Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- Гуменюка В.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 27 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначало, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, за умовами яких іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яку позивач просив стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 9 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2014 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – приміщення будівлі кінотеатру «Україна», що розташоване за АДРЕСА_1, відповідно до договорів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів на підставі Закону України «Про виконавче провадження» у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами, які укладені з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених рішень судів та ухвалення нового рішення про відмову в позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч. 2 ст. 258, ст. ст. 261, 266 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 22-23); 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 85-88); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 127-130); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с.103-106). Позичальники зобов’язалися повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання в повному обсязі у строки, які передбачені цими договорами. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, згідно з якими іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1, і яке належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу 13 лютого 2001 року та зареєстрованому в Івано-Франківському ОБТІ 26 жовтня 2006 року (а.с. 32-34, 90-94, 108-113, 121-126). У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яка становила: у ОСОБА_2 станом на 1 березня 2013 року за кредитом - 42 976 доларів США, за відсотками – 27 965,58 доларів США, пеня - 32 126,79 доларів США, що складає 823 825 грн 48 коп. (а.с. 35-36); у ОСОБА_4 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 421,77 долар США, що складає 823 103 грн 32 коп. (а.с. 114); у ОСОБА_5 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 424,81 долари США, що складає –823 127 грн 62 коп. (а.с. 96); - у ОСОБА_3 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 42 976 доларів США; за відсотками 29 503 долари США; пеня – 34 843,59 долари США, що складає 857 830 грн 82 коп. (а.с. 78) 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до умов якого ПАТ «Сведбанк» відступив ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» право вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками та зазначеними в реєстрі заборгованості боржників (а.с. 8-10). Того самого дня між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило, а ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги заборгованості за вищезазначеними кредитними договорами (а.с. 11-19). З договору про передачу прав за іпотечним договором, який укладений між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи», убачається, що разом із відступленням права вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, що здійснюється на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим договором. Іпотекодержатель передає новому іпотекодержателю права за іпотечними договорами, перелік яких наведено в додатку № 1 до цього договору (а.с. 20). Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, а тому позивач як іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому доводи ОСОБА_1 щодо спливу позовної давності, про застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що відповідно до п. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Оскільки строк дії договорів установлено: ОСОБА_2 – до 19 жовтня 2016 року, ОСОБА_3 – до 20 жовтня 2016 року, а ОСОБА_5 та ОСОБА_4 – до 11 листопада 2016 року, отже з цієї дати повинен починатися перебіг позовної давності за вимогами банку. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року на підставі ст. 257, 258, 261 та 267 ЦК України дійшов висновку про застосування позовної давності, оскільки у зобов’язаннях поряд з установленням строку дії договору було встановлено і строки виконання окремих зобов’язань – внесення щомісячних платежів, що входить до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Отже, строк позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів, яке визначено періодичними щомісячними платежами, необхідно обраховувати не з дня, коли закінчується строк дії договору, а з моменту настання строку погашення чергового платежу. Крім того, до вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік згідно зі ст. 258 ЦК України, який обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду, а починається за правилами ст. 253 ЦК України з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок, та нараховується за кожен день у межах позовної давності за основною вимогою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Як зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню залежно від договорів – для ОСОБА_2 до 19 жовтня 2016 року, для ОСОБА_3 до 20 жовтня 2016 року, а для ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до 11 листопада 2016 року. Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Крім того, судом установлено, що ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 отримали письмові повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 25 листопада 2009 року про зміну умов кредитного договору, згідно з якими банк скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов’язань за кредитними договорами, зазначивши днем остаточного їх погашення десятий день з дня направлення відповідної письмової вимоги, тобто з 7 грудня 2009 року (а. с. 165-167). У той час з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки звернувся до суду в червні 2013 року. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитних договорів (п. 3.1) позичальники зобов’язані здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та у строки, визначені графіком повернення кредиту, та щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також установлено відповідальність за порушення графіка повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з визначеної судом дати закінчення дії кредитних договорів і відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. За таких обставин з висновком суду про необґрунтованість заяви про застосування позовної давності не можна погодитись, тому що він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-169цс14 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/31BBD28DF3F71AA5C2257D8500220427

http://reyestr.court.gov.ua/Review/44893774 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з указаним вище позовом, у якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки (нерухоме майно) - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2008 року перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» у розмірі 6 826 380 грн 8 коп.; на час реалізації вищевказаного майна передати його в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; стягнути з відповідачів судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 441 грн на користь позивача. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 22 січня 2008 року, між банком та ОСОБА_4 22 січня 2008 року було укладено договір іпотеки (майнова порука), відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, належну йому на праві приватної власності. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 березня 2013 року сума кредитної заборгованості становила 6 826 380 грн 08 коп. З метою захисту своїх порушених прав позивач, до якого перейшло право вимоги за вказаними договорами (кредитним та іпотеки) на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля та договору відступлення права вимоги, звернувся із зазначеним позовом до суду. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі, оскільки заявлено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а ОСОБА_3 не є власником предмета іпотеки. Колегія суддів вважає, що такий висновок є правильним, ґрунтується на нормах матеріального права та узгоджується з нормами процесуального права. Судами установлено, що 22 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк (далі - ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримала у кредит кошти у розмірі 183 715 доларів США на споживчі цілі, з кінцевим строком повернення кредиту 22 січня 2023 року та сплатою 5,99 % річних + FIDR. За умовами п. п. 4, 5 кредитного договору повернення кредиту здійснюється щомісячними платежами згідно з графіком погашення кредиту рівними частинами. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань за кредитним договором 22 січня 2008 року між банком та ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір, предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 та яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Комінтернівського районного нотаріального округу Одеської області ОСОБА_5 31 травня 2006 року. 26 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 22 січня 2008 року. Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_3 належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, станом на 12 березня 2013 року за нею утворилася кредитна заборгованість у розмірі 6 826 380 грн 08 коп. Відповідно до ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Згідно із п. 1.9.1 кредитного договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначений банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за кредитним договором, та/або умов договору іпотеки, та/або умов договору поруки. При цьому, зобов'язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 банківських днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. 25 червня 2011 року ПАТ «ОТП Банк» направило ОСОБА_3 досудову вимогу № 16499 про повне дострокове погашення кредитної заборгованості, відповідно до якої позичальник був зобов'язаний протягом 30 днів з моменту отримання досудової вимоги сплатити на користь банку належні суми кредиту, проценти та штрафні санкції за кредитним договором. Також 25 червня 2011 року на адресу ОСОБА_4 було направлено досудову вимогу № 16500 про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором. Разом з тим у матеріалах справи міститься копія заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 липня 2012 року, яке набрало законної сили, у якому зазначено про надіслання банком та отримання ОСОБА_3 досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором 20 серпня 2009 року. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до ОСОБА_4 17 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом, оскільки банк мав можливість звернутися до ОСОБА_4 протягом трьох років після отримання ОСОБА_3 20 серпня 2009 року досудової вимоги про повне погашення заборгованості за кредитним договором. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Крім того, правильним є висновок суду про те, що власником предмета іпотеки є ОСОБА_4, а тому вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки до боржника ОСОБА_3 є помилковими, оскільки ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування відсутні. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» відхилити. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик

Державний герб України Справа № 755/20685/13-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "03" грудня 2013 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: Головуючого судді: БАРТАЩУК Л.П. при секретарі: Ізвольській С.С. за участю: представника позивача Кузик Т.С. представника відповідача Кравець Р.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором, - ВСТАНОВИВ: Позивач - ТОВ «Кредитні ініціативи» звернувся з позовом до відповідача - ОСОБА_3 і просить звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить відповідачці на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ОСОБА_4, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 23 липня 2008 року в реєстрі № 7802 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23.07.2008 № 2615/0708/71-064, укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3, яка станом на 23.06.2013р. складає 1 422 332,37 грн., а саме: за кредитом 736 506,99 грн.; по відсотках - 304 430,75 грн.; - пеня - 381 394,63 грн., - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності /незалежним експертом на стадії оцінки майна. Позовні вимоги обґрунтовані наступними обставинами. ТОВ «Кредитні ініціативи» належить право вимоги до боржника (відповідача ОСОБА_3) на підставі Договору факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ТОВ «ФК «Вектор Плюс», до якого, в свою чергу, таке право вимоги перейшло за Договором факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк»). Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора у зобов'язанні на TOB «Кредитні ініціативи», яке набуло статусу нового кредитора за Кредитним договором від 23.07.2008 № 2615/0708/71-064, де ОСОБА_3 є позичальником. 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір №2615/0708/71-064. Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 93 000,00 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, які по передбачені Кредитним договором. Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 93 000,00 дол. США. В свою чергу, відповідач неналежно виконувала взяті на себе зобов'язання, чим порушила істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 23.06.2013 р. утворилася прострочена заборгованість в сумі 177 947,25 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 1 422 332,37 грн. Вказана заборгованість складається з: заборгованості за кредитом - 92 144,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 736 506,99 грн., по відсотках - 38 087,17дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 304 430,75 грн. Крім того, на підставі ст. ст. 549, 550 Цивільного кодексу України та умов Кредитного договору, відповідачу, як позичальнику, була нарахована пеня в розмірі 47 716,08 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 381 394,63грн. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір № 2615/0708/71-064-Z-64, відповідно до якого ОСОБА_3 передала Банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки в 596 236,00 грн. Відповідно до умов Іпотечного договору, Іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання Боржником основного зобов'язання; у випадку невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем умов Іпотечного договору; - у інших випадках, передбачених законодавством. У разі порушення Боржником основного Кредитного договору та/або порушення Іпотекодавцем умов Іпотечного договору, Іпотекодержатель надсилає Іпотекодавцю та/або Боржнику письмову вимогу про усунення порушення Основного зобов'язання за Кредитним договором та/або зобов'язань, передбачених Іпотечним договором, у 30-денний строк, та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога Іпотекодержателя залишається без задоволення, Іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на Предмет іпотеки відповідно до умов Іпотечного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено іпотеко держателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститься у п.п. 12.3, 12.3.1 та 12.3.2 Іпотечного договору або на підставі окремого договору, який може бути укладений між Іпотекодавцем та Іпотекодержателем з урахуванням вимог чинного законодавства України. На виконання умов договору, позивачем були направлені письмові вимоги про необхідність погашення заборгованості за Кредитним договором та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вказані вимоги були залишені відповідачем без задоволення, позивач, як новий кредитор, звернувся до суду з відповідним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Відповідач ОСОБА_3 позов ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення на предмет іпотеки не визнала з підстав недоведеності позивачем зазначеного у позовній заяві розміру заборгованості, що унеможливлює при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна; передчасності позову з підстав порушення позивачем строків на повернення кредиту, передбачених ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ненадання їй документів на підтвердження переходу прав кредитора у зобов'язанні, як цього вимагає ст. 517 ЦК України; порушення позивачем її прав на належне виконання умов Кредитного договору через відсутність у позивача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій і його неможливість приймати платежі в іноземній валюті, як це передбачено умовами Кредитного договору, і звернулася з зустрічним позовом про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором. Зустрічний позов обґрунтований тим, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не вчинило жодної дії, спрямованої на те, щоб ОСОБА_3 виконала умови кредитного договору (не надало їй доказів на підтвердження переходу прав кредитора у зобов'язанні, не відкрило рахунок для можливості погашення кредиту у валюті, не надала розрахунок заборгованості). Оскільки ст. 613 ЦК України передбачає відстрочення виконання зобов'язання на час прострочення кредитора, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 просить визнати кредитора - ТОВ Кредитні ініціативи» таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за Кредитним договором. Представники сторін у судовому засіданні підтримали первісний та зустрічний позови і надані письмові заперечення. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне. 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір №2615/0708/71-064, з подальшим внесенням до нього змін та доповнень. Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 93 000,00 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, які по передбачені Кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір № 2615/0708/71-064-Z-64, відповідно до якого ОСОБА_3 передала Банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки в 596 236,00 грн. Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 93 000,00 дол. США. В свою чергу, відповідач ОСОБА_3, згідно наданих нею квитанцій, до листопада 2012 року належним чином виконувала свої обов'язки за Кредитним договором. Погашаючи тіло кредиту та сплачуючи проценти за користування кредитними коштами. Як убачається з наданого позивачем розрахунку заборгованості, здійснені відповідачем платежі за Кредитним договором, які підтверджені квитанціями, не відображені в наданому суду розрахунку заборгованості. Згідно письмового повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 14.12.2012р. за вих. № 0014011 про відступлення права грошової вимоги до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», направленого ОСОБА_3, станом на 28.11.2012р. розмір заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором становив: по основній сумі кредиту - 2 271, 75 дол. США; заборгованість за процентами 187, 12 дол. США і нарахована пеня в сумі 790, 27 дол. США. Отже, на момент передачі права вимоги за Договором факторингу від 28.11.2012р., від ПАТ «Сведбанк» (змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк») до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», заборгованість ОСОБА_3 за Кредитним договором становила 2 458, 87 дол. США і нарахована пеня становила 790, 27 дол. США. Доказів переходу прав вимоги до ОСОБА_3 про стягнення іншого розміру заборгованості від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» суду не надано. Акт прийому-передачі Реєстру заборгованостей боржників за Договором факторингу від 28.11.2012р., наданий представником позивача, також не містить іншого розміру заборгованості ОСОБА_3, тому суд не може прийняти, як належний доказ заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором станом на 28.11.2012р. в сумі 160 993, 08 дол. США, наданий витяг Реєстру заборгованостей боржників до Договору факторингу від 28.11.2012р.,у кладеного між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи». Отже, розмір заборгованості ОСОБА_3 в сумі 177 947,25 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 1 422 332,37 грн., є недоведеним. Пунктом 41 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ передбачено, що при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України, - доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості відповідача за Кредитним договором не може бути доказом того, що обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки вартістю в 596 236, 00 грн. є спів мірним з наявною заборгованістю відповідача внаслідок порушення нею умов Кредитного договору. Суд критично оцінює доводи представника відповідача щодо відсутності у позивача права вимоги до ОСОБА_3, оскільки з матеріалів справи убачається, що ТОВ «Кредитні ініціативи» належить право вимоги до боржника (відповідача ОСОБА_3) на підставі Договору факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ТОВ «ФК «Вектор Плюс», до якого, в свою чергу, таке право вимоги перейшло за Договором факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк»), а наданими суду довідками від 02.10.2013р. за №448, 477 підтверджується факт розрахунків первинних кредиторів з факторами, що відповідає умовам договорів факторингу про момент переходу права вимоги за вказаними договорами. Натомість, оцінюючи доводи представника відповідача, суд вважає обгрунтованими їх в тій частині, що ОСОБА_3 не було надано належних документів, які б підтвердили перехід права вимоги до нових кредиторів, оскільки докази на підтвердження іншого в матеріалах справи відсутні. Заслуговують на увагу суду і доводи представника відповідача про неможливість належного виконання ОСОБА_3 умов Кредитного договору перед новим кредитором (ТОВ «Кредитні ініціативи») у запропонований ним строк, оскільки представник позивача визнав відсутність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій у TOB «Кредитні ініціативи» і неможливість відкриття відповідачці рахунку для внесення нею грошових коштів в іноземній валюті, як це передбачено умовами Кредитного договору. Даний факт підтверджується і листом Національного банку України на запит ОСОБА_3 від 10 січня 2013р. Як підтверджується наданими відповідачем суду листами, заявами та скаргами, ОСОБА_3 неодноразово зверталася до нових кредиторів з пропозицію погасити наявну заборгованість шляхом перерахування нею грошових коштів у валюті договору - доларах США, проте, об'єктивно не мала і на даний час не має можливості це зробити. Суд критично оцінює доводи представника позивача про можливість здійснення відповідачем з ним розрахунків у національній валюті, оскільки умови договору не передбачають обов'язку позичальника нести витрати на конвертацію валюти, а зобов'язання мають виконуватися відповідно до умов договору. Згідно ч.1 ст. 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Частиною 2 вказаної статті передбачено, що якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Наданими суду доказами підтверджується факт прострочення кредитора, оскільки рахунок, відкритий позичальнику ВАТ «Сведбанк» для здійснення розрахунків, згідно п. 3.2.1 Кредитного договору, - був закритий, а новим кредитором - ТОВ «Кредитні ініціативи» такий рахунок для здійснення відповідачкою платежів в іноземній валюті не було відкрито. Проте, зустрічний позов про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором задоволенню не підлягає через те, що такий спосіб захисту цивільного права і інтересу не передбачений ст. 16 ЦК України, а встановлення судом обставин прострочення прийняття виконання зобов'язання кредитором є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, який боржник не зміг виконати. Враховуючи наведені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 16, 517, 526, 613, 625 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 10, 11, 57-61, 208-209, 212-215, 218, 222, 223, 294 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором - відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду міста Києва через Дніпровський районний суд міста Києва протягом десяти днів після його проголошення в судовому засіданні, а учасниками судового розгляду, які не брали участь у справі протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. СУДДЯ: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35903877

