Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'защита прав потребителей'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд та Антирейд
    • Рейдерське захоплення
    • Антиколеторські послуги, допомога позичальникам, повернення депозитів
    • Банки та кредитні спілки, які не виплачують депозити
    • Депозитні та кредитні договори
    • Юридична консультація - чати з юристом
    • Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
    • Загальні питання та новини з сайту
    • Відеоконсультації та юридичні новини
  • IT - Розділ
    • Нововведення форуму
    • Біткоїни, блокчейн, майнінг, електронні платіжні системи

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. Постанова Іменем України 13 липня 2022 року м. Київ Справа № 363/1834/17 Провадження № 14-53цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - відповідач; банк) про визнання недійсними умов кредитного договору, визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року, ухвалене суддею Рудюком О. Д., та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Поліщук Н. В., Андрієнко А. М. і Соколової В. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач звернувся з позовом про визнання недійсними умов укладеного 6 грудня 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача. 2. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд із цим рішенням у цілому погодився, але змінив мотиви суду першої інстанції, застосувавши ті приписи Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII), які були чинними на момент укладення кредитного договору. 3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, мала вирішити, зокрема, такі питання: 3.1. Чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13 січня 2006 року кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом? Виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною згідно з частиною першою статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, та частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною на підставі приписів статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України. 3.2. Чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість? Вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. (2) Короткий зміст позовної заяви 4. У травні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив: 4.1. Визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного з Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), та викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі - кредит) у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором». 4.2. Визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними. 4.3. Зобов`язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. 5. Мотивував позов такими обставинами: 5.1. 6 грудня 2005 року позивач уклав із ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, кредитний договір. Згідно з пунктом 1.1 останнього банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених цим договором. 5.2. Пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Цю плату позичальник мав вносити у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. 5.3. Умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 ЦК України таку умову треба визнати недійсною. 5.4. Позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами. 5.5. Відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору. 5.6. Оскільки умова кредитного договору щодо його ціни істотно змінилася, то є підстави її змінити у судовому порядку згідно зі статтею 652 ЦК України. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так: 6.1. Обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії. 6.2. Кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили. 6.3. Позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін. Мотивував постанову так: 7.1. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, - не відповідали свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману. 7.2. Позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними. Форми омани, на які він вказував, - відсутні. Доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції. 7.3. Звертаючись до суду та під час провадження у справі позивач не надав доказів того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання зміни його умов, і це питання вони не врегулювали. 7.4. Згідно зі статтею 652 ЦК України суд може змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання останнього суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але на підставі відповідного позову залишає право нагляду за реалізацією ними прав та обов`язків (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17). 7.5. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на приписах Закону № 1023-XII у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року. Правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію Закону № 1023-XII застосував помилково. 7.6. Припис частини третьої статті 55 Закону № 2121-III забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг. Тому зазначений припис Закону є незастосовним до спірних правовідносин. 7.7. Позивач необґрунтовано вказав на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах урегульовані Законом № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 5 липня 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 9. 25 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження. 10. 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так: 10.1. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. 10.2. Кредитний договір сторони уклали у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому суд апеляційної інстанції виснував, що пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору не можна визнати недійсними через їх невідповідність приписам зазначених статей. 10.3. Застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17і від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, суди по-різному тлумачать дійсність (оспорюваність, нікчемність) відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV: 10.3.1. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 вказав, що кредитний договір сторони уклали 5 травня 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому правильним є висновок апеляційного суду про те, що цей договір не можна визнати недійсним через його невідповідність приписам вказаних статей. Умова кредитного договору, що передбачала комісію, не є нікчемною згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України (подібні висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17). Кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час його укладення позичальниця ознайомилася з умовами договору, висловила волевиявлення її підписом, тривалий час (10 років) виконувала умови. Тобто прийняла їх і вчиняла дії, спрямовані на реальне настання юридичних наслідків. 10.3.2. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц не відступив від висновків, сформульованих у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, і виснував, що положення укладеного 28 травня 2008 року кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними. Вказані платежі є платою, встановлення якої забороняли приписи частини третьої статті 55 Закону № 2121-III(є незмінною з дати набрання ним чинності, тобто з 17 січня 2001 року), частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168). Ці акти були чинними на час укладення зазначеного договору. Встановлення всупереч їх вимогам невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних відносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України). Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 положення пунктів 22 і 23 статті 1 та статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їхня дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем і позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору. Умова укладеного з 16 жовтня 2011 року договору про надання споживчого кредиту, що передбачає необхідність будь-яких платежів (зборів, відсотків, комісії) за дії, які не є послугою за Законом № 1023-XII, є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 цього Закону (у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI), що набрав чинності з 16 жовтня 2011 року,та до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року (далі - Закон № 1734-VIII)). 10.4. У постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що пункт 1.5 кредитного договору, який сторони уклали 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, не можна визнати недійсним через його невідповідність зазначеному закону. Але з огляду на зміст приписів частин першої та другої статті 228 ЦК України умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону № 2121-III. Тому така умова договору порушує публічний порядок. 10.5. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України виснував, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит стосовно зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою визнати такі положення недійсними. Тобто Верховний Суд України кваліфікував умову кредитного договору, що передбачала комісію, як оспорювану і залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання цієї умови недійсною (цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц). 10.6. Із набранням 8 лютого 2020 року чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року (далі - Закон № 460-IX) судові рішення у вказаній категорії справ здебільшого не можна оскаржити у касаційному порядку, оскільки ціна позову у них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й у судах апеляційної та першої інстанцій, а також можуть виникнути у майбутньому. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 11.1. Чинна на час укладення кредитного договору редакція статті 18 Закону № 1023-XIIпередбачила право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та повної інформації про товари (роботи, послуги) до моменту їх отримання для забезпечення можливості здійснити свідомий та виважений вибір. Крім того, у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг), які він придбаває. 11.2. Суд касаційної інстанції неодноразово досліджував кредитні договори (справи № 444/484/15-ц, № 666/4957/15-ц, № 6-1746цс16), виснував про несправедливість і тому недійсність умов щодо плати за управління кредитом чи за його обслуговування, бо банк фактично не надавав позичальникові жодних відмінних від кредитування платних послуг. 11.3. Уклавши кредитний договір, позивач сподівався на захист його прав і справедливість умов. Як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2 кредитного договору умова щомісячно вносити плату у розмірі 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є «прихованими» відсотками за користування кредитом. Таку послугу як «управління кредитом» банк ніколи не надавав. Під час дії кредитного договору позивач сплачував щомісячний мінімальний платіж у розмірі 470 дол. США, який згідно з розрахунком заборгованості включав «прихований» відсоток за управління кредитом. 11.4. З 13 січня 2006 року банк продовжив недобросовісно стягувати з позивача плату за послуги, які фактично не надавав. Унаслідок цього позивач зазнав значних збитків у вигляді протиправного позбавлення права власності у сумі 9 991,20 дол. США (за період з січня 2006 року до лютого 2016 року включно). 11.5. Умови кредитного договору, за якими позивач має щомісячно вносити відповідачеві, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливими та на момент укладення цього договору суперечили принципу добросовісності. Такі умови кредитного договору не відповідають частині третій статті 55 Закону № 2121-III, а тому їх треба визнати недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. (2) Позиція відповідача 12. У вересні 2019 року надійшов відзив відповідача. У ньому він навів доводи про безпідставність позовних вимог, які аналогічні до висновків суду першої інстанції. На його думку, кредитний договір відповідає чинному законодавству, а твердження позивача про порушення його прав є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повністю з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права. Відповідач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін лише рішення суду першої інстанції (хоча за змістом відзиву погодився із висновками обох судів). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом 13. Позивач стверджував, що умова кредитного договору, за якою він повинен щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її слід визнати недійсною. 14. Суд першої інстанції вважав, що для задоволення означеної вимоги відсутні підстави. Відповідач ці висновки у відзиві на касаційну скаргу підтримав. Апеляційний суд загалом із висновками суду першої інстанції погодився, проте вважав помилковим застосування до спірних правовідносин приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, що набрав чинності тільки з 13 січня 2006 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору. 15. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). 16. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). 17. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України). 18. Відповідно до статті 6 цього кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). 19. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 6 грудня 2005 року ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», уклало з позивачем кредитний договір; відповідно до умов цього договору банк надав позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених у вказаному договорі; у пункті 1.3.1 останнього сторони передбачили, що проценти за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12 % річних із розрахунку 360 днів на рік. 21. Суд першої інстанції мотивував відмову у задоволенні позову, зокрема тим, що кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами. 22. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки. 23. Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК Українивизначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. 24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами. 25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)). 26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною. 27. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь. 28. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язуєтьсяповернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти. 29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. 30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб. 31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства. 32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана. 33. Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша цієї статті у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 34. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). 35. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). 36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни: 36.1. На час укладення кредитного договору стаття 21 Закону № 1023-XII передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон № 1023-XII виклали у новій редакції. 36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті); статті 19 Закону № 1023-XII про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статтіпідприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). 36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року. 36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону № 1023-XII виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII. 36.5. Закон № 1734-VIII у редакції, чинній до 19 жовтня 2019 року (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав споживачів фінансових послуг» від 20 вересня 2019 року), до загальних витрат за споживчим кредитом відносив витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту (пункт 4 частини першої статті 1). Цей же пункт з 19 жовтня 2019 року визначив, що до загальних витрат за споживчим кредитом належать витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб. 37. Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-IIIпрямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством. 38. Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII. 39. Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд. 40. За змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III оспорюваний пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту.Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на касаційну скаргу, щодо відсутності підстав для задоволення вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про внесення позичальником на користь банку плати за управління кредитом слід є помилковими. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України таку умову слід визнати недійсною. 41. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша і друга статті 228 ЦК України). 42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним. 43. Позивач мотивував його вимоги, зокрема, приписами статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, який набрав чинності з 13 січня 2006 року. Частина третя вказаної статті у тій редакції визначала невичерпний перелік умов договорів, які слід вважати несправедливими, та які суд міг змінити або визнати недійсними (абзац перший частини четвертої, частина п`ята статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV). Крім того, позивач вважав застосовними до спірних правовідносин приписи абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, який набрав чинності 16 жовтня 2011 року. За змістом вказаного абзацу кредитодавцю було заборонено встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону № 1023-XII, а умова про такі платежі вважалась нікчемною. 44. Велика Палата Верховного Суду погоджується з судом апеляційної інстанції у тому, що приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV незастосовні для визнання недійсними положень кредитного договору, який уклали сторони. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору. 45. Крім того, незастосовні до спірних правовідносин приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, якими позивач мотивував його вимоги. Ні на час укладення кредитного договору, ні на час звернення з позовом до суду відповідні приписи не діяли. За такої ситуації неможливим є урахування висновків Конституційного Суду України, сформульованих у рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 щодо застосування, зокрема, приписів статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами. (1.2) Щодо відступу від висновків Верховного Суду стосовно вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) в укладених до 13 січня 2006 року кредитних договорах 46. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на наявність виключної правової проблеми, що полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. 47. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 45)). 49. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, для забезпечення єдності судової практикищодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року (дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, які сформулював Верховний Суд у подібних правовідносинах, а саме: 49.1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц: про нікчемність на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України встановленої в укладеному 23 листопада 2005 року договорі про надання споживчого кредиту умови про додаткову сплату позичальником на користь кредитодавця комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку. 49.2. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17: про те, що укладені 5 травня, 5 липня та 20 грудня 2005 року кредитні договори, які передбачали відповідно щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування, комісію за користування та за управління кредитом, відповідають вимогам чинного на той час законодавства, а позивачки були ознайомлені з їх умовами, підписали договори і тривалий час їх виконували. 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III). 51. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 67)). 52. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також звернув увагу на постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16. Кредитні договори, стосовно яких виникли спори в обох цих справах, сторони уклали 27 травня та 26 червня 2008 року відповідно. Висновок Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/5152/15-ц про нікчемність комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів, а також висновок Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16 про недійсність умови про комісію за обслуговування кредиту стосувалися іншого часу, ніж той, стосовно якого Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки уцій постанові.Тому для відступу від цих висновків у справі № 363/1834/17 немає підстав. 53. З аналогічних міркувань відсутні підстави для відступу від висновків, на які звернув увагу у касаційній скарзі позивач, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 23 березня 2007 року умови про встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту) і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 26 червня 2007 року умов про встановлення комісій за видачу кредиту, за дострокове повернення кредиту та за консультації за кредитними операціями). (1.3) Щодо вимог про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом і зобов`язання перерахувати заборгованість 54. Позивач просив визнати дії відповідача зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач висновки судів попередніх інстанцій у цій частині теж підтримав. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів і доводами відповідача погоджується лише частково, бо за визнання недійсною умови кредитного договору про плату за управління кредитом є підстави задовольнити вимогу про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість позивача. Така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), а її задоволення ефективно захистить позивача у спірних правовідносинах. 55. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). 56. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21)). 57. Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19 (пункт 6.20)). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Відповідно до звичаїв ділового обороту у кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість, маючи для цього необхідні технічні та професійні ресурси. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника у юридичній визначеності. 58. Задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу. 59. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102)). 60. Натомість задоволення вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом не призведе до захисту майнових прав позивача. Така вимога є неефективною у спірних правовідносинах, і тому в її задоволенні слід відмовити, тобто з інших мотивів, аніж ті, що навели суди першої й апеляційної інстанцій. (1.4) Щодо вимоги про визнання недійсною та зміну умови кредитного договору про його ціну 61. Позивач просив визнати недійсним пункт 1.1 кредитного договору та викласти його в іншій редакції, змінивши ціну договору з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн. Тобто, формулюючи вимоги, позивач фактично поєднав два способи захисту, передбачені частиною другою статті 16 ЦК України: визнання правочину недійсним (пункт 2) та зміну правовідношення (пункт 6). Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу з цим висновком судів погодився. Велика Палата Верховного Суду теж вважає, що підстав для задоволення означених вимог не було. (1.4.1) Щодо визнання недійсною умови кредитного договору про його ціну 62. Таку недійсність позивач мотивував приписами статей 229 і 230 ЦК України. Стверджував, що на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами договору, а саме з умовами кредитування, валютними ризиками під час виконання зобов`язань; банк не надав інформацію про використану для визнання валютного курсу методику, строки та комісії, пов`язані з конвертацією валюти платежу (гривні) у валюту зобов`язання (долар США) під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним, приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію про кінцеву сукупну вартість кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми, яку він мав сплатити за кредитним договором. 63. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 64. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України). 65. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги) (абзац перший частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 року, чинній на час укладення кредитного договору). 66. Інформація про товари (роботи, послуги) повинна, зокрема, містити: дані про основні властивості товарів (робіт, послуг); дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг). (абзаци другий, п`ятий і восьмий частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у зазначеній редакції). 67. За змістом абзацу першого частини другої статті 18 Закону № 1023-XII у вказаній редакції інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виконавцем у супровідній документації, що додається до наслідків послуг, чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів послуг. 68. За загальним правилом кредитний договір (окремі його умови) можна визнати недійсним (недійсними) через невідповідність закону, яка була на час його укладення. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що фактично обрав, не відповідали на той час свідомому вибору, або що він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема і навмисно, ввів його в оману. 69. Позивач вказав, що, укладаючи кредитний договір, не міг розуміти реальних валютних ризиків, бо не володів спеціальними знаннями у сфері фінансів, і не міг передбачити значне знецінення національної валюти, внаслідок чого обсяг його зобов`язань збільшився більш, ніж у п`ять разів (889 392,00 грн (33 600,00 дол. США х 26,47 грн) замість 169 680,00 грн (33 600,00 дол. США х 5,05 грн)). 70. Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України. 71. Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти. 72. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України).Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України). 73. Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16). 74. Вираження у кредитному договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, на що позивач дав згоду, не тягне недійсність цього правочину з підстав, які він зазначив. Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавство не передбачає. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу. Отже, під час укладення такого договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться, і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору. 75. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI, згідно з абзацами першим - третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону № 1023-XII додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 6 грудня 2005 року. На той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав. 76. Підставою недійсності пункту 1.1 кредитного договору позивач також вважав те, що банк здійснює нечесну підприємницьку практику, заборонену згідно з приписами частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Однак, оскільки цих приписів на час укладення договору не було, їх не можна застосувати до спірних правовідносин. (1.4.2) Щодо вимоги про зміну умови кредитного договору про його ціну 77. Позивач наполягав на тому, що внаслідок істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи кредитний договір (підвищення курсу іноземної валюти, внаслідок чого зросла сума боргу), потрібно викласти пункт 1.1 цього договору у новій редакції, змінивши ціну з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн. 78. Підстави для зміни або розірвання договору визначені у статті 651 ЦК України. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша цієї статті). Про таку зміну або розірвання сторони вправі домовитися у будь-який час на свій розсуд, крім випадків, обумовлених договором або у законодавстві. Тоді як зміна чи розірвання договору у судовому порядку є, зокрема, юридичним наслідком істотного порушення зобов`язання іншою стороною (пункт 2 частини першої статті 611, абзац другий частини другої статті 651 ЦК України), тобто способом реагування та захисту права від такого порушення, яке вже відбулося. 79. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України). 80. З огляду на зміст припису абзацу першого вказаної частини інші випадки, ніж істотне порушення договору, для його зміни або розірвання у судовому порядку можуть бути встановлені законом або самим договором. Настання цих випадків зумовлює право сторони ініціювати у суді питання зміни чи розірвання відповідних правовідносин. 81. Порушення договору на предмет істотності суд оцінює виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що допустила порушення договору, не має значення ні для оцінки істотності порушення, ні для виникнення права вимагати зміни чи розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 82. У кожному конкретному випадку істотність порушення договору треба оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданої цим порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Мова йде не лише про грошовий вираз зазначеної шкоди, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданої порушенням договору шкоди із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення. 83. Інакше кажучи, для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише наявність порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно суттєвою є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати (аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 117-120)). 84. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона (частини перша та друга статті 652 ЦК України). 85. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта статті 652 ЦК України). 86. Позивач наполягав на зміні умови кредитного договору щодо його ціни не тому, що відповідач істотно порушив умови цього договору, а тому, що, укладаючи кредитний договір, вважав, що різка зміна курсу національної валюти не настане, усунути причини, якими зумовлена така зміна обставин, не міг, виконання договору позбавило би його тих майнових інтересів, на які він розраховував, а із суті кредитного договору не випливало, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. 87. Справді, на стабільність договірних відносин можуть вплинути непередбачувані обставини, що виникають після укладення договору, істотно порушують баланс інтересів сторін і суттєво знижують для кожної з них очікуваний результат договору. Право змінити чи розірвати договір у разі істотної зміни обставин, які були визначальними на час його укладення, направлене на захист сторін договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних із подальшим його виконанням за існування обставин, що відповідають характеристикам, визначеним устатті 652 ЦК України. 88. За загальним правилом у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, його можна змінити чи розірвати за згодою сторін. Можливість такої зміни або розірвання може бути обмежена, коли інше передбачає договір або випливає із суті зобов`язання (абзац перший частини першої статті 651 ЦК України). 89. Припис абзацу другого частини першої статті 652 ЦК України встановлює критерій, за яким для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини, якими, укладаючи його, керувалися сторони, мають змінитися настільки, що, якби останні могли це передбачити, то б узагалі не уклали договір чи уклали б його на інших умовах. За відсутності істотної зміни обставин, зокрема за незначної їх зміни або за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі статті 652 ЦК України договір не можна змінити ні за згодою сторін, ні за рішенням суду. 90. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, частина перша статті 627 ЦК України), є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта цієї статті), тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору (близькі за змістом висновки див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 вересня 2019 року у справі № 910/17469/18 (пункти 41 - 42), від 19 листопада 2019 рокуу справі № 910/9859/18 (пункти 37, 41 - 44), від 25 лютого 2020 року у справі № 922/2279/19 (пункти 8.8 - 8.12), від 19 липня 2022 року у справі № 910/14155/21 (пункт 8)). 91. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, підписуючи кредитний договір, позивач не міг не усвідомлювати можливість коливання курсу національної валюти щодо валюти кредиту, а також те, що еквівалент суми кредиту у національній валюті на час погашення кредитної заборгованості може не співпадати із сумою на момент укладення кредитного договору, тим паче з урахуванням 240 місяців (10 років) строку кредитування, про який домовились сторони. Інакше кажучи, позивач не мав підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що він міг розраховувати на незмінність цього курсу. Вже з огляду навіть на вказане зміна умов договору за рішенням суду відповідно до статті 652 ЦК України неможлива. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що зміна валютного курсу не є підставою ані для визнання оспорюваної умови договору недійсною, ані для її зміни, є правильним. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 92. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону № 460-IX, який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачив, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання ним чинності.Оскільки позивач подав касаційну скаргу 5 липня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів попередніх інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до 8 лютого 2020 року. 93. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 94. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК Україниу редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX). 95. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосування. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України у вказаній редакції). 96. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково: скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору та зобов`язання відповідача перерахувати заборгованість і прийняти щодо цих вимог нове рішення про їхнє задоволення; змінити оскаржені рішення судів у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом; щодо решти вимог (про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору та викладення його в іншій редакції) залишити без змін рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції. (3) Висновки щодо застосування норм матеріального права 97. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III). 98. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 13 січня 2006 року). 99. Суд на підставі приписів статті 55 Закону № 2121-III, частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 3161-IV, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року. Керуючись частиною четвертою статті 258, частинами першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року скасувати у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором. Ухвалити нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнати недійсним пункт 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840; зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» з огляду на недійсність пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 перерахувати заборгованість ОСОБА_1 . 3. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. 4. У решті рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: Т. О. АнцуповаК. М. Пільков В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач І. В. Григор`єваО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаВ. М. Сімоненко І. В. ЖелєзнийІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукО. С. Ткачук Г. Р. КретС. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 105852863
  2. Постанова Іменем України 13 липня 2022 року м. Київ Справа № 496/3134/19 Провадження № 14-44цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Штелик С. П., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,Ткачука О. С., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним кредитного договору за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року в складі судді: Галич О. П., та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д. Історія справи (1) Вступ Позивач звернулася до суду із позовом про визнання недійсним кредитного договору, суди у задоволенні позову відмовили. У касаційній скарзі позивач зазначає, що судова практика свідчить про те, що суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору, Верховний Суд розглядав подібні справи та визнав незаконним встановлення комісії за обслуговування кредиту в договорі ПАТ «Ідея банк». Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, має дати відповідь на питання про те, (а) чи можливе встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування»; (б) чи має кваліфікуватися умова договору, що передбачає комісію, як дійсна/нікчемна/оспорювана. (2) Короткий зміст та підстави позовних вимог 2.У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» (далі - ПАТ «Ідея Банк») про визнання недійсним кредитного договору. 2.1. Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 червня 2018 року нею укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 з ПАТ «Ідея Банк». Згідно з зазначеним договором банк надає позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору. 2.2. Відповідно до пункту 1.2 банк надає кредит у день підписання даного договору строком на 36 місяців. Датою видачі кредиту є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника вказаний в пункті 1.7. договору (при видачі у готівковій формі). Згідно з пунктом 1.3. договору за користування кредитом позичальник сплачує проценти в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту. Відповідно до частини другої пункту 1.4. договору позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, зазначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Згідно з умовами договору кредитні кошти зараховуються на поточний банківський рахунок позичальника, вказаний в пункті 1.7. договору, а саме рахунок № НОМЕР_1 . 2.3. Позивачем 29 березня 2019 року здійснено запит до ПАТ «Ідея банк» щодо надання інформації, що підтверджує відкриття вказаного рахунку, укладення договору комплексного банківського обслуговування між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 , документів, що підтверджують зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн на зазначений рахунок. Однак відповіді від ПАТ «Ідея Банк» позивач не отримала, доказів існування такого рахунку, договору та перерахування коштів не надано. У зв`язку з чим позивач вважає, що кредитний договір № Р24.00301.004034055 між ПАТ «Ідея Банк» та нею не укладено. 2.4. Позивач також вважає, що відповідачем порушені вимоги щодо зазначення істотних умов договору кредитування (строк дії договору; підтвердження про надання фінансовою установою додаткової інформації, передбаченої частиною другою статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», до укладення з клієнтом договору; види забезпечення наданого кредиту; процентна ставка за кредитом, її тип; порядок дострокового повернення кредиту), які визначаються ЦК України та спеціальними Законами, що регулюють дану сферу правовідносин, а саме Законом України «Про споживче кредитування» та Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». 2.5. Через відсутність численної кількості істотних умов договору, що впливають на можливість виконання сторонами договору, позивач вважає, що сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору, а тому договір не може бути визнаним укладеним. Крім того, позивач посилається на те, що їй не було надано паспорт споживчого кредиту, який повинен надаватись згідно статті 9 Закону України «Про споживче кредитування» для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Такі дії розглядаються як нечесна підприємницька практика в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу, не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. 2.6. Відповідачем в частині другій пункту 1.4 договору встановлено обов`язок позичальника сплатити комісію за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором, але вказаний пункт договору порушує статті 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та є грубим порушенням чинного законодавства. 2.7. Оспорюваний кредитний договір викладено в письмовій формі на папері з друкуванням тексту шрифтом розміру 5 друкувальних пунктів. Такі дії вчинені відповідачем навмисно з метою ускладнити та унеможливити позивачу прочитання тексту договору, ознайомлення з істотними умовами та відповідно неможливістю прийняття позивачем зваженого та свідомого рішення щодо необхідності укладення договору саме на таких умовах. Друкування тексту договору шрифтом розміру 5 друкувальних пунктів є порушенням вимог чинного законодавства, що стосується оформлення документів, зокрема ДСТУ 4163:20 передбачає необхідність використання шрифту розміром 12-14 друкарських пунктів. 2.8. У порушення «Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит», затверджених постановою правління Національного Банку України № 49 від 08 червня 2017 року, відповідач не врахував при обчисленні загальної вартості кредиту витрати споживача на ведення рахунку № НОМЕР_1 в рамках пакету послуг 2620_Стартовий_ПР, що обслуговується на умовах договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (пункт 1.7. договору), та не врахував плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя (пункт 1.6. договору). У зв`язку з цим зазначена загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (у тому числі тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі) на момент укладення договору в розмірі 103 603,02 грн є значно заниженою та приховує реальну вартість кредиту. Зазначеними діями відповідач ввів в оману позивача, що призвело до завдання позивачу шкоди у вигляді необхідності сплати додаткових платежів, які не включені в загальну вартість кредиту. За нормами статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. 2.9. Також, відповідач порушив визначений законодавцем імперативний порядок заповнення таблиці, а саме: у колонці 2 за рядком 1 не зазначив дату видачі кредиту; у рядку 1 колонки 4 не зазначив чисту суму кредиту, розраховану згідно з методикою, наведеною в додатку 3 до цих правил; у колонках 7 (у розрізі платежів за колонками 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 і т. д.) та 8 (у розрізі платежів за колонками 8.1, 8.2) не зазначив усі платежі споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, а саме плату за ведення рахунку № НОМЕР_1 та плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя; у рядку «Усього» за колонкою 4 не зазначив підсумок, розрахований без урахування значення чистої суми кредиту, зазначеної в рядку 1 цієї колонки. Отже, вказаний графік щомісячних платежів не відповідає формі, встановленій Законом, та не містить всіх визначених законом реквізитів. Тому суд має визнати пункт 6 договору недійсним. 2.10. ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055, укладений між нею та ПАТ «Ідея Банк», застосувати наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України. (3) Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. 3.1. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що: в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», проте з 10 червня 2017 року, тобто до укладення кредитного договору, стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - це витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. Згідно з пунктом 1.10. кредитного договору банк встановив плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації за рахунками позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації за рахунками позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. Згідно з паспортом споживчого кредиту (інформація, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит), який власноручно підписала позивач та з яким погодилась, плата за обслуговування кредитної заборгованості встановлена у розмірі 2,10 % від початкової суми кредиту, яку позивач згідно з пунктом 2.1. кредитного договору щомісячно повинна сплачувати включно до 19 дня/числа кожного місяця згідно графіку щомісячних платежів. Позивач під час укладення договору ознайомлювалася з його текстом та змістом в цілому, у тому числі з графіком щомісячних платежів за кредитними договором, паспортом споживчого кредиту, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила та з ними погодилась, про що свідчать її підписи. Згідно з Законом України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року № 1734-VІІІ банкам надано право отримувати комісію за обслуговування кредитної заборгованості. Отже, чинним законодавством України відповідачу надано право отримувати плату за обслуговування кредиту, оскільки таке прямо передбачено Законом України «Про споживче кредитування», а тому немає підстав для визнання Кредитного договору в цій частині недійсним; згідно паспорту споживчого кредиту (інформація, яка надається до укладення договору про споживчий кредит) від 19 червня 2018 року, який власноручно підписала позивач, остання письмово підтвердила, що отримала та ознайомилась з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, що надані, виходячи із обраних позивачем умов кредитування. Підтвердила отримання всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до потреб позивача та фінансової ситуації, зокрема шляхом роз`яснення наведеної інформації, в тому числі суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для позивача, в тому числі, в разі не виконання зобов`язань за кредитним договором. Позивача зокрема повідомлено про: суму кредиту, що становить 51 568 грн; строк кредитування 36 місяців; процентну ставку, відсотків річних - 15 %; тип процентної ставки - змінювана; порядок зміни змінюваної процентної ставки; плата за обслуговування кредитної заборгованості - 2,10 %, щомісячно від початкової суми кредиту; загальні витрати за кредитом - 60 808 грн; орієнтовна загальна вартість кредиту 103 603,02 грн; реальна річна процентна ставка - 97,89466859 %; щодо права на дострокове повернення кредиту та права на відмову від кредиту протягом 14 календарних днів від дня його укладення. Графік щомісячних платежів, наведений у додатку до паспорта споживчого кредиту, відображає всі щомісячні платежі з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Крім того, у кредитному договорі дублюється та міститься вся інформація як про суму кредиту (пункт 1.1.), так і про процентну ставку за користування кредитом, що становить 15 % річних (пункт 1.3.), плата за обслуговування кредиту, що відображена у графіку платежів (6.1.); порядок повернення заборгованості та порядок розрахунків (розділ 2 договору), про реальну річну процентну ставку в розмірі 97,89466859 % та про загальну вартість кредиту - 103 603,02 грн (пункт 5.7). Графік щомісячних платежів за кредитним договором наведений у пункті 6.1. кредитного договору, відображає всі щомісячні платежі, з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Згідно з пунктом 5.1 кредитного договору позивач заявляла та гарантувала, що відповідач перед укладенням кредитного договору повідомив їй у повному обсязі інформацію, передбачену законодавством України, зазначена інформація їй відома та зрозуміла, ознайомилась з тарифами банку і згодна з ними; належний їй примірник оригіналу даного договору вручено відповідачем при підписанні даного договору; умови даного договору вважає справедливими і такими, що відповідають його інтересам, а також надає свою згоду на збір, зберігання використання та поширення через бюро кредитних історій, інформацію про нього, а також третім особам, у випадку невиконання позивачем взятих на себе зобов`язань. Позивач під час укладення договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила, зміст договору жодним чином не порушує її законних прав та інтересів, а тому не існує жодних підстав для задоволення позову; відповідно до статті 15 Закону України «Про споживче кредитування» позивач мала право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Вказане право позивача на відмову від договору також дублюється у пункті 3.2.3. кредитного договору. Проте позивач не відмовлялася від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликала, не зверталася до відповідача за додатковим роз`ясненням положень договору ні до, ні під час, ні після його укладення, тобто не скористалася цим своїм правом. Тому твердження позивача про те, що відповідач перед укладенням договору не повідомив позивача в письмовій або усній формі щодо наявних форм кредитування, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, в тому числі, про строк дії договору, тип процентної ставки, порядок дострокового повернення та ввів в оману позивача, не відповідає дійсності; позивач посилається на те, що нею 29 березня 2019 року здійснено запит до ПАТ «Ідея банк» щодо надання інформації, яка підтверджує відкриття рахунку № НОМЕР_1 та документів на підтвердження зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн на зазначений рахунок. На вказане посилання позивачем до позовної заяви не додано вказаний запит, а тому вказана обставина не знайшла свого підтвердження при розгляді справи; меморіальним ордером № 3369095 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 кредитні кошти в розмірі 42 795,02 грн. Меморіальними ордерами № 3369090 та № 3369091 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок страховика ПАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна страхування життя» страховий платіж в розмірі 8 772,98 грн як оплату за договором добровільного страхування життя № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року, чим фактично виконав свої зобов`язання із видачі кредиту у повному обсязі; сторонами узгоджено предмет договору: грошові кошти на поточні потреби (пункт 1.1), сума кредиту - 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (пункт 1.1); строк повернення - 36 місяців (пункт 1.2); проценти за користування кредитом в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту, що відноситься типу процентної ставки: змінювана (пункт 1.3). Оспорюваний договір вчинений у письмовій формі. Даний договір був підписаний позивачем, жодних зауважень позивач не висловила, що свідчить про її згоду з умовами договору. Таким чином, сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, тобто кредитний договір є укладеним. Позивачем не доведено підстав для визнання недійсним кредитного договору від 19 червня 2018 року, оскільки кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач під час укладення договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, які були підписані позивачем. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (4) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 4. У січні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. 4.1. Касаційна скарга мотивована тим, що законодавство, що регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України «Про споживче кредитування». До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України «Про споживче кредитування» судова практика змінилась. Тому суди першої та апеляційної інстанції приймають різні рішення у справах, що регулюють одні й ті самі правовідносини у споживчого кредитування. Підтвердженням цього є рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанції у справах № 583/3343/19, № 700/185/19, № 355/355/19 та інших. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору. Споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. 4.2. Зі змісту кредитного договору, укладеного між сторонами, неможливо визначити та встановити, за які саме послуги надані банком, встановлено комісію, тобто, відповідно до умов пункту 1.4 банк надає інформацію по рахунках позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим Договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунках позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника»; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. Позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Проте не встановлена конкретна ціна кожної послуги. Відповідно до графіка щомісячних платежів, зазначена сукупна вартість комісії з розрахунком на кожен місяць. Тобто банк встановив плату за надання інформації, яка згідно Закону надається безоплатно. 4.3. Апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та зробив передчасний висновок про законність встановлення відповідачем в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитної заборгованості. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 Верховний Суд визнав незаконним встановлення комісії за обслуговування кредиту в договорі ПАТ «Ідея банк». 4.4. У березні 2021 року ОСОБА_1 надала письмові пояснення, в яких зазначає про долучення доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу. Вказує, що та обставина, що особа, яка надає правову допомогу не є адвокатом у справі, не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. Наразі відсутня правова позиція з приводу компенсації витрат на юридичну допомогу не адвокату у малозначній справі. (5) Позиція банку 5. У березні 2021 року банк надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, судові витрати покласти на позивача. У відзиві зазначає, що позичальник має можливість отримати безоплатну інформацію щодо свого кредиту лише 1 раз на місяць і за умови звернення до банку з такою вимогою. І тільки в цьому разі банк зобов`язаний надати безоплатну інформацію. Такий обов`язок банку закріплений і в умовах кредитного договору в підпункті 3.2.4 пункту 3.2.розділу 3. Послуги, вказані в пункті 1.4 кредитного договору мають іншу правову природу і надання послуг банку згідно цього договору мають на меті надання інформації без звернення позивача до банку 1 раз в місяць, тобто ця послуга надається платно, і позивач підписанням кредитного договору погодився додатково її оплачувати. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 судами не було досліджено той факт, чи зверталися позивачі в банк з заявами про надання інформації, чи подавались ці заяви 1 раз в місяць, чи задовольняв банк ці заяви чи відмовляв у задоволенні посилаючись на умови викладені в кредитних договорах. 5.1. При укладенні 13 вересня 2018 року кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, процентну ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, строки повернення коштів, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Так, підписавши договір, позивач засвідчила, що вона погодилася з його умовами. Крім того, позичальник в подальшому виконувала умови кредитного договору та сплачувала відповідні кошти. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6. Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. 7. Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 8. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року зазначену справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 9. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справуна розгляд Великої Палати Верховного Суду посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 10. Ухвалу мотивувала тим, що законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України «Про споживче кредитування». До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України «Про споживче кредитування» судова практика змінилась. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору. Потенційно справи про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування» (стягнення заборгованості за такими договорами) можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому. Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справи судами першої та апеляційної інстанції. Колегія суддів Другої судової палати зазначила, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування» (стягнення заборгованості за такими договорами), що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення: (а) чи можливе встановлення комісії згідно Закону України «Про споживче кредитування»; (б) чи має кваліфікуватися умова договору, що передбачає комісію, як дійсна/нікчемна/оспорювана. 11. Ухвала колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року містить посилання на три судові справи з аналогічними до спірних правовідносинами: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20). 12. Наведені справи об`єднує висновок про те, що Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту, проте оспорюваними пунктами кредитного договору позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». 13. Проте у справах № 583/3343/19 та № 361/392/20 Верховний Суд дійшов висновку про визнання недійсною умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту на підставі положень частин першої-п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а у справі № 194/1387/19 Верховний Суд зробив висновок про нікчемність такої умови кредитного договору згідно частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Фактичні обставини справи, встановлені судами 14. 19 червня 2018 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 про надання коштів в сумі 51568,00 грн на поточні потреби на строк 36 місяців зі сплатою 15,00 % річних за користування кредитом. 15. Згідно пункту 1.1. кредитного договору відповідач надає позивачу кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 51 568, 00 грн, включаючи витрати на страховий платіж, а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору. 16. Пунктом 1.6. кредитного договору передбачено, що позичальник надає свою згоду на укладення за рахунок позивача як страхувальника та застрахованої особи договору добровільного страхування життя. 17. Згідно меморіального ордеру № 3369095 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 кредитні кошти в розмірі 42 795,02 грн, а згідно меморіальних ордерів № 3369090 та № 3369091 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок страховика ПАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна страхування життя» страховий платіж в розмірі 8772,98 грн як оплату за договором добровільного страхування життя № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року. 18. Відповідно до пункту 3.2.4. кредитного договору № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 19. Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. 20. У Додатку до Паспорту споживчого кредиту визначено, що плата за обслуговування кредитної заборгованості становить 2,10 %. Конкретний розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923 грн 49 коп., останній - 118 грн 61 коп. Мотивувальна частина 18. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 19. За змістом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 20. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 21. На підставі статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 22. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 23. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). 24. Пунктом 2 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 25. Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 26. Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства. 27. Поняття зобов`язання належить до фундаментальних понять доктрини цивтьного права. Розумне тлумачення законодавства можливе лише з врахуванням правової природи зобов`язання. 28. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 29. Таким чином, за змістом загальних норм права об`єктом зобов`язання не можуть бути дії, які одна із сторінвчиняє на власну користь. 30. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 31. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. 32. Відповідно до пункту 3.2.4. кредитного договору № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 33. Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. 34. Розмір цієї плати визначений у пункті 6 кредитного договору, яким передбачено графік платежів за кредитом. 35. Щодо наслідків укладення договору споживчого кредиту, який передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту 31.1. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 31.2. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 31.3. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 31.4. Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. 31.5. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 31.6. У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України роз`яснив порядок набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній». 31.7. Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення. 31.8. Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). 31.9. Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. 31.10. Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. 31.11. Згідно із частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. 31.12. Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. 31.13. Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, завтерджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). 31.14. 10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». 31.15. Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування». 31.16. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. 31.17. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо. 31.18. Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту. 31.19. На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит(далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». 31.20. Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, -щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. 31.21. Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит). 31.22. Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту. 31.23. Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлювлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості. 31.24. Додатком 2 до протоколу Комітету з управління активами, пасивами і тарифами ПАТ «Ідея Банк» № 119.2 від 02 жовтня 2017 року (діяв на момент укладення оспорюваного договору) затверджено тарифи банку, у тому числі щодо послуг з кредитування. Тарифи передбачають такі послуги за обслуговування кредитної заборгованості: обслуговування кредитної лінії (визначення вартості послуги обумовлено умовами договору), видача довідок про кредитну заборгованість (50 грн), надання довідки про рух по рахунку (виписка по одному рахунку) (50 грн), надання довідки про рух по всіх рахунках кредитної угоди (історія договору) (75 грн), детальна розшифровка заборгованості за кредитом (150 грн), зміна дати щомісячного чергового платежу (100 грн), надання нового графіку щомісячних платежів за зверненням позичальника (100 грн), видача завірених печаткою банку копій кредитних договорів та додатків на них (за кожну), які зберігаються в архіві (50 грн), надання термінової послуги (200 грн). 31.25. У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержания процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів. 31.26. Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації. 31.27. Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит. 31.28. Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. 31.29. З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». 31.30. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20), на яку посилається заявник на підтвердження наявності підстав касаційного оскарження судових рішень у справі. 31.31. Проте у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19), на яку також посилається заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд встановив, що оспорюваними пунктами кредитного договору позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». За наслідками касаційного перегляду справи Верховний Суд положення частини другої пункту 1.10, а також пункту 6 кредитного договору від 21 листопада 2018 року, щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості визнав недійсними відповідно до положень частин першої-п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». 31.32. У постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) підставою визнання недійсними пунктів кредитного договору від 16 липня 2018 року щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості вказано частини першу-п`яту статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». 31.33. Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) й постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20), та зазначає, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». 31.34. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 73). 32. Щодо дійсності умови кредитного договору про плату за надання інформації про кредит у спірних правовідносинах 32.1. Щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно, має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності на момент виникнення спірних правовідносин та в цій частині відміняє дію попереднього нормативно-правового акта, тобто застосуванню підлягає Закон України «Про споживче кредитування». 32.2. Пунктом 1.4 кредитного договору ОСОБА_1 встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем. 32.3. Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923 грн 49 коп., останній - 118 грн 61 коп. 32.4. Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов`язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено. 32.5. При цьому одночасно пунктом 3.2.4. кредитного договору визначено, що позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 32.6. Зміст пункту 3.2.4. кредитного договору контекстуально дублює положення пункту 1.4 кредитного договору в розрізі послуг щодо надання інформації за кредитом (розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості, тощо), але в пункті 3.2.4. кредитного договору безоплатно, а в пункті 1.4 кредитного договору - з оплатою наданих послуг. 32.7. Фактично на вимогу споживача не частіше одного разу на місяць послуги з надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо, мають оплатний характер, що суперечить як змісту пункту 3.2.4. кредитного договору, так і вимогам частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». 32.8. Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк», щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними. 33. Щодо способу захисту порушеного права 33.1. ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055, укладений між нею та ПАТ «Ідея Банк». 33.2. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так i від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)). 33.3. Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71-73 постанови від10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс19) дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разівизнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зантересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальжй частині судового рішення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 33.4. У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий cnociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заітересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового ршення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 33.5. Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обгрунтовуючи своївимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового ріщення в якості обгрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. 33.6. Велика Палата Верховного Суду знов наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідностізвернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Taxi висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункт 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу. 33.7. Таким чином позовні вимоги про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору не підлягають задоволенню саме у зв`язку із обранням неналежного способу захисту порушеного права. 33.8. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 33.9. Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій в цій частині встановлені повно, проте судами неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів Великої Палати дійшла висновку про те, що оскаржені судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору. 34. Щодо застосування наслідків недійсності правочину 34.1. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 34.2. За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. 34.3. З огляду на встановлені у справі обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо нікчемності пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину зобов`язати ПАТ «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору, що забезпечує захист інтересу позивача у правовій визначеності. 34.4. ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення у справі повністю, проте не наводить у касаційній скарзі доводів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині відсутності підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому, тому в цій частині судові рішення залишаються без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (1) Щодо суті касаційної скарги 35. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 36. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 37. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 38. Оскільки в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно, проте неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів Великої Палати дійшла висновку про те, що оскаржені судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору. 39. В частині вирішення позовних вимог про застосування передбачених статтею 216 ЦК України правових наслідків недійсності положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про зобов`язання ПАТ «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору. 40. В іншій частині рішення судів залишаються без змін на підставі статті 410 ЦПК України. (2) Щодо судових витрат 41. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПКУкраїни). 42. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 43. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України). 44. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. 45. Фактично за наслідками касаційного розгляду справи позовні вимоги задоволені (констатовано нікчемність окремих пунктів кредитного договору та проведено реституцію), а тому незалежно від форми їх заявлення питання щодо розподілу судових витрат вирішується відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України. 46. Оскільки позивача звільнено від сплати судових витрат й вона не оплачувала судовим збором позовну заяву, апеляційну та касаційну скаргу, в цій частині судові витрати на відповідача не покладаються. 47. У додаткових поясненнях до касаційної скарги ОСОБА_1 компенсувати понесені витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн. Вказує, що та обставина, що особа, яка надає правову допомогу, не є адвокатом у справі, не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. 48. На підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу надано: копію договору про надання юридичних послуг № 12/01/12 від 12 січня 2021 року; копію акта приймання-передачі надання послуг № 1 від 12 січня 2021 року; копію прибуткового касового ордеру № 43 від 12 березня 2021 року; копію диплому ФОП ОСОБА_2 , який надавав правову допомогу. 49. Відповідач у заяві про відмову у задоволенні вимог про компенсацію витрат на правничу допомогу зазначає, що ФОП ОСОБА_2 не є адвокатом, тому його послуги не належать до професійної правничої допомоги. 50. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 51. Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. 52. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. 53. Сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 тачастини третьої статті 141 цього Кодексу, а також їх документального обґрунтування (частина п`ята статті 135 ЦПК України). 54. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. 55. Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. 56. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. 57. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 58. Відповідно до пункту 5 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 59. Предметом касаційного оскарження є судові рішення, ухвалені у справі про визнання недійсним кредитного договору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів». Справа № 496/3134/19 не є справою з ціною позову, що перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тобто справа № 496/3134/19 є малозначною у силу вимог закону. 60. Відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу. 61. Отже, у малознічній справі здійснювати представництво особи в суді може особа, яка не є адвокатом. 62. Проте поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб`єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019). 63. Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані у порядку частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 тачастини третьої статті 141 ЦПК України. 64. Підстави стягнення витрат на правову допомогу ОСОБА_1 обгрунтовує посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року у справі № 161/11180/13-ц (провадження № 61-13978сво18), в якій викладено висновки про те, що не є підставою для відмови у стягненні витрат на правову допомогу відсутність ухвали суди про допуск особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, у відповідності до частини другої статті 56 ЦПК України 2004 року. Відмова у стягненні витрат, понесених стороною на правову допомогу, з посиланням на те, що судом не постановлено ухвалу про залучення особи, яка надає правову допомогу, до участі у справі, безпідставні, оскільки визначена статтею 56 ЦПК 2004 року особа має інші процесуальні повноваження, ніж та, яка зазначена в статтях 38, 40, 44, ЦПК України 2004 року, і вона відноситься до інших учасників цивільного процесу, а не до осіб, які беруть участь у справі. Крім того, непостановлення судом такої ухвали не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. 65. Проте у вказаній справі оспорювані процесуальні дії вчинялися за дії ЦПК України 2004 року, правову допомогу надавав адвокат, а спірне питання стосувалося залучення його до участі у справі як особи, що надає правову допомогу, що необхідно для відшкодування витрат на правову допомогу. 66. Натомість у цій справі процесуальні дії вчинено за дії ЦПК України у редакції від 15 грудня 2017 року, юридичну консуальтацію позивачу надавав ФОП ОСОБА_2 , який не є адвокатом. 67. Тобто, у наведених справах відмінні підстави відшкодування витрат на правову допомогу, тому постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року у справі № 161/11180/13-ц (провадження № 61-13978сво18) не може бути застосована у цій справі. 68. З урахуванням викладеного, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 компенсувати витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн необхідно відмовити. 69. Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень в цій частині в редакції цієї постанови. 3. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про застосування передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України правових наслідків недійсності положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. 4. Зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору. 5. В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. 6. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 компенсувати витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. П. Штелик Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 105423479
  3. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 травня 2022 року м. Київ Справа № 761/28949/17 Провадження № 14-148цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 рокуу складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В. та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду зпозовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення коштів. Позов мотивований тим, що 22 травня 2015 року мiж ним і Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») укладено договір вкладу № 980-020-000084778 з виплатою процентів кожні 14 днів «Супердохідний тиждень +» на суму 200 001 грн строком на 182 дні до 20 листопада 2015 року. Зі спливом строку договору 20 листопада 2015 року вклад автоматично пролонгований відповідно до підпункту 12 пункту 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року. Після закінчення цього строку банк не повернув вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 . 23 травня 2016 року за заявою вкладника всю суму вкладу з нарахованими відсотками перераховано на інший поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 . У той же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн перераховано через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_3 . У результаті цих операцій станом на кінець операційного дня 23 травня 2016 року на поточному рахунку № НОМЕР_2 залишок коштів становив 180 000 грн, а на поточному рахунку № НОМЕР_3 - 20 066,99 грн. 23 травня 2016 року о 18 год 07 хв Правління Національного банку України (далі - НБУ) прийняло постанову від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних». На підставі рішення НБУ від 12 липня 2016 року № 124-рш, рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський», а з 15 липня 2016 року Фонд розпочав виплати відшкодування всім вкладникам ПАТ «Банк Михайлівський». Позивач неодноразово звертався до банку-агента щодо отримання передбаченого законом гарантованого відшкодування за вкладом, проте банк-агент протягом червня - серпня 2016 року відмовляв у виплаті відшкодування з мотивів відсутності відомостей про заявника в базі даних ПАТ «Банк Михайлівський» та Фонду. 12 серпня 2016 року позивач отримав лист Фонду від 09 серпня 2016 року про відмову у виплаті коштів. 01 вересня 2016 року він отримав лист ПАТ «Банк Михайлівський» від 26 серпня 2016 року № 3Г2/880 з повідомленням, що виплати коштів з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , на яких обліковуються кошти в розмірі понад 200 000 грн, тимчасово обмежені з метою перевірки правочинів, вчинених банком протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації. 05 вересня 2016 року позивач повторно звернувся до Фонду зі скаргою, а 14 вересня 2016 року - з претензійною заявою, у якій просив невідкладно виплатити належні йому кошти з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 у ПАТ «Банк Михайлівський» у межах гарантованої законом суми 200 000 грн. 14 вересня 2016 року позивач отримав через банк-агент - Публічне акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») кошти в розмірі 180 000 грн. Одночасно ці кошти були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк». Отже, 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати відшкодування коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 . 07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн, що обліковувалися на рахунку позивача в ПАТ «Банк Михайлівський» № НОМЕР_3 , через ПАТ «Альфа-банк» з одночасним зарахуванням на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк». Позивач вказав, що відповідачем порушено його право на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат вкладів з поточних рахунків у ПАТ «Банк Михайлівський», чим завдано майнову та моральну шкоду. На підставі Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), статей 22, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) позивач просив стягнути з відповідача: три проценти річних та інфляційну складову в загальному розмірі 2 432,55 грн; 6 510,68 грн на відшкодування упущеної вигоди; 548 400 грн пені за прострочення зобов`язання; 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 05 липня 2018 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов задоволено частково. Стягнуто з Фонду на користь ОСОБА_1 три проценти річних з урахуванням інфляції в розмірі 2 432,55 грн, пеню за прострочення зобов`язання в сумі 100 000 грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з Фонду в дохід держави 1 024,32 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що несвоєчасна виплата відповідачем позивачу гарантованого відшкодування в розмірі 200 000 грн свідчить про прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на це суд першої інстанції зробив висновок про обґрунтованість позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційної складової боргу на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Задовольнивши частково позов у частині стягнення пені в розмірі 100 000 грн, суд першої інстанції керувався пунктом 7 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з яким надання гарантій є фінансової послугою, тому відповідно до Закону № 1023-ХІІ прострочення Фондом виконання послуги з фінансового гарантування вкладів є підставою для стягнення з боржника на користь кредитора пені за прострочення виконання грошового зобов`язання, розмір якої суд зменшив згідно зі статтею 3 та частиною третьою статті 551 ЦК України. У відшкодуванні моральної шкоди суд першої інстанції відмовив через недоведеність позову в цій частині. 24 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, інфляційної складової та пені за прострочення зобов`язання скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин частину другу статті 625 ЦК України та частину п`яту статті 10 Закону № 1023-ХІІ, оскільки між сторонами відсутні договірні відносини, тому апеляційний суд не вбачав підстав для задоволення позову в частині стягнення з Фонду на користь ОСОБА_1 упущеної вигоди. Законом № 4452-VI не передбачено відшкодування моральної шкоди вкладнику за рахунок коштів Фонду. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині позову про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання з Фонду, закрити провадження у справі в цій частині; для вирішення питання предметної і суб`єктної юрисдикції позову в іншій частині просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року в частині відмовлених позовних вимог і постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права. Як на підставу відмови в позові суд апеляційної інстанції вказав на відсутність між сторонами договірних та деліктних правовідносин. Недоговірне неделіктне зобов`язання між позивачем та відповідачем щодо виплати гарантованого законом відшкодування виникло безпосередньо з акта цивільного законодавства - Закону № 4452-VI. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Суди не врахували, що позов ґрунтується на нормах ЦК України та Закону № 4452-VI, які не суперечать одна одній та у своєму поєднанні відповідають правовим актам вищої юридичної сили - Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, практиці Європейського суду з прав людини. Нарахування на суму боргу інфляційних втрат та трьох процентів річних, що передбачено частиною другою статті 625 ЦК України, входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, що полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Грошовим зобов`язанням необхідно вважати будь-яке зобов`язання, яке зводиться до сплати грошей, незалежно від правових підстав його виникнення. Оскільки інший спосіб компенсації інфляційних втрат та відповідальності за прострочення гарантійного зобов`язання в Законі № 4452-VI не передбачений, застосуванню підлягають норми статті 625 ЦК України. Крім того, згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій, пов`язаних з виплатою відшкодування за вкладами, а відтак підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Поза увагою судів залишився той факт, що у спірних правовідносинах Фонд виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як гарант фінансових зобов`язань неплатоспроможних банків перед вкладниками в межах та порядку, встановлених відповідним законодавством. Правові підстави виникнення гарантійних правовідносин (договір або закон) не змінюють правового змісту цих правовідносин як споживчих. Оскільки публічні договори банку з фізичними особами містять положення про гарантійні зобов`язання Фонду щодо виплати відшкодування вкладів, Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками (споживачам фінансових послуг) за цими договорами. Порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку є порушенням прав споживача в розумінні законодавства про захист прав споживачів. Внаслідок неповного дослідження доказів та неповного встановлення обставин справи суди дійшли помилкового висновку про недоведеність позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача упущеної вигоди та відшкодування позивачу моральної шкоди. Оскільки відповідач відмовив позивачу у своєчасній виплаті коштів відшкодування після того, як розпочав виплату відшкодування іншим вкладникам банку, такими неправомірними діями він дискримінував позивача як вкладника та завдав йому моральної шкоди. Відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, встановлено статтею 15 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Також відшкодування моральної шкоди в результаті порушення прав споживача фінансових послуг передбачено статтями 4, 22 Закону № 1023-ХІІ. Вважав, що, встановивши обставини порушення відповідачем прав позивача, однак ухваливши у справі рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції фактично самоусунувся від виконання завдань цивільного судочинства та від захисту порушених прав. Також вказав, що апеляційну скаргу від імені Фонду подано неповноважною особою, на що позивач звертав увагу суду та звертався з клопотанням про закриття апеляційного провадження з тих підстав, що представник відповідача не здійснює адвокатську діяльність і договір про надання правової допомоги між ним та відповідачем не укладався. Однак суд апеляційної інстанції, порушуючи норми процесуального законодавства, вказане клопотання не розглянув. Позиція інших учасників справи У червні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Фонду на касаційну скаргу, у якому відповідач просив залишити її без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року без змін, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції 27 травня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. 29 квітня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду. 21 липня 2021 року колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Колегія суддів керувалася такими міркуваннями. Предметом спору є стягнення з відповідача трьох процентів річних та інфляційної складової в загальному розмірі 2 432,55 грн; упущеної вигоди - 6 510,68 грн; пені за прострочення виконання зобов`язання - 548 400 грн; відшкодування моральної шкоди - 10 000 грн. Як на підставу позову позивач посилався на те, що 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав зобов`язання з виплати позивачу коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 , а 07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн за рахунком № НОМЕР_3 . Указував, що відповідач порушив його право на своєчасне і належне отримання гарантованих законом виплат, вкладів з поточних рахунків у ПАТ «Банк Михайлівський», правовими підставами позову позивач зазначив норми Закону № 4452-VI, статті 22, 625 ЦК України, Закону № 1023-ХІІ. Колегія суддів зазначила, що Фонд є учасником правовідносин, які виникають з договорів банківського вкладу. Зокрема, Фонд є гарантом виконання зобов`язань банку перед вкладниками за такими договорами. Фонд не є стороною цих договорів, проте є учасником споживчих правовідносин, підставою виникнення яких є такі договори. Відтак порушення прав позивача на своєчасне та в повному обсязі отримання гарантованого відшкодування за його вкладами в неплатоспроможному банку є порушенням прав споживача відповідно до законодавства про захист прав споживачів незалежно від того, який суб`єкт права порушив ці права (банк, Фонд чи уповноважена особа Фонду). Зазначені порушені права підлягають судовому захисту на підставі частини четвертої статті 42, статті 55 Конституції України як норм прямої дії, правових норм ЦК України, Закону № 4452-VI, Закону № 1023-ХІІ. Майнові вимоги позивача про стягнення передбачених статтею 625 ЦК Українитрьох процентів річних та інфляційних втрат, пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди за прострочення грошового зобов`язання з виплати гарантованого відшкодування за договором вкладу звернені позивачем до Фонду та стосуються правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою ОСОБА_1 відшкодування за вкладом. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що суди розглянули справу в порядку цивільного судочинства. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України); суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Колегія суддів послалася на постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, у яких зроблено правові висновки про те, що спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду в сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання Фонду стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою відшкодування за вкладами, та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, зробила висновок, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 викладено загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору в цілому. Зокрема, міститься висновок про те, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених цією нормою грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за якою слід розглядати основний спір. Також у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17 зроблено висновок про те, що вимоги про стягнення з Фонду інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних з виплатою вкладнику відшкодування за вкладами, тому підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. У справі, що розглядається, позовні вимоги про право фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду пов`язані з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, тому з урахуванням вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. У такому ж порядку підлягають вирішенню вимоги про сплату інфляційних втрат та трьох процентів річних, які є акцесорними (додатковими). Однак у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц підтримано висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-362цс16 та від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1881цс16, про поширення положень Закону № 1023-ХІІ на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов`язань за договором надання банківських послуг. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, спір про захист прав споживачів фінансових послуг підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На переконання колегії суддів, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, упущеної вигоди та відшкодування моральної шкоди мають фактичні підстави, тотожні з позовними вимогами щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційної складової боргу - несвоєчасної виплати Фондом гарантованої державою суми грошового відшкодування за рахунок коштів Фонду. З урахуванням правових висновків Великої Палати Верховної Суду щодо предметної юрисдикції про розгляд акцесорного спору за правилами юрисдикції розгляду основного спору, з огляду на позовні вимоги ОСОБА_1 , які стосуються і захисту прав споживача, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачала наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення правового висновку) Великої Палати Верховного Суду, сформульованого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, щодо застосування в подібних правовідносинах частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ,відповідно до якого вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену зазначеною нормою, а саме сплату пені в розмірі три проценти вартості послуги за кожний день прострочення. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вимоги про стягнення пені за прострочення зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІмають розглядатися за правилами визначення юрисдикції відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, тобто за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. Фактичні обставини справи, встановлені судами 22 травня 2015 року мiж ОСОБА_1 і ПАТ «Банк Михайлівський» укладено договір вкладу № 980-020-000084778 з виплатою процентів кожні 14 днів «Супердохідний тиждень +» на суму 200 001 грн строком на 182 дні до 20 листопада 2015 року. Зі спливом строку договору 20 листопада 2015 року вклад автоматично пролонгований відповідно до підпункту 12 пункту 2.1 договору на новий строк 182 дні до 20 травня 2016 року. Після закінчення цього строку банк не повернув вклад разом із залишком нарахованих за ним відсотків у розмірі 200 066,99 грн на поточний рахунок вкладника № НОМЕР_1 . 23 травня 2016 року за заявою вкладника всю суму вкладу з нарахованими відсотками перераховано на інший поточний рахунок вкладника № НОМЕР_2 . У той же день частину цих коштів у розмірі 20 066,99 грн перераховано через касу банку на інший поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_3 . У результаті цих операцій станом на кінець операційного дня 23 травня 2016 року на поточному рахунку № НОМЕР_2 залишок коштів становив 180 000 грн, а на поточному рахунку № НОМЕР_3 - 20 066,99 грн. 23 травня 2016 року о 18 год 07 хв Правління НБУ прийняло постанову від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних». На підставі рішення НБУ від 12 липня 2016 року № 124-рш, рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 липня 2016 року № 1213 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський», а з 15 липня 2016 року Фонд розпочав виплати відшкодування всім вкладникам ПАТ «Банк Михайлівський». Позивач неодноразово звертався до банку-агента щодо отримання передбаченого законом гарантованого відшкодування за вкладом, проте банк-агент протягом червня - серпня 2016 року відмовляв у виплаті відшкодування з мотивів відсутності відомостей про заявника в базі даних ПАТ «Банк Михайлівський» та Фонду. 12 серпня 2016 року позивач отримав лист Фонду від 09 серпня 2016 року про відмову у виплаті коштів. 01 вересня 2016 року він отримав лист ПАТ «Банк Михайлівський» від 26 серпня 2016 року № 3Г2/880 з повідомленням, що виплати коштів з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , на яких обліковуються кошти в розмірі понад 200 000 грн, тимчасово обмежені з метою перевірки правочинів, вчинених банком протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації. 05 вересня 2016 року позивач повторно звернувся до Фонду зі скаргою, а 14 вересня 2016 року - з претензійною заявою, у якій просив невідкладно виплатити належні йому кошти з поточних рахунків № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 у ПАТ «Банк Михайлівський» у межах гарантованої законом суми 200 000 грн. 14 вересня 2016 року позивач отримав через банк-агент - ПАТ «Альфа-банк» кошти в розмірі 180 000 грн. Одночасно ці кошти були зараховані на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк». Отже, 14 вересня 2016 року Фонд частково та зі значним простроченням виконав своє зобов`язання перед позивачем з виплати відшкодування коштів у розмірі 180 000 грн за рахунком № НОМЕР_2 . 07 листопада 2016 року він отримав залишок коштів у розмірі 20 000 грн, що обліковувалися на рахунку позивача в ПАТ «Банк Михайлівський» № НОМЕР_3 , через ПАТ «Альфа-банк» з одночасним зарахуванням на його вкладний ощадний рахунок № НОМЕР_4 у ПАТ «Альфа-банк». Позиція Великої Палати Верховного Суду У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 4, 19 ЦПК України). Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивач вказує на несвоєчасну виплату йому Фондом коштів за договором строкового банківського вкладу (депозиту). У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, банком та Фондом і визначення яких залежить від з`ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), від 05 травня 2020 року № 761/218908/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20). Статтею 5 КАС України установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку з наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. За змістом пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Частиною першою статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом № 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III), Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону № 4452-VI). У статті 27 Закону № 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України». Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду. Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду в сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду напрацювала усталену практику, зокрема в постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), від 25 березня 2020 року у справі №761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17 (провадження № 14-571цс16), від 27 лютого 2019 року у справі № 814/4104/15 (провадження № 11-846апп18), від 19 лютого 2020 року у справі № 234/11395/14-ц (провадження № 14-349цс19) та багатьох інших. Як уже зазначалося, Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VI вирішує виключно Фонд. Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала питання предметної юрисдикції у подібних справах (постанови від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справах № 761/7978/15-ц, № 805/2090/17-а, № 820/3664/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 815/2229/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17 та інші). У вказаних судових рішеннях Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, зокрема і відносини щодо формування переліку осіб, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника. Тому спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами. Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства не вбачається. Позивач просив стягнути з Фонду в межах установленого законом граничного розміру відшкодування кошти за вкладом, що включають: невиплачені кошти за відповідним вкладом станом на день витребування цього вкладу, а також суми, передбачені статтею 625 ЦК України, за цей же період, тому спірні правовідносини між Фондом і вкладником мають управлінський характер. Щодо юрисдикції про нарахування інфляційних втрат, встановлених статтею 625 ЦК України За змістом частини третьої статті 11 та частини першої статті 13 ЦК України випливає, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Законодавець у частині першій статті 509 ЦК України визначив зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати в боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо. Частиною другою статті 4 ЦК України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентіврічних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплатує додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Відтак ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року по справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) та в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 761/29213/18 (провадження № 14-541цс19), а також у постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, на яку посилається Касаційний цивільний суд, оскільки при розгляді адміністративних справ субсидіарно можливо застосовувати і норми ЦК України та, приймаючи до уваги висновок про акцесорні вимоги, зазначені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Щодо юрисдикції спору за вимогою про стягнення з Фонду відшкодування упущеної вигоди, визначеної статтею 22 ЦК України, та моральної шкоди Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Тобто відшкодування упущеної вигоди - це захід цивільно-правової відповідальності, що застосовується з метою захисту порушених прав і полягає у відшкодуванні боржником вартості майнових вигод, які кредитор міг би отримати, якби його суб`єктивне право не було б порушено. Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 623 ЦК України, відповідно до якої боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. З аналізу вказаних норм цивільного права вбачається, що для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідна сукупність таких підстав: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Ці підстави уможливлюють висновок про те, що стягнення упущеної вигоди є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення. Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. При розгляді справи суд з`ясовує: наявність самої моральної шкоди та її вплив на життя позивача; факт вчинення протиправних дій відповідачем та його вину; зв`язок між дією (бездіяльністю) відповідача та моральною шкодою, яку поніс позивач; обґрунтованість суми компенсації моральної шкоди. Тобто і відшкодування упущеної вигоди, і відшкодування моральної шкоди передбачають необхідність встановлення певних обставин, а саме протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди та зв`язок цих протиправних дій чи бездіяльності заподіювача шкоди із самою шкодою, майновою чи моральною. Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Разом із цим за правилами частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Аналіз положень частини п`ятої статті 21 КАС України та частини першої статті 19 КАС України у їх поєднані дозволяє виснувати, що юрисдикція спору про стягнення моральної шкоди із суб`єкта владних повноважень визначається як за правовою природою правовідносин, зокрема публічно-правових, так і у зв`язку з тим, чи пред`явлено позов про стягнення моральної шкоди в одному проваджені з вимогою про вирішення публічно-правового спору. У випадку пред`явлення позову про відшкодування шкоди, у тому числі моральної, в іншому судовому проваджені такий спір підлягає розгляду за правилами цивільної або господарської юрисдикції, за виключенням випадку, якщо можливість об`єднання спорів в одне провадження в адміністративній юрисдикції не втрачена. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20). У справі, що розглядається, позовні вимоги пов`язані з необхідністю визначення, чи є бездіяльність Фонду з виплати гарантованого відшкодування відповідно до статей 26, 27 Закону № 4452-VI неправомірною, що має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. Оскільки вимоги про стягнення відповідно до частини другої статті 625 та статті 22 ЦК України відшкодування майнової та моральної шкоди пов`язані з необхідністю дослідження бездіяльності Фонду, то і мають розглядатися в межах одного провадження за правилами адміністративного судочинства. Щодо застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ Правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, Законом України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), законами № 2121-ІІІ та № 1023-XII. Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Згідно з підпунктом 7.1.2 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів. У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. У частині третій статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать: залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу). Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1). Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін. За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється. Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом, а також перерахування коштів з одного вкладного рахунку на інші вкладні рахунки та на карткові рахунки є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача. У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Тобто пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання за фінансовою послугою на користь споживача. І вказані висновки відповідають обставинам справи № 761/26293/16-ц, у якій спір виник між банком та фізичною особою - споживачем фінансових послуг. У справі, що перебуває на розгляді Великої Палати Верховного Суду, спір виник між Фондом та вкладником з приводу виплати гарантованого відшкодування вкладнику неплатоспроможного банку за відсутності договірних правовідносин між Фондом та вкладником неплатоспроможного банку, оскільки в таких правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої виплати. Тобто на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Оскільки фактичні обставини у справах № 761/26293/16-ц та № 761/28949/17 не є подібними, підстав для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 20 березня 2019 року, не вбачається. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині (пункти 3 та 5 частини першої статті 409 ЦПК України). Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у статтях 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вбачає наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі. У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України позивачеві роз`яснюється його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасувати. Провадження у справі № 761/28949/17 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, стягнення трьох процентів річних, інфляційних витрат, упущеної вигоди, пені та моральної шкоди - закрити. Роз`яснити позивачу, що в разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за його заявою вправі постановити в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач І. В. Желєзний В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728587
