Поиск в системе

Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ К/800/52587/15 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі головуючого судді: Мороз Л.Л., суддів: Горбатюка С.А., Шведа Е.Ю., розглянувши у порядку письмового розгляду касаційну скаргу Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс", Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_3 пред'явив позов до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», реєстраційна служба Головного управління юстиції у місті Києві та служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 22356074 від 24 червня 2015 року 17:35:20, прийнятого відповідачем, про державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Вектор плюс» на об'єкт нерухомого майна: реєстраційний номер НОМЕР_1, квартиру АДРЕСА_1, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 69,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.09.2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року, позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 22356074, прийняте 24.06.2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Суперфіном Борисом Михайловичем про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 69,5 кв.м., розташовану за адресою: місто Київ, вулиця Милославська, будинок № 23, за товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" (код ЄДРПОУ 38004195). Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення судів та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Як встановлено, між ВАТ «Сведбанк», як банком, та позивачем, як позичальником, 15.08.2008 року укладено кредитний договір № 2612/0808/71-007, за умовами якого банк має право надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 145000,00 доларів США на строк до 14.08.2038 року включно, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбачені договором. З метою належного виконання кредитного договору, 15.08.2008 року між банком, як іпотекодержателем, та позичальником, як іпотекодавцем, укладено іпотечний договір, за умовами якого на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю квартиру АДРЕСА_1, яка знаходиться у АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15.08.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорній Світланою Богданівною за №2766. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25.04.2014 року у справі № 754/2738/13-ц стягнено на користь ТОВ «ФК «Вектор плюс» із ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 1624480,43 грн. 28 листопада 2012 року банк, на підставі договору факторингу № 15, відступив ТОВ «ФК «Вектор плюс» право вимоги за кредитним договором. Тобто, ТОВ «ФК «Вектор плюс» стало новим кредитором відносно ОСОБА_3 та отримало відповідні права вимоги за кредитом. Крім того, 28.11.2012 року між банком та ТОВ «ФК «Вектор плюс» укладено договір про відступлення прав за іпотечними договорами, за умовами якого разом з відступленням прав вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, що здійснюється на підставі договору факторингу від 28.11.2012 року № 15, одночасно відступаються права вимоги за іпотечними договорами, визначеними цим договором. 24 червня 2015 року відповідачем прийнято оскаржуване рішення про державну реєстрацію права приватної власності на квартиру за ТОВ «ФК «Вектор плюс». Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із ч.1 ст. 37 Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відповідно до п. 12 договору іпотеки за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене у п. 12.3.1 та п. 12.3.2 пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки. Зокрема, згідно з п. 12.3.1, п. 12.3.2 пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки задоволення вимог здійснюється шляхом: а) передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». У випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої у пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки; б) продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, встановленою відповідно до висновку незалежного експерта. Відповідно до пп. 1 п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Відповідно до п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій відносно того, що аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що третя ТОВ «ФК Вектор плюс» не мала права відчужувати квартиру, оскільки вона є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним з метою виконання позивачем умов кредитного договору, тобто споживчого кредиту. Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, а також у касаційній скарзі заявник зазначає про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є одним із шляхів примусового стягнення предмета іпотеки, оскільки позивач добровільно підписав іпотечне застереження, а тому Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на задоволення вимог іпотекодержателя. З такими доводами колегія суддів не погоджується. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що Так згідно частини 3 статті 33 закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. В частині 2 статті 36 цього Закону також зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже Закон прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя направленою до іпотекодателя з метою задоволення своїх вимог. При цьому, до прийняття Закону про мораторій право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як в судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодателя, а залежало від наявності факту невиконання боржника. В свою чергу Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій щодо помилковості тверджень відповідача, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не розповсюджується на дії нотаріуса у разі звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Як встановлено, що квартира використовується сім'єю позивача як місце постійного проживання, будь-якого іншого нерухомого житлового майна у власності позивача не знаходиться. Крім того, у квартирі зареєстровані та проживають діти позивача, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. Також, фактів, як б свідчили про дотримання порядку, встановленого нормами Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», не встановлено. Відповідно до п.п. 1.9, 1.10 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає подачі йому довідки про склад сім'ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. У разі виявлення з поданих відчужувачем документів, що право власності або право користування відчужуваним житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною мають малолітні або неповнолітні діти або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, нотаріус повинен витребувати у відчужувача дозвіл органу опіки та піклування на вчинення такого правочину у формі витягу з рішення відповідної районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, відповідного виконавчого органу міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених ч. 9 ст. 15 цього Закону; 5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених ст. 4-2 та ч. 9 ст. 15 цього Закону; 5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 5-4) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав. З огляду на вказані обставини, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову. Касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які передбачені ст.ст. 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України як підстави для зміни, скасування судового рішення, залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі. Керуючись ст. ст. 220, 222, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Касаційну скаргу Суперфіна Бориса Михайловича залишити без задоволення, постанову постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року у цій справі залишити без змін. Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65906412

