Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі-ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило в рахунок погашення заборгованості відповідача за договором про надання споживчого кредиту, укладеного 29 травня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1, в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний вище предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 28 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 29 травня 2007 року в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., з яких: 3 936 343 грн. 19 коп. – заборгованість по кредиту та 2 741 164 грн. 82 коп. – заборгованість по процентах, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року відповідно до висновку суб’єкта оціночної діяльності становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Визнано за ПАТ «Дельта Банк» право власності на нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, вищезазначені судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення по справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 29 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого був наданий позичальникові кредит у розмірі 300 000 доларів США строком до 28 травня 2018 року під 13 % річних. В цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника перед банком був укладений договір іпотеки, відповідно до якого відповідачем в іпотеку банку було передано нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. У зв’язку з невиконанням позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором станом на 25 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., яка складається з: 3 936 343 грн. 19 коп. заборгованості по кредиту; 2 741 164 грн. 82 коп. заборгованості по процентах. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до позивача перейшло право вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «УкрСиббанк» з позичальниками, в тому числі відповідачем, за умовами спірного договору від 29 травня 2007 року. Встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість. Згідно висновку про ринкову вартість об’єкта оцінювання, виконаного ТОВ «Вектор Оцінка», ринкова вартість спірного приміщення, становить 4 460 715 грн. Відповідно до пункту 4.3 та пункту 4.4 договору іпотеки у випадках, зазначених у пунктах 2.1.1-2.1.2 даного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку» і в разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення. Згідно із пунктом 4.2 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з наступних способів: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 5.1 договору іпотеки передбачено, що у разі настання обставин, зазначених в п. 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні зазначає який зі способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. Відповідно до пункту 5.3 договору іпотеки у разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абз. 2 ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку») право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1. цього договору іпотеки. На адресу відповідача, як позичальника, була направлена вимога про усунення порушення зобов’язань по кредитному договору з вимогою погасити заборгованість перед ПАТ «Дельта Банк» та роз’яснено право банку звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в обраний позивачем спосіб, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з доведеності позивачем наявності в нього права вимоги до відповідача в рамках заявлених позовних вимог, доведеності розміру та підставності нарахування кредитної заборгованості, а також обґрунтованості вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за позивачем. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 8 лютого 2012 року суд касаційної інстанції відмовляючи в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки виходив із того, що у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і в договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання в такий спосіб. - від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом врегулювання такого питання. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року суд зазначав, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). У справі, яка переглядається судами встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Разом з тим, посилання заявника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, а також на постанову Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року не свідчать про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки як у справі, яка переглядається, так і в зазначених судових рішеннях, наданих для порівняння, суди дійшли висновку про те, що в разі встановлення в договорі такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки як набуття іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно, останній вправі вимагати застосування такого способу звернення стягнення у судовому порядку. Також, надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у зазначеній постанові Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак, у справі, яка переглядається, такі обставини не були предметом дослідження при розгляді справи, оскільки відповідач про них не заявляв. Враховуючи вищезазначене, у справі, яка переглядається, суди статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» застосували неправильно, однак вірно вирішили спір по суті та з урахуванням того, що внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді І.С. Берднік В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1219 цс16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 вересня 2016 року № 6-1219цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ADAA8A7E5F836A45C225803B00347E41

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 лютого 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13, 75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між банком та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка станом на 2 липня 2014 року складала суму 397 тис. 313 грн 1 коп., банк просив у рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною продажу, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 22 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 квітня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на вищезазначені судові рішення. У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку і за зустрічним позовом фізичних осіб до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання правочину недійсним (№ 6-35023св15). Крім того, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-482цс15). Так, ухвалюючи судові рішення у справах (№ 6-35023св15, № 6-482цс15), суди виходили з того, що Закон № 1304-VII не призупиняє дію будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Натомість у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що оскільки договір іпотеки було укладено в іноземній валюті щодо житлового приміщення, яке є постійним місцем проживання відповідачів, то до таких правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1304-VII, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог банку. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (положень Закону № 1304-VII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 лютого 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якого позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови. Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15, які надані заявником для порівняння. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Суди під час нового розгляду справи повинні врахувати, що в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній потрібно зазначити, зокрема, початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-969цс16 Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E4BD40C6DBA4F64FC2257FEE004FC00F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" – Яцука С.В., товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" – Мовсесової Г.Г., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 за позовом публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп", товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро", про визнання недійсним договору іпотеки, в с т а н о в и л а: У червні 2011 року публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі – ПАТ "АК "Промінвестбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп" (далі – ТОВ "Авіто Трейдінг Груп") і товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (далі – ТОВ "Авіто"), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2010 року № 216/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 1) – нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто", а саме: – адміністративний корпус інв. № 1-0008, літ. Е-3, загальною площею 1 198,9 кв. м, – насосну станцію інв. № 1-0011, літ. У, загальною площею 18,4 кв. м, – контрольно-пропускний пункт інв. № 1-0002, літ. Д, загальною площею 88,1 кв. м, – головний виробничий корпус інв. №1-0001, літ. Ж, загальною площею 2 725,9 кв. м, – ангар для мийки автомобілів інв. № 1-0006, літ. З, загальною площею 352,8 кв. м, – багатопотоковий КПП інв. № 1-0014, літ. Т (будівля складу), загальною площею 1 809,5 кв. м, – надвірний туалет інв. № 1-0028, літ. Г, загальною площею 12,3 кв. м, – дільницю розбирання списаних машин інв. № 1-0034, літ. X, загальною площею 427,4 кв. м (далі – предмет іпотеки). Звернення стягнення провести шляхом продажу на прилюдних торгах у рахунок погашення заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" (далі – ТОВ "Авіто Дніпро") за кредитним договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 28 липня 2010 року № 164/02-10 (далі – кредитний договір) на загальну суму 37 936 067,39 грн (у тому числі 36 000 000,00 грн заборгованості за кредитним договором; 1 869 197,21 грн процентів за користування кредитом з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3867,57 грн річних; 34 734,85 грн комісії за управління та обслуговування кредитної лінії з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії). Встановити початкову ціну для реалізації зазначених будівель та споруд у розмірі 6 528 273, 00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано порушенням ТОВ "Авіто Дніпро" зобов'язань щодо повного і своєчасного повернення кредиту за кредитним договором, виконання зобов'язань за яким забезпечено договором іпотеки № 1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 2 червня 2011 року до участі у справі як третю особу залучено ТОВ "Авіто Дніпро". 6 березня 2014 року ТОВ "Авіто" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із зустрічним позовом до ПАТ "АК "Промінвестбанк", третя особа – ТОВ "Авіто Дніпро", просило визнати недійсним із моменту укладення договір іпотеки № 1. Свої вимоги ТОВ "Авіто" мотивувало тим, що рішення загальних зборів учасників цього товариства, оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, про передачу в іпотеку нерухомого майна має попередній характер, не містить усіх необхідних істотних умов для іпотечного договору, а підписання іпотечного договору директором ТОВ "Авіто" вчинено з перевищенням повноважень і суперечить умовам, визначеним у наведеному протоколі, оскільки кредитний договір ще не було укладено. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року відмовлено у задоволенні первісного позову про звернення стягнення: – за договором іпотеки № 1 – на нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто"; – за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 вересня 2010 року № 311/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 2) – на нерухоме майно – будівлі, розташовані за адресою: м. Донецьк, проспект Веселий, 46 які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто Трейдінг Груп". Відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним із моменту укладення договору іпотеки № 1. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" витрати зі сплати судового забору за подання касаційної скарги у сумі 2312,30 грн. Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог про звернення стягнення на нерухоме майно на підставі договору іпотеки № 1, суд першої інстанції зауважив, що у разі ліквідації боржника – сторони основного (кредитного) зобов’язання право застави (іпотеки), що забезпечувало його виконання, також є припиненим. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки № 1, суд виходив із його безпідставності та необґрунтованості. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог і розподілу судових витрат. У цій частині прийнято нове рішення. Припинено провадження у справі стосовно ТОВ "Авіто Трейдинг Груп" (за первісним позовом про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 2). Первісний позов задоволено повністю. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1. Стягнуто з ТОВ "Авіто" на користь ПАТ "АК "Промінвестбанк" витрати зі сплати державного мита – 25 500,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу – 236,00 грн, витрати на проведення судової експертизи – 6 988,20 грн, судовий збір за розгляд апеляційної скарги 36 540,00 грн. Витрати за апеляційною скаргою ТОВ "Авіто" та за зустрічним позовом покладено на ТОВ "Авіто". У частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, припиняючи провадження у справі за первісним позовом до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп", виходив із того, що договір іпотеки № 2 було визнано недійсним із моменту укладення рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2012 року у справі № 2/5005/9328/2012, яке набрало законної сили 27 травня 2013 року, а уточнені позовні вимоги не містять вимог до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп". Задовольняючи первісні позовні вимоги ПАТ "АК "Промінвестбанк" про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що саме по собі прийняття господарським судом постанови про визнання боржника за основним договором (кредитним договором) банкрутом і його припинення не припиняє договору іпотеки, укладеного з майновим поручителем. Право банку на повернення кредиту і отримання процентів шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки залишається дійсним і підлягає судовому захисту. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки № 1, апеляційний суд зазначив, що рішення загальних зборів ТОВ "Авіто", оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, містить згоду на передачу в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у договорі іпотеки № 1, а також встановлює повноваження директора на укладення цього договору іпотеки. У цьому рішенні не наведено жодних застережень щодо його попереднього характеру чи необхідності ухвалення додаткового рішення учасниками товариства, воно є достатнім для висновку про укладення іпотечного договору повноважною особою за згодою учасників товариства. Договір іпотеки № 1 відповідає вимогам закону. Вищий господарський суд України постановою від 5 жовтня 2015 року скасував постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат. У зазначеній частині залишено в силі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року. У решті постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" суму судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, – 36 540,00 грн. Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат, погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення боржника за кредитним договором ТОВ "Авіто Дніпро" у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за забезпеченим нею зобов’язанням (кредитним договором) припиняється. Вищий господарський суд України погодився з іншими висновками апеляційного суду. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ "АК "Промінвестбанк", посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку" та статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування своїх доводів ПАТ "АК "Промінвестбанк" долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У цій постанові Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Уклавши договір іпотеки, іпотекодавець прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника. Перевіривши матеріали справи та наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ПАТ "АК "Промінвестбанк" підлягає задоволенню з таких підстав. Предметом перегляду Верховним Судом України є постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в частині його висновків про припинення іпотеки, що забезпечувала виконання основного зобов’язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 28 липня 2010 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком, правонаступником якого є ПАТ "АК "Промінвестбанк", (банк) і ТОВ "Авіто Дніпро" (позичальник) було укладено кредитний договір. Відповідно до пункту 2.1 кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 40 500 000,00 грн, на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язався повернути кредит і сплатити плату за кредит, встановлену договором. Кредит надано банком позичальнику шляхом оплати в межах сум та відповідно до строків, визначених пунктами 2.1, 2.2 договору, розрахункових документів (платіжних доручень) та/або електронних розрахункових документів позичальника безпосередньо з позичкових рахунків, відкритих банком у філії "Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Дніпропетровськ", код банку 305437, код за ЄДРПОУ 34229576: – з рахунка 2063235239407 в сумі 26 000 000,00 грн на розрахунковий рахунок позичальника, відкритий у ПАТ "КБ "Приватбанк" № 26004050202222; – з рахунка 2063335139407 в сумі 14 500 000,00 грн на рахунки контрагентів позичальника відповідно до цільового призначення (пункт 3.1 кредитного договору). У пункті 2.2 кредитного договору сторони визначили, що датою остаточного повернення кредитної лінії є: – ліміту в сумі 14 500 000,00 грн – 13 червня 2012 року; – ліміту в сумі 26 000 000,00 грн – 13 червня 2013 року. Погашення кредиту здійснюється згідно з графіком. У пунктах 3.2, 3.3, 5.3, 3.12.1 кредитного договору сторони узгодили розмір процентів за користування кредитом – 22 % річних (із 1 січня 2011 року збільшено до 23 %), комісії за управління та обслуговування кредитної лінії – 0,5 % річних від лімітів кредитної лінії, визначених в пункті 2.2 кредитного договору, та пені за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або комісійної винагороді за управління та обслуговування кредитної лінії – подвійна облікова ставка НБУ, що діє у період прострочення та нараховується щоденно. 30 серпня 2010 року в забезпечення виконання зобов'язань між ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" (двох кредитних договорів, у тому числі кредитного договору № 164/02-10) укладено договір іпотеки № 1. Предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 розташовано на земельній ділянці площею 2, 6017 га, що орендується на підставі договору оренди, який укладено Запорізькою міською радою та іпотекодавцем строком на 19 років. Заставна вартість предмета іпотеки становить 10 916 688,42 грн. У пунктах зазначеного договору іпотеки сторони узгодили, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, які випливають із кредитного договору з урахуванням змін і доповнень до нього. Згідно з пунктом 3.1.5 договору іпотеки № 1 за умови настання будь-якого або всіх наступних випадків, зокрема погіршення фінансового стану ТОВ "Авіто Дніпро" і неможливості виконати на вимогу банку основні зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з таким погіршенням, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки та реалізувати його або вимагати від ТОВ "Авіто Дніпро" дострокового виконання зобов'язань, що випливають із кредитного договору. За змістом пункту 3.1.6 договору іпотеки № 1 банк набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки та реалізації його незалежно від настання строку погашення кредитів, зокрема у разі ліквідації позичальника, у разі несплати позичальником сум кредитів, процентів за користування кредитами, комісій та інших грошових зобов'язань на вимогу банку про дострокову оплату зазначених грошових зобов'язань у випадках, передбачених кредитним договором. Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію, якщо у момент настання строку виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані ним повністю, зокрема, у разі повного або часткового неповернення у встановлені кредитним договором строки суми кредиту та/або у випадку несплати або часткової несплати у передбачені кредитним договором сум процентів за користування кредитом; та/або плати за надання послуг з управління кредитною лінією, та/або у разі несплати або часткової несплати у строк сум неустойки (пені, штрафу), передбачених кредитним договором. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання згідно з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, наведених у пункті 5.2.1 договору (пункт 5.2 договору іпотеки № 1). Відповідно до пункту 5.2.2 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель може безпосередньо звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію. При цьому реалізація предмета іпотеки здійснюється будь-яким способом, що не суперечить законодавству. У зв’язку з невиконанням ТОВ "Авто Дніпро" умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів за кредитним договором 2 лютого 2011 року ПАТ "АК "Промінвестбанк" надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 у разі неусунення порушень. ТОВ "Авіто" вимоги банку не виконало, що стало підставою для звернення останнього до суду із відповідним позовом. На час розгляду справи судом наявність заборгованості ТОВ "Авіто" перед банком підтверджено висновком судово-економічної експертизи від 24 вересня 2012 року №143/144-12, призначеної ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2011 року. Загальна сума заборгованості становить 37 936 067,39 грн, у тому числі: – заборгованість за кредитним договором – 36 000 000,00 грн; 30 проценти за користування кредитом – 1 869 197,21 грн з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3 867,57 грн річних; 31 комісія за управління та обслуговування кредитної лінії – 34734,85 грн з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 32 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 33 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії. Разом із тим ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року у справі про банкрутство ТОВ "Авіто Дніпро" № 38/5005/13184/2011 було затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, а також ліквідовано банкрута як юридичну особу. Із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців вбачається, що 21 січня 2015 року було внесено запис про те, що ТОВ "Авіто Дніпро" припинено на підставі судового рішення у справі про банкрутство. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення юридичної особи боржника за кредитним договором (ТОВ "Авіто Дніпро") у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки. Водночас, у наданій для порівняння постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Одже, судове рішення суду касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в справі № 40/5005/7101/2011) не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом статті 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі № 40/5005/7101/2011, яка розглядається, при вирішенні спору щодо припинення іпотеки Вищий господарський суд України і суд першої інстанції пов'язують припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, із підставами для припинення самого договору іпотеки. Однак при цьому зазначені суди не взяли до уваги, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним. За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, не встановлено того факту, що за умовами договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" домовилися про звільнення іпотекодавця від ризиків, пов’язаних із невиконанням зобов’язання боржником унаслідок його банкрутства з подальшим виключенням із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" розпочало у лютому 2011 року, коли надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто до винесення господарським судом ухвали про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу ТОВ "Авіто Дніпро" (основного боржника), ліквідації його як юридичної особи (30 грудня 2014 року) та внесення відповідного запису про державну реєстрацію припинення (21 січня 2015 року). Таким чином, ПАТ "АК "Промінвестбанк" реалізувало своє право іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії кредитного договору, а також у період, коли зобов’язання, забезпечене іпотекою, належним чином не виконувалося. За таких обставин закінчення господарським судом розгляду справи про банкрутство боржника за основним зобов’язанням (за кредитним договором) ТОВ "Авіто Дніпро" і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не є безумовною підставою припинення іпотеки. Інше свідчило би про неспівмірне обмеження прав кредитора, який своєчасно вжив необхідних заходів і вчинив достатні дії на захист своїх порушених прав. Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов'язанням і його виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У справі, яка розглядається, такого ж висновку дійшов Дніпропетровський апеляційний господарський суд у постанові від 1 липня 2015 року. Втім, наведене не було враховано Вищим господарським судом України, у зв’язку з чим висновок цього суду про припинення іпотеки, яка забезпечувала кредитні зобов’язання перед іпотекодержателем, у зв’язку з ліквідацією боржника за кредитним договором і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, є помилковим. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року слід скасувати як прийняту з порушенням норм матеріального права і залишити в силі постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року. Відповідно статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без передачі справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони. Ураховуючи наведені вище вимоги процесуального закону на ТОВ "Авіто" покладається сплачений ПАТ "АК "Промінвестбанк" судовий збір у розмірі 34 733,40 грн (платіжне доручення від 25 квітня 2016 року № 116667) за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року до Верховного Суду України. Керуючись статтями 49, 88, 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 скасувати. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (69084, м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, ідентифікаційний код 24905757) на користь приватного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (01001, м. Київ, пров. Шевченка, 12, ідентифікаційний код 00039002) 34 733,40 грн (тридцять чотири тисячі сімсот тридцять три гривні сорок копійок) судового збору. Видачу наказу доручити Господарському суду Дніпропетровської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 6 липня 2016 року № 3-578гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B769F2C66F89D20C2257FF1004D2344

