Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Колесника П.І., Ємця А.А., Потильчака О.І., за участю представника позивача – Шоха С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Банк Національний кредит» (далі – ПАТ «БНК») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «БНК» Паламарчука Віталія Віталійовича про перегляд Верховним Судом України постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 918/314/15 за позовом ПАТ «БНК» до приватного підприємства – фірми «Інтерекопласт» (далі – ППФ «Інтерекопласт»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, – ОСОБА_1, про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ПАТ «БНК» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ним як кредитором і ППФ «Інтерекопласт» як позичальником укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії з наступними змінами та доповненнями. Кредитор умови договору виконав і перерахував позичальникові передбачені договором кредитні кошти. Натомість позичальник порушив умови цього договору щодо порядку та строків сплати заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитними коштами. Після зменшення позовних вимог ПАТ «БНК» просило стягнути з ППФ «Інтерекопласт» на свою користь: – заборгованість за кредитом у розмірі 10 000 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 225 310 630 грн; – заборгованість за процентами в розмірі 64 044 доларів США 41 цент, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 1 442 988,64 грн; – пеню за несвоєчасну сплату процентів у розмірі 10 310 доларів США 21 цент, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 232 299,99 грн; – пеню за несвоєчасне повернення кредиту в розмірі 1 470 136 доларів США 97 центів, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 33 123 748,69 грн; – 3 % річних від простроченої суми процентів у розмірі 1 129 доларів США 20 центів, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 25 442,08 грн; – 3 % річних від простроченої суми кредиту в розмірі 100 273 доларів США 97 центів, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 2 259 279,14 грн; – штраф за прострочення кредиту в розмірі 500 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 11 265 531,50 грн; – штраф за прострочення процентів у розмірі 3 000 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 67 593 189 грн; – 73 080 грн витрат зі сплати судового збору. ППФ «Інтерекопласт» проти позову заперечувало та просило відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що кінцевий термін погашення заборгованості за кредитом не настав, крім того, кредитор відмовив позичальникові у заявках на купівлю іноземної валюти для погашення процентів за договором. ППФ «Інтерекопласт» не несе відповідальності за порушення зобов’язання зі сплати процентів, оскільки підприємство вжило всіх залежних від нього заходів для своєчасного погашення кредиту. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 7 травня 2015 року позов задоволено в повному обсязі. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2015 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 11 листопада 2015 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «БНК» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст. 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою правління НБУ від 10 серпня 2005 року № 281. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 березня 2012 року у справі № 5024/2339/2011, від 19 січня 2015 року у справі № 922/3316/14, від 4 лютого 2015 року у справі № 922/2964/14, від 23 квітня 2015 року у справі № 910/21437/14, від 15 червня 2015 року у справі № 910/15383/14, від 8 липня 2015 року у справі № 922/4137/14, від 12 серпня 2015 року у справі № 922/583/15, від 20 жовтня 2015 року у справі № 922/3315/14, від 25 листопада 2015 року у справі № 910/9247/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 17 травня 2013 року між ПАТ «БНК» (Кредитор) і ППФ «Інтерекопласт» (Позичальник) укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 05.1.-72ю/2013/2-1 (далі – Кредитний договір) із подальшими змінами та доповненнями (т. 1, а.с. 9–16). Відповідно до п. 1.1 Кредитного договору Кредитор зобов'язався надати Позичальникові грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (далі – Кредит). Надання Кредиту здійснюється окремими частинами (траншами) зі сплатою 7 % річних у межах максимального ліміту заборгованості до 10 000 000,00 (десяти мільйонів) доларів США 00 центів із кінцевим терміном повернення заборгованості за Кредитом до 14 лютого 2014 року на умовах, визначених Кредитним договором (п. 1.1.1). За змістом п. 1.2 Кредитного договору Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів. У забезпечення Позичальником своїх зобов’язань за Кредитним договором Кредитор укладає: з Позичальником договір застави майнових прав на отримання грошових коштів (вкладу) на суму не менше 84 000 000,00 грн, розміщених на депозитному рахунку в ПАТ «БНК»; із майновим поручителем ОСОБА_1 – договір застави майнових прав на отримання грошових коштів (вкладу) на суму не менше 4 000 000,00 грн (п. 1.3 Кредитного договору). Видача траншів Кредиту на цілі, визначені п. 1.2 Кредитного договору проводиться шляхом перерахування кредитних коштів на поточні рахунки Позичальника, відкриті в інших банківських установах із позичкового рахунку № 2062.0.083022.001 у ПАТ «БНК» у межах максимального ліміту заборгованості, що діє на дату оплати (п. 2.1 Кредитного договору). Моментом (днем) надання траншу Кредиту вважається день перерахування кредитних коштів на поточний рахунок Позичальника з позичкового рахунку в сумі відповідного траншу Кредиту (п. 2.2 Кредитного договору). Моментом (днем) повернення траншу Кредиту вважається день зарахування на позичковий рахунок Кредитора суми траншу Кредиту (п. 2.3 Кредитного договору). Відповідно до п. 2.5 Кредитного договору нарахування процентів за користування Кредитом здійснюється у валюті Кредиту щомісяця в останній робочий день поточного місяця за період з останнього робочого дня попереднього місяця по день, що передує останньому робочому дню поточного місяця, а також у день повернення заборгованості за Кредитом у повній сумі. Згідно з п. 2.6 Кредитного договору сплата процентів за користування Кредитом здійснюється у валюті Кредиту щомісяця до 5 числа місяця, наступного за місяцем, за який нараховано проценти, на рахунок № 2068.6.083022.001 у ПАТ «БНК», а також у день повернення заборгованості за Кредитом у повній сумі. Нарахування та сплата процентів за користування кредитом здійснюється на фактичну кількість днів користування Кредитом у періоді (28-29-30-31/360). При розрахунку процентів враховується день надання та не враховується день погашення Кредиту (п. 2.7. Кредитного договору). За змістом п. 2.8 Кредитного договору сторони погодили, що у разі прострочення повернення заборгованості за Кредитом понад 90 днів сплата процентів до моменту її повернення, починаючи з місяця, в якому прострочення перевищили 90 днів, здійснюється у валюті Кредиту щомісяця, у передостанній робочий день відповідного місяця. Сплата комісій здійснюється в порядку та у терміни, обумовлені тарифами (за наявності) (п. 2.9 Кредитного договору). Пунктом 2.10 Кредитного договору встановлено, що Позичальник доручає Кредитору здійснювати списання з рахунків Позичальника сум, які підлягають сплаті за Кредитом, нарахованих процентів та комісій меморіальними ордерами, оформленими Кредитором, для задоволення своїх вимог відповідно до умов цього договору. Кредитор має право звернути стягнення на засоби забезпечення виконання зобов’язань за Кредитом у разі неповернення Позичальником Кредиту або його окремого траншу, несплати процентів, комісій, штрафних санкцій згідно з умовами Кредитного договору (пп. 3.2.8). Згідно з пп. 3.3.5 Кредитного договору Позичальник зобов'язаний сплачувати Кредитору проценти та комісії, передбачені п. 1.1.1 цього договору, в порядку, визначеному пп. 2.6, 2.8, 2.9, 2.13 Кредитного договору і тарифами. Також Позичальник за змістом пп. 3.3.6 Кредитного договору зобов'язаний повернути Кредитору в повному обсязі транш і кредит у строки, визначені пп. 1.1.1, 2.4 цього договору. Відповідно до пп. 3.2.10 Кредитного договору у випадку звернення Позичальника та/або майнового поручителя до ПАТ «БНК» із заявою про дострокове повернення будь-якого з депозитів, зазначених у пп. 1.3.1, 1.3.2 цього договору, вважається, що термін погашення Кредиту за цим договором, сплати процентів, комісій, сплати штрафних санкцій настав у день подання такої заяви, а Кредитор цього ж дня набуває права на звернення стягнення за договорами застави майнових прав (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку), укладеними з позичальником та майновим поручителем. Відповідно до п. 4.2 Кредитного договору у разі прострочення Позичальником строків сплати процентів та комісій, визначених цим договором і тарифами, а також прострочення строків повернення Кредиту, визначених пп. 1.1.1, 2.4, 3.2.5, 4.4, 5.4 цього договору, позичальник сплачує Кредитору пеню у національній валюті України в розмірі 1 % від несвоєчасно сплаченої суми за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період невиконання зобов'язань за цим договором. Також у разі порушення Позичальником вимог пп. 3.3.2–3.3.11, 3.3.14–3.3.17 Кредитного договору Позичальник зобов'язаний сплатити Кредитору штраф у розмірі 5 % від суми максимального ліміту Кредиту, визначеного п. 1.1.1 цього договору, за кожний випадок (п. 4.3). Відповідно до п. 4.4 Кредитного договору у разі невиконання Позичальником зобов'язань, визначених пп. 3.3.2–3.3.17 цього договору, порушення Позичальником або третьою особою, з якою укладено договір забезпечення виконання зобов'язань за Кредитом, умов договорів, визначених п. 1.3 Кредитного договору, протягом більше 15 (п'ятнадцяти) днів, термін надання Кредиту вважається таким, що закінчився, та відповідно, Позичальник зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня погасити Кредит, сплатити проценти за фактичний час користування Кредитом, комісії та нараховані штрафні санкції. Після повного погашення заборгованості Позичальника за Кредитним договором його дія припиняється. За змістом п. 7.3 Кредитного договору, сторони погодили, що він набирає чинності з дати його укладення та діє до остаточного виконання сторонами узятих на себе зобов'язань. Крім того, умови Кредитного договору неодноразово переглядалися сторонами, про що укладалися договори про внесення змін до Кредитного договору (т. 1, а.с. 17–31), згідно з якими збільшувалась сума застави майнових прав на отримання грошових коштів, розміщених на депозитному рахунку ППФ «Інтерекопласт» у ПАТ «БНК», зазначеного у п. 1.3.1 Кредитного договору (останніми змінами від 12 вересня 2014 року визначено суму у розмірі 88 012 320,00 грн (т. 1, а.с. 29)); 5 грудня 2014 року змінено розмір процентів річних – 3 %, що застосовується з 1 грудня 2015 року (т. 1, а.с. 31). Останнім договором про внесення змін до Кредитного договору щодо строку повернення заборгованості від 5 грудня 2014 року № 11 сторони визначили кінцевий термін повернення заборгованості за Кредитом до 31 травня 2015 року. ППФ «Інтерекопласт» отримало кредитні кошти в сумі 10 000 000 доларів США, що підтверджується випискою по особовому рахунку, наявною у матеріалах справи (т. 1, а.с. 32–42). 15 травня 2013 року між відповідачем (Вкладником) і позивачем (Банком) укладено Договір про депозитний вклад № DU8/2013-163 (далі – Договір банківського вкладу) строком на 24 місяці в національній валюті (без капіталізації процентів), за яким відповідач на умовах депозиту розмістив в установі Банку 84 000 000,00 грн (т. 2, а.с. 196–202). Договором про внесення змін від 17 травня 2013 року № 1 до Договору банківського вкладу сторони визначили, що майнові права на вклад є забезпеченням виконання зобов’язань ППФ «Інтерекопласт» за Кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань відповідача за Кредитним договором, 17 травня 2013 року між ППФ «Інтерекопласт» (як Заставодавцем) і ПАТ «БНК» (як Заставодержателем) укладено Договір застави майнових прав № 04-311/1-1 (далі – Договір застави) (вимоги отримання грошових коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку) з наступними змінами та доповненнями до нього (т. 2, а.с. 210–224). Предметом Договору застави є забезпечення виконання зобов'язань Заставодавця за Кредитним договором шляхом передачі у заставу майнових прав на отримання грошових коштів у сумі 84 000 000,00 грн (згідно з договором про внесення змін від 12 вересня 2014 року № 8 ця сума становить 88 012 320,00 грн), у тому числі сам вклад і проценти, нараховані на нього відповідно до Договору банківського вкладу, згідно з яким Заставодавець виступає Вкладником (далі –Предмет застави). За змістом п.п. 1.2.1–1.2.2 Договору застави Предметом застави забезпечено, зокрема, повернення кредиту в сумі 10 000 000,00 доларів США з порядком його погашення, визначеним Кредитним договором, а також дострокового погашення у випадках, передбачених Кредитним договором, а також сплати процентів за користування кредитом у розмірі 7 % річних, у строки та порядку, визначених Кредитним договором. Згідно з пп. 3.3.3, 3.3.4 Договору застави Заставодержатель має право достроково звернути стягнення на Предмет застави у разі невиконання Заставодавцем хоча б одного зобов’язання, передбаченого Кредитним договором. Звернення стягнення на грошові кошти, майнові права вимоги яких є предметом застави за Договором застави, здійснюється за вибором Заставодержателя в судовому чи позасудовому порядку згідно із Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» або шляхом їх договірного списання Заставодержателем у рахунок погашення його забезпечених заставою вимог. Своїм підписом на Договорі застави Заставодавець надає доручення Заставодержателю самостійно здійснювати договірне списання коштів у рахунок погашення забезпечених заставою вимог (їх частини) Заставодержателя, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку № 26152083022001/980. Доручення Заставодавця виконується Заставодержателем шляхом купівлі-продажу доларів США на міжбанківському валютному ринку України за курсом, що діятиме на дату здійснення цієї операції, з наступним погашенням забезпечених заставою вимог (їх частини) за рахунок купленої іноземної валюти. Списання грошових коштів у рахунок погашення забезпечених заставою вимог (їх частини) проводиться Заставодержателем без додаткових погоджень із Заставодавцем. 15 травня 2013 року між ПАТ «БНК» і громадянином ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1 «Депозит у травні на 24 місяці» строком на 24 (двадцять чотири) місяці в національній валюті (без капіталізації процентів); далі –Депозитний договір; (т. 2, а.с. 203–206), відповідно до якого Банк відкриває Вкладнику депозитний рахунок НОМЕР_2, а Вкладник вносить на цей рахунок грошові кошти у сумі 4 000 000,00 грн у національній валюті на термін із 15 травня 2013 року до 15 травня 2015 року (включно). 17 травня 2013 року сторони уклали договір про внесення змін № 1 до Депозитного договору (т. 2, а.с. 207–209), в якому визначили, що майнові права на Вклад є забезпеченням виконання зобов'язань ППФ «Інтерекопласт» за Кредитним договором. Одночасно 17 травня 2013 року між ПАТ «БНК» і громадянином ОСОБА_1 укладено Договір застави майнових прав НОМЕР_3 (вимоги отримання грошових коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку) з наступними змінами та доповненнями, відповідно до якого Заставодавець у забезпечення виконання всіх зобов'язань Позичальника за Кредитним договором передає Заставодержателю у заставу майнові права на отримання 4 000 000,00 грн і нараховані проценти, що випливають із Депозитного договору, за яким Заставодавець виступає Вкладником (т. 2, а.с. 222–229). Згідно з пп. 3.3.3, 3.3.4 Договору застави майнових прав НОМЕР_3 Заставодержатель має право достроково звернути стягнення на Предмет застави у разі невиконання Заставодавцем хоча б одного зобов’язання, передбаченого Кредитним договором. Звернення стягнення на грошові кошти, майнові права вимоги яких є предметом застави за цим договором, здійснюється за вибором Заставодержателя у судовому чи позасудовому порядку згідно із Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» або шляхом їх договірного списання Заставодержателем у рахунок погашення його забезпечених заставою вимог. Своїм підписом на Договорі застави майнових прав Заставодавець надає доручення Заставодержателю самостійно здійснювати договірне списання коштів у рахунок погашення забезпечених заставою вимог (їх частини) Заставодержателя, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку НОМЕР_2. Доручення Заставодавця виконується Заставодержателем шляхом купівлі-продажу доларів США на міжбанківському валютному ринку України за курсом, що діятиме на дату здійснення цієї операції, з наступним погашенням забезпечених заставою вимог (їх частини) за рахунок купленої іноземної валюти. Списання грошових коштів у рахунок погашення забезпечених заставою вимог (їх частини) проводиться Заставодержателем без додаткових погоджень із Заставодавцем. ППФ «Інтерекопласт» звернулося до позивача з вимогою достроково розірвати Договір банківського вкладу та направити всю його суму, а саме 84 000 000,00 грн, на погашення заборгованості за Кредитним договором (лист від 3 лютого 2014 року № 11, який ПАТ «БНК» отримало 10 лютого 2014 року). Після цієї дати між сторонами було укладено ще десять договорів про внесення змін до Кредитного договору, зокрема щодо продовження терміну кінцевого погашення кредиту, збільшення суми застави майнових прав на отримання грошових коштів, розміщених на депозитному рахунку, та порядку сплати процентів за користування Кредитом. Cтаном на 10 лютого 2014 року на депозитному рахунку відповідача у Банку за умовами Договору банківського вкладу обліковувалося 84 000 000,00 грн, а на депозитному рахунку третьої особи – 4 000 000,00 грн, що перевищувало суму заборгованості за кредитом з урахуванням офіційного курсу НБУ гривні до долара США (8,5282 грн за 1 долар США). Заборгованість за Кредитним договором становила 10 078 630,14 доларів США, з яких 10 000 000,00 доларів США – борг за кредитом, а 78 630,14 доларів США – проценти за користування кредитом (за період із 10 лютого 2014 року по 17 лютого 2014 року). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ППФ «Інтерекопласт» порушено зобов’язання за Кредитним договором, оскільки п. 4.4 цього договору передбачено, що у разі невиконання Позичальником зобов'язань за Кредитним договором, зокрема щодо вчасної сплати процентів за користування Кредитом, протягом більше 15 (п'ятнадцять) днів, термін надання Кредиту вважається таким, що закінчився, відповідно, Позичальник зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня погасити Кредит, сплатити проценти за фактичний час користування Кредитом, комісії та нараховані штрафні санкції. За таких обставин посилання відповідача на продовження строку повернення Кредиту до 31 травня 2015 року як на відсутність підстав для стягнення коштів, не відповідає умовам Кредитного договору. Крім того, навіть після продовження строку повернення Кредиту до 31 травня 2015 року відповідачем було прострочено сплату процентів за користування кредитом, а нараховані проценти сплачувалися не у повному обсязі. ППФ «Інтерекопласт» у термін до 5 грудня 2014 року включно не сплатило процентів за користування кредитними коштами за листопад 2014 року. Відтак, у відповідача настав обов’язок достроково повернути Кредит, сплатити проценти за фактичний час користування ним, комісії та нараховані штрафні санкції. У матеріалах справи відсутні докази невиконання позивачем заявок відповідача на купівлю іноземної валюти для погашення процентів за користування кредитними коштами, умовами Кредитного договору не передбачено погашення процентів шляхом виконання таких заявок. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – укладеними між позивачем і відповідачем договорами передбачено можливість договірного списання коштів, розміщених на депозитному рахунку відповідача, для погашення заборгованості за Кредитом. Законодавство визначає договірне списання коштів як таке, що здійснюється з рахунку клієнта без подання останнім платіжного доручення у порядку, передбаченому договором, за платіжною вимогою отримувача або за меморіальним ордером, оформленим банком. Відтак, отримавши лист відповідача з вимогою достроково повернути кошти за Договором банківського вкладу та спрямувати їх на погашення заборгованості, банк мав за рахунок вкладу придбати валюту Кредиту і погасити відповідну суму заборгованості за Кредитним договором; – умовами Кредитного договору (п. 2.10) передбачено, що у разі звернення відповідача з вимогою про дострокове повернення депозиту згідно з Договором банківського вкладу строк погашення кредиту і сплати процентів вважається таким, що настав, що у свою чергу призводить до набуття позивачем прав на предмет застави відповідно до договорів застави та до його обов’язку погасити наявну заборгованість за Кредитом; – за змістом ст. 606 ЦК зобов’язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Умовами Кредитного договору, депозитних договорів і договорів застави передбачено договірне списання, тому зобов’язання з погашення боргу за Кредитним договором є припиненим у зв’язку із набуттям банком права на депозит і поєднанням боржника і кредитора в одній особі; – банком не доведено, що заборгованість за Кредитом відповідача обліковується як прострочена, оскільки визначена до стягнення сума Кредиту обліковується на рахунку строкової заборгованості згідно з планом рахунків бухгалтерського обліку банків. Разом із тим, із наданих для порівняння копій постанов у справах № 922/3316/14, № 922/2964/14 (справу з відповідним висновком передано на новий розгляд до суду першої інстанції), № 910/21437/14 (справу з відповідним висновком передано на новий розгляд до суду першої інстанції), № 910/15383/14 (справу з відповідним висновком передано на новий розгляд до суду першої інстанції), № 922/4137/14, № 922/3315/14 вбачається, що суд касаційної інстанції щодо поєднання боржника і кредитора в одній особі у зв’язку з можливістю кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок укладеного між ними договору банківського вкладу, дійшов висновку, що приписи ст. 606 ЦК встановлюють такий спосіб припинення цивільно-правового зобов'язання, що не залежить від волі сторін. Поєднання боржника і кредитора в одній особі має місце в разі, якщо до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Тобто зникає (або виходить із двосторонніх зобов'язальних правовідносин) у силу об'єктивних обставин або певного правочину один із суб'єктів правовідношення. При цьому до особи, що залишилася, переходять всі правомочності щодо взаємних зобов'язань, у зв'язку з чим припиняється і власне правовідношення. Для припинення зобов’язання на підставі цієї норми поєднанням двох осіб у одній особі необхідно, щоб у результаті такого поєднання лишилася лише одна особа. Поєднання боржника та кредитора може бути наслідком, зокрема, правонаступництва, як загального, так і у випадку ліквідації правонаступництвом (злиття, приєднання тощо). Відтак підстав для застосування положень ст. 606 ЦК до таких правовідносин немає. У наданій для порівняння постанові у справі № 922/583/15 за позовом банку до товариства про стягнення коштів за кредитним договором суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що здійснення договірного списання коштів із рахунків відповідача у разі неналежного виконання ним своїх обов'язків за кредитним договором є правом, а не обов'язком банку. Статтею 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей зі своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб. У разі, якщо кредитором за договором є обслуговуючий платника банк, право банку на проведення договірного списання передбачається у договорі на розрахунково-касове обслуговування або в іншому договорі про надання банківських послуг. Аналогічного висновку дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/9247/15. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 510 ЦК сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Загальні підстави припинення зобов’язань визначено у ст. 598 ЦК, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України (далі – ГК), згідно з якою господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що наведена у ст. 606 ЦК підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку з цим і припиняється правовідношення. З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. Відтак, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15. У справі, яка розглядається, поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів ст. 606 ЦК не відбулося, оскільки у позивача та відповідача залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. Крім того, договорами про внесення змін до Кредитного договору та Договору застави, укладеними після звернення ППФ «Інтерекопласт» до ПАТ «БНК» із вимогою про дострокове розірвання Договору банківського вкладу та погашення за його рахунок заборгованості за кредитом, сторони продовжували строк повернення заборгованості за кредитом, збільшували суму застави майнових прав на отримання грошових коштів, розміщених на депозитному рахунку, що також свідчить про продовження зобов’язальних відносин між сторонами. Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про наявність підстав для застосування положень ст. 606 ЦК до спірних правовідносин. Крім того, за приписами ст. 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб. Умови договору на договірне списання повинні передбачати обсяг інформації, достатній для належного виконання такого списання банком, що обслуговує платника (обставини, за яких банк має здійснити (здійснювати) договірне списання; найменування отримувача та банку отримувача; реквізити рахунка, з якого має здійснюватися договірне списання; реквізити договору між платником та отримувачем (за наявності договору), що передбачає право отримувача на договірне списання; перелік документів, що мають бути представлені отримувачем в обслуговуючий платника банк (якщо платник та отримувач домовились про надання цих документів до банку платника) тощо). Договірне списання здійснюється за платіжною вимогою отримувача або за меморіальним ордером, оформленим банком. У разі, якщо кредитором за договором є обслуговуючий платника банк, право банку на проведення договірного списання передбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування або в іншому договорі про надання банківських послуг. Ініціювання переказу при договірному списанні у платіжній системі визначається правилами відповідної платіжної системи, погодженими з НБУ. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини й підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності такої заборгованості підлягають з’ясуванню при вирішенні такого спору. Натомість суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про припинення зобов’язань за Кредитним договором з огляду на те, що умовами Кредитного договору, Договору банківського вкладу, Депозитного договору, договорів застави передбачено договірне списання коштів, а тому за наявності вимоги відповідача про дострокове повернення депозиту банк набув права на предмет застави та мав за рахунок вкладу придбати валюту Кредиту і погасити заборгованість позичальника за Кредитним договором. При цьому суд не надав належної правової оцінки положенням пп. 3.2.8, 3.2.10 Кредитного договору, п. 4.2 Договору банківського вкладу та Депозитного договору із змінами, внесеними договорами від 17 травня 2013 року № 1, щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на засоби забезпечення виконання зобов’язань за Кредитом та здійснювати договірне списання у разі настання певних умов. Крім того, суд дійшов передчасного висновку про достатність депозитних коштів для погашення кредиторської заборгованості, виходячи із розрахунку за офіційним курсом гривні до долара США на день отримання банком вимоги ППФ «Інтерекопласт» про дострокове повернення депозиту, залишивши поза увагою наявність додаткових угод до Кредитного договору між сторонами після цієї дати, які свідчать про продовження правовідносин сторін за Кредитним договором. Таким чином, у справі, яка розглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин положення ст. 606 ЦК, а тому висновок про припинення зобов’язання з цих підстав є помилковим. Ураховуючи викладене, постановлені у справі, що розглядається, рішення апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню. У наданій для порівняння постанові у справі № 5024/2339/2011 за позовом товариства до банку про розірвання договору поруки (з тих підстав, що банк відмовив поручителю у заяві та платіжному дорученні на купівлю валюти для погашення боргу позичальника через невідповідність заяви вимогам законодавства, чим відмовився від прийняття виконання частини зобов’язання та порушив умови договору поруки) суд касаційної інстанції залишив без змін постанову апеляційного суду, якою ухвалу суду першої інстанції про припинення провадження у справі скасовано, справу передано на розгляд до суду першої інстанції. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що висновки місцевого господарського суду про припинення зобов’язання позивача за спірним договором поруки через неможливість його виконати у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає (відсутність валютних коштів на рахунках позивача; чинне законодавство не передбачає можливості придбання позивачем у банку іноземної валюти для виконання зобов’язань третьої особи), є помилковими, оскільки зобов’язання за спірним договором поруки існують не лише в іноземній валюті, про що правомірно зазначено апеляційним господарським судом. За таких обставин правовідносини у зазначеній справі та у справі, яка розглядається, не є подібними, тому ця постанова не може розцінюватися як приклад у розумінні ст. 11116 ГПК. Відповідно до вимог ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки висновки суду першої та апеляційної інстанцій свідчать про розбіжності в установленні обставин справи та оцінці доказів, зазначене унеможливлює ухвалення Верховним Судом України остаточного рішення, тому справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк Національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Банк Національний кредит» Паламарчука Віталія Віталійовича про перегляд Верховним Судом України постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 918/314/15 задовольнити частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 11 листопада 2015 року скасувати. Справу № 918/314/15 передати на новий розгляд до Рівненського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C55BDD1053027827C2257F87003BA57C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво», про визнання права на майнові права, визнання договорів іпотеки частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 2 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд»), публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання права на майнові права, визнання договорів іпотеки частково недійсними. ОСОБА_1 зазначав, що 9 листопада 2009 року між ним (покупець) та ТОВ «Альянс-Висотбуд» (продавець) було укладено договір купівлі-продажу майнових прав на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 38,55 кв.м, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва вказаного будинку в строк до ІІ кварталу 2010 року передати йому за актом передачі-приймання. Позивач на виконання умов цього договору сплатив вартість майнових прав на квартиру в розмірі 212 тис. 25 грн. Проте продавець, порушивши умови цього договору, жилий будинок не збудував і не ввів в експлуатацію. 1, 2 та 16 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за якими майнові права на не закінчені будівництвом квартири, у тому числі й на зазначену квартиру, було передано в іпотеку банку. Посилаючись на те, що відповідно до положень Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, майнові права не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, чим порушило права ОСОБА_1 на проінвестовану нерухомість, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, позивач просив: визнати за ним право на майнові права на об’єкт інвестування – вказану квартиру згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 9 листопада 2009 року; визнати недійсним пункт 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на вказану квартиру; зняти заборону відчуження на цю квартиру та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження майнових прав на неї іпотекою. Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 5 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав за ним право на майнові права на об’єкт інвестування – однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 38,55 кв. м згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 9 листопада 2009 року; визнав недійсним пункт 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», щодо передачі в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру; зняв заборону відчуження на вказану квартиру та виключив з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 2 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 червня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 2 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 17 квітня, 25 вересня 2013 року та 2 грудня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: рішень колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 26 серпня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та постанов Верховного Суду України від 17 квітня, 25 вересня 2013 року та 2 грудня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2005 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та управлінням капітального будівництва Одеської міської ради було укладено контракт на будівництво жилого будинку НОМЕР_1 з інженерними мережами в мкр ІІІ-4-2 ж/м Котовського в м. Одесі. З метою забезпечення будівництва багатоквартирного будинку 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», ТОВ «Альянс-Жилстрой» та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено генеральний договір про співробітництво. На виконання цього договору 1 липня 2008 року ТОВ «Альянс-Висотбуд» за договором іпотеки передало в іпотеку АКБ «Укрсоцбанк» майнові права, зокрема й на не закінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 38,55 кв. м. 2 та 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн 9 тис. 323 долари США 60 центів та 741 тис. 137 доларів США 25 центів відповідно. 2 та 16 липня 2008 року з метою забезпечення виконання вказаних договорів між АКБ «Укрсоцбанк» і ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за умовами яких товариство передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, у тому числі й на зазначену квартиру. 9 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого ОСОБА_1 придбав у товариства майнові права на вказану квартиру, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва в строк до ІІ кварталу 2010 року передати за актом приймання-передачі покупцеві. ОСОБА_1 зобов’язання за цим договором купівлі-продажу виконав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва в розмірі 212 тис. 25 грн. ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язання за цим договором не виконало: у визначені строки будівництво жилого будинку не закінчило, квартиру за актом передачі-приймання позивачу не передало. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що стаття 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів іпотеки) не визначала майнові права як предмет іпотеки; майнові права на об’єкт незавершеного будівництва визначено як предмет іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VІ «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі – Закон № 800-VІ), яким було внесено відповідні зміни до Закону України «Про іпотеку». При цьому суд дійшов висновку про те, що майнові права на спірну квартиру, вартість якої була сплачена позивачем у повному обсязі за договором купівлі-продажу, не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало їх в іпотеку банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України від 19 червня 2003 року № 979-VІ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (далі – Закон № 979-VІ) як спеціального закону, що містить норми щодо укладення іпотечного договору, предметом якого можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, тому оспорювані іпотечні договори були укладені відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Крім того, ці іпотечні договори укладені до моменту укладення договору купівлі-продажу майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, тобто до виникнення в позивача цих майнових прав. Більш того, позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, яке може бути захищене в інший, передбачений законом спосіб, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним або розірвання вказаного договору купівлі-продажу та відшкодування переданих забудовнику коштів, а не шляхом визнання недійсними оспорюваних договорів іпотеки майнових прав. Разом з тим у рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 26 серпня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, які надані заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що спірні договори іпотеки підлягають визнанню недійсними як укладені з порушенням норм статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час їх укладення), оскільки майнові права на окремі приміщення в жилому будинку ТОВ «Альянс-Висотбуд» мало право передавати в іпотеку лише з 25 грудня 2008 року, коли майнові права було визначено як предмет іпотеки Законом № 800-VІ. Крім того, суд дійшов висновку про те, що майнові права виникли в позивача на підставі договору купівлі-продажу, тому підстав для визнання права на них у судовому порядку немає. У постановах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року та 2 грудня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що статтею 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів) визначено вичерпний перелік об’єктів, які можуть бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Предметом правового регулювання Закону № 979-ІV є відносини з приводу іпотечного боргу, який виникає внаслідок невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не з приводу забезпечення кредитного договору, укладеного за обставинами справи, що переглядалась; цей закон до спірних правовідносин не застосовується. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва визначено предметом іпотеки Законом № 800-VІ, яким було внесено зміни до Закону України «Про іпотеку». З огляду на зазначене під час укладення договорів іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів), оскільки майнові права на окремі приміщення в жилому будинку не могли бути предметом іпотеки. У постанові Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року, наданій заявником для порівняння, зокрема, міститься висновок про те, що, передаючи в іпотеку майнові права на квартиру в не завершеному будівництвом жилому будинку, ТОВ «Перша українська індустріально-інвестиційна компанія» діяло без згоди інвестора. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування вказаної норми права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За статтями 1, 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину обє’кта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права предметом іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва визначено предметом іпотеки Законом № 800-VI, яким було внесено зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що оспорювані договори іпотеки були укладені відповідно до вимог чинного на час їх укладення законодавства та що на спірні правовідносини поширюється дія Закону № 979-ІV, є помилковим. Закон № 979-ІV, який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується. Тому в цій частині судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним пункту 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», щодо передачі в іпотеку майнових прав на не закінчену будівництвом спірну квартиру, зняття заборони відчуження на вказану квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою. Водночас відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість – об’єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об’єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивач виконав свої грошові зобов’язання за договором купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, установлену цим договором, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття права на майнові права на цей об’єкт. Проте право власності на спірну квартиру в позивача не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав Законом України від 19 червня 2003 року № 978-ІV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Ураховуючи зазначене, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права на майнові права на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судових рішень апеляційного та касаційного судів у цій частині відсутні. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 2 липня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.1 договорів іпотеки, укладених між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», та товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» 1, 2 та 16 липня 2008 року, щодо передачі в іпотеку майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 38,55 кв. м, зняття заборони відчуження на вказану квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 червня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-290цс16 Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва визначено предметом іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким було внесено зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року, тобто з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення цих договорів), у зв’язку із чим відповідний пункт цих договорів підлягає визнанню недійсним. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. У справі, яка переглядається, за змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним права на майнові права на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/861E612FA592744BC2257F81003CE534

