Поиск в системе

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 609/1323/18 Головуючий у 1-й інстанції Ковтунович О.В. Провадження № 22-ц/817/1067/19 Доповідач - Костів О.З. Категорія - ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2019 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Сташків Б. І., Хома М. В., з участю секретаря - Сович Н.А. за участю представника апелянта - ОСОБА_1 розглянувши у режимі відеоконференції цивільну справу № 609/1323/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року, ухваленого суддею Ковтунович О.В., повний текст якого складено 28 серпня 2019 року, у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2018 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») звернулось в суд із позовом до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , апелянт) про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 06 квітня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314. Відповідно до умов договору, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у сумі 57438.89 гривень строком з 06 квітня 2018 року до 10 квітня 2020 року, а Відповідач - у порядку та на умовах, визначених договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі у сумі, строки та на умовах, передбачених договором та графіком погашення кредиту. У порушення умов договору відповідач свої зобов`язання не виконав, в результаті чого станом на 10 вересня 2018 року має прострочену заборгованість за кредитом в розмірі 57438.89 гривень; за відсотками - 9536.00 гривень; розмір неустойки: штраф за останні 12 місяців - 1600.00 гривень. У зв`язку з наведеним позивач просив суд стягнути з боржника заборгованість по кредиту та судові витрати. Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за договором №490985314 від 06 квітня 2018 року в загальному розмірі 68574 грн. 89 коп. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Василевська К.М. подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно, він є необґрунтованим та недоведеним. Зазначає, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. Крім того, отриманий кредит є споживчим, а позивач, всупереч ч.10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», не звертався до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому вимоги позивача є передчасними. Враховуючи наведене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову. У листопаді 2019 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Панченко Д.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не надано свого розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. АТ «Альфа-Банк» надано розрахунок заборгованості, який чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше. Зазначає, що сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де зазначено про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн. про що і була підписана оферта ОСОБА_3 . Крім того, посилання відповідача на положення закону «Про захист прав споживачів» щодо обов`язкового направлення повідомлення про порушення зобов`язання є необґрунтованими, оскільки жодної імперативної норми, яка б зобов`язувала кредитора направляти вимогу боржнику немає. В судовому засіданні представник апелянта - адвокат Бабенко С.С. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній. Крім того, від представника АТ «Альфа-Банк» - адвоката Панченко Д.В. надійшла заява про розгляд справи без участі представника Банку. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи. Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із наступного. У відповідності до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено наступні обставини. 06 квітня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 укладено угоду про надання кредиту №490985314, відповідно до умов якої банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 57438.89 гривень, а відповідач зобов`язався в порядку та на умовах, визначених угодою, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі у розмірі, строки та на умовах, передбачених Угодою та Додатком №1 до нього - Графіком погашення кредиту. Датою остаточного повернення кредиту є 10 квітня 2020 року (а.с.14-17). Внаслідок неналежного виконання відповідачем умов угоди про надання кредиту станом на 10 вересня 2018 року заборгованість складає 68574 грн. 89 коп., а саме: - заборгованість за кредитом - у розмірі 57438.89 гривень; - заборгованість за відсотками за користування кредитом - у розмірі 9536.00 гривень; - штраф за систематичне порушення боржником своїх обов`язків зі сплати кредиту - у сумі 1600.00 гривень. Вказане підтверджується розрахунком заборгованості, який надав позивач (а.с.26). Згідно виписки по особовим рахункам АТ «Альфа-Банк» за угодою №490985314 за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року вбачається, що відповідач користувався наданими АТ «Альфа-Банк» кредитними коштами (а.с.27-29). Рішенням річних Загальних зборів акціонерів ПАТ «Альфа-Банк» від 26 квітня 2018 року затверджено статут АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником усіх прав і обов`язків ПАТ «Альфа-Банк» (а.с. 20-25). В силу вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на те, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів, виходячи з наступного. Так, згідно ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Емітенти зобов`язані в порядку та строки, установлені договором, надавати власникам рахунків виписки про рух коштів на їх рахунках за операціями, що виконані користувачами електронних платіжних засобів. Форма виписки повинна включати всі обов`язкові реквізити, передбачені нормативно-правовим актом Національного банку з питань організації операційної діяльності в банках України (пункт 8 розділу VII Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705. Згідно до норм даного положення, документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань. Згідно Постанови Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», яка була чинною до 07 липня 2018 року, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Первинні документи мають бути складені під час здійснення операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення в паперовій та/або в електронній формі. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Банківська виписка має статус первинного документу, що підтверджено Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мін`юсту від 12 квітня 2012 року № 578/5 (далі - Перелік № 578/5), згідно якого до первинних документів, які фіксують факт виконання госпоперації та служать підставою для записів у регістрах бухобліку і в податкових документах, віднесені: - касові, банківські документи; - повідомлення банків; - виписки банків; - корінці квитанцій і касових чекових книжок. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано до суду Банківську виписку (первинний документ) за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року, згідно якої відповідач ОСОБА_3 отримав кредитні кошти та користувався ними (надання кредиту, перенесення заборгованості по кредиту на рахунок простроченої заборгованості за кредитним договором) а.с.27-29. Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно встановив порядок видачі кредитних коштів. Так, сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де він зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Крім того, відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року, позичальник погодився на безготівкове перерахування грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. на його рахунок № НОМЕР_1 . Згідно п.7.1. вказаної Оферти днем надання кредиту вважається день списання кредитних коштів з позичкового рахунку Банку із метою їх подальшого зарахування на рахунки, вказані в п.7 цієї оферти на укладення угоди про надання кредиту. Також безпідставними є посилання апелянта на неправильність розрахунку заборгованості позичальника. Зокрема, ОСОБА_3 не надано жодного альтернативного розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. Наданий АТ «Альфа-Банк» розрахунок чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше (а.с.26). Отже, враховуючи, що фактично отримані ОСОБА_3 кошти в добровільному порядку АТ «Альфа-Банк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь - який час, що свідчить про порушення його прав. Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що позивач не звертався до відповідача з попередньою вимогою щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, виходячи з наступних підстав. Згідно з пунктом 11 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, споживчий кредит - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров`я та життєдіяльності, зокрема, придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари), так і нематеріальними (послуги). Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці, кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені. Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відтак, за своїм змістом частина четверта статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. З матеріалів справи вбачається, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314 (а.с.14-15). Відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 кредит надається для повернення заборгованості за кредитним договором №490985314 від 06 квітня 2018 року шляхом безготівкового перерахування на рахунок Позичальника № НОМЕР_1 , що відкритий позичальнику у ПАТ «Альфа-Банк», суми грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. для зарахування коштів на повернення заборгованості за Договором про відкриття кредитної картки. Вказана сума кредиту в розмірі 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де ОСОБА_3 зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Згідно Додатку №1 до Угоди про надання кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року вказано, що мета кредиту - споживчі цілі (а.с.16). Крім того, із Довідки про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту на Реструктизацію (рефінансування) заборгованості по кредитній картці від 06 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 ознайомлений з інформацією про умови кредитування та орієнтовну вартість споживчого кредиту від ПАТ «Альфа-Банк». Цільове використання (мета кредиту) - на споживчі потреби (а.с.117). З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали кредитний договір №490985314 про надання споживчого кредиту, а тому на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про споживче кредитування». Апеляційним судом встановлено, що позивач не направляв відповідачу досудової вимоги, а отже у позивача відсутнє право на звернення до суду з вимогою про дострокове стягнення кредиту та інших платежів. Відповідач вимоги банку про повернення кредиту не отримував. Таким чином, внаслідок порушення ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором позивач відповідно до ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування» має право достроково вимагати від відповідача стягнення заборгованості за кредитним договором, за умови попереднього надіслання останнім відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, фактично чим змінюючи строк виконання основного зобов`язання. Однак, позивач жодних вимог до боржника за кредитним договором не направляв. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі вимоги Банку є передчасними, Банк не має права на поверення заборгованості без попереднього надіслання боржнику відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту. Також Апеляційний суд звертає увагу на безпідставність посилання ОСОБА_3 на положення пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (щодо попереднього звернення Позивача до Відповідача з повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту), оскільки дана норма втратила чинність в зв"язку із прийняттям Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року. Натомість аналогічна норма закріплена в ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування». Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким слід відмовити у задоволенні позовної заяви. Крім того, в силу положень ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Із квитанції № 3195 від 23 жовтня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 за апеляційний розгляд сплатив судовий збір у розмірі 2643.00 грн. (а.с.209). Таким чином, колегія суддів вважає, що судові витрати, понесені ОСОБА_3 , пов`язані з сплатою судового збору за апеляційний розгляд даної справи, слід покласти на АТ «Альфа-Банк». Керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384, ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Стягнути із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження: 01001, м.Київ, вул.Десятинна, 4/6) в користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер облікової картки фізичної особи платника податків - НОМЕР_2 ) судові витрати, понесені за апеляційний розгляд даної справи в розмірі 2643.00 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 26 грудня 2019 року. Головуючий - підпис Судді - два підписи Джерело: ЄДРСР 86654075

Вот, на досуге написал статью. Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.Но обо всем по порядку. Читать дальше >>>