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства «Юридичний департамент «Дікон ЮГ» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: відкрите акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк», ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2010 року відкрите акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк» (далі - ВАТ «АКБ «Одеса-Банк») звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та судові витрати у розмірі 3 441 грн., і звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва, дачний будинок загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, що належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і товариством 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель за договором поруки ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертають, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. 30 квітня 2013 року майнові права ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» за кредитним договором у вигляді відновлювальної кредитної лінії НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року були продані на аукціоні приватному підприємству "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" (далі – ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ"). 28 серпня 2013 року ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії в загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, яка розташована в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва - дачний будинок, загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і ВАТ "АКБ"Одеса-Банк" 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертає, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року позовні вимоги ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" задоволено частково. Суд стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., судовий збір у розмірі 3 441 грн., та звернув стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1, визнавши за ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" право власності на це майно. В задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 відмовлено у зв'язку з тим, що це майно не належить ОСОБА_1 на праві власності. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 та ухвалено нове рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки – дачний будинок та басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання на них права власності за ПП «ЮД «Дікон ЮГ». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 21 грудня 2007 року між ЗАТ «АКБ «Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_1 про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 1 000 000 доларів США зі сплатою 17 % річних, строком на 36 місяців. Для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між первісним кредитором та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір від 24 грудня 2007 року реєстраційний НОМЕР_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, з передачею земельної ділянки з об'єктом незавершеного будівництва в іпотеку позивачу. В момент передачі земельної ділянки в іпотеку на замовлення відповідача була здійснена оцінка предмета іпотеки оцінювачем та надано висновок, відповідно до якого, ринкова вартість предмета іпотеки складала 7 346 912 грн. Пунктом 2.1.1 іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя у випадку невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки. В пункті 4.4.1 вищезазначеного договору від 24 грудня 2007 року зазначено, що у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити вимоги шляхом прийняття предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання за згодою іпотекодавця. 30 квітня 2013 року відбувся аукціон з продажу майна ВАТ АКБ «Одеса-Банк», за результатами якого майнові права за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії придбані ПП «ЮД «Дікон ЮГ». На підставі протоколу проведення аукціону НОМЕР_4 від 30 квітня 2013 року між ВАТ АКБ «Одеса-Банк» та ПП «ЮД «Дікон ЮГ» укладено договір НОМЕР_5 від 15 квітня 2013 року про відступлення права вимоги. Станом на момент переходу майнових прав за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року від первісного кредитора до нового кредитора, тобто на 15 травня 2013 року, заборгованість по кредитному договору складає : 1) прострочена заборгованість за кредитом становить 675 404,91 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 5 408 642,52 грн.; 2) прострочена заборгованість за відсотками становить 27 967,17 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 223 961,09 грн., в тому числі 11 050,34 доларів США за серпень 2009 року; 10 693,91 доларів США за липень 2009 року; 6 222,92 доларів США за червень 2009 року; 3) пеня за несвоєчасне погашення відсотків по кредиту з 27 лютого 2009 року (дати виникнення простроченої заборгованості по відсотках) по 25 серпня 2009 року складає 1 816,28 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 14 544,77 грн. Загальна сума заборгованості складає 5 647 148, 38 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови визнання права власності за позивачем на дачний будинок і басейн та залишаючи рішення в іншій частині без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на час розгляду справи в суді першої інстанції власником дачного будинку був ОСОБА_1, а тому вказані позовні вимоги підлягають задоволенню. Залишаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Разом з тим, у наданих для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що як у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і у договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не прийняли до уваги умови договору іпотеки, застосували спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, що не передбачено застосовувати у судовому порядку, та виходячи із позовних вимог КС «Агро-Кредит», які, відповідно до вимог статті 11 ЦПК України просили в уточненій позовній заяві визнати за ними право власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за договором іпотеки, у позові КС «Агро-Кредит» слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Окрім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, не прийняли до уваги умови договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, укладеного між ЗАТ «АКБ»Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ»Одеса-Банк» та ОСОБА_1, а саме пункт 4.4.1, який передбачає прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання можливе за згодою іпотекодавця. Окрім того, цим же пунктом передбачено, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки, на підставі виконавчого напису нотаріуса. Судами попередніх інстанцій не встановлено наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1851цс15 Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1D9803D54E22904AC2257F8D0045EBA9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп.; в рахунок погашення заборгованості в сумі 527 707 грн. 33 коп. за кредитним договором від 15 липня 2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 15 липня 2008 року, а саме на нерухоме майно – земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Вільхівською сільською радою Іршавського району Закарпатської області 21 квітня 2006 року на підставі договору дарування садиби від 6 лютого 2006 року, а також все, що знаходиться на ній, а саме – об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами, літера А, загальною площею 125 кв.м., процент готовності 83 % літня кухня літ Б, корівник літ В, вбиральня літ. Г, свинарник літ. Д, кафе літ. Е, процент готовності 96 %, огорожа під цифрами 1-5, 8, колодязь під цифрою 4, вимощення під цифрами I-II, що знаходиться по АДРЕСА_1; реалізацію предмета іпотеки – земельної ділянки, а також всіх будівель та споруд, що знаходяться на ній, на що звертається стягнення, провести шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Позов мотивовано тим, що 15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та позивачем було укладено кредитний договір, згідно якого відповідач отримав кредит у сумі 53 600 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування коштами з терміном повернення до 14 липня 2018 року. За заявою ОСОБА_1 змінено вид валюти кредитування (реструктуризація) і 10 травня 2011 року між позивачем та позичальником укладено додаткову угоду до кредитного договору від 15 липня 2008 року. 31 липня 2012 року ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої знову проведено реструктуризацію кредитної заборгованості шляхом надання «Кредитних канікул», відповідно до якого відповідач зобов’язалась щомісячно сплачувати протягом 12 місяців тіло кредиту у сумі 300 грн., а іншу частину кредиту повертати починаючи з 11 серпня 2013 року та до закінчення терміну кредитного договору по 7 904 грн. щомісячно. З метою забезпечення виконання зобов’язань за даним кредитним договором між іпотекодавцем ОСОБА_2 та ПАТ АБ «Укргазбанк» було укладено договір іпотеки від 15 липня 2008 року, згідно якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, загальною площею S_1, а також об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 125 кв.м. Іпотекодавець ОСОБА_2 на порушення умов договору іпотеки з 13 травня 2012 року не продовжив строк дії договору страхування майна, в результаті чого йому нараховано штраф в сумі 4 334 грн. Оскільки на порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконала, виникла заборгованість, яку банк просив стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Іршавського районного суду від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 2 березня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп., у тому числі 347 796 грн. 15 коп. – строкова заборгованість по кредиту; 126 464 грн. – прострочена заборгованість по кредиту; 2 395 грн. 11 коп. – поточна заборгованість по процентах; 51 052 грн. 7 коп. – прострочена заборгованість по процентах. Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 штраф за невиконання договору іпотеки від 15 липня 2008 року в сумі 4 334 грн. В рахунок погашення заборгованості в сумі 527 707 грн. 33 коп. за кредитним договором від 15 липня 2008 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 15 липня 2008 року, а саме: на нерухоме майно – земельна ділянка загальною площею S_1, яка належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 квітня 2006 року, а також все що на ній знаходиться, а саме – об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами, літера А, загальною площею 125 кв.м., процент готовності 83 %, літня кухня літ. Б, корівник літ. В, вбиральня літ. Г, свинарник літ. Д, кафе літ. Е, процент готовності 96 %, огорожа під цифрами 1-5, 8, колодязь під цифрою 4, вимощення під цифрами I-II, що знаходиться по АДРЕСА_1. Реалізацію предмета іпотеки – земельної ділянки, а також всіх будівель та споруд, що знаходяться на ній, на що звертається стягнення, провести шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеки» за початковою ціною визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів у справі в частині вирішення вимог ПАТ «АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», було укладено кредитний договір, згідно умов якого позичальник отримав кредит в сумі 53 600 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування коштами з терміном повернення до 14 липня 2018 року. За заявою ОСОБА_1 змінено вид валюти кредитування (реструктуризація) і 10 травня 2011 року між позивачем та позичальником укладено додаткову угоду до кредитного договору від 15 липня 2008 року. 31 липня 2012 року з ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору за умовами якої проведено реструктуризацію кредитної заборгованості шляхом надання «Кредитних канікул», відповідно до якого відповідач зобов’язалась щомісячно сплачувати протягом 12 місяців тіло кредиту у сумі 300 грн., а іншу частину кредиту повертати починаючи з 11 серпня 2013 року та до закінчення терміну кредитного договору по 7 904 грн. щомісячно. З метою забезпечення виконання зобов’язань за даним кредитним договором між іпотекодавцем ОСОБА_1 та ВАТ «АБ «Укргазбанк» 15 липня 2008 року укладено договір іпотеки, згідно якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме : земельну ділянку, загальною S_1, а також об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 125 кв.м. Іпотекодавець ОСОБА_2 на порушення умов договору іпотеки з 13 травня 2012 року не продовжив строк дії договору страхування майна, в результаті чого йому нараховано штраф в сумі 4 334 грн. Суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачем ОСОБА_1 порушено умови кредитного договору від 15 липня 2008 року, внаслідок чого виникла заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп. Оскільки виконання основного зобов’язань за даним кредитним договором забезпечено договором іпотеки від 15 липня 2008 року, суд дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення вказаної заборгованості з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Проте, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року, 21 жовтня 2015 року, 7 жовтня 2015 року, 23 вересня 2015 року, 23 вересня 2015 року, 16 вересня 2015 року, 12 серпня 2015 року, 25 вересня 2013 року, 12 вересня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що не було визначено початкової ціни предмета іпотеки у грошову вираженні за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягають скасуванню в частині вирішення вимог щодо реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і нез’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Іршавського районного суду від 16 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 2 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог щодо реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1239 цс16 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F015617CAE31A833C2257FD100514ED0