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44699349 Державний герб України Ухвала іменем україни 27 травня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Нагорняка В.А., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_3 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором, у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку іпотекодавця ОСОБА_4 відповідно до положень п. п. 4.4.1, 4.4 іпотечного договору та ст. ст. 7, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку». Позовні вимоги мотивовані тим, що 04 грудня 2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав споживчий кредит в сумі 50 000 дол. США зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання умов зазначеного договору між банком і ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки нерухомого майна - житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою, які належать іпотекодавцю на праві приватної власності. 30 червня 2010 року ТОВ «Український промисловий банк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними договорами, у тому числі і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_3 Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов договору, банк просив задовольнити позовні вимоги. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ПАТ «Дельта Банк» 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 шляхом передачі ПАТ «Дельта Банк» права власності на вказане нерухоме майно. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають. Судами під час розгляду справи встановлено, що 04 грудня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит на споживчі цілі у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 11 % річних та терміном повернення не пізніше 30 листопада 2022 року. 04 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1, загальною площею 181 кв. м, житловою площею 109,9 кв. м та земельну ділянку площею 0,1 га. У зв'язку з неналежним виконанням боржником умов кредитного договору виникла заборгованість у розмірі 683 683,14 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 549 197,36 грн, відсотків - 125 504,89 грн, комісії - 8 980,89 грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на іпотечне майно у судовому порядку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання передбачене ст. 33 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Втім, на порушення зазначених вище норм закону рішення суду містить лише загальний розмір заборгованості без зазначення всіх його складових, не містить даних про початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, його вартість. З матеріалів справи вбачається, що на порушення вимог ст. ст. 74, 76 ЦПК України відповідачі не були належним чином повідомлені про день і час розгляду даної справи, справа розглянута судом першої інстанції без участі останніх. Зокрема, судові повістки, які були адресовані ОСОБА_3, направлялись по АДРЕСА_3, а ОСОБА_4 - по АДРЕСА_2, повернулись на адресу суду без вручення адресатам. Із довідки Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області вбачається, що і ОСОБА_3, і ОСОБА_4 проживають без реєстрації по АДРЕСА_1. Між тим, повістки відповідачам за цією адресою взагалі не направлялись. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. У статтях 74-76 ЦПК України врегульовано порядок вручення судових повісток. Згідно зі ст. 76 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Зокрема, у пункті 24 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув. Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, апеляційний суд на зазначене також уваги не звернув, на порушення вимог статей 315, 316 ЦПК України не усунув допущені порушення суду першої інстанції. Пославшись на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у зв'язку з недоведеністю іпотекодавцем, що спірне нерухоме майно використовується ним як місце постійного проживання та що у власності не знаходиться інше нерухоме майно, апеляційний суд не дослідив та не надав ніякої оцінки довідці Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області, згідно з якою відповідачі з неповнолітніми дітьми проживають без реєстрації по АДРЕСА_1 (а. с. 71), та довідці комунального закладу «Луцька гімназія № 18» Луцької міської ради Волинської області, згідно з якою неповнолітні доньки відповідачів - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 навчаються у цьому закладі за місцем проживання. Наведене свідчить, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене та залежно від установленого вирішити спір. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель В.А. Нагорняк В.А. Черненко С.П. Штелик

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., - розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” (далі – ТОВ “Кредитні ініціативи”) звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2007 року між акціонерним комерційним банком “ТАС-Комерцбанк” (далі – АКБ “ТАС-Комерцбанк”) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 березня 2006 року. Зазначав, що 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством “Сведбанк” (далі – ПАТ “Сведбанк”), який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та товариством з обмеженою відповідальністю “Факторингова компанія “Вектор Плюс” (далі – ТОВ “ФК “Вектор Плюс”) було укладено договір факторингу. Того ж дня ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1. Посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка складала станом на 10 квітня 2013 року 188 513,51 дол. США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 506 788,49 грн., а також на те, що внаслідок укладення договорів факторингу відбулась зміна кредитора на ТОВ “Кредитні ініціативи”, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року позов задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 1 506 788,49 грн шляхом проведення прилюдних торгів згідно з вимогами Закону України “Про виконавче провадження” з установленням початкової ціни предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року змінено: зменшено розмір пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ “Кредитні ініціативи” з 95 095,84 грн. до 22 178,02 грн, у зв’язку з чим загальна сума заборгованості становить 1 433 870, 67 грн; доповнено резолютивну частину рішення після абзацу другого наступним абзацом: рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”; абзаци третій, четвертий, п’ятий резолютивної частини вважати відповідно абзацами четвертим, п’ятим, шостим. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року в частині, що не змінена апеляційним судом, та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року залишено без змін. У лютому 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII), та частин першої, третьої статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV “Про іпотеку” (далі – Закон № 898-IV), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимоги. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 8 листопада 2007 року між АКБ “ТАС-Комерцбанк”, правонаступником якого є ПАТ “Сведбанк”, та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати останньому на споживчі цілі кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання у повному обсязі й у строки, передбачені цим договором (а. с. 27 – 30). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею S_1, жилою площею S_2. Договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року сторонами внесено зміни до іпотечного договору та погоджено повернення позичальником кредиту в сумі 130 052,58 дол. США у строк до 8 листопада 2027 року, сплату процентів та виконання інших зобов’язань, передбачених кредитними договором, тощо. Відповідно до пункту 5 іпотечного договору, з урахуванням змін, внесених договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року, сторони оцінили предмет іпотеки в 145 794 дол. США, що за курсом НБУ станом на 18 січня 2010 року складає 1 166 526,95 грн. 28 листопада 2012 року між ПАТ “Сведбанк”, який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та ТОВ “ФК “Вектор Плюс” укладено договір факторингу, відповідно до якого ПАТ “Сведбанк” відступив ТОВ “ФК “Вектор Плюс” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1, у тому числі за кредитним та іпотечним договорами від 8 листопада 2007 року (т.1, а. с. 195 – 227). Того ж дня між ТОВ “ФК “Вектор Плюс” та ТОВ “Кредитні ініціативи” укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за зазначеними договорами (т. 1 а. с. 170 – 194). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ “Кредитні ініціативи”, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що невиконання зобов’язань за кредитним договором є підставою для задоволення вимог позивача за рахунок предмета іпотеки. Апеляційний суд, посилаючись на нарахування місцевим судом пені з порушенням правил позовної давності, зокрема вимог статей 258, 267 Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), ухвалив у цій частині нове рішення, а також доповнив резолютивну частину зазначивши, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, що набрав чинності 7 червня 2014 року. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, зазначивши, що оскільки відповідач належним чином не виконує взяті на себе зобов’язання за кредитним договором, суди обґрунтовано звернули стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Верховного суду України від 19 березня 2008 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2011 року, 21 грудня 2011 року, 23 грудня 2011 року, 19 квітня 2012 року, 6 червня 2012 року, 15 серпня 2012 року, 12 червня 2013 року, 21 травня 2014 року, 6 серпня 2014 року, 24 вересня 2014 року, 4 листопада 2014 року, 10 листопада 2014 року, 13 листопада 2014 року, 26 листопада 2014 року (справа № 6-32603св14), 26 листопада 2014 року (справа № 6-38586св14), 27 листопада 2014 року, 3 грудня 2014 року, 10 грудня 2014 року (справа № 6-37757св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-39857св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-28900св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-37811ск14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-43491св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-44519ск14), 25 грудня 2014 року, 26 грудня 2014 року (справа № 6-44230ск14), 26 грудня 2014 року (справа № 6-44731ск14), 29 грудня 2014 року, 14 січня 2015 року, 21 січня 2015 року та 28 січня 2015 року в справах щодо стягнення заборгованості та (або) звернення стягнення на предмет іпотеки, у яких містяться такі висновки: - іпотечне майно, яке використовується як місце постійного проживання, не може бути примусово відчужене під час дії Закону № 1304-VII; - Закон № 1304-VII не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час ухвалення зазначеного рішення Закон не існував і місцевий суд не міг його застосувати; суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на законодавство, яке діяло на час його ухвалення; - відмова у задоволенні позовних вимог на підставі Закону № 1304-VII порушуватиме право позивача на отримання коштів від повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів; - апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, застосувавши Закон № 1304-VII, який був чинним на момент перегляду; - набрання чинності Законом № 1304-VII на день ухвалення рішення судом першої інстанції є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки; - Закон № 1304-VII містить норми як матеріального так і процесуального характеру, які необхідно застосовувати судам на будь-якій стадії розгляду справи, враховуючи те, що саме поняття “мораторій” є відстроченням виконання зобов’язань, які встановлюються на певний термін; набрання чинності цим Законом після прийняття рішення судом першої інстанції не позбавляє права, а зобов’язує суд апеляційної інстанції застосувати його норми при перегляді рішення суду першої інстанції, як і не виключає того, що суд має застосовувати цей Закон за наявності критеріїв, визначених у статті першій цього Закону; - за наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а саме підстав, визначених статтею 39 Закону № 898-IV, при ухваленні власного рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення, зокрема може застосовувати положення Закону № 1304-VII; - вчинення виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання відсотків за користування кредитом і пенею за несвоєчасну сплату кредиту. Наявність виконавчого напису за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін; - наявність виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про обрання банком способу захисту цивільних прав нотаріусом, тому договірні зобов’язання між сторонами припинились, порушене цивільне право позивача було захищене в обраний ним спосіб і підстави для задоволення позовних вимог у судовому порядку були відсутні; - відкриття виконавчих проваджень за виконавчим листом чи виконавчим написом нотаріуса щодо одного божника відповідно до вимог статті 33 Закону України “Про виконавче провадження” є підставою для об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження в межах загальної суми стягнення і не призводить до подвійного стягнення боргу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до умов іпотечного договору, укладеного між сторонами, іпотекодержатель набуває право стягнення на предмет іпотеки в таких випадках: в разі невиконання боржником основного зобов’язання; у разі виконання або неналежного виконання іпотекодацем умов іпотечного договору; в інших випадках, передбачених договором (підпункт 10.3 та пункт 11 іпотечного договору). Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснене іпотекодерджателем на підставі рішення суду, виконавчого напису або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститься у пункті 12.3 підпунктах 12.3.1., 12.3.2 іпотечного договору тощо (пункт 12 іпотечного договору). Саме зазначеними нормами закону та положеннями договору іпотеки керувався суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону № 1304-VII не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Статтею 3 Закону № 1304-VII передбачено, що зазначений Закон набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає в бухгалтерському та (або) податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Саме з таких висновків виходив суд апеляційної інстанції, відхиляючи посилання ОСОБА_1 про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з набранням чинності Закону № 1304-VII. Апеляційний суд у межах наданих йому повноважень встановив підстави, передбачені нормами матеріального і процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, зокрема нарахування місцевим судом пені з порушення правил позовної давності та вимог статей 258, 267 ЦК України, та ухвалив у цій частині нове рішення відповідно до вимог статті 309 ЦПК України. Доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджується з вимогами статті 303 ЦПК України. Саме до цього зводяться правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 4 грудня 2014 року. Отже, аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що судами касаційної інстанції було неоднаково застосовано Закон 1304-VII, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому у справі, що переглядається, зазначена норма матеріального права застосована правильно. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року немає. Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII) та статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-46цс15 Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DE1E86E0CAE41B77C2257E34001D333A

http://reyestr.court.gov.ua/Review/42477382 Державний герб України УХВАЛА іменем україни 21 січня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Журавель В.І., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Київенерго» до ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД» про визнання права власності на предмет іпотеки за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Київенерго» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року ПАТ «Київенерго» (далі - товариство) звернулося до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначено, що 27 січня 2006 року між ним та ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» було укладено договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. За умовами договору ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» взяло на себе зобов'язання забезпечити реконструкцію об'єкта, введення його в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства та складання відповідного акту державної комісії не пізніше ніж через 42 місяці з моменту підписання договору, а саме до 27 липня 2009 року, та протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію і складання відповідного акту державної комісії передати йому у власність офісні приміщення: на другому поверсі - площею 270,30 кв.м., на мансардному поверсі - площею 233,10 кв.м., у разі неможливості передання у власність офісних приміщень на мансардному поверсі через заборону проектування або будівництва цього мансардного поверху державними органами влади, контролюючими або судовими органами взяло на себе зобов'язання передати йому у власність офісні приміщення на іншому поверсі в зазначеному будинку, крім підвального, але загальною площею, не менше 503,40 кв.м. Зобов'язання за договором ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» не виконано. У забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36/06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції 2 листопада 2007 року між АЕК «Київенерго» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав позивачу в іпотеку нежилу будівлю (допоміжна споруда літ. В), загальною площею 392, 20 кв.м., по АДРЕСА_2. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати за ним право власності на предмет договору іпотеки, 2 листопада 2007 року посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, реєстровий №1078, а саме на нежилу будівлю (допоміжну споруду літ. «В»), загальною площею 392,20 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2, що належить відповідачу ОСОБА_3, в рахунок виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку, розмір яких у грошовому еквіваленті становить 12 734 827 грн. 14 коп., що складає оціночну вартість вбудованих нежилих приміщень площею 503,4 кв.м. у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, у сумі 12 293 194 грн., пені за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 439 101, 42 грн., штрафу за порушення виконання зобов'язань за договором у сумі 2 531,72 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Київенерго» просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами установлено, що 27 січня 2006 року між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД» було укладено договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. За умовами договору ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» прийняла на себе зобов'язання реконструювати нежилий будинок відповідно до вимог проектно-кошторисної документації (п.1.2 договору), передати у власність позивачу приміщення, зазначені у п.1.1 договору, протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію та затвердження акта державної приймальної комісії. Передання офісних приміщень здійснюється на підставі актів приймання-передавання офісних приміщень, які підписуються повноважними представниками сторін. За умовами договору позивач прийняв на себе зобов'язання вкласти грошові кошти у реконструкцію нежитлового будинку по АДРЕСА_1. У забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36/06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції 2 листопада 2007 року між АЕК «Київенерго» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав позивачу в іпотеку нежилу будівлю (допоміжна споруда літ. В), загальною площею 392, 20 кв.м., по АДРЕСА_2. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 є нікчемним та не підлягає забезпеченню. Крім того, чинним законодавством не передбачена можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки за рішенням суду. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки, оскільки між ПАТ «Київенерго» та ОСОБА_3 не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов»язання. З такими висновками судів погодитися не можна. Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) ( в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов»язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Відповідно до ст.36 Закону (в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що містить в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотеко держателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до п. 3.4.4 договору іпотеки, укладеного 2 листопада 2007 року між позивачем та ОСОБА_3, у разі невиконання або неналежного виконання боржником умов основного зобов»язання у строки, передбачені основним договором, іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з п.5.3.3 іпотечного договору від 2 листопада 2007 року звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя здійснюється, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов»язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 526 ЦК України зобов»язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог- відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень ч.2 ст.16 ЦК України, ч.3 ст.33, ст.36, ч.1 ст.37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов»язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення , якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. Така правова позиція висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України при розгляді справи №6-124цс13, яка відповідно до вимог ч.1 ст.360-7 ЦПК України є обов»язковою для всіх судів України. Також не можна погодитися з висновком суду першої інстанції про нікчемність договору №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції, укладеного між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД». Відповідно до ч.1 ст.209 ЦК України правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Згідно з ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. За умовами договору №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» прийняла на себе зобов'язання реконструювати нежилий будинок відповідно до вимог проектно-кошторисної документації, передати у власність позивачу приміщення, зазначені у п.1.2 договору, протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію та затвердження акта державної приймальної комісії. Передання офісних приміщень здійснюється на підставі актів приймання-передавання офісних приміщень, які підписуються повноважними представниками сторін. Позивач прийняв на себе зобов'язання вкласти грошові кошти у реконструкцію нежитлового будинку по АДРЕСА_1. За таких обставин висновок суду про необхідність обов»язкового нотаріального посвідчення договору №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції, укладеного між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД», є помилковим. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Київенерго» задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова В.І. Журавель О.М. Ситнік

