Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту і звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 червня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (далі – АКІБ “УкрСиббанк”), який у подальшому перейменований у ПАТ “УкрСиббанк”, та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 55 тис. 075 доларів США, а остання зобов'язувалась сплачувати проценти за користування кредитом та повернути кредит у повному розмірі не пізніше 16 червня 2023 року. Додатковою угодою до вказаного договору про надання споживчого кредиту, укладеною 14 січня 2010 року між ПАТ “УкрСиббанк” та ОСОБА_1, сторони домовились, що в період з 18 червня 2008 року до 13 січня 2011 року ОСОБА_1 сплачує за користування кредитом 9,5 % річних, а в період з 14 січня 2011 року до кінця терміну дії договору про надання споживчого кредиту – 15 % річних. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” та: ОСОБА_3 укладено договір поруки, а в січні 2010 року додаткову угоду до нього; ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку належну йому квартиру Адреса_1 площею 38, 5 кв. метрів. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за договором станом на 21 травня 2014 року в неї перед банком утворилась заборгованість у розмірі 60 076,36 доларів США, що за курсом НБУ становить 704 тис. 287 грн 79 коп., яку ПАТ “УкрСиббанк” просило солідарно стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3, а також звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру Адреса_1, встановити спосіб реалізації квартири у межах процедури виконавчого провадження та встановити початкову ціну квартири, стягнути з відповідачів судовий збір. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2014 року, позов задоволено частково: ухвалено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ “УкрСиббанк” заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 60 076,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 21 травня 2014 року становить 704 тис. 287 грн 79 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовити. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року відмовлено ПАТ “УкрСиббанк” у відкритті касаційного провадження у справі за його касаційною скаргою на вказане рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду. У заяві про перегляд ПАТ “УкрСиббанк” порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” (далі – Закон України “Про мораторій”). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ “УкрСиббанк” посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року (№ 6-42477св14) та 21 січня 2015 року (№ 6-45190св14) у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, у справах № 6-42477св14 та № 6-45190св14 суд касаційної інстанції залишив рішення судів апеляційної інстанції про задоволення позову без змін, якими звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами; зупинено виконання рішень у цій частині на час дії Закону України “Про мораторій”. Крім того, у справі № 6-45190св14 суд касаційної інстанції додатково зазначив, що Закон України “Про мораторій” має тимчасовий характер, а відмова в задоволенні позову на підставі цього Закону порушуватиме право позивача на отримання коштів від повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з того, що ОСОБА_1 не виконала належним чином умови договору про надання споживчого кредиту внаслідок чого в неї перед ПАТ “УкрСиббанк” виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 Наявність іншого майна у відповідачів не встановлено, а ОСОБА_2 постійно проживає і зареєстрований у квартирі Адреса_1, тому позов у частині звернення стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки, задоволенню не підлягає, оскільки Законом України “Про мораторій” встановлено, що не може бути примусово стягнуте нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме Закону України “Про мораторій”. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон України “Про забезпечення права на справедливий суд”) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк”, який у подальшому перейменований у ПАТ “УкрСиббанк”, та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 55 тис. 075 доларів США, а остання зобов'язувалась сплачувати проценти за користування кредитом та повернути кредит у повному розмірі не пізніше 16 червня 2023 року. Додатковою угодою до вказаного договору про надання споживчого кредиту, укладеною 14 січня 2010 року між ПАТ “УкрСиббанк” та ОСОБА_1, сторони домовились, що в період з 18 червня 2008 року до 13 січня 2011 року ОСОБА_1 сплачує за користування кредитом 9,5 % річних, а в період з 14 січня 2011 року до кінця терміну дії договору про надання споживчого кредиту – 15 % річних. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту 18 червня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” та: ОСОБА_3 укладено договір поруки, а в січні 2010 року додаткову угоду до нього; ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку належну йому квартиру Адреса_1 площею 38, 5 кв. метрів. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту, унаслідок чого в неї перед ПАТ “УкрСиббанк” виникла заборгованість. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV “Про іпотеку” (далі – Закон України “Про іпотеку”) передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України “Про мораторій”, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню відповідного слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови. Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України “Про мораторій” мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України “Про мораторій” протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України “Про мораторій” не підлягає виконанню. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року (№ 6-42477св14) та 21 січня 2015 року (№ 6-45190св14), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України “Про мораторій” не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України (в редакціях, що діяли до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (в редакціях, що діяли до набрання чинності Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-57цс15 Згідно з пунктом 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” (далі – Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядалася, не врахував, що Закон № 1304-VII не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Справа № 6-57цс15 Головуючий у першій інстанції: Галайко Н.М. Доповідач Ярема А.Г. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4180DDE9D23C883C2257E5A001EA982

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «ОТП Банк» зазначало, що 20 січня 2006 року між акціонерним комерційним банком (далі – АКБ) «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав їй кошти в сумі 24 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних на строк до 20 січня 2016 року. У той самий день з метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між «ОТП Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_1. Оскільки основний боржник не виконує зобов’язання відповідно до кредитного договору, ПАТ «ОТП Банк» просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 20 січня 2006 року. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року, у задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України. У заяві ПАТ «ОТП Банк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «ОТП Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14. Заслухавши суддю-доповідача та дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що це рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 січня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк України», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав їй кошти в сумі 24 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних на строк до 20 січня 2016 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між ПАТ «ОТП Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності. Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_2 належним чином не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо погашення кредиту, внаслідок чого станом на 30 грудня 2013 року виникла заборгованість на загальну суму 122 тис. 374 грн. 98 коп., що за курсом НБУ становила 15 тис. 310 доларів США 27 центів. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на момент ухвалення рішення набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужено. Разом з тим в інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ПАТ «ОТП Банк», зокрема в ухвалах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи судові рішення попередніх судів про відмову у задоволенні позовів про звернення стягнення на предмет іпотеки та направляючи справи на новий розгляд, виходив із того, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з тимчасовою забороною з примусової реалізації предмета іпотеки за валютними договорами, уведеною Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин; чинність вказаного Закону на час ухвалення рішення є підставою, у разі задоволення позову за наявності для цього підстав, для визначення порядку його виконання, зокрема вказівка на те, що рішення не підлягає примусовому виконанню на період чинності вказаного Закону. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Саме таку правову позицію висловив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-35233св14, 24 грудня 2014 року у справі № 6-40734св14, 17 грудня 2014 року у справі № 6-39130св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-29969св14, 19 листопада 2014 року у справі № 6-31197св14, 29 жовтня 2014 року у справі № 6-32198св14, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ПАТ «ОТП Банк». Таким чином, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано статтю 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до статті 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про перегляд судового рішення задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-58ЦС15 Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Окрема думка судді Верховного Суду України Сеніна Ю.Л. у справі № 6-58цс14 Рішенням Вінницького міського суду від 23 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 25 липня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ОТП» Банк» до ОСОБА_1 про стягнення на предмет іпотеки – квартиру. Відмовляючи у задоволення позову в цій частині, суд керувався нормами Закону України від 3 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З такими висновками погодились також суди апеляційної та касаційної інстанцій. Скасовуючи судове рішення суду касаційної інстанції і направляючи справу на новий касаційний розгляд, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що із змісту Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» випливає, що мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не підставою для звільнення особи від його виконання, чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. З такими висновками не можу погодитись, виходячи із наступного. 3 червня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Прийняття даного закону було зумовлено, насамперед, проблемами економічного характеру, з якими стикнулася Україна, а саме, різким коливанням курсу іноземної валюти до національної грошової одиниці. Цим Законом визначено наступні випадки та обов’язкові умови, за яких він підлягає застосуванню, а інтереси іпотекодавців захисту: - кредит видано в іноземній валюті; - кредит повинен носити характер споживчого; - предмет іпотеки є постійним місцем проживання позичальника або майнового поручителя, якщо його особа є відмінною від позичальника; - предмет іпотеки повинен мати площу не більшу встановленої законом; - предмет іпотеки не знаходиться на території, визнаній тимчасово окупованою. - іпотекодавець чи позичальник не відноситься до категорії осіб, які є суб’єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Таким чином, дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» застосовується при одночасній наявності всіх перерахованих вище шести ознак. Встановлений Законом від 3 червня 2014 року мораторій на звернення стягнення на житло громадян, наданого в іпотеку для забезпечення їх зобов’язань за кредитними договорами в іноземній валюті, не передбачає втрату права кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки, а лише забороняє примусове стягнення в період дії мораторію. Системний аналіз змісту Закону від 3 червня 2014 року дає підстави для висновку, що позовні заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою забезпечено споживчі кредити в іноземній валюті, які перебувають на час дії Закону на розгляді судів розглядаються, а в задоволенні позову відмовляється у зв’язку із дією відповідного мораторію. Якщо судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (житло) було ухвалено до набуття чинності Закону від 3 червня 2014 року, то воно не підлягає примусовому виконанню, і виконавче провадження зупиняється. Важливо зазначити, що в таких випадках у задоволенні даних позовів відмовляється не з мотивів безпідставності позовних вимог, а у зв’язку з набуттям чинності Закону про мораторій, така відмова має лише тимчасове правове значення, і позичальник може звернутись із вказаними позовом після закінчення дії мораторію. У такому випадку відповідно до пункту 2 частини першої статті 263 ЦК України строк позовної давності зупиняється у зв’язку із відстрочення виконання зобов’язання (мораторієм) на підставах, встановлених законом, і поновлюється з часу втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», як зазначено у статті 3 цього Закону. Судами під час розгляду справи не було порушено норми матеріального чи процесуального права, які б свідчили для про наявність підстав для їх скасування. Згідно правової позиції, яка викладена у постанові № 6-58цс15, при новому розгляді суду слід задовольнити позов про звернення стягнення на предмет іпотеки і одночасно, вказати, що це рішення не підлягає виконанню у період дії Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Фактично це той саме результат, що мав би місце й при виконанні рішення, яке скасовано. Суддя Ю.Л. Сенін http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7906786CED2384D5C2257E59001DA699

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» (далі – ПАТ «Міський комерційний банк») про стягнення коштів. Позивач зазначав, що 17 вересня 2012 року з його платіжної картки, виданої ПАТ «КБ «Партнер-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Міський комерційний банк», у м. Бангкок Королівства Таїланд було знято грошові кошти у розмірі 2 417,88 доларів США, про що йому стало відомо з смс-повідомлень. Посилаючись на те, що у момент зняття вказаних коштів він перебував в Україні, сам кошти зі своєї картки не знімав та не уповноважував будь-яких осіб вчиняти такі дії, позивач просив суд задовольнити позов та стягнути вказані кошти з відповідача. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 серпня 2014 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1073 ЦК України та пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 (далі – Положення № 223), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі пункту 2 ст. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Парнер-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Міський комерційний банк», був укладений договір НОМЕР 1 про відкриття карткового рахунку та його обслуговування. На виконання вказаного договору позивачу був відкритий основний технічний картковий рахунок НОМЕР 2 у національній валюті України, та додаткові карткові рахунки НОМЕР 3 в Євро, НОМЕР 4 в доларах США. Банк оформив та видав позивачу платіжну картку і ПІН-код до неї і здійснював розрахунково-касове обслуговування платіжних операцій позивача із використанням платіжної картки. 17 вересня 2012 року в період часу з 21 год. 33 хв. по 21 год. 35 хв. на телефон ОСОБА_1 надійшло чотири смс-повідомлення з інформацією про здійснення операцій з отримання готівкових коштів з платіжної картки на загальну суму 2 417,88 доларів США, які були здійснені в Королівстві Таїланд м. Бангкок, тоді як позивач в цей час знаходився в межах України. 18 вересня 2012 року позивач звернувся до відповідача із заявою про блокування та видачу нової картки, а також подав заяву про незгоду з транзакцією і просив про повернення йому коштів. Згідно з експертним висновком НОМЕР 5 від 7 травня 2014 року, складеним ПАТ «Українська розрахункова картка», 17 вересня 2012 року було проведено дев'ять операцій, п'ять з яких були успішними. При цьому, операція запиту балансу по даній картці 17 вересня 2012 року не проводилась. Усі зазначені операції були проведені на банкоматі в м. Бангкок (Таїланд) та супроводжувались коректним вводом ПІН-коду. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що операції щодо зняття з платіжної картки ОСОБА_1 спірної суми супроводжувались правильним вводом ПІН-коду вказаної картки, а умовами договору від 5 лютого 2010 року передбачено обов'язок позивача щодо нерозголошення даного ПІН-коду, що виключає можливість задоволення позову про стягнення з банку на користь позивача спірної суми. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 1073 ЦК України та пунктів 6.7, 6.8 Положення № 223 посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що з урахуванням положень пункту 37.2. статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та пунктів 6.7, 6.8 Положення № 223 банк не надав доказів, які б спростовували доводи позивача про те, що банківську картку позивач не втрачав, іншим особам не передавав, ПІН-коду нікому не повідомляв, а тому банк зобов’язаний сплатити позивачу кошти. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пунктів 6.7, 6.8 Положення № 223. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Згідно із пунктом 37.2 статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними. Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред’явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин. Не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину ОСОБА_1 як підставу цивільно-правової відповідальності. Висновки судів про те, що операції щодо зняття з платіжної картки ОСОБА_1 спірної суми супроводжувались правильним вводом ПІН-коду вказаної картки, а умовами договору від 5 лютого 2010 року передбачено обов'язок позивача щодо нерозголошення даного ПІН-коду, що виключає можливість задоволення позову про стягнення з банку на користь позивача спірної суми, є помилковими, оскільки такі висновки судів не свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права - пунктів 6.7, 6.8 Положення № 223, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л. І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України в справі № 6-71цс15 Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред’явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину ОСОБА_1 як підставу цивільно-правової відповідальності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9AACA186C21EA8DCC2257E4C00204211