  4. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2022 року м. Київ Справа № 755/12623/19 Провадження № 14-47цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. та касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та 11 грудня 2017 року була звільнена з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 17 липня 2019 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18 визнано незаконним і скасовано наказ № 3967-к від 11 грудня 2017 року про звільнення та поновлено її на роботі. Під час розгляду справи про поновлення на роботі вона подала заяву про збільшення позовних вимог, а саме просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, проте суд відмовив у прийнятті заяви у зв`язку із пропуском процесуального строку на її подання. Вважала, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення. Вказувала на те, що відповідач порушив строки виплати заробітної плати при звільненні 11 грудня 2017 року, оскільки повний розрахунок був здійснений лише 19 березня 2018 року, тому з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 403 000 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 09 липня 2020 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вказав, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, тому на вказану вимогу поширюється тримісячний строк звернення до суду, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, який позивачка пропустила та не заявляла клопотання про його поновлення. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з підстав, визначених статтею 117 КЗпП України, вказав, що при звільненні ОСОБА_1 роботодавець здійснив повний розрахунок нарахованих на час звільнення грошових коштів за виключенням премії за результати роботи у 2017 році, яка була нарахована відповідно до наказу НБУ від 15 березня 2018 року № 1091-к та виплачена 19 березня 2018 року. При цьому суд взяв до уваги правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 25 листопада 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до НБУ у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 279 034,38 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачка лише 09 серпня 2019 року звернулась до суду з окремим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ураховуючи періодичність платежів, які нараховуються судом за кожен окремий день (робочий час), коли позивачка була позбавлена можливості виконувати роботу у зв`язку з неправомірним наказом відповідача, який у подальшому суд визнав незаконним, та тримісячний строк звернення, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що позивачка має право на отримання від відповідача 279 034,38 грн (без урахування обов`язкових податків та платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, тобто за три місяці, що передували зверненню до суду із цим позовом. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказавши, що такі виплати проводяться при правомірному припиненні трудового договору та непроведенні при цьому з працівником розрахунку у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Разом з тим підстави припинення трудового договору між позивачкою та відповідачем суд визнав незаконними та поновив ОСОБА_1 на роботі, тому вимоги позивачки про покладення на роботодавця відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України є безпідставними. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій і просила їх скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог як такі, що прийняті в цій частині з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. У грудні 2020 року НБУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 233 КЗпП України та не врахували, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є державною гарантією трудових прав працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, тобто виплатою, що не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про його стягнення, що узгоджується з висновками, викладеними в Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013. ОСОБА_1 вказувала, що роботодавець зобов`язаний здійснити всі належні працівникові виплати в день звільнення, однак її звільнили 11 грудня 2017 року, проте кінцевий розрахунок по заробітній платі було проведено лише 19 березня 2018 року, а тому з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 403 000 грн. Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18). Касаційна скарга НБУ мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 233 КЗпП України та не врахував, що позивачка звільнена з роботи 11 грудня 2017 року, а тому строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу сплив 11 березня 2018 року, у той час як із цим позовом ОСОБА_1 звернулась 06 серпня 2019 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду із вказаними позовними вимогами. Апеляційний суд, стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, не врахував висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), а також те, що наслідком пропуску строку звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є відмова в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Позиція інших учасників справи У лютому 2021 року НБУ подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просив залишити вказану скаргу без задоволення та задовольнити касаційну скаргу НБУ. Зазначав, що доводи позивачки є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції 11 січня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року. 29 січня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою НБУ на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року. 05 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду. 24 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду задоволено клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з посиланням на необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зроблено висновок, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. За змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР), тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Разом з тим Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) зробив висновок про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає всі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, що мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат. Тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від вказаного правового висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної судової практики щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які заявлені після ухвалення судового рішення про визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі. 08 квітня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга НБУ не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Суди попередніх інстанцій встановили, що 11 грудня 2017 року наказом в. о. Голови НБУ Смолія Я. В. № 3967-к директора Департаменту інспекційних перевірок банків ОСОБА_1 звільнено з роботи 11 грудня 2017 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України). Визначено здійснити ОСОБА_1 виплату компенсації за 29 календарних днів невикористаної щорічної відпустки: додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 4 календарні дні, додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня до 11 грудня 2017 року - 1 календарний день, щорічної основної відпустки за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 16 календарних днів, щорічної основної відпустки за робочий рік з 11 серпня до 11 грудня 2017 року - 8 календарних днів. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про скасування вказаного наказу про звільнення та поновлення на роботі. Вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні при цьому не заявляла. У січні 2019 року подала заяву про збільшення позовних вимог та просила вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні. 19 березня 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог залишено без розгляду з тих підстав, що позивачка пропустила строк на подання заяви про збільшення позовних вимог, а підстави для його поновлення відсутні. 17 липня 2019 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року, визнано незаконним та скасовано наказ НБУ від 11 грудня 2017 року № 3967-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків НБУ з 12 грудня 2017 року. 17 липня 2019 року наказом Голови НБУ № 2082-к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року зі збереженням встановлених умов оплати праці. При поновленні на роботі роботодавець не провів оплату праці позивачки за період вимушеного прогулу. У вказаній справі міститься дві позовні вимоги про: 1) стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України; 2) стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону № 108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону № 108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. У статті 12 Закону № 108/95-ВР закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону № 108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника. Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону № 108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону № 108/95-ВР. Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Щодо висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з огляду на пропуск тримісячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, та висновку суду апеляційної інстанції про необхідність часткового задоволення вказаної вимоги та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, тобто за три місяці, що передували зверненню до суду із цим позовом, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Велика Палата Верховного Суду не висловлювалася щодо правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16), проаналізувавшизміст частини другої статті 233 КЗпП України, зробив висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Верховний Суд України вказав, що позовна вимога про стягнення компенсації за вимушений прогул відноситься до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) визначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає всі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду. Разом з тим упостанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зроблено висновок про те, що виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця в заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. За змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону № 108/95-ВР, тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказане свідчить про суперечливу судову практику щодо застосування частини першої чи другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та щодо визначення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При розгляді справи належить з`ясувати питання, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу. Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм. При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України). Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати. У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію. Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою. Вказане також узгоджується з пунктом 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713) яким передбачено, що для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Відповідно до підпункту 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 до фонду додаткової заробітної плати включається оплата за невідпрацьований час, зокрема, оплата простоїв не з вини працівника. У розділі 3 Інструкції № 114/8713 закріплено вичерпний перелік виплат, що не належать до фонду оплати праці. Згідно з пунктом 3.9 розділу 3 вказаної Інструкції до фонду оплати праці не належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні. В Інструкції № 114/8713 середній заробіток за час вимушеного прогулу не віднесено до вичерпного переліку виплат, що не належать до фонду оплати праці. На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника. Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства. Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат. На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі. Справа передана до Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю формування єдиної судової практики при розгляді справ вказаної категорії судами різних юрисдикцій. У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зроблено висновок, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, тому строк пред`явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Цей висновок зроблено з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) за позовом про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у якій надавалась оцінка правовій природі середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що урегульований у статті 117 КЗпП України, та зроблено висновок, що цей середній заробіток не є заробітною платою, тому строк звернення до суду з такою вимогою становить три місяці. Проте правова природа середнього заробіткуза час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України відмінна від правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбаченого статтею 235 КЗпП України при поновленні найманого працівника на роботі, та є заробітною платою, і пред`явлення вимог про таке стягнення не обмежується відповідно до статті 233 КЗпП України тримісячним строком звернення, тому їх ототожнення є помилковим, а постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) не є релевантною до правовідносин зі стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тому висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, Верховного Суду України, викладеним у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18). Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) задля формування єдиної судової практикищодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, що передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Підстав для відступ від правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду України та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не вбачається. Суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини першої статті 233 КЗпП України та зробили неправильні висновки про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині вирішення вказаної позовної вимоги з ухваленням у цій частині нового рішення. Судами встановлено, що під час розгляду справи про поновлення на роботі ОСОБА_1 питання щодо стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу не було вирішено. ОСОБА_1 просила стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення суду, що суперечить змісту частини другої статті 235 КЗпП України, оскільки вимушеним прогулом у розумінні вказаної статті є період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі. 17 липня 2019 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків НБУ з 12 грудня 2017 року. Рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 допущено до негайного виконання. 17 липня 2019 року наказом Голови НБУ № 2082-к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року із збереженням раніше встановлених умов оплати праці. Роботодавець не провів оплату праці позивачки за період вимушеного прогулу. Середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню за період з 12 грудня 2017 року по 16 липня 2019 року. Статтею 27 Закону № 108/95-ВР передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Відповідно до пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт. Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період. Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. 11 грудня 2017 року позивачку звільнено з роботи. У довідці НБУ від 28 листопада 2018 року № 60-0027/697 наведено розрахунок середньомісячної заробітної плати, який здійснено з урахуванням заробітної плати за серпень - вересень 2017 року. Згідно з цією довідкою середньомісячна заробітна плата становить 131 819,69 грн, при обрахуванні якої також враховано премію за результатами КПЕ за вказані місяці в сумі 33 001,46 грн. Однак розрахунки НБУ у цій довідці суперечать Порядку № 100, оскільки ОСОБА_1 з 11 вересня по 08 грудня 2017 року перебувала на лікарняному. Вказані обставини підтверджуються листками непрацездатності серії АДВ № 969454, АДІ № 462688, АДІ № 417103, АДІ № 230329, АДІ № 270675, АДІ № 312058 та встановлені Дніпровським районним судом міста Києва в справі № 755/901/18 в рішенні від 17 липня 2019 року. Тому останніми двома повністю відпрацьованими місяцями роботи позивачки є липень 2017 року, в якому був 21 робочий день та серпень 2017 року, в якому було 22 робочих дні. При цьому з довідки НБУ від 28 листопада 2018 року № 60-0027/698 вбачається, що за липень 2017 року нарахована заробітна плата ОСОБА_1 становила 107 900 грн, за серпень 2017 року - 107 900 грн. Також згідно з довідкою НБУ від 28 листопада 2018 року № 60-0027/697 премія за результатами КПЕ складає 304 800 грн. При цьому відповідно до пункту 3 Порядку премія за підсумками роботи за рік включається до середнього заробітку шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду 1/12 винагороди, нарахованої в поточному році за попередній календарний рік. Таким чином премія за кожен повний місяць роботи становить 25 400 грн (304 800 грн / 12 місяців). Отже, середньоденна заробітна плата позивачки становить (107 900 грн + 25 400 грн премії) + (107 900 грн + 25 400 грн премії) : 43 робочих дні = 6200 грн. Середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 з 12 грудня 2017 року по 16 липня 2019 року включно становить 2 455 200 грн (6200 грн * 396 робочих днів). Тому з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по 16 липня 2019 року включно в сумі 2 455 200 грн з урахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). У Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) зроблено правовий висновок про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону № 108/95-ВР, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Велика Палата Верховного Суду надала висновок про визначення тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19), а також Верховний Суд України зробив такий висновок у постановах від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц. Судами встановлено, що в день звільнення ОСОБА_1 була здійснена виплата усіх належних сум, за винятком премії за результативність роботи. Відповідно до пункту 39 Положення про оплату праці (заробітну плату) працівників НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 10 липня 2015 року № 456 (далі - Положення), у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1 , працівникам, які звільнилися з НБУ, премія за результативність роботи оплачується після підписання наказу НБУ про її виплату в терміни, зазначені у пункті 35 розділу VII цього Положення. Згідно з пунктом 35 Положення у НБУ преміювання за результативність роботи здійснюється: керівників відокремлених підрозділів, керівників підрозділів установ НБУ та їх заступників, перелік яких визначається розпорядчими актами НБУ, що регулюють порядок щорічної оцінки діяльності працівників, - за результативність роботи за рік. Виплата премії за результативність роботи за рік здійснюється не пізніше І кварталу року, наступного за звітним періодом. Абзацом третім пункту 1 наказу в. о. Голови НБУ Смолія Я. В. від 15 березня 2018 року № 1091-к «Про преміювання працівників НБУ» передбачено преміювання колишніх працівників, які звільнені з НБУ, згідно зі списками 2 та 4, що додаються до цього наказу, тобто у І кварталі 2018 року. У список 2 звільнених працівників центрального апарату НБУ для преміювання за результативність роботи у 2017 році, який є додатком до вказаного наказу, включено також ОСОБА_1 , премія якої за 2017 рік визначена в розмірі 193 879,03 грн. Премія за результативність роботи за 2017 рік виплачена позивачці 19 березня 2018 року, що підтверджується платіжним дорученням № 11572Р від 19 березня 2018 року. З позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 звернулася 09 серпня 2019 року, тобто через більше ніж один рік після виплати відповідачем премії, тоді як строк пред`явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня повного розрахунку по заробітній платі. Позивачка заявила не лише вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а й вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за один і той же період після звільнення найманого працівника, оскільки такий період починається днем звільнення, який є і днем остаточного розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП України і закінчується або днем поновлення на роботі, або днем фактичного розрахунку. Тобто ОСОБА_1 просила стягнути середній заробіток за один період у подвійному розмірі, що не відповідає змісту КЗпП України, який не передбачає можливість стягнення подвійного заробітку. У постановіВерховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що ОСОБА_1 поновлено на роботі, тобто вона не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли, що узгоджується з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 761/1812/16-ц (провадження № 61-5745св18). Ні КЗпП України, ні Законом № 108/95-ВР не передбачено відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 в цій частині з огляду на їх необґрунтованість. Підстави для задоволення касаційних скарг щодо скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відсутні, й судові рішення у вказаній частині підлягають залишенню без змін. Висновки щодо застосування норм права Середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 КЗпП України мають різну правову природу. Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України. На вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI, не поширюється та застосовуєтьсятримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України, висловлений у цій постанові, узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) та не узгоджується з висновком об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) від якого Велика Палата Верховного Суду відступає. Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України, викладений у цій постанові, узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Пунктами 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права й ухвалили законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому в цій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. Частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України визначено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини першої статті 233 КЗпП України та статті 235 КЗпП України, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з ухваленням нового рішення - про часткове задоволення зазначеної вимоги. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу НБУ залишити без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити без змін, а в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення - про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 2 455 200 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням податків та зборів. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VIпередбачено, що ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру фізичною особою становить один відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше п`яти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно із Законом України «Про Державний бюджет на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць становить 1921 грн. За подання у серпні 2019 року позовної заяви ОСОБА_1 судовий збір не сплачувала, посилаючись на те, що вона звільнена від його сплати на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Позивачка звільнена від сплати судового збору за вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що узгоджується з висновками, викладеними в цій постанові. Проте за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід сплачувати судовий збір, що підтверджується правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила 14 407,50 грн судового збору ((5 * 1921 грн = 9605 грн) * 150 % / 100 %), а за подання касаційної скарги - 19 210 грн. (9605 грн * 200 % / 100 %), а всього позивачкою сплачено 33 617,50 грн судового збору. Також за подання касаційної скарги НБУ сплатив 8060 грн. Оскільки касаційну скаргу НБУ залишено без задоволення, то підстави для розподілу судових витрат, понесених відповідачем, відсутні. Слід здійснити лише розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_1 , касаційну скаргу якої задоволено частково, стягнуто з відповідача 2 455 200 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в скасуванні судових рішень про відмову в стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 403 000 грн відмовлено. Таким чином, касаційну скаргу позивачки задоволено на 85,9 %, тому з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг в сумі 28 877,43 грн (33 617,50 грн * 85,9 % / 100%). Також за подання позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з відповідача в дохід держави підлягає стягненню 8250,70 грн судового збору (9605 грн * 85,9 % / 100 %), оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору при пред`явленні такої вимоги. Керуючись статтями 141, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Національного банку України залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. Позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9, код ЄДРПОУ 00032106) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 2 455 200 грн (два мільйони чотириста п`ятдесят п`ять тисяч двісті гривень) середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів. У задоволенні іншої частини позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити без змін. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9, код ЄДРПОУ 00032106) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 28 877,43 грн (двадцять вісім тисяч вісімсот сімдесят сім гривень сорок три копійки). Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9, код ЄДРПОУ 00032106) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 8250,70 грн (вісім тисяч двісті п`ятдесят гривень сімдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Т. О. Анцупова Л. Й. Катеринчук В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач І. В. Желєзний В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач С. П. Штелик https://reyestr.court.gov.ua/Review/103893132
  5. Постанова Іменем України 03 травня 2022 року м. Київ справа № 206/3466/18 провадження № 61-4618св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2019 року у складі судді Самсонової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У червні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову посилалося на таке. 28 травня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк», банк), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладений кредитний договір ML-301/231/2008, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 72 953,46 швейцарських франків. На забезпечення повного і своєчасного виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладений договір поруки від 28 травня 2008 року №SR-301/231/2008, відповідно до умов якого він зобов`язався солідарно відповідати перед банком за своєчасне виконання ОСОБА_1 всіх боргових зобов`язань перед ЗАТ «ОТП Банк». Згідно з умовами договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008. Відповідачі не виконали своїх зобов`язань, у зв`язку з чим мають заборгованість за кредитним договором, яка станом на 21 травня 2018 року становить 2 027 279,28 грн. Оскільки заборгованість за кредитним договором не погашена, а вимоги відповідачами не виконані, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008 у розмірі 2 027 279,28 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 1 908 660,29 грн; заборгованість за відсотками - 119 996,56 грн. Заочним рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2019 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008 у розмірі 2 027 279,28 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 72 945,04 швейцарських франків, що в еквіваленті становить1 908 660,29 грн; заборгованості за відсотками за користування кредитом - 4 586,02 швейцарських франків, що в еквіваленті становить119 996,56 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі належним чином не виконували своїх зобов`язань, у зв`язку із чим станом на 21 травня 2018 року виникла заборгованості у розмірі 2 027 279,28 грн, яка підлягає солідарному стягненню з відповідачів на користь позивача. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008 станом на 21 травня 2018 року, яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 1 908 660,29 грн, заборгованості за відсотками у розмірі 119 996,56 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, проте у порушення норм процесуального права провів заочний розгляд справи за відсутності відповідачів, які не були повідомлені належним чином про дату, час та місце судового розгляду справи, про що в своїй апеляційній скарзі зазначала ОСОБА_1 , що відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що позивач звернувся до суду з цим позовом із пропуском позовної давності, розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно і він є необґрунтованим, оскільки в розрахунку, який містяться в матеріалах справи, не зазначено наступного: періоди, за які розраховувалась заборгованість за тілом кредиту; залишок заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суму грошових коштів, сплачених заявником на погашення заборгованості напрямки та підстави їх зарахування. Так, розрахунок заборгованості, підготовлений позивачем, не відображає платежі, які були здійснені на 10 619,66 швейцарських франків та 4 990,00 грн. Відповідно до положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування», а отже, на правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та банком, поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», незважаючи на вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Позивач подав позов до суду, не дотримавшись встановленого чинним законодавством порядку, не надіславши попередньо досудову вимогу про повне погашення заборгованості з врученням її позичальнику, чим грубо порушено права заявника, як споживача фінансової послуги, а тому позивачем були порушені порядок та строки надіслання повідомлення (вимоги) про дострокове погашення кредиту. Поза увагою судів попередніх інстанцій залишився той факт, що переуступка права вимоги за договором купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року відбулась незаконно. Так, з копії договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року випливає, що наявні всі підстави стверджувати про те, що цей договір містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, за умовами договору купівлі-продажу кредитного портфеля фактично відбулося фінансування однієї сторони іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 727/2318/16-ц, від 21 січня 2019 року у справі № 347/295/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 348/2233/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 219/7462/15-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 703/747/12, від 12 липня 2020 року у справі № 2-2062/16, від 27 серпня 2020 року у справі № 607/3439/16-ц, недослідження наявних у справі доказів. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі. Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2022 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Суди встановили, що 28 травня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником всіх прав і обов`язків якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ML-301/231/2008, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 72 953,46 швейцарських франків з кінцевим терміном повернення - 28 травня 2029 року, виходячи з 360 календарних днів у році, зі сплатою 5,99 відсотка річних + FIDR (т. 1, а. с. 17-21). Банк виконав у повному обсязі умови кредитного договору від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008, надавши ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 72 953,46 швейцарських франків, які остання отримала особисто, що підтверджується валютним меморіальним ордером від 28 травня 2018 року № 1 (т. 1, а. с. 24). На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008 між ЗАТ«ОТП Банк» та ОСОБА_2 28 травня 2008 року укладений договір поруки № SR-301/231/2008, відповідно до умов якого, останній зобов`язався солідарно відповідати перед банком за своєчасне виконання ОСОБА_1 умов зазначеного кредитного договору (т. 1, а. с. 22). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», який є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», укладений договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з яким ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ML-301/231/2008, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 26-31). У порушення умов кредитного договору позичальник ОСОБА_1 своїх зобов`язань щодо сплати кредиту та відсотків належним чином не виконувала, станом на 21 травня 2018 року утворилась заборгованість у розмірі 2 027 279,28 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 72 945,04 швейцарських франків, що в еквіваленті становить1 908 660,29 грн; заборгованості за відсотками за користування кредитом - 4 586,02 швейцарських франків, що в еквіваленті становить 119 996,56 грн (т. 1, а. с. 23). Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Водночас відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України). Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Щодо додержання обов`язкового досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту У пунктах 20, 21, 25, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що «частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором»; «…суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту»; «…порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами». Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 703/747/12, від 12 серпня 2020 року у справі № 2-2062/10, від 27 серпня 2020 року у справі № 607/3439/16-ц, на які посилається заявниця. Отже, оскільки у спірних правовідносинах кредит надавався на споживчі цілі, тому відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, банк повинен був попередньо направити позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту. Проте на порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції не перевірив, чи направляв банк або позивач позичальнику вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором, не дослідив та не надав оцінки доказам на підтвердження чи спростування зазначеної обставини. Водночас суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що позивач передчасно, до закінчення строку дії кредитного договору, визначеного 28 травня 2029 року, звернувся до суду із вимогами про стягнення заборгованості, помилково обмежився висновками, що таке право ПАТ «ОТП Банк», яке відступило право вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна», передбачено пунктом 8 кредитного договору від 28 травня 2008 року. Отже, суд апеляційної інстанції по суті не з`ясував обставин повідомлення відповідачці ОСОБА_1 як споживачу про намір дострокового повернення кредиту, що передбачено частиною десятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року). Щодо розрахунку заборгованості за кредитним договором Заслуговують також на увагу доводи касаційної скарги про недослідження судом апеляційної інстанції наданих відповідачкою доказів на підтвердження сплати окремих платежів на загальну суму 10 619,66 швейцарських франків та 4 990,00 грн, а отже, суд не перевірив правильність поданого позивачем розрахунку заборгованості. Так, суд апеляційної інстанції лише узагальнено зазначив, що доводи відповідачки про те, що банк не зарахував усі здійснені нею платежі в рахунок погашення заборгованості належними доказами не підтверджуються. Отже, суд апеляційної інстанції порушив положення статті 367 ЦПК України, відповідно до яких суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Щодо можливості застосування наслідків спливу позовної давності за вимогами позивача Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування, згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України, починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а насамперед для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Отже, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення у справах «Stubbings and others v. The United Kingdom» (Стаббінг та інші проти Сполученого Королівства) від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93; «Zolotas v. Greece» (Золотас проти Греції) від 29 січня 2013 року за заявою № 66610/09). Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач має право заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Подібні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18). Суд апеляційної інстанції указаного до уваги не взяв та не перевірив доводів апеляційної скарги про пропуск позовної давності та необхідності врахування цього при визначенні суми боргу. Водночас встановлення обставин дати початку перебігу позовної давності, поважності причин пропуску позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, оскільки за загальним правилом це пов`язано з необхідністю встановлення обставин справи та оцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Щодо доводів касаційної скарги про те, що умовами договору купівлі-продажу кредитного портфеля фактично відбулося фінансування однієї сторони іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника), то вони зводяться до непогодження зі встановленими обставинами справи. Касаційна скарга в цій частині не містить підстав та випадків касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін. Таким чином, суд апеляційної інстанції не встановив усіх обставин справи, не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, та порушив норми процесуального права щодо правил оцінки доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, у зв`язку з чим оскаржена постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд не має процесуальних можливостей з`ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були дослідженні судами попередніх інстанцій, що перешкоджає касаційному суду ухвалити нове рішення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції повинен встановити, чи було та коли саме змінено строк виконання основного зобов`язання за кредитним договором, чи був додержаний досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, дослідити докази, в тому числі на предмет правильності поданого позивачем розрахунку заборгованості, а також вирішити питання щодо можливості застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко https://reyestr.court.gov.ua/Review/104453673
  6. Постанова Іменем України 25 січня 2022 року м. Київ Справа № 761/16124/15-ц Провадження № 14-184цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Штелик С. П. розглянула в порядку письмового провадження справу, відкриту за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про стягнення заборгованості, захист прав споживача фінансових послуг за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року, ухвалене суддею Малинниковим О. Ф., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Кулікової С. В., Мазурик О. Ф. ІСТОРІЯ СПРАВИ Вступ 1. Позивач у цій справі, покликаючись на порушення власних прав споживача внаслідок неналежного виконання банком зобов`язань за депозитним договором, просив суд стягнути з банку відсотки за користування грошовими коштами, три проценти річних на суму основного боргу та пеню за прострочення виконання зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». 2. Суди попередніх інстанцій задовольнили позовні вимоги частково, відмовивши в позові в частині стягнення пені, оскільки, на їх переконання, до спірних правовідносин не підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». І саме в цій частині позивач оскаржив судові рішення до касаційного суду. 3. Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності виключної правової проблеми та необхідності відступу від правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), відповідно до якої вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. 4. Тож перед Верховним Судом постало питання щодо застосування до правовідносин з банківського вкладу частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка передбачає таке: у разі коли виконавець … прострочує … надання послуги ... згідно з договором, за кожний день … прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості … послуги, якщо інше не передбачено законодавством. 5. Для вирішення поставленої проблеми Великій Палаті Верховного Суду слід було з`ясувати: 5.1 Чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу Закон України «Про захист прав споживачів»? 5.2 Що є «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу? 6 Відповівши стверджувально на перше запитання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу є розмір процентів, що підлягає виплаті вкладникові за використання банком його коштів. 7 Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погодилася з відмовою в позові, оскільки на момент розгляду справи судами в банку було введено тимчасову адміністрацію, що виключає можливість стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у тому числі на підставі судового рішення. Короткий зміст позовних вимог 8 У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив стягнути з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»відсотки за користування грошовими коштами на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 607,61 дол. США, 3 % річних на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року - 142,97 дол. США, пеню за прострочення виконання зобов`язання за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року - 52 185,88 дол. США. 9 Позов мотивував тим, що 25 лютого 2014 року між ним і ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» був укладений договір банківського вкладу «Інтернаціональний» в іноземній валюті «Інтернаціональний» № 51-в-16/286455 на суму 17 000,00 дол. США зі ставкою 12,75 % річних (далі - договір банківського вкладу від 25 лютого 2014 року). На виконання умов вказаного договору позивач вніс 17 000,00 дол. США через касу відділення банку № 15 готівкою на вкладний (депозитний) рахунок № НОМЕР_1 , що підтверджується касовою квитанцією № 4524. 10 08 вересня 2014 року банк виплатив йому відсотки, нараховані до дня витребування вкладу, а починаючи з 09 вересня і до 18 вересня 2014 року здійснив сім послідовних часткових виплат на загальну суму 8 080,00 дол. США з належних йому 17 000,15 дол. США. Останню виплату було здійснено 18 вересня 2014 року, відтоді будь-які виплати за вкладом відповідач не здійснював. Решту вкладу відповідач не повернув, у зв`язку із чим позивач у жовтні 2014 року звернувся до суду з позовом про повернення вкладу, який рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, був задоволений частково. Суд стягнув з відповідача заборгованість за невиплаченим депозитом за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 року (обліковується на поточному рахунку позивача № НОМЕР_2 ) у сумі 8 920,15 дол. США, відсотки та три проценти річних - 140 232,89 грн. 11 16 лютого 2015 року позивач отримав виконавчий лист, який 23 лютого 2015 року пред`явив до виконання до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у місті Києві (далі - ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві), а 24 лютого 2015 року постановою головного державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві відкрите виконавче провадження № 46640346 про стягнення з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»коштів у сумі 9 258,70 дол. США, запропоновано відповідачу добровільно виконати судове рішення у строк до 03 березня 2015 року. 12 Разом з тим судове рішення від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц фактично було виконано лише 03 червня 2015 року, грошові кошти в сумі 9 258,70 дол. США надійшли з рахунку для обліку стягнутих сум ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві на поточний рахунок позивача. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій 13 Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволений частково. Суд стягнув з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь позивача за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 рокувідсотки за користування грошовими коштами на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 607,61 дол. США, що еквівалентно 15 354,30 грн, три проценти річних на суму основного боргу за період з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року в розмірі 142,97 дол. США, що еквівалентно 3 612,85 грн. суд також стягнув з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» в дохід держави судовий збір у сумі 243,60 грн. В іншій частині позову суд відмовив. 14 Задовольняючи позов частково, суди попередніх інстанції виходили з того, що у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення суду від 20 листопада 2014 року позивач має право на стягнення відсотків за користування грошовими коштами на суму основного боргу та трьох процентів річних. Відмовивши в позові в частині стягнення пені, суди зазначили, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про захист прав споживачів), оскільки рішення суду про стягнення коштів не є фінансовою послугою банку. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи 15 25 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» укладений договір банківського вкладу «Інтернаціональний» в іноземній валюті № 51-в-16/286455 на суму 17 000,00 дол. США зі ставкою 12,75 % річних. На виконання умов цього договору позивач вніс 17 000,00 дол. США через касу відділення банку № 15 готівкою на вкладний (депозитний) рахунок № НОМЕР_1 , що підтверджується касовою квитанцією № 4524. 16 За заявою позивача про дострокове розірвання зазначеного договору банківського вкладу від 25 лютого 2014 рокуу вересні 2014 року відповідач виплатив частково відсотки, нараховані до дня витребування вкладу, та здійснив часткові виплати на загальну суму 8 080,00 дол. США. Решту зазначеного банківського вкладу відповідач не повернув. 17 Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц (провадження № 2/761/8178/2014), яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, позов ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»задоволений частково: з відповідача на користь ОСОБА_1 стягнута заборгованість щодо невиплаченого депозиту за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 року(обліковується на поточному рахунку позивача № НОМЕР_2 ) у сумі 8 920,15 дол. США, відсотки та три проценти річних - 140 232,89 грн. 18 16 лютого 2015 року позивач отримав виконавчий лист, який 23 лютого 2015 року пред`явив до виконання до ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві. 19 24 лютого 2015 року постановою головного державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві відкрите виконавче провадження № 46640346 про стягнення з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива»коштів у сумі 9 258,70 дол. США, запропоновано боржнику добровільно виконати судове рішення у строк до 03 березня 2015 року. 20 Судове рішення від 20 листопада 2014 року у справі № 761/29783/14-ц фактично виконане лише 03 червня 2015 року, грошові кошти в сумі 9 258,70 дол. США надійшли з рахунку для обліку стягнених сум ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві на поточний рахунок позивача. 21 Відповідне рішення суду відповідач не виконував з 20 листопада 2014 року до 03 червня 2015 року. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 22 У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, після усунення недоліків просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року в частині відмови у стягненні пені та ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції 23 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 24 Оскільки ОСОБА_1 подав касаційну скаргу в серпні 2018 року, Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення на підставі приписів Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX (далі - ЦПК України). 25 Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України. 26 Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо ЦПК України не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. 27 У визначених ЦПК України випадках перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду (згідно із частиною п`ятою статті 34 ЦПК України). 28 Відповідно до частини першої статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи з підстав, передбачених ЦПК України. 29 Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2018 року відкрите касаційне провадження в цій справі. 30 Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року справу передано на розгляд Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду. 31 У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 32 Клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивоване тим, що зазначена колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, вважала за необхідне відступити від правових висновків, викладених: у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 201/17457/15-ц (провадження № 61-9903 зпв 18); у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 761/24140/15-ц (провадження № 61-205св18). 33 При цьому колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду встановила різне тлумачення норм права в подібних правовідносинах, які викладені в постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1699цс16 та від 13 березня 2017 року у справі № 2128цс16. Разом з тим згідно з пунктом 7 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України повноваженнями щодо відступлення від правових висновків, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, наділена виключно Велика Палата Верховного Суду. 34 Ухвалою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, та передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 35 Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року справа прийнята та призначена до судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду у порядку письмового провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 36 Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є споживачем фінансових послуг, за невиконання яких відповідач несе відповідальність відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. Оскільки відповідач не виконав належним чином зобов`язання за договором банківського вкладу від 25 лютого 2014 року та вчасно не виконав рішення суду від 20 листопада 2014 року, то він зобов`язаний сплатити на користь позивача пеню в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. 37 Вважав, що, відмовивши в позові в частині стягнення пені, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. 38 Також зазначав, що суди не звернули уваги на те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора не звільняє банк від відповідальності за невиконання зобов`язання за договором і не позбавляє кредитора права стягнення штрафних санкцій, передбачених умовами договору, зокрема пені, відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. 39 Суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги правовий висновок Верховного Суду, викладений у його постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 761/24140/15-ц (провадження № 61-205 св 18), де встановлено аналогічні правовідносини щодо стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. (2) Позиція інших учасників справи 40 Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не скористалися. (3) Додаткові пояснення 41 Протягом розгляду справи в суді касаційної інстанції позивач неодноразово подавав до суду касаційної інстанції додаткові пояснення, щодо яких Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 42 Відповідно до частини першої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. За змістом статей 392 - 395 ЦПК України заявами по суті справи в суді касаційної інстанції є саме касаційна скарга та відзив на касаційну скаргу. 43 У цій справі суд касаційної інстанції не вважав за необхідне та не надавав учасникам справи дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань, які б виникли при розгляді справи в суді касаційної інстанції, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для надання детальної відповіді на інші аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у цій справі 44 Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (стаття 400 ЦПК України). (1.1) Щодо виключної правової проблеми 45 Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що ухвалити судове рішення в цій справі без відступу від правових висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), є неможливим, крім того передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 46 Ураховуючи мотиви Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені в ухвалі від 14 грудня 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує необхідність вирішення таких питань: - чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу, що є різновидом банківської фінансової послуги, Закон про захист прав споживачів?; - що є вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів: проценти на суму депозиту у розмірі, встановленому договором банківського вкладу, чи вся сума грошових коштів, належна до виплати вкладникові, разом з тілом депозиту?; - чи можна вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника, та чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин частина п`ята статті 10 Закону про захист прав споживачів у разі невиконання банком рішення суду на час звернення вкладника до суду?; - ураховуючи, що в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» з 24 червня 2015 року запроваджена тимчасова адміністрація, банківська ліцензія відкликана 21 травня 2019 року і з 22 травня 2019 року розпочата ліквідація, чи можливе стягнення з відповідача грошових коштів за рішенням суду поза межами встановленої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про гарантування вкладів) процедури?. (1.2) Поняття фінансової послуги 47 Відповідно до частини першої статті 901 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - ЦК України) за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. 48 Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) й навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем. 49 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном. 50 Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг. 51 Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. 52 Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про фінансові послуги) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. 53 Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. 54 Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. 55 У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом про захист прав споживачів є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання із споживачами, які не вписуються у набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товарів» та «робіт» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму. 56 Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні Закону про фінансові послуги та Закону про захист прав споживачів, але не в розумінні ЦК України. (1.3) Щодо визначення вартості фінансової послуги за договором банківського вкладу 57 За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). 58 За змістом статті 1 Закону про захист прав споживачів споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). 59 З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. 60 Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику крім суми вкладу також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України). 61 У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. 62 При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. 63 Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів. 64 Велика Палата Верховного Суду вважає, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. 65 Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. 66 Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону про захист прав споживачів, а тому погоджується з аналогічними за змістом правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16) та від 13 березня 2017 року у справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), та не вбачає підстав для відступу від них. 67 Разом із тим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. (1.4) Щодо можливості припинення зобов`язання за рішенням суду про присудження стягнення за договором банківського вкладу 68 За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах і в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). 69 Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. 70 За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 71 Згідно з частиною першою статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. 72 Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 73 Рішення про присудження є рішенням, яким підтверджуються права, обов`язки та законні інтереси сторін і одну сторону зобов`язується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання. 74 Рішення про стягнення грошового боргу (у тому числі й присудження відсотків за договором банківського вкладу) є типовим рішенням про присудження й лише надає праву вимоги кредитора ознак безпосередньої примусовості у реалізації, нічого не змінюючи у змісті самого спірного правовідношення. 75 Велика Палата Верховного Суду вважає, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. 76 За змістом частини п`ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, а згідно з приписами частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється на підставах, визначених договором або законом. У свою чергу, цивільне законодавство України, зокрема присвячена припиненню зобов`язань глава 50 ЦК України, не містить положень про те, що набрання законної сили рішенням суду про стягнення грошового боргу із зобов`язаної до його сплати особи припиняє зобов`язання, на підставі якого цей борг виник. 77 Так, Велика Палата Верховного Суду висновує, що набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. (1.5) Щодо можливості стягнення грошових коштів за рішенням суду поза межами встановленої Законом про гарантування вкладів процедури 78 Закон про гарантування вкладів установлює правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України (далі - НБУ), визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 79 У пункті 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону про гарантування вкладів передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить. 80 Тобто у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону про гарантування вкладів є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. 81 Згідно із частиною другою статті 46 Закону про гарантування вкладів з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. 82 За пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону про гарантування вкладів під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, крім виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. 83 Якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків по депозиту в банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів фізичних осіб. 84 Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6?2001цс15), від 13 червня 2016 року у справі № 208/9760/14-ц (провадження № 6-1123цс16) та від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17). 85 Схожі висновки підтверджені в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17). 86 Велика Палата Верховного Суду вважає, що інший підхід до задоволення вимог окремих кредиторів, у тому числі вкладників, може негативно вплинути на принцип конкурсу кредиторів, на якому ґрунтується процесуальний механізм інституту неспроможності. 87 Для запобігання виникненню випадкових переваг чи преференцій окремих кредиторів, що першими звернулись за стягненням своїх боргів, доктрина і судова практика випрацювали конкурсний процес, у якому об`єднуються разом усі конкуруючі вимоги кредиторів, а механізм їх задоволення має колективний характер. Конкурс зводить у єдиний процесуальний механізм разом усі конкуруючі вимоги кредиторів для їх задоволення з одного джерела, яким є активи неплатоспроможного боржника. (1.6) Щодо суті спору 88 ОСОБА_1 оскаржує рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. 89 Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню шляхом зміни мотивувальної частини судових рішень з огляду на таке. 90 У ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» з 24 червня 2015 року запроваджена тимчасова адміністрація, банківська ліцензія відкликана 21 травня 2019 року і з 22 травня 2019 року розпочата ліквідація цього банку. 91 Законом про гарантування вкладів установлено правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також урегульовано відносини між Фондом, банками, НБУ, визначено повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. У пункті 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить. Тобто у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону про гарантування вкладів є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. 92 За загальним правилом під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку (пункт 1 частини п`ятої статті 36 Закону про гарантування вкладів). 93 Під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку (пункт 3 частини п`ятої статті 36 Закону про гарантування вкладів). 94 На момент ухвалення судом першої інстанції рішення від 18 травня 2016 року в ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів. У цій справі суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували. 95 Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки в період запровадження в банку тимчасової адміністрації та початку процедури його ліквідації не допускається стягнення коштів з банку у тому числі на підставі рішення суду, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в оскаржуваній частині слід відмовити. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 96 Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 97 Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 98 Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково: змінити рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 99 Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 100 Ураховуючи, що позивач відповідно до частини третьої статті 22 Закону про захист прав споживачів звільнений від сплати судового збору, та з огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів відмови в задоволенні позову в оскаржуваній частині, розподіл судових витрат не здійснюється. (3) Висновки щодо застосування норм права 101 До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. 102 Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. 103 У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року в частині позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. 3. В іншій частині щодо позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Л. Й. Катеринчук /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ Г. Р. Крет /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Л. М. Лобойко /підпис/ І. В. Григор`єва /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ І. В. Желєзний /підпис/ С. П. Штелик Повний текст постанови складений 08 лютого 2022 року. Джерело: ЄДРСР 103133074
