Поиск в системе

Вказані в заяві обставини не можуть вважатися поважними причинами пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки заявником не було наведено об’єктивних обставин, які б перешкоджали йому звернутися до суду з даною касаційною скаргою у період з 06 лютого 2014 року до 15 лютого 2016 року. Відповідно до ч. З ст. 328 ЦПК України у відкритті касаційного провадження слід відмовити, оскільки наведені заявником у клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження обставини не можуть вважатися поважними причинами пропуску зазначеного строку. Суть в чем, в 2014 году было вынесено решения о применении последствий недействительности протокола торгов, а именно покупатель должен был вернуть имущество должнику, а специализированная организация деньги покупателю. Фактически деньги получила ГИС. Решение 2014 года противоречит постановлению ВСУ від 18 листопада 2015 року № 6-1884цс15 (http://www.scourt.go...2257F060042B849), У випадку якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з відділом ДВС договору ця організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу ДВС, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є ДВС. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з відділом ДВС договору, який за своїм змістом є договором комісії, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є спеціалізована організація. Відповідно до договору, укладеного між Залізничним ВДВС ЛМУЮ та організатором прилюдних торгів - ПП «НИВА-В.Ш.» (т. 1, а.с. 50) спеціалізована організація лише надає послуги з організації і проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, а Залізничне ВДВС ЛМУЮ самостійно виступає від свого імені на прилюдних торгах як продавець.» В связи с тем, что деньги, за которые было куплено имущество на торгах были общей совместной собственность супругов. Я решил подать кассационную жалобу от второго супруга. Но ВССУ отказал, как указано выше. У кого есть определение ВССУ, в котором указано, что в случае, если лицо узнало о решении лишь в 2015-2016 году, то это является уважительной причиной для возобновления сроков и открытии производства? Буду очень благодарен.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Берднік І.С., Потильчака О.І., Ємця А.А., за участю представників: позивача - Лавриненко К.Л., Гаврилюк О.О., відповідача – Шевченко А.І., Верхотурова О.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року у справі № 910/5748/15-г за позовом ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «ВіЕйБі Банк» до публічного акціонерного товариства «Компанія Росток» (далі – ПАТ «Компанія Росток») про стягнення коштів, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_1 звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ним як кредитодавцем і ПАТ «Компанія Росток» як позичальником укладено кредитний договір про надання кредиту у формі поновлювальної кредитної лінії з наступними змінами. Кредитор умови договору виконав і перерахував позичальникові передбачені договором кредитні кошти. Натомість позичальник порушив умови цього договору щодо порядку та строків сплати заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитними коштами. Позивач просив стягнути з ПАТ «Компанія Росток» на свою користь 870 000,00 грн заборгованості за кредитом, 38 500,49 грн заборгованості за процентами, 816,58 грн пені за несвоєчасну сплату процентів, 230,98 грн – 3 % річних, 1 520,43 грн інфляційних збитків за несвоєчасну сплату процентів, 19,20 грн інфляційних збитків за несвоєчасну сплату комісії. ПАТ «Компанія Росток» проти позову заперечувало та просило відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що на виконання його зобов’язань за кредитним договором між кредитодавцем (заставодержатель) та фізичною особою ОСОБА_2 (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на грошові кошти, які знаходяться на рахунку останнього в ПАТ «ВіЕйБі Банк». Крім того, між фізичною особою ОСОБА_2 як кредитором і ПАТ «ВіЕйБі Банк» як новим кредитором укладено договір про відступлення права вимоги (з відкладальною обставиною) на зазначені грошові кошти. Відкладальною обставиною визначено невиконання ПАТ «Компанія Росток» зобов’язань за кредитним договором, з настанням якої до нового кредитора переходить право вимоги, що належить кредитору. Оскільки така відкладальна обставина настала, до ПАТ «ВіЕйБі Банк» перейшло право вимоги на заставлені грошові кошти, за рахунок яких здійснено погашення заборгованості ПАТ «Компанія Росток», а зобов’язання позичальника виконано у повному обсязі. Рішенням Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року постанову апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «ВіЕйБі Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 601, 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 23 Закону України «Про заставу», ст. 32 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 25 березня 2015 року у справі № 910/13889/14, від 23 березня 2016 року у справі № 910/27271/15, від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г та від 30 березня 2016 року у справі № 915/1079/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 10 червня 2008 pоку між відкритим акціонерним товариством Всеукраїнський Акціонерний Банк (перейменовано на ПАТ «ВіЕйБі Банк») як кредитодавцем і закритим акціонерним товариством «Компанія Росток» (перейменовано на ПАТ «Компанія Росток») як позичальником укладено кредитний договір № 34 (далі – Кредитний договір) із наступними змінами, які було оформлено додатковими угодами та договорами про внесення змін (№№ 1–12). Згідно з п. 1.1 Кредитного договору банк зобов'язався надати позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у формі поновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 870 000,00 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17,75 % річних (п. 1.1.3 Кредитного договору у редакції Договору про внесення змін від 21 березня 2011 року № 7). Термін остаточного повернення кредиту – 5 червня 2015 року (п. 1.1.2 Кредитного договору у редакції Договору про внесення змін від 6 червня 2014 року № 12). Відповідно до пункту 3.3 Кредитного договору позичальник зобов'язався сплачувати кредитодавцю проценти та комісії на умовах, визначених цим договором. Згідно з п. 2.8 Кредитного договору (в редакції Додаткової угоди від 31 березня 2010 року № 4) позичальник зобов'язався сплачувати проценти, нараховані за місяць, не пізніше 15 календарного числа місяця, наступного за тим, за який вони нараховані. Відповідно до п. 4.3 Кредитного договору у разі несвоєчасного погашення кредиту, сплати процентів та комісій, визначених цим договором, позичальник сплачує кредитодавцю пеню в національній валюті України у розмірі подвійної процентної ставки, визначеної в п. 1.1.3 цього договору, від суми відповідного непогашеного платежу за кожний день прострочення виконання, за реквізитами та у день, вказаними кредитодавцем. На виконання умов Кредитного договору позивач надав відповідачеві 870 000,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами. За змістом п. 2.11 Кредитного договору сторони передбачили, що в разі наявності у позичальника простроченої більше 5 (п'яти) банківських днів заборгованості за траншами/кредитом, нарахованими процентами та комісіями, передбаченими цим договором, банк має право призупинити надання траншів/кредиту та вимагати дострокового погашення заборгованості за цим договором у повному обсязі. Листом від 9 лютого 2015 року № 31/2-1820 позивач звернувся до відповідача з вимогою про дострокове погашення кредиту за Кредитним договором, зокрема позивач вимагав достроково, протягом 30-ти календарних днів від дати отримання вимоги, погасити кредит у сумі 870 000,00 грн, заборгованість за процентами у сумі 38 500,49 грн, пеню за несвоєчасну сплату процентів за кредитом у сумі 816,58 грн, 3 % річних у сумі 230,98 грн, інфляційні збитки за несвоєчасну сплату процентів у сумі 1 520,43 грн, інфляційні збитки за несвоєчасну сплату комісії у сумі 19,20 грн. Вимогу направлено на адресу відповідача 11 лютого 2015 року. Згідно з п. 1.3 Кредитного договору в якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення Кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат виступає застава. Відповідно до п. 1.3.2 Кредитного договору умови передачі майна у заставу та звернення стягнення на заставлене майно регулюються нормами чинного законодавства України і відповідним договором застави/поруки/іпотеки. Кредитодавець має право звернути стягнення на предмет застави у разі неповернення позичальником кредиту в обумовлений цим договором строк, несплати процентів, комісій, штрафних санкцій згідно з умовами цього договору (п. 3.2.7 Кредитного договору). 21 березня 2011 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» (заставодержатель) і громадянином України ОСОБА_2 (заставодавець) укладено договір застави майнових прав НОМЕР_1 (далі – Договір застави). За змістом п. 1.1 Договору застави (зі змінами, внесеними Договором про внесення змін від 6 червня 2014 року № 5) у забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором з усіма наступними змінами та доповненнями до нього, згідно з яким позичальнику надано кредит у формі, визначеній умовами Кредитного договору, в сумі 870 000,00 грн строком користування до 5 червня 2015 року, зі сплатою процентів за ставкою 17,75 % річних від суми кредиту, а також у забезпечення всіх інших виплат та штрафних санкцій, визначених у Кредитному договорі та в цьому договорі, заставодавець надає заставодержателю в заставу майнові права на грошові кошти в сумі 2 500 000,00 грн, що знаходяться на рахунку НОМЕР_2, відкритому у ПАТ «ВіЕйБі Банк» та належать заставодавцю на підставі договору банківського вкладу «Строковий» НОМЕР_3 (в національній валюті України) від 21 березня 2011 року (далі – Договір банківського вкладу), укладеного між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і заставодавцем. Пунктом 1.4 Договору застави встановлено укладення між заставодавцем та заставодержателем договору відступлення права вимоги з відкладальною обставиною, якою є повне або часткове невиконання позичальником умов Кредитного договору або заставодавцем Договору застави. Пунктами 4.1–4.3 Договору застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави на його вибір шляхом позасудового врегулювання або за рішенням суду. Здійснюючи позасудове звернення стягнення та реалізацію майнових прав, що є предметом застави, заставодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави на свій вибір: звернути стягнення на предмет застави в позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, передбаченому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, цим договором і Договором відступлення права вимоги; або здійснити договірне списання грошових коштів, розміщених на вкладному рахунку заставодавця відповідно до Договору банківського вкладу, на свою користь та направити зазначені грошові кошти на пограшення зобов’язань і витрат, передбачених п. 1.1 цього Договору застави. Право заставодержателя на договірне списання виникає в момент виникнення у нього права звернення стягнення на предмет застави. 21 березня 2011 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» (новий кредитор) і громадянином України ОСОБА_2 (кредитор) укладено Договір відступлення права вимоги НОМЕР_4 (далі – Договір відступлення права вимоги), за умовами якого (п. 1.1) кредитор, керуючись ст.ст. 212, 512–519 ЦК, відступає новому кредитору право вимоги (з відкладальною обставиною) на грошові кошти за Договором банківського вкладу, укладеним між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_2 (вкладник), у сумі заборгованості ПАТ «ВіЕйБі Банк» за Договором банківського вкладу. Відповідно до п. 1.1.1 Договору відступлення права вимоги на момент укладення цього договору розмір права вимоги, що відступається, становить 2 500 000,00 грн. Згідно з п. 1.1.2 Договору відступлення права вимоги на момент укладення цього договору майнові права, що полягають у праві грошової вимоги суми вкладу за Договором банківського вкладу, зазначеному в п. 1.1 цього договору, передано кредитором у заставу відповідно до Договору застави. Відповідно до п. 1.2 Договору відступлення права вимоги відкладальною обставиною в розумінні цього договору є невиконання зобов'язань ПАТ «Компанія Росток» за Кредитним договором та/або заставодавцем за Договором застави. Із моменту настання відкладальної обставини, зазначеної в п. 1.2 Договору відступлення права вимоги, до нового кредитора переходить право вимоги, що належить кредитору, визначене в п. 1.1 цього договору (п. 1.3). Постановою Правління Національного Банку України від 20 листопада 2014 року № 733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року № 123 з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію в цьому банку. На підставі постанови Правління Національного Банку України від 19 березня 2015 року № 188 та рішення дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 березня 2015 року № 63 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк», строк здійснення якої було продовжено рішенням дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 лютого 2016 року № 213 до 19 березня 2018 року включно. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що зобов'язання відповідача за Кредитним договором було забезпечено договором застави майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу, письмової відмови від отримання права вимоги банк заставодавцю не надсилав. Таким чином, у порядку реалізації предмета застави згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про заставу» майнові права на грошові кошти за Договором банківського вкладу на підставі Договору відступлення права вимоги перейшли до позивача, що призвело до припинення зобов'язань відповідача за Кредитним договором і фактичної реалізації права застави шляхом задоволення вимог позивача в сумі 911 087,68 грн. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що виникнення заборгованості у відповідача перед позивачем на суму 911 087,68 грн за Кредитним договором свідчить про фактичний перехід права вимоги грошових коштів за Договором банківського вкладу в сумі 2 500 000,00 грн на користь позивача. Припинення зобов'язань за Договором банківського вкладу відбулося шляхом поєднання боржника та кредитора в одній особі згідно ст. 606 ЦК. Право на заставу реалізовано шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу. Сторонами погоджено, що звернення стягнення на предмет застави може здійснюватися у позасудовому порядку та що укладення (підписання) додаткових документів для підтвердження звернення стягнення на предмет застави та його реалізації не потрібно. Оскільки обтяжувачем об’єкта обтяження у цій справі є виключно ПАТ «ВіЕйБі Банк», немає необхідності надсилати письмове повідомлення від банку до боржника про свій намір набути на свою користь право грошової вимоги, як це передбачено ст. 32 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». За Договором застави та Кредитним договором позивач отримав задоволення своїх вимог на підставі ст. 572, ч. 1 ст. 598, ст. 606 ЦК, а не ст. 601 ЦК. Із такими висновками погодився й суд касаційної інстанції. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії постанови у справі № 915/1079/15 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом товариства до банку про визнання зобов’язання з повернення кредитних коштів припиненим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення первісного позову та про відмову в задоволенні зустрічного позову. Судові рішення мотивовано тим, що до цих правовідносин не може бути застосовано положення ст. 606 ЦК, оскільки не відбулося поєднання боржника і кредитора в одній особі. Передбачення у договорі застави порядку звернення стягнення на предмет застави за договором про відступлення права вимоги не свідчить про наявність підстав вважати припиненим зобов'язання щодо погашення кредитної заборгованості, оскільки звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюються з урахуванням вимог законодавства та умов договору у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Предметом договору застави не були питання припинення зобов'язання боржника. Зазначений договір передбачає право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави та підстави і порядок такого звернення. У наданій для порівняння справі № 910/13889/14 за позовом товариства до банку про визнання зобов’язання із повернення кредитних коштів припиненим суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов, виходили із того, що: товариство не виконало зобов'язань за кредитним договором; письмова відмова банку від отримання права вимоги за договором застави відсутня; у вимозі банк повідомив про негайне її виконання, у зв'язку з чим право вимоги вважається відступленим заставодержателю у день отримання такої вимоги (згідно з договором застави). До банку (заставодержателя) перейшло право вимоги грошових коштів, які були забезпеченням виконання зобов'язань за кредитним договором, а оскільки за змістом договору заставодержатель самостійно здійснює списання сум із вкладного рахунка, зобов'язання позивача за кредитним договором із повернення кредитних коштів є припиненим. Суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, оскільки ними не з'ясовано: чи виконано сторонами договору застави вимоги Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», яким чином умовами договору врегульовано процедуру звернення стягнення на предмет застави, який порядок і послідовність дій передбачено договором для звернення стягнення на предмет застави, чи було внесено відомості щодо предмета застави та звернення стягнення на нього до Державного реєстру відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, чи повідомляв відповідач позивача про звернення стягнення на майнові права відповідно до вимог закону. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не перевірили доводів відповідача стосовно того, що право звернення стягнення на предмет застави є саме його правом, а не обов'язком, і у випадку його реалізації потребує певної послідовної сукупності дій, чого не відбулося у даному випадку у зв'язку з тим, що відповідач цим своїм правом не скористався. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 510 ЦК сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Загальні підстави припинення зобов’язань визначено у ст. 598 ЦК, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України (далі – ГК), за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що наведена у ст. 606 ЦК підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку із цим і припиняється правовідношення. З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16. У справі, яка розглядається, поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів ст. 606 ЦК не відбулося, оскільки зобов’язання відповідача перед позивачем за Кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі Договору застави, укладеного між позивачем і третьою особою. Крім того, на підставі Договору відступлення права вимоги третя особа передала позивачеві право вимоги на ці майнові права у разі невиконання відповідачем зобов’язань за Кредитним договором. Тобто у позивача та відповідача, позивача і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. Ураховуючи викладене, суди дійшли неправильного висновку про наявність підстав для застосування положень ст. 606 ЦК до спірних правовідносин. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини та підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності цієї заборгованості підлягають з’ясуванню при вирішенні такого спору. Натомість суди дійшли помилкового висновку про припинення зобов’язань за Кредитним договором у зв’язку із фактичною реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договором банківського вкладу. Крім того, згідно зі ст. 572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням п.п. 1.3.2, 3.2.7 Кредитного договору, п.п. 4.1–4.3 Договору застави щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на предмет застави у разі порушення позичальником умов Кредитного договору та щодо можливості задоволення заставодержателем своїх вимог за рахунок предмета застави одним зі способів на його вибір. Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, законами України «Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Про право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, передбаченому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, Договором застави та Договором відступлення права вимоги зазначено і в п. 4.3.1 Договору застави. Тобто, звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Суд зазначених положень не урахував та не перевірив, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави у порядку, визначеному Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій. Ураховуючи викладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, постановлені у справі, що розглядається, підлягають скасуванню. У наданих для порівняння постановах у справах № 910/27271/15, № 910/4339/15-г суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про припинення зобов’язання за кредитним договором та про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором відповідно, виходив із відсутності підстав для застосування положень ст. 601 ЦК (щодо припинення зобов’язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог) до спірних правовідносин. Відтак, зазначені постанови не є підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у розумінні ст. 11116 ГПК. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32– 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення, а тому справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з п.п. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року у справі № 910/5748/15-г задовольнити частково. Рішення Господарського суду м. Києва від 27 травня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 рок скасувати. Справу № 910/5748/15-г передати на новий розгляд до Господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 13 липня 2016 року № 3-519гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CC3C5A208C3E15E3C2257FF40040F2CD

