Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» (далі – ПАТ «Кредит Європа Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. ОСОБА_1 зазначала, що 12 червня 2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк» (далі – ЗАТ «Кредит Європа Банк») було укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав їй кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за цим договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив та стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Посилаючись на те, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» ця справа не підвідомча третейському суду, крім того її не було повідомлено про день та час розгляду справи, не надіслано копії рішення третейського суду, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду. Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 19 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 лютого 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2015 року, а також рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованості за кредитним договором скасувала. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення в силі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 3895 ЦПК України – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Кредит Європа Банк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року; ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року; постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кредит Європа Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 червня 2008 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав боржнику кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до вказаного договору про надання споживчого кредиту, згідно з якими пункт 3.5 цього договору викладено в новій редакції, яка передбачає третейське застереження в договорі про надання споживчого кредиту. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за вказаним договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року, 16 березня 2012 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до зазначеного договору поруки, які передбачають третейське застереження в договорі поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив: стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що третейський суд розглянув справу в межах своєї компетенції з огляду те, що сторони передбачили в договорі споживчого кредиту третейське застереження. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а також рішення третейського суду, суд касаційної інстанції вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 «Про захист прав споживачів», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закону № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулась із заявою ОСОБА_1, ухвалено 31 березня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спір про стягнення з боржника на користь банку заборгованості за договором споживчого кредиту не підвідомчий третейському суду, тому рішення третейського суду в цій частині підлягає скасуванню. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Такий по суті правовий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду в цій частині ухвалено в межах його повноважень. За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду в частині стягнення заборгованості з поручителя. Тому ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, відповідно до статті 3604 ЦПК України підлягає скасуванню в частині скасування рішення третейського суду про стягнення заборгованості з поручителя. Крім зазначеного, заявник надав для порівняння копію ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року, яка не може бути покладена в основу обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки ця ухвала постановлена за наслідками розгляду Верховним Судом України заяви про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V цього Кодексу і не є судовим рішенням у розумінні пунктів 3, 4 частини першої статті 358 ЦПК України. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному у зазначеній постанові Верховного Суду України висновку. Крім того, у заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Кредит Європа Банк» зазначило передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду із зазначеної підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. (п’яти мільйонів трьохсот п’ятдесяти чотирьох тисяч чотирьохсот сімдесяти восьми гривень шістдесяти п’яти копійок) заборгованості та 25 тис. 500 грн (двадцяти п’яти тисяч п’ятисот гривень) витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У решті ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-580цс17 Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 24 травня 2017 року № 6-580цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E13D0758AC0D19AC2258138002BE545

Державний герб України Справа № 522/14944/16-ц Провадження № 2/522/150/17 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ Іменем УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року Приморський районний суд міста Одеси в складі: головуючого судді Погрібного С.О. за секретаря судового засідання Грищук В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за участі третіх осіб приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, Приморського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в с т а н о в и в : Позивач звернувся до суду з вказаним позовом з вимогою про визнання виконавчого напису вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрованого у реєстрі за № 7103, таким, що не підлягає виконанню, на підтвердження чого посилалася на наступне. 29 січня 2007 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» укладено кредитний договір №5МФ/2007. З метою забезпечення належного виконання умов кредитного договору 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки. Окрім цього, з метою забезпечення належного виконання умов вказаного кредитного договору, 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно до умов вказаних договорів поручителі зобов'язалися виступати перед кредитором за виконання позивачем своїх зобов'язань за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням кредитором вимог банку за кредитним договором, банк звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з вимогою про стягнення коштів за вказаним кредитним договором. 03 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис № 7103, на підставі якого запропоновано стягнути з позивача грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що складає суму його заборгованості за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 надано суду клопотання про розгляд справи за її відсутності. Представником Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» надано суду заяву про відкладення розгляду справи у звязку з перебуванням її у щорічній відпустці. Втім, суд критично сприймає доводи вказаної заяви з огляду на незабезпечення банком явки у судове засідання іншого представника вказаного учасника справи. Представник відповідача в засідання не зявилися неодноразово, про час і місце судового засідання повідомлялися належним чином. Суд у звязку з їхньою неявкою та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання в порядку статті 169 ЦПК України, враховуючи відсутність відповідних заперечень від позивача, ухвалив розглянути справу за відсутності відповідача, представник якого не зявився, у порядку заочного розгляду справи. До початку судового засідання представник позивача надав суду заяву, згідно з якою позов підтримав у повному обсязі, просив суд задовольнити його та розглядати справу за його відсутності. Суд дослідив матеріали справи, за наслідками цього вважає, що вимоги позову підлягають задоволенню у повному обсязі. Судом встановлені такі фактичні обставини на підставі представлених письмових доказів. Між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» укладено кредитну угоду №5МФ/2007 від 29 січня 2007 року. З метою забезпечення належного виконання умов вказаного кредитного, 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. 03 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис № 7103, на підставі якого запропоновано стягнути з позивача грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що є його заборгованістю за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. З наданих стороною позивача ухвали Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 28 березня 2016 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2016 року слідує, що на примусовому виконанні у Дніпровському відділі ДВС Дніпродзержинського МУЮ за ВП №49664001 знаходиться виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису, вчиненого 3 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрованого у реєстрі за № 7102, про стягнення з позивача грошових коштів на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк», тому визначення юридичної долі стягнення коштів за вказаним виконавчим написом знаходиться в залежності від вирішення справи судом. Зі змісту цієї ухвали слідує, що на виконанні у Дніпровському відділі ДВС Дніпродзержинського МУЮ знаходиться виконавче провадження № 49664001 з виконання виконавчого напису № 7102 від 03 грудня 2015 року, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" суми боргу в розмірі 393510,78 гривень. Окрім цього, відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 6 лютого 2017 року про зупинення провадження у справі № 522/20234/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що надійшов до суду 28 вересня 2015 року, банком заявлено вимогу про стягнення з відповідачів суми заборгованості за кредитним договором №5МФ/2007 від 29 січня 2007 року в розмірі 439194,84 доларів США, що станом на 06 серпня 2015 року еквівалентно 9469040,75 гривень. Додатково судом встановлено, що, відповідно до копії позовної заяви ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за порушення умов договору іпотеки, у провадженні Приморського районного суду міста Одеси перебуває цивільна справа № 522/14332/16-ц за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення суми неустойки за порушення умов договору іпотеки. В тексті вказаного позову, що поданий до суду 4 серпня 2016 року, міститься посилання банку на порушення боржником умов виконання кредитного договору та, як наслідок, банк просить стягнути з ОСОБА_1 суму штрафу (неустойки) за порушення умов договору іпотеки у розмірі 385416,0 гривень. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року провадження у вказаній справі відкрито, вказано ухвалу оскаржено в апеляційному порядку, втім залишено без змін й розгляд цієї справи продовжується станом на момент постановлення зазначеного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Додатково судом враховано, що постановою державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження з приводу примусового виконання спірного виконавчого напису. Позивачем ОСОБА_1 не спростовується факт несвоєчасного виконання договірних зобов'язань. Як слідує з наданих відповідачем приватним нотаріусом ОСОБА_2 документів, оскаржуваний виконавчий напис вчинено на підставі наданого розрахунку заборгованості позивача перед банком, що складається із заборгованості за пенею в сумі 16360,05 доларів США. Зазначена сума може становити предмет цивільно-правового спору, оскільки не носить безспірного характеру. Відповідач вказаний Банк, користуючись своїм правом, обрав відповідні порядок та спосіб захисту порушеного права, звернувшись до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису. При цьому, судом враховано, що право кредитора на обрання порядку та способу захисту свого порушеного права в такому випадку обмежень на законодавчому рівні не має. Однак, за встановлених та наведених обставин банк мав повідомити нотаріуса про наявність зазначеного спору під час звернення із заявою про вчинення виконавчого напису, оскільки наявність спору з приводу виконання умов кредитного договору мала стати підставою для відмови у вчиненні нотаріусом виконавчих написів. Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Згідно зі ст. 88 Закону України «Про нотаріат», нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. В силу положень пунктів 282, 284 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5, що була чинна на момент вчинення оскаржуваного виконавчого напису, для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України. Нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Заборгованість або інша відповідальність боржника визнається безспірною і не потребує додаткового доказування у випадках, якщо подані для вчинення виконавчого напису документи передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України. Тобто, з вказаних норм права слідує вимога, що заборгованість має бути безспірною та не потребує додаткового доказування. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується документами, передбаченими затвердженим постановою Ради Міністрів України від 12 жовтня 1976 року № 483 Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор (з наступними змінами) і що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у випадках, коли законом встановлено інший строк давності - не минув цей строк. Пунктом 1 розділу 1 переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку встановлено, що стягнення грошових сум та іншого майна, виплата, передача або повернення яких передбачено нотаріально посвідченими угодами, провадиться на підставі: оригіналу угоди; документа, що встановлює прострочку виконання. Таким чином, зі змісту наведених норм законодавства слідує, що під час вчинення виконавчого напису нотаріусом має правове значення доведеність факту безспірності суми стягуваної заборгованості. Проте, відповідачем не було надано доказів на підтвердження безспірності суми заборгованості. Так, 03 грудня 2015 року відповідач звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, де зазначена сума заборгованості за договором кредиту у розмірі 16360,05 доларів США, а досудову вимогу позивачу надіслано на суму 16410,05 доларів США. Окрім цього, вже на час вказаного звернення в провадженні суду перебувала цивільна справа № 522/20234/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором (з 28 вересня 2015 року). Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за зазначеним кредитним договором, спростовує висновок нотаріуса про безспірність заборгованості боржника. Також судом враховано, що самий факт безспірності розміру штрафних санкцій за недотримання відповідачем умов договору кредитування спростовується також й зверненням банку до суду 04 серпня 2016 року з позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за порушення умов договору. Таким чином, судом констатується наявність спору між цими сторонами під час вчинення нотаріусом виконавчого напису, при цьому, спір судом вирішувався не тільки з приводу наявності заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ КБ «Приватбанк», а й з приводу розміру цієї заборгованості, що підлягає стягненню з боржника на користь кредитора. Окрім цього, у день звернення до нотаріуса із зазначеною заявою 03 грудня 2015 року нотаріус вчинив виконавчий напис, що свідчить про те, що сам боржник не був повідомлений про наявність такої заяви про вчинення виконавчого напису із сумою заборгованості 16360,05 доларів США. Ці обставини свідчать про те, що під час вчинення виконавчого напису нотаріус не мав можливості перевірити безспірність суми заборгованості й позбавив ОСОБА_1 можливості зясувати суму заборгованості. При визначенні змісту категорії безспірності вимоги суд має керуватися однаковим для всіх судів України її розумінням, сформульованим у своїх правових позиціях постановою судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року по справі № 6-27цс-15. Згідно із цими правовими позиціями, коли заявником порушується питання про стягнення штрафних санкцій, процентів, збитків, що не випливають з договору, то ця сума з боржником не погоджується, залежить від багатьох складових, а отже, вона є спірною. Резюмуючи, судом констатується факт порушення нотаріусом процедури вирішення питання про можливість вчинення виконавчого напису в цьому випадку. Поза увагою нотаріуса залишилось й те, що стягувач звернувся про стягнення, в тому числі, спірної суми боргу. За таких обставин, нотаріус при вчиненні виконавчого напису не переконався належним чином у безспірності усіх сум, що підлягають стягненню, та безспірності характеру правовідносин сторін, що не відповідає вимогам Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Згідно із ч. 1 ст. 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. При цьому, право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно до ст. 88 ЦПК України також підлягає задоволенню вимога про стягнення з відповідача судових витрат за сплачений судовий збір. За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобовязання в натурі. Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів. Керуючись ст. 16 ЦК України, ст. ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат», ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212, 214-215, 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, СУД В И Р І Ш И В : Позов задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 № 7103 від 03 грудня 2015 року, на підставі якого запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що є її заборгованістю за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 551,20 гривень. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача шляхом звернення із заявою про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. СУДДЯ: С.О. Погрібний 19.04.2017 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66574058

Державний герб України Ухвала іменем україни 9 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Демяносова М.В., Дьоміної О.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» в порядку захисту прав споживачів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 21 липня 2006 року в магазині «Евросеть», що розташований по вул. Петровського, 1 у м. Дніпропетровську, він придбав мобільний телефон Nokia 2650. Для придбання цього телефону між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк перерахував кошти за придбаний телефон, а він, повинен був повернути ці кошти та сплатити відсотки за користування кредитом. Позивач зазначав, що в період 2006-2007 років він здійснював платежі банку та вважав, що повернув кредит у повному розмірі та сплатив відсотки, проте у 2015 року після його працевлаштування на роботу та отримання зарплатної картки у ПАТ КБ «Приватбанк», останнє без будь-яких виконавчих документів та попереджень, зняло з його рахунку кошти - з квітня 2015 року по січень 2016 року банк за власною ініціативою списав з його рахунку грошові кошти на загальну суму 12 667 грн 46 коп. Працівник банку, до якого він звернувся за отриманням інформації, пояснив, що кошти були списані в рахунок погашення його заборгованості за кредитним договором від 21 липня 2006 року. Позивач вважав такі дії відповідача незаконними, а тому просив стягнути з ПАТ КБ «Приватбанк» безпідставно списані кошти у сумі 12 667 грн 46 коп. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено, стягнуто на його користь з ПАТ КБ «Приватбанк» 12 667 грн 46 коп. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ПАТ КБ «Приватбанк» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Згідно із п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшли обґрунтованого висновку про підставність і доведеність заявлених позовних вимог, оскільки встановлено, що ПАТ КБ «Приватбанк» здійснив списання коштів з рахунку позивача поза межами строку позовної давності та без законних на те підстав, що прямо заборонено п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий висновок судів ґрунтується на правильно встановлених у справі обставинах та вимогах закону. Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є необґрунтованими і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» відхилити, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. А.О. Леванчук М.В. Демяносов О.О. Дьоміна Колегія суддів: Справа № 173/1535/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692688