от 14.06.2016 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61947199 Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/94/16 Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Степанюк А.Г. ПОСТАНОВА Іменем України 11 жовтня 2016 року м. Київ Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Степанюка А.Г., суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І., при секретарі - Ліневській В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», про визнання неправомірними дій, скасування рішення та запису, - В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2015 року ОСОБА_2 (далі - Позивач, ОСОБА_2) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (далі - Відповідач, Приватний нотаріус), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - Третя особа, ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), про: - визнання неправомірними дій Приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1; - скасування рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_1 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме - права власності Третьої особи на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1; - скасування запису про право власності: НОМЕР_2 від 30.09.2015 року 11:07:25 ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2016 року позов задоволено частково - визнано протиправними дії Відповідача щодо реєстрації права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1; визнано протиправним та скасовано рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_1 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме - права власності Третьої особи на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. При цьому, задовольняючи позовні вимоги в частині, суд першої інстанції виходив з того, що, по-перше, між сторонами іпотечного договору не укладався договір про задоволення вимог заставодержателя, по-друге, нотаріус не вправі вчиняти державну реєстрацію з майном, щодо якого він не здійснював нотаріальних дій, по-третє, наявність запису про заборону на нерухоме майно унеможливлює проведення реєстраційної дії з таким майном, по-четверте, Відповідачем не було перевірено наявність дозволу органу опіки та піклування для реєстрації права власності на нерухоме майно, де проживають неповнолітні діти, по-п'яте, Приватним нотаріусом не перевірено, чи підпадає спірне нерухоме майно під дію п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд зазначив, що оскільки запис про скасування державної реєстрації прав здійснюється на підставі судового рішення уповноваженими на те особами, суд не вправі покладати на себе повноваження таких суб'єктів. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Третя особа подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нову, якою у задоволенні позову відмовити повністю. При цьому посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Наголошує на неврахуванні судом відсутності необхідності укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також невчинення Третьою особою жодних дій зі стягнення предмета іпотеки, ненадання Позивачем доказів відсутності іншого житла, що унеможливлює поширення на спірні правовідносини положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Крім того, вказує на помилковість твердження суду першої інстанції щодо відсутності у Приватного нотаріуса повноважень вчиняти відповідні дії, оскільки Відповідач, діючи, на переконання Позивача, як суб'єкт владних повноважень, мав правові підстави для внесення оскаржуваного запису. Підкреслює, що оскільки на момент укладення договору іпотеки дитина зареєстрована у спірній квартирі не була, твердження про неможливість її відчуження без згоди органів опіки та піклування відсутні. Звертає увагу суду, що Позивачем не було надано доказів наявності заборон на відчуження спірної квартири, що було помилково встановлено судом першої інстанції. У наданих до суду 09.09.2016 року додаткових поясненнях до апеляційної скарги ОСОБА_1 просив скасувати постанову суду першої інстанції та закрити провадження у справі, а у випадку не закриття провадження - відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування необхідності закриття провадження у справі Третя особа з посиланням на постанову Верховного Суду України від 14.06.2016 року вказала, що даний спір не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, а отже повинні розглядатися у порядку ЦПК України. У судовому засіданні представник Апелянта доводи апеляційної скарги підтримав з підстав, викладених в останній та в додаткових поясненнях до апеляційної скарги. Представник Позивача наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції без змін. Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибув. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - змінити, виходячи з наступного. Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, змінити постанову суду. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, між ВАТ «Сведбанк» (Банк) та ОСОБА_2 (Позичальник) укладено кредитний договір НОМЕР_3 від 11.08.2008 року (т. 1 а.с. 15-23), за умовами якого Банк має право надати Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 145 300,00 доларів США на строк по 11.08.2034 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а Позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбачені цим Договором. Кредит надається Позичальнику лише після: надання документу, що підтверджує здійснення оплати не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного Позичальником договору купівлі-продажу, зазначеного у п. 1.4 цього Договору; виконання Позичальником умов п. 3.10, п. 3.11 цього Договору; укладання іпотечного договору про іпотеку об'єкта нерухомості, зазначеного в п. 1.4 цього Договору (АДРЕСА_1). Між ВАТ «Сведбанк» (Іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (Іпотекодавець) укладено іпотечний договір від 11.08.2008 року НОМЕР_3-Z-1 (далі - Іпотечний договір) (т. 1 а.с. 24-27), яким забезпечується належне виконання Іпотекодавцем вимог Іпотекодержателя, що випливають (та/або випливатимуть) з кредитного договору НОМЕР_3 від 11.08.2008 року. Згідно п. 2 Іпотечного договору на забезпечення виконання основного зобов'язання Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить Іподекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 11.08.2008 року за реєстром №1579 та зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів 11.08.2008 року. Відповідно п. 12.3 Іпотечного договору згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, викладене в пп. 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту Договору. Підпунктом 12.3.1 Іпотечного договору визначено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» у випадку задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої цьому підпункті п. 12.3 Договору, договір про задовлення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержатіле на предмет іпотеки. Крім того, між ПАТ «Сведбанк», яке виступає правонаступником ВАТ «Сведбанк», яке в свою чергу виступає правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» (Первісний іпотекодержатель) та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» (Новий іпотекодержатель) укладено договір від 28.11.2012 року про відступлення прав за іпотечними договорами, зокрема, за Іпотечним договором (т. 1 а.с. 47-48). Третьою особою 30.09.2015 року подано до Приватного нотаріуса заяву №13568873 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) (т. 1 а.с. 36), а саме - квартири АДРЕСА_1, до якої було додано, зокрема, копію Іпотечного договору. За наслідками розгляду поданої заяви Відповідачем була прийнято 30.09.2015 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_4 (т. 1 а.с. 142). Ухвалюючи рішення, судом першої інстанції було встановлено вище та також враховано приписи ст. ст. 2, 3, 15, 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. ст. 24, 33, 36-38 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 572, 575 ЦК України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2013 року №607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб», Указу Президента України від 06.04.2011 року №401/2011 «Про затвердження Положення про Державну реєстраційну службу України», а також ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», Преамбули Декларації прав дитини 1959 року та ст. 16 Конвенції ООН про права дитини і Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З огляду на вказане, Окружний адміністративний суд м. Києва прийшов до висновку, що у Відповідача були відсутні правові підстави для здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, оскільки в силу умов Іпотечного договору про задоволення вимог іпотекодержателя укладено не було, Приватний нотаріус не набув прав на вчинення реєстраційних дій з вказаним майном, у Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна містився запис про заборону на нерухоме майно, у спірній квартирі проживала малолітня дитини, а також не було перевірено відсутності заборон, передбачених Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» при зверненні стягнення на предмет іпотеки. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на наступне. Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна визначає Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон). Пунктом 1 ч. 1 ст. 4 Закону передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 2 вказаного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Приписи абзаців 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону визначають, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт. Приписи ч. 2 ст. 9 Закону визначають, що нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, зокрема: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; - приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; - відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; - присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; - надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом; - у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень; - під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та оформлені в установленому порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки; - здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України. Приписи ст. 15 Закону визначають, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. При цьому згідно ч. 1 ст. 26 Закону записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Частиною 2 ст. 15 Закону передбачено, що орган державної реєстрації прав, державні реєстратори зобов'язані надати до відома заявників інформацію про необхідний перелік документів для здійснення державної реєстрації прав. Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. На виконання вимог вказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 затверджено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Порядок №868). Згідно абз. 1 п. 36 Порядку №868 для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком. Відповідно до пп. 1 п. 37 Порядку №868 документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство наділяє нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора прав на нерухоме майно, які виникають у нього лише у результаті здійснення нотаріальних дій та реалізуються одночасно з їх вчиненням і виключно за наслідками перевірки правильності оформлення документів в офіційному порядку, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав фізичних і юридичних осіб на нерухоме майно. При цьому, такі нотаріальні дії повинні бути вчинені нотаріусом з нерухомим майном. З вищевикладеного випливає, що вчинення Приватним нотаріусом нотаріальної дії, а саме - засвідчення справжності підпису уповноваженої особи ТОВ «ФК «Вектор плюс» на заяві від 30.09.2015 року (т. 1 а.с. 35), не можна вважати нотаріальною дією, вчиненою з нерухомими майном, що, на переконання суду апеляційної інстанції, свідчить про відсутність у Відповідача повноважень на здійснення державної реєстрації права на підставі Іпотечного договору. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон про іпотеку), у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно ч. 1 ст. 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Положеннями ст. 36 Закону закріплено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Приписи ч. 1 ст. 37 Закону про іпотеку визначають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Отже, у межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, слугуватиме або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. Як було встановлено раніше, згідно п. 12.3 Іпотечного договору за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя, в тому числі, згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження задоволення вимог Іпотекодержателя, яке викладене у пп. 12.3.1 та пп. 12.3.2 цього пункту. У пп. 12.3.1 п. 12.3 Договору визначено, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки. Як вірно встановлено судом першої інстанції, що підставою для проведення державної реєстрації права власності за ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на об'єкт нерухомого майна - квартиру площею 52,50 м.АДРЕСА_1, та прийняття оскаржуваного рішення від 30.09.2015 року НОМЕР_1 був саме Іпотечний договір. Проте, як вірно наголосив суд першої інстанції, жодна нотаріальна дія з даним об'єктом нерухомого майна у порядку, встановленому абзацами 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону, під час здійснення державної реєстрації вказаного речового права Відповідачем, як спеціальним суб'єктом державної реєстрації, не вчинялась. Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що дії Приватного нотаріуса щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі Іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, були протиправними у зв'язку з відсутністю у Відповідача повноважень з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, оскільки у разі подання заяви відповідно до Закону щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно, яке виникає на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя - рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, як то передбачено положеннями наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2013 року №607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб». Згідно п. 2 затвердженого наведеним наказом Порядку взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб державна реєстрація речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у пункті 1 наказу, проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Мін'юсту відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868. Відповідно до п. 46 Порядку №868 для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тому, обов'язок з надіслання вимоги може вважатися виконаним Іпотекодержателем лише у разі, якщо така вимога отримана іпотекодавцем і строк її виконання обчислюється з моменту отримання цієї вимоги. Разом з тим, всупереч вимог наведеного нормативного акту, матеріали справи не містять направленого у визначеному порядку письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги. При цьому наявне у матеріалах справи повідомлення ТОВ «Кей-Колект» від 01.07.2014 року №734952 (т. 1 а.с. 181-182), адресоване ОСОБА_7, доказом виконання приписів п. 46 Порядку №868 у рамках Іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_2, бути не може. Крім того, матеріали реєстраційної справи (т. 1 а.с. 147-160) не містять копії письмової вимоги іпотекодавцю про усунення порушень. Оцінюючи доводи Апелянта в частині невчинення останнім жодних дій зі стягнення предмета іпотеки, а відтак неможливості поширення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому, як вже було зазначено раніше, виходячи з приписів ст. 36 Закону про іпотеку, договором про задоволення вимог іпотекодержателя може бути як окремий договір, так здійснення закріпленого в договорі іпотеки відповідного застереження. Отже, у розумінні вказаного Закону звернення із заявою про реєстрацією права власності на предмет іпотеки за умовами договору про задоволення вимог іпотекодержателя є видом стягнення на предмет іпотеки та формою відчуження, що не було враховано Апелянтом. Відповідно до п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про іпотеку» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. За таких обставин судова колегія приходить до висновку про обґрунтованість посилання суду першої інстанції на те, що Приватним нотаріусом при проведенні реєстраційної дії не було перевірено поширення на предмет іпотеки положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Щодо посилання Апелянта на те, що оскільки на момент укладення Іпотечного договору дитина у спірній квартирі зареєстрована не була, у зв'язку з чим стверджувати про порушення її прав неможливо, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, в якій згідно довідки форми №3 від 10.02.2016 року №414 (т. 1 а.с. 118) зареєстрована малолітня дитини - ОСОБА_7, без згоди органу опіки та піклування неможливо, як це прямо передбачено приписами ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 Сімейного кодексу України. При цьому, твердження Третьої особи про те, що на момент укладення Іпотечного договору дитина у спірній квартирі не проживала судовою колегією оцінюється критично, оскільки спірні правовідносини виникли вже після народження такої дитини. Водночас, вирішення питання про правомірність чи неправомірність реєстрації у даній квартирі малолітньої дитини та, як наслідок, порушення або не порушення умов Іпотечного договору таким фактом не може бути предметом розгляду у межах даного адміністративного позову. Стверджуючи про наявність в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є перешкодою для вчинення реєстраційних дій, суд першої інстанції не врахував, що запис про заборону на нерухоме майно було внесено на підставі Іпотечного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 11.08.2008 року за НОМЕР_5 (т. 1 а.с. 145 зворотний бік). Як вже було зазначено раніше, відповідно до п. 46 Порядку №868 наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Відтак, оскільки Приватний нотаріус здійснював дії з державної реєстрації права власності за іпотекодержателем, суд першої інстанції помилково вказав на наявність заборони на нерухоме майно як перешкоду для проведення такої реєстраційної дії, оскільки, як було встановлено раніше, така заборона була накладена на підставі Іпотечного договору. Оцінюючи посилання Апелянта на необхідність закриття провадження у справі з підстав неможливості розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року у справі №21-41а16 та на яку посилається Третя особа в якості підстав для закриття провадження у справі, спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку Позивача, умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у справі закрито. Приписи ч. 1 ст. 244-2 КАС України визначають, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Враховуючи викладене, а також користуючись правом, передбаченим процесуальним законом, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне відступити від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України, з огляду на таке. Як зазначено в абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне. При цьому зі змісті абзаців 2-3 пункту 3 вказаної постанови Пленуму ВАС України випливає, що суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань. З наведеного випливає, що законодавець, вказуючи про можливість оскарження а адміністративному порядку будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, не зазначив чітких критеріїв віднесення певного спору до публічно-правового чи, відповідно, приватноправового. Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Згідно ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. В абзаці 7 ч. 1 ст. 3 КАС України визначено суб'єкт владних повноважень як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з, у тому числі, іншим суб'єктом при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих осіб, відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. У своєму рішенні Верховний Суд України дійшов висновку, що спір у справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку Позивача, умов цивільно-правової угоди. Поряд із цим, у межах даної справи, виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Основні доводи Позивача ґрунтуються на протиправності дій Відповідача, як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, та полягають у тому, що Відповідач не мав права приймати оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та вчиняти спірні реєстраційні дії без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном (посвідчення відповідачем факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не мало місце). Тобто, у даній справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. При цьому судовою колегією враховується, що окремі доводи сторін, зокрема, щодо необхідності укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя та порушення прав малолітньої дитини внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки, не є визначальними при вирішенні даної справи адміністративним судом по суті, оскільки, перш за все, як випливає зі змісту даного судового рішення, проводилася оцінка дій та рішень Приватного нотаріуса як суб'єкта владних повноважень вимогам, зокрема, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при здійсненні ним офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Крім того, висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року, безпосередньо не можуть бути застосовані до правовідносин між сторонами у даній адміністративній справі та не вказують на необхідність закриття провадження у даній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, оскільки у справах, які були представлені Верховному Суду України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, судами вирішувалось питання щодо належності способу звернення стягнення на предмет іпотеки, що застосований іпотекодержателем, належності порядку набуття останнім такого права за укладеними договорами та в подальшому набуття ним права власності на нерухоме майно, що було зареєстровано приватним нотаріусом. З урахуванням наведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 14.06.2016 року у справі №21-41а16 та вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства, а відтак і необґрунтованості посилання Апелянта на наявність правових підстав для закриття провадження у справі. Щодо позовних вимог про скасування запису про право власності: НОМЕР_2 від 30.09.2015 року 11:07:25 ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону у разі скасування на підставі рішення суду рішення про внесення змін до запису Державного реєстру прав, про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна відповідний запис скасовується. Таким чином, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо протиправності дій та рішення Відповідача та відсутність правових підстав для скасування запису. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про правомірність податкових повідомлень-рішень було допущено порушення норм матеріального права, а саме не враховано, що наявність зареєстрованої на підставі договору про іпотеку заборони на відчуження нерухомого майна не є підставою для відмови у проведенні реєстраційної дії з реєстрації права власності за іпотекодержателем згідно такого договору, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції змінити, зазначивши, що підстави часткового задоволення позовних вимог викладені у мотивувальній частині даної постанови. Відповідно до ст. 201 КАС України підставами для зміни постанови суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - змінити, зазначивши, що підстави для часткового задоволення позовних вимог викладені у мотивувальній частині даної постанови. Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 198, 201, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року - змінити, зазначивши, що підстави для частково задоволення позову викладені у мотивувальній частині даної постанови. У решті постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», про визнання неправомірними дій, скасування рішення та запису - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга на судові рішення подається в порядку та строки, визначені ст. ст. 211, 212 КАС України. Головуючий суддя Степанюк А.Г. Судді Кузьменко В.В. Шурко О.І. Головуючий суддя Степанюк А.Г. Судді: Шурко О.І. Кузьменко В. В.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень. Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки. Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах. У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку. Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено. ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. 22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків. Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки. З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5. При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини. Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору. За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі 6-930цс16 Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей. Позивач зазначав, що він та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Посилаючись на те, що він матеріально забезпечує дітей, створює всі умови для їх розвитку, має власне житло, а ОСОБА_2 створила нову сім’ю, не приділяє уваги дітям і не виконує батьківських обов’язків, позивач просив визначити місце проживання дітей з ним АДРЕСА_1. У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей з нею, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без її згоди змінив місце проживання дочки; син навчається за кордоном; для найкращого забезпечення інтересів дітей вони повинні проживати з матір’ю; визначення місця їх проживання з батьком завдасть шкоди здоров’ю дітей. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочки ОСОБА_4, ІГФОРМАЦІЯ_2, з матір’ю – ОСОБА_2. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 29 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей з батьком – ОСОБА_1 АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року, 25 березня 2006 року вони зареєстрували шлюб. Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 13 жовтня 2015 року шлюб між сторонами розірвав. Син ОСОБА_3 навчається за кордоном. Дочка ОСОБА_4 з березня 2015 року мешкає з ОСОБА_1. Мати та батько малолітніх дітей проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти. До березня 2015 року дочка ОСОБА_4 проживала з матір’ю; батько самочинно змінив місце проживання дочки, яка недостатньо спілкується з матір’ю, що для дитини її віку несприятливо позначається на розвиткові. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю, суд першої інстанції виходив з того, що остання має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування; з народження дітей займалася доглядом за ними, при цьому виконувала усі обов'язки з організації домашнього побуту, займалася ремонтом та облаштуванням квартири АДРЕСА_2 та заміського будинку АДРЕСА_3; ОСОБА_2 самостійно займалася розвитком дітей, відвідувала з ними заняття з англійської мови, малювання, а також школи розвитку дітей, приділяла увагу фізичному вихованню дітей; вони регулярно відвідували басейн, син ОСОБА_3 займався футболом, отже, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей. З огляду на зазначені обставини, показання свідків, ураховуючи, що у висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2015 року не вказано виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дітей з матір’ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, а також той факт, що мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, не встановивши під час розгляду справи виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив з того, що за місцем проживання батька створено всі необхідні умови для проживання дітей; ОСОБА_2 не довела наявності в неї постійного місця проживання, де дітям були б створені нормальні умови для проживання; ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення дітей, сплачує вартість їх навчання тощо; доказів на підтвердження участі ОСОБА_2 у вихованні дітей немає; позитивне ставлення дітей до батька, прагнення до спілкування та спільного проведення часу, особиста емоційна прихильність до батька підтверджуються дитячим психологом, працівниками Служби у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації; орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації у висновку від 13 липня 2015 року рекомендує суду визначити місце проживання дітей з батьком. З огляду на зазначені обставини апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки: - рішення про визначення місця проживання дитини з батьком лише з урахуванням думки дитини щодо її проживання з батьком, без установлення виняткових обставин, які б давали підстави для можливості розлучення дитини з матір’ю, ухвалене з порушенням принципу 6 Декларації прав дитини та частини другої статті 161 СК України (ухвала від 31 жовтня 2012 року); - до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини (ухвали від 17 квітня 2013 року, 29 січня і 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2445цс16 Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A08220B81670EB00C22580920039865C