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., - Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк»), який набув право вимоги за кредитним договором товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі – ТОВ Укрпромбанк»), і ОСОБА_2., в якому просив визнати договір поруки від 19 грудня 2006 року, що укладений між ТОВ Укрпромбанк» і ним, припиненим із підстави, яка передбачена частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Посилаючись на те, що 3 грудня 2008 року ТОВ «Укрпромбанк» надіслало йому як поручителю за договором поруки вимогу про дострокове повне виконання зобов’язання за кредитним договором від 19 грудня 2006 року, укладеним між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_2, що свідчить про застосування ТОВ «Укрпромбанк» права на повернення кредиту достроково, а тому строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватись саме із цього моменту. Проте в серпні 2012 року з рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 6 серпня 2012 року йому стало відомо, що суд задовольнив позов ПАТ «Дельта Банк», який набув право вимоги за кредитними договорами ТОВ «Укрпромбанк», до ОСОБА_2, ОСОБА_1, про стягнення заборгованості й стягнув солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1, на користь ПАТ «Дельта Банк» 20 9035 грн за кредитним договором від 19 грудня 2006 року та 2 000 грн судових витрат. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 18 грудня 2013 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, договір поруки визнано припиненим. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року відмовлено ПАТ «Дельта Банк» у відкритті касаційного провадження. У квітні 2014 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати ухвалу касаційної інстанції та ухвалити нове рішення з підстави, неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ПАТ «Дельта Банк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 7 серпня 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 24 липня 2012 року та від 2 жовтня 2013 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року цивільну справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Заслухавши доповідь судді-доповідача й пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» – ОСОБА_3., дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо встановить, що це рішення є незаконним. Судами встановлено, що 19 грудня 2006 року між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у сумі 26 700 доларів США на строк до 18 грудня 2021 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,5% річних. 19 грудня 2006 року між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_1 було укладено договір поруки з метою забезпечення вищезазначеного кредитного договору. 3 грудня 2008 року ТОВ «Укрпромбанк» надіслало поручителю ОСОБА_1 вимогу про дострокове повне виконання зобов’язань за кредитним договором, в якому вимагав сплатити 24 808,79 доларів США заборгованості за договором, у тому числі: за кредитом – 23 733,34 доларів США; процентами – 1075,45 доларів США; штрафними санкціями – 168 грн 02 коп (а.с. 7). Згідно з вимогами ТОВ «Укрпромбанк» позивач повинен сплатити в повному обсязі зазначену у вимозі суму не пізніше тридцяти днів з моменту отримання письмової вимоги. Задовольняючи позов, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, установив факт пропущення позивачем шестимісячного строку на пред’явлення вимоги до поручителя, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України є підставою для визнання поруки припиненою. Разом із тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 7 серпня 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 24 липня 2012 року та від 2 жовтня 2013 року суди не встановили фактів припинення поруки й дійшли на підставі цього висновків, що підстави для припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України відсутні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частини першої статей 1, 6 та 11 ЦК України наявність або відсутність прав та обов’язків сторін, припинення, зміна або виникнення прав і обов’язків учасників правовідносин встановлюються та регулюються нормами матеріального права й договором. Тому, установлюючи наявність, відсутність або припинення правовідносин між сторонами цивільного спору, визначаючись із видом цих правовідносин і з обсягом прав та обов’язків сторін у цих правовідносинах, установлюючи фактичні обставини справи щодо правовідносин сторін, суди повинні виходити з положень норми матеріального права, яка регулює зазначені правовідносини, та, вирішуючи спір, повинні встановити всі фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору та які зазначені в нормі матеріального права, що регулює ці правовідносини. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Разом із тим за положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Правова позиція щодо строку припинення поруки висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 січня 2014 року № 6-155 цс 14. Однак, погоджуючись із доводами позивача в частині припинення поруки з підстав частини четвертої статті 559 ЦК України, суди не врахували таке. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 6 серпня 2012 року, яке набрало чинності, задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» 20 9035 грн заборгованості за кредитним договором і 2 000 грн судових витрат. Залишаючи зазначене рішення суду першої інстанції без змін і спростовуючи доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 щодо припинення поруки у зв’язку з пропуском шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, апеляційний суд зазначив, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред’явлення вимоги до поручителя немає, що у свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-75 цс14 Відповідно до частини першої статей 1, 6 та 11 ЦК України наявність або відсутність прав та обов’язків сторін, припинення, зміна або виникнення прав і обов’язків учасників правовідносин встановлюються та регулюються нормами матеріального права й договором. Тому, установлюючи наявність, відсутність або припинення правовідносин між сторонами цивільного спору, визначаючись із видом цих правовідносин і з обсягом прав та обов’язків сторін у цих правовідносинах, установлюючи фактичні обставини справи щодо правовідносин сторін, суди повинні виходити з положень норми матеріального права, яка регулює зазначені правовідносини, та, вирішуючи спір, повинні встановити всі фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору та які зазначені в нормі матеріального права, що регулює ці правовідносини. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Разом із тим за положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/075CFFB820AECD72C2257DD900224680

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Романюка Я. М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" (далі – ПАТ "ВТБ Банк") звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами від 26 серпня 2009 року та від 15 вересня 2010 року, за яким йому надано кошти в сумі 98 тис. доларів США зі сплатою 14 процентів річних на строк до 26 листопада 2014 року. У той самий день з метою забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «ВТБ Банк» уклало з ОСОБА_2 і приватним підприємством "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" (далі – ПП "СВП "Арсенал") окремі договори поруки, а 26 серпня 2009 року – договори про внесення змін до договорів поруки. Позичальник зобов’язань за кредитним договором не виконує, у зв’язку із чим станом на 13 травня 2013 року утворилась заборгованість. Позивач просив стягнути солідарно з боржника і поручителів заборгованість за кредитом, проценти й пеню та на підставі частини другої статті 1050 ЦК України достроково стягнути решту кредиту в сумі 39 206, 84 доларів США і 5 706 грн 17 коп. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 9 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 28 серпня 2013 року, позов задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року у відкритті касаційного провадження відмовлено. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року ПП "СВП "Арсенал" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, щодо визначення строку виконання основного зобов’язання. В обґрунтування заяви ПП "СВП "Арсенал" додало до заяви ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2011 року, від 18 квітня 2012 року, від 12 липня 2012 року та від 6 червня 2012 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосована зазначена правова норма. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 березня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ПАТ "ВТБ Банк" уклали кредитний договір НОМЕР_1 зі змінами відповідно до договорів від 26 серпня 2009 року НОМЕР_2 та від 15 вересня 2010 року НОМЕР_3, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 98 тис. доларів США зі сплатою 14 процентів річних за користування кредитом і зі строком повернення до 26 листопада 2014 року. Згідно з пунктом 5.5 кредитного договору позичальник зобов’язаний повністю повернути кредит та сплатити нараховану плату за користування кредитом, незалежно від настання строку виконання зобов’язання, зокрема, у разі невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором. Відповідно до пункту 7.2 у разі настання строку виконання будь-якого зобов’язання позичальника за кредитним договором та/або у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником зобов’язань за кредитним договором банк має право на договірне списання суми боргу з рахунків позичальника та/або звернути стягнення на предмет застави, що забезпечує виконання зобов’язань позичальника, вимагати виконання зобов’язань за кредитним договором від поручителя. 15 вересня 2010 року ПАТ "ВТБ Банк" і ОСОБА_1 уклали договір про внесення змін НОМЕР_3 до кредитного договору від 26 листопада 2007 року. Пунктом 1.2 зазначеного договору були внесені зміни до пункту 7.7 кредитного договору від 26 листопада 2007 року, згідно з яким банк має право вимагати від позичальника здійснити дострокове повернення кредиту протягом 30 календарних днів з дати відправлення позичальнику відповідного повідомлення банку з вимогою дострокового повернення кредиту шляхом відправлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом доставки нарочним позичальнику за вказаною адресою з відміткою про отримання. Для забезпечення виконання кредитного договору 26 листопада 2007 року ПАТ "ВТБ Банк" уклало з ОСОБА_2 і ПП "СВП "Арсенал" договори поруки НОМЕР_4 та НОМЕР_5 змінами від 26 серпня 2009 року. Згідно з пунктами 1, 2, 3 зазначених договорів ОСОБА_2 та ПП "СВП "Арсенал" зобов’язувалися солідарно відповідати перед ПАТ "ВТБ Банк" за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 у повному обсязі, як й позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів, неустойки, інших платежів, передбачених кредитним договором. Відповідно до договорів про внесення змін до договорів поруки від 26 листопада 2007 року сторонами внесено зміни до пункту 2 зазначених договорів поруки, згідно з якими строк повернення кредиту встановлено до 26 листопада 2014 року. 26 червня 2012 року у зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором і наявністю заборгованості за період з 29 грудня 2011 року до 28 травня 2012 року ПАТ "ВТБ Банк" надіслало письмову вимогу до ПП "СВП "Арсенал" про дострокове повернення кредиту та процентів за користування кредитом протягом 30 календарних днів від дати отримання цієї вимоги. Граничний строк виконання цього зобов’язання, установлений банком - 28 липня 2012 року (а.с. 61-63). 3 вересня 2012 року ПАТ "ВТБ Банк" знову звернулось із письмовою вимогою до ПП "СВП "Арсенал" про погашення до 27 вересня 2012 року простроченої заборгованості за кредитом і процентами, яка виникла за період з 29 липня до 28 серпня 2012 року (а.с. 64). 11 квітня 2013 року ПАТ "ВТБ Банк" надіслало боржнику та поручителям письмову вимогу про погашення протягом 30 днів з дати виникнення простроченої заборгованості всієї боргової суми за договором кредиту. 22 травня 2013 року банк пред’явив до боржника й поручителів позов про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, яка виникла в період з 1 жовтня 2012 року до 13 травня 2013 року, з урахуванням трьох процентів річних, пені за несвоєчасне виконання зобов’язань, комісії за проведення реструктуризації заборгованості та про дострокове повернення частини позики, що залишилась, і процентів за кредитом на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав, що призвело до виникнення заборгованості за цим договором, у зв’язку із чим на підставі статей 526, 527, 553, 554, 625, 1050, 1054 ЦК України боржник і поручителі несуть солідарну відповідальність за неналежне виконання зобов’язання, строк виконання якого на час звернення до суду не настав, оскільки строк виконання основного зобов’язання встановлено до 26 листопада 2014 року. Із цього часу, на думку суду, відповідно до статті 261 ЦК України в позивача виникає право на пред’явлення вимоги як до боржника, так і до поручителів про солідарне стягнення заборгованості. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що кредитним договором установлено строк виконання основного зобов’язання - до 26 листопада 2014 року, а тому будь-яка зміна строку виконання зобов’язань не є строком, з якого починає спливати шестимісячний строк пред’явлення вимог до поручителя, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме: ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2011 року, від 18 квітня 2012 року, від 12 липня 2012 року та від 6 червня 2012 року, суд касаційної інстанції при застосуванні норм частини четвертої статті 559, статті 1050 ЦК України дійшов висновку про пропущення позивачем строку пред’явлення вимог до поручителя за договорами поруки з огляду на те, що банк протягом шести місяців з моменту встановлення нової дати про дострокове повернення кредиту не подав до суду позов до поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – частини четвертої статті 559 ЦК України у поєднанні з частиною другою статті 1050 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди дійшли висновку про те, що у разі застосування частини четвертої статті 559 ЦК України шестимісячний строк для пред’явлення вимоги до поручителів повинен обраховуватись з дня настання строку виконання основного зобов’язання, яким, на думку суду, є визначений кредитним договором строк – 26 листопада 2014 року. Однак зазначений висновок не відповідає змісту цих норм. Так, під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установлено судом, боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) первинно взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 26 листопада 2014 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. У зв’язку з порушенням боржником графіка погашення платежів та виникненням заборгованості за кредитним договором кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 5.5 договору право на односторонню зміну умов кредитного договору, надіславши 26 червня 2012 року вимогу, у тому числі поручителю, про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов’язаних із ним платежів не пізніше 28 липня 2012 року. Отже, у разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню з цієї дати. Разом із тим, як установлено судом, після 28 липня 2012 року сторони продовжили виконувати свої права та обов’язки відповідно до первинних умов кредитного договору – згідно з графіком щомісячного погашення кредиту й сплати процентів до 1 жовтня 2012 року, коли боржник перестав погашати кредит. Отже, заборгованість, з приводу якої заявлений позов у справі, виникла в боржника за період з 1 жовтня 2012 року до травня 2013 року (часу звернення позивача до суду) у зв’язку з несплатою боржником поточних щомісячних платежів із погашення кредиту та процентів за користування ним. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Саме таку правову позицію було висловлено Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року у справі 6-20цс14. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з графіка погашення кредиту, чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 26 числа кожного місяця, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань, та в частині вимог про дострокове погашення кредитних коштів. Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати таке. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Зі змісту цієї норми вбачається, що у тексті частини четвертої статті 559 ЦК України застосовуються поняття «пред’явлення вимоги» та «пред’явлення позову», як умови чинності поруки. Враховуючи правову конструкцію зазначеної правової норми, викладеної в одному абзаці, подібність правовідносин, які вона регулює, та на підставі системного, послідовного, логічного тлумачення змісту цієї норми слід дійти висновку про те, що передбачений цією нормою підхід до правового регулювання строків дії поруки та її припинення є однаковим. Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Зазначені вимоги закону судом не враховані, а тому висновки суду про те, що в банку право на пред’явлення вимоги до поручителя виникне лише з 26 листопада 2014 року, не ґрунтуються на законі. За таких обставин у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував норму частини четвертої статті 559 ЦК України, дійшовши висновку про те, що строк виконання основного зобов’язання до дня звернення з позовом до суду не настав. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6- 53 цс 14) Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/066CF7644AA9CEFDC2257D62004AC48B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі – ПАТ «Укргазбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1. Зазначало, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 2 644 000 доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених у кредитному договорі. З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань 9 червня 2008 року між ПАТ «Укргазбанк», ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки НОМЕР_1, відповідно до пункту 2.1.1 якого предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок за АДРЕСА_1. Відомості про іпотеку внесені до реєстру іпотек, накладено заборону на відчуження нерухомого майна. У зв’язку з невиконанням умов договору та утворенням заборгованості рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укргазбанк» 1 664 543 грн 02 коп. та 2 630 252,33 доларів США. Рішення суду виконано не було. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним вищезазначений договір іпотеки, укладений 9 червня 2008 року, запис про іпотеку виключено з реєстру іпотек. У період чинності зазначеного рішення спірну квартиру було двічі відчужено ОСОБА_1: уперше – на підставі договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року та вдруге – на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року. 4 квітня 2012 року апеляційним судом Харківської області вищезазначене рішення скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено. Посилаючись на те, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця й має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором, ПАТ «Укргазбанк» просило задовольнити позов з підстав статей 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку». Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року, позов ПАТ «Укргазбанк» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1, що на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року НОМЕР_2 позичальника ОСОБА_2 у розмірі 3 664 801,99 доларів США та 23 800 945 грн 13 коп. пені на користь ПАТ «Укргазбанк» шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження»; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини 1 статті 23 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права щодо дії договору іпотеки незалежно від відсутності зареєстрованого обтяження на момент набуття заявником права власності на квартиру, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_5 та ПАТ «Укргазбанк» - ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав від банку кредит у розмірі 2 644 000 доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених у кредитному договорі, і зі строком дії такого договору до 26 грудня 2013 року. Пунктом 3.2.8 указаного кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов’язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, згідно з договором іпотеки. З метою забезпечення повного й своєчасного виконання боргових зобов’язань перед банком 9 червня 2008 року між банком, з однієї сторони, і ОСОБА_2. та ОСОБА_3 з іншої сторони, укладено договір іпотеки НОМЕР_1. Відповідно до пункту 2.1.1 цього договору предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1, житловою площею S_2, усього на 123 квартири. Відомості про іпотеку нотаріусом внесені до реєстру іпотек, на відчуження нерухомого майна накладено заборону (т. 1 а.с. 18-23). Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору, за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами. ОСОБА_2 належним чином грошові зобов’язання перед банком не виконав, у зв’язку із чим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь банку 1 664 543 грн. 02 коп. та 2 630 252,33 доларів США в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, рішення суду не виконано (т. 1 а.с. 27-29). Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з реєстру іпотек. У період чинності зазначеного рішення спірну квартиру було двічі відчужено ОСОБА_1: уперше – на підставі договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року та вдруге – на підставі договору дарування від 17 червня 2011 року. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року вищезазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 і ОСОБА_3, реєстрацію обтяжень на спірну квартиру поновлено (т.1 а. с. 24-26, 30-36). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Укргазбанк» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідно до статті 23 Закону у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Разом із тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що оскільки на момент переходу права власності на будинок на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, відповідний запис був вилучений з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, а тому стаття 23 Закону до спірних правовідносин не застосовується. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1 Закону іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною 1 статті 4 Закону обтяження нерухомого майна підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 затверджено Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек, відповідно до статей 6, 25, 26 якого внесення до Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи чи рішення суду. Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов’язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду. Статтею 23 Закону визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, суд дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону. Під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 спірна квартира предметом іпотеки не була. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини 1 статті 360-3, частиною 1 статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 грудня 2014 року у справі № 6-201цс14 Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши, що рішенням суду договір іпотеки було визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону, оскільки під час переходу права власності на спірну квартиру до заявника вона предметом іпотеки не була. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4CF186C31C18A19EC2257DBD004C7896