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/8FF763182562E81BC2257EBA002DE5D5 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання правовідносин припиненими за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ВАТ «АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 9 червня 2008 року між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1. Позичальник узяті на себе зобов’язання не виконує з грудня 2008 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключений з Державного реєстру іпотек. Однак 4 квітня 2012 року Апеляційним судом Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. Відомості у Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо предмета іпотеки було поновлено. Згодом банк дізнався, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 продали квартиру АДРЕСА_1 товариству з обмеженою відповідальністю «АЛІМА-Т» (далі – ТОВ «АЛІМА-Т»), а потім останнє продало квартиру ОСОБА_1. Позивач просив в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 по кредитному договору від 26 грудня 2007 року у розмірі 13 млн. 119 ти. 386 грн. 41 коп. та 3 млн. 372 тис. 580 доларів 48 центів США звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, посилалась на те, що на момент купівлі-продажу спірної квартири, остання не була під забороною відчуження і статусу предмета іпотеки не мала, після ухвалення апеляційним судом рішення, яким скасовано рішення суду першої інстанції й відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки, питання про поворот виконання судового рішення не вирішувалось. ОСОБА_1 просила суд визнати припиненими іпотечні правовідносини щодо іпотеки квартири АДРЕСА_1, які виникли внаслідок укладення договору іпотеки від 9 червня 2008 року між ВАТ «АБ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 19 травня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк» відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Постановлено визнати припиненими правовідносини на підставі договору іпотеки від 9 червня 2008 року, укладеного між ВАТ «АБ «Укргазбанк» як іпотекодержателем та ОСОБА_2, ОСОБА_3 як іпотекодавцями квартири АДРЕСА_1; внести до Державного реєстру іпотек відомості про виключення запису НОМЕР_1 від 14 травня 2012 року в частині зазначеної квартири; зняти заборону на відчуження вказаної квартири, накладену згідно з договором іпотеки. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «АБ «Укргазбанк» задоволено частково. Постановлено в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 згідно з кредитним договором від 26 грудня 2007 року в сумі 3 млн 664 тис. 801 доларів США 99 центів звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною продажу в розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб’єктом оціночної діяльності. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року і залишити в силі рішення Московського районного суду м. Харкова від 19 травня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанову Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «АБ «Укргазбанк», перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 26 грудня 2007 року між ВАТ «АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року. Пунктом 3.2.8 кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов’язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки. 9 червня 2008 року в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1. Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами. Позичальник узяті на себе грошові зобов’язання належним чином не виконав. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року вказаний договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек. Рішенням Господарського суду Харківської області від 26 квітня 2011 року визнано право власності ТОВ «АЛІМА-Т» на спірну квартиру. У період чинності вищезазначеного рішення Московського районного суду м. Харкова 11 листопада 2011 року між ТОВ «АЛІМА-Т» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким остання придбала у товариства спірну квартиру. Однак рішенням Апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у задоволенні позову про визнання недійсним договору іпотеки. Відомості в Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо предмета іпотеки було поновлено. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову банку та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі чинного на момент укладення договору купівлі-продажу квартири рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року іпотека на спірну квартиру припинилась, а ОСОБА_1 є добросовісним набувачем цього нерухомого майна, яке на день його придбання під іпотечним обтяженням не перебувало. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку й відмову в задоволені зустрічного позову ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що статтями 3, 17 Закону України «Про іпотеку» визначено похідний характер іпотеки від основного зобов’язання і вона є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення дії іпотечного договору. За змістом статті 23 цього Закону іпотека є дійсною для набувача нерухомого майна, навіть якщо він не знає про таке обтяження іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки. Спірна квартира була продана без згоди іпотекодержателя. На день розгляду справи заборгованість за кредитним договором не погашена, тому вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими, а зустрічні позовні вимоги не підлягають задоволенню. Проте в наданих для порівняння постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року суди виходили з того, що оскільки судовим рішенням визнано недійсним договір іпотеки та виключено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження майна іпотекою, то під час переходу права власності на спірну квартиру остання предметом іпотеки не була. Отже, до спірних правовідносин стаття 23 Закону України «Про іпотеку» не підлягає застосуванню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права й обов’язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням). Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна). Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення (частина четверта статті 631 Цивільного Кодексу України). Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов’язання боржником не виконане. Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідачку з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 1 січня 2013 року) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду щодо виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи те, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку – предмета іпотеки. При цьому суд урахував, що дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної квартири під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності ОСОБА_1 на цю квартиру кредитором не оспорюються. За таких обставин, враховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін, як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Дійшовши правильного висновку про поширення норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» на правовідносини сторін, суд разом з тим не в повній мірі правильно застосував цю норму, оскільки не врахував положення частин третьої і четвертої статті 5 Закону України «Про іпотеку» та не звернув уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для правильного застосування норми статті 23 цього Закону, зокрема щодо визначення предмета іпотеки та його вартості. Так, у справі, яка переглядається, суд постановив звернути стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, у той час як предметом іпотеки за договором від 9 червня 2008 року НОМЕР_2 визначено не окремі квартири, а будинок АДРЕСА_1 у цілому (який складається зі 123 квартир) загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено цілий ряд квартир будинку (26 квартир) без зміни попередньої вартості предмета іпотеки. Таким чином, звернувши стягнення на квартиру як на частину об’єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), апеляційний суд не обґрунтував такого рішення та не встановив, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої ОСОБА_1 квартири. Ураховуючи викладене, ухвали апеляційного суду та колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у частині задоволення позовних вимог ПАТ «АБ «Укргазбанк» підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Допущені у процесі розгляду справи судами порушення норм процесуального права і нез’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування судом статті 39 Закону України «Про іпотеку», якою встановлено вимоги до рішення суду у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, перешкоджають Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Заява ОСОБА_1 щодо скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні її позову про визнання іпотеки припиненою не підлягає задоволенню, оскільки згідно зі статтями 3, 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до його припинення або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про іпотеку» особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки. Суди встановили, що спірна квартира була продана без згоди іпотеко держателя, заборгованість за кредитним договором не погашена. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України, якщо норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно, то Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «АБ «Укргазбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У задоволенні заяви ОСОБА_1 в частині перегляду рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року про визнання іпотеки припиненою відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-639цс15 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду щодо виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та про поширення на особу відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи те, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку – предмета іпотеки.

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/D5585CB5200F5C9EC2257C92003A6E75 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2013 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Шицького І.Б.,- Колесника П.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., Онопенка В.В., Потильчака О.І., Фесенка Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, в с т а н о в и л и : У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство “Укрсоцбанк” (далі – ПАТ “Укрсоцбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 2006-2008 роках між банком і ОСОБА_1 було укладено три договори, за умовами яких банк надав їй у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Для забезпечення виконання грошових зобов’язань між сторонами були укладені договори іпотеки. Оскільки ОСОБА_1 порушила умови договору кредиту та договорів про надання відновлюваних кредитних ліній і допустила заборгованість, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, позов задоволено частково. Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня 2008 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 15 серпня 2007 року НОМЕР_2 у розмірі 4 166 238 грн 26 коп. і договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 20 серпня 2008 року НОМЕР_3 у розмірі 5 211 690 грн 43 коп шляхом визнання права власності за ПАТ “Укрсоцбанк” на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 8 400 000 грн з ПДВ або 7 000 000 грн без ПДВ; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, вищевказані судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України 3 вересня 2013 року заяві ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ “Укрсоцбанк” відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 33 – 39 Закону України “Про іпотеку”. На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додає до заяви постанови Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та від 22 грудня 2009 року, рішення Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, ухвали Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 жовтня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін і перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами встановлено, що 26 квітня 2006 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір кредиту НОМЕР_4, за умовами якого банк надав їй кошти в розмірі 865 000 доларів США зі сплатою 12,25% річних із кінцевим терміном погашення до 25 квітня 2013 року. З метою забезпечення виконання кредитного договору НОМЕР_4 26 квітня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір НОМЕР_5, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 15 серпня 2007 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_2, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 525 375 доларів США зі сплатою 13% річних. Для забезпечення виконання цього договору 15 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки НОМЕР_6, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 20 серпня 2008 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_3, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 560 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за договором кредиту та договорами про надання відновлюваних кредитних ліній, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Укрсоцбанк”, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на спірне майно, оскільки договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня 2008 року передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки. Разом із тим у постанові Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року, в ухвалах Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, у рішенні Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, які надані для порівняння, суди касаційних інстанцій, ухвалюючи судові рішення в подібних правовідносинах, виходили з того, що рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки лише шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”. Такого способу захисту майнових прав іпотекодержателя, як визнання права власності на спірне майно, чинним законодавством України не передбачено. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37 Закону України “Про іпотеку”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Пунктами 4.5.3 договорів іпотеки від 15 серпня 2007 року НОМЕР_6 та від 20 серпня 2008 року НОМЕР_7 визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перерахованих у цьому пункті способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, установленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. Саме з таких міркувань виходив суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду. Надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року не можуть бути визнані як приклади неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не судами касаційної інстанції. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді : М.І. Балюк В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук В.В. Онопенко М.В. Патрюк О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Л.І. Фесенко І.Б. Шицький Правова позиція, висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, при розгляді справи № 6-124цс13 Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/43474993 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П., Карпенко С.О., Остапчука Д.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Реєстраційної служби Дпніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Наталія Андріївна, про визнання договору недійсним, визнання недійсним рішення, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 11 червня 2010 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого позивач отримав позику в розмірі 204 000 грн строком повернення до 11 листопада 2011 року. На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 29 липня 2010 року між сторонами було укладено договір іпотеки, на підставі якого позивач передав в іпотеку відповідачу нерухоме майно - домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1. В листопаді 2013 року позивачу стало відомо, що відповідачем ОСОБА_4 на підставі вказаного договору іпотеки та наявного в ньому застереження 23 жовтня 2013 року здійснено за собою державну реєстрацію права власності вказаних предметів іпотеки. Позивач вважав, що державна реєстрація права власності відбулась із порушенням вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку», оскільки відповідач як іпотекодержатель не звертався до нього з письмовою вимогою про виконання зобов'язання за договором позики. Також посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу йому на праві власності належить домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1, тоді як в іпотеку передано домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене та уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати недійсним договір іпотеки від 29 липня 2010 року, визнати недійсним рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на спірне нерухоме майно, скасувати державну реєстрацію права власності та визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 жовтня 2013 року № 7100588 про реєстрацію права власності іпотекодержателя ОСОБА_4 на нерухоме майно - домоволодіння та земельну ділянку, які є предметом іпотеки на підставі договору іпотеки від 11 червня 2010 року та розташовані по АДРЕСА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_4, проведену на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 жовтня 2013 року № 7100588. У решті позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і закрити провадження в справі, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення в повній мірі не відповідають. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідно до витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 29 вересня 2009 року та державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 липня 2010 року ОСОБА_3 на праві власності належать домоволодіння та земельна ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1, таким чином відсутні підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України, для визнання договору іпотеки недійсним, тому в цій частині в позові необхідно відмовити. Крім того, ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині визнання недійсним рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності, суди виходили з того, що відповідачами не дотримано порядок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки основною метою договору іпотеки є забезпечення вимог за договором позики шляхом повернення боргу позичальником, а не набуття права власності кредитором на предмет іпотеки. Однак з такими висновками судів повністю погодитись не можна з огляду на наступне. Судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2009 року належить нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельна ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1. Домоволодіння складається з: жилого будинку - літ. А-1, жилою площею 29 кв. м, загальною площею 56,2 кв. м, вбиральні - літ. Г, сараю - літ. Д, входу до погреба - літ. Е, споруд - №№ 1-3, І (а.с. 5). Державна реєстрація домоволодіння проведена 29 вересня 2009 року із зазначенням адреси домоволодіння: АДРЕСА_1 (а.с. 6). 08 липня 2010 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,0463 га, на якій розташоване спірне домоволодіння по АДРЕСА_1 (а. с. 7). 11 червня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого останній отримав позику в розмірі 204 000 грн строком повернення до 11 листопада 2011 року (а.с. 46). На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 29 липня 2010 року між сторонами було укладено договір іпотеки, на підставі якого ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_4 нерухоме майно: домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1 (а. с. 52-56). У подальшому 11 листопада 2010 року, 12 квітня 2011 року, 20 вересня 2011 року, 21 грудня 2011 року та 16 травня 2012 року між сторонами були укладені договори про внесення змін до договору позики, якими, зокрема, було збільшено розмір позики до 315 600 грн та продовжено строк повернення позики до 11 жовтня 2012 року, та відповідні договори про внесення змін та доповнень до договору іпотеки (а.с. 47-51). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України). Відповідно до витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 29 вересня 2009 року (а. с. 6) та державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 липня 2010 року (а. с. 7) ОСОБА_3 на праві власності належать домоволодіння та земельна ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1. Відповідно до договору іпотеки від 29 липня 2010 року предметом іпотеки є нерухоме майно - домоволодіння та земельна ділянка, розташовані по АДРЕСА_1 (а. с. 52-56). Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, зокрема, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки встановлено, що позивач є власником будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1, переданої в іпотеку на підставі оскаржуваного договору, підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України, для визнання договору недійсним відсутні. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики у встановлений договором строк не виконав. Згідно з п. 4.1 договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки та одержати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця у випадках невиконання боржником основного зобов'язання або порушення порядку його виконання, в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням, у випадках порушення обов'язків, встановлених цим договором та чинним законодавством України. Пунктом 4.2 договору іпотеки встановлено, що при настанні передбачених у п. 4.1 цього договору випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання та зобов'язань, передбачених цим договором, у строк, що не перевищує тридцяти календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Розділом 5 договору іпотеки від 29 липня 2010 року сторони договору передбачили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає останньому право звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»). Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»). У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку»). Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя (ч. 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»). З матеріалів страви вбачається, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_4 направляв ОСОБА_3 лист-попередження про сплату заборгованості за договором позики в тридцятиденний строк з моменту його отримання та звернення стягнення на предмет іпотеки в разі несплати заборгованості (а. с. 41-43), який не було вручено боржнику у зв'язку з відсутністю адресата. Крім того, відповідно до акта про вручення листа-повідомлення від 20 березня 2013 року ОСОБА_3 в присутності двох свідків відмовився від підпису в акті (а. с. 44). 19 вересня 2013 року ОСОБА_4 через свого представника звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно - Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області з заявою про здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки внаслідок звернення на нього стягнення в позасудовому порядку. 23 жовтня 2013 року державним реєстратором проведено державну реєстрацію прав та їх обтяжень на домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1, за № 7100588 на ім'я ОСОБА_4 Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 37 постанови від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», невиконання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням статті 124 Конституції України. Таким чином у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України суд першої інстанції, ухвалюючи рішення та визнаючи недійсним рішення державного реєстратора і скасовуючи державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, на вищевказані обставини справи та положення закону уваги не звернув, залишив поза увагою те, що в договорі іпотеки застережено, що в разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки та таке застереження відповідно до положень ст. 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог ст. 33 Закону України «Про іпотеку»; не з'ясував, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вищевказані порушення суду не усунув, належним чином не перевірив доводи касаційної скарги та не спростував їх, тому дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Згідно з ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, ураховуючи, що судами допущені порушення норм матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не можуть вважатись законними та обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: В.П. Гончар В.І. Амелін С.О. Карпенко Д.О. Остапчук

http://reyestr.court.gov.ua/Review/47464758 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Колодійчука В.М., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, у якому, з врахуванням уточнених позовних вимог, просило в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_6, яка існує станом на 13 червня 2012 року за кредитними зобов'язаннями останнього перед позивачем у відповідності до умов, укладеного 05 червня 2007 року між сторонами спору кредитного договору, і складає 89 016,74 доларів США, що еквівалентно 711 243 грн 77 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді будинку загальною площею 64,20 кв. м. та земельної ділянки, які розташовані в АДРЕСА_1, шляхом продажу Банком за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, із укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом із іншою особою-покупцем, із отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Банком усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій необхідних для продажу предмету іпотеки. Також позивач просив суд виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаному вище будинку, стягнути з відповідача судові витрати у справі. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 червня 2007 року на загальну суму 89 016,74 доларів США, з якої 41 157,47 доларів США - заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3 925,98 доларів США - заборгованість за користування кредитом; 20 819,44 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 31,29 доларів США - фіксована частини штрафу та 4 237,40 доларів США - штраф у процентній складовій, що утворилася станом на 13 червня 2012 року і за курсом Національного Банку України складає 711 243 грн 77 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 06 червня 2007 року, а саме: належний ОСОБА_6 на праві власності будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,20 кв. м. шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону «Про іпотеку», за початковою ціною визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, але в будь-якому разі не менше вартості, визначеної іпотечним договором. Виселено ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1. У решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 696 грн 42 коп. в рахунок відшкодування витрат з оплати судового збору. Виконання рішення в частині звернення стягнення на вказаний житловий будинок і виселення з нього ОСОБА_6 відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Апеляційним судом встановлено, що 05 червня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір на суму 40 тис. доларів США терміном по 04 червня 2037 року із розрахунку 10,08 % річних за весь час фактичного користування кредитними коштами. Згідно умов укладеного 06 червня 2007 року між сторонами спору іпотечного договору, вказані вище кредитні зобов'язання ОСОБА_6 забезпечено іпотекою у вигляді належного останньому будинку загальною площею 64,20 кв. м,, який знаходиться у АДРЕСА_1. Свої зобов'язання за кредитним договором відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму 89 016,74 доларів США, з яких: 41 157,47 доларів США заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США заборгованість за процентами; 3 295,98 доларів США - заборгованість по комісії; 20 819,44 доларів США - пеня; 31,29 доларів США - штраф (фіксована частина) та 4 237,40 доларів США - штраф (процентна складова). 08 червня 2012 року банк надіслав ОСОБА_6 вимогу про добровільне звільнення іпотечного нерухомого майна, однак така вимога залишена останнім без реагування. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року (а. с. 8-10). Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірне іпотечне майно використовується сім'єю відповідача як єдине їх постійне місце проживання, інше житло у відповідача відсутнє, крім того, вартості предмета іпотеки недостатньо для погашення кредитної заборгованості, що в сукупності та з урахуванням вимог ч. ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є достатньою підставою на думку міськрайонного суду для відмови в позові. Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, виходив з того, що позов є обґрунтований і підлягає задоволенню в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки (ст. ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку») та виселення відповідача зі спірного будинку (ст. ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку»), при цьому, апеляційний суд послався на ст. 217 ЦПК України та дійшов до висновків про необхідність відстрочити виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Інші позовні вимоги апеляційний суд визнав недоведеними. З доводами та висновками апеляційного суду погодитися не можна. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Висновки апеляційного суду про необхідність доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджуються з вимогами ст. 303 ЦПК України, а також правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постанові від 15 квітня 2015 року, справа № 6-46цс15. Як роз'яснено у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред'явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. Обґрунтовуючи вимоги заперечення на апеляційну скаргу (а. с. 193-197) та вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 крім іншого посилається на те, що вимога банку про стягнення кредитної заборгованості за період з 07 червня 2007 року по 29 квітня 2009 року є безпідставними, оскільки спір щодо кредитної заборгованості за вказаний період між сторонами спору вирішено в рамках розгляду іншої справи, а саме рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, яке набрало законної сили (а. с. 35-41 - копії рішення суду та позовної заяви). Як зазначено вище, позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року, яка загалом складає 89 016,74 доларів США, і апеляційний суд визнав такий розрахунок обґрунтованим в цілому. Разом з тим, при розгляді справи та визначення загальної суми заборгованості апеляційним судом безпідставно не встановлено чи виконано вказане вище рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, оскільки від цих обставин залежить обґрунтованість позову в частині розміру кредитної заборгованості відповідача перед позивачем. Заперечуючи проти апеляційної скарги позивача на рішення суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_7 наполягав на тому, що до основних вимог позивача має бути застосована загальна позовна давність тривалістю 3 роки та спеціальна позовна давність тривалістю в 1 рік до вимог в частині стягнення неустойки, штрафу, пені (а. с. 197). Рішення апеляційного суду не містить посилок на період, за який банком нараховано пеню за неналежне виконання відповідачем кредитних зобов'язань, а з урахуванням викладеного вище, того, що за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання не може перевищувати одного року, апеляційний суд мав мотивувати свої висновки про обґрунтованість вимог позивача про наявність у відповідача заборгованості по пені саме в розмірі 20 819,44 доларів США, чого зроблено не було. При розгляді справи № 6-875цс15 (постанова від 01 липня 2015 року) Верховний Суд України висловив наступну правову позицію. За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. Ухвалюючи оскаржуване в касаційному порядку рішення в частині задоволення позову про виселення ОСОБА_6 з переданого ним в іпотеку будинку АДРЕСА_1, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 360-7 ЦПК України, не врахував наведених вище висновків Верховного Суду України, які є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, та в рішенні не зазначив мотивів якими суд керувався при виселені відповідача з переданого в іпотеку житла без надання іншого постійного жилого приміщення. За таких обставин, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 215, 316, а також 213-214 ЦПК України. Статтями 303, 213, 214 ЦПК України на апеляційний суд покладено обов'язок по перевірці належним чином законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, ухвалення у справі законного і обґрунтованого судового рішення, однак в даному випадку апеляційним судом таких вимог закону не виконано. З підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька В.М. Колодійчук О.В. Умнова І.М. Фаловська