Добрый день уважаемые коллеги. Прошу вашего профсовета в таком вопросе. В 2013 году Банк обратил взыскание на предмет ипотеки в досудебном порядке по застереженню в договоре ипотеки и продал от своего имени квартиру третьему лицу. Договор купли - продажи нотариально оформлен. Третье лицо, как новый собственник, в свою очередь обратилось в суд о выселении заемщика- ипотекодателя с семьей (незарегистрированный несовершеннолетний ребенок и жена) без предоставления другого жилья. Кредит валютный (взыскание (купля - продажа) было до моратория). Кредит брался под залог квартиры (она не покупалась за кредитные средства, просто выступает залогом). Истец - новый собственник Ответчики - заемщик и семья Третье лицо - орган опеки Вопрос такой: Распространяются ли на этот судебный спор правовые позиции Верховного Суда Украины о обязательном предоставлении другого жилья в случае обращения банком взыскания на предмет ипотеки и выселении высказанные в Постановлениях № 6-39 цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-39 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). № 6-1484цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1484цс15 За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1469 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-915цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1630цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1033цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1468цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція у справі 6-1892 цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1049цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення прозвернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всімешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житловеприміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення увстановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жилеприміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики)банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі,яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставічастини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖКУРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-875 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-447цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Кто должен предоставить інше постійне житло? Кого (банк, горсовет) и в качестве кого процессуально (третьим лицом, соответчиком) привлекать в процесс? Я так понимаю, что городской совет, но он предоставляет только "тимчасове", а ВСУ говорит о "постійном". Если у кого-нибудь в практике встречалась подобная ситуация, прошу поделиться. Вопрос, я так понимаю, в ближайшее время станет достаточно актуальным в Украине. Заранее благодарен за неравнодушие и совет. Вопрос о признании недействительным договора купли - продажи в этой ветке не ставится. Исключительно по иску о выселении.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», ОСОБА_4, третя особа – виконавчий комітет Дніпровської районної у м. Херсоні ради, про визнання договорів недійсними, припинення обтяжень нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд судових рішень в справі, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що його дружина ОСОБА_4 14 серпня 2008 року продала ОСОБА_3 належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА 1, без урахування інтересів їх неповнолітньої дочки ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. У свою чергу цього ж дня ОСОБА_3 передав вказану квартиру в іпотеку публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк (далі - ПАТ «УкрСиббанк»). Позивач вважає, що договір купівлі-продажу в силу вимог статті 234 ЦК України є фіктивним, оскільки з часу продажу квартири ОСОБА_3 він та всі члени його сім’ї продовжують проживати в квартирі, зареєстровані в ній, сплачують комунальні послуги, відповідач гроші за квартиру не сплатив та не зареєстрував своє право власності на неї. Крім того, вказані договори були укладені без згоди органу опіки та піклування, що є порушенням приписів статі 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та статті 18 Закону України «Про охорону дитинства». Посилаючись на вказані обставини, просив визнати договори купівлі-продажу та іпотеки недійсними, припинити обтяження забороною відчуження та іпотекою. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 14 квітня 2015 року позов ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та в інтерес неповнолітньої ОСОБА_2, задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 з ОСОБА_3; визнано недійсним договір іпотеки, укладений 14 серпня 2008 року ОСОБА_3 з ПАТ «УкрСиббанк»; припинено обтяження зазначеної квартири. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 20 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, заявлених у своїх інтересах, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні його позовних вимог відмовлено; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення суду першої інстанції в частині, що залишена без змін рішенням апеляційного суду, та рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» ОСОБА_5 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1. Нотаріально засвідченою заявою ОСОБА_1 надав письмову згоду своїй дружині ОСОБА_4 на продаж квартири АДРЕСА 1, а також ствердив, що згідно статей 203, 405 ЦК України, статті 59 СК України та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом (а.с. 142 т.1). ОСОБА_4 є матір’ю ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ 1, яка на час укладення даного договору була неповнолітньою, їй на той час виповнилося 11 років. Згідно пункту 1.4 договору купівлі продажу квартири продавець стверджує, що на момент укладення цього договору треті особи не мають прав на квартиру, даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом. (а.с. 8 т.1) Відповідно до довідки від 13 серпня 2008 року виданої директором КП «Дніпровський ХБК», зазначено, що в квартирі АДРЕСА 1 проживає лише матір неповнолітньої – ОСОБА_4. 14 серпня 2008 року на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором ОСОБА_3 передав зазначену квартиру в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк». Укладаючи іпотечний договір ОСОБА_3 заперечував право третіх осіб на проживання в даній квартирі (пункт 1.7 договору іпотеки). Однак, як встановлено судом ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі з 22 липня 2007 року і проживала в ній, що підтверджено довідкою КП «Дніпровський» від 21 жовтня 2013 року (а.с. 12 т.1), а також довідкою від 13 березня 2014 року (а.с. 230 т.1), ксерокопією паспорта ОСОБА_2 (а.с. 199 т.1). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірна квартира була відчужена без згоди органу опіки та піклування, хоча у ній була зареєстрована неповнолітня ОСОБА_2, яка мала право користуватися спірною квартирою, як місцем свого постійного проживання, а також зареєстрована її матір ОСОБА_4; доказів того, що ОСОБА_2 проживала за іншою адресою або мала право користування іншим житлом суду не надано; належними та допустимими доказами доведено, що після укладення договору купівлі - продажу у спірній квартирі залишились проживати та зареєстрована ОСОБА_4. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 30 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові, виходив із того, що для вчинення правочинів щодо майна, право власності на яке, або право користування яким мають неповнолітні діти обов’язковою є згода органу опіки та піклування на такий правочин, однак при укладенні спірного договору іпотеки особа засвідчувала, що предмет іпотеки не обтяжений правами третіх осіб, зокрема правом власності або користування неповнолітніх чи малолітніх дітей, що підтверджувала власноруч даними документами. - від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним та направляючи в цій частині справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що в разі, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочин, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої особи або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, не надав належної правової оцінки діям особи, яка уклала оспорюваний іпотечний договір та дійшов передчасного висновку про визнання такого договору недійсним. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд виходив із того, що відповідно до норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. - від 10 лютого 2016 року суд виходив із того, що передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від 21 грудня 2010 року), необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що ОСОБА_4 - мати неповнолітньої, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, а також ОСОБА_3 (новий власник квартири), укладаючи договір іпотеки квартири, не визнали право проживання дитини в даній квартирі та взагалі вказали, що треті особи не мають прав на квартиру, даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом (пункт 1.4 договору купівлі-продажу квартири, пункт 1.7 договору іпотеки). Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. З огляду на наведені обставини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України враховує, що дії ОСОБА_4 та ОСОБА_3 під час укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя – банку, не встановлено. Окрім того Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, у зв’язку з чим право на житло у попереднього власника припинилось, оскільки при відчуженні цього нерухомого майна право користування квартирою було надано новому власнику, а відтак право неповнолітньої ОСОБА_2 на користування спірною квартирою також припинилося. Новий власник квартири не був обмежений у праві на передачу свого нерухомого майна в іпотеку, оскільки право неповнолітньої ОСОБА_ 2 на користування спірною квартирою на момент укладення іпотечного договору припинилося. Окрім того, на даний час дитина досягла повноліття, даних про те, що до досягнення дитиною повноліття банк вимагав звернення стягнення на житло, право користування яким мала неповнолітня дитина у справі немає. Отже при укладенні спірних договорів право неповнолітньої дитини на користування житлом порушено не було. Відтак відсутність згоди органу опіки та піклування при укладенні зазначених договорів не призвело до погіршення житлових прав дитини. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 14 квітня 2015 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 20 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», ОСОБА_4, третя особа – орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпровської районної у м. Херсоні ради, про визнання договорів недійсними, припинення обтяжень нерухомого майна відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» 699 грн. 60 коп. сплачених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-806 цс16 Норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B940FECAD96599DC2257FB600357E4F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_3, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна. Позивачка зазначала, що 9 липня 2007 року між нею, ОСОБА_4 та банком було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що неповнолітній ОСОБА_2, в інтересах якого вона діє, на момент укладення договору іпотеки проживав та був зареєстрований у спірній квартирі і ця квартира є його єдиним та постійним місцем проживання, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила визнати недійсним зазначений договір іпотеки та зобов’язати нотаріуса зняти заборону відчуження нерухомого майна. Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, укладений 9 липня 2007 року між ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ці судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК Укравїни), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». На обґрунтування заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало копію постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (іпотекодержателем), ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (іпотекодавцями) було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним між ним і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 6 липня 2007 року. У пункті 2.1.1 договору іпотеки зазначено, що іпотекодавці гарантують непорушення прав малолітніх та неповнолітніх дітей у зв’язку з укладенням цього договору. В анкеті поручителя від 3 липня 2007 року ОСОБА_1 зазначила про відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців. Згідно з долученою до анкети поручителя довідкою товариства з обмеженою відповідальністю «Сумикомунтранс» від 6 червня 2007 року вбачається, що в спірній квартирі зареєстровані лише ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (наймач) з 2005 року, неповнолітні діти не зареєстровані. Відповідно до копії паспорта ОСОБА_4 був зареєстрований у цій квартирі з 20 квітня 2004 року до 16 серпня 2013 року. За довідками комунального підприємства «Сумижитло», виданими у 2011–2012 роках, та поквартирною карткою форми 6 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований в указаній квартирі. Суди встановили, що на час укладення договору іпотеки в квартирі АДРЕСА_1 був зареєстрований і постійно проживав малолітній ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2 на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, 224, 225 ЦК України, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства». Разом з тим Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року з огляду на те, що при укладенні цих договорів іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не надавав, а правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди встановили, що батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, надав нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. У зазначеній постанові міститься також правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя (банку), дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними. Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право малолітнього на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, порушене. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, установивши, що іпотекодавці, укладаючи договір іпотеки, надали неправдиві відомості про те, що в спірній квартирі неповнолітні діти не зареєстровані, позивачка вказала на відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців, на день розгляду справи судом банк не проводив звернення стягнення на спірну квартиру, дійшли протилежного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним. При цьому суди не з’ясували, чи було порушене право малолітнього внаслідок укладення цього договору, яке саме право та в чому полягало його порушення. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1024цс16 Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BAED92AAFAD6258C2257FE700378F05