Ухвала іменем україни 11 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кафідової О.В., Висоцької В.С., Умнової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності правочинів, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 28 грудня 2015 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») було укладено договір фінансового лізингу, згідно з умовами якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, зазначений у специфікації, що є додатком № 2 до договору, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингодержувачу на умовах передбачених договором. В усній формі представник відповідача роз'яснив йому, що він повинен спочатку сплатити передплату за транспортний засіб у розмірі 55 000 грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. У той же день він сплатив на рахунок відповідача суму у розмірі 55 000 грн. Однак, представником відповідача не було роз'яснено йому призначення платежу, який виявився адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору. Він вважав, що це часткова оплата вартості транспортного засобу. В договорі це передбачено, але у нього не було можливості детально ознайомитись з умовами договору до його підписання, так як представник відповідача не надав достовірної інформації. Зазначав, що відповідач відмовився передавати предмет лізингу, обґрунтовуючи тим, що договором передбачено передачу автомобіля протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати адміністративного платежу, 50 % від вартості предмета лізингу, комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 55 000 грн є адміністративним платежем за оформлення договору. Посилаючись на те, що у договорі відсутня істотна умова щодо його предмета, оскільки не визначено індивідуальних ознак автомобіля, умови договору є несправедливими, встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживачу, усувають відповідальність відповідача, не визначено права розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, що призводить до істотного дисбалансу прав та обов'язків сторін, та на те, що у відповідача відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року та стягнути з відповідача на свою користь 55 000 грн, а також витрати, понесені на сплату комісії банку за перерахунок коштів у розмірі 660 грн. Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 кошти у розмірі 55 000 грн у порядку застосування наслідків недійсності правочину. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» просить скасуватиоскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача у справі, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент укладення оспорюваного договору відповідач не мав права на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, оскільки не мав відповідної ліцензії, а також сторонами не додержано вимоги щодо нотаріального посвідчення договору лізингу. Також, судами попередніх інстанцій враховано правову позицію Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, викладену за результатами розгляду цивільної справи № 6-2766цс15, за змістом якої договір лізингу авто за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України; згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність додаткових правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вищевказаних грошових коштів. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» відхилити. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.В. Кафідова В.С. Висоцька О.В. Умнова Справа № 341/211/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66421188

Здравствуйте! Прошу совета. В сентябре 2008 года (за полтора месяца до кризиса) знакомые из Херсонской области взяли долларовый кредит в киевском отделении Приватбанка, на приобретение автомобиля с автосалона. Первоначально, в банке договаривались о гривневом кредите, банк дал гарантийное письмо для автосалона, о том что обязуется выдать кредит в гривнах (есть в наличии заверенная печатями копия). А когда уже автомобиль был оформлен, поставлен на учет, пришли подписывать договор кредитования в банке, то сотрудники отделения банка навязали кредит в долларах. Сумма кредита составляет около 22000 долларов США, в него входят суммы: на приобретение автомобиля, оплата первых страховых договоров (КАСКО, ОСАГО и жизни владельца),регистрация залога в реестре и единоразовая комиссия банку за предоставление фин. инструмента. Кроме того, в договоре есть пункты где банк получает разрешение на эти же цели провести проплаты в гривнах (прописана каждая сумма) По договору процентная ставка -15% и ежемесячная комиссия за резервирование ресурсов - 4,08% (годовых). Ежемесячный платеж чуть меньше 500 дол. (ануитет). Срок кредитования 7 лет. К договору прилагается график погашения и дополнение об общей стоимости кредита (прописана реальная процентная ставка 19,66%, прописан курс доллара). Интересный момент с договорами страхования (оформлялись в отделении банка). Страховая компания "Ингосстрах", но страховой агент Приватбанк (по доверенности). На этих договорах вместо печати и подписи страховой компании, стоит черно-белая сканкопия печати "Ингосстраха" и подписи директора (причем разного размера). Подписи и печати Приватбанка, как доверенного лица, отсутствуют. На вопрос заемщика имеют ли силу такие подписи и печати, их заверили в банке, что все в порядке, это факсимилье. Договор кредитно-залоговый, но у нотариуса залог не оформлялся, только внесли в реестр запретов на отчуждение. В том же месяце у заемщика произошел страховой случай (оформили в ГАИ), все материалы предоставили в страховую компанию. Однако от "Ингосстраха" ни какого ответа не поступило, зато ответил Приватбанк (по доверенности), о том что случай они не считают страховым и ремонт компенсировать не будут. Заемщик платил 1,5 года ежемесячный платеж без просрочек, с небольшим опережением по датам графика, однако по истечении одного года начали звонить сотрудники банка и информировать о задолженностях. На этой почве заемщик перестал платить ежемесячный платеж. Последний платеж был в июне 2010 года. После этого только ругань по телефону и письма-страшилки. В декабре 2011 года, банк обратился в суд с просьбой взыскать задолженность и передать им автомобиль в счет погашения задолженности. Заемщик обратился ко мне попросил помочь. Дело рассматривалось в суде райцентра Херсонской области. Тогда удалось разозлить судью неправильными расчетами задолженности (доллары плюсовали с гривнами и получали сумму в долларах), договорами страхования и др. Вообщем представитель банка попросила суд не рассматривать иск. Дальше знакомые воевать не решились, на том кредит и подвис. В сентябре 2015 закончился срок действия договора кредитования и уже в конце сентября банк обратился в суд с просьбой взыскать задолженность. Насчитали добротно, 82,5 тысячи долларов, из них только пени суммарно 47 тысяч, и это при том что расчет сделали по июнь 2015 года (видно три месяца оставили про запас). Исковое заявление самое простое (мы выполнили условия договора, они не выполнили, должны такую сумму, взыщите), к заявлению прилагалась только непонятная табличка расчетов задолженности. Попросил суд истребовать фин.документы подтверждающие выполнение договора банком и отложить рассмотрение дела, судья без радости удовлетворила. Представитель банка прислал заявление что бы дело рассматривали без него. Так дооткладывались до января, и наконец банк електронкой скинул сканы мемориальных ордеров и выписки с кредитного счета. В очередной раз отложил рассмотрение для изучения этих документов. Рассмотрение дела по сути еще не начиналось. Сейчас изучаю, но уже видно что при переводе долларов в гривны, для проплат по кредиту, банк получил гривен больше чем необходимо для проплат. Так на приобретение автомобиля разница между разменом и платежом за автомобиль составляет около 5тыс. грн., по страховым платежам около тысячи. Куда делась эта разница, не видно. Сейчас готовлю встречный иск, но тяжеловато обобщить (я не профильный юрист). Подскажите пожалуйста: - как лучше выстроить эти факты во встречном иске, на что больше сделать ударение, - я так понимаю что нужно ходатайствовать о проведении суд. бух. экспертизы, - как правильно рассчитывать ежемесячную комиссию 4,08% годовых (винагорода за резервування ресурсів), от общей суммы предоставленного кредита или от ежемесячного платежа? Заранее буду благодарен всем откликнувшимся.

