Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5

Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670

Державний герб України 465/6496/16-ц 2/465/3113/16 РІШЕННЯ Іменем України 17.11.2016 року Франківський районний суд м. Львова в складі: Головуючого судді Дзеньдзюра С.М. при секретарі Стасишин А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ВАТ «Універсал Банк», третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и в: Позивачі звернулись до суду з позовом, в подальшому змівши підставу позову, та просять визнати недійсним кредитний договір, договори іпотеки, застосувати наслідки недійсності правочину. В обґрунтування позову посилаються на те, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Вказують, що в кредитному договорі №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, визнані обов"язковими. Окрім того, банком не було надано окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Відповідно до висновку експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Зазначили, що в порушення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Умови кредитного договору передбачають додаткові нарахування за користування кредитними коштами, зокрема винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу. Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності та погіршують становище споживача. Окрім того, п.6.1.7. Кредитного договору банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, чим порушено вимоги ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». Просили позов задоволити. Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Представник позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні позов підтримав, просив його задоволити. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, подала заяву в якій позов підтримала, просила його задоволити. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнав, просив його задоволити. Представник відповідача ВАТ «Універсал Банк» в судовому засіданні позов заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях, вказав, що під час підписання кредитного договору ОСОБА_3 був ознайомлений з умовами договору. Просив у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, не повідомив про причини неявки, хоча належно повідомлений про час та місце слухання справи, наслідки неявки. Тому суд вважає за можливе справу слухати у його відсутності. Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5, пояснення відповідача ОСОБА_3 та представника відповідача ВАТ «Універсал Банк», дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підставний та підлягає до задоволення. Судом встановлено, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача - враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.(ст.627 ЦК України). Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст.ст. 215-216 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі,; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, сплата яких передбачена ст.1048 ЦК України. Відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов»язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов»язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов»язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо). Відповідно до п.3.2 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Пунктами 3.3; 3.4 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Разом з тим, відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління НБУ від 10.05.2007р. №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору). З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 не містить відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, кінцева сума відсотків перевищує суму кредиту більш ніж у два рази. Так, відповідно до висновку, експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Разом з тим, пункт кредитного договору щодо винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу не відповідає вимогам чинного законодавства. Згідно із ст. 19 Закону України «Про захист прав споживача» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання. Таким чином, п.6.1.7. кредитного договору, яким банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 слід визнати недійсним. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8091. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1. Окрім того, між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8087. Предметом іпотеки був цегляний житловий будинок разом з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2. Згідно ч.2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Таким чином, задовольняючи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договори іпотеки від 15.10.2007 року, оскільки ці договори є похідними від головного договору. У зв'язку з цим підлягає скасуванню заборона відчуження зазначеного в іпотечних договорах нерухомого майна. Керуючись ст. 8, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 209, 212, 213, 215 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: позов задоволити. Визнати недійсним кредитний договір №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» про надання у тимчасове платне користування коштів у розмірі 170 000 доларів США. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8087 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8087, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 5841326, контрольна сума 02ГГБ46383, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5898882, контрольна сума 49Д1БАЕ523 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8091 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8091, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1, реєстраційний номер 5841282, контрольна сума 285215093Б, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5841310, контрольна сума 38БАГБББ76 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1. Стягнути з ВАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 243,60 грн. судового збору. На рішеня суду може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Дзеньдзюра С.М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62866222

Державний герб України Справа № 202/127/16-ц Провадження № 2/202/726/2016 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 листопада 2016 року м. Дніпро Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у складі: головуючого судді: Волошина Є.В. за участю секретаря Величко А.А. позивача ОСОБА_1 представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача 2 ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон, - ВСТАНОВИВ: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, скасування заборон та зобовязання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 30 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ» Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ» Надра», було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н з наступними змінами та доповненнями, відповідно до якого банк надав позивачу у тимчасове користування, на умовах забезпеченості, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 доларів США зі сплатою за користування кредитом 12,49 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту 20 березня 2036 року. В забезпечення зобовязання по вищезазначеному кредитному договору між позивачем та ВАТ «КБ «Надра» було укладено Договір Іпотеки № 875-Н/1, відповідно до умов якого позивач передав, а ВАТ «КБ «Надра» прийняв в іпотеку нерухоме майно, а саме квартира №286, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18. Крім того, в забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. В позовній заяві позивач зазначає, що під час укладання кредитного договору 30 березня 2007 року банк ввів її в оману щодо умов кредитування. Так, згідно умов кредитного договору мінімальний розмір щомісячного платежу складає 546,87 доларів США. Разом з цим, з висновку експертного економічного дослідження від 05 листопада 2015 року, зробленого Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, позивачу стало відомо, що відсоткова ставка, яку позивач сплачує при виконанні вищезазначеного кредитного договору становить не 12,49% річних, а 13,425% річних. За таких умов відсотки за кредитним договором штучно завищені на загальну суму 20133,20 доларів США. Також наголошує на тому, що згідно вищезазначеного висновку при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США кінцевий строк погашення кредиту становить 20 березня 2033 року, а не 20 березня 2036 року, як визначено у п.3.3.4 кредитного договору. Вважає, що реальні умови кредитування не відповідають умовам, встановленими кредитним договором, що є нечесною підприємницькою практикою з боку банку. Крім того, в порушення вимог п.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» банк при укладанні кредитного договору не надав позивачу в письмовій формі інформацію про умови надання кредиту та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Також зазначає на несправедливість умов договору, оскільки банком взагалі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання та неналежного виконання ним договірних умов, в той час як на позивача покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення. На підставі викладеного просив суд визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н; визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1; визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н; зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №4731682, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1; зобовязати приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна; стягнути з ПАТ «КБ «Надра» судовий збір. В судовому засіданні позивач зі своїм представником позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити у повному обсязі. Представник ПАТ «КБ «Надра» у судові засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. В минулих судових засіданнях заперечував проти задоволення позову, зазначивши, що вони є безпідставними та не ґрунтуються на законі. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні позов визнали у повному обсязі. Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 у судові засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 30 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н, згідно якого Банк надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 дол. США на строк до 20 березня 2036 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,49 % річних. (а.с. 14-16). Укладений сторонами кредитний договір є споживчим, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст.1, ст.11,ч. 8 ст.18, ч. 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч. 4ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За положеннями ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6ст. 203 цього Кодексу. Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування». У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. Разом з тим, із досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що позивач був ознайомлений лише з тією інформацією, яка була фактично викладеною безпосередньо в змісті самого договору, який був розроблений відповідачем. До суду не подано доказів надання позивачу інших видів документів зокрема, у вигляді інформаційного листа банку чи пам'ятки позичальника, що свідчить про те, що відповідач дій щодо ознайомлення позичальника з усіма умовами кредитування перед укладенням кредитного договору не вчиняв. Надана представником ПАТ «КБ «Надра» копія анкети-заяви на отримання кредиту ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не є містить будь-якої інформації щодо умов кредитування. З аналізу матеріалів кредитного Договору № 8/2007/840-К/875-Н встановлено, що в їх змісті відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для їх укладення, а саме: - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» належно не наведено детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, у тому числі перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору, тощо; - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» кредитний договір і зокрема, графік платежів не містить відомостей (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі - щомісяця, щокварталу, тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, вартості сплати вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки, вказані обов'язкові відомості не зазначені в кредитному договорі то відсутні підстави вважати, що кредитний договір відповідає вимогам чинного законодавства України. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено: «При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055),статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗаконупро несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно висновку судової економічної експертизи від 14 вересня 2016 року №6/11.3/1234, яка була проведена судовим експертом Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України ОСОБА_6, реальна відсоткова ставка, яку Позичальник оплачує при виконанні кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, з внесенням щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року становить 12,425 % річних. Тобто Банком штучно було завищено відсоткову ставку на 0,935 % річних, що в свою чергу підтверджує доводи позивача про приховані відсотки та те, що під час підписання кредитного договору позивач був введений в оману. За результатами судової економічної експертизи також встановлено, що відсотки за вищезазначеним кредитним договором були штучно збільшені у звязку із використанням методу нарахування відсотків «факт/360», що призвело до фактичного завищення нарахування відсотків на суму 20133,20 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року. У висновку також зазначено, що при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, загальна сума відсотків за користування кредитом, яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року при застосуванні методу нарахування відсотків «Факт/Факт» становить 119594,94 доларів США. При внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, при застосуванні методу «Факт/Факт», щомісячний платіж у сумі 546,87 доларів США повинен бути внесений 311 разів, останній 312 платіж буде встановити 118,38 доларів США, загальна сума яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року становить 170194,94 доларів США, в тому числі: 50600 доларів США сума кредиту; 119594,94 доларів США сума відсотків за користування кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту - 20 березня 2033 року, що не відповідає строку визначеному в кредитному договорі № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року 20 березня 2036 року (а.с. 123-139). Таким чином, вищезазначеним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ч. 2 ст.11та абзацу 16 ч.1 ст.6 закону «Про захист прав споживачів»не надав позивачу відомості, які потрібні клієнту при укладенні договору, та по суті примусив останнього до сплати платежів на незаконних підставах. Статтями 18,19 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено підстави для визнання кредитного договору недійсним у випадку включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Згідно ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Частиною 1 ст. 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Відповідно до п.20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору відповідач приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв'язку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, може свідчити про наявність умислу в діях відповідача. Зважаючи на вищевикладене та враховуючи висновок експерта, суд вважає доведеним, що при укладенні кредитного договору позивача було введене в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни), а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, укладеного між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Відповідно достатті 236 Цивільного кодексу Україниправочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. В забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. Крім того, судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», 30 березня 2007 року було укладено договір іпотеки №875-Н/1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795(а.с. 17-20). За вказаним іпотечним договором позивачем передано в іпотеку квартиру №286, що розташована за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м. Вказаною іпотекою забезпечується виконання зобовязань позивача за вищезазначеним кредитним договором. Згідно ч.5 ст.3 закону України «Про іпотеку»іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч.1 ст.575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ч. 1 ст.546 ЦК України застава є видом забезпечення виконання зобовязань. Згідно ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Виходячи з того, що кредитний договір є недійсним з моменту його укладання, то як наслідок, недійсними є іпотечний договір та договір поруки. Оцінюючи наслідки недійсності кредитного договору та договору іпотеки, суд виходить з наступного. Згідно ст.1057-1Цивільного кодексу Україниу разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першоюстатті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Разом з цим, в матеріалах справи відсутня заява представника ПАТ «КБ «Надра» про стягнення з ОСОБА_1 грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю та заява про накладення арешту на заставне майно. Відповідно дост. 4 Закону України «Про іпотеку»обтяження майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав регламентуєтьсяЗаконом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868. Згідно п. 2 Порядку № 868, державну реєстрацію прав та обтяжень на нерухоме майно проводять орган державної реєстрації прав та нотаріус як спеціальний суб'єкт. Згідно з ч. 2статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»прийняття рішення про державну реєстрацію прав, відмову в такій реєстрації, її зупинення, про державну реєстрацію обтяжень, про скасування запису, погашення запису та внесення змін до записів у Державному реєстрі прав відноситься до компетенції державного реєстратора органу державної реєстрації прав. Відповідно до абз. 5 ч.1 ст.17 Закону України «Про іпотеку»іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. За таких обставин, внаслідок недійсності договору іпотеки, обтяження на спірне нерухоме майно припиняється, а запис про таке обтяження підлягає вилученню з Державного реєстру іпотек. Крім того, відповідно до ч. 5ст. 73 Закону України «Про нотаріат»за повідомленням іпотекодержателя нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, 30 березня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було накладено заборону на квартиру №286 за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м., зареєстровану в реєстрі за №796 (реєстраційний №4731682 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна). Згідно ст.74Закону України «Про іпотеку»одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. Таким чином, у звязку з припиненням іпотечного договору на підставі абз. 1 ч.5 ст.17 Закону України «Про іпотеку»вищевказані заборони на нерухоме майно підлягають зняттю з виключенням відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У звязку з тим, що на день винесення рішення існує певний порядок виключення відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобовязання приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна є передчасними та задоволенню не підлягають. Згідно зіст. 88 Цивільного процесуального кодексу Українистороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.14,203,215,230,236,509,526,527,536,548,599,610,634,1054 ЦК України, ст.ст.10,11,60,79,88,212,213,215 ЦПК України суд,- ВИРІШИВ: ОСОБА_7 Вікторівни до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1). Визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795. Визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_2). Зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №796, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1. Стягнути зПублічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі1461(одна тисяча чотириста шістдесят одна) грн.60коп. В іншій частині позовних вимог відмовити. Повний текст рішення буде виготовлений до 21 листопада 2016 року. На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Волошин Є.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62882283