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву компанії «Родел Трейдінг Лімітед» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест енд Девелопмент», компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (RODEL TRADING LIMITED), третя особа – ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки, – в с т а н о в и л и: Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ«Укрсоцбанк») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта інвест енд Девелопмент» (далі – ТОВ «Атланта інвест енд Девелопмент», компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (Британські Віргінські острови), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договорами про надання відновлювальної кредитної лінії від 7 лютого 2008 р. № 44.29-48-79/П та № 44.29-48-80/П (далі – кредитний договір–1, кредитний договір–2 відповідно). Позовні вимоги мотивовано наявністю непогашеної заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем у справі за кредитними договорами, забезпеченими іпотекою (іпотечний договір від 7 лютого 2008 р. № 44.02-13-101/П; (далі – іпотечний договір). Справа господарськими судами розглядалася неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 9 грудня 2013 р. заяву ТОВ «Атланта Інвест енд Дівелопмент» від 19 серпня 2013 р. про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 13 серпня 2013 р. за нововиявленими обставинами задоволено: постанову Вищого господарського суду України від 13 серпня 2013 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2013 р. і рішення господарського суду міста Києва від 11 лютого 2013 р. скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва. Ухвалою господарського суду міста Києва від 25 лютого 2014 р. залучено до участі у справі як співвідповідача (відповідача–2) нерезидента – компанію «Родел Трейдінг Лімітед» (Дрейк Чамбес, П.С. 3321, Роад Таун, Тортола, Британські Віргінські острови); за клопотаннями представників позивача та відповідача-1 про призначення судової експертизи з визначення вартості предмета іпотеки у справі № 54/315 призначено судову будівельно-технічну експертизу, проведення якої доручено товариству з обмеженою відповідальністю «Судово-експертний Альянс»; зупинено провадження у справі на час проведення судової експертизи. Як підтверджено матеріалами справи, 7 лютого 2008 р. між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (у зв'язку із зміною організаційно-правової форми юридичної особи – ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 (далі – позичальник) укладено: кредитний договір–1, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти – окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом у сумі 15 907 500,00 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16 % річних; кредитний договір–2, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти – окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом у сумі 3 150 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13 % річних. На виконання кредитних договорів позичальник зобов'язався своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час користування ним, однак позичальник своїх зобов'язань у частині погашення кредиту не виконав, у зв'язку з чим в останнього перед позивачем утворилася заборгованість за кредитом в сумі 14 714 433,00 грн і за відсотками в сумі 14 022 412,76 грн за кредитним договором–1; за кредитом 33 916 924,47 грн і за відсотками в сумі 14 687 918,57 грн за кредитним договором–2. На час розгляду цієї справи ОСОБА_1 боргу не сплатив, доказів зворотнього суду не надав. У забезпечення зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1, ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрований у реєстрі за № 5877, за умовами якого іпотекодавцем передано в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно: – нежилі приміщення (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1. При укладенні договору іпотеки нерухоме майно належало на праві власності ОСОБА_1 і ТОВ «Атланта інвест енд Девелопмент» на праві спільної часткової власності, в рівних частках кожному, на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 30 листопада 2006 р. 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1, та 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 2 022,7 кв. м за АДРЕСА_1, що належали ОСОБА_1, було відчужено компанії «Родел Трейдінг Лімітед» згідно з договором купівлі-продажу від 16 серпня 2012 р., посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на підставі такого: Постановою господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 р. у справі № 21/17-5170-2011 визнано банкрутом фізичну особу–підприємця ОСОБА_1, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено ОСОБА_4 . У ході ліквідаційної процедури у справі про банкрутство фізичної особи–підприємця ОСОБА_1 арбітражним керуючим ОСОБА_4 було відчужено нерухоме майно нерезиденту – компанії «Родел Трейдінг Лімітед». 25 грудня 2012 р. постановою Вищого господарського суду України у справі № 21/17-5170-2011 скасовано постанову господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 р., постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 червня 2012 р про визнання банкрутом фізичної особи–підприємця ОСОБА_1, провадження у справі припинено. При цьому, як вбачається із зазначеного вище, власником нерухомого майна, переданого в установленому законом порядку в іпотеку ПАТ «Укрсоцбанк» у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитними договорами, без відома іпотекодержателя стала інша особа – компанія «Родел Трейдінг Лімітед». Наразі право власності на 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1, та 1/2 нежилих приміщень (у літ. А), загальною площею 2 022,7 кв. м, за АДРЕСА_1, що належали ОСОБА_1, зареєстровано за компанією «Родел Трейдінг Лімітед», що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 січня 2014 р № 16251380 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 січня 2014 р. № 16100764. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 р. у справі № 54/315, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2014 р., позов задоволено повністю. Постановою Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2014 р. залишено без змін. Постанова Вищого господарського суду України обґрунтована посиланням на положення ст. 23 Закону України «Про іпотеку», крім того, в ній зазначено, що компанію «Родел Трейдінг Лімітед» належним чином визнано та залучено до участі у справі як відповідача–2, якому було направлено копії позовної заяви, заяви про збільшення позовних вимог, процесуальні документи, а також оскаржуване судове рішення та їх переклад англійською мовою. Компанія «Родел Трейдінг Лімітед» у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подала заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 11116 ГПК. На підтвердження неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 910/15506/13, від 7 жовтня 2014 р. у справі № 922/4889/15, від 23 грудня 2014 р. у справі № 5017/794/2012, від 3 вересня 2013 р. у справі № 10/5005/8657/20, від 18 лютого 2014 р. у справі № 904/1939/13-г та копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6-6773св15, від 26 грудня 2012 р. у справі № 6-35574св12, а також копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 3-1135гс15, від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-201цс14, від 26 червня 2013 р. у справі № 6-58цс13, в яких, на думку заявника, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального і процесуального права, суди дійшли протилежного висновку; на кінцевого набувача майна, який придбав майно на прилюдних торгах у рамках ліквідаційної процедури, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не поширюються вимоги ст. 23 Закону України «Про іпотеку», а тому і неможливо звернути стягнення на таке майно. Крім того, суди дійшли протилежного висновку щодо порядку залучення до справи сторони. Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2016 р. відкрито провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, дослідивши доводи заявника, забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального і процесуального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що слід відмовити у задоволенні заяви з таких підстав. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст. 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Отже, всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, перейшли до компанії «Родел Трейдінг Лімітед». Підстави припинення іпотеки передбачено ст. 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Таким чином, жодних підстав для припинення договору іпотеки, передбачених ст. 17 Закону України «Про іпотеку», матеріали справи не містять. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Зважаючи на викладене, власниками предмета іпотеки є ТОВ «Атланта Інвест енд Девелопмент» і компанія «Родел Трейдінг Лімітед». Крім того, посилання заявника на порушення господарськими судами норм процесуального права у зв’язку з одночасною зміною предмета, підстав позову та порядком залучення відповідача–2 до справи не підтвердженні матеріалами справи. Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовляють у задоволенні заяви компанії «Родел Трейдінг Лімітед» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л и: У задоволенні заяви компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (RODEL TRADING LIMITED) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк О.І. Потильчак Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк П.І. Колесник В.М. Сімоненко Н.П. Лященко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FC07B3C9B1296365C2257F8D00452940

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 червня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що квартира була реалізована у межах ліквідаційної процедури та неодноразово відчужена, останнім власником за договором купівлі-продажу від 14 вересня 2010 року є ОСОБА_1. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 29 червня 2010 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, а 7 липня 2010 року – договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання ОСОБА_3 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 3 червня 2014 року 94 тис. 864 долари США 90 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 млн 126 тис. 46 грн 36 коп.; заборгованість за нарахованими та несплаченими відсотками за користування кредитом у розмірі 7 тис. 729 доларів США 62 центи, що еквівалентно 91 тис. 750 грн 58 коп.; пеня за прострочення виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 477 тис. 64 грн 52 коп., а також на те, що внаслідок укладення зазначених вище договорів відбулась заміна кредитора на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині, що стосується прав за кредитним договором від 26 червня 2008 року, посилаючись на те, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом частини першої статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є оспорюваним; надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) в іноземній валюті, у тому числі оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій, за своєю правовою природою є валютною операцією, однак у матеріалах справи відсутня інформація про наявність ліцензії на здійснення валютних операцій. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 9 жовтня 2014 року позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором у розмірі 1 млн 694 тис. 861 грн 46 коп, звернув стягнення на належний ОСОБА_1 на праві власності предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, шляхом застосування передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) процедури продажу; зазначену квартиру на період до моменту реалізації передав в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 10 березня 2015 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року змінив: у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2015 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року в частині позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» скасувала та залишила в силі у цій частині рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року. 6 листопада 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-XII) та Закону № 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 червня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 26 червня 2017 року (т.1, а.с. 8–21). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності іпотекодавцю (т.1, а.с. 29–34). Господарський суд Харківської області постановою від 2 липня 2010 року суб’єкта підприємницької діяльності – фізичну особу ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, призначив арбітражного керуючого ОСОБА_4, а також скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном банкрута, у тому числі податкові застави (т.1, а.с. 236–246). За змістом цієї постанови спірне нерухоме майно перебувало в іпотеці згідно з договором НОМЕР_1, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк». Суди також установили, що квартира АДРЕСА_1 була реалізована у ході проведення ліквідаційної процедури майна банкрута – фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 10 вересня2010 року, укладеним з ОСОБА_5, який 13 вересня 2010 року відчужив її ОСОБА_6. 14 вересня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_6 здійснив відчуження спірної трикімнатної квартири ОСОБА_1 (т.1, а.с. 233). За змістом пункту 1.5 цього договору на момент його укладення нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі та під арештом не значиться, а також відсутні будь-які права чи обтяження щодо нього з боку третіх осіб. Згідно з витягом із Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна від 14 вересня 2010 року заборона, арешт відносно квартири на час укладення правочину був відсутній (т.1, а.с. 227). 29 червня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1) ПАТ «ОТП Банк» продало (переуступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 35–49). 7 липня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, у тому числі договорами, укладеними з ОСОБА_3 та її майновим поручителем ОСОБА_2, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення в обсязі і на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором (включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки/застави) (т.1, а.с. 50–54). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки ОСОБА_1 придбала за договором купівлі-продажу майно, що було предметом іпотеки та відчужене під час проведення ліквідаційної процедури боржника у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, вона набула статусу іпотекодаця і відповідно до статті 23 Закону № 898-IV має всі права й обов’язки за іпотечним договором. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що реалізація майна, що є предметом іпотеки, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, не припиняє іпотеки, тому вона зберігає чинність при переході права власності на предмет іпотеки до іншої особи, отже, на таке майно може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 року № 1255-ІV«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. У цій ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону № 2343-XII і положеннями Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки був реалізований у межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, і на момент укладення договору купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон були відсутні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна. Відповідно до статті 28 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» застава припиняється в разі примусового продажу заставленого майна. Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом № 1952-IV. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки). Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними. Записи про обтяження погашаються на підставі актів (рішень) уповноважених на це органів або посадових осіб (стаття 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час прийняття постанови господарським судом). Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року; далі – Тимчасовий порядок). Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов'язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду (пункт 25 Тимчасово порядку у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За змістом статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», відчужене в процесі ліквідаційної процедури боржника. Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII. Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положення Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не передбачають. За таких обставин особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону № 898-IV. За змістом статті 1 цього Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права й обов’язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням). Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права. Відповідно до частини сьомої статті 47 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення. Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду: власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси (частина четверта статті 25 Закону № 2343-XII). Таким чином, банк мав право оспорювати правомірність віднесення спірної квартири до ліквідаційної маси і це питання підлягало вирішенню в порядку, визначеному Законом № 2343-XII. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, наданій ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень. Суди установили, що копія постанови Господарського суду Харківської області від 2 липня 2010 року направлена, зокрема, й ЗАТ «ОТП Банк», однак банк не оспорював правомірності внесення спірної квартири до ліквідаційної маси. Установивши, що ОСОБА_1 набула право власності на об’єкт нерухомого майна, не обтяженого іпотекою, тому не набула статусу іпотекодавця, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, не врахував, що реалізацію предмета іпотеки проведено з припиненням обтяжень у межах ліквідаційної процедури, й неправильно застосував положення статті 23 Закону № 898-IV та статті 23 Закону № 2343-XII. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року, яке було помилково скасоване судом касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2684цс15 Згідно зі статтею 5 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2343-XII) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII. Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 30 березня 2016 року № 6-2684цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4494348A1A290B3BC2257F8D00321EA7

УХВАЛА 25 лютого 2016 року Житомир Справа № Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Шуляк Л.А. розглянувши клопотання представника позивача про забезпечення адміністративного позову у справі Ос. до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання неправомірними дій, скасування рішення, скасування запису про право власності,- встановив: Ос.1 звернулася до суду з позовом, в якому просить: визнати неправомірними дії Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни щодо реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру,; скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, загальною площею (кв.м):; скасувати запис про право власності: Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру. 17.02.2016 позивач подала до суду клопотання про забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі - продажу, дарування, тощо з третіми особами. Частиною 1 статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням викладених положень, суд дійшов висновку про доцільність розгляду заяви без проведення судового засідання на підставі наявних матеріалів. При вирішенні питання щодо наявності підстав для забезпечення адміністративного позову суд виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Згідно зі частиною 3 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання. Як вбачається з матеріалів справи, квартира, що розташована за адресою: (далі - Квартира), була зареєстрована на позивача та перебувала в іпотеці. В послідуючому, внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача, на вказану Квартиру було зареєстроване право власності третьої особи. Суд дійшов висновку, що оскільки внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача у третьої особи виникло право власності на Квартиру, власником якої до вчинення оскаржуваних дій був позивач і який на даний час нею володіє, то існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі і для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат у разі вчинення третьою особою дій, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням Квартирою, а тому необхідно вжити заходів забезпечення позову до ухвалення рішення в даній адміністративній справі. Враховуючи викладене, суд вважає клопотання позивача обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Керуючись ст. ст. 117, 118 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, - ухвалив Забезпечити позов шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири за адресою:, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Ухвала підлягає негайному виконанню, оскарження ухвали не зупиняє її виконання та не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали

Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" жовтня 2011 р. Справа № 5023/4165/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючого судді Волкова Р.В. суддів Новікової Р.Г. Прокопанич Г.К. за участю представників: Позивача: ОСОБА_1 дов. від 16.05.2011 року; Відповідача: ОСОБА_2 дов. від 14.02.2011 року №75/11.5.2; ОСОБА_3 дов. від 14.02.2011 року №72/11.5.2. розглянувши касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 господарського суду Харківської області за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" до відповідача-1 публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" відповідача-2 комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) приватна фірма "Апія" 2 )товариство з обмеженою відповідальністю " Пранк " 3) товариство з обмеженою відповідальністю "Тагіт" про визнання недійсним рішення В С Т А Н О В И В: У травні 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт", просило визнати незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про реєстрацію права власності, витребувати майно із чужого незаконного володіння, визнати та поновити право власності. Позовні вимоги (з урахуванням уточнень до позову від 15.06.2011 року) мотивовано тим, що до спірних правовідносин має застосовуватися Закон України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року, відповідно до якого у відповідачів були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на предмет іпотеки на основі застереження у договорі. Також позивач зазначив, що у порушення Закону України "Про іпотеку" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 19 травня 2005 року публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не набуло у встановленому законом порядку право звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не був дотриманий порядок надіслання вимоги третім особам про усунення порушень договорів іпотеки, не були надані документи, наявність яких є обовязковою для здійснення державної реєстрації. Заперечуючи проти позову, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" зазначило, що оскільки третіми особами було порушено зобов'язання, що забезпечувались іпотекою, у позивача на підставі Закону України "Про іпотеку" виникло право на задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки (а.с. 1-6, том 2). Рішенням господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року (суддя Светлічний Ю.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року (головуючий Ільїн О.В., судді Камишева Л.М., Терещенко О.І.) у задоволенні клопотання про припинення провадження у справі та залучення до участі у справі Харківської міської ради у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача відмовлено. Позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; рішення від 06.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257; рішення від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Скасовано записи: № 3090 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 4017 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлові будівлі приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 5327 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк". Витребувано із чужого незаконного володіння публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13; нежитлову будівлю літ. "Х/1-4", загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1", загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Відновлено становище товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра", яке існувало до порушення права власності шляхом зобовязання комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" поновити реєстрацію права власності на вищеперелічені обєкти нерухомості за товариством з обмеженою відповідальністю "Таміра". В іншій частині позову відмовлено. Оскаржені судові рішення мотивовані тим, що законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачало передачу права власності на іпотечне майно від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі застереження в іпотечному договорі. Не погодившись з постановленими судовими рішеннями, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" подало касаційну скаргу, просило скасувати оскаржені судові акти, прийняти нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неправильне застосування Закону України "Про іпотеку", зазначивши, що вищенаведений закон в редакції від 23.02.2006 року передбачав можливість здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, оскільки згідно статті 36 даної редакції відповідне застереження в іпотечному договорі було формою договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Більш розширені доводи містяться у доповненнях до касаційної скарги. Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" також звернулося з касаційною скаргою, просило скасувати оскаржені судові рішення, припинити провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій правил підвідомчості. Заперечуючи проти касаційної скарги, товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" зазначило, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.06.2006 року передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У судове засідання 19.10.2011 року представники відповідача - комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт" не з'явилися, причин неявки суду не повідомили. Від представника публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надійшли клопотання з проханням відкласти розгляд справи у звязку з неявкою представників комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю "Пранк", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт". Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надані заяви про забезпечення вирішення справи колегією суддів у збільшеній кількості та про відвід судді Прокопанич Г.К., які ухвалами судової колегії Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року були відхилені. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід колегії суддів у складі головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. з огляду на те, що саме цією колегією було розглянуто заяву про збільшення кількісного складу колегії, коли, на думку представника відповідача, така заява повинна бути розглянута безпосередньо головою суду. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року заяву про відвід головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. було відхилено на підставі статей 20,86 Господарського процесуального кодексу України. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід вищепереліченого складу колегії з огляду на безпідставність та необґрунтованість відхилення заяви про відвід судді Прокопанич Г.К. у звязку з її перебуванням, на думку заявника, у родинних стосунках з представником товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" ОСОБА_1 Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року судовою колегією зазначену заяву було відхилено за безпідставністю. Крім того, через канцелярію суду на ім'я доповідача у справі надійшла заява публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", адресована голові Вищого господарського суду України з приводу зміни колегії суддів для розгляду справи з огляду, на думку заявника, на упередженість суддів. Враховуючи, що зазначена заява за своїм змістом фактично є заявою про відвід складу колегії, остання ухвалою від 19.10.2011 року також була залишена без задоволення. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було заявлено письмове клопотання про відкладення розгляду справи у звязку з несвоєчасним отриманням відзиву позивача на касаційну скаргу, що позбавило відповідача надати письмові пояснення щодо необґрунтованості доводів, наведених у відзиві товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра". Іншим клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" також просив відкласти розгляд справи, посилаючись на неотримання відповідачем копії касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації". Крім того, усним клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" просив відкласти розгляд справи та надати можливість сторонам підготувати мирову угоду. Представник позивача проти зазначених клопотань заперечував. Одночасно представник заявника касаційної скарги просив не допускати у судове засідання представника позивача з огляду на наявність сумнівів щодо належного підтвердження повноважень останньої. Вищенаведені клопотання були відхилені судовою колегією як безпідставні. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору. З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників другого відповідача та третіх осіб. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно пунктів 1,2 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Стаття 387 Цивільного кодексу України передбачає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судами попередніх інстанції встановлено, що згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 листопада 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстраційним номером 5150, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів згідно Витягу №1799991 від 29 листопада 2005 року, додаткової угоди №1 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 01 грудня 2005 року за реєстром №5230, додаткової угоди №2 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 13 грудня 2005 року за реєстром №5513, двохстороннього акту прийому передачі за договором купівлі продажу від 29 листопада 2005 року, укладеному 13 грудня 2005 року позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі Витягу №928419 про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 грудня 2005 року, реєстраційний номер 11939521 право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 було зареєстровано за позивачем. 09 вересня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання приватною фірмою "Апія" зобовязань за кредитним договором № 196-Ю від 09 вересня 2008 року було укладено договір іпотеки № 196-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 09 вересня 2008 року за реєстровим номером 2962. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вищезгадану нежитлову будівлю. Також, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08.04.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 було зареєстровано за позивачем 16 квітня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 10377388. Крім того, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 16 квітня 2008 року за позивачем в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 22947595 було зареєстровано право власності на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 17 квітня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 173-Ю від 17 квітня 2008 року було укладено договір іпотеки № 173-Z/2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вище перелічені нежитлові приміщення. Також, згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 червня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, за реєстраційним номером 2440 позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Право власності на наведену вище будівлю було належним чином зареєстровано за позивачем 20 березня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", реєстраційний номер 22573308 у книзі № 1 за номером 5327. 10 травня 2007 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Тагіт" зобовязань за кредитним договором № 115-Ю від 26 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки № 115-Z/3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. 20 березня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 162-Ю від 20.03.2008 року було укладено договір іпотеки № 162-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав у повторну іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Наведеними іпотечними договорами було передбачено порядок звернення стягнення на іпотечне майно у разі порушення боржниками своїх зобовязань за кредитними договорами. Згідно пункту 6.1. договору іпотеки № 196-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 162-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 115-Z/3 та пункту 6.1 договору іпотеки № 173-Z/2 звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Під час зазначеного способу задоволення вимог іпотекодержателя іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. З матеріалів справи вбачається, що 06 та 07 квітня 2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі договорів іпотеки здійснило реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на вище перелічені обєкти нерухомості. Зокрема, на підставі іпотечного договору № 196-z/1 від 09.09.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. На підставі іпотечного договору № 173-z/2 від 17.04.2008 року 06.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. На підставі іпотечного договору № 162-z/1 від 20.03.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Стаття 16 Цивільного кодексу України також передбачає відповідні способи захисту цивільних прав та інтересів. Судами попередніх інстанцій встановлено, що іпотечний договір № 196-z/1 від 09.09.2008 року, іпотечний договір № 173-z/2 від 17.04.2008 року та іпотечний договір № 162-z/1 від 20.03.2008 року були укладені під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року. Відповідно до частині 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно ч.1 ст.33 Закону України "Про іпотеку", яка кореспондується із ч.1 ст. 589 Цивільного кодексу України, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 2 ст. 590 Цивільного кодексу України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, як було зазначено вище, іпотечний договір укладено у 2007 році під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006 року, застосуванню до правовідносин, що склалися між учасниками провадження, підлягають норми Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006. Так, згідно ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ст. 36 Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодавцю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання у порядку, встановленому ст. 37 Закону "Про іпотеку", право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 цього Закону. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006, в свою чергу, передбачала, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. З урахуванням принципу незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, закріпленого ч. 1 ст. 58 Конституції України, зміни, внесені до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" Законом України від 25.12.2008 "Про запобігання випливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", якими застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, прирівняне за правовими наслідками до окремого договору між боржником і кредитором про задоволення вимог кредитора, не можуть бути застосовані до відносин, що складалися між учасниками судового спору у даній справі, які виникли до зазначених змін. Таким чином, апеляційний суд дійшов підставного висновку про те, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, але ніяк не на підставі застереження в іпотечному договорі. Таке застереження може тільки визначати умови договору про задоволення вимог іпотекодержателя. З врахуванням вищенаведеного судова колегія погоджується з тим, що судом першої інстанції обґрунтовано не прийняті до уваги посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на норми статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 25.12.2008 року, оскільки їх дія не поширюється на спірні правовідносини, тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність у комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" правових підстав для реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі застереження, що містилось в пункті 6.1. іпотечного договору № 196-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 162-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 173-Z/2. Однак, окремі договори про задоволення вимог банку між позивачем та банком не укладались. Крім того, статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Аналогічне положення закріплено нормою статті 33 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Судами попередніх інстанцій на підставі наданих сторонами доказів та їх оцінки у сукупності та у відповідності з вищенаведеними нормами процесуального права встановлено, що публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не надало належних доказів, які б підтверджували фактичне повідомлення боржників - третіх осіб у справі - про свої наміри щодо звернення стягнення на предмети іпотеки у разі неусунення порушень виконання зобовязань за кредитними договорами. З огляду на наведене суди обґрунтовано встановили, що у публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було відсутнє право розпочати процедуру звернення стягнення на предмети іпотеки. Також судами попередніх інстанцій було встановлено порушення комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" пункту 2.7. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002, № 7/5. Згідно статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, з огляду на що обґрунтованою судова колегія вважає і відмову у клопотанні комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про припинення провадження у справі за приписами пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, як правильно зазначено в оскаржених судових актах, вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним та про визнання його недійсним, а тому зазначені позовні вимоги підлягають розглядові господарським судом. Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна особа має право мирно володити своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. За таких обставин поновлення порушеного права власності позивача у справі відбулось шляхом, передбаченим статтею 20 Господарського кодексу України , та статтею 16 Цивільного кодексу України. Судова колегія відхиляє доводи заявника касаційної скарги - публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо зміни позивачем підстав позову. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає право сторони на надання додаткових пояснень та обґрунтувань як позову, так і заперечень до нього, тому вищезгадані доводи не знайшли свого підтвердження. Також безпідставними є посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на порушення судами попередніх інстанцій приписів статті 387 Цивільного кодексу України, оскільки, виходячи із змісту статей 16, 387 Цивільного кодексу України одним із способів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто віндикаційний позов, з яким має право звернутись як власник майна, так і особа, яка має речові права на це майно. Касаційна інстанція згідно з вимогами статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" щодо припинення провадження у справі є неспроможними з огляду на наступне. Згідно пункту 3.8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5 державній реєстрації підлягають виключно заявлені права за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Реєстратору БТІ забороняється тлумачити права або самостійно вносити зміни до відомостей про заявлені права. З урахуванням наведених правових положень та встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що інші доводи, викладені заявниками у касаційних скаргах, є необґрунтованими, оскільки вони фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, тому підстави для скасування прийнятих у справі судових актів відсутні. Керуючись ст.ст. 1117, 1119 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В: Касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" залишити без задоволення. Рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 залишити без змін. Головуючий суддя Р.В. Волков Судді: Р.Г.Новікова Г.К.Прокопанич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18762778

Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач посилався на те, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 098-2008-2167, за умовами якого банк надає відповідачу 22 тис. дол. США, відповідач зобов'язався прийняти належним чином використовувати та повернути банку грошові кошти (кредит) та сплатити проценти за користуванням ним в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 098-2008-2166, згідно з умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати позичальнику грошові кошти в сумі 32 525 дол. США, а відповідач прийняв на себе зобов'язання належним чином використовувати та повернути позивачу грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2167-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2166-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166-Р у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудською О.О., зареєстрований в реєстрі № 4695, відповідно до якого предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області, за номером № 2254. Позивач зазначав, що з 10 січня 2009 року позичальник перестав належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 27 лютого 2013 року утворилась заборгованість перед банком. Так, заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 281 000 грн 47 коп. і складається з: 8 326 грн 31 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 165 253 грн 60 коп. - сума дострокового стягнення за кредитом; 100 791 грн 65 коп. - відсотки; 6 628 грн 91 коп. - підвищені відсотки. Заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 397 882 грн 83 коп. і складається з: 11 746 грн 43 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 236 900 грн - сума дострокового стягнення за кредитом; 140 077 грн 33 коп. - відсотки; 9 158 грн 94 коп. - підвищені відсотки. Загальна сума заборгованості за кредитними договорами станом на 27 лютого 2013 року становить 678 883 грн 30 коп. Враховуючи вказане, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудьскою О.О., зареєстрованим в реєстрі за № 4695, укладеним між позивачем та ОСОБА_4, а саме - трикімнатну квартиру загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на загальну суму 678 883 грн 30 коп., що підлягає сплаті на користь позивача з вартості предмета іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеної на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача загальну суму заборгованості в розмірі 678 883 грн 30 грн. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь позивача понесені судові витрати. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню. Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, 21 травня 2009 року та 31 липня 2009 року позивач направив вимоги відповідачу ОСОБА_4 про сплату протягом тридцяти днів з моменту отримання цієї вимоги простроченої заборгованості за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на тридцять перший день з моменту отримання цієї вимоги. Отже, кредитор установив новий строк виконання зобов'язань за кредитним договором - до 22 червня 2009 року, а з позовними вимогами позивач звернувся до суду 02 грудня 2013 року (тобто з пропуском трирічного строку позовної давності). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки 02 грудня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом. Також суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_5 Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій та з їх оцінкою. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами попередніх інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Леванчук А.О. Нагорняк В.А. Писана Т.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52081373