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Головуючий у суді першої інстанції: Піхур О.В. Єдиний унікальний номер справи № 761/27932/15-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/8811/2019 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 серпня 2019 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мережко М.В., суддів - Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., секретар -Тютюнник О.І., Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за договором. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, - в с т а н о в и в : У вересні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) подав до Апеляційного суду міста Києва позов до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», (далі - відповідач) про стягнення грошових коштів за договорами. В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 12 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті - Договір №SAMDN80000730541037 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 155 538,95 доларів США по 12 травня 2013 року включно, за умовами якого банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення договору, після 15:00 нараховані відсотки заховуються на рахунок № НОМЕР_2 . На виконання умов договору, позивач вніс кошти на депозит у сумі 155 538,95 доларів США. В подальшому 19 лютого 2013 року позивач через касу Банку вніс 10 000 доларів США в рахунок поповнення вкладу. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_2 та вносились на рахунок основної суми вкладу. Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN80000730541037 станом на 13 лютого 2014 року становить 183 774,12 доларів США. Останній строк пролонгації розпочався 17 травня 2015 року. Крім цього, 27 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір №SAMDN01000730954856 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 237 000 грн. по 27 травня 2013 року включно, за яким банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_3 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення Договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 . На виконання умов Договору, Позивач вніс кошти на депозит у сумі 237 000 грн. В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн., 12 грудня 2012 року - 60 000 грн., 14 грудня 2012 року - 116000 грн., 18 грудня 2012 року - 30 000 грн., 15 січня 2013 року - 100 000 грн., 21 січня 2013 року - 51 500 грн., 15 травня 2013 року - 150 000 грн., 21 січня 2014 року - 40 000 грн. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_4 та вносились на рахунок основної суми вкладу. Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN01000730954856 станом на 28 лютого 2014 року становить 927 914,26 грн. Пунктом 7 договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк. Договір пролонгував ся неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації Договору №SAMDN80000730541037 розпочався 01 червня 2015 року. Отже, між позивачем та банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вказаних договорів завершується відповідно 17 листопада 2015 року та 01 листопада 2015 року. ОСОБА_1 вказував, що 5 березня 2014 року звернувся до банку з проханням перевести обслуговування його вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але йому було відмовлено без пояснення будь-яких причин. В червні 2015 року позивач звернувся до банку вже з письмовою заявою, в якій просив надати йому можливість користуватися належними йому грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу. У відповідь від банку на дану заяву прийшов лист від 05 червня 2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв`язку з припиненням Банком своєї діяльності на території Автономної республіки Крим. Згідно з наданою банком Довідкою №1290759 станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн. ОСОБА_1 зазначав, що 21 серпня 2015 року направив до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних йому коштів, але відповіді від банку до цього часу так і не було отримано. Тобто, на даний час, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000730541037 та за Договором №SAMDN01000730954856 залишаються невиплаченими відповідачем. Позивач вважає, що в порушення умов, визначених депозитними договорами, банк не виконав своїх зобов`язань, грошові кошти не повернув і не сплатив відсотки за користування вкладом, вимоги позивача про повернення коштів були залишені без задоволення. На підставі викладеного позивач, з урахуванням подальшого збільшення позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача кошти: за депозитним Договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206,39 грн., а саме: 927 914,26 грн. - сума вкладу, 249 073,59 грн. - сума ненарахованих та невиплачених відсотків, 93 274,45 грн. - 3% річних, 351 943,12 грн. - інфляційні втрати; за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289,74 грн., а саме: 183 774,12 доларів США - сума вкладу, 28 042,54 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків, 18 473,45 доларів США - 3% річних; стягнути моральну шкоду в розмірі 50000,00 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 вересня 2015 року визначено підсудність позовної заяви ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за договорами Шевченківському районному суду м. Києва. Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач ОСОБА_1 18 жовтня 2018 року подав заяву про збільшення позовних вимог. Просив стягнути з відповідача на його користь за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року заборгованість у розмірі 1 622 206,39 грн., а саме: 927914,26 грн - сума вкладу, 217 855,97 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 01 березня 2014 року по 31 травня 2015 року ( 456 днів , 17 % ), 31 218 ,59 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 01 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (1 229 днів, 1%), 93 274,45 грн. - 3% річних за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, 1224 дні, 3 %) , 351943,12 грн. - інфляційні втрати; за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року заборгованість у розмірі 230289,74 грн, а саме: 183 774,12 доларів США - сума вкладу, 21 784 ,15 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 14 лютого 2014 року по 16 травня 2015 року (456 днів, 9 %), 6258,39 доларів США - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 17 травня 2015 року по 11 жовтня 2018 року ( 1 244 дні , 1 %), 18 473,45 доларів США - 3% річних; (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року , 1224 дні , 3 % ), стягнути моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.(т.2 а.с. 33-36). Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні . Рішенням Шевченківського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206,39 грн. Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави судові витрати в розмірі 6890 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2019 року виправлено описку в тексті вступної та резолютивної частини проголошеного та повного тексту рішення. Викладено резолютивну частину проголошеного та повного тексту рішення наступного змісту «Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570) про стягнення грошових коштів за договорами - задовольнити частково. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1622206,39 грн. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230289,74 доларів США . Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави судові витрати в розмірі 6890,00 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.» Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції відповідач АТ КБ « ПРИВАТБАНК» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В апеляційній скарзі вказує, що судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для вирішення справи, що суд не перевірив та не відобразив у рішенні суду результати оцінки договорів, квитанцій про внесення грошових коштів, встановив обставини без належної перевірки та надання правової оцінки. Зазначає, що строки дії договорів закінчились ще до моменту припинення роботи Кримської філії на території АР Крим, і наявність оригіналів договорів та квитанцій на руках у позивача, на думку апелянта, не доводить факт порушення відповідачем умов договору щодо повернення грошових коштів. Крім того апелянт вважає безпідставним нарахування відсотків, та трьох процентів річних . У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р.Ю. вказує, що апеляційна скарга є безпідставною. Рішення суду ухвалене на підставі належних та допустимих доказів, є законним та обґрунтованим. Тому підстави для його скасування чи зміни відсутні. Просить залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності За правилами ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Як встановлено судом першої інстанції,12 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті - Договір №SAMDN80000730541037 про банківський строковий вклад депозит) «Депозит VIР на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 155538,95 доларів США по 12 травня 2013 року включно. За умовами договору банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць (т.1, а.с. 13). Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно з п. 2 договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 . На виконання умов договору, позивач вніс кошти на депозит у сумі 155 538,95 доларів США. В подальшому 19 лютого 2013 року позивач через касу Банку вніс 10 000 доларів США в рахунок поповнення вкладу. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_2 та вносились на рахунок основної суми вкладу. Отже, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN80000730541037 станом на 13 лютого 2014 року становить 183 774,12 доларів США. Вказані обставини підтверджуються випискою щодо руху коштів на рахунку за період з 01 березня 2007 року по 12 березня 2014 року та довідкою ПриватБанку №1290759 від 12 березня 2014 року (т.1, а.с. 15, 19). Останній строк пролонгації розпочався 17 травня 2015 року. Також встановлено, що 27 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір №SAMDN01000730954856 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 237 000 грн по 27 травня 2013 року включно, за яким банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_3 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць (т.1, а.с. 14). Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення Договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 . На виконання умов Договору, Позивач вніс кошти на депозит у сумі 237 000 грн. В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн., 12 грудня 2012 року - 60 000 грн., 14 грудня 2012 року - 116000 грн., 18 грудня 2012 року - 30 000 грн., 15 січня 2013 року - 100 000 грн., 21 січня 2013 року - 51 500 грн., 15 травня 2013 року - 150 000 грн., 21 січня 2014 року - 40 000 грн. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_4 та вносились на рахунок основної суми вкладу. Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN01000730954856 станом на 28 лютого 2014 року становить 927 914,26 грн. Вказані обставини підтверджуються випискою щодо руху коштів на рахунку за період з 01 березня 2007 року по 12 березня 2014 року та довідкою ПриватБанку №1290759 від 12 березня 2014 року (т.1, а.с. 17, 19). Пунктом 7 договорів передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк. Договір пролонгувався неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації Договору №SAMDN80000730541037 розпочався 01 червня 2015 року. Отже, між позивачем та банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вищезазначених договорів завершується 17 листопада 2015 року та 01 листопада 2015 року відповідно. У своєму позові ОСОБА_1 вказував, що 05 березня 2014 року звернувся до банку з проханням перевести обслуговування його вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але йому було відмовлено без пояснення будь-яких причин. В червні 2015 року позивач звернувся до банку з письмовою заявою, в якій просив надати йому можливість користуватися належними йому грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу (т. 1, а.с. 20). У відповідь на дану заяву від банку надійшов лист від 05 червня 2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв`язку з припиненням Банком своєї діяльності на території Автономної республіки Крим (т. 1, а.с. 21). Як вбачається з наданої банком Довідки №1290759 станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн (т.1, а.с. 19). Відомості щодо будь-яких подальших операцій із вказаними банківськими рахунками в матеріалах справи відсутні. В подальшому, 21 серпня 2015 року позивач направив до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних йому коштів (т. 1, а.с. 22-23). Позивач зазначав, що на час звернення із позовом, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000730541037 та за Договором №SAMDN01000730954856 залишаються невиплаченими відповідачем. Докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За правилом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК України договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа є публічним договором. Відповідно до ч. 2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п`ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Ст. 610 ЦК України передбачено, що порушення зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Отже, вкладник за договором банківського вкладу є споживачем послуг банку (клієнт банку), зокрема у сфері залучення коштів на депозитні рахунки. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Загальний порядок залучення банками України банківських вкладів від юридичних і фізичних осіб на їх вкладні (депозитні) рахунки регулюється Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 грудня 2003 року за № 1256/8577. Згідно із цим Положенням договір банківського вкладу (депозиту) укладається на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу [вклад (депозит) на вимогу] або на умовах повернення вкладу (депозиту) зі спливом встановленого договором строку [строковий вклад (депозит)]. Договором банківського вкладу (депозиту) може бути передбачено внесення грошових коштів або банківських металів на інших умовах їх повернення. Умови цього договору не можуть суперечити законодавству України. ( п. 1.2. Положення). У пункті 1.6. Положення передбачено, що банк сплачує вкладнику суму вкладу (депозиту) і нараховані за ним проценти: у національній валюті, якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок у національній валюті; у валюті вкладу (депозиту), якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - в іншій іноземній чи в національній валюті; у банківських металах, якщо вкладний (депозитний) рахунок відкритий у банківських металах, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - у національній валюті. Виплата процентів за вкладом депозитом здійснюється у строки, що обумовлені в договорі. Згідно п. 3.3. Положення банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, що визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком. На підставі досліджених у судовому засіданні судом першої інстанції письмових доказів встановлено, що відповідач у порушення умов договору про банківський вклад не повернув позивачеві вклади, внесення коштів за якими відбувалось в іноземній валюті - долари та в національній валюті - гривні. Як на підставу заперечень представник відповідача під час розгляду справи в суді першої інстанції посилався також на те, що у відповідності до положень ч.1 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», територія Автономної Республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України. Правлінням Національного банку України було прийнято Постанову від 06 травня 2014 року №260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» (далі - Постанова НБУ № 260). Рішенням Центрального банку Російської Федерації № РН-33/I від 21 квітня 2014 року, було припинено ще з 21 квітня 2014 року діяльність відокремлених структурних підрозділів на території Республіки Крим і на території міста федерального значення Севастополя - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». За законодавством України чинність на окупованій території Автономної Республіки Крим нормативних актів Російської Федерації не визнається, та вони не підлягають виконанню. В той же час, наявність вказаного рішення Банку Росії щодо припинення діяльності на території АРК ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» унеможливлювало діяльність відокремленого підрозділу банку на території АРК та міста Севастополя - Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». Відповідач зазначав, що окупаційна влада у травні 2014 року фактично здійснила конфіскацію частини майнового комплексу ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», що використовувався у банківській діяльності відокремленого структурного підрозділу - Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», у тому числі - банківських документів, договорів, касових документів, приміщень банку, банкоматів, терміналів, транспортних засобів та т.і. Також були арештовані права за зобов`язаннями банку, у тому числі і права вимоги, борги за всіма зобов`язаннями, відповідно до судових постанов Державної Ради РФ. Таким чином, відокремлений підрозділ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на території АРК та міста Севастополя не мав правових підстав та можливості здійснювати банківську діяльність після окупації АРК та міста Севастополя. Суд звертає увагу, що, згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що Філія в АРК є відокремленим структурним підрозділом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК», не має статусу юридичної особи і здійснює свою діяльність від імені Банку, в межах повноважень, наданих їй Банком, та закріплених в цьому Положенні, а тому в межах чинного законодавства Банк несе відповідальність за діяльність Філії, що є однією з вирішальних обставин по цій справі для задоволення позовних вимог в частині повернення вкладу. Оскільки стороною договору є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» яке, як юридична особа, самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями та зобов`язаннями Філії, зокрема за договором, який є предметом спору, в межах чинного законодавством України, заперечення відповідача в цій частині є також безпідставними та необґрунтованими. Аналогічна правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-118цс14 від 29 жовтня 2014 року. Так, аналіз статті 1059 Цивільного кодексу України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, дозволяє дійти такого висновку. Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року (справа №6-118цс14), від 16 листопада 2016 року (справа №6-1286цс16). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Згідно із ч. 1 ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. В матеріалах справи містяться копії та надавались суду для огляду в судових засіданнях (як першої, так і апеляційної інстанції) оригінали квитанцій, які є документом первинної бухгалтерської звітності у відповідності зі до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є належними доказами на підтвердження заборгованості відповідача перед позивачем. Про правові наслідки порушення зобов`язання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, які передбачають відповідальність боржника. На відміну від процентів, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов`язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93). При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні - гривні. Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності. Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов`язання за рахунок іншої. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року (справа №6-1286цс16). Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Вкладник є споживачем і у випадку прострочення повернення вкладу має право стягнути пеню з банку у розмірі 3% суми депозиту за кожен день прострочення, але є винятки. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов`язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов`язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов`язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв`язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року (справа №6-37цс16). Станом на 27 грудня 2017 року офіційний курс гривні до долару США становить: 1 дол. США = 26,36 грн. Таким чином, 90000,00 доларів США * 26,36 грн. = 2 372 400,00 грн. Судом було встановлено, що станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн. Як вбачається із наданих позивачем розрахунків, за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року заборгованість складає 1 622 206,39 грн., з яких: 927914,26 грн - сума вкладу, 217 855,97 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 01 березня 2014 року по 31 травня 2015 року ( 456 днів , 17 % ), 31 218 ,59 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 01 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (1 229 днів, 1%), 93 274,45 грн. - 3% річних за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, 1224 дні, 3 %) , 351943,12 грн. - інфляційні втрати; за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року заборгованість складає 230 289,74 доларів США, з яких: 183 774,12 доларів США - сума вкладу, 21 784 ,15 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 14 лютого 2014 року по 16 травня 2015 року (456 днів, 9 %), 6258,39 доларів США - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 17 травня 2015 року по 11 жовтня 2018 року ( 1 244 дні, 1 %), 18 473,45 доларів США - 3% річних (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року, 1224 дні, 3%). Вказаного розрахунку відповідач не спростував, власного розрахунку суду не надав. Приклад орієнтовного розрахунку за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року, наданий банком суду першої інстанції та наведений у апеляційній скарзі не може бути врахований колегією суддів, оскільки не охоплює весь період нарахування відсотків за договором, а базова сума нарахування, зазначена у ньому, не узгоджується з усіма наявними у матеріалах справи доказами. Посилання апелянта на постанову правління Національного банку України №260 від 06 травня 2014 року та Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є необґрунтованим, оскільки це не звільняє відповідача від відповідальності за невиконання ним умов Договорів банківського вкладу та повернення депозитів за ними та суперечить ст.ст. 1058-1065, 1066-1076 ЦК України та умовам укладених сторонами Договорів банківського вкладу. Згідно зі ст. 56 Закону України «Про Національний банк України», нормативно-правові акти Національного банку України видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України. У справі Zolotas проти Греції (№ 2) Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі ст. 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд звертає увагу, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. Враховуючи викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про законність та обґрунтованість вимог позивача та наявність поза розумним сумнівом підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача грошових коштів за депозитним Договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року та за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року. Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що законом передбачені чіткі вимоги щодо форми та змісту судового рішення. Так, відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що резолютивна частина рішення суду повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у ст.ст. 215-217 ЦПК України. У ній, зокрема, має бути зазначено розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні. Колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам до судових рішень у грошових зобов`язаннях, оскільки судом не визначено, з чого та яких сум складається стягнута з відповідача на користь позивача сума грошових коштів, тобто не вказані складові заборгованості. Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. У ній, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено); висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК України; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов`язаний або має право його допустити. При об`єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги. Суд першої інстанції не врахував вказані положення, резолютивна частина рішення не відповідає вимогам до судових рішень у грошових зобов`язаннях, оскільки судом не визначено з чого та яких сум складається стягнута з відповідача на користь позивача сума грошових коштів за депозитними договорами, тобто не вказані складові заборгованості, а відтак рішення необхідно змінити, резолютивну частину рішення слід викласти в іншій редакції, з зазначенням складових частин заборгованості, а саме: «Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206 (один мільйон шістсот двадцять дві тисячі двісті шість) гривень 26 копійок, з яких: 927 914 (дев`ятсот двадцять сім тисяч чотирнадцять) гривень 26 копійок - сума вкладу; 249 073 (двісті сорок дев`ять тисяч сімдесят три) гривні 59 копійок - сума ненарахованих та невиплачених відсотків; 93 274 (дев`яносто три тисячі двісті сімдесят чотири) гривні 45 копійок - 3% річних; 351 943 (триста п`ятдесят одна тисяча дев`ятсот сорок три) гривні 12 копійок - інфляційні втрати. Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289 (двісті тридцять тисяч двісті вісімдесят дев`ять) доларів США 74 центи, з яких: 183 774 (сто вісімдесят три тисячі сімсот сімдесят чотири) долари США 12 центів - сума вкладу; 28 042 (двадцять вісім тисяч сорок два) долари США 54 центи - сума ненарахованих та невиплачених відсотків; 18 473 (вісімнадцять тисяч чотириста сімдесят три) долари США 08 центів - 3% річних.» Доводи апеляційної скарги щодо неналежності та недопустимості доказів, на підставі яких суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог оцінюються колегіє суддів критично, адже позивач надав суду оригінали договорів, укладених між сторонами, квитанції про внесення коштів на депозитні рахунки, виписки про рух коштів на рахунку та довідку про залишок коштів, видані йому відповідачем у встановленій банком формі для відповідних документів. Ненадання банком з будь-яких підстав доказів на спростування позиції позивача не доводить необґрунтованість вимог позивача, а відсутність у банку первинних бухгалтерських документів не звільняє його від обов`язку виконання зобов`язань за укладеними договорами. Посилання апелянта на неможливість нарахування 3% річних у гривні також відхиляються судом з таких підстав. Так, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України, належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. 3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Вказана позиція узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц. Крім цього, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимог позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди з таких підстав. Відповідно до частини четвертої статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язань у договірних правовідносинах у випадку встановлення такої відповідальності законом або договором. Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статті 23 ЦК України. Згідно ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 4 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законом. У даному спорі правовідносини сторін виникають з договірних відносин, виникли на підставі укладених між сторонами договорів, в яких не передбачено права позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку із невиконанням відповідачами умов договору. Враховуючи надані у справі докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у виплаті моральної шкоди відповідачем, у зв`язку з тим, що правила статті 1167 ЦК України на спірні відносини не поширюються, оскільки вони регулюють позадоговірні (деліктні) відносини. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення грошових коштів за депозитними договорами, однак, не врахував вимоги закону щодо форми та змісту судового рішення, а тому рішення підлягає зміні в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим, тому підстави для його зміни чи скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 376, 382, 383, 384 України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року в частині задоволення позовних вимог змінити. Викласти резолютивну частину рішення у цій частині в такій редакції: «Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206 (один мільйон шістсот двадцять дві тисячі двісті шість) гривень 26 копійок, з яких: 927 914 (дев`ятсот двадцять сім тисяч чотирнадцять) гривень 26 копійок - сума вкладу; 249 073 (двісті сорок дев`ять тисяч сімдесят три) гривні 59 копійок - сума ненарахованих та невиплачених відсотків; 93 274 (дев`яносто три тисячі двісті сімдесят чотири) гривні 45 копійок - 3% річних; 351 943 (триста п`ятдесят одна тисяча дев`ятсот сорок три) гривні 12 копійок - інфляційні втрати. Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289 (двісті тридцять тисяч двісті вісімдесят дев`ять) доларів США 74 центи, з яких: 183 774 (сто вісімдесят три тисячі сімсот сімдесят чотири) долари США 12 центів - сума вкладу; 28 042 (двадцять вісім тисяч сорок два) долари США 54 центи - сума ненарахованих та невиплачених відсотків; 18 473 (вісімнадцять тисяч чотириста сімдесят три) долари США 08 центів - 3% річних.» В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції . Повний текст судового рішення буде виготовлений не пізніше 09 серпня 2019 року. Реквізити сторін: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_5 ; Акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк», адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 1Д,, ЄДРПОУ: 14360570 Головуючий М.В. Мережко Судді Т.Ц. Кашперська В.О. Фінагеєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/83511722