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893

Хочу создать прецендент по такому случаю. 1.Окреме провадження по заявлению от матери ребенка об установлении факта проживания ребенка и его праве на пользованием этой квартиры. Ребенок не был прописан на момент заключения договора ипотеки (он вообще ни где не был прописан), доказательства проживания были мед.документы и показания соседей (ребенок от рождения там проживал, т.е. за долго до передачи квартиры в ипотеку, служба опеки не давала разрешения, т.к. банк умолчал об этом, НО дело не об ипотеке, а о праве ребенка). Суд удовлетворил заявление, решение вступило в силу. 2. Кредитор узнав о решении, подал апелляцию. Апелляция снесла решение, т.к. посчитала, что: Прим.: разве право на майно и право проживания - это одно и тоже? Ребенок не имел майновых прав на квартиру, а только на пользование квартирой. 3. ВССУ подтвердила апелляцию, т.е. есть спор. Мое мнение и позиция на основании позиции ВСУ во многих его решениях: 1. Право ребенка на пользование квартирой родителя является производной от права родителя на её использование. Родитель в данном случае при передаче квартиры в ипотеку, права на пользование квартирой не теряет, а следовательно права на пользование квартирой ребенка сохраняется. Это определено законами, а не договорами, т.к. последние не могум противоречить законам. 2. Преоритетно право на пользование квартирой родителя определено многими НПА в защиту детей и потверждается не только ВСУ, но и положениями Конституции и т.д.. 3. Кредитор имеет только права ипотекодержателя, и НЕ имеет права на пользование квартирой, а значит и не имеет права оспаривать такое право пользования ребенка квартирой. (Эдак и сосед может подать иск, что ребенок не имеет право пользования квартирой своих родителей, лишь потому, что он хочет это оспорить!) Итого: право пользования устанавливается законом, а не договором ипотеки, а значит спора нет и быть не может! Если в изложенном мною выше есть шанс через ВСУ снести решения ВССУ и апелляции, и создать прецендент для других, то я готов на это пойти. Прошу правильно меня понять, что здесь вопрос для меня не об ипотеке (т.к. по ипотеке уже идет отдельный контролируемый процесс с использование прав ребенка), а дело принципа - ребенок имел и имеет право пользования квартирой родителя, пока это право есть у этого самого родителя, точка. Кто-то может дать оценку перспективности отстоять такое право ребенка в ВСУ? Кто-то может (желает) поучаствовать в создании такого прецендента?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 липня 2007 року він отримав кредит у закритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1 га, на якій розміщено цей житловий будинок, придбані ним за рахунок кредитних коштів. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, тому порушено права малолітнього ОСОБА_3 на законне право на житло, ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір, укладений 6 липня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 7 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини другої статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи установили, що 6 липня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на придбання нерухомості в розмірі 34 тис. 200 доларів США зі сплатою 12 процентів річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 6 липня 2022 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1; іпотека поширюється також і на земельну ділянку площею S_1 га, на якій розташовано предмет іпотеки. Будинок та земельна ділянка, передані в іпотеку, придбані ОСОБА_2 6 липня 2007 року на підставі договорів купівлі-продажу за рахунок кредитних коштів. Згідно з договором іпотеки від 6 липня 2007 року та анкетою-заявою на час укладення кредитного договору і договору іпотеки ОСОБА_2 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 9–14). За цією ж адресою проживала й була зареєстрована дружина позивача – ОСОБА_5, що підтверджується копією паспорта останньої (а.с. 62–66). Згідно з довідкою Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 1 липня 2007 року в будинку АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований. 31 жовтня 2007 року Черкаський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області зареєстрував ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, а 12 листопада 2008 року – його дружину ОСОБА_5. (а.с. 7, 67). Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання іпотечного договору недійсним без дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки на час укладення цього договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований з матір’ю за іншою адресою, а в будинку, який передано в іпотеку, ніхто не проживав і не був зареєстрований, тому дитина іпотекодавця не мала права користування іпотечним майном. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. У заяві ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) та Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України. Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України, не є постановою Верховного Суду України, прийнятою в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на нього не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. У постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) міститься правовий висновок про те, що виходячи з положень частини першої статті 383, статті 391 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У статті 405 ЦК України зазначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім’ї. Зазначений правовий висновок викладено в справі щодо захисту права власності від порушень, а не в справі щодо захисту прав малолітніх (неповнолітніх) дітей на користування житлом. Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, а також різні фактичні обставини. ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У цій ухвалі Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що оскаржувані судові рішення, на підставі яких визнано недійсним договір іпотеки з підстав неотримання згоди органу опіки та піклування на його укладення з огляду на те, що іпотечним майном мала право користування неповнолітня дитина, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди встановили, що договір купівлі-продажу будинку, кредитний договір та договір іпотеки укладалися одночасно в один день, тому покупець будинку та його сім’я не були й не могли бути зареєстровані в ньому в той же день з об’єктивних причин; сторонам було відомо, що позивач брав кредит саме з метою купівлі житлового будинку для поліпшення житлових умов своєї сім’ї і що квартира, у якій проживала сім’я до цього, має бути продана, іншого житла його сім’я не мала, тому відбулась єдина операція, спрямована на зміну житлових умов сім’ї позивача, в тому числі і його неповнолітнього сина. Установивши зазначені обставини, суди дійшли висновку, що неповнолітня дитина іпотекодавця мала право на користування жилим приміщенням, що передавалося в іпотеку, у зв’язку із чим при укладенні спірного договору іпотеки необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Відповідно до статті 8 ЦПК України та статті 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, суд повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, не проживав неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим дозвіл органу опіки та піклування на його укладення був не потрібен, суд відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним. Проте при розгляді справи встановлено, що кредитний договір, договори купівлі-продажу та договір іпотеки укладені в один день; під час їх укладення ОСОБА_2 не приховував, що має малолітню дитину. Отже ні ОСОБА_2, ні його сім’я, в тому числі й неповнолітній ОСОБА_3, не були і не могли бути зареєстровані та проживати в будинку, що є предметом договору іпотеки, з об’єктивних причин. Вирішуючи питання про визнання недійсним договору іпотеки та правильне застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України, частини другої статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» і статей 203, 215 ЦК України, необхідно установити з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім’ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім’ї, чи є у сім’ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім’я проживала до цього. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року та рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2918цс15 Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ED5E9E435EFD5721C2257F7F00364397

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/793/1574/13 Головуючий по 1 інстанції Євтушенко П.М. Доповідач в апеляційній інстанції Ювшин В. І. Категорія : 27 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2013 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі: головуючого Ювшин В. І. суддів Гончар Н. І. , Корнієнко Н. В. при секретарі Куцопатра Т.В., Котулуп А.В. представника позивача ОСОБА_7 представників відповідача ОСОБА_8, ОСОБА_9 представника третьої особи ОСОБА_10 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним,- в с т а н о в и л а : ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, мотивуючи тим, що 16.09.1995р. на підставі договору дарування квартири ОСОБА_13 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1. Даний договір був посвідчений державним нотаріусом першої Черкаської державної нотаріальної контори за №2-5032. Після цього ОСОБА_13 зі своєю дружиною ОСОБА_14 вселилися до цієї квартири. 14.02.1997р. у них народилася дочка ОСОБА_12, яка з часу свого народження також проживала в цій квартирі. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. На день укладення іпотечного договору в квартирі проживала неповнолітня дочка ОСОБА_12, а тому укладенням договору іпотеки без попередньої згоди органу опіки та піклування порушено житлові права неповнолітньої ОСОБА_12, внаслідок чого її мати ОСОБА_11 просила суд визнати недійсним договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170 від 10.08.2007р. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 р. в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12, відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08.04.2013 року, вважаючи, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначеним вимогам, оскільки не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що укладенням іпотечного договору квартири АДРЕСА_1 житлові права неповнолітньої ОСОБА_12 порушено не було, так як на момент укладення даного іпотечного договору вона не проживала в даній квартирі. Проте погодитись з такими висновками суду першої інстанції не є можливим. Встановлено, що 09 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 укладено кредитний договір в вигляді відновлювальної лінії, за яким ПАТ КБ «ПриватБанк» надав, а ОСОБА_13 отримав кошти в сумі 55000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларів США. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. Зазначена квартира була отримана ОСОБА_13 в дар і являється власністю виключно іпотекодавця. Відповідно до довідки, наданої ОСОБА_13 при укладення іпотечного договору, на момент укладення іпотечного договору в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_13 та ОСОБА_14 Відповідно до п. 44 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування. Згідно вимог ч. 4 ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл Органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх дітей. Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою для недійсності правочину. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Судом першої інстанції не перевірено доводи позивача, чи була зареєстрована та чи проживала на момент вчинення іпотечного договорі в квартирі АДРЕСА_1 його неповнолітня дочка ОСОБА_12, 1997 року народження. Апелянт посилається на довідку від 15.01.2013 року за №178, з якої вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані власник квартири ОСОБА_13, дочка ОСОБА_16 з 13.05.2009 року, дружина ОСОБА_17 з 13.05.2009 року , дочка ОСОБА_12 з 21.09.2001 року та бувша дружина піднаймач ОСОБА_14 також з 21.09.2001 року. Зазначені обставини підтверджені ксерокопією поквартирної картки. В судовому засіданні апеляційної інстанції оглянуто оригінал поквартирної картки та допитана в якості свідка паспортист ОСОБА_18, яка підтвердила ту обставину, що неповнолітня ОСОБА_12 була зареєстрована в АДРЕСА_1 21.09.2001 року і з того часу з реєстрації на знімалась і постійно по поточний час являється зареєстрованою за даною адресою. Чому в 2007 році була видана довідка, в якій не зазначена ОСОБА_12 зареєстрованою в АДРЕСА_1 станом на серпень 2007 року, вона пояснити не може. Таким чином, апелянт повністю підтвердив обставину, на яку він посилається в апеляційній скарзі, що починаючи з 21.09.2001 року по поточний час неповнолітня ОСОБА_12 весь час була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1. Колегія суддів апеляційної інстанції вважає дану обставину повністю доведеною та не спростованою відповідачем. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання їх батьків. Станом на час укладення іпотечного договору батьки неповнолітньої ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 були зареєстровані та проживали в АДРЕСА_1, яка являється предметом іпотеки. При цьому судова колегія відхиляє надану Банком копію довідки КП ВЖ РЕУ-6 від 01.08.2007 року про те, що ОСОБА_12 не проживає і не зареєстрована за адресою АДРЕСА_1, оскільки з огляду на невідповідність цих даних інформації, що міститься у вказаних формах В і А, які є первинними даними обліку, її достовірність викликає сумнів, і тому з цих підстав та відповідно до ст. 59 ЦПК України бере до уваги довідку начальника дільниці №3 КП ССУБ м. Черкаси від 15.01.2013 року № 178, яка узгоджується із первинними даними обліку про місце реєстрації сім'ї ОСОБА_13 та його неповнолітньої дочки ОСОБА_12, на підставі чого вважає встановленим, що на день укладення договору іпотеки, 10 серпня 2007 року, в цій квартирі мешкали і були належним чином зареєстровані мати неповнолітньої дочки та його малолітня донька ОСОБА_12 Однак при укладенні договору іпотеки 10 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 згоду чи дозволу органу опіки та піклування не було отримано. Згідно до ст. 17 закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Стаття 17 закону України «Про охорону дитинства» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. За статтею 18 закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Стаття 215 ЦК України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до правової позиції, яка міститься у п.п. 4, 5 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статті 215 ЦК ( 435-15 ) необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Частиною 2 ст. 177 СК України передбачено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо їх майнових прав, до яких належить й право користування, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Таким чином, оскільки всупереч наведених заборон, які викладені у ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та у ч. 2 ст. 177 СК України, договір іпотеки був укладений батьком малолітньої дитини, яка мала право користування предметом іпотеки - квартирою для свого проживання, за відсутності попередньої згоди чи дозволу органу опіки та піклування на вчинення такого правочину, то відповідно до приписів ст. 215 ЦК України такий договір іпотеки є нікчемним, внаслідок чого та згідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» встановлена таким договором іпотека підлягає припиненню, що вимагає скасування записів, які були внесені у відповідні реєстри на підставі цього договору. Оскільки суд першої інстанції не повно з'ясував обставини, що мають значення для справи; його висновки не відповідають обставинам справи; внаслідок чого були порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, то з передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав рішення районного суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають відшкодуванню понесені позивачкою судові витрати. Під час апеляційного провадження ПАТ КБ «ПриватБанк» заявило про накладення арешту на вказану іпотечну квартиру в порядку ст. 1057-1 ЦК України, за якою визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Однак, оскільки вказаною нормою ЦК був доповнений законом України N5405-VI від 02.10.2012 року, тобто після укладення договору іпотеки №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, то вказаний закон відповідно до ст. 58 Конституції України не має зворотної дії в часі. Тому передбачений ст. 1057-1 ЦК України арешт у даній справі не може бути застосований і у задоволенні заяви Банку необхідно відмовити. Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1,4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313, 316, ЦПК України, колегія суддів судової палати, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року задовольнити. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року - скасувати. Позов ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним задовольнити, визнавши недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 за №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1. Стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_11 судові витрати, понесені при розгляді справи, в сумі (107,30 + 57,35)= 164,65 грн. У задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про накладення арешту в порядку ст. 1057-1 ЦК України відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий : Судді : http://reyestr.court.gov.ua/Review/31876967