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- за участі:представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також представників публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” ОСОБА_3 й ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд”, товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулось із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой” (далі - ТОВ “Прогрес-Спецстрой”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест” (далі – ТОВ “Прогресбуд-Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд” (далі – ТОВ “Прогресбуд”), товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі” (далі – ТОВ “Золоті ключі”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2” ( далі – ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”), ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що 16 червня 2007 року між ним і ТОВ “Прогрес-Строй” було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 3 739 933, 89 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 15 червня 2010 року, а позичальник зобов’язався прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язань, взятих за кредитним договором, ПАТ “УкрСиббанк” того самого дня уклало договори поруки з ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 Крім того, 16 червня 2007 року між позивачем та ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2012 року позов ПАТ “УкрСиббанк” у частині вимог до ТОВ “Прогрес-Строй” про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду з підстав того, що постановою господарського суду Одеської області від 10 липня 2012 року ТОВ “Прогрес-Строй” визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. У процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги та, посилаючись на порушення ТОВ “Прогрес-Строй” умов кредитного договору, у зв’язку із чим у останнього утворилась заборгованість у розмірі 42 345 199 грн 24 коп., просив стягнути солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зазначену суму кредитної заборгованості, 1 700 грн у рахунок сплати судового збору та 120 грн у рахунок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-СтройСУ №2”, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ПАТ “УкрСиббанк” 42 345 199 грн 24 коп. заборгованості за кредитним договором; вирішено питання про розподіл судових витрат; установлено порядок і спосіб виконання рішення суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року залишено без змін. У вересні 2014 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 16 червня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (далі – АКІБ “УкрСиббанк”) (змінено назву на ПАТ “УкрСиббанк”) і ТОВ “Прогрес-Строй” укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав кредит у розмірі 3 700 000 доларів США зі сплатою 12 % річних, а ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язалось прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. Строк погашення кредиту до 15 червня 2010 року, у терміни, установлені графіком погашення кредиту, якщо не застосовується інший термін повернення кредиту, установлений на підставі додаткової угоди сторін, або до вказаного терміну (достроково), відповідно до умов договору (пункт 1.2 договору) (т. 1 а.с. 17 - 23). Додатковою угодою № 1 від 24 вересня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, установлено графік погашення кредиту (т. 1 а.с. 24). Додатковою угодою № 2 від 29 грудня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, сторони погодили, що ліміт кредиту становить 3 739 933, 89 доларів США (що дорівнює еквіваленту 28 797 490 грн 96 коп. за курсом Національного банку України на день укладення угоди) зі сплатою 12 % річних у доларах та 30 % річних в українській гривні, які позичальник зобов’язався повернути не пізніше ніж 15 червня 2010 року, якщо не застосовується інший термін, установлений додатковою угодою, сторін або дострокове повернення (т. 1 а.с. 25 – 27). З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором від 16 червня 2007 року того самого дня між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку нерухоме майно, - три земельні ділянки, площами S_1, S_2 та S_3, що розташовані АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 1.1.1 договору іпотеки вартість предмета іпотеки сторонами була оцінена в 26 900 225 грн (т. 1 а.с. 28 - 30). Крім того, 16 червня 2007 року між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено окремі договори поруки (т. 1 а.с. 32 - 45). За умовами договорів поруки (пункти 1.1, 1.3 – 1.4) кожен із поручителів поручився солідарно з боржником в повному обсязі відповідати за невиконання ТОВ “Прогрес-Строй” усіх його зобов’язань за кредитним договором як тих, що існують на момент укладення договору, так і тих, що виникнуть у майбутньому. Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що порука діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. З підстав укладення додаткової угоди № 2 до кредитного договору 29 грудня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” і поручителями: ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ОСОБА_5 - укладено додаткові угоди № 1 до договорів поруки (т. 1 а.с. 46 - 50); також 30 грудня 2008 року внесені відповідні зміни до договору іпотеки (т. 1 а.с. 31). Позивач повністю та в строки виконав свої зобов’язання за кредитним договором. У зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих на себе зобов’язань банк 19 листопада 2009 року звернувся до боржника та поручителів із відповідними повідомленнями щодо порушення ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором і вимогами достроково повернути в повному обсязі суму кредиту, нараховані проценти та комісії згідно з умовами кредитного договору (т. 1 а.с. 51-59). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ “Прогрес-Строй” перестало сплачувати кредит і проценти за його користування, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитним договором. Доказів припинення боржника внаслідок його ліквідації не надано, а порушення процедури ліквідації юридичної особи не є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову до поручителів. Оскільки вимога банку про настання строку повернення кредиту у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань відповідачами виконана не була, позивач реалізував своє право шляхом стягнення заборгованості з поручителів. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 23 жовтня 2013 року, від 5 лютого 2014 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року й від 16 липня 2014 року. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року та від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов правового висновку, що відповідно до вимог частини третьої статті 554 ЦК України поручителі відповідають перед кредитором солідарно між собою лише у разі укладення одного договору декількома поручителями (спільна порука). Поручителі, з якими укладено окремі договори поруки, не є солідарними боржниками між собою й не можна вважати поруку спільною відповідальністю перед кредитором, якщо договором не передбачено іншого. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року та від 5 лютого 2014 року зроблено правовий висновок, що в зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення обсягу відповідальності позичальника навіть за згодою банку та позичальника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, в яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання (частина перша статті 628 ЦК України). Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Закон пов’язує припинення договору поруки із сукупністю двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. У справі, яка є предметом перегляду, між банком і позичальником було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору, за умовами якої збільшено розмір суми кредиту. На підставі цього договору зміни до договору поруки, який укладений із ОСОБА_1, не вносилися. Пунктом 2.1 договору поруки, укладеного між ПАТ “УкрСиббанк” і ОСОБА_1, передбачено, що кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, унаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під “згодою поручителя” сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом поставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін. У матеріалах справи відсутні докази того, що зазначені зміни були погоджені з ОСОБА_1. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 1.3 договорів поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, за сплату пені та інших штрафних санкцій, зазначених у кредитному договорі. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки відповідальність поручителя й боржника є солідарною. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Пунктом 2.2 договорів поруки встановлено право кредитора у разі невиконання боржником своїх зобов’язань за основним договором пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов’язковими до виконання. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суму заборгованості за кредитним договором, у цьому разі не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, що викладені в рішеннях наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року не може залишатись у силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з урахуванням положень статті 16 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-185цс14 Відповідно до частини третьої статті 554 ЦК України особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання, між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Договір поруки припиняється при наявності двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. Установлення додатковою угодою до кредитного договору збільшеного розміру суми кредиту, без згоди поручителя, призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього, та є підставою для визнання поруки такою, що припинилась відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/79BF3790A47591EAC2257DBA004BE7F3