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженої відповідальністю ФТД «Наташа-М», приватне підприємство «Ніанат», про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що на підставі рамкової угоди від 12 вересня 2007 року 10 листопада 2011 року між публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_1 укладено договір про надання траншу й 21 жовтня 2013 року – додаткову угоду до цього договору. 10 листопада 2011 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариством з обмеженою відповідальністю ФТД «Наташа-М» (далі – ТОВ ФТД «Наташа-М», приватним підприємством «Ніанат» (далі – ПП «Ніанат») укладено договори поруки. Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (справа № 1371-9/539/14) стягнуто солідарно з ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором про надання траншу та судові витрати. Вважаючи, що рішення третейського суду є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно було ухвалено без її відома та участі; ця справа у спорі щодо захисту прав споживачів і не підвідомча третейському суду третейський суд вийшов за межі власних повноважень та в порушення третейської угоди й власного регламенту не припинив провадження, а розглянув справу по суті; заборгованість стягнута за договорами поруки, яка вже припинилися; третейський суд не врахував, що заборгованість, яка виникла за рамковою угодою, була стягнута рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2009 року в іншій справі, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду від 14 травня 2014 року. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року у відкритті касаційного провадження ОСОБА_1 відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та рішення третейського суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі –.Закон України «Про третейські суди»). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 травня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання недійсною умови кредитного договору (№ 6-64цс15); від 2 вересня 2015 року у справі за заявою фізичної особи про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 26 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-856цс15). Так, приймаючи постанову від 20 травня 2015 року у справі № 6-64цс15, Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки на час укладання кредитного договору щодо отримання споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), то третейське застереження в кредитному договорі між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Верховний Суд України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 856цс15 висловив правову позицію, про те, що спір виник щодо заборгованості за кредитним договором, заявник є споживачем послуг банку, тому третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Натомість, у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що правові підстави для скасування рішень третейського суду, визначені Законом України «Про третейські суди» та статтею 3895 ЦПК України, відсутні, третейський суд діяв у межах своєї компетенції. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права (пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди»). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (у справі № 1371-9/539/14) солідарно з стягнуто з ОСОБА_1 (позичальника за договором про надання траншу від 10 листопада 2011 року), ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» (поручителів за договорами поруки від 10 листопада 2011 року) на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором, що складається з грошових коштів за кредитом, за відсотками та пені, а також судові витрати. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», про скасування якого просила ОСОБА_1, ухвалено 14 травня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та помилково відмовили в її задоволенні. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2693цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/527488885AC496AEC2257F7F004B33A5