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, встановила: У лютому 2014 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» (далі – ПАТ «Ерде Банк»), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визнання недійсним договору іпотеки. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 18 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Ерде Банк» (далі – ВАТ «Ерде Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним з ВАТ «Ерде Банк». Посилаючись на те, що укладений договір іпотеки не відповідає вимогам закону та порушує майнові права її малолітнього сина – ОСОБА_2, оскільки на момент укладення цього договору вона проживала у спірній квартирі разом зі своїм малолітнім сином, який набув таким чином право користування цим житлом, а також на відсутність згоди служби у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації на вчинення цього правочину та позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 18 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року і ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. На обґрунтування заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-396цс15). Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є матір’ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно із довідкою виданою 9 січня 2008 року житлово-експлуатаційною конторою № 203 в спірній квартирі була зареєстрована та проживала ОСОБА_1 матір малолітнього ОСОБА_2. Довідкою виданою 23 липня 2014 року житлово-експлуатаційної дільниці № 202 у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 - з 26 жовтня 1999 року, ОСОБА_2 - з 30 грудня 2008 року, ОСОБА_6 - з 22 лютого 2011 року, власником квартири зазначено ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Ерде Банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 шляхом набуття ПАТ «Ерде Банк» права власності на цю квартиру. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що малолітній ОСОБА_2 права користування житловою площею квартири не мав, незважаючи на реєстрацію та проживання у цій квартирі, його матері – ОСОБА_1. Проте в наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року суди встановили, що позивачка – дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю – одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та відповідно дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмуються, якщо не буде встановлено інше. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, свідчать про те, що є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, яка переглядається, суд установив, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, яка на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірній квартирі, що є постійним місцем її проживання. Установлено також, що ОСОБА_2 є малолітнім сином ОСОБА_1 і онуком ОСОБА_3 та проживає разом з матір’ю ОСОБА_1. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є предметом іпотеки, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з’ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК (у справі № 6-1793цс15) Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DDA545964A253188C2257F6B00466306

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання іпотечних договорів недійсними за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 10 березня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 16 000 доларів США зі сплатою 15 % річних до 10 березня 2011 року. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору в той же день між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 14,6 % річних до 31 липня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній знов передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, з якої вбачається, що окрім нього інших зареєстрованих осіб в квартирі АДРЕСА_1 немає. Позивачка стверджує про порушення норм законодавства при укладенні оспорюваних договорів іпотеки, оскільки в переданій ОСОБА_3 в іпотеку квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також і вона, ОСОБА_1, та їх з відповідачем неповнолітній син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (дата реєстрації 31 жовтня 2003 року). Враховуючи викладене, позивач просила визнати вказані іпотечні договори недійсними. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 16 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року, позов задоволено. Визнано недійсними іпотечні договори, укладені ТОВ «Український промисловий банк» з ОСОБА_3 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, предметом яких була квартира АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 ЦК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 10 березня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 16 000 доларів США на строк до 10 березня 2011 року зі сплатою 15 % річних. З метою забезпечення повернення ОСОБА_3 кредитних коштів за кредитним договором між банком та позичальником ОСОБА_3 в той же день 10 березня 2006 року було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Крім того 1 серпня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит на суму 50 000 доларів США на строк до 31 липня 2022 року зі сплатою 14,6 % річних. З метою забезпечення повернення кредитних коштів за цим кредитним договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого іпотекодавець ОСОБА_3 передав банку в іпотеку ту ж двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. 2 липня 2010 року укладено договір про передачу активів ТОВ «Український промисловий банк» в рахунок погашення заборгованості – ПАТ «Дельта Банк». Згідно пункту 1.5. оспорюваних кредитних договорів ОСОБА_3 попередив іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб, права дітей, які зареєстровані в житловому приміщенні, зокрема, подав довідки про відсутність інших, окрім нього, зареєстрованих осіб, на предмет іпотеки. ОСОБА_3, укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, відповідно до якої окрім нього інших зареєстрованих осіб в переданій в іпотеку квартирі АДРЕСА_1 немає. Однак, як встановлено судом з довідок від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 форми № 2, що видана КП «Міський житлово-комунальний центр» м. Южне, та від 11 лютого 2015 року НОМЕР_3, що видана начальником відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_5, з 31 жовтня 2003 року у вищезазначеній квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також позивачка ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на час укладення ОСОБА_3 договору іпотеки в спірній квартирі проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_2, а тому передача квартири, право користування якою зберігає неповнолітня дитина, в іпотеку без отримання на це дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. При цьому суд вказав, що доводи ПАТ «Дельта банк» про те, що ОСОБА_3 при наданні ним довідки про проживання та реєстрацію в квартирі тільки його одного достеменно було відомо про те, що в вищевказаній довідці викладено неправдиві відомості щодо неповнолітнього сина, не є правовою підставою для відмови у задоволення позову. Однак, у наданій банком для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року суд касаційної інстанції вказав, що така обставина має значення для правильного вирішення спору про визнання договору іпотеки недійсним. З метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ про визнання недійсними договорів іпотеки з підстав порушення прав неповнолітніх дітей при їх укладенні, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначає наступне. За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання іпотечних договорів недійсними в інтересах малолітньої дитини – її сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ОСОБА_2 проживав на час укладення оспорюваних договорів і проживає станом на час вирішення спору в квартирі АДРЕСА_1, іпотечні договори були укладені без попереднього дозволу органу опіки та піклування й тому повинні бути визнані недійсними. Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить відповідачу ОСОБА_3 із 2003 року на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2003 року. 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклав із ТОВ «Український промисловий банк» кредитні договори на споживчі потреби, в забезпечення виконання яких передав у іпотеку належну йому на праві власності квартиру. При укладенні іпотечних договорів ОСОБА_3 приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. У справі, яка переглядається, малолітній ОСОБА_2 не мав і не має права власності на квартиру АДРЕСА_1. Він набув права користування житлом, - зазначеною квартирою, як член сім’ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці. За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсними іпотечних договорів, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього ОСОБА_2 на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1. Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Порушення ОСОБА_3 умов кредитних договорів та в зв’язку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку АДРЕСА_1 – імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсними іпотечних договорів, примарного права малолітнього ОСОБА_2 на збереження саме цієї квартири як місця його проживання. Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Верховний Суд України в складі судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-1892цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, справи № 1630цс15 – постанову від 11 листопада 2015 року, справи № 6-1061цс15 – постанову від 25 листопада 2015 року, в яких піддав аналізу правильне застосування приписів статті 39 Закону України «Про іпотеку» в поєднанні зі статтею 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР, і сформував наступний правовий висновок. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. З урахуванням зазначених висновків, судова палата в цивільних справах Верховного Суду України в справі, яка переглядається, виходить із того, що в іпотеку ОСОБА_3 передав квартиру, яка була придбана ним у 2003 році, а не за рахунок отриманих у 2006 та 2007 роках кредитних коштів. Тому малолітній ОСОБА_2, як мешканець квартири АДРЕСА_1, який має право користування житлом, не може бути виселений із неї без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на квартиру як на предмет іпотеки банк зверне стягнення. З огляду на вищевикладені мотиви й висновки щодо застосування норм закону, Верховний Суд України доповнює правові висновки, викладені в постановах, прийнятих Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 16 вересня 2015 року в справі № 6-392цс15, 16 грудня 2015 року в справі № 6-214цс15 та 20 січня 2016 року в справі № 6-1560цс15, наступною правовою позицією: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Крім того, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Верховний Суд України в складі Судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-384цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, в якій сформував правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. У справі, яка переглядається, матір малолітнього ОСОБА_2 – ОСОБА_1 участі в укладенні іпотечних договорів не приймала, проте суд установив, що відповідач ОСОБА_3, батько малолітнього ОСОБА_2, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6-384цс15, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України враховує також, що дії відповідача ОСОБА_3 під час укладення іпотечних договорів не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Рішення Комінтернівського районного суду від 16 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання договорів іпотеки недійсними відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» 420 грн. 02 коп. сплачених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК Верховного Суду України у справі про визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, через відсутність дозволу органу опіки і піклування на його укладення Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 20 січня 2016 року розглянув справу №6-2940цс15, предметом якої був спір про визнання недійсним договору іпотеки. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ECBB95B6B2CC9DCCC2257F490047C898

Может ли ребенок, который достиг четырнадцать лет обратится в суд с заявлением об установлении факта проживания в квартире?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на квартиру та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє також як законний представник ОСОБА_4, 2001 року народження, про звернення стягнення на квартиру та виселення. Вимоги обґрунтовані тим, що 16 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого останньому було надано кредит у сумі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 процентів та строком повернення до 16 травня 2028 року. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови кредитного договору, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 125 тис. 52 долари США 71 цент. Посилаючись на викладене позивач просив: звернути стягнення на зазначену квартиру шляхом визнання за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки з вартістю, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4, 2001 року народження, з квартири, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку в територіальному органі Державної міграційної служби України. 25 вересня 2013 року ОСОБА_3, яка діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4, звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 16 травня 2008 року, укладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, недійсним з огляду на те, що на момент укладення договору іпотеки спірної квартири неповнолітній ОСОБА_4 мав право користування зазначеною квартирою, проте договір був укладений без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 листопада 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2008 року, укладений ЗАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_2, ОСОБА_1, та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у справі ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла як законний представник ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року залишено без змін. 19 лютого 2015 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, в якій порушується питання про скасування постановленої судом ухвали в частині залишення без змін рішення апеляційного суду й направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 32, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 32, 203, 215 ЦК України, статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ОСОБА_3 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня та 28 грудня 2012 року, 29 травня та 24 липня 2013 року, 7 травня 2014 року, 14 та 21 січня 2015 року. Так, у справах № 6-12589св12 (ухвала від 4 липня 2012 року), № 6-39653св12 (ухвала від 28 грудня 2012 року), № 6-9281св13 (ухвала від 29 травня 2013 року), № 6-24470св13 (ухвала від 24 липня 2013 року), № 6-5319св14 (ухвала від 7 травня 2014 року), №6-41734св14 (ухвала від 14 січня 2015 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про недійсність договору іпотеки з огляду на відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки квартири, право користування якою на момент укладення договору мала неповнолітня дитина. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на думку суду, ОСОБА_3 як законний представник не довела факту порушення прав неповнолітнього ОСОБА_4 з огляду на те, що хоча неповнолітній ОСОБА_4 і мав право користування цією квартирою на час укладення договору іпотеки спірної квартири, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 приховали від ПАТ КБ «ПриватБанк» факт його проживання в спірній квартирі. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах щодо підстав недійсності договору іпотеки, а саме частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 16 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 % річних та строком повернення до 16 травня 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого стала двокімнатна квартира АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилась заборгованість у сумі 125 тис. 52 долари США 71 цент. ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з листопада 2001 року, є батьками ОСОБА_4, 2001 року народження. ОСОБА_1 з 6 травня 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2. За цією ж адресою з 1999 року зареєстрована ОСОБА_2. Згідно з довідкою житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік в квартирі АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрована та проживає одна особа - ОСОБА_3. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 16 травня 2008 року, наданій нотаріусу під час оформлення договору іпотеки, їй був відомий факт передачі спірної квартири в іпотеку. Під час укладання іпотечного договору в своїй заяві від 16 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засвідчили, що на предмет іпотеки не мають права власності (часткової) або права користування діти та особи віком до 18 років та своїми заявами підтвердили, що право дітей при укладенні правочину не буде порушено. Крім того, у вказаній заяві приватним нотаріусом зазначено про те, що паспорт і довідку житлово-експлуатаційної контори нею перевірено, відміток про наявність дітей не виявлено (а.с.112). Натомість згідно з листом управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області від 19 листопада 2013 року та поквартирною карткою квартири АДРЕСА_1 в указаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до пояснень ОСОБА_3 дитина була зареєстрована в спірній квартирі з часу народження. Згідно з довідкою дошкільного навчального закладу № 60 "Ягідка" управління освіти Кіровоградської міської ради від 7 жовтня 2013 року ОСОБА_4 відвідував цей заклад з серпня 2004 року до серпня 2008 року. Відповідно до копії витягу з Історії розвитку дитини Дитячої міської поліклініки № 1 ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Ве6рховного Суду України виходить з такого. Так, згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не звернув уваги на довідку дошкільного навчального закладу і копію витягу з Історії розвитку дитини, не дав належної оцінки протилежним за змістом документам, а саме довідці житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік та поквартирній картці, не звернув уваги на незаповнення графи "дата прописки і на який строк" відносно ОСОБА_4 та не з'ясував точної дати його прописки (реєстрації) в указаній квартирі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду щодо відмови ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 в позові до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40C2342998EC1B88C2257F230029359D

