був домірним зв`язку із батьком; висновки психолога були складені лише під час нового розгляду справи у суді першої інстанції. Тому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення Велика Палата Верховного Суду має касаційну скаргу позивача задовольнити, але з інших підстав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи 23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників відповідачки та позивача, оцінила їхні доводи, зміст встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, а також судові рішення, ухвалені національними судами на підставі зібранихі досліджених доказів. Враховуючи передбачені законодавством межі перегляду судових рішень за виключними обставинами, відповідно до підстав такого перегляду, а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заяву про перегляд судового рішення слід задовольнити. (1.1) Загальні принципи перегляду судового рішення у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні справи судом 24. Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною (стаття 46 ЄКПЛ, стаття 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV)). Для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною ЄКПЛ, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру (глава 3 Закону № 3477-IV). 25. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення ЄКПЛ або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 ЄКПЛ). Виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного або у строк, передбачений у цьому рішенні (частина перша статті 8 Закону № 3477-IV). 26. Додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 Закону № 3477-IV) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV). 27. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV). Для цього слід враховувати Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: 27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; 27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить ЄКПЛ, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 28. Якщо інше не вказав ЄСПЛ у рішенні, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, коли ЄСПЛ у рішенні, ухваленому на користь заявника, визнав порушення Україною зобов`язань за ЄКПЛ саме під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 29. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). 30. З огляду на те, які порушення статті 8 ЄКПЛ констатував у рішенні ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідачка і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні у суді касаційної інстанції, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не є адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішення національного суду, про перегляд якого просить відповідачка. (1.2) Щодо порушень Конвенції, встановлених у рішенні ЄСПЛ 31. У рішенні ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31 рішення ЄСПЛ). 32. ЄСПЛ звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок - про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (§ 32 рішення ЄСПЛ). 33. ЄСПЛ вказав, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (§ 33 рішення ЄСПЛ). 34. Як встановили суди, у липні 2012 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення дитини в Україну, позивач звернувся із заявою про повернення незаконно утримуваної в Україні дитини до Центрального органу Англії та Уельсу, який направив до Міністерства юстиції України запит про повернення дитини. 35. Згідно зі статтею 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. 36. Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частини перша та друга статті 12 Гаазької конвенції). 37. З позовом до суду в інтересах позивача Головне управління юстиції м. Києва звернулося у грудні 2012 року. Проте через складність справи, що з огляду на предмет та підстави позову потребувала особливої ретельності, судовий процес був тривалим. 38. Згідно зі статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини. 39. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки слід було зробити. А у § 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Тому Велика Палата Верховного Суду має, зокрема, оцінити доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. 40. Суди першої й апеляційної інстанцій дослідили висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року: 40.1. У висновку від 12 лютого 2013 року психолог пояснила, що аналіз результатів спостереження за характером поведінки ситуації спілкування з незнайомою людиною та незнайомою іграшкою, за змінами у пізнавальній активності дитини, за взаємодією дитини з мамою (відповідачкою) дозволяє визначити тип сформованої прив`язаності дитини до своєї матері як надійний, тобто такий, що дав можливість виникнути почуттю довіри та безпеки до оточуючого світу і склав передумову успішного входження у світ людських стосунків. 40.2. У висновку від 30 грудня 2013 року психолог зазначила про таке: 1) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства потреба дитини в безпеці не буде в повному обсязі задоволена: для особи такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру; 2) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства буде завдано шкоду розвитку: вилучення зі звичного мовного середовища (занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище, особливо за умови припинення слідування з матір`ю) призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення. Результатом, враховуючи тривалість сензитивного періоду у розвитку цієї психічної функції та її безпосередній зв`язок із розвитком мислення, буде відхилення у психічному розвитку, подолання якого вимагатиме спеціальної компенсації (надолуження); 3) втрата об`єкта первинної прив`язаності є глибинною психологічною травмою, пов`язаною з несподіваним і незворотнім розривом тісних зв`язків із матір`ю; для дитини цього віку така втрата матиме довгострокові наслідки, серед яких на першому місці є формування хибної самості - деформації внутрішньої структури особистості, що призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті, які є необхідною умовою досягнення успіху в житті особистому та професійному. 40.3. У висновку від 28 липня 2015 року у відповідь на питання, чи існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, психолог надала ствердну відповідь. Аргументувала тим, що, враховуючи вік дитини, немає еквівалентної альтернативи тій підтримці у психічному та фізичному розвитку дитини, яку створила відповідачка за участі підтримуючого оточення. За умови повернення дитини до Сполученого Королівства: а) не буде в повному обсязі задоволена потреба дитини у безпеці (припинення спілкування з матір`ю як об`єктом первинної прив`язаності має наслідком деформацію внутрішньої структури особистості, яка призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті); б) занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення, який для дітей відповідного віку продовжує залишатися головним показником успішності психічного розвитку. Щодо ризику завдання фізичної шкоди психолог також вказала, що для дитини такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру. У зв`язку з утратою людини, яка забезпечує дитині максимальне задоволення вітальних потреб, в останньої виникає стан, який характеризується прогресуючою втратою інтересу до оточуючого світу, зникненням апетиту, зниженням маси тіла, уповільненням темпу фізичного та психічного розвитку. 41. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Учасники справи могли ставити запитання психологу під час його допиту на судовому засіданні у суді першої інстанції (т. 8, а. с. 124). Тому принцип змагальності під час дослідження вищевказаних доказів був додержаний, а достовірність висновків психолога перевірена під час його допиту (див. § 33 рішення ЄСПЛ). 42. Із заявою про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, за правилами статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач до суду не звертався. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У Великої Палати Верховного Суду немає підстав не брати до уваги досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства. 43. На запитання Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для з`ясування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, про можливість її повернення до місця проживання позивача у Сполученому Королівстві, представники позивача та відповідача однаково зазначили, що такі підстави відсутні з огляду на недосягнення дитиною того віку та рівня зрілості, про які йде мова у Гаазькій конвенції. 44. Представник відповідачки наголосив на тому, що востаннє дитина бачилася з позивачем у віці шести місяців; з часу приїзду в Україну за її межі не виїжджала; майже десять років позивач із дитиною не спілкувався та не зустрічався; на пропозиції відповідачки поспілкуватися з дитиною не реагував; участі в утриманні дитини не бере, у зв`язку з чим відповідачка ініціювала судовий процес про стягнення з позивача аліментів на дитину. 45. Стосовно того, коли востаннє позивач бачився з дитиною та чи є у нього нова сім`я, представник позивача суду не відповів. Пояснив, що особистих зустрічей з дитиною у позивача, відколи він ініціював судовий процес в Україні, не було, оскільки позивач не може прибути в Україну. Конкретні причини такої неможливості представник позивача не пояснив. Зазначив, що постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року, ухвалена на користь позивача, не була виконана, оскільки у відкритті виконавчого провадження було відмовлено з причин, які представникові невідомі. На запитання суду, чи оскаржив позивач цю відмову, представник позивача відповів, що, наскільки йому відомо, таких дій позивач не вчиняв, а Міністерство юстиції України неповноважне представляти інтереси позивача не етапі виконання судового рішення. 46. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини. 47. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, таке: 47.1. Згідно з даними з виписок-епікризів з історії хвороби відповідачки з 17 до 30 квітня 2012 року, а надалі з 3 до 15 травня 2012 року вона знаходилась на лікування у терапевтичному відділенні Науково-практичного медичного центру Харківського національного медичного університету. Відповідачці було поставлено діагноз і рекомендовано уникати нервових стресів, проходити нагляд у терапевта, невропатолога, санаторно-курортне лікування, протипоказано переміщення у повітряному просторі. 47.2. Згідно з консультативним висновком Київського міського центру малоінвазивної травматології та ортопедії від 9 липня 2012 року відповідачка була оглянута на предмет препателярного бурситу лівого коліна. Лікар рекомендував відповідачці уникати фізичних навантажень і пройти повторний огляд через 14 днів. 47.3. З 9 серпня до 21 жовтня 2012 року позивач мав продовжити візу відповідачці та сплатити відповідні кошти. Через те, що строк дії візи, відкритої відповідачці як дружині позивача, сплив, а позивач цю візу не продовжив, починаючи з 19 листопада 2012 року відповідачка не могла повернутися до Сполученого Королівства. 47.4. Згідно з наданим як позивачем, так і відповідачкою листуванням сторін електронною поштою, починаючи з квітня 2012 року, позивач був обізнаний про неможливість відповідачки подорожувати за станом здоров`я, а надалі - без допомоги іншої особи, але на прохання відповідачки про надання допомоги для повернення до Сполученого Королівства не відреагував. 47.5. Позивач продав будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, проте не надав жодних доказів для підтвердження того, що він проживає за новою адресою ( АДРЕСА_1 ), яку представник позивача вказав у заяві про уточнення позовних вимог як адресу постійного місця проживання позивача (т. 7, а. с. 119). На яких умовах дитина буде проживати у новому помешканні та що дитині будуть створені там належні умови для проживання, представник позивача не вказав. 47.6. Відповідачка з дитиною проживають у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . 47.7. Для проживання дитини в Україні створені належні умови, що підтверджує акт обстеження умов проживання від 27 липня 2015 року. Дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї. 48. Представник відповідачки на судовому засіданні повідомив Велику Палату Верховного Суду, що дитина і далі проживає у згаданій квартирі з відповідачкою, виїзд якої до Сполученого Королівства утруднений необхідністю отримання візи та є обтяжливим, виходячи з фінансових міркувань. А розраховувати у цьому на підтримку позивача, з яким у відповідачки давно припинилися подружні відносини, немає підстав. Тому, на думку представника відповідачки, у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства її зв`язок із матір`ю перерветься. На запитання суду про поточний стан здоров`я відповідачки її представник не зміг відповісти через відсутність у нього актуальної інформації, але зазначив, що характер раніше виявленого захворювання є триваючим. 49. Велика Палата Верхового Суду вважає, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції. 50. Тому, враховуючи вказане, зміст рішення ЄСПЛ, факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, докази, які дослідили ці суди, а також пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який не взяв до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими. У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства. Висновки судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу їхніх вимог і заперечень, підтверджених відповідними доказами. 51. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. 52. Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ: 52.1. Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення. 52.2. З огляду на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини. 52.3. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року). Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції). Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди. Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення 53. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може, зокрема, задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України). 54. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву відповідачки про перегляд судового рішення обґрунтованою. Тому постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року слід скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року та рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 409, 410, 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року задовольнити. 2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук Джерело: ЄДРСР 96342875
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/12729/15-ц Провадження N 14-317цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України. У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності. 28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру. Отже, підстава продажу - прилюдні торги. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34). Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося. Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів". Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11. Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень. Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом. Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2). Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 402/428/16-ц Провадження N 14-327цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області (далі - орган опіки та піклування), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року у складі судді Терновенко А.В. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Франко В.А., Потапенка В.І., Черненко В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування, про визначення місця проживання малолітньої дитини та ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що із січня 2004 року по вересень 2007 року він та ОСОБА_4 перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, мають спільну дитину - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який після припинення фактичних шлюбних відносин залишився проживати зі своєю матір'ю ОСОБА_4 У березні 2016 року відповідачка переїхала до іншого міста на постійне місце проживання, однак малолітній ОСОБА_6 відмовився змінювати місце проживання у зв'язку з погіршенням відносин з матір'ю та її співмешканцем. Також дитина не бажає змінювати школу і хоче проживати з батьком. На думку позивача, син повинен проживати саме з ним, оскільки на теперішній час він має власний бізнес, стабільний самостійний істотний дохід, його робочий день дозволяє відвозити сина до школи, займатися з ним підготовкою до уроків, проводити разом дозвілля та іншим чином піклуватися про нього. Крім того, він проживає разом зі своєю матір'ю, яка перебуває на пенсії та має сили й бажання доглядати за своїм онуком, коли позивача не буде вдома. Він проживає у будинку із сучасним ремонтом та обладнанням, де створені всі умови для проживання та виховання дитини, у сина є умови для занять і відпочинку, окрема кімната, яка облаштована дитячими меблями та комп'ютером, є полиці з дитячими книгами та іграшками. Крім того, позивач вважає, що зміна школи негативно вплине на психоемоційний стан дитини. Натомість відповідач не має постійного доходу для матеріального забезпечення умов проживання їхнього сина. Офіційно ОСОБА_4 не працевлаштована та мешкає у квартирі своєї знайомої в іншому місті. Позивач вважає, що проживання з ним відповідає інтересам сина. Він не чинитиме жодних перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому, щоб дитина не була позбавлена піклування матері. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним за адресою: АДРЕСА_1 Рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 за місцем постійного проживання батька на АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, незважаючи на принцип Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (далі - Декларація прав дитини), яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення керується пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яким передбачено, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що інтереси дитини у вирішенні цього спору є першочерговими і за сукупності доказів, наданих сторонами, обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що саме проживання з батьком відповідатиме інтересам дитини. Апеляційний суд також зауважив, що ОСОБА_4 зустрічного позову про визначення місця проживання дитини з нею до суду не подавала. У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дослідили всіх наведених відповідачем обставин, указаних у запереченнях на позовну заяву. Суди не врахували принципу 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, яких під час судового розгляду встановлено не було. Апеляційний суд розглянув справу, незважаючи на клопотання представника відповідача про неможливість прибуття в судове засідання у зв'язку з важкими погодними умовами, що є безумовною підставою для скасування судового рішення. У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких посилається на те, що судові рішення попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують. Позивач указує на те, що посилання в касаційній скарзі на неврахування доказів, чи недослідження будь-яких обставин судами є неправдивими, оскільки суди дослідили усі надані сторонами докази та з'ясували всі наведені обставини, а ОСОБА_4 протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції штучно затягувала її розгляд, зловживаючи своїми процесуальними правами. У червні 2017 року орган опіки та піклування подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких указує на законність оскаржуваних судових рішень та просить відхилити касаційну скаргу, оскільки проживання малолітньої дитини сторін з батьком найкращим чином буде відповідати інтересам дитини. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а ухвалою від 27 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін, при цьому також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що батьками малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 У період із 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір'ю ОСОБА_4 Із березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання у м. Благовіщенському та виїхала на місце постійного проживання до м. Херсона. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін у травні 2016 року, після того, як ОСОБА_4 виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання до м. Херсона. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері сторони не досягли. Із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини до органу опіки та піклування сторони не зверталися. 21 липня 2016 року розпорядженням першого заступника голови Благовіщенської районної державної адміністрації від 21 липня 2016 року N 174-р вирішено питання про право участі ОСОБА_4 у вихованні малолітнього сина та спілкуванні з ним, який, як установлено, проживає з батьком ОСОБА_3 на АДРЕСА_1. Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд керувався тим, що і позивач, і відповідачка мають позитивні характеристики. Позивач працює на постійній основі в Приватному підприємстві "Агро форт" виконавчим директором, має постійний заробіток. Починаючи з народження дитини до теперішнього часу батько бере участь у вихованні дитини, що підтвердила ОСОБА_4 Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Ульяновського територіального управління юстиції від 18 травня 2016 року N 211/02/1 відсутня заборгованість з виплати аліментів. На підтвердження позовних вимог позивач надав суду акти обстеження житлово-побутових умов від 27 квітня та 20 вересня 2016 року. Відповідно до сертифіката про проходження профілактичного наркологічного огляду від 22 вересня 2016 року серії 1ОААЕ N 112155 та висновку про стан здоров'я від 04 травня 2016 року ОСОБА_3 визнаний здоровим. Відповідачка працює в Херсонській обласній клінічній лікарні на посаді фельдшера-лаборанта лабораторного відділення з 01 червня 2016 року. Доказів про житлово-побутові умови ОСОБА_4 суду не надано. Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду від 23 травня 2016 року серії 2РРР N 808380 та довідок про стан здоров'я від 27 травня 2016 року ОСОБА_4 визнана здоровою. На підставі зібраних у справі доказів суд вважав установленим, що ОСОБА_4, виїхавши на постійне місце проживання до м. Херсона, створила іншу сім'ю, перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, з яким у малолітнього ОСОБА_6 склалися напружені відносини, про що заявив сам малолітній у своїй розповіді та підтвердила свідок ОСОБА_8 Крім цього, на час виїзду до м. Херсона ОСОБА_4 залишила свого малолітнього сина бабі ОСОБА_8, яка проживає в іншій місцевості, та яка передала малолітнього ОСОБА_6 його батькові ОСОБА_3 і повернулася по нього лише в травні 2016 року. Висновком органу опіки та піклування від 08 грудня 2016 року визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо. Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, надав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що позивач постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки, є членом клубу дитячого боулінгу (м. Умань); батько вчить з дитиною уроки; на час розгляду справи дитина надає більшої прихильності батькові; у позивача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням малолітнього ОСОБА_6 батько не заперечує щодо спілкування з матір'ю та бабами. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) перевірив наведені в апеляційній скарзі доводи та навів висновки на їх спростування, внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 цього Кодексу. Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Стосовно постанов Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, від висновків яких щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11). Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 рокуу справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11). Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії", заява N 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92). Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії", заява N 42750/09). У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що, незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та керується цією нормою, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини. Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю. Подібні висновки про обов'язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17. Таким чином, у зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, суди повинні обов'язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини. У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи. Згідно із частинами першою - п'ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року N 1906-IV "Про міжнародні договори України" (далі - Закон N 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). У пунктах "а", "b" частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору. Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону N 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою. Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу. За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року. У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява N 10383/09). У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини. Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суди при вирішенні цього спору врахували указані завдання цивільного судочинства з огляду на установлені обставини справи та зміст оскаржуваних судових рішень. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  8. Постанова Іменем України 2 липня 2019 року м. Київ Справа N 753/10895/15-ц Провадження N 14-233звц19 Велика Палата Верховного Суду у складі головуючого суддіКнязєва В. С., судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання Брича Я.О., представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П., розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позову 1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1. 1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5 2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження. 2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає. 2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно. 2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини. 2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини. 3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив: 4.1. Визнав позивача батьком дитини. 4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року. 4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ". 5. Мотивував рішення так: 5.1. Позивач є біологічним батьком дитини. 5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини. 5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно. 5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними. 5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90). Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. 7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року. 9. Мотивував ухвалу так: 9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність. 9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції. 9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини. 9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд. 9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05). Короткий зміст рішення ЄСПЛ 10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення). 11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав. 11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною. 11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення). 12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення). 13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу. Рух заяви про перегляд судового рішення 14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року. 15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду. 16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення 17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року. 18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення. (2) Позиції інших учасників справи 19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи 20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків. 21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції). 24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV). 26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. 27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: 27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; 27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом. 29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. 30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача. 32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини. 32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини. 32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно. 32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7. 33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення). 34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення). 35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України. 36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. 37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України). 38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України). 39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. 40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення). 41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення 42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України). 43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі. Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити. 2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2019 року м. Київ Справа N 357/17852/15-ц Провадження N 14-199цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року (у складі судді Протасової О.М.) та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року (у складі суддів Олійника В.І., Сержанюка А.С., Суханової Є.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю. 3 березня 2011 року між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та на відпочинок за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини. Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини проживали разом з позивачем. ОСОБА_10 перебував на матеріальному утриманні ОСОБА_6, відвідував школу у м. Біла Церква Київської області та знаходився під медичним наглядом. Позивач не перешкоджав спілкуванню матері з сином ОСОБА_11 телефоном та іншими засобами електронного зв'язку, а під час її приїзду до України не перешкоджав особисто спілкуватися з дітьми та брати їх до себе. Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 року ОСОБА_5 взяла до себе сина ОСОБА_9 під приводом спілкування, однак, від'їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла сина до Арабської Республіки Єгипет, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним шляхом телефонного зв'язку та через мережу Інтернет. З початком навчального року 1 вересня 2015 року ОСОБА_8 не приступив до навчання у м. Біла Церква Київської області. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров'я. На підставі викладеного ОСОБА_6 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, за кордон України; зобов'язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_12 до постійного місця проживання на території України у м. Біла Церква Київської області; визначити місце проживання ОСОБА_12 з батьком ОСОБА_6; відібрати ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати батьку ОСОБА_6; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 345 600 грн моральної шкоди. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року, на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина ОСОБА_9, визначено місце проживання дитини разом з його матір'ю без зазначення адреси. Фактичним місцем проживання відповідачки у 2010 році було м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет. Вона матеріально забезпечена, працює менеджером-розпорядником у дайвінг-клубі, отримує високу заробітну плату, орендує трикімнатну квартиру з належними житловими умовами у спокійному та чистому районі міста, дитині забезпечено якісне навчання у міжнародній школі, відвідування секцій і гуртків, оздоровлення та медичне забезпечення, якісний відпочинок та достойні умови життя. За час проживання з матір'ю в м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет покращились здоров'я, моральний стан та фізичний розвиток ОСОБА_9. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, ОСОБА_8 активно спілкується з братом ОСОБА_13, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком, що підтверджується відповідними роздруківками. Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Лентюгова ОСОБА_14. просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина ОСОБА_9 здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього ОСОБА_9 на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір'ю. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 4 червня 2015 року до Арабської Республіки Єгипет неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 грн моральної шкоди та 358 грн судового збору, а всього - 20 358 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 року без його згоди за межі України сина ОСОБА_9 є обґрунтованою. Неправомірними діями відповідачки позивачу завдано моральної шкоди. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов'язання відповідачки повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов'язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір'ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року клопотання відповідачки про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, від ОСОБА_5 та передано батьку ОСОБА_6. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. У решті рішення місцевого суду залишено без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що до вивезення за кордон ОСОБА_12 навчався у школі, був соціально адаптованим, забезпеченим медичним обслуговуванням та мав соціальний захист України. Навчання, заняття у гуртках та спілкування з друзями на території Арабської Республіки Єгипет не може бути фактом адаптації незаконно вивезеного неповнолітнього ОСОБА_9, який перебуває за межами батьківщини в іншому мовному та релігійному середовищі. Відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_12 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв'язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_12 у його віці потребує особливої уваги з боку батька. У вересні 2018 року ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб'єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу Арабської Республіки Єгипет судовим чи адміністративним органом на території цієї держави). ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). З огляду на наведене ОСОБА_5 заявила клопотання про передачу поданої нею касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтовуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, ОСОБА_5 послалась на те, що вивезення неповнолітнього сина ОСОБА_9 було здійснено відповідно до вимог законодавства. Зокрема, Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 (далі - Правила), встановлено, що виїзд дитини, яка не досягла 16 років, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріальної згоди другого з батьків за наявності у закордонному паспорті того з батьків, з ким виїжджає дитина, або у проїзному документі дитини відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. На час перетинання ОСОБА_5 державного кордону України разом із сином ОСОБА_11 вони перебували на консульському обліку в Посольстві України в Арабській Республіці Єгипет. Жодних обмежень під час прийняття їх на консульський облік не встановлено, що підтверджується наданими судам листами Міністерства закордонних справ України та перевіркою, проведеною Бориспільською місцевою прокуратурою. Оскільки суд визначив місце проживання дитини разом з матір'ю без зазначення адреси, таким місцем може бути й адреса в іншій країні. Суд не надав оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що відповідачка забезпечує спілкування дитини з братом і батьком, натомість позивач доказів порушення його прав на спілкування не надав; не врахував найкращі інтереси дитини та думку самої дитини, що не відповідає вимогам статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Суд застосував норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Норми статті 162 СК України щодо відібрання дитини застосовуються до того з батьків, з ким дитина не проживала і хто самочинно змінив її місце проживання, визначене судом з іншим із батьків, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву, зупинено виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року за клопотанням ОСОБА_5 ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив поновити строк на подання цього відзиву у зв'язку з пропуском строку, встановленого ухвалою суду, проте доказів такого поновлення у матеріалах справи немає. ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала відповідь на відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому проти доводів позивача заперечувала. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 березня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з таких міркувань. Суди встановили, що з 1998 до 2010 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю. Місце проживання відповідачки згідно з даними її паспорта зареєстровано у м. Біла Церква Київської області. 3 березня 2011 року між сторонами укладено та нотаріально посвідчено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: місцем проживання дитини до досягнення нею повноліття є місце проживання матері згідно з рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року; батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та відпочинку за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини; сторони договору зобов'язуються виконувати його умови та сприяти один одному у виконанні своїх обов'язків, а рішення щодо здобуття дитиною освіти приймати за взаємною згодою з урахуванням думки дитини. 4 червня 2015 року ОСОБА_17 перетнув кордон України через пункт пропуску Бориспіль та вилетів до Арабської Республіки Єгипет у супроводі матері ОСОБА_5, що підтверджується інформацією, наданою у листі першого заступника Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 10 червня 2015 року N 64/л-2924. Нотаріальної згоди на вивезення дитини за кордон її батько не надавав. Перетин державного кордону України у супроводі матері без нотаріальної згоди батька здійснено на підставі відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції. Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у чинній редакції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим позов пред'явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб'єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов'язана з вирішенням інших позовних вимог. За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції. Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження. Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке. Установлено, що судовим рішенням визначено місце проживання дитини разом з матір'ю. Умови договору про участь у вихованні дитини, укладеного між позивачем і відповідачем, також передбачають проживання дитини з матір'ю відповідно до цього судового рішення. При цьому адреса місця проживання в судовому рішенні не зазначена. Разом з тим положення договору про участь у вихованні дитини передбачають, що вивезення неповнолітнього ОСОБА_9 одним з батьків за кордон має відбуватися за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Пунктами 3, 4 Правил (у редакції, чинній на час виїзду неповнолітнього ОСОБА_9 з матір'ю за кордон) установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків здійснюється, якщо в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність вивезення дитини за кордон виходячи з положень договору про участь у вихованні дитини, норм СК України та Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Оцінку доказам взяття дитини на консульський облік та наявності відповідної відмітки під час перетину державного кордону України судами належним чином, з урахуванням усіх обставин справи не надано. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Хоча, безумовно, вивезення неповнолітньої дитини матір'ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів, проте суд має врахувати найкращі інтереси дитини виходячи з установлених обставин щодо визначеного в судовому порядку місця проживання дитини, забезпечення тим із батьків, з ким визначено місце проживання дитини, повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а також рівня життя, необхідного для такого розвитку; заслухати думку дитини та урахувати обставини, які склалися та існують на час ухвалення судового рішення. Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Натомість суди на порушення вимог закону не з'ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилась дитина у новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з'ясували, які умови для її життя, здоров'я та розвитку створила мати, з якою на час ухвалення судового рішення визначено місце проживання дитини та з якою дитина проживає. Суд апеляційної інстанції помилково послався на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей як на підставу для повернення неповнолітнього ОСОБА_9 позивачеві, а суд першої інстанції послався на положення цієї Конвенції як на підставу для визнання вивезення дитини незаконним. Відповідно до статті 1 зазначеної Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Вказана Конвенція застосовується до будь-якої дитини, що постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу (стаття 4). Тобто положення щодо повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню у відносинах між Договірними державами, які визначають центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи. Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей". Проте суди не пересвідчилися, чи Арабська Республіка Єгипет є Договірною стороною цієї Конвенції та чи погодила її застосування у відносинах з Україною, а тому дійшли помилкових висновків про можливість застосування її положень до спірних правовідносин. Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналогічні норми містяться у статті 263 ЦПК України у чинній редакції. Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає. Задовольняючи вимогу про відібрання дитини від матері, апеляційний суд всупереч наведеним вимогам закону в мотивувальній частині не навів жодних норм, які стали підставою для задоволення цієї вимоги. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відібрання дитини, апеляційний суд разом з тим вирішив повернути неповнолітнього ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати його батькові, вирішивши в такий спосіб іншу позовну вимогу, щодо якої залишив рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, з приводу вимоги про повернення дитини існує два протилежних рішення суду. Закривши ухвалою провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд не скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, а скасувавши постановою зазначене рішення лише в частині відібрання дитини та стягнення моральної шкоди, в іншій частині залишив його без змін. Отже і в цій частині вимог існують два протилежні судові рішення. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги, заявленої на підставі статті 162 СК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, завданої самочинною зміною відповідачем місця проживання дитини. Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою. Таким чином, на порушення вищезазначених вимог норм процесуального права суди не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки зібраним доказам. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). У касаційній скарзі ОСОБА_5 просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Разом із тим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року закрито провадження у справі в частині позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, в задоволенні якої відмовлено судом першої інстанції. При цьому апеляційний суд рішення міськрайонного суду в цій частині не скасував, що призвело до грубого порушення норм процесуального права та одночасного існування двох різних результатів розгляду однієї позовної вимоги. Скасування виключно оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, якими вирішено усі позовні вимоги, без скасування ухвали апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині однієї з цих вимог перешкоджатиме подальшому провадженню у справі та її розгляду судом першої інстанції спочатку відповідно до заявлених вимог. З огляду на викладене оскаржувані судові рішення та ухвала Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, ухвалу та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  10. Державний герб України Справа № 446/1820/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.12.2018 м.Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області в складі: головуючого - судді: Костюк У. І. з участю секретаря Коваль В.Я. з участю представника позивача ОСОБА_1 розглянувши в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Камянка-Бузька цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, - встановив: Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, в якому просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Також просить стягнути судові витрати з відповідача в її користь. В обгрунтуваннясвоїх вимог зазначає, що постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Львівській області від 03.09.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 року, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, який позивачу пропонується задовольнитивимоги АТКБ "Приватбанк"та звернутистягнення нажитловий будинокта земельнуділянку,що знаходятьсяпо вул.Світла,21в с.Вислобоки Кам'янка-Бузькогорайону.Заборгованість позивачаперед банкомстановить 754307,77доларів США,що закурсом НБУстаном на17.07.2018складає 19768021,53грн. Позивач вважає,що нотаріус,який вчинивоскаржуваний виконавчий напис,не перевірив безспірності її заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк». Так, розмір заборгованості нічим не підтверджений та необгрунтований, про що позивач повідомляла Банк письмовим листом, відсутня інформація про непогашення заборгованості, ненадходження відповідного платежу на погашення заборгованості, що в сукупності підтверджує, що нотаріусом не було належним чином перевірено безспірності заборгованості. Також нотаріусом не враховано, що право користування майном, на яке звернуто стягнення має неповнолітня дитина, а отже на дану квартиру не може бути звернено стягнення без отримання дозволу від органів опіки та піклування. За таких обставин вважає, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання. Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 задоволено частково заяву позивача про забезпечення позову та зупинено стягнення за оскаржуваним виконавчим написом. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 витребувано в приватного нотаріуса Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_3 належним чином завірені копії виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 та матеріалів нотаріальної справи щодо вчинення цього напису. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.11.2018 продовжено строк проведення підготовчого засідання до 22.12.2018. 07.12.2018 від відповідача надійшов відзив на позовону заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, вважає, що ним були подані всі необхідні та достатні документи для вчинення нотаріусом виконавчого напису, а щодо неповнолітньої дитини, то виконавчим написом лише звернено стягнення на нерухоме амйно, де проживає дитина, а не вирішено питання про її виселення. Просив у позові відмовити. Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 07.12.2018 закрито підготовче засідання та призначено судовий розгляд справи. У судове засідання позивач не з'явилась. ЇЇ представник ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав вказаних у позовній заяві, просив позов задовольнити. Представник відповідача акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, подав клопотання про проведення розгляду справи без його участі. Третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3М.в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі. Представник третьоїособи відділупримусового виконаннярішень УправлінняДВС ГТУЮу Львівськійобласті всудове засіданняне прибув, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час розгляду справи. Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитною угодою № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, забезпеченою договором іпотеки № б/н від 18.04.2008, АТ КБ «ПриватБанк» 21.08.2018 звернулося до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 з заявою про вчинення виконавчого напису на копії Договору іпотеки № б/н від 18.04.2008 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за вказаним вище кредитним договором, а саме: 754 307 доларів США 77 центів, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 19 768 021,53 грн, з урахуванням: заборгованість за кредитом у розмірі 144 022,99 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 3 774 387,17 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 236 948,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 6 209 667,28 грн.; заборгованість з пені у розмірі 337 413,11 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 8 842 530, 71 грн; заборгованість за додолатковими витратами банку щодо виконання кредитного договору у розмірі 3,89 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 101,94 грн; штраф (відсоток від суми заборгованості) у розмірі 35 919,42 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 941 334,42 грн. Витрати пов'язані з виконавчим написом - 3500 грн. До заяви АТ КБ «ПриватБанк» надало нотаріусу письмову вимогу про усунення порушень за кредитною угодою на мі'я ОСОБА_2, договір іпотеки № б/н від 18.04.2008 та кредитну угоду № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, розрахунок заборгованості ОСОБА_2 станом на 17.07.2018. 27 серпня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №1198 про звернення стягнення на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2500 га, що знаходяться за адресою: Львівська область, Кам'янка-Бузький район, с. Вислобоки, вул. Світла, 21, що належать ОСОБА_2. За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна запропоновано задовольнити вимоги АТ КБ "Приватбанк" у розмірі: заборгованість за кредитом - 144 022,99 долари США; заборгованість за відсотками - 236 948,36 доларів США, пеня - 337 413,11 доларів США, додаткові витрати банку - 3,89 долари США; штраф - 35 919,42 долари США, що всього становить 754 307,77 доларів США та за курсом НБУ на 17.07.2018 складає еквівалент 19 768 021,53 грн. Витрати пов'язані зі вчиненням виконавчого напису - 3500 грн. Позивач вважає, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 оскаржуваний виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,оскільки неперевірено безспірностісуми заборгованості,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Також не враховано права неповнолітньої дитини на майно, що є предметом стягненя. Вирішуючи даний спір суд виходить з наступного. Стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно достатті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першоїстатті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат»(далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюєтьсяЗаконом «Про нотаріат»та іншими актами законодавства України (частина першастатті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженийнаказом Міністерстваюстиції України22 лютого 2012 року№ 296/5 та зареєстрований у Міністерствіюстиції України22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат»та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зістаттею 87 Закону України «Про нотаріат»для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис,законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172(далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат»та Порядку вчинення нотаріальних дій. Відтак, з наведеного вище можна зробити висновок, що вчиняючи виконавчий напис, як нотаріальну дію, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15,16,18 ЦК України, статей 50,87,88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат»у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного СудуУкраїни від 05 липня 2017 року № 6-887цс 17. Перевіривши доводи позивача, вивчивши матеріали справи щодо вчинення спірного нотаріального напису суд встановив, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 не було дотримано вимог чинного законодавства України, що регулює вчинення нотаріальних написів. Так, нотаріусом не було з'ясовано чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису позивач, як боржник, мав безспірну заборгованість перед стягувачем, зокрема чи була заборгованість саме такого розміру, як вказано у виконавчому написі щодо розміру основної суми боргу, штрафу, пені та відсотків за користування кредитом, не було з'ясовано даного питання з самим боржником. Нотаріус не переконався і щодо належного повідомлення боржника про суму заборгованості. Той факт, що сума заборгованості не була безспірною на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису підтверджується тим, що ОСОБА_2 оскаржувала заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 02.06.2015 (справа № 444/852/15-ц) про стягнення з неї на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованості за кредитним договором № Е/V 3711/1 від 18.04.2008 в розмірі 320089,35 доларів США, що еквівалентно 9 605 881,52 грн. Апеляційна скарга ОСОБА_2 була розглянута колегією суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області 18.09.2018 та задоволена частково, про що складено відповідну постанову. Відтак, на момент вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису за № 1198 від 27.08.2018 року між сторонами існував спір, який на той час не був вирішений судом апеляційної інстанції, що не було перевірено нотаріусом, а отже свідчить про порушення вимог законодавства щодо перевірки під час вчинення виконавчого напису безспірності стягуваної суми заборгованості. Тому, суд відхилає аргументи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, що постановою апеляційного суду Львівської області від 18.09.2018 підтверджено підставність заявленої доя стягнення суми боргу, оскільки як зазначено вище, виконавчий напис вчинено до вирішення даного спору в суді, а отже факту безспірності суми заборгованості не було з'ясовано нотаріусом. Щодо покликань позивача на підтвердження своїх вимог в частині порушення інтересів неповнолітньої дитини, що не було перевірено нотаріусом під час вчинення виконавчого напису, то суд вважає такі недоведеними. Беручи до уваги те, що нотаріусом при вчиненні оспорюваного виконавчого напису не було встановлено факту безспірності заборгованості та не отримано всіх передбачених законом для цього підтверджуючих документів, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є підставними та підлягають до задоволення повністю. Виіршуючи питання судових витрат, суд, на підставі ст.141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача, сплачені та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в розмірі 704, 80 грн. Керуючись ст.ст.2,81,89, 258,259,263-265,268,280-282 ЦПК України, суд - ухвалив : позовну заяву ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задовольнити повністю. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 704,80 грн. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду. Позивач:ОСОБА_2, 10.01.1958 р. н., яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 , 80315, РНОКПП НОМЕР_1. Відповідач:Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», 49049, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги,50 Код ЄДРПОУ: 14360570. Третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, 49000, м. Дніпро, вул.. Центральна,6/9, інші дані не відомі. Третя особа: Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області , 79000, м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича,1, інші дані не відомі. Повний текст рішення виготовлено 29.12.2018р. Суддя Костюк У.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/78898158