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 липня 2007 року він отримав кредит у закритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1 га, на якій розміщено цей житловий будинок, придбані ним за рахунок кредитних коштів. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, тому порушено права малолітнього ОСОБА_3 на законне право на житло, ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір, укладений 6 липня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 7 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини другої статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи установили, що 6 липня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на придбання нерухомості в розмірі 34 тис. 200 доларів США зі сплатою 12 процентів річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 6 липня 2022 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1; іпотека поширюється також і на земельну ділянку площею S_1 га, на якій розташовано предмет іпотеки. Будинок та земельна ділянка, передані в іпотеку, придбані ОСОБА_2 6 липня 2007 року на підставі договорів купівлі-продажу за рахунок кредитних коштів. Згідно з договором іпотеки від 6 липня 2007 року та анкетою-заявою на час укладення кредитного договору і договору іпотеки ОСОБА_2 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 9–14). За цією ж адресою проживала й була зареєстрована дружина позивача – ОСОБА_5, що підтверджується копією паспорта останньої (а.с. 62–66). Згідно з довідкою Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 1 липня 2007 року в будинку АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований. 31 жовтня 2007 року Черкаський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області зареєстрував ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, а 12 листопада 2008 року – його дружину ОСОБА_5. (а.с. 7, 67). Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання іпотечного договору недійсним без дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки на час укладення цього договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований з матір’ю за іншою адресою, а в будинку, який передано в іпотеку, ніхто не проживав і не був зареєстрований, тому дитина іпотекодавця не мала права користування іпотечним майном. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. У заяві ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) та Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України. Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України, не є постановою Верховного Суду України, прийнятою в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на нього не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. У постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) міститься правовий висновок про те, що виходячи з положень частини першої статті 383, статті 391 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У статті 405 ЦК України зазначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім’ї. Зазначений правовий висновок викладено в справі щодо захисту права власності від порушень, а не в справі щодо захисту прав малолітніх (неповнолітніх) дітей на користування житлом. Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, а також різні фактичні обставини. ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У цій ухвалі Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що оскаржувані судові рішення, на підставі яких визнано недійсним договір іпотеки з підстав неотримання згоди органу опіки та піклування на його укладення з огляду на те, що іпотечним майном мала право користування неповнолітня дитина, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди встановили, що договір купівлі-продажу будинку, кредитний договір та договір іпотеки укладалися одночасно в один день, тому покупець будинку та його сім’я не були й не могли бути зареєстровані в ньому в той же день з об’єктивних причин; сторонам було відомо, що позивач брав кредит саме з метою купівлі житлового будинку для поліпшення житлових умов своєї сім’ї і що квартира, у якій проживала сім’я до цього, має бути продана, іншого житла його сім’я не мала, тому відбулась єдина операція, спрямована на зміну житлових умов сім’ї позивача, в тому числі і його неповнолітнього сина. Установивши зазначені обставини, суди дійшли висновку, що неповнолітня дитина іпотекодавця мала право на користування жилим приміщенням, що передавалося в іпотеку, у зв’язку із чим при укладенні спірного договору іпотеки необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Відповідно до статті 8 ЦПК України та статті 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, суд повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, не проживав неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим дозвіл органу опіки та піклування на його укладення був не потрібен, суд відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним. Проте при розгляді справи встановлено, що кредитний договір, договори купівлі-продажу та договір іпотеки укладені в один день; під час їх укладення ОСОБА_2 не приховував, що має малолітню дитину. Отже ні ОСОБА_2, ні його сім’я, в тому числі й неповнолітній ОСОБА_3, не були і не могли бути зареєстровані та проживати в будинку, що є предметом договору іпотеки, з об’єктивних причин. Вирішуючи питання про визнання недійсним договору іпотеки та правильне застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України, частини другої статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» і статей 203, 215 ЦК України, необхідно установити з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім’ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім’ї, чи є у сім’ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім’я проживала до цього. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року та рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2918цс15 Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ED5E9E435EFD5721C2257F7F00364397

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «М'ясний формат», про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом Особа_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Особа_2, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2010 року відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, а в подальшому – із заявою про зміну позовних вимог, посилаючись на те, що 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і товариством з обмеженою відповідальністю «М'ясний формат» (далі – ТОВ «М'ясний формат») укладено генеральну кредитну угоду, на підставі якої цього ж дня між останніми укладено кредитний договір, за умовами якого ТОВ «М'ясний формат» було відкрито довгострокову відновлювальну кредитну лінію з лімітом кредитування 2 млн 500 тис. грн строком до 3 серпня 2011 року зі сплатою 19,75 відсотків річних. З метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором 4 серпня 2008 року укладено два договори іпотеки між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та: Особа_1, предметом договору з якою є квартира Адреса_1; Особа_3, предметом договору з яким є квартира Адреса_2. Унаслідок невиконання ТОВ «М'ясний формат» кредитного договору в останнього утворилася заборгованість, яка станом на 11 вересня 2009 року склала 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп., тому банк просив у рахунок погашення заборгованості звернути солідарне стягнення на зазначені квартири шляхом продажу їх на прилюдних торгах, зняти Особа_1 і Особа_3 з реєстрації та виселити з квартир, стягнути з них солідарно судові витрати. Суди неодноразово розглядали справу за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_3 і Особа_1. Так, заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 8 червня 2011 року ухвалено стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп. за рахунок предметів іпотеки у межах їх вартості; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2012 року рішення суду від 8 червня 2011 року скасовано. Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2012 року, позов задоволено, ухвалено у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп. звернути стягнення на предмети іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів з продажу квартир за початковою ціною, яка встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року зазначені рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У січні 2014 року Особа_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 12 березня 2013 року ТОВ «М'ясний формат» ліквідовано. На підставі цієї ухвали 28 березня 2013 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – ЄДР) внесено запис про припинення ТОВ «М'ясний формат». Оскільки відповідно до статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) з ліквідацією боржника припиняється його основне зобов’язання перед кредитором, а згідно із частиною першою статті 17 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») з припиненням основного зобов’язання іпотека також припиняється, Особа_1 просила визнати договір іпотеки належної їй квартири Адреса_1, укладений 4 серпня 2008 року між нею та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», припиненим, зобов'язати реєстраційну службу Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області внести до Державного реєстру іпотек та Державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна записи щодо припинення обтяжень іпотекою квартири. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2014 року позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_3 та Особа_1 роз'єднано в самостійні провадження. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2014 року, в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_1 відмовлено; зустрічний позов Особа_1 задоволено частково, визнано договір іпотеки, укладений 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Особа_1, припиненим з моменту внесення до ЄДР інформації про припинення ТОВ «М'ясний формат», тобто з 8 березня 2013 року. У задоволенні решти позову Особа_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 609 ЦК України. Для обґрунтування зазначеної підстави ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» (далі – ПАТ «АКБ «Капітал») до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-15893св11). Так, у вказаній справі суд касаційної інстанції, застосувавши частину першу статті 17, частину першу статті 33 Закону України «Про іпотеку», статтю 111, частину першу статті 575, частину першу статті 598, статті 599, 609 ЦК України, залишив рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову без змін виходячи з того, що на час звернення ПАТ «АКБ «Капітал» (кредитора) до суду з позовом боржник ліквідований не був, запис про припинення останнього внесено до ЄДР лише після звернення кредитора до суду, а тому зобов’язання за кредитним та іпотечним договорами не можна визнати припиненими. Наявність постанови господарського суду про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та відповідно не припиняє договору іпотеки. У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій погодилися з висновками суду першої інстанції, який, відмовивши в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та задовольнивши частково зустрічний позов Особа_1, дійшов висновку, що у зв'язку з ліквідацією ТОВ «М'ясний формат» основне зобов’язання за укладеним між останнім та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитним договором є припиненим (стаття 609 ЦК України), тому за положенням частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» припиненим є і договір іпотеки, укладений Особа_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» з метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» та статті 609 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «М'ясний формат» укладено генеральну кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої банк зобов'язався надати ТОВ «М'ясний формат» кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених кредитними договорами, які укладені в рамках цієї угоди і є її невід'ємними частинами. Того ж дня між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «М'ясний формат» укладено кредитний договір, за умовами якого останньому була відкрита довгострокова відновлювальна кредитна лінія з лімітом кредитування 2 млн. 500 тис. грн строком до 3 серпня 2011 року зі сплатою 19, 75 відсотків річних. Одночасно з метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаними генеральною кредитною угодою та кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Особа_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого Особа_1 передала в іпотеку належну їй квартиру Адреса_1. У зв’язку з невиконанням ТОВ «М'ясний формат» умов генеральної кредитної угоди та кредитного договору, в останнього утворилась заборгованість, яка станом на 11 вересня 2009 року склала 2 млн. 566 тис. 712 грн 47 коп. У січні 2010 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з позовною заявою до Особа_1. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 12 березня 2013 року ТОВ «М'ясний формат» ліквідовано. 28 березня 2013 року до ЄДРЮО та ФОП внесено запис про припинення ТОВ «М'ясний формат». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержателем було пред'явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов'язання по погашенню боргу. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги у справі № 6-15893св11. Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, не врахував визначений законодавством виняток із загального правила припинення договору іпотеки та дійшов помилкових висновків щодо припинення іпотеки в зв'язку з ліквідацією юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням у будь-якому випадку, у тому числі й у разі, якщо до визнання боржника-юридичної особи ліквідованим і внесення запису про його припинення до ЄДРЮО та ФОП кредитор своїми діями захистив своє право на отримання коштів за договором кредиту та звернувся до суду з позовною заявою до іпотекодавця. Таким чином, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-216цс14 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов’язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов’язання, адже до цього іпотекодержателем було пред’явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов’язання по погашенню боргу. Суддя Верховного Суду УкраїниА.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3BC081CC656CE5BC2257F79004AA842

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі – АБ "Укргазбанк") в особі Харківської обласної дирекції звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, виселення та звернення стягнення на предмет іпотеки. Уточнивши позовні вимоги, АБ "Укргазбанк" просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 124 тис. 268 доларів США 61 цент. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2014 року позов ПАТ АБ "Укргазбанк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 строкову заборгованість за кредитним договором у розмірі 59 тис. 250 доларів США, прострочену заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 тис. 993 долари США 98 центів, поточну заборгованість за процентами в сумі 1 тис. 25 доларів США 26 центів, прострочену заборгованість за процентами в сумі 48 тис. 999 долари США 37 центів, пеню за несвоєчасне погашення кредиту у сумі 11 тис. 599 доларів США 40 центів, пеню за несвоєчасну сплату процентів у сумі 37 тис. 36 доларів США 54 центи, штрафні санкції у сумі 23 тис. 600 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено у частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АБ "Укргазбанк" пеню за простроченим кредитом у розмірі 6 тис. 376 грн 30 коп., пеню за простроченими відсотками у розмірі 14 тис. 713 грн 98 коп. У задоволенні позовних вимог про стягнення штрафних санкцій відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року залишено в силі. У серпні 2015 року АБ "Укргазбанк" подав заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 258, 259, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України України). Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви, АБ "Укргазбанк" надало постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції, відхиливши касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" та залишивши в силі рішення апеляційного суду, погодився з висновками судів про застосування спеціального строку позовної давності в один рік до вимог позивача про стягнення пені та штрафу, оскільки про це заявлено відповідачем. Водночас у постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у договорі або Умовах кредитора, які повинні бути підписані позичальником, проте суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погодившись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, якими збільшено позовну давність, не містять підпису позичальника, а тому ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається суди встановили, що 4 серпня 2008 року АБ "Укргазбанк" відповідно до укладеного кредитного договору надав ОСОБА_1 кредит у сумі 70 тис. доларів США зі строком погашення кредиту до 3 серпня 2033 року та сплатою 13,8 % річних. Згідно з пунктом 3.3 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту щомісячно, з першого по десяте число кожного місяця по 250 доларів США. Останній платіж повинен бути проведений не пізніше 3 серпня 2033 року. У зв’язку з тим, що ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором не виконала, з грудня 2008 року припинила погашення кредиту та процентів за користування кредитом, вимогу щодо повернення заборгованості за кредитом від 11 вересня 2009 року не виконала, станом на 6 грудня 2013 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі 124 тис. 258 доларів США 61 цент. При цьому заборгованість з пені за несвоєчасне погашення кредиту в період із 7 грудня 2010 року до 6 грудня 2013 року складала 11 тис. 599 доларів США 40 центів та за несвоєчасну сплату процентів - 37 тис. 36 доларів США 54 центи. Задовольняючи позов АТ "Укргазбанк", поданий 31 грудня 2009 року суд першої інстанції дійшов висновку про те що, оскільки відповідачка умов кредитного договору не виконала, з неї підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором, проценти за користування кредитом, пеня та штрафні санкції за весь період прострочення. Ухвалюючи рішення про зміну рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій, апеляційний суд, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на частину другу статті 258 ЦК України, дійшов висновку про те, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Крім того, про застосування позовної давності заявлено відповідачем у справі. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункту 5.3) пеня за порушення строків повернення кредиту визначена в розмірі 0,1 % від суми невиконаного зобов’язання за кожен день прострочення платежу. Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки, а до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 цього Кодексу). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається суди встановили, що згідно з умовами кредитного договору (пункт 3.3.4) погашення кредиту повинне здійснюватись частинами з 1 до 10 числа кожного місяця (останній платіж – у 2033 році). Оскільки умовами договору установлені окремі самостійні зобов’язання щодо повернення кредиту, то відповідальність за невиконання кожного з них настає окремо. За відсутності платежу з 11 числа кожного місяця виникає прострочення боржника за зобов’язаннями, а в кредитора виникає право на позов. Початок позовної давності для стягнення періодичних платежів необхідно обчислювати з дня невиконання позичальником кожного із зобов'язань. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (частина друга статті 6 ЦК України). За змістом частини третьої цієї статті сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Виходячи з аналізу зазначених правових норм можна зробити висновок про те, що якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суди встановили, що пунктом 5.8 кредитного договору строк позовної давності визначається сторонами в три роки, в тому числі на вимоги з повернення: процентів за користування кредитом та суми заборгованості за кредитом з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, пені за несвоєчасну сплату процентів та кредиту, штрафів та всіх видатків, понесених банком під час виконання умов цього договору. За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що стягнення неустойки (штрафу та пені) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, не можна визнати обґрунтованим. Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки апеляційний суд розрахував суми штрафу та пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 без урахування пункту 5.8 кредитного договору, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати подібні обставини та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року скасувати, передати справу на новий апеляційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1824 цс15) Якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1AEAFEB7DE63451EC2257F7700456A2C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 листопада 2010 року Подільський районний суд м. Києва ухвалив рішення про солідарне стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Вебстиль» (далі – ТОВ «Вебстиль»), ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене судове рішення не було виконано й у ході виконавчого провадження було арештовано та реалізовано АДРЕСА_1, яку ОСОБА_1 передав банку в іпотеку згідно з договором від 19 червня 2008 року. Позивач просив виселити відповідача із зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, позов задоволено, постановлено виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 21 березня (№ 6-1484цс15) та 25 листопада (№ 6-1061цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що згідно з договором дарування від 19 листопада 2004 року ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1. 19 червня 2008 року між ПАТ «Універсал Банк» і ТОВ «Вебстиль» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав товариству кошти в розмірі 104 тис. доларів США зі сплатою 14,95 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 1 червня 2010 року. Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 листопада 2010 року постановлено стягнути солідарно з ТОВ «Вебстиль», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене рішення в добровільному порядку не виконувалось. У ході виконавчого провадження спірну квартиру було арештовано та реалізовано на прилюдних торгах, право власності на спірну квартиру набуло ПАТ «Універсал Банк». Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк є власником спірної квартири, проживання відповідача в квартирі порушує право позивача на користування та розпорядження своєю власністю. Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України керувався тим, що при розгляді справ про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що при ухваленні судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди встановили, що ПАТ «Універсал Банк» було передано в іпотеку квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, право власності на цю квартиру набуто самим іпотекодержателем внаслідок реалізації квартири з прилюдних торгів, а тому висновок суду про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C43FD049B724C67C2257F720040F234