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Григор’євої Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : 14 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вище зазначеним позовом та зазначала, що з 14 січня 1973 року перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 За період шлюбу за рахунок кредитних коштів вони придбали автомобіль KIA Cerato. 10 жовтня 2010 року відповідачем ОСОБА_2 за дорученням передано у користування з правом розпорядження автомобіль ОСОБА_3 строком на 3 роки. Позивачка звернулась до відповідача з вимогою про повернення автомобіля, однак, ОСОБА_3 відчужив спірний автомобіль своєму батькові ОСОБА_5, який у свою чергу продав цей автомобіль відповідачу ОСОБА_4, який зареєстрував автомобіль на своє ім‘я. Позивачка вказує, що згоди на відчуження автомобіля не надавала, і вважає його спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням останніх уточнень позовних вимог вона просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу автомобіля KIA Cerato, визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля, залишити іншу 1/2 частину цього автомобіля у власності ОСОБА_2. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 7 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 2 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 Сімейного Кодексу України (далі – СК України). За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення сторін, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360–5 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, що переглядається, ухвалюючи судові рішення, суди виходили з того, що майно придбане за рахунок кредитних коштів, сплачених кредитору одним з подружжя, не є спільною сумісною власністю подружжя, а усна згода позивачки на користування спірним автомобілем та його відчуження третьою особою за дорученням позбавляє її права на визнання договору недійсним, а лише свідчить про її право на компенсацію вартості частки майна. У наданих заявником для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2012 року, 22 лютого 2012 року, 29 січня 2014 року 17 вересня 2014 року та 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відчуження спірного автомобіля відбулось без згоди другого з подружжя, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу спірного автомобіля в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є недійсним, а відчужений автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи. Установивши, що спірний автомобіль придбано за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, суди дійшли до помилкового висновку про те, що майно не належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Разом з тим, помилкове застосування судом статей 60, 65 СК України не потягло ухвалення судом незаконного рішення, а тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України воно не може бути підставою для скасування судового рішення. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі. Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Судами встановлено, зокрема, з пояснень позивачки, що спору про поділ майна подружжя між нею та чоловіком немає, їй завчасно було відомо про намір її чоловіка видати довіреність зятю і на її видачу вона погодилась, узгодивши з чоловіком майбутній продаж автомобіля покупцеві, обраному ОСОБА_3, подружжя лише намагається повернути кошти за придбання автомобіля з ОСОБА_3, а тому суди дійшли законного висновку про наявність її згоди та про відсутність підстав для визнання договору недійсним, а також про наявність у позивачки права на відповідну компенсацію її частки у відчуженому представником чоловіка ОСОБА_3 спільному майні, який як представник діяв в інтересах подружжя на підставі доручення. З огляду на зазначене необхідно дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. Керуючись статтями 355, 360-5 (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону), 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пункту 3 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Л.І. Григор’єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-7цс15 Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/515C9EED269797A1C2257E35002D50EF

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,- Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу, за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 32 448 грн 09 коп., а також 9 038 грн 65 коп. на відшкодування витрат у зв’язку з інфляцією та 3 % річних. Зазначав, що 5 травня 2008 року між кредитною спілкою «Флагман» (далі – КС «Флагман») та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит в розмірі 44 800 грн на строк до 5 травня 2010 року зі сплатою 60% річних. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки, укладеними між КС «Флагман» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 із кожним окремо. 29 травня 2009 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору, відповідно до умов якого позичальнику зменшено розмір плати за користування кредитом до 36% річних з дня підписання, проте, у разі пропущення строків сплати або сплати у меншому розмірі хоча б одного платежу за кредитом розмір відсоткової ставки, збільшується до 80% річних. 1 березня 2010 року між КС «Флагман» та ОСОБА_1, який є її членом, укладено договір про відступлення права вимоги та виконання зобов’язань, про що ОСОБА_2 була повідомлена. ОСОБА_2 взяті на себе зобов’язання належним чином не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яку в добровільному порядку сплачено не було. ОСОБА_1, як новий кредитор, звернувся до суду з позовом та просив його задовольнити з викладених підстав. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Корецького районного суду Рівненської області від 9 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 вересня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 32 448 грн 90 коп. основного боргу та 9 038 грн 65 коп. в рахунок відшкодування 3 % річних та інфляційних витрат; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначеного рішення та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1, 21 Закону України «Про кредитні спілки» (далі - Закон). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року. ОСОБА_2 вказує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 5 травня 2008 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит в розмірі 44 800 грн на строк до 5 травня 2010 року зі сплатою 60% річних. На забезпечення виконання умов кредитного договору між КС «Флагман» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4, із кожним окремо, було укладено договори поруки, за умовами яких останні несуть солідарну відповідальність за порушення ОСОБА_2 умов кредитного договору. 29 травня 2009 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору, відповідно до умов якого позичальнику зменшено розмір плати за користування кредитом до 36% річних з дня підписання, проте, у разі пропущення строків сплати або сплати у меншому розмірі хоча б одного платежу за кредитом розмір відсоткової ставки збільшується до 80% річних. 1 березня 2010 року між КС «Флагман» та ОСОБА_1, який є її членом, укладено договір про відступлення права вимоги та виконання зобов’язань, про що ОСОБА_2 була повідомлена. Задовольняючи частково позов в справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник за кредитним договором допустив неналежне виконання його умов щодо повернення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, кредитор у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншій особі, яка правомірно ставить питання про стягнення заборгованості за кредитом. Разом із тим, у іншій справі, що виникла з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на яку, як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві ОСОБА_2, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, містяться висновки про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між КС «Флагман» та фізичною особою не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки кредитні спілки з огляду на особливості їх правового статусу, не мають права переводити борг або відступати право вимоги за кредитним договором фізичним особам. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини 2 статті 1 Закону кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження Законом не передбачені. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частини першої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України «Про кредитні спілки», кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 цього Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець, з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження Законом не передбачені. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48361D70B665325CC2257E2D001DFB39