Постанова Іменем України 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 331/5054/15-ц Провадження N 14-164 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" (далі також - відповідач) про стягнення коштів за касаційною скаргою відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, ухвалене суддею Жуковою О.Є., та на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Кримської О.М., Дашковської А.В. і Подліянової Г.С. Учасники справи: позивач: ОСОБА_1 (представник - адвокат Гришин Станіслав Володимирович); відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дієса" (представник - адвокат Білека Юрій Іванович). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача 708 335,74 грн за придбаний товар, інфляційні втрати в розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. У період з 14 до 31 березня 2015 року включно позивач замовив і купив у відповідача через магазин " Ельдорадо ", розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53 (далі - магазин), пральні машини у кількості 89 штук (далі - товар) вартістю 708 335,74 грн. яку сплатив готівкою. 2.2. Відповідач не виконав обов'язок передати товар, який придбав позивач. 2.3. 30 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з грошовою вимогою, яку той проігнорував, товар не передав, а отримані гроші не повернув. Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи 3. 26 лютого 2016 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю. 4. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 5. 2 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які слід застосувати; не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як підприємець; не надали належної правової оцінки договору N 15/839, який позивач 23 лютого 2015 року уклав з відповідачем як фізична особа-підприємець; дійшли передчасного висновку про розгляд справи за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 13 березня 2017 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув з відповідача на користь позивача 708 335,74 грн. інфляційні втрати у розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн. 7. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у сторін господарсько-правового зобов'язання з огляду на таке: 7.1. Позивач придбав товар не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який має ознаки договору поставки. 7.2. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог, оскільки у нього таких документів немає. 7.3. З огляду на відсутність будь-яких елементів господарсько-правового зобов'язання на спірні відносини поширюються приписи Закону України "Про захист справ споживачів". 7.4. Грошова вимога, яку позивач додав до позовної заяви, не відповідає ознакам належного доказу в розумінні статті 58 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки у цій вимозі немає інформації щодо предмета доказування. 7.5. Квитанції, які позивач додав до позовної заяви, підтверджують факт готівкового розрахунку між сторонами, тоді як у господарських зобов'язаннях оплата має бути у безготівковій формі. 7.6. Згідно з фіскальними чеками 25 березня 2015 року сума готівкового розрахунку між позивачем і відповідачем становила 162 356,78 грн. а 26 березня 2015 року - 164 027,78 грн. Якби позивач оплатив 162 356,78 грн і 164 027,78 грн протягом одного дня саме як фізична особа-підприємець, то це означало би, що відповідач має нести адміністративну відповідальність за перевищення меж готівкового розрахунку з фізичною особою-підприємцем за статтею 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак у матеріалах справи немає постанови про притягнення посадових осіб відповідача до адміністративної відповідальності за перевищення суми готівкових розрахунків з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. 7.7. Проведення сторонами готівкового розрахунку на суму, що значно перевищує 10 000 грн протягом доби, свідчить, що позивач придбав товар як фізична особа, а не фізична особа-підприємець. 7.8. Торгівельний об'єкт, розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53, не є товарним складом або магазин-складом, тобто він не призначений для оптової торгівлі. А тому правовідносини сторін засновані на договорах роздрібної купівлі-продажу побутової техніки. Роздрібна купівля-продаж виключає будь-яку господарську діяльність зі сторони позивача, оскільки він є кінцевим споживачем продукції як фізична особа. 7.9. Факт реєстрації позивача як суб'єкта підприємницької діяльності не обмежує його право бути споживачем, якщо купівля товару має ознаки цивільно-правового договору. 8. Наявність підстав для задоволення позову суд обґрунтував так: 8.1. Свідки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і допитаний як свідок позивач, підтвердили факт придбання позивачем у березні 2015 року товару в магазині шляхом оплати готівкою. 8.2. Наданий відповідачем відеозапис не є належним доказом на підтвердження відсутності факту оплати позивачем товару, оскільки у деяких записах неможливо встановити час, дату та місце їх здійснення. 8.3. Виявлення у квітні 2015 року в магазині нестачі коштів на суму 794 160,63 грн. а також звернення відповідача із заявою до прокуратури щодо вчинення керівництвом цього магазину шахрайських дій не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки споживач не несе відповідальності за дії матеріально-відповідальних працівників відповідача. Останній має право у спосіб, встановлений чинним законодавством, стягнути з винних осіб кошти, нестачу яких він виявив. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 2 серпня 2018 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив постанову, якою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 10. Мотивував постанову так: 10.1. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог та визначені умовами договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року як обов'язкові під час виконання вказаного договору. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні відносини сторін виникли поза межами зазначеного договору та на підставі Закону України "Про захист прав споживачів". 10.2. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивач придбав товар з метою здійснення підприємницької діяльності. 10.3. Наявність в особи статусу підприємця не обмежує її цивільну право- та дієздатність як фізичної особи. 10.4. Позивач придбав товар у роздрібному магазині за готівку. 10.5. Претензія фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. від 24 квітня 2015 року та грошова вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 25 червня 2015 року не підтверджують існування у сторін господарських відносин щодо товару. Таким підтвердженням можуть бути первинні документи. 10.6. Доводи апелянта про те, що господарські відносини відповідача та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 існували більше трьох років (до моменту подання позову), і впродовж них позивач придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. не є підставою вважати, що товар, якого стосується цей спір, позивач придбав як фізична особа-підприємець. 10.7. У матеріалах справи немає первинних документів, які свідчили би про передання товару позивачеві. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 7 серпня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. 20 серпня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі. 13. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1.1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Відповідач обґрунтовує касаційну скаргу так: 15.1. З 2001 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємецьі регулярно здійснював діяльність з оптового та роздрібного продажу електропобутової техніки через низку торговельних точок. 15.2. Протягом усього періоду співпраці фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. 15.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили докази у справі, а саме: претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 24 квітня 2015 року; претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 25 червня 2015 року; договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року; видаткові та товарно-транспортні накладні, які є у матеріалах справи; адвокатський запит адвоката Яценка Д.В. від 25 квітня 2015 року N 20/04/2015; обставини придбання позивачем товару як споживачем у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"; документальне оформлення передання товару від продавця (магазину) до споживача відповідно до чинних правил продажу; матеріали кримінального провадження N 12015080020001178. 15.4. Претензії від 24 квітня 2015 року та від 25 червня 2016 року, а також фіскальні чеки підтверджують системність практики придбання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 товарів у відповідача дрібним оптом за готівку на підставі фіскальних чеків. А тому суди розглянули справу з порушенням правил юрисдикції. 15.5. Суди першої й апеляційної інстанцій не зазначили, для яких особистих потреб позивач придбав товар. 15.6. Відповідач повністю виконав зобов'язання перед позивачем. 15.7. Досудове розслідування у кримінальному провадженні N 1201500020001178 встановило, що старший касир ОСОБА_2 надавала незаконні вказівки на видання товару без фактичної оплати, зокрема, фізичній особі-підприємцюОСОБА_1. Обґрунтовує висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України N 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року. (1.2) Позиції інших учасників справи 16. 4 січня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін. 17. Мотивував відзив так: 17.1. Відповідач не довів обставини, зазначені у касаційній скарзі. Так, сторони проводили розрахунки, форма яких неприпустима для господарсько-правових зобов'язань, що, на думку позивача, підтверджує цивільно-правовий характер спору. 17.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю виконали сформульовані в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 рокувказівки, встановили дійсний суб'єктний склад правовідносин, а також правильно оцінили договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року. 17.3. Суди не встановили, а відповідач не довів, що позивач мав намір використовувати товар для підприємницьких цілей. 17.4. Обвинувальний акт щодо ОСОБА_2 не є допустимим доказом у цивільній справі, оскільки вину у вчиненні кримінального правопорушення підтверджує лише обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, а такого вироку щодо вказаної особи нема. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. 21. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 23. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України. 24. Частина друга статті 55 Господарського кодексу (далі -ГК) України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 25. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу. 26. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти через невиконання останнім зобов'язання за договором купівлі-продажу. 27. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд цього спору за правилами цивільного судочинства, не оцінивши належно докази, зокрема, договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який уклали позивач як фізична особа-підприємець і відповідач. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що суди не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець. 28. Під час нового розгляду справи суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 28.1. Позивач придбав у відповідача товар на суму 708 335,74 грн через магазин роздрібної торгівлі, що не є товарним складом чи магазин-складом. 28.2. Позивач оплатив товар готівкою через касу відповідача, а останній видав позивачеві розрахункові документи (фіскальні чеки) на підтвердження факту оплати. Вказане підтверджують документальні докази, а також свідки ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і допитаний у судовому засіданні як свідок позивач. 28.3. 30 квітня 2015 року позивач як фізична особа згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" звернувся до відповідача з грошовою вимогою на суму 708 335,74 грн. яку останній не задовольнив. 28.4. Відповідач не надав заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що визначені обов'язковими згідно з пунктами 2.1.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.3.8, 3.1, 4.3, 6.2 договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який відповідач уклав з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. Представник відповідача на судовому засіданні не заперечував, що зазначені документи у відповідача відсутні. 28.5. Грошову вимогу, датовану 25 червня 2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не підписав, а зміст цієї вимоги не стосується предмета спору. 29. Частина третя статті 175 ГК України передбачає, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства. 30. Суди не встановили, що спірні правовідносини пов'язані зі здійсненням позивачем господарської діяльності, і що саме у цих відносинах позивач діяв як фізична особа-підприємець, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем товару для здійснення господарської діяльності. 31. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який він з відповідачем укладав як фізична особа-підприємець. 32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). Змістовно близьких висновків дійшли суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі. 33. Отже, той факт, що позивач і відповідач мають фінансово-господарські відносини, зокрема, за договором N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який суди дослідили, не може свідчити про те, що позивач придбав товар саме як фізична особа-підприємець і для зайняття підприємницькою діяльністю. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами відповідача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. Крім того, необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій не виконали вказівки касаційного суду під час нового розгляду справи.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про юрисдикцію суду у цій справі, суди встановили правовий статус позивача у спірних правовідносинах, визначилися з характером цих відносин і надали оцінку доказам, на необхідність належного дослідження яких вказав суд касаційної інстанції. (1.2) Щодо суті спору 35. Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 36. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України). 37. Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу. 38. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. 39. Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу. 40. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України). 41. Відповідно до частин першої і третьої статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів. 42. Отже, у законодавстві України щодо регулювання договору роздрібної купівлі-продажу встановлений пріоритет ЦК України перед актами законодавства про захист прав споживачів (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі N 362/2159/15-ц). 43. У пункті 7 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами. 44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав. 45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року N 1193 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів". Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити. 46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача вартості оплаченого позивачем товару. 47. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 48. Оскільки відповідач не виконав зобов'язання з передання товару позивачеві та не повернув на вимогу позивача сплачену останнім вартість товару, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову і в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних. 49. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 50. Отже, з огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення судами обставин справи та відхиляє доводи відповідача, спрямовані на переоцінку доказів. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 53. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанова Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. А тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 54. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). 55. Враховуючи наведений припис, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, виконання якого зупинив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з ухвалою від 20 серпня 2018 року. (2.2) Щодо судових витрат 56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" залишити без задоволення. 2. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року залишити без змін. 3. Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ справа N 761/24881/16-ц провадження N 14-57цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року у складі судді Оніщука М.І., ВСТАНОВИЛА: 11 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, а саме: стягнення з відповідача майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, зокрема інфляційні втрати у розмірі 433 грн 61 коп. та 3 % річних у розмірі 50 грн 85 коп.; відшкодування за рахунок відповідача моральної шкоди у розмірі 5 тис. грн. Позов мотивовано тим, що 25 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та публічним акціонерним товариством " Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") було укладено договір банківського вкладу, відповідно до умов якого він вніс на депозитний рахунок 100 доларів США. 26 січня 2015 року постановою Правління Національного банку України N 50 ПАТ "Імексбанк" віднесено до категорії неплатоспроможних та з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію. ОСОБА_3 неодноразово звертався до банків-агентів та до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) із вимогами про виплату йому суми вкладу із нарахованими на нього відсотками на загальну суму 100,14 доларів США, проте йому було відмовлено з підстав відсутності даних про нього як вкладника та про вклад у Переліку вкладників та у Реєстрі владників Фонду. Ураховуючи викладене та посилаючись на неправомірність відмови відповідача, позивач просив задовольнити позов. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху з мотивів несплати судового збору та надано п'ятиденний строк для усунення зазначеного недоліку. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір між сторонами виник на підставі договірних відносин, які регулюються положеннями ЦК України, а не Законом України "Про захист прав споживачів", відтак, позивач не звільнений від сплати судового збору як споживач і має сплачувати його на загальних підставах. 08 серпня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до районного суду із заявою про усунення недоліків позовної заяви, в якій вказав на те, що незазначення у позові посилань на Закон України "Про захист прав споживачів" ще не свідчить про те, що правовідносини сторін не охоплюються цим Законом, відтак, позивач звільнений від сплати судового збору. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 повернуто. Ухвала районного суду мотивована невиконанням позивачем вимог ухвали цього ж суду від 15 липня 2016 року. Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_3 17 серпня 2016 року звернувся до апеляційного суду із апеляційною скаргою, в якій посилався на те, що Закон України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, а Законом України "Про захист прав споживачів" його як споживача банківських послуг звільнено від сплати судового збору. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу суду першої інстанції залишено без руху з підстав того, що Закон України "Про судовий збір" не звільняє споживачів від сплати судового збору, у тому числі й за подання апеляційної скарги. 26 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до апеляційного суду із заявою про усунення недоліків апеляційної скарги, в якій послався на те, що відмова у звільненні заявника від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" є перешкоджанням доступу до правосуддя та протирічить роз'ясненням, викладеним у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах". Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спеціальним законом, який визначає підстави для звільнення від сплати судового збору та пільги щодо його сплати, є Закон України "Про судовий збір", тому саме цей Закон підлягає застосуванню до спірних правовідносин. При цьому вказаним Законом не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору. 11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 21 грудня 2017 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року. 16 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до п. 7 Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Враховуючи те, що колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі N 6-185цс17, від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-916цс17, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Закон Україні "Про судовий збір" є спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, тому Закон України "Про захист прав споживачів", ст. 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується. У ст. 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому (ст. 5 Закону України "Про судовий збір"), не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. За основу приймається те, що ст. 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., N 7, ст. 84) слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при прийнятті Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. У постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі N 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-916цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної скарги. Відступаючи від практики Верховного Суду України, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (ст. 22 "Про захист прав споживачів", ст. 1 ЦПК України у редакції на час постановлення оскарженої ухвали, ст. 2 ЦПК України у редакції на час розгляду справи Верховним Судом). Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно поклав на ОСОБА_3, який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору та передчасно визнав його апеляційну скаргу неподаною і повернув її. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року скасувати. 3. Справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Здравствуйте еще в апреле взяла кредит в компании швидко гроши на сумму 4000 гривен поменялась робота сейчас просто подработка , после этого всю сумму не могу отдать плачу деньги что бы продлить уже так продлила на 3 тисячи , отдать нужно 5 200 , Скажите можно ли как то собрать квитанции они у меня есть и договорить или добиться того что бы заплать остаток от 2200 грн , Просто полностью я так не смогу выплать , А деньги и так мне пока с трудом попадают Спасибо вам за ответ

ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 817/649/16 Провадження N 11-1032апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі за його позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною, УСТАНОВИЛА: Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року про залишення апеляційної скарги без руху повернув заявнику, оскільки вона не відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах. Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 вересня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, оскільки така справа підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат у адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 жовтня 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву ОСОБА_1., Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Як убачається з матеріалів справи N 817/649/16 та касаційного провадження N К/800/17881/16, уквітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду про зобов'язання виплатити, перерахувати безготівково належні позивачу кошти (відсотки, еквівалент 3 490,47 дол. США) та визнання бездіяльності протиправною. Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачу, оскільки він не усунув недоліків цієї заяви, а саме - не сплатив судовий збір. Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу. Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав йому строк для усунення недоліків скарги - сплати судового збору. У червні 2016 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вказану ухвалу суду апеляційної інстанції. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, а касаційну скаргу позивача на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишив без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення. Оскільки заявник не усунув недоліків скарги, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув заявнику, тому що вона не відповідає вимогам статті 213 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Як убачається із заяви ОСОБА_1, позивач вважає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми права щодо підстав звільнення від сплати судового збору. Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовив. При цьому суд виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору і не вважаються відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, що унеможливлює звільнення позивача від сплати судового збору. У справі N 565/562/15-ц, рішення у якій надано для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" (далі - Банк) про визнання дій протиправними, стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу, нарахованих процентів за користування чужими коштами, трьох процентів річних, дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору. Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти. Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон N 1023-XII, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України). За змістом статті 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов'язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII. Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав. Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу. Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у зв?язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню. За приписами частин першої та третьої статті 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує оскаржуване рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 817/777/16 (К/9901/6605/18) Провадження N 11-11апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд) та зобов?язати відповідача виплатити та перерахувати позивачці відсотки по договору банківського вкладу (депозиту) у розмірі 3 537,20 дол. США в гривневому еквіваленті. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року з Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива") на користь ОСОБА_3 стягнуто 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих відсотків за договором банківського вкладу. Однак ці кошти ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" не виплатив, оскільки постановою Правління Національного банку України від 23 червня 2015 року N 408 цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За позицією позивачки, після запровадження з 24 червня 2015 року в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію спірні кошти (відсотки за договором банківського вкладу) підлягають стягненню саме з ФГВФО. Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2016 року залишив позов ОСОБА_3 без руху та встановив позивачці строк для сплати судового збору. 06 червня 2016 року позивачка направила до суду першої інстанції заяву, у якій зазначила, що вона звільнена від сплати судового збору за цей позов на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), як споживач послуг банку. 14 червня 2016 року Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою повернув ОСОБА_3 її позовну заяву разом з доданими до неї документами. Не погоджуючись із зазначеною вище ухвалою, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, яка ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року була повернута скаржниці у зв?язку з несплатою судового збору. ОСОБА_3 оскаржила в касаційному порядку ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року про повернення її позову. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 серпня 2016 року повернув цю касаційну скаргу скаржниці, оскільки вона не сплатила судовий збір за подання такої скарги. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування у розумінні Закону N 1023-XII, а тому позивачка не звільнена від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 цього Закону. Не погодившись з таким рішенням касаційного суду, 05 вересня 2016 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року з підстав, установлених п. 2 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), у якій просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції від 18 серпня 2016 року та направити справу до відповідного суду для продовження розгляду. Верховний Суд України ухвалою від 17 жовтня 2016 року відкрив провадження в цій справі за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року в порядку п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду). 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказана заява разом зі справою передана до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 грудня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII). За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявою ОСОБА_3 згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та цивільних справах, то її подальший розгляд здійснює Велика Палата Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 17 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" було укладено договір банківського вкладу "Пенсійний" N 211808 (далі - Депозитний договір), за умовами якого ОСОБА_3 розмістила у ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" 500 дол. США терміном до 22 липня 2014 року під 11,5 % річних, з правом поповнення вкладу протягом перших 180 календарних днів з дати внесення вкладу. 16 серпня 2013 року ОСОБА_3 на підставі укладеного між сторонами додаткового договору N 1 поповнила суму депозитного вкладу на 22 000,00 дол. США. У строк, встановлений Депозитним договором (22 липня 2014 року), суму депозитного вкладу та відсотків ОСОБА_3 не було повернуто. Кузнецовський міський суд Рівненської області рішенням від 04 листопада 2014 року у справі N 565/1087/14-ц визнав протиправним порушення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Депозитного договору та стягнув з ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 заборгованість за Депозитним договором у сумі 22 954,56 дол. США; ненараховані відсотки за Депозитним договором у сумі 314,45 дол. США та 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором у розмірі 75,47 дол. США. Крім того, рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц визнано дії ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" щодо неповернення ОСОБА_3 коштів за Депозитним договором суми депозитного вкладу та процентів у строки, встановлені цим договором, порушенням права приватної власності позивачки та стягнуто з банку на користь ОСОБА_3. 3 537,20 дол. США, що еквівалентно 83 188,41 грн ненарахованих процентів за Депозитним договором. Також стягнуто з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 503,74 дол. США, що еквівалентно 11 847,03 грн. 3 % річних від простроченої суми за Депозитним договором. З матеріалів справи також убачається, що 23 червня 2015 року Правлінням Національного банку України винесено постанову N 408 "Про віднесення ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого цього ж дня виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення N 121 про запровадження з 24 червня 2015 року тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" та призначення уповноваженої особи Фонду на її здійснення. Вважаючи неправомірною бездіяльність Фонду щодо невиплати їй відсотків за Депозитним договором, ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про зобов?язання ФГВФО виплатити їй зазначені кошти на підставі п. 1 ч. 6 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року підлягає задоволенню з огляду на таке. За правилами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підставою перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарження судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року ОСОБА_3 зазначила неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у побідних правовідносинах положень ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII стосовно звільнення позивачів від сплати судового збору за подання позовів про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу. На підтвердження вказаного заявниця долучила до справи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій зазначено, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову про стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII. Разом із цим, у справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, повертаючи ОСОБА_3 її касаційну скаргу у зв?язку з несплатою судового збору, зазначив, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII на позивачку в цій справі не поширюється, оскільки відносини, які виникли внаслідок укладання договору банківського вкладу, не є споживчими у розумінні Закону N 1023-XII. Зокрема, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до преамбули Закону N 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Пунктом 22 ч. 1 Закону N 1023-XII визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 зазначено, що положення п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону N 1023-XII у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За таких обставин Вищий адміністративний суду України дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, а тому на позивачку не розповсюджується дія ч. 3 ст. 22 зазначеного Закону. Однак, Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок суду касаційної інстанції помилковим з огляду на таке. Відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України). У свою чергу, за змістом ст. 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3). З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов'язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII. Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку. Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу. Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII. Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI). Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду, що дія ч. 3 ст. 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивачку, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_3 у зв?язку з несплатою судового збору, є необґрунтованою та підлягає скасуванню. Водночас при постановленні спірної ухвали від 18 серпня 2016 року про повернення ОСОБА_3 її касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України залишив поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. За змістом ст. 107 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя після одержання позовної заяви, серед іншого, з?ясовує чи належить розглядати такий позов у порядку адміністративного судочинства. Тобто питання юрисдикції спору вирішується на стадії відкриття провадження у справі. Предметом спору у цій справі є стягнення суми відсотків за Депозитним договором з Фонду, який, на думку позивачки, після введення тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" уповноважений здійснювати відповідні розрахунки. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що визначена в позові сума вже була предметом судового розгляду, і рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року у справі N 565/1042/15-ц стягнута з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на користь ОСОБА_3 Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти. Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, установленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Однак, заявлені позовні вимоги стосуються не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з ФГВФО відсотків за Депозитним договором. Такі позовні вимоги зумовлені, на думку позивачки, несвоєчасним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, представництво інтересів якого після введення тимчасової адміністрації та (або) ліквідації банку здійснює Фонд. При цьому, у своєму позові ОСОБА_3 не зазначає про необхідність її включення до переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, та чи отримала вона від ФГВФО суму відшкодування коштів за вкладом (у тому числі суму депозитного вкладу). Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що юрисдикція спору, однією зі сторін якого є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи. Першочергово суд повинен визначити чи має цей спір ознаки публічно-правового характеру або є приватноправовим, що обумовлений порушенням прав позивачки неналежним виконанням банком узятих на себе договірних зобов'язань. Вказаний висновок узгоджується з висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі N 569/1437/16-ц. За приписами ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує судове рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241, 242, 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2016 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов?язання вчинити певні дії - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 761/26293/16-ц Провадження N 14-64цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Промінвестбанк" про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору-анкети від 16 грудня 2015 року вона уклала з ПАТ "Промінвестбанк" договір банківського вкладу "Стабільний" (далі - Договір) в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро за ставкою 9 % річних зі строком повернення депозиту 13 червня 2016 року. Того ж дня позивачка внесла на відкритий за Договором вкладний рахунок у цьому банку відповідну суму коштів в іноземній валюті. Згідно з умовами цього Договору банк зобов'язаний повернути вклад разом з нарахованими процентами в дату повернення депозиту. Проте 13 червня 2016 року ПАТ "Промінвестбанк" відмовило ОСОБА_3 у поверненні банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів, чим порушило встановлене Договором зобов'язання. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував на поточний рахунок позивачки суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро. Вважаючи переказ вкладу та нарахованих за ним процентів на поточний рахунок позивачки належним виконанням зобов'язань за Договором, ПАТ "Промінвестбанк" відмовило їй у подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого Договором зобов'язання з повернення вкладу. Ураховуючи, що після відкриття провадження у справі відповідач виплатив позивачці 4 512,74 євро за вкладом та закрив поточний рахунок, на який мало здійснюватись перерахування вкладу та процентів, ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та просила суд стягнути з ПАТ "Промінвестбанк" на свою користь: проценти за користування вкладом за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 10 423,32 євро; 5000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями банку, що передбачено нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України "Про захист прав споживачів". ПАТ "Промінвестбанк" проти позову заперечило, посилаючись на те, що Договором передбачено виплату процентів та повернення депозиту шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позивачки, що банк виконав у встановлений Договором термін. Після перерахування коштів на поточний рахунок зобов'язання банку за Договором є виконаними, а тому на ці кошти нараховувались проценти у розмірі 0,1 % відповідно до тарифів банку. Вини відповідача у неможливості отримання позивачкою коштів за Договором готівкою немає, оскільки на той час існували певні обмеження на видачу готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати, встановлені Національним банком України (далі - НБУ). Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 проценти за користування вкладом у розмірі 85,67 євро, 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання у розмірі 28,56 євро, пеню за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 10 423,32 євро. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов'язання сторін за договором банківського вкладу припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені ОСОБА_3 грошові кошти на її вимогу у визначені Договором строки повернуто не було, то вона має право на отримання процентів за користування банком депозитними коштами за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року виходячи зі ставки 9 %, а також на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 ЦК України та пені на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" за цей же період у сумі, визначеній у валюті Договору. При цьому суд керувався відповідними правовими висновками Верховного Суду України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки умовами Договору така відповідальність не передбачена. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Апеляційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк" задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року змінено. Зменшено розмір процентів за користування вкладом з 87,65 до 82,74 євро та визначено розмір пені за прострочення виконання зобов'язань в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_3 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку в максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000,00 грн. такого розпорядження клієнта не виконав, коштів не повернув. Перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності реальної можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку про те, що зобов'язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими процентами є виконаним, тому висновок суду першої інстанції про нарахування процентів у розмірі, встановленому Договором, за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року є правильним. Але оскільки проценти за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року мають бути нараховані лише на суму вкладу 4 358,13 євро, то суму нарахованих процентів за користування вкладом за вказаний період зменшено з 87,65 до 82,74 євро. Крім того, з банку на користь позивачки підлягають стягненню 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" та наявність підстав для стягнення з банку пені в розмірі, встановленому цим Законом. Однак не погодився з висновком районного суду щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута в національній валюті України, отже з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 стягнуто пеню в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. При цьому здійснено посилання на відповідні правові позиції Верховного Суду України. Апеляційний суд зазначив, що обмеження, встановлені НБУ, щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті не були перешкодою для повернення коштів, оскільки, по-перше, такі обмеження введені після звернення позивачки до банку, а, по-друге, сума, яку просила повернути позивачка, знаходилась у межах уведених обмежень. Також суд першої інстанції установив, що між сторонами виникли договірні правовідносини, а ні Договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов'язання. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції щодо визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язань у сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро, а рішення районного суду в цій частині залишити в силі. Просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зазначеної позовної вимоги у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду щодо висновків про стягнення пені в гривневому еквіваленті, порушив норми процесуального права, зокрема принципи диспозитивності та змагальності сторін. Суд апеляційної інстанції з власної ініціативи, без вимоги сторін порушив питання про зміну валюти стягнення пені з євро на гривню і змінив рішення суду першої інстанції в цій частині шляхом конвертації валюти пені. Крім того, мотивувальна частина оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції не містить посилань на норму закону, на підставі якої суд дійшов висновку про необхідність зміни валюти стягнення пені з євро на гривню. ОСОБА_3 зазначала, що зобов'язання зі сплати пені виникає з порушення основного грошового зобов'язання і обчислюється виходячи з його суми. Отже, зобов'язання зі сплати пені є похідним від основного зобов'язання, тому має бути виконано у валюті такого зобов'язання. Чинне законодавство не містить норм, які б перешкоджали стягненню з боржника неустойки (пені) в іноземній валюті. При цьому позивачка посилається на відповідні правові позиції Верховного Суду України. ОСОБА_3 також указувала, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що відшкодування моральної шкоди не передбачено законом, який регулює спірні правовідносини, є помилковим, вважаючи, що таке відшкодування передбачено статтями 23, 611 ЦК України та статтями 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів". У березні 2017 року ПАТ "Промінвестбанк" звернулося з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що до спірних правовідносин необґрунтовано застосовано положення статей 1058, 1061 ЦК України, що стало наслідком стягнення з банку процентів за ставкою договору банківського вкладу у розмірі 9 % річних (85,67 євро). Натомість до спірних правовідносин необхідно застосувати положення частини другої статті 1070 ЦК України, відповідно до якої проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України. Крім того, у спірних правовідносинах безпідставно не враховано постанову Правління НБУ від 7 червня 2016 року N 342 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" (далі - Постанова N 342) у поєднанні із частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", що призвело до неправомірного стягнення з ПАТ "Промінвестбанк" пені в сумі 295 459,43 грн. Оскільки затримка банку у видачі коштів ОСОБА_3 відбулась унаслідок запровадження НБУ обмежень, дії банку не можна вважати як неналежне виконання зобов'язань. На час дії постанови НБУ з 9 червня по 14 вересня 2016 року не підлягає нарахуванню пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України. ПАТ "Промінвестбанк" посилалось на те, що до спірних правовідносин неправильно застосовано частину другу статті 625 ЦК України, внаслідок чого було вирішено стягнути з банку 3 % річних (28,56 євро), нарахованих на суму вкладу (4 358,13 євро) та на суму нарахованих і виплачених банком процентів (154,13 євро). При цьому інший розмір процентів було встановлено і договором, і законом. У спірних правовідносинах не надано належної правової оцінку обставинам, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а сааме: кошти було правомірно, відповідно до умов Договору перераховано банком на картковий рахунок, яким передбачено відповідальність у вигляді сплати пені, що не може перевищувати 0,1 % від невиконаної суми. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого та 23 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Промінвестбанк" відповідно, надано цим особам строк на подання заперечень (до 20 березня 2017 року - на касаційну скаргу ОСОБА_3 та до 14 квітня 2017 року - на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк"). За клопотанням ПАТ "Промінвестбанк" зупинено виконання оскаржуваних ним судових рішень. 10 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення від ОСОБА_3 в особі її представника ОСОБА_4 на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк", у яких містяться посилання на те, що наведені у касаційній скарзі банку доводи є необґрунтованими, тому касаційна скарга задоволенню не підлягає. Зміст цих доводів зводиться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм і не спростовує висновків судів попередніх інстанцій. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до розгляду. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке. По-перше, за змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Відповідно до частини першої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Частиною другою статті 1070 ЦК України передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України на картковий рахунок позивачки ПАТ "Промінвестбанк" нараховував 0,1 % (пункт 2.3 тарифів банку), а позивачка отримала нараховані проценти, що підтверджено виписками у справі: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень). Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року N 6-302цс16. Разом з тим суди попередніх інстанцій стягнули з банку 9 % річних, що було передбачено договором банківського вкладу. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини другої статті 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Таким чином, виходячи з положень статтей 1058, 1060, частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу до банку, до дня фактичного його повернення вкладникові, а грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами було повернуто ОСОБА_3 29 серпня 2016 року. Отже, банківський вклад є повернутим у день його фактичного повернення, а не в день формального перерахування на рахунок вкладника, з якого кошти неможливо отримати. Крім того, такої ж правової позиції дотримувався і Верховний Суд України. Зокрема, у постанові від 25 грудня 2013 року N 6-140цс13 зазначено, що згідно зі статтями 526, 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. Таку ж правову позицію Верховний Суд України висловив у різні періоди, зокрема у постановах від 4 вересня 2013 року у справі N 6-67цс13, від 29 травня 2013 року у справі N 6-39цс13, від 28 січня 2015 року у справі N 6?247цс14, від 21 вересня 2016 року у справі N 6-544цс16. Водночас у цей же період Верховний Суд України дотримувався й іншої правової позиції, про що йшлося вище. По-друге, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Встановлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 на підставі Договору розмістила у ПАТ "Промінвестбанк" банківський вклад "Стабільний" в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро строком на 180 днів за ставкою 9 % річних. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання. Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, договір банківського вкладу було укладено в іноземній валюті. Проте апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, зазначив, що нарахування пені в іноземній валюті не передбачено законодавством. Такий висновок (і щодо статті 625 ЦК України) виклав Верховний Суд України у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-2829цс16. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від цього висновку з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон України не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94?ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року). Можливість стягнення неустойки у валюті передбачено в подальшому й Верховним Судом України, хоч і в кредитних правовідносинах (постанова N 6?211цс17 від 15 травня 2017 року). По-третє, у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. До моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності. Ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги Постанови N 342, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань. Тому на час дії Постанови N 342 не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у зв'язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Ураховуючи зазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на спірні правовідносин у поєднанні з Постановою N 342. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від такого висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке. Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Обмеження, встановлені Постановою N 342, не перешкоджають банку виконати грошове зобов'язання з повернення коштів вкладу, оскільки добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти становило 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу N 761/26293/16-ц прийнято до розгляду. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ "Промінвестбанк" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке. Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 (клієнт) уклала з ПАТ "Промінвестбанк" Договір, положеннями якого передбачено, що банк відкриває на ім'я клієнта поточний рахунок для здійснення операцій за банківським вкладом (депозитом) та вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1, а клієнт вносить на рахунок грошові кошти (депозит) на таких умовах. Сума депозиту - 4358,13 євро, ставка - 9 %, дата розміщення депозиту - 16 грудня 2015 року, дата повернення депозиту - 13 червня 2016 року. Виплата процентів та повернення депозиту здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок N НОМЕР_2. Повернення депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату його повернення та на умовах, визначених законодавством України. Своїм підписом під цим Договором клієнт доручає банку здійснити переказ коштів з поточного рахунку N НОМЕР_3 на вкладний (депозитний) рахунок, відкритий на виконання цього Договору у сумі депозиту. У день укладення Договору ОСОБА_3 внесла 4358,13 євро на відкритий у цьому банку вкладний рахунок N НОМЕР_1. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2. 13 червня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ "Промінвестбанк" з вимогами про повернення банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів з урахуванням обмежень, установлених НБУ, шляхом видачі готівки двома платежами у розмірі, що не перевищує 100 000 грн. та про закриття банківського рахунку N НОМЕР_2. Листом від 2 липня 2016 року банк повідомив позивачку про тимчасові фінансові труднощі та можливість видачі готівкових коштів у національній валюті до 5000,00 грн або еквівалента цієї суми в іноземній валюті на добу на одного клієнта. У закритті поточного рахунку відмовлено, оскільки на ньому обліковуються кошти, що унеможливлює його закриття. 29-30 серпня 2016 року кошти за вкладом у сумі 4512,75 євро банк повернув ОСОБА_3 При цьому відповідач нарахував позивачці 0,1 % відповідно до тарифів банку на залишок коштів на поточному рахунку за період з 13 червня до 30 серпня 2016 року, що підтверджується виписками: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень). Установивши, що в день повернення депозиту банк зарахував суму вкладу та нарахованих на нього процентів відповідно до умов Договору на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2, проте відмовився видати ці кошти готівкою, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що проценти на банківський вклад у розмірі 9 % мають нараховуватись до дня фактичного повернення вкладу клієнтові з огляду на положення статей 526, 1058, 1060, 1061 ЦК України. Зобов'язання банку з повернення коштів за договором банківського вкладу вважається виконаним з моменту їх повернення вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд. У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використовувати ці кошти зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним. Така позиція підтверджується відповідними висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України, прийнятих у 2013-2016 роках. Разом з тим в інших постановах Верховного Суду України, прийнятих у той самий період, викладено висновок, згідно з яким закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання банком зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором або законом. У такому випадку відповідно до вимог статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, які знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти у розмірі, встановленому договором банківського рахунка, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Бажаючи відійти від цього висновку, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на необхідність висловлення Великою Палатою Верховного Суду правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики. Ураховуючи, що така неоднозначність призводить до неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції (наприклад, у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі N 761/24140/15, від 18 квітня 2018 року у справі N 712/13783/15, від 21 листопада 2018 року у справі N 658/4877/14, від 6 грудня 2018 року у справі N 750/10139/17), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловити правову позицію з цього питання. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, у якому визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України). Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України). Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов'язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов'язку повернути (видати) кошти вкладникові. Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку, або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов'язання з повернення коштів банку перед вкладником. У разі, якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України. Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв'язку з тим, що строк його дії закінчився. У матеріалах справи (т. 1, а. с. 18, 54, 55) міститься договір, відповідно до якого банк на підставі заяви позивачки відкрив їй рахунок N НОМЕР_2, який містить умови, зокрема, щодо тарифів банку для даного виду рахунків (у тому числі щодо щомісячного нарахування процентів на кошти, розміщені на ньому). Цей рахунок зазначений у Договорі як поточний рахунок, на який має бути здійснено виплату процентів та повернуто депозит 13 червня 2016 року. Суди встановили, що в цей день усі належні ОСОБА_3 за Договором кошти були перераховані банком з вкладного рахунку на цей поточний рахунок. За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами (стаття 1066 ЦК України). Банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України). Згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Таким чином, з часу перерахування банком вкладу на поточний рахунок клієнта відповідно до умов укладеного між ними договору банк має сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України. Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта визначено статтею 1073 цього Кодексу. Невиконання або неналежне виконання зобов'язань банку за договором банківського рахунка, зокрема відмова виконати розпорядження клієнта з видачі йому відповідних сум з рахунка, має наслідком настання відповідальності банку, встановленої договором або законом. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року у справі N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-302цс16, та не вбачає підстав для відступу від них. Оскільки у справі, яка розглядається, банк нараховував та виплатив проценти за користування коштами, розміщеними на поточному рахунку позивачки, з 13 червня 2016 року (дня повернення депозиту) до дня видачі їй коштів за ставкою 0,1 % відповідно до умов укладеного між ними договору банківського рахунка та вимог статті 1070 ЦК України, то судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування вкладом за цей період за ставкою 9 % з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до положень частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", проте не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 (щодо застосування частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з положеннями постанов Правління НБУ, якими встановлювались певні обмеження щодо здійснення виплат коштів банками), з огляд у на таке. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України). Частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що уразі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16, від висновку у якій вважає за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію щодо призначення до стягнення суми 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, виключно в національній валюті України - гривні. Таким чином, посилання в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на те, що у зазначеній постанові викладено висновок щодо нарахування пені в іноземній валюті, не відповідає дійсності, а відтак немає підстав для відступу від висновку, викладеного у цій постанові. Висновок щодо можливості стягнення неустойки в іноземній валюті, викладений у постанові Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2017 року у справі N 6-211цс17, стосувався укладеного між банком і позичальником кредитного договору та обґрунтований законодавчо встановленим правом банку здійснювати операції з валютними цінностями на підставі відповідної ліцензії НБУ та відповідними умовами кредитного договору. Зазначене також не свідчить про наявність підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України. Водночас звертаємо увагу на те, що у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Таким чином цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входить до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті. Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України "Про захист прав споживачів" за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України. За таких обставин висновки апеляційного суду у справі, яка розглядається, щодо визначення суми пені, встановленої частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у гривні, є правильними. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16, про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов'язань за договором надання банківських послуг у поєднанні з постановами Правління НБУ, якими встановлено певні обмеження на видачу банками готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси і банки, виходячи з таких міркувань. У постановах, від висновків у яких пропонується відступити, суди встановили, що такі обмеження були встановлені постановами Правління НБУ від 29 серпня 2014 року N 540 (на період з 2 вересня по 2 грудня 2014 року), від 1 грудня 2014 року N 758 (на період з 1 грудня по 1 березня 2014 року) та від 3 березня 2015 року N 160 (на період з 4 березня по 3 червня 2015 року), якими зобов'язано уповноважені банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Натомість на час звернення ОСОБА_3 до банку з вимогою видати належні їй кошти у зв'язку із закінченням строку договору вкладу дія зазначених обмежень припинилася. Постановою N 342 було встановлено добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти в розмірі 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ і в досудовій претензії, вимозі про повернення коштів позивачка просила видати їй кошти саме з урахуванням положень цієї Постанови двома частинами: у день звернення із заявою - у розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000 грн (3535,00 євро за курсом НБУ на 13 червня 2016 року), та наступного дня - у розмірі остаточного залишку на рахунку, що не перевищує еквівалент 100 000 грн. Натомість банк відмову у видачі з урахуванням зазначених обмежень обґрунтував тимчасовими фінансовими труднощами, а не наявністю регуляторного нормативного акта. За таких обставин, застосовуючи положення Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з Постановою N 342 та ураховуючи установлені у справі обставини, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що банк не був позбавлений можливості видати позивачці належні їй кошти двома частинами з урахуванням обмежень, установлених вказаною Постановою, а тому на нього покладається відповідальність у вигляді стягнення пені за увесь час порушення зобов'язання. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України). Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 703/1181/16-ц. Установлено, що банк прострочив виконання зобов'язання з видачі ОСОБА_3 належних їй за договором коштів у сумі 4 512,26 євро у період з 13 червня 2016 року (день звернення клієнта до банку з вимогою про видачу коштів) до 29 серпня 2016 року (день фактичної видачі коштів). Пеню за прострочення зобов'язання за цей період визначено судом першої інстанції на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у розмірі 10 423,32 євро та змінено апеляційним судом на 295 459,43 грн. Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки пені у розмірі, що більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов'язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір неустойки до 100 000,00 грн. що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦПК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом. Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України). Суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували до спірних правовідносин положення статті 1070 ЦК України, які підлягали застосуванню. Разом з тим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року як у частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом (шляхом її зменшення), так і в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання (шляхом визначення його у гривнях), а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. За таких обставин рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання - підлягає зміні. У решті рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року слід залишити без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Разом з тим оскільки ОСОБА_3 звільнено від сплати судового збору відповідно до положень частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів", розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 відмовити. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування вкладом скасувати, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовити; в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання у сумі 295 459,43 грн змінити, зменшивши її розмір до 100 000,00 грн (сто тисяч гривень). В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Державний герб України Постанова Іменем України 20 березня 2019 року м. Київ справа № 761/24461/15-ц провадження № 61-27661св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у складі судді Юзькової О. Л. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г. та касаційну скаргу ОСОБА_3 рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України, про захист прав споживача та стягнення коштів. Позов обґрунтовано тим, що рішенням Європейського суду з прав людини «ОСОБА_3 проти України» від 16 травня 2013 року їй визначено виплату компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані у національну валюту держави - відповідача за курсом на день здійснення платежу, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися. Листом від 24 вересня 2013 року Державна виконавча служба України повідомила її про відкриття виконавчого провадження та запропонувала у триденний строк надати банківські реквізити рахунку для перерахування зазначених вище коштів. 14 жовтня 2013 року між позивачем та ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі територіального відділення № 10011/0188 філії «Кримське республіканське управління ПAT «Ощадбанк» укладено договір № 526529911 та відкрито поточний рахунок у національній валюті НОМЕР_2. 12 березня 2013 року позивач звернулася до територіального відділення № 10011/0188 ПАТ «Державний ощадний банк України» (м. Євпаторія), де їй стало відомо, що електронна система не працює, тому отримати інформацію чи кошти з її поточного рахунку неможливо. Листом від 17 квітня 2014 року № Б-5743-5.-488/16 Міністерство юстиції України повідомило позивача про те, що під час виконання рішення Європейського суду з прав людини платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 на її рахунок перераховані кошти у розмірі 108 576,91 грн. 13 травня 2014 року в територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) позивачем відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 та подано заяву про перерахунок коштів із поточного рахунку НОМЕР_2 на поточний рахунок НОМЕР_3 з метою їх використання та розпорядження. У червні 2014 року у телефонній розмові працівник Головного управління у м. Києві та Київській області ПАТ «Державний ощадний банк України» повідомив їй, що заява про виплату компенсації від 13 травня 2014 року не може бути виконана, оскільки відсутній механізм переводу коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві. Аналогічну відповідь банку їй надано у листі від 08 липня 2014 року за № 11/2-24/1014/1073с. Наприкінці липня - на початку серпня 2014 року працівники ПАТ «Державний ощадний банк України» запропонували їй зареєструватися за програмою «кримських вкладників» та повідомили, що поточний рахунок, який відкрито 13 травня 2014 року, не може бути використаний для одержання коштів, тому вона здійснила реєстрацію «кримських вкладників» за телефоном «гарячої лінії» 0 800 212 000. 18 серпня 2014 року її ідентифікували за новим прізвищем - «ОСОБА_3», а згодом їй на телефон прийшло повідомлення - запрошення з'явитися 03 жовтня 2014 року до відділення ПAT «Державний ощадний банк України» по вул. Артема, 72 у м. Києві. У жовтні 2014 року у відділенні по вул. Артема, 72 у м. Києві відкрито ще один поточний рахунок НОМЕР_4, на який їй обіцяно перерахувати кошти, отримані на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте ці кошти не перераховані з посиланням на те, що вона не пройшла ідентифікацію за своїм новим прізвищем «ОСОБА_3». З огляду на зазначене, дії відповідача порушують її права на розпорядження коштами, тому позивач просила позов задовольнити. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Справа розглядалася судами неодноразово. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто із ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_3 суму вкладу у розмірі 108 576,91 грн, пеню у сумі 1 739 402,10 грн, три проценти річних у розмірі 4 765,49 грн, інфляційні втрати у сумі 78 783,41 грн. В іншій частині позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні докази, які б свідчили про належне виконання ПАТ «Державний ощадний банк України» взятих на себе зобов'язань щодо переказу належних позивачу коштів. Стягуючи з відповідача пеню, три проценти річних та інфляційні втрати, суд першої інстанції керувався положеннями статті 625 ЦК України. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року в частині стягнення пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат змінено. Зменшено розмір пені з 1 739 402,10 грн до 200 000,00 грн, трьох процентів річних з 4 765,49 грн до 4 212,20 грн, розмір інфляційних втрат з 78 783,41 грн до 61 020,22 грн. В іншій частині заочне рішення суду залишено без змін. Змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що 13 травня 2014 року позивач звернулась до банку із заявою про перевід коштів із рахунку, відкритого у філії Кримського відділення банку на рахунок, відкритий у відділенні ПАТ «Державний ощадний банк України» у м. Києві. З огляду на зазначене, порушення права позивача на вільне володіння та розпорядження грошовими коштами необхідно обчислювати саме з вказаної дати і до дати звернення до суду - 28 серпня 2015 року, що складає 472 дні. Оскільки сума заборгованості складає 108 576,91 грн, тому три проценти річних складатимуть 4 212,20 грн (108 576,91 грн. х 0,03 х 472: 365), інфляційні втрати становитимуть 61 020,22 грн (108 576,91 грн х 1,562 - 108 576,91 грн), розмір пені становить 1 537 449,05 грн (108 576,91 грн х три проценти х 472). Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Оскільки розмір пені перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,00 грн до 200 000,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3 У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказане судове рішення в частині зменшення розміру пені та ухвалити нове рішення, яким стягнути з банка пеню у розмірі 1 537 449,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» У серпні 2017 року ПАТ «Державний ощадний банк України» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 23 серпня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 У травні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 14 січня 2019 року ухвалою Верховного Суду призначено справу до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 Касаційну скаргу мотивовано тим, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано. Відсутність мотивації ухваленого у справі судового рішення щодо зменшення пені, навіть якщо такі висновки є правильними, позбавляє позивача можливості належним чином навести аргументи під час оскарження рішення апеляційного суду, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд. Визначена судом апеляційної інстанції пеня у розмірі 200 000,00 грн не перевищує розмір збитків позивача, встановлених рішенням Європейського суду з прав людини у розмірі 10 000,00 євро моральної шкоди. Заперечень на касаційну скаргу ОСОБА_3 не подано. Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків, висловлених Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 26 квітня 2017 року щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо надання оцінки доводам позивача. У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку. Після реєстрації у контакт-центрі, відповідач запропонував ОСОБА_3 03 жовтня 2014 року прийти до територіального відділення для заповнення відповідної заяви та надання позивачем необхідного пакету документів, однак у призначений час позивач до відділення не з'явилась. Єдиною умовою зарахування банком коштів клієнтів філії Кримського управління є надання банку документів, визначених Порядком обслуговування клієнтів філії Кримського управління, тому неподання позивачем до відділення банку особисто заповненої заяви, встановленого зразка та відповідного покату документів, тому саме дії позивача щодо недотримання встановленого банком порядку обслуговування клієнтів призвели до неможливості отримання нею належних позивачу коштів. Встановивши, що з позовом до суду ОСОБА_3 звернулася 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність, визначену законом. Заперечень на касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» не подано. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 травня 2013 року та 14 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено договори № 1947227 та № 52652911 про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, про відкриття фізичній особі поточного рахунку у національній валюті та його обслуговування. Зазначені вище договори укладено з метою виконання рішення Європейського суду з прав людини від 16 травня 2013 року, яким позивачу визначено виплата компенсації у розмірі 10 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди. На виконання рішення Європейського суду з прав людини за платіжним дорученням від 20 січня 2014 року № 405 Міністерством юстиції України (оплачено Державною казначейською службою України 11 лютого 2014 року) належна до виплати сума у національній валюті України у гривні у розмірі 108 576,91 грн перераховано на рахунок ПАТ «Державний ощадний банк України» у філії «Кримське республіканське відділення ПАТ «Держаний ощадний банк України», відкритий на підставі договору від 14 жовтня 2013 року № 52652911. 13 травня 2014 року у територіальному відділенні № 10026/0166 філії Головного управління у м. Києві та Київської області ПАТ «Державний ощадний банк України» (вул. Артема, 72) ОСОБА_3 відкрито новий поточний рахунок НОМЕР_1 із наданням платіжної картки MasterCard Elektronic. 27 червня 2014 pоку ОСОБА_3 змінила прізвище з «ОСОБА_3» на «ОСОБА_3» у зв'язку з укладенням шлюбу. 08 липня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» направило ОСОБА_3 лист, у якому повідомило, що у зв'язку з неможливістю здійснення банківської діяльності у рамках чинного законодавства України на території Автономної Республіки Крим, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а також на виконання постанови Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» з 06 травня 2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» припинив банківські операції у Криму та закрив філію «Кримське Республіканське управління». Банк роз'яснив, що про порядок виплат вкладів та коштів з рахунків, відкритих у вказаній філії додатково буде повідомлено на офіційному сайті відповідача, або про відповідну інформацію можливо буде дізнатися за телефоном контакт-центру, у відділеннях банку та у засобах масової інформації. 13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron. ОСОБА_3 неодноразово зверталась до ПАТ «Держаний ощадний банк України» з вимогою виплати грошових коштів, перерахованих на виконання рішення Європейського суду з прав людини, проте вказані кошти їй не повернуто. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд (частина третя статті 1066 ЦК України). Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунками клієнта передбачені статтею 1073 ЦК України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського рахунку банк надає клієнтам фінансові послуги. Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію або послуги для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої у разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що володілець банківського рахунку є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені у розмірі тьох процентів вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності. Відповідний правовий висновок Верховного Суду України висловлено у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15. Доводи ПАТ «Державний ощадний банк України» про недотримання позивачем Порядку обслуговування клієнтів філії Кримського управління в частині заповнення позивачем особисто заяви для зарахування коштів Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Відповідно до пункту 6 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» за операціями з роздрібного бізнесу для отримання коштів вкладник Кримського республіканського управління реєструється на сайті банка або звертається до контакт-центру банка. Пунктами 7.4 Порядку обслуговування клієнтів філії - Кримського республіканського управління АТ «Ощадбанк» визначено дії працівника установи банка, до якої звернувся вкладник, зокрема, надає вкладнику республіканського управління для підпису обидва примірники договору про відкриття та обслуговування рахунку, випуск та надання платіжної картки, заяву-анкету на відкриття рахунку фізичній особі та видачу платіжної картки, розпису про отримання картки та ПІН-конверту та організовує отримання вкладником картки відповідно до встановленого порядку. Апеляційним судом встановлено, що 13 жовтня 2014 року ОСОБА_3 укладено договір № 2008005 про відкриття та обслуговування рахунку від 09 вересня 2014 pоку, відповідно до якого ПАТ «Державний ощадний банк України» відкрито позивачу поточний рахунок НОМЕР_4 та надано платіжну картку типу VISA Elektron. Верховний Суд зазначає, що такі дії зі сторони банка вчинено після дій ОСОБА_3 щодо отримання грошових коштів, проте вказані кошти їй не повернуто. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що неправильно покладено за основу недобросовісність у діях відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором поточного рахунку є необґрунтованими. Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про те, що ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції розглянув справу виключно в межах висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо перевірки доводів ОСОБА_3 та без перевірки доводів ПАТ «Державний ощадний банк України» є необґрунтованими, оскільки доводи банка підлягали перевірці, дослідженню та оцінці залежно від вирішення спору з урахуванням доводів позивача, що зроблено судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення. Доводи касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України», що встановивши звернення ОСОБА_3 до суду 28 серпня 2015 року, суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до вимог щодо стягнення пені позовну давність у межах річного строку є необґрунтованими, оскільки суд апеляційної інстанції зменшив розмір пені з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, виклавши відповідні мотиви. Верховний Суд зауважує, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Разом з тим, позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що законних підстав для зменшення пені відповідачем не надано, а в рішенні суду апеляційної інстанції відсутня мотивація щодо зменшення пені, що впливає на реалізацію права особи на справедливий суд, є необґрунтованими, з огляду на таке. Згідно з частиною третьоюстатті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки розмір пені значно перевищує розмір збитків, він підлягає зменшенню з 1 537 449,05 грн до 200 000,00 грн, з урахуванням того, що розмір заборгованості складає 108 576,91 грн. Вирішуючи вказаний спір, суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку доказам, правильно здійснили тлумачення закону з урахуванням установлених обставин справи. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) рішення від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд зазначає, що доводи касаційних скарг не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Судові рішення відповідають такій засаді цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до закінчення касаційного провадження у справі, тому згідно із положеннями статті 436 ЦПК України його виконання підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року у незмінній його частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року залишити без змін. Поновити виконаннярішення Апеляційного суду м. Києва від 02 серпня 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко А.С. Олійник С.О. Погрібний О.В.Ступак http://reyestr.court.gov.ua/Review/81202748