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 826/1656/18 Провадження N 11-1056апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудима Д.А. Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - уповноважена особа Фонду, АТ "Дельта Банк" відповідно) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року (у складі колегії суддів Бабенка К.А., Кузьменка В.В., Сорочка Є.О.) у справі за позовом ОСОБА_13 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова Артема Володимировича (далі - приватний нотаріус), третя особа - АТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду, про визнання протиправним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У січні 2018 року ОСОБА_13 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до приватного нотаріуса, третя особа - АТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 18 лютого 2016 року N 28325846 про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 за АТ "Дельта Банк". На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_13 вказує, що приватний нотаріус під час державної реєстрації об'єкта нерухомого майна повинен витребувати від заявника дозвіл з органу опіки та піклування на вчинення правочину, оскільки такий правочин зачипає інтереси малолітньої дитини. Крім того зазначає, що відповідач при вчиненні реєстраційних дій не пересвідчився в отриманні позивачем вимоги від АТ "Дельта Банк" про погашення заборгованості за кредитним договором. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 05 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 10 липня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"). Закриваючи провадження у справі, Київський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), тобто випливають із договірних відносин і мають вирішуватися судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Не погоджуючись із таким судовим рішенням апеляційної інстанції, у серпні 2018 року уповноважена особа Фонду звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року, на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 квітня 2018 року залишити без змін, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 вересня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З матеріалів справи вбачається, що 07 грудня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Астра Банк" (далі - ПАТ "Астра Банк"; кредитор) та ОСОБА_13 (позичальник), укладено кредитний договір N 400102032408901, згідно з підп. 1.1. п. 1. якого кредитор надає позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності, цільового характеру використання кредит у сумі 280 тис. грн на строк з 07 грудня 2011 року по 07 грудня 2021 року включно. Відповідно до підп. 1.4. п. 1. кредитного договору N 400102032408901 за користування кредитом позичальник сплачує: процентну винагороду щомісячно в розмірі 16,9 % річних за користування кредитом, яка нараховується та сплачується у валюті кредиту, починаючи з дня надання кредиту до моменту повного погашення заборгованості за цим договором, та комісійну винагороду одноразово за надання кредиту в розмірі 1,5 % від суми кредиту, зазначеної в п. 1.1. цього договору, а саме 4 тис. 200 грн на рахунок N ОСОБА_14 у ПАТ "Астра Банк". На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ "Астра Банк" та позивачем укладено іпотечний договір від 07 грудня 2011 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано належний позивачу на праві власності об'єкт нерухомості, а саме: квартиру АДРЕСА_1. Пунктом 2.12 договору іпотеки від 07 грудня 2011 року передбачено, що іпотекодержатель набуває право стягнення заборгованості за рахунок предмета у встановлених Законом України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та/або неналежного виконання іпотекодавцем кредитного договору, а згідно п. 2.15 цього договору у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором іпотекодержатель має право перевести на себе право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання за кредитним договором або продати від свого імені предмет іпотеки. 02 грудня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (первісний кредитор) та АТ "Дельта Банк" (новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор відступив новому кредитору своє право вимоги, зокрема, за кредитним договором від 07 грудня 2011 року N 00102032408901 та забезпечувальним договором до нього. 25 серпня 2015 року уповноважена особа Фонду повідомила ОСОБА_13 про укладання договорів відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами й зазначила, що ним не виконуються зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого станом на 28 липня 2015 року утворилась прострочена заборгованість на загальну суму 248 тис. 411 грн 10 коп. При цьому попередила ОСОБА_13, що у разі невиконання цієї вимоги в 30-денний строк АТ "Дельта Банк" має намір розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки. 18 лютого 2016 року приватний нотаріус на підставі іпотечного договору від 07 грудня 2011 року прийняла рішення N 14560381 про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості, а саме: квартиру АДРЕСА_1 за АТ "Дельта Банк", про що в Державному реєстрі прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис. Вважаючи таке рішення приватного нотаріуса протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) та Закону N 898-IV за відсутності повного переліку документів, необхідних для здійснення правочину, ОСОБА_13 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах. (ст. 1 КАС України; в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України). За правилами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). За правилами ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішеннями, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням ОСОБА_13 договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача за наявності реєстрації в цій квартирі неповнолітньої дитини, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Саме таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, від 21 березня 2018 року у справі N 802/1792/17-а, від 29 травня 2018 року у справі N 826/19487/14 та від 06 червня 2018 року у справі N 804/3509/17. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим. Цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивача. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  12. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 203/4901/16-ц Провадження N 14-232 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до виконавчого комітету Центральної районної у місті Дніпрі ради (далі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління-служба у справах дітей Центральної районної у місті Дніпрі ради (далі - третя особа), про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Куценко Т.Р., Демченко Е.Л. і Максюти Ж.І. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_7), відповідач: виконавчий комітет Центральної районної у місті Дніпрі ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління-служба у справах дітей Центральної районної у місті Дніпрі ради. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 20 жовтня 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. Вказав, що він є батьком ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі також - дитина). 2. У березні 2014 року мати дитини померла. 3. 13 червня 2014 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким визнав позивача батьком дитини. 4. 13 листопада 2014 року третя особа видала наказ N 22, на підставі якого дитина була тимчасового влаштована до родини ОСОБА_9 - колишньої дружини позивача. 5. 21 листопада 2014 року виконавчий комітет Кіровської районної у місті Дніпропетровську ради прийняв рішення N 325, яким надав ОСОБА_8 статус дитини, позбавленої батьківського піклування. 6. 5 лютого 2015 року ОСОБА_9 і позивач зареєстрували повторний шлюб. 7. 29 грудня 2015 року позивач звернувся до відповідача з письмовою заявою, в якій просив прийняти рішення про позбавлення ОСОБА_8 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, та передати дитину йому для подальшого виховання. 8. 15 липня 2016 року відповідач прийняв рішення N 168 "Про неможливість передачі малолітнього ОСОБА_8, 2011 р. н., для подальшого виховання батьку ОСОБА_3 та втрати малолітньою дитиною ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н., правового статусу дитини, позбавленої батьківського піклування" (далі - рішення N 168). 9. Позивач вважав, що рішення N 168 є незаконним і грубо порушує його права як батька. Просив суд скасувати рішення N 168 від 15 липня 2016 року; зобов'язати відповідача прийняти рішення про втрату ОСОБА_8 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування; зобов'язати відповідача прийняти висновок про можливість передачі дитини для подальшого виховання позивачеві. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 10. 12 грудня 2016 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким повністю задовольнив позов. 11. Мотивував тим, що позивач має задовільні житлово-побутові умови, дохід і довів належними та допустимими доказами можливість передання йому дитини для подальшого виховання. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 12. 25 квітня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 13. Мотивував тим, що предметом позову є оскарження рішення, під час прийняття якого відповідач як суб'єкт владних повноважень здійснював владні управлінські функції. А тому цей спір не може вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції вважав, що провадження у справі необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. 19 травня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до цього ж суду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 17. Позивач вважає, що спір не є публічно-правовим, а тому юрисдикція адміністративних судів на нього не поширюється. 18. Вказує, що у нього з відповідачем виник спір про цивільне право, який має розглядатися за правилами цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 19. Відповідач та третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 20. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 21. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 22. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 23. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі така участь не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України може бути способом захисту цивільних прав та інтересів. 24. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у приватноправових правовідносинах, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 26. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника таких відносин. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 27. Отже, до справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, які виникають, зокрема, з приводу виконання чи невиконання органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою або іншим суб'єктом публічно-владних управлінських функцій і не обумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 28. Предметом спору у цій справі є скасування рішення відповідача N 168, а також зобов'язання відповідача прийняти рішення про втрату ОСОБА_8 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, та висновок про можливість передання дитини для подальшого виховання позивачу. 29. Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. 30. Обраний у цій справі спосіб захисту спрямований, зокрема, на скасування рішення органу місцевого самоврядування індивідуальної дії, яке, на думку позивача, суперечить актам цивільного законодавства, а саме приписам Сімейного кодексу (далі - СК) України та Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року за N 866 (далі - Порядок N 866). 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб'єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов'язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним вказаного рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. 32. Спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу реалізації та захисту позивачем його особистих немайнових прав та інтересів, гарантованих СК України. 33. Згідно з пунктом 3 Порядку N 866 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, органами опіки та піклування є районні, районні у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, які відповідно до законодавства провадять діяльність, зокрема, з надання статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над такими дітьми, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей. 34. Як зазначив суд першої інстанції, відповідно до пункту 27 Порядку N 866 дитина втрачає статус дитини, позбавленої батьківського піклування, у разі поновлення піклування обох або одного з батьків, зокрема, на підставі, довідки про повернення матері, батька з місць позбавлення волі або звільнення з-під варти, заяви матері, батька, поданої районній, районній у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчому органу міської, районної у місті ради, про повернення їм дитини та висновку цього органу про можливість передачі дитини для подальшого виховання матері, батькові. Якщо за результатами розгляду питання про можливість передачі дитини матері, батькові, які повернулися з місць позбавлення волі, районна, районна у містах Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради зробить висновок про неможливість передачі дитини для подальшого виховання матері, батькові служба у справах дітей за місцем походження дитини, позбавленої батьківського піклування, протягом двох місяців збирає документи, необхідні для порушення питання про позбавлення батьків їх батьківських прав. 35. Отже, відмова передати дитину, яка позбавлена батьківського піклування, для подальшого виховання одному з батьків, який звернувся з відповідною заявою, згідно з пунктом 27 Порядку N 866 є підставою для порушення питання про позбавлення батьківських прав у судовому порядку. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржуване рішення хоч і прийняте суб'єктом владних повноважень, спрямоване на реалізацію приписів сімейногозаконодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права позивача як батька дитини. Позовні вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про втрату ОСОБА_8 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, та висновок про можливість передання дитини для подальшого виховання позивачу є похідними від вимоги про скасування рішення N 168 і спрямовані на забезпечення ефективного судового захисту цивільних прав позивача. 37. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про приватноправовий характер спірних правовідносин і не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ця справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 38. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 39. Відтак, доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, що не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, суд касаційної інстанції дослідити не може, оскільки це виходить за межі його повноважень. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 40. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 41. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 42. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року слід скасувати, а справу направити для продовження розгляду до цього ж суду. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 45. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис був закріплений у пункті 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 46. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір - спір, в якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму, і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1-2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис був закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 47. До справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, які виникають, зокрема, з приводу виконання чи невиконання органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою або іншим суб'єктом публічно-владних управлінських функцій і не обумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 48. Рішення про неможливість передання дитини для подальшого виховання батьку (матері) та втрати дитиною правового статусу позбавленої батьківського піклування, хоч і прийняте суб'єктом владних повноважень, є спрямованим на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права батька (матері) дитини відповідно. 49. Позовні вимоги про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення про втрату дитиною статусу позбавленої батьківського піклування та скласти висновок про можливість передання дитини для подальшого виховання батькові (матері) спрямовані на забезпечення ефективного судового захисту цивільних прав батька (матері) і є похідними від вимоги про скасування рішення про неможливість передання дитини для подальшого виховання батьку (матері) та втрати дитиною правового статусу позбавленої батьківського піклування.Тому такі вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року скасувати, а справу передати до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 16 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 2-о-73/2012 Провадження N 14-384звц18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участі: секретаря судового засідання Ільїних Ю.В., прокурора Генеральної прокуратури України Зарудяної Н.О. розглянувши заяву ОСОБА_4, подану її представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року (у складі суддів Бреславського О.Г., Половінкіної Н.Ю., Савчук М.В.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року (у складі судді Горелкіної Н.А.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини, УСТАНОВИЛА: 24 вересня 2012 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду із заявою про усиновлення малолітньої дитини. Свої вимоги обґрунтовували тим, що перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1991 року. Від шлюбу мали сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4. Від незалежних від них причин вони не в змозі мати дітей, але мріють про сім'ю, в якій би росла та виховувалась дитина. За таких обставин вирішили усиновити дитину і звернулись із клопотанням до відповідних органів. Висновком служби у справах дітей Сторожинецької районної державної адміністрації від 23 листопада 2011 року N 08 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зараховано на облік як кандидатів в усиновлювачі під N 36. 30 серпня 2012 року згідно з направленням N 34 служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації (далі - Чернівецька ОДА) від 30 серпня 2012 року, у присутності головного спеціаліста служби у справах дітей Чернівецької міської ради, в приміщенні притулку для дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 познайомились і встановили контакт із малолітнім ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2. Дитина їм дуже сподобалась і вони встановили з нею гарні та доброзичливі стосунки, а 17 вересня 2012 року притулок надав згоду на усиновлення ОСОБА_9 19 вересня 2012 року орган опіки та піклування Чернівецької міської ради, дослідивши фінансовий стан та матеріальне становище ОСОБА_6 та ОСОБА_7, надав висновок про доцільність усиновлення малолітнього вихованця притулку для дітей служби у справах дітей Чернівецької ОДА ОСОБА_9 та відповідність його інтересам дитини. Вказують, що сім'я матеріально забезпечена та фізично здорова. Заявники проживають у власному семикімнатному будинку житловою площею 109,1 кв. м з усіма комунальними зручностями. Для дитини буде облаштована окрема кімната і створено всі умови для належного її проживання, виховання та розвитку. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначають, що їх місячний заробіток складає 8-9 тис. грн. У їх власності є два автомобілі. До кримінальної відповідальності ніхто з них не притягувався. Сім'я веде здоровий спосіб життя, де панує любов та взаємоповага. Вказують, що мати ОСОБА_9, ОСОБА_10, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 5 липня 2012 року за неналежне виконання батьківських обов'язків позбавлена батьківських прав відносно сина. Батько дитини записаний зі слів матері відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 14 серпня 2012 року N 510/16 малолітньому ОСОБА_9 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. З 27 липня 2012 року останній перебуває на місцевому обліку дітей, позбавлених батьківського піклування, які підлягають усиновленню. У заяві також вказують, що у ОСОБА_9 є рідна сестра ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3, та тітка - ОСОБА_4, які проживають в м. Магадан, Росія. Наприкінці серпня 2012 року до служби у справах дітей зателефонувала ОСОБА_4 та висловила бажання взяти хлопчика під опіку. Головний спеціаліст служби Воробець Г.