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Колесника П.І., Гуля В.С., Потильчака О.І., Ємця А.А., Шицького І.Б., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Спецстройенерго» (далі – ТОВ «Спецстройенерго») про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року в справі № 910/6098/14 за позовом ТОВ «Спецстройенерго» до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» (далі – ПАТ «ВТБ Банк»), товариства з обмеженою відповідальністю «Альфа Солар» (далі – ТОВ «Альфа Солар») про визнання договору недійсним, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року ТОВ «Спецстройенерго» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 22 липня 2011 року, укладеного між ПАТ «ВТБ Банк» і ТОВ «Альфа Солар». В обґрунтування вимог позивач послався на те, що товариство з обмеженою відповідальністю «Сілікон» (далі – ТОВ «Сілікон») як іпотекодавець і боржник у зобов’язанні не надавало своєї згоди на укладення договору про відступлення ПАТ «ВТБ Банк» на користь ТОВ «Альфа Солар» права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ТОВ «Сілікон» і ПАТ «ВТБ Банк». Внаслідок укладення оспорюваного договору ТОВ «Альфа Солар» набуло статусу іпотекодержателя та кредитора у процедурі банкрутства ТОВ «Сілікон», і його вимоги підлягають позачерговому задоволенню. Оскільки вимоги ТОВ «Спецстройенерго» до ТОВ «Сілікон» у процедурі банкрутства останнього віднесено до четвертої черги вимог кредиторів, позачергове задоволення вимог ТОВ «Альфа Солар» унеможливлює задоволення вимог позивача. Рішенням господарського суду м. Києва від 5 червня 2014 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого господарського суду України від 3 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року. У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), ТОВ «Спецстройенерго» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 215, 516 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 14 травня 2014 року у справі № 922/846/13-г, від 25 листопада 2010 року у справі № 4/185 та від 26 січня 2011 року у справі № 4/294, в яких, на його думку, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. У справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що недотримання наявного в договорі іпотеки застереження про необхідність письмової згоди боржника на відступлення права вимоги не є підставою для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, оскільки ні договором, ні законом не встановлено порядку надання такої письмової згоди; клопотання керуючого санацією боржника про внесення змін до реєстру кредиторів у зв’язку із заміною кредитора у зобов’язанні фактично є письмовою згодою боржника (іпотекодавця) на відступлення права вимоги за іпотечним договором. Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції дійшов зазначив про відсутність передбачених ст.ст. 203, 215, 516 ЦК України підстав для визнання правочину недійсним. Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 922/846/13-г про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову на підставі ст.ст. 203, 215, 516 ЦК України. В основу судових рішень покладено висновок про те, що хоча за загальним правилом заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, однак сторони не позбавлені можливості додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. У наданих для порівняння постановах у справах № 4/185, № 4/294 суд касаційної інстанції також погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовів товариства з обмеженою відповідальністю «БМБ Компаунд» (далі – ТОВ «БМБ Компаунд») до акціонерного комерційного банку «Європейський» (далі – АКБ «Європейський») та публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Володимирський» (далі – ПАТ «КБ «Володимирський») про визнання недійсними договорів про відступлення ПАТ «КБ «Володимирський» права вимоги за кредитними договорами, позичальником за якими є ТОВ «БМБ Компаунд», а позикодавцем – АКБ «Європейський», та договорів про відступлення права вимоги за іпотечними договорами і договорами застави. В основу судових рішень покладено висновок про те, що відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов’язанні, якщо обов’язковість такої згоди передбачена кредитним договором, є підставою для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, оскільки він суперечить вимогам ч. 1 ст. 516 ЦК України. Таким чином, має місце неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у межах доводів заяви про перегляд, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України). Так ст. 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі ст.ст. 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. З аналізу наведених норм вбачається, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Тобто відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов’язанні, якщо обов’язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги, оскільки він суперечить вимогам ч. 1 ст. 516 ЦК України. У справі, що розглядається, судами встановлено, що на забезпечення виконання кредитного договору від 26 жовтня 2007 року № 55ВД про надання відновлювальної відкличної кредитної лінії між ВАТ «ВТБ Банк» (іпотекодержатель) і ТОВ «Сілікон» (іпотекодавець) укладено договір іпотеки від 30 жовтня 2007 року. Відповідно до умов цього договору іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно – єдиний майновий комплекс ТОВ «Сілікон» за адресою: Кіровоградська обл., м. Світловодськ, вул. Заводська, 3-а (п. 2.1 договору іпотеки). Згідно з п. 4.2.12 договору іпотеки іпотекодержатель має право відступити права за цим договором за письмовою згодою іпотекодавця за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за договором кредиту, повідомивши про це іпотекодавця письмово у п'ятиденний строк. Тобто спірний договір іпотеки передбачає дві умови відступлення іпотекодержателем прав за цим договором: письмова згода іпотекодавця та одночасне здійснення відступлення права вимоги за договором кредиту. Разом із тим ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 6 листопада 2009 року порушено провадження в справі № 11/84 про банкрутство ТОВ «Сілікон». Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 22 квітня 2010 року за результатами попереднього засідання у справі № 11/84 затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, зокрема до реєстру вимог кредиторів включено вимоги ПАТ «ВТБ Банк» (у сумі 24 039 333,66 доларів США – перша черга; у сумі 456 020,90 доларів США – шоста черга) і ТОВ «Спецстройенерго» (в сумі 170,00 грн державного мита та 118,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу – перша черга; у сумі 10 151 124,97 грн – четверта черга). Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 6 липня 2012 року у зазначеній справі строк процедури санації продовжено та затверджено план санації боржника. 22 липня 2011 року між ПАТ «ВТБ Банк» (первісний кредитор) і ТОВ «Альфа Солар» (новий кредитор) укладено та нотаріально посвідчено договір про відступлення права вимоги за вказаним іпотечним договором, відповідно до якого у зв'язку з укладенням сторонами договору від 22 липня 2011 року № 55ВП про відступлення права вимоги за кредитним договором і договору від 22 липня 2011 року № 55/1ВП про відступлення права вимоги за кредитним договором первісний кредитор передає, а новий кредитор одержує належні первісному кредиторові права іпотекодержателя у зобов'язанні за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року, укладеним між первісним кредитором (іпотекодержателем) і ТОВ «Сілікон» (іпотекодавцем, боржником) в якості забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань перед первісним кредитором за кредитним договором. Із моменту укладання цього договору новий кредитор набуває статусу іпотекодержателя за договором іпотеки. Ураховуючи, що матеріали справи, яка переглядається, не містять доказів належного узгодження з іпотекодавцем відступлення права вимоги, висновок суду касаційної інстанції про відсутність порушень закону при заміні кредитора у зобов'язанні є помилковим. Посилання суду на відсутність у спірних правовідносинах урегульованого порядку надання письмової згоди боржника на заміну кредитора є безпідставними, оскільки ця обставина для застосування положень ч. 1 ст. 516 ЦК України значення не має. Суперечить наведеній нормі права і висновок суду касаційної інстанції про те, що клопотання керуючого санацією про внесення змін до реєстру кредиторів у зв’язку із заміною кредитора у зобов’язанні фактично є письмовою згодою боржника (іпотекодавця) на відступлення права вимоги. Таким чином, суд касаційної інстанції неправильно застосував положення ч. 1 ст. 516 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору. За таких обставин заява ТОВ «Спецстройенерго» підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року – скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року N 192-VIII та ст.ст. 11116, 11123–11125 ГПК України, у редакції, що діяла до набрання чинності цим Законом, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Спецстройенерго» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 18 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5743724A3E527CA1C2257E2E001C025D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву державного підприємства “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” (далі – ДП “МА “Бориспіль”) про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2014 року у справі № 911/2277/14 за позовом публічного акціонерного товариства “Родовід Банк” до відкритого акціонерного товариства “БІГ Енергія”, ДП “МА “Бориспіль”, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю “Сорпо Інвест”, публічне акціонерне товариство “Есттерра”, товариство з обмеженою відповідальністю “Брокінвестгруп”, про визнання недійсними договорів, в с т а н о в и л а: До Верховного Суду України звернулося ДП “МА “Бориспіль” із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2014 року у справі № 911/2277/14 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 229 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо обставин, що мають істотне значення для визнання договорів недійсними, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 21 вересня 2004 року у справі № 12/455, від 25 травня 2005 року у справі № 1/947-26/442, від 10 серпня 2011 року у справі № 11/454/07. Ухвалою від 20 лютого 2015 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 911/2277/14 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2014 року. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Так, ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що за змістом положень статей 203, 229 ЦК України, статті 5 Закону України “Про оцінку земель”, відповідно до висновків судової експертизи ринкова вартість земельних ділянок – предметів іпотеки не відповідала їх дійсній ринковій вартості станом на дату укладення договору іпотеки та оспорюваних у справі договорів. Оскільки ринкова вартість земельних ділянок була завищена більш як удвічі, оспорювані договори було укладено внаслідок помилки, що мала істотне значення, у зв'язку з чим договори підлягають визнанню недійсними. Допускаючи до провадження Верховного Суду України справу № 911/2277/14, Вищий господарський суд України, розглянувши доводи ДП “МА “Бориспіль”, дійшов висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 229 ЦК України. Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки обставини справи, що розглядається, суттєво відрізняються від обставин справи, на рішення в якій посилається заявник, обґрунтовуючи наявність підстав для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2014 року. Разом із тим не можна погодитися з посиланням заявника на постанови Вищого господарського суду України від 21 вересня 2004 року у справі № 12/455 та від 25 травня 2005 року у справі № 1/947-26/442, якими було скасовано попередні судові рішення з направленням справ на новий розгляд, оскільки ці постанови остаточно не вирішують спорів у справах. Постанова Вищого господарського суду України від 10 серпня 2011 року у справі № 11/454/07, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права, не може бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору іпотеки. Крім того, позивач вважає договір іпотеки недійсним з огляду на те, що волевиявлення позивача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі укласти договір іпотеки, оскільки ця особа мала намір укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлових приміщень). У справі, що розглядається, предметом спору є визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, про передачу активів та зобов'язань і строкового банківського вкладу, тобто предмет спору суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається. Водночас позовні вимоги обґрунтовано тим, що зазначені договори укладено внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо дійсної вартості заставленого майна (предмета застави – земельних ділянок), яким було забезпечено передані позивачеві зобов'язання та активи. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Відтак, предмет спору та фактичні обставини у справах, на які посилається заявник, різняться. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факт неоднакового правозастосування положень матеріального права не підтвердився, заява ДП “МА “Бориспіль” не підлягає задоволенню. Відповідно до підпункту 1 пункту 2 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про забезпечення права на справедливий суд” і керуючись статтями 11123, 11124 та 11126 Господарського процесуального кодексу України (у редакції до 28 березня 2015 року), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви державного підприємства “Міжнародний аеропорт “Бориспіль” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/258EDBA2E4B6598FC2257E280032AC24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2015 року місто Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») Ларченко І.М. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 910/5560/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Торгова компанія «Мегаполіс-Україна» (далі – ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна») до ПАТ «Банк Форум» про зобов’язання вчинити дії та стягнення 230 936,42 грн, в с т а н о в и л а: 28 березня 2014 року ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна» звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ «Банк Форум» (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 29 липня 2014 року) про зобов’язання вчинити дії та стягнення пені у розмірі 181 176,00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням відповідачем доручень позивача щодо переказів коштів відповідно до договору банківського рахунка, укладеного між сторонами. Рішенням господарського суду міста Києва від 31 липня 2014 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 9 вересня 2014 року, позов задоволено частково. Зобов’язано ПАТ «Банк Форум» виконати доручення ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна» щодо перерахунку коштів, в іншій частині позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 9 вересня 2014 року та рішення господарського суду міста Києва від 31 липня 2014 року залишено без змін. Обґрунтовуючи постанову, Вищий господарський суд України погодився із висновками судів попередніх інстанції, що ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна» не є кредитором банку у розумінні чинного законодавства України, тому на нього не поширюються обмеження щодо задоволення вимог до ПАТ «Банк Форум» під час запровадження тимчасової адміністрації, встановлені приписами статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до статті 11119 Господарського процесуального кодексу України уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» Ларченко І.М. звернулася із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 910/5560/14 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Як доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 2 грудня 2014 року у справі № 910/10423/14, від 23 грудня 2014 року у справі № 910/9228/14, від 16 вересня 2014 року у справі № 910/7157/14, в яких висловлено позицію про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог до банку під час запровадження у ньому тимчасової адміністрації, оскільки позивачі є його кредиторами, а в силу приписів пункту 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» задоволення вимог кредиторів під час тимчасової адміністрації не здійснюється. Ухвалою Вищого господарського суду України від 17 лютого 2015 року вирішено питання про допуск справи № 910/5560/14 до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Господарськими судами встановлено, що 7 березня 2012 року між ПАТ «Банк Форум» (банк) і ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна» (клієнт) укладено договір банківського рахунка № 26006300219478 (далі – Договір). За змістом пункту 1.1 Договору банк відповідно до чинного законодавства відкриває клієнту поточний рахунок/-ки для здійснення розрахунково-касових операцій та зберігання коштів на ньому. Згідно з пунктом 2.5 Договору операції за розрахунковими документами, які надійшли від клієнта протягом операційного часу, здійснюються банком у день надходження цих документів. Операції за розрахунковими документами, які надійшли після закінчення операційного часу, банк виконує не пізніше наступного робочого дня. Пунктом 2.8 Договору встановлено, що документ на переказ коштів може бути паперовим або електронним. Електронний документ встановленого зразка на переказ коштів має таку ж юридичну силу, як і паперовий документ. Подання електронного документа на переказ коштів здійснюється за допомогою автоматизованої банківської системи дистанційного обслуговування або іншої електронної системи, про що між сторонами укладається відповідний додатковий договір. За змістом пункту 3.3.1 Договору банк зобов’язався своєчасно здійснювати розрахункові операції позивача відповідно до вимог чинного законодавства та умов Договору. 7 березня 2012 року сторони уклали додатковий договір на розрахункове обслуговування за допомогою автоматизованої банківської системи «IFOBS Клієнт-банк», згідно з яким банк зобов’язався належним чином забезпечувати розрахункове обслуговування поточного рахунка клієнта і надавати інформаційні послуги/повідомлення за допомогою зазначеної системи. Пунктами 3.3.2 та 3.3.3 додаткового договору сторони погодили, що банк зобов’язаний виконувати операції по рахунку клієнта з виконанням порядку та умов, передбачених додатковим договором, основним Договором та чинним законодавством України, і приймати до виконання електронні розрахункові документи клієнта, створені в системі «IFOBS Клієнт-банк». Позивачем у межах Договору та за допомогою автоматизованої банківської системи «IFOBS Клієнт-банк» ПАТ «Банк Форум» були надані доручення щодо здійснення переказу коштів від 11 березня 2014 року № 8 і № 9, від 14 березня 2014 року № 12, від 7 квітня 2014 року № 250, від 7 квітня 2014 року № 252 та від 8 квітня 2014 року № 253. Листом від 21 березня 2014 року № 68/3.1 відповідач повідомив позивача про неможливість виконання доручень з огляду на запровадження у ПАТ «Банк Форум» тимчасової адміністрації, під час якої задоволення зазначених вимог ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна», які є вимогами кредитора, не здійснюється. Відповідно до пункту 7.1.2 статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» поточний рахунок – це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Відповідно до частин першої, третьої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Водночас банк згідно з частиною другою статті 1066 ЦК України має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Статтею 1074 ЦК України встановлено, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Відповідно до статті 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов’язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Отже, зобов’язальні правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору банківського рахунка, мають майново-грошовий характер, відтак, у цьому випадку позивач є кредитором за майновою вимогою щодо розпорядження належними йому коштами. Постановою правління Національного банку України від 13 березня 2014 року № 135 ПАТ «Банк Форум» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішеннями виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 14 березня 2014 року № 14 та від 16 червня 2014 року № 49 розпочато процедури виведення ПАТ «Банк Форум» із ринку, здійснення в ньому тимчасової адміністрації з 14 березня 2014 року по 13 червня 2014 року та його подальшої ліквідації. Процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. За змістом частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов’язань, які здійснюються виключно у межах процедури ліквідації банку. Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що кредитор банку – юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Таким чином, статус кредитора ТОВ «ТК «Мегаполіс-Україна» у цій справі спростовує помилковий і необґрунтований висновок суду касаційної інстанції про те, що на позивача не поширюються обмеження щодо задоволення його вимог до ПАТ «Банк Форум» під час запровадження у ньому тимчасової адміністрації, встановлені приписами пункту 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 910/5560/14 є прийнятою внаслідок неоднакового і неправильного застосування касаційним судом норм матеріального права і підлягає скасуванню із направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись статтями 11123 – 11125, 11128 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» Ларченко І.М. задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 910/5560/14 скасувати і передати на новий касаційний розгляд до Вищого господарського суду України. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9E15B1C6F179CF1EC2257E22002AB43E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Григор’євої Л.І., Колесника П.І., Сеніна Ю.Л., Гуля В.С., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Консоль ЛТД», приватного підприємства «Плутон», публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», треті особи: Дніпропетровська міська рада, приватний нотаріус Сімферопольського нотаріального округу АРК ОСОБА_2, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2014 року, в с т а н о в и л и : У листопаді 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Консоль ЛТД» (далі – ТОВ «Консоль ЛТД»), приватного підприємства «Плутон» (далі – ПП «Плутон»), публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Укрексімбанк»), треті особи: Дніпропетровська міська рада, приватний нотаріус Сімферопольського нотаріального округу АРК ОСОБА_2, про визнання недійсним договору іпотеки, у якому з урахуванням уточнень просила визнати недійсним договір іпотеки, укладений 14 березня 2006 року між ПАТ «Укрексімбанк», ПП «Плутон» та ТОВ «Консоль ЛТД», посвідчений приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу Автономної Республіки Крим ОСОБА_2. 14 березня 2006 року за НОМЕР_1, за умовами якого предметом іпотеки є право оренди земельної ділянки площею S_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, (з 22 серпня 2008 року за адресою: АДРЕСА_2), та об’єкт незавершеного будівництва – будівля комерційного призначення, що розташована на даній земельній ділянці. Позивачка зазначала, що в січні 2004 року уклала з ТОВ «Консоль ЛТД» договори про спільну діяльність у дольовій участі в будівництві зазначеного вище об’єкту незавершеного будівництва. За умовами цих договорів вона як свій внесок внесла в будівництво 74 000 та 193 200 доларів США. В подальшому в березні 2004 року ТОВ «Консоль ЛТД» уклало з ПП «Плутон» договір про спільну діяльність у спорудженні зазначеного об’єкта, за умовами якого частка ТОВ «Консоль ЛТД» в об’єкті становила 99 %. Посилаючись на те, що за таких обставин для укладення договорів іпотеки необхідно було отримати її, позивачки, згоду, чого зроблено не було, позивачка просила про задоволення позову. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2014 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 липня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено у частині стягнення судових витрат. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за зазначеним позовом. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ПАТ «Укрексімбанк» просить скасувати ухвалу касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 15, 331, 355, 578 ЦК України, статей 5, 6, 16 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників ПАТ «Укрексімбанк» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підтримання заяви, а також представника ОСОБА_1 ОСОБА_5 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 29 березня 2001 року № 291р «Про попереднє погодження ПП «Плутон» місця розташування адміністративного будинку в районі вул. Сєрова і вул. Мечникова погоджено ПП «Плутон» місце розташування адміністративного будинку на земельній ділянці в районі вул. Сєрова і вул. Мечникова. 29 січня 2004 року між ТОВ «Консоль ЛТД» та ОСОБА_1 було укладено два аналогічних договори НОМЕР_2 та НОМЕР_3 про спільну діяльність у формі простого товариства по пайовій участі у будівництві багатофункціонального офісного центру, відповідно до умов яких ОСОБА_1 зобов’язується у якості свого вкладу у сумісну діяльність внести грошові кошти у розмірі: по першому договору – 74 000 доларів США, а по другому договору – 193 200 доларів США в гривні по курсу НБУ на момент внесення, у відповідні строки, а ТОВ «Консоль ЛТД» зобов’язується у якості свого вкладу у сумісну діяльність, власними і залученими силами, трудовими ресурсами, на підставі дозвільних документів, механізмів, устаткування, а також пайових та позичених коштів юридичних та фізичних осіб, залучених фірмою на підставі укладених нею договорів з третіми особами у межах долі ТОВ «Консоль ЛТД» у загальній пайовій власності учасників, завершити будівництво багатофункціонального офісного центру з торгово-виставковими площами «Цивілізація» на перетині вул. Мечникова та вул. Сєрова у м. Дніпропетровську з виділом ОСОБА_1 по закінченню будівництва об’єкта із створеної учасниками спільної часткової власності його долі у натурі (доля пайовика) у вигляді: згідно першого договору офісного приміщення на 4-ому поверсі, будівельний НОМЕР_4, розташованого в осях НОМЕР_5, загальною площею 116,8 кв.м., а згідно другого договору – у вигляді офісного приміщення на 5-ому поверсі, будівельний НОМЕР_6, розташованого в осях НОМЕР_7, загальною площею 264,5 кв.м. Свої зобов’язання щодо сплати грошового внеску ОСОБА_1 у встановлені договорами строки виконала та сплатила суму, еквівалентну 74 000 доларів США в лютому 2004 року, а суму, еквівалентну 193 200 доларів США частинами до кінця лютого 2005 року. Згідно з пунктами 3.7 кожного з договорів після виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань ТОВ «Консоль ЛТД» втратило право розпоряджатися часткою ОСОБА_1 без її згоди. 1 березня 2004 року між ПП «Плутон» та ТОВ Консоль ЛТД» було укладено договір про спільну діяльність строком дії до повного виконання сторонами зобов’язань із зазначенням у договорі долі ПП «Плутон» - 1 %, долі ТОВ «Консоль ЛТД» - 99 %. 16 березня 2005 року між Дніпропетровською міською радою та ПП «Плутон» було укладено договір оренди землі, за умовами якого передається у строкове платне користування строком на два роки земельна ділянка, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та який в подальшому переукладався сторонами 23 червня 2008 року із встановленням строку дії – 1 рік. 9 березня 2006 року між ПАТ «Укрексімбанк» та ТОВ «Консоль ЛТД» було укладено кредитний договір з відкриттям мультивалютної невідновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості, еквівалентним 32 900 доларів США та з лімітом заборгованості 171 000 грн. строком погашення до 31 грудня 2011 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вищевказаним кредитним договором 14 березня 2006 року між ПАТ «Укрексімбанк» з однієї сторони та ПП «Плутон», ТОВ «Консоль ЛТД» з іншої сторони було укладено іпотечний договір № 15106Z94, який зареєстровано 14 березня 2006 року у реєстрі за НОМЕР_1 приватним нотаріусом Сімферопольського нотаріального округу АРК ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.3 іпотечного договору, предметом іпотеки є право оренди земельної ділянки площею S_1, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1, та об’єкт незавершеного будівництва – будівля комерційного призначення, яка розташована на даній земельній ділянці. 3 липня 2008 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області ПП «Плутон» був виданий дозвіл № 216/01-08 на виконання будівельних робіт по будівництву адміністративної будівлі АДРЕСА_1 з виконанням будівельних робіт Фірмою «Консоль». Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач разом з ТОВ «Консоль ЛТД» стала співвласником (на праві спільної часткової власності) грошових внесків, матеріалів, обладнання та іншого майна, що було використане в процесі будівництва офісного центру «Цивілізація». Враховуючи те, що позивач своєї згоди на передачу в іпотеку об’єкту незавершеного будівництва, співвласником якого вона була, не давала, іпотекодавці не мали права на набуття у майбутньому у власність всього об’єкту незавершеного будівництва, що був переданий в іпотеку, суди вважали, що таке є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 15, 331, 355, 578 ЦК України, статей 5, 6, 16 Закону України «Про іпотеку» посилається заявник, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, погодився з висновками останнього про те, що при укладенні договору іпотеки не були порушені права ТОВ «СУТСП «ЕЛ-ТУР», набуті за договором про участь у пайовому будівництві. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права - частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку». Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. На підставі ст. 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно із частини першої статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників. Пунктом 3.7. договорів про спільну діяльність у формі простого товариства по пайовій участі у будівництві багатофункціонального офісного центру передбачено, що при умові внесення зазначених грошових сум пайовик повністю набуває право на пайову участь у будівництві, а фірма втрачає право розпорядження долею пайовика інакше як в інтересах та за згодою пайовика. Згідно квитанцій та довідки, що видана фірмою «Консоль», ОСОБА_1 у встановлені договорами строки виконала їх умови та внесла пайовий вклад у сумісну діяльність по пайовій участі у будівництві, у розмірах – 395 035 грн, що еквівалентно 74 100 дол. США, та 1 027 286 грн 5 коп., що еквівалентно 193 200 дол. США. Таким чином суди дійшли до правильного висновку про те, що позивачка разом з фірмою стала співвласником (на праві спільної часткової власності) грошових внесків, матеріалів, обладнання та іншого майна, що було використано в процесі будівництва офісного центру. Згідно частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» (чинної на момент укладення іпотечного договору) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Іпотекодавець зобов’язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки. З огляду на викладене судом першої інстанції правильно встановлено, що іпотекодавці не мали права на набуття в майбутньому у власність всього об’єкта незавершеного будівництва, що був переданий в іпотеку, адже окрім них одним із співвласників об’єкту незавершеного будівництва була позивачка, яка повністю виконала договірні зобов’язання, що необхідні для отримання частки в праві спільної власності на це майно, а також майнового права на частку в натурі після закінчення об’єкту будівництва. Своєї згоди на передачу в іпотеку об’єкту незавершеного будівництва ОСОБА_1 не давала. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність порушення прав та інтересів ОСОБА_1 при укладені іпотечного договору, що полягає у незаконній передачі фірмою «Консоль ЛТД» в іпотеку майнового права позивачки, та можливість відновлення цього права шляхом визнання іпотечних договорів недійсними. Оскільки відповідно до чинної на час укладення спірних договорів іпотеки редакції ч. 2 ст. 16 Закону України «Про іпотеку» передача в іпотеку об’єктів незавершеногог будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва, зокрема право оренди земельної ділянким, то суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним також і договору іпотеки прав оренди земельної ділянки, на якій розташований переданий в іпотеку об’єкт незавершеного будівництва. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді В.П. Барбара П.І. Колесник І.С. Берднік Н.П. Лященко Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.С. Гуль О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України в справі №6-250цс14 Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно із частини першої статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників. Згідно частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» (чинної на момент укладення іпотечного договору) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Іпотекодавець зобов’язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність порушення прав та інтересів ОСОБА_1 при укладені іпотечного договору, що полягає у незаконній передачі фірмою «Консоль ЛТД» в іпотеку майнового права позивачки, та можливість відновлення цього права шляхом визнання іпотечних договорів недійсними. Оскільки відповідно до чинної на час укладення спірних договорів іпотеки редакції ч. 2 ст. 16 Закону України «Про іпотеку» передача в іпотеку об’єктів незавершеногог будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва, зокрема право оренди земельної ділянким, то суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним також і договору іпотеки прав оренди земельної ділянки, на якій розташований переданий в іпотеку об’єкт незавершеного будівництва. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E0A7B1E3850337ACC2257E190045B963