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1, малого приватного підприємства «Зелена Липа», третя особа – відділ державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції Чернівецької області, про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою кредитної спілки «Буковинський Альянс» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року кредитна спілка «Буковинський Альянс» (далі – КС «Буковинський Альянс») звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 квітня 2007 року між КС «Буковинський Альянс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 10 тис. грн з кінцевим терміном повернення 13 квітня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між КС «Буковинський Альянс» та малим приватним підприємством «Зелена Липа» (далі – МПП «Зелена Липа») укладено договір поруки, відповідно до умов якого підприємство поручилося за виконання грошових зобов’язань ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором КС «Буковинський Альянс» звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу. Хотинський районний суд Чернівецької області судовим наказом від 7 травня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором, яка станом на 28 квітня 2010 року становила 16 тис. 941 грн 39 коп. Крім того, Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 8 серпня 2012 року стягнув солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 тис. 6 грн 75 коп. Вважаючи, що умови кредитного договору ОСОБА_1 не виконав, кошти фактично не повернув, тому позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на свою користь відсотки за користування коштами, нарахованими за період з 18 липня 2012 року до 19 листопада 2014 року в розмірі 16 тис. 837 грн 8 коп., та пеню в розмірі 25 тис. 566 грн 17 коп. Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 20 квітня 2015 року позов задовольнив частково, ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» відсотки за користування кредитом у розмірі 16 тис. 837 грн 8 коп. та пеню в розмірі 24 тис. 825 грн 53 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Чернівецької області рішенням від 24 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою КС «Буковинський Альянс» на рішення суду апеляційної інстанції. У заяві КС «Буковинський Альянс» про перегляд судового рішення порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 599, 611 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви КС «Буковинський Альянс» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 28 березня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-355св16); 30 березня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до приватного підприємства «ВКЗ-Дебют» (далі – ПП «ВКЗ-Дебют»), фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-872св16). Крім того, КС «Буковинський Альянс» у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 2 вересня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення процентів за користування позикою, інфляційних втрат та 3 % річних (№ 6-369цс15); 23 вересня 2015 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-1206цс15). Так, ухвалюючи судові рішення у справах № 6-355св16, № 6-1206цс15, суди, керуючись статтями 526, 599, 611 ЦК України, дійшли висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Постановляючи ухвалу у справі № 6-872св16 і залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині стягнення з фізичної особи на користь банку заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції керувався тим, що позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок або в разі реального повернення коштів. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання. Крім цього, скасовуючи рішення апеляційного суду в частині позовних вимог банку до ПП «ВКЗ-Дебют» та закриваючи в цій частині провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив з того, що справа у цій частині позовних вимог не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до положень частини першої статті 205 ЦПК України. У постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-369цс15 Верховний Суд України зазначив, що позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Ухвалення рішення суду про стягнення грошової суми за договором позики за змістом частини третьої статті 1049 ЦК України не припиняє обов’язку позичальника щодо сплати процентів за користування грошима, передбачених статтею 1048, та суми, передбаченої статтею 625 цього Кодексу. Натомість, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, керувався тим, що у зв’язку з видачею судового наказу припинились правовідносини сторін, що ґрунтувалися на кредитному договорі, зокрема нарахування відсотків за користування кредитом. Крім того, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до поручителя з позовом. Оскільки судовий захист кредитора можна реалізувати як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, то порука між КС «Буковинський Альянс» та МПП «Зелена Липа» припинилася протягом шести місяців від дня ухвалення судового рішення. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права, зокрема статей 599, 611 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 квітня 2007 року між КС «Буковинський Альянс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 10 тис. грн з кінцевим терміном повернення 13 квітня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між КС «Буковинський Альянс» та МПП «Зелена Липа» укладено договір поруки, відповідно до умов якого підприємство поручилося за виконання грошових зобов’язань ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором, КС «Буковинський Альянс» звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу. Хотинський районний суд Чернівецької області судовим наказом від 7 травня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором, яка станом на 28 квітня 2010 року становила 16 тис. 941 грн 39 коп. Крім того, Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 8 серпня 2012 року стягнув солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 тис. 6 грн 75 коп. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частинами першою та другою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). До відносин за кредитним договором застосовуються положення ЦК України, які регулюють правовідносини за договором позики, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 цього Кодексу і не випливає із суті кредитного договору. Так, відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За змістом статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (стаття 631 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов’язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та сплати неустойки (стаття 611 ЦК України). Крім того, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлено розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Саме таких висновків дійшли суди, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. За таких обставин у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволені позову з огляду на те, що у зв’язку з видачею судового наказу припинились правовідносини сторін, що ґрунтувалися на кредитному договорі. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, правильно вважав, що видача судового наказу та ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором не розриває цього договору та не зупиняє його дії, оскільки ОСОБА_1 не погасив заборгованості за кредитним договором. Щодо позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, якщо їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа». Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1 необхідно скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції; у частині вирішення позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа» судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити КС «Буковинський Альянс», що розгляд її позовних вимог до МПП «Зелена Липа» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву кредитної спілки «Буковинський Альянс» задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року в частині позовних вимог кредитної спілки «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, у цій частині залишити в силі рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 квітня 2015 року. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року в частині позовних вимог кредитної спілки «Буковинський Альянс» до малого приватного підприємства «Зелена Липа» про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати та в цій частині провадження у справі закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1047цс16 За змістом статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, якщо їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FD970F1793400DACC2257FEE00330F51

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., СімоненкоВ.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Європейський страховий альянс», треті особи: Запорізька дирекція приватного акціонерного товариства «Європейський страховий альянс», ОСОБА_2, ОСОБА_3, про відшкодування майнової шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Європейський страховий альянс» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 8 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Європейський страховий альянс» (далі – ПрАТ «Європейський страховий альянс») про відшкодування майнової шкоди. ОСОБА_1 зазначала, що 25 лютого 2012 року АДРЕСА_1 з вини ОСОБА_2, який керував автомобілем марки ЗАЗ 1102, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), унаслідок якої її автомобілю марки «Nissan Teana» завдано технічних пошкоджень. Посилаючись на те, що 25 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ПрАТ «Європейський страховий альянс» укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, проте страховик відмовив їй у виплаті страхового відшкодування з підстави наявності вини третього учасника ДТП – ОСОБА_3, ОСОБА_1 просила стягнути з ПрАТ «Європейський страховий альянс» 29 тис. 637 грн 42 коп. майнової шкоди. Жовтневий районний суд м. Запоріжжя рішенням від 8 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПрАТ «Європейський страховий альянс» на її користь 20 тис. 229 грн майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, та 243 грн 60 коп. судового збору. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 листопада 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 8 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 8 червня 2015 року ПрАТ «Європейський страховий альянс» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПрАТ «Європейський страховий альянс» надало копію постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПрАТ «Європейський страховий альянс» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 25 лютого 2012 року АДРЕСА_1 за участю автомобіля ЗАЗ 1102, яким керував ОСОБА_2, та автомобіля «Nissan Teana», яким керував ОСОБА_4, сталася ДТП, унаслідок якої завдано пошкоджень автомобілю «Nissan Teana», власницею якого є ОСОБА_1. Запорізький районний суд Запорізької області постановою від 9 квітня 2012 року ОСОБА_2 визнав винним у скоєнні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у зв’язку з указаною ДТП, та наклав на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. 25 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ПрАТ «Європейський страховий альянс» було укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за яким страхувальником є ОСОБА_2, а забезпеченим транспортним засобом є автомобіль ЗАЗ 1102. 6 березня 2012 року ОСОБА_1 звернулася до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування, на що ПрАТ «Європейський страховий альянс» листом від 16 липня 2012 року їй відмовив у виплаті цього відшкодування з підстави відсутності судового рішення із зазначенням ступеня вини кожного з водіїв та розміру належного відшкодування. 4 березня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПрАТ «Європейський страховий альянс» про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП. Відповідач у справі заявив про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з наявності вини ОСОБА_2 та обов’язку страхової компанії виплатити страхове відшкодування позивачці згідно з умовами договору страхування та нормами закону. При цьому суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що позивачка звернулась до суду з указаним позовом у межах позовної давності, оскільки початком її перебігу у цій справі є 16 липня 2012 року – дата надання відповіді страховиком на заяву позивачки, а саме відмови у виплаті страхового відшкодування. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день, коли сталася ДТП, унаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, вважається тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме з цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, – якщо законом передбачено такий обов’язок. Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого. За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинно відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою. З огляду на вищенаведене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу. Завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик). Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. Одержання потерпілим страхового відшкодування за договором не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, оскільки страхового відшкодування може бути недостатньо для повного покриття шкоди, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його користь або на користь третьої особи страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка після настання ДТП своєчасно звернулася до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини фізичної особи, з якою страховик уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Страховик від 16 липня 2012 року відмовив їй у виплаті цього відшкодування. З огляду на відмову страховика виплатити страхове відшкодування суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка звернулася до суду з позовом до страховика у межах позовної давності, оскільки набула реальну можливість захистити своє право в судовому порядку після відмови страховика здійснити таку виплату, коли її очікуване право на задоволення своїх вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, було порушене. Ураховуючи наведене та відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (справа № 309цс15), зокрема про те, що саме із часу скоєння ДТП у потерпілого виникає право вимоги до страхової компанії, відповідальної за безпосереднього заподіювача шкоди, та починається перебіг позовної давності, необхідно дійти висновку про те, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 8 червня 2015 року немає. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «Європейський страховий альянс» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 серпня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 8 червня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-192цс16 Завдання потерпілому шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП) особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик). Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка після настання ДТП своєчасно звернулася до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини фізичної особи, з якою страховик уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Страховик 16 липня 2012 року відмовив їй у виплаті цього відшкодування. З огляду на відмову страховика виплатити страхове відшкодування суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка звернулася до суду з позовом до страховика у межах позовної давності, оскільки набула реальну можливість захистити своє право в судовому порядку після відмови страховика здійснити таку виплату, коли її очікуване право на задоволення своїх вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, було порушене. Ураховуючи наведене та відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (справа № 309цс15), зокрема про те, що саме із часу скоєння ДТП у потерпілого виникає право вимоги до страхової компанії, відповідальної за безпосереднього заподіювача шкоди, та починається перебіг позовної давності, необхідно дійти висновку про те, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1ED1920081ADF12EC2257FED00420350