Постанова Іменем України 20 лютого 2019 року м. Київ справа N 666/4957/15-ц провадження N 61-43940св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", відповідач - ОСОБА_2, представник відповідача - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Херсонської області, у складі колегії суддів: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від 15 серпня 2018 року. Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", яке у подальшому змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", банк),звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір N HED0GК00001829, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 42 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у строки та у порядку, встановленому кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за умовами кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 16 березня 2018 року становила 31 166,80 доларів США, у тому числі: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) - 16 515,74 доларів США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 6 318,14 доларів США, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 963,38 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 7 369,54 доларів США. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором N HED0GK00001829 у розмірі 17 538,07 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України еквівалентно 460 725,10 грн. яка складається з: 14 585 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) та 2 952,50 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом. У грудні 2015 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до банку про захист прав споживача, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, визнання договору страхування недійсним, стягнення коштів, відшкодування майнової та моральної шкоди. Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що під час укладення спірного кредитного договору банком не було дотримано вимог Законів України "Про захист прав споживачів", "Про банки та банківську діяльність", ЦК України. На час укладання кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Договір укладений з недодержанням письмової форми та не відповідає вимогам частини другої статті 207, статті 1055 ЦК України. Умови кредитного договору є несправедливими, оскільки у договорі не дотримано принципу добросовісності, розумності та існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача фінансових послуг. Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Умови договору, якими покладено на позичальника обов'язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Зазначав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту. Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсними пункт 7.1 зазначеного кредитного договору відносно фінансового інструменту та пункти 2.1.1, 2.1.3., 2.2.5, 2.2.7 про спонукання до укладання додаткових договорів та сплату страхових платежів; визнати порушення банком його прав як споживача фінансових послуг при оформленні кредитного договору від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 з недотриманням в момент укладання правочину вимог законів України; визнати недійсним кредитний договір від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 із застосуванням наслідків недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки від 27 березня 2007 року, зареєстрований у реєстрі за N 1639, посвідчений приватним нотаріусом Зоріною Н.В. ; визнати недійсною реєстрацію іпотеки від 27 березня 2007 року; визнати недійсною заборону відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь після зарахування зустрічних позовних вимог 20 922 доларів США як різницю між отриманою від АТ КБ "ПриватБанк" сумою кредиту у розмірі 42 тис. доларів США та сплаченою за кредит сумою 62 922 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 збитки та майнову шкоду у розмірі 39 766,17 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" 200 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області, у складі судді Гаврилова Д.В., від 19 березня 2018 року позов банку задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у розмірі 17 538,07 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач за первісним позовом не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги за первісним позовом є обґрунтованими. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо його умов, а відтак, з власної ініціативи, з власної волі та на свій розсуд уклали спірний договір. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний кредитний договір відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України та інших актів цивільного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України відсутні. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у сумі 230,77 доларів США Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 7.1 кредитного договору, укладеного 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2, у частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу. Направивши позичальнику письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, банк змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 20 лютого 2027 року на 19 червня 2015 року і з цього часу кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитний договір припинив свою дію 19 червня 2015 року, а також, що умова кредитного договору щодо виплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсною з часу укладення договору. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції незаконно та безпідставно припинив дію кредитного договору та дійшов помилкового висновку про те, що направлення претензії позичальнику про погашення заборгованості є підставою для припинення невиконаного зобов'язання. Ані договором, ані законом не передбачено припинення зобов'язання шляхом направлення повідомлення боржнику про наявність боргу та вимогою про належне виконання умов кредитного договору. Положення кредитного договору щодо сплати щомісячної комісії не суперечать статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а підписанням кредитного договору позичальник підтвердив свою здатність та згоду виконувати ці умови. Комісія була встановлена за надання фінансового інструменту, тобто за надання кредиту, та не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь. На момент укладення спірного кредитного договору пункт 7.1 повністю відповідав вимогам чинного на той час законодавства. Короткий зміст відзиву (заперечень) на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. 07 грудня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Під час розгляду справи суди встановили, що 23 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N HED0GK00001829. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору від 23 березня 2007 року банк зобов'язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 20 лютого 2007 року по 19 лютого 2027 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 48 048 доларів США на наступні цілі: придбання житла 42 тис. доларів США та 6 048 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 23 по 30 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 581,56 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним кредитним договором 27 березня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. На виконання умов договору 28 березня 2007 року банк видав ОСОБА_2 42 тис. доларів США, що підтверджується меморіальним ордером N 1 від 28 березня 2007 року. 15 червня 2015 року банк направив на адресу позичальника лист-вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 22 445,73 доларів США протягом трьох діб з моменту отримання цього повідомлення, але не пізніше 19 червня 2015 року. Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 не заперечував. Пунктом 2.3.3 кредитного договору передбачено право банку на власний розсуд змінити умови договору, а саме зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену у повідомлені дату. На цю дату Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором. З моменту укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплатив на користь банку 8 040,62 доларів США комісії за надання фінансового інструменту. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України "Про захист прав споживачів". За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з урахуванням правових позицій, висновлених Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі N 6-1746цс16, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору N HED0GK00001829 є несправедливими, суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про те, що, пред'явивши у червні 2015 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені (на загальну суму 22 455,73 долари США), кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому апеляційний суд правильно стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором з урахуванням того, що проценти після спливу строку кредитування не нараховуються. При цьому апеляційним судом застосовано правові наслідки недійсності пункту 7.1 спірного кредитного договору, на виконання умов якого позичальником було сплачено 8 040,62 доларів США, які підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості по кредиту з урахуванням безпідставно нарахованих процентів на цю суму. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 рокузалишити без змін. Поновити виконання постанови Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Хопта С.Ф.

Для тех, кто утверждает, что кредитные долги нужно возвращать. Свежий сюжет из "Фактов недели" от 02.09.2018 на ICTV. Похоже, проблема займов в МФО, особенно онлайн, приобретает национальный масштаб. Считаете, что без вашего ведома невозможно оформить на вас кредит? Смотрите сюжет. Об онлайн займах, договорах с МФО, простоте получения по чужим данным, бездеятельности полиции и другом.