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T150192.html 3. У Цивільному процесуальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., NN 40 - 42, ст. 492): 1) частину п'яту статті 88 викласти в такій редакції: "5. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат"; 2) частину другу статті 214 викласти в такій редакції: "2. При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів"; 3) частину другу статті 354 викласти в такій редакції: "2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною"; 4) статті 355 - 3605, 3607 викласти в такій редакції: "Стаття 355. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень 1. Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Стаття 356. Строк подання заяви про перегляд судових рішень 1. Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. 2. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, подається не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало або мало стати відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного. 3. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подається заява про перегляд, або з дня прийняття постанови Верховного Суду України, на яку здійснюється посилання на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. 4. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою - третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк у межах одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Питання про поновлення строку вирішується колегією суддів під час вирішення питання допуску справи до провадження. Стаття 357. Вимоги до заяви про перегляд судових рішень 1. Заява про перегляд судових рішень подається у письмовій формі. 2. У заяві про перегляд судових рішень зазначаються: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобів зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 3) обґрунтування підстав для перегляду судового рішення, передбачених статтею 355 цього Кодексу; 4) вимоги особи, яка подає заяву; 5) клопотання (у разі необхідності); 6) перелік матеріалів, що додаються. 3. Заява підписується особою, яка її подає, чи її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження. Стаття 358. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень 1. Заява про перегляд судових рішень подається безпосередньо до Верховного Суду України. До заяви додаються: 1) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі; 2) копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву; 3) копії різних за змістом судових рішень, якщо заява подається з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу; 4) копія постанови Верховного Суду України, якщо заява подається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу; 5) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу. До заяви також додається документ про сплату судового збору. За подання і розгляд заяви з підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, судовий збір не сплачується. Стаття 359. Перевірка відповідності заяви вимогам цього Кодексу 1. Заява про перегляд судового рішення реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду. 2. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам цього Кодексу. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 цього Кодексу, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути. 3. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день її первинного подання до Верховного Суду України. 4. Заява повертається заявнику, якщо: 1) заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 цього Кодексу і заявник не усунув недоліки протягом установленого строку; 2) заяву подано особою, яка не має права на подання такої заяви; 3) заяву від імені заявника підписано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) є ухвала Верховного Суду України про відмову у прийнятті справи до провадження за наслідками розгляду заяви, поданої у цій справі з аналогічних підстав. 5. Повернення заяви з підстав, передбачених частиною четвертою цієї статті, не перешкоджає повторному зверненню у разі належного оформлення заяви або з інших підстав, ніж ті, що були предметом розгляду. 6. За відсутності підстав для повернення заяви, в якій міститься клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, суддя-доповідач невідкладно постановляє ухвалу про витребування такої копії рішення разом з її автентичним перекладом від органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи. Стаття 360. Допуск справи до провадження 1. Питання про допуск справи до провадження вирішується суддею-доповідачем, визначеним у порядку, встановленому частиною третьою статті 111 цього Кодексу. У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є обґрунтованою, він відкриває провадження. У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є необґрунтованою, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією з трьох суддів у складі судді-доповідача та двох суддів, визначених автоматизованою системою документообігу суду додатково. Провадження відкривається, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про необхідність його відкриття. 2. Ухвала про відкриття провадження або ухвала про відмову у допуску справи до провадження виноситься протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви або з дня усунення заявником недоліків, а в разі витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, - з дня надходження такої копії. 3. Розгляд питання про допуск справи до провадження відбувається без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. 4. Копія ухвали про відкриття провадження або про відмову у допуску справи до провадження надсилається разом із копією заяви особам, які беруть участь у справі. Стаття 3601. Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України 1. Суддя-доповідач протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду Верховним Судом України: 1) надсилає ухвалу про відкриття провадження та витребування матеріалів справи до відповідного суду, який не пізніше трьох робочих днів з дня її надходження надсилає справу до Верховного Суду України; 2) вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень; 3) звертається до відповідних фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді України стосовно підготовки наукового висновку щодо норми права, яка неоднаково застосована судом (судами) касаційної інстанції, крім випадків, коли висновок щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах був раніше отриманий Верховним Судом України; 4) у разі необхідності визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо застосування норми права, та викликає цих представників до суду; 5) здійснює інші заходи, необхідні для розгляду справи. 2. Після надходження витребуваних матеріалів справи та завершення інших підготовчих дій суддя-доповідач виносить ухвалу про призначення справи до розгляду Верховним Судом України. Стаття 3602. Порядок розгляду справи Верховним Судом України 1. Справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу. 2. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України. Засідання судової палати є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. 3. У разі якщо під час розгляду справи Верховний Суд України встановить необхідність відійти від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України, яка була прийнята іншим складом суду (іншою палатою чи палатами, які брали участь у спільному засіданні), справа передається на розгляд спільного засідання палат Верховного Суду України, яке проводиться за участю палати (палат), що розглядала справу до моменту її передання, та палати (палат), яка приймала відповідну постанову Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. 4. Справа про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з судових палат Верховного Суду України. На засіданнях Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України або на спільному засіданні судових палат головує суддя-доповідач. 5. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня призначення справи до розгляду. Стаття 3603. Повноваження Верховного Суду України 1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: 1) про повне або часткове задоволення заяви; 2) про відмову у задоволенні заяви. 2. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови. 3. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу. Стаття 3604. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви 1. Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 2. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право: 1) у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підсудності справ або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ: а) скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції; б) скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині; 2) у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору: а) скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення; б) скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. 3. За наявності підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право: 1) скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення; 2) скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення; 3) скасувати судові рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду. 4. Суд не має права передати справу на новий розгляд в інших випадках, ніж зазначені у підпункті "а" пункту 1 частини другої та пункті 2 частини третьої цієї статті. 5. У постанові Верховного Суду України, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована. Стаття 3605. Постанова Верховного Суду України про відмову у задоволенні заяви 1. Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Постанова про відмову у задоволенні заяви має бути вмотивованою. 2. У постанові Верховного Суду України про відмову у задоволенні заяви, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, у зв'язку з правильністю застосування норми права, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права"; "Стаття 3607. Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України 1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. 2. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. 3. Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня їх прийняття".