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" – Яцука С.В., товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" – Мовсесової Г.Г., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 за позовом публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп", товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро", про визнання недійсним договору іпотеки, в с т а н о в и л а: У червні 2011 року публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі – ПАТ "АК "Промінвестбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп" (далі – ТОВ "Авіто Трейдінг Груп") і товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (далі – ТОВ "Авіто"), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2010 року № 216/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 1) – нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто", а саме: – адміністративний корпус інв. № 1-0008, літ. Е-3, загальною площею 1 198,9 кв. м, – насосну станцію інв. № 1-0011, літ. У, загальною площею 18,4 кв. м, – контрольно-пропускний пункт інв. № 1-0002, літ. Д, загальною площею 88,1 кв. м, – головний виробничий корпус інв. №1-0001, літ. Ж, загальною площею 2 725,9 кв. м, – ангар для мийки автомобілів інв. № 1-0006, літ. З, загальною площею 352,8 кв. м, – багатопотоковий КПП інв. № 1-0014, літ. Т (будівля складу), загальною площею 1 809,5 кв. м, – надвірний туалет інв. № 1-0028, літ. Г, загальною площею 12,3 кв. м, – дільницю розбирання списаних машин інв. № 1-0034, літ. X, загальною площею 427,4 кв. м (далі – предмет іпотеки). Звернення стягнення провести шляхом продажу на прилюдних торгах у рахунок погашення заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" (далі – ТОВ "Авіто Дніпро") за кредитним договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 28 липня 2010 року № 164/02-10 (далі – кредитний договір) на загальну суму 37 936 067,39 грн (у тому числі 36 000 000,00 грн заборгованості за кредитним договором; 1 869 197,21 грн процентів за користування кредитом з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3867,57 грн річних; 34 734,85 грн комісії за управління та обслуговування кредитної лінії з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії). Встановити початкову ціну для реалізації зазначених будівель та споруд у розмірі 6 528 273, 00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано порушенням ТОВ "Авіто Дніпро" зобов'язань щодо повного і своєчасного повернення кредиту за кредитним договором, виконання зобов'язань за яким забезпечено договором іпотеки № 1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 2 червня 2011 року до участі у справі як третю особу залучено ТОВ "Авіто Дніпро". 6 березня 2014 року ТОВ "Авіто" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із зустрічним позовом до ПАТ "АК "Промінвестбанк", третя особа – ТОВ "Авіто Дніпро", просило визнати недійсним із моменту укладення договір іпотеки № 1. Свої вимоги ТОВ "Авіто" мотивувало тим, що рішення загальних зборів учасників цього товариства, оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, про передачу в іпотеку нерухомого майна має попередній характер, не містить усіх необхідних істотних умов для іпотечного договору, а підписання іпотечного договору директором ТОВ "Авіто" вчинено з перевищенням повноважень і суперечить умовам, визначеним у наведеному протоколі, оскільки кредитний договір ще не було укладено. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року відмовлено у задоволенні первісного позову про звернення стягнення: – за договором іпотеки № 1 – на нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто"; – за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 вересня 2010 року № 311/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 2) – на нерухоме майно – будівлі, розташовані за адресою: м. Донецьк, проспект Веселий, 46 які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто Трейдінг Груп". Відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним із моменту укладення договору іпотеки № 1. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" витрати зі сплати судового забору за подання касаційної скарги у сумі 2312,30 грн. Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог про звернення стягнення на нерухоме майно на підставі договору іпотеки № 1, суд першої інстанції зауважив, що у разі ліквідації боржника – сторони основного (кредитного) зобов’язання право застави (іпотеки), що забезпечувало його виконання, також є припиненим. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки № 1, суд виходив із його безпідставності та необґрунтованості. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог і розподілу судових витрат. У цій частині прийнято нове рішення. Припинено провадження у справі стосовно ТОВ "Авіто Трейдинг Груп" (за первісним позовом про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 2). Первісний позов задоволено повністю. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1. Стягнуто з ТОВ "Авіто" на користь ПАТ "АК "Промінвестбанк" витрати зі сплати державного мита – 25 500,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу – 236,00 грн, витрати на проведення судової експертизи – 6 988,20 грн, судовий збір за розгляд апеляційної скарги 36 540,00 грн. Витрати за апеляційною скаргою ТОВ "Авіто" та за зустрічним позовом покладено на ТОВ "Авіто". У частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, припиняючи провадження у справі за первісним позовом до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп", виходив із того, що договір іпотеки № 2 було визнано недійсним із моменту укладення рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2012 року у справі № 2/5005/9328/2012, яке набрало законної сили 27 травня 2013 року, а уточнені позовні вимоги не містять вимог до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп". Задовольняючи первісні позовні вимоги ПАТ "АК "Промінвестбанк" про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що саме по собі прийняття господарським судом постанови про визнання боржника за основним договором (кредитним договором) банкрутом і його припинення не припиняє договору іпотеки, укладеного з майновим поручителем. Право банку на повернення кредиту і отримання процентів шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки залишається дійсним і підлягає судовому захисту. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки № 1, апеляційний суд зазначив, що рішення загальних зборів ТОВ "Авіто", оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, містить згоду на передачу в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у договорі іпотеки № 1, а також встановлює повноваження директора на укладення цього договору іпотеки. У цьому рішенні не наведено жодних застережень щодо його попереднього характеру чи необхідності ухвалення додаткового рішення учасниками товариства, воно є достатнім для висновку про укладення іпотечного договору повноважною особою за згодою учасників товариства. Договір іпотеки № 1 відповідає вимогам закону. Вищий господарський суд України постановою від 5 жовтня 2015 року скасував постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат. У зазначеній частині залишено в силі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року. У решті постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" суму судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, – 36 540,00 грн. Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат, погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення боржника за кредитним договором ТОВ "Авіто Дніпро" у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за забезпеченим нею зобов’язанням (кредитним договором) припиняється. Вищий господарський суд України погодився з іншими висновками апеляційного суду. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ "АК "Промінвестбанк", посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку" та статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування своїх доводів ПАТ "АК "Промінвестбанк" долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У цій постанові Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Уклавши договір іпотеки, іпотекодавець прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника. Перевіривши матеріали справи та наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ПАТ "АК "Промінвестбанк" підлягає задоволенню з таких підстав. Предметом перегляду Верховним Судом України є постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в частині його висновків про припинення іпотеки, що забезпечувала виконання основного зобов’язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 28 липня 2010 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком, правонаступником якого є ПАТ "АК "Промінвестбанк", (банк) і ТОВ "Авіто Дніпро" (позичальник) було укладено кредитний договір. Відповідно до пункту 2.1 кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 40 500 000,00 грн, на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язався повернути кредит і сплатити плату за кредит, встановлену договором. Кредит надано банком позичальнику шляхом оплати в межах сум та відповідно до строків, визначених пунктами 2.1, 2.2 договору, розрахункових документів (платіжних доручень) та/або електронних розрахункових документів позичальника безпосередньо з позичкових рахунків, відкритих банком у філії "Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Дніпропетровськ", код банку 305437, код за ЄДРПОУ 34229576: – з рахунка 2063235239407 в сумі 26 000 000,00 грн на розрахунковий рахунок позичальника, відкритий у ПАТ "КБ "Приватбанк" № 26004050202222; – з рахунка 2063335139407 в сумі 14 500 000,00 грн на рахунки контрагентів позичальника відповідно до цільового призначення (пункт 3.1 кредитного договору). У пункті 2.2 кредитного договору сторони визначили, що датою остаточного повернення кредитної лінії є: – ліміту в сумі 14 500 000,00 грн – 13 червня 2012 року; – ліміту в сумі 26 000 000,00 грн – 13 червня 2013 року. Погашення кредиту здійснюється згідно з графіком. У пунктах 3.2, 3.3, 5.3, 3.12.1 кредитного договору сторони узгодили розмір процентів за користування кредитом – 22 % річних (із 1 січня 2011 року збільшено до 23 %), комісії за управління та обслуговування кредитної лінії – 0,5 % річних від лімітів кредитної лінії, визначених в пункті 2.2 кредитного договору, та пені за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або комісійної винагороді за управління та обслуговування кредитної лінії – подвійна облікова ставка НБУ, що діє у період прострочення та нараховується щоденно. 30 серпня 2010 року в забезпечення виконання зобов'язань між ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" (двох кредитних договорів, у тому числі кредитного договору № 164/02-10) укладено договір іпотеки № 1. Предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 розташовано на земельній ділянці площею 2, 6017 га, що орендується на підставі договору оренди, який укладено Запорізькою міською радою та іпотекодавцем строком на 19 років. Заставна вартість предмета іпотеки становить 10 916 688,42 грн. У пунктах зазначеного договору іпотеки сторони узгодили, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, які випливають із кредитного договору з урахуванням змін і доповнень до нього. Згідно з пунктом 3.1.5 договору іпотеки № 1 за умови настання будь-якого або всіх наступних випадків, зокрема погіршення фінансового стану ТОВ "Авіто Дніпро" і неможливості виконати на вимогу банку основні зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з таким погіршенням, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки та реалізувати його або вимагати від ТОВ "Авіто Дніпро" дострокового виконання зобов'язань, що випливають із кредитного договору. За змістом пункту 3.1.6 договору іпотеки № 1 банк набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки та реалізації його незалежно від настання строку погашення кредитів, зокрема у разі ліквідації позичальника, у разі несплати позичальником сум кредитів, процентів за користування кредитами, комісій та інших грошових зобов'язань на вимогу банку про дострокову оплату зазначених грошових зобов'язань у випадках, передбачених кредитним договором. Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію, якщо у момент настання строку виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані ним повністю, зокрема, у разі повного або часткового неповернення у встановлені кредитним договором строки суми кредиту та/або у випадку несплати або часткової несплати у передбачені кредитним договором сум процентів за користування кредитом; та/або плати за надання послуг з управління кредитною лінією, та/або у разі несплати або часткової несплати у строк сум неустойки (пені, штрафу), передбачених кредитним договором. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання згідно з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, наведених у пункті 5.2.1 договору (пункт 5.2 договору іпотеки № 1). Відповідно до пункту 5.2.2 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель може безпосередньо звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію. При цьому реалізація предмета іпотеки здійснюється будь-яким способом, що не суперечить законодавству. У зв’язку з невиконанням ТОВ "Авто Дніпро" умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів за кредитним договором 2 лютого 2011 року ПАТ "АК "Промінвестбанк" надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 у разі неусунення порушень. ТОВ "Авіто" вимоги банку не виконало, що стало підставою для звернення останнього до суду із відповідним позовом. На час розгляду справи судом наявність заборгованості ТОВ "Авіто" перед банком підтверджено висновком судово-економічної експертизи від 24 вересня 2012 року №143/144-12, призначеної ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2011 року. Загальна сума заборгованості становить 37 936 067,39 грн, у тому числі: – заборгованість за кредитним договором – 36 000 000,00 грн; 30 проценти за користування кредитом – 1 869 197,21 грн з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3 867,57 грн річних; 31 комісія за управління та обслуговування кредитної лінії – 34734,85 грн з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 32 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 33 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії. Разом із тим ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року у справі про банкрутство ТОВ "Авіто Дніпро" № 38/5005/13184/2011 було затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, а також ліквідовано банкрута як юридичну особу. Із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців вбачається, що 21 січня 2015 року було внесено запис про те, що ТОВ "Авіто Дніпро" припинено на підставі судового рішення у справі про банкрутство. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення юридичної особи боржника за кредитним договором (ТОВ "Авіто Дніпро") у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки. Водночас, у наданій для порівняння постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Одже, судове рішення суду касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в справі № 40/5005/7101/2011) не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом статті 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі № 40/5005/7101/2011, яка розглядається, при вирішенні спору щодо припинення іпотеки Вищий господарський суд України і суд першої інстанції пов'язують припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, із підставами для припинення самого договору іпотеки. Однак при цьому зазначені суди не взяли до уваги, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним. За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, не встановлено того факту, що за умовами договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" домовилися про звільнення іпотекодавця від ризиків, пов’язаних із невиконанням зобов’язання боржником унаслідок його банкрутства з подальшим виключенням із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" розпочало у лютому 2011 року, коли надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто до винесення господарським судом ухвали про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу ТОВ "Авіто Дніпро" (основного боржника), ліквідації його як юридичної особи (30 грудня 2014 року) та внесення відповідного запису про державну реєстрацію припинення (21 січня 2015 року). Таким чином, ПАТ "АК "Промінвестбанк" реалізувало своє право іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії кредитного договору, а також у період, коли зобов’язання, забезпечене іпотекою, належним чином не виконувалося. За таких обставин закінчення господарським судом розгляду справи про банкрутство боржника за основним зобов’язанням (за кредитним договором) ТОВ "Авіто Дніпро" і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не є безумовною підставою припинення іпотеки. Інше свідчило би про неспівмірне обмеження прав кредитора, який своєчасно вжив необхідних заходів і вчинив достатні дії на захист своїх порушених прав. Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов'язанням і його виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У справі, яка розглядається, такого ж висновку дійшов Дніпропетровський апеляційний господарський суд у постанові від 1 липня 2015 року. Втім, наведене не було враховано Вищим господарським судом України, у зв’язку з чим висновок цього суду про припинення іпотеки, яка забезпечувала кредитні зобов’язання перед іпотекодержателем, у зв’язку з ліквідацією боржника за кредитним договором і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, є помилковим. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року слід скасувати як прийняту з порушенням норм матеріального права і залишити в силі постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року. Відповідно статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без передачі справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони. Ураховуючи наведені вище вимоги процесуального закону на ТОВ "Авіто" покладається сплачений ПАТ "АК "Промінвестбанк" судовий збір у розмірі 34 733,40 грн (платіжне доручення від 25 квітня 2016 року № 116667) за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року до Верховного Суду України. Керуючись статтями 49, 88, 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 скасувати. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (69084, м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, ідентифікаційний код 24905757) на користь приватного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (01001, м. Київ, пров. Шевченка, 12, ідентифікаційний код 00039002) 34 733,40 грн (тридцять чотири тисячі сімсот тридцять три гривні сорок копійок) судового збору. Видачу наказу доручити Господарському суду Дніпропетровської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 6 липня 2016 року № 3-578гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B769F2C66F89D20C2257FF1004D2344

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 28 квітня 2008 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови) складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 червня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 74 тис. 411 грн 56 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з неї зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 15 тис. 979 грн 35 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 квітня 2008 року, яка складається із 8 тис. 951 грн 16 коп. заборгованості за кредитом, 8 грн 59 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, 3 тис. грн пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 500 грн суми фіксованої частини штрафу та 3 тис. 519 грн 60 коп. суми процентної складової штрафу, а також 744 грн 12 коп. судового збору; усього 16 тис. 723 грн 47 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) висновку щодо застосування статей 256–261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з пунктом 2.4.5.8 Умов, які додані до позовної заяви, позовна давність для вимог про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу встановлюється в додаткових положеннях Умов і правил. За пунктом 1.7.31 цих Умов позовна давність для вимог про повернення кредиту, оплати процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу, витрат банку за розділами 2.1–2.5, 2.5.1, 2.5.2, 2.16, 3.1, 3.17 Умов і правил установлена тривалістю у 50 років. Пунктом 5.5 Умов, які долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, установлено позовну давність тривалістю у 5 років. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 19 червня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов позовну давність за домовленістю сторін установлено тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлено в межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, оскільки Умови, додані до позовної заяви, містять пункт щодо встановлення позовної давності тривалістю 50 років, Умови, долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, містять пункт 5.5 щодо позовної давності тривалістю 5 років (журнал судового засідання від 8 квітня 2014 року), а в Умовах, долучених на тому ж судовому засіданні за клопотанням відповідача, положення про збільшення позовної давності відсутні. Усі зазначені вище Умови позичальником не підписані. Отже, висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не спливла, оскільки чинна на час укладення кредитного договору редакція Умов передбачала збільшення позовної давності, є помилковим. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За змістом частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат, а тому судовий збір покладається на позивача. Керуючись частиною п’ятою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 744 (сімсот сорок чотири) грн 12 коп. витрат зі сплати судового збору. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-757цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9983954A171D28DEC2257E7D0025E3B1