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33432045 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И "28" серпня 2013 р. м. Київ К/800/2708/13 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: Головуючої: Гончар Л.Я., Суддів: Бим М.Є., Конюшка К.В., при секретарі: Домбровському І.В., за участю представника 3-ої особи ПАТ «Кредитпромбанк» Севрука Вадима Олеговича, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Медвеже-Вушківської сільської ради Вінницького району Вінницької області, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и л а: ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Медвеже-Вушківської сільської ради Вінницького району Вінницької області, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», про визнання протиправним та скасування рішення від 22.11.2007 №94. Позовні вимоги мотивовано протиправністю рішення опікунської ради при виконавчому комітеті Медвеже-Вушківської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 22.11.2007 №94 про надання дозволу на продаж Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та Ѕ частини земельної ділянки площею 0,0822 га загальною площею 0,1644 га, розташованих в АДРЕСА_1, належних малолітньому ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, як такого, що прийнято за відсутності забезпе6чення гарантій збереження права дитини на житло. Постановою Вінницького районного суду Вінницької області від 30 жовтня 2012 року позов задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Медвеже-Вушківської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 22.11.2007 №94 «Про надання дозволу на продаж Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та Ѕ частини земельної ділянки площею 0,0822 га загальною площею 0,1644 га, розташованих в АДРЕСА_1, і належать малолітньому ОСОБА_3». Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2012 року постанову Вінницького районного суду Вінницької області від 30 жовтня 2012 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовлено. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню. Судами попередніх інстанцій встановлено наступне. Позивачу по справі ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 7 листопада 2007 року належали на праві власності Ѕ частина житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані в АДРЕСА_1, та Ѕ частина земельної ділянки загальною площею О, 1644 га за цією ж адресою. 12.11.2007 року мати позивача ОСОБА_4 звернулася до опікунської ради при виконкомі Медвеже-Вушківської сільської ради про надання дозволу на продаж вищевказаного нерухомого майна, належного позивачу, який на той час був неповнолітнім. 22.11.2007 року, розглянувши рішення опікунської ради № 5 від 13.11.2007 року, виконком Медвеже-Вушківської сільської ради рішенням № 94 надав дозвіл ОСОБА_4 на продаж Ѕ частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані в АДРЕСА_1, та Ѕ частини земельної ділянки загальною площею О, 1644 га за цією ж адресою, що належать малолітньому сину ОСОБА_3, без проведення банківських операцій по вкладу на ім'я неповнолітнього. Згідно даного рішення виконкому ОСОБА_4 3 грудня 2007 року від імені сина уклала з ОСОБА_5 - бабусею позивача договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна. Суд першої інстанції, задовольняючи позов про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Медвежо-Вушківської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 22 листопада 2007 року № 94, виходив з того, що вказане рішення не відповідало нормам діючого на час його прийняття законодавства про захист майнових прав дитини, винесене без дослідження будь-яких документів, які б гарантували збереження майнових прав дитини. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові , виходив з того, що житлові права малолітнього не були порушені, оскільки місцем його проживання було місце реєстрації та проживання його матері . Не вважав апеляційний суд порушеними і майнові права малолітнього, оскільки кошти від продажу будинку були використані на утримання його з матір'ю сім'ї . Оскаржуване судове рішення апеляційного адміністративного суду ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють дійсні права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах. Згідно ч. з ст.. 18 Закону України «Про охорону дитинства», органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, що їх замінюють майнових та житлових прав дітей при відчуженні житлових приміщень і купівлі нового житла. Відповідно до ч.4 статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. Відповідно до ст..12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що протиправним є звуження як майнових, так і житлових прав дитини при вчиненні правочинів з належними їй жилими приміщеннями. Як вбачається з матеріалів справи, орган опіки і піклування, даючи згоду на відчуження нерухомого майна малолітнього без вивчення усіх обставин, діяв необґрунтовано, недобросовісно і нерозсудливо. Висновки апеляційного суду про повний захист житлових прав позивача з посиланням на наявність у нього реєстрації за місцем проживання його матері та збереження його майнових прав за рахунок коштів, отриманих від продажу частини будинку, є безпідставними, оскільки в подальшому будинок став предметом застави відповідно до іпотечного договору №31.3ВН/130/і01/07 від 27.12.2007 року, укладеного з метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_4 та ПАТ «Кредитпромбанк». Вказані обставини свідчать про необґрунтованість рішення органу опіки і піклування та про відсутність наміру у матері малолітнього укласти угоду з належною йому нерухомістю в його інтересах. За таких умов суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що гарантією збереження житлових та майнових прав позивача могли виступати тільки документи, які підтверджують факт придбання житла на його ім'я. Відповідно до ст.. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване помилково. На підставі викладеного та керуючись ст..,ст.. 220, 221, 226, 231 КАС України,- колегія суддів,- у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2012 року скасувати, а постанову Вінницького районного суду Вінницької області від 30 жовтня 2012 року залишити в силі. Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, але може бути переглянута Верховним Судом України у строки, з підстав та порядку, визначених статтями 235-239-1 КАС України. Судді:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53161563 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 жовтня 2015 року м. Київ К/800/14794/14 Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Ситникова О.Ф.(суддя-доповідач), Малиніна В.В., Швеця В.В., провівши попередній розгляд адміністративної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" до Виконавчого комітету Вінницької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі Філії публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Вінниці на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 08 січня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року, ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради №2107 від 26 вересня 2013 року в частині відмови Староміському відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції у наданні дозволу на реалізацію в примусовому порядку квартири АДРЕСА_1, право користування якою має малолітня дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1; зобов'язати виконавчий комітет Вінницької міської ради повторно розглянути по суті звернення державного виконавця Староміського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції Заплетнюка Б.І., викладене в листі від 25 лютого 2013 року за вих. № 3624/10-33. Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 08 січня 2014 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року залишено без змін постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 08 січня 2014 року. Публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" в особі Філії публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Вінниці не погодилось з постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 08 січня 2014 року та ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року і звернулось до суду з касаційною скаргою, в який просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове яким задовольнити позов в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень. Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, суд, в межах ст. 220 КАС України, прийшов до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлені наступні обставини. 26 лютого 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір № 7407с7, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит в розмірі 29 700, 00 доларів США з терміном повернення до 18 лютого 2017 року. 27 лютого 2007 року між банком та ОСОБА_6 з метою забезпечення виконання позичальником умов, прийнятих на себе вищевказаних зобов'язань, укладено договір іпотеки № 7407217, відповідно до якого в іпотеку банку була надана квартира за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 14 жовтня 2010 року мирову угоду між ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», ОСОБА_6 та ОСОБА_7 визнано укладеною, відповідно до якої у разі порушення строків погашення кредиту, вказаних у графіках погашення кредиту більш як на 40 днів банк має право звернутись до органів державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження про стягнення боргу шляхом реалізації предмета іпотеки згідно іпотечного договору № 7407717 від 27 лютого 2007 року, а саме: трьохкімнатної квартири житловою площею 37, 3 кв. м., загальною площею 62, 1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 24 листопада 2011 року Староміський районний суд Вінницької області видав виконавчий лист у цивільній справі № 2-79/10 за позовом ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки. У вищевказаному виконавчому листі зазначається, що у зв'язку з невиконанням умов мирової угоди: звернути стягнення на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії АТ «Укрексімбанк» на предмет іпотеки, а саме: - трьохкімнатної квартири житловою площею 37, 3 кв. м., загальною площею 62, 1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за зобов'язання повернення кредиту; - виселення усіх мешканців з квартири та скасування реєстрації усіх осіб, які зареєстровані та будуть зареєстровані та проживають у цій квартирі. З листа старшого державного виконавця Староміського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції Заплетнюка Б.І. від 25 лютого 2013 року № 3624/10-33, адресованого Вінницькому міському голові, вбачається, що у Староміському ВДВС ВМУЮ на примусовому виконанні знаходиться виконавчий лист № 2-79/10 від 24 листопада 2011 року та під час проведення виконавчих дій у боржника виявлено квартиру в АДРЕСА_1, в якій зареєстровані неповнолітні діти, а саме: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Державним виконавцем було здійснено опис і арешт зазначеної вище трьохкімнатної квартири. Однак, керуючись Інструкцією з організації примусового виконання рішення від 17 квітня 2012 року, державний виконавець просив надати дозвіл на реалізацію трьохкімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 26 вересня 2013 року № 2107 Староміському відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції було відмовлено у наданні дозволу на реалізацію в примусовому порядку квартири АДРЕСА_1, право користування якою має малолітня дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Підставою для винесення оскаржуваного рішення стало те, що на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Вінницької міської ради від 17 вересня 2013 року ОСОБА_6, батько малолітньої дитини ОСОБА_4, повідомив комісії про відсутність в їхньої сім'ї іншого житла, окрім квартири АДРЕСА_1. Позивач вважає наведене рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради №2107 від 26 вересня 2013 року в частині відмови Староміському відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції у наданні дозволу на реалізацію в примусовому порядку квартири АДРЕСА_1, звернувся до суду з вказаним позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з правомірності винесення оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, з посиланням на те, що виконавчий комітет Вінницької міської ради керувався чинними нормативно-правовими актами виключно в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, з метою недопущення втрати права дитини на користування житлом, яке гарантоване їй законодавством України та Конвенцією ООН про права дитини. З таким висновком погоджується і колегія суддів Вищого адміністративного суду України, з огляду на наступне. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). Частиною 1 статті 52 вищенаведеного Закону передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно частини 8 статті 54 вказаного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частин 1 та 3 статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 вищенаведеного Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону. Отже, положення зазначеної статті Закону України "Про іпотеку" передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України "Про виконавче провадження", яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів. Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до частини 4 статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. На виконання частини 10 статті 177 Сімейного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866 був затверджений Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини. Так, пунктом 67 вказаного Порядку передбачено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у м. м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.89 N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.91 N 789-XII, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону). Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. З урахуванням положень вищенаведеного законодавства, та встановлених по справі обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки при винесенні рішення виконавчий комітет Вінницької міської ради керувався чинними нормативно-правовими актами виключно в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, з метою недопущення втрати права дитини на користування житлом, яке гарантоване їй законодавством України та Конвенцією ООН про права дитини. Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанції правильно встановили обставини справи, повно дослідили докази по справі та ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішень відсутні. Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись ст.ст.220, 220-1, 223, 224, 231 КАС України, - у х в а л и в : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі Філії публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Вінниці залишити без задоволення, а постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 08 січня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року - без змін. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає. Судді: О.Ф. Ситников В.В. Малинін В.В. Швець