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Яреми А.Г.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Продсервістранзит», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 17 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: 8 вересня 2009 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі – ПАТ «ПУМБ» або Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 як до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Азот – Транс ЛТД» (далі – ТОВ «Азот – Транс ЛТД»), назва якого у подальшому була змінена на товариство з обмеженою відповідальністю «Продсервістранзит» (далі – ТОВ «Продсервістранзит»), укладено договір овердрафтного кредитування, згідно з яким Банк надав кредит у вигляді овердрафту за поточним рахунком з лімітом, що не може перевищувати 1 млн. 250 тис. грн, зі сплатою процентів, розмір яких залежить від тривалості безперервної заборгованості за основною сумою овердрафту (від 10% до 17%) за користування кредитом, з кінцевим строком погашення до 26 грудня 2008 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором овердрафтного кредитування цього ж дня укладено договір поруки з ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед Банком солідарно в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання боржником усіх зобов'язань за договором овердрафтного кредитування. Посилаючись на те, що позичальник своїх зобов'язань, передбачених договором овердрафтного кредитування, належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 12 жовтня 2010 року виникла заборгованість перед Банком у розмірі 1 млн. 940 тис. 19 грн 35 коп., позивач просив позов задовольнити. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 31 березня 2015 року, в задоволенні позовних вимог ПАТ « ПУМБ» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 31 березня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року ПАТ «ПУМБ» просить скасувати зазначене рішення суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором овердрафтного кредитування з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «ПУМБ» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року. ПАТ «ПУМБ» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, різняться з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для порівняння судовому рішенні, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «Азот – Транс ЛТД», назва якого у подальшому була змінена на ТОВ «Продсервістранзит», укладено договір овердрафтного кредитування, згідно з яким Банк надав кредит у вигляді овердрафту за поточним рахунком з лімітом, що не може перевищувати 1 млн 250 тис. грн, зі сплатою процентів, розмір яких залежить від тривалості безперервної заборгованості за основною сумою овердрафту (від 10% до 17%) за користування кредитом, з кінцевим строком погашення до 26 грудня 2008 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором овердрафтного кредитування цього ж дня укладено договір поруки з ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед банком солідарно в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання боржником усіх зобов'язань за договором овердрафтного кредитування. Згідно з пунктом 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання боржником у повному обсязі. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, комісій, неустойки. Відповідно до пункту 6.1 договору поруки порука за цим договором припиняється з припиненням зобов’язання. Позичальник і поручитель зобов’язання за договором овердрафтного кредитування належним чином не виконували, допустили заборгованість, яка за розрахунком Банку станом на 12 жовтня 2010 року склала 1 млн. 940 тис. 19 грн 35 коп. 31 березня 2009 року ПАТ «ПУМБ» на адресу ОСОБА_1 рекомендованим листом надіслало вимогу про погашення боргу за договором овердрафтного кредитування. 8 вересня 2009 року Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ПУМБ», суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Банк звернувся до ОСОБА_1 як до поручителя з позовом про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування після спливу шестимісячного строку від дня настання строку виконання основного зобов’язання, а тому зобов’язання за договором поруки припинилися. Проте у справі, в якій ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року надана заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди встановили, що 22 серпня 2008 року між Банком та позичальником укладено кредитний договір, за яким позичальник отримав 45 тис. доларів США зі сплатою 13,49 % за користування кредитом з кінцевим строком погашення до 22 серпня 2018 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між Банком та поручителем укладено договір поруки. За пунктом 6.1 договору поруки порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. 8 грудня 2010 року Банк звернувся до боржника з вимогою про дострокове погашення кредиту. 12 січня 2011 року Банк надіслав поручителю вимогу про погашення боргу за кредитом у трицятиденний строк з моменту її отримання, при цьому зазначену вимогу поручитель отримав 26 січня 2011 року, а трицятиденний строк спливає 26 лютого 2011 року. У березні 2012 року Банк звернувся до суду з позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд касаційної інстанції скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову Банку до поручителя та задоволення позовних вимог поручителя про визнання поруки припиненою і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог Банку про стягнення в тому числі й з поручителя заборгованості за кредитним договором виходив з того, що вимоги до поручителя 26 січня 2011 року було пред’явлено у межах встановленого шестимісячного строку від дня застосування банком права на дострокове повернення кредиту. Крім того, суд касаційної істанції зазначав, що диспозиція частини четвертої статті 559 ЦК України не встановлює обов’язку щодо судової форми пред’явлення вимог до поручителя, якою в розумінні наведеної норми може бути й досудова вимога про погашення боргу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов”язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов”язання боржником. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга стаття 251 та частина друга стаття 252 ЦК України). З пункту 6.1. договору поруки вбачається, що порука припиняється за цим договором з припиненням зобов’язання. Таким чином, у договорі поруки не встановлено строк її дії відповідно до статті 252 ЦК України, а тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений: строком повного погашення кредиту є 26 грудня 2008 року. За таких обставин у Банку виникло право пред”явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов‘язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи з 27 грудня 2008 року протягом наступних шести місяців. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Таким чином, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, встановленого сторонами в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки була пред'явлена претензія і поручитель не виконав указані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Отже, установивши у справі, яка переглядається, що Банк звернувся до ОСОБА_1 як до поручителя з позовом про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування після спливу шестимісячного строку від дня настання строку виконання основного зобов’язання, суд правильно застосував норму частини четвертої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися. Оскільки викладені обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, то відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, ст. 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FA91351B498333B3C2257F78002FB315

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» (далі – ТОВ «ЕкономКомфорт») про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від його імені та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього. Крім того, 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. При цьому позивач сплатив відповідачу 2 тис. 100 грн. Посилаючись на те, що зазначена діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, ОСОБА_1 просив визнати зазначені договори недійсними, застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути грошові кошти, сплачені за цими договорами, в розмірі 2 тис. 100 грн, а також 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області рішенням від 21 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсними зазначені договори від 15 грудня 2014 року; стягнув з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 2 тис.100 грн на відшкодування майнової шкоди; в іншій частині позову відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 серпня 2015 року рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року ТОВ «ЕкономКомфорт» просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 111 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ТОВ «ЕкономКомфорт» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЕкономКомфорт» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» було укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_1 та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього. Крім того, 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. На виконання умов цих договорів ОСОБА_1 сплатив товариству 2 тис. 100 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірні договори та умови програми ТОВ «ЕкономКомфорт» свідчать про те, що послуга, яка надавалася позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом указаних договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми боргу, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за одним із цих договорів передбачено залучення коштів фізичної особи. З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року, 9 вересня і 6 листопада 2014 року між фізичними особами та ТОВ «ЕкономКомфорт», є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року; далі – Закон № 3462-VІ) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктами 3, 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 3462-VІ фінансові установи зобов’язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. На підставі Закону № 2664-ІІІ Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах»; далі – Ліцензійні умови). Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг. Згідно з пунктом 1.2 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об’єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи. Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктом 1.5 Ліцензійних умов фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов. У справі, яка переглядається, спірні договори укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Ураховуючи наведене, суди в цій справі, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ «ЕкономКомфорт» надає їх без отримання відповідної ліцензії. За таких обставин підстав для скасування судових рішень судів у справі, яка переглядається, немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2629цс15 За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. У справі, яка переглядається, спірні договори, предметом яких є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EA95E11F43885B4C2257F7A004CEA88

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Особа_3, управління служб у справах дітей департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про припинення правовідносин, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до Особа_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 30 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк», банк), та Особа_4 укладено кредитний договір та договір іпотеки. Інформація_1 Особа_4 померла. Спадкоємцем є її малолітній син – Особа_2. Вважаючи, що банк належним чином був повідомлений про смерть Особа_4 у вересні 2011 року, однак не пред'явив вимог до спадкоємців боржника, що є підставою для визнання припиненими зобов'язань за кредитним договором та договором іпотеки, позивач просив: визнати ПАТ «ОТП Банк» таким, що втратило право вимоги до спадкоємця Особа_4 – малолітнього Особа_2 за кредитним договором та договором іпотеки; визнати припиненими вказані договори; зобов’язати приватного нотаріуса зняти заборону відчуження квартири Адреса_1, накладену в порядку забезпечення кредитного договору та зареєстровану 30 жовтня 2007 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У серпні 2013 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом до Особа_2, посилаючись на те, що про смерть божника банку стало відомо 30 травня 2013 року після отримання позовної заяви Особа_1, яка подана в інтересах малолітнього Особа_2. Станом на день смерті Особа_4 кредитна заборгованість складала 28 тис. 115 доларів США 33 центи. Вважаючи, що відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» іпотека є дійсною для спадкоємців майна, банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки й виселити Особа_2 з указаної квартири. Московський районний суд м. Харкова рішенням від 29 травня 2014 року позовні вимоги Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 задовольнив, ухвалив визнати ПАТ «ОТП Банк» таким, що втратило право вимоги до спадкоємця Особа_4 – малолітнього Особа_2 за зобов'язаннями Особа_4 за кредитним договором та договором іпотеки; визнати припиненими вказані договори; зобов’язати приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Особа_3 зняти заборону відчуження квартири Адреса_1, накладену в порядку забезпечення кредитного договору та зареєстровану 30 жовтня 2007 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна; у задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «ОТП Банк» відмовив. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 6 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2; зустрічний позов ПАТ «ОТП Банк» задовольнив частково: звернув стягнення на предмет іпотеки – указану квартиру, належну малолітньому Особа_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, для задоволення вимог ПАТ «ОТП Банк» за договором кредиту від 30 жовтня 2007 року в розмірі 28 тис. 115 доларів США 33 центи, що еквівалентно 224 тис. 121 грн 35 коп.; установив спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні іншої частини зустрічного позову ПАТ «ОТП Банк» відмовив. У заяві Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин другої та третьої статті 1281 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 30 січня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») до фізичних осіб, третя особа – орган опіки та піклування Котовської районної державної адміністрації Одеської області, про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-52990св13); 12 травня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичних осіб про стягнення боргу (№ 6-19676ск14); 24 вересня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення коштів (№ 6-24635св14); 9 жовтня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичної особи про стягнення заборгованості (№ 6-29257св14); 29 жовтня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання недійсним договору позики (№ 6-31035св14). Ухвала суду касаційної інстанції від 24 вересня 2014 року у справі № 6-24635св14, якою судове рішення суду апеляційної інстанції скасоване, а справа передана на новий розгляд, не містить правової позиції щодо спірних правовідносин, а вказує на допущені судом попередньої інстанції порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судом належним чином фактичних обставин справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-31035св14 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, виходив з того, що позивач за первісним позовом знав про смерть позичальника (боржника) та вимоги до спадкоємця позичальника пред'явив з пропуском строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України. За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-52990св13, № 6-19676ск14, № 6-29257св14 суд касаційної інстанції погодився по суті з рішеннями судів інших інстанцій щодо відмови в задоволенні позовів ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичних осіб про стягнення заборгованості, які виходили з того, що оскільки договірні зобов'язання не виконувалися, то кредитор спадкодавця міг дізнатися про відкриття спадщини, однак не пред'явив у визначений частиною другою статті 1281 ЦК України свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, тому він пропустив указаний строк. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, виходив з відсутності доказів того, що до 30 травня 2013 року (дата отримання банком позовної заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2) ПАТ «ОТП Банк» належним чином було повідомлено спадкоємцями боржника про відкриття спадщини, тому шестимісячний строк для звернення до спадкоємців з вимогою про погашення заборгованості Особа_4 банком не пропущено, підстави для припинення кредитних та іпотечних зобов'язань відсутні і первісний позов задоволенню не підлягає. При цьому, оскільки вимогами законодавства встановлено обов'язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора в межах вартості майна, одержаного у спадщину і такі вимоги спадкоємцями виконані не були, то зустрічні позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-52990св13, № 6-19676ск14, № 6-29257св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 жовтня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та Особа_4 укладено: кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 32 тис. 800 доларів США з кінцевою датою повернення кредиту – 26 жовтня 2032 року; договір іпотеки, предметом якого є квартира Адреса_1. Інформація_1 Особа_4 померла. На момент смерті позичальника загальна сума боргу за договором кредиту склала 28 тис. 115 доларів США 33 центів, що було еквівалентно 224 тис. 121 грн 35 коп. Спадкоємцем указаної квартири, яка є предметом іпотеки, є малолітній син померлої Особа_2, Інформація_2 року народження, батьком якого є Особа_1. Згідно з листом Четвертої Харківської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2012 року, адресованим ЗАТ «ОТП Банк» (без зазначення адреси банку), нотаріальна контора повідомила банк, що 27 вересня 2012 року спадкоємцю за законом Особа_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом після Особа_4, померлої Інформація_1, на зазначену вище квартиру, яка знаходиться під забороною відчуження згідно з договором іпотеки від 30 жовтня 2007 року. Відповідно до журналу реєстрації вихідних документів Четвертої Харківської державної нотаріальної контори зазначений лист направлено до ЗАТ «ОТП Банк». Однак, доказів отримання вказаного листа Четвертої Харківської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2012 року банком матеріали справи не містять. Відповідно до пояснень ПАТ «ОТП Банк» банк дізнався про те, що Особа_4 померла, лише 30 травня 2013 року, в день, коли до банку надійшла позовна заява Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав i обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять yсі права i обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав i обов’язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218,1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Вiдповiдно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язане з його особою i у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Перелік зобов'язань, які не входять до складу спадщини, визначений статтею 1219 ЦК України, отже зобов'язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини. За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців вiд дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно вiд настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав i не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року вiд настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть iпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки вiд iпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус iпотекодавця i має всі його права i несе всі його обов'язки за iпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – iпотекодавця, такий спадкоємець не несе вiдповiдальність перед iпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги iпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та iпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов'язань переходять обов'язки iпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивiльно-правовi норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого iпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). У справі, яка переглядається, встановлено, що Особа_4 була позичальником за кредитним договором зі строком повернення кредиту 26 жовтня 2032 року та іпотекодавцем за договором іпотеки, тобто одночасно виступала і боржником, i iпотекодавцем. У зв'язку з її смертю відкрилася спадщина, яку прийняв Особа_2, перебравши на себе обов'язки iпотекодавця в межах вартості предмета іпотеки. Однак звернення стягнення на предмет іпотеки є можливим лише за умови, якщо зобов'язання боржником було порушене. Отже, в цьому разі стаття 1281 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується. За таких обставин із загальним висновком судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності в цьому випадку підстав для припинення кредитних та іпотечних зобов'язань і для задоволення первісного позову, а також стосовно задоволення позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, можна погодитися. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Отже, у задоволенні заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд судового рішення слід відмовити. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-1286цс15 Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть iпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки вiд iпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус iпотекодавця i має всі його права i несе всі його обов'язки за iпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – iпотекодавця, такий спадкоємець не несе вiдповiдальність перед iпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги iпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та iпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов'язань переходять обов'язки iпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивiльно-правовi норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого iпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/111E0379825A3674C2257F78002D8B52