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк”, третя особа – ОСОБА_2, про визнання іпотечного договору припиненим за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 11 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено договір про іпотечний кредит (далі – кредитний договір), за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. За умовами додаткової угоди до укладеного кредитного договору від 11 березня 2008 року кредитний договір переведено з валюти «гривня» у валюту «долар США», після чого розмір кредиту склав 32 тис. 183 долари США 70 центів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 28 січня 2013 року складала 39 тис. 166 доларів США 55 центів. Ураховуючи вказане, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме зазначені будинок та земельну ділянку, шляхом її продажу з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далів – Державний реєстр) та виселити відповідача й інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання іпотечного договору припиненим, в обґрунтування якого посилалась на те, що будинок, який перебуває в іпотеці, є її єдиним місцем реєстрації та проживання. ОСОБА_1 просила припинити іпотечний договір від 11 березня 2008 року та зняти з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна заборону на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, що є предметом цього іпотечного договору. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 6 березня 2013 року становила 312 тис. 940 грн 76 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 11 березня 2008 року, а саме: будинок загальною площею 64,2 кв. м та земельну ділянку АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено другий абзац резолютивної частини рішення в іншій редакції, зокрема в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що включає в себе: заборгованість за кредитом у сумі 28 тис. 625 доларів США 32 центи, заборгованість за відсотками в сумі 5 тис. 363 долари США 5 центів, заборгованість з комісії в сумі 1 тис. 81 долар США 49 центів, пеню за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором у сумі 2 тис. 201 долар США 82 центи, штраф у розмірі 1 тис. 894 долари США 87 центів, і становила за курсом НБУ станом на 6 березня 2013 року 312 тис. 940 грн 76 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором від 11 березня 2008 року, а саме: житловий будинок площею 64,2 кв. м і земельну ділянку площею S_1 загальною вартістю 220 тис. грн на АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), зокрема неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»); статей 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») стосовно визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року (№ 6-29183св14), 10 грудня 2014 року (№ 6-38042св14), 18 березня 2015 року (№ 6-44834св14 і № 6-3110св15) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 (№ 6-14201св13), 25 вересня 2013 року (№ 6-19635св13), 3 вересня 2014 року (№ 6-28821св14) та рішення цього ж суду від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Так, постановляючи ухвали від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-29183св14 й 10 грудня 2014 року у справі № 6-38042св14 та скасовуючи судові рішення і передаючи справи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що сам по собі Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, тому що його ще не існувало, натомість апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення. За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15 суд касаційної інстанції постановив ухвали від 18 березня 2015 року про скасування судових рішень і передачу справ на новий судовий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що суди не перевірили наявності чи відсутності умов для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на стадії апеляційного провадження, оскільки у такому разі при ухваленні власного судового рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який, крім іншого, виходив з того, що норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки цей Закон набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою, третьою статті 33 та частиною першою статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Саме зі статті 33 цього Закону та змісту положень іпотечного договору, відповідно до яких іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо з настанням терміну виконання позичальником забезпечених іпотекою зобов'язань вони не будуть виконані чи виконані належним чином, виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. 7 червня 2014 року набув чинності Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з підпунктом 1 пункту 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або відбулися. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Проте поняття «мораторій» у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Такого по суті висновку дійшли суди апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається. Зазначений висновок судів є правильним. Однак у наданому для підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-22496св14) суд касаційної інстанції дійшов висновку, що зазначену в судовому рішенні початкову ціну продажу предмета іпотеки як його заставну вартість, вказану в договорі іпотеки, визначено апеляційним судом з порушенням вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року у справі № 6-14201св13 і 3 вересня 2014 року у справі № 6-28821св14 суд касаційної інстанції скасував судові рішення і передав справи на новий судовий розгляд, оскільки на порушення вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» у судовому рішенні при зверненні стягнення на предмет іпотеки не було визначено початкової ціни продажу предмета іпотеки. Постановляючи ухвалу від 25 вересня 2013 року у справі № 6-19635св13 та залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції, у якому не було вказано початкової ціни продажу предмета іпотеки. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який указав початковою ціною продажу предмета іпотеки вартість предмета іпотеки, зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»), зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні суду касаційної інстанції від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14). Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 11 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором та кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. За змістом пункту 1.3.2 іпотечного договору оціночна вартість предмета іпотеки становила 220 тис. грн і була визначена на підставі звіту про оцінку від 28 лютого 2008 року, складеного ЗАТ КБ «ПриватБанк». Згідно з пунктом 1.4 зазначеного договору сторони погодилися з тим, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки його вартість визначатиметься на підставі акта незалежної оцінки нерухомого майна або встановлюватиметься за домовленістю сторін. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Такого по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи № 6-22496св14. Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимоги частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, з огляду на указану в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки, а суд касаційної інстанції вказане порушення не усунув. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15) У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 215 Цивільного процесуального кодексу України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/26B91416F37F1741C2257F26004256E5

Державний герб України Ухвала іменем україни 18 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А. розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, - в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції. Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна. Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором. Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань. Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання. Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були. Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував наступне. З матеріалів справи убачається, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 729 378 грн 26 коп та судові витрати (а.с. 128-129 т. 1). Однак апеляційний суд вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 липня 2012, згідно якого нараховано 133 138,88 доларів США , що складається з боргу за кредитом, відсотків та штрафів. Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит. Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вищевказаного не врахував, розмір наявної заборгованості не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, доводів апеляційної скарги не перевірив, не з'ясував чи виконане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та дійшов передчасного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43266776

Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 грудня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л и : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Приватбанк» (далі – ПАТ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким остання отримала 86 тис. 914 доларів США 43 цента зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. У цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржником зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала 292 тис. 733 доларів США 6 центів. Позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу іпотечного майна; отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр); здійснити реєстрацію договору купівлі-продажу в Реєстрі; отримати дублікати правовстановлюючих документів на іпотечне майно у відповідних установах, підприємствах або організаціях з можливістю здійснення банком усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу іпотечного майна; виселити відповідачів з будинку, які зареєстровані та проживають у ньому, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 червня 2008 року в сумі 292 тис. 733 долари США 6 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – будинок АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом його продажу ПАТ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією договору купівлі-продажу іпотечного майна у цьому Реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ «Приватбанк» усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає примусовому виконанню в період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; у решті позову відмовити. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 39 Закону України «Про іпотеку», статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 3 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня (справа № 3-29гс15) та 27 травня (справа № 6-61цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Приватбанк», перевіривши наведені заявником доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 86 тис. 914 доларів США 43 центів зі сплатою за користування кредитом 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. 24 червня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала суму 292 тис. 733 доларів США 6 центів, що за курсом НБУ еквівалентно 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачка порушила свої зобов’язання за договором кредиту, тому вона має сплатити заборгованість, що виникла, а згідно з договором іпотеки підлягають задоволенню вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд також вирішив відстрочити виконання рішення в частині звернення стягнення на житловий будинок, який є предметом іпотеки, на період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Проте в наданих заявником для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» судові рішення не містять обґрунтування висновку щодо співмірності вартості предмета іпотеки, на який звернуто стягнення, з розміром заборгованості за кредитом, оскільки вартість квартири на час пред’явлення банком вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки судом не встановлена; - у постанові від 27 травня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та посилаючись на загальний розмір заборгованості за кредитним договором, суди не зазначили початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 цього Закону. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк І.Б. Шицький А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2479цс15 Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F8C7268C18BBA895C2257F230047AEC4

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на квартиру та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє також як законний представник ОСОБА_4, 2001 року народження, про звернення стягнення на квартиру та виселення. Вимоги обґрунтовані тим, що 16 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого останньому було надано кредит у сумі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 процентів та строком повернення до 16 травня 2028 року. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови кредитного договору, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 125 тис. 52 долари США 71 цент. Посилаючись на викладене позивач просив: звернути стягнення на зазначену квартиру шляхом визнання за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки з вартістю, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4, 2001 року народження, з квартири, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку в територіальному органі Державної міграційної служби України. 25 вересня 2013 року ОСОБА_3, яка діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4, звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 16 травня 2008 року, укладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, недійсним з огляду на те, що на момент укладення договору іпотеки спірної квартири неповнолітній ОСОБА_4 мав право користування зазначеною квартирою, проте договір був укладений без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 листопада 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2008 року, укладений ЗАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_2, ОСОБА_1, та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у справі ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла як законний представник ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року залишено без змін. 19 лютого 2015 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, в якій порушується питання про скасування постановленої судом ухвали в частині залишення без змін рішення апеляційного суду й направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 32, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 32, 203, 215 ЦК України, статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ОСОБА_3 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня та 28 грудня 2012 року, 29 травня та 24 липня 2013 року, 7 травня 2014 року, 14 та 21 січня 2015 року. Так, у справах № 6-12589св12 (ухвала від 4 липня 2012 року), № 6-39653св12 (ухвала від 28 грудня 2012 року), № 6-9281св13 (ухвала від 29 травня 2013 року), № 6-24470св13 (ухвала від 24 липня 2013 року), № 6-5319св14 (ухвала від 7 травня 2014 року), №6-41734св14 (ухвала від 14 січня 2015 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про недійсність договору іпотеки з огляду на відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки квартири, право користування якою на момент укладення договору мала неповнолітня дитина. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на думку суду, ОСОБА_3 як законний представник не довела факту порушення прав неповнолітнього ОСОБА_4 з огляду на те, що хоча неповнолітній ОСОБА_4 і мав право користування цією квартирою на час укладення договору іпотеки спірної квартири, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 приховали від ПАТ КБ «ПриватБанк» факт його проживання в спірній квартирі. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах щодо підстав недійсності договору іпотеки, а саме частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 16 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 % річних та строком повернення до 16 травня 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого стала двокімнатна квартира АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилась заборгованість у сумі 125 тис. 52 долари США 71 цент. ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з листопада 2001 року, є батьками ОСОБА_4, 2001 року народження. ОСОБА_1 з 6 травня 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2. За цією ж адресою з 1999 року зареєстрована ОСОБА_2. Згідно з довідкою житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік в квартирі АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрована та проживає одна особа - ОСОБА_3. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 16 травня 2008 року, наданій нотаріусу під час оформлення договору іпотеки, їй був відомий факт передачі спірної квартири в іпотеку. Під час укладання іпотечного договору в своїй заяві від 16 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засвідчили, що на предмет іпотеки не мають права власності (часткової) або права користування діти та особи віком до 18 років та своїми заявами підтвердили, що право дітей при укладенні правочину не буде порушено. Крім того, у вказаній заяві приватним нотаріусом зазначено про те, що паспорт і довідку житлово-експлуатаційної контори нею перевірено, відміток про наявність дітей не виявлено (а.с.112). Натомість згідно з листом управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області від 19 листопада 2013 року та поквартирною карткою квартири АДРЕСА_1 в указаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до пояснень ОСОБА_3 дитина була зареєстрована в спірній квартирі з часу народження. Згідно з довідкою дошкільного навчального закладу № 60 "Ягідка" управління освіти Кіровоградської міської ради від 7 жовтня 2013 року ОСОБА_4 відвідував цей заклад з серпня 2004 року до серпня 2008 року. Відповідно до копії витягу з Історії розвитку дитини Дитячої міської поліклініки № 1 ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Ве6рховного Суду України виходить з такого. Так, згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не звернув уваги на довідку дошкільного навчального закладу і копію витягу з Історії розвитку дитини, не дав належної оцінки протилежним за змістом документам, а саме довідці житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік та поквартирній картці, не звернув уваги на незаповнення графи "дата прописки і на який строк" відносно ОСОБА_4 та не з'ясував точної дати його прописки (реєстрації) в указаній квартирі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду щодо відмови ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 в позові до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40C2342998EC1B88C2257F230029359D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про стягнення кредитної заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» до публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів», треті особи: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним договору, розірвання договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про перегляд рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі – ПАТ АКБ «Львів») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі – ТОВ «Ізолфа Україна») належним чином не виконало свої грошові зобов’язання за кредитними договорами, унаслідок чого утворилася заборгованість у сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп. Позивач просив стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс» (далі – ТОВ «Ізолфа Сервіс») і ОСОБА_1 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., а також у рахунок погашення заборгованості за цими договорами звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1, яке належить товариству з обмеженою відповідальністю «Факторія» (далі – ТОВ «Факторія»). У листопаді 2013 року ТОВ «Факторія» звернулося до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору від 16 вересня 2010 року не був підписаний особисто директором товариства ОСОБА_3, тому ТОВ «Факторія» не було належним чином повідомлено про збільшення розміру основного зобов’язання у зв’язку зі збільшенням строків кредитування. ТОВ «Факторія» просило суд на підставі статей 203, 215, 651, 652 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсним договір про внесення змін до іпотечного договору, розірвати іпотечний договір у зв’язку із збільшенням обсягу відповідальності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року первісний позов задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Ізолфа Сервіс» на користь ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за кредитними договорами в сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., яка складається із: - заборгованості за договором кредитної лінії НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в розмірі 510 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 91 тис. 622 євро 10 євроцентів, пені у розмірі 4 тис. 508 євро 80 євроцентів, що в сумі еквівалентно 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп.; - заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3від 13 вересня 2010 року в розмірі 1 млн 210 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 217 тис. 515 євро, пені в розмірі 20 тис. 389 євро 85 євроцентів, що в сумі еквівалентно 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп.; у решті позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково: визнано недійсним договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору; розірвано договір іпотеки, укладений 15 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Факторія»; у решті позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в сумі 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп. та заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3 від 13 вересня 2010 року в сумі 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні звичайних цін на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; у задоволенні зустрічних позовних вимог про розірвання іпотечного договору відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ТОВ «Факторія» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Факторія» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору, розірвання іпотечного договору, а провадження в зазначеній частині закрити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16, пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів ТОВ «Факторія» наводить постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-745ц15) та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 2, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Судами під час розгляду справи встановлено, що 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 450 тис. євро з кінцевим терміном повернення 12 вересня 2011 року. 24 червня 2011 року та 12 квітня 2012 року укладено додаткові угоди до зазначеного кредитного договору, за умовами яких генеральний кредитний договір НОМЕР_2 перейменовано на договір кредитної лінії, узгоджено ліміт заборгованості за кредитною лінією в сумі 510 тис. євро, процентну ставку визначено у розмірі 11,5 % річних, строк дії кредитної лінії продовжено до 11 вересня 2015 року. 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом 950 тис. євро з кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. У подальшому до зазначеного договору внесено зміни, якими договір перейменовано на кредитний договір НОМЕР_3, збільшено розмір кредитної лінії до 1 млн 270 тис. євро, узгоджено процентну ставку в розмірі 11,5 % річних та строк дії договору продовжено до 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами 14 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ОСОБА_1, а 24 червня 2011 року – між ПАТ АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ТОВ «Ізолфа Сервіс» укладено окремі тристоронні договори поруки, згідно з якими поручителі зобов’язались відповідати за всіма зобов’язаннями позичальника. Між зазначеними сторонами в подальшому були укладені додаткові угоди до договорів поруки, за умовами яких поручителі погодились на збільшення обсягу відповідальності боржника. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_2, НОМЕР_3 між ПАТ АКБ «Львів» і ТОВ «Факторія» укладено договір іпотеки від 16 вересня 2010 року (з подальшими змінами і доповненнями згідно з договорами від 24 червня 2011 року, 12 квітня 2012 року), за умовами якого ТОВ «Факторія» передало в іпотеку належне йому нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1. Однак договір про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 12 квітня 2012 року підписано не керівником ТОВ «Факторія», а іншою особою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного та зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник належним чином не виконав своїх грошових зобов’язань за кредитними договорами, тому з поручителів підлягає стягненню сума заборгованості за цими договорами. Договір про внесення змін до іпотечного договору був підписаний неповноважною особою, тому цей договір слід визнати недійсним, а договір іпотеки необхідно розірвати у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності за кредитним договором без згоди іпотекодавця на підставі частини другої статті 651 ЦК України та статей 18, 19 Закону України «Про іпотеку». Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки й ухвалюючи у цій частині нове рішення, яким задоволено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що посилання позивача за зустрічним позовом на порушення банком умов договору є безпідставними, оскільки ТОВ «Факторія» не надало доказів на підтвердження завданої істотної шкоди внаслідок порушення банком умов договору іпотеки, а також щодо збитків, яких завдано іпотекодавцю у зв’язку з визнанням недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору. Визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору не може слугувати підставою для розірвання договору іпотеки, оскільки цією обставиною не спростовується заборгованість за грошовими зобов'язаннями, що значно перевищує вартість предмета іпотеки як на час розгляду справи так і на час укладення договору. Проте у наданих для порівняння: - постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом; суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства; - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у порядку цивільного судочинства, не звернули уваги на те, що позовні вимоги юридичної особи до іншої юридичної особи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. За таких обставин постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-1737цс15 Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/648D7AF377009C3BC2257F09002AA180