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2021 року м. Київ Справа № 320/5115/17 Провадження № 14-133цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відповідач -Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року у складі судді Ковальової Ю. В. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року у складі колегії суддів Онищенка Е. А., Крилової О. В., Кухаря С. В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», банк відповідно) про стягнення процентів, трьох процентів річних та неустойки (пені) за договорами банківських вкладів, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (далі - позивачі) звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: на користь ОСОБА_1 - проценти за договорами банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576 за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року за ставкою 1 % у сумі 1 760,58 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, три проценти річних за вказаними договорами банківських вкладів за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 5 281,74 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, а також неустойку (пеню) за цими договорами відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) у сумі 734 510,34 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; на користь ОСОБА_4 - проценти за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, № SAMDN25000717275886, № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946 та від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064 за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року за ставкою 1 % у сумі 1 572,16 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, три проценти річних за цими договорами за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 4 716,50 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, а також неустойку (пеню) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ - 655 905 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; на користь ОСОБА_3 - проценти за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, № SAMDN25000717276937, № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494 за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року за ставкою 1 % у сумі 2 782,13 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, три проценти річних за цими договорами за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 8 346,41 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, а також неустойку (пеню) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ - 1 160 700 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; на користь ОСОБА_5 - проценти за договорами банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, № SAMDNWFD0070021390100, № SAMDNWFD0070021392200 за ставкою 1 % за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 3 150,47 долара США з конвертацію цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, три проценти річних за цими договорами за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 9 451,43 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, а також неустойку (пеню) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ - 1 314 371,09 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу. Позов обґрунтований тим, що між позивачами та банком укладено ряд договорів банківського вкладу. 04 грудня 2014 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у справі № 320/9186/14-ц ухвалив рішення, що набрало законної сили, яким визнано неправомірною відмову ПАТ «КБ «Приватбанк» достроково розірвати укладені з позивачами договори банківських вкладів, розірвано договори банківських вкладів, стягнуто грошові кошти, внесені за цими договорами. Це рішення на час звернення позивачів до суду з указаним позовом не виконано, кошти не повернуто. Позивачі вважали, що з відповідача на їх користь підлягають стягненню проценти за договорами банківських вкладів після закінчення строку їх дії на підставі статей 1061, 1070 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), три проценти річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України та неустойка (пеня) на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 18 жовтня 2017 року рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 : - проценти за договорами банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576 з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року за ставкою 1 % у сумі 1 760,58 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - три проценти річних (частина друга статті 625 ЦК України) за договорами банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576 з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 5 281,74 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - неустойку (пеню) за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за договорами банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576 у сумі 67 078,57 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_4 : - проценти за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, № SAMDN25000717275886, № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064 за ставкою 1 % у сумі 1 572,16 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - три проценти річних (частина друга статті 625 ЦК України) за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, № SAMDN25000717275886, № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064 з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 4 716,50 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - неустойку (пеню) за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, № SAMDN25000717275886, № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064 у сумі 59 900 доларів США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_3 : - проценти за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, № SAMDN25000717276937, № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494 за ставкою 1 % у сумі 2 782,13 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - три проценти річних (частина друга статті 625 ЦК України) за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, № SAMDN25000717276937, № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494 з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 8 346,41 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - неустойку (пеню) за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за договорами банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, № SAMDN25000717276937, № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494 в сумі 106 000 доларів США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_5 : - проценти за договорами банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, № SAMDNWFD0070021390100, № SAMDNWFD0070021392200 за ставкою 1 % у сумі 3 150,47 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - три проценти річних (частина друга статті 625 ЦК України) за договорами банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, № SAMDNWFD0070021390100, № SAMDNWFD0070021392200 з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року в сумі 9 451,43 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу; - неустойку (пеню) за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за договорами банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, № SAMDNWFD0070021390100, № SAMDNWFD0070021392200 у сумі 120 033,89 долара США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судові рішення аргументовані тим, що умови договору банківського вкладу не містять визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом, а тому до стягнення підлягають проценти за ставкою «на вимогу». При цьому суди зазначили, що відповідно до розділу 2.8 «Інше» Умов та правил надання банківських послуг ПАТ «КБ «Приватбанк» розмір процентів за користування коштами на вкладному рахунку «до запитання» («на вимогу») становить 1 % річних. Оскільки умовами договору не визначено інший розмір процентів, які нараховуються на суму вкладу, що розміщений на вкладному рахунку «до запитання», то після закінчення строку дії договорів та їх розірвання розмір процентів підлягає обчисленню за процентною ставкою 1 % згідно зі статтею 1070 ЦК України. Проценти, визначені статтями 1061, 1070 ЦК України є платою за користування чужими грошовими коштами, яка, за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання терміну їх повернення. При цьому за порушення виконання грошового зобов`язання на боржника покладається відповідальність, передбачена статтею 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, зокрема, у вигляді сплати трьох процентів річних від простроченої суми. Суди виснували, що з урахуванням різної правової природи процентів, визначених статтями 1061, 1070 ЦК України, і процентів, що стягуються за нормами статті 625 ЦК України, а також з огляду на відсутність у чинному законодавстві відповідних обмежень одночасне стягнення процентів за статтями 1061, 1070 ЦК України та трьох процентів річних від простроченої суми за статтею 625 ЦК України є правомірним. Суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ розповсюджується на спірні правовідносини, оскільки вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг у вигляді сплати пені в розмірі трьох відсотків вартості послуги за кожен день прострочення. Крім того, суди вказували на те, що право на стягнення неустойки (пені) у позивачів виникло з наступного дня після 04 грудня 2014 року, а до суду вони звернулися лише 19 липня 2017 року, тому неустойка (пеня) підлягає стягненню лише в межах одного року до дня пред`явлення позову. При цьому суди дійшли висновку про зменшення розміру неустойки до суми основної заборгованості кожному з позивачів на підставі частини третьої статті 551 ЦК України. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У червні 2018 року ПАТ «КБ «Приватбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення в частині задоволених позовних вимог, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі докази і не звернули уваги на те, що спірні договори банківського вкладу розірвані за рішенням суду, яке набрало законної сили, тому зобов`язання за такими договорами є припиненими, а вимоги позивачів - безпідставними. ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що позивачами надано неправильні розрахунки заборгованості у зв`язку з тим, що на підставі наказу голови правління банку від 05 січня 2004 року № 07 встановлена відсоткова ставка за вкладами «на вимогу» у розмірі 1 %, а відповідно до протоколу комітету управління активами і пасивами ПАТ «КБ «Приватбанк» від 25 квітня 2017 року з 04 травня 2017 року - за вкладами «до запитання» у розмірі 0,01 % річних. Однак позивачами наведено розрахунок процентів за період з 04 грудня 2014 року по 20 липня 2017 року за ставкою 1 % річних, який суди не перевірили. Відповідальність, передбачена за статтею 625 ЦК України поширюється на прострочення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Період невиконання боржником рішення суду обчислюється з дати набрання цим рішенням законної сили. Тому ПАТ «КБ «Приватбанк» вважало безпідставним стягнення трьох процентів річних, оскільки їх нарахування на суму заборгованості за виплату процентів, передбачених договорами банківського вкладу не є правомірним. Вони мають нараховуватися на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами. На думку заявника, розмір нарахованої пені є неспівмірним із сумою вкладів, суди мали застосувати наслідки спливу спеціальної позовної давності. Крім того, банк посилався на правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц, згідно з яким пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, яка має на меті, окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов`язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов`язання. До моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - є мірою відповідальності. Банк указував, що за положенням частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ усі розрахунки пені за іншими договорами банківського вкладу підлягають перерахунку. Позиція інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції 06 липня 2018 року ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. 28 травня 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зупинено виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження. 02 липня 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду, а 19 серпня 2020 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася тим, що відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) зробила висновок про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обґрунтувавши цей висновок тим, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунка сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі трьох процентів від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. При цьому Велика Палата Верховного Суду на підставі частини третьої статті 551 ЦК України змінила рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2017 року в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов`язання в сумі 295 459,43 грн, зменшивши цей розмір до 100 000 грн. Отже, у вказаній постанові зазначено, що вартість послуги, на яку нараховується пеня в розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення, співпадає з розміром утримуваних банком коштів (у контексті вирішуваної справи - сума неповернутого банківського вкладу з нарахованими на нього відсотками, який після закінчення строку дії відповідного договору трансформувався у банківський рахунок). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зауважила, що такий висновок не ґрунтується на положеннях частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ та не відповідає наведеним нормам Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ), Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ), Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ). На думку колегії суддів, у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) взагалі не наведено тлумачення вжитого в законі терміна «вартість послуги», не роз`яснено, у чому вона полягає і з чого складається. Однак як за договором банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України), так і за договором банківського рахунка (стаття 1066 ЦК України) виконавцем відповідних банківських послуг, які полягають у прийнятті від вкладника (клієнта) грошових коштів та виконанні його розпоряджень щодо проведення операцій з ними, включно з їх поверненням є банк, а споживачем таких послуг є вкладник (клієнт). Тому за змістом частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ особою, яка оплачує надані їй банком послуги (сплачує вартість таких послуг) є їх споживач (вкладник, клієнт). З огляду на викладене визначення вартості вказаних послуг є ключовим для вирішення питання про розмір відповідальності банку. У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, застосований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) спосіб визначення обсягу відповідальності банку за порушення зобов`язання у вигляді сплати пені в розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі не лише не відповідає положенням частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а й порушує засади справедливості, добросовісності, розумності та створює суттєві ризики стабільності функціонування банківської системи держави і можливості незаконного збагачення значної кількості осіб - споживачів банківських послуг. Колегія суддів вважала, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ відповідальність банку як виконавця фінансових послуг у вигляді сплати споживачеві пені в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) за кожний день прострочення виконання надання послуги настає лише у випадку, коли у відповідному договорі (банківського вкладу або банківського рахунка) сторони встановили, що така послуга є оплачуваною, і визначили її вартість. В іншому випадку необхідно застосовувати положення вказаної правової норми про те, що в разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (при цьому законодавець не вказує вид неустойки - штраф чи пеню, що підлягає сплаті). На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, три відсотки обчислюються від загальної вартості замовлення одноразово, а не за кожний день прострочення, тобто є штрафом, а не пенею, що цілком узгоджується з положеннями статей 549-552 ЦК України, якими врегульовано питання застосування неустойки як виду забезпечення виконання зобов`язання, зокрема, що штрафом є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина друга статті 549 цього Кодексу). У контексті частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ під загальною вартістю замовлення можна розуміти суму грошових коштів, які банк безпідставно не повертає вкладнику (клієнту), оскільки вказане словосполучення, зазначене в цій правовій нормі, стосується як виконання оплачених споживачем робіт, так і надання замовлених ним послуг. Разом з тим тлумачення наведеної правової норми свідчить, що вжиті в ній поняття «загальна вартість замовлення» та «вартість роботи (послуги)» не є тотожними і передбачають різні бази (розміри грошових коштів), на які нараховується неустойка. З огляду на вказане колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), про можливість застосування в подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. 15 вересня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Судами встановлено, що на підставі договорів-анкет між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договори банківських вкладів, а саме: від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, за умовами якого на її особовий рахунок № НОМЕР_1 (тип вкладу «Депозит плюс») зараховані грошові кошти в сумі 50 000 доларів США; № SAMDNWFD0070021390100, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_2 (тип вкладу «Депозит плюс») зараховано 50 000 доларів США; № SAMDNWFD0070021392200, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_3 (тип вкладу «Депозит плюс») зараховано 20 033,89 доларів США. На підставі договорів-анкет між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договори банківських вкладів, а саме: від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, за умовами якого на її особистий рахунок № НОМЕР_4 (тип вкладу «Стандарт») зараховано грошові кошти в сумі 10 000 доларів США; № SAMDN25000717275886, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_5 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; № SAMDN25000717276090, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_6 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_7 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 9 900 доларів США; від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064, за умовами якого на її рахунок № НОМЕР_8 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 20 000 доларів США. На підставі договорів-анкет між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договори банківських вкладів, а саме: від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362, за умовами якого на його особовий рахунок № НОМЕР_9 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 49 999,98 долара США; від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_10 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 17 078,59 долара США. На підставі договорів-анкет між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договори банківських вкладів, а саме: від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, за умовами якого на його особовий рахунок № НОМЕР_11 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; № SAMDN25000717276937, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_12 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; № SAMDN25000717277019, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_13 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_14 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; № SAMDN25000720405021, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_15 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 10 000 доларів США; від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_16 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 18 000 доларів США; № SAMDN25000727539013, за умовами якого на його особовий рахунок № НОМЕР_17 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 18 000 доларів США; від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494, за умовами якого на його рахунок № НОМЕР_18 (тип вкладу «Стандарт») зараховано 20 000 доларів США. Факт внесення коштів на депозитні рахунки підтверджується квитанціями про внесення на рахунок та платіжними дорученнями. 04 грудня 2014 року рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області (справа № 320/9186/14-ц), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року, а 21 жовтня 2015 року залишеними без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ПАТ «КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів, про визнання неправомірною відмову достроково розірвати договори банківських вкладів, про зобов`язання вчинення певних дій та про стягнення грошових коштів задоволено частково. Визнано неправомірною відмову ПАТ «КБ «Приватбанк» в достроковому розірванні укладених з ОСОБА_1 договорів банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576; укладених з ОСОБА_4 договорів банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, № SAMDN25000717275886, № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064; укладених з ОСОБА_3 договорів банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, № SAMDN25000717276937, № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494; укладених з ОСОБА_5 договорів банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, № SAMDNWFD0070021390100, № SAMDNWFD0070021392200. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, внесені за договором банківського вкладу № SAMDN25000732524362 від 28 січня 2013 року в розмірі 49 999,98 долара США, за договором банківського вкладу від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576 - 17 078,59 долара США. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_4 грошові кошти, внесені за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, в розмірі 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275886 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276090 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946 - 9 900 доларів США, за договором банківського вкладу від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064 - 20 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_3 грошові кошти, внесені за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, в розмірі 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276937 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717277019 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405021 - 10 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156 - 18 000 доларів США, за договором банківського вкладу № SAMDN25000727539013 від 31 липня 2012 року - 18 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494 - 20 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_5 грошові кошти, внесені за договором банківського вкладу від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, в розмірі 50 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021390100 - 50 000 доларів США, за договором банківського вкладу від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021392200 - 20 033,89 долара США. Розірвано укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 договори банківських вкладів від 28 січня 2013 року № SAMDN25000732524362 та від 27 січня 2014 року № SAMDN25000740327576; укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_4 договори банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275968, від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717275886, від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276090, від 01 березня 2012 року № SAMDN01000724036946, від 14 березня 2012 року № SAMDN25000724293064; укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 договори банківських вкладів від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276850, від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717276937, від 14 червня 2011 року № SAMDN25000717277019, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405235, від 07 жовтня 2011 року № SAMDN25000720405021, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539156, від 31 липня 2012 року № SAMDN25000727539013, від 20 березня 2013 року № SAMDN25000733924494; укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_5 договори банківських вкладів від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021389000, від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021390100, від 25 листопада 2013 року № SAMDNWFD0070021392200. Тобто, зі змісту вказаних судових рішень установлено та не заперечувалося сторонами у справі, що 05 серпня 2014 року позивачі зверталися до ПАТ «КБ «Приватбанк» про розірвання договорів банківського вкладу, проте банк посилався на неможливість повернення вкладів на першу вимогу у зв`язку з невизначеністю правового статусу території Кримського півострову, її правового режиму та відсутністю можливості в банку здійснити розблокування рахунків позивачів 06 травня 2015 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області видав виконавчі листи у справі № 320/9186/14-ц, а 27 травня 2015 року Соборним відділом державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Соборний ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області) за заявами позивачів відкрито виконавчі провадження. Після закінчення строку для добровільного виконання банком цих виконавчих листів 04 червня 2015 року виконавчі провадження приєднані до зведеного виконавчого провадження ВП №11355726, яке відкрито Соборним ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області щодо боржника ПАТ «КБ «Приватбанк». Згідно з інформацією, наданою стягувачам в. о. начальника Соборного ВДВС м. Дніпра ГУТУЮ у Дніпропетровській області у листі від 10 липня 2017 року № 32448, борг за вказаними виконавчими листами не сплачений боржником та не стягнутий державною виконавчою службою. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо наявності правових підстав для стягнення процентів за договорами банківських вкладів Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Між сторонами справи існували зобов`язальні правовідносини з договорів банківських вкладів. Звертаючись до суду, позивачі з посиланням на статтю 1070 ЦК України просили стягнути проценти за договорами банківського вкладу за користування грошовими коштами за період прострочення з 25 березня 2015 року (з дня набрання рішенням від 04 грудня 2014 року законної сили) по 20 липня 2017 року (по день звернення позивачів з позовом). Судами досліджено договори банківського вкладу, відповідно до яких банк на підставі заяви позивачів відкрив їм рахунки, які містять умови щодо тарифів банку для щомісячного нарахування процентів на кошти, розміщені на них. З пункту 1 договорів банківського вкладу вбачається, що процентна ставка на вклад складала 8 % , 8,5 %, 10 %, 9,75 %, 7,5 % річних. Судами установлено, що у розділі 2.8 Умов та правил надання банківських послуг ПАТ «КБ «Приватбанк» визначено, що розмір процентів за користування коштами на вкладному рахунку «до запитання» («на вимогу») становить 1 % річних. Ці Умови поширюються лише на діючі договори. Водночас рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 грудня 2014 року у справі № 320/9186/14-ц розірвано договори та стягнуто грошові кошти, внесені позивачами за договорами банківського вкладу. Отже, договірні зобов`язання на майбутнє, після набрання чинності судовим рішенням, між сторонами припинилися. Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Тобто після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються. Суди першої й апеляційної інстанцій помилково стягнули проценти за ставкою в розмірі 1 %, що зазвичай сплачується банком за вкладом «на вимогу» відповідно до вимог статті 1070 ЦК України. З наведених підстав судові рішення підлягають скасуванню в частині стягнення процентів за користування вкладами за вказаний у позові період з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги. При вирішенні питання про нарахування трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18). Після розірвання договорів банківського вкладу в судовому порядку банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У такому випадку Велика Палата Верховного Суду визначає порядок обчислення трьох процентів річних за формулою: сума вкладу за рішенням суду від 04 грудня 2014 року (з урахуванням моменту набрання ним чинності - 25 березня 2015 року) х 848 (кількість днів прострочення виконання рішення суду) х 3 (розмір процентів, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України) : 100: 365 (днів у році). При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини першої статті 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду набирало законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. А згідно із частиною першою статті 319 ЦПК України рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення. Також Велика Палата Верховного Суду враховує, що грошове зобов`язання між сторонами виражене в іноземній валюті - доларах США, тому при розрахунках процентів та інших стягнень за основу береться розрахунок заборгованості в доларах США, що відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду та підтверджується таким. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. У статті 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України. Однак заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить. З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта - єдиний законний платіжний засіб на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти, - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці на тимчасово окупованій території України. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема вкладу, не суперечить чинному законодавству. Подібний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц (провадження № 14-422цс18) від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Отже, як вклад, так і нарахування на нього мають здійснюватися в тій валюті, яка була внесена на банківські рахунки фізичними особами, і при розрахунку трьох процентів річних має братися за основу розмір заборгованості, визначений в іноземній валюті. Такий висновок зроблено й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження». Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця. Саме таким чином необхідно діяти у випадку примусового виконання грошового зобов`язання, визначеного в іноземній валюті, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). З наведених підстав вказівка в резолютивній частині рішення суду першої інстанції про стягнення відповідних сум з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу є помилковою, тому з резолютивної частини рішення суду першої інстанції слід виключити слова «з конвертацією цієї суми у національну валюту на день здійснення платежу» у всіх випадках їх застосування. Так, три проценти річних розраховуються з урахуванням боргу перед ОСОБА_1 у розмірі 67 078,57 долара США, помноженого на кількість днів прострочення, з дня набрання судового рішення від 04 грудня 2014 року законної сили - 25 березня 2015 року до дати вказаної в прохальній частині позовної заяви - 20 липня 2017 року, що становить 848 днів, помноженого на 3 (розмір процентів, встановлений частиною другою статті 625 ЦК України), поділеного на 100 (визначення у процентах) та поділеного на 365 (днів у році). Тобто 67 078,57 х 3 х 848 : 365 : 100 = 4675,28 долара США (період з 25 березня 2015 року по 20 липня 2017 року). Щодо розрахунку трьох процентів річних перед ОСОБА_4 : 59 900 х 3 х 848 : 365 : 100 = 4 174,95 долара США. Стосовно розрахунку трьох процентів річних перед ОСОБА_3 : 106 000 х 3 х 848 : 365 : 100 = 7 388,05 долара США; Розрахунок трьох процентів річних перед ОСОБА_5 : 120 033,89 х 3 х 848 : 365 : 100 = 8 366,20 долара США. Тому, ураховуючи визначений період прострочення та формулу розрахунку процентів відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, судові рішення в частині стягнення трьох процентів річних за невиконання грошового зобов`язання необхідно змінити, зменшивши суму стягнення з банку на користь позивачів, а саме на користь: ОСОБА_1 з 5 281,74 долара США до 4 675,28 долара США; ОСОБА_4 з 4 716,50 долара США до 4 174,95 долара США; ОСОБА_3 з 8 346,41 долара США до 7 388,05 долара США; ОСОБА_5 з 9 451,43 долара США до 8 366,20 долара США. Щодо можливості застосування до вказаних правовідносин норм Закону № 1023-ХІІ та нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 цього Закону Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, законами № 2664-ІІІ, № 2121-ІІІ, № 1023-XII. Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу. Згідно з підпунктом 7.1.1. пункту 7.1. статті 7 Закону № 2346-ІІІ вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору. У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб. Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5);споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1). Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін. За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється. Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача. У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Отже, Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року з банку на користь ОСОБА_1 в сумі 67 078,57 долара США, на користь ОСОБА_4 - 59 900 доларів США, на користь ОСОБА_3 - 106 000 доларів США, на користь ОСОБА_5 - 120 033,89 долара США з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Стосовно необхідності відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону № 2121-ІІІ банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунка сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Крім того, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду вважала можливим зменшити розмір неустойки до 100 000 грн, що відповідатиме принципу пропорційності в цивільному судочинстві, оскільки висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки пені в розмірі, що більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов`язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. Разом з тим з обставин справи, що розглядається, вбачається, що договори банківського вкладу між сторонами були розірвані за рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 грудня 2014 року, яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, що свідчить про те, що споживчі правовідносини між кожним із вкладників та банком припинилися, а отже, до них не застосовується Закон № 1023-ХІІ, тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у її постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), фактичні обставини якої відмінні від обставин цієї справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково та скасувати судові рішення в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу за ставкою «на вимогу» в розмірі 1 % та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону №1023-ХІІ за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року і ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову в задоволенні вказаних вимог. У частині стягнення трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України - змінити в частині розміру стягуваної суми. Також із резолютивної частини рішення суду першої інстанції слова «з конвертацією цієї суми у національну валюту на день здійснення платежу» виключити у всіх випадках їх застосування. В іншій оскаржуваній частині рішення судів попередніх інстанцій прийнято по суті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України їх необхідно залишити без змін. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При зверненні до суду із цим позовом позивачі судовий збір не сплачували, посилаючись на те, що є споживачами, які на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав. Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, оскільки суди вважали, що між банком та кожним з позивачів існують споживчі правовідносини. Проте суди не врахували, що такі правовідносини припинені рішенням суду про розірвання договорів та існують правовідносини з виконання грошового зобов`язання, на які не поширюється дія умов договорів та Закону № 1023-ХІІ, тому позивачі не звільнені від сплати судового збору. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2017 року № 3674-VI «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана, зокрема, фізичною особою, судовий збір встановлюється у розмірі 1 відсотка від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (640 грн) та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (встановлено обмеження - 8 000 грн). Згідно із Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII «Про державний бюджет на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становив 1 600 грн. Ціна позову становила 3 902 547,85 долара США. За результатами касаційного перегляду рішення суду першої інстанції залишено в силі лише в частині стягнення з відповідача на користь позивачів трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в розмірі 24 604,48 долара США, тобто позов задоволено на 0,6 % (24 604,48 * 100 % / 3 902 547,85). Тому з відповідача в дохід держави підлягає стягненню 48 грн судового збору за подання позовної заяви, враховуючи обмеження по сплаті судового збору на час подачі позову, а саме не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 8 000 грн, та відсоток задоволених вимог - 0,6 % (8 000 * 0,6 % / 100 %). Інша частина судового збору за подання позовної заяви в сумі 7 952 грн підлягає стягненню з позивачів у дохід держави пропорційно розміру задоволених вимог кожного з позивачів, тобто з ОСОБА_1 , вимоги якого задоволено на суму 4 675,28 долара США або на 19 % від задоволених вимог всіх позивачів у розмірі 24 604,48 долара США (4 675,28 * 100 % / 24 604,48), в дохід держави підлягає стягненню 1 510,80 грн (19 % * 24 604,48 / 100 %) судового збору за подачу позовної заяви. З ОСОБА_4 , вимоги якої задоволено на суму 4 174,95 долара США або на 17 % від задоволених вимог всіх позивачів у розмірі 24 604,48 долара США (4 174,95 * 100 % / 24 604,48), в дохід держави підлягає стягненню 1 351,84 грн (17 % * 24 604,48 / 100 %) судового збору за подачу позовної заяви. З ОСОБА_3 , вимоги якого задоволено на суму 7 388,05 долара США або на 30 % від задоволених вимог всіх позивачів у розмірі 24 604,48 долара США (7 388,05 * 100 % / 24 604,48), в дохід держави підлягає стягненню 2 385,60 грн (30 % * 24 604,48 / 100 %) судового збору за подачу позовної заяви. З ОСОБА_5 , вимоги якої задоволено на суму 8 366,20 долара США або на 34 % від задоволених вимог всіх позивачів у розмірі 24 604,48 долара США (8 366,20 * 100 % / 24 604,48), в дохід держави підлягає стягненню 2 703,68 грн (34 % * 24 604,48 / 100 %) судового збору за подачу позовної заяви. Таким чином, за подання позовної заяви в дохід держави слід стягнути з ОСОБА_1 1 510,80 грн судового збору, з ОСОБА_4 - 1 351,84 грн, з ОСОБА_3 - 2 385,60 грн, з ОСОБА_5 - 2 703,68 грн та з ПАТ «КБ «Приватбанк» - 48 грн. Також ПАТ «КБ «Приватбанк» сплатило за подання апеляційної скарги (8 000 * 110 %) - 8 800 грн та за подання касаційної скарги (8 000 * 200 %) - 16 000 грн. Касаційну скаргу задоволено частково, рішення суду першої інстанції, яким вимоги позивачів задоволено на суму 390 073,88 долара США, скасовано в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ і відмовлено в цій частині на суму 9 265,34 долара США (1 760,58 +1 572,16+ 2 782,13+3 150,47) процентів та на суму 353 012,46 долара США (67 078,57 + 59 900 + 106 000 + 120 033,89) пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а також змінено судові рішення в частині періоду стягнення трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, зменшено розмір трьох процентів річних, стягнутих з банку на користь позивачів, - на суму 3 191,60 долара США, тобто скаргу задоволено на 93,7 %. Отже, з позивачів на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати за подання апеляційної скарги в загальному розмірі 8 245,60 грн (8 800 грн * 93,7 % : 100) та за подання касаційної скарги - 14 992 грн (16 000 грн * 93,7 % : 100). Ураховуючи відсоток задоволення вимог кожного з позивачів від загальної суми задоволених вимог (24 604,48 долара США), а саме ОСОБА_1 - 19 %, ОСОБА_4 - 17 %, ОСОБА_3 - 30 %, ОСОБА_5 - 34 %, з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» підлягає стягненню 1 566,67 грн (8 245,60 * 19 % / 100 %) за подачу апеляційної скарги та 2 848,48 грн (14 992 * 19 % / 100 %) за подачу касаційної скарги, з ОСОБА_4 - 1 401,75 грн (8 245,60 * 17 % / 100 %) за подачу апеляційної скарги та 2 548,64 грн (14 992 * 17 % / 100 %) за подачу касаційної скарги, з ОСОБА_3 - 2 473,68 грн (8 245,60 * 30 % / 100 %) за подачу апеляційної скарги та 4 497,6 грн (14 992 * 30 % / 100 %) за подачу касаційної скарги, з ОСОБА_5 - 2 803,5 грн (8 245,60 * 34 % / 100 %) за подачу апеляційної скарги та 5 097,28 грн (14 992 * 34 % / 100 %) за подачу касаційної скарги. Таким чином, на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій в такому розмірі: з ОСОБА_1 - 4 415,15 грн, з ОСОБА_4 - 3 950,39 грн, з ОСОБА_3 - 6 971,28 грн, з ОСОБА_5 - 7 900,78 грн. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). З огляду на те, що ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 травня 2020 року було зупинено виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі, то згідно зі статтею 436 ЦПК України його виконання підлягає поновленню в незміненій частині. Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 412, 416, 417, 419, 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року скасувати в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» і ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» у частині стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» відмовити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року в частині стягнення трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України змінити, стягнувши з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (код ЄДРПОУ 14360570, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д) три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України за період з 25 березня 2015 року по 20 липня 2017 року на користь: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_19 , АДРЕСА_1 ) у розмірі 4 675,28 долара США; ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_20 , АДРЕСА_2 ) - 4 174,95 долара США; ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_21 , АДРЕСА_2 ) - 7 388,05 долара США; ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_22 , АДРЕСА_1 ) - 8 366,20 долара США. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року змінити, виключити з резолютивної частини рішення суду першої інстанції слова «з конвертацією цієї суми у національну валюту на день здійснення платежу» у всіх випадках їх застосування. В іншій частині рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_19 , АДРЕСА_1 ) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 1 510,80 грн. Стягнути з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_20 , АДРЕСА_2 ) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 1 351,84 грн. Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_21 , АДРЕСА_2 ) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 2 385,60 грн. Стягнути з ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_22 , АДРЕСА_1 ) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 2 703,68 грн. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 48 грн. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_19 , АДРЕСА_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати в розмірі 4 415,15 грн. Стягнути з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_20 , АДРЕСА_2 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати в розмірі 3 950,39 грн. Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_21 , АДРЕСА_2 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати в розмірі 6 971,28 грн. Стягнути з ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_22 , АДРЕСА_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати в розмірі 7 900,78 грн. Поновити виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року в незміненій частині. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Т. О. Анцупова Л. Й. Катеринчук В. В. Британчук В. С. Князєв Ю. Л. Власов Г. Р. Крет Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 101424464
  8. Здравствуйте коллеги. Недавно обратил внимание на очень существенную вещь, способную подорвать многие посягательства банков Украины на должников. Разговор пойдет о типах платежных инструментов (платежных карт). Общеизвестной мировой практикой является существования двух видов платежных карт: КРЕДИТНЫЕ КАРТЫ (CREDIT) ДЕБЕТОВЫЕ КАРТЫ (DEBIT) Каждый из этих видов делится на подвиды. И так. В чем разница между картами DEBIT и CREDIT?! Согласно общим правилам делового оборота в мире, упрощенно можно сказать, что кредитные карты - карты, на которых доступен кредитный лимит. Дебетовые - на которых находятся ваши личные средства (зарплата, пенсия, стипендия, депозит или проценты с него). А вот что говорит официальный сайт НБУ по этому поводу: "Дебетова картка (debit card) – різновид банківської платіжної картки. Д.к. призначена для оплати купівлі товарів та послуг, у т.ч. з використанням електрон­них терміналів, отримання готівки, виконання інших операцій, доступ­них у меню банкомата або установи банку. Д.к. дозволяє використовувати кошти доступного залишку на депозитному рахунку, на основі якого вона емітована. Різновидами Д.к. є зарплатна, студентська та пенсійна картки." Джерело: Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – 504с. – (Інституційні засади розвитку банківської системи). http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123276 ПЛАТІЖНА КАРТКА (payment card) – електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням платіжної картки, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Дебетова схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку. Під час застосування дебетово-кредитної схеми користувач здійснює платіжні операції з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку, а в разі їх недостатності або відсутності - за рахунок наданого банком кредиту. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Джерело: Про платіжні системи та переказ коштів в Україні // Закон України від 05.04.2001 № 2346-ІІІ; Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням // постанова Правління Національного банку України від 30.04.2010 №223. http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123521&cat_id=123512 ________________________________________________________________________________________________ Вроде бы все доступно и понятно, но есть в Украине одно НО. У знакомых карточка "Банк Русский Стандарт" с кредитным лимитом до 10 тысяч гривен. Но, почему-то на ней чёрным по белому написано - MasterCard Debit. Такая же надпись на голограмме карты. Удивился. Ну думаю, это же БРСы, чему удивляться то. Но потому увидел у подруги карту ПриватБанк Универсальная "Gold"... у нее лимит до 16 тысяч гривен. Так вот, на этой карте точно такая же надпись MasterCard Debit. ВОПРОС СООБЩЕСТВУ! Что это происходит с украинскими банками и эмитируемыми ими же платежными картами и являются ли такие надписи на кредитных картах основанием для доказательства факта мошенничества со стороны банка или же введения клиентов в заблуждение? Насколько я понимаю, это неплохое подспорье для признания договоров по карточкам недействительными. Статьи ГКУ и других нормативных актов сознательно не пишу. Думаю их можно будет указать в последствии дискуссии. Опять же, согласно Постановлению Правления НБУ от 30.04.2010 г. № 223 (Порядок эмиссии) - может существовать какая-то кредитно-дебетная схема... Как это координируется с общемировыми нормами и платежными стандартами... Все-таки наши банки эмитируют не свои карты, а карты международных платежных систем Маstercard. VISA. Если кредитные карты с надписью DEBIT на самом деле используют двойную схему, то почему на них не пишут CREDIT&DEBIT или CREDIT-DEBIT? Всем спасибо. [email protected]