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 752/13272/16-ц Головуючий у 1-й інстанції - Чередніченко Н.П. № апеляційного провадження 22-ц/796/2511/2017 Доповідач - Рубан С.М. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого судді Рубан С.М. суддів Желепа О.В., Іванченко М.М. при секретарі Перетятько А.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- В С Т А Н О В И Л А : Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» судовий збір в сумі 1378,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу. Представники позивача проти апеляційної скарги заперечили. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку. Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ Банк «Контракт» Шкурко В.М., який діє на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 220 від 10 грудня 2015 року «Про початок процедури ліквідації ПАТ Банк «Контракт» та делегування повноважень ліквідатора банку» в серпні 2016 року звернувся з позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн., а також судові витрати на суму 1378,00 грн. Посилається на те, що 12.01.2015 року між сторонами було укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, згідно умов якого Банком відповідачу було відкрито картковий рахунок НОМЕР_1 в гривні, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування картки та рахунку здійснювалося на умовах передбачених договором, Правилами та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Договір від імені Відповідача підписаний ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, посвідченої 09.01.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фатхутдіновою І.В. за реєстровим №2. Умовами договору були передбачені певні операції, в тому числі внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових операцій в межах витратного ліміту та встановлення добових обмежень по зняттю/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. Поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту та Тарифів Банку. При цьому використовується метод факт/факт, тобто визначається фактична кількість днів місяця у році. Крім того, умовами договору встановлено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Відповідачем було зараховано на картковий рахунок НОМЕР_1 відкритий у Банку загальну суму в розмірі 71 885,04 гривні. В період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку, а саме на території Республіки Білорусь та Литовської Республіки здійснювалися операції з придбання готівкової іноземної валюти - доларів США та Євро, про що свідчить надана виписка за договором по рахунку, відкритому відповідачу. Згідно Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», якщо валюта проведення операції з використанням платіжної картки є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку, Банк списує з рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що є еквівалентом сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. При здійсненні відповідачем операцій зі зняття готівки за межами України з використанням банківської платіжної картки за рахунком, якій відкрито в валюті гривня України, відповідачем допущена перевитрата витратного ліміту, тобто відповідач скористався належними банку грошовими коштами понад залишок коштів на своїй банківській картці, чим допустив несанкціонований овердрафт. 11.02.2016 року Банк направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу про термінове погашення у повному обсязі суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків. Через невиконання відповідачем зобов'язань за договором позивач просить суд застосувати положення ч.2 ст.625 ЦК України. Станом на 22.08.2016 року, загальна сума заборгованості, яку просить стягнути позивач, становить 24 794,65 гривень, з яких: 9 359,88 гривень - заборгованість за простроченим кредитом; 10 345,09 гривень - заборгованості за простроченими процентами; 4 427,66 гривень - інфляційні нарахування на суму простроченого кредиту та прострочених процентів; 662,02 гривень - 3% річних від суми заборгованості за простроченим кредитом та прострочених відсотків. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наступного. 12.01.2015 року представником відповідача подана заява-анкета про відкриття рахунку/рахунків, початкову емісію БПК та встановлення кредитного ліміту, з якої вбачається, що на ім'я відповідача відкрито особовий рахунок НОМЕР_1 та видано банківську платіжну картку без встановлення кредитного ліміту. 12.01.2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_1 укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування здійснювалося на умовах, визначених договором, Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт» та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Відповідно до п. 1.2. Договору Держатель (відповідач) при користуванні платіжною карткою може здійснювати такі види операцій, як внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових розрахунків в межах витратного ліміту та встановлених добових обмежень по зняттю готівки/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. За умовами п.2.1. Договору поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту, Тарифів банку. Пунктом 2.4. Договору передбачено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами, Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Надана до суду виписка за Договором по Рахунку свідчить, що Відповідач зарахував на свій картковий рахунок українську гривню, а операції зі зняття готівкових коштів з використанням банківської платіжної картки, наданої Відповідачу ПАТ Банк «Контракт», проводились в банкоматах розташованих за межами України, а саме в Республіці Білорусь та у Литовській Республіці. При цьому, зняття грошових коштів з рахунку Відповідача, проводилося у доларах США та Євро. Таким чином, Відповідач проводив банківські операції у валюті відмінної від валюти ведення рахунку. Представником відповідача не заперечується факт проведення операцій за банківською платіжною карткою в той час, коли відповідач перебував за кордоном. Списання коштів з рахунку відповідача проводилось позивачем в межах п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011року, за яким, кошти з рахунку Держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання банківських платіжних карток, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України. Строк списання коштів з рахунку при використанні банківської платіжної картки, встановлюється згідно правил відповідної платіжної системи і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використання платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. Суд вважав доведеним, що відповідач в ході судового розгляду не спростував належними доказами неправомірність застосування позивачем зазначеного порядку і, отже, він був ознайомленим з порядком списання коштів з карткового рахунку і погоджувався із таким Порядком. З виписки по картковому рахунку вбачається, що в період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку у валюті долари США та Євро, що відрізняється від валюти поточного рахунку. Відповідно до пункту 1 розділу І постанови НБУ «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» від 05.11.2014 № 705 вимоги цього Положення поширюються на платіжні організації, учасників платіжних систем, які є суб'єктами відносин, що виникають під час здійснення операцій, ініційованих із використанням електронних платіжних засобів цих платіжних систем та їх користувачів. Згідно пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою НБУ від 05.11.2014 року № 705 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, зокрема, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Відповідно до умов п.1.38.1 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», у разі, якщо валюта проведення Операції з використанням БПК є Долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення Рахунку, Банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення Рахунку у сумі, що еквівалентна сумі Операції. Сума Операції перераховується у валюту ведення Рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. Відповідно до п.9 Розділу ІІІ Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05.11.2014 № 705, передбачено що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Тобто, відповідно до вимог НБУ надання клієнтам інформації про курси купівлі-продажу валют, що були застосовані Банком при здійсненні операцій з використанням БПК, є обов'язковим тільки за запитом клієнтів, та взагалі НБУ не встановлює вимог щодо звітування комерційних банків стосовно курсів купівлі-продажу валют при здійсненні операцій з використанням банківських платіжних карток. Крім цього, п. 7 Розділу І Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05 листопада 2014 року № 705, Банк має право здійснювати емісію електронних платіжних засобів та/або еквайринг на підставі внутрішньобанківських правил, розроблених відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку і правил платіжних систем. Внутрішньобанківські правила затверджує орган управління банку, уповноважений на це згідно зі статутом. Таким документом є Правила відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011, яким також і передбачено право банку користуватися курсом купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовується тільки під час здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, та який встановлюється банківською установою окремо від курсів купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Застосування Банком такого порядку курсоутворення для проведення операцій з використанням БПК передбачений також Правилами Банку (пп.пп. 1.38.1, 1.39.2). Відповідно до умов п.2 розділу III вказаного вище положення залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням електронних платіжних засобів, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Для обслуговування клієнтів позивачем використовувалась дебетово-кредитна платіжна схема, яка передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням електронного платіжного засобу в межах залишку коштів, що обліковуються на його рахунку, а якщо їх недостатньо або немає, то за рахунок наданого банком кредиту Відповідно до п. 14.14. ст. 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Також суд виходив з того, що відповідач не звертався до банку із запереченнями з приводу неправильності проведення розрахунків або застосованого відповідачем курсу купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Згідно виписки за Договором 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року відбувалися операції по обміну гривні, яка перебувала на рахунку Відповідача, на долар США та Євро з використанням банківської платіжної картки. Загальна сума цих операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Списання грошових коштів в гривні з рахунку відповідача проводилось позивачем 21 та 27 січня 2015 року. Суд дійшов висновку, що списання проводилось за комерційним курсом купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам встановленими позивачем на день списання, тобто станом на 21.01.2015 року відповідно до розпорядження № 12 від 21.01.2015 року курс було встановлено в розмірі 16,53 гривні за 1 долар США та в розмірі 19,16 гривні за 1 Євро. Станом на 27.01.2015 року відповідно до розпорядження № 18 від 27.01.2015 року комерційний курс купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам було встановлено в розмірі 23,70 гривні за 1 Євро. На думку суду діями спрямованими на отримання (придбання) готівкових коштів в доларах США та Євро, відповідач і допустив перевитрату витратного ліміту в гривнях. При цьому, суд дійшов висновку, що операція з конвертації валют по банківській платіжній картці не є операцією з купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Представником відповідача не заперечується той факт, що загальна сума зарахованих на картковий рахунок відповідача грошових коштів становить 76 855,04 гривень. Суд першої інстанції вважав встановленим, що загальна сума операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Різниця між зарахованими на рахунок відповідача грошовими коштами та загальною сумою операцій, здійснених по картковому рахунку відповідача 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року становить 9 359,88 гривень. Відтак, при проведенні за межами України операцій з банківською платіжною карткою відповідачем допущено перевитрату витратного ліміту і, отже, відповідач скористався належними позивачу коштами, понад залишок коштів на своєму картковому рахунку. Згідно п.2.3. Договору нарахування процентів за використання Кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється у відповідності до Правил, цього Договору та /або договору укладеного при наданні Кредитного ліміту/Овердрафту. Підписанням Договору Держатель (Боржник), згідно п.2.5. Договору, погоджується з тим, що перелік видів послуг, що надаються Банком та їх вартість визначені Тарифами, а також розмір процентної ставки, що нараховується на залишки коштів, що знаходяться на рахунку/рахунках, розмір процентної ставки, що нараховується на суму заборгованості за Кредитним лімітом/Овердрафту можуть бути змінені протягом строку дії договорів у випадку зміни Тарифів. Розмір процентної ставки за користування несанкціонованим овердрафтом (несанкціонованої перевитрати доступного залишку/кредиту за рахунком) встановлений Тарифами у розмірі 0,2% за кожний день користування несанкціонованим овердрафтом, тобто 73 % річних. 11.02.2016 року ПАТ Банк «Контракт» направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу №62/11-459 про погашення суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків, за Договорами у повному обсязі. Вказана вимога відповідачем не була виконана. За таких обставин справи,суд дійшов висновку про задоволення позову. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Виходячи з положень статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторонипосилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давностітощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторінвипливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позовзадовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілитиміж сторонамисудові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 214 ЦПК України). Як встановлено з виписки за договором за період з 12.01.2015 року по 22.08.2016 року, після активації картки відповідач вніс на рахунок особисті грошові кошти (депозит). 16.01.2015 року відповідачем було внесено 45 000 грн. 22.01.2015 року відповідач вніс на рахунок кошти в сумі 31 855 грн. Тобто, станом на 22.01.2016 року на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні йому грошові кошти в сумі 76 855 грн. (45 000 + 31 855). Суд помилково погодився з твердженнями позивача про утворення у відповідача заборгованості в сумі 9 359,88 грн. внаслідок здійснення відповідачем наступних операцій в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року. Суд першої інстанції виходив з того, що 16,17,18,19,22,23 січня 2015 року відповідач здійснював операції по зняттю готівкових коштів зі свого рахунку. Разом з тим, судом не враховано, що відповідач знімав готівкові кошти, які йому належали та були ним попередньо внесені на рахунок. Зняття готівки зі свого рахунку відповідач здійснював у валюті - доларах США (USD) та Євро. В свою чергу, списання грошових коштів з рахунку відповідача позивач здійснював у гривнях. З наданої позивачем виписки встановлено, що при списанні грошових коштів позивач ніби - то застосовував той курс долара США до гривні, який діяв станом на 21,26,27 січня 2015 року. Тобто той курс, який ніби - то діяв у Банку на день списання банком грошових коштів з рахунку відповідача. Зокрема, з виписки встановлено, що при списанні грошових коштів, позивач застосував курс долара США та Євро до гривні у такому співвідношенні долара США та Євро до гривні: 21.01.2015 року 100 дол. США = 1 653 грн. 100 Євро = 1 909,71 грн. 27.01.2016 року 100 Євро = 2 395,26 грн. Згідно п.14.14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Аналогічні вимоги передбачені п.9 Розділу III «Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», яке затверджене Постановою Національного банку України від 05.11.2014 року № 705 «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів». Відповідно до вказаних вимог, відповідач звернувся до позивача із вимогою надати інформацію про встановлені у ПАТ Банк «Контракт» курси купівлі продажу іноземної валюти у січні 2015 року, тобто в період, коли відповідачем здійснено операції по зняттю готівки. Листом від 22.09.2016 року ПАТ Банк «Контракт» повідомив відповідача, що у вказаний період у Банку було встановлено такі комерційні курси валюти ( євро, долар): 21.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США: купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро: купівля - 19,14; продаж 19,16 27.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США купівля - 16,58; продаж 16,59; Євро: купівля - 18,61; продаж 18,63 Згідно наявної в мережі Інтернет публічної інформації про «Курси валют в банках на 27 января 2015»,в ПАТ Банк «Контракт» було встановлено наступний курс купівлі/продажу долару США за гривні: 18.610/18,630 Крім того, Національний банк України листом від 09.09.2016 року № 40-0004/74378 повідомив, що на готівковому валютному ринку України у період з 15.01.2015 року до 28.01.2015 року було зареєстровано таку інформацію щодо середніх курсів за операціями з купівлі та продажу ПАТ Банк «Контракт» 21.01.2015 року: долар США ( гривень за 1 долар США): купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро ( гривень за 1 Євро): купівля - 19,14; продаж - 19,16; 27.01.2015 року: Євро ( гривень за 1 Євро) купівля - 18,61; продаж 18,63 Таким чином, судом не враховано, що вказана позивачем сума боргу, нібито наявна у відповідача внаслідок перевитрат по рахунку, в дійсності відсутня. Така заборгованість утворилась внаслідок того, що позивач при здійсненні розрахунку використав неіснуючий курс Євро до гривні станом на 27.01.2015 року. Замість курсу 18,63 грн. за один Євро, позивач використовує курс 23,95 грн. за один Євро. Виходячи з курсу долара та Євро повідомленим Національним банком України, сума здійснених відповідачем по картковому рахунку операцій за період 16.01.2015 року по 28.01.2015 року дорівнювала 75 602,12 грн., а не 84 218,28, як розраховано позивачем та з чим помилково погодився суд. Між тим, з урахуванням того, що 16.01.2016 року відповідачем на рахунок (депозит) було внесено 45 000 грн., а 22.01.2016 року додатково ще 31 855 грн. особистих коштів (разом 76 855 грн.) будь - яких перевитрат по рахунку з боку відповідача допущено не було. Всі операції по рахунку були відповідачем здійснені в межах особистих коштів та без перевищення їх суми. Загальна сума здійснених відповідачем операцій по зняттю готівки дорівнює 76 602,12 грн., а сума коштів, внесених ним на рахунок дорівнює 76 855 грн. Тобто, є навіть більшою, ніж сума знятої готівки. Таким чином, судом не враховано, що в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року включно на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні відповідачу грошові кошти. Кредитні кошти банку відповідачем не використовувались та не замовлялись. Всі витрати по картковому рахунку були здійснені в межах належних відповідачу особистих грошових коштів. Отже, застосування банком такого курсу валюти для списання коштів з рахунку і як наслідок нарахування відповідачеві боргу є помилковим. Згідно п. 28.5 ст. 28 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» 5 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг. Відповідно до підпункту 3 пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 № 7058 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, крім іншого, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. У порушення указаних норм права банк не визначив прозорого, зрозумілого та прогнозованого порядку установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Під час проведення операцій з безготівкової оплати товарів чи послуг та операцій по видачі готівкових грошових коштів у банківських установах та банкоматах за межами України за допомогою платіжної картки, рахунок до якої відкрито в національній валюті України, в залежності від країни, в якій проводилася операція, валюти карткового рахунку та правил платіжної системи, до якої належить картка, конвертація та списання коштів здійснюється в два етапи. На першому етапі сума блокується на картковому рахунку у валюті цього рахунку (від 2-х до 30 робочих днів), а на другому етапі (2-10 днів після проведення операції) проходить фактичне списання грошових коштів з карткового рахунку за комерційним курсом банку, що діє на день списання. За умовами п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банку «Контракт» кошти з рахунку держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання БПК, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України, включаючи нормативно-правові акти НБУ. Строк списання коштів з рахунку за операціями з використання БПК встановлюється згідно правил відповідної ПС і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використанням платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. При цьому, у разі, якщо валюта проведення операції з використанням БПК є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку згідно п. 1.38.1. Правил відкриття рахунків банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що еквівалентна сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим банком на день списання. Згідно п.14 ст. 14 Закону № 2346-III банк зобов'язаний у спосіб, передбачений договором повідомляти користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу. У разі невиконання банком обов'язку з інформування користувача про здійснені операції з використанням електронного платіжного засобу ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Позивач не посилався на належні та допустимі докази виконання банком обов'язку повідомлення відповідача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, а отже ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Щодо посилань представника банку на те, що на встановлення курсу валют вплинули результати клірингових операцій, то вони також є неконкретними та не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦПК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Таким чином, тарифи не були чинними на час укладення договору банківського рахунка, з ними відповідач банком не ознайомлювався та не погоджується. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що у відповідача відсутня заборгованість по кредиту, оскільки банком необґрунтовано завищено розмір сум проведених відповідачем трансакцій із валюти операції у валюту рахунку. Доказів правильності нарахування заборгованості відповідно до приписів статей 58-59 ЦПК України позивачем суду не надано. На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню, як постановлене за неповно з'ясованих обстави справи, з ухваленням нового рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» відмовити. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» - відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66320779

Державний герб України Справа № 491/1114/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року. Овідіопольський районний суд Одеської області у складі: головуючого судді Кочко В.К., при секретарі Савченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с. Овідіополь, цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1, позичальник), ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_2, поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі по тексту ТОВ «Український промисловий банк»), правонаступником якого, як зазначає Банк, відповідно до Договору про передачу активів та кредитних зобовязань від 30.06.2010, є позивач, було укладено Кредитний договір №232/ФКВІП (далі по тексту Кредитний договір), відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032. Крім того, Банк посилається на укладений з ОСОБА_2 Договір поруки №232/ZФПОР-07, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобовязалася солідарно відповідати за майнові зобовязання ОСОБА_1 Посилаючись на порушення умов Кредитного договору, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за Кредитним договором у розмірі 683151,05 грн. Представник позивача у судове засідання, яке відбулося 21.02.2017, не зявився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність сторони позивача. Представник відповідачів ОСОБА_3 заперечувала з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, та в позові просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_1, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у звязку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості та неправомірне стягнення комісії за користування кредитом, що суперечить ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вислухавши пояснення представника відповідачів ОСОБА_3, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Український промисловий банк» Кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032 р.. З довідки про наявність заборгованості, долученої до матеріалів позовної заяви, вбачається, що станом на 30.07.2015 у позичальника наявна заборгованість, яка складає 30128,23 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 674 094,14 грн., з яких: - тіло кредиту 25 549,72 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 563 973,23 грн.; - відсотки 4 578,51 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 101 064,01 грн.; - комісія за ведення кредиту 9 056,91 грн. З них прострочена заборгованість: - тіло кредиту 1 866,71 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 41 204,93 грн.; - відсотки 4 332,81 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 95 640,53 грн. Загальна заборгованість станом на 30.07.2015 складає 683 151,05 грн. Слід зазначити, що в обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договів про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. Разом з тим, в якості доказу реальності операції з відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» було надано лише неповну копію Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р.. Суд вважає за необхідне зазначити, що надана копія Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. не є належним доказом, підтверджуючим правонаступництво і наявність права вимоги, оскільки, вона не дає можливість встановити, що відступлення прав вимоги відбулося саме за Кредитним договором, що був укладений з відповідачем, а також не містить всіх умов переходу права вимоги до ПАТ «Дельта Банк». Крім того, суд погоджується з доводами сторони відповідача в частині відсутності в матеріалах справи належним чином завіреної копії Акту прийому-передачі документів, а тому не виявляється можливим встановити, чи відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 Відповідно до п. 4.5. Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. зазначено, що факт передачі документів та інформації, визначеної цим пунктом, підтверджується шляхом підписання ОСОБА_4 та Укрпромбанком відповідного Акту прийому-передачі документів. Також, ст. 517 ЦК України передбачає, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Разом з тим, до матеріалів справи не надано доказів повідомлення відповідача про передачу ТОВ «Український промисловий банк» до АТ «Дельта Банк» відповідних прав вимоги. Водночас, в обґрунтування нарахованої суми у розмірі 683 151,05 грн. за Кредитним договором, до матеріалів позовної заяви не долучено належного, розгорнутого розрахунку, що позбавляє суд можливості встановити обґрунтованість нарахованої заборгованості. Довідка, долучена в обґрунтування наявної у відповідача заборгованості, не може вважатися належним та допустимим доказом наявності заборгованості у ОСОБА_1А, оскільки, така не містить усіх зазначених дат погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів по Кредитному договору позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобовязання. Крім того, в різних частинах довідки вказані різні суми, що позначають один і той самий борг, зокрема, в абз. 3 довідки вказана сума боргу по тілу кредиту в розмірі 25 549,72 доларів США, що в еквіваленті складає 101 064,01 грн., а в абз. 7 цієї ж довідки вказано суму боргу по тілу кредиту 1 866,71 доларів США, що в еквіваленті складає 41 204,93 грн. Така сама ситуація із сумами заборгованості по відсотках. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем не надано жодного доказу правильності наданої до суду довідки заборгованості. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «…у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог…». Довідка, надана позивачем, в якості доказів розміру заборгованості, має суперечливий характер та не підтверджена жодними доказами. Також, суд вважає, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, серед іншого є порушений позивачем порядок звернення до суду з вимогами дострокового повернення всієї суми кредиту, передбачений ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до п. 1.4 Кредитного договору, кредит було надано на споживчі цілі, а зобовязання позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою. Так, абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів». Варто зазначити, що Кредитний договір укладений на строк з 18.06.2007 до 17.06.2032. Таким чином, звернувшись до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, позивач скористався своїм правом дострокового повернення заборгованості, передбаченим ч. 2 ст.1050 ЦК України. Відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Таким чином, звертаючись до суду з даною позовною заявою, позивач мав звернутися до відповідача з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості за 60 днів до звернення до суду. Разом з тим, до матеріалів справи долучено копію вимоги від 05.08.2015, нібито направлену відповідачу за день направлення позовної заяви до суду. Більше того, до матеріалів справи не додано документів, що підтверджують факт отримання цієї вимоги позичальником, а тому залишається незрозумілим, чи отримав ОСОБА_5 останню та чи знав на момент звернення позивача до суду про його намір достроково повернути заборгованість. Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на неможливість нарахування комісії за ведення кредиту. Як вбачається з довідки про розмір заборгованості, серед іншого позивач просить стягнути комісію за ведення кредиту у розмірі 9056,91 грн. Пунктом 1.7. Кредитного договору встановлено, що комісія за управління кредитом становить 0,1% від суми кредиту (стягується перші 10 років). Суд погоджується з доводами сторони відповідача, що вищевказана умова Кредитного договору суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є нікчемною, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином, комісія - це не проценти в розумінні ст. 1054 ЦК України, і не вид забезпечення зобов'язання в розумінні ст. 546 ЦК України, а як вбачається з Кредитного договору плата за управління кредитом. При цьому, Кредитний договір не містить істотних умов, які саме послуги по управлінню кредитом повинен здійснювати Банк за цю плату. Встановивши в договорі комісію за управління кредитом, кредитодавець не надав суду даних про те, які саме послуги за вказану комісію були надані позичальникові. Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через Овідіопольський районний суд протягом 10 днів з дня його оголошення. Суддя: ОСОБА_6 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64960263