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Васильківської центральної районної лікарні до Особа_1, приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про відшкодування витрат на лікування за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року Васильківська центральна районна лікарня звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 4 грудня 2012 року звільнив Особа_1 від кримінальної відповідальності у вчиненні передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК України) злочину з підстави, передбаченої статтею 46 цього Кодексу. Цією постановою встановлено, що 15 липня 2012 року Особа_1, керуючи транспортним засобом "Москвич" із причепом, порушив Правила дорожнього руху України (далі – ПДР України), внаслідок чого сталося зіткнення з мотоциклом, за кермом якого був Особа_2, який отримав тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, у зв'язку із чим перебував з 15 липня по 13 серпня 2012 року на лікуванні у Васильківській центральній районній лікарні. Оскільки на лікування потерпілого зазначена лікарня витратила кошти в розмірі 8 тис. 969 грн 70 коп., на підставі статті 1206 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила стягнути з Особа_1 на відшкодування матеріальної шкоди вказані кошти. Васильківський міськрайонний суд Київської області ухвалою від 19 листопада 2014 року до участі у справі як співвідповідача залучив приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Провідна» (далі – ПрАТ «СК «Провідна»). Зважаючи на викладене позивач змінив позовні вимоги та просив стягнути з ПрАТ «СК «Провідна» кошти в розмірі 8 тис. 969 грн 70 коп. Васильківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 9 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 квітня 2015 року, позов задовольнив: ухвалив стягнути з ПАТ «Страхова Компанія «Провідна» на користь Васильківської центральної районної лікарні матеріальні збитки в розмірі 8 тис. 969 грн 70 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 червня 2015 року відмовив ПрАТ «СК «Провідна» у відкритті касаційного провадження. У заяві ПрАТ «СК «Провідна» про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1206 ЦК України, Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). На підтвердження наявності зазначеної підстави подання заяви ПрАТ «СК «Провідна» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 23 жовтня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до відкритого акціонерного товариства "Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про відшкодування шкоди та позовом Ізмаїльського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі відділу охорони здоров'я виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради до фізичної особи, відкритого акціонерного товариства "Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про відшкодування витрат на стаціонарне лікування (№ 6-20740св13); 2 липня 2014 року у справі за позовом фізичної особи (особи, яка вчинила злочин) до ПрАТ «СК «Провідна» про стягнення страхового відшкодування (№ 6-12284св14). Так, у наданій для порівняння ухвалі суду від 2 липня 2014 року у справі № 6-12284св14 суд касаційної інстанції, передаючи справу в частині стягнення зі страхової компанії витрат на стаціонарне лікування потерпілого на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив про допущені судами порушення вимог процесуального закону щодо встановлення судом фактичних обставин справи. За результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-20740св13 суд касаційної інстанції постановив ухвалу від 23 жовтня 2013 року про залишення без змін рішення апеляційного суду, яким позов фізичної особи задоволено частково, позов Ізмаїльського міжрайонного прокурора також задоволено частково та стягнуто кошти на відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого з особи, яка вчинила злочин і є винною в дорожньо-транспортній пригоді (далі – ДТП). При цьому суд виходив з того, що обов'язок відшкодувати закладові охорони здоров'я витрати на лікування потерпілого від злочину покладено за положеннями статті 1206 ЦК України на особу, яка вчинила злочин; зазначені витрати не є шкодою в розумінні статей 22 – 31 Закону № 1961-IV і тому не відшкодовуються страховиком. Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який, задовольнивши позов, виходив з того, що витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого в ДТП повинна відповідно до пункту 22.1 статті 22, пункту 24.1 статті 24 Закону № 1961-IV відшкодувати ПрАТ «СК «Провідна», оскільки на момент вчинення злочину цивільно-правова відповідальність Особа_1 була застрахована у цій страховій компанії. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (статті 1206 ЦК України, пункту 22.1 статті 22, пункту 24.1 статті 24 Закону № 1961-IV), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в указаному для порівняння судовому рішенні у справі № 6-20740св13. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 15 липня 2012 року Особа_1, керуючи транспортним засобом "Москвич" із причепом, порушив ПДР України, внаслідок чого сталося зіткнення з мотоциклом, яким керував Особа_2. Останній отримав тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 4 грудня 2012 року звільнив Особа_1 від кримінальної відповідальності у вчиненні передбаченого частиною першою статті 286 КК України злочину з підстави, установленої статтею 46 цього Кодексу. З 15 липня до 13 серпня 2012 року Особа_2 перебував на лікуванні у Васильківській центральній районній лікарні. На лікування потерпілого зазначеною лікарнею було витрачено кошти в сумі 8 тис. 969 грн 70 коп. Відповідно до полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 21 березня 2012 року відповідальність Особа_1 застрахована у ПрАТ «СК «Провідна». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Згідно зі статтею 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV. Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи. Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності стаття 3 Закону № 1961-IV визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 цього Закону). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого. Враховуючи наведене вище, сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам (потерпілим) унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Отже, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого від злочину не можуть бути відшкодовані за договором обов'язкового страхування страховою компанією. Такого по суті висновку й дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи № 6-20740св13. Однак суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 1206 ЦК України, пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV та дійшли помилкового висновку про необхідність відшкодування страховою компанією витрат позивачу на лікування потерпілого від злочину, і безпідставно не вказали на відповідальність самого Особа_1 як винної особи в заподіянні шкоди Особа_2. З огляду на викладене, а також з урахуванням уточнень позовних вимог у частині стягнення коштів з ПрАТ «СК «Провідна» (а.с. 54, 64) судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині із закриттям провадження у справі, адже спори між юридичними особами не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а рішення в іншій частині щодо позову відносно Особа_1 підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд судового рішення задовольнити. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 9 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8 квітня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року скасувати: у частині позову Васильківської центральної районної лікарні до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про відшкодування витрат на лікування закрити провадження; у частині позову до Особа_1 справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1343цс15 Відповідно до частини першої статті 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Згідно зі статтею 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом №1961-IV. Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи. Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності стаття 3 Закону №1961-IV визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 цього Закону). З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам (потерпілим) унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Отже, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого від злочину не можуть бути відшкодовані за договором обов’язкового страхування страховою компанією. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5E7E530D7C5511AFC2257F770047A9D5

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, третя особа – Державна реєстраційна служба України, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, встановила: У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 21 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 22 березня 2007 року НОМЕР_1, 29 грудня 2008 року НОМЕР_2, 20 березня 2009 року НОМЕР_3 та двома угодами від 30 січня 2009 року НОМЕР_4, НОМЕР_5, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 21 листопада 2021 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 21 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі й за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього. 1 червня 2013 року між ПАТ «Дельта Банк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Про консалтинг» (далі – ТОВ «Про консалтинг») укладено договір доручення, за умовами якого товариство за дорученням банку прийняло на себе зобов’язання за винагороду здійснювати від імені банку допустимі законодавством України та цим договором юридичні та/або фактичні дії, спрямовані на повернення простроченої або загальної заборгованості боржників за кредитними договорами. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 216 тис. 799 доларів США 97 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становила 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп., а також на право банку на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ «Дельта Банк» просило: звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ будинок АДРЕСА_1 шляхом передачі і визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк», припинення права власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на цей будинок та виселення їх з будинку разом з усіма мешканцями, які в ньому проживають; витребувати від ОСОБА_1 та ОСОБА_3 правовстановлюючі документи на будинок. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року позов задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього, в розмірі 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки – будинок АДРЕСА_1 шляхом передачі права власності на цей будинок ПАТ «Дельта Банк»; визнано за ПАТ «Дельта Банк» право власності на вказаний будинок; припинено право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на зазначений будинок, в тому числі право володіння, користування та розпорядження нерухомим майном; виселено ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з вказаного будинку; вирішено питання розподілу судових витрат; у решті позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» задоволено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року скасовано, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року залишено без змін. 22 липня 2015 року до Верховного Суду України звернулися ОСОБА_1 і ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники надали ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, 22 квітня, 22 травня, 2 червня та 8 липня 2015 року. У своїй заяві ОСОБА_1 і ОСОБА_3 просять скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 21 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 22 березня 2007 року НОМЕР_1, 29 грудня 2008 року НОМЕР_2, 20 березня 2009 року НОМЕР_3 та двома угодами від 30 січня 2009 року НОМЕР_4, НОМЕР_5, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 21 листопада 2021 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку будинок АДРЕСА_1, що належить їм на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 лютого 2004 року. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, унаслідок чого виникла заборгованість з погашення кредиту, яка станом на 28 січня 2014 року складала 1 млн 732 тис. 882 грн 16 коп. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, на підставі якого ПАТ «Дельта Банк» придбало права вимоги за кредитами, в тому числі й за кредитним договором від 21 листопада 2006 року з подальшими змінами до нього. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 39 та частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку», а також статтею 109 ЖК УРСР звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначають, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставою позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, 22 квітня, 22 травня, 2 червня та 8 липня 2015 року зазначено, що за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 109 ЖК УРСР, якщо в іпотеку передано жиле приміщення, яке було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, підстави для виселення мешканців із зазначеного жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення відсутні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і положення статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). У справі, яка переглядається, будинок, що є предметом договору іпотеки, придбано ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не за рахунок отриманого кредиту (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 лютого 2004 року), тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення ОСОБА_1 і ОСОБА_3 без надання їм іншого постійного жилого приміщення. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 18 вересня 2014 року скасовано судом касаційної інстанції, тому не підлягає скасуванню Верховним Судом України. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення судів першої та касаційної інстанції в частині виселення ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з будинку підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року та рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 26 травня 2014 року в частині виселення ОСОБА_1, ОСОБА_3 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_3 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1449цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DB4535E4B58106BC2257F56003952CC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Романюка Я.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» - ОСОБА_1 та прокурора Сахно Наталії Вікторівни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Вінниці до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, в с т а н о в и л и: У травні 2012 року заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Укрексімбанк») в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром» (далі – ТОВ «Оспром»), ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2007 року між Акціонерним комерційним банком «Трансбанк» (далі – АКБ «Трансбанк») та ТОВ «Оспром» укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 17 серпня 2007 року НОМЕР_1, 10 березня 2009 року НОМЕР_2, 7 квітня 2009 року НОМЕР_3 та додатковими угодами, укладеними між ПАТ «Укрексімбанк» та ТОВ «Оспром» від 30 червня і 4 грудня 2009 року, 22 січня, 11 березня, 6 серпня, 30 вересня та 5 листопада 2010 року. За умовами цього договору банк зобов’язувався надати позичальнику кредит у розмірі 5 млн грн. зі щомісячною сплатою процентів та кінцевим терміном повернення до 28 вересня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 30 травня 2007 року між АКБ «Трансбанк» та ТОВ «Оспром» укладено іпотечний договір, а також укладено договір іпотеки із ОСОБА_3. 8 травня 2009 року між АКБ «Трансбанк» та ПАТ «Укрексімбанк» укладено договір відступлення прав вимоги за кредитним договором, а 8 липня 2009 року – договори відступлення прав за договорами іпотеки. 7 вересня 2009 року між ПАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, 11 березня 2010 року між ними укладено додаткову угоду до договору поруки. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ТОВ «Оспром» зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого станом на 10 жовтня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 6 млн 715 тис. 801 грн 25 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 1 млн 727 тис. 13 грн 15 коп. – проценти за користування кредитом, 18 тис. 225 грн – комісія, 970 тис. 563 грн 10 коп – пеня, ПАТ «Укрексімбанк» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ТОВ «Оспром», ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь банку зазначену суму заборгованості. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 6 жовтня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_3 залишено без розгляду. У процесі розгляду справи ПАТ «Укрексімбанк» неодноразово збільшувало позовні вимоги та на підставі заяви від 12 лютого 2014 року просило стягнути солідарно з ТОВ «Оспром» і ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 млн 32 тис. 668 грн 31 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 2 млн 850 тис. 260 грн 36 коп. – проценти за користування кредитом, 11 тис. 325 грн – комісія, 2 млн 171 тис. 82 грн 95 коп – пеня. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року, позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Оспром» на користь ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» в м. Вінниці заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 млн 517 тис. 377 грн 57 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 879 тис. 974 грн 22 коп. – проценти за користування кредитом, 11 тис. 325 грн – комісія, 626 тис. 78 грн 35 коп. – пеня, у решті позову відмовлено; вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк» відхилено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року залишено без змін. У вересні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрексімбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року і 9 квітня 2014 року, постанови Вищого господарського суду України від 4 жовтня, 13 грудня 2005 року, 5 липня 2007 року, 8 грудня 2009 року, 12 січня 2011 року, 7 лютого 2012 року, 19 лютого 2014 року, постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2007 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13), 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14) і 1 липня 2015 року (справа № 6-331цс15), постанову Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 15 «Про судову практику в справах про банкрутство», постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» та постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань». У своїй заяві ПАТ «Укрексімбанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року в частині відмови в задоволенні позову до ТОВ «Оспром» про стягнення процентів за користування кредитом за період з 29 вересня 2011 року по 31 січня 2014 року й ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрексімбанк» та прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Частинами першою і другою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконання господарських договорів. У справі, яка переглядається, виник спір щодо неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором, сторонами якого є дві юридичні особи. Заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці звернувся до суду із позовом до ТОВ «Оспром» та ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. На підставі рішення від 10 лютого 2015 року, яке набрало законної сили, Вінницький міський суд Вінницької області відмовив в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 і задовольнив вимоги до ТОВ «Оспром», стягнувши з останнього існуючу кредитну заборгованість. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Таким чином зазначена справа в частині позовних вимог заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці до ТОВ «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно з частиною першою статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстацій розглянули справу в порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, то ухвалені в справі судові рішення в частині позову заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці до ТОВ «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із закриттям провадження в цій частині. Керуючись статтями 205, 355, 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Вінниці до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, провадження в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: В.П. Барбара Л.І. Охрімчук І.С. Берднік О.І. Потильчак А.А. Ємец Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок Ю.Л. Сенін П.І. Колесник В.М. Сімоненко Н.П. Лященко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A28AADC518C5868C2257F63005069A4