П. повідомила, що ОСОБА_9 перебуває на місцевому та регіональному обліку дітей, відносно яких виникли підстави для усиновлення. 4 вересня 2012 року на адресу служби у справах дітей міської ради надійшла факсограма від управління освіти м. Магадана, в якій повідомлялося, що громадянка ОСОБА_4 висловила бажання встановити опіку над малолітнім ОСОБА_9 Працівниками служби у справах дітей на електронну адресу управління освіти м. Магадан відправлено лист, в якому повідомлено, що виконавчим комітетом Чернівецької міської ради буде надано висновок про доцільність усиновлення дитини громадянами України. Натомість громадянка ОСОБА_4 має право звернутись до Першотравневого районного суду м. Чернівців із заявою про встановлення опіки над племінником, з наданням відповідних документів як опікуна та документів, які б підтверджували родинні стосунки з дитиною. Однак станом на 19 вересня 2012 року заяв та повідомлень від ОСОБА_4 на адресу служби у справах дітей не надходило, що підтверджується зазначеним висновком про доцільність усиновлення. З огляду на викладене просили заяву задовольнити. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 2 жовтня 2012 року заяву задоволено: надано дозвіл на усиновлення малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, заявниками. Зобов'язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції: внести зміни до відповідного актового запису, змінивши відомості про біологічних батьків дитини на відомості про заявників та прізвище дитини на прізвище заявника; на підставі вказаних змін видати нове свідоцтво про народження дитини. У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Апеляційного суду Чернівецької області з апеляційною скаргою на зазначене рішення, посилаючись на порушення судом її права на опіку над близьким родичем та права подати аргументи проти усиновлення. Так, ОСОБА_4 стверджувала, що судом не враховано наявності близьких родичів ОСОБА_9 - зведеної сестри ОСОБА_11 та тітки ОСОБА_4, які не були поінформовані про провадження та не брали участі у ньому; не перевірено громадянства ОСОБА_9 та, відповідно, не дотримано порядку усиновлення, встановленого міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Україною; не взято до уваги її повідомлення українській службі у справах дітей про намір стати опікуном ОСОБА_9, для чого вона здійснювала підготовку необхідних документів. Просила поновити строк на оскарження рішення, який пропущений нею з поважних причин, скасувати рішення суду та ухвалити нове - про відмову в позові. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 6 лютого 2013 року відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4 на рішення суду першої інстанції. Ухвалою цього ж суду від 4 квітня 2013 року зазначене апеляційне провадження закрито. Закриваючи апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4, апеляційний суд виходив із того, що її посилання на порушення закону при вирішення питання усиновлення ОСОБА_9 фактично зводяться до оспорення усиновлення. Разом із тим рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів, пов'язаних із встановленням опіки над дитиною, чи будь-яких відповідних обов'язків, які можуть бути предметом окремого позову. Відтак ОСОБА_4 не має права на апеляційне оскарження цього рішення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року ОСОБА_4 відмовлено у відкритті касаційного провадження на ухвалу апеляційного суду на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали. У грудні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою N 6878/14, у якій скаржилась переважно за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відсутність у неї доступу до провадження щодо усиновлення її племінника та, що оскаржуване усиновлення порушило її право за статтею 8 Конвенції. 17 квітня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Лазоріва проти України" (далі також - Рішення), яким постановив, що: - було порушення статті 8 Конвенції; - немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції; - встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 215 євро компенсації судових та інших витрат. Указане рішення набуло статусу остаточного 17 липня 2018 року. 21 серпня 2018 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4 про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами. У своїй заяві ОСОБА_4 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та направити справу на новий апеляційний розгляд. Заяву мотивовано тим, що рішенням ЄСПЛ від 17 квітня 2018 року у справі "Лазоріва проти України", ухваленим за результатами розгляду її заяви N 6878/14, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце судового розгляду повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який заперечив проти задоволення заяви, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_4 підлягає задоволенню з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Рішенням від 17 квітня 2018 року, ухваленим у справі "Лазоріва проти України", ЄСПЛ встановлено, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. При цьому Суд вважав, що стосовно скарг заявниці за статтею 8 Конвенції по суті існували три принципові юридичні питання, на які необхідно відповісти: (і) чи стосується справа права або інтересу, охоронюваного статтею 8 Конвенції, та, зокрема, чи стосується вона "сімейного життя" або "приватного життя" заявниці; (іі) чи було втручання у право заявниці на повагу до "сімейного життя" або "приватного життя"; та (ііі) чи свідчить про порушення статті 8 Конвенції стверджувана відмова органів влади України та судів у належному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника та/або їхня відмова залучити її до процесу прийняття рішення щодо усиновлення її племінника. Стосовно першого питання Суд зазначив, що аргумент заявниці, що вона встановила сімейні стосунки або зв'язки з її племінником, не підтверджується достатніми доказами або переконливими доводами. Дитина не проживала разом із заявницею, і остання посилалася лише на один свій приїзд до неї протягом приблизно п'яти років, у період з 2007 до 2012 року. Отже, стосунки або зв'язок заявниці з її племінником не є таким, що підпадає під визначення "сімейного життя". Крім того, щодо її можливого наміру встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, Суд нагадав, що стаття 8 Конвенції не гарантує права на створення сім'ї (пункт 65 Рішення). Проте інтерес заявниці у підтримці та розвитку її відносин або зв'язку з її племінником можливо підпадає під визначення "приватного життя", яке є ширшим поняттям і охоплює, inter alia, право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми. Відповідний інтерес мав фактичні та юридичні підстави (пункт 66 Рішення). Беручи до уваги всі наведені міркування у сукупності, Суд дійшов висновку, що ця справа скоріше стосується "приватного життя" заявниці, а не її "сімейного життя", у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції (пункт 67 Рішення). Повертаючись до другого питання, Суд зазначив, що усиновлення племінника заявниці становило втручання у її право на повагу до її приватного життя. Воно призвело до (і) порушення зв'язку між заявницею та її племінником та (іі) унеможливило її намір стати опікуном свого племінника (пункт 68 Рішення). Щодо питання відповідності втручання у цій справі вимогам статті 8 Конвенції Суд вважає, що ця справа свідчить про процесуальний недолік або провину з боку українських органів влади та судів. Зокрема, при вирішенні питання про усиновлення дитини органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином. Суди не пояснили, чому усиновлення ОСОБА_9 краще відповідало його інтересам на відміну від опіки, яку мала намір встановити його тітка, хоча це безумовно було необхідним для з'ясування того, що становило найкращі інтереси дитини, тобто основного питання в оскаржуваному провадженні щодо усиновлення. Навіть припускаючи, що небажання органів влади і судів розглядати це питання можна пояснити тим, що на момент ухвалення оскаржуваних рішень заявниця не подала офіційної заяви про встановлення опіки, та враховуючи, що вона діяла належним чином відповідно до рекомендації, наданої службою у справах дітей, Суд зазначає, що її аргумент щодо часових обмежень був цілком проігнорований (пункт 69 Рішення). На підставі наведених міркувань Суд дійшов висновку, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. Ці міркування також усувають необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами щодо цієї частини заяви (пункт 70 Рішення). Разом із тим Суд зазначив, що скарга на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції пов'язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає необхідності окремо розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі. Таким чином, ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов'язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме - "право на суд" при визначенні своїх "цивільних прав та обов'язків", тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону N 3477-IV). Судом не встановлено порушення статті 8 Конвенції в її матеріальному аспекті, а тому належним заходом індивідуального характеру в цій справі відповідно до статті 10 Закону N 3477-IV слід визначити скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року з метою розгляду апеляційної скарги ОСОБА_4 по суті. Під час розгляду по суті апеляційної скарги ОСОБА_4 апеляційному суду необхідно врахувати висновки, викладені у Рішенні, яким установлено, що стосунки або зв'язок ОСОБА_4 із ОСОБА_9 не є такими, що підпадають під визначення "сімейного життя", а стаття 8 Конвенції не гарантує їй права на створення сім'ї у зв'язку з її можливим наміром встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, відтак справа стосується охоронюваного цією статтею права на повагу "приватного життя" заявниці. Усиновлення племінника ОСОБА_4 становило втручання у її право на повагу до її приватного життя, тому висновок апеляційного суду про те, що рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів не відповідає вимогам статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті, а тому хоча ця стаття не містить чітких процесуальних вимог, заявниця має бути залучена до процесу прийняття рішення у цілому тією мірою, яка є достатньою для надання їй належного захисту своїх інтересів, гарантованих статтею 8 Конвенції. Виправляючи процесуальний недолік, який полягав у неналежному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника, суду необхідно надати висновки, які б давали відповідь на питання, окреслені, зокрема, у пункті 69 Рішення, з урахуванням найкращих інтересів дитини, виходячи з обставин, які склалися та існують на час нового розгляду справи. Ураховуючи викладене, ухвала Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  14. всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 463/624/14-а (2-а/463/25/15) Провадження N 11-685апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - Банк), Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Коллект" (далі - Товариство), про визнання протиправним і скасування розпорядження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року (у складі колегії суддів Мікули О.І., Курильця А.Р., Кушнерика М.П.), УСТАНОВИЛА: 11 жовтня 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила визнати протиправним, повністю нечинним та скасувати з моменту видання (вчинення) розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 11 квітня 2006 року N 601 "Про дозвіл подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на укладення договору застави квартири АДРЕСА_1 де зареєстровані малолітні ОСОБА_7, ОСОБА_8, та ОСОБА_9" (далі - Розпорядження). Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначила, що відповідач не мав права видавати Розпорядження на підставі лише заяви подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_10, оскільки згадана вище квартира належить позивачу на праві спільної сумісної власності і в цій квартирі зареєстрована та проживає не лише дитина подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (ОСОБА_7), а й неповнолітні діти позивача - ОСОБА_8 та ОСОБА_9, відтак заяву в органи опіки та піклування крім вказаного подружжя мали б подавати позивач та її чоловік ОСОБА_6 ОСОБА_3 вважає, що Розпорядження грубо порушує законні права та інтереси її дітей, видане за відсутності необхідних для цього документів та без дотримання порядку розгляду відповідних питань, встановленого статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон N 2402-III), статтею 177 Сімейного кодексу України, статтею 12 Закону України від 2 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (далі - Закон N 2623-IV), а такожПравилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року N 34/166/131/88, та Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року N 348. Личаківський районний суд міста Львова ухвалою від 10 квітня 2013 року на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) закрив провадження в адміністративній справі, посилаючись на наявність у сторін спору про право та підсудність справи суду цивільної юрисдикції. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2013 року ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі скасував, справу направив до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Суди розглядали справу неодноразово. Так, Личаківський районний суд м. Львова постановою від 18 грудня 2013 року в задоволенні позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 березня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, Розпорядження відповідача визнав протиправним і скасував. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 жовтня 2014 року у зв'язку з невирішенням судами першої та апеляційної інстанцій питання щодо дотримання ОСОБА_3 строку звернення до суду з позовом рішення цих судів скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Личаківський районний суд м. Львова постановою від 2 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 6 квітня 2016 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 КАС, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У ході розгляду справи суди встановили таке. Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 9 червня 1996 року, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_5 та ОСОБА_13 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї та прописки від 1 грудня 2011 року у згаданій вище квартирі зареєстровані: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_13, а також малолітні ОСОБА_14, ОСОБА_9, ОСОБА_8 6 квітня 2006 року на засіданні опікунської ради при Личаківській районній адміністрації Львівської міської ради розглянуто заяву ОСОБА_15 та ОСОБА_5 про надання дозволу на укладення договору застави квартири N АДРЕСА_1, де зареєстровані малолітні ОСОБА_7, ОСОБА_8, та ОСОБА_9у зв'язку з погашенням боргу за договором про відступлення права вимоги предметом якого є квартира АДРЕСА_1, та вирішено надати такий дозвіл, що підтверджується витягом з протоколу N 11 засідання опікунської ради від 6 квітня 2006 року. 11 квітня 2006 року на підставі рішення опікунської ради Личаківська районна адміністрації Львівської міської ради видала Розпорядження. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване Розпорядження, діяв правомірно, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначеними законодавством, і цим Розпорядженням не було порушено право малолітніх дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на житло. Крім того, суд керувався наявністю у відповідача під час розгляду питання щодо надання дозволу на заставу квартири копії заяв про те, що позивач та її чоловік не заперечують проти надання такого дозволу, і оскільки в оскаржуваному Розпорядженні зазначені всі малолітні діти, в тому числі і діти позивачки, Личаківська районна адміністрація Львівської міської радиврахувала інтереси усіх малолітніх дітей, зареєстрованих у вказаній вище квартирі. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд дійшов висновку, що спірні правовідносини не містить ознак публічно-правового спору і захищати свої права та інтереси учасники цих відносин мають у порядку цивільного судочинства. ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Личаківського районного суду м. Львова від 2 жовтня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. У скарзі ОСОБА_3зазначила, що заявлений нею позов відповідає визначенню адміністративної справи, спір з відповідачем є публічно-правовим, а тому має розглядатися саме адміністративним судом. Інші учасники справи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не подали. Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Статтею 12 Закону N 2623-IV визначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 17Закону N 2402-III батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Аналогічні положення закріплено й у статті 177 Сімейного кодексу України. Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (пункт 1.3 Правил опіки та піклування). Відповідно до підпункту 4 пункту "а" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в України" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить вирішення у встановленому законодавством порядку питань опіки і піклування. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення судами рішень у цій справі) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у зазначеній редакції) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Зі змісту позовних вимог убачається, що предметом перевірки у цій справі є виключно дотримання органом місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функційіз захисту прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна та по здійсненню контролю за дотриманням батьками житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей встановленого законом порядку прийняття рішень щодо надання дозволу на укладення правочину стосовно нерухомого майна, зокрема, правомірність вирішення такого питання на підставі звернення осіб, які не є батьками неповнолітніх, дотримання процедури проходження документів. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" ("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" ("Mosendz v. Ukraine", заява N 52013/08), в якомуЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява N 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 22 травня 2013 року Львівський апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу Личаківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року про закриття провадження у цій справі та направив її до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Відтак, враховуючи, що ця справа розглядається у судах з 2012 року, постановлення у ній 6 квітня 2016 року Львівським апеляційним адміністративним судом ухвали про закриття провадження через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Щодо доводів ОСОБА_3 про неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції при вирішенні спору по суті Велика Палата Верховного Суду, зважаючи на положення частини першої як чинної статті 328 КАС, так і статті 211 КАС (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), вважає за необхідне вказати на неможливість касаційного перегляду в цьому провадженні постанови суду першої інстанції, апеляційного перегляду якої не відбулося. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частиною першою статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи наведене, касаційна скарга ОСОБА_3підлягає частковому задоволенню, ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року - скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року скасувати, а справу направити до Львівського апеляційного адміністративного суду для продовження її розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 712/10623/17 Провадження N 14-244цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 рокув цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - служба у справах дітей Черкаської міської ради, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 18 жовтня 2008 року по 5 березня 2012 року вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_3 У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка ОСОБА_5 Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2012 року шлюб розірвано, з відповідача на користь позивачки стягуються аліменти на утримання дочки ОСОБА_5 Після розірвання шлюбу відповідач майже не виконує батьківських обов'язків, участі у житті доньки не бере, а лише рідко забирає дочку у встановлені службою у справах дітей Черкаської міської ради дні і сплачує встановлені судом аліменти в розмірі 600 грн. Позивачка самостійно несе витрати з утримання дочки та має намір забезпечити її відпочинок і навчання за кордоном, а саме у Республіці Польща. З цією метою, а також ураховуючи відмову батька дитини надати відповідну згоду, ОСОБА_4 у лютому 2017 року звернулася до суду з позовом про надання дозволу на виїзд з України громадянину - дитині, яка не досягла 16-річного віку, за кордон без згоди та супроводу батька. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 березня 2017 року, яке набрало законної сили, позов задоволено та надано дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща на строк із 19 травня до 31 серпня 2017 року без згоди та супроводу батька. За час проживання в Польщі ОСОБА_5 знайшла багато друзів, з якими проводила вільний час і вдосконалювала знання не тільки польської, а й англійської мов. Крім того, позивачка з метою розвитку та навчання дитини влаштувала доньку до польської школи. ОСОБА_4 та її чоловік ОСОБА_7 мають у м. Хелі (РеспублікаПольща) постійну та достатньо оплачувану роботу, що підтверджується трудовими договорами. На час їхньої роботи роботодавець надав у безкоштовне користування повністю мебльоване та оснащене всім необхідним житло для їх проживання разом з дочкою ОСОБА_5, яка була прийнята до 3-го класу початкової школи Об'єднання загальноосвітніх шкіл у м. Хелі (Республіка Польща) в навчальному 2017/2018 році. Оскільки батько дитини безпідставно не надає дозволу на виїзд дитини за кордон, ОСОБА_4 звернулась до суду під час дії дозволу на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща і просила суд повторно надати дозвіл на виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька на підставі судового рішення на час навчання дитини та надати дозвіл на виготовлення відповідного проїзного документа. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 послався на те, що надання дозволу, про який просить у позовній заяві ОСОБА_4, суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. Крім того, зазначив, що виїзд ОСОБА_5 за кордон на тривалий час позбавить її можливості спілкування з братом - сином відповідача від другого шлюбу та сестрою, яка має народитися; може негативно позначиться на навчанні ОСОБА_5 в Україні. Позивачка не надала доказів необхідності оздоровлення дитини саме на узбережжі Балтійського моря у Польщі. Представник служби у справах дітей Черкаської міської ради позов підтримав та просив його задовольнити, оскільки таке рішення відповідатиме найкращим інтересам дитини. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року позов задоволено. Надано дозвіл на тимчасовий виїзд громадянки України - неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України до РеспублікиПольща на 2017/2018 навчальний рік, тобто до 30 червня 2018 року, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Дозволено ОСОБА_4 або її офіційному представнику оформлювати документи для тимчасового виїзду або супроводу неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України до Республіки Польща на період навчання без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, не надаючи такого дозволу, порушує інтереси дитини, які є пріоритетними. Крім того, суд визначив строк дії такого дозволу з метою убезпечення дитини та можливості в подальшому її батькам спільно вирішувати питання щодо навчання та виховання дитини. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року залишено без змін. Погодившись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що районним судом дотримано положення статей 141, 157 Сімейного кодексу України (далі - СК України), враховано інтереси дитини, визначено конкретний період, на який надається дозвіл на тимчасовий період виїзду за кордон. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позов подано про постійне проживання його дочки за кордоном, а не тимчасовий виїзд з огляду на період проживання. Виїзд його дочки на такий тривалий період за кордон порушує баланс прав та обов'язків батьків. Крім того, дочка має сформований спосіб життя в м. Черкаси. При цьому ОСОБА_3 послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 12 квітня 2017 року у справі N 6-15цс17. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 1 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року зупинено за клопотанням ОСОБА_3 до закінчення касаційного провадження. ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу і доповнення до нього, в якому зазначила, що саме вона піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, навчання, забезпечує її всім необхідним. Дочці подобається проживати та навчатися в Республіці Польща, де її зараховано до початкової школи, а позивачка працевлаштована та має житло. Відповідач не піклується про інтереси дочки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_4 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки ними враховано найкращі інтереси дитини. У відповіді ОСОБА_3 на відзив ОСОБА_4 викладено доводи, аналогічні наведеним у запереченнях проти позову та касаційній скарзі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, вважаючи інтереси дитини пріоритетними, узяв до уваги ті обставини, що малолітня ОСОБА_5 бажає проживати в Республіці Польща разом з матір'ю та що згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради її місце проживання визначено з ОСОБА_4, а відповідач, не даючи згоди на виїзд дитини за кордон, порушує права дитини, надав дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 за межі України до Республіки Польща на 2017/2018 навчальний рік, а саме до 30 червня 2018 року, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Разом з тим у постанові від 12 квітня 2017 року у справі N 6-15цс17 Верховний Суд України указав на те, що виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Виходячи з положень СК України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" і Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу одного з батьків суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення одного з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. Таким чином, Верховний Суд України, розглядаючи справу про надання дозволу на виїзд дитини за межі України та застосовуючи норми, зокрема СК України, вважав, що пріоритетним у цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Проте, ухвалюючи рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив (далі - ЄСПЛ), що в такій категорії справ основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 235/139/16-ц (N 6-15цс17), оскільки, ухвалюючи рішення в указаній категорії справ, суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року зазначену справу прийнято до розгляду. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що з 18 жовтня 2008 року по 5 березня 2012 року ОСОБА_4 перебувала в шлюбі із ОСОБА_3 У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка ОСОБА_5 що підтверджується свідоцтвом про народження. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2012 року шлюб між сторонами у справі розірвано та стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 аліменти у твердій грошовій сумі (600 грн щомісяця) на утримання малолітньої дочки ОСОБА_5 до досягнення нею повноліття. Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 5 лютого 2013 року N 124 визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_5 з матір'ю ОСОБА_4; батькові ОСОБА_3 встановлено спосіб участі у вихованні малолітньої дитини та спілкуванні з нею щонеділі з 10:00 до 19:00. У подальшому години зустрічі з дитиною були змінені до двох днів на місяць, що не заперечується сторонами у справі. У лютому 2017 року позивачка зверталася до суду з позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд з України громадянину - дитині, яка не досягла 16-річного віку, за кордон без згоди та супроводу батька. Рішенням Соснівського районного суду від 30 березня 2017 року (справа N 712/2196/17-ц) позов задоволено та надано дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща на строк з 19 травня 2017 року до 31 серпня 2017 року без згоди та супроводу батька. Судове рішення набрало законної сили, в апеляційному порядку не оскаржувалось. ОСОБА_5 відвідувала школу в Республіці Польща, де навчалась письму та читанню, і була прийнята до 3-го класу початкової школи Об'єднання загальноосвітніх шкіл у м. Хелі у навчальному 2017/2018 році, що підтверджується довідкою про прийняття до початкової школи від 19 липня 2017 року. Згідно з трудовим договором і довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю "НетВіт.пл." (далі - ТОВ "НетВіт.пл.") від 21 березня та 4 серпня 2017 року відповідно ОСОБА_4 прийнята на роботу в цьому товаристві на невизначений термін, не перебуває на стадії припинення дії трудового договору та отримує середньомісячну заробітну плату в розмірі 2 351 польських злотих. Її чоловік ОСОБА_7 отримує заробітну плату в розмірі 2 855 польських злотих. Відповідно до договору оренди житлового приміщення ТОВ "НетВіт.пл." на час роботи позивачки та її чоловіка надало в безкоштовне користування житло для їх проживання разом з донькою позивачки, яке складається з двох спалень, двох ванних кімнат, кухні, роздягальні та вітальні. Житло оснащене всім необхідним, зокрема радіотелевізійними відтворювачами та товарами побутового вжитку: мийкою, холодильником, пральними машинами, сушками, телевізором, а також меблями. ОСОБА_3 проживає у м. Черкаси та позитивно характеризується за місцем проживання, що підтверджується характеристиками від сусідів. Разом з ним зареєстровані та проживають ОСОБА_8 - батько; ОСОБА_9 - дружина; ОСОБА_10 - син. У родині чекають на другу дитину. З копій наданих платіжних доручень убачається, що ОСОБА_3 сплачує кошти ОСОБА_4 із зазначенням призначення платежу - аліменти. Під час розгляду справи опитано малолітню ОСОБА_5, яка пояснила, що бажає разом з мамою проживати у Польщі, де в неї вже з'явилися друзі і її зараховано до школи. Протягом літніх канікул і до цього часу вона вивчає польську мову, їй сподобалося проживати в Польщі. Бажання проживати в сім'ї батька дитина не виявила. На підставі зібраних доказів суд установив, що дитина постійно проживає разом з матір'ю, відповідач проживає окремо, йому установлено спосіб участі у вихованні дочки, мати дитини піклується про її фізичний і духовний розвиток, навчання, забезпечує дитину усім необхідним. Зі свого боку дитина бажає розвиватися, подорожувати та вивчати іноземні мови, хоче поїхати з матір'ю до Польщі на навчання. Відповідач не заперечує проти проживання дочки з матір'ю, однак згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон не надав, указуючи при цьому, що позивачка порушує його права на участь у вихованні дитини та спілкування з нею. У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, рішення судів попередніх інстанцій скасовано та передано на новий розгляд до суду першої інстанції справу N 235/139/16-ц (N 6-15цс17), предметом позову в якій є визначення місця проживання дитини з матір'ю, яка отримала право проживання у Французькій Республіці, та надання дозволу на виїзд дитини за межі України на постійне місце проживання в цій країні. Тобто предмет позову та відповідно обставини у справі N 235/139/16-ц суттєво відрізняються від предмета позову та обставин у справі, яка розглядається. Разом з тим, у зазначеній постанові Верховного Суду України викладено правовий висновок, згідно з якою пріоритетними в цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від цього висновку з огляду на таке. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинутина інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що дитина проживає з матір'ю (проти чого відповідач не заперечує), яка забезпечує їй повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку; заслухавши думку дитини та урахувавши те, що дитина тривалий час провела у Польщі, де вона зарахована на навчання, а мати має постійну роботу, житло і здатна забезпечити дитину усім необхідним, а також узявши до уваги положення статей 157, 161 СК України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір'ю до Польщі із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, відповідатиме найкращим інтересам дитини. Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, з урахуванням установлених судом обставин, які свідчать про те, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків відповідатиме найкращим інтересам дитини, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права й не допустили порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в ній доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про вселення, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою та надання дубліката ключів від вхідних дверей за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року, законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є сином відповідача, з 9 квітня 2010 року зареєстрований у належній ОСОБА_3 квартирі АДРЕСА_1, у якій проживав від дня свого народження до червня 2015 року. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року відповідачу відмовлено у виселенні ОСОБА_1 з указаної квартири. Законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, посилаючись на те, що дізналась, що відповідач під час літніх канікул малолітнього сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, просила: вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язати відповідача не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою та надати дублікат ключів від вхідних дверей. Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 27 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року, позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, задовольнив: вселив малолітнього ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні цією квартирою, а також надати законному представнику ОСОБА_1 – ОСОБА_2 дублікат ключів від вхідних дверей зазначеної квартири; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року залишив без змін. 26 жовтня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зокрема заявник послався на положення статей 29, 316, 319, 321, 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав рішення й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня, 16 жовтня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 12 травня 2015 року, 11 липня 2016 року, а також постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року. У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року й рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 9). Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, а також квартира АДРЕСА_2. Малолітній ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 9 квітня 2010 року, а з 2 червня до 31 жовтня 2015 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 травня 2015 року ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 у зв'язку із закінченням строку договору найму. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року в частині відмови у виселенні малолітнього ОСОБА_1 із цієї квартири залишено без змін. Також установлено, що після виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 22 травня 2015 року вона зареєструвалась як наймач у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 18). На підставі заяви відповідача Івано-Франківським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області було прийнято рішення про зняття малолітнього ОСОБА_1 з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та про його реєстрацію з 2 червня 2015 року у квартирі АДРЕСА_2. Рішенням Івано-Франківського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 31 жовтня 2015 року скасовано реєстрацію місця проживання малолітнього ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 36−38). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було. У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України зазначив, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння постанову, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Наданою для порівняння ухвалою від 12 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які керувались положеннями статей 9, 64, 156 ЖК УРСР, статтею 405 ЦК України, статтею 176 СК України, статтею 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі – Закон «Про охорону дитинства») та дійшли висновку про вселення позивачки з малолітньою дитиною (інвалідом дитинства) до спірного нерухомого майна, оскільки вона не проживала у спірному будинку певний час у зв’язку з потребою в лікуванні хворої дитини в різних медичних установах. Порівняння цієї ухвали із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах від 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 11 липня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. У рішенні від 16 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що виходячи з аналізу статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, у якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування ним і на яке за особою зберігається таке право й у разі тимчасової відсутності. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції). У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації). Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Частиною першою статті 18 Закону «Про охорону дитинства» передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права. З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Установивши, що матір та батько малолітнього ОСОБА_1 проживають окремо в різних квартирах, суди, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком. При цьому суди не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього ОСОБА_1 та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів. Крім того, суди не взяли до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості. З огляду на обставини справи судам необхідно вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; усебічно й повно дослідити обставини справи, взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний чинники, пропорційно й обґрунтовано оцінити інтереси дитини і з урахуванням цього ухвалити рішення, забезпечивши найкращі інтереси дитини. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неоднаково застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1945цс17 Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права. З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1945цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D6841DF487B786FC22581F000448960