Державний герб України НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 183/9122/13-ц № 2/183/1538/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 серпня 2015 року м.Новомосковськ Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Парфьонова Д.О., за участі секретаря судового засідання Соловйової Т.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності, - встановив: 26 листопада 2013 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому (з урахуванням уточнюючих позовних вимог) просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 11258725001 від 27 листопада 2007 року в розмірі 186369,43 гривень звернути стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки № 11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року на нерухоме майно квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області, шляхом передачі іпотеко держателю вказаного предмету іпотеки у власність та визнання на нього права власності за іпотекодержателем ПАТ «Дельта Банк» на підставі договору іпотеки № 11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року, укладеного між АКІБ «УКРСИББАНК» та відповідачем, та стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору. В обґрунтування позову позивач зазначає, що 27 листопада 2007 року між АКІБ «УКРСИББАНК», правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено Кредитний договір №11258725001, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 20000,00 доларів США, в порядку та на умовах, визначених Договором, сплачуючи відсотки за користування кредитом у розмірі 12,90% річних з терміном погашення - до 26 листопада 2027 року. Станом на дату звернення з позовом відповідач зобовязання за кредитним договором не виконує, а саме не сплачує нараховані відсотки за користування кредитом та станом на 26 червня 2013 року заборгованість за кредитним договором складає 23316,58 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України (7,9930 гривень за 1 долар США) складає 186369,43 гривень, яка складається з наступного: -заборгованості за сумою кредиту 17693,22 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України складає 141421,90 гривень; -заборгованості по процентам 5623,36 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України складає 44947,51 гривень; Для забезпечення повного і своєчасного виконання відповідачем зобовязань за Кредитним договором №11258725001від 27 листопада 2007 року сторони уклали Договір іпотеки №11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року, відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки (квартири) на момент складання договору складала 238117,00 гривень. 15 жовтня 2013 року Позивачем на адресу відповідача направлено досудову вимогу, згідно якої позивач просив сплатити суму заборгованості, що виникла. У судове засідання представник позивача не з'явився, надав суду заяву у якій зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд про розгляд справи за його відсутності, проти заочного розгляду справи не заперечує. Відповідач-1 заперечив проти задоволення позову, надавши суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності. Згідно заперечень на позов, викладених у заяві про перегляд заочного рішення проти задоволення позову заперечив, вказав на те, що договір № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року, укладений з ПАТ «Укрсиббанк» за своєю суттю є іпотечним договором, цільове призначення якого є купівля житла. Позивачем не надано договору про передачу прав за іпотечним договором між первісним кредитором - ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». В наданих позивачем до позову підтверджень своїх вимог відсутній нотаріально завірений договір про передачу прав за іпотечним договором № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року, укладений з ПАТ «Укрсиббанк» між первісним кредитором - ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». Відсутнє підтвердження про отримання позичальником рекомендованого листа з повідомленням про переуступку права вимоги за іпотечним договором № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року. З матеріалів справи жодним чином не видно який саме обсяг заборгованості було переуступлено новому кредиторові. Крім того, відповідач вказує на те, що він отримав у кредит грошові кошти в сумі 19 580,00 доларів США, зазначивши на не наданні позивачем доказів отримання грошових коштів в сумі 20000 доларів США. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту отримання ОСОБА_2, письмової претензії, або досудової вимоги ПАТ «Укрсиббанк». ПАТ «Укрсиббанк», або його правонаступник ПАТ «Дельта Банк», не мали права вимагати дострокового повернення кредиту. Крім того, доданий до позовної заяви ПАТ «Дельта Банк» розрахунок заборгованості по кредитному договору у розмірі - 186 369,43 гривень має вигляд припущення. Зокрема, з нього неможливо зрозуміти яким же чином склалася заборгованість, яку суму було отримано позичальником, як, та з якої суми нараховувалися відсотки за користування кредитом, пеня, тощо. Відповідач -2 в судове засідання не зявився, причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений, заяви про розгляд справи за його відсутності не надав. З метою витребування доказів у справі судом на адресу позивача направлено запити та ухвалу про витребування доказів, а саме: доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 повідомлення про переуступку права вимоги за іпотечним договором № 11258725000/11258750000/3, укладеним 27 листопада 2007 року від первісного кредитора - ПАТ «УкрСиббанк» до ПАТ «Дельта Банк»; розрахунку заборгованості ОСОБА_1 в сумі - 186 369,43 гривень - за кредитним договором №11258725000 від 27 листопада 2007 року; оригіналів доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 20000 доларів США за кредитним договором №11258725000 від 27 листопада 2007р., укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк»; докази направлення на адресу ОСОБА_1 письмової вимоги про усунення порушень вимог кредитного договору №11258725000 від 27 листопада 2007 року, однак станом на час розгляду справи підстави про неможливість виконання ухвали суду, причини ненадання доказів суду не повідомлені. Витребувані документи судом не отримані. У зв'язку з тим, що сторони в судове засідання не з'явились фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Вивчивши матеріали справи, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог з огляду на наступні обставини. Згідно ст.11 ЦК України, підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків є договори. Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі на умовах встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Судом встановлено, що 27 листопада 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та відповідачем укладено Кредитний договір про надання споживчого кредиту №11258725000 (надалі Договір кредиту) на придбання нерухомого майна, згідно якого позивач надав відповідачу кредит у формі кредитної лінії, що надається траншами, ліміт якого є рівним 909,00 гривень. Транш надається позичальнику кожного календарного року з наступного року починаючи з дати укладання Договору. Надання траншу здійснюється у термін 27 листопада 2008 року. Строк кредитування до траншу 25 листопада 2027 року. Позичальник повинен погашати заборгованість за наданим траншем протягом 11 календарних місяців, починаючи з місяця, наступного за тим, в якому надано транш. Позичальник зобов`язався повернути суму наданого траншу та сплатити проценти за користування траншем, а також комісії, штрафи та інші платежі згідно умов Договору. За використання кредитних коштів протягом перших 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі траншу, процентна ставка встановлюється у розмірі 14,50 річних /а.с.11-18/. Сторонами узгоджено графік погашення кредиту на виконання договору № 11258725001 /а.с.19-24/, Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту /а.с.25-33/, тарифи банку /а.с.34/, додаткову угоду № 1 до Договору кредиту /а.с.35/. У відповідності до додаткової угоди № 2 до Договору кредиту від 29 вересня 2010 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 сторонами узгоджено змінений графік повернення кредиту /а.с.37-44/, зміну розміру процентної ставки за користування кредитними коштами понад встановлений термін /а.с.36/. Також, в забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором №11258725001 від 27 листопада 2007 року АКІБ «Укрсиббанк» та відповідач уклали Договір іпотеки №11258725000/11258750000/3 від 27 листопада 2007 року (надалі Договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області. Обумовлена сторонами ціна предмету іпотеки (квартири) на момент складання договору складала 238117,00 гривень /а.с.45-47/. Визначено, що у разі порушення Іпотекодавцем зобов`язань за договором Іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки. У відповідності до довідки Начальника управління супроводження операцій фізичних осіб АТ «Дельта Банк» від 26 червня 2013 року, заборгованість відповідача по кредитному договору № 11258725001 станом на 26 червня 2013 року складає 23316,58 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 186369,43 грн., в тому числі по тілу кредиту 17693,22 долара США 141421,90 грн., відсотки 5623,36 доларів США 44947,51 грн., з них прострочена заборгованість станом на 26 червня 2013 року складає 2623,72 долари США 20971,39 грн., відсотки 3363,83 долари США 26881,09 грн. /а.с.53/. 15 жовтня 2013 року позивачем на адресу відповідача направлено повідомлення, згідно якої позивач просив сплатити суму заборгованості, що виникла /а.с.62-63, 64-65/. 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» до ПАТ «ДельтаБанк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами /а.с.69-72/, у відповідності до якого ПАТ «УкрСиббанк» передав ПАТ «ДельтаБанк» право вимоги за кредитами (відступлення права вимоги). 01 грудня 2012 року в Єдиному державному реєстрі іпотек зареєстровано обтяження на квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області /а.с.96/. Іпотекодержатель ПАТ «ДельтаБанк». У відповідності до акту приймання-передачі від 30 грудня 2011 року представник ПАТ «УкрСиббанк» на виконання умов п.4.2 Договору Купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року передав представнику ПАТ «ДельтаБанк» документи кредитної справи ОСОБА_1, в т.ч. кредитний договір № 11258725001, договір іпотеки, додатковий договір /а.с.66/. Відповідно дост. 526 ЦК Українизобовязання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог ст. 610 ЦК України,порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч. 1ст. 611 ЦК України,у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором. Згіднозі ст. 625 ЦК України,боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позивач вказує, що ПАТ «УкрСиббанк» виконав умови взятого на себе зобовязання і надав відповідачу кредит у розмірі 20000,00 доларів США. Водночас, згідно зі ст.10, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач в судовому засіданні та в наданих суду запереченнях не заперечив проти факту отримання кредиту, однак вказав, що ним на виконання договору отримано грошові кошти в сумі 19800 доларів США. Належних та допустимих доказів на підтвердження отримання відповідачем суми кредитних коштів в розмірі, на якому наполягає позивач - 20000 доларів США суду не надано. Меморіального ордеру, доказів перерахування коштів на розрахунковий рахунок позичальника, інших доказів отримання відповідачем грошових коштів суду не подано. З узгодженого сторонами графіку погашення кредиту вбачається про надання кредитних коштів в розмірі 20000 доларів США /а.с.19/. При цьому, договір траншу не містить доказів на підтвердження обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги. Так, до позову додано копію договору 11258725000, який підтверджує надання позивачу траншу. Доказів того, що передано грошові кошти в розмірі, на якому наполягає позивач суду не надано. Крім того, в позовній заяві позивач вказує на укладання договіру №11258725001, як копія так і оригінал якого суду не надано. Судом витребовано у позивача докази на підтвердження розміру заборгованості відповідача та суми отриманих відповідачем грошових коштів, які суду станом на час розгляду справи не надано. Крім того суду не надано доказів на підтвердження переходу права вимоги за укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та відповідачем договором іпотеки до позивача у справі, укладання між ПАТ «УкрСиббанк» та позивачем означеного договору, в той час, як з наданого суду Договору від 08 грудня 2011 року вбачається перехід права вимоги за кредитами, внаслідок чого позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки суд вважає такими, що задоволенню не підлягають. З урахуванням викладено, керуючись ст.ст.10, 60, 208-210, 212-218 ЦПК України, суд, вирішив: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Д.О. Парфьонов http://reyestr.court.gov.ua/Review/51898599

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого позичальнику надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. Оскільки відповідачкою договірні зобов’язання не виконані, в результаті чого виникла заборгованість по кредиту в розмірі 3 553 595 грн. 62 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити відповідачів з іпотечної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Звернуто стягнення на іпотечне майно – трикімнатну квартиру АДРЕСА 1, яка в рівних частинах на праві спільної власності належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 серпня 2007 року в сумі 95 610,42 доларів США, що еквівалентно 764 214 грн. 07 коп. за офіційним курсом НБУ на дату проведення заборгованості, та пені за прострочення виконання зобов’язань у розмірі 764 214 грн. 07 коп., що разом складає 1 528 428 грн. 14 коп., шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти позову відмовлено. Вказано, що рішення апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого в неї перед ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» виникла заборгованість. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» має тимчасовий характер, чинність вказаного Закону на час ухвалення рішення є підставою для визначення порядку його виконання. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року та від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою забезпечено споживчий кредит в іноземній валюті, не може бути задоволена, оскільки на спірні правовідносини, які склалися між сторонами у справі, розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Така відмова має лише тимчасове правове значення і банк може звернутися із вказаним позовом після закінчення дії мораторію. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосування касаційними судами зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого: Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. До таких же висновків дійшов суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу в справі, яка переглядається. Таким чином, судом касаційної інстанції правильно застосовано статтю 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Однак, на порушення вимог статті 39 Закону № 898-IV суд не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону, зазначивши лише, що початкова ціна майна повинна бути на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1465 цс15 Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Згідно статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішення суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/80B13E2E3D7BDDD9C2257ED8003A0D40