  9. Постанова Іменем України 9 лютого 2021 року м. Київ Справа № 381/622/17 Провадження № 14-98цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» (далі - банк) і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу за касаційною скаргою банку на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 2 листопада 2017 року, ухвалене суддею Чернишовою Є. Ю., та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 грудня 2017 року, прийняту колегією суддів у складі Яворського М. А., Кашперської Т. Ц. і Фінагеєва В. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач звернувся з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу. На той час у банку вже була запроваджена тимчасова адміністрація та розпочата процедура його ліквідації. Суд першої задовольнив позов. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має дати відповідь на питання про те, чи можливо з урахуванням пункту 1 частини п`ятої статті 36 та пункту 1 частини шостої статті 36 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) після введення у банку тимчасової адміністрації та початку процедури його ліквідації задовольнити позов про стягнення з такого банку суми заборгованості за договором банківського вкладу, строк якого закінчився. (2) Короткий зміст позовних вимог 2. У лютому 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій з урахуванням уточнених позовних вимог (т. 1, а. с. 61) просив стягнути з банку заборгованість за вкладом у сумі 190 256,87 грн і проценти за користування вкладом у сумі 138 130,69 грн за договором від 28 травня 2013 року № 653/2013-222 банківського вкладу «Оберіг» у національній валюті зі щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (12 місяців) (далі - договір банківського вкладу). Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 28 травня 2013 року позивач уклав із банком договір банківського вкладу. Банк отримав від позивача через касу 250 000,00 грн на період із 28 травня 2013 року до 28 травня 2014 року з процентною ставкою на вклад у розмірі 18 % річних. 2.2. 28 травня 2014 року позивач звернувся до банку із заявою про повернення йому внесених коштів і нарахованих процентів, проте банк перерахував лише частину, а саме 59 743,13 грн. Решту - 235 256,87 грн - не повернув. 2.3. 26 червня 2014 року у відповідь на звернення позивача у листі банк повідомив, що у серпні 2013 року він частково повернув позивачеві кошти у сумі 206 364,92 грн, з яких 201 185,67 грн виплатив через касу на підставі укладеної сторонами додаткової угоди № 01 від 9 серпня 2013 року та заяви про видачу готівки № 14 від тієї ж дати, а 5 179,25 грн списав із вкладу як перерахунок відсотків через дострокове вилучення коштів. Крім того, банк повідомив, що розпочав заходи з урегулювання проблеми, а також подав заяву, за якою розпочалось кримінальне провадження про притягнення до кримінальної відповідальності винних у незаконному знятті коштів з рахунку позивача. 2.4. Банк має виконати умови договору банківського вкладу та повернути позивачеві внесені на депозит кошти і проценти. (3) Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції 3. 18 жовтня 2017 року Фастівський міськрайонний суд Київської області постановив ухвалу, згідно з якою залучив до участі у справі співвідповідачем Фонд. 4. 2 листопада 2017 року Фастівський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив: стягнув з банку на користь позивача 190 256,87 грн заборгованості за депозитом і 138 130,69 грн процентів. Мотивував рішення тим, що кошти, які знаходяться на рахунку позивача, належать йому на праві власності. Відмовивши перерахувати належні позивачу кошти, відповідач порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно мирного володіння майном. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 26 грудня 2017 року Апеляційний суд Київської області прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 2 листопада 2017 року. Мотивував постанову так : 5.1. Запровадження тимчасової адміністрації та ліквідація банку не позбавляє особу можливості реалізації права на судовий захист. Фонд набуває лише право кредитора банку на відшкодовані клієнтам банку кошти та надану банку цільову позику, а за взятими на себе зобов`язаннями відповідає банк. 5.2. Відповідно до статті 598 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) й умов договору банківського вкладу зобов`язання банку в розмірі та на умовах, визначених цим договором, припинилися 28 травня 2014 року. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, в яких банк має обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. 5.3. Зобов`язання банку повернути позивачеві кошти за договором банківського вкладу виникли ще 28 травня 2014 року, тобто за два роки до початку процедури ліквідації. Тому безпідставними є доводи банку про те, що суд першої інстанції мав врахувати запровадження у банку процедури ліквідації та тимчасової адміністрації на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 3 червня 2016 року № 913. 5.4. Позивач захищає право на мирне володіння своїм майном. Тому обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI, на спірні правовідносини не поширюється. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 22 січня 2018 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку від імені останнього подала касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 2 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 грудня 2017 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовити. Скаржиться на порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 3 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував так: 7.1. Необхідно відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17, від 7 червня 2017 року у справі № 490/4542/15-ц, а також від аналогічних висновків Верховного Суду про те, що якщо на момент ухвалення рішення суду першої інстанції у банку вже введена тимчасова адміністрація, це унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачено Законом № 4452-VI. Такий відступ слід зробити на користь висновку про те, що пункт 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI у відповідних правовідносинах застосовний; 7.2. Банк відмовив позивачеві у поверненні коштів за банківським вкладом, оскільки тривало досудове розслідування щодо вилучених з рахунку позивача коштів. Отже, фактично сторони мали спір стосовно суми, яку згідно з договором банківського вкладу банк не виплатив позивачеві. Застосування зазначеного висновку Верховного Суду України до спірних правовідносин унеможливлює включення до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, такоговкладника, який має спір із банком щодо виконання зобов`язання за договором банківського вкладу. 7.3. Відповідно до пунктів 1 і 3 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку. 7.4. Якщо строк договору банківського вкладу закінчився до введення тимчасової адміністрації, а сторони мають спір з приводу виконання зобов`язання за цим договором, то не можна застосувати пункт 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI, згідно з яким, якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, то це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачено Законом № 4452-VI. Рішення суду, згідно з яким вирішений спір, є підставою для задоволення вимоги кредитора відповідно до статті 52 Закону № 4452-VI. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Банк мотивував касаційну скаргу так: 8.1. У спорах, пов`язаних із банком, у якому введена тимчасова адміністрація/розпочата ліквідація, щодо виконання зобов`язань перед кредиторами приписи Закону № 4452-VI є спеціальними та пріоритетними відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. З огляду на приписи пунктів 2 і 3 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI після запровадження у банку тимчасової адміністрації задоволення вимог кредиторів має відбуватися у порядку, передбаченому спеціальним законом з дотриманням черговості (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15). 8.2. Висновок судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року № 574/тдд, виконаний Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, не є належним і допустимим доказом, оскільки триває досудове розслідування у межах кримінального провадження, а позивач не надав дозволу слідчого на використання висновку експерта у межах цивільної справи відповідно до частини першої статті 222 Кримінального процесуального кодексу України. (2) Позиції інших учасників справи 9. 30 липня 2020 року Фонд подав «письмовий відзив», у якому просить задовольнити касаційну скаргу банку з таких міркувань: 9.1. У спорах, пов`язаних із виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його вкладниками/кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними, а сам цей Закон - пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у відповідних правовідносинах (аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, а Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду - у постановах від 8 лютого 2018 року у справі № 308/3282/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справах № 761/20903/15-ц і № 553/2630/15-ц). 9.2. За змістом пунктів 6 і 16 статті 2, підпунктів 1 і 2 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI під час дії тимчасової адміністрації та/або запровадження процедури ліквідації вимоги вкладників та інших кредиторів банку не задовольняються. Кошти за вкладами, строк дії яких закінчився, та за договорами банківського рахунку, виплачуються у межах граничної суми відшкодування Фондом за визначеною Законом № 4452-VI процедурою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16). 9.3. 16 травня 2019 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду прийняв постанову у справі № 826/6665/16 про скасування постанови Національного банку України (далі - НБУ) від 5 квітня 2016 року № 234 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» до категорії неплатоспроможних». Згідно з цією постановою суд скасував постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2017 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року й ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Тому, оскільки оскаржену у справі № 826/6665/16 постанову НБУ суд не скасував, процедура ліквідації банку є такою, що відповідає закону. 9.4. Позивач звернувся з позовом у січні 2017 року, коли у банку була запроваджена процедура ліквідації. Тому відсутні підстави для стягнення з банку на користь позивача коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI. Відсутність підстав для задоволення позову підтверджують висновки Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, сформульовані у постанові від 17 січня 2019 року у справі № 757/36472/14-ц. 10. Позивач відзив на касаційну скаргу суду не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо можливості стягнення з неплатоспроможного банку суми вкладу 11. Суди першої й апеляційної інстанцій, спростовуючи доводи банку, вказали, що запровадження у ньому тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не позбавляють особу можливості реалізації права на судовий захист. Фонд набуває лише права кредитора банку на відшкодовані клієнтам останнього кошти та надану йому цільову позику. За взятими на себе зобов`язаннями і далі відповідає банк. Тому запровадження у ньому тимчасової адміністрації не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Суди вважали, що оскільки строк дії договору банківського вкладу закінчився 28 травня 2014 року, тобто до введення в банку тимчасової адміністрації, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI обмеження до спірних правовідносин не застосовується. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. 12. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, правильно вказав, що якщострок договору банківського вкладу закінчився до введення тимчасової адміністрації, а сторони мають спір з приводу виконання зобов`язання за цим договором, то не можна застосувати правило, згідно з яким, якщо на момент ухвалення рішення у суді першої інстанції у банку вже введено тимчасову адміністрацію, то це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачено Законом № 4452-VI. 13. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 цього кодексу). 14. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). 15. Позивач просив стягнути з банку на його користь заборгованість за вкладом у сумі 190 256,87 грн і процентами за користування вкладом у сумі 138 130,69 грн. 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 16.1. 28 травня 2013 року позивач уклав із банком договір банківського вкладу на строк до 28 травня 2014 року з процентною ставкою 18 % річних. Відповідно до умов цього договору позивач передав банку 250 000 грн, що підтверджує копія квитанції від 28 травня 2013 року про внесення коштів на депозит. 16.2. 28 травня 2014 року позивач звернувся до банку із заявою про повернення йому суми вкладу та нарахованих процентів, а банк згідно з пунктом 2.1.4 договору банківського вкладу перерахував позивачеві 59 743,13 грн. 16.3. У листі від 26 червня 2014 року № 41/3-12/3585 банк повідомив позивачеві, що за даними обліку банку 9 серпня 2013 року договір банківського вкладу «було частково достроково вилучено на суму 206 364,92 грн, з яких - 201 185,67 грн виплачено через касу згідно із заявою на видачу готівки» від № 14 від 9 серпня 2013 року, а 5 179,25 грн - «списано із вкладу як перерахунок відсотків у зв`язку із достроковим вилученням коштів». Банк також вказав, що, беручи до уваги заяву позивача про нездійснення часткового дострокового вилучення вкладу, він подав заяву до Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про вчинення кримінального правопорушення, притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб та відшкодування завданих збитків. 16.4. На підставі постанови Правління НБУ від 5 квітня 2016 року № 234 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 5 квітня 2016 року № 463 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Хрещатик» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». 16.5. На підставі рішення Правління НБУ від 2 червня 2016 року № 46-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Хрещатик» 3 червня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 913 про початок процедури ліквідації банку та делегування повноважень ліквідатора банку. 17. Позивач не оскаржує дії (бездіяльність) Фонду чи його уповноваженої особи щодо невиконання чи неналежного виконання ними повноважень, визначених Законом № 4452-VI. Спірні правовідносини виникли до запровадження у банку тимчасової адміністрації та до початку процедури його ліквідації внаслідок відмови банку виплатити позивачеві залишок заборгованості за договором банківського вкладу через те, що банк вважав таку заборгованість погашеною. Тобто у цій справі суди мали перевірити не правомірність дій Фонду чи його уповноваженої особи, а те, чи виплатив банк позивачеві заборгованість за договором банківського вкладу. 18. У матеріалах справи відсутні адресовані Фонду чи його уповноваженій особі заяви позивача щодо виплати гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом чи щодо включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку. Спір із банком щодо невиплати позивачеві залишку заборгованості за договором банківського вкладу виник ще до того, як цей банк був віднесений до категорії неплатоспроможних і розпочалася процедура його ліквідації. 19. На час виникнення спірних правовідносин, тобто відмови у виплаті позивачеві залишку заборгованості, банк вважався платоспроможним. Але до суду позивач звернувся тоді, коли у банку вже тривала процедура його ліквідації та застосовувалися приписи Закону № 4452-VI. 20. Цей Закон установлює правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, НБУ, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. У пункті 8 Прикінцевих і перехідних положень Закону № 4452-VI передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить. Тобто у спорах, пов`язаних із виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. 21. За загальним правилом під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку (пункт 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). Але згідно з пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої вказаної статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом. 22. За Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 4 липня 2014 року, який набрав чинності 11 липня 2014 року, вказаний пункт викладений у дещо іншій редакції, що була чинною на час звернення позивача до суду та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій. Згідно з цією редакцією обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. Вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації відповідно до цієї статті (близькі за змістом приписи є і у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 23. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку) (пункт 3 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). 24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під примусовим стягненням майна (у тому числі коштів) банку, про яке йде мова у пункті 2 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI,слід розуміти їхнє стягнення у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Тобто задоволення судом вимог про стягнення коштів за договором банківського вкладу не охоплюється поняттям примусового стягнення. 25. Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо боржника визнано банкрутом (пункт 3 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»), НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника (пункт 4 зазначеної частини), Фонд прийняв рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку (пункт 11, внесений до частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» з 23 травня 2020 року, коли набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13 травня 2020 року). 26. Виконавчий документ повертається стягувачу, якщо запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (пункт 11 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»). А у разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника виконавче провадження підлягає закінченню (пункт 4 частини першої статті 39 вказаного Закону). Постанова про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої цієї статті, разом з виконавчим документом надсилається до уповноваженої особи Фонду (частина четверта статті 39 вказаного Закону). 27. З огляду на зміст наведених приписів передбачена пунктом 2 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI заборона реалізується, зокрема, через неможливість примусового виконання рішення суду про стягнення коштів з неплатоспроможного банку для дотримання черговості задоволення вимог його кредиторів, визначеної цим Законом. Так, у справі № 381/622/17 суд першої інстанції на виконання ухваленого ним рішення видав виконавчий лист (т. 1, а. с. 104), який позивач пред`явив до виконання. Однак орган державної виконавчої служби повернув виконавчий документ позивачеві без прийняття до виконання (т. 1, а. с. 103) з огляду на запровадження в банку тимчасової адміністрації. 28. Отже, запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації, як це відбулося у справі № 381/622/17. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI. 29. Однак, якщо підставою звернення з позовом про стягнення коштів з неплатоспроможного банку стала відмова Фонду, його уповноваженої особи включити вимоги вкладника до реєстру вкладників або до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, то у такому разі вже існує спір з Фондом і банком, від імені якого діє уповноважена особа Фонду. Тому вимога про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації, не буде ефективним способом захисту порушеного права. Вкладнику слід звертатися з вимогами про зобов`язання Фонду, уповноваженої особи Фонду включити кредиторські вимоги до відповідних реєстрів. 30. Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами (частина перша статті 26 Закону № 4452-VI). 31. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами (частина друга статті 26 Закону № 4452-VI). 32. У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другоюстатті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону № 4452-VI). 33. Порядок задоволення вимог кредиторів банку після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку врегульований Розділом VIII Закону № 4452-VI. 34. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункт 3 частини першої статті 48 Закону № 4452-VI). 35. Вимоги вкладників-фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, мають задовольнятися у порядку черговості, встановленому статтею 52 Закону, після початку процедури ліквідації банку за рахунок коштів, одержаних у результаті його ліквідації та продажу майна (активів) (пункт 4 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI). Тобто, виплата вкладникам коштів, сума яких перевищує гарантовану суму відшкодування за вкладом, відбувається за рахунок банку, а не Фонду. 36. За змістом наведених приписів, а також приписів частини п`ятої статті 45 Закону № 4452-VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії вкладник, який раніше ініціював у судовому порядку стягнення з банку суми заборгованості за договором банківського вкладу, задля уникнення наслідків, передбачених частиною першою статті 49 цього Закону, має можливість заявити Фонду свої вимоги до банку, у межах сум, що перевищують гарантовану суму відшкодування за вкладом. Однак у ситуації позивача таке звернення не було би ефективним з огляду на наявність у нього спору про право з банком. 37. У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі неплатоспроможного банку на день прийняття рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних, ці зобов`язання також включаються до відкоригованого балансу (пункт 1.29 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 року № 2). У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі банку на день початку процедури ліквідації банку/затвердження акцептованих вимог кредиторів, ці зобов`язання також включаються до проміжного ліквідаційного балансу (пункт 4.30 вказаного Положення). 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу є рішенням про задоволення вимог кредитора банку та відповідно є підставою для включення таких вимог до відкоригованого та/або проміжного ліквідаційного балансу банку. Тому вкладник, який має таке рішення суду, за Законом № 4452-VI може звернутися до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищує гарантоване відшкодування коштів за вкладом, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її. 39. Спори вкладника з Фондом та/чи банком в особі уповноваженої особи Фонду щодо включення підтверджених відповідним рішенням суду вимог до означених реєстрів слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, якщо мова йде про включення до реєстру вкладників вимог кредитора банку у межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, № 813/6392/15, № 818/377/16, № 804/15159/15, № 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 234/11395/14-ц тощо), або в порядку цивільного чи господарського судочинства, якщо мова йде про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку вимог на суму, що перевищує гарантовану суму відшкодування коштів за вкладом (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 161/11401/17, від 19 червня 2019 року у справі № 752/17889/17-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 554/4702/18, від 4 вересня 2019 року у справах № 201/12084/17 та № 752/2422/17, від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17). (1.2) Стосовно наявності підстав для відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права 40. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 381/622/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що існує потреба відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 та від 7 червня 2017 року у справі № 490/4542/15-ц, а також від аналогічних висновків Верховного Суду про те, що якщо на момент ухвалення рішення суду першої інстанції у банку вже введена тимчасова адміністрація, це унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом № 4452-VI. Аналогічний висновок Верховний Суд України сформулював також у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, згаданій у касаційній скарзі банку та у «письмовому відзиві» Фонду, а Велика Палата Верховного Суду - у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц. 41. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40)). 42. З огляду на наведені у цій постанові висновки для забезпечення ефективного захисту прав вкладників і передбачуваності правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне у цій справі відступити шляхом конкретизації від висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI, сформульованих у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, а також від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 та від 7 червня 2017 року у справі № 490/454215-ц,. 43. Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її. 44. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 43) і № 727/2878/19 (пункт 40), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43)). (1.3) Щодо суті спору 45. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини : 45.1. На виконання умов договору банківського вкладу банк прийняв від позивача вклад у розмірі 250 000 грн на термін з 28 травня 2013 року до 28 травня 2014 року, що підтверджує копія квитанції від 28 травня 2013 року про внесення коштів на депозит № 653/2013-222 від 28 травня 2013 року. Після закінчення строку договору банківського вкладу банк перерахував позивачеві 59 743,13 грн, а тому залишок суми вкладу, яку банк не повернув, складає 190 256,87 грн. 45.2. Початком періоду нарахування відсотків є день зарахування коштів на рахунок вкладника (28 травня 2013 року), а закінченням нарахування - день, який передує поверненню коштів вкладнику (пункт 3.1 договору банківського вкладу). Договір банківського вкладу втрачає силу за згодою сторін із моменту виплати банком вкладнику суми вкладу та процентів за цим вкладом (пункт 5.2 договору банківського вкладу). Договір банківського вкладу не передбачає його автоматичної пролонгації та можливості зміни умов в односторонньому порядку. 45.3. Згідно звисновком судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за №574/тдд, виконаної КНДІСЕ, встановлено, що підпис від імені позивача в графі «підпис отримувача» заяви на видачу готівки № 14 від 9 серпня 2013 року, у графі «підпис вкладника» додаткової угоди № 1 від 9 серпня 2013 року, у графі «підпис вкладника» заяви від 6 серпня 2013 року про дострокове повернення частини вкладу виконаний не позивачем, а іншою особою. 46. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). 47. Згідно з частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). 48. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (частини перша та п`ята статті 1061 ЦК України). 49. У касаційній скарзі банк стверджує про неналежність і недопустимість копії висновку судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за №574/тдд як доказу, оскільки позивач не додав до позовної заяви дозволу слідчого Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України міста Києва на використання цього висновку у цивільній справі, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні № 32014000000000048. З такими доводами касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не погоджується. 50. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (частини перша та друга статті 57 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи є у частині першій і другій статті 76 ЦПК України у чинній з указаної дати). 51. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина перша статті 77 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 59 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина перша статті 78 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати). 52. Висновок судово-почеркознавчої експертизи від 13 грудня 2014 року за №574/тдд не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості доказів, як про це стверджує банк у касаційній скарзі. Позивач подав до суду копію цього висновку, зроблену з копії того ж висновку, яку засвідчив слідчий. Для його використання як доказу подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні, не є потрібним. Такий висновок судово-почеркознавчої експертизи, який позивач відповідно до закону одержав у межах кримінального провадження, стосується предмета доказування у цій справі. 53. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 54. У судах першої й апеляційної інстанцій банк не спростував викладені позивачем обставин, зокрема наявність і розмір заборгованості за договором банківського вкладу, а з клопотанням про призначення почеркознавчої експертизи не звертався. З урахуванням наведених вище висновків щодо тлумачення приписів Закону № 4452-VI Велика Палата Верховного Суду погоджується з судами першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для стягнення на користь позивача суми вкладу і відсотків за користування ним, вважає висновки цих судів законними й обґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон № 460-IX. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень цього Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. Оскільки банк подав касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд судових рішень на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року. 56. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 57. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 58. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 2 жовтня 2020 року був внесений запис про державну реєстрацію припинення банку, що є відповідачем. 59. Частина перша статті 414 ЦПК України встановлює, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. 60. Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). 61. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права та наведені приписи процесуального закону, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу банку слід залишити без задоволення, а рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 2 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 грудня 2017 року, які є законними й обґрунтованими, - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 62. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 63. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті позовної вимоги, яку задовольнили суди першої й апеляційної інстанцій, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на банк. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, частиною третьою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» залишити без задоволення. 2. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 2 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 96890711
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2021 року м. Київ Справа № 367/4695/20 Провадження № 14-12цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В. у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку споживачам послуг та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі - ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради (далі - КП «УЖКГ «Ірпінь»), у якому просила зобов`язати відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на загальну суму 3 331 124,83 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жителі міста Ірпеня та інші громадяни України, споживачі комунальних послуг, з метою захисту своїх прав створили ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка зареєстрована Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 24 липня 2020 року. Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування. Під час здійснення своєї статутної діяльності позивачем встановлено, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області в січні 2019 року провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на суму 3 331 124,83 грн. Припис № 1 від 28 січня 2019 року є чинним та не скасований у судовому порядку, проте відповідач його не виконав, чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн. Позивач із посиланням на пункти 9 та 10 частини першої статті 25 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) вказав, що об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій та відповідно до законодавства захищати в суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів). Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства, а ГО «Ірпінська спілка споживачів» є належним позивачем. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 31 липня 2020 року ухвалою Ірпінського міського суду Київської області у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до КП «УЖКГ «Ірпінь» про проведення перерахунку споживачам послуг відмовлено. Роз`яснено позивачу, що справа належить до юрисдикції господарських судів. Ухвала мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а її розгляд відноситься до юрисдикції господарського суду, оскільки спір виник між юридичними особами. 13 жовтня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ірпінська спілка споживачів» залишено без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір між суб`єктами господарювання підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Крім того, апеляційний суд зазначив, що окремої процедури для захисту прав групи осіб Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не містить. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права і просила судові рішення скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що на підставі частини другої статті 4 ЦПК України ГО «Ірпінська спілка споживачів» звернулася з позовом на захист прав невизначеного кола споживачів міста Ірпеня - фізичних осіб відповідно до пункту 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-ХІІ та її Статуту. Зазначала, що правовідносини, які виникли внаслідок порушення відповідачем прав споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій через неналежне визначення ціни послуг, є майновими, цивільними правовідносинами між відповідачем і фізичними особами - мешканцями багатоповерхових будинків, яких відповідач обслуговує. Сторонами спору фактично є споживачі послуг, які хоч і не є стороною судового процесу, проте саме їх порушені права і підлягають поновленню відповідачем, яким є КП «УЖКГ «Ірпінь». Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15, у якій зроблено висновки про те, що спір за участю громадської організації розглядається в порядку господарського судочинства, лише у випадках, якщо між сторонами наявні господарські правовідносини, предметом спору є майно або речові права на майно такої громадської організації, а також щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності громадської організації як юридичної особи, що свідчить про належність їх до правовідносин у сфері господарювання. У цій справі ГО «Ірпінська спілка споживачів» виступає не як суб`єкт господарювання, між нею та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні господарські відносини, позовна заява спрямована не на захист прав організації, а на захист прав третіх осіб - споживачів, у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) відсутня норма, що прямо передбачає вирішення вказаного спору господарським судом, тому цей спір не має розглядатися в порядку господарської юрисдикції. Вважала, що спір за позовом громадської організації, який направлений на захист прав споживачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів. Рух справи в суді касаційної інстанції 19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі. 14 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів. 20 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» у касаційній скарзі посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15 (провадження № 12-726гс18), за яким визначено випадки, коли спір за позовом громадської організації підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Дослідивши наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що він стосується інших (не тотожних) правовідносин, які є відмінними від правовідносин, які виникли в цій справі. 11 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 24 липня 2020 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ірпінська спілка споживачів», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Позивач вказував, що в січні 2019 року Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої було складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року, відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року кошти в розмірі 3 331 124,83 грн шляхом здійснення перерахунку. Відповідач не виконав зазначений припис чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн. Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства шляхом зобов`язання відповідача повернути кошти (здійснити перерахунок) споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року на загальну суму 3 331 124,83 грн. Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має визначити, які правовідносини виникли між сторонами - громадською організацією (об`єднанням споживачів) та юридичною особою, яка надає комунальні послуги, з приводу проведення перерахунку вартості послуг. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України. Так, частиною 1 статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб`єктами господарювання. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ за позовом громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до юридичної особи про захист прав споживачів, але на її розгляді перебувала цивільна справа № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) за скаргою громадської організації, яка не мала статусу юридичної особи, поданою в інтересах фізичної особи - члена цієї організації, у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що громадська організація без статусу юридичної особи не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (постанова від 13 березня 2019 року). Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 200/13835/15-ц, у якій громадська організація звернулася з позовом в інтересах фізичної особи - споживача, суд касаційної інстанції зробив висновок, що право громадської організації споживачів (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача не передбачене нормами законодавства. Отже, справи, що розглядалися Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, стосувалися питання можливості громадської організації (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача. Питання юрисдикційності спору за позовом юридичної особи - громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до іншої юридичної особи про захист прав споживачів Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося. У цій справі розглядається позов юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 331 124,83 грн. Вирішуючи питання предметної та суб`єктної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання поширення юрисдикції господарських судів на вирішення зазначеної справи залежить як від з`ясування предмета і змісту правовідносин, так і від суб`єктного складу, у межах яких виник спір. Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання. За змістом статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин. При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом. У частині першій статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) надано такі визначення: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (пункт 5); виконавець комунальної послуги - суб`єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2); індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6); послуга з управління багатоквартирним будинком -результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору (пункт 12). Згідно зі статтею 2 Закону № 2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках. Частиною першою статті 6 Закону № 2189-VIII передбачено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг. У частині першій статті 1 Закону № 1023-XII надано визначення таким термінам: виконавець -суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3); споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22). Відповідно до статті 1-1 Закону № 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. У пункті 6 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав. Згідно з пунктами 9 та 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-XII об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Також об`єднання споживачів має право відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів). Тобто законом надано право громадським організаціям споживачів звертатися до суду, у тому числі і до юридичних осіб, які є управителями багатоквартирних житлових будинків та які надають комунальні послуги в інтересах побутових споживачів, незалежно від їх членства у вказаній громадській організації, за захистом прав таких споживачів. При цьому в Законі № 1023-XII чітко визначено, що вказане рішення стосується лише і виключно споживачів, права яких порушено протиправними діями суб`єкта господарювання, який надає відповідні послуги. Між ГО «Ірпінська спілка споживачів» та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні правовідносини в розумінні ГК України, оскільки спір стосується права, порушеного, на думку ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка в силу Закону № 1023-XII представляє інтереси невизначеного кола споживачів, кожного зі споживачів міста Ірпеня на перерахунок відповідачем вартості послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій. Тобто між учасниками справи відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальною при віднесенні спору до компетенції господарських судів. У вказаному спорі ГО «Ірпінська спілка споживачів» захищає не власні інтереси, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - споживачів житлово-комунальних послуг, представляє інтереси та здійснює захист прав саме вказаних осіб на підставі статті 25 Закону № 1023-XII та її Статуту. Тому між громадською організацією та юридичною особою, яка надає послуги, апріорі відсутні матеріальні правовідносини, оскільки в судовому спорі така громадська організація виступає від власного імені, але захищає побутових споживачів, права яких вважає порушеними через протиправні дії надавача послуг. Судами попередніх інстанцій не враховані положення Закону № 1023-XII та Статуту, не надано оцінку можливості звернення ГО «Ірпінська спілка споживачів» з позовом, направленим на захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів. У законодавстві відсутні положення, які б надавали право фізичним особам, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, звертатися до господарського суду в межах спірних правовідносин за захистом їх порушених прав як споживачів. У постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів зроблено висновок про те, що здійснення представництва за законом не змінює природу спірних правовідносин як таких, що здійснюються в межах відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг різних форм власності відповідно до Закону № 1023-XII, відтак стороною такого спору (а не стороною судового процесу) є споживач у розумінні статті 1 Закону № 1023-XII. Зазначені висновки підтверджуються таким. Згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. За положеннями частин першої та другої статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України). Статтею 1 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадська спілка - це громадське об`єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи. Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку. У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності. Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні. Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами. У преамбулі Закону № 1023-XII вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів). Частиною першою статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При розгляді спору необхідно звернути увагу на питання щодо повноважень громадської організації споживачів на представництво та захист прав невизначеного кола споживачів у судах, оскільки від відповіді на вказане питання залежить і визначення юрисдикційності спору. Частиною першою статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів). У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів). Таким чином, Закон № 1023-XII надає об`єднанню споживачів право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів. Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування. Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість ГО «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах. У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 (у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв`язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права») роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. Закон № 1023-XII та Статут надає ГО «Ірпінська спілка споживачів» право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача. ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів. З огляду на зміст та характер спірних правовідносин, суб`єктний склад цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір з урахуванням вимог статті 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскількипозов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» задовольнити. Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 96179832
  11. Постанова Іменем України 17 лютого 2021 року м. Київ справа № 761/3328/17 провадження № 61-13090св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач- ОСОБА_1 , відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Миколаївна, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович, Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, Зінченко Олена Іванівна, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., в якому просила: визнати протиправними та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року, індексний номер - 27412017, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П.; зобов`язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєву А. М. поновити запис про право власності ОСОБА_1 на квартиру за зазначеною адресою. Позовна заява мотивована тим, що 12 березня 2007 року ОСОБА_1 уклала з акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») договір про надання споживчого кредиту, на підставі якого банк надав їй кредит в розмірі 198 000 дол. США для придбання квартири за адресою АДРЕСА_1 , яку в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором вона передала банку в іпотеку на підставі договору іпотеки від 12 березня 2007 року. 12 грудня 2011 року між банком та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1, за яким відбувся перехід права вимоги, в тому числі за її зобов`язаннями за кредитним договором. 21 грудня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» без будь-яких попереджень та погоджень зареєстрував на себе право власності на квартиру та 02 листопада 2016 року продав її ОСОБА_2 , чим порушив майнові права позивача та позбавив її права власності на квартиру. Перехід права власності на квартиру, реєстрація якого відбулась на підставі рішення нотаріуса від 21 грудня 2015 року, є незаконним, тому рішення та запис про право власності є незаконними та такими, що суперечать умовам договору іпотеки. Здійснюючи реєстраційні дії з реєстрації права власності на квартиру за ТОВ «Кей-Колект», нотаріус порушила порядок їх вчинення шляхом недодержання вимог закону щодо розмежування суб`єктів реєстраційних дій, оскільки приватний нотаріус Кобелєва А. М. не вчиняла нотаріальні дії з об`єктом нерухомого майна, а саме не посвідчувала нотаріально договір купівлі-продажу та договір іпотеки цієї квартири. Крім того, нотаріус здійснила реєстраційні дії без підтвердження подання іпотекодавцем вимоги її отримання позивачем та завершення 30-денного строку з моменту ймовірного отримання іпотекодавцем (позивачем) письмової вимоги іпотекодержателя, надісланій іпотекодавцеві. Позивач вважала, що рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав власності на квартиру за ТОВ «Кей-Колект» порушує норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки на позивача розповсюджується дія цього закону, враховуючи, що кредит видавався в іноземній валюті, предмет іпотеки має загальну площу 65,10 кв. м, окрім цієї квартири, будь-якого нерухомого майна за нею не зареєстровано, а також квартира є єдиним місцем проживання. Крім того, перехід права власності на квартиру до іпотекодержателя є способом задоволення вимог кредитора по сплаті кредитного боргу. Враховуючи, що цей борг складається, у тому числі, з плати за користування кредитом, то отримання іпотекодержателем у власність предмета іпотеки є способом отримання плати за користування грошовими коштами, тобто операцією з фінансовими активами, права на здійснення якої у ТОВ «Кей-Колект» немає. Відчуження квартири на користь ОСОБА_2 відбулося в період дії арешту, накладеного ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанцій виходив з того, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо неотримання позивачем письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору та/або повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тому суд критично оцінив доводи позивача про неотримання нею зазначеної письмової вимоги. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П., Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, Зінченко О. І., про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року, індексний номер - 27412017, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М., номер запису про право власності 12648023, номер розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 812084380000. В задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто із ТОВ «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. із кожного на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 800 грн. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не встановив всіх обставин, якими обґрунтовувались позовні вимоги, а саме дотримання відповідачами вимог, передбачених статтею 35 Закону України «Про іпотеку», частиною четвертою статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, та порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Кей-Колект» про долучення до матеріалів справи доказів, які мали б підтверджувати отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, оскільки відповідачем не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Разом з тим із наданих копій документів не вбачалося отримання позивачем письмової вимоги іпотекодержателя. Тому апеляційний суд вважав, що рішення про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» винесене приватним нотаріусом із порушенням вимог Закону України «Про іпотеку». Враховуючи , що ТОВ «Кей-Колект» не набуло права власності на квартиру АДРЕСА_1 , воно не набуло права і на розпорядження нею шляхом відчуження на користь ОСОБА_2 , а отже реєстрація права власності на квартиру за даною особою також здійснена із порушенням вимог закону. Крім того, квартиру відчужено під час дії арешту на неї, накладеного на підставі ухвали суду від 27 травня 2016 року у справі № 758/6495/16-ц, оскільки в матеріалах справи відомості про зняття цього арешту відсутні і відповідачами цих обставин не спростовано. Разом із тим апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості задовольнити позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року та поновлення запису про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру навіть за обґрунтованості цих вимог, враховуючи, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П., який здійснював нотаріальну дію щодо реєстрації права власності, та ОСОБА_2 , на користь якої ця дія вчинялася, не є відповідачами, а третіми особами, а отже позовні вимоги до них не пред`явлені і за позовом вони відповідати не можуть. Проте ці обставини не позбавляють ОСОБА_1 можливості звернутися з позовом у загальному порядку, заявивши ці вимоги до належних відповідачів. Аргументи учасників справи У липні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права; незаконність та необґрунтованість оскарженої постанови, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Матеріали справи не містять жодного доказу, який би підтверджував аргумент позивача щодо неотримання нею письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору або повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом апеляційної інстанції безпідставно проігноровані надані в судовому засіданні під час розгляду справи судом апеляційної інстанції документи на підтвердження надсилання позивачу письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя). Неотримання ОСОБА_1 поштового відправлення, надісланого на її адресу ТОВ «Кей-Колект» (іпотекодержателем), свідчить про недобросовісність іпотекодавця та порушення прав іпотекодержателя. Висновок апеляційного суду про те, що здійснення реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 відбулося із порушенням вимог закону, є безпідставним і незаконним, оскільки скаржник є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 , вона придбала її на підставі дійсного відплатного договору купівлі-продажу квартири від 02 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. Матеріали справи не містять жодного доказу того, що перехід права власності на зазначену квартиру від ОСОБА_1 до ТОВ «Кей- Колект» і від ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_2 відбувся шляхом вчинення будь-якого правопорушення. Суд не звернув увагу на інформацію про зареєстровані речові права, їх обтяження на об`єкт нерухомого майна, що містилася у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 02 листопада 2016 року (дата укладення договору купівлі-продажу квартири між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_2 ), відповідно до якої квартира нікому іншому продана, подарована чи іншим способом відчужена не була, під забороною, арештом, в заставі, в тому числі податковій, не перебувала. У серпні 2019 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржник вважає, що посилаючись на неотримання вимоги, позивач повинен довести, що в нього є об`єктивна можливість та намір виконати основне зобов`язання і це відповідало б принципам пропорційності. В той самий час позивач лише просив дослідити формальні обставини, що свідчить про відсутність спору про право та публічно-правовий характер спору. Одним із юридичних фактів, що спричиняє припинення права власності є саме звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника і саме через цей факт позивач позбавлений права власності на майно. Разом з тим по відношенню до оскаржуваного акту індивідуальної дії (рішення державного реєстратора) позивач є неналежним суб`єктом звернення до суду, оскільки зазначене рішення стосується не його прав та обов`язків (вони припинені зверненням стягнення). Такий спосіб захисту як скасування рішення державного реєстратора не є встановленим законом способом захисту права власності чи іншого речового права, а є лише наслідком вирішення спору про приватне право, він може застосовуватися лише як наслідок, а не передумова. Така вимога може бути застосована лише разом і як наслідок вирішення приватно-правового спору щодо виконання цивільно-правової угоди, спорів про право та супутні права. Розглядаючи спір щодо дій державного реєстратора, апеляційний суд вийшов за межі цивільної юрисдикції та розглянув спір в сфері публічних правовідносин. У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду відзив, у якому просила оскаржене судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Рух справи Ухвалами Верховного Суду від 25 липня 2019 року та від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2 та ТОВ «Кей-Колект». Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11126811000, за умовами якого банк зобов`язується надати позичальнику, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 198 000 дол. США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 999 900 грн за курсом Національного банку України на день укладання цього договору. Надання кредиту (грошових коштів) здійснюється у наступний термін: 12 березня 2007 року. Позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (додаток № 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 12 березня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково). За використання кредитних коштів протягом 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, процентна ставка встановлюється у розмірі 12 % річних. По закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягає перегляду відповідно до умов п. 9.2 даного договору. Того ж дня АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № 49431, за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , площею 65,10 кв. м, яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. 12 березня 2007 року. Згідно з пунктом 2.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язань за кредитним договором, а у разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктами 4.1 - 4.6 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється іпотекодержетелем зокрема у випадках, зазначених в п. 2.1.1 - 2.1.2 цього договору іпотеки. Звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У випадках, зазначених в п. п. 2.1.1 - 2.1.2 цього договору іпотеки іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене згідно зі статтею 35 Закону України «Про іпотеку». У разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, про яке йдеться в п. 4.3, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення за рішенням суду та виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до Закону України «Про іпотеку», законодавства України. Звернення стягнення по застереженню про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до пунктів 5.1 - 5.4 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених в п. 4.1 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні, про яке йдеться в пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. У разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абзац 2 частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку») право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1 цього договору іпотеки. У разі застосування права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абзац 3 частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку») іпотекодержатель реалізує норми статті 38 Закону України «Про іпотеку» і повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1, вважається повідомленням іпотекодавцю про намір укласти договір купівлі-продажу предмету іпотеки. 21 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27312017, та зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ТОВ «Кей-Колект», номер запису про право власності 12648023, підстава виникнення права власності - договір іпотеки, виданий 12 березня 2007 року. 30 травня 2016 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради прийнято рішення про державну реєстрацію обтяжень, запис про яке внесено до реєстру 30 травня 2016 року, відносно квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі ухвали суду від 27 травня 2016 року по справі № 758/6495/16-ц, особа, майно/права якої обтяжуються - ОСОБА_1 02 листопада 2016 року ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якої на користь ОСОБА_2 відчужено квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала продавцю на підставі договору іпотеки № 49431, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. 12 березня 2007 року. 02 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Київ Ковальчуком С. П. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32184981, та зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, виданого 02 листопада 2016 року. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 грудня 2016 року у справі № 758/6495/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект», третя особа - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання договору факторингу недійсним відмовлено й установлено, що 12 грудня 2011 року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей Колект» укладено договір факторингу, відповідно до якого відбувся перехід права вимоги, в тому числі і за зобов`язаннями ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 12 березня 2007 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що «за відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання». Згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Апеляційний суд встановив відсутність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення основного зобов`язання та наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, і відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Кей-Колект» про долучення до матеріалів справи доказів, які мали б підтверджувати отримання іпотекодавцем такої вимоги, оскільки відповідачем не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього та врахувавши, що із наданих копій документів також не вбачалося отримання позивачем письмової вимоги іпотекодержателя. За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про рішення про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» вчинено із порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», тому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) вказано, що «визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). За змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача». Тому позовні вимоги до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. не можуть бути задоволені. Позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року щодо реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, виданого 02 листопада 2016 року, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., і зобов`язання вчинити дії, задоволенню не підлягають саме з підстави пред`явлення їх до неналежних відповідачів. Апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні цих позовних вимог, проте безпідставно та передчасно зазначив про незаконність реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 , яка не є відповідачем у цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм процесуального та матеріального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. скасувати і у цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог, в частині відмови у задоволенні позовних вимог - змінити в мотивувальній частині. Керуючись статтями 400, 402, 410, 412 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 рокув частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Миколаївни скасувати й у цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Миколаївни, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович, Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, ОСОБА_2 , змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 95066933