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину. Позивачка зазначала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини – ОСОБА_3, з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. У липні 2016 року, будучи неповнолітнім, ОСОБА_3 вступив до Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки, про що укладено договір про підготовку молодшого спеціаліста. Плата за перший рік навчання склала 7 тис. 390 грн. Крім того, ОСОБА_3 проживає в гуртожитку при технікумі, вартість проживання за один місяць становить 310 грн. За шість місяців проживання позивачка сплатила 1 тис. 860 грн. Позивачка також зазначала, що за останні півтора року, починаючи з червня 2015 року, їх син декілька разів хворів на ГРВІ, гострий фаринголарингіт. Загалом на лікування було витрачено 510 грн 47 коп. У цілому додаткові витрати, понесені позивачкою на утримання неповнолітньої дитини, склали 10 тис. 552 грн 27 коп. Посилаючись на те, що аліменти в розмірі 1/6 частини доходу, які сплачує відповідач, є недостатніми; її заробітна плата не дозволяє забезпечувати дитину всім необхідним та платити за навчання, позивачка просила стягнути з відповідача 1/2 частину понесених нею додаткових витрат, пов'язаних з лікуванням, навчанням, проживанням у гуртожитку їхньої неповнолітньої дитини, у розмірі 5 тис. 276 грн 13 коп. Щорський районний суд Чернігівської області рішенням від 14 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 255 грн 24 коп. додаткових витрат на утримання дитини – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. З червня 2015 року та протягом останніх півтора року ОСОБА_3 хворів; перебував на амбулаторному лікуванні у серпні 2016 року; позивачка витратила на його лікування 510 грн 47 коп., що підтверджується належними доказами. За довідкою Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки від 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 навчається у цьому технікумі; стипендію не отримує; навчання платне. Позивачка понесла витрати на його навчання у цьому технікумі в розмірі 7 тис. 390 грн та на проживання в гуртожитку в розмірі 1 тис. 860 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею 23 років, правила статті 185 СК України щодо обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами, не застосовуються; оплата вартості навчання та проживання неповнолітньої дитини в гуртожитку не відноситься до таких витрат, тому правові підстави для їх стягнення з відповідача відсутні. При цьому суд вважав, що спірні правовідносини регулюються нормами статті 199 СК України, якою передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Суд також дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки грошових коштів у розмірі половини понесених нею витрат на лікування неповнолітньої дитини. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених статтею 185 СК України, для стягнення додаткових витрат на дитину, викликаних особливими обставинами, а саме витрат з вартості навчання у медичному коледжі за період з 31 липня 2012 року до 9 липня 2015 року, тобто до досягнення дитиною повноліття. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Частинами першою – третьою статті 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Положеннями статей 180, 183, 185, 193, 198, 199 СК України визначаються декілька способів виконання цього обов’язку, зокрема: утримання неповнолітньої дитини, на що стягуються аліменти у частках від заробітку (доходу) або в твердій грошовій сумі (статті 180, 183); участь батьків у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо) (стаття 185); утримання дитини, яка перебуває в закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, при цьому якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального або іншого закладу, аліменти можуть бути стягнуті з них на загальних підставах (стаття 193); обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, а також якщо повнолітні діти продовжують навчання і потребують матеріальної допомоги до досягнення ними 23 років, за умови, що батьки можуть надавати таку допомогу (стаття 198). СК України виходить з принципу рівності прав та обов'язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого. Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі. Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. У справі, яка переглядається, установивши, що ОСОБА_3 є неповнолітньою особою, продовжує навчання на платній основі у Чернігівському кооперативному технікумі Чернігівської облспоживспілки, суди не з’ясували можливості участі батька у зазначених додаткових витратах, не встановили обставин, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, зокрема стан здоров’я, матеріальне становище батьків, наявність у них інших неповнолітніх дітей, непрацездатних дружини, чоловіка, батьків, повнолітніх дітей тощо, та з урахуванням цих обставин, не визначили розміру додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі відповідно до статті 185 СК України. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 185, 199 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд у частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року та рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 14 березня 2017 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1489цс17 Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі. Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1489цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/632225501FF0836BC22581AE004DE25A
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року. Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року. У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2. Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2. В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили. Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування; - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення. У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2 Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити. Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1414цс17 Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, служба у справах дітей Солом’янської районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав. Позивач зазначав, що 28 жовтня 2005 року між сторонами було укладено шлюб, у якому народились сини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 23 липня 2013 року шлюб між сторонами розірвав. За мировою угодою, затвердженою цим же судом 23 липня 2013 року, зокрема, визначено місце проживання дітей разом з батьком – ОСОБА_1. Позивач також зазначав, що відповідачка з народження дітей відмовилась займатись їх вихованням; під час спільного проживання покидала дітей на тривалий час, вживала алкогольні напої у їх присутності, проявляла агресію до дітей та погано впливала на них своєю поведінкою. Відтоді інтересу до дітей не проявляє, не бере участі в їх вихованні, не піклується про їх фізичний, духовний та моральний розвиток; під час зустрічей з дітьми поводить себе агресивно, застосовує до них фізичний та психологічний тиск; систематично шантажує позивача та вимагає грошових коштів за припинення судових позовів щодо дітей за грошову винагороду; він самостійно виховує синів; утримує дітей, придбаває одяг, взуття та інші речі, необхідні для нормального розвитку дітей, забезпечує навчання, розвиток здібностей дітей, їх духовний та інтелектуальний розвиток. Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідачка самоусунулася від виконання батьківських обов'язків з виховання дітей; для здоров'я дітей, як фізичного так і психічного, на його думку, байдужість матері та її відношення до дітей, ухилення від виконання нею батьківських обов'язків починає створювати невідворотні наслідки, позивач просив позбавити відповідачку батьківських прав щодо їх дітей. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 20 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: позбавив ОСОБА_2 батьківських прав щодо ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 липня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 164 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року та ухвал Верховного Суду України від 12 грудня 2007 року, 11 червня 2008 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб. У шлюбі у них народились сини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 23 липня 2013 року шлюб між сторонами розірвав. За мировою угодою, затвердженою цим же судом 23 липня 2013 року, зокрема, визначено місце проживання дітей разом з батьком – ОСОБА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що відповідачка ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей та жорстоко поводиться з ними, дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених нормами статті 164 СК України, для позбавлення відповідачки батьківських прав. При цьому суд виходив з того, що: позбавлення відповідачки батьківських прав відповідатиме інтересам малолітніх дітей; батько робить усе можливе для належного виховання дітей; Солом'янський районний суд м. Києва постановою від 20 жовтня 2015 визнав відповідачку винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення (30 червня 2015 року було встановлено, що ОСОБА_2 неналежно виконує обов’язки щодо виховання дітей, а саме: не піклується про моральне виховання, фізичний розвиток дітей; байдуже ставиться до їх психологічного стану; не бере участі у матеріальному забезпеченні дітей); провадження у справі було закрите у зв'язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення; відповідно до висновку органу опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації від 22 жовтня 2015 року доцільним є позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2; після проведення психологічної роботи з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проводилася кандидатом психологічних наук на підставі звернення заступника начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Солом'янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, було зроблено висновок психолога від 23 березня 2015 року, в якому зазначено, що образ батька ОСОБА_1 викликає у дитини позитивні, доброзичливі емоції, дитина почуває себе радісною, перебуваючи поряд з батьком; мати ОСОБА_2 асоціюється з покараннями та неодноразовим застосуванням стосовно дитини фізичного насилля, у найгіршому прояві це виглядало як потужне штовхання та биття дитини об підлогу з великою люттю; ОСОБА_3 зазначає, що неодноразово як покарання мати зачиняла його в туалеті; відповідно до спогадів дитини мати дуже важко прокидається з ранку і тому завжди перебуває в стані агресії, коли ОСОБА_3 збирається до школи; на думку хлопчика, її дратує те, що вона має ним опікуватися замість відпочинку; при цьому матір не проводжає дитину до школи; її настрій у вечірню пору дня також відзначається дитиною як негативний та агресивний; за результатами проведеної роботи висновком встановлено, що ОСОБА_3 зазнавав психологічного та фізичного насильства з боку матері; за результатами проведеної роботи психолог зробив такі висновки: соціально-підтримуюче оточення для ОСОБА_3 та ОСОБА_4 утворюють їх батько, мачуха, вони самі стосовно один одного як брати, зведені брати і сестри, дідусь і бабуся (батьки батька); дії відповідачки призвели до втрати її дітьми почуття психологічного комфорту та благополуччя (стану суб'єктивного благополуччя); діти зазнавали з боку матері фізичного і психологічного насильства; за таких умов мати фактично стала для власних дітей емоційно недоступною, що унеможливлює виконання нею батьківських функцій; дії матері щодо впливу на психічний стан ОСОБА_3 та ОСОБА_4 можуть кваліфікуватися як жорстоке психологічне поводження; своїх батьків діти не сприймають як подружню пару; діти виявляють специфічні психологічні особливості у ставленні до своєї матері через неузгодженість їхніх психологічних потреб, незбігання та взаємовиключення способів їх задоволення; поведінка та висловлювання матері ОСОБА_2 в ситуаціях взаємодії з дітьми спричиняє виникнення у них психологічного стресу, довготривалий перебіг якого призвів до того, що матір фактично стала для дітей емоційно недоступною і, як наслідок, виконання нею батьківських функцій стосовно дітей – неможливим. Відповідно до відповідей Шахового клубу «Гамбіт» від 31 серпня 2015 року за період із січня до серпня 2015 року мати ОСОБА_3 – ОСОБА_2 навчанням сина не цікавилась, з клубу його не забирала, матеріально не підтримувала розвиток здібностей дитини у клубі, жодного разу не спілкувалася з тренерами у клубі, участі у розвитку та вихованні ОСОБА_3 в клубі не брала. У відповіді Вишгородського спортивного товариства «Футбольний клуб «ДІНАЗ» від 29 серпня 2015 року вказано, що ОСОБА_2 за період із січня до жовтня 2015 до клубу не зверталась, не була присутня на тренуваннях, жодної участі у розвитку та вихованні ОСОБА_3 в клубі не брала; аналогічні твердження містяться й у відповіді клубу від 16 жовтня 2015 року, в якій, зокрема зазначено, що у вересні співробітники клубу та діти стали свідками спілкування ОСОБА_2 з ОСОБА_3 та його нянею поблизу тренувального майданчика клубу, під час якого ОСОБА_2 поводила себе емоційно та нестримано стосовно присутніх; після такої зустрічі ОСОБА_3 був пригніченим та знервованим; у приватній розмові з ним хлопчик зазначив, що через дратівливість матері щодо нього та присутніх він не хоче її бачити та йому соромно за її поведінку. З висновку експертного комп'ютерно-технічного дослідження від 16 листопада 2015 року з відповідними додатками, в якому міститься зміст листування різних абонентів мобільних операторів, убачається, що ОСОБА_3 у категоричній формі не бажає спілкуватися зі своєю матір'ю. У суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 підтвердила факт, що від часу народження своїх дітей вона фактично не займалася їх вихованням, оскільки у них були няні. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі від 12 грудня 2007 року, Верховний Суд України скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до статті 338 ЦПК України, звернувши увагу судів на необхідність установлення фактичних обставин справи, зокрема: які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; які безспірні докази свідчать про ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини; у чому полягає винна поведінка відповідача у свідомому нехтуванні своїми обов’язками; які умови проживання кожного із батьків дитини; чи вживались до відповідача заходи реагування за заявами позивачки в органи міліції; чи виходячи з інтересів дитини та конкретних обставин справи існує можливість попередити відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини. У наданій заявницею для порівняння ухвалі від 11 червня 2008 року Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції, який, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав, виходив з недоведеності факту ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини з огляду на те, що він позбавлений можливості виконувати ці обов’язки, оскільки діти проживають з матір’ю за кордоном України. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, наданій заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для позбавлення батьківських прав відповідача з огляду на недоведеність належними та допустимими доказами ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та свідомого нехтування ним своїми обов’язками. Отже, порівняння наведених судових рішень судів касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2348цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C37C1DDC472C143BC2258185004AFA6C