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок. Позивач зазначав, що 24 березня 2008 року між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. Посилаючись на те, що в порушення умов кредитного договору з 31 липня 2008 року банк збільшив процентну ставку за користування кредитом до 20 % річних в односторонньому порядку, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним таке збільшення процентної ставки. Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 червня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом із підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року, 26 квітня і 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року та постанов Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 березня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. За пунктом 2.7 кредитного договору в разі зміни процентних ставок за користування кредитами на кредитному ринку України, у тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також за рішенням правління, комітету з питань управління активами та пасивами, кредитно-інвестиційного комітету, тарифного комітету чи інших органів кредитора, кредитор має право ініціювати зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом, надавши (надіславши) позичальнику відповідний документ про внесення змін до цього договору не менш як за десять робочих днів до дати застосування нового розміру процентів за користування кредитом. Згідно з пунктом 2.7.1 кредитного договору в разі згоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язаний до дати застосування їх нового розміру, вказаної у документі про внесення змін до цього договору, надісланому кредитором, підписати та повернути такий документ про внесення змін останньому. Відповідно до пункту 2.7.2 кредитного договору в разі незгоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язується протягом 5 робочих днів із дати застосування їх нового розміру, вказаної в документі про внесення змін до цього договору, надісланого кредитором, повернути кредитору в повному обсязі заборгованість за цим договором (строкову та прострочену), а також погасити вимоги кредитора, що випливають з цього договору в тому числі, але не виключно: кредит, нараховані проценти за користування кредитом, комісії, неустойку (пеню, штрафи), передбачені цим договором. Пунктом 7.1 кредитного договору визначено, що всі додатки, зміни та доповнення до цього договору мають бути вчинені в письмовій формі та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін, з обов’язковим посиланням на цей договір. Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача. ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу позивача направило лист, яким, ураховуючи підвищення облікової ставки НБУ (постанова НБУ від 21 квітня 2008 року № 107), зростання вартості грошових ресурсів на міжбанківському кредитному ринку України, на підставі рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року, повідомило про збільшення з 31 липня 2008 року процентної ставки за кредитним договором до 20 % річних. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення банку про збільшення процентної ставки за кредитним договором було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року; змінюючи в односторонньому порядку розмір процентної ставки за кредитним договором, банк діяв із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника. При цьому суд дійшов висновку, що збільшення процентної ставки відбулося відповідно до умов пункту 2.7 кредитного договору, рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про нікчемність умов кредитних договорів про новий розмір процентних ставок за кредитним договором та безпідставність їх застосування, оскільки додаткових угод про збільшення процентних ставок позивачка не підписувала; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність умови кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та неправомірність дій банку стосовно зарахування здійснених ним чергових платежів за новою збільшеною ставкою з огляду на те, що сторони спірного договору не досягли згоди в письмовій формі про збільшення розміру процентної ставки; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на рішення апеляційного суду про визнання дій ПАТ «Укрсоцбанк» щодо одностороннього збільшення процентної ставки неправомірними та зобов’язання відповідача здійснити перерахунок здійснених платежів, зазначивши, що банк не направляв позивачу повідомлення про збільшення процентної ставки; позивач не сплачував кредит із урахуванням нової процентної ставки; банк не вимагав дострокового погашення кредиту у зв’язку з непідписанням боржником додаткової угоди та змінював нарахування за кредитом за новою ставкою. Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що вирішуючи спір щодо правомірності дій банку зі зміни умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, необхідно перевірити, чи було передбачено таке збільшення кредитним договором, чи були виконані банком усі умови договору в цій частині та дотримано порядок узгодження цього питання з боржником. У випадку, коли передбачено обов’язкове укладання письмової форми такої угоди зі зміни договору, слід ураховувати вимоги статей 629, 639, 1055 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 4 липня 2012 року міститься висновок про те, що подальше здійснення (після повідомлення банку про збільшення процентної ставки) позичальником платежів за кредитним договором за встановленою договором процентною ставкою не свідчить про погодження ним пропозиції банку щодо збільшення процентної ставки, оскільки відповідного повідомлення позичальник не отримував, додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору не підписував; у зв’язку з відсутністю доказів отримання боржником відповідного повідомлення банку частина друга статті 642 ЦК України застосуванню не підлягає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктів 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог. У справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 629, 640, 651, 653, 642, 1054, 1056-1 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2315цс16 Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктами 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Крім того, у справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2315цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D2E977F0531AED92C2258099002F43DB

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Карпенко С.О., Мостової Г.І. розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Промінвестбанк», Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» про захист прав споживачів та визнання окремих пунктів кредитного договору недійсними, за касаційними скаргами ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, та Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», в інтересах якого діє Сидорова Юлія Вікторівна, на рішення апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2016 року, - встановила: У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Промінвестбанк» (далі - ПАТ «Промінвестбанк»), Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» (далі - ПАТ «Альфа Банк»), в якому, посилаючись на несправедливість деяких умов укладеного між сторонами договору, просив суд визнати недійсними п. 6.2, п. 6.3, п. 6.4, п. 3.5, п.п 5.2.7, п. 5.2, п. 3.4 Кредитного договору з моменту укладення та виключити їх з умов Договору. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 01 березня 2016 року у задоволені позову ОСОБА_4 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2016 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсним п. 3.4 Договору про іпотечний кредит № 02-308/07 від 08 червня 2007 року скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано п. 3.4 Договору про іпотечний кредит № 02-308/07 від 08 червня 2007 року недійсним. У іншій частині рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду в частині залишення без змін рішення місцевого суду та у цій частині ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. У касаційній скарзі ПАТ «Альфа Банк», в інтересах якого діє Сидорова Ю.В., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2ст. 324 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 08 червня 2007 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», правонаступником якого є ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», та ОСОБА_4 укладено договір про іпотечний кредит № 02-308/07 за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у сумі 250 000 доларів США, під 11% річних та кінцевим строком повернення - не пізніше 18 травня 2022 року, для купівлі нерухомості. Відповідно до п. 3.4. Договору банк встановлює одноразову плату з надання кредиту в розмірі 0,5 % від початкової суми кредиту. Плата з надання кредиту сплачується позичальником одноразово на протязі 5 днів з дня видачі кредиту але не пізніше останнього робочого дня звітного місяця на рахунок НОМЕР_1 відкритий в філії відділення Промінвестбанку в м. Черкаси, код Банку 354091. Згідно п. 3.5 Договору про іпотечний кредит у разі порушення позичальником строку погашення одержаного ним кредиту та/або недодержання графіку погашення кредиту (п. 2.3, 2.4 цього Договору) він сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмір 35% річних у іноземній валюті, порядок нарахування та сплати яких визначається відповідно до п.п. 3.2 та 3.3., 5.2.7 цього Договору. Відповідно до п. 5.2.2 позичальник зобов'язується укласти відповідні договори страхування передбачені договором, визначивши Банк в якості вигодонабувача, а також своєчасно та в повному обсязі сплачувати страхові суми на користь страхової компанії. Для збереження чинності договорів страхування на весь час користування кредитом позичальник зобов'язується здійснювати їх пролонгацію на той самий строк, якщо інший строк не встановлений сторонами цих договорів, а у разі невиконання цієї умови достроково погасити заборгованість за цим договором. Відповідно до п.п. 5.2.7 п. 5.2 Договору позичальник зобов'язується при несплаті у встановлений термін заборгованості по кредиту, а також плати за кредит, процентів за неправомірне користування кредитом, сплатити Банку пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені до дати припинення цих обставин, та нараховується щоденно. Заборгованість по кредиту - Банк виносить на рахунок прострочених позик (рах. 2217) і нараховує в розмірі 35% річних в іноземній валюті, а також нараховує та стягує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, із суми фактичної заборгованості по кредиту позичальника та стягує всю суму заборгованості по кредиту з позичальника. Всі суми заборгованості по процентах - Банк виносить на рахунок прострочених процентів (рах.2219) і нараховує та стягує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ що діяла у період, за який нараховується пеня від суми заборгованості по несплачених процентах у відповідності з Правилами бухгалтерського обліку доходів та витрат банків України та стягує всю суму заборгованості по процентах з позичальника. Всі суми заборгованості по процентах за неправомірне користування кредитом - Банк виносить на рахунок прострочених процентів (рах.2219) і нараховує та стягує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня від суми заборгованості по несплачених процентах за неправомірне користування кредитом у відповідності з Правилами бухгалтерського обліку доходів та витрат банків України та стягує всю суму заборгованості по процентах за неправомірне користування кредитам з позичальника. Згідно п. 6.2 Договору за несвоєчасну сплату сум кредиту та/ або процентів за користування кредитом та/чи процентів за неправомірне користування кредитом та/або одноразової плати за перевірку документів з надання кредиту позичальник сплачує Банку пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє у період прострочення, та нараховується щоденно. За використання кредиту не за цільовим призначенням Позичальник сплачує Банку штраф у розмірі 35% від суми кредиту, використаної не за цільовим призначенням (п. 6.3 Договору). Згідно п. 6.4 Договору за невиконання прийнятих на себе зобов'язань, передбачених п.п. 5.2.2., 5.2.4, 5.2.5, 5. 2.6 та 5.2.11 цього договору, позичальник сплачує штраф у розмірі 21 % річних від суми кредиту за кожний випадок невиконання. 17 грудня 2012 року ПАТ «Промінвестбанк» уклав договір відступлення права вимоги із ПАТ «Альфа банк», за яким первісний кредитор передає (відступає) право вимоги, а новий кредитор приймає кредитний портфель та зобов'язується сплатити за нього первісному кредитору грошову винагороду на умовах, визначених цим договором. Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності до вимог ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених ст. 203 ЦК України, для визнання пунктів п. 3.5, п.п 5.2.7 п. 5.2, п. 6.2, п. 6.3, п. 6.4, Договору про іпотечний кредит недійсними, оскільки оспорюванні пункти договору за своїм змістом не суперечать діючим нормам ЦК України, а також п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і повністю узгоджуються з положеннями ст. ст. 526, 610, 611, 1054 ЦК України, якими визначено види забезпечення виконання зобов'язань. При укладенні договору сторони узгодили між собою його умови, в тому числі - передбачили відповідальність за порушення або неналежне виконання умов договору. Доводи касаційної скарги позивача про порушення банком при укладені договору п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими, оскільки зі змісту договору не вбачається встановлення суми компенсації понад 50 відсотків. Крім того, згідно п. 1.5 Договору плата за кредит - це плата, яка включає проценти за користування кредитом, одноразову плату за перевірку документів з надання кредиту, сплачується позичальником у строки та в розмірі, передбаченому договором. Згідно ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтами регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсним п. 3.4 Договору про іпотечний кредит № 02-308/07 від 08 червня 2007 року, апеляційний суд, правильно виходив із того, що перевірка документів з надання кредиту, не є послугою банку, оскільки зумовлена вимогами закону до порядку організації бухгалтерського обліку та ведення справи, а тому обґрунтовано визнав п. 3.4. вказаного договору недійсним. Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Судом апеляційної інстанції повно встановлені фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів та вірно застосовані норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин. Апеляційний суд дав належну оцінку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції. Належним чином перевірив встановлені судом фактичні обставини справи з урахуванням зібраних доказів та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для його часткового скасування. Інші доводи касаційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників з висновками суду апеляційної інстанції. За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційні скарги ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, та Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», в інтересах якого діє Сидорова Юлія Вікторівна, відхилити. Рішення апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова С.О. Карпенко Г.І. Мостова Справа № 756/5522/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65771773