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2021 року м. Київ справа № 288/1595/13 провадження № 61-13486 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , на заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року в складі судді Рудник М. І. та на ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року в складі колегії суддів Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Я. В., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 662 983,44 грн, з яких: - 1 533 385,11 грн заборгованості за тілом кредиту; - 842 076,38 грн заборгованості за відсотками; - 1 287 521,95 грн пені. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, за умовами якого банк надав позичальникові кредит у сумі 197 000 доларів США. На забезпечення виконання основного зобов`язання 19 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. У результаті укладених договорів факторингу ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року та відповідним договором поруки. У зв`язку з неналежним виконанням позичальником обов`язків з погашення кредиту станом на 16 липня 2013 року виникла заборгованість у загальному розмірі 3 662 983,44 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року врозмірі 3 662 983,44 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив із того, що позичальник неналежним чином виконував зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилися заборгованість. ТОВ «Кредитні ініціативи», отримавши право вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, в передбачений договором спосіб направило відповідачам вимогу про досудове врегулювання спору, яка залишена ними без виконання. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року - без змін. Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову; доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують. Суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що відповідачі не спростували розмір заборгованості, яка вирахувана позивачем відповідно до договірних умов та норм матеріального права. Апеляційний суд встановив факт переходу до ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Аргументи учасників справи У серпні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_3 ,на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що розрахунок заборгованості є неповним, оскільки не містить зазначення окремих періодів та відсоткової ставки. Вказує, що всупереч положенням частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ТОВ «Кредитні ініціативи» не звертався до позичальника з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому позовні вимоги заявлені передчасно. Вимога від 17 липня 2013 року, на яку посилається ТОВ «Кредитні ініціативи» в позовній заяві, не була отримана відповідачами та не може бути підставою для дострокового стягнення кредитної заборгованості. Посилається на те, що позивач неправомірно здійснив розрахунок пені в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту та без урахування річного строку позовної давності. Суди також не застосували положення статті 551 ЦК України щодо можливості зменшення розміру пені. Зазначає, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело факт отримання права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Вказує, що суди не врахували факт пропуску позивачем строку на звернення з частиною позовних вимог до поручителя. У листопаді 2016 року ТОВ «Кредитні ініціативи» подало заперечення на касаційну скаргу та просило залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Позивач послався на те, що розрахунок заборгованості є обґрунтованим і містить усі необхідні дані, зокрема, періоди та дати платежів, які здійснені або мали бути здійснені позичальником. ТОВ «Кредитні ініціативи» не погоджується з доводами позичальника про пропуск позовної давності, оскільки в договорі сторони збільшили вказаний строк до десяти років. Указує, що позивач направляв на адресу відповідачів вимогу про дострокове погашення боргу рекомендованим листом. Уважає, що в матеріалах справи наявні докази на підтвердження переходу права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року до ТОВ «Кредитні ініціативи». Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в даній справі та до закінчення касаційного провадження зупинено виконання оскаржених судових рішень. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року справу призначено до судового розгляду. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» дана справа передана до Верховного Суду. 06 червня 2019 року дану справу передано судді Антоненко Н. О. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, згідно якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у розмірі 197 000 доларів США на строк з 19 листопада 2007 року по 12 травня 2036 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Відповідно до договору поруки № 2611/1107/71-082-Р-1 від 19 листопада 2007 року ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань щодо повернення коштів за кредитним договором № 2622/1107/71-082. У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 16 липня 2013 року ОСОБА_1 має заборгованість перед банком урозмірі 458 273,92 долари США, що по курсу НБУ станом на дату розрахункустановило 3 662 983,44 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 191 841 дол. США (1 533 385,11 грн); за відсотками - 105 351,73 дол. США(842 076,38 грн); пеня - 161 081,19 дол. США(1 287 521,95 грн). 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», та факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. Одночасно з правами вимоги до фактора перейшли всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» переуступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. 17 липня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рекомендованими листами направило вимогу про досудове врегулювання спору № 2013/07/Б-0-107 та надало відповідачам строк до 7 днів з дня відправлення даної вимоги для дострокового погашення кредиту, сплати нарахованих процентів за користування кредитом і штрафнихсанкцій. Апеляційний суд установив, що факт переходу права вимоги до ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором № 2622/1107/71-082 підтверджується договорами факторингу від 28 листопада 2012 року; довідкою ПАТ «Омега банк», що є правонаступником ПАТ «Сведбанк», про проведені розрахунки за договором факторингу №15; витягом із Статуту ПАТ «Омега банк»; довідкою ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про проведені розрахунки з ТОВ «Кредитні ініціативи»; витягом переліку кредитних договорів по договору факторингу від 28 листопада 2012 року; витягом про реєстрацію в державному реєстрі іпотек від 19 листопада 2007 року; витягом про реєстрацію змін в державному реєстрі іпотек від 06 грудня 2012 року з приводу того, що новим іпотекодержателем є ТОВ «Кредитні ініціативи»; випискою №1 з протоколу №19 від 20 листопада 2012 року. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України(тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За приписами частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі № 6-223цс16 зроблено висновок, що «визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів». Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Згідно пункту 3.10 кредитного договору № 2622/1107/71-082від 19 листопада 2007 року, укладеного між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 , у випадках порушення умов договору вимога про виконання порушеного зобов`язання направляється банком позичальнику в письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв`язку при відправленні листа з повідомленням про вручення, або дата зазначена в повідомленні, яке отримане позичальником особисто в банку. У пунктах 20, 21, 25, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що «частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором»; «…суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту»; «…порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами». Предметом позову в справі, що переглядається, є дострокове стягнення кредитної заборгованості. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що між позичальником та позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитного договору, не з`ясували, на які потреби виданий кредит та чи є він споживчим, а отже, не встановили, які права й обов`язки мали сторони спірних правовідносин при укладенні й виконанні умов кредитного договору, та не визначалися з тим, чи поширюється на спірні правовідносини дія Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема частини десятої статті 11 вказаного Закону, якою визначено порядок дострокового стягнення кредитної заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту. Дійшовши висновку про дотримання ТОВ «Кредитні ініціативи» положень договору, які регулюють порядок направлення вимоги про дострокове погашення кредиту, суди виходили з того, що такі вимоги направлені на адресу відповідачів рекомендованими листами. При цьому, суди не надали оцінки пункту 3.10 кредитного договору, згідно якого відповідні вимоги мають направлятися «листом з повідомленням про вручення»; не перевірили факт отримання таких вимог позичальником і поручителем та, за відсутності опису вкладення в поштові відправлення, не з`ясували які саме документи були направлені ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу відповідачів. Неповне встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, в частині наявності в позивача права на звернення до суду з вимогами про дострокове стягнення кредитної заборгованості за договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, зумовило передчасний висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи». Апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не навів мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного відповідачем в апеляційній скарзі, чим допустив порушення частини другої статті 315 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року скасувати,справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 рокувтрачає законну силу й подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 94938464
  13. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 759/5757/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Борденюк В.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/12073/2020 Доповідач Заришняк Г.М ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі - Діденко А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим,- В С Т А Н О В И В : В квітні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулосяв суд із вказаним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості . В обґрунтування позову Товариство зазначало, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено кредитний договір №26- 882/06/2006И, за умовами якого відповідачу ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на суму 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредитом -11,80 %. В той же день, 07 липня 2006 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87С/06-2006И, за яким ОСОБА_2 , як поручитель, зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання визначених кредитним договором зобов`язань. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість в сумі 35619 дол. США, яка складається з: 29943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448 грн. 18 коп., з яких: 17 459 грн. 14 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989 грн. 04 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Не погоджуючись з таким позовом, представник ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, у якій просив визнати договір поруки, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , припиненим, вказуючи на те, що Банк, в порушення вимог ч.4 ст. 559 ЦК України не звертався до поручителя із вимогою про виконання основного зобов`язання протягом строку, що перевищує шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№26-882/06-2006И) від 07.07.2006 року у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі 3 654,00 грн. У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення, як з поручителя, кредитної заборгованості-відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки -задоволено. Визнано припиненим договір поруки № 26-87G/06-2006И від 07.07.2006 року, що був укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№ 26-882/06-2006И від 07.07.2006 року). Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 243,60 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з нього заборгованості скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити в повному обсязі. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.02.2916 року просив залишити без змін. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Представники ПАТ «УкрСиббанк» проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним. Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 07.07.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредит в сумі 45 000,00 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користування кредитом - 11,80%. 07 липня 2006 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87G/06-2006И, за яким остання зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за вказаним кредитним договором. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч.1 ст. 509 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. За правилом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу. Судом встановлено, що узв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за договором кредиту у ОСОБА_1 утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 31.03.2015 року склала 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень; загальний розмір заборгованості позичальника складається із 29 943,55 доларів США -боргу за кредитом, 5 679,37 доларів США - боргу за відсотками за користування кредитом, 44 448,18 грн. пені. Звертаючись до суду з вказаним позовом, Банк зазначав, що в зв`язку з несвоєчасним виконанням взятих на себе зобов`язань 23 липня 2014 року відповідачам було направлено вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, що підтверджується реєстрами про відправку рекомендованих листів, однак, станом на день звернення з даним позовом до суду відповідачі свої зобов`язання щодо погашення заборгованості по наданому кредиту та сплаті процентів за користування ним, не виконали. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для дострокового стягнення заборгованості за кредитом, оскільки вимога про погашення простроченої заборгованості була направлена боржнику 23 липня 2014 року, то датою дострокового повернення всього розміру кредиту слід вважати 03 вересня 2014 року. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного. Пунктом 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору. В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року сторонами обумовлено, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави до висновку, що ч.10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. З матеріалів справи слідує, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, а тому до спірних правовідносин мають бути застосовані ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Крім того, ч.10 ст.11 «Про захист прав споживачів» передбачено, що 60-тиденний строк має відраховуватись саме з дати отримання, а не відправлення вимоги. Боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, справа №6-57цс12). В матеріалах справи відсутні докази про отримання відповідачем ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредиту. Сама по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості чи квитанції, яка підтверджує її відправку, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що боржником була отримана вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом, в зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позову, не можна вважати обґрунтованим, оскільки він спростовується зібраними по справі доказами. За таких обставин, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення судового збору, у відповідності до вимог ч.3 ст. 141 ЦПК України, за правилами якої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В частині вирішення позовних вимог Банку до ОСОБА_2 та в частині вирішення зустрічного позову судове рішення не оскаржувалося, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати в частині стягнення заборгованості та судового збору з ОСОБА_1 та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 - відмовити. В решті судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття й може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів. Повний текст постанови виготовлений 12 жовтня 2020 року. Головуючий Судді: Джерело: ЄДРСР 92184007
  14. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 757/2442/19-ц Головуючий у І-й інстанції - Литвинова І.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/5093/2020 Доповідач Заришняк Г.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі - Діденко А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, діючого в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості,- В С Т А Н О В И В : У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення з Банку за договором депозитного вкладу №SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року та за договором депозитного вкладу №SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року відсотки за період часу з 29 липня 2016 року по 25 грудня 2018 року, 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України. В обґрунтування позовних вимог позивач вказувала, що за рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 752/10111/14-ц, яке ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2015 року залишене без змін, стягнуті відсотки за вкладами, а за рішенням Святошинського суду м. Києва від 10 липня 2018 року у справі №759/332/15-ц, яке змінено постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року, стягнуті суми вкладів та відсотків, 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України. Оскільки позивач не могла користуватися грошовими коштами, які їй належать до фактичного повернення банком вкладу, а саме до 26 грудня 2018 року, у зв`язку із цим вона звернулася до суду із позовом про стягнення суми відсотків та пені за період з 29 липня 2016 року до виконання рішення суду. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , діючий в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. В поданому відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «Приватбанк» просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники апелянта підтримали подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Представник АТ КБ «ПриватБанк» проти апеляційної скарги заперечив, вважаючи рішення суду законним. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що встановлення вірного та обґрунтованого застосування відсоткових ставок по вказаних договорах банківського вкладу є предметом спору в справі про стягнення коштів за рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року, виконання якого було зупинено ухвалою Верховного Суду. Колегія суддів не може погодитися з висновком суду з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У відповідності зі ст. ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України). Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України). Відповідно до ч.2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 12.07.2010 р. між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено Договір банківського вкладу № SAMDN1000711169348 (вклад «Депозит VIP»), відповідно до умов якого позивач передала Банку депозитний вклад в розмірі 900 000 доларів США під 10% річних з періодом нарахування - 1 місяць, на строк - 366 днів. За умовами п.2 зазначеного Договору нарахування відсотків за вкладом починаються з дня, наступного за днем надходження грошових коштів в Банк, та нараховуються за кожен календарний день, виходячи із фактичної кількості днів в році за процентною ставкою, визначеною в Договорі. Виплата суми нарахованих процентів проводиться Банком в строки, визначені періодом нарахування відсотків. Клієнт має право отримати нараховані проценти не раніше 15.00 год. першого банківського робочого дня наступного за датою укладення Договору за повну кількість періодів нарахування, які минули з моменту укладення Договору. Протягом строку вкладу на суму нарахованих процентів за вкладом проценти не нараховуються, крім випадків зарахування їх на депозитний рахунок, зазначений в Договорі. Виплата процентів по вкладу повинна здійснюватись шляхом зарахування на рахунок для зарахування процентів за вкладом, зазначеним в Договорі, відкритий в Банку, або шляхом видачі готівки в касі Банку. Клієнт має право протягом строку вкладу здійснювати довнесення по вкладу, при цьому сума внесень в кожному наступному місяці першого строку депозиту не повинна перевищувати суму вкладу, зазначену в договорі. При продовженні договору на новий строк сума довкладень в кожному наступному місяці після кожної нової пролонгації не повинна перевищувати суму вкладу на дату цієї пролонгації (п.3 Договору). Відповідно до поданих позивачем доказів, ОСОБА_1 за договором №SAMDN1000711169348 внесла не допитний рахунок, відкритий ПАТ КБ «ПриватБанк», кошти на загальну суму 1 800 000 доларів США, а саме: 12 липня 2010 року - 900 000 доларів США, 02 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 22 вересня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 липня 2012 року - 100 000 доларів США, 22 серпня 2012 року - 200 000 доларів США, 30 серпня 2012 року - 200 000 доларів США та 01 жовтня 2012 року - 200 000 доларів США. Судом також встановлено, що 01.07.2011 р. між сторонами у даному спорі був укладений Договір депозитного вкладу № SAMDN1000717735387, відповідно до умов якого позивач передала депозитний вклад в розмірі 1 140 000 доларів США під 8% річних, а з 12.10.2012 р. відповідно до Додаткової угоди № 2 до договору під 10% річних, з періодом нарахування - 1 місяць, на строк 366 днів. Згідно з умовами зазначеного Договору Клієнт банку мала право протягом строку вкладу здійснювати його доповнення. У відповідно до п.7 Договору, у разі, якщо у строк не пізніше дня закінчення дії вкладу Клієнт не заявив Банку про повернення вкладу, даний Договір продовжується ще на один строк, Договір може бути продовжений неодноразово без явки Клієнта. У цьому разі проценти за наступний строк вкладу нараховуються на суму вкладу з врахуванням довнесених коштів. Встановлено, що позивач за договором №SAMDN1000717735387 протягом строку його дії відповідно до умов договору банківського вкладу від 01 липня 2011 року внесла грошові кошти на загальну суму 2 200 000 доларів США, а саме: 01 липня 2011 року - 1 140 000 доларів США, 22 липня 2011 року - 160 000 доларів США, 15 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 липня 2012 року - 100 000 доларів США, 07 жовтня 2013 року - 600 000 доларів США. З матеріалів справи також слідує, що 12 грудня 2014 року позивачка звернулася до Банку із заявою про дострокове повернення їй депозитних вкладів № SAMDN01000711169348 та №SAMDN01000717735387 разом з нарахованими відсотками за період з 01 червня 2014 року по 12 грудня 2014 року у повному обсязі. Однак, банк не виконав належним чином своїх зобов`язань за вказаними договорами банківських вкладів. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року позов ОСОБА_1 до ПАТ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за депозитним договором задоволено. Стягнуто з ПАТ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором № SAMDN1000711169348 у валюті вкладу в розмірі 45 588 доларів США 03 центи, кошти за договором № SAMDN1000717735387 у валюті вкладу в розмірі 55 718 доларів США 71 цент, а всього 101 306 доларів США 74 центи. Вирішено питання судових витрат. Рішення набрало законної сили. Вказаним рішенням стягнуто нараховані відсотки за договором №SAMDN1000717735387 у розмірі 55 300,55 доларів США та за договором №SAMDN1000711169348 у розмірі 45 245,90 доларів США за період з березня по травень 2014 року. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2016 року заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2014 року у зв`язку з нововиявленими обставинами задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 березня 2017 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2016 року скасовано. У задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про перегляд рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року у зв`язку з нововиявленими обставинами відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року залишено без змін. З матеріалів справи також слідує, що у жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на свою користь відсотків за договором №SAMDN01000711169348 за період з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року, у розмірі 145081,97 доларів США та відсотків за договором №SAMDN01000717735387 за період з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року, у розмірі 177322,40 доларів США, а також 3% річних за договором №SAMDN01000711169348 за період прострочення з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року в сумі 3517,74 доларів США та 3% річних за договором №SAMDN01000717735387 за період прострочення з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року в сумі 4299,46 доларів США. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 - 14547,95 доларів США відсотків за користування грошовими коштами після закінчення строку за договором вкладу від 12 липня 2010 року та 3% річних в розмірі 4 196 грн. 01 коп., 17 780,82 доларів США відсотків за користування грошовими коштами після закінчення строку за договором вкладу від 01 липня 2011 року та 3% річних в розмірі 5105 грн. 08 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишено без зміни. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до Договору № SAMDN1000711169348 суму вкладу в розмірі 1 800 000 доларів США, суму ненарахованих відсотків в розмірі 98 136,99 доларів США, суму трьох відсотків річних в розмірі 29 441,10 доларів США (сума трьох відсотків еквівалентна у національній валюті України 772 534,46 грн.). Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до Договору № SAMDN1000717735387 суму вкладу в розмірі 2 200 000 доларів США, суму ненарахованих відсотків в розмірі 119 945,21 доларів США, суму трьох відсотків річних в розмірі 35 983,56 доларів США (сума трьох відсотків еквівалентна у національній валюті України 944 208,61 грн.). Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року в частині стягнення трьох відсотків річних та в частині розподілу судових витрат - змінено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору від 12 липня 2010 року №SAMDN1000711169348 три відсотки річних у розмірі 464 401 грн 11 коп. та стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору від 01 липня 2011 року №SAMDN1000717735387 три відсотки річних у розмірі 567 601 грн. 26 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 04 грудня 2019 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року залишено без змін. Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, вказаними судовими рішеннями встановлені обставини існування правовідносин між сторонами за договорами банківського вкладу та обставини внесення позивачкою коштів на депозитні рахунки банку, пролонгації їх строку дії, встановлення факту розірвання (припинення дії) договорів, які не підлягають доказуванню при розгляду даної справи. Як вбачається з матеріалів справи, що на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.07.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва 07.12.2019 р. було видано два виконавчих листи про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за депозитними вкладами за рішення суду у справі 759/332/15-ц. 26 грудня 2018 р. на рахунок позивачки надійшли кошти на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.07.2018 р. Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 , вказувала, що залишилися не стягнутими з відповідача на її користь відсотки та 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України за депозитними договорами, укладеними між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», за період з 29 липня 2016 року по 26 грудня 2018 року (день зарахування коштів на її рахунок). Разом з тим, колегія суддів не може в повній мірі погодитись з доводами позивачки щодо визначеного нею періоду заборгованості відповідача по відсоткам та 3% річних, оскільки як слідує з матеріалів справи, фактичне списання грошових коштів на підставі виконавчого листа №759/332/15-ц від 07 грудня 2018 року з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», який відкритий у Національному Банку України, відбулось 21 грудня 2018 року на підставі платіжної вимоги від НБУ №18/12 від 18 грудня 2019 року, яка надійшла до Банку 19 грудня 2019 року (а.с.136-138), в зв`язку з чим колегія суддів приходить до висновку про те, що кінцеву дату періоду нарахування відсотків та 3% річних слід стягувати по 20.12.2018 року. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2017 року встановлено, що ОСОБА_1 12 грудня 2014 року звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладів, а тому згідно із частиною другою статті 1060 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент звернення позивача із заявою про повернення вкладів) та з урахуванням пунктів 4, 16 договорів банківських вкладів договори вважаються розірваними з 17 грудня 2014 року, і з цього часу нарахування відсотків повинно проводитися на суму вкладу по ставці вкладу «на вимогу», яка становить 1 % річних, за фактичний строк користування вкладом. Заперечуючи проти даного позову, Банк зазначив, що відсоткова ставка на «вимогу» у розмірі 1,0% річних діяла у АТ КБ «ПриватБанк» по 03 травня 2017 року, а на підставі Протоколу Комітету управління активами і пасивами ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 квітня 2017 року з 04 травня 2017 року було змінено (зменшено) ставку «на вимогу» до 0,01% річних. За таких обставин, при вирахуванні відсотків на вимогу, суд апеляційної інстанції виходить із розрахунку, наданого Банком, згідно з яким: -за договором банківського вкладу №SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29.07.2016 року по 03.05.2017 р. (279 днів) за ставкою «на вимогу» 1,0% відсотки становлять 13 378,90 доларів США; за період з 04.05.2017 р. по 20.12.2018 р. (596 днів) за ставкою «на вимогу» 0,01% відсотки за вкладом складають 293,92 доларів США, а всього: 13672,82 долари США; - за договором №SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період з 29.07.2016 року по 03.05.2017 р. (279 днів) за ставкою «на вимогу» 1,0% відсотки по вкладу становлять 16 816,44 доларів США; за період з 04.05.2017 р. по 20.12.2018 р. (596 днів) за ставкою «на вимогу» 0,01% - 359,23 доларів США, а всього відсотки за цим договором складають: 17 175,67 доларів США. Даний розрахунок представника відповідача є правильним, й сумнівів у колегії суддів не викликає, оскільки ґрунтується на умовах договорів банківського вкладу, узгоджується з іншими зібраними у справі доказами й представниками позивачки належним чином не спростований. Щодо стягнення з Банку на користь позивачки трьох відсотків річних у відповідності за приписами ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 625 ЦК України визначені питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні - гривні. Відповідно до ч.2 ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі ст.524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст. 192, ч.3 ст. 533 ЦК України, Декрет № 15-93). З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню три відсотки річних в національній валюті Україні - гривні за офіційним курсом Національного банку України, які необхідно стягнути за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року. Таким чином з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору SAMDN1000711169348 підлягають стягненню три відсотки річних у розмірі 129 452,05 доларів США, що по курсу НБУ станом на 16 вересня 2020 року становить 3 631 776,42 грн. (129 452,05х28,055), а відповідно до договору № SAMDN1000717735387 необхідно стягнути на користь позивачки три відсотки річних у розмірі 158 219,18 доларів США, що по курсу НБУ станом на 16 вересня 2020 року становить 4 438 839,09 грн. (158 219,18х28,055), які нараховані за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в зв`язку з перебуванням на розгляді у Верховному Суді справи за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року помилковим, оскільки на час постановлення рішення судом першої інстанції, Верховним Судом вже була розглянута касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року та хвалена постанова від 04.12.2019р. про залишення рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін. Окрім того, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 р. у вказаній цивільній справі зазначив, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014р., що має преюдиційне значення, встановлено укладення спірних договорів №SAMDN1000711169348 та № SAMDN1000717735387. Таким чином, на час ухвалення судового рішення у даній справі існувало остаточне рішення суду, яке набрало законної сили, яким було встановлено та вирішено питання доведеності укладання між сторонами вказаних договорів, пролонгації їх строку дії, встановлення факту розірвання та припинення дії договорів. З огляду на викладене, рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову. ЗАкціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути: за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року відсотки за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн.; за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року - відсотки за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог необхідно відмовити. Керуючись ст.ст.367, 374,376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргуОСОБА_2 , діючого в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково Рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року скасувати та постановити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості - задовольнити частково. Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн. Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року відсотки за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови виготовлений 29 вересня 2020 року. Головуючий Судді: Джерело: ЄДРСР 91956209
  15. Постанова Іменем України 09 вересня 2020 року м. Київ справа № 703/747/12 провадження № 61-48242св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 березня 2012 року у складі судді Надопти А. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г., Описова частина Короткий зміст позовних вимог 21 лютого 2012 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «АКПІБ»; банк), правонаступником якого згідно з договором про відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року є товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»; товариство), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вимоги обґрунтовані тим, що 17 липня 2007 року банк і відповідач уклали кредитний договір № 1074, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 16 липня 2027 року. Унаслідок порушення умов договору станом на 26 січня 2012 року розмір заборгованості становить 35 601,07 доларів США, з яких: - заборгованість за кредитом - 34 162,61 доларів США; - заборгованість за простроченими відсотками - 1 143,87 доларів США; - заборгованість за відсотками за період із 01 до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США, яку позивач просив стягнути з боржника. Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 березня 2012 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074 у розмірі 284 445,45 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суди виходили з доведеності факту неналежного виконання зобов`язань за кредитним договором, наявності простроченої заборгованості, яку відповідач добровільно не погасив, що є підставою для її стягнення на користь позивача. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент пред`явлення позову ОСОБА_1 не був зареєстрованим і не проживав за адресою, вказаною в кредитному договорі, адреса його проживання була невідома, що унеможливило надсилання банком йому вимоги про дострокове повернення кредиту. Невикористання банком позасудового способу захисту не перешкоджає йому звернутися до суду за захистом порушеного права. Короткий зміст доводів касаційної скарги У грудні 2018 року до суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії суддів із п`яти суддів. Аргументи учасників справи Доводи касаційної скарги Представник ОСОБА_1 зазначає, що обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, спростовуються доказами, які підтверджують відсутність заборгованості за кредитним договором (01 грудня 2011 року прострочена заборгованість за кредитом і відсотками була повністю погашена, що підтверджується довідкою від 01 грудня 2011 року; після цього він здійснював платежі у більшому розмірі, ніж це передбачено договором). Усупереч нормам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не направляв йому досудової вимоги про дострокове погашення кредиту з наданням строку для її виконання, що порушує його права, як споживача. Банк не довів належними доказами заявлений розмір боргу. Короткий зміст відзиву Від представника ТОВ «Кредитні ініціативи» надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених рішень. Обставини справи Суди встановили, що 17 липня 2007 року ПАТ «АКПІБ» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 1074, відповідно умов якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 16 липня 2027 року. Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору кредит надається позичальнику на добудову житлового будинку. Погашення кредиту та процентів за ним повинно здійснюватися позичальником згідно з графіком (Додаток № 1), який є невід`ємною частиною цього договору (щомісячно до 23-го числа). У пункті 5.3.2. кредитного договору передбачені підстави для дострокового повернення кредиту. Згідно з довідкою банку від 26 січня 2012 року № 02-10/89, яка долучена до позовної заяви, станом на 26 січня 2012 року розмір заборгованості відповідача становить 34 162,61 доларів США (272 952,43 грн), з яких строковий кредит - 34 162,61 доларів США (272 952,43 грн), прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США (9 139,30 грн), нараховані відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США (2 353,72 грн). 17 грудня 2012 року ПАТ «АКПІБ» та ТОВ «Кредитні ініціативи» уклали договір відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074. Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 05 березня 2018 року залучено ТОВ «Кредитні ініціативи» до участі у справі як правонаступника ПАТ «АКПІБ». Позиція Верховного Суду Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Колегія суддів частково приймає аргументи, наведені в касаційній скарзі, з таких мотивів. При задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що відповідач взяті на себе кредитні зобов`язання за кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим станом на 26 січня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 35 601,07 доларів США (у тому числі строковий кредит - 34 162,61 доларів США, прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США, відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США), яка підлягає стягненню з позичальника. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, визнавши його законним та обґрунтованим. При цьому суд апеляційної інстанції відхилив аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення його прав як споживача внаслідок ненаправлення позивачем досудової вимоги про дострокове повернення кредиту, оскільки відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України невикористання банком позасудового способу захисту не перешкоджає йому звернутися до суду за захистом порушеного права. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на наступне. Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави для висновку, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. …суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Суди встановили, що 17 липня 2007 року сторони уклали кредитний договір № 1074 (предмет - кредит у розмірі 45 000 доларів США, мета кредитування - добудова житлового будинку) строком до 16 липня 2027 року. Пунктом 5.3.2 кредитного договору передбачені підстави для дострокового стягнення кредиту, зокрема, якщо позичальник прострочив свої зобов`язання по поверненню кредиту та/або процентів за користування кредитом щонайменше на один календарний місяць відповідно до умов цього Договору або у разі несплати позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми кредиту; або у випадку перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на 10 %. Про необхідність дострокової сплати суми заборгованості за цим договором з вищевказаних підстав банк зобов`язаний письмово повідомити позичальника: повідомленням; при явці останнього в банк; вручення банком особисто позичальнику (під розписку) протягом 3 днів до вчинення необхідних дій по примусовому стягненню коштів. 21 лютого 2012 року банк подав до суду даний позов, у якому просив стягнути з відповідача як прострочену заборгованість, так і дострокову. На підтвердження наявності заборгованості за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074 банк надав довідку, згідно з якою станом на 26 січня 2012 року сума боргу становить 35 601,07 доларів США, з яких: строковий кредит - 34 162,61 доларів США, прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США, нараховані відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). В апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_1 , зокрема, посилався на те, що кредит надавався на споживчі цілі, у зв`язку з чим відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк повинен був попередньо направити йому вимогу про дострокове повернення кредиту, чого не було зроблено. Зазначав, що банк не надав належного розрахунку заборгованості з відображенням усіх її складових. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції належним чином не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не навів мотивів відхилення вищевказаних доводів апеляційної скарги відповідача, в тому числі й щодо відсутності належного розрахунку заборгованості зі всіма складовими, не визначився із характером спірних правовідносин, зокрема, не встановив строк настання виконання основного зобов`язання, не перевірив, чи направляв банк досудову вимогу про дострокове погашення кредиту та чи отримав її позичальник, унаслідок чого зробив передчасний висновок про задоволення вимог щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками (як простроченої, так і дострокової). Висновки за наслідками розгляду касаційної скарги Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню з переданням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411 (в редакції станом на 07 лютого 2020 року), 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков Джерело: ЄДРСР 91614142
  16. Постанова Іменем України 02 вересня 2020 року м. Київ справа № 755/18777/18 провадження № 61-13687св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів : Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - державний реєстратор Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко Ірина Олександрівна, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., третя особа - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення. Позовна заява мотивована тим, що 27 липня 2005 року між ним та Акціонерним комерційним інвестиційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», укладений кредитний договір, відповідно до умов якого він отримав кредит у розмірі 74 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних строком до 26 липня 2012 року. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за договором сторонами укладено договір іпотеки, за яким позивач передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 . Зазначав , що у листопаді 2018 року йому стало відомо про те, що 08 жовтня 2018 року державним реєстратором Хоменко І. О. прийняте рішення про державну реєстрацію права власності на цю квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». Вважав , що таке рішення прийняте державним реєстратором безпідставно, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконними дії державного реєстратора та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк». Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано дії державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Києва Хоменко І. О. щодо проведення 08 жовтня 2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Києва Хоменко І. О., індексний номер: 43406038 від 08 жовтня 2018 року, згідно з яким 08 жовтня 2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 28353914 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1662930380000, за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки, серія та номер: 014-695-ЗП, посвідченого 27 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, що реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» відбулась із порушенням положень статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки між банком та ОСОБА _1 договір про задоволення вимог іпотекодержателя не укладався. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу представника АТ «Укрсоцбанк» - Плачинди К. О. задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., третя особа - ПАТ «Укрсоцбанк», про визнання протиправним та скасування рішення задоволено. Визнано дії державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О. щодо проведення 08 жовтня 2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., індексний номер 43406038 від 08 жовтня 2018 року, згідно з яким 08 жовтня 2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 28353914 про державну реєстрацію права влансоті на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1662930380000, за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки, серія та номер: 014-695-ЗП, посвідченого 27 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що іпотечний договір укладений між позивачем та ПАТ «Укрсоцбанк» для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит в іноземній валюті - доларах США, предметом іпотеки є квартира, площа якої не перевищує 140 кв. м та у якій зареєстрований та проживає позивач. Доказів того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення, у матеріалах справи не міститься, тому позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню з інших підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, АТ «Укрсоцбанк», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 16 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року вказану справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2019 року касаційне провадження у цій справі зупинено. Ухвалою Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року касаційне провадження у цій справі поновлено у зв`язку з тим, що обставини, за яких касаційне провадження у справі було зупинено, відпали. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що посилання суду першої інстанції на необхідність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є помилковим, оскільки застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками. Статтею 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Підписуючи договір іпотеки, ОСОБА_1 засвідчив, що він надає іпотекодержателю згоду на прийняття іпотекодержателем одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки. Отже, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. Таким чином, примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на предмет іпотеки у добровільному порядку, за згодою позивача, на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі, а отже, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно прийняте відповідачем на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не можуть бути застосовані. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що судом апеляційної інстанції правомірно було встановлено, що право власності на квартиру набуто ПАТ «Укрсоцбанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження майна. Фактичні обставини справи, встановлені судами 27 липня 2005 року між АКІБ «Укрсиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 014-695-КП, за умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 74 000,00 дол. США, зі сплатою 12,5 % річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості до кредиту 26 липня 2012 року (а.с. 8-14). Також 27 липня 2005 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 014-695-ЗП, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. за реєстровим № 1732, за умовами якого на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 27 липня 2005 року № 014-695-КП ОСОБА_1 передано банку придбане за кредитні кошти нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА _1 , яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі свідоцтва серії НОМЕР_1 про право власності, виданого 05 травня 2004 року Головним управлінням житлового забезпечення від 22 квітня 2004 року № 746-С/КІ, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 07 травня 2004 року за номером № 43999 (а.с. 15-18). Згідно з пунктами 4.1, 4.2 договору іпотеки від 27 липня 2005 року, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 4.5 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга АТ «Укрсоцбанк» задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно ізЗаконом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Стаття 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Судом встановлено, що у пункті 4.5.3 договору іпотеки ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк» погодили право іпотекодержателя на задоволення його вимог шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки. Ураховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що у іпотечному договорі міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що рішення державним реєстратором було прийняте з порушенням вказаних вимог чинного законодавства, оскільки від ПАТ «Укрсоцбанк» до нього вимога про усунення порушень не надходила. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 18 березня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» направляло повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням. Повідомлення отримане ОСОБА_1 26 квітня 2018 року. 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 частини першої статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» уведено тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 з інших підстав, вказані вимоги закону врахував, та, встановивши що в іпотечному договорі міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя,дійшов правильного висновку про те, що іпотечний договір, укладений між позивачем та АТ «Укрсоцбанк», для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит в іноземній валюті - доларах США, предметом іпотеки є квартира, площа якої не перевищує 140 кв. м та у якій зареєстрований та проживає позивач ОСОБА_1 . Доказів того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення матеріали справи не містять, а отже, не може бути примусово стягнута спірна квартира АДРЕСА _1 , з урахуванням норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов договору про іпотечний кредит від 27 липня 2005 року, укладеного в іноземній валюті. Отже , у державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірну квартиру за АТ «Укрсоцбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20). З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги АТ «Укрсоцбанк» про те, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, АТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на предмет іпотеки у добровільному порядку, за згодою позивача, на підставі застереження, передбаченого сторонами в іпотечному договорі, а отже, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, прийняте відповідачем на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не можуть бути застосовані, є безпідставними. Вирішуючи цей спір, суд апеляційної інстанції правильно застосував наведені норми матеріального права, надав належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, оскільки по суті стосуються незгоди з рішенням суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк Джерело: ЄДРСР 91466217