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків Національної академії медичних наук України», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання дій лікаря-психіатра та документів незаконними за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив заборонити здійснювати нагляд та подальше надання психіатричної допомоги лікарем-психіатром ОСОБА_2 дитині ОСОБА_4, визнати незаконними дії цього лікаря щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляду дитини та надання амбулаторної допомоги, скасувати медичну картку ОСОБА_4, визнати такою, що не відповідає дійсності виписку з історії хвороби НОМЕР_1 06 жовтня 2015 року відносно дитини ОСОБА_4, посилаючись на те, що дії лікаря-психіатра щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляд дитини та надання амбулаторної допомоги без згоди батька та без повідомлення його як батька є такими, що порушують вимоги законодавства, зокрема статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо правил надання психіатричної допомоги неповнолітнім дітям без згоди обох батьків, а також його особисті права та права дитини на їх спілкування. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року у відкритті касаційного провадження відмовлено. У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 11 та частини першої статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року, а також ухвали Верховного Суду України від 10 лютого, 10 листопада 2010 року, в яких, на її думку, зазначені норми права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1. У свідоцтві про її народження батьками вказані ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Між батьками ОСОБА_4 склалися неприязні стосунки. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із заявою про проведення психіатричного огляду дитини до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України», де в поліклініці була прийнята лікарем-психіатром ОСОБА_2, яка здійснила консультативний огляд дитини ОСОБА_4 та завела на неї картку амбулаторного хворого НОМЕР_1 від 18 вересня 2015 року. 06 жовтня 2015 року лікар-психіатр ОСОБА_2 провела повторний огляд малолітньої дитини ОСОБА_4 та надала виписку НОМЕР_1, у якій рекомендувала в тому числі «виключення психотравмуючого фактору (присутності батька)». 24 листопада 2015 року відповідач - Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України звернувся до опікунської ради Адміністрації Дзержинського району Харківської міської ради з клопотанням про вирішення питання правомірності консультативного огляду дитини у зв’язку з відсутністю згоди батька, однак, доказів, що орган опіки вказане клопотання розглянув відповідно до вимог статей 11, 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», матеріали справи не містять. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання дій лікаря незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що проведення медичного огляду малолітньої дитини з порушенням положень статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу» без згоди двох батьків призвело до порушення прав малолітньої особи на отримання психіатричної допомоги. Разом з тим, ухвалюючи рішення про скасування медичної документації, суд виходив з того, що права особи можуть бути захищені в обраний позивачем спосіб. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року та в ухвалі Верховного Суду України від 10 лютого 2010 року, на які як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилається заявниця, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено позивачам у скасуванні записів та/або знищенні амбулаторних карток, погодився з їх висновками про те, що заведена картка, як і вчинені в ній записи, носять лише інформативний характер щодо проведення огляду, не зумовлюють будь-яких негативних наслідків та така документація не є юридичним актом, а тому оформлення відповідної медичної документації не порушує вимог чинного законодавства, оскільки загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів міститься в статті 16 ЦК України, а такий спосіб захисту, як визнання записів та/або знищення амбулаторних карток, зазначеними нормами не передбачено. Отже, порівняння судових рішень свідчить про наявність неоднакового застосування судами положень статті 16 ЦК України в частині розгляду позову про визнання недійсними медичних документів, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблені такі висновки: 24 в ухвалі від 10 листопада 2010 року колегія судів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглядала позовні вимоги про визнання недійсним дій щодо взяття на психіатричний облік; 25 в ухвалі від 27 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила судове рішення за позовом про визнання незаконним листа головного лікаря; 26 в ухвалі від 29 лютого 2016 року розглядалась справа за позовом про відшкодування моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії; 27 в ухвалі від 10 лютого 2010 року суддею Вищого спеціалізованого суду України відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом про зобов’язання знищити амбулаторну картку. Отже, порівняння наданих судових рішень з судовими рішеннями щодо яких подано заяву про перегляд свідчить про те, що вони ухвалені за позовними заявами з різними позовними вимогами, що не свідчить про неоднакове застосуваннями судами касаційної інстанції норм статей 11 та 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», а тому в цій частині заяви слід відмовити. Вирішуючи питання про неоднакове застосування судами норм статті 16 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини дев’ятої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації. Відповідно до пункту 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого №___», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 025/о є основним первинним медичним документом хворого, який лікується амбулаторно або вдома, і заповнюється на усіх хворих при зверненні у заклад охорони здоров’я, який надає амбулаторно- поліклінічну допомогу. Згідно з пунктом 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 027/о «Виписка із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 027/о заповнюється лікарями закладів охорони здоров’я, які надають амбулаторно-поліклінічну допомогу, при направленні хворого на консультацію в інші заклади охорони здоров’я, на стаціонарне лікування та лікарями стаціонарів при виписці або у випадку смерті хворого. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому положеннями статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що до власника психіатричного закладу або власника психоневрологічного закладу для соціального захисту чи спеціального навчання, або уповноваженого ними органу, або до вищестоящих органів (вищестоящих посадових осіб), або до суду можуть бути оскаржені саме рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги Юридичним актом, який може бути оскарженим у судовому порядку, є офіційний письмовий документ державного чи іншого органу (посадової особи), виданий у межах його компетенції, визначеної законом, який має точно визначені зовнішні реквізити та породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання суспільних відносин, має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин, поширює свою чинність на певний час, територію, коло суб’єктів. Медична документація таким критеріям не відповідає. Отже, за системним аналізом положень статті 16 ЦК України та статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа або її представник може оскаржити лише рішення, дії та бездіяльність осіб, які порушили її права на психіатричну допомогу. Інших способів захисту права законодавством не передбачено. Окрім того, як вбачаться з позовної заяви, зазначена медична документація є одним з доказів при розгляді справи щодо місця проживання дитини та участі у її вихованні та підлягає оцінці поряд з іншими доказами у справі. Таким чином, ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про скасування медичної документації підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові; у решті рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в частині скасування медичної амбулаторної картки НОМЕР_1 хворого ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та виписки з історії хвороби 06 жовтня 2015 року скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2227цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9870116EAC806C3C225818100336DA3
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», треті особи: ОСОБА_2, орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі – ПАТ «Брокбізнесбанк») про визнання договору іпотеки недійсним. Позивачка зазначала, що між її дочкою ОСОБА_2 та ПАТ «Брокбізнесбанк» укладено кредитний договір, на забезпечення виконання зобов’язань за яким між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку банку було передано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що про наявність зазначеного договору іпотеки позивачці стало відомо у 2015 році, коли банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також що укладенням цього договору іпотеки порушено права її неповнолітнього онука ОСОБА_3, який від часу народження постійно проживав у спірній квартирі, та що договір іпотеки укладено без згоди органу опіки та піклування, позивачка просила визнати його недійсним. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 16 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним зазначений договір іпотеки. Апеляційний суд м. Києва 20 жовтня 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (тут і далі – у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». На обґрунтування заяви уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» надала копії постанов Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого, 22 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 – матері неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі договору дарування від 16 грудня 2004 року. 23 квітня 2008 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 100 тис. доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 8 травня 2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передала банку в іпотеку зазначену квартиру. Згідно з пунктом 2.5 указаного договору іпотеки іпотекодавець гарантує, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача вказаної квартири в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб. За пунктом 5.3.12 цього договору іпотекодавець зобов’язаний не здійснювати реєстрацію інших осіб, у тому числі неповнолітніх та малолітніх осіб за місцем знаходження предмета іпотеки без попереднього дозволу іпотекодержателя. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_3 мав право користування спірним житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору іпотеки; Печерська районна в м. Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування не давала згоду ОСОБА_2 на укладення цього договору, яким порушено законні права дитини, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що малолітня дитина не мала права власності на спірну квартиру; набула права користування та володіння нею як член сім’ї власника; на час укладення оспорюваного договору іпотеки не була зареєстрована в цій квартирі; іпотекодавець ОСОБА_2 приховала той факт, що на час укладення договору іпотеки право користування квартирою мала неповнолітня дитина, крім того, укладення договору іпотеки не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої дитини на користування цим житлом. Тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», які передбачають необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення внаслідок його укладення майнових прав дитини (постанови від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого 2016 року); - вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування (постанова від 22 червня 2016 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право неповнолітнього на житло, порушене. Разом з тим суд апеляційної інстанції виходив з того, що іпотекодавець ОСОБА_2, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача спірної квартири в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; при цьому, установивши, що іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання указаного договору іпотеки недійсним. Отже, рішення суду апеляційної інстанції, яке помилково скасував суд касаційної інстанції, ухвалено відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого, 22 червня 2016 року. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1002цс17 За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 10 липня 2017 року № 6-1002цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/708791D452819CAAC225815D00421473
  23. Державний герб України Ухвала іменем україни 14 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Мостової Г.І., суддів: Євграфової Є.П., Ізмайлової Т.Л., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації, про визнання недійсними правочинів, за касаційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Харинської Дар'ї Сергіївни - на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року, в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, в якому, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором № 1901/0708/88-155 від 02 липня 2008 року, укладеним між банком та відповідачем, просило стягнути з останньої на свою користь кредитну заборгованість у розмірі 176 801, 07 доларів США. ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації, про визнання недійсними зазначеного кредитного договору та договору іпотеки, укладеного 02 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 з метою забезпечення виконання нею зобов'язань за кредитним договором, предметом якого стало спільно нажите в шлюбі майно - житловий будинок у АДРЕСА_1 та земельна ділянка розміром 0, 15 га, призначена для його обслуговування. В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначав, що кредитний договір не містить жодної інформації щодо відповідальності банку за невиконання його умов, що є істотною умовою договору та в силу норм ст. 628 ЦК України, п. 9 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» тягне за собою визнання його недійсним. Крім того, договір іпотеки всупереч вимогам ч. 3 ст. 65 СК України укладено без його згоди як другого із подружжя, а також згоди органу опіки та піклування, оскільки в будинку, переданому в іпотеку, на день укладення договору проживали та проживають на даний час їх з ОСОБА_2 малолітні діти. Таким чином, при укладені договору іпотеки порушено право дітей на користування житлом та у випадку звернення стягнення банком на будинок в порядку примусового виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, діти залишаться без місця проживання. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року, первісний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» 176 801, 07 доларів США, що еквівалентно 1 409 369 грн 70 коп., боргу за кредитним договором № 1901/0708/88-155 від 02 липня 2008 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Сведбанк» 02 липня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Бриксою Т.І., зареєстрований в реєстрі за № 1845. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Харинська Д.С. - порушує питання про скасування оскаржуваних рішень судів в частині задоволення зустрічного позову із ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке. Згідно з частиною 2 статті 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 02 липня 2008 року між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Вектор Плюс», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 1901/0708/88-155 на суму 145 000 доларів США у вигляді кредитної лінії, що поновлюється, для споживчих потреб зі сплатою 12, 5 % річних за весь строк фактичного користування кредитом щомісяця (п.1.3 договору) та остаточним терміном повернення кредиту до 02 липня 2018 року. З метою забезпечення виконання позичальником кредитного договору 02 липня 2008 року між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Вектор Плюс», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, згідно з яким іпотекодавець передала в іпотеку іпотекодержателю належний їй на праві власності житловий будинок з надвірними будовами та спорудами у АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,15 га, призначену для його обслуговування, яка належить їй згідно з державним актом на землю НОМЕР_1, виданим Управлінням земельних ресурсів у Тернопільському районі 11 березня 2008 року. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 05 вересня 1996 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. В шлюбі у подружжя ОСОБА_3 народилось двоє дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані у АДРЕСА_1 з 19 вересня 2007 року, а діти не значаться зареєстрованими по Тернопільському районі та місті Тернополі. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, встановивши, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, проживали малолітні діти, передача нерухомості в іпотеку відбулася всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» без передньої згоди органу опіки та піклування, спірний договір іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, дійшли обґрунтованого висновку про визнання такого договору недійсним на підставі статті 215 ЦК України, як такий, що порушує майнові права малолітніх дітей. В частині вирішення позовних вимог ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Вектор Плюс», про стягнення заборгованості за кредитним договором та позову ОСОБА_3 про визнання недійсним кредитного договору судові рішення не оскаржуються, а тому, в силу вимог ст. 335 ЦПК України, в цій частині не переглядаються. Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам статті 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни або скасування не встановлено. Відповідно до частини 3 статті 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтею 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Харинської Дар'ї Сергіївни - відхилити. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Тернопільської районної державної адміністрації, про визнання недійсним договору іпотеки залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Г.І. Мостова Судді: Є.П. Євграфова Т.Л. Ізмайлова http://reyestr.court.gov.ua/Review/67276424
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв’язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання. Посилаючись на те, що батько дитини – ОСОБА_2 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька. Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 18 березня 2016 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1. Апеляційний суд Донецької області 7 червня 2016 року скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на час проживання ОСОБА_1 у вказаній країні. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 7, 141, 151 Сімейного кодексу України (далі – СК України), положень Закону України «Про охорону дитинства», частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (далі – Правила), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 14 лютого 2009 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син – ОСОБА_3. Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням від 16 травня 2012 року розірвав шлюб, укладений 14 лютого 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1. На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2013 року з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 10 % з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття. 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки ОСОБА_4. Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25 лютого 2016 року про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1. ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_2, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір’ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки малолітньої дитини разом з матір’ю без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 21 жовтня 2015 року, 10 лютого, 19 жовтня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 6 квітня 2016 року. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір’ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дітей. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України). Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків. Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою. Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні. Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Пунктом 3 Правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил). Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. У справі, яка переглядається, суд установив, що ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1 червня 2016 року (т. 1, а.с. 129). Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом Департаменту Вандея Відділу з питань громадянства та іноземних громадян Префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_1 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120). При цьому, згідно з довідкою Приватного підприємства «Житловик» м. Артемівськ Донецької області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані в Україні за АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7). Установлюючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення статей 141, 157 СК України, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання ОСОБА_1 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини – ОСОБА_2 буде позбавлений можливості приймати участь у вихованні сина. Суди також не врахували визначеної статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов’язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, в рішенні суду не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю. Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-15цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30C3FECDAB34F3DFC225811700328E16