Державний герб України Постанова Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ справа № 235/5583/16-ц провадження № 61-30301 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: УсикаГ. І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року у складі судді Хмельової С.М. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року у складі колегії суддів: Дундар І. О., Кішкіної І. В., Тимченко О. О., ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача банківських послуг. На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 18 грудня 2014 року він заповнив анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк» (далі - Умови та правила), відповідно до якої підтвердив свою згоду на те, що заява разом з Умовами та правилами і Тарифами Банку складає між ним та банком договір про надання банківських послуг, у зв'язку з чим йому було видано картку для виплат НОМЕР_1. Приблизно 25-26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» без попередження заблокував його банківську картку. Від працівників банку, за телефоном «3700», йому стало відомо, що картку заблоковано у зв'язку з шахрайськими діями з його боку при здійсненні фінансових операцій, вчинених з використанням картки, а тому було рекомендовано звернутися до правоохоронних органів. 22 квітня 2016 року він звернувся із заявою про можливе вчинення злочину до Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яке 29 квітня 2016 року повідомило його про відсутність виявлених ознак злочину за наслідками перевірки його заяви. На його звернення від 19 травня 2016 року, 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року від 17 серпня 2016 року про розблокування банківської картки, ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомляло, що працівники банку здійснюють пошук інформації в архівах і програмних комплексах та проводиться перевірку. Посилаючись на те, що дії ПАТ КБ «ПриватБанк» з блокування банківської платіжної картки є незаконними, оскільки рішення суду про арешт коштів на його рахунку не ухвалювалось, інші передбачені законом підстави для обмеження його права на розпорядження грошовими коштами у розмірі 2 902, 04 грн, що знаходяться на його рахунку, відсутні, просив зобов'язати ПАТ КБ «Приватбанк» зняти (скасувати) встановлені для нього обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом її розблокування. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року позов задоволено. Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» зняти (скасувати) встановлені для ОСОБА_4 обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом негайного розблокування зазначеного карткового рахунку і забезпечення можливості вільно користуватися та розпоряджатися власними грошовими коштами на цьому поточному рахунку. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії банку з блокування карткового рахунку позивача є незаконними, оскільки будь-яких доказів на підтвердження наявності вмотивованих підозр щодо вчинення позивачем шахрайських дій шляхом введення в оману з метою отримання грошових коштів на банківську картку, яка обслуговується ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідач не надав. Не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4 про розблокування його картки та відсутність інформації про вчинення позивачем незаконних дій, за яких банк мав право заблокувати картку, відповідач не поновив право позивача на використання електронного платіжного засобу. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, застосував норми матеріального права та надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам, а тому оскаржуване судове рішення є законним та обгрунтованим. У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вересні 2017 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що банківська картка позивача була заблокована на підставі повідомлення особи про введення її в оману, внаслідок чого на картковий рахунок ОСОБА_4 було перераховано грошові кошти, що свідчить про наявність ознак шахрайських дій з боку позивача. Пунктом 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг і тарифів, до яких приєднався позивач, передбачено право банку відмовитися від здійснення видаткових операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій, а тому блокування банківської картки позивача було здійснено відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). 29 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір про надання банківських послуг, що підтверджується анкетою-заявою про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанк. На виконання умов договору банк відкрив позивачу поточний рахунок, який обслуговується карткою НОМЕР_1. У період з 25 по 26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокував картку позивача. 22 квітня 2016 року позивач звернувся до Краматорського ВП ГУ НП в Донецькій області із повідомленням про можливе вчинення злочину. 29 квітня 2016 року Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області повідомило його про те, що під час проведення перевірки за його заявою ознак будь-якого злочину не встановлено, матеріальної шкоди не завдано, а тому відсутні підстави для внесення зазначених відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. 19 травня 2016 року позивач звернувся із заявою до ПАТ КБ «ПриватБанк» про розблокування дії його картки та повернення його грошових коштів, шляхом їх зарахування на інший рахунок. Листами від 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року, 17 серпня 2016 року, 14 вересня 2016 банк повідомляв ОСОБА_4, що представники ПАТ КБ «ПриватБанк» шукають необхідну інформацію в архівах та програмних комплексах банку, проводять перевірку даних, що потребує додаткового часу. 25 листопада 2016 року відповідач повідомив позивача про те, що він діє в межах чинного законодавства України та відповідно до умов укладеного договору. Здійснення видаткових операцій з використання платіжної картки призупинено у зв'язку зі зверненням фізичної особи клієнта банку, яка повідомила, що 23 березня 2016 року внаслідок введення в оману, вона перерахувала кошти на користь ОСОБА_4, що є підставою для блокування його картки. Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Положенням частини першої статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку. Відповідно до статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом. Таким чином, дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зупинення фінансових операцій за рахунком клієнта мають, зокрема, відповідати вимогам Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі - Закон № 1702-VII). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 5 Закону № 1702-VII банки є суб'єктами первинного фінансового моніторингу. Згідно з частинами першою-третьою статті 17 Закону № 1702-VII суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), яка (які) містить (містять) ознаки, передбачені статтями 15 та/або 16 цього Закону, та/або фінансові операції із зарахування чи списання коштів, що відбувається в результаті дій, які містять ознаки вчинення злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, та зобов'язаний зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), якщо її учасником або вигодоодержувачем за ними є особа, яку включено до переліку осіб, пов'язаних з провадженням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції (якщо види та умови застосування санкцій передбачають зупинення або заборону фінансових операцій), і в день зупинення повідомити спеціально уповноваженому органу в установленому законодавством порядку про таку (такі) фінансову (фінансові) операцію (операції), її (їх) учасників та про залишок коштів на рахунку (рахунках) клієнта, відкритому (відкритих) суб'єктом первинного фінансового моніторингу, який зупинив здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), та у разі зарахування коштів на транзитні рахунки суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на два робочі дні з дня зупинення (включно). Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій), здійснене відповідно до частини першої цієї статті, на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. Спеціально уповноважений орган у разі виникнення підозр може прийняти рішення про зупинення видаткових фінансових операцій на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. У такому разі суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний в день отримання, але не пізніше 11 години наступного робочого дня після отримання відповідного рішення повідомити спеціально уповноваженому органу про залишок коштів на рахунку клієнта, фінансові операції (кошти) за яким були зупинені, та у разі зупинення фінансових операцій на транзитних рахунках суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум. Частиною 5 статті 17 Закону № 1702-VII передбачено, що в разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті спеціально уповноважений орган протягом строку подальшого зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє, аналізує її та у разі, якщо за результатами перевірки: ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, або вчинення іншого злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, не підтверджуються, спеціально уповноважений орган зобов'язаний негайно скасувати своє рішення про подальше зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій та повідомити про це суб'єкту первинного фінансового моніторингу; є мотивовані підозри, - спеціально уповноважений орган приймає рішення про продовження зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) (видаткових фінансових операцій), готує і подає відповідний узагальнений матеріал або додатковий узагальнений матеріал правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, та в день прийняття такого рішення інформує відповідного суб'єкта первинного фінансового моніторингу про дату закінчення строку зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції). Строк зупинення відповідних фінансових (фінансової) операцій (операції) продовжується спеціально уповноваженим органом з наступного робочого дня після подання відповідного узагальненого матеріалу або додаткового узагальненого матеріалу за умови, що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 30 робочих днів. Строки зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій) суб'єктами первинного фінансового моніторингу та спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій - п'ятій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають. Відповідно до пункту 91 постанови Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» банк зобов'язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов'язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій. Таким чином, правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму», а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки. У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок. За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім'я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством. Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Г. І. Усик В. О. Кузнєцов А. С. Олійник http://reyestr.court.gov.ua/Review/79543427

Державний герб України Постанова Іменем України 24 жовтня 2018 року м. Київ справа № 755/6287/16-ц провадження № 61-23562св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у складі суді Арапіної Н. Є. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Панченка М. М., ВСТАНОВИВ: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») про визнання недійсним договору фінансового лізингу. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2013 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні сплачуватися в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у доларах США. Згідно з графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить його вкрай невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Відповідач використав нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу, позивач не міг здійснити свідомий вибір перед укладенням договору у зв'язку з коливанням курсу долара США.Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 30 травня 2013 року № 00007363 із усіма додатками до нього. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 215, частиною першою статті 203 ЦК України для визнання договору недійсним. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміна розміру ставки LIBOR для доларів США не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього договору.Таким чином, положення договору про фінансовий лізинг щодо встановлення змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США, не можна вважати несправедливими. Умови фінансового лізингу щодо еквівалента в іноземній валюті при розрахунках за договором не є несправедливими, не встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. При цьому відповідач має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, 24 липня 2008 року взято на облік ТОВ «Порше Лізинг Україна» як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу. У січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що договір про фінансовий лізинг укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а пункти 6.3, 6.4, 6.4.1 та 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору, є недійсними.Визначення розміру платежів за договором в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України, та встановлення залежності розміру таких платежів від обмінного курсу для долара США є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду лізингоодержувача. Відповідачем застосовується нечесна підприємницька практика. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу. У березні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало заперечення на касаційну скаргу, згідно з якими волевиявлення позивача щодо укладення договору відповідало його внутрішній волі. Умови договору є справедливими, оскільки вони відповідають вимогам чинного законодавства. Жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу, отримувати ліцензію на здійснення такої діяльності. Ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. На адресу Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Під час проведення попереднього судового засідання, суд не встановив необхідності отримання особистих пояснень учасників справи, тому відсутні підстави для задоволення такого клопотання. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Судом установлено, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. Згідно з умовами договору вартість об'єкта лізингу: 64 838,00 дол. США; авансовий платіж: 25 935,20 дол. США; обсяг фінансування: 38 902,80 дол. США; процентна ставка: змінна відповідно до пункту 6.4.2 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу; кількість лізингових платежів: 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж: 1 145,03 дол. США; адміністративний платіж - 972,58 дол. США. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд приходить до висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, як того вимагають вищевказані норми матеріального права, тому відповідно до вимог частини першої статті 220 ЦК України цей договір є нікчемним і не створює правових наслідків для сторін. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Зазначений договір є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань. За таких обставин відсутні підстави для надання юридичної оцінки окремим пунктам договору на предмет їх несправедливості у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положень частини четвертої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу вимоги позивача про визнання недійсним нікчемного правочину не підлягають задоволенню, оскільки відсутній такий спосіб захисту своїх порушених прав, з підстав вказаних вище. Отже, Верховний Суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав, ніж ті, що вказані у судових рішеннях попередніх інстанцій. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак Г. І.Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77684845

Державний герб України Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа № 757/341/16-ц провадження № 61-15326св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року у складі судді Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2014 року між ним та ПАТ «КБ «Надра» укладений договір банківського строкового вкладу в банківських металах «Золотий» № 2005778, відповідно до умов якого він передав на вкладний рахунок такий банківський метал: золото 999,9 проби загальною вагою 620,83 гр. або 19,96 тр. ун. золота, строк дії вкладу 6 місяців від дати надходження вкладу. Вклад внесений ОСОБА_3 19 серпня 2014 року у повному розмірі. 16 червня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до банку з платіжною вимогою, однак така вимога банком виконана не була. Подальші його вимоги щодо повернення вкладу також були залишені банком без задоволення. Постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 05 лютого 2015 року № 83 ПАТ «КБ «Надра» віднесено до категорії неплатоспроможних, що значно унеможливлює повернення вкладу. Відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов'язаними з банком особами є особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку. Згідно з офіційною відкритою інформацією, розміщеною на сайті НБУ, найбільш опосередкованим власником банку, а відповідно і пов'язаною особою є ОСОБА_4, а тому відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» останній повинен нести цивільно-правову відповідальність за доведення банку до неплатоспроможності. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь заборгованість у розмірі 19,96 тр. ун. золота. Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме сплатити судовий збір у розмірі 5 462,76 грн та надати оригінал квитанції. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що недоліки апеляційної скарги, встановлені ухвалою апеляційного суду, усунуті не були, тому згідно зі статтею 121 ЦПК України апеляційна скарга підлягає поверненню. У червні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є вкладником за договором банківського рахунку, а отже, споживачем банківських послуг, тому згідно із частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням його прав. Внаслідок залишення апеляційної скарги без розгляду ОСОБА_3 позбавлений можливості захистити свої порушені права та реалізувати право на судовий захист. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2018 року вказану справу призначено до судового розгляду. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Із матеріалів справи вбачається, що у січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу на заочне рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишено без руху та надано п'ятиденний строк із моменту отримання копії ухвали для усунення виявлених недоліків, а саме: сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі, встановленому законом. На виконання ухвали суду представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подав заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що згідно з частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Апеляційний суд, визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу, виходив з того, що до статті 5 Закону України «Про судовий збір» внесені зміни, які набрали чинності з 01 вересня 2015 року, відповідно до яких не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. За основу приймається те, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» слова «державного мита» замінені словами «судового збору». Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Таким чином, порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Такий висновок відповідає правовому висновку, висловленому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-57цс18. Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно поклав на позивача, який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору та передчасно визнав його апеляційну скаргу неподаною і повернув її заявнику. Частинами третьою та четвертою статті 406 ЦПК Українивизначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а постановлена у справі ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційному суду належить вирішити питання щодо відкриття апеляційного провадження. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77197431

Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777

Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 288/383/15-ц провадження N 61-6009 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Сімоненко В.М., Фаловської І.М., учасники справи: позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна",відповідач-ОСОБА_6, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Житомирської області в складі колегії суддів: Галацевич О.М., Матюшенка І.В., Борисюка Р.М., від 15 червня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - ТОВ "Порше Лізинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором та збитків. Позовна заява ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивована тим, що товариство 22 лютого 2012 року уклало з ОСОБА_6 договір про фінансовий лізинг N 00004259 за умовами якого позивач зобов'язався передати у розпорядження відповідача об'єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Jetta, 2010 року виробництва, шасі N НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, а відповідач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіками покриття витрат, виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 23 100 дол. США, не враховуючи авансового платежу на суму, що становить еквівалент 4 620 дол. США. Цим договором також передбачені штрафні санкції за неналежне виконання умов договору. У зв'язку із систематичним порушенням умов договору з боку ОСОБА_6 починаючи з березня 2014 року, та несплатою лізингових платежів відповідно до плану, ТОВ "Порше Лізинг Україна" відмовилося від договору і заявило ОСОБА_6 вимогу про сплату заборгованості за договором, а також про повернення об'єкта лізингу. Такі вимоги товариства в добровільному порядку ОСОБА_6 не були виконані. 14 листопада 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. було вчинено виконавчий напис нотаріуса N 1840 про повернення об'єкта лізингу та сплату заборгованості. 15 січня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження. Об'єкт лізингу станом на дату написання позовної заяви так і не був повернений позивачеві, заборгованість також залишилася не сплаченою. На підставі наведеного ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило суд стягнути з ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 440 282 грн 77 к, штраф у розмірі З 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % у розмірі 473 грн 73 к, інфляційні витрати у розмірі 5 507 грн 68 к, проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 2 183 грн 35 к та судовий збір у розмірі 3 654 грн. ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів. Зустрічна позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що вказаний вище договір фінансового лізингу не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Закону України (далі - ЗУ) "Про захист прав споживачів", ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), договір має істотний дисбаланс прав і обов'язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права ОСОБА_6 як споживача відповідних фінансових послуг. На підставі наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив суд визнати недійсним договір фінансового лізингу N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ним та ТОВ "Порше Лізинг Україна", стягнути з товариства на його користь сплачені ним за договором: авансовий платіж: адміністративний платіж; платіж по відшкодуванню частини вартості об'єкта лізингу; проценти та комісії, в загальній сумі 408 440 грн 16 к, стягнути з товариства на його користь моральну шкоду в сумі 15 000 грн. Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 01 вересня 2015 року первісний та зустрічний позови об'єднано в одне провадження. Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні первісних позовних вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна", зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсним договір про фінансовий лізинг N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_6 Стягнуто з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 кошти в сумі 408 440 грн 16 к В задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_6 мотивоване тим, що спірний договір та додаток до нього є недійсними в силу частини шостої статті 19, пункту 6 частини третьої статті 18 ЗУ "Про захист прав споживачів", частин четвертої, п'ятої та шостої статті 1056-1 ЦК України (в редакціях чинних на час виникнення між сторонами правовідносин за договором). Інші задоволені судом першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_6 суд визнав похідними від недійсності спірного договору, доведеними і обґрунтованими. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є недійсним, а тому вимоги товариства про стягнення грошових коштів на виконання умов цього договору є безпідставними. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року скасовано і ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення вимог первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 380 792 грн 92 к, штраф у розмірі 3 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % річних у розмірі 473 грн 73 к, а всього стягнуто 411 714 грн 36 к В іншій частині первісного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" 11 505 грн 72 к судового збору. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості зустрічного позову про визнання оспорюваного договору недійсним є безпідставним, оскільки підстави зустрічного позову не доведені належними засобами доказування і є такими, що ґрунтуються на припущеннях. Тому апеляційний суд вважав за необхідне скасувати рішення районного суду в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 Первісні позовні вимоги ТОВ "Порше Лізинг Україна" у задоволеній апеляційним судом їх частині колегія суддів апеляційного суду визнала доведеними і обґрунтованими. У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року і залишити в силі рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року. Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно скасовано судове рішення районного суду, яке відповідає закону. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу, зупинено виконання рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 05 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. З матеріалів справи відомо, що 22 лютого 2012 року ОСОБА_6 уклав з ТОВ "Порше Лізинг Україна" договір про фінансовий лізинг N 00004259, згідно умов якого отримав у користування автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1. У договорі вартість об'єкту лізингу визначено у сумі еквівалентній 23 100 дол. США; авансовий платіж визначено у сумі еквівалентній 4 620 дол. США, щомісячний лізинговий платіж у сумі еквівалентній 502,16 дол. США; адміністративний платіж у сумі еквівалентній 346,50 дол. США; строк лізингу - 60 місяців. У березні 2014 року ОСОБА_6 порушив свої зобов'язання, сплачуючи щомісячні лізингові платежі з простроченням строків їх виплати, а з травня 2014 року перестав їх виконувати. Загальна сума заборгованості по лізинговим платежам з травня по вересень 2014 року становить 25 596 грн 62 к 01 жовтня 2014 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" припинило спірний договір з ОСОБА_6, керуючись пунктами 12.7, 12.9, 12.13 договору. 14 листопада 2014 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис нотаріуса, яким зобов'язано ОСОБА_6 повернути ТОВ "Порше Лізинг Україна" автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції від 15 січня 2015 року відкрито виконавче провадження за вищевказаним виконавчим написом нотаріуса. Автомобіль на час розгляду справи апеляційним судом перебуває у володінні ОСОБА_8, що не заперечував його представник. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 16 грудня 2015 року (справа N 6-2766цс15), від 19 жовтня 2016 року (справа N 6-1551цс16), від 18 січня 2017 року (справа N 6-648цс16). Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. У пункті 7 цієї постанови Верховного Суду України роз'яснено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Ці роз'яснення залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій, які при вирішенні спору не звернули уваги на ту обставину, що сторони у справі не додержалися вимоги закону про обов'язкове нотаріальне посвідчення спірного у цій справі договору (а. с. 17 - 33, том 1), що свідчить про його нікчемність. В судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги за первісним позовом ТОВ "Порше Лізинг Україна", які обґрунтовані наявністю між сторонами у справі договірних зобов'язань на підставі нікчемного договору, оскільки нікчемний договір не породжує для його сторін прав і наслідків по виконанню такого договору. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про застосування реституції та стягнення на його користь з ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошових коштів, переданих на виконання нікчемного правочину, є обґрунтованими. Водночас, правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу від 22 лютого 2012 року мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі спірних правовідносин ОСОБА_6 користувався предметом лізингу (вказаний вище транспортний засіб), який належить на праві власності ТОВ "Порше Лізинг Україна". Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався. Крім того, за змістом Глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України). Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними. Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов'язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду дійшла таких правових висновків про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року (справа N 14-77цс18) і підстави для відступу від таких висновків відсутні. Отже, при застосуванні наслідків нікчемності договору фінансового лізингу, суд повинен повернути сторони договору в попереднє становище з урахуванням наведених вище роз'яснень. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи чи оцінку зібраних при її розгляді доказів, а тому Верховний Суд не може перевірити належним чином законність висновків суду першої інстанції щодо суми стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_8 грошових коштів у порядку реституції за нікчемним правочином, з урахуванням вказаних вище роз'яснень щодо покладення на лізингоодержувача обов'язку по сплаті лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу. Водночас, рішення суду першої інстанції з цього приводу не містить обґрунтування, а тому наявні підстави вважати, що воно ґрунтується на припущеннях в частині вирішення спору за зустрічним позовом про стягнення грошових коштів у порядку реституції (статті 60, 213, 214 ЦПК України 2004 року). Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстанцій не застосували правильно до спірних правовідносин статті 216, 220, 628, 799 ЦК України, порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі з ухваленням нового рішення суду про відмову в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 про визнання недійсним договору через їх безпідставність, в іншій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року скасувати. Відмовити в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором лізингу та збитків у повному обсязі. Відмовити в зустрічному позові ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним. В іншій частині справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Лесько А.О. Пророк В.В. Сімоненко В.М. Фаловська І.М.