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань, у наслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, банк, уточнивши позовні вимоги, просив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом застосування процедури його продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), надавши АКБ «Укрсоцбанк» право продажу предмета іпотеки будь-якій особі – покупцеві з установленням початкової ціни реалізації предмета іпотеки в розмірі 757 тис. 500 грн; виселити зі спірної квартири усіх мешканців, без надання іншого жилого приміщення. Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 2 квітня 2014 року позов банку задовольнив частково, ухвалив: у рахунок задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; у решті позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволені позову банку відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 23 Закону № 898-IV. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Укрсоцбанк» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2014 року у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-20495св14). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-20495св14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що після ухвалення судового рішення, яким договір іпотеки визнано недійсним та виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким особа стала новим власником спірного майна. Однак зазначене судове рішення було скасоване, тому в разі переходу права власності на іпотечне майно договір іпотеки є дійсним для набувача нерухомого майна відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувався тим, що новий власник спірної квартири – ОСОБА_1 жодного договору з ПАТ «Укрсоцбанк» не укладав, а відтак не знав та не міг знати про кредитний та іпотечний договори і про обтяження квартири іпотекою. На момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки, а тому посилання позивача на положення статті 23 Закону № 898-IV є безпідставними. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норми матеріального права (23 Закону № 898-IV), покладені в основу судових рішень, які переглядаються, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні у справі № 6-20495св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 10 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону № 898-IV передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов’язання боржник не виконав. Статтею 23 Закону № 898-IV визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця й має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону № 898-IV та поширення її дії на відповідача з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону № 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про розірвання іпотечного договору, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (№ 6-639цс15) та від 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15). За таких обставин, зважаючи на сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Отже у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 23 Закону № 898-IV, оскільки на момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону № 898-IV статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1562цс15 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на відповідача відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F1091C3751144DDCC2257FE600459998

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення боргу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2011 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 30 травня 2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі – АППБ «Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав останній кредит у розмірі 40 тис. дол. США з кінцевим терміном повернення коштів 29 травня 2026 року та сплатою 12 % річних. На забезпечення виконання грошових зобов’язань 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві приватної власності будинок АДРЕСА_1. Крім того, 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором. Однак грошові зобов’язання ОСОБА_1 належним чином не виконала, у зв’язку із чим станом на 25 липня 2012 року утворилась заборгованість за кредитним договором у сумі 520 тис. 515 грн 29 коп., що складається із: заборгованості за кредитом – 296 тис. 223 грн 22 коп.; заборгованості за відсотками – 60 тис. 473 грн 20 коп.; пені за прострочення сплати кредиту та відсотків – 163 тис. 818 грн 87 коп. Вважаючи, що позичальниця належним чином не виконала своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, банк, уточнивши позовні вимоги, остаточно просив солідарно стягнути вищезазначену суму заборгованості з позичальниці та поручителя. У листопаді 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про розірвання договору поруки, посилаючись на істотні зміни обставин, спричинених зростанням курсу долара США відносно національної валюти України через світову економічну кризу, порушення внаслідок цього майнових інтересів поручителя, а також на фактичне здійснення правочину в національній валюті – гривні, що приховується правочином, вираженим в іноземній валюті. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 5 листопада 2012 року постановив відмовити у прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про розірвання договору поруки. Цей же суд заочним рішенням від 28 грудня 2012 року позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив, ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 520 тис. 515 грн 29 коп. Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою від 22 липня 2015 року постановив: скасувати ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 листопада 2012 року; залишити без змін заочне рішення цього ж суду від 28 грудня 2012 року; вирішив питання про повернення оригіналів письмових документів. Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 листопада 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 грудня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 липня 2015 року. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали касаційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини третьої статті 551, частини четвертої статті 559, статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 143, 168 ЦПК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 13 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «МетаБанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-14965св14); 15 жовтня 2014 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-21626св14). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 3 вересня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення заборгованості за договором позики (№ 6-100цс14); 21 січня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання поруки припиненою (№ 6-190цс14); 27 січня 2016 року у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-990цс15). Так, постановляючи ухвалу від 13 серпня 2014 року у справі № 6-14965св14 та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд виходив з того, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності за кожним із платежів. Відповідачка зверталася до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності, однак суди не врахували, що стягнення неустойки (пені, штрафу) відповідно до вимог частини другої статті 258 ЦК України обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а позивач просив стягнути пеню за період більше року. Крім того, не погоджуючись із розрахунком заборгованості банку за кредитним договором, відповідачка заявила клопотання про призначення судово-економічної експертизи, однак таке клопотання суд відхилив без жодного обґрунтування, що є порушенням вимог статті 168 ЦПК України. Постановляючи ухвалу від 15 жовтня 2014 року у справі № 6-21626св14 та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що судові рішення не містять розрахунків стягнутих судами коштів, а також висновків про достовірність доказів, на підставі яких нараховано кредитну заборгованість. Пеня нараховується за кожним простроченим платежем, розмір не виконаного (неналежно виконаного) боржником щомісячного зобов’язання є тією обставиною, яку суд повинен встановити обов’язково. Суд не взяв до уваги та не вирішив питання про можливість зменшення розміру неустойки відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки її розмір значно перевищує розмір боргу за кредитом та процентами. У постанові від 3 вересня 2014 року (№ 6-100цс14) Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та направляючи справу на новий касаційний розгляд, дійшов висновку про те, що пеня підлягає стягненню в межах одного року до дня пред’явлення позову. Стягуючи пеню за весь час прострочення, починаючи з грудня 2010 року, тоді як із позовом особа звернулась у липні 2012 року, суд неправильно застосував норму частини другої статті 258 ЦК України. Крім того, установивши, що розмір неустойки значно перевищує розмір боргового зобов’язання (разом з нарахованою індексацією та 3 % річних), суд не застосував до спірних правовідносин норму частини третьої статті 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню. Верховний Суд України у постановах від 21 січня 2015 року (№ 6-190цс14) та від 27 січня 2016 року (№ 6-990цс15) висловив правову позицію про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом трьох років зобов’язаний пред’явити позов до боржника, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 цього Кодексу) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання повинне виконуватись належним чином відповідно до умов договору, тому на підставі статей 526, 1049 ЦК України боржник та його поручитель зобов’язані повернути заборгованість за кредитом, відсотки та пеню за прострочення сплати кредиту і відсотків. Крім того, апеляційний суд, скасовуючи ухвалу місцевого суду про відмову в прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2, керувався тим, що відповідно до статті 123 ЦПК України (в редакції, чинній на момент здійснення процесуальних дій) відповідач має право пред’явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті, а тому висновок суду першої інстанції про те, що відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом після попереднього судового засідання, що є підставою для відмови в прийнятті зустрічного позову, є незаконним. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України. Разом з тим посилання у заяві ОСОБА_1 на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року (№ 6-21626св14) та на постанову колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (№ 6-100цс14) як на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми частини третьої статті 551 ЦК України (зменшення розміру пені, що підлягає стягненню) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, суди встановили, що розмір пені, яка підлягає стягненню (163 тис. 818 грн 87 коп.), не перевищує розміру збитків – суми заборгованості за кредитом та відсотками (356 тис. 696 грн 42 коп.). Крім того, ухвала суду касаційної інстанції від 13 листопада 2015 року, про перегляд якої подано заяву, постановлена відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України про відмову у відкритті касаційного провадження. Така ухвала не може бути предметом перегляду з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права, оскільки вона не відноситься до судових рішень, перегляд яких передбачений пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, а тому заява ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у цій частині не підлягає розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав останній кредит у розмірі 40 тис. дол. США з кінцевим терміном повернення коштів 29 травня 2026 року та сплатою 12 % річних. На забезпечення виконання грошових зобов’язань 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві приватної власності будинок на АДРЕСА_1. Крім того, 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором. Однак грошові зобов’язання ОСОБА_1 належним чином не виконала, у наслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права (частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга стаття 251 та частина друга стаття 252 ЦК України). Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором. Таким чином, у договорі поруки не встановлено строку її дії відповідно до статті 252 ЦК України, а тому підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений: строком повного погашення кредиту є 29 травня 2026 року. Однак у зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України використав право достроково стягнути з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, надіславши 15 листопада 2010 року претензію – вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. Саме про таке застосування норми частини четвертої статті 559 ЦК України йдеться в постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (№ 6-190цс14) та від 27 січня 2016 року (№ 6-990цс15), які надані заявницею для порівняння. Змінивши 15 листопада 2010 року строк виконання основного зобов’язання, банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 14 липня 2011 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди ухваливши рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя, безпідставно не застосували норму частини четвертої статті 559 ЦК України та не врахували, що на момент звернення банку із зазначеним позовом порука припинилася. За таких обставин відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України постановлена у справі ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Н.П. Лященко Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-368цс16 Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D277EB348A54393C2257FE6004202F8

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення суми боргу за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідач не повернув у повному розмірі суму позики за договором від 9 січня 2010 року, у зв’язку з чим просив стягнути борг з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування коштів та пені за несвоєчасне виконання зобов’язань, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики в розмірі 5 тис. грн., інфляційні втрати в сумі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 258, частини четвертої статті 267, статті 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа №6-23804св15), 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15), 15 липня 2015 року (справа №6-17654ск15) та постанову Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 9 січня 2010 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в сумі 7 тис. грн, які останній зобов’язався повернути у строк, визначений власноруч написаною розпискою. У червні та липні 2013 року ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 тис. грн, решта позики до теперішнього часу не повернута. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, про застосування наслідків якого відповідач відповідно до статті 267 ЦК України заявив відповідне клопотання до ухвалення судом рішення по суті спору. Скасовуючи рішення суду та задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, виходив з того, що вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення суми боргу перервало перебіг строку позовної давності, тому позивач не пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з даним позовом і відповідно на його користь підлягає стягненню неповернута сума основного боргу в розмірі 5 тис. грн, інфляційні втрати в розмірі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та пеня з розрахунку двох облікових ставок Національного банку України (далі – НБУ) за весь час прострочення виконання в розмірі 3 тис. 701 грн 42 коп. Постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15) не може братися до уваги на підтвердження підстави перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки суд зробив висновок про застосування позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, отже, її постановлено у справі з іншими фактичними обставинами, іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа № 6-23804св15), на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_2, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо зменшення розміру заборгованості за рахунок обчислення розміру пені за останній рік, тобто в межах визначеного статтею 258 ЦК України строку, з урахуванням відповідного клопотання відповідача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15) касаційний суд, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, указав на неправильне застосування положень статті 1048 ЦК України та необґрунтоване застосування судом подвійної облікової ставки НБУ при визначені розміру пені, оскільки цією нормою передбачено стягнення процентів за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ. Ухвалою від 15 липня 2015 року (справа № 6-17654ск15) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені відповідно до статті 1048 ЦК України, оскільки договором позики не передбачено такого виду відповідальності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 258, 267, 1048 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд установив, що строк виконання зобов’язання позичальником настав 10 лютого 2010 року. Отже, перебіг позовної давності почався з цієї дати (дня, коли у кредитора виникло право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання). Кредитор звернувся до суду 20 серпня 2014 року з вимогами про стягнення заборгованості за позикою з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних та пені. Відповідач заявив про застосування позовної давності. Таким чином, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначених норм матеріального права не врахував та безпідставно не застосував позовної давності до вимог про стягнення пені, дійшовши помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення пені за період з 9 січня 2010 року до 15 серпня 2014 року, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Крім того, апеляційний та касаційний суди погодились із наданим позивачем розрахунком пені за несвоєчасне виконання зобов’язань у розмірі подвійної ставки НБУ. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України). У справі, яка переглядається, договором позики не встановлено розміру пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання. Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача суму боргу, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ. Задовольняючи ці позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не обґрунтував розміру пені, що підлягає стягненню, та не зазначив норми матеріального права, на підставі якої його обчислено, передчасно погодившись із наданим позивачем розрахунком пені. Такого ж по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року. Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог про стягнення пені та про нарахування пені в розмірі подвійної ставки НБУ, не застосувавши положення статті 258 та частини другої статті 551 ЦК України. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Отже у справі, яка переглядається, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 258, 267, 551 ЦК України . Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року скасувати в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція у справі №6-3006цс15 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/787E0A36E2723ADCC2257FE600263EF6