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до кредитної спілки «Запоріжжя» про визнання дій незаконними за заявою кредитної спілки «Запоріжжя» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року кредитна спілка «Запоріжжя» (далі – КС «Запоріжжя») звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 27 серпня 2007 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії (далі – кредитний договір) та додаткові угоди до нього від 27, 31 серпня і 7 вересня 2007 року, на підставі яких остання отримала кредит у розмірі 20 тис. грн. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. Позивач зазначає, що позичальник не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Посилаючись на те, що на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» банк має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, КС «Запоріжжя» просила задовольнити її позовні вимоги, звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., та виселити відповідачку із зазначеного будинку. ОСОБА_1 звернулася до КС «Запоріжжя» із зустрічним позовом про визнання дій незаконними, посилаючись на те, що КС «Запоріжжя» продовжує нараховувати проценти за користування кредитом після закінчення строку дії договорів, що, на її думку, є порушенням умов кредитного договору. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що умовами кредитного договору передбачено плату за користування кредитом у розмірі 0,1288 % від суми залишку за кожен день користування кредитом, а в разі зміни позичальником умов договору, в тому числі графіка погашення кредиту, плата за його користування становить 0,2576 % від суми залишку кредиту за кожен день дії змін умов зобов’язання. Проте між сторонами договору не укладалась додаткова угода про зміну його умов, тому нарахування КС «Запоріжжя» процентів за користування кредитом виходячи з процентної ставки 0,2576 % є неправомірним. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року позовні вимоги КС «Запоріжжя» задоволено: в рахунок погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, яка станом на 6 грудня 2012 року становить 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких 19 тис. 345 грн 47 коп. – заборгованість зі сплати кредиту, 63 тис. 17 грн 75 коп. – заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, звернуто стягнення на предмет іпотеки – будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час здійснення продажу майна; виселено ОСОБА_1 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 зі зняттям її з реєстраційного обліку. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині задоволення позову КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року відмовлено КС «Запоріжжя» у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У квітні 2015 року до Верховного Суду України звернулася КС «Запоріжжя» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пунктів 5, 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження неоднаковості застосування норм матеріального права заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року. У зв’язку із цим КС «Запоріжжя» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року і передати справу на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Судами під час розгляду справи встановлено, що 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким кредитор надав позичальнику 20 тис. грн зі строком повернення до 27 серпня 2010 року. Пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що кредитор надає позичальникові кредит у сумі 20 тис. грн окремими виплатами, кожна з яких оформлюється додатковою угодою, а позичальник зобов’язується повернути його кредитору відповідно до умов, передбачених договором. 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору НОМЕР_2, згідно з якою кредитор надав транш у розмірі 10 тис. грн. 31 серпня та 7 вересня 2007 року між сторонами укладено дві додаткові угоди до кредитного договору НОМЕР_3 і НОМЕР_4, згідно з якими кредитор надав два транша по 5 тис. грн. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. У порушення вимог кредитного договору боржником не повернуто в повному обсязі кредитні кошти, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка після уточнення КС «Запоріжжя» позовних вимог складає 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких заборгованість зі сплати кредиту – 19 тис. 345 грн 47 коп. та заборгованість зі сплати процентів за його користування ‒ 63 тис. 17 грн 75 коп. Відмовляючи в задоволенні позову КС «Запоріжжя», суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що заборгованість за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення боржника із займаного жилого приміщення. КС «Запоріжжя» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив, що встановлення судом неспівмірності вартості предмета іпотеки із сумою боргу за кредитним договором не є самостійною підставою для відмови в позові, такою підставою згідно з частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» є встановлення, що внаслідок порушення основного зобов’язання іпотекодержателю будуть завдані збитки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень статті 39 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Отже, законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене положення може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що вартість предмета іпотеки складає 57 тис. 322 грн, його заставна вартість – 176 тис. 750 грн (пункти 1.3 і 1.4 договору іпотеки), а сума заборгованості – 82 тис. 363 грн 22 коп. Установивши, що сума заборгованості за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тобто вартість предмета іпотеки значно перевищує розмір заборгованості за кредитом, суд, на відміну від судового рішення, наданого для порівняння, не врахував, що це не вважається самостійною підставою для відмови в позові, у порушення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку» не встановив чи не завдає збитків іпотекодержателю порушення основного зобов’язання та чи не змінює обсяг його прав. Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Пунктом 5.5.2 договору іпотеки передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою за рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, при цьому початкова ціна не може бути нижчою за 90 % вартості предмета іпотека. Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву кредитної спілки «Запоріжжя» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині позову кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-340цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. За положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9445CBAFF3F84D4C2257EFF00333079

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Місто Банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс», про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Місто Банк», третя особа – приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним іпотечного договору за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_3, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство «Місто Банк» (далі – ПАТ «Місто Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 31 липня 2012 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс» (далі – ТОВ «Комсервис плюс») укладено договір про надання кредиту на умовах кредитної лінії (далі – кредитний договір), на підставі якого останнє отримало кредит у розмірі 500 тис. грн зі сплатою за його користування 24 % річних на строк до 26 жовтня 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань 1 серпня 2012 року ПАТ «Місто Банк» уклало з ОСОБА_1 іпотечний договір, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту). Позивач зазначає, що позичальник не виконав зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Посилаючись на те, що на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» банк має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ «Місто Банк» просило задовольнити його позовні вимоги та звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту). ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Місто Банк» із зустрічним позовом про визнання недійсним іпотечного договору з підстав невідповідності його умов вимогам закону. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Місто Банк» задоволено: у рахунок погашення заборгованості ТОВ «Комсервис Плюс» за кредитним договором від 31 липня 2012 року, загальна сума якої становить 1 млн 779 тис. 338 грн 65 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 1 серпня 2012 року ‒ земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту), шляхом продажу з прилюдних торгів за ціною, визначеною на підставі оцінки майна, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року і ухвалити нове рішення, яким змінити судові рішення ухвалені в справі за позовом ПАТ «Місто Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом зменшення розміру пені до розміру заборгованості за кредитним договором на підставі частини третьої статті 551 ЦК України. На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 12 лютого, 25 березня, 8, 16 і 23 квітня, 20, 21 і 27 травня, 2 червня 2015 року, а також дві ухвали цього ж суду від 3 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявниці, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами під час розгляду справи встановлено, що 31 липня 2012 року між ПАТ «Місто Банк» та ТОВ «Комсервис плюс» укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 500 тис. грн зі ставкою 24 % річних на умовах, установлених цим договором, зі строком повернення до 26 жовтня 2012 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 1 серпня 2012 року між ПАТ «Місто Банк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого остання передала в іпотеку земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту) і належить їй на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 2 листопада 2009 року. Пунктами 4.1.8, 4.1.10 іпотечного договору передбачено, що в разі порушення позичальником будь-яких зобов’язань за кредитним договором іпотекодержатель має право за рахунок предмета іпотеки задовольнити свої вимоги за кредитним договором в повному обсязі, що визначається на момент фактичного їх задоволення, включаючи проценти за кредитом, комісійні, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, пені та штрафів, передбачених кредитним договором, необхідні витрати на утримання заставленого майна, витрати на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, сплату державного мита та оплату послуг нотаріусів, адвокатів, юристів, а також інші витрати, передбачені кредитним та іпотечним договорами, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У порушення вимог кредитного договору боржником не повернуто в повному обсязі кредитні кошти, унаслідок чого утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 19 червня 2014 року становила 1 млн 779 тис. 338 грн 65 коп, з яких заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування ‒ 139 тис. 663 грн 19 коп. та пеня – 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп. 28 січня 2013 року банк направив боржнику ТОВ «Комсервис плюс» та поручителю ОСОБА_1 повідомлення-вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором. Вимога банку залишилася без задоволення. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Місто Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ТОВ «Комсервис плюс» належним чином не виконує свої зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає погашенню в порядку, передбаченому статтями 33, 38 Закону України «Про іпотеку», шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що розмір пені встановлено сторонами в договорі, тому стягненню підлягає й пеня, розмір якої станом на 19 червня 2014 року складає 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп. ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більше ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2015 року, наданій заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про стягнення нарахованої пені частково, оскільки банком пропущено передбачений законодавством строк на звернення до суду в цій частині позовних вимог. Порівняння зазначеного судового рішення, наданого заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: - в ухвалі від 5 лютого 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір пені підлягає зменшенню до суми заборгованості за кредитом та процентами за його користування, оскільки нарахована банком сума пені є значно завищеною порівняно з розміром заборгованості боржника; - в ухвалах від 25 березня, 23 квітня, 20 і 21 травня 2015 року зазначено, що судові рішення судів попередніх інстанцій про зменшення розміру пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, з урахуванням того, що її розмір значно перевищує суму заборгованості, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права; - в ухвалі від 8 квітня 2015 року зазначено, що положення частини третьої статті 551 ЦК України та частини четвертої статті 10 ЦПК України дають право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків, що відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 16 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, встановивши порушення боржником умов кредитного договору, стягнули заборгованість, що утворилась унаслідок таких дій боржника. При цьому суди застосували до спірних правовідносин частину третю статті 551 ЦК України щодо вимог про стягнення пені, оскільки розмір неустойки значно перевищував розмір заборгованості; - в ухвалах від 27 травня і 3 червня 2015 року, постановлених у справах за позовами публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» і публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення заборгованості за кредитними договорами, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, при цьому зазначив, що, стягуючи з боржників пеню за несвоєчасне виконання зобов’язання за кредитним договором, суди не застосували положення частини третьої статті 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки за рішенням суду, оскільки він значно перевищує розмір збитків, як зазначено і в правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 2 червня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що, зменшуючи розмір пені, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення частини третьої статті 551 ЦК України, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 3 червня 2015 року, постановленій у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції, встановивши, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, дійшов висновку про правильність застосування апеляційним судом частини третьої статті 551 ЦК України та зменшення розміру пені. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виходячи зі змісту статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України). Положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. При цьому положеннями статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення. У справі, яка переглядається, суди встановили, що пунктом 4.2.2 кредитного договору передбачено, що за порушення взятих на себе зобов’язань позичальник зобов’язаний сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі – НБУ), що діє на момент нарахування пені, від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожний день прострочення. ПАТ «Місто Банк» нараховано пеню в розмірі 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп., а заборгованість по сплаті кредиту та процентів за його користування становить 139 тис. 663 грн 19 коп. Отже, установивши, що розмір пені значно більший від розміру боргового зобов’язання, а також, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки на загальну суму заборгованості, в тому числі і пені, розмір якої значно більший розміру заборгованості за кредитним договором, будуть порушені права ОСОБА_1, суд, на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не вирішив питання про застосування до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та зменшення розміру пені. Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Пунктом 6.7 договору іпотеки передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, може проводитись, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження в порядку, визначеному чинним законодавством України. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах установлюється за рішенням суду, а в разі необхідності – спеціалізованою організацією, що проводить прилюдні торги на підставі оцінки предмета іпотеки. Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки на підставі оцінки майна, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні положень статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог ПАТ «Місто Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року та рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 липня 2014 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Місто Банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс», про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1120цс15 Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. Крім того згідно з положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/931C5091FDD848F5C2257EFF0033216B