Здравствуйте, нужна помощь, в прошлом месяце взял кредит в мфо кредит касса, 7000 грн. дали на 14 дней но в момент оплаты долга возникли проблемы с деньгами, и не получилось пролонгировать даже, начали названивать угрожать судом и тд.сегодня написали что начали дело взыскания и подали заявление в Департамент Економики и безопасности, денег выплатить 11800 у меня нет имущества тоже, так как я ситрота как мне быть не знаю помогите!!!

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 380/63/16-ц Провадження N 14-230цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" на рішення Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року (судді Касьяненко Л.І., Іванова І.В., Гуль В.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" про захист прав споживача та повернення грошових коштів, сплачених за договором, і ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" (далі - ТОВ "Авто просто") про захист прав споживача та повернення грошових коштів, сплачених за договором. Позов мотивувала тим, що 20 вересня 2011 року між нею та ТОВ "Авто просто" укладено угоду N 371958 (далі - Угода), предметом якої є надання учаснику послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля марки ЗАЗ, модель "Ланос". На виконання умов Угоди позивачка ОСОБА_3 сплатила відповідачу 67 тис. 834 грн 43 коп., з яких 64 тис. 95 грн 82 коп. - чисті внески. Однак автомобіль вона так і не отримала. У зв'язку із цим за її заявою Угоду було розірвано. Відповідно до пункту 13.1 статті 13 додатку N 2 до Угоди відповідач повинен повернути позивачці чисті внески за право отримання автомобіля за угодою, але незважаючи на її неодноразові звернення, ТОВ "Авто Просто" грошових коштів у розмірі чистих внесків ОСОБА_3 так і не повернуло. Тому позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав та на підставі статей 1, 11, 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статей 526, 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила стягнути з ТОВ "Авто просто" на свою користь 64 тис. 95 грн 82 коп. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що статтею 13 додатку N 2 до Угоди чітко визначено порядок і наслідки її розірвання. Згідно з підпунктом 13.4.1 статті 13 додатку N 2 до угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав Угоду внаслідок настання непередбачених обставин, що виникли під час дії Угоди (перелічені у зазначеному підпункті). Відповідно до підпункту 13.4.2 статті 13 додатку N 2 до Угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому підпункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер Угоди якого є меншим. Відповідно до пункту 13.4 статті 13 додатку N 2 до угоди, кошти повертаються в порядку, який побудований за принципом черговості, а з огляду на те, що ТОВ "Авто просто" має повернути сплачені чисті внески учасникам системи, які розірвали угоди раніше, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є передчасними. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Авто просто" на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 64 тис. 95 грн 82 коп. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що за умовами Угоди ТОВ "Авто просто" після її розірвання зобов'язане повернути позивачці сплачені нею чисті внески, розраховані відповідно до положень пункту 13.3 статті 13 додатку N 2 до Угоди. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ "Авто просто" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що укладеною між сторонами Угодою передбачено порядок та строки повернення коштів у разі її розірвання. Зокрема, сума сплачених чистих внесків повертається в порядку черговості, а оскільки позивачка перебуває в черзі під N 24, її вимоги про повернення коштів є передчасними, а рішення суду апеляційної інстанції є таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. Ухвалою цього ж суду від 08 листопада 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 07 лютого 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17. 01 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 червня 2018 року справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 20 вересня 2011 року між позивачкою та ТОВ "Авто просто" було укладено Угоду, предметом якої є надання учаснику послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля марки ЗАЗ, модель "Ланос", за ціною 71 тис. 680 грн. Угоду укладено шляхом її підписання сторонами, а також додатку N 1 та додатку N 2 до неї, які є невід'ємними частинами Угоди. На виконання умов Угоди позивачка сплатила 67 тис. 834 грн 43 коп., що підтверджується копіями квитанцій. 13 серпня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до відповідача із заявою, в якій повідомила останнього про розірвання Угоди та просила повернути сплачені нею внески. З відповіді ТОВ "Авто просто" від 27 серпня 2015 року (а. с. 19) вбачається, що відповідач розірвав Угоду та повідомив позивачку про те, що поверненню підлягають чисті внески, розраховані відповідно до положень статті 13, пункту 13.3 додатку N 2 до Угоди. Окрім того, в листі зазначено, що сплачені чисті внески, за вирахуванням відступного за відмову від Угоди в розмірі двох цілих чистих внесків, будуть повертатися з фонду для повернення коштів, що складається з 5 % від загальної суми, яка надходить щомісяця до фонду групи. Відповідно до положень статті 13 додатку N 2 до Угоди ТОВ "Авто просто" здійснює повернення чистих внесків згідно пріоритетів, викладених у пунктах 13.4 та 13.5 цієї статті, та після накопичення необхідної суми коштів у фонді для повернення коштів. У відповіді від 23 вересня 2015 року (а. с. 20) на звернення позивачки ТОВ "Авто просто" знову наголосило, що відповідно до умов договору повернення чистих внесків здійснюється згідно з пріоритетами, визначеними підпунктами 13.4.1-13.4.3, та після накопичення необхідної суми коштів у фонді групи для повернення коштів. Товариство також повідомило, що на момент підготовки відповіді перед позивачкою є 24 учасники, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж їй. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, становить 64 тис. 095 грн 82 коп. У відповіді ТОВ "Авто просто" від 29 жовтня 2015 року (а. с. 23) зазначило, що кількість учасників групи позивача становить 240 чоловік і є незмінною протягом її функціонування. За період з 15 серпня 2015 року по 29 жовтня 2015 року жодному з учасників групи позивачки, які розірвали Угоду, чисті внески не було повернуто. З довідки ТОВ "Авто просто" від 23 лютого 2016 року (а. с. 62) вбачається, що станом на 23 лютого 2016 року у групі N 1141, до якої входить учасник N 211 ОСОБА_3, розірвано 41 угоду, за якими підлягають поверненню сплачені чисті внески. До повернення сплачених чистих внесків позивачці у розмірі 64 тис. 095 грн 82 коп. ТОВ "Авто просто" має повернути сплачені чисті внески 24 учасникам системи, угоди з якими було розірвано раніше, ніж з ОСОБА_3 Вказані обставини відповідач підтверджує копіями заяв учасників групи N 1141 про розірвання угоди та повернення коштів (а. с. 49-52). Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 626 ЦК України). Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частин третьої та п'ятої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 10 Угоди підписання останньої та додатків до неї є підтвердженням факту ознайомлення, розуміння сторонами та їх згоди з усіма визначеннями, умовами та змістом Угоди й додатків до неї. Учасник заявляє, що отримав усі коректно викладені пояснення від представника ТОВ "Авто просто", уважно прочитав та зрозумів Угоду та додатки до неї, що засвідчив своїм підписом. Позивачка погодилася з умовами угоди, підписавши її та вчиняючи дії на її виконання. Дійсність договору сторонами не оспорюється. Відповідно до статті 1 Угоди її предметом є надання послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля. Згідно зі статтею 2 Угоди ТОВ "Авто просто" є товариством, що надає послуги, предметом яких є придбання автомобілів учасниками через систему придбання у групах "Авто так". ТОВ "Авто просто" гарантує надання кожному учаснику права на отримання автомобіля за умови виконання ним усіх зобов'язань, передбачених Угодою. Система придбання у групах (система Авто так") - це система, яка полягає у створенні груп покупців (учасників), метою яких є придбання автомобілів у порядку та на умовах, передбачених Угодою (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Учасником системи (учасником) є фізична чи юридична особа, яка уклала Угоду та додатки N 1, N 2 до Угоди, сплатила плату за послуги, пов'язані зі вступом до системи, в повному обсязі (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Відповідно до пункту 1.4 статті 1 додатку N 2 до Угоди ТОВ "Авто просто" зобов'язується об'єднати цю Угоду в групу з іншими угодами системи. Кожній сформованій групі учасників надається номер. Кожному учаснику надається порядковий номер у його групі. Статтею 3 Угоди передбачено, що ТОВ "Авто просто" зобов'язується надавати учаснику системи послуги в порядку та строки, визначені Угодою, включаючи забезпечення отримання автомобіля учасником системи згідно з умовами Угоди. Учасник, зі свого боку, зобов'язується виконувати зобов'язання, передбачені Угодою, в порядку та строки, визначені нею, зокрема щомісячно сплачувати повні внески (стаття 5 Угоди). Повним внеском є щомісячний платіж, який складається із суми чистого внеску, щомісячного внеску в оплату послуг та щомісячного внеску в оплату страхового платежу (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Чистий внесок використовується для формування чистого фонду та фонду для повернення коштів, його розмір розраховується шляхом ділення поточної ціни автомобіля на кількість внесків, передбачену графіком внесків (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Статтею 4 Угоди визначено право учасника розірвати Угоду до моменту отримання автомобіля. Правовими наслідками розірвання договору є припинення зобов'язання (частина друга статті 653 ЦК України) та відсутність права сторін вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов?язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина четверта цієї статті). Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У силу статті 907 ЦК України договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, установлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Угоду, укладену між ОСОБА_3 та ТОВ "Авто просто", розірвано за заявою позивачки від 13 серпня 2015 року, що підтверджується листом-відповіддю ТОВ "Авто просто" від 27 серпня 2015 року. Статтею 13 додатку N 2 до Угоди сторони визначили право на розірвання Угоди та наслідки її розірвання. Зокрема, згідно з пунктом 13.1 учасник, який ще не отримав автомобіль, має право розірвати Угоду за власним бажанням, про що повинен повідомити ТОВ "Авто просто" у письмовій формі. Поверненню підлягають тільки чисті внески, сплачені за Угодою, з урахуванням положень, викладених у статті 13 Угоди. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, розраховується відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної в місяці, коли такий учасник повідомив ТОВ "Авто просто" про розірвання угоди, за вирахуванням відступного за відмову від Угоди в розмірі двох цілих чистих внесків (пункт 13.3 додатку N 2 до Угоди). Згідно з пунктом 13.4 додатку N 2 до Угоди повернення чистих внесків здійснюється із фонду для повернення коштів. Фонд для повернення коштів складається з 5 % від загальної суми, яка надходить щомісяця до фонду групи (усі чисті внесків, які сплачуються учасниками групи у складі повних та авансових внесків, а також третіми особами (страхові компанії, поручителі, тощо)), та призначений для повернення коштів учасникам за угодами, що розірвані, у порядку, визначеному Угодою (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Відповідно до підпункту 13.4.1 статті 13 додатку N 2 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав Угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності, або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ "Авто просто" учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин, згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Згідно з підпунктом 13.4.2 статті 13 додатку N 2 до Угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому підпункті. При цьому пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Відповідно до підпункту 13.4.3 статті 13 додатку N 2 до Угоди після повернення коштів у порядку підпунктів 13.4.1, 13.4.2, повертаються чисті внески тим учасникам, з якими ТОВ "Авто просто" розірвало Угоду. У силу частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Аналіз положень статті 13 додатку N 2 до Угоди дає підстави стверджувати, що положення Угоди про повернення грошових коштів (чистих внесків) можна кваліфікувати як умовний правочин, оскільки виникнення такого обов'язку пов'язане з настанням обставин, визначених зазначеною статтею. Зокрема, обставиною, яка породжує обов'язок ТОВ "Авто просто" повернути учаснику чисті внески, є розірвання договору, що вбачається із пункту 13.1 додатку N 2 до Угоди. Для осіб, які виявили бажання розірвати угоду протягом семи календарних днів від дати її підписання та після цього терміну, але до того, як угода буде включена до певної групи, розірвання угоди є єдиною відкладальною обставиною, з настанням якої у ТОВ "Авто просто" виникає обов'язок щодо повернення коштів учаснику. Розмір та порядок повернення коштів визначено пунктами 13.8 та 13.9 додатку N 2 до Угоди. Для всіх інших осіб, окрім зазначених вище, у ТОВ "Авто просто" виникає обов'язок щодо повернення суми чистих внесків, розрахованих відповідно до пункту 13.3 додатку N 2 до Угоди, за наявності двох обставин: розірвання Угоди та настання черги учасника для повернення чистих внесків. Черга для повернення чистих внесків формується з урахуванням обставин, які стали підставою розірвання Угоди, та особи ініціатора її розірвання (підпункти 13.4.1, 13.4.2, 13.4.3 додатку N 2 до Угоди). Отже, вирішуючи спір про стягнення коштів - чистих внесків за Угодою на користь позивача, суд повинен установити: чи розірвано таку угоду та чи настала черга позивача - учасника системи для повернення чистих внесків. Зокрема, з'ясувати номер групи, з якою об'єднано Угоду позивача відповідно до пункту 1.4 додатку N 2 до Угоди, склад її учасників; установити, з ким з учасників групи угоди розірвано, з яких підстав та з урахуванням яких обставин, а також чи виплачено зазначеним особам, грошові кошти відповідно до умов Угоди. У постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17 викладено правовий висновок, в якому зазначено, що відповідно до статті 907 ЦК України порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Статтею 13 додатку N 2 до Угоди визначено порядок та наслідки розірвання Угоди. Також у постанові міститься висновок, що кошти повертаються в порядку, побудованому за принципом черговості, та встановлено існування черги з восьми осіб, яким повернення коштів повинно здійснюватися раніше, ніж позивачу у справі. Оскільки висновки постанови Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17 не суперечать висновкам, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду, то підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в цій постанові, немає. Отже, суд першої інстанції встановив обставини справи, дослідив надані сторонами докази, надав їм належну правову оцінку, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення. Апеляційний суд у порушення вимог статей 212-214, 303, 309, 316 ЦПК України (у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII) не зазначив підстав для скасування рішення суду першої інстанції визначених процесуальним Законом, не встановив чи настала черга позивачки для повернення чистих внесків відповідно до умов Угоди, та дійшов передчасних висновків про задоволення позову. Отже, враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, Велика Палата Верховного Суду скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України. Керуючись статтями 402-404, 409, 413, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" задовольнити. Рішення Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року скасувати, рішення Тетіївського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа № 761/46145/16-ц провадження № 61-20558 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», представник відповідача - Тузова Владислава Олександрівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення банківського вкладу. Позовна заява мотивована тим, що 25 травня 2011 року між нею та банком укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, відповідно до якого вона внесла на депозит 90 000 доларів США строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5 % річних. Договір було укладено, а також передано кошти, у відділенні банку, яке знаходилося на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим). 06 травня 2014 року Національним банком України (далі - НБУ) прийнято постанову № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території АР Крим і м. Севастополя», відповіднодо якої банки зобов'язані припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території АР Крим і м. Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цієї постанови забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів. Після припинення банком діяльності на території АР Крим вона не змогла отримати свої грошові кошти у відділеннях, які розташовані в АР Крим та зверталася до відділень на материковій частині України, проте банк кошти не повернув. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з банку на її користь банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що еквівалентно 2 434 500 грн, та пеню у розмірі 82 675 620 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 2 434 500 грн. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 2 434 500 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банком не виконано своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, тому він має повернути позивачу, вкладнику, грошові кошти. Суд прийняв до уваги надану позивачем квитанцію щодо внесення коштів на депозитний рахунок та вважав, що вона відображає розмір заборгованості банку перед позивачем на момент її вимоги. Крім того, суд дійшов висновку, що на користь позивача з банку підлягає стягненню пеня за прострочення надання фінансових послуг, передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому суд вважав за можливе зменшити заявлений розмір пені (82 675 620 грн) відповідно до положення частини третьої статті 551 ЦК України до розміру банківського вкладу (2 434 500 грн). Постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року залишено без змін. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення місцевого суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вказав, що підтвердженням укладення вказаного договору банківського вкладу є надана позивачем квитанція, яка містить усі реквізити, визначені пунктом 2.9 розділу 4 Постави Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, та електронна ощадна книжка у вигляді картки НОМЕР_1, видана ОСОБА_1 на підтвердження укладення договору. Апеляційний суд відхилив доводи банку про недоведеність наявності коштів на депозитному рахунку на час звернення з позовом та вказав, що у разі заперечень щодо укладення договору банківського вкладу, саме на відповідача покладається обов'язок довести, що на депозитному рахунку, який зазначений на квитанції про зарахування коштів, такі кошти відсутні. Також апеляційний суд, пославшись на практику Верховного Суду України, вказав про правомірність стягнення з банку пені, яка передбачена положенням частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». У квітні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суд апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду. Крім того зазначає, що не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення пені за прострочення виконання банківських послуг, яка обчислена відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки стаття 625 ЦК України є спеціальною нормою, яка регулює правовідносини з приводу виконання фінансового зобов'язання, у той час, як положення частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» є загальною нормою, яка застосовується у випадку коли спеціальними положеннями законодавства не передбачено відповідальності за порушення. Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подала. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК Українивизначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Судами встановлено, що 25 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, за умовами якого позивач внесла на депозит 90 000 доларів США, строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5% річних. Договір було укладено у відділенні банку, яке знаходилося на території АР Крим (а.с. 9, 11). 25 травня 2011 року на виконання умов договору, ОСОБА_1 було внесено на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 90 000 доларів США, що підтверджується квитанцією від 25 травня 2011 року (а.с. 10). 14 лютого 2014 року позивач зверталася до Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою про розірвання договору та виплатою грошових коштів. Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Частиною другою статті 1060 ЦК України встановлено, що за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачем доведено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу, внесення грошових коштів у заявленому розмірі, а відтак не повертаючи грошові кошти за вимогою вкладника, банк не виконав належним чином покладених на нього зобов'язань та позбавив вкладника права користуватись належним їй майном. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду, є безпідставними. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, у редакції 2004 року, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Аналогічна норма міститься й у частині першій статті 10 ЦПК України у редакції 2004 року, чинні на час розгляду справи судом першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні норми містяться й у статтях 10, 60 ЦПК України 2004 року. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України). Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 надала суду оригінали договору банківського вкладу від 25 травня 2011 року та квитанції про внесення коштів на депозитний рахунок (а. с. 154-155), які судами досліджені, про що зазначено в судових рішеннях, тобто достовірно довела факт виконання своїх зобов'язань за вказаним договором. За таких обставин, саме на відповідача покладається обов'язок довести належне виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, а саме доказів того, що кошти були повернуті вкладникові, а також про відсутність коштів на депозитному рахунку позивача. Проте, банком таких доказів надано не було. При цьому, апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо знаходження відокремленого підрозділу на окупованій території АР Крим та відсутності доступу до банківських документів, оскільки договір укладався не з філією, а безпосередньо з юридичною особою - ПАТ КБ «ПриватБанк», про що зазначено як у договорі, так і у квитанції, а банківські розрахунки між відділенням та безпосередньо банком не повинні бути підставою для покладення проблем діяльності відділення банку на вкладника. Не заслуговують на увагу й доводи банку про незаконне стягнення судами пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо неправомірного стягнення пені, пославшись на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 01 червня 2016 року у справі №6-2558цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16, від 13 березня 2017 року у справі 6-2128цс16, відповідно до яких вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Особа, яка подала касаційну скаргу не навела доводів щодо відступлення від вказаного правового висновку Верховного Суду України. Не знаходить підстав для відступлення від нього й колегія суддів Верховного Суду. Інших доводів щодо незаконності чи необґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанції касаційна скарга не містить. Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися та дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1, так як ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу від 25 травня 2011 року. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В. Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746305