Державний герб України 10 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євтушенко О.І., ІзмайловоїТ.Л., Карпенко С.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживача за договором фінансового лізингу, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану представником Поляковою Тетяною Тарасівною, на заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») про захист прав споживача за договором фінансового лізингу. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 20 листопада 2015 року між ним і ТОВ «ЛК «Ваш Авто» було укладено договір фінансового лізингу № 002506 з додатками, за умовами якого відповідач зобов'язався придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора марки «Foton FT 454» вартістю 330 000 грн (13 200 дол. США) та передати цей трактор у користування ОСОБА_4, що у свою чергу зобовязало його сплачувати ТОВ «ЛК «Ваш Авто» за користування трактором періодичні (лізингові) платежі. Договір фінансового лізингу передбачав за ОСОБА_4 право отримати у власність трактор за умовами повної сплати його вартості та інших витрат. Згідно із п. 1.7. ст. 1 договору трактор передається в користування протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати Лізингоодержувачем на рахунок Лізинодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 договору, тобто мав сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансових платежів (6 600 дол. США) з щомісячним авансовим платежем 550 дол. США, 1 320 дол. США адміністративного платежу (10 % вартості предмета лізингу), 396 дол. США комісії за передачу предмета лізингу (3 % вартості предмета лізингу), що також установлено додатком № 1 до договору «Графік сплати авансових платежу». 20 листопада 2015 року на виконання договору фінансового лізингу ОСОБА_6 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» авансовий платіж в розмірі 33 000 грн. Відповідач усупереч домовленості не придбав і не надав у користування позивача предмет лізингу. ОСОБА_4 вважав, що договір фінансового лізингу не відповідає вимогам діючого законодавства, відповідач уклавши даний договір та вчинивши дії на його виконання шляхом отримання від позивача коштів авансового платежу порушив законні права та інтереси як споживача. У звʼязку із тим, що відповідач за недійсним договором, без належних правових підстав, набув грошові кошти позивача у розмірі 33 000 грн, повернути їх в добровільному порядку відмовився, чим порушив законні права позивача та інтереси як споживача, Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 посилаючись на укладання спірного договору відповідачем без відповідного дозволу (ліцензії) на надання фінансових послуг, недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, просив визнати недійсним вказаний договір та стягнути з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на його користь 33 000 грн авансового платежу за договором. Заочним рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року позовні вимоги задоволено. Визнано договір від 20 листопада 2015 року № 002506, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Ваш Авто» недійсним. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 сплачені за договором кошти в розмірі 33 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року залишено без змін. У касаційній скарзі представник ТОВ «ЛК «Ваш Авто» - Полякова Т.Т. просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У звʼязку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчений, у ТОВ «ЛК «Ваш Авто» відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 листопада 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» (лізингодавець) та ОСОБА_4 (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 002506 з додатками, за яким лізингодавець зобов'язується придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора марки «FotonFT 454» вартістю 330 000 грн (13 200 дол. США) та лізінгоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізінгу та сплачувати лізінгові платежі згідно умов договору. Згідно умов договору відповідно до п. 1.7. ст. 1 визначено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного Договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 даного Договору. Згідно п. 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_4 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу. 20 листопада 2015 року на виконання договору фінансового лізингу ОСОБА_4 сплачено ТОВ «ЛК «Ваш Авто» авансовий платіж в розмірі 33 000 грн, після чого між сторонами було підписано Договір фінансового лізингу № 002506 від 20 листопада 2015 року. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч. 1 ст. 807 ЦК України). Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). За змістом ч. 1 ст. 808 ЦК України якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. За приписами ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону. Статтею 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено права та обов'язки лізингоодержувача. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Згідно із ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач. За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Відповідно до частини 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу(ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Аналогічна позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року справа № 6-2766цс15, яка відповідно до положень частини першої статті 3607 ЦПК України, є обов'язковими для всіх субʼєктів владних повноважень та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції. Таким чином, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів (ст. 212 ЦПК України) встановили, відсутність наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб. При цьому судами також встановлено, що договір фінансового лізингу від 20 листопада 2015 року № 002506 укладений між сторонами, нотаріально посвідчено не було, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін заочного рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвали апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, тому що судові рішення законні та обґрунтовані. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану представником Поляковою Тетяною Тарасівною, відхилити. Заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживача за договором фінансового лізингу залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.І. Євтушенко Т.Л. Ізмайлова С.О. Карпенко Справа № 613/432/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65895417

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Кузнєцова В.О. розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплаченої за товар грошової суми, за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2016 року, - встановила: У березні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплаченої за товар грошової суми, посилаючись на те, що 25 жовтня 2014 року вона придбала в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», власником якого є відповідач, жіночі чобітки вартістю 1 695 грн. Під час носіння чобіток на одному з них були виявлені суттєві пошкодження, у зв'язку із чим позивач 20 листопада 2014 року звернулась до адміністрації магазину з вимогою про усунення недоліків. Відповідач з вимогою погодився, чобітки прийняв та відремонтував. Однак, після ремонту зовнішній вигляд чобітка значно погіршився, чобіток зменшився в розмірі, став тиснути ногу, що повністю унеможливило його комфортне та повноцінне використання. З огляду на вказане позивач звернулась до відповідача із вимогою про розірвання вищевказаного договору купівлі-продажу та повернення грошових коштів, однак відповідач дану вимогу проігнорував. Враховуючи вищевикладене, позивач просила суд розірвати договір купівлі-продажу жіночих чобіток від 25 жовтня 2014 року та стягнути із відповідача їх вартість у розмірі 1 695 грн та моральну шкоду, яка виразилася у розчаруванні від виявлених недоліків придбаного товару, у докладанні додаткових зусиль для спонукання відповідача на усунення недоліків чобіток та в подальшому зверненні до відповідача із заявою про розірвання договору купівлі-продажу та поверненні сплачених коштів. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 травня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 було відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2016 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задоволено частково. Розірвано договір купівлі-продажу жіночих чобіток вартістю 1 695 грн, укладений 25 жовтня 2014 року між ОСОБА_4 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 сплачені за товар кошти в сумі 1 695 грн та 1 000 грн у відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2ст. 324 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 25 жовтня 2014 року ОСОБА_4 придбала в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1», власником якого є ФОП ОСОБА_5, яка здійснює господарську діяльність по роздрібній торгівлі взуттям і шкіряними виробами в спеціалізованих магазинах, зимові чобітки вартістю 1 695 грн. Гарантійний строк на вищевказані чобітки становить 30 діб з дати придбання. В процесі носіння на одному з них позивач виявила недоліки, а саме, що на стикові з підошвою розсічена замша, у зв'язку з чим позивач 20 листопада 2014 року звернулась до адміністрації магазину з вимогою про ремонт чобіт. Відповідач з вказаною вимогою погодився, чобітки прийняв та організував їх ремонт, а саме була проведена підклейка. 24 листопада 2014 року чобітки були повернуті ОСОБА_4, яка при їх прийомі претензій щодо недоліків товару не виказувала. 12 грудня 2014 року ОСОБА_4 звернулась до відповідача з заявою про розірвання вищевказаного договору купівлі-продажу та повернення грошових коштів у зв'язку з тим, що після ремонту зовнішній вигляд чобітка значно погіршився, чобіток зменшився в розмірі, став тиснути ногу, що повністю унеможливило його комфортне та повноцінне використання та є істотним недоліком товару. Відповідно до положень ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: 1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар. Вимоги споживача, передбачені цією статтею, не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання. Споживач має право брати участь у перевірці якості товару особисто або через свого представника. Отже, доведеність продавцем факту належної якості проданого товару відповідно до зазначених норм (п. 14 ст. 8 Закону) може бути підставою для відмови покупцеві в забезпеченні гарантій, передбачених цими нормами, та відповідно до ч. 2 ст. 1209 ЦК для звільнення продавця від обов'язку відшкодування шкоди, якщо він доведе, що недоліки товару й шкода виникла, зокрема, внаслідок порушення потерпілим правил користування або зберігання товару. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки недоліки взуття виникли в період гарантійного строку протягом 30 днів після його придбання, а також те, що обов'язок доведення належної якості проданого товару і обов'язок належного оформлення претензії покупця щодо недоліків цього товару та проведення в необхідних випадках перевірки якості товару із забезпеченням права споживача взяти участь у такій перевірці законом покладено на продавця (ч. 2 ст. 1209 ЦК України, ст. 8 Закону), а відповідач зазначених обставин не довів, що є його обов'язком відповідно до засад змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України, а тому вимоги позивача про розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми є підставними та підлягають до задоволення, що у повній мірі забезпечить права споживача гарантовані йому Конституцією України, з врахуванням норм права, які регулюють дані правовідносини. Крім того, враховуючи характер та тривалість моральних страждань ОСОБА_4, апеляційний суд правильно стягнув на користь позивача моральну шкоду у сумі 1 000 грн. Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Судом апеляційної інстанції повно встановлені фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів та вірно застосовані норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин. Апеляційний суд дав належну оцінку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції. Належним чином перевірив встановлені судом фактичні обставини справи з урахуванням зібраних доказів та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для його скасування. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 відхилити. Рішення апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова В.О. Кузнєцов Справа №127/4199/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65598174

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» про визнання дій щодо відключення від електричної мережі незаконними, відшкодування майнової та моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 28 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (далі – ПАТ «Миколаївобленерго») про визнання дій щодо відключення від електричної мережі незаконними, відшкодування майнової та моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії. Позивач зазначав, що він проживає у будинку за АДРЕСА_1 та є споживачем електричної енергії, яку йому постачає ПАТ «Миколаївобленерго». 25 серпня 2015 року представники ПАТ «Миколаївобленерго» здійснили відключення його житлового будинку від мережі електропостачання у зв'язку з тим, що він нібито має заборгованість за спожиту електричну енергію в загальному розмірі 134 грн 77 коп. ОСОБА_1 вважав таке відключення від мережі електропостачання незаконним та безпідставним, оскільки заборгованості з оплати за спожиту електроенергію він не мав, а представники ПАТ «Миколаївобленерго» у порушення Правил користування електричною енергією для населення не склали акт на підтвердження порушення ним цих Правил. ОСОБА_1 просив визнати незаконною та скасувати відомість по нарядам на відключення від 24 серпня 2015 року за НОМЕР_1, визнати незаконними дії відповідача по відключенню будинку від електричної мережі та зобов'язати останнього відновити електропостачання у належному йому будинку, стягнути з відповідача 29 081 грн 70 коп. майнової шкоди, 33 826 грн 86 коп. двократної вартості недовідпущеної йому електроенергії на підставі пункту 44 Правил користування електричною енергією для населення (далі - Правила), а також 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 25 січня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 28 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконними дії ПАТ «Миколаївобленерго» по відключенню 25 серпня 2015 року від електричної мережі житлового будинку за АДРЕСА_1; зобов’язано ПАТ «Миколаївобленерго» протягом місяця за власний рахунок відновити електропостачання до житлового будинку. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ПАТ «Миколаївобленерго» відхилено, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 28 березня 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд ухвалених у справі рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанції в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення його позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 44 Правил. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Верховного Суду України від 2 грудня 2009 року та 23 червня 2010 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що у будинку за АДРЕСА_1, на ім’я споживача ОСОБА_1 було відкрито особовий рахунок НОМЕР_4. Між ОСОБА_1 та ПАТ «Миколаївобленерго» було укладено договір про користування електричною енергією, за умовами якого енергопостачальник взяв на себе зобов’язання надійно постачати споживачеві електричну енергію у необхідних йому обсягах відповідно до потужності енергоустановок споживача, а споживач – сплачувати одержану електричну енергію за чинними тарифами у терміни, передбачені договором. Відповідно до квитанцій за період з грудня 2014 року по серпень 2015 року позивач щомісячно сплачував за спожиту електричну енергію. Згідно з актом технічної перевірки розрахункового засобу обліку у побутового споживача, схеми підключення електролічильника та акта про пломбування, складених 25 серпня 2015 року, позивачу 18 березня 2015 року було встановлено прилад обліку електричної енергії НОМЕР_2, а за місцем проживання ОСОБА_1 неодноразово проводилися контрольні зняття показників електролічильника. Попередженням від 21 квітня 2015 року НОМЕР_3 до відома позивача було доведено, що станом на 21 квітня 2015 року заборгованість за його особовим рахунком НОМЕР_4 становить 157 грн 41 коп. та попереджено про відключення будинку від електричної мережі, згідно із пунктом 27 Правил. Повідомлення про існування заборгованості споживачу також було направлено у вигляді письмової претензії з проханням сплатити суму боргу, однак претензія залишилась без задоволення. 14 липня 2015 року позивачу повторно було направлено попередження про відключення електричної енергії НОМЕР_1, яке ОСОБА_1 отримав особисто 21 липня 2015 року. 25 серпня 2015 року будинок позивача було відключено від електромережі відповідно до відомості від 24 серпня 2015 року на проведення робіт по відключенню споживачів, що мають заборгованість за спожиту електроенергію. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову суд апеляційної інстанції з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що з грудня 2014 року по серпень 2015 року у позивача була відсутня заборгованість за отримані послуги з енергопостачання, а тому дії відповідача щодо його відключення були незаконними, відключене енергопостачання має бути поновлене, а вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди є безпідставними, оскільки позивачем не доведено її заподіяння. Надана заявником ухвала Верховного Суду України від 2 грудня 2009 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 23 червня 2010 року у справі за аналогічних обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вартості недовідпущеної електричної енергії на підставі Правил. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема пункту 44 Правил. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порядок відключення споживачів від електропостачання за наявності заборгованості за електроенергію передбачений Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357. Згідно з пунктом 36 Правил відновлення електропостачання споживача здійснюється протягом 3 днів у містах та 7 днів у сільській місцевості після усунення порушень і оплати споживачем заборгованості, витрат на повторне підключення та збитків, завданих енергопостачальнику. У разі розгляду спірних питань у судовому порядку термін відключення не повинен перевищувати 1 місяця за умови відсутності у споживача заборгованості за спожиту електричну енергію. За пунктами 43–44, 46 Правил енергопостачальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну споживачу або його майну, в розмірі й порядку, визначених законодавством. У разі тимчасового припинення електропостачання з вини енергопостачальника він несе відповідальність згідно з умовами договору у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. У разі порушення прав споживачів енергопостачальник несе відповідальність згідно із законодавством та договором. Пунктом 14 договору про користування електричною енергією побутовим споживачем, укладеним між сторонами, також установлено відповідальність електропостачальника за тимчасове припинення електропостачання з його вини у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. Оскільки судом апеляційної інстанції установлено відсутність порушень позивачем Правил, встановлено відсутність у нього заборгованості за спожиту електричну енергію, висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для стягнення із відповідача вартості недовідпущеної елекроенергії не ґрунтується на вимогах закону та встановлених обставинах справи. В частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди слід зазначити, що відносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтями 22, 711, 714, 1209, 1210 ЦК України, Законом України «Про електроенергетику» та Правилами, якими не передбачено відшкодування моральної шкоди в разі порушення зобов’язання з постачання електричної енергії. Що стосується вимог Закону України «Про захист прав споживачів», то відповідно до пункту 5 статті 4 цього Закону споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Ураховуючи встановлені у справі обставини, відсутні підстави для застосування указаного Закону до спору у справі, яка переглядається в частині вимог ОСОБА_1 про відшкодування на його користь моральної шкоди. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми пункту 44 Правил, що призвело до неправильного вирішення справи в частині відмови у відшкодуванні позивачу шкоди у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень в цій частині. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 28 березня 2016 року в частині вимог про відшкодуванні шкоди у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Миколаївської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 березня 2017 року у справі № 6-73цс17 У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порядок відключення споживачів від електропостачання за наявності заборгованості за електроенергію передбачений Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357. За пунктами 43–44, 46 Правил енергопостачальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну споживачу або його майну, в розмірі й порядку, визначених законодавством. У разі тимчасового припинення електропостачання з вини енергопостачальника він несе відповідальність згідно з умовами договору у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. У разі порушення прав споживачів енергопостачальник несе відповідальність згідно із законодавством та договором. Оскільки судом установлено відсутність порушень позивачем Правил, відсутність у нього заборгованості за спожиту електричну енергію, висновок суду про відсутність правових підстав для стягнення із відповідача вартості недовідпущеної елекроенергії не ґрунтується на вимогах закону та встановлених обставинах справи. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми пункту 44 Правил, що призвело до неправильного вирішення справи в частині відмови у відшкодуванні позивачу шкоди у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. Постанова від 29 березня 2017 року № 6-73цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8246859FE40F2A63C22580FE003B62B0