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства «Юридичний департамент «Дікон ЮГ» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: відкрите акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк», ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2010 року відкрите акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк» (далі - ВАТ «АКБ «Одеса-Банк») звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та судові витрати у розмірі 3 441 грн., і звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва, дачний будинок загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, що належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і товариством 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель за договором поруки ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертають, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. 30 квітня 2013 року майнові права ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» за кредитним договором у вигляді відновлювальної кредитної лінії НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року були продані на аукціоні приватному підприємству "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" (далі – ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ"). 28 серпня 2013 року ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії в загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, яка розташована в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва - дачний будинок, загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і ВАТ "АКБ"Одеса-Банк" 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертає, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року позовні вимоги ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" задоволено частково. Суд стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., судовий збір у розмірі 3 441 грн., та звернув стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1, визнавши за ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" право власності на це майно. В задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 відмовлено у зв'язку з тим, що це майно не належить ОСОБА_1 на праві власності. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 та ухвалено нове рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки – дачний будинок та басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання на них права власності за ПП «ЮД «Дікон ЮГ». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 21 грудня 2007 року між ЗАТ «АКБ «Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_1 про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 1 000 000 доларів США зі сплатою 17 % річних, строком на 36 місяців. Для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між первісним кредитором та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір від 24 грудня 2007 року реєстраційний НОМЕР_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, з передачею земельної ділянки з об'єктом незавершеного будівництва в іпотеку позивачу. В момент передачі земельної ділянки в іпотеку на замовлення відповідача була здійснена оцінка предмета іпотеки оцінювачем та надано висновок, відповідно до якого, ринкова вартість предмета іпотеки складала 7 346 912 грн. Пунктом 2.1.1 іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя у випадку невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки. В пункті 4.4.1 вищезазначеного договору від 24 грудня 2007 року зазначено, що у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити вимоги шляхом прийняття предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання за згодою іпотекодавця. 30 квітня 2013 року відбувся аукціон з продажу майна ВАТ АКБ «Одеса-Банк», за результатами якого майнові права за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії придбані ПП «ЮД «Дікон ЮГ». На підставі протоколу проведення аукціону НОМЕР_4 від 30 квітня 2013 року між ВАТ АКБ «Одеса-Банк» та ПП «ЮД «Дікон ЮГ» укладено договір НОМЕР_5 від 15 квітня 2013 року про відступлення права вимоги. Станом на момент переходу майнових прав за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року від первісного кредитора до нового кредитора, тобто на 15 травня 2013 року, заборгованість по кредитному договору складає : 1) прострочена заборгованість за кредитом становить 675 404,91 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 5 408 642,52 грн.; 2) прострочена заборгованість за відсотками становить 27 967,17 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 223 961,09 грн., в тому числі 11 050,34 доларів США за серпень 2009 року; 10 693,91 доларів США за липень 2009 року; 6 222,92 доларів США за червень 2009 року; 3) пеня за несвоєчасне погашення відсотків по кредиту з 27 лютого 2009 року (дати виникнення простроченої заборгованості по відсотках) по 25 серпня 2009 року складає 1 816,28 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 14 544,77 грн. Загальна сума заборгованості складає 5 647 148, 38 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови визнання права власності за позивачем на дачний будинок і басейн та залишаючи рішення в іншій частині без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на час розгляду справи в суді першої інстанції власником дачного будинку був ОСОБА_1, а тому вказані позовні вимоги підлягають задоволенню. Залишаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Разом з тим, у наданих для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що як у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і у договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не прийняли до уваги умови договору іпотеки, застосували спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, що не передбачено застосовувати у судовому порядку, та виходячи із позовних вимог КС «Агро-Кредит», які, відповідно до вимог статті 11 ЦПК України просили в уточненій позовній заяві визнати за ними право власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за договором іпотеки, у позові КС «Агро-Кредит» слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Окрім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, не прийняли до уваги умови договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, укладеного між ЗАТ «АКБ»Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ»Одеса-Банк» та ОСОБА_1, а саме пункт 4.4.1, який передбачає прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання можливе за згодою іпотекодавця. Окрім того, цим же пунктом передбачено, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки, на підставі виконавчого напису нотаріуса. Судами попередніх інстанцій не встановлено наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1851цс15 Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1D9803D54E22904AC2257F8D0045EBA9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 7 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за зазначеним кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов’язувалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання зобов’язань за кредитним договором. ОСОБА_1 грошові зобов’язання належним чином не виконувала, у зв’язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. Посилаючись на наведене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на свою користь у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором змінено та зменшено суму до 125 429 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258, 261, 554, 559 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 7 липня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. У разі несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом та процентами позичальник зобов’язувалась сплатити банку пеню за кожний день прострочення у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за зазначеним кредитним договором того ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов'язалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання умов кредитного договору, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, що укладенні між банком та поручителем. ПАТ «Родовід Банк» виконав умови кредитного договору та надав ОСОБА_1 у кредит вказану суму грошових коштів. Згідно з пунктом 3.1.1 кредитного договору позичальник зобов’язаний погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Згідно з пунктом 4.1. договору поруки договір діє до повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконала, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. У січні 2014 року банк пред’явив до боржника й поручителя позов про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. Задовольняючи позов в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованості за кредитом, процентами, 3 % річних від суми простроченої заборгованості та інфляційних втрат, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із доведеності позовних вимог в цій частині. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором та зменшуючи розмір нарахованої пені, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши приписи частини третьої статті 551 ЦК України, виходив із того, що розмір пені значно перевищує заборгованість по тілу кредиту та відсотках. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України: - від 17 вересня 2014 року суд виходив із того, що згідно змісту другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд виходив, зокрема, із того, що розгляд справи відбувся за відсутності учасника процесу, щодо якого немає належних відомостей про вручення йому судової повістки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установлено судом, боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 7 липня 2015 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 3.1.1. кредитного договору позичальник зобов’язується погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, не з’ясували чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців по кожному місячному платежу та по яких платежах порука припинилась, а по яких ще діє. Крім того, судом встановлено належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, однак, рішення суду не містить посилань на норму ЦПК України, керуючись якою суд дійшов висновку щодо їх належного повідомлення. Разом з тим надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (статей 258, 261 ЦК України), оскільки Верховний Суд України в указаній постанові дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Однак у справі, яка переглядається, боржником не було заявлено про застосування строків позовної давності, а тому суди дійшли до обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором. Враховуючи вищевикладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині позовних вимог банку до поручителя ОСОБА_2 необхідно скасувати та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-272 цс16 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8A2E0FE65D1B1800C2257FE6004135C2 Как по мне - это бомба в руках поручителей против банков, о которой давно говорили и ждали.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними та відшкодування збитків за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 22 травня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від нього 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вважаючи, що банк безпідставно не нарахував проценти за користування вкладом за 21, 22 червня 2014 року, позивач просив визнати дії банку неправомірними та стягнути з банку проценти за користування грошовим вкладом за вказаний період. Суди розглядали справу неодноразово. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 жовтня 2014 року позов задовольнив частково, ухвалив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування грошовим вкладом у розмірі 76 коп.; у решті позову відмовив. Суд вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 25 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасував та в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 526, частини першої статті 1058, частин першої, третьої, п’ятої статті 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року, 27 січня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання внести зміни й доповнення до договору та нарахувати проценти на вклад (№ 6-14599св14, № 6-42491ск14). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 29 травня 2013 року у справі за позовом фізичних осіб до банку публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра») про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу (№ 6-39цс13); 25 грудня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання (№ 6-140цс13). Так, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень у справі № 6-39цс13 Верховний Суд України прийняв постанову про відмову в задоволенні зазначеної заяви, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що з банку на користь позивачів необхідно стягнути проценти за банківським вкладом за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що у випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, без надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосовувати передбачену частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання. В ухвалах № 6-14599св14, № 6-42491ск14 суд касаційної інстанції, застосовуючи положення статті 1061 ЦК України, виходив з того, що перебіг строку владу сплив 16 листопада 2013 року у вихідний день, а кошти за вкладом повернуто в перший після нього робочий день – 18 листопада 2013 року, саме ця дата за змістом договору є днем закінчення строку вкладу, межею нарахувань за вкладом. Таким чином, 17 листопада 2013 року охоплюється періодом нарахування процентів за депозитом. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, керувався тим, що день повернення коштів за вкладом припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом банк правомірно нарахував лише до 20 червня 2014 року, оскільки відповідно до пункту 5.20 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджених рішенням ради директорів банку 20 березня 2013 року (далі – Правила) у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Таким чином, сторони визначили як порядок нарахування процентів, так і порядок повернення цих коштів і вкладу. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію щодо застосування норми частини другої статті 625 ЦК України у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання, а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Надана для порівняння постанова Верховного Суду України № 6-39цс13 також не може вказувати на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки Верховний Суд України у постанові від 11 травня 2016 року № 6-338цс16 відступив від викладеної у постанові від 29 травня 2013 року № 6-39цс13 правової позиції щодо застосування положень статей 1058, 1061 ЦК України. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 1061 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-14599св14, № 6-42491ск14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 22 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від позивача 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»). Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 22 травня 2014 року вклад виплачується вкладнику або уповноваженому представнику вкладника по закінченню строку залучення вкладу (21 червня 2014 року) шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункт 1.10 договору). Нарахування процентів за вкладом здійснюється відповідно до умов, визначених у Правилах. Нараховані проценти за вкладом виплачуються вкладнику або уповноваженому представнику вкладника одночасно з поверненням суми вкладу після закінчення строку розміщення вкладу або в інший термін дострокового припинення дії цього договору у випадках, передбачених цим договором та Правилами шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункти 1.5, 1.9 договору) Згідно із пунктом 5.12 Правил проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує його поверненню або списанню з рахунку з інших підстав. Пунктом 5.20 Правил передбачено, що у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Таким чином, строк дії договору банківського вкладу (депозиту), визначений у пункті 1.3 договору, закінчився 21 червня 2014 року, незалежно від того коли припав останній день дії договору – в робочий, святковий, неробочий або вихідний день. Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу. Суд помилково послався на положення пункту 5.20 Правил, якими визначено лише порядок виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів у випадку, якщо днем закінчення строку розміщення вкладу є святковий, неробочий або вихідний день, та не врахував вимог частини п’ятої статті 1061 ЦК України згідно з якою проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року (№ 6-338цс16). Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року в частині позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Н.П. Лященко Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-956цс16 За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу, вимоги частини п’ятої статті 1061 ЦК України не врахував. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C84C6F75ED0AD065C2257FE60045856D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б., за участю представників: позивача – Митюки С.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» (далі – ПАТ «Банк «Київська Русь») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 922/5071/15 за позовом ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. до товариства з обмеженою відповідальністю «Фалбі-Харків» (далі – ТОВ «Фалбі-Харків») про стягнення суми, в с т а н о в и л а : Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 922/5071/15 із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), просить скасувати всі рішення у цій справі, а справу передати на розгляд до Господарського суду Харківської області. У заяві про перегляд постанови ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 237, 238, 239, 240, 244, 246, 248 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 2, 37, 47, 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), статті 19, пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України, пункту 1 частини 1 статті 81 ГПК. В обґрунтування заяви ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. надано копії постанов Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 916/3291/15, від 02 березня 2016 року у справі № 904/294/15, копію постанови Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1521цс15. ТОВ «Фалбі-Харків» не використало наданого йому законом права на участь представника в судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 02 листопада 2015 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року, позов залишено без розгляду на підставі пункту 1 частини 1 статті 81 ГПК. Постановою Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 02 листопада 2015 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України погодився з їх висновками, що довіреність від 12 серпня 2015 року № 345, підписана уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волковим О.Ю., не є належним доказом наявності у Некрасова Д.А. повноважень на подання позову від імені ПАТ «Банк «Київська Русь», оскільки відповідно до Закону правом надавати такі повноваження наділено лише виконавчу дирекцію Фонду, натомість можливості передоручення своїх повноважень уповноваженими особами Фонду іншим особам законом не передбачено. У судових рішеннях, копії яких надано ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. на підтвердження підстав для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року, суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми матеріального та процесуального права при вирішенні питання представництва за довіреністю, виданою уповноваженою особою Фонду. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позовну заяву у справі яка розглядається, подано від імені ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Волкова О.Ю. та підписано Некрасовим Д.А. – представником за довіреністю від 12 серпня 2015 року № 345 на представництво інтересів банку, яку видано та підписано ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Волковим О.Ю. Згідно з частинами 1, 3 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Частинами 2, 3 статті 244 ЦК встановлено, що представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК). Частиною 1 статті 18 ГПК передбачено, що до складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно з частинами 1, 3 статті 28 ГПК справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності). Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником (частина 1 статті 54 ГПК). Відповідно до частини 3 статті 57 ГПК до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи від імені якої видано довіреність. Судами також установлено, що 16 липня 2015 року правлінням Національного банку України ухвалено постанову № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь». За змістом частини 1 статті 35 Закону тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня «спеціаліст») та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації. Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 2 Закону уповноважена особа Фонду – працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду (частина 1 статті 47 Закону). Судами попередніх інстанцій також установлено, що рішенням виконавчої дирекції Фонду від 17 липня 2015 року № 138 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку» розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкова О.Ю. строком на 1 рік з 17 липня 2015 року по 16 липня 2016 року включно. Відповідно до частини 2 статті 37 Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема: – вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; – укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; – заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; – залучати до роботи у процесі здійснення тимчасової адміністрації за рахунок банку на підставі цивільно-правових договорів інших осіб (радників, аудиторів, юристів, оцінювачів та інших) у межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду. Такі договори можуть бути розірвані в односторонньому порядку у день повідомлення Фондом другої сторони про таке розірвання з наслідками, встановленими цивільним законодавством. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. Уповноважена особа Фонду має право: призначати на посаду, звільняти з посади чи переводити на іншу посаду будь-кого з керівників чи працівників банку, переглядати їхні службові обов’язки, змінювати розмір оплати праці з додержанням вимог законодавства про працю; здійснювати інші повноваження, встановлені цим Законом, та делеговані їй Фондом (частина 3 статті 37 Закону). На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (пункт 1 частини 4 статті 37 Закону). Відповідно до частини 1 статті 48 Закону Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб; здійснює повноваження, що визначені частиною 2 статті 37 цього Закону. Наведене дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, уповноважена особа Фонду здійснює повноваження керівництва банку, а відтак наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку, як юридичної особи на представництво його (банку) інтересів. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року, ухвалу Господарського суду Харківської області від 02 листопада 2015 року слід скасувати, а справу передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Разом із тим відповідно до частини 6 статті 49 ГПК якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд України передає справу № 922/5071/15 на розгляд до суду першої інстанції, підстав для зміни розподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова О.Ю. задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року, ухвалу Господарського суду Харківської області від 02 листопада 2015 року у справі № 922/5071/15 скасувати. Справу № 922/5071/15 передати на розгляд до Господарського суду Харківської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький Постанова від 8 червня 2016 року № 3-399гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A602D59359C434DC2257FE70035A641