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Попович О.В.,Остапчука Д.О., Савченко В.О.,розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву ОСОБА_6 до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав неусунення у встановлений судом строк її недоліків. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а питання про відкриття провадження у справі передати на розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги тим, що судами порушені норми процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач, отримавши копію ухвали судді про залишення позовної заяви без руху, у визначений судом строк не виконав вимог ухвали щодо сплати судового збору та не усунув недоліків позовної заяви, що є підставою для її повернення, як передбачено ст. 121 ЦПК України. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на наступне. З матеріалів справи видно, що у листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору. При поданні позовної заяви позивач не оплатив її судовим збором, вказавши, що він звільнений як споживач від сплати судового збору на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». 16 листопада 2015 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Кіровограда позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення її недоліків - терміном 5 днів з дня отримання копії ухвали, а саме: для сплати судового збору та надання оригіналу квитанції про оплату. 20 листопада 2015 року ОСОБА_6 отримав копію ухвали та надав до суду заяву, у якій зазначав про те, що звільнений від сплати судового збору на підставі закону. 27 листопада 2015 року ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто, оскільки позивач у встановлений ухвалою судді строк не усунув недоліків позовної заяви та не сплатив суму судового збору. Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та не звернув уваги на вимоги закону, які звільняють споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав, та не перевірив, чи звільнений позивач від сплати судового збору за цим позовом, а пославшись на те, що Законом України «Про судовий збір» (в редакції від 01 вересня 2015 року) який є спеціальним по відношенню до Закону України «Про захист права споживачів», не передбачено пільг для сплати споживачами судового збору, зробив передчасний висновок про те, що позивач повинен сплатити судовий збір у загальному порядку. Не врахував, що у випадку, якщо статтею 5 Закону України «Про судовий збір» не передбачено пільг щодо сплати судового збору деякими категоріями осіб чи за відповідними позовами, то при їх визначенні потрібно керуватися іншим законодавством України, зокрема і ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», дійшов передчасного висновку про визнання позовної заяви неподаною та її повернення позивачеві, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд цих недоліків не усунув, на порушення ст. 303 ЦПК України не перевірив законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції, залишив її без змін. За таких обставин касаційну скаргу потрібно задовольнити, ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року скасувати, питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О. Остапчук О.В.Попович В.О. Савченко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58045164

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначало, що 29 травня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 84 450 доларів США на строк до 28 травня 2033 року зі сплатою 13 % річних. ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконувала, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 17 лютого 2015 року складала 150 238 доларів США 23 центи, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 913 689 грн 92 коп., які позивач просив стягнути на свою користь. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року з урахуванням строку позовної давності, а саме: 76 020 доларів США, що еквівалентно 1 739 489 грн 64 коп., заборгованості за тілом кредиту, 50 075 доларів США 70 центів, що еквівалентно 1 145 832 грн 17 коп., заборгованості за відсотками, 17 398 доларів США 54 центи, що еквівалентно 398 113 грн 16 коп., пені; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256-258, 261 та 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 надає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня, 27 травня, 8 липня та 23 грудня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 травня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 84450 доларів США з кінцевим терміном повернення 28 травня 2033 року та сплатою 13 % річних. Підпунктом 1.1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом усього часу дії договору в розмірі 281 долар США з кінцевим терміном погашення 28 травня 2033 року. 21 жовтня 2008 року між сторонами була укладена додаткова угода НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року, якою сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами до 14 % з 3 листопада 2008 року. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 внесла 10 листопада 2008 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, погашення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати чергового платежу. Оскільки за умовами кредитного договору останній платіж позичальник повинен був здійснити 28 травня 2033 року, а в суд позивач звернувся у грудні 2013 року, період заборгованості потрібно обчислювати в межах строку позовної давності з грудня 2010 року. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня та 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки умовами кредитних договорів передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 (90) календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитними коштами та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності. У постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року, на які у своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання і повинен пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення боржником установленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня та 8 липня 2015 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій та передав справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з підпунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених підпунктами 3.3.8 (сплата процентів), 3.3.9 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 листопада 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 9 лютого 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено на 9 лютого 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 2 грудня 2013 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Отже, висновки судів про те, що строк позовної давності не сплив щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з грудня 2010 року (в межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду) і що в цій частині заявлених вимог позов підлягав задоволенню, є неправильними і не відповідають вищезазначеним нормам права. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з грудня 2010 року по грудень 2013 року, суди не врахували, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов’язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 9 лютого 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у грудні 2013 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. За таких обставин висновки судів про стягнення заборгованості за кредитним договором є помилковими, а тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року та рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Оскільки строк виконання основного зобов’язання на підставі частини 2 статті 1050 ЦК України було змінено, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-900цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9C02662617E5AAEDC22580740035CE0C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання кредитного договору частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про визнання кредитного договору частково недійсним. Зазначав, що 26 червня 2008 року між ним та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав йому кредит на придбання автомобіля в сумі 112 770 грн зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 10 червня 2015 року. Умовами договору передбачено щомісячну комісію в сумі 146 грн 60 коп. Обов’язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», тому просив визнати вказану умову недійсною з моменту укладення договору. Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 р ОСОБА_1 задоволено: визнано умову договору споживчого кредиту від 26 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», щодо обов’язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. недійсною з моменту укладання договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року вказане заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що за умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 26 червня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», позивач отримав кредит у сумі 112 770 грн на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом 22% річних та кінцевим строком повернення кредиту до 10 червня 2015 року. Крім того, умовами договору було встановлено щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що при визначенні в кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію не було зазначено, за які саме послуги цю комісію встановлено, отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить частині першій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відсутні підстави, передбачені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання кредитного договору недійсним, оскільки всі умови договору були узгоджені сторонами добровільно, а підпункт 1.3.1 кредитного договору передбачає плату комісійної винагороди, а не за обслуговування кредиту; позивач підписав договір, попередньо ознайомившись із його змістом та погодившись із ним. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, є незаконним. При цьому нарахування комісії здійснювалося за послуги, що супроводжують кредит, а саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта, що є незаконним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі заочного рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року скасувати, заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Постанова від 16 листопада 2016 року №6-1746цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9A7D786A1AC844FC2258073004396D2

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання кредитного договору частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про визнання кредитного договору частково недійсним. Зазначав, що 26 червня 2008 року між ним та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав йому кредит на придбання автомобіля в сумі 112 770 грн зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 10 червня 2015 року. Умовами договору передбачено щомісячну комісію в сумі 146 грн 60 коп. Обов’язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», тому просив визнати вказану умову недійсною з моменту укладення договору. Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 р ОСОБА_1 задоволено: визнано умову договору споживчого кредиту від 26 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», щодо обов’язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. недійсною з моменту укладання договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року вказане заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що за умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 26 червня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», позивач отримав кредит у сумі 112 770 грн на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом 22% річних та кінцевим строком повернення кредиту до 10 червня 2015 року. Крім того, умовами договору було встановлено щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що при визначенні в кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію не було зазначено, за які саме послуги цю комісію встановлено, отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить частині першій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відсутні підстави, передбачені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання кредитного договору недійсним, оскільки всі умови договору були узгоджені сторонами добровільно, а підпункт 1.3.1 кредитного договору передбачає плату комісійної винагороди, а не за обслуговування кредиту; позивач підписав договір, попередньо ознайомившись із його змістом та погодившись із ним. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, є незаконним. При цьому нарахування комісії здійснювалося за послуги, що супроводжують кредит, а саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта, що є незаконним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі заочного рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року скасувати, заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9A7D786A1AC844FC2258073004396D2 Довгоочікуване рішення ВСУ для всіх борців з нерівним ставленням суду якщо стороною процесу є банк. ВСУ у справі 6-1746цс16 вказав: 1) Ст. 11 Закону Про захист прав споживачів розповсюджується на всі правововідносини (як під час укладення, так і виконання кредитного договору) 2) нарешті звернув увагу на п.3.6 Постанови НБУ №168: банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь 3) комісія за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позичальника - є незаконною

Подав касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляцією, яким позов банку про стягнення з кредитної заборгованості задоволено повністю, а у задоволенні моїх вимог про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними відмовлено. Серед іншого я просив скасувати ухвалу апеляції про стягнення з мене судового збору у розмірі 2 041,35 грн. У відповідь ВССУ залишає скаргу без розгляду і просить сплатити судовий збір, бо: «Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Враховуючи, заявник касаційної скарги просить скасувати судові рішення як в частині вирішення його зустрічного позову, так і в частині позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до нього про стягнення заборгованості, то вищевказані положення законодавства не поширюються на відносини, що виникли між сторонами в частині вирішення первинного позову за яким заявник є відповідачем, а тому не можуть бути застосовані у цьому випадку.» http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62249415 Зауважу, що банк сплатив в першій інстанції судовий збір на суму 1 855,77 грн., апеляція змісила мене сплатити судовий збір за апеляцію у розмірі 2 041,35 грн (т.т. 110% від збору, що сплатив банк), а тепер касація хоче змусити мене сплатити 2 023,77 грн. Хтось може мені пояснити, чому я маю платити судовий збір? З логіки викладеної в ухвалі ВССУ виходить те, що якщо б мене як споживача не звільняли від судового збору, то при поданні касації, в якій я прошу скасувати рішення суду в частині задоволення вимог банку і в частині відмови в задоволенні моїх вимог, я мав би платити подвійний судовий збір, т.т. 120% від судового збору сплаченого банком і 120% від судового збору, який я би платив?! Це яким таким законодавством передбачено? Чи є в когось рішення ВССУ, які б свідчили про неоднакове застосування ВССУ норм матеріального права? Дякую за допомогу