http://reyestr.court.gov.ua/Review/42478260 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 січня 2015 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., Черненко В.А. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Фінексбанк» до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року публічне акціонерне товариство «Фінексбанк» (далі - ПАТ «Фінексбанк») звернулося до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 14 лютого 2008 року між банком та відповідачкою у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором № К/041-0000 від 05 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Боржник кредитні зобов'язання належним чином не виконує, внаслідок чого станом на 09 червня 2010 року утворилася заборгованість у сумі 857 314 грн. 25 коп., яку позивач просив стягнути шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року, позов задоволено. Визнано за ПАТ «Фінексбанк» право власності на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1. У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_4 зобов'язання за кредитним договором належно не виконує, внаслідок чого виникла кредитна заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки. З такими висновками судів погодитись не можна, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що 05 квітня 2007 між банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останньому надано кредит на суму 330 тис. доларів США з лімітами у розрізі валют 100 тис. доларів США та 1 161 500 грн зі сплатою 20% річних у гривні та 18% річних у доларах США зі строком дії договору до 04 квітня 2017 року (а. с. 7-10). 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Вартість предмета іпотеки склала 1 477 000 грн. (а. с. 20-23). За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Згідно ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором станом на 09 червня 2010 року утворилася заборгованість у сумі 108 254 доларів США 95 центів (в еквіваленті до грн. - 857 314 грн. 25 коп.), з яких: заборгованість по кредиту - 100 тис. доларів США (791 940 грн.), відсотки за користування кредитними коштами - 7 890 доларів США 39 центів (62 487 грн. 15 коп.), пеня за несвоєчасне погашення процентів - 364 доларів США 56 центів (2 887 грн. 10 коп.). А також 881 030 грн. 01 коп., з яких: заборгованість по кредиту - 819 650 грн., нараховані проценти за користування кредитом - 57 936 грн. 92 коп., пеня за несвоєчасне погашення процентів - 3 443 грн. 08 коп. (а. с. 46-49). У п. 13 договору іпотеки сторонами визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перелічених в даному положенні договору способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (п. 13.3.1 іпотечного договору). Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. У зв'язку з наведеним колегія суддів виходить із того, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. Разом з тим, ухвалюючи судові рішення, суди не звернули уваги на те, що згідно заяви ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 14 лютого 2008 року про надання ним згоди на укладення його дружиною - ОСОБА_3 спірного договору іпотеки, квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_4 та ОСОБА_3 під час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя (а. с. 96). Тобто, ОСОБА_4 є стороною кредитного договору та співвласником майна, переданого в іпотеку, тобто, звертаючи стягнення на спірну квартиру, судом було ухвалено рішення про права та обов'язки особи, яка не приймала участь у розгляді справі. Суди на зазначене уваги не звернули та не обговорили відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України питання про залучення до участі у справі ОСОБА_4 Таким чином судами у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України не враховані норми процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановлені та не перевірені обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи і на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: Д.Д. Луспеник Судді: А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська В.А. Черненко

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Кадєтової О.В.,Мартинюка В.І., Мостової Г.І.,Остапчука Д.О.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 лютого 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 30 квітня 2009 року він уклав з ОСОБА_7 договір позики грошових коштів, згідно якого він позичив їй 543 320,00 грн, що еквівалентно 68 000 доларів США на строк 6 місяців, які вона повинна була повернути до 30 травня 2010 року без нарахування відсотків. Позивач виконав умови договору позики, надавши відповідачу 68 000 доларів США, в той час, як остання зобов'язання щодо повернення грошових коштів виконала частково. Станом на 08 серпня 2013 року заборгованість за договором позики складає 525 185,57 грн. На забезпечення виконання зобов'язання, які випливають з договору позики між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат житловою площею 27,60 кв. м, загальною площею 44,00 кв. м. З урахуванням зазначеного, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості у розмірі 525 185, 57 грн за договором позики грошових коштів від 30 квітня 2009 року звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка є приватною власністю ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на зазначену квартиру. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 серпня 2013 року позов ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04 лютого 2014 року, з урахуванням виправлень внесених ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2014 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 30 квітня 2009 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_7 за договором позики від 30 квітня 2009 року та договорами про внесення змін і доповнень до договору позики від 30 квітня 2009 року, від 03 листопада 2009 року та від 04 грудня 2009 року у розмірі 490 641,84 грн шляхом визнання права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_7 вартістю 622 952,00 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі заявник порушує питання про скасування судового рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що будь-яких застережень, які б за своїм змістом могли бути прирівняні до договору про задоволення вимог кредитора шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, договір іпотеки від 30 квітня 2009 року не містить. Крім того, вартість предмета іпотеки перевищує розмір основної заборгованості, в той час як позивач не ставить питання про стягнення з нього компенсації різниці між вартістю предмета іпотеки та розміром основного боргу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем вірно обрано спосіб судового захисту, оскільки договором іпотеки передбачено можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Проте, з таким висновком суду апеляційної інстанції повністю погодитись не можна. Судом установлено, що 30 квітня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір позики грошових коштів, за умовами якого, позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти у сумі 523 600,00 грн, що на день підписання договору є еквівалентом суми 68 000 доларів США, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів. Сторони за цим договором домовилися, що Договір позики є безпроцентний. Згідно п. 2 вказаного договору грошові кошти передані позикодавцем та одержані позичальником до підписання цього Договору. Відповідно до п. 3 договору позики позичальник зобов'язувався повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) згідно умов цього договору у визначений сторонами строк: щомісячно з 30 травня 2009 року по 30 вересня 2009 року до 30 числа кожного місяця по 23 100,00 грн, а до 30 жовтня 2009 року - 408 100,00 грн. 03 листопада 2009 року та 04 грудня 2009 року були внесені зміни та доповнення до цього договору в частині строку повернення позики. 30 квітня 2009 року в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_7 передала в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1. Умовами п. 5.3 договору іпотеки, з урахувань договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 30 квітня 2009 року за реєстровим № 943 від 03 листопада 2009 року, передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем в строк до тридцятого листопада дві тисячі дев'ятого року зобов'язання за Основним договором, сторони домовилися про те, що звернення стягнення на передане в іпотеку майно може бути здійснено шляхом, передбаченим Законом України «Про іпотеку», у тому числі й шляхом вчинення виконавчого напису з покладенням обов'язку оплати нотаріальних дій на Іпотекодавця. Сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання (п. 5.4 договору іпотеки). Положенням договору іпотеки передбачено, що позасудове врегулювання здійснюється, зокрема, шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відповідно до роз'яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених в п. 38 Постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року № 5 (надалі Постанова) у випадку якщо іпотекодержатель не реалізував способів позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання (ст. 37 Закону України «Про іпотеку»), він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до ст. 39 цього Закону, а не з позовом про визнання права власності на нерухоме майно. Пунктом 39 зазначеної Постанови судам роз'яснено, що з урахуванням положень ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Так, договором іпотеки від 30 квітня 2009 року передбачено можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог лише в позасудовому порядку врегулювання спору. Оскільки іпотекодержатель своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення зазначеного договору в позасудовому порядку не реалізував, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем обрано не вірний спосіб захисту порушених прав. Апеляційний суд зазначеного не врахував та у порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України дійшов до помилкового висновку, що договором іпотеки передбачено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та враховуючи зазначені норми матеріального права обґрунтовано залишив позовні вимоги ОСОБА_6 без задоволення. З огляду на викладене, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 лютого 2014 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 серпня 2013 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:В.О. Кузнєцов О.В. Кадєтова В.І. Мартинюк Г.І. Мостова Д.О. Остапчук

отсрочки, не установлен субъектный состав. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43867666 Державний герб України У х в а л а іменем україни 29 квітня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О.,суддів: Коротуна В.М.,Попович О.В.,Маляренка А.В.,Штелик С.П.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року та за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру № 33 на четвертому поверсі п'ятиповерхового будинку загальною площею 58,91 кв. м, житловою площею 45,0 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу 9 січня 2008 року за реєстровим № 489, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0309/0108/71-466 від 29 січня 2008 року в розмірі 38 520,73 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 307 896,19 грн, а саме: 23 038,28 дол. США заборгованості за кредитом, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 184 144,97 грн, 6 624,53 дол. США заборгованості по відсотках, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає 52 949,87 грн, 70 801,35 грн пені, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено, що відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VІІ (далі - Закон) рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_6 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Не погодившись з рішенням апеляційного суду, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржуване судове рішення в частині, що стосується відстрочення виконання рішення на час дії Закону, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню, а ТОВ «Кредитні ініціативи» - частковому задоволенню, з таких підстав. 29 січня 2008 року ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», і ОСОБА_6 уклали кредитний договір, за яким позичальник отримав грошові кошти у розмірі 25 тис. дол. США на умовах сплати 11,9 % річних та повернення у строк до 28 січня 2038 року. Виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечувалося іпотекою квартири під № 33 загальною площею 58,91 кв. м, житловою площею 45 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу 9 січня 2008 року за реєстровим № 489 (Іпотечний договір № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року). За договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), банк відступив права вимоги до боржників за кредитними договорами на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс». Згідно з договором факторингу від 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») останнє набуло статусу нового кредитора відповідача за кредитним договором. За договором про передачу прав за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» було відступлено ТОВ «Кредитні ініціативи» права за Іпотечним договором № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року. Зважаючи на те, що заборгованість ОСОБА_6 за кредитним договором станом на 1 жовтня 2013 року становить 38 520,73 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 307 896,19 грн, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення цих грошових вимог. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин Закон. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову, адже вважав, що норми Закону не є підставою для скасування рішення, натомість судове рішення не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Однак із такими висновками судів повністю погодитися не можна, так як вони суперечать вимогам закону і не ґрунтуються на доказах, наявних у матеріалах справи. Відповідно до статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вважаючи свої права порушеними, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом, тобто з матеріально-правовою вимогою до ОСОБА_6 як власника та іпотекодавця. Визначаючи суб'єктний склад правовідносин, суди не звернули уваги на таке. 2 жовтня 2004 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстровали шлюб (а.с. 78). Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (норма частини 1 статті 65 СК України). Відповідно до частини 3 статті 65 СК України згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Із матеріалів справи вбачається, що договір купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки, було укладено 29 січня 2008 року , тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 (а.с. 19-21). Крім того, ОСОБА_7 надавала згоду на укладення Іпотечного договору № 0309/0108/71-466-Z-1 від 29 січня 2008 року (пункт 4 цього договору). Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності відбувається в порядку, передбаченому статтями 366, 371 ЦК України. Таким чином суди на зазначені положення уваги не звернули та належним чином не встановили, чи перебуває предмет іпотеки у спільній сумісній власності подружжя. Також 25 березня 2005 року у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 народився син - ОСОБА_8 (а.с. 90). З огляду на це суд першої інстанції не з'ясував, чи може судове рішення про звернення стягнення вплинути на права та обов'язки ОСОБА_7 і малолітньої дитини, у зв'язку з чим не розглянув питання про залучення ОСОБА_7, органу опіки та піклування до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Ухвалюючи рішення про звернення стягнення, апеляційний суд не зазначив про те, на якій підставі ТОВ «ВК «Вектор Плюс» набуло прав іпотекодержателя. При вирішенні питання про застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII, що набув чинності 7 червня 2014 року, суди мають враховувати наступне. Відповідно до пункту 1 статті 1 цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з нормою частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Таким чином, рішення суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». За таких обставин суди неправильно застосували норми матеріального права, в порушення норм процесуального права не встановили всіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відтак судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, визначених частиною 2 статті 338 ЦПК України. Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 червня 2014 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. ДьомінаСудді:В.М. Коротун А.В. Маляренко О.В. Попович С.П. Штелик

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів Балюка М.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Берднік І.С., Колесника П.І., Сеніна Ю.Л., Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., за участі представника публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_2, треті особи: приватне підприємство «Блокер», товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія – ФС», ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, та за зустрічними позовними вимогами ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія – ФС», ОСОБА_3, про визнання договорів припиненими за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л и: У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі – ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 лютого 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі – ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та приватним підприємством «Блокер» (далі – ПП «Блокер») укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 1 млн 700 тис. грн зі ставкою 22 проценти річних, а ПП «Блокер» зобов’язалось повернути наданий кредит у строк до 25 лютого 2008 року та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, визначених цим договором. Додатковою угодою від 28 лютого 2007 року збільшено розмір відновлювальної кредитної лінії до 15 млн грн. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено два договори іпотеки, за умовами яких останній передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій цей будинок розташований, а також житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку за цією ж адресою. У подальшому до кредитного договору були внесені зміни додатковими угодами від 21 лютого 2008 року, 15 травня 2008 року, 3 червня 2008 року, 30 вересня 2008 року, 10 жовтня 2008 року, 23 січня 2009 року та 28 вересня 2009 року, у результаті яких сума відновлювальної кредитної лінії склала 10 млн грн, ставка за користування кредитом встановлена у розмірі 28,5 процента річних, а у випадку невиконання окремих умов договору – в розмірі 30 процентів річних, починаючи з 30 січня 2009 року; позичальник зобов’язується повернути кредит згідно з графіком зниження ліміту до 20 січня 2010 року. Крім того, 21 лютого 2008 року, 17 червня 2008 року, 13 жовтня 2008 року та 30 січня 2009 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчені додаткові угоди до договорів іпотеки щодо зміни відсоткової ставки за користування кредитом, вартості нерухомого майна, переданого в іпотеку та строків повернення кредиту. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на 8 листопада 2012 року складала 21 млн 714 тис. 783 грн 82 коп., позивач просив звернути стягнення на предмети іпотек. У квітні 2013 року ОСОБА_2 пред’явив зустрічний позов про визнання договору іпотеки припиненим, посилаючись на припинення ПП «Блокер» як юридичної особи, у зв’язку із чим припинились всі зобов’язання позичальника і, як наслідок, його зобов’язання за договорами іпотек. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 жовтня 2013 року в задоволення позову ПАТ «Родовід Банк» та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2013 року скасовано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 жовтня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 березня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2013 року в частині задоволення позову ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 травня 2014 року скасовано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 жовтня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року в сумі 15 млн 830 тис. 175 грн 89 коп. звернуто стягнення на предмети іпотек, що належать ОСОБА_2 на праві власності, зокрема: житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку на якій цей будинок розташований, а також житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку за цією ж адресою, шляхом продажу предметів іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Додатковим рішенням апеляційного суду Київської області від 23 грудня 2014 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено: рішення апеляційного суду Київської області від 27 травня 2014 року залишено без змін. У лютому 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 258 та статті 578 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та частини першої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон «Про іпотеку»). У зв’язку із цим ОСОБА_3 просив скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Родовід Банк» - ОСОБА_1, дослідивши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами апеляційної та касаційної інстанцій установлено, що 7 лютого 2013 року рішенням засновників припинено ПП «Блокер» унаслідок реорганізації шляхом перетворення у приватне акціонерне товариство «Блокер» (далі – ПАТ «Блокер»); ліквідація ПП «Блокер» у передбаченому статтею 111 ЦК України порядку проведена не була, інформація про реєстрацію ПАТ «Блокер» відсутня. Відмовляючи у задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що ПП «Блокер» припинило своє існування відповідно до частини другої статті 104 ЦК України, тому в силу положень статті 609 ЦК України припинились усі його зобов’язання за кредитним договором, а також припинились зобов’язання ОСОБА_2 за договорами іпотеки згідно з пунктом 2 частини першої статті 593 ЦК України та статей 3, 17 Закону «Про іпотеку». Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, послався на неналежне виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, тому позивач набув право задовольнити свої вимоги за рахунок предметів іпотеки. Підстави вважати, що зобов’язання за договорами іпотеки припинені, відсутні, оскільки в матеріалах справи немає доказів того, що ПП «Блокер» припинило діяльність шляхом ліквідації, як це передбачено статтею 609 ЦК України. Суд касаційної інстанції погодився із зазначеними висновками апеляційного суду, посилаючись на правильність застосування положень статей 104, 526, 609, 610, 625, 1054, 1050 ЦК України, статей 3, 17 Закону «Про іпотеку» та статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців». ОСОБА_3 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав постанову Вищого господарського суду України від 17 червня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 13 листопада 2013 року, 22 січня 2014 року, 5 лютого 2014 року, 2 квітня 2014 року, 30 липня 2014 року та 13 серпня 2014 року. У наданих для порівняння ухвалах від 5 лютого 2014 року, 2 квітня 2014 року, 30 липня 2014 року та 13 серпня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 258 ЦК України нарахування суми пені не може перевищувати одного року. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, ухвалюючи рішення від 27 травня 2014 року, залишене без змін ухвалою суду касаційної інстанції, звернув стягнення на вищезазначені предмети іпотек у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 15 млн 830 тис. 175 грн 89 коп. При цьому, зазначена сума заборгованості була встановлена судом апеляційної інстанції у рішенні від 27 червня 2013 року в справі за позовом ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 та ПП«Блокер» про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке було залишене без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2013 року. Таким чином, у справі яка є предметом перегляду питання нарахування суми заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року, у тому числі пені, не вирішувалося, оскільки зазначена сума встановлена в іншій справі, рішення якої набрало законної сили і не є предметом перегляду Верховним Судом України. В ухвалах від 13 листопада 2013 року та 22 січня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 6 Закону «Про іпотеку», статті 578 ЦК України майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку (заставу) лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_2 передав у іпотеку: - житловий будинок АДРЕСА_2, та належать йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 3 жовтня 2005 року, а також земельну ділянку за цією ж адресою, що належить ОСОБА_2 на праві власності згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 3 жовтня 2005 року (т. 1, а. с. 29 – 35); - житловий будинок АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 вересня 2005 року, а також земельну ділянку, на якій цей будинок розташований, що належить останньому на праві власності згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 червня 2004 року (т. 1, а. с. 48 – 54). Про наявність інших власників/співвласників на спірне нерухоме майно ОСОБА_2 ні під час укладення договорів іпотеки ні у зустрічній позовній заяві не зазначав. Суди не встановили наявність інших власників, крім ОСОБА_2, на зазначені перемети іпотеки, за таких обставин не було застосовано статтю 65 СК України. Отже, у наданих заявником для порівняння судових рішеннях судів касаційної інстанції від 13 листопада 2013 року та 22 січня 2014 року встановлені інші фактичні обставини, ніж у справі, яка переглядається, що не можна вважати неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права. У постанові Вищого господарського суду України від 17 червня 2014 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року судами касаційної інстанції установлено порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 39 Закону «Про іпотеку», зокрема при зверненні стягнення на предмет іпотеки не зазначено загальний розмір вимог та (або) всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодерждателю з вартості предмета іпотеки, а також не було встановлено початкову ціну продажу предмета іпотеки або таку ціну визначено з порушенням вищезазначених норм матеріального права. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме - частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості не зазначив всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону «Про іпотеку». Посилання апеляційного суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку» судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржуване судове рішення не можна визнати законним і обґрунтованим. За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року не може залишатись у силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 статті 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII) та статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: М.І. Балюк Н.П. Лященко В.П. Барбара Л.І. Охрімчук І.С. Берднік Я.М. Романюк Л.І. Григор’єва Ю.Л.Сенін В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький П.І. Колесник ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-61цс15 Положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/01DE36041ABD27A0C2257E5F001D3B7C