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65617936 Державний герб України Дата документу Справа № Апеляційний суд Запорізької області ЄУН 336/7582/16Головуючий у 1-й інстанції Артемова Л.Г.Пр. № 22-ц/778/962/17Суддя-доповідач ОСОБА_1 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2017 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі головуючого судді Гончар М.С. суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В. за участі секретаря Остащенко О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року про повернення позовної заяви ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства Комерційного банку Приватбанк (надалі - Банк), третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (надалі Вознесенівський ВДВС) про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3 від 12.08.2015 року, зареєстрований в реєстрі № 4210, яким з нього стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором. Одночасно з поданням позовної заяви ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року (а.с. 17-19) вищезазначені позовну заяву та заяву про забезпечення позову повернуто позивачеві ОСОБА_2 Не погоджуючись із зазначеною ухвалою судді суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при її постановленні, ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 21-32) просив ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу до суду першої інстанції. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито (а.с. 46), справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.48). У судове засідання 23 березня 2017 року належним чином апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с. 51-54) всі особи, які беруть участь у цій справі, не зявились, окрім представника ОСОБА_2 за довіреністю (а.с. 60) ОСОБА_4, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, окрім приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, яка подала апеляційному суду заяву (а.с. 55), в якій просила розглядати дану справу без її участі. При вищевикладених обставинах, колегія суддів апеляційного суду визнала неповажними причини неявки всіх нез'явившихся осіб, які беруть участь у цій справі, та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 312 ч. 1 п. 3 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення. Встановлено, що суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву позивачеві у цій справі, керувався ст.ст. 109-110, 121, 153, 208-210 ЦПК України та виходив із того, що дана справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Запоріжжя; ч. 1 ст. 153 ЦПК України передбачено, що вжиття заходів забезпечення позову можливе лише на стадії судового розгляду справи. Проте з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна з наступних підстав. Дійсно в силу вимог ст. 115 ч.1 ЦПК України якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання для належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилається позивачеві. Підстави для застосування вимог виключної підсудності (ст. 114 ЦПК України) у цій справі відсутні. Належні, допустимі докази протилежного станом на час апеляційного перегляду цієї справи відсутні у матеріалах цієї справи відсутні. В силу вимог ст. 109 ч. 1 ЦПК України позови до фізичної особи подаються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Відповідно до ст. 109 ч. 2 ЦПК України позови до юридичних осіб предявляються в суд за їхнім місцезнаходженням. Як вбачається із змісту позовної заяви позивача, місцезнаходженням відповідачів є м. Дніпро. Згідно із ст. 110 ч. 12 ЦПК України (підсудність справ за вибором позивача) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, можуть предявлятись також за місцем його виконання. Вищезазначений виконавчий напис нотаріуса (копія виконавчого напису нотаріуса та копія постанови про відкриття виконавчого провадження на час апеляційного перегляду у матеріалах цієї справи відсутні, оскільки повернуті судом першої інстанції позивачеві; особами, які беруть участь у справі, апеляційному суду не надані) на час подачі вищезазначеного позову позивачем до суду першої інстанції 14.12.2016 року начеб - то знаходився на виконанні у Вознесенівському ВДВС (пр. Металургів, 6 Дніпровський район м. Запоріжжя). Однак, в силу вимог закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Так, як вбачається із матеріалів цієї справи, зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання ОСОБА_2 є вул. Дизельна, 75 Шевченківський район м. Запоріжжя. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні. Судом першої інстанції на час вирішення питання не було достовірно зясовано місце виконання виконавчого напису нотаріуса та решта відомостей (зареєстроване у встановленому законом порядку місце реєстрації позивача станом на час подачі позову до суду першої інстанції), без яких неможливе правильне вирішення питання про підсудність цієї справи. Це можливо було зробити шляхом залишення позову позивача у цій справі без руху та надання останньому часу для надання відповідних документів на підтвердження вказаних обставин станом саме на час подачі позову до суду першої інстанції. Відтак ухвала суду першої інстанції про повернення позову позивачу у цій справі при вищевикладених обставинах є передчасною. Крім того, суд першої інстанції не звернув належної уваги та взагалі не надав оцінки тому, що позивач ОСОБА_2 подавав вищезазначений позов до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя в порядку ст. 110 ч. 5 ЦПК України, як споживач, за своїм зареєстрованим місцем проживання, про що він прямо зазначав у своєму позові, посилаючись на Закон України «Про захист прав споживачів», рішення Конституційного Суду України у справі № 1-26/2011 від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 та те, що положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У порушення вимог ст. 210 ч. 1 п. 3 ЦПК України мотивувальна частина ухвали суду першої інстанції, яка є предметом апеляційного перегляду у цій справі, не містить мотивів та висновків суду першої інстанції з цього приводу взагалі. ОСОБА_2 на підтвердження наявності у нього зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання у Шевченківському районі м. Запоріжжя була надана до його апеляційної скарги копія його паспорту від 31.01.2014 року з відміткою про його реєстрацію за зазначеною адресою з 28.09.2000 року (а.с. 37), яка на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України може бути прийнята апеляційним судом до уваги, як доказ, передбачений ст. 303 ч. 2 ЦПК України. Одночасно з вказаним позовом, позивачем було подано суду першої інстанції заяву про забезпечення позову. Суд першої інстанції правильно вважав, що вжиття заходів забезпечення позову можливо лише на стадії судового розгляду справи. При вищевикладених обставинах, доводи ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, частково ґрунтуються на цивільному процесуальному законі та наявних у справі доказах. Допущені судом порушення норм процесуального права призвели до постановлення ухвали, яка в силу вимог ст. 312 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею питання на новий розгляд до суду першої інстанції. Також встановлено, що ОСОБА_2 при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційної суду понесені судові витрати у вигляді судового збору у сумі 275,60 грн. (а.с. 44). Згідно із ст. 37 постанови Пленуму ВССУ № 10 від 17.10.2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, передбачену в ч. 1 ст. 293 ЦПК України, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, повязаного з розглядом відповідної апеляційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ст. 88 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 303, 307, 312, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року про повернення позовної заяви позивачеві у цій справі скасувати. Питання передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню у касаційному порядку не підлягає. Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_5ОСОБА_6

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65618277 Державний герб України Дата документу Справа № Апеляційний суд Запорізької області Єдиний унікальний №336/234/17 Головуючий у 1 інстанції: Суркова В.П. Провадження № 22-ц/778/1115/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого Дзярука М.П. ОСОБА_2 суддів: Трофимової Д.А. при секретарі Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №4210, - В С Т А Н О В И Л А : У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суд з позовом до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №4210. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу судді скасувати та направити справу до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог п.4 ч.2 ст.307 ЦПК України за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженні у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відмовляючи у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року суддя керувався п.3 ч.2 ст122 ЦПК України та виходив із того,що в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя знаходяться три аналогічні справи, які надійшли до суду 09.12,14.12,26.12. 2016 року. Однак, з таким висновком судді колегія суддів не погоджується із наступних підстав. Відповідно до вимог п.3 ч.2 ст. 122 ЦПК України слідує, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього або іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. В матеріалах справи відсутні докази щодо аналогічних справ по яких відкрито провадження. За таких обставин, висновок суду є помилковим та передчасним. Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Ухвала суду постановлена з порушення процесуального права та підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по справі. Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України колегія суддів У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 рокуу цій справі скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по справі. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий: Судді:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64733318 Державний герб України Дата документу Справа № АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/778/718/17 Головуючий у 1 інстанції: Рибалко Н.І. Є.У. № 335/12093/16-ц Суддя-доповідач: Крилова О.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 р. м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого: Крилової О.В. суддів: Дзярука М.П. Трофимової Д.А. при секретарі: Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 04 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни, Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», треті особи: Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2016 року позовну заяву повернуто позивачу для звернення до належного суду. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга піддягає частковому задоволенню з таких підстав. Повертаючи позовну заяву позивачеві суд виходив з того, що питання має вирішуватися за місцем знаходження ВДВС, а відділ ДВС Орджонікідзевського району м. Запоріжжя територіально знаходиться у Дніпровському (раніше Ленінському) районі м. Запоріжжя. Разом з тим, судом не враховано, що позови до стягувача про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню може розглядатися за місцем виконання. Місцем виконання не є місце знаходження відділу ДВС. Так за ст. 110 п. 12. ЦПК позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також (крім загальних правил, встановлених ст. 109 ЦПК) за місцем його виконання. Статтею. 20 Закону «Про виконавче провадження» N 606-XIV, 21.04.1999, визначено що є місцем виконання рішення. Зокрема, виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним виконавцем за місцем проведення таких дій. Судом не було з'ясовано місце виконання, адже з позову вбачається, що боржник (позивач) проживає АДРЕСА_1, а решта відомостей для визначення підсудності судом не з'ясовувалася. Відтак ухвала про повернення позову без з'ясування питання про місце виконання є передчасною, підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для нового вирішення питання про можливість відкриття провадження в справі. Керуючись ст.ст. 312, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2016 року по цій справі скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд питання про відкриття провадження в справі. Ухвала набирає законної сили негайно, не оскаржується. Головуючий: Судді:

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «БТА Банк» про стягнення боргу за договором банківського рахунку, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «БТА Банк» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 8 квітня 2014 року між нею та публічним акціонерним товариством «БТА Банк» (далі - ПАТ «БТА Банк») укладено договір № 82774 банківського поточного рахунку фізичної особи, відповідно до якого банк відкрив поточний (картковий) рахунок у валюті долар США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка». ОСОБА_3 поповнила рахунок, однак 19 березня 2015 року виявлено списання з її карткового рахунку у розмірі 4 500 Євро. 19 березня 2015 року у телефонному режимі та 20 березня 2015 року письмовою заявою про спірну трансакцію вона поінформувала банк, а саме: про зникнення грошових коштів з її банківського рахунку. Листом від 15 червня 2015 року банк повідомив про те, що на підставі її заяви ініційовано перевірку про спірні трансакції по картці позивача, які здійснені 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія на загальну суму 4 500 Євро. Зазначає, що в країні Іспанія вона в той момент не перебувала, картку нікому не передавала. Під час службового розслідування банк з'ясував, що 19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку виявлено операцію по картці у торговельній точці та проведено з нею телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано. Дані про зазначені операції внесено до бази даних щодо шахрайств з платіжними картками, а картку внесено до міжнародного електронного стоп-списку. У той же час банк відмовив їй у поверненні грошових коштів з посиланням на несвоєчасне повідомлення банку про шахрайські дії з її карткою. Позивач повідомив банк одразу як йому стало відомо про зникнення грошових коштів з рахунку. Окрім того, відповідно до п. 3.1.9 Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичними особами у ПАТ «БТА Банк», у разі підозри в незаконному використанні картки, не пізніше 5-ти робочих днів клієнт повинен повідомити про це банк, що і зроблено ОСОБА_3 Листом від 6 травня 2015 року банк повідомив, що на підставі її заяви ініційовано перевірку, претензійну роботу, згідно з Правилами міжнародної платіжної системи VISA, виставлено претензію банку - еквайру Ibercaja Banco S.A., Zaragoza, Spain, з вимогою щодо повернення зазначеної суми коштів. Враховуючи те, що банк відмовив їй в поверненні грошових коштів, просила позов задовольнити. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «БТА Банк» на користь ОСОБА_3 за договором від 8 квітня 2014 року № 82774 банківського поточного (карткового) рахунку фізичної особи 4 500 євро, що дорівнює 110 025 грн 20 коп. на час подання позовної заяви. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У поданій касаційній скарзі ПАТ «БТА Банк» просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що ОСОБА_3 виконала всі необхідні дії щодо своєчасного повідомлення банку про зникнення коштів з рахунку у країні Іспанія, у якій на той момент не перебувала, а тому з банка підлягають стягненню спірні кошти. Колегія суддів вважає, що такі висновки є правильними, ґрунтуються на нормах матеріального права та узгоджуються з нормами процесуального права. Судами установлено, що 8 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «БТА Банк» укладено договір банківського поточного рахунку фізичної особи, по якому банк відкрив поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_1 в валюті доларах США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта, відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка». 19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку було виявлено операцію по картці у торгівельній точці «SOTRIS» MAROUSI (банк-еквайр Eurobank Ergasias S.A, Греція) з кодом відмови «915» (недостатньо коштів на рахунку) та проведено з ОСОБА_3 телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 подала заяву про спірну трансакцію, в якій просила провести розслідування стосовно ситуації, яка виникла у період з 14 березня 2015 року по 17 березня 2015 року про здійсненні операції по картці на загальну суму 4 500 Євро в торговій точці PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES, яка розташована за адресою LAS ROZAS DE, ES. Заявлена сума нею не була оплачена, але згідно виписки на 20 березня 2015 року кошти списані з її карткового рахунку. На підставі заяви позивача ініційовано претензійну роботу в платіжній системі VISA та виставлено претензію банку-еквайру з вимогою повернення списаних коштів (операція «чарджбек») за кодом «81» (шахрайство). Проте, виставлену банком претензію опротестовано (репрезентовано) банком-еквайром з наданням отриманих від торговельного підприємства PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES (Іспанія) (яке обслуговується еквайром) копій документів та операційних даних за всіма спірними трансакціями. На додатковий запит банку отримано від VISA підтвердження правомірності дій банка-еквайра. Згідно зі ст. 55 Закону «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів клієнта банку. Відповідно до Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичним особам у ПАТ «БТА БАНК», у разі втрати або крадіжки карток, підозрі в незаконному використанні картки, при необхідності заблокувати додаткову картку держателі зобов'язані вжити наступних заходів: - негайно повідомити про це банк за телефоном (044) 495-65-61, 0-800-30-45-45 та надати інформацію: ім'я, прізвище, номер картки та пароль, зазначений в заяві-анкеті; - не пізніше 5 (п'яти) робочих днів після усного повідомлення звернутися до банку з клопотанням про випуск нових ПК у зв'язку з їх втратою/крадіжкою/компрометацією ПК, шляхом безпосереднього подання до банку письмової заяви. Згідно із п. 6 розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 5 листопада 2014 року № 705, до моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк. Відповідно до ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунку банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Згідно із п. 37.2 ст. 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними. Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у даній справі № 6-71цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Представник банку повідомив, що кошти з платіжної картки зняті 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія, 20 березня 2015 року картка заблокована в країні Греція, при цьому, ОСОБА_3 своєчасно повідомила банк про спірну трансакцію, а строк у п'ять днів для звернення до банку встановлюється виключно для випуску платіжної картки у зв'язку із втратою/крадіжкою/компрометацією, а тому правильним є висновок судів про наявність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подану касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані рішення залишити без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «БТА Банк» відхилити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692935

Живу у людей, пришлось недавно уехать на несколько месяцев и я конечно оставила там свои вещи. Вчера оказалось, что у них проблемы с приват банком из-за задолженности и несоразмерного процента и к ним пришли изымать имущество. Все это снималось на видео, где женщина говорила, что мультиварка не ее, а девочки которая у нее живет, но не разбираясь где чье, мою мультиварку все равно забрали и дали десять дней на оплату долга. Я теперь не знаю что делать. Теоретически я могу поднять старые платежи, доказывая что купила эту мультиварку я, расплатившись по ней карточкой и прикрепить свои паспортные данные, но я не знаю куда это отсылать. Вернуться в город сейчас и доказывать по месту, что конкретная мультиварка куплена мной, у меня нет возможности. На горячей линии приват банка мне никакого внятного ответа не дают. Куда мне обращаться? Не говоря уже о том, что по факту получается, что это кража моего имущества, потому что моя мультиварка к кредиту вообще никак не относится и дело даже не в мультиварке, а в самом факте того, что пришел какой то дядя и забрал мою вещь пока я в отъезде.

Державний герб України Справа № 761/26293/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/514/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі головуючого судді: Шкоріної О.І., суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М., при секретарі: Юрченко А.С., за участю: представника позивача - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 грудня 2015 року позивачем в приміщенні Роздрібного безбалансового відділення № 1 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі договору-анкети б/н від 16 грудня 2015 року було розміщено банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро строком 180 днів за відсотковою ставкою 9% річних. В той же день на виконання умов Договору-Анкети, платіжним дорученням № 022ОЕВК153500005 від 16 грудня 2015 позивач вніс до банку на відкритий Договором вкладний рахунок № НОМЕР_1 відповідну суму коштів в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, банк зобов'язаний повернути вклад разом і включно з нарахованими відсотками зі спливом строку розміщення, а саме - 13 червня 2016 року. Проте, 13 червня 2016 року відповідачем було відмовлено позивачеві в поверненні вкладу та нарахованих за вкладом відсотків. Таким чином, передбачене Договором зобов'язання з повернення вкладу було порушено відповідачем, відтак виникло прострочення боржника. В день повернення вкладу 13 червня 2016 року відповідач перерахував на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 кошти вкладу у розмірі 4358,13 євро, та нараховані за вкладом відсотки у розмірі 154,13 євро, а загалом 4512,26 євро. Вважаючи переказ коштів вкладу та нарахованих за ним відсотків на поточний рахунок позивача № НОМЕР_2 належним виконанням зобов'язань за договором банківського вкладу, - відповідач відмовив позивачеві в подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого договором зобов'язання з повернення вкладу. За таких обставин, зважаючи на вимоги чинного законодавства України позивач просив суд : зобов'язати відповідача розірвати договір банківського рахунка № НОМЕР_2 від 14 квітня 2011 року; зобов'язати відповідача закритипоточний рахунок Позивача № НОМЕР_2; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 суму вкладу за договором від 16 грудня 2015 року, разом і включно з нарахованими за ним відсотками, -в розмірі 4512,26 євро, в валюті вкладу; стягнути з відповідача на користь позивача відсотки за користування грошовими коштами за ставкою договору 9% річних на суму вкладу та нарахованих за ним відсотків з дня витребування вкладу 13 червня 2016 року до дня ухвалення рішення. В подальшому позивач уточнив вимоги у зв'язку із виплатою банком коштів по вкладу 26 серпня 2016 року та остаточно просив: - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 10423,32 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 у відшкодування моральної (немайнової) шкоди 5000,00 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом у розмірі 85,67 Євро, 3% річних за прострочення грошового зобов»язання у розмірі 28,56 Євро, пеню за прострочення виконання зобов»язань у розмірі 10 423,32 Євро. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 2 986 грн. 97 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити вказану вимогу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Мальована Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. В судове засідання представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не з»явився, будичи повідомленим про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.152), причини своєї неявки суду не повідомив, у зв»язку з чим колегія вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України. Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити, апеляційну скаргу ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банк» просив відхилити. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом установлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору-анкети б/н було розміщено у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро за відсотковою ставкою 9% річних, строком 180 днів, тобто до 13 червня 2016 року. 13 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до банку з вимогою про повернення суми вкладу, а також закриття поточного рахунку. Проте, вимоги вкладника банком виконані не були. Грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами в сумі 4512, 74 Євро було повернуті позивачу 29 - 30 серпня 2016 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що зобов»язання сторін за договором припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені позивачем гроші на її вимогу у визначені договором строки не повернуті, то це дає право позивачеві на отримання процентів за користування депозитними коштами та нарахованими процентами, за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року, а також на отримання трьох процентів річних за невиконання грошового зобов»язання на підставі ст..625 ЦК України та пені на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» за цей же період в сумі, визначеної у валюті договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення цих вимог. Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов»язки відповідно до договору. Згідно із ч.1 ст.1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку встановлених договором. Відповідно до ст..2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу ( вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку ( строковий вклад). Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. За умовами укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «АКПІБ» договору банківського вкладу, строк дії вкладу складав 180 днів з визначенням дати його повернення 13 червня 2016 року. Крім того, умовами договору передбачено, що повернення суми депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату повернення депозиту та на умовах визначених законодавством України. Судом установлено, що позивач в день закінчення строку дії договору - 13 червня 2016 року звернулася до банку із заявою про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, а також про закриття поточного рахунку, чим засвідчила свої наміри припинити дію договору. У зв»язку з цим банк був зобов»язаний повернути позивачеві депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договору - 13 червня 2016 року. Проте, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» повернув кошти позивачці ОСОБА_4 лише 29 серпня 2016 року, чим порушив свої грошові зобов»язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_4 необхідно стягнути проценти по банківському вкладу за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також три проценти річних за несвоєчасне виконання грошового зобов»язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК України. Доводи апеляційної скарги в тій частині, що з моменту перерахування коштів з банківського рахунку на поточний рахунок ОСОБА_4 ( 13 червня 2016 року), яким встановлено розмір процентів - 0,1% річних, у суду першої інстанції були відсутні підстави для нарахування за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року процентів у розмірі 9 % річних, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного. Відповідно до змісту ст..ст.526 та 1058 ЦК України зобов»язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу ( депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд ( наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов»язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов»язання, передбачену ч.2 ст.625 ЦК України ( правова позиція, висловлені Верховним Судом України у справі № 6-140цс13 від 25 грудня 2013 року). Судом установлено, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_4 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку у максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100000 грн. розпорядження позивача щодо виплати ( перерахування готівкою через касу банку) належних йому коштів вкладу не виконав, кошти не повернув. Саме по собі перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку, що зобов»язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими відсотками є виконаним. За таких обставин висновок суду першої інстанції про нарахування процентів в розмірі, встановленому договором банківського вкладу за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року є правильним. Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним зменшити суму нарахованих відсотків за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року з 87,65 Євро до 82,74 Євро, виходячи з того, що проценти у цей період мають бути нараховані лише на суму вкладу - 4358, 13 Євро. Крім того, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати ( прострочує виконання) роботу ( надання послуги) згідно з договором, за кожний день ( кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи ( послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Верховний Суд України у справі № 6-2558цс15 від 1 червня 2016 року висловив правовий висновок, відповідно до якого положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини, які випливають із договору банківського вкладу, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з банку пені у розмірі, встановленому цим законом. Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду першої інстанції щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута у національній валюті України. Відтак, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня в сумі в сумі 295459 грн.43 коп. замість зазначеної в рішенні суду першої інстанції суми 10423,32 Євро. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в тій частині, що прострочення виконання грошового зобов»язання відбулось внаслідок обмежень щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», яка діяла з 9 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року не заслуговують на увагу суду, виходячи з наступного. Обмеження, встановлені Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 не перешкоджали банку виконати грошове зобов»язання з повернення коштів вклади, оскільки встановлене цією Постановою добове обмеження на видачу ( отримання) готівкової валюти становить 100000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ (п.п.9 п.6 цієї Постанови). Враховуючи, що позивачка ОСОБА_4, звертаючись до банку 13 червня 2016 року з вимогою просила невідкладно видати готівкою через касу банку кошти з урахуванням обмежень, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342, - відсутні підстави вважати, що банк не міг виконати розпорядження клієнта. До того ж, виплата відповідачем в період чинності зазначеної Постанови коштів вкладнику в сумі 4512, 74 Євро ( 29-30 серпня 2016 року) дає підстави для висновку, що обмеження, встановлені Постановою НБУ від 7 червня 2016 року, не були перешкодою для виконання банком своїх зобов»язань перед вкладником 13 червня 2016 року. Доводи апеляційної скарги банку в тій частині, що розмір пені підлягає зменшенню на підставі положень ч.3 ст.551 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у банку обставин, які мають істотне значення та давали б підстави суду зменшити розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, відповідачем у передбаченому ст..ст.10,60 ЦПК України порядку суду не надано. Наявність Постанови Правління НБУ від 7 червня 2016 року , на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх доводів щодо можливого застосування положень ч.3 ст.551 ЦК України, не може бути визнана істотною обставиною, що перешкоджала виконанню зобов»язань банку, з підстав викладених раніше. Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо безпідставності висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то в цій рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування в цій частині відсутні. Судом установлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, ні договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов»язання, які і не передбачено у такому випадку відшкодування моральної шкоди нормами Закону України «Про захист прав споживачів». З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. . 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,- В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року - змінити, зменшивши розмір відсотків за користування вкладом з 87,65 Євро до 82,74 Євро та визначивши розмір пені за прострочення виконання зобов»язань в сумі 295459 грн.43 коп. замість 10423,32 Євро. В іншій частині рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64593987