Помогите разобраться в ситуации с ЖЭКом! Есть действующий договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (на основе утвержденного типового договора).В договоре есть пункты: 2. Виконавець надає послуги відповідно до встановленого рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг, копія якого додається до цього договору. 3. Розмір щомісячної плати за надані послуги на дату укладення цього договору становить 200 (двісті) гривень. 12. Виконавець має право: 5) вносити за погодженням із споживачем у договір зміни, що впливають на розмір плати за послуги. 13. Виконавець зобов'язаний: 2) подавати споживачеві в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік послуг, структуру тарифу, загальну суму місячного платежу, норми споживання, режим надання послуг, їх споживчі властивості тощо; 6) своєчасно ознайомлювати споживача з нормативно-правовими актами у сфері житлово-комунальних послуг; К договору, согласно п. 2, прилагается копия составляющих тарифа и сам тариф (сумма всех составляющих). На основании этого тарифа, в п. 3 зафиксирован размер ежемесячного платежа (тариф, умноженный на площадь квартиры). В одно прекрасное время орган місцевого самоврядування утвердил новый тариф. Об этом я узнала из присланных ЖЭКом платежек, причем, он отличался от тарифа, указанного на сайте органу місцевого самоврядування. Зная "мутность" своего ЖЭКа, попросила его (виконавця послуг) привести в соответсвие действующий договор (подписать, например, допсоглашение), приложить к договору копию составлящих нового тарифа, зафиксировать новую цену (в п.3) с учетом нового тарифа. Как потребитель услуг, я имею право на четкую, понятную мне цену оказываемых услуг, которую хочу зафиксировать в договоре? ЖЭК сказал, что делать этого не нужно, ибо о составляющих тарифа меня уведомили, развесив информацию на доске объявлений в холле возле лифта и пр. ерунду. В итоге, я плачу цену, указанную в договре. ЖЭК насчитывает другую цену, с учетом новых тарифов. По мнению ЖЭКа, образовалась задолженность. ЖЭК требует вернуть эту задолженность. Подал в суд и выиграл его. Неужели ЖЭК и суд правы?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 24 лютого 2015 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Того ж дня позивач здійснив оплату за послуги згідно з указаним договором в розмірі 15 тис. грн. Наступного дня після підписання договору з інформації від виробника ОСОБА_1 дізнався, що запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, крім того, з веб-сайтів продавців позивач дізнався про суттєве збільшення вартості предмета лізингу. 27 лютого 2015 року позивач звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви та просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відповідач відмовився повертати ОСОБА_1 сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 договору. Посилаючись на те, що умови пункту 12.11 договору фінансового лізингу є несправедливими відповідно до пункту 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач просив визнати зазначений пункт договору недійсним та стягнути з ТОВ «ЛК «Еталон» сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня і 16 травня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, 11 травня і 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Згідно з пунктом 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього договору, що розраховується як комісія за організацію, яка визначена в додатку 1 до договору; авансу ціни предмета лізингу, що розраховується як авансовий платіж, розмір якого визначений у додатку 1 до договору; комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоодержувача, розмір якого визначений у додатку 1 до договору. Згідно з додатком 1 до договору вартість предмета лізингу становить 150 тис. грн; авансовий платіж – 75 тис. грн; комісія за організацію – 15 тис. грн (10 %). 24 лютого 2015 року позивач здійснив оплату комісії за організацію в розмірі 15 тис. грн з призначенням платежу за послуги згідно з договором фінансового лізингу. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви, оскільки з веб-сайтів продавців він дізнався про істотне збільшення вартості трактора «Чері 244», запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, у зв’язку із чим просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відмовилось повертати ОСОБА_1 сплачену ним комісію за організацію в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 цього договору. Відповідно до пункту 12.11 договору фінансового лізингу у випадку його розірвання лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що законодавством про фінансовий лізинг чітко визначено умови, порядок та наслідки розірвання договору лізингоодержувачем в односторонньому порядку лише в разі затримки передачі товару в користування, в інших випадках сторони повинні обов’язково керуватися умовами договору (частина перша статті 7, пункт 3 частини першої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Посилання позивача на те, що умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, яка складає 10 % від вартості предмета договору, що не передбачено законом і не входить у перелік послуг, які підлягають оплаті відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг», є безпідставними, а умова договору про сплату комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, не суперечить вимогам законодавства, не містить ознак несправедливості та не є підставою для визнання оспорюваного пункту договору недійсним. Окрім того, посилання позивача на частину другу статті 806 та статтю 799 ЦК України щодо недійсності/нікчемності договору, зокрема на те, що зазначений договір не був нотаріально посвідчений, не заслуговують на увагу, оскільки стаття 799 ЦК України є складовою параграфа 5 глави 58 цього Кодексу, який регулює відносини, що виникають із найму (оренди) транспортного засобу, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли на підставі договору фінансового лізингу. Разом з тим параграфом 6 глави 58 ЦК України та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачено вимог обов’язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Таким чином, умови спірного договору не можна вважати несправедливими, оскільки його положення не мають таких ознак. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, оскільки внаслідок розірвання договору з ініціативи лізингодавця лізингоодержувач не отримає транспортного засобу і при цьому понесе невиправдані витрати – утримання штрафу в розмірі 20 % від сплаченого авансового платежу і неповернення йому сплаченої суми комісії за організацію, що свідчить про існування явного, істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 127/17385/15-ц) суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, яким частково задоволено позов про визнання недійсним договору фінансового лізингу. При цьому касаційний суд зазначив, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки спірний договір нотаріально не посвідчений, то він є нікчемним відповідно до частини другої статті 215 ЦК України. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 677/1316/15-ц) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, що свідчить про існування істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Окрім того, суд установив відсутність ліцензії у ТОВ «ЛК «Еталон» для здійснення фінансової діяльності, а також те, що спірний договір не було посвідчено нотаріально. У постанові від 16 грудня 2015 року Верховний Суд України зазначив про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача; звужені обов’язки лізингодавця, передбачені Законом України «Про фінансовий лізинг» та ЦК України; виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема частині першій статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою. Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Відповідно до статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Однак суд не взяв до уваги зазначених порушень законодавства щодо відсутності ліцензії у лізингової компанії для провадження фінансової діяльності та відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-65цс16 Верховний Суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, у зв’язку із чим наявні правові підстави для визнання договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України та положень Закону України «Про захист прав споживачів». У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-3020цс15 Верховний Суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом; звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому відповідного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов’язань лізингодавцем умовами договору не передбачено; установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не надається лізингоодержувачу, якому встановлено жорсткі зобов’язання та непропорційно великий розмір штрафу. Отже, умови спірного договору є несправедливими, що є правовою підставою для визнання договору недійсним та повернення коштів. У постанові від 8 червня 2016 року Верховний Суд України вказав на те, що оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Перелік несправедливих умов у договорі зі споживачем не є вичерпним (частина четверта статті 18 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права містяться у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню норма статті 799 ЦК України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, є помилковим. Також, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 111 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1551цс16 Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B83B5DBE43F46FB6C225805A00303310

http://reyestr.court.gov.ua/Review/51750128 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого суддів: за участю: позивача представника позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9 про захист порушеного права споживача та визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обгрунтування, що 25 грудня 2007 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») укладено кредитний договір № 20.00.001258, відповідно до умов якого йому надано кредит в сумі 70 000 доларів США зі сплатою 12 % річних за користування кредитними коштами терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 25 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1, та договір поруки № 20.00.001258/2. Того ж дня між банком та ОСОБА_9 укладено договір поруки № 20.00.001258/1 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Посилаючись на те, що при укладенні договору позивач був введений в оману банком, зокрема щодо розміру відсотків, які він має сплатити за користування кредитом, оскільки договір містить приховані проценти; кінцева сукупна вартість кредиту не відповідає фактичній вартості кредиту; при укладенні договору порушено Закон України «Про захист прав споживачів» щодо надання повної та достовірної інформації про умови кредитування, а також не досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору, у звґязку з чим, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсними кредитний договір від 25 грудня 2007 року, договір іпотеки та поруки, зняти заборону відчуження майна, яке є предметом іпотеки та виключити записи про обтяження з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 15 травня 2013 року, позов задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 25 грудня 2007 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Задоволено заяву ПАТ «ВТБ Банк» про накладення арешту. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_8 та передана в іпотеку ПАТ «ВТБ Банк» згідно із іпотечним договором від 25 грудня 2007 року, до моменту повернення ОСОБА_4 на користь ПАТ «ВТБ Банк» коштів на загальну суму 52 569,81 доларів США, отриманих на підставі кредитного договору від 25 грудня 2007 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов задоволено. Ухвалено визнати недійсним кредитний договір від 25.12.2007 року № 20.00.001258, який укладений між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Визнано недійсним з моменту вчинення іпотечний договір від 25.12.2007 року б/н, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк», посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Котенко Л.О. та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 2901. Визнано недійсним з моменту вчинення договір поруки від 25.12.2007 року № 20.00.001258/2, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк». Знято заборону відчуження зазначеного в іпотечному договорі нерухомого майна, що зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 2902 та виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 6302632, контрольною сумо 84Г0762Г97 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження: квартиру АДРЕСА_1, номер за РПВН 21222137. У касаційній скарзі ПАТ «ВТБ Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, позивача та його представника, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Судами встановлено, що 25 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір, за яким йому надано кредит в сумі 70 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_8 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1. В обгрунтування свого висновку щодо введення позивача в оману щодо умов кредитування, суд першої інстанції послався на висновок судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, відповідно до якого вихідним параметрам кредитування відповідає ануїтетний платіж в розмірі 862 долари США, натомість банком встановлене значення даного платежу в сумі 870,18 доларів США. Такому значенню відповідає відсоткова ставка 12,19 %. Абсолютне значення здорожчення кредиту за проведеним розрахунком становить 89 778,04 доларів США, що на 8 645,65 доларів США вище від задекларованого кредитором в умовах договору - 81 132,39 доларів США. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу . За змістом ст. 230 ЦК України , якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Встановивши, що на момент звернення позивача до банку із заявою-анкетою про видачу кредиту у фінансовій установі діяла затверджена форма переддоговірної роботи, яка в порушення Закону України «Про захист прав споживачів» йому надана не була, що призвело до укладення споживачем кредитного договору на невигідних для нього умовах, та прибутковою для банку ануїтетною схемою, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно вважав, що формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та вірно зазначив, що виконання спірного правочину направлено на отримання кредитором прихованого прибутку та виникнення не передбачених втрат у боржника, а тому, з урахуванням висновку судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, дійшли обгрунтованого висновку про наявність в діях відповідача умислу, який полягає в замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного здорожчання кредиту. Встановивши наявність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, суди визнали недійсними з моменту вчинення договір іпотеки на підставі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та договір поруки на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України відповідно. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права не ґрунтуються на матеріалах справи, зводяться до іншої оцінки фактичних обставин справи, яка відрізняється від зробленої судом оцінки, і висновків суду не спростовують. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального й матеріального права, а тому передбачених ст. 338 ЦПК України підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» відхилити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко І.М. Завгородня О.М. Ситнік

Апеляційний суд видав такий умовивід: "Проаналізувавши пункт 2.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту та ч. 2 ст. 11 Закону № 1023-XII у їх системному взаємозв'язку, апеляційний суд зазначає, що такі містять вимогу про те, що споживач повинен бути повідомлений саме письмово про те, що ознайомлений з інформацією про умови кредитування, а не про те, що таке ознайомлення споживача повинно бути зафіксовано в окремій, самостійній письмовій формі на, що посилається позивач." Цікаво, вони самі до цього додумалися чи є якісь рішення вищих судів з таким перлом?! Нікому не зустрічалося щось подібне? Ухвала в ЄДРСР