Державний герб України УКРАЇНА АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 214/4359/13-Ц 22-ц/774/380/К/14 Справа № 214/4359/13-ц Головуючий в суді першої Провадження № 22-ц/774/380/К/14 інстанції - Ан О.В. Категорія 27 (4) Доповідач - Савіна Г.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2014 року м. Кривий Ріг Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі : головуючого - судді Савіної Г.О., суддів - Митрофанової Л.В., Остапенко В.О., при секретарі - Кузьміній Н.В., за участю: представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим внесенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між ними укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. Внаслідок укладених 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), а також ТОВ «ФК «Вектор плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» договорів факторингу, останнє набуло статусу нового кредитора/стягувача за вищезазначеним кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась прострочена заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. Оскільки у разі неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права дострокового виконання зобов'язання, а у разі його невиконання - звернення стягнення на предмет іпотеки, просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., виселити відповідача з вказаної квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, а також стягнути з ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 2152 грн. 58 коп. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволені частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., а саме за кредитом 92087 грн. 35 коп., по відсотках 54995 грн. 20 коп., пеня - 56705 грн. 86 коп.; - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження", встановивши початкову ціну предмета іпотеки за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта чи суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 2037 грн. 88 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову в позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на його думку, суд неправомірно задовольнив позовні вимоги, не перевірив розрахунок заборгованості та дійшов помилкового висновку щодо виникнення у нього простроченої заборгованості, наявність якої давала б позивачу право дострокового її стягнення. Суд не звернув увагу на недоведеність позивачем його права на звернення до суду з позовом та того, що він є належним кредитором, а також не врахував, що він не отримував жодного письмового повідомлення про зміну кредитора, тому в даному випадку має місце прострочення кредитора. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим вселенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, згідно якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» набуло право вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зокрема з відповідачем, право на вимогу якої належить банку на підставі доданої до договору документації. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до п.п. 2.1, 2.2 якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступає ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами укладених з боржниками, право на вимогу за якими належить ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на підставі документації, зокрема, за вищезазначеним кредитним договором укладеним з ОСОБА_2 Задовольняючи частково позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції виходив з порушення прав позивача неналежним виконанням зобов`язання ОСОБА_2 та наявності в зв`язку з цим підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На думку колегії суддів оскаржуване рішення вимогам вищезазначеної статті не відповідає з наступних підстав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб'єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва («покупки», або передачі прав вимоги до третьої особи). ТОВ «Кредитні ініціативи», звертаючись до суду з позовом як новий кредитор, внаслідок укладених договорів факторингу, за договором № 0301/0706/88-506, укладеним 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 ставив питання про звернення стягнення на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1, яку відповідач передав в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Частиною 1 ст. 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом договору фінансування під відступлення грошової вимоги може бути: передача грошової вимоги фактору в обмін на надання клієнту грошових коштів; відступлення клієнтом фактору своєї грошової вимоги, як способу забезпечення виконання зобов'язання, що є у клієнта перед фактором (наприклад кредитний договір). Грошова вимога - це вимога клієнта до боржника на підставі будь-якого договору, за яким боржник повинен виплатити клієнту певну грошову суму. Відповідно ж до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05 червня 2003 року (зі змінами) іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Таким чином, вимоги клієнта до боржника, пов'язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом відступлення за договором факторингу. Позивач, звертаючись до суду з указаним позовом посилався, як на підставу законності своїх позовних вимог, крім вищевказаного договору факторингу, на договір про передачу йому ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав вимоги за іпотечними договорами, які визначені договором факторингу, укладеним 28.11.2012 року між ними, який нотаріально посвідчений 28.11.2012 року. Однак позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на момент укладення цього договору іпотекодержателем було ТОВ «ФК Вектор Плюс». Крім того, цей договір суперечить положенням ст. 1078 ЦК України та відповідно до ст. 228 ЦК України він є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок. Так, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому в цій частині стосовно майна фізичних або юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: йдеться про анти соціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним. Згідно із частиною 2 цієї статті правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Вирішуючи спір, суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог. Рішення суду в частині відмови позивачу у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації в належній йому квартирі не оскаржено. Проте відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Судом першої інстанції при вирішенні справи та ухваленні рішення були застосовані правові норми, які застосуванню не підлягали та не застосовані правові норми, які підлягають застосуванню, у зв'язку з чим рішення суду не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України. Так, відмовляючи у позові про виселення відповідача з належної йому квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, суд, посилаючись на ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України, дійшов висновку, що на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не виконано імперативно-диспозитивних приписів, встановлених вказаними правовими нормами та відсутності порушення невизнання або оспорювання прав та свобод іпотеко держателя в розумінні вимог ст. 3 ЦПК України. В той час як ці позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду необхідно скасувати з ухваленням, відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України нового рішення про відмову ТОВ «Кредитні ініціативи» у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із вказаної квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з ТОВ «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 303, 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, 313, 314 - 316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38179717

Державний герб України Справа №438/1289/13-ц; №2/438/505/2013 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 грудня 2013 року Бориславський міський суд Львівської області в складі головуючого судді Посисень Л.М при секретарі: Гадубяк О.В. з участю адвоката: ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бориславі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та про стягнення витрат по сплаті судового збору,- ВСТАНОВИВ: Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернувся в суд з позовом, у якому просить на підставі ч.6 ст.3, 12, 33 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.625, 626 ЦК України та положень Кредитного та Іпотечного договору в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, яка станом на 30.06.2013 року становить 214 481,65 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на: житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136; комплекс до якого належить: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140, шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій; та стягнути з відповідача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», ЄДРПОУ 35326353, п/р - 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО 300346, Юридична адреса 07400, Київська область, м.Бровари, бульвар Незалежності, буд.14 - витрати по сплаті судового збору у сумі - 2144 грн. 82 коп. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказує на те, що 17 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до кредитних договорів укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами. Відповідно до договору та чинного законодавства покупець набув усі права вимоги по відступленим кредитним договорам включаючи сплату суми основного боргу, відсотків, комісій, нарахованих штрафних санкцій. Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно вищезазначеного договору відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року, що було укладено між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство), який змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичною особою - громадянином України, яким є - ОСОБА_4, на користь ТОВ «Кредитні ініціативи». Таким чином, на даний час усі права кредитора за вищевказаним кредитним договором належать ТОВ «Кредитні ініціативи» (надалі за текстом - Позивач, Новий кредитор). 25.01.2008 року Закрите акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (надалі за текстом - Банк, Первісний кредитор) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_4 (надалі за текстом - Боржник) уклали кредитний договір № 19/КР15, з подальшим внесенням змін та доповнень, (надалі за текстом - Кредитний договір). Відповідно до умов вищевказаного кредитного договору, банк зобов'язується надати боржнику (за кредитним Договором - Позичальникові) кредит у сумі 150000,00грн., а боржник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. Банк (первинний кредитор) свої зобов'язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши Боржнику кредит у сумі 150000,00 грн. В свою чергу, боржник неналежно виконує взяті на себе зобов'язання, чим грубо порушує істотні умови кредитного договору в результаті чого станом на 30.06.2013 року має прострочену заборгованість: - за кредитом - 140 625,00 грн.; - по відсотках - 71 153,09 грн.; - пеня - 2 703,56 грн. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк (закрите акціонерне товариство) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_3 (надалі за текстом - Відповідач, Іпотекодавець), уклали 25.01.2008 року договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (надалі за текстом - Іпотечний договір), відповідно до якого останній передав банку в іпотеку наступне майно, а саме: - житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром № 71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки на день укладення іпотечного договору у 192 400,00 (сто девяносто дві тисячі чотириста гривень 00 копійок). З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк (закрите акціонерне товариство) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_3 (надалі за текстом - Іпотекодавець), уклали 25.01.2008 року договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (надалі за текстом - Іпотечний договір), відповідно до якого останній передав банку в іпотеку наступне майно, а саме: комплекс до якого належить: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром № 69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки на день укладення Іпотечного договору у 136 500,00 (сто тридцять шість тисяч пятсот гривень 00 копійок). Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України. Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Відповідно до умов іпотечного договору, а саме п. 5.1. іпотекодержатель набуває право стягнення на предмет іпотеки у будь-якому з наступних випадків: у випадку невиконання боржником основного зобов'язання; у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов іпотечного договору; у інших випадках, передбачених законодавством. У разі порушення Боржником основного кредитного договору та/або порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та/або боржнику письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання за кредитним договором та/або зобов'язань, передбачених іпотечним договором, у тридцятиденний строк, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов іпотечного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститиметься в іпотечному договорі або на підставі окремого договору, який може бути укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем з урахуванням вимог чинного законодавства України. На виконання умов кредитного договору та іпотечного договору відповідачу (Боржнику) було направлено вимогу, а саме: повідомлення про усунення порушень та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки, але на дату подання позовної заяви вимога не виконана. Таким чином, зважаючи на невиконання боржником зобов'язання стосовно умов повернення кредиту, позивач вправі вимагати стягнення заборгованості по кредиту, за відсотками, за пенею з останнього, за рахунок предмету іпотеки. Відповідно до ч.6 ст. 3 ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 33 ЗУ «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 ЗУ «Про іпотеку». Враховуючи невиконання відповідачем основного зобов'язання, Позивач має право звернутися до останнього з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором Боржника. Представник позивача ТОВ «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з»явився, однак від позивача ТОВ «Кредитні ініціативи» надійшла до суду заява, в якій позивач просить справу розглядати без участі представника. Представник відповідача ОСОБА_3 та третя особа - ОСОБА_4 позову не визнав. Представник відповідача ОСОБА_3 та третя особа - ОСОБА_4 допитаний як свідок, пояснив, що Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» без повідомлення про це позичальника ОСОБА_4 та іпотекодавця ОСОБА_3, самостійно, за власною ініціативою прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість за кредитним договором №19/КР15 від 25.01.2008 року та отримав відшкодування від держави, внаслідок чого втратив право вимоги за цим кредитним договором. Згодом, скриваючи дійсні обставини справи, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором. Трускавецький міський суд Львівської області розглянув дану цивільну справу, і встановивши позовні вимоги банку безпідставними, відмовив банку в позові, про що ухвалив законне рішення. Публічному акціонерному товариству «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» достовірно відомо про рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, яке погодившись з цим рішенням, не оскаржувало його, і дане рішення суду набрало законної сили. Відтак, жодних договорів про відступлення прав вимоги, про передачу прав за договорами забезпечення ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з ТОВ «Кредитні ініціативи» 17 грудня 2012року укласти не міг та не укладав, тому позивачем не виконано ухвалу суду про забезпечення доказів у справі, та не надано оригіналів цих договорів, так як їх взагалі не існує, оскільки згідно чинного законодавства України відступити можна лише дійсні права вимоги за кредитним договором, які беруть участь у фінансово-господарській діяльності банку, а не за тими які списані як безнадійні, та одночасно по них закритий кредитний рахунок. Крім цього, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не надсилав жодних повідомлень ні позичальнику ОСОБА_4, ні іпотекодавцю ОСОБА_3, про те, що начебто банк уступив 17.12.2012 року свої права вимоги за кредитним договором, так як на той час банк вже сам втратив право вимоги за цим договором. Також, позивач не надав суду доказів того, що саме він як на момент подачі до суду даного позову, так і в даний час є іпотекодержателем за договорами іпотеки, що свідчить про повну безпідставність пред'явленого позивачем позову. В позові просить відмовити. Вислухавши пояснення представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, він і третя особа, допитаного як свідка, з»ясувавши обставини справи та оцінивши наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про те, що позов є безпідставний і до задоволення не підлягає з наступних підстав: СУДОМ ВСТАНОВЛЕНО, що між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована) та ОСОБА_4 25 січня 2008 року укладено кредитний договір №19/Кр15, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_4 кредит у сумі 150000,00 грн. на споживчі цілі. 25.01.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), укладено договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128, згідно умов якого для забезпечення вимоги іпотекодержателя ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», що випливають з кредитного договору №19/Кр15 від 25.01.2008 року, іпотекодавцем ОСОБА_3 передано в іпотеку житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 25.01.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), укладено договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126, згідно умов якого для забезпечення вимоги іпотекодержателя ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» що випливають з кредитного договору №19/Кр15 від 25.01.2008 року, іпотекодавцем ОСОБА_3 передано в іпотеку комплекс до якого належать: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором, в задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - відмовлено. Ухвалою Трускавецького міського суду Львівської області від 29 квітня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13 у справі за заявою ОСОБА_4 про виправлення описки у судовому рішенні, виправлено описку у рішенні Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 оку у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 рн. заборгованості за кредитним договором, зокрема: в двадцять першому абзаці мотивувальної частини рішення Трускавецького міського суду після слів «позичальника» та «відповідача» замість «ОСОБА_4.» вказати «ОСОБА_4.». Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, як і ухвала Трускавецького міського суду Львівської області від 29 квітня 2013 оку набрали законної сили, і цим рішенням суду встановлено, що позивач ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», який самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це позичальника ОСОБА_4 прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, і відніс її на збільшення валових витрат банку, - отримав відшкодування від держави, втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року. Позивач ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з часу отримання відшкодування втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року. Згідно ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до положень ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. З наданих позивачем документів не вбачається підтвердження факту укладення 17 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк договору відступлення прав вимоги та договору про передачу прав за договорами забезпечення. Копії договору відступлення прав вимоги та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року, які містяться у матеріалах справи є недопустимими доказами в розумінні ст.59 ЦПК України, оскільки містять ніким не застереженні виправлення та скриття тексту документа, а відтак судом до уваги не беруться як належні та допустимі докази. Крім того, позивачем жодних доказів тому, що ТОВ «Кредитні ініціативи» є іпотекодержателем за договором іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 25.01.2008 року, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128, та за договором іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 25.01.2008 року, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126, не надано і судом таких не здобуто. Відповідно до частин 4, 5 ст.3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання. Враховуючи те, що рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором, яке набрало законної сили, встановлено обставину про те, що ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з часу отримання відшкодування, тобто з часу подання 04.02.2011 року ДПІ у м.Бориславі декларації за ІV квартал 2010 року №19535 (тобто річної декларації за 2010 рік) втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, внаслідок чого припинено основне зобов»язання за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, тому з припиненням дії основного зобов'язання припинено дію і договору іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128 та договору іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована 02.03.2012 року) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126. При встановлених у судовому засіданні обставинах позов до задоволення не підлягає. Керуючись ст.ст. 10, 60, 212, ч.3 ст.209 ЦПК України, ч. 4, 5 ст.3 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.526, 575, 593, 1049, 1054 ЦК України, суд,- ВИРІШИВ: В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки - на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ: 35326253, п/р 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО: 300346, Юридична адреса: 07400, Київська область, м.Бровари, бул.Незалежності, 14), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року, яка станом на 30.06.2013 року становить 214 481,65 грн. та складається з заборгованості: - за кредитом - 140 625,00 грн., - по відсотках - 71 153,09 грн., - пеня - 2 703,56 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на: житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136; комплекс до якого належить.: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140, шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій; та про стягнення з відповідача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», ЄДРПОУ 35326353, п/р -26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО 300346, Юридична адреса 07400, Київська область, м.Бровари, бульвар Незалежності, буд.14 - витрати по сплаті судового збору у сумі - 2144 грн.82 коп. - відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається апеляційному суду Львівської області через Бориславський міський суд Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення. СУДДЯ: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349630 Аналогичные решения данного судьи об отказе в иске Кредитным инициативам: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349632 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349532 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349261 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36313949