Державний герб України Справа № 638/20731/13-ц Провадження № 2/638/2507/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.06.15 року м. Харків Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого: судді Омельченко К.О. При секретарі: Забіякі Ю.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И В : Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 885206 гривень 36 коп. та 3441,00 гривень витрат по сплаті судового збору. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Разом із тим, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Отже, внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року, позичальником згідно якого є ОСОБА_2. Позивач зазначає що третя особа - ОСОБА_2 - неналежно виконує взяті на себе зобовязання, чим грубо порушує істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 01.11.2013 р., має прострочену заборгованість: за кредитом - 41 534,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 331981,26 грн., по відсотках - 28 906,53 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 231 049,89 грн. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України та діючого Кредитного договору, в звязку з систематичним порушенням Боржником своїх обовязків зі сплати кредиту нарахована неустойка: пеня - 40 307,17 дол. США, що по курсу НБУ на дату розрахунку складає - 32 2175,21 грн. Також позивач зазначає що відповідно до ч.б ст. З ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення Боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки та відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Враховуючи невиконання Відповідачем основного зобовязання, Позивач звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним ОСОБА_3. Позивач у судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі на підставі наданих доказів, в якій просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача - ОСОБА_1 - у судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства при укладенні та виконанні договору факторингу, сплив строків позовної давності, наявність судових рішень про стягнення заборгованості за кредитним договором. Третя особа - ОСОБА_2 - надала до суду письмові пояснення, в яких заперечувала проти позову та просила суд у позові відмовити, розглядати справу за її відсутністю. Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи та представлені докази, приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 квітня 2007 року ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» укладений кредитний договір №2001/0407/88-033 на суму 50000,00 доларів США на строк з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року укладено іпотечний договір від 17 квітня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б. У позовній заяві зазначено, що ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладений договір факторингу від 28 листопада 2012 року, за яким ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило своє право вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «Кредитні Ініціативи». Згідно умов договору Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Факторові своє право вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких міститься в Додатку № 1 до договору. Отже, даний Додаток № 1 є підтвердженням переходу права вимоги за кредитним договором. Разом з тим, Додаток № 1 до договору факторингу від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Так само, не надано акт прийому-передачі реєстру заборгованості. На підтвердження переходу права вимоги до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» позивачем надано договір факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», згідно умов якого Фактор зобов'язується передати Додаток № 1 до договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Відповідно до п.2.3 договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року перехід від Банку до Фактора права вимоги заборгованості до Боржників відбувається в розрахункову дату та після сплати Фактором ціни продажу в повному обсязі. Позивачем не надано належних доказів на підтвердження виконання договору факторингу від 28 листопада 2012 року, а саме, передачі грошових коштів в розпорядження ПАТ «Сведбанк», отже, належних доказів на підтвердження відступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. Крім цього, позивачем надано до суду витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, який не містить підпису представника ПАТ «Сведбанк». Також відсутні істотні умови цього договору, а саме: ціна продажу, перелік документів, які передаються банком фактору, додатки до договору. Тому даний витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року не може бути допустимим та належним доказом того, що відбулося переуступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач є другою організацією, якій переуступили борг. Першою організацією, згідно ОСОБА_3 факторингу №15 від 28.11.2012 року, за яким сталася переуступка боргу, є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», а в подальшому, в цей же день, укладений Договір факторингу між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» та позивачем у справі. Відповідно до ст.. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення право грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. (ст.. 1078 ЦК України). Згідно зі ст.. 1082 ЦК України, боржник зобовязаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або від фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обовязку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обовязку перед ним. Наступне відступлення права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень глави 73 ЦК України. (ст.. 1083 ЦК України). За змістом цієї норми, заборона наступного відступлення фактором права вимоги третій особі, тісно повязана із закріпленою в ст.. 1080 ЦК України недійсністю заборони відступлення права вимоги. Враховуючи те, що клієнт повинен компенсувати боржнику його збитки, що виникли внаслідок порушення умови договору про заборону відступлення права вимоги, а також те, що розмір таких збитків може бути збільшений у звязку із наступним відступленням цієї вимоги, законодавець заборонив факторові здійснювати наступну уступку вимог, отриманих за договором факторингу. Клієнтові надано право дозволити факторові наступне відступлення вимоги, про що повинно бути прямо зазначено у договорі факторингу. У цьому випадку наступне відступлення права вимоги здійснюється за правилами глави 73 ЦК України ( «Факторинг»), якими встановлені спеціальні вимоги до субєктного складу договору факторингу, особливості взаємовідносин між його сторонами, їх правовий статус, тощо. Відповідно до п. 2.6 договору факторингу № 15 від 28.11.12 року, окрім випадків, передбачених у п. 2.6.5, наступне відступлення Фактором права вимоги заборгованості до боржників будь-яким третім особам допускається виключно за умови отримання фактором від банку попереднього письмового дозволу (погодження) ОСОБА_4 Банку. Для цілей реалізації цього підпункту договору запит фактор надає банку виключно шляхом особистого вручення банку з отриманням відмітки банку про підтвердження факту його отримання. З дня отримання банком запиту фактора щодо зазначеного дозволу, банк надає попередній письмовий дозвіл або письмову відмову в наданні дозволу протягом 3 місяців. Згідно з п. 2.6.5 вказаного договору, письмовий дозвіл Банку не потрібен, якщо особа, яка має намір придбати у фактора право вимоги заборгованості від боржників є банківською установою або фінансовою установою (у тому числі факторинговою компанією). Але цим же пунктом передбачено, що у такому випадку фактор повинен повідомити банк про відступлення права вимоги не менш, як за 5 робочих днів до такого продажу (відступлення). Доказів додержання як банком, так і ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також і самим позивачем вимог ЦК України, які регулюють укладання та виконання договорів факторингу, в тому числі повідомлення боржника про відступлення права вимоги, суду не надано. Відповідно до ст.24 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Але ні ПАТ «Сведбанк», ні ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ні ТОВ «Кредитні Ініціативи» у п'ятиденний строк про відступлення прав за іпотечним договором відповідача не повідомляли. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. У разі наявності нотаріально завіреного договору забезпечення кредиту (іпотеки, застави тощо) на виконання припису ч.1 ст.513 ЦК додатково укладається договір відступлення права вимоги, за яким новий кредитор набуває прав заставодержателя або іпотекодержателя за відповідним договором забезпечення. Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Позивачем не надано доказів внесення змін відомостей до запису у Державному реєстрі іпотек та Єдиному державному реєстрі заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо відступленням Новому іпотекодержателю прав за Іпотечним договором. Відповідно до вимог статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права та обовязки первісного кредитора у зобовязанні в обсязіта на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк дії кредитного договору №2001/0407/88-033, укладеного ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» 17 квітня 2007 року, встановлений наступним чином: з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року, зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У той же час, відповідно до п.3.9 кредитного договору від 17 квітня 2007 року у разі несплати позичальником чергового платежу у строки, встановлені п. 3.1. цього договору, банк вправі вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків та інших платежів. У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів за кредитним договором від 17 квітня 2007 року №2001/0407/88-033, 28.07.2009 року ОСОБА_2 особисто отримала в приміщенні банку повідомлення про зміну умов кредитного договору №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, № 271-К від 28.07.2009 року. Згідно змін до умов кредитного договору строк виконання зобовязань за кредитним договором у повному обсязі (повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та пені за несвоєчасне виконання зобовязань) встановлено на десятий календарний день із дати отримання повідомлення, тобто на 06.08.2009 року. Це свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком змінено, і цей термін необхідно визнати таким, що настав з 06 серпня 2009 року. ВАТ «Сведбанк» у 2009 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 03 листопада 2009 року Дзержинським районним судом м. Харкова заочного рішення по справі № 2-7241/09, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ВАТ «Сведбанк» в особі ХВ ВАТ «Сведбанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року в загальній сумі 345102,59 грн., а також стягнуто витрати по сплаті судового збору в сумі 1700,0 грн., витрати по виклику відповідача до суду у розмірі 59,50 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 30,0 грн. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на ч.2 ст.1050 ЦК України та на умови договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Крім цього, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Московського районного суду міста Харкова з позовом про стягнення заборгованості до ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі № 643/14501/14-ц в позові ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення з ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року було відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2015 року було залишено без змін рішення Московського районного суду м. Харкова. Рішення суду набрало законної сили. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додатковоївимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. ВАТ «Сведбанк» в односторонньому порядку змінило строк виконання відповідачем зобов'язань за договором, перебіг позовної давності почався зі спливом строку виконання зобов'язання - 06 серпня 2009 року, а тому позивачем ТОВ «Кредитні Ініціативи» 28 листопада 2013 року позов пред'явлено до суду за межами строку позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, але позивачем, в порушення вимог цивільного законодавства, надано до суду розрахунок, здійснений за період починаючи з 17 квітня 2007 року, що значно перевищує термін позовної давності, встановлений до даної категорії вимог. Також у розрахунку не зазначено кількість днів прострочення платежу та не вказано розмір подвійної облікової ставки НБУ. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з пунктом 7 частини 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Пунктом 31 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідно до ст.. 88 ЦПК України, судові витрати суд покладає на позивача. Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88. 212-215, 218 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - відмовити. Судові витрати покласти на позивача. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через районний суд протягом 10-ти днів з дня проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44955383

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. ПАТ «КБ «Надра» зазначало, що 29 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 205 тис. 411 доларів США 7 центів зі сплатою 14,29 % річних за користування кредитом на строк до 10 серпня 2028 року. На забезпечення виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого остання поручилася перед банком відповідати за своєчасне виконання позичальником зобов’язань за основним договором та додатковими договорами до нього. Крім того, з метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та майнові права на земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, яка належить позичальнику на праві власності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року в розмірі 2 млн 229 тис. 983 грн. Посилаючись на те, що зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належно не виконував, у зв’язку із чим станом на 1 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 202 тис. 866 доларів США 36 центів, що еквівалентно 1 млн 621 тис. 510 грн 82 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 135 тис. 741 долар США 8 центів, що еквівалентно 1 млн 84 тис. 978 грн 45 коп.; пеня за порушення строку повернення кредиту – 14 тис. 542 долари США 25 центів, що еквівалентно 116 тис. 236 грн 20 коп.; штраф за порушення умов кредитного договору – 20 тис. 541 доларів США 10 центів, що еквівалентно 164 тис. 185 грн 9 коп., позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити відповідачів із займаного житла. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, укладеним між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1, у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп. звернено стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, що належать ОСОБА_1 на праві власності, шляхом надання ПАТ КБ «Надра» права продажу із застосуванням процедури, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», без згоди ОСОБА_1, з наділенням усіх повноважень продавця (у тому числі отримання дублікатів правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно, право подання документів до реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції) та отримувати документи, що стосуються реєстрації дублікатів правовстановлюючих документів, здійснювати будь-які платежі за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, одержувати дублікат технічного паспорта в бюро технічної інвентаризації, здійснювати нотаріальні дії як продавець, необхідні для виконання такого продажу, за ціною, не нижчою, ніж буде встановлено у звіті про проведення незалежної оцінки суб’єктом оціночної діяльності. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та на невідповідність висновку зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справа № 6-61цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, 5 лютого і 25 червня 2014 року, 10 червня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 27 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 серпня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 205 тис. 411 доларів США 7 центів зі сплатою 14,29 % річних за користування кредитом на строк до 10 серпня 2028 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та майнові права на земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, яка належить позичальнику на праві власності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року в розмірі 2 млн 229 тис. 983 грн. Зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належно не виконував, у зв’язку із чим станом на 1 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 202 тис. 866 доларів США 36 центів, що еквівалентно 1 млн 621 тис. 510 грн 82 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 135 тис. 741 долар США 8 центів, що еквівалентно 1 млн 84 тис. 978 грн 45 коп.; пеня за порушення строку повернення кредиту – 14 тис. 542 долари США 25 центів, що еквівалентно 116 тис. 236 грн 20 коп.; штраф за порушення умов кредитного договору – 20 тис. 541 долар США 10 центів, що еквівалентно 164 тис. 185 грн 9 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ «КБ «Надра», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, та дійшов висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд першої інстанції у резолютивній частині рішення зазначив, що звернено стягнення на предмети іпотеки у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп. шляхом надання ПАТ КБ «Надра» права продажу із застосуванням процедури, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», без згоди ОСОБА_1, з наділенням усіх повноважень продавця та отримувати документи, що стосуються реєстрації дублікатів правовстановлюючих документів, здійснювати будь-які платежі за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, одержувати дублікат технічного паспорту в бюро технічної інвентаризації, здійснювати нотаріальні дії як продавець, необхідні для здійснення такого продажу, за ціною, не нижчою, ніж буде встановлено у звіті про проведення незалежної оцінки суб’єктом оціночної діяльності. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: в увалі від 5 лютого 2014 року касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що суди не з’ясували, у який спосіб повинно бути звернено стягнення на предмет іпотеки, у порушення статті 39 Закону України «Про іпотеку» не визначили і не вказали загальний розмір вимог із зазначенням усіх складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, спосіб реалізації предмета іпотеки – шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; в ухвалі від 25 червня 2014 року касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, указавши, крім інших порушень судами ЦПК України, зокрема щодо встановлення фактичних обставин справи, на те, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не містить усіх необхідних складових, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку»; в ухвалах від 6 листопада 2013 року та 10 червня 2015 року суд касаційної інстанції звернув увагу судів на те, що в резолютивних частинах судових рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки не зазначено початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, оскільки посилання судів у резолютивних частинах рішень на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження або на визначення такої ціни незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій суперечить вимогам статті 39 Закону України «Про іпотеку». У постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, у резолютивній частині рішення, пославшись на загальний розмір заборгованості, не зазначив усіх її складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не встановив пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки, та початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», слід дійти висновку про те, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Ця правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, яка в силу положень статті 3607 ЦПК України є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи в частині заявлених позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1561цс15 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4C3DBAAF6B6AB1F1C2257EED0052D9EA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року. в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 11 травня 2006 року. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року в сумі 181 673 грн. 70 коп. на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернути стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться АДРЕСА 1 і належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності, шляхом реалізації з прилюдних торгів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 АДРЕСА 1 загальною площею Р кв. м., із початковою ціною 220 493 грн., яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у рахунок погашення 181 673 грн. 70 коп. заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року, шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 статті 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 11 травня 2006 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 30 000 доларів США строком на 5 років з кінцевим терміном повернення коштів 11 травня 2011 року зі сплатою 14 % річних. В той же день, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідачі передали в іпотеку іпотекодержателю АКБ «ТАС - Комерцбанк» (правонаступник якого ВАТ «Сведбанк») нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА 1, оцінену сторонами договору у 220 493 грн. Договір посвідчено нотаріально та внесено відповідний запис у Державний реєстр іпотек. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і позивачем ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були укладені договори: факторингу НОМЕР 2, про відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1; про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним банком з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 14 грудня 2012 року банком надсилалось письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги - ОСОБА_1 для відома. Також судами встановлено, що станом на 28 листопада 2012 року заборгованість по кредитному договору не сплачена в сумі 325 742 грн. 57 коп. У зв’язку з цим 16 вересня 2013 року відповідачам надсилались товариством досудові вимоги щодо виконання договірних зобов’язань з пропозиціями про їх належне виконання та роз’ясненням подальших дій ТОВ «ФК «Вектор Плюс» щодо майна відповідачів, яке знаходиться в іпотеці. Крім того, як вбачається з постанови про відкриття виконавчого провадження від 18 серпня 2011 року, на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції перебував виконавчий напис НОМЕР 3, вчинений приватним нотаріусом 15 липня 2011 року про звернення стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА 1. Постановою старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції вищезазначений виконавчий напис повернуто стягувачу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позовна давність для захисту позивачем свого інтересу не сплила, оскільки строк дії кредитного договору та договору іпотеки визначено до 11 травня 2011 року, а позов пред’явлено 23 вересня 2013 року, тобто в межах передбаченого законом трьохрічного строку. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 2 жовтня 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких, відповідно до умов договору, визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87 статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, кінцевий строк повернення кредиту – до 11 травня 2011 року (пункт 1.1 договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 11 травня 2011 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний погасити заборгованість за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок щомісяця, і щомісяця в період з «01» по «10» сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним (пункт 8.1.). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. Згідно довідки розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2013 року жодних платежів в рахунок погашення заборгованості з 28 листопада 2008 року від позичальника не надходило (а.с. 17). У свою чергу банк звернувся до суду із зазначеним позовом 20 вересня 2013 року. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 11 травня 2011 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/490D29341F80C7C8C2257E7D0025DD67