Державний герб України Яготинський районний суд Київської області справа № 382/58/15 2/382/5/16 РІШЕННЯ іменем України 13 січня 2016 року Яготинський районний суд Київської області, в складі; Головуючого- судді Карпович В.Д. при секретарі Шипота Я.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Яготині, справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості. Встановив: В позові до суду позивач вказав, що Заявою про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу K3W0A+0000289739 від 05.10.2011 р. ОСОБА_2 виразила своє бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, що розміщені на веб-сайті privatbank.ua. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статей 633, 634 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Статтею 806 Цивільного кодексу України, а також ч.2 ст.1 ЗУ "Про фінансовий лізинг" передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Відповідно до вимог передбачених ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (с трок лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, а ст. 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Відповідач згідно умов Договору отримав від ПАТ КБ Приватбанк» у платне користування автомобіль марки MITSUBISHI LANCER рік випуску: 2011, тип ТЗ: легк. автомобіль, № кузова/шасі: JMBSTCY4ABU000276. реєстраційний номер: АЕ4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, повязані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку 2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрацію належить на праві власності ПАТ КБ ПРИВАТБАНК. П.З ч.2 ст.ІІ Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено обов'язок лізингоодержувача своєчасно сплачувати лізингові платежі. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.І. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події Дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту та повернення Предмета лізингу. У Повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації, ЛІзингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування Предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою, вказаною у Повідомленні про Дефолт. У порушення зазначених норм закону та умов Договору зобов'язання належним чином не виконані, в результаті чого відповідач повернув предмет лізингу автомобіль позивачу. Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України порушення зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 Цивільного кодексу України). Частиною 1 статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. П. 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання Повідомлення про Дефолт, Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобовязаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. "Визначення термінів та тлумачення" означає залежно від контексту грошові зобовязання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк сплати за якими настав або (і) суму коштів за такими грошовими зобовязаннями. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Згідно з частиною 1 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Стаття 625 ЦК України передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Наслідки неналежного виконання договору фінансового лізингу зі сторони Лізингоодержувача визначені у ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка передбачає право лізингодавця на відшкодування збитків. Відповідно до умов Договору станом на 30.01.2015 року, заборгованість відповідача перед ПАТ КБ « Приватбанк» за фактичний строк користування предметом лізингу складає 162 046,69 грн., а саме: 125 464,47 грн. - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 25 254,61 грн. - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 4 220,13грн. - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 грн. - заборгованість з пені. Просили: Стягнути з відповідача на їх користь заборгованість в розмірі 162046,69 грн за договором фінансового лізингу та судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги позивача, представник відповідача позов не визнала, мотивуючи безпідставністю вимог позивача посилаючись на те, що предмет лізингу / автомобіль / повернутий його власнику / позивачу /. В судовому засіданні встановлено наступне: 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 було подано заяву про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу № К3\д/0Р+0000289739, якою вона виразила бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг що розміщені на веб-сайті уууууу.ргіуаїЬапк.иа. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Згідно умов Договору ОСОБА_2 отримала від ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» у платне користування автомобіль, марки МІТ51ІВІ5НІ, модель «Ланзер», рік випуску 2011, тип ТЗ: легковий автомобіль № кузова/шасі: ^В5ТСУ4АВІЮ00276, реєстраційний номер: АЕ 4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, пов'язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрації належить на праві власності ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. Пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів за такими грошовими зобов'язаннями. Посилаючись на порушення умов Договору, ПАТ КБ « Приватбанк» просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість станом на 30.01.2015 року у розмірі - 162 046,69 гривень, яка складається з наступного: 125 464,47 гривень - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 54,61 гривень - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 220,13 гривень - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 гривень - заборгованість з пені. В судовому засіданні представник ПАТ КБ « Приватбанк» посилався на розрахунки заборгованості які були надані ними разом з позовною заявою / а.с.4-6 та 74-81 /. Представник відповідача не визнаючи позовних вимог посилалась на розрахунок заборгованості надані нею за її запитом позивачем, які повністю різняться з розрахунками заборгованості на які посилався представник позивача./ а.с. 56 /. При цьому представник ПАТ КБ « Приватбанку» погодився із розбіжностями вказаних розрахунках, але причину розбіжностей пояснити в судовому засіданні не зміг. Крім цього, з наданих Позивачем розрахунків неможливо встановити, як саме розраховувалась сума заборгованості по кредиту та сума несплачених відсотків за користування кредитом. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Такий розрахунок повинен бути наданий з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. В даному розрахунку заборгованості взагалі не відображено коли та які суми вносилось Відповідачем на рахунок. Не відображено на яку суму нараховувались проценти та за який період. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.» Документи, надані представником Позивача в якості доказів розміру заборгованості, мають суперечливий характер, оскільки розрахунок заборгованості жодними доказами не підтверджений. По-перше в розрахунку заборгованості першою строкою станом на 25.10.2011 року вже начеб то існує заборгованість в розмірі 168 512,00 гривень. Не зрозуміло звідки банк взяв цю суму, оскільки автомобіль коштував 198 250,00 гривень, а Відповідачем 10.10.2011 року сплачено суму в розмірі 3000 гривень за бронь автомобіля та 19.10.2011 року сплачено суму в розмірі 41 500,00 гривень. Виходячи з цього заборгованість повинна складати 153 750 гривень. Крім того відповідно до виписки, які надав банк 10.10.2011 року та 19.10.2011 року зараховано суми в розмірі З 000,00 та 41 500,00, а банк лише: 21.10.2011 року списує кошти в розмірі 277,02 гривень 25.10.2011.року списує кошти в розмірі 991,25 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 2 688,00 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 29 738,00 гривень 15.11.2011 року списує кошти в розмірі 351,07 гривень 15.11.2011.року списує кошти в розмірі 454,66 гривень Не зрозумілим залишається питання у зв'язку з чим банк стільки часу тримає кошти не списуючи їх з рахунку, умисно збільшуючи заборгованість Відповідача. У виписці по рахунку яку надає банк вказано, що 25.10.2011 року погашення кредиту становить 43 417,25 гривень, звідки банк взяв цю суму, суду не зрозуміло. Згідно виписки по рахунку прострочений залишок по тілу кредиту починає розраховуватися з 15.05.2012 року. З чим представник відповідача категорично не погоджується оскільки 04.04.2012 року Відповідачем внесено суму в розмірі 4 325,00 гривень, відповідно до графіку погашення. В свою чергу банком у своїй виписці взагалі не відображено вище вказану суму заборгованості. Дана ситуація повторюється 09.11.2012 року коли Відповідач вносить 2 000,00 гривень, що підтверджується квитанцією, а у виписці по рахунку дані кошти також відсутні. Вище згадана ситуація повторюється на протязі всього обслуговування кредиту, коли Відповідачем вносяться сума коштів, яка банком не зараховується і ніде не відображається. В судовому засіданні представником позивача було надано новий розрахунок заборгованості станом на 11.02.2015 року, в якому відображено, що сума залишку по тілу кредиту становить 125 247,80 гривень, що менша на 216,98 гривень, що не може відповідати дійсності оскільки Відповідачем в період з 30.01.2015 року по 11.02.2015 року платежі не вносилися./ а.с. 74-81 / Додаткового дослідження потребує розрахунок заборгованості за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу та заборгованість по пені. Взагалі не можливо встановити звідки взяті ці суми, яким пунктом договору передбачено їх нарахування та за який період нараховано вище згадану суму. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості не дозволяє встановити, чи відповідають вимоги Позивача дійсності та чи правомірним буде стягнення з Відповідача, вказаної у спірному розрахунку суми заборгованості за Кредитним договором., враховуючи ті обставини що предмет лізингу / автомобіль / знаходиться у його власника ПАТ КБ « Приватбан», що підтверджується самою позовною заявою в якій вказано, що відповідачка повернула предмет лізингу - автомобіль позивачу, та дані обставини в судовому засіданні підтвердила і представник відповідача. Крім цього, на думку суду в матеріалах справи взагалі відсутній доказ, який підтверджує видачу кредиту відповідачу. В обґрунтування своїх вимог, жодного доказу, в розумінні ст. 57 ЦПК України, що підтверджує дотримання Банком умов договору, а саме: отримання Відповідачем грошей за цим Договором, в матеріалах справи не містяться. Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У ст. 1050 ЦК України (параграф 1 глави 71 ЦК України), в свою чергу, зазначено: якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Тому, згідно норм цивільного законодавства, строк виконання основного зобов'язання вважається таким, що настав з моменту прострочення повернення чергової частини платежу за кредитним договором. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. У відповідності до пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів такими грошовими зобов'язаннями. Крім того, відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. У якості доказу відправлення Відповідачу вимоги про погашення заборгованості Позивачем було надано до суду вимогу про дострокове погашення кредиту від 30.12.2014 року та реєстр відправлення поштових відправлень./ а.с. 196-200 / Однак вище згаданий документ протирічить навіть умовам договору на який же сам Позивач і посилається. Оскільки відповідно до п 2.9.4.8.2.4 вказано, що Банк надсилає позичальнику «Повідомлення про Дефолт», а насправді було надіслано вимога про погашення заборгованості. Не зважаючи на це, повідомлень щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту Відповідачу від Позивача у порядку, передбаченому законодавством, не надходило, тому на момент подачі позовної заяви права Позивача жодним чином не були порушені, тому на думку суду позов був поданий передчасно. Крім цього, в матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання Відповідачем письмової вимоги, про дострокове повернення кредитів. ОСОБА_1 по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Так, відповідно до п. З Правил надання послуг поштового зв'язку рекомендоване поштове відправлення - поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, дрібний пакет, мішок "М"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з п. 114 Правил надання послуг поштового зв'язку адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а у разі його відсутності - повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. Виходячи з вищезазначеного, боржник вважається належним чином повідомлений про дострокове повернення кредиту в тому разі, коли не лише відправлено на адресу такого боржника відповідного листа, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що відображена в постанові від 12 вересня 2012 року по справі №6-57цс12, яка розміщена на офіційному сайті суду. Крім цього, досудові вимоги, що були надані Позивачем та підписані особою, яка не долучила до таких вимог документ, що підтверджує право такої особи підписувати та надсилати досудові вимоги боржникам, тому навіть встановити легітимність цих документів в судовому засіданні не представляється можливим. В позові до суду позивач вказав, що Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Разом з тим, позивачем до суду був наданий так званий Договір фінансового лізингу, який не містить не / початку не кінця договору / так як відразу починається з п.п. 2.8.4 та закінчується п.п. 2.8.4.13.9, / а.с. 176-189 /. Тому суд вважає / так званий Договір фінансового лізингу / неналежним доказом по справі. Відповідно до п.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд вважає, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні. а тому в їх задоволенні необхідно відмовити. Керуючись ст.. ст.. 10, 60, 209, 212-215 ЦПК України, ст.. ст.. 530, 1054 ЦК України, суд ВИРІШИВ: В позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області, протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя Карпович В.Д. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54988065

Є необхідність переоформити абонентський рахунок на електропостачання.Згідно спадкової справи (завершена юридично та надано витяг з прав власності як спадкоємцю першої черги ) зібрано довідки і предявлено РЕМ. Попередній абонентський рахунок вилучено з електронної бази даних. На запит ( особистий) РЕМ погоджується оформити новий абон.рахунок за попередньою адресою, але через нову угоду та винос лічильника назовні за мій рахунок / попередня розводка, придбання щитка та кабеля до опори 220--380 , монтаж / , тобто з усіма роботами та заявою на підключення, що майже рівнозначне новому підключенню. Мотивація - ...? . За поточний період зауважень по оплатіі не було, по порушеннях користування - не було.Єдине - це необхідність провести періодичну провірку лічильника, що не викликає розбіжностей і може бути виконано в любий час з участю контролера при знятті-установці лічильника. На запит до інформаційно-консультаційного центру енергокомпанії , відповідь : "..Особовий рахунок було закрито, тому що попередній власник будинку (квартири) помер і переоформлення у встановлений законодавством час не відбулось. Згідно Правил користування електричною енергією для населення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999р № 1357, зі змінами та доповненнями (далі — ПКЕЕн), перенесення приладу обліку здійснюється за бажанням та за рахунок тієї сторони, яка є ініціатором перенесення...". Питання : 1. Наскільки правомірні такі дії зі сторони РЕМ, чим підтверджуються ( нормативними документами, внутрішніми розпорядженнями ) ? 2. Я не ініціював як перенесення приладу обліку так і подання заяви на відновлення . У який спосіб зберегти діюче підключення без виносу приладу обліку та відповідних робіт ? 3. Який термін переоформлення , встановлений законодавством ; з якої дати йде відлік часу ? 4. Перелік документів ( довідок) , якщо такі передбачені при переоформленні абоненського рахунку на електропостачання ?