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю: позивача ОСОБА_1, представника публічного акціонерного товариства «Банк «Форум» ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Форум», треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про встановлення факту проживання та визнання іпотечного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2008 року його дружина ОСОБА_3 отримала кредит у публічному акціонерному товаристві «Банк «Форум» (далі – ПАТ «Банк «Форум») та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що у порушення статті 6 Закону України «Про іпотеку», статей 60, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) не було його згоди на передання квартири в іпотеку, а також на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, оскільки в квартирі, яка є предметом договору іпотеки, проживала малолітня дитина – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, крім того, з огляду на те, що в договорі іпотеки відсутні всі істотні умови, передбачені статтею 18 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги і з урахуванням збільшених позовних вимог встановити факт проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір’ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 станом на 25 квітня 2008 року, а також визнати недійсним іпотечний договір, укладений 25 квітня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (далі – АКБ «Форум»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, встановлено факт проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір’ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 станом на 25 квітня 2008 року; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені вище судові рішення. У квітні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір від 25 квітня 2008 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, представника ПАТ «Банк «Форум», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України прийшла до висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 25 квітня 2008 року між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних за їх користування на строк до 24 квітня 2018 року. Крім того, АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», надано ОСОБА_1 кредит у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних за їх користування на строк до 24 квітня 2018 року, що підтверджується кредитним договором від 25 квітня 2008 року. З метою забезпечення належного виконання боржниками взятих на себе обов’язків за кредитними договорами між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (за своїми зобов’язаннями й за зобов’язаннями ОСОБА_1) 25 квітня 2008 року укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору від 25 квітня 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з недоведеності обставин для визнання цього договору недійсним з підстав, передбачених статтями 6, 18 Закону України «Про іпотеку» та статтями 60, 65 СК України. Відсутні підстави і для визнання іпотечного договору недійсним у зв’язку з відсутністю дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки під час його укладення в квартирі, яка є предметом іпотеки, фактично проживала малолітня дитина, однак ні банк, ні нотаріус не знали і не могли знати про це, а докази, підтверджуючі зазначений факт, боржниками не надавались. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції прийшов до висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більше ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. Для прикладу заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого та 11 лютого 2015 року та дві ухвали від 8 жовтня 2014 року, а також постанову Верховного Суду України від 4 березня 2015 року у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання договору іпотеки недійсним. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права при вирішенні спірних правовідносин, оскільки під час її вирішення судом встановлено інші фактичні обставин справи, ніж у справі, яка є предметом перегляду, зокрема, що позивачем не доведено факт проживання дитини у заставній квартирі на час укладення договору іпотеки, натомість у справі, яка переглядається, встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки у квартирі, яка є предметом іпотеки, постійно проживав малолітній син іпотекодавця. Крім того, не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, і постанова Верховного Суду України від 4 березня 2015 року, оскільки вона не є рішенням суду касаційної інстанції, ухваленим у порядку касаційного провадження, а прийнята за результатами розгляду скарги про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. В інших судових рішеннях, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 4 лютого та 11 лютого 2015 року, суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 177 СК України, статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» при укладенні договору іпотеки, предметом якого є житлове приміщення, право користування яким мають діти, згода органу опіки та піклування на укладення цього договору є обов’язковою, відсутність такої згоди є підставою для визнання договору іпотеки недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Отже укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, викладені в судових рішеннях, наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суд дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у квартирі, яка є предметом цього договору, проживав малолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, і у зв’язку з цим, установивши юридичний факт і встановивши відсутність дозволу органу опіки та піклування на його укладення, відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним, обґрунтувавши таке рішення відсутністю у нотаріуса документів, які б підтверджували право користування квартирою малолітньою або неповнолітньою дитиною. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту а пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК УКраїни за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього кодексу та у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд УКраїни має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити новее судове рішення чи змінити судове рішення. Проте при розгляді справи установлено, що спірний договір іпотеки укладений також і з матір’ю дитини – ОСОБА_3, яка не була стороною у справі, а залучена до участі у справі як третя особа. У разі визнання недійсним договору іпотеки будуть порушені її права. Оскільки до повноважень Верховного Суду України не відноситься вирішення питання про зміну процесуального становища сторін і залучення до участі у справі співвідповідачів, то суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення по суті спору. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року в частині позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Банк Форум”, треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання іпотечного договору недійсним скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-405цс15 Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1411E8FEDE149CC7C2257EC4002BF27F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи – орган опіки та піклування при Якимівській селищній раді та орган опіки та піклування при Кирилівській селищній раді Якимівського району Запорізької області, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, зазначивши, що на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за договором позики на суму 28 тис. доларів США між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 16 серпня 2012 року був укладений договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка і житловий будинок АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без попередньої згоди органу опіки і піклування, чим порушені житлові права малолітньої ОСОБА_4, 7 жовтня 2011 року народження, яка з народження постійно проживає у спірному житловому будинку, ОСОБА_1 просила про визнання його недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Якимівського районного суду від 11 лютого 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в заяві доводи та заслухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України Насадчук Ж.Д. та позивачки ОСОБА_1, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що спірне майно є місцем проживання матері малолітньої дитини, виходив з того, що малолітня дитина у спірному будинку на момент укладення договору іпотеки не проживала та не була зареєстрована. Разом з тим в ухвалах від 4 лютого 2015 року, 28 січня 2015 року, 4 грудня 2014 року, 12 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, задовольняючи позовні вимог про визнання іпотечного договору недійсним, виходив з того, що на момент укладення договору іпотеки спірною квартирою разом з батьками мала право користуватися й малолітня дитина, тому при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» необхідний попередній дозвіл органів опіки і піклування. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суд установив, що 16 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, предметом якого був житловий будинок АДРЕСА_1. ОСОБА_1 – дочка ОСОБА_2, на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірному житловому будинку, спірний житловий будинок є єдиним та постійним місцем її проживання. Установлено також, що ОСОБА_4 є малолітньою дочкою ОСОБА_1, яка є матір‘ю-одиначкою. Однак установивши місце постійного проживання матері малолітньої ОСОБА_4 у спірному нерухомому майні, переданому в іпотеку, суд дійшов помилкового висновку в порушення вимог статті 29 ЦК України про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. За таких обставин передача нерухомості в іпотеку відбулася всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» без передньої згоди органу опіки та піклування, спірний договір іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітньої дитини. До аналогічних висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїх ухвалах від 4 лютого 2015 року, 28 січня 2015 року, 4 грудня 2014 року, 12 лютого 2014 року. Саме з цього виходив у своєму рішенні апеляційній суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду першої інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати, а рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 квітня 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Судді В.М. Сімоненко Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15 Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4ABBFF2409040208C2257E7D0025DF17

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І, суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Банк «Форум» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Форум» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічними позовами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк Форум», треті особи: приватний нотаріус Мукачівського районного нотаріального округу ОСОБА_5, орган опіки та піклування виконавчого комітету Кольчинської селищної ради Мукачівського району Закарпатської області, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк «Форум» (далі – ПАТ «Банк «Форум») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 19 жовтня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (далі – АКБ «Форум»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику на споживчі цілі 40 тис. доларів США зі ставкою 13 процентів річних, на умовах, установлених цим договором, зі строком повернення до 18 жовтня 2017 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку належне їй на праві особистої приватної власності нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1. Крім того, між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки від 19 жовтня 2007 року. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_3 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 18 жовтня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 362 тис. 709 грн 93 коп., позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначену суму кредитної заборгованості та 3 тис. 441 грн у рахунок оплати судових витрат, а також звернути стягнення на предмет іпотеки. У січні 2014 року ОСОБА_2 пред’явила зустрічний позов про визнання договору іпотеки недійсним на підставі статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), посилаючись на недотримання сторонами під час укладення цього договору вимог законодавства щодо погодження в установленому законом порядку з органом опіки та піклування передачі в іпотеку будинку, право користування яким на час укладення договору іпотеки мав її малолітній онук ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. У лютому 2014 року ОСОБА_3 пред’явила зустрічний позов про визнання договору іпотеки недійсним на підставі статей 203 та 215 ЦК України, посилаючись на недотримання АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_2 під час укладення іпотечного договору вимог законодавства щодо погодження у встановленому законом порядку з органом опіки та піклування передачі в іпотеку будинку, право користування яким на час укладення договору іпотеки мав її малолітній син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 березня 2014 року позов ПАТ «Банк «Форум» задоволено частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Банк «Форум» 362 тис. 709 грн 93 коп. заборгованості за кредитним договором та 3 тис. 441 грн у рахунок оплати судового збору; у задоволенні решти позовних вимог ПАТ «Банк «Форум» відмовлено. Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 19 жовтня 2007 року між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_2 та виключено предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1 з Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна; стягнуто з ПАТ «Банк «Форум» на користь ОСОБА_2 243 грн 60 коп. у рахунок оплати судового збору. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 червня 2014 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 березня 2014 року в частині вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки та вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року касаційні скарги ПАТ «Банк «Форум» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та ОСОБА_2 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 червня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним залишено без змін. 23 квітня 2015 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме статей 17, 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 червня 2014 року в частині відмови в задоволенні її зустрічних позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 березня 2014 року в цій частині залишити в силі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк «Форум» ОСОБА_1, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього України. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 19 жовтня 2007 року між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику на споживчі цілі 40 тис. доларів США зі ставкою 13 процентів річних з кінцевим терміном повернення до 18 жовтня 2017 року (а. с. 8–9). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1, що належить їй на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 грудня 2004 року (а .с. 10–11). Крім того, 19 жовтня 2007 року між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого (пункти 1.1, 3.2) він поручився солідарно з ОСОБА_3 у повному обсязі відповідати за виконання її зобов’язань за кредитним договором та додатковими угодами до нього, які можуть бути укладені в майбутньому (а. с. 18). ОСОБА_3 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором не виконувала, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 жовтня 2013 року складала 362 тис. 709 грн 93 коп. Умовами договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель має право у випадку невиконання зобов’язань за кредитним договором задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом його реалізації у спосіб визначений цим договором та чинним законодавством України; звернути стягнення на предмет іпотеки в разі повного чи часткового неповернення суми основної заборгованості, повної чи часткової несплати процентів, неустойки та ін.; звернути стягнення на перемет іпотеки достроково у випадках, передбачених кредитним договором цим договором та чинним законодавством; одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами; задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця, якщо сума, виручена від реалізації предмета іпотеки, буде недостатньою для повного задоволення вимог іпотеко держателя; (пп. 2.2, 3.4 договору іпотеки). Згідно з довідкою виконавчого комітету Кольчинської селищної ради Мукачівського району Закарпатської області від 23 листопада 2012 року членами сім’ї ОСОБА_3 є батько ОСОБА_7, мати ОСОБА_2, син ОСОБА_6 та брат ОСОБА_8 (а. с. 81). 28 січня 2014 року виконавчий комітет Кольчинської селищної ради Мукачівського району Закарпатської області у довідці зазначив, що власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_2, а її онук ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, проживає у цьому будинку з дня свого народження (а. с. 51). У листі Мукачівський районний сектор Головного управління Державної міграційного служби України в Закарпатській області від 14 лютого 2014 року зазначив, що станом на 19 жовтня 2007 року у будинку АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2 р. н.), ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_3 р. н.), ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_4 р. н.), ОСОБА_8 (ІНФОРМАЦІЯ_5 р. н.) та ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н.) (а. с. 80). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що недотримання сторонами під час укладення іпотечного договору вимог законодавства щодо погодження в установленому законом порядку з органом опіки та піклування передачі в іпотеку будинку, право користування яким на час укладення договору іпотеки мали діти, спричинює визнання такого правочину недійсним. Апеляційний суд, скасовуючи рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалюючи у цій частині нове рішення, керувався тим, що статті 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», поширюються на відносини дітей та батьків, а не на відносини баби та онука. При цьому суд апеляційної інстанції, установивши, що нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є місцем постійного проживання і в позичальника та майнового поручителя немає у власності іншого нерухомого житлового приміщення, відмовив у задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав, передбачених Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що набрав чинності 7 червня 2014 року. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції. ОСОБА_2 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня і 24 липня 2013 року та 12 лютого 2014 року у справах про визнання договорів іпотеки недійсними, у яких суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що Закон України «Про охорону дитинства» та Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» поширюють свою дію і на відносини баби та онука. У зазначених рішеннях, наданих заявником для порівняння, суди, установивши передачу в іпотеку нерухомого майна, право користування яким на час укладення договору іпотеки мали діти (онуки спосовно іпотекодавця), без погодження в установленому законом порядку з органом опіки та піклування, визнавали такі договори недійсними з підстав, визначених статтями 203, 215 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти – члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. За змістом статі 12 «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна. Аналізуючи положення статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що одним із пріоритетних завдань органу опіки та піклування є охорона та захист прав неповнолітніх дітей. Для реалізації зазначеного завдання органи опіки та піклування повинні перевіряти, чи не порушуються права неповнолітніх дітей під час учинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, та надавати свій дозвіл для вчинення таких правочинів. Отже, у разі вчинення правочину стосовно нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Саме з таких висновків виходив суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Форум» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним з підстав, визначених частиною шостою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, не врахував, що малолітній ОСОБА_6 мав право користування предметом іпотеки на момент укладення спірного договору, і неправильно застосував положення статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 червня 2014 року в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 355 ЦПК України із залишенням в силі у цій частині рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 березня 2014 року, що було помилково скасоване судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року і рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 червня 2014 року в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 березня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-392цс15 Аналізуючи положення статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що одним із пріоритетних завдань органу опіки та піклування є охорона та захист прав неповнолітніх дітей. Для реалізації зазначеного завдання органи опіки та піклування повинні перевіряти, чи не порушуються права неповнолітніх дітей під час учинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, та надавати свій дозвіл для вчинення таких правочинів. Отже, у разі вчинення правочину стосовно нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/10AF602BF0E114D4C2257EC80020E5CF