  17. Постанова Іменем України 05 серпня 2020 року м. Київ справа № 759/5757/15-ц провадження № 61-11469св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом)- Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», відповідач за первісним позовом - ОСОБА_1 , відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року у складі судді Борденюка В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М. Побірченко Т. І. , ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Позовні вимоги мотивовані тим, що 07 липня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк», після зміни найменування - ПАТ «УкрСиббанк»), укладено кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредитні кошти на суму 45000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредиту -11,80 %. Для забезпечення виконання зобов`язань 07 липня 2006 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 26-87G/06-2006И. ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим станом на 31 березня 2015 року утворилася заборгованість в сумі 35 619 доларів США, яка складається з: 29 943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5 676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448,18 гривен, з яких: 17 459, 14 гривен - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989, 04 гривен - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом. Позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У серпні 2015 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, який підписаний представником ОСОБА_4 , до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим. Зустрічний позов мотивований тим, що згідно частини четвертої статті 559 ЦК України ПАТ «УкрСиббанк» пропущено строк звернення до ОСОБА_2 , як поручителя, з вимогою про погашення заборгованості, оскільки датою дострокового повернення всього розміру кредиту було 03 вересня 2014 року. Просила визнати припиненим з 03 березня 2015 року договору поруки № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривен, судовий збір у розмірі 3 654,00 гривен. У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення як з поручителя кредитної заборгованості відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки задоволено, визнано припиненим договір поруки. Вирішено питання про стягнення судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором у ОСОБА_1 утворилася заборгованість, яка станом на 31 березня 2015 року склала 35 619,92 доларів США та 44 448,18 гривен. Суд погодився із доводами зустрічного позову поручителя до банку, оскільки існують підстави для припинення поруки. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Святошинського районного суду м. Києві від 10 лютого 2016 року залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявні законні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за договором кредиту, оскільки відповідачем неналежно виконувались зобов`язання за кредитним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту відмовити в повному обсязі, в іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року залишити без змін. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 , в іншій частині не оскаржуються, тому судом касаційної інстанції не переглядаються. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не дали належної оцінки та не дослідили той факт, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим, завищеним. У розрахунку відсутня загальна сума погашеної заборгованості за тілом кредиту, методика розрахунку відсоткової ставки, не вказано щомісячний платіж за кредитним договором. ОСОБА_1 не отримував повідомлення про встановлення нової процентної ставки. Довідка про заборгованість не дає можливості встановити суми погашення пені та правильність нарахування відсотків та пені. Позивачем не підтверджений факт видачі кредитних коштів позичальнику, не надано жодних доказів існування заборгованості. На правовідносини, які виникли між відповідачем та банком поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» 60-денний строк має відраховуватися саме з дати одержання, а не відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту. Вимоги про дострокове повернення кредиту відповідач не отримував, тому на момент подачі позову його права не були порушені, тобто позов подано передчасно. Суди ухвалили рішення, ґрунтуючись на припущеннях про фактичні обставини справи. Позиція інших учасників справи Заперечення на касаційну скаргу не надано. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу № 759/5757/15-ц, виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року зупинено до закінчення касаційного провадження по справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу Україниу редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 03 березня 2018 року матеріали цивільної справи № 759/5757/15-ц надійшли до Верховного Суду. 04 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані судді-доповідачу Дундар І. О. Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 26-882/06/2006И (№ 26-87G/06-2006И), за умовами якого відповідачу було надано кредитні кошти в сумі 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредиту - 11,80 %. Відповідно до пункту 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше 07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору. В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року вказано, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. …суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». За змістом частини першої статті 303 ЦПК України, в редакції на час розгляду справи в суді апеляційної інстанцій, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд на зазначені обставини справи та вимоги закону уваги не звернув, встановивши, що відповідачам були направлені вимогипро необхідність усунення порушень щодо виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту, не оцінив чи вважається ОСОБА_1 таким, що отримав вимогу про необхідність усунення порушень кредитного договору,коли настав строк для виконання основного зобов`язання та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржену ухвалу скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2017 року виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року зупинено до закінчення касаційного провадження по справі. Оскільки оскаржена ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, то підстави для поновлення виконання оскаржених рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року скасувати. Передати справу № 759/5757/15-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук Джерело: ЄДРСР 91010035
  18. Постанова Іменем України 29 липня 2020 року м. Київ справа № 761/736/20 провадження № 61-8647св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що позивачу було завдано збитків у зв`язку з невиконанням відповідачем додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 826/9960/15, якою стягнуто з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 87,70 грн, які остання просила зарахувати на свій депозитний рахунок. Проте, вказане грошове зобов`язання було фактично виконано в примусовому порядку лише 24 грудня 2019 року, тобто протягом 209 днів, у зв`язку з чим, позивачу було завдано матеріальних збитків (упущена вигода) у вигляді неотриманих процентів за депозитним вкладом у розмірі 6,53 грн та моральної шкоди у розмірі 10 000 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що 17 січня 2020 року вказаний позов залишено без руху та позивачу надано строк для усунення недоліків. 29 січня 2020 року на виконання вимог ухвали позивачем надано заяву про усунення недоліків, однак не було надано документів на підтвердження сплати судового збору за вимоги, від оплати яких судовим збором позивач не звільнена. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Шевченківського районного суду міста Києва. 30 червня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 21 липня 2020 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Фаловська І. М., Штелик С. П. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16, від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц та постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 761/25718/17. Заявник вказує, що звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання рішення суду у справі про захист прав споживача, позивач (стягувач) у справі про захист прав споживача здійснює (реалізує) своє право на доступ до правосуддя так само, як і за зверненням з первісним позовом про захист прав споживача, і звертається до суду за захистом тих своїх прав, які в розумінні закону є саме правами споживача. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що в січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди (а. с. 1 - 21). Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення зазначених у ній недоліків, зокрема для сплати судового збору (а. с. 23, 24). У січні 2020 року ОСОБА_1 подала заяву про усунення недоліків вказуючи, що звертається до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання рішення суду у справі про захист прав споживача. Позивач (стягувач) у справі про захист прав споживача здійснює (реалізує) своє право на доступ до правосуддя так само, як і за зверненням з первісним позовом про захист прав споживача, і звертається до суду за захистом тих своїх прав, які в розумінні закону є саме правами споживача (а. с. 26 - 29). Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу (а. с. 30, 31). Не погоджуючись із вказаною ухвалою у лютому 2020 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу (а. с. 33 - 35). Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року залишено без змін (а. с. 45, 46). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87). У § 36 рішення у справі «Bellet v. France» від 04 грудня 1955 року, заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права». При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97 проти України» від 21 жовтня 2010 року). Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. За основу приймається те, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» слова «державного мита» замінені словами «судового збору». Отже , при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Відступаючи від практики Верховного Суду України, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) дійшла висновку, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Вказана правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 234/11658/16-ц (провадження № 61-14386св18), від 13 травня 2020 року у справі № 761/25718/17 (провадження № 61-5519св18). Додатковою постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 826/9960/15 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору у розмірі 87,70 грн. Покликаючись на ті обставини, що вказане грошове зобов`язання було фактично виконано в примусовому порядку лише 24 грудня 2019 року, тобто протягом 209 днів, позивач просить суд стягнути з відповідача грошові кошти у відшкодування майнової та моральної шкоди. Вказані вимоги безпосередньо пов`язані із попередніми вимогами до цього ж відповідача про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії. Оскільки у цій справі правовідносини сторін, наряду з іншими, також урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки зобов`язання між сторонами у справі стосується виконання рішення суду у справі про порушення права на отримання коштів за договором банківського вкладу, а тому позивач залишається бути споживачем послуг банку. За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про стягнення з ОСОБА_1 судового збору за подання позовної заяви в цій справі є помилковим. ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 59). Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») від 20 лютого 2014 року, пункт 111). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив вищенаведені норми процесуального права та викладені в рішеннях ЄСПЛ загальні засади судочинства стосовно права особи на доступ до суду й обґрунтованості судового рішення, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання неподаною і повернення позовної заяви, оскільки заявник звільнений від сплати судового збору. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги обґрунтованими та достатніми для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, які перешкоджають провадженню у справі. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частинами третьою, четвертою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За таких обставин оскаржувана ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України, постановлені з порушенням норм процесуального права, що в силу частини четвертої статті 406 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на розгляд до відповідного суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 90905986
  19. Постанова Іменем України 26 травня 2020 року м. Київ Справа № 638/13683/15-ц Провадження № 14-680цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1). 2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних. 2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2). 2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною. 2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково: 3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн. 3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн. 3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив. 4. Суд першої інстанції рішення мотивував так: 4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви. 4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню. 4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася. (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так: 5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами. 5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень. 5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам. 5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким : 7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів. 7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту. 7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. 7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. 8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. 8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору. 8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн. 9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16. (2) Позиції інших учасників справи 10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами. 11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами 12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти: 12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася. 12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав. 12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення. 13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). 14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції). 17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). 20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. 22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості. 25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів. 27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника. 28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості. 29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами. (1.2) Щодо припинення поруки 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково. 31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року). 32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються. 33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором». 34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15). 37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року. 38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж. 39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10). 40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)). 41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами. 42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами. 44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги 46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції. 50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України). 51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). 53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті). 57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. 58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12). (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. 2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90458954
  20. Постанова Іменем України 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 264/5957/17 Провадження № 14-37 цс 20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула справу запозовом ОСОБА_1 (далі - позивач, позичальник) (представник - адвокат Маштаков Сергій Анатолійович) до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - відповідач, ПАТ «Банк Форум») про захист прав споживача фінансових послуг шляхом визнання договорів недійсними за касаційною скаргою позивача на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року, ухваленого суддею Литвиненком Н. В. і постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Зайцевої С. А., Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 20 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними укладені позивачем з відповідачем кредитний договір № 0307/08/15-Z від 29 липня 2008 року (далі - кредитний договір) і договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 18 липня 2012 року (далі - договір про внесення змін і доповнень). 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. 29 липня 2008 року Акціонерний комерційний банк «Форум», правонаступником якого є відповідач, уклав із позивачем кредитний договір, згідно з яким надав позивачу кредит у сумі 10 000 дол. США для споживчих потреб до 29 липня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних. 2.2. 18 липня 2012 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень, згідно з яким пункт 5.5 кредитного договору виклали у новій редакції. 2.3. Відповідач не надав позивачу графік платежів, що є складовою кредитного договору, із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг і фінансових зобов`язань позивача за кожним платіжним періодом. Такий графік сторони не підписували, а у кредитному договорі він відсутній. 2.4. Умови кредитного договору про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими (див. постанову Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13). 2.5. Позивач підписав кредитний договір під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. У цьому договорі є невигідні для позивача як позичальника умови, що передбачають отримання банком прихованого прибутку та виникнення у позивача непередбачених у договорі втрат. Відповідач умисно приховав реальну ціну пропонованої фінансової послуги. 2.6. Оскільки кредитний договір укладений із порушенням установлених законом вимог, є підстави для визнання такого договору недійсним. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 13 листопада 2018 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Мотивував так : 3.1. Позивач тривалий час виконував умови оскаржених договорів, чим підтвердив відсутність під час їхнього укладення порушення його законних прав та інтересів. 3.2. Позивач не скористався правом відмовитися в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору та погодився на запропоновану вартість споживчого кредиту, суму щомісячного платежу, а також на розмір процентної ставки та на строк повернення отриманого кредиту, вважаючи їх прийнятними для себе. 3.3. Позивач був вільним у виборі фінансової установи для отримання кредиту та валюти кредитування, а його особистий підпис на кредитному договорі та визнання обставин отримання кредиту на споживчі цілі підтверджує вільне волевиявлення на вчинення правочинів. 3.4. Кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхнє волевиявлення відповідало внутрішній волі. Відповідач надав позивачу документи, необхідні для укладення кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки. 3.5. Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), не передбачали обов`язку банку надавати позивачу додаткові повідомлення про умови кредитування й орієнтовну сукупну вартість кредиту під час укладення договору про внесення змін і доповнень. 3.6. Доводи про те, що під час укладення кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень позивача ввели в оману, спростовані доказами, що є у матеріалах справи. 3.7. 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц за позовом відповідача до позивача. Згідно з цим рішенням суд стягнув на користь відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 3 158,31 дол. США. 3.8. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, відсутні підстави для застосування позовної давності, про яку заявив відповідач. (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 4. 22 січня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року. Мотивував так : 4.1. Перед укладенням кредитного договору позивач отримав умови кредитування, що підтверджує пункт 7.2 цього договору. 4.2. Волевиявлення позивача під час укладання кредитного договору було вільним, свідомим, повністю відповідало внутрішній волі та було направлене на реальне настання юридичних наслідків, тобто відповідало вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 4.3. Позивач не скористався правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору. 4.4. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони взяли на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладання кредитного договору не мали підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Будучи ознайомленим із умовами кредитування та повідомленим про валютні ризики, позивач усвідомлював, що курс української гривні стосовно долара США не є незмінним, і враховував підвищений валютний ризик за таким кредитом. 4.5. Позивач не надав судам першої й апеляційної інстанцій будь-які належні та допустимі докази, які би підтверджували недійсність оскаржених договорів. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 19 лютого 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 27 січня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц. В останній Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі з огляду на припинення юридичної особи-позивача та відсутність у нього правонаступників згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР). 7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для означеного відступу, зазначив, що підстави для закриття провадження у справі № 264/5957/17 відсутні, оскільки, хоч згідно з даними з ЄДР 4 липня 2019 року ПАТ «Банк Форум» припинено без правонаступництва, але відповідно до листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2019 року № 27-19833/19 відповідач відступив право вимоги до позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». 8. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, вказавши, що не є підставою для закриття провадження у справі ліквідація юридичної особи без з`ясування того, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, та чи відбулося правонаступництво до такої ліквідації. 9. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на відмінність практики Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду щодо закриття провадження у справах в аналогічних ситуаціях. Обґрунтувала таку відмінність висновками, викладеними у постановах зазначених колегій від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12: 9.1. У постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що закриття провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе за наявності таких умов: 1) «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, настала смерть фізичної особи-сторони у справі або її оголошено померлою; 2) відсутність правонаступництва. 9.2. У постанові від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи-позивача, яка була ліквідована після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і не мала правонаступників, та залишення в силі судових рішень в іншій частині (аналогічний висновок колегія того ж суду зробила у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17). 9.3. У постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду направив справи на новий розгляд, мотивуючи тим, що суди мають дослідити, чи відбувся перехід прав і обов`язків припиненого суб`єкта господарювання, та чи допускають спірні правовідносини правонаступництво. 10. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року зазначив, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, оскільки на розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ за участю ПАТ «Банк Форум», серед яких: № 333/3655/14-ц, № 522/11973/15-ц, № 761/15795/17, № 455/643/15, № 161/20492/18, № 639/4836/17, № 300/668/15-ц, № 755/15352/15-ц, № 266/2844/15-ц і № 425/1482/16-ц. 11. Також Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для з`ясування таких питань : 1) чи допускається «часткове закриття» провадження у справі у разі ліквідації юридичної особи-сторони у справі? 2) які саме обставини треба встановити при ліквідації юридичної особи-сторони у справі? (чи допускають спірні правовідносини правонаступництво? чи існує правонаступник в юридичної особи, яка припинилася? чи відбулося правонаступництво до припинення юридичної особи?). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 12. Позивач мотивує касаційну скаргу так : 12.1. Кредитний договір, укладений із використанням нечесної підприємницької практики, передбачає заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та є недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів». 12.2. Умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, передбачають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків і спрямовані на погіршення становища позивача. Останній був уведений в оману стосовно всіх істотних умов кредитного договору, що є підставою для визнання останнього недійсним. 12.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не врахували відсутність належних і допустимих доказів надання банком позивачеві повної інформації про кредитні умови, а саме про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та у грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних із одержанням кредиту й укладенням кредитного договору; податковий режим сплати відсотків і про державні субсидії, на які споживач має право, або про те, від кого споживач може одержати такі відомості. 12.4. Всупереч Правилам позичальнику не було роз`яснено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, та не було надано інформації щодо методики, яку використовує банк для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним. 12.5. Суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, і не звернули увагу на те, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги з такого обслуговування буде надавати позивачеві. 12.6. Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, а також висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц. (3) Позиція інших учасників процесу 13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо суті спору 14. У касаційній скарзі, заперечуючи обґрунтованість судових рішень у справі № 264/5957/17, позивач наголосив на тому, що оскаржені договори не відповідають закону, вчинені під впливом обману, а їхні умови є несправедливими. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними такими, що не ґрунтуються на належному дослідженні доказів, які є у матеріалах справи. 15. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет відповідності закону пункти 4.1 і 4.4 кредитного договору, згідно з якими за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату процентів позичальник повинен сплатити пеню у розмірі 0,2 відсотка за кожен день прострочення, а також може бути стягнутий штраф у розмірі 5 000,00 грн. 15.1. За статтею 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому можливість їх одночасного застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором підтверджує недотримання припису частини першої статті 61 Конституції України про заборону повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц). 16. Суди не дослідили пункт 3.3.7 кредитного договору та графік сплачених відсотків і повернення кредиту (а. с. 36) на предмет правомірності покладення на позивача обов`язку здійснити страхування предмета застави та страхування життя. А крім того, залишили поза увагою доводи позивача про неправомірність включення плати за обслуговування кредиту (пункт 2.10 кредитного договору) до складу послуг зі споживчого кредитування та правомірності покладення її на споживача. 16.1. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки не мали права встановлювати платежі, які споживач мав сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснював на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або за дії, що їх вчиняв банк або споживач з метою встановлення, зміни чи припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). 16.2. Оцінюючи зазначені аргументи позивача, суди мають застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, і висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц, від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15 і від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц. 17. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет дотримання принципу справедливості пункт 5.2 кредитного договору щодо права банку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, як і не встановили, чи не порушують істотно баланс договірних прав й обов`язків і чи не покладають на споживача надмірний тягар йому на шкоду вищевказані пункти 2.10 і 3.3.7 кредитного договору. 17.1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частини перша та друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 18. Суди не дослідили, чи був ознайомлений позивач у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції. 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після оцінки обґрунтованості доводів позивача стосовно недійсності кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень суд має вирішити питання про застосування позовної давності згідно з поданою відповідачем заявою, та враховуючи висновки з цього приводу Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 137-140). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за тим договором станом на 22 вересня 2015 року у розмірі 3 158,31 доларів США, з яких: 3 027,93 доларів США - заборгованість за кредитом, а 130,38 доларів США - заборгованість за нарахованими процентами. 20.1. У справі № 264/2673/16-ц суд першої інстанції встановив, зокрема, те, що 19 липня 2017 року на судовому засіданні був присутній представник позичальника, який просив відмовити у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» з огляду на таке: копія кредитного договору не є належним і допустимим доказом існування кредитних правовідносин; відсутні оригінали документів, які би підтверджували виконання зобов`язань ПАТ «Банк Форум» з надання кредиту позичальнику; немає доказів відкриття поточних або карткових рахунків, на які би був перерахований виданий кредит; в умовах кредитного договору немає чіткого графіку повернення кредитних коштів;позичальник не отримав вимогу ПАТ «Банк Форум» про дострокове повернення кредиту; штрафні санкції нараховані позичальникові незаконно. 20.2. Отже, у справі № 264/2673/16-ц позичальник не висловлював доводів про недійсність кредитного договору. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалення рішення суду у справі про стягнення кредитної заборгованості не створило перешкоди для окремого розгляду спору про дійсність кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень. 21. З огляду на викладене, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. (1.2) Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи 22. Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст. 23. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України).У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106 - 109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17). 24. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника. 25. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи. 26. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). 27. Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (див., наприклад, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)). 28. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні. 29. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. 30. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України). 31. Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. 32. У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України). 33. Приймаючи 12 грудня 2018 року постанову у справі № 703/1181/16-ц, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що згідно з повідомленням арбітражного керуючого, надісланим до суду після відкриття касаційного провадження у справі, до ЄДР внесено відомості про припинення юридичної особи-позивача. Проте, оскільки рішення судів у тій справі не були законними й обґрунтованими, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відсутні підстави застосувати частину третю статті 414 ЦПК України. А тому на підставі частини першої цієї статті Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу-позивача, який не мав правонаступників. 34. Стосовно справи № 264/5957/17, то, хоча під час її касаційного розгляду до ЄДР були внесені відомості про припинення ПАТ «Банк Форум» без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників, але згідно з інформацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданою на запит суду касаційної інстанції, ПАТ «Банк Форум» до його ліквідації відступило право вимоги до позивача за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». Отже, незважаючи на припинення відповідача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво). 35. Відомості з ЄДРможуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в ЄДР щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації. 36. З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір. 37. У матеріалах справи № 264/5957/17 є тільки лист Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому вказано, що відповідач відступив право вимоги до позивача за кредитним договором іншій юридичній особі. Проте відсутня інформація щодо предмета й істотних умов договору, за яким відбулося відступлення такого права. Тому Велика Палата Верховного Суду не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права відповідача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи відповідач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (див. пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16). 38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року у справі № 264/5957/17 навів приклади неоднакового застосування приписів пункту 6 частини першої статті 231 та частин першої і третьої статті 313 ГПК України (зміст яких є аналогічним змісту приписів пункту 7 частини першої статті 255 та частин першої і третьої статті 414 ЦПК України) у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в справах, які, як і справа № 264/5957/17, стосувалися заміни сторони у зобов`язанні після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій: 1) щодо необхідності закриття провадження у справі, зокрема, коли «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, та відсутнє правонаступництво (від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14); 2) щодо можливості суду касаційної інстанції закрити провадження (у випадку ліквідації юридичної особи-позивача після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і відсутності її правонаступників) лише у частині позовних вимог цієї юридичної особи та залишити в силі зазначені рішення у частині інших її позовних вимог (від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17); 3) щодо неможливості встановити обставини, пов`язані із процесуальним правонаступництвом сторони у справі, у суді касаційної інстанції (від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15). 39. Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 ЦПК України. 40. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 41. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 42. З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду її висновки, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, частин першої та третьої статті 414 ЦПК України, а також висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стосовно застосування пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, частин першої та третьої статті 313 ГПК України, сформульовані у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15, слід конкретизувати таким чином: 42.1. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі. 42.2. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. 42.3. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах. 43. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)). (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 45. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 264/5957/17 у лютому 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції). 47. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 48. Оскільки суди попередніх інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 49. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також у судах попередніх інстанцій, слід буде розподілити за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 51. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 52 ГПК України та у статті 52 КАС України. 52. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. 53. Суд будь-якої інстанції незалежно від стадії судового процесу зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. 54. Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації. 55. За змістом пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (аналогічний зміст має припис пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, тоді як за змістом пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва). 56. Зазначені приписи слід розуміти так, що суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір. 57. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України). Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 313 ГПК України та частинах першій і другій статті 354 КАС України. 58. За змістом вказаних приписів рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська В. В. Пророк Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач О. С. Золотніков О. М. Ситнік О. Р. Кібенко О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458888
  21. ПОСТАНОВА Іменем України 7 квітня 2020 року м. Київ Справа № 743/534/16-ц Провадження № 14-689цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, третя особа - приватний нотаріус Ріпкинського районного нотаріального округу Мишко Марина Анатоліївна, про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, визнання договору іпотеки припиненим у зв`язку з виконанням основного зобов`язання, стягнення надлишково сплачених коштів за кредитним договором, виключення записів з державних реєстрів та зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, ухвалене суддею Сташківом В. Б., та ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Лакізи Г. П., Скрипки А. А., Харечко Л. К. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1.1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк», Банк), посилаючись на те, що 21 березня 2013 року між нею та Банком було укладено договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн. На забезпечення виконання умов кредитного договору між ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 . 1.2. Позивачка зазначила, що виконала умови кредитного договору у повному обсязі, заборгованість за кредитом погасила, проте відповідач відмовляється визнати належне виконання нею кредитного договору та зняти обтяження на предмет іпотеки. 1.3. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати правовідносини за кредитним договором припиненими у зв`язку з виконанням нею зобов`язань; стягнути з відповідача на її користь надлишково сплачені кошти у розмірі 5574 грн 29 коп.; визнати іпотеку припиненою; виключити з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про обтяження зазначеного вище предмета іпотеки та зняти з них заборону щодо відчуження. 2. Короткий зміст судових рішень 2.1. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано правовідносини за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк», такими, що припинені у зв`язку з виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за цим договором. Стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 5574 грн 29 коп. надлишково сплачених коштів за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк». Визнано припиненою іпотеку згідно з іпотечним договором, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк», у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Знято заборону відчуження з належних ОСОБА_1 на праві власності нежитлової будівлі магазину та земельної ділянки. Вирішено питання розподілу судових витрат. 2.2. Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 належним чином виконала взяті на себе за кредитним договором зобов`язання, сплатила кредитну заборгованість у повному обсязі та навіть сплатила на 5574 грн 29 коп. більше, ніж була зобов`язана за договором, що є підставою для визнання правовідносин за договором кредиту припиненими, стягнення надлишково сплачених коштів та визнання іпотеки припиненою. 2.3. Доводи відповідача про те, що спір у цій справі виник з приводу виконання кредитного договору на фінансування поточної діяльності позивача - фізичної особи - підприємця відхилено з тих підстав, що, уклавши кредитний договір, ОСОБА_1 стала споживачкою фінансових послуг Банку, тож на правовідносини щодо виконання та припинення кредитного договору поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів». 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. У червні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що спір виник між двома суб`єктами господарювання, ОСОБА_1 при укладенні договору іпотеки діяла як фізична особа - підприємець, відтак вимоги заявленого позову підлягають розгляду за правилами різного судочинства, зокрема, припинення зобов`язання за кредитним договором має розглядатися у порядку господарського судочинства, а припинення іпотеки - у порядку цивільного судочинства. 3.3. Крім того, заявник посилався на те, що з 3 березня 2015 року у ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тому суди зобов`язані скасувати штрафні санкції, нараховані після цієї дати. 4. Рух справи в суді касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 4.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції. 4.3. Відповідно до п. п. 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції вказаного Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.4. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду. 4.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. 4.6. Ухвалу суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовано тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, зокрема, з підстав порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, вважаючи, що спірні правовідносини кредитування виникли між двома суб`єктами господарювання та підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. 4.7. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 4.8. 6 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного провадження. 5. Фактичні обставини справи 5.1. Суди встановили, що 21 березня 2013 року ОСОБА_1 та Банк уклали договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн. 5.2. На забезпечення виконання умов кредитного договору ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 . 5.3. Рішенням Ріпкинського районного суду від 30 листопада 2015 року, що було залишено без змін ухвалами апеляційного та касаційного судів і набрало законної сили, зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести перерахунок заборгованості за договором кредиту від 21 березня 2013 року шляхом переказу (перерахування) з розрахункового рахунку № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , коштів у строки їх сплати: 2 березня, 6 квітня 2015 року та 5 травня 2015 року; визнано такими, що безпідставно нараховані ОСОБА_1 та скасовано: прострочену суму за кредитом у розмірі 3958 грн 43 коп.; суму заборгованості за відсотками у розмірі 5224 грн 20 коп.; суму пені за несвоєчасне повернення боргу у розмірі 1714 грн 60 коп.; 3% річних від суми простроченого боргу у розмірі 85 грн 73 коп.; пеню за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 1517 грн 51 коп.; 3% річних від суми прострочених відсотків у розмірі 76 грн 83 коп.; штраф у розмірі 16 160 грн, а всього 28 737 грн 27 коп.; визнано безпідставно нарахованими ОСОБА_1 та скасовано штраф за відсутність страхування життя позичальника у 2015 році в сумі 2020 грн.; визнано безпідставно збільшеними з 22 березня 2014 року, відсотки за користування кредитом до розміру 31,99 % та зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести відповідний перерахунок суми кредитного зобов`язання ОСОБА_1 5.4. Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 своєчасно виконувала взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, проте Банк безпідставно відмовився зараховувати сплачені у травні 2015 року кошти та зарахував їх лише 10 червня 2015 року, що потягло штучне створення заборгованості і нарахування штрафних санкцій. 6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 6.1. Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.2. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 6.3. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності. 6.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 6.5. За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 6.6. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 6.7. Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 6.8. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. 6.9. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 6.10. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, розглядаються господарськими судами. 6.11. Разом з тим за приписами частини другої статті 22 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) позивачами в господарському процесі є підприємства та організації, зазначені в статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. 6.12. Тож господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли: склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) за наявності між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; за наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; за відсутності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення зазначеного вище спору судом іншої юрисдикції. 6.13. Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 6.14. За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 6.15. Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець, зокрема, самостійно формує програму діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, що виробляється, залучає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлює ціни на продукцію та послуги відповідно до закону (стаття 44 ГК України). 6.16. За частиною першою статті 333 ГК України фінанси суб`єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку; кредитування суб`єктів господарювання врегульовано, крім положень ЦК України, також спеціальною нормою - статтею 346 ГК України. 6.17. Тож залучення суб`єктом господарювання за кредитним договором коштів для фінансування власної поточної діяльності є складовою частиною господарської діяльності, здійснюваної з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, а правовідносини, що виникають у зв`язку з укладенням, виконанням та припиненням такого договору, - господарськими. 6.18. Правові основи для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України станом на час вирішення спору були визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у відповідній редакції. 6.19. У силу пунктів 5 та 7 статті 1 наведеного вище Закону операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів є фінансовою послугою, а учасниками ринку фінансових послуг є, зокрема, споживачі фінансових послуг. 6.20. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вжите у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на час вирішення спору) поняття споживача фінансових послуг було застосовним саме для регулювання правовідносин, передбачених цим Законом, не розмежовувало суб`єктний склад споживачів фінансових послуг (фізичні чи юридичні особи), мети отримання таких послуг (для особистих потреб чи для забезпечення покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку), а тому не може бути безпосередньо ототожнено з поняттям споживача у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». 6.21.Разом з тим за пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у значенні цього Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. 6.22. Відтак на правовідносини між позивачем та відповідачем щодо укладення, виконання та припинення спірного кредитного договору не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів», а відповідні висновки суду апеляційної інстанції є помилковими. 6.23. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України). 6.24. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). 6.25. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону України «Про іпотеку»). 6.26. За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи позивач як боржник за кредитним договором, укладеним для забезпечення його поточної діяльності, також уклав договір іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань за таким договором, тобто узгодив інший спосіб виконання ним своїх зобов`язань за господарським договором. 6.27. Спір про виконання позичальником - фізичною особою - підприємцем господарського кредитного договору, господарське зобов`язання за яким забезпечене іпотекою комерційної нерухомості такого позичальника належить до юрисдикції господарських судів. 6.28. Як уже зазначалося вище, у справі, яка переглядається, позивачка просила визнати припиненими зобов`язання за укладеними нею кредитним договором та іпотекою. При цьому в кредитному договорі відображено статус позивачки як фізичної особи - підприємця, а договір іпотеки містить вказівку про підписання його фізичною особою, не зазначаючи про статус іпотекодавця як суб`єкта господарювання. 6.29. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 6.30. Статтями 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин. 6.31. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 6.32. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи - підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 6.33. Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 6.34. Набуття статусу фізичної особи - підприємця не означає, що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно. 6.35. Водночас лише та обставина, що фізична особа - підприємець не відобразила наявність у неї такого статусу в тексті укладеного договору, не змінює характеру набутих нею прав та обов`язків як таких, що виникли з господарських правовідносин, якщо такі правовідносини мають ознаки здійснення їх у межах господарської діяльності. 6.36. Відтак висновки судів попередніх інстанцій про розгляд справи судом загальної юрисдикції не відповідають наведеним вище нормам процесуального права, а отже, й оскаржувані судові рішення є такими, що постановлені з порушенням норм процесуального права. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 7.2. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 7.3. Згідно з частиною другою статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 7.4. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року скасувати. Провадження у справі № 743/534/16-ц закрити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців Н. П. Лященко Д.А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О.М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180559