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту і звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 червня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (далі – АКІБ “УкрСиббанк”), який у подальшому перейменований у ПАТ “УкрСиббанк”, та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 55 тис. 075 доларів США, а остання зобов'язувалась сплачувати проценти за користування кредитом та повернути кредит у повному розмірі не пізніше 16 червня 2023 року. Додатковою угодою до вказаного договору про надання споживчого кредиту, укладеною 14 січня 2010 року між ПАТ “УкрСиббанк” та ОСОБА_1, сторони домовились, що в період з 18 червня 2008 року до 13 січня 2011 року ОСОБА_1 сплачує за користування кредитом 9,5 % річних, а в період з 14 січня 2011 року до кінця терміну дії договору про надання споживчого кредиту – 15 % річних. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” та: ОСОБА_3 укладено договір поруки, а в січні 2010 року додаткову угоду до нього; ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку належну йому квартиру Адреса_1 площею 38, 5 кв. метрів. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за договором станом на 21 травня 2014 року в неї перед банком утворилась заборгованість у розмірі 60 076,36 доларів США, що за курсом НБУ становить 704 тис. 287 грн 79 коп., яку ПАТ “УкрСиббанк” просило солідарно стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3, а також звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру Адреса_1, встановити спосіб реалізації квартири у межах процедури виконавчого провадження та встановити початкову ціну квартири, стягнути з відповідачів судовий збір. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2014 року, позов задоволено частково: ухвалено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ “УкрСиббанк” заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 60 076,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 21 травня 2014 року становить 704 тис. 287 грн 79 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовити. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року відмовлено ПАТ “УкрСиббанк” у відкритті касаційного провадження у справі за його касаційною скаргою на вказане рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду. У заяві про перегляд ПАТ “УкрСиббанк” порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” (далі – Закон України “Про мораторій”). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ “УкрСиббанк” посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року (№ 6-42477св14) та 21 січня 2015 року (№ 6-45190св14) у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, у справах № 6-42477св14 та № 6-45190св14 суд касаційної інстанції залишив рішення судів апеляційної інстанції про задоволення позову без змін, якими звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами; зупинено виконання рішень у цій частині на час дії Закону України “Про мораторій”. Крім того, у справі № 6-45190св14 суд касаційної інстанції додатково зазначив, що Закон України “Про мораторій” має тимчасовий характер, а відмова в задоволенні позову на підставі цього Закону порушуватиме право позивача на отримання коштів від повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з того, що ОСОБА_1 не виконала належним чином умови договору про надання споживчого кредиту внаслідок чого в неї перед ПАТ “УкрСиббанк” виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 Наявність іншого майна у відповідачів не встановлено, а ОСОБА_2 постійно проживає і зареєстрований у квартирі Адреса_1, тому позов у частині звернення стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки, задоволенню не підлягає, оскільки Законом України “Про мораторій” встановлено, що не може бути примусово стягнуте нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме Закону України “Про мораторій”. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон України “Про забезпечення права на справедливий суд”) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк”, який у подальшому перейменований у ПАТ “УкрСиббанк”, та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 55 тис. 075 доларів США, а остання зобов'язувалась сплачувати проценти за користування кредитом та повернути кредит у повному розмірі не пізніше 16 червня 2023 року. Додатковою угодою до вказаного договору про надання споживчого кредиту, укладеною 14 січня 2010 року між ПАТ “УкрСиббанк” та ОСОБА_1, сторони домовились, що в період з 18 червня 2008 року до 13 січня 2011 року ОСОБА_1 сплачує за користування кредитом 9,5 % річних, а в період з 14 січня 2011 року до кінця терміну дії договору про надання споживчого кредиту – 15 % річних. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” та: ОСОБА_3 укладено договір поруки, а в січні 2010 року додаткову угоду до нього; ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку належну йому квартиру Адреса_1 площею 38, 5 кв. метрів. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту, унаслідок чого в неї перед ПАТ “УкрСиббанк” виникла заборгованість. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV “Про іпотеку” (далі – Закон України “Про іпотеку”) передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України “Про мораторій”, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню відповідного слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови. Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України “Про мораторій” мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України “Про мораторій” протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України “Про мораторій” не підлягає виконанню. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року (№ 6-42477св14) та 21 січня 2015 року (№ 6-45190св14), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України “Про мораторій” не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України (в редакціях, що діяли до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (в редакціях, що діяли до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-57цс15 Згідно з пунктом 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” (далі – Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядалася, не врахував, що Закон № 1304-VII не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Справа № 6-57цс15 Головуючий у першій інстанції: Галайко Н.М. Доповідач Ярема А.Г. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4180DDE9D23C883C2257E5A001EA982

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «ОТП Банк» зазначало, що 20 січня 2006 року між акціонерним комерційним банком (далі – АКБ) «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав їй кошти в сумі 24 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних на строк до 20 січня 2016 року. У той самий день з метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між «ОТП Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_1. Оскільки основний боржник не виконує зобов’язання відповідно до кредитного договору, ПАТ «ОТП Банк» просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 20 січня 2006 року. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року, у задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України. У заяві ПАТ «ОТП Банк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «ОТП Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14. Заслухавши суддю-доповідача та дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що це рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 січня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав їй кошти в сумі 24 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних на строк до 20 січня 2016 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між ПАТ «ОТП Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності. Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_2 належним чином не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо погашення кредиту, внаслідок чого станом на 30 грудня 2013 року виникла заборгованість на загальну суму 122 тис. 374 грн. 98 коп., що за курсом НБУ становила 15 тис. 310 доларів США 27 центів. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на момент ухвалення рішення набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужено. Разом з тим в інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ПАТ «ОТП Банк», зокрема в ухвалах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи судові рішення попередніх судів про відмову у задоволенні позовів про звернення стягнення на предмет іпотеки та направляючи справи на новий розгляд, виходив із того, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з тимчасовою забороною з примусової реалізації предмета іпотеки за валютними договорами, уведеною Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин; чинність вказаного Закону на час ухвалення рішення є підставою, у разі задоволення позову за наявності для цього підстав, для визначення порядку його виконання, зокрема вказівка на те, що рішення не підлягає примусовому виконанню на період чинності вказаного Закону. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Саме таку правову позицію висловив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ПАТ «ОТП Банк». Таким чином, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано статтю 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до статті 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про перегляд судового рішення задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-58ЦС15 Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Окрема думка судді Верховного Суду України Сеніна Ю.Л. у справі № 6-58цс14 Рішенням Вінницького міського суду від 23 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ОТП» Банк» до ОСОБА_1 про стягнення на предмет іпотеки – квартиру. Відмовляючи у задоволення позову в цій частині, суд керувався нормами Закону України від 3 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З такими висновками погодились також суди апеляційної та касаційної інстанцій. Скасовуючи судове рішення суду касаційної інстанції і направляючи справу на новий касаційний розгляд, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що із змісту Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» випливає, що мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не підставою для звільнення особи від його виконання, чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. З такими висновками не можу погодитись, виходячи із наступного. 3 червня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Прийняття даного закону було зумовлено, насамперед, проблемами економічного характеру, з якими стикнулася Україна, а саме, різким коливанням курсу іноземної валюти до національної грошової одиниці. Цим Законом визначено наступні випадки та обов’язкові умови, за яких він підлягає застосуванню, а інтереси іпотекодавців захисту: - кредит видано в іноземній валюті; - кредит повинен носити характер споживчого; - предмет іпотеки є постійним місцем проживання позичальника або майнового поручителя, якщо його особа є відмінною від позичальника; - предмет іпотеки повинен мати площу не більшу встановленої законом; - предмет іпотеки не знаходиться на території, визнаній тимчасово окупованою. - іпотекодавець чи позичальник не відноситься до категорії осіб, які є суб’єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Таким чином, дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» застосовується при одночасній наявності всіх перерахованих вище шести ознак. Встановлений Законом від 3 червня 2014 року мораторій на звернення стягнення на житло громадян, наданого в іпотеку для забезпечення їх зобов’язань за кредитними договорами в іноземній валюті, не передбачає втрату права кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки, а лише забороняє примусове стягнення в період дії мораторію. Системний аналіз змісту Закону від 3 червня 2014 року дає підстави для висновку, що позовні заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою забезпечено споживчі кредити в іноземній валюті, які перебувають на час дії Закону на розгляді судів розглядаються, а в задоволенні позову відмовляється у зв’язку із дією відповідного мораторію. Якщо судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (житло) було ухвалено до набуття чинності Закону від 3 червня 2014 року, то воно не підлягає примусовому виконанню, і виконавче провадження зупиняється. Важливо зазначити, що в таких випадках у задоволенні даних позовів відмовляється не з мотивів безпідставності позовних вимог, а у зв’язку з набуттям чинності Закону про мораторій, така відмова має лише тимчасове правове значення, і позичальник може звернутись із вказаними позовом після закінчення дії мораторію. У такому випадку відповідно до пункту 2 частини першої статті 263 ЦК України строк позовної давності зупиняється у зв’язку із відстрочення виконання зобов’язання (мораторієм) на підставах, встановлених законом, і поновлюється з часу втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», як зазначено у статті 3 цього Закону. Судами під час розгляду справи не було порушено норми матеріального чи процесуального права, які б свідчили для про наявність підстав для їх скасування. Згідно правової позиції, яка викладена у постанові № 6-58цс15, при новому розгляді суду слід задовольнити позов про звернення стягнення на предмет іпотеки і одночасно, вказати, що це рішення не підлягає виконанню у період дії Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Фактично це той саме результат, що мав би місце й при виконанні рішення, яке скасовано. Суддя Ю.Л. Сенін http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7906786CED2384D5C2257E59001DA699

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі – ПАТ «Укргазбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1. Зазначало, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 2 644 000 доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених у кредитному договорі. З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань 9 червня 2008 року між ПАТ «Укргазбанк», ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки НОМЕР_1, відповідно до пункту 2.1.1 якого предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок за АДРЕСА_1. Відомості про іпотеку внесені до реєстру іпотек, накладено заборону на відчуження нерухомого майна. У зв’язку з невиконанням умов договору та утворенням заборгованості рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укргазбанк» 1 664 543 грн 02 коп. та 2 630 252,33 доларів США. Рішення суду виконано не було. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним вищезазначений договір іпотеки, укладений 9 червня 2008 року, запис про іпотеку виключено з реєстру іпотек. У період чинності зазначеного рішення спірну квартиру було двічі відчужено ОСОБА_1: уперше – на підставі договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року та вдруге – на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року. 4 квітня 2012 року апеляційним судом Харківської області вищезазначене рішення скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено. Посилаючись на те, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця й має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором, ПАТ «Укргазбанк» просило задовольнити позов з підстав статей 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку». Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року, позов ПАТ «Укргазбанк» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1, що на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року НОМЕР_2 позичальника ОСОБА_2 у розмірі 3 664 801,99 доларів США та 23 800 945 грн 13 коп. пені на користь ПАТ «Укргазбанк» шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження»; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини 1 статті 23 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права щодо дії договору іпотеки незалежно від відсутності зареєстрованого обтяження на момент набуття заявником права власності на квартиру, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_5 та ПАТ «Укргазбанк» - ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав від банку кредит у розмірі 2 644 000 доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених у кредитному договорі, і зі строком дії такого договору до 26 грудня 2013 року. Пунктом 3.2.8 указаного кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов’язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, згідно з договором іпотеки. З метою забезпечення повного й своєчасного виконання боргових зобов’язань перед банком 9 червня 2008 року між банком, з однієї сторони, і ОСОБА_2. та ОСОБА_3 з іншої сторони, укладено договір іпотеки НОМЕР_1. Відповідно до пункту 2.1.1 цього договору предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1, житловою площею S_2, усього на 123 квартири. Відомості про іпотеку нотаріусом внесені до реєстру іпотек, на відчуження нерухомого майна накладено заборону (т. 1 а.с. 18-23). Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору, за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами. ОСОБА_2 належним чином грошові зобов’язання перед банком не виконав, у зв’язку із чим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь банку 1 664 543 грн. 02 коп. та 2 630 252,33 доларів США в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, рішення суду не виконано (т. 1 а.с. 27-29). Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з реєстру іпотек. У період чинності зазначеного рішення спірну квартиру було двічі відчужено ОСОБА_1: уперше – на підставі договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року та вдруге – на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року вищезазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 і ОСОБА_3, реєстрацію обтяжень на спірну квартиру поновлено (т.1 а. с. 24-26, 30-36). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Укргазбанк» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідно до статті 23 Закону у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Разом із тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що оскільки на момент переходу права власності на будинок на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, відповідний запис був вилучений з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, а тому стаття 23 Закону до спірних правовідносин не застосовується. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1 Закону іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною 1 статті 4 Закону обтяження нерухомого майна підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 затверджено Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек, відповідно до статей 6, 25, 26 якого внесення до Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи чи рішення суду. Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов’язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду. Статтею 23 Закону визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, суд дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону. Під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 спірна квартира предметом іпотеки не була. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини 1 статті 360-3, частиною 1 статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 грудня 2014 року у справі № 6-201цс14 Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши, що рішенням суду договір іпотеки було визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону, оскільки під час переходу права власності на спірну квартиру до заявника вона предметом іпотеки не була. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4CF186C31C18A19EC2257DBD004C7896