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2012 року визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений 19 лютого 2009 року між ним та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, застосовано двосторонню реституцію – стягнуто на користь ОСОБА_1 отримані відповідачами за продаж будинку кошти в сумі 250 тис. грн. 8 листопада 2012 року рішення набуло чинності, із цього часу у відповідачів виник обов’язок повернути безпідставно набуті грошові кошти, які до цього часу йому не повернуто, чим порушено його права. У зв’язку з наведеним позивач на підставі частини другої статті 1214 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просив стягнути з відповідачів проценти за користування чужими грошовими коштами на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки за період з моменту укладення (19 лютого 2009 року) визнаного в подальшому недійсним договору купівлі-продажу по день звернення його з цим позовом до суду в сумі 112 395 грн 55 коп., а також на підставі статті 625 цього Кодексу 27 тис. грн. інфляційних втрат і 3 % річних у сумі 12 431 грн 51 коп., а всього просив стягнути 151 827 грн 06 коп. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь позивача: проценти за користування безпідставно набутими та збереженими коштами в сумі 112 395 грн 55 коп., інфляційні нарахування в сумі 27 тис. грн, три проценти річних в сумі 12 431 грн 51 коп. та вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 порушують питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 625, 1212 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року та 28 травня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 лютого 2009 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з однієї сторони (продавці), та ОСОБА_1, з іншої сторони (покупець), було укладено договір купівлі продажу житлового будинку з надвірними спорудами за АДРЕСА_1. За умовами договору продаж здійснено за 250 тис. грн, які продавці отримали від покупця повністю до його підписання. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 8 листопада 2012 року, визнано недійсним вказаний договір купівлі-продажу; визнано за ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за вказаною адресою, стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 250 тис. грн. На виконання цього рішенням було відкрито виконавче провадження, проте відповідачі гроші в сумі 250 тис. грн позивачу не повернули. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що після ухвалення Київським районним судом м. Харкова рішення від 19 вересня 2012 року та набрання ним законної сили правовідносини сторін перейшли у виконавчу сферу й підстави для відповідальності відповідачів за порушення грошового зобов’язання відсутні, а вимоги статей 536, 1214 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки між сторонами у справі немає грошових зобов’язань, а є лише рішення суду, що підлягає примусовому виконанню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачі безпідставно володіють грошовими коштами позивача в розмірі 250 тис. грн., тому відповідно до частини другої статті 1214, статей 536, 1048 ЦК України мають сплатити проценти за користування ними за 5 років (з моменту укладення договору купівлі-продажу), а також відповідно до статті 625 цього Кодексу інфляційні витрати та 3 % річних, а наявність судового рішення не припиняє їх грошових зобов’язань та не звільняє від відповідальності за порушення строків проведення розрахунку. На відміну від висновків, які містяться в судовому рішенні у справі, яка переглядається, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, суд установив, що між сторонами існують договірні правовідносини, що унеможливлює застосування до них положень статті 1212 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на рішення в якій посилаються заявники, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Разом з тим Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 19 вересня 2012 року, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, за аналогічних обставин дійшов висновку, що в разі безпідставного набуття майна та зберігання його без достатньої правової підстави правила статті 625 ЦК України не застосовуються. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань. Цією статтею регулюються зобов’язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п’ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність. У справі, яка переглядається, 19 лютого 2009 року договір купівлі-продажу за рішенням суду було визнано недійсним. Суд застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти. Проте відповідачі не повернули позивачеві грошові кошти в розмірі 250 тис. грн. У зв’язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів. У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Всупереч вимогам статті 215 ЦПК України судом не наведено розрахунків, з яких суд виходив задовольняючи вимоги ОСОБА_1 та не зазначені правові підстави солідарного стягнення з відповідачів грошових коштів. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, зокрема щодо грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 Статтею 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань. Дія статті поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п’ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність. Суд, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти, які відповідачі не повернули. У зв’язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів. У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8A1B07F03D7D67F0C2257F72004103D2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення процентів за договором банківського вкладу та трьох відсотків річних за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом. Позивач зазначав, що між ним та банком 23 травня 2008 року було укладено договір НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» строком на 12 місяців до 23 травня 2009 року під 25 % річних, за умовами якого він передав того ж дня до банку 30 тис. доларів США. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 серпня 2012 року стягнуто з ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» на його користь 30 тис. доларів США вкладу по договору, відсотки за договором банківського вкладу в сумі 6 716,58 доларів США, 3% річних за час затримки повернення вкладу – 1999,72 доларів США та 5475 доларів США пені, а всього стягнуто 44 191,30 доларів США. Вказане рішення було виконано ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» 6 листопада 2012 року, а тому позивач вважає, що на його користь підлягають стягненню відсотки за вкладом та 3% річних за час прострочення виконання зобов‘язання до дати фактичного розрахунку, тобто до 5 листопада 2012 року включно. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 травня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 відсотки за вкладом в розмірі 25 705,47 доларів США, що за курсом Національного банку України становить 410 011,27 грн та 3% річних від суми боргу, що становить 525,2 доларів США (в гривневому еквіваленті складає 8 379,10 грн); вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061 та 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанови Верховного Суду України від 10 червня та 11 листопада 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 передавав грошові кошти ОСОБА_4 – на той час начальнику Миргородського відділення Полтавської обласної дирекції ПАТ «Райфайзен Банк Аваль», яка привласнила їх, не зарахувавши на депозитні рахунки банку, та видала ОСОБА_1 офіційні документи – договір і прибутковий касовий ордер Слідчим відділом Управління Служби безпеки України в Полтавській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за НОМЕР_2 від 21 листопада 2012 року, стосовно ОСОБА_4 за ознаками вчинення злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 191, частиною першою статті 358, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України. Факт виникнення зобов’язань банку перед позивачем за договором НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» від 23 травня 2008 року було встановлено рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 серпня 2012 року, яке набрало чинності 8 жовтня 2012 року. Суд встановив, що між позивачем та банком 23 травня 2008 року було укладено договір НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» строком на 12 місяців до 23 травня 2009 року під 25 % річних, за умовами якого він передав того ж дня до банку 30 тис. доларів США. Рішення банк виконав у добровільному порядку 26 жовтня 2012 року, перерахував на рахунок відповідача кошти в сумі 44 191,30 доларів США та 5 977 грн 50 коп., що підтверджується меморіальними ордерами НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 26 жовтня 2012 року та SWIFTТ-повідомленням від 26 жовтня 2012 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що між позивачем та банком існували договірні правовідносини, в установлений договором строк вклад позивачу повернуто не було, тому відповідно до статті 1061 ЦК України на користь позивача підлягають стягненню проценти за користування депозитним вкладом зі ставкою 25 % річних та 3 % річних, нараховані до дня, що передує фактичному поверненню депозиту вкладникові. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 10 серпня та 11 листопада 2015 року, наданих заявником як приклади невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, міститься висновок про те, що згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами договору банківського вкладу від 23 травня 2008 року передбачено, що днем закінчення строку дії вкладу є 23 травня 2009 року (пункт 1.1. договору). Закінчення строку дії договору є підставою для закриття рахунку вкладника (пункт 5.4 договору). Підпунктом 2.4.5 договору визначено, що банк не нараховує відсотки після закінчення строку вкладу, визначеного у пункті 1.1 договору, тобто після 23 травня 2009 року. Крім того, у пункті 6.2 договору зазначено, що строк дії цього договору не продовжується, а після закінчення строку вкладу згідно з пунктом 1.1 сторони можуть укласти новий договір на умовах, що пропонуються банком на момент його укладення. Підпунктом 3.4.1 договору передбачено, що вкладник зобов’язаний був чітко дотримуватися умов та положень цього договору. У підпункті 3.2.3 договору визначено, що після закінчення строку договору на вклад позивач повинен був отримати всі належні йому суми коштів за цими договором готівкою або шляхом безготівкового перерахування на його рахунки і таке перерахування мало здійснюватися шляхом оформлення вкладником письмової заяви встановленого зразка. Вкладник не звертався до банку в день закінчення строку дії вкладу з вимогою про повернення вкладу та взагалі не звертався із заявою щодо подовження строку дії вкладу. Договором не передбачено його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку. Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії. Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України і не з’ясував, який розмір процентів звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Зважаючи на викладене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними. Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції поза увагою якого також залишилися вищезазначені вимоги закону. Висновки суду про те, що правовідносини сторін випливають з делікту, не ґрунтуються на матеріалах справи. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх обставин, необхідних для правильного застосування судом норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2861цс15 Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії. Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України і не з’ясував, який розмір процентів звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/148D2C21ECDE98CDC2257F720040FB89

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер», третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, про визнання частково недійсними попереднього договору та договору купівлі-продажу, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення про державну реєстрацію за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер» (далі – «ТОВ «СаТер»), третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, в якому просив визнати частково недійсними попередній договір від 16 травня 2013 року та договір купівлі-продажу S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 від 21 серпня 2013 року, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, зареєстрованого за ТОВ «СаТер», скасувати рішення про державну реєстрацію S_1 часток нежитлового приміщення загальною площею 86,8 кв.м. у АДРЕСА_1 за ТОВ «СаТер». Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 6 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено попередній договір, за яким остання зобов’язалась продати S_1 часток нежитлового приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1, на виконання умов якого 21 серпня 2013 року ними було укладено договір купівлі-продажу вказаної частини нежитлового приміщення. У подальшому ОСОБА_2 передала приміщення ТОВ «СаТер». На його думку, укладені договори є недійсними, такими що порушують його законні права та інтереси, оскільки на час їх укладення частина приміщень, що була предметом продажу, належала йому на підставі договору дарування від 16 серпня 2011 року, а не ОСОБА_4 Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 квітня 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 листопада 2007 року між АКБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нежитлове приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1. Дана іпотека була припинена 21 серпня 2013 року. 16 серпня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування частини нежитлового приміщення, за умовами якого останній прийняв у дар S_1 часток приміщення, що знаходиться АДРЕСА_1 загальною площею 86,8 кв.м. 16 травня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено попередній договір, за яким сторони зобов’язались на погоджених умовах вчинити договір купівлі-продажу нежитлового приміщення у АДРЕСА_1, та на підставі якого 21 серпня 2013 року між ними було укладено договір купівлі-продажу вищевказаного нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1. Окрім того, судами встановлено, що на даний час ТОВ «СаТер» є власником приміщення площею 135, 6 кв.м., що знаходиться у АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 березня 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування від 16 серпня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, є недійсним в силу закону, що передбачено статтею 12 Закону України «Про іпотеку», право власності у позивача на спірний об’єкт нерухомості за договором дарування не виникло, а тому відчуження спірного нерухомого майна іншій особі не порушують прав та законних інтересів позивача. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції касаційний суд вказав, що оскільки судове рішення про визнання недійсним договору дарування від 16 серпня 2011 року не ухвалювалося, то вказаний договір є дійсним, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог у зв’язку з тим, що спірний договір є нікчемним, а тому відчуження нерухомого майна іншій особі не порушують права позивача. Суди не врахували, що відповідно до вимог статті 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. ОСОБА_1 набув право звернення до суду за захистом свого інтересу, пов’язаного з переходом права власності на спірне майно, а тому суди передчасно дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Проте, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року та від 29 червня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним в силу статті 12 Закону України «Про іпотеку». Нікчемними є правочину, якщо їх недійсність встановлена законом, що не потребує визнання його таким судом. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо). Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами. На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Як встановлено судами, на час укладення договору дарування від 16 серпня 2011 року нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1, вказане нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки від 23 червня 2005 року, укладеного між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк». Іпотекодержатель ПАТ «УкрСиббанк» згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість по АДРЕСА_1, за договором дарування позивач ОСОБА_1 не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена статтею 12 Закону України «Про іпотеку». Відтак, рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі як помилково скасовані. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, а рішення Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 16 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-308цс16 Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо). Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами. На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C5B6953E8B4C670AC2257F7100477A5F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, в с т а н о в и л и: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. Позивачка зазначала, що 31 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – Банк), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки. Згідно з пунктом 4.5 договору кредиту в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. ОСОБА_2 з 10 грудня 2008 року припинив сплачувати чергові платежі та порушив графік їх погашення, передбачений договором кредиту, а тому позивачка вважала, що строк користування кредитом сплив через 90 днів від цієї дати, тобто 10 березня 2009 року. У зв’язку із зміною банком строку виконання основного зобов’язання шестимісячний строк, установлений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), закінчився 10 вересня 2009 року, а ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з вимогами до ОСОБА_1 як поручителя лише 27 жовтня 2009 року, тобто поза межами строку. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 251, частини першої статті 252, частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року, 17 червня та 16 вересня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 грудня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 1 липня та 9 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 31 травня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. Пунктом 1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 371,43 доларів США щомісячно з кінцевим терміном погашення 10 травня 2014 року та правом дострокового погашення у випадках, передбачених договором. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит в повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 вніс 10 листопада 2008 року. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки, відповідно до підпункту 6.2 якого він діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Банк не пропустив шестимісячний строк пред’явлення вимог до поручителя, оскільки 5 серпня 2008 року направив повідомлення-претензію протягом 30 днів сплатити заборгованість за кредитом, яке поручитель отримала 15 вересня 2009 року. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, рішення в яких позивачка надала на підтвердження доводів своєї заяви, міститься висновок про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. При цьому якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Як зазначалося вище, сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів. Пунктом 4.5 кредитного договору встановлено, що в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Установлено, що ОСОБА_2 здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання договором було змінено, тобто строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року. За таких обставин висновки судів про відсутність підстав для визнання поруки припиненою є помилковими, тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати припиненими правовідносини за договором поруки від 31 травня 2007 року НОМЕР_1, укладеним між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2875цс15 Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів, зокрема в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи, отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Оскільки боржник здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року, строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість банк звернувся до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року, а тому вимога про визнання поруки припиненою є обґрунтованою та підлягає задоволенню. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6F7EDF62808D0FCCC2257F680055D81A

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Романюка Я.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Потильчака О.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_1, приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, в с т а н о в и л и: У листопаді 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Рідна» (далі – ПрАТ «СК «Рідна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, 27 січня 2014 року у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої відбулося зіткнення автомобіля АЗЛК 2140 за номерним знаком НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2, що належить товариству з обмеженою відповідальністю «Савсервіс-мова» (далі – ТОВ «Савсервіс-мова»). Зіткнення відбулось з вини ОСОБА_1, цивільно-правова відповідальність якого застрахована у приватному акціонерному товаристві «Українська пожежно-страхова компанія» (далі – ПрАТ «УПСК»). Позивач зазначив, що він, як страховик за договором добровільного старування виплатив ТОВ «Савсервіс-мова» 14 тис. 122 грн страхового відшкодування на відновлювальний ремонт автомобіля «Renault Logan» та направив заяви ПрАТ «УПСК» про випалу страхового відшкодування у порядку зворотної вимоги (регресу) та ОСОБА_1 про відшкодування збитків. Змінивши позовні вимоги та пославшись на те, що ПрАТ «УПСК» відшкодувало лише 5 тис. 371 грн 45 коп., позивач, керуючись статтями 993, 1187, 1188, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статтею 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР), просив стягнути на його користь із ПрАТ «УПСК» компенсацію частини завданих збитків (доплату страхового відшкодування за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів) у розмірі 5 тис. 371 грн 45 коп. та з ОСОБА_1 компенсацію частини завданих збитків у розмірі 3 тис. 379 грн 10 коп. Новгород-Сіверський районний суд Чернігівської області рішенням від 16 січня 2015 року позов ПрАТ «СК «Рідна» задовольнив: стягнув на користь останнього з ПрАТ «УПСК» 5 тис. 371 грн 45 коп. на відшкодування завданих збитків, а також з ОСОБА_1 3 тис. 379 грн 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 17 березня 2015 року рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «Рідна» 3 тис. 379 грн 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди та судового збору скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 квітня 2015 року ПрАТ «СК «Рідна» відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 12 червня 2015 року до Верховного Суду України звернулося ПрАТ «СК «Рідна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 993, 1166, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР та статті 29 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). У зв’язку із цим ПрАТ «СК «Рідна» просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року й рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року та залишити в силі рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року, а також вирішити питання про стягнення з ОСОБА_1 витрат на оплату судового збору. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 27 січня 2014 року у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської області сталася ДТП, внаслідок якої відбулося зіткнення автомобіля АЗЛК 2140 за номерним знаком НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2. Автомобіль «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 належить ТОВ «Савсервіс-мова», керівником групи якого є ОСОБА_2 (а.с. 10, 11). Новгород-Сіверський районний суд Чернігівської області постановою від 13 лютого 2014 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав адміністративне стягнення (а.с. 17). Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля АЗЛК 2140, номерний знак НОМЕР_1, на момент настання цієї ДТП була застрахована у ПрАТ «УПСК» за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Автомобіль «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 застраховано в ПрАТ «СК «Рідна» за договором добровільного страхування автотранспортних засобів, згідно з яким предметом договору є майнові інтереси ТОВ «Савсервіс-мова», пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням цим транспортним засобом (а.с. 4 – 8). Згідно зі звітом про оцінку майна, складеним 12 лютого 2014 року суб’єктом оціночної діяльності ОСОБА_3, вартість матеріального збитку, завданого власнику зазначеного автомобіля «Renault Logan» внаслідок пошкодження під час ДТП складає 10 тис. 742 грн 90 коп., вартість відновлювального ремонту – 15 тис. 336 грн 59 коп. (а.с. 20 – 23). Згідно з рахунком товариства з обмеженою відповідальністю «Савтосервіс» (далі – ТОВ «Савтосервіс») від 27 лютого 2014 року до сплати підлягає 14 тис. 306 грн (а.с. 37). Платіжним дорученням від 3 березня 2014 року ТОВ «Савсервіс-мова» перерахувало ТОВ «Савтосервіс» 14 тис. 306 грн за ремонт автомобіля згідно з рахунком від 27 лютого 2014 року (а.с. 38). 18 березня 2014 року позивач здійснив виплату ТОВ «Савсервіс-мова» страхового відшкодування в розмірі 14 тис. 122 грн (а.с. 40). У квітні 2014 року позивач направив ПрАТ «УПСК» заяву про виплату компенсації страхового відшкодування в розмірі 14 тис. 122 грн, однак ПрАТ «УПСК» перерахувало лише 5 тис. 371 грн 45 коп. компенсації виплаченого власнику автомобіля «Renault Logan», номерний знак НОМЕР_2, страхового відшкодування, посилаючись на наявність вини обох учасників ДТП. Задовольняючи позов ПрАТ «СК «Рідна», суд першої інстанції виходив з того, що до позивача, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, перейшло право вимоги до винної у ДТП особи відшкодувати завдану шкоду. При цьому суд послався на норми статей 27, 29 Закону № 1961-IV щодо обов'язку страховика – ПрАТ «УПСК» виплатити шкоду в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, та на норму статті 1194 ЦК України щодо обов'язку ОСОБА_1 відшкодувати різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «Рідна» 3 тис. 379 грн. 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди під час ДТП та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки ПрАТ «СК «Рідна» заявлено вимоги про стягнення виплаченого страхового відшкодування, то в цьому випадку виник спір щодо відшкодування збитків у порядку суброгації. Оскільки цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки АЗЛК 2140 на момент настання вказаної ДТП була застрахована ПрАТ «УПСК» за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з лімітом відповідальності 150 тис. грн (100 тис. грн за шкоду, завдану життю і здоров’ю, й 50 тис. грн – за шкоду, заподіяну майну) та нульовою франшизою, то стягнення з ОСОБА_1 різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою є помилковим. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції. ПрАТ «СК «Рідна», зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права ПрАТ «СК «Рідна» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня та 19 серпня 2013 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми права. У наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня та 19 серпня 2013 року зазначено, що за змістом статті 1194 ЦК України на особу, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність лише в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої шкоди; різницю між фактичним розміром та страховим відшкодуванням необхідно стягувати на користь страхової компанії з особи, визнаної винною у скоєній ДТП. Ухвалами від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року та 14 січня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, урахувавши вимоги статті 29 Закону № 1961-IV та статті 1194 ЦК України, дійшов висновку, що в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої винною особою шкоди потерпілому сплачується різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. При цьому за змістом статті 1194 ЦК України відшкодовується різниця саме між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а не між фактичним розміром шкоди та лімітом відповідальності. Відповідно до статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. За змістом статті 29 Закону № 1961-IV у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При цьому відповідно до статті 993 цього Кодексу та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв’язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). У справі, яка переглядається, вартість фактичних витрат на відновлювальний ремонт не перевищує ліміту страхового відшкодування, передбаченого договором страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного між ОСОБА_1 та ПрАТ «УПСК». Установивши вину ОСОБА_1 у скоєнні ДТП, а також те, що його цивільно-правова відповідальність була застрахована ПрАТ «УПСК» за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з лімітом відповідальності 50 тис. грн за шкоду, заподіяну майну, та нульовою франшизою, апеляційний суд дійшов висновку, що на ОСОБА_1 не покладається обов’язок відшкодування компенсації частини завданих збитків. У судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 993, 1166, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР та статті 29 Закону № 1961-IV. За таких обставин заява ПрАТ «СК «Рідна» про стягнення з ОСОБА_1 судового збору задоволенню не підлягає. Частинами першою і другою статті 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконання господарських договорів. У справі, яка переглядається, ПрАТ «СК «Рідна» звернулося до суду з позовом до ПрАТ «УПСК» та ОСОБА_1 про відшкодування збитків, понесених ним унаслідок виплати страхувальнику (ТОВ «Савсервіс-мова») страхового відшкодування. На підставі ухвалених у справі рішень, які набрали законної сили, суди відмовили в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 і задовольнили вимоги до ПрАТ «УПСК», стягнувши з останнього компенсацію частини завданих збитків. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Отже, зазначена справа в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Рідна» до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу в порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, то ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПрАТ «СК «Рідна» до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди підлягають скасуванню із закриттям провадження в цій частині. Крім того, відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПрАТ «СК «Рідна», що розгляд його позовних вимог до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 205, 355, 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року та рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року в частині вирішення позовних вимог приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди скасувати. Провадження у справі в частині позовних вимог приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0BD8C01B9EAB7818C2257F6A002DE480