В теме Михайловского, который в ликвидации с 2016 года, и переуступке в пользу ООО " ФК "Плеяда", а потом в пользу ООО "ФК "Фагор", разбираюсь давно. Ситуация там мутная и запутанная. Фонд гарантирования судится с новымии кредиторами еще с 2016, и просвета не видно. Однозначного решения нет, а деньги по кредитам требует и Михайловский (в лице ликвидатора) и ООО "Фагор". Ну как у нас все делается. Но, собсна, я не об этом. Это в качестве вступления. Начал изучать сам процесс оформления и выдачи кредитов Михайловским. Основной документ, который подписал заемщик, - Заявка-офферта. По сути, это предложение в понимании ст.ст.638-646 ГКУ. Данная Заявка банком даже не подписана. Есть только подпись некого работника в том, что он проверил данные заявителя. Т.е. Банк должен еще рассмотреть данную Заявку-офферту и принять решение - выдавать кредит (установить кредитный лимит) или нет. Другими словами Банк для выдачи кредита должен данную Заявку акцептировать. Вот тут начинается самое интересное. Акцептированием Заявки о заключении договора являются "действия Банка по открытию заемщику Счета Карты". Номер счета указан в Заявке-офферте, но по ее условиям банк может даже не уведомлять заемщика об акцептировании. Т.е. открыли счет - и все тут, типа договор подписан. Но согласно ст.ст.1066-1076 ГКУ банк обязан заключить договор банковского счета. А таковой, по сути, отсутствует. Как и подпись клиента на нем. Возникает вопрос: "Является ли в данном случае открытие счета клиенту/заемщику (без оформления договора банковского счета) акцептом предложения и заключением кредитного договора?" Если ответ "Да", то возникает парадоксальная ситуация - банк не подставил ни одной подписи и печати, но успешно заключил кредитный договор.

Добрый день, уважаемые форумчане. Нужен Ваш совет. В 2006-м был взят валютный кредит на авто в ВАТ "Банк Универсальный". В связи с кризисом 2008-го начала расти просрочка. По ВНН был отобран залоговый автомобиль (ЧП Юстиция). И после этого тишина... до 2012-го. Звонок юриста из банка о предложении выкупа 6-ти летнего автомобиля. От меня отказ и опять тишина... до 2015-го. Опять звонок о решении проблемы и мой ответ об отсутствии на данный момент меня в Киеве по очень уважительным причинам. Недавно приходит письмо от колекторов на сумму 295 тыс. грн. (письмо в топку и начинаю выяснять). Заочна Шевченківського районного суду Києва Ухвала про відкриття впровадження від травня 2015р. на суму 232 310 грн. В 2017 відкриття ВП ДВС. В материалах дела об автомобиле не слова (продали, не продали) так же как и о ВНН 2008-го года об арешті авто. Какая-то таблица с выплатами и все. Вопрос такой: 1. Обжаловать заочное решение суда на основании моего отсутствия(документальные доказательства есть) и пропуска Банком исковой давности (последний платеж был в январе 2009-го года). 2. Непризнание такой суммы долга (или всего долга). 3. Требование признать кредитный договор недествительным (заключен с обманом) и нарушившим мое право как потребителя (график погашения долга как неотьемлемая часть договора показывала только тело кредита без указания всех реальных платежей с процентами и ежемесячной комиссией) Заранее благодарю за советы.

Вот на форуме doroshal поделился ссылкой на "Хорошее решение ВС где Приватбанк "прокатили" по строкам иск.давности (карточка)" Теперь собственно вопрос: можно ли признать недействительным договор уступки прав требования в части кредитного договора отдельного заемщика на основании того, что на момента уступки уже прошел срок исковой давности по этому требованию? Т.е. Банк не воспользовался вовремя своим правом взыскать долг, т.к. наверное понимал, что срок исковой давности уже вышел и ему будет отказано судом, поэтому продал (уступил) право требование с истекшим сроком фин. установе. Возможно надо не "недействительным" признавать, а например "мнимым" или как то иначе. У кого какое мнение о подаче такого иска и его перспективе?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 761/24672/15-ц Провадження N 14-197цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" (далі - Фонду, уповноважена особа Фонду; ПАТ "Терра банк" відповідно), Фонд, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі судді Кравець В.А. і касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року в складі судді Осаулова А.А. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі колегії суддів Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду, Фонду про захист прав споживача, усунення порушень бухгалтерського обліку та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень та задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку вкладу позивачки та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком; зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки. Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що 05 серпня 2014 року між нею та ПАТ "Терра "банк" укладено договір банківського вкладу (депозиту) на 200 доларів США з правом поповнення строком до 06 листопада 2014 року. Цього ж дня вона поповнила депозит на 1 000 доларів США, 06 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США та 07 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США, про що свідчить квитанція N 96834, однак цю суму не було зараховано на її депозит. Після введення в банку тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду вона неодноразово зверталася із заявами про поновлення банківської проводки та зарахування внесеної нею суми, однак ці дії вчинено не було й указану суму не було зараховано на її депозитний рахунок. Ураховуючи викладене, позивачка просила визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень і задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку її вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцію від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком, а також зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року позов задоволено частково. Зобов'язано уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку за договором банківського вкладу від 05 червня 2014 року шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком ОСОБА_3 У задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень, задоволення вимог про усунення порушення бухгалтерського (банківського) обліку та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 - відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що цивільні права позивачки порушено й вони підлягають захисту шляхом усунення порушень бухгалтерського (банківського) обліку вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі надали відповіді на звернення позивачки в межах своєї компетенції. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Терра банк" відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, установлено обставини незарахування працівниками колишнього ПАТ "Терра банк" внесених позивачем коштів за вкладом у розмірі 1 200 доларів США та можливість усунення вказаних порушень лише уповноваженою особою Фонду в межах наданих їй повноважень. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав невиконання вимог ухвали про усунення недоліків щодо сплати судового збору. Повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд зазначив, що представник позивачки не надав суду доказів сплати судового збору за подання цієї скарги. 12 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги та передати справу до цього ж суду для продовження розгляду. 25 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи, наведені в касаційних скаргах Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду мотивовано тим, що суди не застосували належних норм матеріального права, не встановили порушень відповідачами законодавства про виведення неплатоспроможного банку з ринку та ліквідацію банку. ПАТ "Терра банк" перебуває у стадії ліквідації, яку здійснює уповноважена особа Фонду як державна спеціалізована установа, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а провадження у порядку цивільного судочинства - закриттю. Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня та від 18 травня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України)викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК Українив редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги уповноваженої особи Фонду та ОСОБА_3 мають бути задоволені частково. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Для вирішення питання про юрисдикцію справи необхідно визначити склад осіб, які беруть участь у справі, предмет позовних вимог і зміст правовідносин, а також проаналізувати спеціальне законодавство, що регулює спірні правовідносини. Оскільки одним з відповідачів є Фонд, необхідно визначити його правову природу, функції та повноваження у правовідносинах, пов'язаних з введенням тимчасової адміністрації та ліквідації банків. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Цим Законом також урегульовано відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Згідно з частиною другою статті 3 згаданого Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні та не залежать від складу та статусу її засновників (учасників і членів). Зазначене правило знайшло відображення в частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом. З аналізу функцій Фонду, передбачених у частині першій статті 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено в пункті 8 частини другої зазначеної статті. Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду. Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачено в статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга цієї статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. Відповідно до частин першої, другої статті 48 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює такі повноваження: 1) здійснює повноваження органів управління банку; 2) приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; 3) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; 4) вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб, оновлює інформацію, що міститься у Кредитному реєстрі Національного банку України; 5) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 6) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх; 7) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, що підлягають обов'язковому зберіганню; 8) здійснює повноваження, що визначені частиною другою статті 37 цього Закону; 9) здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом; 10) повертає ініціатору переказу кошти, що надійшли на кореспондентський рахунок банку для зарахування на поточні рахунки клієнтів банку або для виплати переказів протягом процедури ліквідації до дня відкриття банком накопичувального рахунка в Національному банку України (крім коштів, призначенням платежу за якими є погашення зобов'язань перед банком). Фонд може здійснювати інші повноваження, що є необхідні для завершення процедури ліквідації банку. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо банку, який ліквідується, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження. З аналізу правової природи юридичної особи публічного права з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справив суді першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час подання до суду позову, суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникали з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводився за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У статті 17 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму; та наведено перелік публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів Законодавець у частині першій статті 19 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року розширив цей перелік, додавши до нього декілька пунктів. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа ОСОБА_3 з позовом до уповноваженої особи Фонду та Фонду про зобов'язання поновити банківську проводку за вкладним рахунком. Відповідно до частини першої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. У цьому випадку фактично виник спір між ОСОБА_3 та банком щодо нездійснення останнім банківської операції - незарахування грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США на депозит ОСОБА_3, тому не можна вважати, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а отже суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права й розглянули спір в порядку цивільного судочинства. Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що у жовтні 2014 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом до ПАТ "Терра банк" про захист прав споживача фінансових послуг (справа N 757/29091/14-ц), у якому просила: зобов'язати відповідача в особі уповноваженої особи Фонду усунути порушення банківського обліку вкладу позивачки шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1200 доларів США за вкладним рахунком позивача N 26306501148977 та зобов'язати внести в реєстр вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону N 4452-VI запис щодо обліку суми вкладу позивача станом на день запровадження тимчасової адміністрації за договором вкладу "Родинний" від 05 серпня 2014 року N ВДД-163660:840 у загальному розмірі 3 600 доларів США та відсотків, нарахованих на вклад до дня запровадження тимчасової адміністрації. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США (т. 1, а. с. 56?62). Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що на звернення позивачки стосовно внесених на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США ПАТ "Терра банк" кошти не повернуло та відповіді не надало. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2015 року заяву представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про роз'яснення рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року задоволено. Роз'яснено, що за ОСОБА_3 визнано право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США, які були внесені на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року і зобов'язання з відшкодування позивачці яких у межах загальної суми вкладу за договором банківського вкладу відповідно до Закону N 4452-VI відповідачу - Публічному акціонерному товариству "Кристал банк" передано не було (т. 1, а. с. 64). Тобто ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовними вимогами про захист прав споживачів і рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, вирішено спір між ОСОБА_3 та ПАТ "Терра банк" щодо внесених коштів у розмірі 1 200 доларів та захищено право позивачки на спірну суму. Зазначені судові рішення в силу вимог статті 14 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та статті 18 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року є обов'язковими до виконання на всій території України. Порядок відображення в бухгалтерському обліку типових кредитних операцій (надання (отримання) кредитів, здійснення факторингових операцій, операцій репо, урахування векселів) та вкладних (депозитних) операцій, що оцінюються за амортизованою собівартістю, гарантій, авалів та формування й використання резервів під кредитні ризики в банках України врегульовано Інструкцією з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року N 481, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 22 січня 2008 року за N 48/14739 (далі - Інструкція). Згідно з пунктом 1.4 розділу І Інструкції банк здійснює кредитні та вкладні (депозитні) операції відповідно до вимог законодавства України й відображає в бухгалтерському обліку за відповідними рахунками Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року N 280, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 липня 2004 року за N 918/9517, зі змінами, залежно від категорії контрагентів, виду кредиту/вкладу (депозиту) і строків їх використання. За правилами пункту 1.1 глави 1 розділу VІнструкції банк на дату укладення договору про розміщення або залучення коштів на міжбанківському ринку відображає за позабалансовими рахунками одночасно вимоги та зобов'язання відповідно до укладеного договору банківського вкладу (депозиту). У цьому разі здійснюються такі бухгалтерські проводки: Дебет (Рахунок для обліку активів до отримання та депозитів до розміщення); Кредит (Контррахунок); Дебет (Контррахунок); Кредит (Рахунок для обліку активів до відправлення та депозитів до залучення). Таким чином, здійснення банківської операції, а саме зарахування коштів на депозитний рахунок позивачки, є повноваженням банку. Проте суд першої інстанції не перевірив, а апеляційний суд не усунув вказаного недоліку та не встановив у зв'язку з введенням у ПАТ "Терра банк" тимчасової адміністрації та ліквідаційною процедурою, чи можливе здійснення таких операцій у контексті вимог пункту 2 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не взяв до уваги того, що відповідач у справі, яка переглядається, - уповноважена особа Фонду є лише представником Фонду та виконує функції органу управління банком і відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду, про те, що позивачем й відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, частини другої статті 48 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, не зробив висновку, чи є такий відповідач належним. Суд не встановив, чи обрала позивачка належний спосіб захисту порушеного права та чи поновлює вказаний спосіб її права і які саме. Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Законом України від 22 травня 2015 року N 484-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору", який набрав чинності 01 вересня 2015 року, внесено зміни до Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" та викладено статтю 5 цього Закону в новій редакції, у якій звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав, не передбачено. Оскільки спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, є Закону України "Про судовий збір", то Закон України "Про захист прав споживачів", стаття 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується. З такими висновками погодитися не можна. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, у якому не передбаченозвільнення від сплати судового збору споживачів - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав. Разом з тим у частині 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Системний і комплексний аналіз зазначених норм дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб, як "споживачі, які звернулися з позовними вимогами про захист порушених справ", у переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору, установленому в статті 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів, а саме Законом України "Про захист прав споживачів". Крім того, стаття 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються від майнового навантаження з метою захисту своїх порушених прав (частина третя стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" словосполучення "державного мита" замінене словосполучення "судового збору". Отже, під час прийняття Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-57цс18 зазначила, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме під час апеляційного перегляду. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Апеляційний суд не врахував зазначеного та безпідставно поклав на позивачку, яка звернулася до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору. Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року про повернення апеляційної скарги не може вважатися законною й обґрунтованою та має бути скасована. Таким чином, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, порушив вимоги як матеріального, так і процесуального права, що призвело до ухвалення судових рішень, які не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що у силу пункту 2 частини першої статті 409 та статті 411 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених апеляційним судом рішень з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402,409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвали Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Постанова Іменем України 06 червня 2018 року місто Київ справа N 301/1583/16-ц провадження N 61-24319св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г., ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн. Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн. 06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає. На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення. Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору. У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором. Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі. Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США. Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу. Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає. ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року. Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів". Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України. За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України. Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав. Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу. Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України. Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені. Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків. В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн. Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав. Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України). Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити. Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину. В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.