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03110 м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а Справа №761/3002/15-ц Головуючий у 1 інстанції Кондратенко О.О., Притула Н.Г. Апеляційне провадження №22-ц/796/365/2016 Суддя-доповідач АнтоненкоН.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі судді-доповідача АнтоненкоН.О., суддів Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І., при секретарях Слащуку А.С., Юрченко А.С., Басюк Ю.В. за участю позивача ОСОБА_4, представників позивача ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 представника відповідача ОСОБА_8 розглянула у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», Компанії Квікком Лімітед, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія - в с т а н о в и л а : Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року і додатковим рішенням цього суду від 22 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Судом першої інстанції встановлено, що 22.05.2014 між ОСОБА_4 і Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (ПАТ «ВіЕйБі Банк») був укладений договір банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року, на підставі якого позивач як вкладник розмістила в банку строковий вклад у розмірі 51239,46 євро на умовах депозиту строком на 13 місяців з датою вимоги 22.06.2015 з щомісячною виплатою процентів у розмірі 9,5% річних. 18.11.2014 представник позивача за довіреністю звернулась до банку із заявою про дострокове розірвання договору, проте, така вимога залишилася невиконаною. На час розгляду справи судом на вкладному рахунку позивача обліковується вклад у розмірі 51239,46 євро, на іншому рахунку - сума відсотків 618,79 євро, на вкладному рахунку на вимогу «Для виплат» обліковується сума відсотків у розмірі 1863,12 євро. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №123 від 20.11.2014 в банку з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію, строк здійснення якої продовжено рішенням виконавчої дирекції Фонду №32 від 17.02.2015 до 20.03.2015. На підставі постанови правління НБУ №188 від 19.03.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду №63 від 20.03.2015 відкликано банківську ліцензію ПАТ «ВіЕйБі Банк» та розпочато процедуру його ліквідації. Виходячи зі встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що спірні правовідносини регулюються спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на підставі якого позивач одержала гарантовану Фондом суму в 200 тис. грн та 03.04.2015 звернулась до банку із заявою про включення її до реєстру вимог кредиторів, у зв'язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до банку. Позовні вимоги про солідарне стягнення суми неповернутого вкладу та відсотків з компанії Квіккон Лімітед та ОСОБА_9 суд вважав безпідставними, виходячи з того, що правовідносини за договором виникли між позивачем і банком, а не зазначеними особами, а передбачених ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.1166 ЦК України підстав для відшкодування майнової шкоди немає. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд вважав їх безпідставними з огляду на те, що чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів», таке відшкодування не передбачено. В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і підлягають застосуванню до них, які суд безпідставно не застосував. В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представники підтримали апеляційну скаргу з наведених у ній доводів. Представник банку просила апеляційну скаргу відхилити і залишити без змін законне і обгрунтоване рішення суду першої інстанції. Перевіривши законність і обгрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі неповернутого банківського вкладу, неустойки за невиконання зобов'язань за договором та моральної шкоди. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не у повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, нормами матеріального права, що їх регулюють, та предметом спору, у зв'язку з чим під час апеляційного розгляду виникла необхідність повернення справи до суду першої інстанції для ухвалення додаткового рішення, адже суд не розглянув усі позовні вимоги, з якими ОСОБА_4 звернулася до суду. Відповідно до ст.309 ЦПК України зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Оскільки апеляційна скарга представника позивача подана на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, проте, містить у собі і доводи щодо нерозглянутих позовних вимог, колегія дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги стосуються і додаткового рішення цього суду від 22 березня 2016 року, що не потребує його окремого апеляційного оскарження. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї на умовах і в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК України). За договором банківського вкладу незалежно від його виду (вклад на вимогу чи строковий вклад) банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника фізичної особи (ч.2 ст.1060 ЦК України). За таких обставин незважаючи на передбачений договором сторін строк вкладу (до 22.06.2015) ОСОБА_4 вправі була вимагати дострокового його повернення 18.11.2014, а банк був зобов'язаний таку вимогу виконати, проте, свого зобов'язання за договором і законом не виконав, що відповідно до ст.610 ЦК України є порушенням зобов'язання. Одним з правових наслідків порушення зобов'язання, передбачених ст.611 ЦК України, є відшкодування збитків та моральної шкоди, якщо такі наслідки передбачені договором або законом. Договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_4 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» 22.05.2014, таких наслідків не передбачено (ас5). Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачена відповідальність банку за його зобов'язаннями. Зокрема, частиною 1 цієї статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 18.11.2014) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства; частиною 2 цієї норми передбачено, що банк не відповідає за невиконання зобов'язань у разі зупинення операцій по рахунках; частиною 6 статті 58 цього Закону на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. З огляду на наведене та оскільки 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, а з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на його тимчасову адміністрацію, враховуючи також, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю, а відповідно до п.1) ч.5 ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників банку, окрім виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників (які здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті і фактично здійснено, адже позивач отримала 200 тис. грн від Фонду - п.1) ч.6 ст.36 цього Закону) - правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для відповідальності ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед ОСОБА_4 за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 до інших відповідачів, то слід виходити з наступного. Відповідно до ч.6 ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Отже, правове значення для вирішення питання про законність і обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 до Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 є: 1) чи є зазначені особи власниками істотної участі або керівниками банку, 2) чи з їх вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. ОСОБА_10 хоча і зазначена у позовній заяві відповідачем (уточнена позовна заява - т1 ас24-27), проте, жодних вимог до неї не пред'явлено, а тому правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_10 Істотна участь відповідно до положень ч.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Тобто, власник істотної участі банку - особа (особи), яка(і) володіє(ють) прямо та/або опосередковано самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу банку. Згідно офіційної відкритої інформації НБУ (т1ас121,122) Компанія Квікком Лімітед є учасником і власником 86,7780% статутного капіталу ПАТ «ВіЕйБі Банк», в той час як ОСОБА_9 є єдиним 100% власником Компанії Квікком Лімітед, тобто, особою, яка опосередковано володіє істотною участю банку. Отже, зазначені особи відповідно до визначених ст.ст.2,58 Закону термінів є власниками істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк». Відповідно до ч.1 ст.35 Закону банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Відповідно до ч.4 ст.58 Закону власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Відповідно до вказаної постанови у зв'язку з тим, що ПАТ «ВіЕйБі Банк» здійснював ризикову діяльність, що призвело до втрати ліквідності банку, виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами, постановою правління НБУ від 03.10.2014 №631/БТ цей банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Проте, за даними статистичної звітності та лімітів відкритої валютної позиції станом на 14.11.2014 відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку до сукупних активів та нормативу співвідношення регулятивного капіталу до зобов'язань до однієї третини від мінімального рівня. Таким чином, діяльність банку не відповідає вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів НБУ. Власником істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» усупереч вимогам ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку (т1ас128-129). Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 установлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч.6 ст.58 Закону підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_4 є невидача на вимогу вкладника фізичної особи вкладу та відсотків, які обліковується на рахунках позивача у розмірі 51239,46 євро вкладу, 618,79 євро та 1863,12 євро відсотків - всього 53721,37 євро. Зазначені обставини встановлені судом першої інстанції і жодною зі сторін не заперечуються. Отже, вказана сума невиданого вкладу та відсотків становить розмір збитків, які відповідно до ст.611 ЦК України підлягають стягненню на користь позивача з власників істотної участі за мінусом одержаних ОСОБА_4 200 тис. грн від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (станом на 05.07.2016 курс 1 євро = 24,8158грн; 53721,37євро х 24,8158грн = 1333138,77грн; 1333138,77грн - 200000грн = 1133138,77грн). Оскільки власники істотної участі - це особи, які спільно володіють часткою статутного капіталу банку, за законом кожний власник істотної участі зобов'язаний підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ, та вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, - вони є особами, які несуть солідарний обов'язок за зобов'язаннями банку, адже предмет зобов'язання є неподільним (ст.541 ЦК України). За таких обставин Компанія Квікком Лімітед та ОСОБА_9 несуть солідарний обов'язок перед ОСОБА_4 за зобов'язаннями ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед нею у розмірі 1133138,77грн. З огляду на викладене позовні вимоги ОСОБА_4 в частині стягнення солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 1133138,77грн підлягають задоволенню. Оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині не грунтується на нормах матеріального права і підлягає скасуванню відповідно до ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення з відповідачів неустойки у розмірі 67636,08 євро, то такі вимоги не грунтуються на нормах матеріального права і задоволенню не підлягають, адже відповідно до положень Цивільного кодексу України про неустойку як вид забезпечення виконання зобов'язання таке забезпечення виконання зобов'язання має бути передбачено договором або законом (ч.1 ст.548) із визначенням розміру неустойки, який у разі встановлення законом може бути збільшений у договорі або зменшений, проте, ні Законом, що регулює спірні правовідносини, ні договором банківського вкладу не передбачено такий вид забезпечення виконання банком своїх зобов'язань за договором. З тих же підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, адже ні договором, ні законом таке відшкодування не передбачено (ст.611 ЦК України). В цій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального закону. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.303,308,309,313,316 ЦПК України, колегія в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 22 березня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити частково. Стягнути солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 1133138,77грн (один мільйон сто тридцять три тисячі сто тридцять вісім грн 77 коп.) за порушення Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» зобов'язань за договором банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно, може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суддя-доповідач Н.О.Антоненко Судді А.М.Стрижеус О.І.Шкоріна http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58788394

Шановні форумчани! Сьогодні отримав повідомлення від ТОВ"Воля Кабель" про відступлення прав вимоги щодо погашення заборгованості колекторам.,а точніше копію(без мокрої печатки і підпису).Ситуація у мене склалася така.Я був користувачем послуг кабельного телебачення,а 10 березня підключився ще і до інтернету.Їхній співробітник,що підключав мене до інтернету сказав,що старий договір "закривається" і ми підписали новий договір.Я оплачую все все наперед,користуюсь і далі їхніми послугами.І ось приходить це повідомлення.Про існування заборгованості(я так розумію за тих 9 днів березня),мене ніхто не повідомляв.Як би ви порадили відреагувати на цю ситуацію?

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58045164 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючогоКасьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Попович О.В.,Остапчука Д.О., Савченко В.О.,розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву ОСОБА_6 до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав неусунення у встановлений судом строк її недоліків. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а питання про відкриття провадження у справі передати на розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги тим, що судами порушені норми процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач, отримавши копію ухвали судді про залишення позовної заяви без руху, у визначений судом строк не виконав вимог ухвали щодо сплати судового збору та не усунув недоліків позовної заяви, що є підставою для її повернення, як передбачено ст. 121 ЦПК України. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на наступне. З матеріалів справи видно, що у листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору. При поданні позовної заяви позивач не оплатив її судовим збором, вказавши, що він звільнений як споживач від сплати судового збору на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». 16 листопада 2015 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Кіровограда позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення її недоліків - терміном 5 днів з дня отримання копії ухвали, а саме: для сплати судового збору та надання оригіналу квитанції про оплату. 20 листопада 2015 року ОСОБА_6 отримав копію ухвали та надав до суду заяву, у якій зазначав про те, що звільнений від сплати судового збору на підставі закону. 27 листопада 2015 року ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто, оскільки позивач у встановлений ухвалою судді строк не усунув недоліків позовної заяви та не сплатив суму судового збору. Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та не звернув уваги на вимоги закону, які звільняють споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав, та не перевірив, чи звільнений позивач від сплати судового збору за цим позовом, а пославшись на те, що Законом України «Про судовий збір» (в редакції від 01 вересня 2015 року) який є спеціальним по відношенню до Закону України «Про захист права споживачів», не передбачено пільг для сплати споживачами судового збору, зробив передчасний висновок про те, що позивач повинен сплатити судовий збір у загальному порядку. Не врахував, що у випадку, якщо статтею 5 Закону України «Про судовий збір» не передбачено пільг щодо сплати судового збору деякими категоріями осіб чи за відповідними позовами, то при їх визначенні потрібно керуватися іншим законодавством України, зокрема і ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», дійшов передчасного висновку про визнання позовної заяви неподаною та її повернення позивачеві, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд цих недоліків не усунув, на порушення ст. 303 ЦПК України не перевірив законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції, залишив її без змін. За таких обставин касаційну скаргу потрібно задовольнити, ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року скасувати, питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О. Остапчук О.В.Попович В.О. Савченко