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі – ПАТ КБ "Приватбанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило виселити відповідачів разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Позов мотивовано тим, що 29 листопада 2005 року закритим акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір на суму 30 тис. доларів США, а 16 лютого 2006 року – додаткову угоду на суму 15 тис. доларів США. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою на загальну суму 45 тис. доларів США 29 листопада 2005 року банк та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до цього договору. Згідно з умовами договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 площею 61,69 кв. м, яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, задоволено позов банку про звернення стягнення на предмет іпотеки – зазначену квартиру, яка належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Посилаючись на те, що у січні 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення житлового приміщення в добровільному порядку, які відповідачами не виконані, позивач просив виселити відповідачів зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя зняти з реєстраційного обліку відповідачів за вказаною адресою. Стягнуто в солідарному порядку з відповідачів на користь ПАТ КБ "Приватбанк" судовий збір у сумі 107 грн. 30 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". На обґрунтування заяви заявниця додає постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 із загальною площею 61,69 кв. м, житловою площею 36,20 кв. м, яка належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою, укладених ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_5 на суму 45 тис. доларів США, остання 29 листопада 2005 року уклала з банком договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до нього, відповідно до яких передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру. Згідно з довідкою ЖБК "Будівельник-24" в квартирі, яка є предметом іпотеки, проживали й були зареєстровані: ОСОБА_1, її чоловік – ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, сини – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, також онук ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, позов ПАТ КБ "Приватбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, задоволено. 16 січня 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення жилого приміщення в добровільному порядку, які отримані відповідачами 17 січня 2012 року. Однак відповідачі добровільно зі спірної квартири не виселились. Задовольняючи позов ПАТ КБ "Приватбанк" про виселення відповідачів зі спірної квартири та зняття їх з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки квартира не придбавалась за рахунок кредитних коштів, то відсутні підстави для надання відповідачам іншого постійного жилого приміщення. Разом з тим у наданій для порівняння постанові від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, посилаючись на частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні зі статтями 39, 40 Закону України "Про іпотеку", Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України "Про іпотеку" при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України "Про іпотеку". Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку". Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка є власністю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, тобто придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх судових інстанцій дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, підпунктом "а" пункту 2 частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року. ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку – відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCA14B6C702ACFA8C2257F0F005A662E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» в особі Третього Київського регіонального управління публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про зміну умов кредитного договору за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із указаним позовом, у якому просили змінити умови кредитного договору, укладеного 29 листопада 2005 року між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – АТ «УкрСиббанк»); зобов’язати АТ «УкрСиббанк» внести зміни до вищевказаного кредитного договору, а саме: залишок заборгованості у розмірі 35 353,07 доларів США викласти в перерахуванні на національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) на дату підписання кредитного договору – 5 грн. 05 коп. за 1 долар США, що після перерахування становитиме 178 533 грн. 04 коп.; заборонити АТ «УкрСиббанк» встановлювати для позичальників додаткові зобов’язання щодо сплати будь-яких платежів, зборів, комісій тощо за проведення реструктуризації зобов’язань за кредитним договором. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначали, що 29 листопада 2005 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала 85 000 доларів США для придбання квартири, еквівалент суми у національній валюті на момент укладання договору становив 429 250 грн. відповідно до курсу НБУ 5 грн. 05 коп. за 1 долар США. З метою забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Зазначали, що у зв’язку із погіршенням економічної ситуації в країні курс долара США по відношенню до гривні майже в п’ять разів зріс в порівнянні з листопадом 2005 року. 30 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до відділення АТ «УкрСиббанк» із заявою про зміну умов вищевказаного кредитного договору, проте на її адресу надійшло повідомлення товариства з обмеженою відповідальністю «Боргова агенція «Пристав», зі змісту якого вбачалось, що АТ «УкрСиббанк» продав останньому право вимоги за вищевказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що положеннями статті 652 ЦК України передбачено, що у разі зміни обставин, якими сторони керувались при укладанні договору, він може бути змінений або розірваний за згодою сторін, а оскільки у позивачів відсутні можливості врегулювання спору в досудовому порядку, просили позов задовольнити. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 липня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2015 року, позовна заява була повернута позивачам для подання до належного суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду касаційної інстанцій та направити справу для розгляду по суті до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом однієї і тієї самої норми процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частин сьомої та восьмої статті 110 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення і передає справу на новий розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ якщо установить, що воно є незаконним. Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів не вбачається, що спір виник з діяльності саме Третього Київського регіонального управління АТ «УкрСиббанк», оскільки зі змісту спірного кредитного договору та додаткових угод до нього слідує, що їх укладено з АТ «УкрСиббанк» в особі співробітників Другого Київського управління КРД АКІБ «УкрСиббанк». Відповідно до частини другої статті 109 ЦПК України позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням, проте місцезнаходження АТ «УкрСиббанк»: пр. Московський, 60 у м. Харкові, що не відноситься до територіальної підсудності Шевченківського району м. Києва. Проте у наданих для порівняння : - ухвалі Верховного Суду України від 31 березня 2010 року, суд, як касаційна інстанція, виходив із того, що філія є відокремленим підрозділом юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Згідно із частиною сьомою статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтись також за їх місцезнаходженням, а тому висновок судів про непідсудність цієї справи Амур-Нижньодніпровському районному суду м. Дніпропетровська не може вважатись таким, що відповідає матеріалам справи та нормам закону; - ухвалі Верховного Суду України від 25 травня 2011 року, суд, як касаційна інстанція, виходив із того, що позивачка правомірно звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договорів, укладених між нею та філією АКІБ «УкрСиббанк», оскільки виконання оскаржуваних договорів безпосередньо пов’язано з діяльністю філії банку. Крім того, судами не дана оцінка положенню оскаржуваних договорів, зокрема, п. 10.15 договору, в якому визначено місцем виконання сторонами своїх зобов’язань за договором саме відділення № 326 АКІБ «УкрСиббанк», за місцезнаходженням якого позивачка й звернулась до суду. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права, а саме частини сьомої статті 110 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза межами її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Згідно частини сьомої статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням. Судами встановлено, що спірний кредитний договір укладений 29 листопада 2005 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» в особі заступника начальника Другого Київського управління Київського регіонального департаменту АКІБ «УкрСиббанк», діючого на підставі довіреності, посвідченої нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 15 листопада 2005 року за реєстровим НОМЕР_1. Окрім того, заявники в апеляційній скарзі посилалися на те, що Друге Київське управління Київського регіонального департаменту АКІБ «УкрСиббанк» неодноразово змінювало назву, яка на день подачі позовної заяви була – «Третє Київське регіональне управління АТ «УкрСиббанк», за місцем знаходження якого: вул. Мельникова 6, м. Київ, і було подано позов. Однак, суди на вищезазначені положення закону та посилання заявників уваги не звернули та не дали їм належної оцінки, у зв’язку з чим дійшли передчасного висновку про повернення позовної заяви. Ураховуючи вищезазначене, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для розгляду по суті. Керуючись пунктом 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2015 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 30 липня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1334 цс16 Відповідно до статті 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза межами її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Згідно частини сьомої статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5CF7679DE9308C85C2257FE30023CEB7

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Потильчака О.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – за участю представників: публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» Михна А.О., приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» Алфімова В.В., Губаря В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (далі – ПАТ АБ «Укргазбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 за позовом приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (далі – ПП «Будінвест Ю.С.») до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» (далі – ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД»), ПАТ АБ «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним, в с т а н о в и л и: Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), і просить скасувати всі постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ АБ «Укргазбанк» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про охорону культурної спадщини», внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ АБ «Укргазбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012, копію рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2012 року у справі № 6-21066св12, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» не скористалося правом на участь його представника у судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ АБ «Укргазбанк» і ПП «Будінвест Ю.С.», перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову у справі № 920/1771/14 є вимога ПП «Будінвест Ю.С.» про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД». Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 12 березня 2008 року між ПП «Будінвест Ю.С.» (позичальник) і ПАТ АБ «Укргазбанк» укладено кредитний договір № 114/08-РБФ, за умовами якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну відкличну кредитну лінію із загальним лімітом 4 500 000,00 грн, а 14 листопада 2011 року між тими ж сторонами укладено додатковий договір до кредитного договору, який викладено у новій редакції. У забезпечення всіх вимог банку, які випливають із зазначеного кредитного договору, між ПАТ АБ «Укргазбанк» (іпотекодержатель) і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) 12 березня 2008 року укладено договір іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, а 12 серпня 2011 року між тими ж сторонами укладено договір про внесення змін до цього договору, який викладено у новій редакції. Предметом іпотеки за договором є: нерухоме майно – нежитлова будівля – будівля ресторану під літ. «А-2», загальною площею 1 418,2 кв. м, та літнє кафе-бесідка під літ. «Б (1-5)», які розташовані за адресою: Сумська область, м. Ромни, б-р Жовтневої революції, 28, і належать іпотекодавцеві згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно; земельна ділянка площею 0,1422 га, яка розташована за тією ж адресою і належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу 12 березня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 917. Із повідомлення відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Роменської міської ради від 20 жовтня 2014 року позивачеві стало відомо, що будівлю № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) включено до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70–См. Позивач зазначив, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Також позивач зауважив, що всупереч положенням статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Методики грошової оцінки пам’яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1447 (далі – Методика), оспорюваний договір укладено без визначення вартості пам’ятки архітектури, яка передавалася в іпотеку, у порядку, передбаченому чинним законодавством. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено з порушенням вимог частин першої, другої статті 203 ЦК, ПП «Будінвест Ю.С.» просило визнати його недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, позов ПП «Будінвест Ю.С.» задоволено. Постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. При цьому суд касаційної інстанції послався на положення частини першої статті 18, статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини», частини першої статті 6 Закону України «Про іпотеку», пунктів 2, 3 Методики і погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки оспорюваний договір іпотеки укладено без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, сторонами цього договору не було дотримано порядку визначення вартості предмета іпотеки, який є пам’яткою архітектури місцевого значення, тому цей правочин укладено з недотриманням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК. Також суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судових інстанцій про доведення позивачем як позичальником факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного іпотечного договору з огляду на те, що за умовами кредитного договору на позивача покладено обов’язок щодо укладення договору страхування предмета іпотеки, вчасної сплати всіх страхових платежів та інші зобов’язання. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми права, зазначивши, що у випадку продажу пам’ятки архітектури місцевого значення без отримання згоди органу охорони культурної спадщини єдиною особою, яка може пред’явити позов про визнання договору недійсним з відповідних підстав, є саме цей орган. При цьому у разі продажу пам’ятки власник або уповноважений ним орган зобов’язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини з метою надання цьому органу переважного права на придбання об’єкта охорони. У справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не свідчить про незаконність самого правочину, а законодавство, чинне на момент укладення оспорюваного договору оренди нежитлових приміщень, не вимагало наявності такого погодження як обов’язкового елементу форми чи змісту такого договору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам’ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам’яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об’єкт визнано пам’яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об’єкт при порушенні зобов’язань за кредитним договором. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам’яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 – См, і належить на праві власності ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно. За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом. За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об’єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником. Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним. Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов’язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об’єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам’ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об’єкта культурної спадщини. Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було. За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону. Оскільки суди всіх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі, яка розглядається, заява ПАТ АБ «Укргазбанк» підлягає задоволенню, всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ПП «Будінвест Ю.С.». Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись статтями 49, 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та рішення Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року у справі № 920/1771/14 скасувати та ухвалити нове рішення. У позові приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД», публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Стягнути з приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (код 34608270) на користь публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (код 23697280) 4 054,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної, касаційної скарг та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 920/1771/14. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Сумської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий О.І. Потильчак Судді: В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький П.І. Колесник А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BF742BBE3E91C0AC2257FE10049F6FE - Постанова від 1 червня 2016 року № 3-449гс16

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» до ОСОБА_1 про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Провідна» (далі – ПрАТ «СК «Провідна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. Позивач зазначав, що 4 січня 2014 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. 15 лютого 2014 року на автодорозі Золотоноша – Чорнобай у с. Щербинівці Золотоніського району Черкаської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю застрахованого автомобіля під керуванням відповідача та автомобіля марки «Рено». Чорнобаївський районний суд Черкаської області постановою від 1 жовтня 2014 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу про адміністративні правопорушення України (далі – КпАП України), та наклав адміністративне стягнення. 23 жовтня 2014 року до позивача із заявою про виплату страхового відшкодування звернувся ОСОБА_2 – власник автомобіля «Рено», який було пошкоджено під час ДТП. Розмір страхового відшкодування, який позивач виплатив власнику автомобіля «Рено» відповідно до умов договору страхування, склав 36 тис. 650 грн 63 коп. Посилаючись на те, що відповідач не повідомив про ДТП, у зв'язку із чим не виконав вимог статті 33 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-ІV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-ІV), позивач просив стягнути з відповідача в порядку регресу 36 тис. 650 грн 63 коп. виплаченого страхового відшкодування. Чорнобаївський районний суд Черкаської області рішенням від 8 жовтня 2015 року в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Провідна» відмовив. Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 1 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПрАТ «СК «Провідна» задовольнив: стягнув із ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «Провідна» 36 тис. 650 грн 63 коп. страхового відшкодування в порядку регресу. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 січня 2016 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого і 20 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 січня 2014 року між ПрАТ «СК «Провідна» та ОСОБА_1 було укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за яким застраховано цивільно-правову відповідальність водія автомобіля «Деу» – ОСОБА_1. 15 лютого 2014 року на автодорозі Золотоноша – Чорнобай у с. Щербинівці Золотоніського району Черкаської області сталася ДТП за участю забезпеченого автомобіля, за кермом якого знаходився відповідач, та автомобіля марки «Рено». Згідно з довідкою Чорнобаївської центральної лікарні після ДТП відповідач направлений до медичного закладу автомобілем швидкої допомоги, де його обстежено, надано невідкладну медичну допомогу та проведено лікування. У подальшому відповідачу встановлено ІІІ групу інвалідності. Чорнобаївський районний суд Черкаської області постановою від 1 жовтня 2014 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, та наклав адміністративне стягнення. 23 жовтня 2014 року до ПрАТ «СК «Провідна» із заявою про виплату страхового відшкодування звернувся ОСОБА_2 – власник автомобіля «Рено», який було пошкоджено під час ДТП. Зазначену подію визнано страховою, про що 14 лютого 2015 року складено страховий акт, та розраховано суму збитків у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу, що склала 64 тис. 650 грн 63 коп. Розмір страхового відшкодування, який ПрАТ «СК «Провідна» виплатило власнику автомобіля «Рено» відповідно до умов договору страхування, склав 36 тис. 650 грн 63 коп. 19 березня 2015 року ПрАТ «СК «Провідна» направила на адресу ОСОБА_1 заяву про виплату страхового відшкодування в порядку регресу. ОСОБА_1 надав докази, що він з поважних причин не виконав вимог підпункту 33.1.2 пункту 3.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Провідна», суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фізично не зміг прибути до страховика, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та повідомити про ДТП, оскільки перебував на лікуванні, про що надано відповідні документи, та що працівник ПрАТ «СК «Провідна» прийняв повідомлення про ДТП від сина відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ПрАТ «СК «Провідна», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідач не виконав вимог Закону № 1961-IV та не повідомив у письмовій формі страховика про настання страхового випадку у строки та за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 3.1 статті 33 цього Закону, та дійшов висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача обов’язку з відшкодування завданої шкоди. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого і 20 квітня 2016 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що нормами підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлено законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. У даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється; він зафіксований правоохоронними органами; відповідач як особа, винна в скоєнні ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; сам позивач добровільно сплатив страхове відшкодування. Тому сам факт того, що відповідач не повідомив страховика про настання страхового випадку, не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке мусить ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов’язаннях, до яких відносяться й регресні зобов’язання, отже, спори щодо таких зобов’язань мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на зміст підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33, підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності підтверджених документально поважних причин відсутності такого повідомлення підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Правовідносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Цивільним кодексом України, Законом № 1961-IV та іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Законом України від 17 лютого 2011 року № 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» статтю 33 Закону № 1961-IV було викладено в новій редакції, зокрема, розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП був викладений уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 цієї статті. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV, у якому міститься відсилання на відповідні пункти та підпункти статті 33 цього Закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесені не були. Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, – Моторне (транспортне) страхове бюро України; далі – МТСБУ), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов’язок, він має підтвердити це документально. Отже, з огляду на зміст наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі, якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності у страхувальника або водія документально підтверджених поважних причин невиконання свого обов’язку повідомлення страховика про ДТП підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановляючи ухвали від 10 лютого і 20 квітня 2016 року, надані заявником для порівняння. Такі ж по суті висновки містяться й у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що відповідач як водій забезпеченого транспортного засобу фізично не зміг прибути до страховика, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та повідомити про ДТП, оскільки перебував на лікуванні, про що надано відповідні документи, та що працівник ПрАТ «СК «Провідна» прийняв повідомлення про ДТП від сина відповідача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. Разом з тим, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача страхового відшкодування в порядку регресу, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою факт наявності документально підтверджених поважних причин невиконання відповідачем свого обов’язку повідомлення страхової компанії про ДТП. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 8 жовтня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1253цс16 Підпунктом 33.1.4 пункту 33.1 статті 33, підпунктом «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП), яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлено законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. Отже, з огляду на зміст наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі, якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності у страхувальника або водія документально підтверджених поважних причин невиконання свого обов’язку повідомлення страховика про ДТП підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що відповідач як водій забезпеченого транспортного засобу фізично не зміг прибути до страховика, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та повідомити про ДТП, оскільки перебував на лікуванні, про що надано відповідні документи, та що працівник ПрАТ «СК «Провідна» прийняв повідомлення про ДТП від сина відповідача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C3F102E767916099C2257FE20040A8C0