  22. Постанова Іменем України 10 червня 2020 року м. Київ справа № 753/217/17 провадження № 61-3176св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М. та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Вербової І. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», зараз акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN80000734539772, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав АТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти для розміщення на депозитному вкладі у сумі 25 000,00 доларів США на строк по 12 жовтня 2013 року включно. Відсоткова ставка за договором становить 8,5 % річних. 05 липня 2013 року ОСОБА_1 через касу банку вніс 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу, що підтверджується квитанцією від 05 липня 2013 року № SIFV0000NN. Позивач неодноразово звертався до банку з проханням повернути суму вкладу та нараховані на нього відсотки. Проте, кожного разу банк відмовляв у вчиненні таких дій. ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» 1 118 233,93 доларів США, з яких: 40 350,65 доларів США - сума вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, 1 074 941,31 доларів США - пеня 3 % за кожен день прострочення відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором депозитного вкладу від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772, а саме: 40 350,65 доларів США - суму вкладу та невиплачені відсотки, 2 941,97 доларів США - 3 % річних з 26 червня 2014 року 2014 року по 30 листопада 2016 року у відповідності до вимог статті 625 ЦПК України, 36 854,08 доларів США - пеню з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, всього стягнуто 80 146,70 доларів США, що станом на 12 червня 2017 року складає 2 093 431,81 грн (1 долар = 26,12 грн). Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави витрати по сплаті судового збору в сумі 8 000,00 грн. У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ «ПриватБанк» взяті на себе зобов`язання за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 не виконав, банківський вклад не повернув, суд дійшов висновку про наявність підстав про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача суми банківського вкладу та невиплачених відсотків у розмірі 40 350,65 доларів США, 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом зменшено. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року у задоволенні заяви АТ КД «ПриватБанк» про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року, по справі № 753/13530/14-ц, яким зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США. При цьому, апеляційний суд вказав про рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, яким рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_1 в цій частині позовних вимог. В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін. 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 02 січня 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в розмірі 40 350,65 доларів США, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції прийшов до помилкового висновку, що у зв?язку з тим, що на суму 40 350,65 доларів США вже видавався виконавчий лист, то в цій частині позову повинно бути відмовлено, оскільки в даному виконавчому листі було зазначено про зобов?язання вчинити дію, а не про стягнення даних коштів з боржника. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки тим обставинам, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року про зобов?язання вчинити дії неможливо виконати. А отже у позивача існують всі законні підстави звертатися з позовом про стягнення коштів АТ КБ «ПриватБанк». У зв?язку з винесеною державним виконавцем Жовтневого відділу ДВС міста Дніпропетровська ГТУЮ у Дніпропетровській області Коломойцевим К. В. постанови від 25 жовтня 2016 року про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа у зв?язку з його невиконанням боржником, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц так і не було виконане, внаслідок чого позивач позбавлений можливості отримати свої грошові кошти. Дане рішення не підлягає виконанню взагалі, у зв?язку з чим і було винесено постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. У зв?язку з тим, що постанова про закінчення виконавчого провадження від 25 жовтня 2016 року унеможливлює повторне звернення до виконавчої служби з заявою про відкриття виконавчого провадження і виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року. За вказаних обставин, заявник вважає, що ОСОБА_1 цілком обґрунтовано і законно звернувся до суду з позовною заявою до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, оскільки попереднє рішення суду про зобов?язання вчинити дію неможливо виконати, що вбачається з постанови про закінчення виконавчого провадження. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав про стягнення грошових коштів є відмінним від попереднього способу захисту, який обрав позивач, а саме - зобов?язання вчинити дії. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц винесено за позовною заявою немайнового характеру, у зв?зку із чим державний виконавець не має права накладати арешт на майно та рахунки боржника, а також здійснювати ряд інших виконавчих дій. Оскаржуване рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року винесено за позовом майнового характеру, відповідно і спосіб виконання за таким рішенням передбачений інший. 17 січня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні цих вимог. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що суди всебічно і повно не з?ясували обставини справи з огляду на їх особливість та не надали відповідну правову оцінку документам (доказам), розрахункам, які надані позивачем, а також належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв?язку у їх сукупності. Позивачем у підтвердження доводів та обставин на які він посилається, не були надані до суду в оригіналах та не містять обов?язкових ознак для документів, які підтверджуються внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника та належним чином підтверджують наявність правовідносин між сторонами, а деякі твердження та доводи позивача взагалі не підтверджені жодним доказом. Позивачем пропущено строк спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки (пені, штрафу). Судами не перевірено правомірність нарахування 3 % річних та пені. Доводи інших учасників справи Відзиви на касаційні скарги не надходили. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2018 року поновлено АТ КБ «ПриватБанк» процесуальний строк на касаційне оскарження заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дарницького районного суду міста Києва. 07 лютого 2018 року матеріали цивільної справи надійшли д Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у даній справ. Розпорядженням від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-3176св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року та касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року у справі № 753/13530/14-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року залишено без змін. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 20015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов?язання АТ КБ «ПриватБанк» видати кошти одноразовою операцією через касу банку відмовлено. В решті рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року залишено без змін. Вказаними судовими рішеннями встановлено, що 12 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс на депозитний рахунок грошову суму у розмірі 25 000,00 доларів США на строк 6 місяців до 12 жовтня 2013 року включно, під 8,5 % річних. Пунктом 1 вказаного договору передбачено право вкладника здійснювати поповнення вкладу, на підставі чого 15 липня 2013 року ОСОБА_1 вніс на свій депозитний рахунок грошову суму у розмірі 11 854,08 доларів США в рахунок поповнення вкладу. 28 травня 2014 року, 02 червня 2014 року та 23 червня 2014 оку ОСОБА_1 звертався до банку із заявами щодо повернення його депозитного вкладу в повному обсязі. Під час розгляду справи № 753/13530/14-ц судами встановлено невиконання банком вимог вкладника. 02 червня 2016 року на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, районним судом видано виконавчий лист. За правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирішуючи спір, та стягуючи з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 941,97 доларів США - 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та 36 854,08 доларів США пені за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розмір якої судом першої інстанції зменшено, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд виходив із того, що оскільки банком не повернуто позивачу депозитні кошти на його вимогу, 3 % річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року та пеня за період з 26 червня 2014 року по 30 листопада 2016 року, відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягають стягненню банку на користь позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення суми вкладу та не виплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США, апеляційний суд виходив із наявності судових рішень, якими зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 , належні йому валютні кошти за договором від 12 квітня 2013 року № SAMDN80000734539772 разом з нарахованими відсотками в розмірі 40 350,65 доларів США, на виконання яких судом 02 червня 2016 року на вказану суму видано виконавчий лист. Проте повністю з висновком суду апеляційної інстанції погодитися не можна. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду повністю не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Факт доведеності позивачем договірних відносин з відповідачем, які виникли на підставі договору від 12 квітня 2013 року № SАMDN80000734539772, за умовами якого ОСОБА_1 вніс кошти на депозит та факт невиконання банком вимог вкладника щодо повернення депозитних коштів встановлено рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2015 року, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 червня 2015 року та рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а тому додаткового встановлення факту наявності договірних відносин між сторонами та факту невиконання банком вимог вкладника згідно правил частини 4 статті 82 ЦПК України не потребується. Враховуючи, що факт укладення договору банківського вкладу та внесення позивачем коштів підтверджено та встановлено судовими рішеннями, а грошові кошти за договором банківського вкладу (сума депозиту разом із нарахованими відсотками в межах дії договору) позивачу на його вимогу не виплачені, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про їх стягнення у примусовому порядку. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не містить доводів щодо незгоди з розрахунками суду в указаній частині. З урахуванням наведеного Верховний Суд не приймає аргументи касаційної скарги банку про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту знаходження грошових коштів на депозитному рахунку (за депозитним договором), а наявність у вкладника договору банківського вкладу та квитанції не є належним доказом невиконання банком умов договорів щодо повернення коштів за вкладом після закінчення строку його дії. У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків в сумі 40 350,65 доларів США не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя у зв`язку із чим таке рішення в цій частині не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2016 року на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого. Висновок апеляційного суду про те, що судовими рішення вже було стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суми вкладу та невиплачених відсотків є помилковим, оскільки вказаними судовими рішення зобов?язано банк видати грошові кошти позивачу, а не стягнуто в судовому порядку належні грошові кошти позивача. Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Враховуючи вказану норму права, суди зробили обґрунтований висновок про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 % річних від простроченої суми. Обґрунтованим є і висновок судів про наявність правових підстав для нарахування та стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому правильно, з урахуванням принципу співмірності, розумності, пропорційності та обґрунтованості міри відповідальності з оцінкою дійсного розміру збитків, заподіяних у результаті правопорушення (невиплати позивачу на його вимогу коштів), дійшли правильного висновку про зменшення розміру пені за правилами частини третьої статті 551 ЦК України. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. У зв`язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага. Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів. Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19). Враховуючи наведене, колегія суддів відповідно до правил статті 410 ЦПК України вважає за необхідне залишити касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» без задоволення, а заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення 3 % річних та пені - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в цій частині відсутні. Щодо судових витрат За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У зв`язку із задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 , та враховуючи те, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подачу касаційної скарги на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», судові витрати, які повинен був сплатити позивач за подання касаційної скарги в розмірі 4 027,68 грн слід стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави. Керуючись статтями 141, 400, 410, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити. Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу та невиплачених відсотків скасувати, та залишити в силі в цій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року. В іншій частині заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін. Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь Державної судової адміністрації України (отримувач коштів ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106; код ЄДРПОУ 37993783; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача UA908999980313111256000026001; код класифікації доходів бюджету 22030106 судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 4 027,68 грн (чотири тисячі двадцять сім гривень шістдесят вісім копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун Джерело: ЄДРСР 89977529
  23. Постанова Іменем України 13 травня 2020 року м. Київ справа № 761/25718/17 провадження № 61-5519 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б .І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва у складі судді Болотова Є. В. від 26 грудня 2017 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «АКПІБ») про зобов`язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що в липні 2016 року вона звернулася до суду з іншим позовом доПАТ «АКПІБ» про захист прав споживача та стягнення коштів за договором банківського вкладу. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року у цивільній справі № 761/26293/16, зміненим рішенням апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, на її користь з відповідача стягнуто кошти за договором банківського вкладу. Рішення суду набрало законної сили, проте відповідач оскаржив судові рішення до суду касаційної інстанції, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який ухвалою від 23 березня 2017 року поновив відповідачу строк на касаційне оскарження, зупинив виконання судових рішень. З цієї справи встановлено, що відповідача віднесено до категорії проблемних банків і може бути віднесено до категорії неплатоспроможних банків, що унеможливить виконання судового рішення, в яких відповдіач є боржником. Посилаючись на вищевикладене, зазначила, що вказані обставини зумовили порушення її конституційного права на виконання судового рішення, яке ухвалено на її користь та набрало законної сили, а також охоронюваного законом інтересу, що полягає у забезпеченні виконання цього судового рішення, у разі настання обставин, які можуть унеможливити його виконання. Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ПАТ «АКПІБ» внести на депозитний рахунок суду кошти у розмірі стягнення за рішенням суду у справі № 761/26293/16-ц, а саме у сумі 298 796,17 грн до вирішення судом касаційної інстанції цієї справи за касаційними скаргами сторін та за наслідками касаційного перегляду справи перерахувати внесені відповідачем кошти з депозитного рахунку суду на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби для подальшого перерахування їй повністю або частково, та/або повернути ці кошти на рахунок відповідача повністю або частково, відповідно до змісту судового рішення суду касаційної інстанції. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Савицького О. А. від 26 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА _1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що частина друга статті 386 ЦК України, на яку вказує позивач, встановлює превентивний захист права власності та передбачає, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що власник може звернутися до суду за захистом права власності, що реально, а не потенційно (теоретично) може бути порушене у майбутньому для запобігання такому порушенню. Наведені позивачем обставини, що відповідно до постанови Національного банку України від 07 червня 2016 року відповідача віднесено до категорії проблемних, не можуть свідчити про безумовну та реальну можливість в будь-який момент віднесення відповідача до категорії неплатоспроможних, адже доказів того, що Національним банком України після спливу 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних було прийнято рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, як це передбачено статтею 75 Закону України «Про банки та банківську діяльність», матеріали справи не містять. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2017 року було визнано неподаною та повернуто заявнику, з підстав, передбачених частиною третьою статті 185 ЦПК України. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ухвалою Апеляційного суду м . Києва від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, та надано строк для усунення недоліків скарги шляхом подання до суду документу про сплату судового збору у сумі 704 грн. Позивач зазначену ухвалу апеляційного суду отримала, проте вимоги апеляційного суду не виконала. Крім того, апеляційний суд виходив із того, що зі змісту статті 4 Закону України «Про судовий збір» споживачі звільняються від сплати судового збору лише за подання позовної заяви, а за подання апеляційної скарги справляється судовий збір. При цьому, у статті 4 зазначеного Закону не передбачено такого розміру ставки судового збору, як «0». Суд послався на постанову Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 грудня 2017 року скасувати й направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. У подальшому подані відповідні пояснення до касаційної скарги. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 761/25718/17, витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Києва та надано учаснику справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи заявнику, позбавив позивача права на доступ до правосуддя, яке гарантоване статтями 8, 55, 129 Конституції України. ОСОБА_1 вказувала, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав. Зазначається, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами вказаного Закону України, так як між ними зобов`язання не припинено, рішення суду не виконано, позивач залишається бути споживачем послуг банку. Заявник посилається на відповідну судову практику (рішення Конституційного Суду України, судові рішення суду касаційної інстанції, рішення Європейського суду з прав людини). Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до суду не надходив. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)(тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно з пунктом 22 статті 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому (ст. 5 Закону України «Про судовий збір»), не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Отже, стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав. Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суд у постанові від 21 березня 2018 року, у справі № 761/24881/16-ц, провадження № 14-57цс18. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-185цс17, на який послався суд апеляційної інстанції. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що у цій справі правовідносини сторін, наряду з іншими, також урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки зобов`язання між сторонами у справі з договору банківського вкладу не припинено, рішення суду не виконано, позивач залишається бути споживачем послуг банку. Відповідно до частини третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необхідним скасувати оскаржувану ухвалу, з передачею справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Керуючись статтями 400, 402, 406, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 грудня 2017 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанціїдля вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р . А. Лідовець Ю. В. Черняк Джерело: ЄДРСР 89345561
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 342/180/17 Провадження N 14-131цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк), відповідач - ОСОБА_1, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І. у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг. ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова). Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню. Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача. Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви. Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ. Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору. При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке. Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації. У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк"). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору. Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81). Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору. У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт). У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє. У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14). Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань. Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору. Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові. В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  25. Постанова Іменем України 01 квітня 2020 року м. Київ справа № 757/29269/18-ц провадження № 61-15058св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач -ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року у складі судді Остапчук Т. В і постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року у складі колегії суддів: Андрієнко А.М., Вербової І.М., Поліщук Н.В., та касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», ПАТ «ПриватБанк», банк) про стягнення 846 599,76 доларів США, що включає 24 000,00 доларів США - сума вкладу, 12 161,69 доларів США - сума відсотків, 2 212,00 доларів США - 3 % річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), 808 226,07 доларів США - 3 % за кожний день прострочення на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за договором від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 і 647 579,94 доларів США, що включає 20 000,00 доларів США - сума вкладу, 4 820,55 доларів США - сума відсотків, 1 699,75 доларів США - 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України, 621 059,64 доларів США - 3 % за кожний день прострочення на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016. Позов мотивований тим, що на виконання умов укладеного з відповідачем договору від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 позивачем внесено кошти на депозит до банку в сумі 24 000,00 доларів США. На виконання умов договору від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016, ОСОБА_1 внесено на депозит до банку кошти у сумі 20 000,00 доларів США. Вимоги позивача від 05 лютого 2016 року щодо розірвання вказаних договорів і повернення коштів залишені банком без відповіді. В результаті протиправної бездіяльності відповідача перед позивачем виникла заборгованість, що не погашена на день звернення до суду. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів задоволено частково, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 24 000,00 доларів США - суму вкладу та 7 987,83 доларів США - суму відсотків, за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016 20 000,00 доларів США - суму вкладу і 4 603,93 доларів США - суму відсотків. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що банк не заперечує факту укладення сторонами договорів від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 та від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016, факту отримання банком від позивача суми вкладу в загальному розмірі 44 000,00 доларів США, а посилається лише на відсутність власних екземплярів оригіналів договорів, платіжних документів і відсутність доступу до електронної бази даних. Доводи позивача про неповернення банком суми вкладу відповідачем не спростовані та не заперечуються. Доводи відповідача про те, що банк на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя не мав правових підстав і можливості для здійснення банківської діяльності, у зв`язку з чим банк фактично не мав доступу до свого майна на окупованій території та договорів на цій території, не може бути взято до уваги, оскільки договори банківського вкладу укладені позивачем не з філією, а з банком як юридичною особою, який і повинен відповідати за своїми зобов`язаннями. Ліквідація філій або припинення в будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обов`язків за укладеними та дійсними договорами. Загальна сума нарахованих відсотків за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016 складає 4 603,93 доларів США, а за договором від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 - 7 987,83 доларів США. Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Реалізація права позивача щодо стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» обмежується позовною давністю. Обов `язок відповідача з повернення сум вкладів та нарахованих відсотків по договорам банківського вкладу № SAMDN25000724019081 і № SAMDN80000733624016 виник 10 лютого 2016 року на підставі заяв позивача від 05 лютого 2016 року про розірвання вказаних договорів. Отже, саме 10 лютого 2016 року в результаті бездіяльності відповідача порушені майнові права позивача на отримання від банка належних йому коштів. За таких обставин, позивач мав право заявити позовну вимогу про стягнення пені протягом одного року з вказаного моменту, тобто до 10 лютого 2017 року. Однак, позивач звернувся до суду з відповідною вимогою 14 червня 2018 року, тобто реалізував своє право на захист після спливу позовної давності. Будь-яких поважних причин пропуску позовної давності позивачем не наведено. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» та апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, зменшено суму нарахованих і стягнутих відсотків з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором №SAMDN25000724019081 від 29 лютого 2012 року з 7 987, 83 долари США до 7 986,74 долари США, зменшено суму нарахованих і стягнутих відсотків з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016 з 4 603,93 доларів США до 4 602, 84 доларів США, в частині відмови у задоволенні вимог щодо стягнення 3 % річних рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року скасовано та постановлено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено, стягнуто з АТ КБ «Приват Банк» на користь ОСОБА_1 2 212,00 доларів США за прострочку виконання грошового зобов`язання за договором від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081, стягнуто з АТ КБ «Приват Банк» на користь ОСОБА_1 1 699,75 доларів США за прострочку виконання грошового зобов`язання за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016, у решті рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно розраховані проценти, які підлягають стягненню з банку на користь позивача, суд вийшов за межі позовних вимог. ОСОБА _1 просив стягнути з банку проценти за вкладом від 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081 за період з 01 березня 2012 року по 11 червня 2018 року, а судом стягнуті зазначені проценти по 22 листопада 2018 року, а тому за період з 04 травня 2017 року по 11 червня 2018 року нараховані проценти становлять 24 000х0,01х 402/365 = 2,64 долари США, а не 3,73, як стягнуто судом, тому відповідно сума, що підлягає стягненню за цим вкладом, повинна бути зменшена з 7987,83 доларів США до 7 986,74 доларів США. За вкладом від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016 позивач просив стягнути проценти по 08 червня 2018 року, а судом стягнуто по 22 листопада 2018 року, тому за період з 04 травня 2017 року по 11 червня 2018 року нараховані проценти становлять 20000х0,01х369/365= 2,02 доларів США, а не 3,11 долари США, як стягнуто судом. Відповідно вся сума, що підлягає стягненню за цим вкладом, повинна бути зменшена з 4 603,93 доларів США до 4 602,84 доларів США. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо стягнення 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України місцевий суд прийшов до помилкового висновку про те, що підставою для такої відмови є розрахунок 3 % річних у доларах США. Оскільки боржник прострочив виконання грошового зобов`язання саме у валюті зобов`язання, то в цій частині апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, рішення суду - скасуванню, стягується 3 % річних за прострочення кожного із договорів у валюті зобов`язання, а саме: за договором від 06 березня 2013 року № SAMDN80000733624016 підлягає стягненню1 699,75 доларів США, а за договором 29 лютого 2012 року № SAMDN25000724019081- 2 212,00 доларів США. Щодо стягнення 3 % пені за кожен день прострочки на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживача», то суд першої інстанції правомірно відмовив у стягненні зазначеної суми. Короткий зміст вимог касаційної скарги 05 серпня 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» через представника Тузова В. О. надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу напостанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, просило суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року та направити справу на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції. Також відповідач просив на час касаційного розгляду зупинити виконання постанови апеляційного суду. 07 серпня 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, в якій просив суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення суми пені в розмірі трьох відсотків згідно зі статтею 10 Закону України «Про захист прав споживачів», і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк», відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду 11 липня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 . Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що наявні підстави для залишення позовної заяви без розгляду, оскільки вона підписана представником - адвокатом Солоною А. А., відомості про яку відсутні в Єдиному державному реєстрі адвокатів України, а свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю від 30 березня 2017 року КВ № 5886 видане Головою Ради адвокатів міста Києва ОСОБА_5 . Цей же адвокат підписала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції і всі процесуальні документи, що подавалися у суді апеляційної інстанції. Наявність лише свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю не підтверджує наявність у такої особи повноважень на зайняття такою діяльністю. Свідоцтво видане нелегітимним органом - Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури м. Києва, члени якого 08 жовтня 2016 року припинили повноваження ОСОБА_5 та 11 жовтня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесені відомості про зміну керівника Ради адвокатів міста Києва - зазначено ОСОБА_6 . Рішення про обрання нового голови конференцією адвокатів м. Києва від 08 жовтня 2016 року в судовому порядку не скасовано та не змінено. Тому 30 березня 2017 року ОСОБА_5 не мала права видавати зазначене свідоцтво. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що відсутність відомостей про адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України щодо особи, якою подано касаційну скаргу, є правовою підставою для повернення її заявнику (ухвали від 01 лютого 2018 року в справі № 372/2184/17, від 17 квітня 2018 року в справі № 554/3300/17, від 21 червня 2018 року в справі № 629/182/17, від 16 липня 2018 року в справі № 334/7151/17, від 30 січня 2019 року в справі № 381/4827/17). З огляду на такі обставини банк у апеляційному суді заявив клопотання про залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 374 ЦПК України, про закриття апеляційного провадження у цій справі за апеляційною скаргою позивача на підставі пункту 1 частини другої статті 362 ЦПК України. Суди обох інстанцій не перевірили повноваження адвоката позивача. З приводу клопотання, яке було подано банком через канцелярію апеляційного суду 03 червня 2019 року та підтримано банком у судовому засіданні 06 червня 2019 року апеляційний суд оголосив перерву до 11 липня 2019 року та з виходом до нарадчої кімнати 11 липня 2019 року постановив ухвалу про відмову в задоволенні такого клопотання банку. Проте в матеріалах справи ухвали апеляційного суду щодо цього клопотання немає, про його відхилення також не зазначено в постанові апеляційного суду. Щодо суті позовних вимог банк у суді першої інстанції наголошував на відсутності будь-якої інформації про залишок коштів на депозитних рахунках позивача у зв`язку з втратою майна та документів у 2014 році на території Автономної республіки Крим. Висновки судів про доведеність неповернення банком коштів позивачу є необґрунтованими, оскільки наявність у позивача оригіналів договорів і квитанцій про внесення коштів не свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань. Позивачем факт неповернення йому коштів банком не доведений. Позивач у 2013-2014 роках міг отримати кошти із своїх депозитних рахунків. Банк у апеляційній скарзі зазначав на те, що суд першої інстанції стягнув з нього надмірний розмір судового збору, а саме - 9 162,40 грн. Проте у випадку повного задоволення позовних вимог суд міг стягнути максимальну суму збору в розмірі 8 810,00 грн. Суд першої інстанції не в повному обсязі задовольнив позовні вимоги, проте не зменшив пропорційно суму судового збору. Апеляційний суд не надав цим доводам належної правової оцінки. Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що позивач у апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції зазначив, що суд помилково трактував норми ЦК України, в зв`язку з чим дійшов до хибних висновків про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення виконання зобов`язань на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Апеляційний суд не дав цьому доводу оцінки. За заявою відповідача застосовується позовна давність, однак вона застосовується аналогічно як і позовна давність до відсотків за статтею 625 ЦК України. Отже, позивач мав право на стягнення пені з 10 лютого 2016 року протягом року до 10 лютого 2017 року, а пеня, яка виникла 10 лютого 2017 року, могла бути стягнута на вимогу позивача з моменту її виникнення до 10 лютого 2018 року. Відповідно до параграфу 2 глави 49 ЦК України особливістю пені є те, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не будуть виконані. Період нарахування пені є необмеженим. Проте стягнути її можна лише у межах спеціальної позовної давності. Позовна давність за вимогами про стягнення неустойки обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який вона нараховується. Право на позов про стягнення пені виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. Відповідно до статей 258, 266 ЦК України стягнення неустойки обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається в межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року № 328/2872/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 363/3543/16-ц. Позиції інших учасників У вересні 2019 року позивач через представника ОСОБА_7 надіслав відзив на касаційну скаргу відповідача на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, в якій просив залишити касаційну скаргу без задоволення. Відзив мотивований тим, що клопотання банка про залишення позовної заяви без розгляду та закриття апеляційного провадження заявлено на стадії судових дебатів, яка була розпочата в судовому засіданні 23 травня 2019 року. Тому ні дане клопотання, ні додаткові докази, які були до нього долучені, не могли вже розглядатися. Банк не надав обґрунтування, чого докази, які стосувалися повноважень представника позивача, не були подані у суді першої інстанції. На час подання позовної заяви представництво у суді першої інстанції могли здійснювати не лише адвокати. Повноваження представника позивача підтверджувалися довіреністю, тому підстав для залишення позовної заяви без розгляду не було. Апеляційному суду представник позивача надав належні документи для підтвердження своїх повноважень. Свідоцтво про право ОСОБА_8 на зайняття адвокатської діяльності від 30 березня 2017 року КВ № 5886 не було визнано недійсним. Судова практика, на яку посилається банк як на підтвердження відсутності у представника позивача повноважень на представництво, не стосується свідоцтва про право ОСОБА_8 на зайняття адвокатської діяльності від 30 березня 2017 року КВ № 5886. Відсутність запису про адвоката Солону А. А. в Єдиному реєстрі адвокатів України свідчить лише про порушення частини третьої статті 17 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», але не про те, що ОСОБА_8 не є адвокатом. Жодна норма законодавства не встановлює, що відсутність відомостей про особу в Єдиному реєстрі адвокатів України свідчить про те, що особа не є адвокатом. Суд не залишав позовну заяву без розгляду для усунення недоліків позовної заяви щодо її оформлення. Доводи касаційної скарги стосовно суті рішення суду першої інстанції є безпідставними, оскільки банк не заперечував у суді першої інстанції з приводу невидачі вкладів позивачу, а лише посилався на відсутність у банка первинних документів щодо договорів, укладених з позивачем. Представник банку не ставив питання щодо недоведеності позивачем факту невидачі коштів з депозитних рахунків позивачу, не посилався на зняття позивачем коштів з відповідних рахунків. Банк відмовився видати позичальнику довідку про стан рахунків і залишок на них, що свідчить про неможливість надання позивачем такої виписки суду. Банк має електронну систему обліку договірних зобов`язань. Саме на відповідача покладається обов`язок підтвердити свої заперечення, а саме, належне виконання банком своїх зобов`язань за договором, що, зокрема, підтверджується позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 24 січня 2019 року у справі № 707/3132/14-ц. Позивач не погоджується з наданим відповідачем розрахунком процентів. У депозитному договорі встановлювався строк його дії, та одночасно в Умовах і правилах розміщення депозитних вкладів у банку (пункт 2.2.1.9.2) передбачалося, що якщо банк не перерахував кошти з депозиту на вклад «до запитання» по закінченні строку дії договору, то строк вкладу автоматично продовжується. Грошові кошти, що перебували на депозитних рахунках позивача, не були перераховані банком на вимогу вкладника від 09 лютого 2016 року на його поточний рахунок. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною першою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг позивача та відповідача. Фактичні обставини, встановлені судом 29 лютого 2012 року між позивачем і ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений договір банківського вкладу №SAMDN25000724019081 «Стандарт, 12 місяців» на суму 24 000,00 доларів США строком на 12 місяців, з 01 березня 2012 року по 01 березня 2013 року, з процентною ставкою 8 % річних, номер депозитного рахунку НОМЕР_1 . Згідно з пунктом 3 зазначеного договору у випадку, якщо по закінченню строку вкладу, клієнт не заявить банку про відмову від продовження строку вкладу, то вклад автоматично вважається продовженим ще на один строк, зазначений в заяві. Строк вкладу продовжується неодноразово без явки клієнта до банку. На виконання умов цього договору позивачем внесено на депозитний рахунок 26358612304496 грошові кошти в сумі 24 000,00 доларів США, що підтверджується квитанцією від 29 лютого 2012 року № 62. 29 лютого 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору №SAMDN25000724019081, згідно з якою відсоткова ставка по вкладу збільшена на 0,5 %, загалом склавши 8,5 % на строк до 01 березня 2013 року. 06 березня 2013 року між позивачем і ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений договір банківського вкладу № SAMDN80000733624016 «Стандарт» на суму 20 000,00 доларів США строком на 366 днів, по 06 березня 2014 року включно, з процентною ставкою за договором 8,5 % річних, номер депозитного рахунку НОМЕР_2 . Пунктом 5 договору № SAMDN80000733624016 передбачено, що в разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив банку про повернення вкладу, даний договір продовжується ще на один строк, договір продовжується неодноразово без явки клієнта. На виконання умов вказаного договору позивачем внесено на депозитний рахунок 26354618666046 грошові кошти в сумі 20 000,00 доларів США, що підтверджується квитанцією від 06 березня 2013 року № 43. 05 лютого 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із двома письмовими заявами про відсутність наміру продовжувати дію договору № SAMDN25000724019081 і договору №SAMDN80000733624016, вимагав повернути суми вкладів і нараховані проценти. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Доводи касаційної скарги відповідача щодо неправильного застосування судами норм щодо представництва у суді та протиправної відмови апеляційного суду в задоволенні заяви про залишення позовної заяви без розгляду та закриття провадження у справі, є необґрунтованими. Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). Статтею 177 ЦПК України визначений перелік документів, які додаються до позовної заяви. Зокрема, до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача (частина сьома статті 177 ЦПК України). Позовна заява підписана представником позивача ОСОБА_8 в червні 2018 року. До позовної заяви додано копію довіреності, якою позивач уповноважив, зокрема, ОСОБА_8 представляти його інтереси в суді. Відповідно до підпункту 11 пункту 16-1 Розділу XVКонституції України представництво виключно прокурорами або адвокатами у судах першої інстанції запроваджується з 1 січня 2019 року. З огляду на зазначене, апеляційний суд правомірно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про залишення без розгляду позовної заяви, поданої з підстав її подання особою від імені позивача, яка не мала належних на це повноважень. Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправомірно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про закриття касаційного провадження оскільки апеляційна скарга підписана від імені позивача особою, яка не мала статусу адвоката з огляду на відсутність даних про неї у відповідному реєстрі та видачу свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю неуповноваженою особою, є безпідставними. Частиною четвертою статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». Згідно зі статтею 12 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» особі, яка склала присягу адвоката України, радою адвокатів регіону в день складення присяги безоплатно видаються свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката України. Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є безстроковим. Відповідно до статті 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» Рада адвокатів України забезпечує ведення Єдиного реєстру адвокатів України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації про чисельність і персональний склад адвокатів України, адвокатів іноземних держав, які відповідно до цього Закону набули права на заняття адвокатською діяльністю в Україні, про обрані адвокатами організаційні форми адвокатської діяльності. Внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України здійснюється радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України. Отже, відомості до Єдиного реєстру адвокатів України вносяться радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України. Стаття 32 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачає порядок припинення права на заняття адвокатською діяльністю. До матеріалів справи долучено копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 5886, виданого ОСОБА_8 на підставі рішення Ради адвокатів міста Києва від 16 березня 2017 року № 61. Доказів того, що вказаний документ визнаний у передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, матеріали справи не містять. Також відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю в порядку, передбаченому законом. Доводи касаційної скарги банку про безпідставне неврахування апеляційним судом доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції стягнув з нього надмірний розмір судового збору, а саме - 9 162,40 грн, є обґрунтованими. Позов поданий у червні 2018 року. Оскільки позивач як споживач не сплачував судовий збір і на його користь постановлене рішення судом першої інстанції, то суд першої інстанції правильно стягнув судовий збір з відповідача в дохід держави, проте не дотримався принципу пропорційності його розміру до задоволеної частини позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір за подання позову майнового характеру фізичною особою складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет на 2018 рік» прожитковий мінімум на працездатних осіб з 01 січня 2018 року складає 1 762,00 гривні. Отже, з огляду на ціну позову, за його подання судовий збір підлягав сплаті в розмірі 8 810,00 грн. Суд першої інстанції під час вирішення питання про стягнення з відповідача судового збору правильно врахував суму судового збору, що мав бути сплачений позивачем за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 15 червня 2018 року про передання справи за підсудністю, що була задоволена постановою Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року. Згідно з підпунктом 1 пункту 9 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання апеляційної скарги фізичною особою на ухвалу суду фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що дорівнювало на час подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу 352,40 грн. Загалом, сума судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги на ухвалу складала 9 162,40 грн, яку суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь держави. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов, не дотримався зазначеної норми щодо пропорційного стягнення судового збору у разі часткового задоволення позовних вимог. Доводи про неправильне обрахування суми судового збору, що підлягала стягненню з відповідача, він зазначав у апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду не містить мотивів відхилення цих доводів відповідача, чим порушено вимогу вмотивованості судового рішення (пункти 3, 6 частини четвертої статті 265 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд зменшив стягнуту судом першої інстанції суму відсотків за договорами банківських вкладів і скасував рішення суду першої інстанції про відмову в стягненні 3 % річних за прострочення виконання зобов`язань за цими договорами та постановив нове рішення про задоволення цих позовних вимог, однак, не вирішив питання щодо зміни розміру стягнутого судом першої інстанції судового збору. Проте, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, апеляційний суд відповідно має змінити розподіл судових витрат. З огляду на зазначене, постанова апеляційного суду про відмову в задоволенні апеляційної скарги банку щодо перегляду рішення суду першої інстанції в частині стягнення судового збору підлягає скасуванню. Доводи касаційної скарги позивача про порушення під час вирішення справи норм щодо позовної давності щодо вимог про стягнення пені є обґрунтованими. Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК Україниза договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно з частиною першою статті 1060 ЦК Українидоговір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Положення статті 1059 ЦК України врегульовують питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Факт укладення договорів депозиту та внесення ПАТ КБ «Приватбанк» грошових сум у розмірі 20 000,00 і 24 000,00 доларів США підтверджується укладеними між сторонами договорами та квитанціями, які досліджувалися судом першої і апеляційної інстанції, їх копії долучені до матеріалів справи. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованих висновків, що позивачем надано належні докази на підтвердження укладеного між ним і банком договору та внесення коштів на депозит. Письмова форма договору банківського вкладу підтверджується договором банківського вкладу, а також документами про внесення коштів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачем доведено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу, внесення грошових коштів у заявленому розмірі, а отже, не повертаючи грошові кошти за вимогою вкладника, банк не виконав належним чином покладених на нього зобов`язань і позбавив вкладника права користуватись належним йому майном. На відповідача покладається обов`язок довести належне виконання своїх зобов`язань за договорами банківського вкладу, а саме, надати докази того, що кошти повернуті вкладникові, а також відсутності коштів на депозитних рахунках позивача. Проте, банком таких доказів під час розгляду справи не надано. При цьому, судами обґрунтовано відхилено доводи банку щодо знаходження відокремленого підрозділу на окупованій території АР Крим і відсутності доступу до банківських документів, оскільки договір укладався не з філією, а безпосередньо з юридичною особою - ПАТ КБ «ПриватБанк», про що зазначено як у договорі, так і у квитанції, а банківські розрахунки між відділенням та безпосередньо банком не повинні бути підставою для покладення проблем діяльності відділення банку на вкладника. Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують і не впливають на законність судових рішень. Доводи касаційної скарги позивача щодо порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права щодо позовної давності стосовно пені за порушення умов договору, є обґрунтованими. Судами встановлено факт невиплати відповідачем на користь позивача коштів, внесених на депозитні рахунки, а також нарахованих процентів. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України). Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов`язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. У відзиві на позовну заяві, поданому до суду першої інстанції 03 жовтня 2018 року, відповідач просив суд застосувати до вимог щодо стягнення пені спеціальну позовну давність у один рік. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України ). Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Виходячи з того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, з відповідача підлягає до стягнення пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, що відповідає правовій позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19). Згідно зі статті 266, частини другої статті 258 ЦК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах позовної давності за основною вимогою (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16). Відповідно до правової природи пені позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. З огляду на зазначене, враховуючи те, що на час вирішення справи кошти банку позивачу не повернуті, а відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, позивач мав право на стягнення пені, нарахованої у межах річного строку позовної давності до звернення до суду. Суд апеляційної інстанцій дійшов неправильного висновку про те, що оскільки позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення пені 14 червня 2018 року, то він реалізував своє право на захист після спливу позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки доводам апеляційної скарги щодо права позивача на стягнення пені у межах річного строку та не встановлював розміру такої пені. Верховний Суд відповідно до статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, тому оскаржуване рішення апеляційного суду щодо позову про стягнення пені підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім того, апеляційний суд не здійснив перегляд рішення суду першої інстанції у частині стягнення судового збору. Суду апеляційної інстанції необхідно встановити розмір пені, що підлягає стягненню у межах позовної давності, розглянувши справу з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, надати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону, вирішивши питання про розподіл судових витрат за розгляд справи у судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Судне змінює рішення, не ухвалює нове рішення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 409, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року і постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року у частині позову про стягнення пені та відмови в задоволенні апеляційної скарги Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» щодо розподілу судом першої інстанції судових витрат скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 листопада 2018 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року в незміненій частині залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. М. Ігнатенко Судді: В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 88692272