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 1915/10350/2012 Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М. Доповідач - Парандюк Т.С. Провадження № 22-ц/789/1125/13 Категорія - 27 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2013 р. колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі: головуючого - Парандюк Т.С. суддів - Дикун С. І., Жолудько Л. Д., при секретарі - Матусів Ю.Б. з участю сторін - третя особа ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 03 липня 2013 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно на предмет іпотеки, колегія суддів,- ВСТАНОВИЛА: ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на нежиле приміщення, площею 35, 8 кв. м. по АДРЕСА_1 шляхом продажу предмету іпотеки за договором іпотеки № 02-3.1/188 від 07.11.2007 року ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, а також із наданням ПАТ "Промінвестбанк"' усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. В обгрунтування своїх вимог посилається на те, що між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 13.12.2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 03-2/855 від 10.12.2007 року, укладеним між банком та ОСОБА_4 В порушення умов договору ОСОБА_4 не виконала взятих на себе зобов'язань по сплаті відсотків та щомісячних платежів за кредитом, тому банк на підставі ст. ст. 526, 611 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" вправі задовольнити свої вимоги за основним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 25 червня 2013 року здійснено заміну позивача з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ТзОВ "Кредитні ініціативи", у зв"язку з укладенням між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційвий банк" та ТзОВ "Кредитні ініціативи", договору про відступлення права вимоги, в тому числі й за договором іпотеки із ОСОБА_3 Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 24 липня 2013 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно на предмет іпотеки - відмовлено. В апеляційній скарзі ТОВ "Кредитні ініціативи" вказав, що рішення суду винесене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, тому просить його скасувати та ухвалити нове рішення, задовольнивши їх вимоги в повному обсязі. Представник апелянта належним чином повідомлений про день та час розгляду справи і просять справу розглядати у їх відсутності. ОСОБА_3 належним чином повідомлена про розгляд справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення третьої сторони та її представника, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає, виходячи з наступних мотивів. Згідно ст. 308 ЦПК України - апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що договір кредиту, на забезпечення якого підписано договір іпотеки, є припиненим в силу ст. 559 ч.1 ЦК України, банком не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику (ОСОБА_4) кредиту в сумі 35000 євро відповідно до умов кредитного договору, жодних прав та обов'язків у поручителя за договором іпотеки не виникало, і як наслідок - не виникло жодних прав у позивача за договором відступлення права вимоги. З таким висновком суду слід погодитись, оскільки він відповідає вимогам закону та грунтується на матеріалах справи. Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним; договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Судом встановлено, що 10.12.2007 року між ЗАТ "АК Промислово-інвестиційний банк", правонаступником якого є -ПАТ "Промінвестбанк" , з однієї сторони, та ОСОБА_1, з іншої сторони, підписано кредитний договір № 03-2/855. На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 13.12.2007 року між банком та ОСОБА_3, як майновим поручителем підписано договір іпотеки, посвідчений 13.12.2007 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5., зареєстрований в реєстрі за № 7802. Як вбачається із п. 2.1 кредитного договору,банк надає ОСОБА_1 кредит у сумі 35 000 (тридцять п'ять тисяч) євро на умовах передбачених цим договором. Відповідно до п.2.2. кредитного договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10,5 % річних у валюті кредиту. 06.10.2008 року між банком та ОСОБА_1 підписано Договір про внесення змін №1 до кредитного договору №03-2/855 від 10.12.2007року відповідно до умов якого п.2.2, 2.4, 3.4, 5.2.1 викладено в новій редакції, зокрема: "2.2 За користування кредитом з 22.10.2008р. встановлюється процентна ставка в розмірі - 15 % річних у валюті кредиту. 2.4. Погашення кредиту за ним здійснюється позичальником щомісячно відповідності до графіку (Додаток №1 до Договору про внесення змін №1 до кредитного договору №03-2/855 від 10.12.2007 року), який є невід'ємною частиною договору. Погашення здійснюється валютою, якою отриманий кредит." 17.12.2012 року між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ТзОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір про відступлення права вимоги. З витягу до додатку №1 входить і кредитний договір з ОСОБА_1 Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Доводячи обставину про отримання ОСОБА_4 коштів, передбачених умовами кредитного договору № 03-2/855 від 10.12.2007 року, банк посилається як на доказ - заяву на видачу готівки № 1 від 13.12.2007 року. Разом із тим, третя особа ОСОБА_4 заперечує факт отримання коштів у сумі 35 000 євро, посилаючись на те, що вказаний документ є лише проханням про видачу готівки і не підтверджує факту передачі-отримання коштів. Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. З огляду на це, представник третьої особи в порядку ст. 185 ЦПК України подала суду заяву про фальшивість заяви про видачу готівки як доказу про надання їй кредиту в іноземній валюті в сумі 35000 євро та клопотання про призначення судово-економічної експертизи. Із висновку № 08 від 21.03.2013 року, проведеної у справі судово-економічної експертизи, судом установлено, що : заява на видачу готівки № 1 від 13.12.2007 року, подана до філії ПАТ "Відділення Промінвестбанку в м. Тернополі" не відповідає вимогам чинних нормативно-правових актів України. Видача готівки іноземної валюти проводиться банком за заявою на видачу готівки юридичним особам або фізичним особам з їх поточних або депозитних (вкладних) рахунків та переказу без відкриття рахунку оформлення ЗАТ «Промінвестбанк» операції з надання ОСОБА_4 кредиту у готівковій іноземній валюті за кредитним договором №03-2/855 від 10.12.2007 року, не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів, оскільки видача готівки іноземної валюти фізичним особам за заявою на видачу готівки проводиться з їх поточних або депозитних (вкладних) рахунків та переказу без відкриття рахунку; встановлений у п.3.3 договору не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів. Приймання готівки іноземної валюти від фізичних осіб проводиться банком за заявою на переказ готівки на поточні, вкладні (депозитні) рахунки та переказ без відкриття рахунку. Відповідно до п. 4 глави 3 розділу III "Інструкції про касові операції і банках України" №337 від 14 серпня 2003 року ( із наступними змінами і доповненнями), видача готівки іноземної валюти здійснюється, зокрема, зі такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, а також підприємцям з їх поточних рахунків на цілі, передбачені нормативно-правовими актами; фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо. Згідно з заявою на видачу готівки №1 від 13.12.2007 року грошові кошти було видано з рахунку № 22038550686940. Про відкриття ОСОБА_4 поточного рахунку або в іноземній або в національній валюті в Договорі кредиту № 03-2/855 від 10.12.2007 року - не зазначено (п. 3. 9.), Інших доказів про відкриття такого поточного рахунку ОСОБА_4, в тому числі окремого договору, банк не надав, вказавши, що такий договір із позичальником не укладався. Відповідно до п.2 глави 3 розділу III вищевказаної Інструкції №337, за заявою на видачу готівки видача кредитних коштів фізичним особам може проводитись тільки в національній валюті - гривні. Отже, за даним документом можна видавати готівку в іноземній валюті фізичній особі тільки в разі відкриття їй поточного або депозитного (вкладного) рахунку або здійснення переказу без відкриття рахунку, або ж видача кредитних коштів може проводитись тільки в гривнях. Окрім цього, згідно з поданою до банку заявою від 15.08.2012 року ОСОБА_4 заявила про відмову від отримання кредиту за кредитним договором № 03-2/855 від 10.12.2007 року. Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту передачі ОСОБА_4 35 000 євро, тобто надання кредиту в іноземній валюті, згідно з п. 2.1 Кредитного договору, а доведеним є факт отримання ОСОБА_1 коштів в розмірі 259380,63 грн., що еквівалентно 35000 євро. Окрім наведеного, виходячи з вимог, передбачених п. З, п. 8 глави 2 розділу III "Інструкції про касові операції в банках України" №337 від 14 серпня 2003 року, п.2.2 та п.2.5 "Інструкції про бухгалтерський облік операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України" , затвердженої Постановою Правління Національного банку України № 495 від 20 жовтня 2004 року, приймання готівки іноземної валюти від фізичних осіб проводиться банком за заявою на переказ готівки на поточні, вкладні (депозитні) рахунки та переказ без відкриття рахунку, Погашення кредиту в іноземній валюті готівкою іноземної валюти здійснюється банком із використанням поточного рахунку клієнта відповідно до укладених між банком та клієнтом договору. Як було вказано вище, поточного рахунку на ім'я ОСОБА_4 відкрито не було, отже порядок погашення кредиту, встановлений у п.3.3 договору не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів. З огляду на це наявні у справі квитанції : №val 1/102 від 28.05.2009 року (проводка дебет 10010911- кредит 2909150686940); № val 1/103 від 28.05.2009 року (проводка дебет 10010911- кредит 22038550686940);' №орег 27/2 від 29.09.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22038550686940); №орег 27/52 від 31.08.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22094550686940); №орег 27/51 від 31.08.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22083550686940), не доводять вчинення ОСОБА_4 дій щодо погашення кредиту в іноземній валюті. З цих підстав, встановлені судом обставини, з урахуванням підписання тексту кредитного договору, договору про внесення змін до кредитного договору та сукупності решти доказів, наявних у справі, свідчать про те, що правовідносин валютного кредитування між сторонами не виникали, оскільки без передбачених законом шляхів видачі та погашення валютного кредиту - кредитний договір неможливо виконувати. Так, відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року, № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", встановлено, що судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (зокрема, не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, між банком (Іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (майновим поручителем) підписано договір іпотеки, посвідчений 13.12.2007 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 7802, де з п. 1.2 Договору іпотеки - предметом іпотеки є нежиле приміщення площею 35, 8 кв м в будинку АДРЕСА_1 Відповідно до ст.1 ЗУ "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до ст.11 ЗУ "Про іпотеку", майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, з огляду на те, що кредитний договір (основне зобов'язання) не породив жодних юридичних наслідків (не відбувся), отже договір щодо забезпечення такого не існуючого зобов'язання також не породжує жодних прав та обов'язків, в тому числі і тих, які випливають із ч. 1 ст. 33 ЗУ "Про іпотеку", розділу 5 договору іпотеки "Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації". Крім того з тексту вказаного договору іпотеки вбачається, що він є змішаним договором, оскільки містить елементи договору іпотеки та договору поруки. Так, за змістом ч.І ст. 583 ЦК України та ч. 2 ст. 11 ЗУ "Про іпотеку" заставодавцем (іпотекодавцем) може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). При цьому застава (іпотека) завжди є забезпеченням певного узгодженого із заставодавцем (іпотекодавцем) зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Зміст та розмір основного зобов'язання, передбачені п. 1.1 іпотечного договору, яким визначено, що майновий поручитель зобов'язався забезпечувати вимоги іподекодержателя (банку), що випливають із кредитного договору № 03-2/855 від 10.12.2007 року щодо повернення позичальником кредиту в розмірі 35000 євро та процентів за користування ним у розмірі 10, 5 % річних. В силу ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється в тому числі у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Наведене дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в тому числі в разі підвищення розміру процентів (Постанова ВСУ від 10.12.2012 року у справі №6-112цс12| прийнята за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч.І ст. 355 ЦПК України). Враховуючи те, що між банком та ОСОБА_1 06.10.2008 р. відсоткова ставка за користування кредитом була збільшена з 10,5 % до 15 %. без згоди поручителя, які привели до збільшення обсягу його відповідальності по основному зобов"язанню, тому суд вірно прийшов до переконання щодо припинення поруки. Доказів щодо згоди майнового поручителя ОСОБА_6 на внесення змін до основного зобов'язання апелянтом не представлено, а судом не здобуто. Так, відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи з того, що порука припинена перед банком, тому й жодних прав чи обов'язків по договору про відступлення права вимоги від 17.12.2012 року до TOB "Кредитні ініціативи", зокрема майна ОСОБА_3, переданого в іпотеку, не відбулось. Безпідставним є посилання апелянта щодо порушення судом норм матеріального права - ст.553-559 ЦК України, як поруки, оскільки спростовуються вищезгаданими доказами та нормами діючого законодавства. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з підстав, викладених в апеляційній скарзі, не вбачає. Керуючись ст. ст. 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 324, ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" - відхилити. Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 03 липня 2013 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий - підпис Судді - два підписи З оригіналом згідно: Суддя апеляційного суду Тернопільської області Т.С. Парандюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/34162178

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначало, що 26 грудня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») і ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту в розмірі 20 тис. доларів США на строк до 26 грудня 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 26 грудня 2007 року був укладений договір іпотеки, за умовами якого вони передали банку в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1. ПАТ «УкрСиббанк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк». В порушення умов договору ОСОБА_1 належним чином не виконував взяті на себе зобов’язання по погашенню кредиту, в результаті чого станом на 2 грудня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 16 650,72 доларів США. Посилаючись на викладене, ПАТ «УкрСиббанк» просило задовольнити позов – звернути стягнення на квартиру за АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 20 травня 2014 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме – квартиру за АДРЕСА_1; встановлено спосіб реалізації нерухомого майна, що належить ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві приватної власності, а саме шляхом проведення прилюдних торгів предмета іпотеки, у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-ІV), та встановлено початкову ціну, визначену на підставі оцінки майна здійсненої суб’єктом оціночної діяльності; за рахунок коштів отриманих від реалізації заставного майна, у встановленому законом порядку, переважно перед іншими кредиторами, задоволено в повному обсязі вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у розмірі 16 650,72 доларів США, що за курсом Національного Банку України (далі – НБУ) становить 133 089 грн 18 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2014 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 20 травня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «УкрСиббанк» на рішення апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2014 року з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування зазначеного рішення і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 33 Закону № 898-ІV та Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII). Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «УкрСиббанк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, від 10 грудня 2014 року та від 25 грудня 2014 року. ПАТ «УкрСиббанк» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 був укладений договір НОМЕР_1 про надання споживчого кредиту у розмірі 20 тис. доларів США на строк до 26 грудня 2017 року, згідно з графіком погашення кредиту, та сплатою 13,9 % річних за користування кредитом (а.с. 6-11). З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, згідно з яким вони передали банку в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1 (а.с. 12-14). ПАТ «УкрСиббанк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк». В порушення умов договору, ОСОБА_1 належним чином не виконував взяті на себе зобов’язання по погашенню кредиту, в результаті чого, станом на 2 грудня 2013 року виникла заборгованість на загальну суму 16 650,72 доларів США, що за курсом НБУ становить 133 089 грн 18 коп. (а.с. 15-25). ПАТ «УкрСиббанк» 11 листопада 2013 року направило кожному з відповідачів вимогу від 31 жовтня 2013 року про усунення порушення відповідно до статті 35 Закону № 898-ІV (а.с. 26-29). Задовольняючи позов в справі, яка переглядається, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник за кредитним договором допустив неналежне виконання його умов щодо повернення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, що дає право банку звернути стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що на момент перегляду справи в апеляційному порядку, 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужений. Крім того, зазначав, що відмова з цих підстав у задоволенні позову не позбавляє іпотекодержателя права на повторне звернення до суду в майбутньому, після зняття мораторію на задоволення вимог кредитора на стягнення майна за кредитами в іноземній валюті. Разом із тим у інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які, як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві ПАТ «УкрСиббанк», на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, від 10 грудня 2014 року та від 25 грудня 2014 року, містяться висновки про те, що сам по собі наведений вище Закон не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, так як його не існувало, натомість суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке діяло на час його ухвалення. Крім того, рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 589, 590 ЦК України, статті 33 Закону № 898-ІV та Закону № 1304-VII. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 4.1.1 договору іпотеки, укладеного між сторонами, іпотекодержатель має право в разі порушення іпотекодавцем зобов’язань звернути стягнення на предмет іпотеки. Саме із зазначених норм закону та положень договору іпотеки виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 статті 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна плоша його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Проте за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Разом з тим, мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався. Норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VІІ. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частини першої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 березня 2015 року у справі № 6-44цс15 За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у частині 1 статті 58 Конституції України. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався. Норми Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду апеляційним судом. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5761DFCC8BBFAC8FC2257E180037F025

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зняття з реєстраційного обліку; за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання кредитного договору недійсним; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк», треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Московське відділення відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, про визнання припиненим договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2009 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зняття з реєстраційного обліку. Позивач зазначав, що 13 червня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на строк до 12 червня 2028 року, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 46 120 доларів США на споживчі потреби, а відповідач зобов’язався вчасно сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 13 червня 2008 року між ПАТ «АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки від 13 червня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_2 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належним чином не виконував умови договору, у зв’язку з чим станом на 23 квітня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 66 787,48 доларів США та 163 573 грн. 10 коп., яка складається з: простроченої заборгованості по кредиту – 9 125,56 доларів США, строкової заборгованості по кредиту – 34 984 доларів США, простроченої заборгованості по процентах – 22 288,66 доларів США, поточної заборгованості по процентах – 389,26 доларів США, нарахованої пені за несвоєчасне повернення кредиту – 49 501 грн. 53 коп., нарахованої пені за несвоєчасну сплату процентів – 114 035 грн. 57 коп., у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити ОСОБА_2 з переданої в іпотеку квартири. У свою чергу ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсним кредитний договір від 13 червня 2008 року, посилаючись на те, що на час отримання кредиту він не займався підприємницькою діяльністю, не працював, кредит було отримано на прохання начальника відділення № 9 ПАТ «АБ «Укргазбанк» ОСОБА_5, який і займався оформленням усіх довідок, необхідних для отримання кредиту, без перевірки кредитоспроможності позичальника, запевнивши, що в разі несвоєчасного погашення кредиту той буде погашено за рахунок продажу іпотечної квартири. Після його підпису у касі банку він особисто отримав кошти і передав у кабінеті своєму знайомому – ОСОБА_6, отримавши при цьому від нього 3 000 доларів США. Крім того, посилався на те, що умови кредитного договору щодо сплати платежів в іноземній валюті не відповідають вимогам чинного законодавства. ОСОБА_3 звернулась до суду із аналогічним позовом до ПАТ «АБ «Укргазбанк», посилаючись на те, що на час укладення кредитного договору вона знаходилась у зареєстрованому шлюбі з позичальником – ОСОБА_1., про те, що чоловік оформив на своє ім’я кредит їй стало відомо тільки у 2013 році. Зазначила, що кредит було отримано не в інтересах сім’ї, що суперечить ст. 65 Сімейного кодексу України. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору іпотеки, посилаючись на те, що банком було підвищено процентну ставку по кредиту без надання її згоди. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 червня 2014 року, позов ПАТ «АБ «Укргазбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» прострочену заборгованість за кредитом станом на 23 квітня 2013 року у сумі 66 787,48 доларів США та 163 537 грн. 10 коп. В частині позову до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. У задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання кредитного договору недійсним відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_2 про припинення договору іпотеки відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2014 року ПАТ «АБ «Укргазбанк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ПАТ «АБ «Укргазбанк» просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту п. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами встановлено, що 13 червня 2008 року між ПАТ «АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на строк до 12 червня 2028 року, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 46 120 доларів США на споживчі потреби, а відповідач зобов’язався вчасно сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 13 червня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки від 13 червня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_2 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов договору станом на 23 квітня 2013 року утворилась заборгованість в загальній сумі 66 787,48 доларів США та 163 573 грн. 10 коп., яка складається з: простроченої заборгованості по кредиту – 9 125,56 доларів США, строкової заборгованості по кредиту – 34 984 доларів США, простроченої заборгованості по процентах – 22 288,66 доларів США, поточної заборгованості по процентах – 389,26 доларів США, нарахованої пені за несвоєчасне повернення кредиту – 49 501 грн. 53 коп., нарахованої пені за несвоєчасну сплату процентів – 114 035 грн. 57 коп. у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити ОСОБА_2 з переданої в іпотеку квартири. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог позивача в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до п. 3.3.8 договору іпотеки у разі внесенні змін та доповнень до кредитного договору стосовно розміру суми кредиту, розміру процентної ставки за користуванням кредиту і т.п., іпотекодержатель зобов’язаний укласти з іпотекодавцем нотаріально посвідчену угоду про внесення змін до цього договору. Проте ОСОБА_2 не було попереджено про підвищення процентної ставки за користування кредитом, додаткової угоди укладено не було, крім того іпотекодавець не отримувала від банку письмової вимоги про усунення порушень з виплати кредиту у тридцяти денний строк, що є підставою для відмови в задоволенні вимог позивача в частині стягнення на предмет іпотеки. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із п. 1 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, який набрав чинності 7 червня 2014 року, де передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: 1 таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; 2 загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року та від 15 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційної інстанції, виходив з наступного. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у позові, виходив із того, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (набрав чинності 7 червня 2014 року), згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово стягнутий (відчужений без згоди власника), незалежно від того, що на час ухвалення рішення суду цього Закону України не було. Проте колегія суддів ВССУ дійшла висновку про те, що апеляційний суд мав би право на застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», але за наявності підстав, передбачених нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, і в такому разі при ухваленні власного рішення суд застосовував би законодавство, яке існувало на час його ухвалення. Разом з тим, апеляційний суд на порушення вимог ст.ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України не вказав підстав, передбачених нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції та не надав оцінку доводам апеляційної скарги. Також касаційний суд вказав, що сам по собі наведений вище Закон України не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд і не міг його застосувати, адже його не існувало, а апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення. Разом із тим, у справі яка переглядається, суд апеляційної інстанції не скасовував рішення суду першої інстанції. Погодившись з рішенням Московського районного суду м. Харкова та залишаючи його без змін, апеляційний суд Харківської області крім того послався на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який на той час вже набрав чинності. Отже, надані заявником ухвали суду касаційної інстанції не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини. За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, а тому відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Л.І. Григор’єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/27BE45665EC9AD40C2257E15003064C7