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” – командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” – публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” – Міністерства юстиції України – Зубова В.Ф., Нечипоренко Л.О., Бондаренко Г.А., Безуха А.М., Лобачевського А.В., Скалецької І.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” (далі – ПАТ “Київський маргариновий завод”, правонаступником якого є приватне акціонерне товариство “Київський маргариновий завод”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 за позовом командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (далі – КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора”) до ПАТ “Київський маргариновий завод”, приватного підприємства “Молокозавод-Олком” (далі – ПП “Молокозавод-Олком”), приватного акціонерного товариства “Мелітопольський олійноекстракційний завод” (далі – ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”), третя особа – публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (далі – ПАТ “ОТП Банк”), про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “Київський маргариновий завод” у заяві від 18 квітня 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 із підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року в частині залишення рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року без змін, а також скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Київський маргариновий завод” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і неоднакове застосування Вищим господарським судом України норми процесуального права – частини четвертої статті 22 ГПК, внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. В обґрунтування заяви ПАТ “Київський маргариновий завод” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14, від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14. Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року у справі № 5020-10/012 на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК судом не може бути взято до уваги, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 17 листопада 2011 року у справі у справі № 3-62гс10. Крім того, згідно з доповненням до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у цій справі, яке надійшло на адресу Верховного Суду України 12 травня 2016 року, оскаржувана постанова суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1077, 1079 та 1084 ЦК. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є стягнення з відповідачів заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору про надання банківських послуг. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнено солідарно з ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” на користь КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” заборгованість у сумі 67 916 790 грн 30 коп. Провадження у справі в частині стягнення 1 137 430 грн 73 коп. припинено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року резулятивну частину зазначеного рішення доповнено абзацом такого змісту: “Припинити провадження у справі № 908/5508/14 в частині позовних вимог КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” до ПП “Молокозавод-Олком”. В іншій частині рішення господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду залишено без змін. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” сплатило банку заборгованість ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і відповідно до договору про відступлення права вимоги набуло право такої вимоги до відповідачів. Посилання ПАТ “Київський маргариновий завод” на ту обставину, що 05 грудня 2014 року між позивачем і банком укладено договір про зміни № 10, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів, судом апеляційної та касаційної інстанцій було спростовано, оскільки суди вважали, що сума заборгованості ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” змінилася за рахунок еквівалента суми в національній валюті у доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, крім того, на думку судів апеляційної та касаційної інстанцій, зазначені зміни на генеральний строк виконання зобов’язань за договором про надання банківських послуг не вплинули. Також Вищий господарський суд України, керуючись частиною другою статті 82 та статтею 112 ГПК, відхилив посилання скаржника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі № 910/29382/14, якою визнано недійсним договір поруки від 16 серпня 2012 року № SR 12-157/200, укладений між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, оскільки зазначену постанову господарського суду апеляційної інстанції було прийнято після прийняття оскаржуваних рішень. У постановах 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14 та від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права до заяви додано копії постанов Верховного Суду України 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12, від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 2012 року між ПАТ “ОТП Банк” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” укладено договір про надання банківських послуг № CR 12-143/200-4 (далі – Договір про надання банківських послуг). На виконання вимог зазначеного Договору ПАТ “ОТП Банк” надало клієнту кредитні кошти. Згідно з пунктом 34 цьго Договору генеральний ліміт зобов’язань становить 95 000 000 грн 00 коп. або еквівалент цієї суми у доларах США, генеральний строк зобов’язань – період із дати укладення договору до 30 серпня 2015 року. Сторони неодноразово вносили зміни до Договору про надання банківських послуг. Водночас у забезпечення належного виконання зобов’язань за зазначеним Договором між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком” укладено договори поруки. 09 вересня 2014 року між ПАТ “ОТП Банк” (первісний кредитор) і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги та заміну кредитора (далі – Договір про відступлення права вимоги), за умовами якого первісний кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” або до його поручителів – ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, а новий кредитор зобов’язався сплатити первісному кредиторові грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні, встановленій у пункті 3.1 Договору про відступлення права вимоги, та набути зазначене право вимоги за Договором про надання банківських послуг. 04 листопада 2014 року між ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” було укладено договір про зміни до Договору про надання банківських послуг. Внаслідок наведеного сторонами змінено генеральний ліміт зобов’язань на 33 790 027 грн 39 коп або 2 425 088 дол 27 центів, а також генеральний строк погашення вимог – до 13 листопада 2014 року, крім того, КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” набуло статусу кредитора стосовно ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”. Однак згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, кредитодавцем за кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа. Також слід зазначити, зі змісту умов Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор ПАТ “ОТП Банк” уступило грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Відповідно до статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо за умовами договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічне положення наведено і в пункті 12 Договору про відступлення права вимоги, за змістом якого сторони погодили, що банк не відповідає перед новим кредитором за невиконання боржником та/або третіми особами, з якими укладено забезпечувальні договори, боргових зобов’язань. Стосовно суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК зазначено, що фактором (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з частиною першою статті 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції. За визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі – Закон), фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону). За змістом частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення договорів, не з’ясували їх правової природи, а також відповідності їх умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, то справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ “Київський маргариновий завод” підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у справі № 908/5508/14 скасувати. Справу № 908/5508/14 передати на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E439349CAEAD0FE8C2257FC600490572

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, встановила : У серпні 2010 року публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість по кредитному договору у розмірі 140 259 грн. 01 коп. та з ОСОБА_1, як солідарного боржника, суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 32 686 грн. 40 коп., яка не була з нього стягнута за судовим наказом. В обґрунтування позовних вимог ПАТ «Таскомбанк» зазначало, що 16 жовтня 2006 року між АБ «ТАС-бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «Таскомбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 31 500 грн. зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 15 жовтня 2011 року. З метою забезпечення виконання позичальником ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 16 жовтня 2006 року було укладено договір поруки. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Таскомбанк» заборгованість по кредитному договору у розмірі 145 123 грн. 68 коп. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 24 червня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів з ОСОБА_1 скасовано та в цій часині ухвалено нове рішення про відмову в позові. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 пені за порушення грошового зобов’язання змінено, зменшено її розмір до 40 000 грн. та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Таскомбанк» проценти за користування кредитом у розмірі 35 788 грн. 16 коп. та пеню у розмірі 40 тис. грн. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Таскомбанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Таскомбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 2006 року між АБ «ТАС-бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «Таскомбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 31 500 грн. зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 15 жовтня 2011 року. З метою забезпечення виконання позичальником ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 16 жовтня 2006 року було укладено договір поруки. Порушення зобов’язань щодо сплати кредиту виникло з жовтня 2006 року. Заборгованість за тілом кредиту була стягнута з боржника судовим наказом від 4 квітня 2008 року. Пунктом 13 договору поруки від 16 жовтня 2006 року встановлено, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що постановою державного виконавця Хортицького ВДВС ЗМУЮ від 2 серпня 2012 року було відкрито виконавче провадження з виконання судового наказу НОМЕР_1, виданого Хортицьким районним судом м. Запоріжжя, а тому вимоги позивача в частині стягнення заборгованості задоволенню не підлягають, а підлягає стягненню у солідарному порядку з відповідачів лише сума заборгованості по відсоткам в розмірі 35 788 грн. 16 коп. та заборгованість по пені за період з 8 листопада 2011 року по 7 листопада 2012 року в розмірі 109 335 грн. 52 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 як поручителя та відмовляючи в цій частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що у позивача право на дострокове стягнення боргу виникло у 2006 році, однак даних про те, коли зазначене право було реалізоване та яким чином був повідомлений про це поручитель не надано, а до суду позивач звернувся за пропуском трирічного строку від дня порушення позичальником своїх зобов’язань. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в тій частині яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов’язань та в частині вимог про дострокове погашення кредитних коштів. У наданій для порівняння постанові від 17 вересня 2014 року Верховний Суд України керувався тим, що закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. Судом встановлено, що пункт 13 договору поруки, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Таскомбанк» від 16 жовтня 2006 року, передбачає припинення поруки у тому разі, якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У зв’язку з тим, що зобов’язання боржником ОСОБА_2 не виконувались, за заявою ПАТ «Таскомбанк» 4 квітня 2008 року Хортицьким районним судом м. Запоріжжя було видано судовий наказ НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ВАТ АБ «Бізнес Стандарт», правонаступником якого є ПАТ «Таскомбанк», заборгованості за кредитним договором в розмірі 32 686 грн. 40 коп., що свідчить про те, що банком було реалізовано право вимоги дострокового виконання основного зобов’язання. Відтак, настання строку виконання основного зобов’язання необхідно обчислювати з 2008 року. Враховуючи те, що кредитор звернувся з позовом до поручителя у 2010 році, тобто в межах передбаченого договором поруки трирічного строку, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про пропущення ПАТ «Таскомбанк» такого строку у зв’язку з неправильним визначенням початку його перебігу - факту порушення позичальником своїх зобов’язань, а саме з 2006 року, є помилковим. За таких обставин рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині відмови позовних вимог про стягнення грошових сум з ОСОБА_1 Для ухвалення нового рішення в цій справі необхідно обчислити розмір заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентів за користування кредитом та пені на час розгляду справи судом, однак встановлення цих обставин законом не віднесено до повноважень Верховного Суду України. У зв’язку з цим рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати в частині відмови позовних вимог про стягнення грошових сум з ОСОБА_1 з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 1 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошових сум з ОСОБА_1 скасувати і направити справу в цій частині на новий апеляційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-18цс16 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. Коли договором передбачено припинення поруки якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя, у такому випадку трирічний строк обчислюється з настання строку виконання основного зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDE7CDC1DEA90542C2257F550036D32A

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики. Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн. Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики. Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_2 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_1 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов’язався повернути. ОСОБА_2 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн. Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_2, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області. ОСОБА_2 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року); - відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року); - на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України. Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 1046, 1047 ЦК України та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 1046, 1047 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 4 вересня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1103цс16 Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3EC5FD8B5C0BC10C2257FD9004AD1E0

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, посилаючись на те, що 11 жовтня 2013 року уклала із зазначеним банком договір банківського вкладу, відповідно до умов якого внесла 8 000 доларів США на строк до 11 листопада 2014 року. Враховуючи те, що після закінчення строку дії договору банк не повернув їй депозитні кошти з нарахованими на них процентами позивачка просила стягнути з відповідача проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року у розмірі 24,96 доларів США, 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США, неустойку у розмірі 89,30 доларів США, суму депозитного вкладу у розмірі 8 000 доларів США та нараховані на нього з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року проценти у розмірі 887,68 доларів США, а також зобов’язати відповідача виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані нею реквізити. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року в сумі 24,96 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 неустойку у розмірі 89,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти по депозитному вкладу у розмірі 8 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти у розмірі 887,68 доларів США за використання її коштів з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року. Зобов’язано з ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані реквізити. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого позивачка передала відповідачу грошові кошти в сумі 560 000 грн., а банк в свою чергу зобов’язався прийняти суму вкладу і щомісячно виплачувати 22, 5 % річних. Датою вимоги вкладником вкладу сторони визначили 11 листопада 2014 року. Нараховані за договором банківського вкладу проценти позивачка знімала з відкритого рахунку щомісячно. Пункт 9.1.1. правил встановлює істотну умову, відповідно до якої ОСОБА_1 як клієнт повідомлена про те, що стосовно деяких операцій можуть застосовуватися обмеження, встановлені законодавчими та нормативними актами, внутрішніми правилами та процедурами Банку, інших банків та/чи платіжних систем, через які ці операції здійснюються. 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 письмово повідомила відповідача, що у зв’язку із закінченням строку дії вищезазначеного договору, а саме 11 листопада 2014 року, вона просить повернути суму вкладу разом із нарахованими відсотками. З метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків, виходячи із пріоритетності підтримки цінової стабільності в державі, сприяння стабільності банківської системи України, забезпечення розрахунків, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, пов’язаних з нею операцій, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України «Про Національний банк України», статтями 66, 67 та главою 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтями 8 та 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Правління Національного банку України 6 лютого 2014 року прийняло постанову № 49 «Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій» (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління НБУ від 27 лютого 2014 року № 104 були внесені зміни до постанови № 49 від 6 лютого 2014 року в частині зобов’язання банків обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати банків у межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валюті, що належать клієнтам, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172 «Про регулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» дані зобов’язання для банків залишились чинними. Додатково зазначено, що вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як в межах України так і за її межами, незалежно від кількості рахунків клієнта в одному банку. Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 328 «Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» постановою Правління Національного банку України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», постановою Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», продовжено дію вищезазначених обмежень щодо видачі валютних коштів клієнтів з поточних, вкладних рахунків. На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733/БТ «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники банку – фізичні особи, можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився, в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку, але не більше 200 000 грн. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» було запроваджено строком на 3 місяці з 21 листопада 2014 року по 20 лютого 2015 року. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 17 лютого 2015 року за № 35 дію тимчасової адміністрації продовжено до 20 березня 2015 року. Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року за № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, оскільки банк порушив свої договірні зобов’язання, після закінчення строку дії договору не повернув суму депозиту з нарахованим на нього відсотками. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час розгляду справи та ухвалення рішення в ПАТ «ВіЕйБі Банк» була введена тимчасова адміністрації та запроваджено процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку, що унеможливлює задоволення позову про стягнення банківського вкладу поза межами системи гарантування вкладів фізичних осіб. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, 16 березня 2016 року, 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, відповідно до якої запровадження тимчасової адміністрації банку унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з наведенням відповідних мотивів. Порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Колегія суддів вважає, що саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Судами встановлено, що рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» з 21 листопада 2014 року була запроваджена тимчасова адміністрація, а 20 березня 2015 року, на підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року, розпочато процедуру ліквідації цього банку. Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли вірного висновку, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, 23 лютого 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» судами застосовано правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1123 цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF8DD476D79AC18BC2257FDB0022B8B9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд», ОСОБА_3, треті особи: товариство обмеженою відповідальністю «Глобус ЮА», приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Ясинуватського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання права власності, визнання недійсними правочинів та витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» про перегляд Верховним Судом України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Дейлі» (далі – ТОВ «Дейлі») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» (далі – ТОВ «Свод-Буд»), ОСОБА_3 про визнання права власності, визнання недійсними правочинів та витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що належне йому на праві власності нежиле приміщення за АДРЕСА_1 вибуло з його володіння поза його волею, а відповідач ОСОБА_1 незаконно заволодів вказаною нерухомістю, яку в подальшому відчужив на користь ОСОБА_2, а той у свою чергу продав будівлю адміністративно-експозиційного павільйону відповідачу ТОВ «Свод-Буд». ТОВ «Свод-Буд» передало спірне нежиле приміщення в іпотеку ОСОБА_3. Разом з тим у ТОВ «Свод-Буд» не існувало жодних боргових зобов’язань перед товариством з обмеженою відповідальністю «Унікредит лізинг», тому спірне майно не могло вибути з його власності шляхом продажу на прилюдних торгах, а всі документи щодо проведення таких торгів, надані приватному нотаріусу для видачі свідоцтва про право власності, були підроблені. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ТОВ «Дейлі» остаточно просила визнати за ним право власності на нежилий будинок за АДРЕСА_1; визнати недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, видане 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати недійсними договори купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладені 11 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Свод-Буд»; визнати недійсним договір іпотеки, укладений 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3 та витребувати у ТОВ «Свод-Буд» спірне нежиле приміщення. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року позов ТОВ «Дейлі» задоволено: визнано за ТОВ «Дейлі» право власності на нежилий будинок за АДРЕСА_1; визнано недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, видане 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1; визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнано недійсними договір купівлі-продажу 1/3 частини спірного будинку та договір купівлі-продажу 2/3 частин вказаного приміщення, укладені 11 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Свод-Буд»; визнано недійсним іпотечний договір, предметом якого є спірне нежитлове приміщення, укладений 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» спірний об’єкт нерухомого майна; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в позові. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Дейлі» задоволено частково: рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року скасовано повністю. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року скасовано у частині вирішення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання права власності на адміністративно-експозиційний павільйон за АДРЕСА_1, визнання недійсними договору купівлі-продажу спірного будинку, укладеного 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, договорів купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладених 11 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Свод-Буд», та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Залишено у силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року в частині задоволення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, виданого 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1, визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3, витребування з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» спірного об’єкта нерухомого майна. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ТОВ «Свод-Буд» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині вирішення позовних вимог, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, зокрема статей 15, 16 та 118 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ТОВ «Свод-Буд» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, 28 та 30 березня, 7 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції повністю та рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання права власності, визнання недійсними договору купівлі-продажу спірного будинку від 31 липня 2013 року, договорів купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладених 11 листопада 2013 року, й ухвалюючи в цій частині нове рішення, одночасно залишаючи в силі рішення суду першої інстанції у решті позовних вимог, суд касаційної інстанції виходив з того, що заявлені позовні вимоги слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, 28 та 30 березня, 7 квітня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у випадку об’єднання в одне провадження неоднорідних вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства (цивільного, господарського), провадження у справі в частині вимог, заявлених юридичною особою до іншої юридичної особи, тобто таких вимог, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, підлягає закриттю. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 цієї постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд». Ураховуючи викладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Крім того, відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ТОВ «Дейлі», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Свод-Буд» віднесено до юрисдикції господарських судів. За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року підлягають скасуванню в частині позовних вимог ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння останнього на користь ТОВ «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 із закриттям провадження у справі в цій частині. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою та підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» до товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-942цс16 Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDF221B14A08BD2AC2257FDB0047D6D1