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56755422 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого воно є, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку не реагував, у зв'язку із чим ПАТ «ВТБ Банк» просило суд стягнути з відповідача кредитну заборгованість у розмірі 25 434, 81 доларів США. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2015 року у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «ВТБ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 7 грудня 2007 року у загальному розмірі 25 434, 81 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 21 квітня 2015 року становить 566 036 грн 11 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, виходив із того, що банк, звертаючись до суду за захистом свого порушеного права, пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач. При цьому банком не надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причини пропущення строку позовної давності та не подано клопотання про його поновлення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ПАТ «ВТБ Банк», виходив із того, що відповідач порушив умови кредитного договору та допустив заборгованість за ним, а укладений між сторонами 12 червня 2014 року договір № 4 про внесення змін до кредитного договору свідчить про переривання перебігу строку позовної давності. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір з подальшим внесенням змін та доповнень, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Згідно з пп. 8.1, 8.2 кредитного договору від 7 грудня 2007 року порядок сплати на рахунок банку процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому п. 1.1. кредитного договору, здійснюється щомісячно в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з грудня 2007 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок банку щомісячно рівними частинами в розмірі 195 доларів США в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з січня 2008 року. ОСОБА_3 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку від 26 листопада 2014 року про дострокове погашення кредиту не реагував, у зв'язку із чим утворилась кредитна заборгованість, яка за розрахунком банку складає 25 434,81 доларів США. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Крім того, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - цестрок, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК Українивизначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У порушення наведеного та вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 припинив сплачувати кредит з жовтня 2009 року, що в силу ч. 5 ст. 261 ЦК України є правом банку на пред'явлення позову, але позов було пред'явлено у березні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності. Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України відповідач усно у судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, про що також зазначено в рішенні суду першої інстанції. При цьому з урахуванням змісту норми ст. 267 ЦК України закон не вимагає подання заяви про застосування позовної давності лише у письмовому вигляді. У зв'язку з цим висновок апеляційного суду про те, що таку заяву доцільно подавати у письмовому вигляді, є неправильним. Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що у зв'язку з укладанням сторонами 12 червня 2014 року договору № 4 про внесення змін до кредитного договору, тобто відповідач визнав свій борг, у зв'язку з чим позовна давність у силу ст. 264 ЦК України переривалася. Проте апеляційний суд не врахував те, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. Отже, переривання позовної давності, як і визнання свого боргу після спливу позовної давності на свідчить про переривання такої давності. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта В.А.Черненко

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : 18 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2014 року між ним (вкладником) та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» в іноземній валюті з правом поповнення на початкову суму 195 доларів США за ставкою 11 % річних строком до 5 травня 2015 року. Того ж дня, 5 грудня 2014 року, позивач вніс через касу банку на депозитний рахунок готівкові кошти в розмірі 195 доларів США, далі вносив кошти неодноразово, що підтверджується квитанціями. Сума загального вкладу становить 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 заздалегідь звернувся до банку із заявою про повернення вкладу 5 травня 2015 року, однак йому було відмовлено. 12 травня 2015 року він повторно звернувся до відповідача з вимогою про повернення вкладу, а в подальшому, 13 травня 2015 року – з досудовою претензією, проте банк не повернув вклад або будь-яку його частину позивачу. Посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів» та на порушення своїх прав на користування та розпорядження власними коштами у зв’язку з неправомірними діями банку, внаслідок яких позивач був змушений відвідувати відділення банку відповідача та вистоювати тривалі черги, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 46 доларів США 96 центів, 3 % річних у розмірі 12 доларів США 68 центів, пеню за прострочення виконання зобов’язання в розмірі 4 тис. 627 доларів США 80 центів та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн. Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, 3 % річних у сумі 12 доларів США 68 центів, у решті позову відмовлено. Вирішено питання про оплату судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 549 – 552, 1061, 1070, 1073 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та відсотків за користування коштами депозитного вкладу та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволенні позовних вимог. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року й постанови Верховного Суду України від 29 травня 2013 року та від 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2014 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_1 укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» на 5 місяців в іноземній валюті. Відповідно до договору-заяви вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 195 доларів США на строк до 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року. За час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладникові проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Упродовж строку дії договору позивач вносив грошові кошти згідно з умовами зазначеного договору в розмірі 195 доларів США, 194 долари США, 194 долари США, 193 долари США, 193 долари США, 160 доларів США, 195 доларів США, 195 доларів США. Станом на 12 травня 2015 року залишок на рахунку відповідача становив 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня, 12 та 13 травня 2015 року позивач звертався до відповідача з вимогою повернути вклад, однак грошові кошти не повернуті. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача суми вкладу та три проценти річних і відмовляючи в задоволенні в частині стягнення відсотків за користування кредитом та пені за період із 6 травня по 3 серпня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що зміст укладеного між сторонами договору не передбачає його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку, а тому договірні відносини припинили свою дію 5 травня 2015 року, отже, відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині. Погодившись із висновком суду першої інстанції, суди апеляційної та касаційної інстанцій також указали на відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення пені з огляду на те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами укладеного договору банківського вкладу не передбачено стягнення пені в разі невиконання або неналежного виконання банком зобов’язання. Суди також зазначили, що правовідносини сторін за договором банківського вкладу регулюються параграфом 1 глави 71 ЦК України. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року, яка надана заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в частині стягнення пені та направляючи справу на новий апеляційний розгляд у цій частині, оскільки не надано належної правової оцінки доводам позивача та не спростовано їх, висловив правову позицію про те, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами договору на відкриття та обслуговування поточного «пенсійного» рахунку встановлена відповідальність сторін договору за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором, тому банк повинен сплачувати неустойку, при цьому нарахування пені не здійснюється протягом дії мораторію на задоволення позовних вимог. У наданих для порівняння постановах від 28 січня 2015 року та від 29 травня 2013 року Верховний Суд України виходив з того, що оскільки банк порушив свої грошові зобов’язання щодо повернення на вимогу вкладника депозитних коштів з процентами, то повинен виплатити проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції цієї норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, визначених законом як юридичні факти. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків серед юридичних фактів є, зокрема, договори та інші правочини. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» укладено між сторонами на 5 місяців (з 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року) в іноземній валюті. Умовами договору передбачено, що за час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладнику проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Отже, аналіз зазначених вище правових норм та умов договору банківського вкладу дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку перед ОСОБА_1 за договором банківського вкладу (депозиту) «Стандарт» припинились у строк, установлений цим договором. Закінчення строку дії договору і невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Так, відповідно до статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам (частини перша, друга статті 1067 ЦК України). Згідно з положеннями частин першої, другої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, – зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» подано такі визначення: споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня виконує забезпечувальну функцію, і, навпаки, з моменту порушення – вважається мірою відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені із 6 травня 2015 року до дня ухвалення судового рішення, тому справу в цій частині слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Одночасно, слід звернути увагу на те, що постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ «Банк «Фінанси та кредит», визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». За таких обставин, судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині стягнення 3 % пені скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правовий висновок (у справі № 2558 цс 15) Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3D3292E3BEA7808CC2257FD300502D69

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 лютого 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі – ТОВ «ЛК «Автофінанс») укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж ОСОБА_1 бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору ОСОБА_1 було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов’язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені 97 тис. 869 грн. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 30 червня 2015 року позов задовольнив, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс»; стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 97 тис. 869 грн. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 2 вересня 2015 року ухвалив рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову відмовити. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року постановила зазначене рішення апеляційного суду залиши без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 18, 19 Закону № 1023-XII, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 31 серпня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів (№ 6-27177ск15); 4 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (№ 6-26066св15). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 11 вересня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-52цс13); 16 грудня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійним та стягнення коштів (№ 6-2766цс15). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-27177ск15 суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження в справі й по суті погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення суми коштів адміністративного платежу з таких підстав. Статтею 16 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР) встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 40 тис. грн під вигляд «платіж за договором», який за умовами договору не повертається в жодному випадку. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує невідповідність положень договору фінансового лізингу принципам добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін у договорі; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін та завдають шкоди споживачеві; Постановляючи ухвалу № 6-26066св15, якою скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що суд неповно з’ясував фактичні обставини справи і допустив порушення норм процесуального права; У постанові від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється; У постанові від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним договір фінансового лізингу й стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача авансовий платіж, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 18 Закон № 1023-XII умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів статті 18 Закону № 1023-XII, тому відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним. За змістом договору фінансового лізингу адміністративний платіж у розмірі 10 % вартості предмета лізингу є фактично платежем, який спрямований на утримання лізингодавця, оскільки останній не може діяти безоплатно, що відповідає вимогам статті 16 Закон № 723/97-ВР. Надана заявником ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Порівняння змісту постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) зі змістом ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 18 Закону № 1023-XII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-27177ск15, № 6-2766цс15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 18 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов’язання придбати предмет лізингу – автомобіль Geely GC 6 basic у власність та передати його в користування ОСОБА_1 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 7 тис. 313 дол. США 21 цент; авансовий платіж – 3 тис. 656 дол. США 60 центів (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж – 304 дол. США 72 центи; адміністративний платіж – 731 дол. США 32 центи (10 % вартості предмета лізингу) ; комісія за передачу – 219 дол. США 40 центів (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 сплатив ТОВ «ЛК «Автофінанс» кошти в розмірі 969 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж – це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 731 дол. США 32 центи. Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів. При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною другою статті 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (пункти 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 7 тис. 313 дол. США 21 цент з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 193 тис. 800 грн з ПДВ (пункт 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (пункт 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (пункт 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду – штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов’язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до пункту 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов’язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з пунктом 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов’язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов’язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов’язань лізингоодержувача. Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов’язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (статті 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (пункт 10.4). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що місцевий суд не встановив усіх обставин, які свідчать про несправедливість умов договору (порушують принцип добросовісності; призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; завдають шкоди споживачеві) відповідно до положень статті 18 Закону № 1023-XII. За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 30 червня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-330цс16 Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 цього Закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A4345AD92DFD3AB8C2257FD30026F77A