отсрочки, не установлен субъектный состав. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43867666 Державний герб України У х в а л а іменем україни 29 квітня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О.,суддів: Коротуна В.М.,Попович О.В.,Маляренка А.В.,Штелик С.П.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року та за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру № 33 на четвертому поверсі п'ятиповерхового будинку загальною площею 58,91 кв. м, житловою площею 45,0 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу 9 січня 2008 року за реєстровим № 489, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0309/0108/71-466 від 29 січня 2008 року в розмірі 38 520,73 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 307 896,19 грн, а саме: 23 038,28 дол. США заборгованості за кредитом, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 184 144,97 грн, 6 624,53 дол. США заборгованості по відсотках, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає 52 949,87 грн, 70 801,35 грн пені, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено, що відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VІІ (далі - Закон) рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_6 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Не погодившись з рішенням апеляційного суду, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржуване судове рішення в частині, що стосується відстрочення виконання рішення на час дії Закону, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню, а ТОВ «Кредитні ініціативи» - частковому задоволенню, з таких підстав. 29 січня 2008 року ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», і ОСОБА_6 уклали кредитний договір, за яким позичальник отримав грошові кошти у розмірі 25 тис. дол. США на умовах сплати 11,9 % річних та повернення у строк до 28 січня 2038 року. Виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечувалося іпотекою квартири під № 33 загальною площею 58,91 кв. м, житловою площею 45 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу 9 січня 2008 року за реєстровим № 489 (Іпотечний договір № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року). За договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), банк відступив права вимоги до боржників за кредитними договорами на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс». Згідно з договором факторингу від 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») останнє набуло статусу нового кредитора відповідача за кредитним договором. За договором про передачу прав за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» було відступлено ТОВ «Кредитні ініціативи» права за Іпотечним договором № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року. Зважаючи на те, що заборгованість ОСОБА_6 за кредитним договором станом на 1 жовтня 2013 року становить 38 520,73 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 307 896,19 грн, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення цих грошових вимог. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин Закон. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову, адже вважав, що норми Закону не є підставою для скасування рішення, натомість судове рішення не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Однак із такими висновками судів повністю погодитися не можна, так як вони суперечать вимогам закону і не ґрунтуються на доказах, наявних у матеріалах справи. Відповідно до статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вважаючи свої права порушеними, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом, тобто з матеріально-правовою вимогою до ОСОБА_6 як власника та іпотекодавця. Визначаючи суб'єктний склад правовідносин, суди не звернули уваги на таке. 2 жовтня 2004 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстровали шлюб (а.с. 78). Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (норма частини 1 статті 65 СК України). Відповідно до частини 3 статті 65 СК України згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Із матеріалів справи вбачається, що договір купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки, було укладено 29 січня 2008 року , тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 (а.с. 19-21). Крім того, ОСОБА_7 надавала згоду на укладення Іпотечного договору № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року (пункт 4 цього договору). Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності відбувається в порядку, передбаченому статтями 366, 371 ЦК України. Таким чином суди на зазначені положення уваги не звернули та належним чином не встановили, чи перебуває предмет іпотеки у спільній сумісній власності подружжя. Також 25 березня 2005 року у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 народився син - ОСОБА_8 (а.с. 90). З огляду на це суд першої інстанції не з'ясував, чи може судове рішення про звернення стягнення вплинути на права та обов'язки ОСОБА_7 і малолітньої дитини, у зв'язку з чим не розглянув питання про залучення ОСОБА_7, органу опіки та піклування до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Ухвалюючи рішення про звернення стягнення, апеляційний суд не зазначив про те, на якій підставі ТОВ «ВК «Вектор Плюс» набуло прав іпотекодержателя. При вирішенні питання про застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII, що набув чинності 7 червня 2014 року, суди мають враховувати наступне. Відповідно до пункту 1 статті 1 цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з нормою частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Таким чином, рішення суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». За таких обставин суди неправильно застосували норми матеріального права, в порушення норм процесуального права не встановили всіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відтак судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, визначених частиною 2 статті 338 ЦПК України. Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. ДьомінаСудді:В.М. Коротун А.В. Маляренко О.В. Попович С.П. Штелик

Буду рада вислухати будь-які ідеї щодо варіантів затяжки процесу виселення. Ситуація полягає в тому, що до особи, яку я представляю, заявлено віндикаційний позов про витребування квартири, де вона з чоловіком та двома малолітніми дітьми проживає. Справа ще в суді. Діти прописані в квартирі. Треба прожити в цій квартирі ще хоча би рік - так просить клієнт.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” до ОСОБА_1, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, служба (управління) у справах дітей Комунарської районної адміністрації Запорізької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про визнання недійсним іпотечного договору за заявою публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, встановила: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство “Державний ощадний банк України” (далі – ПАТ “Ощадбанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 квітня 2008 року між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії на суму 280 тис. грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17% річних із кінцевим терміном повернення кредиту 17 квітня 2013 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за договором відновлювальної кредитної лінії 17 квітня 2008 року ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку квартиру НОМЕР_1, яка розташованаза адресою: АДРЕСА_1. Посилаючись на неналежне виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого станом на 1 грудня 2013 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 492 407 грн 14 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити з квартири ОСОБА_1, ОСОБА_2 та зняти цих осіб із реєстраційного обліку. ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсним іпотечний договір, укладений між нею і ПАТ “Ощадбанк”, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що договір іпотеки було укладено без згоди органу опіки та піклування, чим порушені права її неповнолітнього сина – ОСОБА_2, який зареєстрований і постійно мешкає у спірній квартирі. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2013 року в задоволенні позовних вимог банку відмовлено; зустрічний позов задоволено: визнано недійсним договір іпотеки, який укладений між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 5 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ “Ощадбанк” задоволено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та виселити ОСОБА_1 і ОСОБА_2 із займаної ними квартири й зняти їх із реєстраційного обліку за адресою квартири. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 5 червня 2014 року скасовано, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2014 року залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ “Ощадбанк” просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ “Ощадбанк” задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 12 Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, статті 18 Закону України “Про охорону дитинства”, статей 176, 177 Сімейного кодексу України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ПАТ “Ощадбанк” наводить судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, від 13 червня 2012 року, від 18 грудня 2013 року та від 15 січня 2014 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 січня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що 17 квітня 2008 року між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії на суму 280 тис. грн. Для забезпечення виконання зобов’язань за договором відновлювальної кредитної лінії 17 квітня 2008 року ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку належну їй на праві приватної власності квартиру НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належним чином не виконувала, у результаті чого виникла заборгованість перед банком. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлючачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. ОСОБА_1 з 8 грудня 1995 року зареєстрована у квартирі, що передана в іпотеку. У кредитній заяві від 2 квітня 2008 року вона повідомила ПАТ “Ощадбанк” про те, що має малолітню дитину. Станом на день укладення договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_2 мав право на проживання в указаній квартирі за місцем проживання своєї матері. Разом із тим у наданих для порівняння рішеннях та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у справах про визнання договорів іпотеки недійсними, суд виходив із того, що оскільки на момент укладення оспорюваних договорів діти іпотекодавців не мали права користуватися переданим в іпотеку майном, то немає законних підстав для визнання договору іпотеки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди органу опіки та піклування на його укладення. Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF61B5FF45718762C2257E000026A253

http://reyestr.court.gov.ua/Review/42044742 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2014 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ситнік О.М., Маляренка А.В., Нагорняка В.А., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа − ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмети іпотеки, виселення, стягнення судового збору; за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», ОСОБА_6, треті особи: Орган опіки та піклування Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_8, про встановлення факту проживання, застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, скасування реєстраційний записів; за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Фонтанської сільської ради Комінтернівського району Одеської області, Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», ОСОБА_6, про скасування рішення сесії про прийняття в експлуатацію будівлі, визнання права власності на частину житлового будинку, визнання недійсним договору іпотеки, за касаційною скаргою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Одеської області від 15 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») звернулося до суду з позовом, у якому просило звернути стягнення на предмети іпотеки - житловий будинок по АДРЕСА_1 площею 126,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,100 га, кадастровий номер 5122786400:02:001:2167, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), шляхом проведення публічних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», на погашення заборгованості за кредитним договором від 19 лютого 2008 року № 800003180, що станом на 19 липня 2011 року склала 3 196 303 грн 57 коп.; виселити осіб, які проживають у вказаному житловому будинку без надання іншого житлового приміщення. У лютому 2012 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому просили становити факт проживання малолітньої дитини − ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьками за адресою: АДРЕСА_1; застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину − договору іпотеки, укладеного 19 лютого 2008 року за № 800003180-И між ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ПАТ «Альфа-Банк», посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7; скасувати реєстраційний запис про реєстрацію в Державному реєстрі іпотек від 19 лютого 2008 року № 17065811; скасувати реєстраційний запис про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна за реєстраційним № 6624371 у витягу від 19 лютого 2008 року № 17065889. У травні 2013 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила скасувати рішення виконкому Фонтанської сільської ради Комінтернівського району Одеської області від 14 вересня 2007 року № 89 про затвердження акта прийняття в експлуатацію та оформлення права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_8 право власності на 1/3 частини вказаного житлового будинку; визнати недійсним договір іпотеки від 19 лютого 2008 року № 800003180-И. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 24 січня 2014 року позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено частково. Звернуто стягнення на предмети іпотеки − житловий будинок по АДРЕСА_1 площею 126,3 кв. м, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 вересня 2007 року серії ЯЯЯ № 950370, та земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,100 га, кадастровий номер 5122786400:02:001:2167, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 664672, виданого 21 вересня 2007 року відділом земельних ресурсів у Комінтернівському району та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010752401501, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною предметів іпотеки для їх подальшої реалізації, встановленої на рівні, не нижчому за звичайні ціни на ці види майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» шляхом проведення прилюдних на погашення заборгованості за кредитним договором від 19 лютого 2008 року № 800003180, що станом на 19 липня 2011 року склала 3 196 303 грн 57 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. У задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_8 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 15 квітня 2014 року рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 24 січня 2014 року у частині задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення судових витрат скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 скасовано, позов задоволено. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 19 лютого 2008 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ПАТ «Альфа-Банк», посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 Змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_4, ОСОБА_5 В іншій частині рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено, що 19 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_6 укладений кредитний договір № 800003180, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 131 тис. доларів США зі сплатою 13,8 % річних строком до 19 лютого 2023 року (а. с. 8-15, т. 1). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 19 лютого 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки № 800003180-И, згідно з умовами якого останні передали в іпотеку банку житловий будинок, загальною площею 126,3 кв. м, та земельну ділянку, площею 0,100 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 29-36 ,т. 1). Відповідно до п. 3.1 іпотечного договору предметами іпотеки є житловий будинок, який належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 вересня 2007 року серії ЯЯЯ № 950370, та земельна ділянка, кадастровий номер 5122786400:02:001:2167, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 664672, виданого 21 вересня 2007 року відділом земельних ресурсів у Комінтернівському районі Одеської області та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010752401501 (а. с. 37-43, т. 1). У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_6 умов кредитного договору станом на 19 липня 2011 року утворилась заборгованість у розмірі 400 986,51 доларів США, що еквівалентно 3 196 303 грн 57 коп., з якої: заборгованість за кредитом - 127 644,09 доларів США, що еквівалентно 1 017 463 грн 81 коп.; заборгованість за відсотками - 48 728,58 доларів США, що еквівалентно 388 420 грн 38 коп.; пеня - 224 613,84 доларів США, що еквівалентно 1 790 419 грн 38 коп. Пунктом 8.1 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору. У разі порушення боржником основного договору та/або порушення іпотекодавцями умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцям та/або боржникам листом з повідомленням письмову вимогу про усунення порушення, в якій зазначає стислий зміст порушених зобов'язань, вимогу про виконання порушеного зобов'язання у строк, що не перевищує 30 календарних днів, з моменту відправлення відповідної вимоги та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору. Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 2004 року проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1. Їхній син ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає у вказаному будинку разом з батьками з листопада 2005 року (а. с. 81−82, т. 1). Згідно з ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Із довідки Служби у справах дітей Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 24 лютого 2014 року № 11-8-22 вбачається, що дозвіл ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на укладення іпотечного договору, службою у справах дітей Комінтернівської районної державної адміністрації не надавався (а. с. 82, т. 2). Відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК відчуження майна на підставі правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, тому за правилами ст. 215 ЦК України такий правочин підлягає визнанню недійсним. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову банку та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_4, ОСОБА_5, оскільки договір іпотеки від 19 лютого 2008 року укладено на порушення вимог ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» без дозволу органу опіки та піклування і відповідно до ст. 224 ЦК України цей договір є нікчемним. Доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом апеляційної інстанції при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 відхилити. Рішення апеляційного суду Одеської області від 15 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Ситнік О.М., Маляренко А.В., Нагорняк В.А.