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року, встановила: У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Позивач зазначав, що 26 серпня 2011 року між ним (позикодавець) та відповідачем (позичальник) було укладено договір позики, за яким останній отримав у борг від нього 30 тис. доларів США, що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн, та зобов’язався повернути позику до 31 грудня 2012 року. Посилаючись на те, що своїх зобов’язань за договором позики позичальник не виконав – позику не повернув, позивач просив стягнути з відповідача 850 тис. 440 грн заборгованості за цим договором. Київський районний суд м. Одеси рішенням від 7 травня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 30 тис. доларів США, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день ухвалення судового рішення становило 630 тис. 765 грн 9 коп., боргу за договором позики. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року, рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого, 30 вересня 2015 року, 20 лютого 2013 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за яким позикодавець передає позичальнику у власність 30 тис. умовних одиниць, що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн. Згідно з пунктом 2 цього договору повернення суми позики можливе за бажанням позичальника протягом 16 місяців частинами за умови внесення останнього внеску не пізніше 31 грудня 2012 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що письмовий договір позики від 26 серпня 2011 року, наданий позивачем на підтвердження зобов’язань відповідача, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов’язання; цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України; наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням частини третьої статті 545 цього Кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що письмовий договір позики не може бути достатнім доказом існування між сторонами правовідносин, що виникли з договору позики, та доказом отримання відповідачем коштів з огляду на те, що розписка відповідача про отримання ним від позивача позики відсутня, а наявність у договорі позики формулювання про передачу у власність позикодавцем 30 тис. умовних одиниць не свідчить про факт отримання позичальником цих коштів, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення їх з відповідача. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір позики та розписка є доказом наявності боргового зобов’язання позичальника перед позикодавцем та отримання позичальником суми позики. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд з тієї підстави, що на порушення вимог статей 212–214 ЦПК України суди не з’ясували фактичних обставин справи, що мали значення для правильного її вирішення. Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що відсутність окремої розписки не може слугувати підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики, оскільки про отримання грошових коштів прямо зазначено в цьому договорі позики. У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 ЦК України та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, дійшов обґрунтованого висновку про виникнення боргового зобов’язання. Такі ж по суті висновки містяться й у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння. Разом із тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно вважав, що факт отримання позичальником грошових коштів за вказаним письмовим договором обов’язково повинен бути підтверджений складанням розписки. Оскільки у справі, яка переглядається, договір позики укладений у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів, то висновок апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, про обов’язковість складання розписки, яка підтверджує цей факт, є помилковим. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 1046, 1047, 1051 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-50цс16 Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A965F9BB15B682BCC2257F680041CCE2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість за кредитними договорами в загальному розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп. у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань за цими договорами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року у розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп. та пеню за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року за несвоєчасне повернення кредитних коштів у розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) та 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню таких підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 лютого 2012 року між закритим акціонерним товариством «Форум-ДС» (далі – ЗАТ «Форум-ДС») та товариством з обмеженою відповідальністю «Форум-ДС» (далі – ТОВ «Форум-ДС») було укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого ЗАТ «Форум-ДС», як первісний позичальник, передав ТОВ «Форум-ДС» обов’язок виконання перед ПАТ «Банк Форум» щодо погашення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливих штрафних санкцій за такими кредитними договорами: кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 109 млн 736 тис. 584 грн 15 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 4 млн 35 тис. 20 грн 15 коп. та сплати можливої неустойки у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором; кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту у розмірі 8 млн 81 тис. 146 грн 37 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 153 тис. 623 грн 89 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 2 млн 627 тис. 625 грн 3 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 49 тис. 952 грн 18 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року між ТОВ «Форум-ДС» та ПАТ «Банк Форум» зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором. 28 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останій поручився перед ПАТ «Банк Форум» за виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС», та всіма додатковими договорами, які було укладено до нього в минулому та які можуть бути укладені в майбутньому. 13 березня 2012 року з метою забезпечення виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Банк Форум», ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_5. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 поручився перед ПАТ «Банк Форум» за своєчасне та повне виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за такими кредитними договорами, укладеними між останім та ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС»: кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року та додатковими договорами до нього, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року та додатковими договорами до нього, кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року та додатковими договорами до нього, які були укладеними та можуть бути укладеними в майбутньому між банком та позичальником. Унаслідок неналежного виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами станом на 6 червня 2013 року у товариства утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп., а саме: за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року – в розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп., що складається з простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 3 млн 164 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 135 млн 980 тис. 232 грн 66 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 14 млн 475 тис. 410 грн 91 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 15 млн 268 тис. 530 грн 36 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів у розмірі 533 тис. 490 грн 24 коп. простроченої комісії у розмірі 263 тис. грн; за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року – в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп., що складається із заборгованості з повернення основної суми кредиту у розмірі 6 млн 505 тис. 420 грн 81 коп., заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 57 тис. 568 грн 51 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 399 тис. 280 грн 19 коп.; за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року – в розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп., що складається з пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів; за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року – в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп., що складається із: простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 4 млн 924 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 2 млн 236 тис. 549 грн 16 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 298 тис. 759 грн 90 коп. У зв'язку з порушенням умов кредитних договорів ПАТ «Банк Форум» направив ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 вимоги про повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами та штрафних санкцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями цих вимог та зворотними повідомленнями від 29 квітня 2013 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для стягнення заборгованості за кредитними договорами з поручителя, вимога до якого була пред’явлення з дотриманням визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку. У наданих для порівняння постановах від 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14) Верховний Суд України керувався тим, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. У постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) суд дійшов висновку про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов‘язання боржником. Згідно із частини четвертої статті 559 цього Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 цього Кодексу, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитних договорах з урахуванням умов додаткових угод строки виконання основних зобов’язань чітко визначені: строк повного погашення кредиту за кредитним договором НОМЕР_3 – від 28 квітня 2011 року до 30 травня 2014 року, за кредитним договором НОМЕР_2 – від 24 липня 2007 року до 29 березня 2013 року, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року до 28 грудня 2012 року, за кредитним договором НОМЕР_1– від 19 квітня 2005 року до 30 червня 2017 року. Вимоги про необхідність сплати наявних на 22 квітня 2013 року заборгованостей за вказаними кредитними договорами у п’ятнадцятиденний строк були надіслані боржнику ТОВ «Форум-ДС» та поручителю ОСОБА_1 29 квітня 2013 року, отримані 29 травня 2013 року. За таких обставин банк отримав право пред’явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи зі спливом п’ятнадцятиденного терміну від часу отримання вимоги банку, тобто від 14 червня 2013 року, протягом наступних шести місяців. Із цим позовом ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду 18 червня 2013 року, тобто у межах визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, підстави для визнання поруки припиненою відсутні. Строк поруки не вважається строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Таким чином, у справі, яка переглядається, положення частини четвертої статті 559 ЦК України суд застосовав правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Крім того, усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом статті 258 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, пеня – це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто упродовж дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності – загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність установлюється законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) – пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України. Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовну давність. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, подана до винесення місцевим судом рішення, відповідно до вимог частини третьої статті 267 ЦК України. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15). Отже, підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B8D403FDFCE9260C2257F68005594FC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, встановила: У лютому 2014 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» (далі – ПАТ «Ерде Банк»), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визнання недійсним договору іпотеки. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 18 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Ерде Банк» (далі – ВАТ «Ерде Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним з ВАТ «Ерде Банк». Посилаючись на те, що укладений договір іпотеки не відповідає вимогам закону та порушує майнові права її малолітнього сина – ОСОБА_2, оскільки на момент укладення цього договору вона проживала у спірній квартирі разом зі своїм малолітнім сином, який набув таким чином право користування цим житлом, а також на відсутність згоди служби у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації на вчинення цього правочину та позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 18 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року і ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. На обґрунтування заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-396цс15). Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є матір’ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно із довідкою виданою 9 січня 2008 року житлово-експлуатаційною конторою № 203 в спірній квартирі була зареєстрована та проживала ОСОБА_1 матір малолітнього ОСОБА_2. Довідкою виданою 23 липня 2014 року житлово-експлуатаційної дільниці № 202 у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 - з 26 жовтня 1999 року, ОСОБА_2 - з 30 грудня 2008 року, ОСОБА_6 - з 22 лютого 2011 року, власником квартири зазначено ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Ерде Банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 шляхом набуття ПАТ «Ерде Банк» права власності на цю квартиру. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що малолітній ОСОБА_2 права користування житловою площею квартири не мав, незважаючи на реєстрацію та проживання у цій квартирі, його матері – ОСОБА_1. Проте в наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року суди встановили, що позивачка – дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю – одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та відповідно дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмуються, якщо не буде встановлено інше. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, свідчать про те, що є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, яка переглядається, суд установив, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, яка на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірній квартирі, що є постійним місцем її проживання. Установлено також, що ОСОБА_2 є малолітнім сином ОСОБА_1 і онуком ОСОБА_3 та проживає разом з матір’ю ОСОБА_1. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є предметом іпотеки, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з’ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК (у справі № 6-1793цс15) Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DDA545964A253188C2257F6B00466306

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1, третя особа – приватне акціонерне товариство "5-й Київський авторемонтний завод", про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 травня 2008 року між банком та акціонерним товариством "5-й Київський авторемонтний завод" (далі – АТ "5-й КАРЗ"), укладено генеральну кредитну угоду № 010/14/375, на підставі якої 24 червня 2008 року сторонами укладено кредитний договір № 012/14/413. Згідно з умовами цього договору банк надав позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 89 тис. 497 доларів США 54 центи зі строком повернення до 12 грудня 2014 року. З метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов'язань 8 квітня 2011 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_1. Ураховуючи те, що боржник свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість, позивач просив стягнути із ОСОБА_1 як з поручителя за кредитним договором, 1 тис. 310 доларів США 9 центів. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 5 грудня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 460 доларів США та судовий збір у сумі 1 тис. 510 грн. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення заборгованості за кредитним договором та визначено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню, у сумі 5 тис. 975 грн 51 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року касаційну скаргу ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року залишено без змін. 27 серпня 2015 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" подало заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року та направлення справи на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня, 21 травня, 13 серпня, 29 жовтня 2014 року, 13 травня 2015 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 та 21 березня 2012 року, рішення Верховного Суду України від 6 квітня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року та 24 вересня 2014 року. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу погодився з висновком суду першої інстанції в частині розміру заборгованості, яка підлягає стягненню. Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості в іноземній валюті та ухвалив нове рішення про стягнення заборгованості за кредитом в гривнях на підставі вимог частин 1, 2 статті 533 ЦК України, відповідно до якої, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Водночас в ухвалі від 13 березня 2014 року, яка надана заявником для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку про те, що виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а є платою за користування грошима. В рішенні від 6 квітня 2011 року Верховний Суд України, задовольняючи частково касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" та змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в доларах США, дійшов висновку про те, що за наявності у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором в еквівалентному вираженні гривні до долару США на час вирішення спору. Такого ж висновку дійшов і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 14 березня 2012 року. У рішенні від 21 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, зазначав, що банк правомірно надав кредит в іноземній валюті та просив стягнути кошти в доларах США, що відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України є підставою для стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті. У постанові від 24 вересня 2014 року в справі №6-145цс14 Верховний Суд України сформулював правову позицію про те, що в силу положень статей 192, 533 ЦК України та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі – Декрет), вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, – стягнути грошову суму в іноземній валюті. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 ЦК України в поєднанні з нормами Декрету та Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (далі – Положення). Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року, 13 серпня 2015 року та 29 жовтня 2014 року, надані ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" для порівняння, не можуть бути обґрунтуванням підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки цими судовими рішеннями суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до цих судів з підстави, передбаченої статтею 338 цього Кодексу, зокрема у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Крім того, висновок суду у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, зробленому Верховним Судом України у постанові від 26 червня 2013 року в справі № 6-58цс13, оскільки в цій постанові висловлено правову позицію щодо відчуження майна, переданого в іпотеку під час ліквідаційної процедури боржника. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається, суди установили, що 19 травня 2008 року відкрите акціонерне товарситво "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ВАТ "Райффайзен Банк Аваль), товариство з обмеженою відповідальністю "Тандем-Авто" та акціонерне товариство "5-й КАРЗ" уклали генеральну кредитну угоду № 010/14/375, на підставі якої 24 червня 2008 року ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "5-й КАРЗ" уклали кредитний договір № 012/14/413, за умовами якого останньому надано кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 89 тис. 497 доларів США 54 центи зі сплатою 12,25 % річних та строком погашення до 12 грудня 2014 року. 12 грудня 2008 року ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "5-й КАРЗ" уклали додаткову угоду № 012/14/413/207 до кредитного договору від 24 червня 2008 року № 012/14/413, відповідно до умов якої плата за користування кредитом у строк до 23 червня 2009 року розраховується на основі процентної ставки в розмірі 13,75 % річних. На забезпечення виконання кредитних зобов'язань за кредитним договором 8 квітня 2011 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" і ОСОБА_1 уклали договір поруки НОМЕР_1, відповідно до умов якого остання взяла на себе зобов’язання відповідати перед позивачем солідарно з АТ "5-й КАРЗ" за виконання кредитних зобов’язань, у тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов кредитного договору по повернення позичальником кредиту в розмірі 51 тис. 574 долари США 54 центи. Ухвалою Господарського суду м. Києва від 7 листопада 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство АТ "5-й КАРЗ" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Постановою Господарського суду м. Києва від 26 березня 2014 року АТ "5-й КАРЗ" визнано банкрутом. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 7 серпня 2014 року зазначену постанову скасовано. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню в іноземній валюті, що відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, апеляційний суд, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на частини першу, другу статті 533 ЦК України, дійшов висновку про те, що грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України). Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Статтею 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі – НБУ). Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Крім того, Національним банком України на виконання положень статті 11 Декрету прийнято Положення. Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій). Відповідно до роз’яснень, викладених у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет. Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов’язання визначено у вигляді грошового еквіваленту в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов’язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України (стаття 5 Декрету), суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у гривнях є безпідставними та не узгоджуються з вимогами частини другої статті 533 ЦК України. Таким чином, суди неправильно застосували норму статті 533 ЦК України та не врахували норми статті 5 Декрету, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається. Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. З огляду на те, що суди попередніх судових інстанцій не встановили наявності у ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати ці обставини, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1680 цс15) Якщо у кредитному договорі виконання зобов’язання визначено у вигляді грошового еквіваленту в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України) за наявності хоча б у однієї сторони зобов’язання: або у банка-отримувача або у ініціатора платежу індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України ( стаття 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"), то суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D6A3375041BEBB0FC2257F680055DFFA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року приватне акціонерне товариство «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ПрАТ «АСК «ІНГО Україна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 травня 2009 року між закритим акціонерним товариством «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ЗАТ «АСК «ІНГО Україна»), яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та товариством з обмеженою відповідальністю «Ілта» (далі – ТОВ «Ілта») було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю цього транспортного засобу та автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП). Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України), та притягнув до адміністративної відповідальності. 6 листопада 2012 року позивач здійснив виплату ТОВ «Ілта» страхового відшкодування на суму 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Решту суми в розмірі 38 тис. 871 грн 39 коп. як різницю між фактичним розміром шкоди та виплатою ПрАТ «Український страховий дім» позивач просив стягнути із ОСОБА_1 в порядку регресу. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 26 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року, позов ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» задовольнив, ухвалив стягнути із ОСОБА_1 на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» 38 тис. 871 грн 39 коп. у рахунок відшкодування шкоди в порядку регресу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень з підстав, передбачених: пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування наявності зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Інвестиційно-фінансовий консалтинг» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-112цс13) та на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 28 січня 2015 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» до фізичної особи, треті особи: фізична особа, публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення страхового відшкодування (№ 6-37143св14); 17 грудня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-31771св14); 29 січня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-48453св13). Так, постановляючи ухвалу від 28 січня 2015 року у справі № 6-37143св14, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який змінив рішення суду першої інстанції та виключив з його резолютивної частини слова «в порядку регресу». При цьому суд, установивши, що страхова компанія виплатила за договором добровільного страхування страхове відшкодування вказаній вигодонабувачем особі, дійшов висновку, що страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору добровільного страхування, предметом якого був автомобіль, що пошкоджено унаслідок ДТП, тому в позивача виникло право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». В ухвалі від 29 січня 2014 року у справі № 6-48453св13 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. Установивши, що страхова компанія виплатила власнику автомобіля, з яким укладено договір добровільного страхування цього транспортного засобу, яким під час ДТП керував відповідач, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в цьому разі відбувся перехід права вимоги від страхувальника до страховика за договором добровільного страхування, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення статті 993 ЦК України, статті 27 Закону України «Про страхування», а строк позовної давності починається від дня настання страхового випадку. В ухвалі від 17 грудня 2014 року у справі № 6-31771св14 суд касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що суд цієї інстанції не розглянув заяву про застосування строку позовної давності й апеляційний суд не врахував, що залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, тобто суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13 міститься висновок про те, що в разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, винної в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою вона уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (стаття 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється й обчислюється від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, виходив з того, що в цьому випадку відсутня заміна осіб у наявному зобов'язанні зі збереженням самого зобов'язання, тому позовні вимоги ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» мають регресний характер і строк позовної давності починає обчислюватися з моменту, коли позивач виплатив страхове відшкодування (6 листопада 2012 року), а не з моменту виникнення страхового випадку (2 грудня 2009 року). Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для прикладу судових рішеннях у справах № 6-37143св14, № 6-48453св13. Крім того, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року № 6-112цс13 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 травня 2009 року між ЗАТ «АСК «ІНГО Україна», яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та ТОВ «Ілта» було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, який оформлено полісом, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю вказаного транспортного засобу й автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася ДТП, внаслідок якої автомобілю «Пежо Партнер» завдано механічних пошкоджень. Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, та притягнув до адміністративної відповідальності. Згідно з платіжним дорученням від 6 листопада 2012 року позивач здійснив ТОВ «Ілта» виплату страхового відшкодування в сумі 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов’язанні. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника. Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала. Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України). Отже, зважаючи на викладене та на ту обставину, що позивач (ПрАТ «АСК «ІНГО Україна»), виплативши страхове відшкодування потерпілому (ТОВ «Ілта») за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, – ОСОБА_1, саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається. Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, ДТП за участю автомобілів «Пежо Партнер» та «Опель» сталася 2 грудня 2009 року. ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» звернулося до суду з позовною заявою в грудні 2014 року. Відповідач у своїх запереченнях на позовну заяву просив застосувати позовну давність. Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 1191 ЦК України та не застосували статті 257, 262, 512, 993 цього Кодексу й статтю 27 Закону України «Про страхування», які підлягали застосуванню, і дійшли неправильного висновку, що в цьому випадку перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Проте відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України суди не з'ясували питання поважності чи неповажності причин пропущення позовної давності. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-2471цс15) Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FA34BCAFEE08FAD3C2257F64004A6305