Державний герб України Справа № 686/6355/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.06.2015 Хмельницький міськрайонний суд в складі: головуючої судді - Салоїд Н.М., при секретареві Лоб І.А., Гуменному В.В., за участю представника позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та відповідача ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Хмельницький в залі суду цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та моральної шкоди в с т а н о в и в : У березні місяці 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» ( у подальшому ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося із позовом до суду у якому просило стягнути з ОСОБА_4 55542 грн. 41 коп. основної заборгованості за договором фінансового лізингу,679453 грн. 23 коп. збитків у виді упущеної вигоди, 3065 грн. 31 коп. штрафу, 2935 грн. 52 коп. пені, 880 грн. 66 коп. річних, 10681 грн.35 коп. інфляційних витрат, 4451 грн. 59 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами, а всього 757010 грн. 07 коп. та судові витрати. Позов обґрунтовує тим, що 25 листопада 2013 року уклало з відповідачем ОСОБА_4 договір фінансового лізингу № 00009065 відповідно до якого зобов»язалося передати у розпорядження відповідача об»єкт лізингу транспортний засіб типу VW Touareg 3,0 I V6 TDI, 2013 року випуску, шасі № WVGZZZ7PZED020714, двигун № CRC158675Є а відповідач відповідно до положень п. 6.1 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу зобов»язався здійснювати щомісячні лізингові платежі відповідно до плану відшкодування, проте порушив свої зобов»язання за договором та не сплатив щомісячні платежі за серпень місяць 2014 року на суму 18 025,52 грн., вересень місяць 18 722, 16 грн. та жовтень місяць 2014 року на суму 18 794,73 грн., а всього на загальну суму 55 542,41 грн. у звязку з чим 30.10.2014 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» розірвало цей договір на підставі п. 12.6.1 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу. Відповідач всупереч вимог договору не виконав свої зобов»язання зі сплати заборгованості за договором та повернення об»єкту лізингу, тому 09.02.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було вчинено виконавчий напис нотаріуса № 161 про повернення об»єкту лізингу. Оскільки об»єкт лізингу не було повернено відповідачем у зазначений строк та зобов»язання із сплати заборгованості за договором відповідачем не виконані, йому заподіяні збитки у виді упущеної вигоди в розмірі 654904 грн. 83 коп., за порушення грошових зобовязань ОСОБА_4 має сплатити 3065 грн. 31 коп. штрафних санкцій, пеню, 3% річних, інфляційні, проценти за користування чужим майном (грошовими коштами) з серпня 2014 року по березень 2015 року у розмірах відповідно 2935 грн.52 коп.,880 грн. 66 коп., 10681 грн. 35 коп., 4451 грн. 59 коп. У звязку із супроводженням процесу стягнення заборгованості товариство понесло витрати в сумі 12 548,4 грн., а за підготовку позовної заяви - 12 000 грн. Просить задовольнити позов. В свою чергу ОСОБА_4 звернувся до із зустрічним позовом до ТОВ «Порше-Лізинг Україна, у якому за уточнених позовних вимог просить визнати недійсним укладений 25.11.2013 року договір про фінансовий лізинг за №00009065 та стягнути з цього товариства на його користь 575043 грн. сплачених на виконання цього договору коштів, 50000 грн. моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що : - згідно із п.п.1,5 ч.1 ст.1, п.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ТОВ «Порше Лізинг Україна» є фінансовою установою з наданням такої фінансової послуги як фінансовий лізинг, і у відповідності до п.4 ч.1, ч.2 ст.34 цього Закону мало б мати ліцензію на здійснення такої діяльності, проте такої не мало, а тому в силу ст.227 ЦК України цей правочин є недійсним; - цей договір за своєю природою є змішаним договором та містить також елементи як договору оренди (найму) автомобіля, так і його купівлі-продажу, а відповідно до ч.2 ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягав нотаріальному посвідченню, проте спірний договір нотаріально посвідчений не був, і в силу ч.1 ст.220 ЦК України його положення про оренду (найм) автомобіля є нікчемними; - на виконання умов договору у частині купівлі автомобіля ним ще до його передачі у користування було сплачено відповідачу 136715 грн. 69 коп. (еквівалент 16625 дол. США), що становило ? частину його вартості. Крім того він сплатив товариству 8202 грн. 94 коп. (еквівалент 997,5 дол. США) адміністративних витрат, 11935 грн. 01 коп. (еквівалент 1451,33 дол. США) першого лізингового платежу, з якого платіж еквівалентний 645,77 дол. США йшов на відшкодування частини вартості автомобіля. Відповідно до умов укладеного ним та відповідачем договору про фінансовий лізинг «Усі платежі що підлягають сплаті повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, та 2) відповідно до п.6.4.2 (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу». Процитувавши п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, посилається на те, що згідно на ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» викладена у договорі та у п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в дол. США, а не тільки інформація з цього приводу, є такою що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє його можливості знати, через комерційну таємницю, про «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «Креді Агріколь банк». Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля мало відбуватися відповідно до п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено, чим його також введено в оману; - положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими, зокрема, про встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3), надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4). Натомість, як договір так і Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу пронизані забороною повертати йому платежі, сплачені на викуп автомобіля (викладений у договорі п.6.11 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у новій редакції, у п.2 «Авансовий платіж», п.п.6.11, 6.17 цих комерційних умов; - такими,що вводять в оману є положення договору та додатків до нього про проценти та комісії. Так, згідно договору процентна ставка визначена змінною, відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу станом на день, що передує дню підписання цього договору. Відповідно до цього пункту Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу «якщо Сторони домовились про змінну процентну ставку, застосовуватимуться наступні правила. Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування) розраховуватиметься на основі змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро (відповідно до умов Контракту). Тому якщо трьохмісячна ставка LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро зміниться у порівнянні з останнім коригуванням процентної ставки або, відповідно, датою доставки Обєкта лізингу більше, ніж на 0,25 процентних пунктів робиться аналогічне абсолютне коригування проценту (з додаванням абсолютної вартості такого збільшення до абсолютного розміру проценту) на дату виставлення рахунку, після відповідного календарного кварталу.» Указавши таку формулу визначення змінної процентної ставки, відповідач також діяв нечесно, ввівши його в оману й порушивши тим самим вимоги ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак ці положення договору та додатку до нього також є недійсними в силу ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, відповідач приховав, не указавши у договорі, розмір трьохмісячної ставки LIBOR, за яким він обраховує навіть перший лізинговий платіж у виді процентів та комісії у розмірі 805, 56 дол. США, та того, чи є цей розмір трьохмісячної ставки LIBOR визначенням місячного, квартального, річного обрахунку процентної ставки у реальному відсотковому вимірі по відношенню до обсягу фінансування. Крім того, обравши таку формулу визначення змінної процентної ставки відповідач, за аналогією, порушив вимоги ч.ч.4, 5 та 6 ст. 1056-1 ЦК України, адже у договорі не зазначив максимальний розмір збільшення процентної ставки, застосований порядок розрахунку змінюваної процентної ставки не дозволяє точно визначити її розмір на будь-який момент протягом строку дії кредитного договору, договір не містить посилань на джерело інформації, яка б підтверджувала ту чи іншу ставку LIBOR на певний період; - указавши в Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) та в підпункті 6.1 пункту 6 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу про таку складову лізингових платежів як комісії, відповідач і в цьому ввів його в оману, оскільки не визначив з чого вони складаються, у якому розмірі та за яких умов повинні сплачуватися, який розмір процентів а який розмір комісії закладено у цьому Графіку, тощо; - не відповідають чинному законодавству, а саме п.2 ч.2 ст. 22 ЦК України, відтак є недійсними, та такими що не можуть бути застосовані, й положення п.12.9 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу за якими у разі розірвання контракту я зобовязаний, крім повернення автомобіля, сплатити лізингодавцю у виді упущеної вигоди ще й «…різницю між вартістю Обєкту лізингу (тобто сумою грошових коштів, що було фактично отримано Порше Лізинг Україна в результаті продажу Обєкту лізингу або, якщо Обєкт лізингу залишається у власності Порше Лізинг Україна, ринковою вартістю Обєкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) та лізинговими платежами, що залишилися несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), а також іншими Платежами що залишилися несплаченими Лізингоодержувачем відповідно до контракту»; - відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Спірний договір ним було укладено (підписано) у м. Хмельницькому, а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір ним міг бути розірваний лише за згодою лізингодавця, і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу, тобто не раніше 23 грудня 2014 року (підпункт 12.5). Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнанню недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається. Більше того, в силу ч.4 ст.12 цього Закону у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору. Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей. Про передачу йому автомобіля у м. Хмельницькому, тобто поза торговельними або офісними приміщеннями відповідача, свідчать дані акту його прийому-передачі 23 грудня 2013 року у м. Хмельницькому; - згідно із ч.8 ст.12 цього Закону у разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору. Якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожен день затримки повернення грошей. Ретельно ознайомившись із умовами договору та будучи з ними не згідним, він у визначений ч.3 ст.12 Закону строк повідомив представника ТОВ «Порше Лізинг України» про розірвання договору та повернення сплачених ним платежів, після чого ним буде повернуто автомобіль, на що це товариство згоди не дало, а в березні 2014 року саме надіслало йому два повідомлення про відмову від договору, проте повертати сплачені кошти на викуп автомобіля відмовилося; - ч.1 та ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Аналіз даних Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є додатком до договору про фінансовий лізинг якраз і свідчить про такий істотний дисбаланс на його шкоду, адже за перший рік дії договору він повинен був сплатити відповідачу 20,16 % річних, за другий 22,50% річних, за третій-26,74% річних, за четвертий 36,97% річних, за пятий 127,84% річних, притому виходячи із доларового еквіваленту; - оскільки спірний договір, на його думку, є недійсним, відповідач у злочинний спосіб заволодів автомобілем, повернувши його собі, проте не повернув сплачених ним коштів, то на підставі положень ст.216 ЦК України вони повинні бути стягнені з нього судовим рішенням у розмірі 575043 грн. 05 коп.; - цими протиправними діями відповідача йому було заподіяно й моральну шкоду, яку оцінює в 50000 грн. В судовому засіданні представники позивача заявлені вимоги підтримали, просять їх задовольнити, зустрічних вимог не визнали. Суду пояснили, що відповідно до вимог закону за договором лізингу одна сторона передає другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності. Враховуючи положення закону, відносини, що виникають у зв»язку з договором фінансового лізингу регулюються положення про купівлю-продаж у виключних випадках у разі повного виконання сторонами взятих на себе зобов»язань відповідно до договору про фінансовий лізинг та укладення договору купівлі-продажу. Відповідач порушив умови укладеного договору, не сплатив чергових платежів за серпень-жовтень місяць 2014 року, тому договір підлягає розірванню із викладених підстав та стягнення коштів, передбачених умовами договору та збитків, завданих неналежним його виконанням. ОСОБА_4 в судовому засіданні свої позовні вимоги підтримав, позовних вимог ТОВ «Порше Лізинг Україна» не визнав. Посилається на те, що сподіваючись на добропорядність ТОВ «Порше Лізинг Україна» та маючи намір укласти з ним договір фінансового лізингу на зрозумілих та прозорих умовах, 22 листопада 2013 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_6 належний йому на праві власності автомобіль «ОСОБА_3 -6», 2008 року випуску, що підтверджується наданою ним нотаріально посвідченою Генеральною довіреністю, а виручені від цього кошти вніс цьому товариству для придбання у розстрочку спірного «Фольксваген», проте останнє умови договору фінансового лізингу з цього приводу виписало у спосіб, яким ОСОБА_4 ввело в оману чим йому, як споживачу, заподіяло й моральної шкоди, яка проявилася у моральних переживаннях, порушенні його, як споживача прав, необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя, необхідності звернення до суду для захисту своїх порушених прав, а тому, урахувавши характер та обсяг цих страждань, їх тривалість, час та обсяг зусиль, необхідних для відновлення його прав, вимоги розумності і справедливості суд вважає за необхідне стягнути з цього товариства на його користь і 10000 грн. моральної шкоди. Фактично, внаслідок таких дій він залишився без автомобілів та виручених від продажу автомобіля «Мазда-6» коштів. Суд, заслухавши доводи представників позивача щодо заявленого ними позову та заперечення стосовно задоволення зустрічного позову, заперечення відповідача щодо задоволення первісного позову та доводи щодо задоволення заявленого ним позову, вважає, що у задоволені первісного позову слід відмовити, а зустрічний позов задовольнити частково з наступних підстав. Судом достовірно установлено, що 25 листопада 2013 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» уклало договір про фінансовий лізинг № 00009065 з ОСОБА_4 відповідно до якого 23 грудня 2013 року передало ОСОБА_4 об'єкт лізингу - автомобіль VW Touareg NF 3,0 I V6 TDI 2013 року випуску, шасі № WVGZZZ7PZED020714, двигун CRC 158675, державний номерний знак НОМЕР_1, чорного кольору, вартістю 66 500 доларів США строком на 60 місяців, а ОСОБА_4 13 грудня 2013 року, тобто ще до передачі цього автомобіля, сплатив цьому товариству 158 705 грн. 59 коп.(еквівалент 19855, 57 дол. США за курсом НБУ, у тому числі 16625 дол. США авансового платежу, що становило ? частину вартості цього автомобіля). Зазначені обставини сторонами не оспорюються. Відповідно до статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов»язується передати другій стороні (лізингоодердувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодовцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізинговий платіж). Аналогічні положення містяться і в ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг». В силу ч.1 ст.2 цього Закону відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Ст.628 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Аналіз спірного договору про фінансовий лізинг дає суду підстави дійти висновку про те, що він поєднує в собі як елементи оренди цього автомобіля так і його купівлі продажу. Такий висновок суду підтверджується і Графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів (Планом відшкодування), який є невідємною частиною договору. Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Положеннями ч.ч.1 та 3 ст.203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі. Згідно із ст.6, ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Водночас, згідно із ч.2 ст.627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи споживача повинні враховуватись вимоги законодавства про захист прав споживачів. В силу ч.1 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною (п.2 ч.1 цієї норми Закону). Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг (п.3 ч.2 цієї норми Закону). Крім того, в силу п.7 ч.1 ст.21 цього Закону права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо ціну продукції визначено неналежним чином. Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є розмір лізингових платежів. Згідно визначення, даного у Додатку до спірного договору «Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу» лізинговий платіж, це щомісячний платіж, що сплачується лізингоодержувачем, тобто ОСОБА_4, на користь Порше Лізинг Україна у строки та в розмірі відповідно до Графіку покриття витрат на виплати лізингових платежів (План відшкодування). Згідно даних Графіку покриття витрат на виплати лізингових платежів (Плану відшкодування) лізинговий платіж складається з: 1) відшкодування частини вартості обєкту лізингу; 2) процентів та комісії. Згідно договору, процентна ставка визначена змінною, відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу станом на день, що передує дню підписання цього договору. Відповідно до цього пункту Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу «Якщо Сторони домовились про змінну процентну ставку, застосовуватимуться наступні правила. Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування) розраховуватиметься на основі змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро (відповідно до умов Контракту). Тому якщо трьохмісячна ставка LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро зміниться у порівнянні з останнім коригуванням процентної ставки або, відповідно, датою доставки Обєкта лізингу більше, ніж на 0,25 процентних пунктів робиться аналогічне абсолютне коригування проценту (з додаванням абсолютної вартості такого збільшення до абсолютного розміру проценту) на дату виставлення рахунку, після відповідного календарного кварталу.» Суд убачає, що вказавши таку формулу визначення змінної процентної ставки, відповідач діяв нечесно, ввівши ОСОБА_4 в оману й порушивши тим самим ці вимоги ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак ці положення договору та додатку до нього є недійсними в силу ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, ТОВ «Порше Лізинг Україна» приховало від ОСОБА_4, не указавши в договорі, розмір трьохмісячної ставки LIBOR, за яким він обраховує навіть перший лізинговий платіж у виді процентів та комісії у розмірі 805, 56 дол. США, та того, чи є цей розмір трьохмісячної ставки LIBOR визначенням місячного, квартального, річного обрахунку процентної ставки у реальному відсотковому вимірі по відношенню до обсягу фінансування. Жоден із представників ТОВ «Порше Лізинг Україна» в судовому засіданні не зміг пояснити, за якою ж процентною ставкою визначались лізингові платежі у виді процентів. Крім того, обравши таку формулу визначення змінної процентної ставки відповідач, за аналогією, порушив вимоги ч.ч.4, 5 та 6 ст. 1056-1 ЦК України, адже: - у договорі не зазначив максимальний розмір збільшення процентної ставки; - застосований порядок розрахунку змінюваної процентної ставки не дозволяє точно визначити її розмір на будь-який момент протягом строку дії договору; - договір не містить посилань на джерело інформації, яка б підтверджувала ту чи іншу ставку LIBOR на певний період. Указавши в уже згадуваному вище Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) та в підпункті 6.1 пункту 6 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу про таку складову лізингових платежів як комісії, ТОВ «Порше Лізинг Україна», і в цьому споживача ОСОБА_4 ввело в оману, оскільки не визначило з чого вони складаються, у якому розмірі та за яких умов повинні сплачуватися, який розмір процентів а який розмір комісії закладено у цьому Графіку. Як наслідок такої нечесної підприємницької практики ТОВ «Порше Лізинг Україна» фактично ОСОБА_4 лізингові платежі у виді плати за користування (оренду) автомобіля визначило за період з грудня 2013 року по листопад 2014 року в доларах США під 20,15% річних, з грудня 2014 року по листопад 2015 року в доларах США під 22,49% річних, за період з грудня 2015 року по листопад 2016 року в доларах США під 26,74% річних, за період з грудня 2016 року по листопад 2017 року в доларах США під 36,97% річних, а за період з грудня 2017 по листопад 2018 року в доларах США під 127,84% річних. З наданим з цього приводу ОСОБА_4 розрахунком річних, долученим до справи, суд погоджується. В силу абзацу другого ч.1 ст.695 ЦК України істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів. Положеннями ч.ч.1 та 2 ст.533 ЦК України визначено, що грошове зобовязання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобовязані визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до договору про фінансовий лізинг «Усі платежі, що підлягають сплаті повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, відповідно до пунктів 6.3 та 2) відповідно до п.6.4.2. (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.» У п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу зазначено таке: «Сторони погоджуються, що Лізингові платежі та інші Платежі, що підлягають виплаті за цим Контрактом на користь Порше Лізинг Україна, відображають справедливу вартість Обєкта лізингу та забезпечують отримання Порше Лізинг Україна суми, очікуваної станом на дату виконання Контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено Сторонами в Контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням Порше Лізинг Україна, станом на дату, коли кожен Платіж підлягає здійсненню. З цією метою Лізингові платежі, інші Платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим Контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено Сторонами в Контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка. У разі часткової зміни вищевикладених положень цього пункту, Порше Лізинг Україна матиме право вимагати, щоб Лізингові платежі та усі інші Платежі за цим Контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд Порше Лізинг Україна та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії Контракту, і для цього не вимагається згода Лізингоодержувача. » Зазначена формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США також є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє ОСОБА_4 можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь». Посилання представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» на те, що з такими даними можна ознайомитись як на його сайті, так і на сайті цього банку не відповідає дійсності, оскільки дані саме про «обмінний курс безготівкових операцій» цього банку там відсутні. Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в доларах США мало відбуватися відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено. Положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими. Як зазначено у п.п.3,4 ч. 3 цієї норми Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про: встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3); надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4). Натомість як договором так і Загальними комерційними умовами внутрішнього фінансового лізингу забороно повернення ОСОБА_4 платежів, сплачених на викуп автомобіля. У договорі про це зазначено при викладі п 6.11 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у новій редакції, а в Комерційних умовах - у п. 2 «Авансовий платіж», п.п. 6.11, 6.17. Відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Як установлено судом, ОСОБА_4 спірний договір було укладено (підписано) у м. Хмельницькому, а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір ОСОБА_4 міг бути розірваний лише за згодою лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна», і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу, тобто не раніше 23 грудня 2014 року (підпункт 12.5). Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнання недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається. Більше того, в силу ч.4 ст.12 цього Закону у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору . Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей. Про передачу ОСОБА_4 автомобіля у м. Хмельницькому, тобто поза торговельними або офісними приміщеннями ТОВ «Порше Лізинг Україна», свідчать дані акту його прийому-передачі 23 грудня 2013 року у м. Хмельницькому. Згідно із ч.8 ст.12 цього Закону у разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору. Якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожен день затримки повернення грошей. Ретельно ознайомившись із умовами цього договору, та будучи з ними не згідним, ОСОБА_4 у визначений ч.3 ст.12 Закону строк в усній формі повідомив представника ТОВ «Порше Лізинг України» про розірвання договору та повернення сплачених ним платежів, після чого мав намір повернути автомобіль, на що це товариство згоди не дало, а в березні 2014 року саме надіслало йому повідомлення про відмову від договору, а повертати сплачені ним кошти, у тому числі й на викуп автомобіля - відмовилося. Означене, крім пояснень ОСОБА_4, підтверджується надісланим ОСОБА_4 листом ТОВ «Порше Лізинг Україна» від 17.03.2014 року про відмову від договору. Оцінивши викладене в сукупності, суд приходить до висновку про необхідність визнати цей договір фінансового лізингу недійсним у цілому, і в такий спосіб задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 в цій частині. Разом з тим, суд не може погодитися з доводами ОСОБА_4 про визнання цього правочину недійсним та нікчемним на підставі положень ч.1 ст.220, ст.227 ЦК України, оскільки вважає, що цей договір не потребував обовязкового нотаріального посвідчення, а ТОВ «Порше Лізинг Україна», хоча і є фінансовою установою з надання такої фінансової послуги, як фінансовий лізинг, проте прямо або опосередковано не залучало фінансових активів від фізичних осіб, а відтак не потребувало для цього відповідної ліцензії. Положеннями ст.216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користування майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у звязку із вчиненням недійсного правочину другій стороні завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені ч.1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі наслідки окремих видів недійсних правочинів. Відповідно до ч.9 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, вони повинні відшкодовуватися винною особою у повному обсязі. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (ч.2 ст.22 цього Закону). Суд вважає, що позивачеві за зустрічним позовом завдано і моральної шкоди. Відповідно до частини 2 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Вказаними неправомірними діями відповідача розмір моральної шкоди завданий ОСОБА_4 має становити 10 000 грн. Він є необхідним і достатнім для покриття завданої шкоди. Як установлено судом, не оспорюється представниками ТОВ «Порше Лізинг Україна» та підтверджується відповідними квитанціями, на виконання умов цього договору ОСОБА_4 було сплачено 248205 грн. 59 коп., що по курсу Національного банку України на час їх сплати становило 27365.15 дол. США, а так як станом на 05 червня 2015 року курс Національного банку України становить 21.0137 грн. до 1 дол. США, то на користь ОСОБА_4 з ТОВ «Порше Лізинг Україна» слід стягнути 575043 грн. 05 коп. (27365.15 дол. США х 21.0137) і в такий спосіб задовольнити його позовні вимоги і в цій частині. Так як укладений між сторонами договір про фінансовий лізинг визнається недійсним, автомобіль ТОВ «Порше Лізинг Україна» повернуто ще 07 квітня 2015 року, то жодна із його позовних вимог не може бути задоволена оскільки ґрунтується на умовах цього договору. Крім того: - як було установлено судом, це товариство ще 17 березня 2014 року відмовилося від договору, розірвавши його у такий спосіб (ч.3 ст.651 ЦК України), а згідно з ч.3 ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобовязання сторін припиняються, відтак його позовні вимоги про несплату щомісячних лізингових платежів за серпень, вересень та жовтень 2014 року у розмірі 55542 грн. 41 коп., штрафних санкцій за липень-жовтень 2014 року у розмірі 3065 грн.31 коп., пені, 3% річних, інфляційних, процентів за користування чужим майном з серпня 2014 року по березень 2015 року у розмірах відповідно 2935 грн.52 коп.,880 грн. 66 коп., 10681 грн. 35 коп., 4451 грн. 59 коп. не ґрунтуються на вимогах закону; - вимагаючи на підставі положень п.2 ч.2 ст.22 ЦК України стягнення з ОСОБА_4 654904 грн.83 коп. збитків у виді упущеної вигоди несплачених до листопада 2018 року лізингових платежів еквівалентних 42471.13 дол. США ТОВ «Порше Лізинг України» обраховуючи розмір упущеної вигоди виходило з того, що автомобіль йому не повернуто, проте, як установлено судом, це не відповідає дійсності. Автомобіль цьому позивачу повернуто ще 07 квітня 2015 року. Тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Порше-Лізинг Україна» слід відмовити. На підставі наведеного та керуючись статтями 10, 15, 60, 210, 212, 215 ЦПК України, ст. ст.22,23, 203, 215, 216, 509,ч.2 ст.570, 628, 638, 651,653, 655, 694, 806, 1056-1 ЦК України, Законами України «Про захист прав споживачів», «;Про фінансовий лізинг», «;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22,23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів у взаємозвязку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України, суд в и р і ш и в: У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та моральної шкоди задовольнити частково. Визнати недійсним договір про фінансовий лізинг за № 00009065 укладений товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4 25 листопада 2013 року. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (ідентифікаційний код 35571472) на користь ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_2) кошти в сумі 575 043,05 грн. (П»ятсот сімдесят п»ять тисяч сорок три грн. 05 коп.) та моральної шкоди 10 000 грн. (Десять тисяч грн.) В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути судові витрати з товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь держави в розмірі 3654,0 грн. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 діб з часу його проголошення до апеляційного суду Хмельницької області. Суддя : http://reyestr.court.gov.ua/Review/46658415

Есть долларовый кредитный договор с Приватбанком от 30.06.2006г. Текст договора составлен на 4 страницах, распечатанных на 2-х листах, но подписаны сторонами лищь страницы 2 и 4. В конце договора не указано, на скольких страницах он изложен, нет упоминания об прошитие договора и т.п. Хотелось бы узнать мнением бывалых борцом с банковским беспределом, на какие нормы законодательства посылаться, чтобы дотолковать судье, что стороны не согласовали в надлежащей письменной формы все существенные условия договорам потребительского кредитования и поэтому он фактически является незаключенным. К тому же, в заявке на получение кредитных средств указано, что деньги выдаються согласно договора номер которого совпадает с подписанным, но дата от 29.06.2006г. Буду рад любым предложениям

Короче дело обстоит так , имел я неосторожность взять два кредита в Дельта банке. Платил нормально потом этот скандал в стране и вся эта ситуация с зарплатой напряг не платил долгое время , ну естественно процентов нагорела куча , а банки наяревают на мобилу вот Я ж решил все сделать миром - говорю давайте сделаем реструктуризацию и я все выплачу все они говорят что не могут сделать это в связи в закрытии . А коллекторы звонят и пишут и мне и родным особенно тов Украинская торговая компания , дайте совет