№ 2-1064/11 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11.07.2011 року м. Київ Голосіївський районний суд міста Києва у складі: головуючого-судді Мазурик О.Ф., секретаря Василишиної О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним, припинення правовідношення, В С Т А Н О В И В : В жовтні 2010 року позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»(далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави. В обґрунтування позовних вимог в позові зазначив, що 11.08.2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк»та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № К2НСАЕ00000436 (далі –Договір), відповідно до умов якого, відповідач отримав кредит у розмірі 19182,77 доларів США із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 17,04 % та кінцевим терміном повернення 09.08.2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним договором, ОСОБА_1 передав в заставу належний на праві власності автомобіль марки VOLKSWAGEN T4, рік випуску: 2002, тип ТЗ: легковий автомобіль, реєстраційний номер: НОМЕР_1. Посилаючись на те, що у зв’язку з неналежним виконанням своїх обов’язків за кредитно-заставним договором відповідач має заборгованість в розмірі 31695,29 доларів США, просив суд в рахунок погашення заборгованості за даним кредитно-заставним договором звернути стягнення на предмет застави. Відповідач заперечуючи проти позовних вимог звернувся до суду з зустрічним позовом від свого імені та від імені ОСОБА_2 про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним, припинення правовідношення, пограбування, вилучення, угон та зберігання з метою збуту (а.с. 138). В обґрунтування позовних вимог в позові зазначив, що 11.08.2008 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк», з метою отримання законного платіжного засобу, було укладено кредитно-заставний договір № К2НСАЕ00000436, з кінцевим терміном повернення 09.08.2013 року. Посилаючись на те, що договір укладено внаслідок омани, просив, з підстав передбачених ст. 230 ЦПК України, визнати його недійсним; визнати, що ним отримано законний платіжний засіб у розмірі 79808 грн.; визнати заборгованість відповідачем у розмірі 111426 грн. та накласти на відповідача штрафні санкції за порушення законодавства, щодо валютного регулювання і валютного контролю (а.с. 138-207). Також з зустрічної позовної заяви вбачається, що позовна заява містить позовні вимоги ОСОБА_3, який не є стороною у справі. Заявлені ним зустрічні позовні вимоги з приводу правовідношення за договором поруки, що не є предметом первісного позову (а.с. 205). Крім того, відповідачем ОСОБА_1 доказів на підтвердження повноважень діяти від імені ОСОБА_2 суду надано не було. Відповідно до ст. 31 ЦПК України право на пред’явленя зустрічного позову має лише відповідач у справі. Законом не передбачено права інших осіб звернутися до суду з зустрічними позовними вимогами. На підставі викладеного, ухвалою суду від 17.05.2011 року до спільного розгляду з первісним позовом прийнято лише зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 Не прийняття судом до спільного розгляду зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 не позбавляє останнього звернутися до суду з вказаними позовними вимогами на загальних підставах. ОСОБА_2 не звертався до суду з заявою про залучення до участі у справі у якості третьої особи та як третя особа не заявляв самостійних вимог. Оскільки ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_2, враховуючи предмет та підстави суду, відсутні підстави для залучення до участі у справі ОСОБА_2 з власної ініціативи. Ухвалою суду від 11.07.2011 року провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк»про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним, припинення правовідношення, пограбування, вилучення, угон та зберігання з метою збуту в частині позовних вимог про пограбування, вилучення, угон та зберігання з метою збуту - закрито. В судовому засіданні представник позивача позов, з підстав викладених в позовній заяві, підтримав та просив задовольнити в повному обсязі. В задоволенні зустрічного позову просив відмовити. Відповідач просив в задоволенні позову відмовити. Свої зустрічні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити. Заслухавши сторони, що беруть участь у справі, повно і всебічно з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними письмовими доказами, суд дійшов висновку, що позов ПАТ КБ «ПриватБанк»та зустрічний позов ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 11.08.2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № К2НСАЕ00000436, відповідно до умов якого, відповідач отримав кредит у розмірі 19182,77 доларів США із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 17,04 % та кінцевим терміном повернення 09.08.2013 року. Згідно п. 4.4. Договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів відповідно до ст. 17.8. Договору, до складу яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), процентами та кредитом. Відповідно до ст. ст. 526, 530 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Відмовляючи позивачу в задоволенні позовних вимог, суд виходив з положень, передбачених статтями 628, 629 ЦК України, відповідно до яких зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами. Відповідно до п.12.1. кредитно-заставного договору будь-яка з наступних подій: затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, перевищення заборгованості більш як на 10 % суми наданого кредиту, несплата позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту, відмова позичальника в оформленні (переоформленні) будь-якого з договорів страхування відповідно до вимог п. 3.1.3 договору, несплата чергових страхових платежів за договорами страхування за умов, визначених п. 3.4.3. договору, порушення позичальником умов щодо цільового використання будь-якої частини кредиту, з урахуванням умов ст. 11 договору, предмет застави став недоступним для банку внаслідок втрати, знищення (повного або часткового) суттєвого пошкодження, непридатності до експлуатації предмета застави або його недосяжність для банку з будь-якої іншої причини, недотримання позичальником будь-якої заяви чи запевнення, що визначені у п. 10.1. цього договору, подання позичальником повідомлення про неспроможність виконати свої зобов’язання за договором, за відсутності клопотання, поданого згідно із п. 6.4.4. договору, або відмови у його задоволенні, інше істотне порушення позичальником умов договор вважається подією дефолту. Згідно із п. 12.2.1., у разі настання події дефолту банк надає позичальнику письмове повідомлення про настання події дефолту та реєструє у Державному Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. У повідомленні про дефолт, окрім інформації, зазначення якої вимагається законодавством, банк ставить вимогу про повернення наданої суми кредиту в повному обсязі, виплати винагороди, процентів за фактичний строк користування наданим кредитом, виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов’язань за договором. Пунктом 12.2.6. укладеного між сторонами Договору передбачено, що якщо протягом строку, вказаного у п. 12.2.5. (30 календарних днів з моменту отримання позичальником повідомлення про дефолт), позичальник не усунув подію дефолту, позичальник зобов’язаний негайно повернути суму кредиту в повному обсязі, виплатити винагороду, проценти за користування кредитом, виконати усі інші грошові зобов’язання за договором в повному обсязі. Пунктом 13.1. вказаного договору передбачено, що після настання події дефолту та спливу строку встановленого у п. 12.2.5. договору для добровільного погашення забезпечених вимог, предмет застави може бути використаний для задоволення з його вартості всіх забезпечених вимог у їх максимальному розмірі, що визначається на дату фактичного задоволення таких вимог. Статтями 11, 60 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень Позивачем будь-яких доказів на підтвердження того, що він на час звернення до суду належним чином повідомляв відповідача про настання події дефолту та зареєстрував у Державному Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави не надано. Судом встановлено факт неналежного виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, якими передбачено порядок внесення грошових коштів в рахунок часткового погашення заборгованості, що є порушенням умов договору. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про заставу», заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Згідно ст. 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим, термін виконання зобов’язання, забезпеченого заставою спливає 09.08.2013 року. При цьому, передбачене договором право ПАТ КБ «ПриватБанк»звернути стягнення на предмет застави у разі настання події дефолту не може бути застосоване в даному випадку, оскільки без належного повідомлення відповідача про дострокове повернення наданої суми кредиту в повному обсязі, виплати винагороди, процентів за фактичний строк користування наданим кредитом, виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов’язань за договором, що відповідно до змісту укладеного між сторонами договору є істотною умовою щодо набуття права дострокового звернення стягнення ПАТ КБ «ПриватБанк»на предмет застави, у позивача не настали підстави для звернення до суду із вказаними вимогами, суд вважає що у задоволенні позову слід відмовити, оскільки позивач фактично розпочав процедуру звернення стягнення на предмет застави всупереч умов договору, що не відповідає вимогам Закону. Відмовляючи позивачу в задоволенні клопотання про прийняття уточнень до позову, відповідно до яких позивач намагався змінити і предмет і підставу позову, суд роз’яснив позивачу про право звернення до суду з новими позовними вимогами в загальному порядку. Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1, суд виходив з наступного. Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»№ 9 від 06.11.2009 року передбачено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях ПАТ КБ «ПриватБанк», істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Судом встановлено та не заперечується сторонами у справі, що 11.08.2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк»та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № К2НСАЕ00000436. На підставі ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладені договору. Дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов висновку, що сторони, підписавши Договір, встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов даного договору. Відповідно до ст. 10 та ст. 60 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Оскільки відповідачем не доведено факт обману зі сторони позивача при укладанні Договору, відсутні правові підстави для задоволення його зустрічних позовних вимог та визнання Договору недійсним. В зв’язку з тим, що зустрічні позовні вимоги про визнання договору недійснім, в задоволенні яких відповідачу відмовлено, є первинними, не підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги про припинення правовідношення. Також є необґрунтованими позовні вимоги про визнання за ОСОБА_1 отримання законного платіжного засобу у розмірі 79 808 грн. Обставини на які посилається відповідач як на докази, спростовуються матеріалами справи, а саме: повідомленням про умови кредитування (а.с. 112-113), заявою на видачу готівки № 7 від 11.08.2008 року, з яких вбачається, що ОСОБА_1 отримав 17 200 доларів США. Щодо позовних вимог про накладення на відповідача штрафних санкцій за невиконання вимог визначених у обов’язках Агента валютного контролю, то суд виходив з наступного. В обґрунтування своїх позовних вимог, відповідач зазначає, що відповідно до ст. 524 ЦК України, грошові зобов’язання мають бути виражені у грошовій одиниці України –гривні. Суд не погоджується з таким твердженням відповідача з наступних підстав. Так, дійсно положеннями статті 99 Конституції України визначено, що грошовою одиницею України є гривня. Але вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю (стаття 1) надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій. Спеціальне банківське законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті. Крім того, ч. 2 ст. 192, ч. 2 ст. 524, ч. 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом допускається використання іноземної валюти при виконанні зобов’язань. Отже, чинне законодавство передбачає можливість вираження та виконання зобов’язань у іноземній валюті, у випадках встановлених законом. Щодо здійснення кредитних операцій в іноземній валюті, то у позивача є усі правові підстави для їх проведення, з огляду на таке. У ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність»( далі –Закон) зазначено, що кредитними операціями є операції, що зокрема в п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону, а саме операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Пунктом 3 ч. 1 ст. 47 Закону передбачено, що операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик банки мають право здійснювати на підставі ліцензії не (генеральної чи індивідуальної). Згідно абзацу 8 ч. 1 ст. 2 Закону, банківською ліцензією є документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність. Відповідно до ч. 3 ст. 49 Закону, операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті (серед яких операції з розміщення залучених коштів в національній та іноземній валюті) належать виключно до банківських операцій, здійснювати, які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі –Декрет) –індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Пунктом «в»ст. 5 Декрету встановлено вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. З матеріалів справи, а саме з банківської ліцензії № 22, виданої Національним Банком України 19 березня 1992 року та Додатку дозволу № 22-1 від 04.12.2001 року, вбачається, що позивач мав право на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини 2 та частиною 4 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність»(а.с. 103-104). На даний час, законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерії їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Пунктом 1.5 Положення НБУ № 843 від 14.10.2004 року визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк. Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19 лютого 1993 рок № 15-93 визначено, що генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальних ліцензій, на весь період дії режиму валютного регулювання. Таким чином, спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті. Чинне законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі банківської ліцензії надавати кредити та бути суб’єктом кредитних зобов’язань. Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Як вбачається з листа Національного Банку України від 05.11.2010 року, фінансовий контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами (крім банків та інших фінансово-кредитних установ) та застосування фінансових санкцій, передбачених п. 2 статті 16 Декрету, у разі виявлення порушень валютного законодавства здійснюється органами державної податкової служби (а.с. 240). На підставі викладеного суд дійшов висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню. На підставі викладеного та керуючись ст. 20 Закону України «Про заставу», ст. ст. 10, 11, 60, 88, 169, 212, 213, 214, 215, 224-233 ЦПК України, ст. ст. 526, 530, 584, 589, 590, 610, 612, 628, 629, 1050, 1054 ЦК України, - В И Р І Ш И В : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави –відмовити. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним, припинення правовідношення –відмовити. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя http://reyestr.court.gov.ua/Review/17524919 аудио запись не получается скинуть но более реалистично и пояснительно именно она в скайпе чат антирейд ребята что касаемо решений то поймите это не моя заслуга. а наша от меня требовалось только баранье упорство и способность проходить сквозь стены верить в себя и видеть цель и идти к ней не замечая препятствий но нужна будет помощ спеца по криминалу для подачи в сбу как сама судья порекомендовала спасибо ето ваша заслуга но самое глвное в переди

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42008487 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2014 рокум. Київ Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Леванчук А.О., розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», подану представником Петрушанко В.П., на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 15 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 6 листопада 2014 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в с т а н о в и в: У травні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить відповідачу. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 15 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 6 листопада 2014 року, в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. У касаційній скарзі заявник порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, із ухваленням нового рішення у справі про задоволення позову. Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив характер спірних правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». При цьому відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки, суди вірно вважали, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року і діяв на час ухвалення оскаржуваних судових рішень. У зв'язку з цим у відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити. Керуючись п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України, у х в а л и в: Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Додані до скарги матеріали повернути заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: А.О. Леванчук

Державний герб України Ухвала іменем україни 10 грудня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В., Гримич М.К., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (дала - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 08 травня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у розмірі 45 000 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 16,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 08 травня 2017 року. Погашення заборгованості повинно здійснюватися щомісяця. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_6 кредитних зобов'язань, у неї утворилась заборгованість у розмірі 108006,59 грн., в тому числі: 41 890,26 грн. - заборгованість за кредитом; 33 759,49 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2540,70 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом; 24 434,87 грн. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 250 грн. - штраф (фіксована частина), 5131,27 грн. - штраф (процентна складова). В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором сторони уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач надала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме - будинок, загальною площею 42,90 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2014 року позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 08 травня 2007 року в розмірі 86 266,51 грн., яка складається з: заборгованості за кредитом - 41 890,26 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом - 28 666,80 грн., заборгованості з винагороди за надання фінансового інструменту - 2540,70 грн., пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 13 168,75 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1, зі встановленням початкової ціни на рівні, не нижчому за звичайні ціни на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено. Резолютивну частину рішення викладено в наступній редакції: позов задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок, загальною площею 42,90 кв. м, жилою площею 25,30 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1, вартістю 45 000 грн., у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 08 травня 2007 року в розмірі 96 740,47 грн., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 41 890,26 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 33 759,49 грн., заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2540,70 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у розмірі 13 168,75 грн., фіксованої частини штрафу у розмірі 250 грн., процентної складової штрафу у розмірі 5131,27 грн., шляхом продажу його ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У задоволенні позову в частині виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та / або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому по АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, іміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаного будинку, відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга заявника підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив того, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з боржника, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Визначаючи розмір заборгованості, місцевий суд виключив з її складової штраф (процентну складову) в розмірі 5131,27 грн. та штраф (фіксовану частину) в розмірі 250 грн. у зв'язку зі спливом строку позовної давності, зменшив розмір пені в межах строку позовної давності в один рік. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивачем доведено обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна. Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам судові рішення не відповідають. Установлено, що 08 травня 2007 року сторони уклали кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 08 липня 2007 року по 08 травня 2017 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 49500 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,34 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,2 % від суми виданого кредиту відсотки за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором сторони 05 серпня 2007 року уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач надала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будинок, загальною площею 42,90 кв. м, який розташований АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами ціна предмета іпотеки складає 45 000 грн. Банк свої зобов'язання за договором виконав, однак позичальник належним чином умови договору не виконує, внаслідок чого станом на 01 лютого 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 108006,59 грн., з яких: заборгованість за кредитом - 41890,26 грн., заборгованість по процентам - 33759,49 грн., заборгованість з винагороди за надання фінансового інструменту (п. 7.1 кредитного договору) - 2540,70 грн., пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 24434,87 грн., штраф - 250 грн., штраф (відсоток від суми заборгованості) - 5131,26 грн. (а.с. 9 - 11). Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за кредитним договором 11 квітня 2012 року. Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). При цьому початок перебігу строку позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи. За змістом цієї норми (ст. 261 ЦК України) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Установлено, що згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати погашення заборгованості частинами (щомісячними платежами) у розмірі 852,34 грн. в період з 21 по 28 число кожного місяця (а.с. 16). Оскільки умовами договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Разом з тим, відповідно до положень частин 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Установлено, що представником відповідача заявлено клопотання про застосування позовної давності (а.с. 94). Проте, вирішуючи спір у справі суди всупереч вимогам статей 212 - 214 ЦПК України не врахували, що в матеріалах справи відсутній додаток до договору кредиту - графік погашення кредиту від 08 травня 2007 року, що унеможливлює перевірку судами обґрунтованості розрахунку загальної суми боргу, а також не перевірено дотримання позивачем строку звернення до суду та права нарахування платежів в заявленому розмірі із врахуванням строку позовної давності. Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів. Крім того, відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. За змістом частин 1, 2 ст. 74 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Проте справа в суді апеляційної інстанції була розглянута за відсутності відповідача та його представника за довіреністю, і докази, які б підтверджували належне повідомлення їх про судове засідання у матеріалах справи відсутні. За викладених обставин суд апеляційної інстанції, порушивши конституційні права ОСОБА_6 на участь у судовому засіданні, та не взявши до уваги вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд, не перевірив, чи отримував відповідач або його представник повідомлення про призначення справи до розгляду, чим позбавив їх можливості обґрунтувати доводи, викладені у апеляційній скарзі. З огляду на викладене, всупереч ст. 6 Конвенції апеляційним судом не було забезпечено справедливої судової процедури. Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. КолодійчукСудді: В.С. Висоцька М.К. Гримич О.В. УмноваІ.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41993310