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_1 про стягнення суми страхового відшкодування за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Рідна» (далі – ПрАТ «СК «Рідна») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 липня 2014 року ОСОБА_1, керуючи автомобілем «Фольксваген», у м. Києві здійснив наїзд на припаркований автомобіль «Пежо» й пошкодив його. Автомобіль «Пежо» був застрахований у ПрАТ «СК «Рідна», автомобіль «Фольксваген» застрахований у публічному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі – ПАТ «СК «Українська страхова група»). Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні дорожньо-транспортній пригоди (далі – ДТП). Вартість завданого автомобілю «Пежо» збитку складає 40 тис. 873 грн 84 коп. 1 серпня 2014 року ПрАТ «СК «Рідна» визнало зазначену подію страховим випадком і здійснило виплату страхового відшкодування власнику автомобіля «Пежо» в розмірі 40 тис. 873 грн 84 коп., а 1 вересня 2014 року направило до ПАТ «СК «Українська страхова група» заяву про виплату страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), за результатами якої позивач отримав страхове відшкодування в розмірі 22 тис. 442 грн 21 коп. Оскільки після виплати страхового відшкодування до ПрАТ «СК «Рідна» в межах фактичних витрат перейшло право на отримання від винної особи компенсації решти виплаченого позивачем страхового відшкодування в розмірі 18 тис. 431 грн 63 коп., ПрАТ «СК «Рідна» просило стягнути зазначену суму коштів з відповідача в порядку регресу. Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року, в задоволені позову ПрАТ «СК «Рідна» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПрАТ «СК «Рідна» на вищезазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ПрАТ «СК «Рідна» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 993, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1990 року № 85/96-ВР (далі – Закон № 85/96-ВР), пункту 36.6 статті 36, статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). На підтвердження своїх доводів ПрАТ «СК «Рідна» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня, 29 липня, 16 вересня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня, 19 серпня 2013 року, а також постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа № 6-691цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 4 липня 2014 року ОСОБА_1, керуючи автомобілем «Фольксваген», здійснив наїзд на припаркований автомобіль «Пежо», спричинивши пошкодження цього транспортного засобу. Автомобіль «Пежо» був застрахований у ПрАТ «СК «Рідна», загальна страхова сума становить 103 тис. 700 грн. Автомобіль «Фольксваген» був застрахований у ПАТ «СК «Українська страхова група». Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєні ДТП. Вартість завданого автомобілю «Пежо» збитку складає 40 тис. 873 грн 84 коп. 1 серпня 2014 року позивач визнав зазначену подію страховим випадком і здійснив виплату страхового відшкодування власнику автомобіля «Пежо» у розмірі 40 тис. 873 грн 84 коп. 1 вересня 2014 року ПрАТ «СК «Рідна» направило до ПАТ «СК «Українська страхова група» заяву про виплату страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), за результатами якої позивачу було виплачено страхове відшкодування в розмірі 22 тис. 442 грн 21 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що за змістом статті 1194 ЦК України питання про відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування та виконання чи невиконання нею передбаченого статтею 33 Закону № 1961-IV обов’язку щодо письмового надання страховику, з яким укладено відповідний договір, повідомлення про ДТП встановленого зразка. У разі відсутності такої згоди завдана потерпілому шкода підлягає відшкодуванню страховиком у межах передбаченого договором страхування розмірі. Оскільки на момент вчинення ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у страховій компанії, а в матеріалах справи відсутні докази про надання ОСОБА_1 згоди на відшкодування завданої потерпілому шкоди, то обов’язок такого відшкодування покладається на ПАТ «СК «Українська страхова група» в межах передбаченого договором страхування максимального розміру страхової виплати. Ураховуючи, що розмір виплаченої позивачем на користь потерпілого суми страхового відшкодування не перевищує ліміт відповідальності ПАТ «СК «Українська страхова група», підстави для відшкодування ОСОБА_1 у порядку регресу недоплаченої страховиком суми страхового відшкодування відсутні. Проте в наданих для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки: - у постановах Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня, 19 серпня 2013 року зазначено, що за змістом статті 1194 ЦК України на особу, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність лише в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої шкоди; різницю між фактичним розміром та страховим відшкодуванням необхідно стягувати на користь страхової компанії з особи, визнаної винною у скоєній ДТП; - в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня, 29 липня, 16 вересня 2015 року суд касаційної інстанції, враховуючи вимоги статті 29 Закону № 1961-IV та статті 1194 ЦК України, дійшов висновків, що в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої винною особою шкоди потерпілому сплачується різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. При цьому за змістом статті 1194 ЦК України відшкодовується різниця саме між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а не різниця між фактичним розміром шкоди та лімітом відповідальності; - у постанові від 2 грудня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що з товариства, працівник якого є винуватцем ДТП, підлягає стягненню різниця між фактичною вартістю відновлювального ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі відновлювального ремонту автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов’язок з відшкодування такої різниці, незважаючи на менший розмір вказаних збитків є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 993, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР, статей 29, 36 Закону № 1961-IV. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При цьому за змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв’язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Отже, відмовляючи в задоволенні позову, суди дійшли помилкового висновку про те, що оскільки на момент вчинення ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у страховій компанії, а в матеріалах справи відсутні докази про надання ОСОБА_1 згоди на відшкодування завданої потерпілому шкоди, то обов’язок такого відшкодування покладається на страхову компанію ПАТ «СК «Українська страхова група» в межах передбаченого договором страхування ліміту страхового відшкодування, тобто максимально можливого розміру страхової виплати. Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ПрАТ «СК «Рідна» до ОСОБА_1 про стягнення суми страхового відшкодування на підставі пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України. Відповідно до частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанцій чи Верховний Суд України, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» задовольнити. Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2015 року скасувати. Позов приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_1 задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» суму страхового відшкодування в розмірі 18 тис. 431 грн 63 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» сплачений судовий збір у сумі 1 тис. 948 грн 80 коп. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-2878цс15 Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При цьому за змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв’язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/985498F379F4CF61C2257F62004394AB

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: Дніпровський регіональний департамент публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_5 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, в с т а н о в и л и : У травні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними. Позивач зазначав, що 14 березня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено договір про надання споживчого кредиту в розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та товариством з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» (далі – ТОВ «Бовітон-ЛТД») укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що грошові кошти банком йому не надавались, за заявою на видачу готівки від 14 березня 2007 року кредит було надано невідомій особі, його підпис на заяві відсутній, ОСОБА_1 просив визнати недійсними кредитний договір та договір іпотеки на підставі частини п’ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У листопаді 2010 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору кредит надавався шляхом зарахування банком грошових коштів на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за цільовим призначенням. Банк виконав свої зобов'язання перед позичальником та 14 березня 2007 року зарахував грошові кошти на рахунок, відкритий для отримання кредиту, що підтверджується випискою з поточного рахунку. Узяті на себе зобов’язання щодо повернення кредитних коштів ОСОБА_1 не виконав, унаслідок чого станом на 27 вересня 2010 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп., яку банк просив стягнути солідарно з боржника та поручителів. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 листопада 2012 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсними договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки від 14 березня 2007 року, укладені між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. У задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп. заборгованості за кредитним договором. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року ОСОБА_5 просить скасувати зазначене судове рішення касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким змінити частково рішення апеляційного суду й відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог про стягнення з поручителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» заборгованості за кредитним договором з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року (справа № 6-33цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_5 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня, 22 червня, 5 вересня 2011 року, постанов Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року, 18 березня, 4 листопада 2013 року, 23 квітня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 14 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року, а позичальник зобов’язався у строк та на умовах, визначених цим договором, повернути кредит і сплатити проценти. За пунктом 1.2.1 цього кредитного договору надання кредиту здійснюється на строк з 14 березня 2007 року до 13 березня 2018 року. Згідно з пунктом 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов’язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але не пізніше 13 березня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 договору. За змістом пункту 11.1 кредитного договору сторони погодили, що в разі настання обставин, визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору, та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вказаного повідомлення (вимоги) від банку вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) внаслідок зміни позичальником адреси без попереднього про це письмового повідомлення банку чи в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Пунктом 3.1 договорів поруки визначено, що вони діють до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. У зв’язку з порушенням боржником строків повернення кредиту та виникненням заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу (іпотечне повідомлення) про погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними кредитного договору та договорів іпотеки й про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено з порушенням вимог частини п’ятої статті 203, статті 1054 ЦК України, оскільки факт надання банком грошових коштів позичальнику не підтверджено належними та допустимими доказами. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 й задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що банк перерахував на позичковий рахунок позичальника обумовлену в кредитному договорі грошову суму, однак останній свої зобов’язання за договором не виконав, його посилання на те, що ці грошові кошти він з рахунку не знімав, не є підставою для визнання спірних договорів недійсними, та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості в солідарному порядку з боржника та поручителів. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2011 року касаційний суд зазначив, що порука за спірним договором поруки не припинилася, оскільки відповідно до статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а відповідно до умов договору поруки він діє з моменту його підписання сторонами до припинення забезпеченого ним зобов’язання позичальника за кредитним договором; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року міститься висновок про те, що порука не припинилася, оскільки відповідно до умов договору поруки строк її дії встановлено до повного виконання боргових зобов’язань за кредитним договором, а відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобов’язань. Крім того, порука не припинилася, оскільки позичальник повинен був повернути суму кредиту не пізніше 1 жовтня 2007 року, а вимога до поручителя про повернення заборгованості за кредитом отримана останнім 3 листопада 2007 року; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 року міститься висновок про те, що порука припинилася, оскільки в договорах поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України; банк установив новий строк виконання зобов’язання за основним договором, однак вимоги до поручителів після настання цього строку не пред’являлося; - у постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань строк пред’явлення вимоги кредитором до поручителя повинен обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково; таким строком не вважається лише несплата чергового платежу, тому листи, які містяться в матеріалах справи, не можуть бути належним доказом своєчасного пред’явлення вимоги банком до поручителя з огляду на те, що в них ідеться про несплату чергових платежів за кредитним договором, дата їх надіслання передує даті виконання основного зобов’язання, а позовну заяву банк подав після спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України; - у постанові Вищого господарського суду України від 18 березня 2013 року касаційний суд зазначив про те, що передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення вимоги до поручителя про погашення заборгованості за основним зобов’язанням сплинув, тому кредитор утратив право вимоги до поручителя; - у постанові Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитним договором, оскільки підстави, визначені чинним законодавством для припинення поруки, відсутні; - у постанові Вищого господарського суду України від 23 квітня 2014 року суд дійшов висновку про те, що порука припинилася, оскільки позивач не надав доказів пред’явлення вимоги поручителю протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання; - у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором встановлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимог до поручителя, а оскільки банк відповідно до умов кредитного договору змінив строк виконання основного зобов’язання, то відповідно до вказаної норми вимоги до поручителів могли бути заявлені в межах шести місяців від дня настання цього строку. Порука, якою було забезпечено зобов’язання за кредитним договором, припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки в договорі поруки строк її припинення не встановлений, а банк пред’явив вимогу до поручителя про виконання порушеного боржником зобов’язання з повернення кредиту після спливу визначеного частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Отже, умови договору поруки про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. У справі, яка переглядається, суди встановили, що банк відповідно до положень кредитного договору та з дотриманням передбаченої пунктом 11.1 цього договору процедури змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Оскільки такі вимоги були заявлені до поручителів більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, у силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. У справі, яка переглядається, покладаючи на поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 обов’язок щодо виконання ними основного зобов’язання, суд не врахував положення частини четвертої статті 559 ЦК України та не перевірив, чи не припинила дію порука в силу цієї норми, адже ця обставина є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог кредитора про стягнення з поручителів заборгованості за основним договором. З огляду на викладене, а також на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів у частині стягнення з поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, оскільки вимоги до цих осіб були заявлені кредитором більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання і в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилася. Крім того, пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД». Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПАТ «УкрСиббанк», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпункту «б» пункту 1 частини другої, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року в частині задоволення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 судових витрат скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Провадження у справі в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1599цс15 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0122972E8AD0969C2257F570033847D