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Карпенко С.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача фінансових послуг, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року, рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог станом на 25 травня 2015 року просив визнати нечинними транзакції в розмірі 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. щодо переказу 24 січня 2015 року коштів із його кредитної картки, випущеної публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»); зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути йому грошові кошти в розмірі 7 122 грн 74 коп., шляхом відновлення їх на картковому рахунку; скасувати всі проценти, пені та штрафні санкції за опротестованими транзакціями; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» пеню в розмірі 0,1 % суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року, у розмірі 854 грн 73 коп. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 24 січня 2015 року о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. на його мобільний телефон надійшли смс-повідомлення про здійснення двох транзакцій 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. із його кредитної картки № НОМЕР_1, випущеної у ПАТ КБ «ПриватБанк». Оскільки таких транзакцій він не замовляв та не вчиняв ніяких дій для цього, то одразу ж зателефонував на гарячу лінію банку з вимогами заблокувати кредитну картку та анулювати вказані платежі. У відповідь на дзвінок працівник банку заблокував картку та пояснив, що анулювати платежі не може, бо їх уже виконано. Наступного дня він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину та до банку, але працівники останнього повідомили, що він зобов'язаний сплачувати кредит, який утворився внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, та проценти за ним. Зазначені дії банку порушують його права як споживача фінансових послуг та призвели до завдання йому майнової та моральної шкоди. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано дії ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині невиконання банківських послуг при користуванні платіжною кредитною карткою «Універсальна», виданою на ім'я ОСОБА_4, неправомірними. Визнано нечинною транзакцію щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із вказаної кредитної картки. Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_4 7 122 грн 73 коп., шляхом їх відновлення на його картковому рахунку. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання нечинною однієї транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із кредитної картки ПАТ КБ «ПриватБанк», виданої на ім'я ОСОБА_4, в частині відмови у скасуванні процентів, пені (штрафних санкцій), нарахованих банком за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями, в частині відмови в стягненні з ПАТ КБ «ПриватБанк» пені в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. Ухвалено в цій частині нове рішення, відповідно до якого визнано нечинними транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів з кредитної картки ОСОБА_4 № НОМЕР_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 3 053 грн 84 коп. та 4 068 грн 89 коп. Скасовано проценти, пеню (штрафні санкції), нараховані ПАТ КБ «ПриватБанк» за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 пеню в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ПАТ КБ «ПриватБанк», не погоджуючись із рішеннями судів, подало касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до п п. 1, 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державоюта звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; Згідно із ч. 1 ст. 22 Закону захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Частиною 1 статті 40-1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що еквайр та емітент повинні проводити моніторинг з метою ідентифікації помилкових та неналежних переказів, суб'єктів помилкових та неналежних переказів та вжиття заходів із запобігання або припинення зазначених переказів. Згідно із п. 8 Розділу 6 Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджених Постановою правління Національного банку України № 705 від 5 грудня 2014 року, емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, в якому він був перед виконанням цієї операції. Відповідно до п. 7.2 Правил користування платіжними картками (далі - Правила), які є невід'ємною частиною укладеного між сторонами кредитного договору, при видачі карти банк за замовчуванням блокує можливість використання карти в мережі Інтернет, а також при здійсненні ризикових операцій у країні і за кордоном. Згідно із п. 7.3 Правил, у випадку, якщо клієнт бажає отримати можливість оплати товарів/послуг через мережу Інтернет, йому необхідно подати заявку на розблокування карткового рахунку або оформити до свого карткового рахунку додаткову Інтернет карту. Відповідно до п. 1.1.2.1.13 Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, (далі - Умови) клієнт зобов'язаний інформувати банк, а також правоохоронні органи про факти втрати карти, стікеру, ПІНу, сім-карти мобільного телефону, отримання повідомлення про їх незаконне використання. У разі настання вищевказаних випадків необхідно звернутися до відділення Банку за телефонами 3700 (безкоштовно) по Україні. Пунктом 1.1.2.1.13.1 Умов клієнт зобов'язаний негайно повідомляти банк шляхом дзвінка до колцентру (протягом 15 хвилин) інформацію, що стала відома клієнту про втрату/викрадення Карти, Стікеру PayPass, сім-карти мобільного телефону, несанкціоновані транзакції за його рахунками (а також за рахунками третіх осіб). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин справи, а саме: після отримання смс-повідомлення про проведення транзакцій переказу грошових коштів 24 січня 2015 року на загальну суму 7 122 грн 73 коп., споживач того ж дня повідомив банк за телефоном 3700 про свою незгоду із цими транзакціями та вимогою заблокувати картку. Оскільки несанкціонована споживачем транзакція щодо переказу коштів із кредитної картки не відповідає вимогам чинного законодавства, то суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, шляхом визнання дій банку неправомірними, визнання транзакції нечинною та зобов'язання повернути банк грошові кошти, шляхом відновлення їх на картковому рахунку позивача. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про неправомірність списання грошових коштів із кредитної картки позивача з огляду на досліджений апеляційним судом лист ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 березня 2015 року за вих. № 20.1.0.0.0/7-201501278943, відповідно до якого банк погодився із тим, що за даними внутрішньої перевірки служби безпеки банку, використання оформленої на ім'я позивача платіжної картки в мережі Інтернет було здійснено третіми особами, що свідчить про відсутність волі позивача на здійснення транзакцій і є підставою для визнання зазначених транзакцій нечинними, скасування нарахованих процентів та штрафних санкцій, а також для зобов'язання відповідача повернути грошові кошти та сплатити пеню в розмірі 854 грн 73 коп. Такі висновки судів відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Згідно із ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що позивач дізнався про транзакції о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. 24 січня 2015 року, а до кол-центру банку звернувся лише вранці 25 січня 2015 року, а також про те, що 20 січня 2015 року з мобільного телефону позивача було оформлено заявку на реєстрацію його кредитної картки в мережі Інтернет (із долученням відповідних доказів до касаційної скарги), про що банком було зазначено в поданій, але не розглянутій апеляційним судом апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для скасування ухвалених судами рішень, оскільки судами такі доводи банку не перевірялись, відповідні докази не досліджувались. Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, врегульовано ст. 318 ЦПК України. З огляду на викладене, касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає відхиленню із залишенням ухвалених у справі судових рішень без змін. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/55477158

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі – ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про захист прав споживачів та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 13 грудня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_2 на суму 105 тис. грн на строк до 18 березня 2015 року. Позивач після закінчення строку дії договору 18, 27 та 30 березня 2015 року звертався до банку із заявами про повернення вкладу та відсотків за ним, проте на його вимоги відповідач не надав відповіді, не повернув коштів та не сплатив відсотків. Унаслідок безпідставного утримування коштів та позбавлення можливості розпоряджатися ними для задоволення життєвих потреб, позивачу було завдано моральної шкоди. Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти, з яких: 105 тис. грн – сума вкладу; 223 грн 55 коп. – проценти за вкладом; 2 453 грн 55 коп. – упущена вигода; 353 грн 83 коп. – 3 % річних; 11 340 грн – інфляційні втрати; 129 150 грн – пеня та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Заочним рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором банківського вкладу № 254894 від 13 грудня 2013 року у сумі 105 тис. грн, проценти в сумі 223 грн 55 коп., 3 % річних за прострочення грошового зобов’язання в сумі 253 грн 83 коп. та інфляційні втрати в розмірі 11 340 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення несплачених відсотків в розмірі 2 453 грн 55 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 несплачені відсотки за договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 13 грудня 2013 року за період з 18 березня по 23 червня 2015 року в розмірі 837 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції в частині відмови в стягненні пені та направлення справи в цій частині на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, за умовами якого відповідач відкрив для позивача депозитний рахунок НОМЕР_2 зі строком зберігання 460 календарних днів та зі сплатою щомісячних процентів з 13 грудня 2013 року за ставкою 25 % річних, з 18 грудня 2014 року – за ставкою 3% річних, з терміном повернення вкладу – не пізніше 18 березня 2015 року. Позивач сплатив, а відповідач зарахував на зазначений рахунок кошти в сумі 105 тис. грн, що підтверджується квитанцією НОМЕР_3 від 13 грудня 2013 року. 18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділення № 11 ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» у м. Дніпропетровську про повернення з власного поточного рахунку як суми вкладу, так і процентів за ним, а 27 та 30 березня 2015 року ОСОБА_1 повторно звертався з аналогічними заявами до банку , проте відповідач не надав жодної відповіді, не повернув коштів вкладу та не сплатив відсотків. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив умови договору, позбавивши позивача права вільно володіти та користуватися належними йому грошовими коштами, а тому для поновлення вказаного права позов підлягає задоволенню в частині виплати суми вкладу, нарахованих процентів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за їх невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, спірні правовідносини не регулює та не поширюється на випадки порушення зобов’язань з повернення депозитних коштів. Разом з тим у постанові Верховного Суду України, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_1, міститься правовий висновок про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає за мету створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону, у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті не лише відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, а й додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року та заочне рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П.Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Постанова від 28 вересня 2016 року № 6-1699цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A27FC648BE9F1FEDC2258043002BDEB0

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 грудня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 09 липня 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») укладено договір № 000282 фінансового лізингу з додатками на придбання автотранспортного засобу Renault Logan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний. Зазначав, що умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдають йому шкоди як споживачеві, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Із урахуванням викладеного, позивач просив визнати договір фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року недійсним та стягнути з відповідача на свою користь 153 590 грн, сплачені на виконання вказаного договору. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір № 000282 фінансового лізингу від 09 липня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 153 590 грн, сплачені на виконання договору фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» проситьухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 09 липня 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 укладено договір фінансового лізингу № 000282, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль RenaultLogan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний у власність та передати його в користування ОСОБА_4 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 10 752,10 доларів США; авансовий платіж - 5 376,05 доларів США (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж - 448 доларів США; адміністративний платіж - 1075,21 доларів США (10 % вартості предмета лізингу); комісія за передачу - 322,56 доларів США (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 09 липня 2015 року ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» адміністративний платіж у сумі 25 590 грн, а 15 липня 2015 року - авансовий платіж у сумі 128 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 1075,21 доларів США. Відповідно до п. 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу всі сплачені ним кошти за мінусом адміністративного платежу. При цьому згідно з п. 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13). Згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (п. п. 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 10752,10 доларів США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 255 900 грн з ПДВ (п. 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (п. 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (п. 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду - штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень ст. 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог ст. ст. 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до п. 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. Відповідно до п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов'язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (ст. 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то п. 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (п. 10.14). За змістом ч. 5 ст. 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, які вказані у п. п. 4, 5, 7, 11, 13 ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки у п. п. 8.14, 12.1-12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу, що порушує принцип добросовісності призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдає шкоди споживачеві. Отже, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму, попередні суди ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Такі висновки судів відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку глави 3 розділу V ЦПК України у справі № 6-330цс16 від 08 червня 2016 року. Доводи касаційної скарги зводяться фактично до переоцінки доказів, і не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 рокузалишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В.О. Кузнєцов Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова http://reyestr.court.gov.ua/Review/63955735

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; - у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2735цс16 Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73

Добрый всем всем! Меня зовут Алексей Николавевич Бобров. Как многим из вас мне также в своё время нужна была помощь в получение кредита на большую сумму денег, я не знал куда можно обратится кроме банков , где-то с месяц назад я отыскал человека это Алексей Сияница- он профессиональный юрист ,работает в ОО Всеукраинской правозащитной организации "Юридическая Сотня" который может как проконсультировать так и помочь в решение вашего вопроса, я не долго думая , позвонил ему и в ближайшее время он смог мне помочь! Я безумно ему благодарный , поэтому всем кто сомневается или не знает куда можно обратится , я с чистой совестью рекомендую Алексея Сияницу! Каждому из нас в наше время,приходилось брать кредит в банке. И у многих возникали проблемы при его погашении. Если возникли проблемы при оформлении кредита,или его погашении,обращайтесь к Алексею Сиянице. От него вы получите качественную,юридическую помощь,не только по кредиту,а и другим банковским услугам. Если нуждаетесь в юридической помощи,звоните-0982773367, 0665170474.Участникам АТО,консультация бесплатно. Предоставляю сайт : http://xn-----6kcbbmsawagcidjoioi9a8bj1hl8b3m.pp.ua/

При поданні таких позовних заяв, представники банку в принципі ігнорують більшість вимог статей 119,120 ЦПК України, натомість суди без жодних проблем відкривають провадження по справі, та не звертають увагу на такі недоліки. 1. Належне засвідчення копій Проблема № 1 всі додані до позовної заяви "аркуші паперу" не є оригіналами, та не можуть вважатися копіями, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства щодо засвідчення копій: відсутня печатка юридичної особи - замість неї стоїть штамп, не вказується дата засвідчення копій, не вказується посада особи, яка засвідчує копію. Без обовязкових реквізитів, передбачених законом - "аркуші паперу" не є належними та допустимими доказми. ВІдповідач може спокійно стверджувати, що взагалі не отримував копії позовної заяви та додатків до неї. 2. Повноваження представника Значну частину позовних заяв від імені ПАТ "УКРСОЦБАНК" подають представники, які, водночас, не підтверджують своїх повноважень ні на подання позовної заяви, ні на ведення справи в суді. Мають місце випадки, коли у довіреності представника зазначається, що представник уповноважується на вчиненння юридично значимих дій виключно в межах договору про надання послуг щодо стягнення заборгованості. Таке формулювання є, по-суті, застереженням про обмеження повноважень представника банку. Ані сам договір про надання послуг, ні його копію представник до позовної заяви не додає. Без ознайомлення з умовами договору неможливо встановити в яких межах уповноважений діяти представник. Виникають запитання також щодо повноважень осіб, які тау довіреність підписали - до позову не додаються документи, які засвідчують повноваження осіб, які підписали довіреність.

Державний герб України Номер провадження 2/754/2633/16 Справа №754/2832/16-ц РІШЕННЯ Іменем України 13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Таран Н.Г. за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В : Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог. На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81). Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80). Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила. Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх. Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7). Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення. Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього. Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27). Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування». Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних. Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку. Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%). Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало. Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично. Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11). За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12). Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону. З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити. Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення. Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. Суддя: Н.Г. Таран http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088