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначало, що 26 грудня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») і ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту в розмірі 20 тис. доларів США на строк до 26 грудня 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 26 грудня 2007 року був укладений договір іпотеки, за умовами якого вони передали банку в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1. ПАТ «УкрСиббанк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк». В порушення умов договору ОСОБА_1 належним чином не виконував взяті на себе зобов’язання по погашенню кредиту, в результаті чого станом на 2 грудня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 16 650,72 доларів США. Посилаючись на викладене, ПАТ «УкрСиббанк» просило задовольнити позов – звернути стягнення на квартиру за АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 20 травня 2014 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме – квартиру за АДРЕСА_1; встановлено спосіб реалізації нерухомого майна, що належить ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві приватної власності, а саме шляхом проведення прилюдних торгів предмета іпотеки, у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-ІV), та встановлено початкову ціну, визначену на підставі оцінки майна здійсненої суб’єктом оціночної діяльності; за рахунок коштів отриманих від реалізації заставного майна, у встановленому законом порядку, переважно перед іншими кредиторами, задоволено в повному обсязі вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у розмірі 16 650,72 доларів США, що за курсом Національного Банку України (далі – НБУ) становить 133 089 грн 18 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2014 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 20 травня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «УкрСиббанк» на рішення апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2014 року з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування зазначеного рішення і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 33 Закону № 898-ІV та Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII). Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «УкрСиббанк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, від 10 грудня 2014 року та від 25 грудня 2014 року. ПАТ «УкрСиббанк» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 був укладений договір НОМЕР_1 про надання споживчого кредиту у розмірі 20 тис. доларів США на строк до 26 грудня 2017 року, згідно з графіком погашення кредиту, та сплатою 13,9 % річних за користування кредитом (а.с. 6-11). З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, згідно з яким вони передали банку в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1 (а.с. 12-14). ПАТ «УкрСиббанк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк». В порушення умов договору, ОСОБА_1 належним чином не виконував взяті на себе зобов’язання по погашенню кредиту, в результаті чого, станом на 2 грудня 2013 року виникла заборгованість на загальну суму 16 650,72 доларів США, що за курсом НБУ становить 133 089 грн 18 коп. (а.с. 15-25). ПАТ «УкрСиббанк» 11 листопада 2013 року направило кожному з відповідачів вимогу від 31 жовтня 2013 року про усунення порушення відповідно до статті 35 Закону № 898-ІV (а.с. 26-29). Задовольняючи позов в справі, яка переглядається, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник за кредитним договором допустив неналежне виконання його умов щодо повернення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, що дає право банку звернути стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що на момент перегляду справи в апеляційному порядку, 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужений. Крім того, зазначав, що відмова з цих підстав у задоволенні позову не позбавляє іпотекодержателя права на повторне звернення до суду в майбутньому, після зняття мораторію на задоволення вимог кредитора на стягнення майна за кредитами в іноземній валюті. Разом із тим у інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які, як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві ПАТ «УкрСиббанк», на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, від 10 грудня 2014 року та від 25 грудня 2014 року, містяться висновки про те, що сам по собі наведений вище Закон не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, так як його не існувало, натомість суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке діяло на час його ухвалення. Крім того, рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 589, 590 ЦК України, статті 33 Закону № 898-ІV та Закону № 1304-VII. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 4.1.1 договору іпотеки, укладеного між сторонами, іпотекодержатель має право в разі порушення іпотекодавцем зобов’язань звернути стягнення на предмет іпотеки. Саме із зазначених норм закону та положень договору іпотеки виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 статті 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна плоша його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Проте за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Разом з тим, мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався. Норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VІІ. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частини першої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 березня 2015 року у справі № 6-44цс15 За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у частині 1 статті 58 Конституції України. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався. Норми Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду апеляційним судом. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5761DFCC8BBFAC8FC2257E180037F025

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зняття з реєстраційного обліку; за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання кредитного договору недійсним; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк», треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Московське відділення відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, про визнання припиненим договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2009 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зняття з реєстраційного обліку. Позивач зазначав, що 13 червня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на строк до 12 червня 2028 року, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 46 120 доларів США на споживчі потреби, а відповідач зобов’язався вчасно сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 13 червня 2008 року між ПАТ «АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки від 13 червня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_2 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належним чином не виконував умови договору, у зв’язку з чим станом на 23 квітня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 66 787,48 доларів США та 163 573 грн. 10 коп., яка складається з: простроченої заборгованості по кредиту – 9 125,56 доларів США, строкової заборгованості по кредиту – 34 984 доларів США, простроченої заборгованості по процентах – 22 288,66 доларів США, поточної заборгованості по процентах – 389,26 доларів США, нарахованої пені за несвоєчасне повернення кредиту – 49 501 грн. 53 коп., нарахованої пені за несвоєчасну сплату процентів – 114 035 грн. 57 коп., у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити ОСОБА_2 з переданої в іпотеку квартири. У свою чергу ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсним кредитний договір від 13 червня 2008 року, посилаючись на те, що на час отримання кредиту він не займався підприємницькою діяльністю, не працював, кредит було отримано на прохання начальника відділення № 9 ПАТ «АБ «Укргазбанк» ОСОБА_5, який і займався оформленням усіх довідок, необхідних для отримання кредиту, без перевірки кредитоспроможності позичальника, запевнивши, що в разі несвоєчасного погашення кредиту той буде погашено за рахунок продажу іпотечної квартири. Після його підпису у касі банку він особисто отримав кошти і передав у кабінеті своєму знайомому – ОСОБА_6, отримавши при цьому від нього 3 000 доларів США. Крім того, посилався на те, що умови кредитного договору щодо сплати платежів в іноземній валюті не відповідають вимогам чинного законодавства. ОСОБА_3 звернулась до суду із аналогічним позовом до ПАТ «АБ «Укргазбанк», посилаючись на те, що на час укладення кредитного договору вона знаходилась у зареєстрованому шлюбі з позичальником – ОСОБА_1., про те, що чоловік оформив на своє ім’я кредит їй стало відомо тільки у 2013 році. Зазначила, що кредит було отримано не в інтересах сім’ї, що суперечить ст. 65 Сімейного кодексу України. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору іпотеки, посилаючись на те, що банком було підвищено процентну ставку по кредиту без надання її згоди. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 червня 2014 року, позов ПАТ «АБ «Укргазбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» прострочену заборгованість за кредитом станом на 23 квітня 2013 року у сумі 66 787,48 доларів США та 163 537 грн. 10 коп. В частині позову до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. У задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання кредитного договору недійсним відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_2 про припинення договору іпотеки відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2014 року ПАТ «АБ «Укргазбанк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ПАТ «АБ «Укргазбанк» просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту п. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами встановлено, що 13 червня 2008 року між ПАТ «АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на строк до 12 червня 2028 року, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 46 120 доларів США на споживчі потреби, а відповідач зобов’язався вчасно сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 13 червня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки від 13 червня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_2 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов договору станом на 23 квітня 2013 року утворилась заборгованість в загальній сумі 66 787,48 доларів США та 163 573 грн. 10 коп., яка складається з: простроченої заборгованості по кредиту – 9 125,56 доларів США, строкової заборгованості по кредиту – 34 984 доларів США, простроченої заборгованості по процентах – 22 288,66 доларів США, поточної заборгованості по процентах – 389,26 доларів США, нарахованої пені за несвоєчасне повернення кредиту – 49 501 грн. 53 коп., нарахованої пені за несвоєчасну сплату процентів – 114 035 грн. 57 коп. у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити ОСОБА_2 з переданої в іпотеку квартири. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог позивача в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до п. 3.3.8 договору іпотеки у разі внесенні змін та доповнень до кредитного договору стосовно розміру суми кредиту, розміру процентної ставки за користуванням кредиту і т.п., іпотекодержатель зобов’язаний укласти з іпотекодавцем нотаріально посвідчену угоду про внесення змін до цього договору. Проте ОСОБА_2 не було попереджено про підвищення процентної ставки за користування кредитом, додаткової угоди укладено не було, крім того іпотекодавець не отримувала від банку письмової вимоги про усунення порушень з виплати кредиту у тридцяти денний строк, що є підставою для відмови в задоволенні вимог позивача в частині стягнення на предмет іпотеки. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із п. 1 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, який набрав чинності 7 червня 2014 року, де передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: 1 таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; 2 загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року та від 15 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційної інстанції, виходив з наступного. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у позові, виходив із того, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (набрав чинності 7 червня 2014 року), згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово стягнутий (відчужений без згоди власника), незалежно від того, що на час ухвалення рішення суду цього Закону України не було. Проте колегія суддів ВССУ дійшла висновку про те, що апеляційний суд мав би право на застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», але за наявності підстав, передбачених нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, і в такому разі при ухваленні власного рішення суд застосовував би законодавство, яке існувало на час його ухвалення. Разом з тим, апеляційний суд на порушення вимог ст.ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України не вказав підстав, передбачених нормами матеріального та процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції та не надав оцінку доводам апеляційної скарги. Також касаційний суд вказав, що сам по собі наведений вище Закон України не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд і не міг його застосувати, адже його не існувало, а апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення. Разом із тим, у справі яка переглядається, суд апеляційної інстанції не скасовував рішення суду першої інстанції. Погодившись з рішенням Московського районного суду м. Харкова та залишаючи його без змін, апеляційний суд Харківської області крім того послався на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який на той час вже набрав чинності. Отже, надані заявником ухвали суду касаційної інстанції не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини. За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, а тому відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Л.І. Григор’єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/27BE45665EC9AD40C2257E15003064C7

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б. та Яреми А.Г., за участю представників сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Державний експортно-імпортний банк України” в особі філії АТ “Укрексімбанк” в місті Одесі (далі – Банк) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року у справі № 916/101/14 за позовом Банку до товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАРС” (далі – ТОВ “ЗАРС”), за участю третьої особи ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором та за зустрічним позовом про визнання поруки припиненою, встановили: До Верховного Суду України звернувся Банк із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року у справі № 916/101/14 із підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 червня 2011 року у справі № 33/509, від 18 лютого 2010 року у справі № 6/179/09, від 20 липня 2011 року у справі № 5021/80/2011, від 29 листопада 2011 року у справі № 04/5004/647/11(6/40-93), рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2011 року, в яких, на думку заявника, до подібних правовідносин по-іншому застосовано зазначену норму матеріального права. Ухвалою Вищого господарського суду України від 14 листопада 2014 року вирішено питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року. У заяві Банк просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року у справі № 916/101/14 та прийняти нове судове рішення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що слід відмовити у задоволенні заяви з таких підстав. Як встановлено судами, 27 грудня 2006 року між Банком і ОСОБОЮ_1 як позичальником укладено кредитний договір № 6306С28, за умовами якого Банк надає позичальнику кредит у сумі 1 190 000 доларів США з кінцевою датою погашення 24 грудня 2027 року для оплати за дачні будівлі та гараж. 27 грудня 2006 року на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором № 6306С28 між Банком і ТОВ “ЗАРС” як поручителем укладено договір поруки. За змістом пункту 4.4.2 зазначеного договору поручитель зобов’язаний нести солідарну відповідальність за невиконання або неналежне виконання позичальником основного зобов’язання, включаючи, крім основного боргу, відсотки, пеню, інші витрати та збитки, понесені кредитором внаслідок неналежного виконання позичальником основного зобов’язання. Крім того, 15 квітня 2009 року між Банком та ОСОБОЮ_1 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 6306С28, за умовами якої сторони домовилися про встановлення Банком позичальнику повної відстрочки погашення основного боргу терміном на 6 місяців (починаючи з квітня 2009 року), та виклали пункт 2.2.1 кредитного договору у новій редакції. Зокрема, цей пункт доповнено реченням наступного змісту: “У разі невиконання Позичальником обов’язку, встановленого частиною шостою пункту 3.3.2 договору, щодо надання звітності про фінансово-майновий стан у зазначений договором строк, Банком буде підвищено відсоткову ставку за кредитом на 1 % річних”. Також Банком і боржником узгоджено інший графік погашення кредиту за кредитним договором, відповідно до якого місячний розмір повернення кредиту з 1 жовтня 2009 року збільшився з 4 722,22 доларів США до 4 851,60 доларів США. У зв’язку з порушенням боржником зобов’язань за кредитним договором Банк звернувся до суду з позовом про стягнення з поручителя боргу достроково. Водночас ТОВ “ЗАРС” подало зустрічну позовну заяву про визнання припиненою поруки, що виникла на підставі договору поруки від 27 грудня 2006 року. За результатами розгляду справи суди відмовили у задоволенні позову та задовольнили зустрічний позов (т. 2, а.с. 89-94, 160-168, 222-226). При цьому в основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що надання позичальнику додатковою угодою від 15 квітня 2009 року № 1 відстрочки з погашення кредиту строком на 6 місяців, під час якої ОСОБА_1 не здійснював чергові платежі за кредитним договором, призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Зокрема, збільшився розмір щомісячного платежу та сума залишку несплаченої кредитної заборгованості позичальника порівняно з графіком, визначеним до укладення додаткової угоди, а також збільшився розмір нарахованої пені за порушення виконання кредитного зобов’язання. Крім того, збільшилася сума відсотків, які нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом. Аналіз застосування частини першої статті 559 ЦК України Вищим господарським судом України у цій справі та в судових рішеннях, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, дає підстави для наступного висновку. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Отже, припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України можливе тоді, коли наслідком таких змін стало збільшення матеріальної відповідальності поручителя без його згоди. У зв’язку з цим надання Банком позичальнику повної відстрочки погашення основного боргу терміном на 6 місяців без продовження строку дії кредитного договору хоча і є зміною зобов’язань, але не припиняє поруки, оскільки не збільшує розміру відповідальності самого поручителя. Водночас ці висновки суду касаційної інстанції не спростовують правильності рішення про припинення поруки з іншої підстави. Так, за змістом частини першої статті 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Як встановлено судами, при укладенні додаткової угоди № 1 до кредитного договору сторони домовилися про викладення пункту 2.2.1 основного договору у новій редакції, у результаті чого передбачили можливість підвищення відсоткової ставки за кредитом на 1 % річних у разі невиконання позичальником обов’язку, встановленого частиною шостою пункту 3.3.2 договору, щодо надання звітності про фінансово-майновий стан у зазначений договором строк. При цьому згоди поручителя на таку зміну не було одержано та за умовами договору поруки не передбачено можливості зміни розміру процентів. Таким чином, у справі, що розглядається, суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовляють у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року у справі № 916/101/14. Керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л и: Відмовити у задоволенні заяви публічного акціонерного товариства “Державний експортно-імпортний банк України” в особі філії АТ “Укрексімбанк” в місті Одесі про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2014 року у справі № 916/101/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E60F054F3C5F4154C2257DBD004E2D75