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «АХА Страхування» до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «АХА Страхування» (далі – ПрАТ «СК «АХА») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просило відшкодувати майнову шкоду в розмірі 7 тис. 603 грн 45 коп. На обґрунтування позову ПрАТ «СК «АХА» зазначало, що 10 липня 2010 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір добровільного страхування наземного транспорту, предметом якого є страхування автомобіля «Хюндай». 12 листопада 2010 року за участю застрахованого транспортного засобу та автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП). Дніпровський районний суд м. Києва від 6 грудня 2010 року визнав ОСОБА_1 винною у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та притягнув до адміністративної відповідальності. Внаслідок ДТП застрахований автомобіль «Хюндай» зазнав механічних пошкоджень. Вартість відновлювального ремонту автомобіля склала 33 тис. 507 грн 95 коп. Відповідно до договору добровільного страхування наземного транспорту та на підставі заяви ОСОБА_2 про виплату страхового відшкодування страхувальнику було виплачено суму страхового відшкодування в розмірі 31 тис. 726 грн 45 коп. Позивач зазначав, що звернувся до приватного акціонерного товариства «Український Страховий Дім» (далі – ПрАТ «Український Страховий Дім»), в якому було застраховано цивільно-правову відповідальність ОСОБА_1, однак ліміт відповідальності за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності становив 25 тис. 500 грн, що в повному обсязі не відшкодовує фактично понесених позивачем витрат на виплату суми страхового відшкодування ОСОБА_2. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача різницю між відшкодованою сумою та фактичним розміром понесених витрат в сумі 7 тис. 603 грн 45 коп. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2014 року в задоволенні позову ПрАТ «СК «АХА» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПрАТ «СК «АХА» задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права, а саме статей 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 27, 38 Закону України «Про страхування». У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення касаційної та апеляційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року, від 16 липня 2014 року, від 19 листопада 2014 року й постанову Верховного Суду України від 25 грудня 2014 року. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, рішення де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «СК «АХА», суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки ліміт відповідальності за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1 у ПрАТ «Український страховий дім» не відшкодовує в повному обсязі фактично понесених позивачем витрат виплаченої суми страхового відшкодування ОСОБА_2, то відповідно до статей 993, 1194 ЦК України підлягає стягненню різниця між відшкодованою сумою та фактичним розміром понесених витрат. Крім того, суд, посилаючись на вимоги частини другої статті 264 ЦПК України вважав, що підставою переривання позовної давності є пред’явлення ПрАТ «СК «АХА Страхування» позову до ПрАТ «Український страховий дім» про стягнення коштів в розмірі 25 тис. 500 грн з огляду на те, що предметом спору була частина вимог, право на яку мав позивач. Водночас у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи рішення суду про задоволення позовних вимог ПрАТ «Європейський страховий альянс» про відшкодування шкоди та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що позивач пропустив позовну давність на звернення до суду з вимогою до ПрАТ «УСК «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», оскільки позивач у межах строку позовної давності з позовом про відшкодування шкоди не звертався, а звернення позивача до ОСОБА_3, як до одного з боржників з претензією про виплату страхового відшкодування не є підставою для застосування вимог частини другої статті 264 ЦК України. Отже, ухвала, яка переглядається, та надана для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року постановлені у справах з різними фактичними обставинами, зокрема в частині доводів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих саме норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 липня 2014 року та від 19 листопада 2014 року не вказують на неоднакове застосування норм матеріального права, оскільки цими ухвалами суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справи на новий розгляд з передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України підстави порушенням норм процесуального права, оскільки не встановлено фактичних обставин у справі, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року міститься висновок про те, що в разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу в потерпілої особи виникає право вимагати відшкодування шкоди від особи, винної в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою вона уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування у межах фактичних витрат до страховика від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (стаття 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється й обчислюється від дня настання страхового випадку. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не відповідають висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 10 липня 2010 року між ПрАТ «СК «АХА» та ОСОБА_2 укладено договір добровільного страхування наземного транспорту, відповідно до умов якого позивач взяв на себе зобов’язання компенсувати страхувальнику прямі збитки, пов’язані з користуванням автомобілем «Хюндай», НОМЕР_1. 12 листопада 2010 року за участю застрахованого транспортного засобу та автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 сталася ДТП. Дніпровський районний суд м. Києва від 6 грудня 2010 року визнав ОСОБА_1 винною у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та притягнув до адміністративної відповідальності. Внаслідок ДТП застрахований автомобіль «Хюндай» зазнав механічних пошкоджень. Вартість відновлювального ремонту автомобіля склала 33 тис. 507 грн 95 коп. Відповідно до договору добровільного страхування наземного транспорту та на підставі заяви ОСОБА_2 про виплату страхового відшкодування страхувальнику було виплачено суму страхового відшкодування в розмірі 31 тис. 726 грн 45 коп. Ліміт відповідальності за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1 у ПрАТ «Український Страховий Дім» становить 25 тис. 500 грн, що в повному обсязі не відшкодовує фактично понесених позивачем витрат на виплату суми страхового відшкодування ОСОБА_2. Господарський суд м. Києва рішенням від 4 березня 2013 року за позовом ПрАТ «СК «АХА» стягнув з ПрАТ «Український Страховий Дім» у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн. Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого в деліктному зобов’язанні. До нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника. Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала. Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України). Отже, зважаючи на викладене та на перехід до позивача (ПрАТ «СК «АХА») після виплати страхового відшкодування потерпілому за договором майнового страхування від останнього прав кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається. Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора, зокрема страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, застосовується загальний строк позовної давності (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). З огляду на зазначене, якщо розмір завданої шкоди перевищує належним чином визначену страхову суму («ліміт відповідальності страховика» у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності), відшкодування шкоди в обсязі такої різниці здійснюється в межах окремого деліктного зобов'язання за участі деліквента та потерпілого, або іншої особи, до якої у встановленому законом порядку перейшло право потерпілого вимагати відшкодування завданої шкоди. Зокрема, за змістом статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України такою особою може бути страховик, який забезпечує майнові інтереси відповідного потерпілого у відносинах майнового страхування. Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. При цьому слід ураховувати, що в наведеній нормі йдеться про боржників за тим самим зобов’язанням, тоді як страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності не вважається боржником у деліктному зобов’язанні з приводу відшкодування різниці між розміром завданої шкоди і страховою виплатою, яку потерпіла особа одержала внаслідок виконання відповідним страховиком своїх зобов’язань за договором страхування відповідальності іншої особи. Зазначені у частині другій статті 264 ЦК України вимоги мають випливати з тих самих правовідносин за участю тих самих сторін, тоді як вимога до страховика у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності та вимога до безпосереднього заподіювача шкоди щодо сплати різниці між фактичним розміром і розміром страхового відшкодування випливають з відмінних одне від одного правовідносин, у яких беруть участь різні особи з різним, в тому числі встановленим обсягом відповідальності. За загальним правилом цивільне законодавство України передбачає здійснення суброгації (набуття страховиком прав вимоги, які має особа, що одержала страхове відшкодування, до відповідальної за завдану шкоду особи) у відносинах майнового страхування, однак при цьому не передбачає такої можливості у відносинах, врегульованих у межах правового механізму страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. На відміну від водія забезпеченого транспортного засобу страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не є боржником у зобов’язанні з відшкодування шкоди, завданої ДТВ, а тому подання до зазначеного страховика позову з боку особи, яка є страховиком потерпілого згідно із договором майнового страхування, не перериває перебігу позовної давності щодо вимог, які випливають із відповідного деліктного зобов'язання у частині стягнення різниці між фактичним розміром шкоди і розміром страхового відшкодування. У справі, яка переглядається, ДТП за участю автомобілів «Хюндай» та «Хонда» сталася 12 листопада 2010 року. ПрАТ «СК «АХА» звернулося до суду з позовною заявою в грудні 2013 року, отже початком перебігу позовної давності є момент настання страхового випадку. Відповідач просила застосувати позовну давність. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що перебіг позовної давності починається від дня настання страхового випадку, а Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ під час прийняття ухвали від 24 вересня 2015 року помилково погодився із скасуванням апеляційним судом законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, що стало наслідком неправильного застосування норм статті 264 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до підпункту "б" частини другої статті 3604 ЦПК України рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2014 року. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпункту б пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 5 березня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема В.І. Гуменюк Правовий висновок (у справі № 6-2809ц15) Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. Згідно із частиною 2 статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. При цьому слід ураховувати, що у наведеній нормі йдеться про боржників за одним і тим самим зобов’язанням, тоді як страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності не є боржником у деліктному зобов’язанні з приводу відшкодування різниці між розміром завданої шкоди і страховою виплатою, яку потерпіла особа одержала внаслідок виконання відповідним страховиком своїх зобов’язань за договором страхування відповідальності іншої особи. Зазначені у частині 2 статті 264 ЦК України вимоги мають випливати з одних і тих самих правовідносин за участі тих самих сторін, тоді як вимога до страховика у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності та вимога до безпосереднього заподіювача шкоди щодо сплати різниці між фактичним розміром і розміром страхового відшкодування випливають з відмінних одне від одного правовідносин, у яких беруть участь різні особи. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A8ACA51FE1CB8C9DC2257FDB0022CDC4

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, встановила: У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що у провадженні відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції (далі – ВДВС Рівненського МУЮ) перебуває виконавче провадження НОМЕР_1 про примусове виконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 15 лютого 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. 19 лютого 2013 року головний державний виконавець ВДВС Рівненського МУЮ в порядку виконання судового рішення, провів опис майна та наклав на нього арешт, про що склав відповідний акт. Вказане майно (окрім генератора) належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року укладеного між ним та ОСОБА_2. Просив визнати за ним право власності на вказане майно та зняти з нього арешт. У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 57, 60, 61, 63, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та статті 52 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити. На підтвердження наведених у заяві доводів ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, від 4 грудня 2013 року, від 24 грудня 2014 року, від 17 жовтня 2012 року, від 23 квітня 2014 року, від 6 травня 2015 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу майна для виготовлення меблів за ціною 117 400 грн. Майно для виробництва меблів, зазначене в договорі є спільним майном подружжя, оскільки було придбане протягом 2007-2008 років за спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна для виготовлення меблів від 24 грудня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне майно є цінним, набуте під час шлюбу і відповідно до вимог статей 60, 63, 65 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження цінного майна (за договором купівлі-продажу), що є спільною сумісною власністю подружжя, одним із них, без згоди на те іншого подружжя є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2012 року, від 6 травня 2015 року, від 23 квітня 2014 року, від 24 вересня 2014 року, від 24 грудня 2014 року в справах про поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину спільного майна суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, виходив з того, що суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахували вимог статей 57, 60, 61 СК України, статті 52 ЦК України, оскільки майно подружжя, що підлягає поділу, придбане одним з подружжя як фізичною особою-підприємцем. В рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року в справі про поділ майна подружжя, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки відповідач перебуваючи у шлюбі придбав нерухоме майно за договором купівлі-продажу, в якому був визначений покупцем, як фізичною особою-підприємцем, тому відповідно до положень статей 57, 61 СК України, статті 52 ЦК України зазначене майно фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже, порівняння вищезазначених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням, яке просить переглянути заявник не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим правовим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя з огляду на те, що відповідач будучи під час шлюбу як фізичною особою-підприємцем купуючи майно для здійснення підприємницької діяльності та відчужуючи це майно діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності з урахуванням положень статей 57, 60, 61 СК України. Відтак, аналіз зазначених судових рішень дає підстави для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статей 57, 60, 61 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте за спільні кошти подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця. Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України. Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи – підприємця, як майно для професійної діяльності члена сім’ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім”ї, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року. Водночас у справі, яка переглядається, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. За таких обставин висновок судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах статті 57, 60, 61 СК України. Тому судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК (у справі № 6-1327цс 15) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця. Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України. Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім’ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AC1925C6B839E3A2C2257FDA004C8C0F