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” до ОСОБА_1, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, служба (управління) у справах дітей Комунарської районної адміністрації Запорізької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про визнання недійсним іпотечного договору за заявою публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, встановила: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство “Державний ощадний банк України” (далі – ПАТ “Ощадбанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 квітня 2008 року між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії на суму 280 тис. грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17% річних із кінцевим терміном повернення кредиту 17 квітня 2013 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за договором відновлювальної кредитної лінії 17 квітня 2008 року ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку квартиру НОМЕР_1, яка розташованаза адресою: АДРЕСА_1. Посилаючись на неналежне виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого станом на 1 грудня 2013 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 492 407 грн 14 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити з квартири ОСОБА_1, ОСОБА_2 та зняти цих осіб із реєстраційного обліку. ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсним іпотечний договір, укладений між нею і ПАТ “Ощадбанк”, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що договір іпотеки було укладено без згоди органу опіки та піклування, чим порушені права її неповнолітнього сина – ОСОБА_2, який зареєстрований і постійно мешкає у спірній квартирі. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2013 року в задоволенні позовних вимог банку відмовлено; зустрічний позов задоволено: визнано недійсним договір іпотеки, який укладений між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 5 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ “Ощадбанк” задоволено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та виселити ОСОБА_1 і ОСОБА_2 із займаної ними квартири й зняти їх із реєстраційного обліку за адресою квартири. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 5 червня 2014 року скасовано, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2014 року залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ “Ощадбанк” просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ “Ощадбанк” задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 12 Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, статті 18 Закону України “Про охорону дитинства”, статей 176, 177 Сімейного кодексу України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ПАТ “Ощадбанк” наводить судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, від 13 червня 2012 року, від 18 грудня 2013 року та від 15 січня 2014 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 січня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що 17 квітня 2008 року між ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії на суму 280 тис. грн. Для забезпечення виконання зобов’язань за договором відновлювальної кредитної лінії 17 квітня 2008 року ПАТ “Ощадбанк” і ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку належну їй на праві приватної власності квартиру НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належним чином не виконувала, у результаті чого виникла заборгованість перед банком. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлючачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. ОСОБА_1 з 8 грудня 1995 року зареєстрована у квартирі, що передана в іпотеку. У кредитній заяві від 2 квітня 2008 року вона повідомила ПАТ “Ощадбанк” про те, що має малолітню дитину. Станом на день укладення договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_2 мав право на проживання в указаній квартирі за місцем проживання своєї матері. Разом із тим у наданих для порівняння рішеннях та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у справах про визнання договорів іпотеки недійсними, суд виходив із того, що оскільки на момент укладення оспорюваних договорів діти іпотекодавців не мали права користуватися переданим в іпотеку майном, то немає законних підстав для визнання договору іпотеки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди органу опіки та піклування на його укладення. Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF61B5FF45718762C2257E000026A253

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Потильчака О.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року, в с т а н о в и л и: У лютому 2010 року публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк» (далі – ПАТ «Західінкомбанк») звернулось до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Квасилівський завод комунального устаткування» (далі – ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування»), товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Еко Консалтінг» (далі – ТОВ «Енерго Еко Консалтінг»), товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Генерація» (далі – ТОВ «Енерго Генерація»), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Зазначало, що 31 березня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Комерційний банк «Західінкомбанк» (далі – ТОВ «КБ «Західінкомбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Західінкомбанк», і ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування» було укладено кредитний договір, за умовами якого товариству надано кредит у розмірі 1 млн. 800 тис. грн зі сплатою 18% річних на строк до 30 березня 2011 року, а в разі невиконання (неналежного виконання) будь-якої з умов договору – в семиденний строк від дня отримання письмової вимоги кредитора. З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 31 березня 2008 року між ПАТ «Західінкомбанк», ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування», ТОВ «Енерго Еко Консалтінг», ТОВ «Енерго Генерація», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені окремі договори поруки, згідно з умовами яких кожен із поручителів зобов’язався перед кредитором відповідати за виконання позичальником у повному обсязі всіх зобов’язань, що випливають із кредитного договору й додаткових до нього договорів. У зв’язку з неналежним виконанням своїх зобов’язань за кредитним договором у ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування» утворилась заборгованість, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 20 березня 2012 року позовну заяву ПАТ «Західінкомбанк» у частині вимог до ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування», ТОВ «Енерго Генерація» та ТОВ «Енерго Еко Консалтінг» залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 3 вересня 2013 року в задоволенні позову ПАТ «Західінкомбанк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 4 листопада 2013 року вказане рішення суду першої скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Західінкомбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 040 117 грн 16 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Рівненської області від 4 листопада 2013 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 554 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 17 березня 2014 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 31 березня 2008 року між ТОВ КБ «Західінкомбанк» і ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування» було укладено кредитний договір, за умовами якого товариству надано кредит у розмірі 1 млн. 800 тис. грн зі сплатою 18% річних до 30 березня 2011 року, а в разі невиконання (неналежного виконання) будь-якої з умов договору – в семиденний строк від дня отримання письмової вимоги кредитора. У зв’язку з неналежним виконанням своїх зобов’язань за кредитним договором у ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування» утворилась заборгованість. Відповідно до договорів поруки від 31 березня 2008 року, які укладені між банком і ОСОБА_1 НОМЕР_1 (а.с. 53) та між банком і ОСОБА_2 НОМЕР_2 (а.с. 54), зокрема пунктів 1.1 та 2.2, поручитель зобов’язується перед кредитором відповідати за виконання позичальником ВАТ «Квасилівський завод комунального устаткування» у повному обсязі всіх зобов’язань позичальника, що випливають із кредитного договору й додаткових до нього договорів, укладених між кредитором і позичальником. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову ПАТ «Західінкомбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що оскільки договори поруки, які укладені з відповідачами для забезпечення виконання зобов’язань за єдиним кредитним договором, не є припиненими, за вказаним кредитним договором наявна заборгованість, а тому вказана сума підлягає стягненню солідарно з поручителів на підставі пункту 1.1 договорів поруки та статті 554 ЦК України. Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, за аналогічних обставин суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого господарського суду України від 17 березня 2014 року на підставі статті 554 ЦК України дійшов протилежного висновку – про неможливість солідарної відповідальності поручителів за окремо укладеними договорами поруки. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином та відповідно до умов договору. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, в яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання (частина перша статті 628 ЦК України). Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки, оскільки у справі, яка переглядається, встановлено, що зобов’язання забезпечувалося кількома поручителями, які надали поруку за різними самостійними договорами поруки. У такому випадку останні не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. Кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, що викладені в постанові Вищого господарського суду України від 17 березня 2014 року, яка надана ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-35цс15 Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Якщо ж зобов’язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то останні не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A5DB230791C2955C2257E0C003F8176

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г. суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року, в с т а н о в и л а : У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі – ПАТ «ПроКредит Банк»), третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Позивачка зазначала, що 22 листопада 2007 року між ОСОБА_3 й ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено рамкову угоду, за умовами якої банк надав їй кошти в сумі 44 000 доларів США зі сплатою 14% річних на строк 36 місяців. У той самий день з метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ПАТ «ПроКредит Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку була передана двокімнатна квартира АДРЕСА_1. 11 серпня 2010 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на вказане нерухоме майно. ОСОБА_1 вважала, що зазначений виконавчий напис не підлягає виконанню, оскільки вчинений нотаріусом із порушенням вимог чинного законодавства, тому просила визнати його таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 9 квітня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківського області від 17 грудня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безпірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», пунктів 283, 284 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 22 листопада 2007 року між ОСОБА_3 і ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено рамкову угоду, за умовами якої банк надав ОСОБА_3 кошти в сумі 44 000 доларів США зі сплатою 14% річних на строк 36 місяців. У той самий день з метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ПАТ «ПроКредит Банк» і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку була передана двокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. 29 січня 2009 року ПАТ «ПроКредит Банк» надіслав на адресу ОСОБА_1 повідомлення про заборгованість на суму 33 061, 59 доларів США (що еквівалентно 308 728 грн 10 коп.), яка була отримана останньою 3 лютого 2009 року, та вимогу про повне дострокове погашення кредиту в повному обсязі протягом 5 днів. Згідно із заявою ПАТ «ПроКредит Банк» про вчинення виконавчого напису нотаріуса вбачається, що сума, яка підлягає сплаті, становить 666 426 грн 70 коп. 11 серпня 2010 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1. Постановою від 16 серпня 2010 року старшим державним виконавцем Московського відділу державної виконавчої служби за виконавчим написом НОМЕР_1 від 11 серпня 2010 року відкрито виконавче провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2010 року позов ПАТ «ПроКредит Банк» задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованість за даним кредитним договором у розмірі 308 728 грн 10 коп. Таким чином, на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса справа за позовом ПАТ «ПроКредит Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за даним кредитним договором у розмірі 308 728 грн 10 коп. перебувала в суді першої інстанції. ОСОБА_1 є іпотекодавцем згідно з договором іпотеки від 27 листопада 2007 року, укладеноим між нею та банком. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що спірний виконавчий напис вчинений нотаріусом із дотриманням вимог законодавства. Однак з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до частин першої та третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення, у цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Пунктом 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, передбачено, що для одержання виконавчого напису подаються оригінал нотаріально посвідченої угоди та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Відповідно до пункту 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов’язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту одержання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушень. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Такого самого висновку у своїх ухвалах від 23 січня 2013 року, від 12 лютого 2014 року, від 26 березня 2004 року та від 14 травня 2014 року дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції посилається у своїй заяві ОСОБА_1. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до статті 360-ЦПК України його необхідно скасувати й передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція № 6-141цс14 Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DE5D97DD84013598C2257E0C003F81CA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Правекс-Банк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Правекс-Банк» (далі – ПАТ КБ «Правекс – Банк»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Зазначала, що 19 вересня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Правекс – Банк» (далі - АКБ «Правекс – Банк») і нею був укладений кредитний договір у розмірі 167 800 доларів США на строк до 19 вересня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язання між ними також було укладено 19 вересня 2008 року іпотечний договір, згідно з яким вона передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. ПАТ КБ «Правекс – Банк» є правонаступником АКБ «Правекс-Банк». 24 березня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 за заявою АКБ «Правекс-Банк» було вчинено виконавчий напис, згідно з яким звернено стягнення на квартиру АДРЕСА_1. За рахунок коштів, отриманих від реалізації вищевказаної квартири, надано право ПАТ КБ «Правекс-Банк» задовольнити свої вимоги, за період з 1 грудня 2008 року до 24 березня 2010 року в розмірі 205 448 доларів США, що складаються із заборгованості за кредитом, процентів та пені за несвоєчасну сплату кредиту й процентів. ОСОБА_1 просила суд визнати вказаний виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, і скасувати його, оскільки вказаний виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства України, а саме: пунктів 283, 284 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України від 3 березня 2004 року за № 283/8882, (далі – Інструкція), у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, статті 35 Закону України «Про іпотеку»; статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат». Зокрема, посилалась на те, що жодних вимог про усунення нею порушень і про намір вчинити певні дії, як того вимагає стаття 35 Закону України «Про іпотеку» та пункт 283 Інструкції, від іпотекодержателя вона не отримувала. Крім того, указана у виконавчому написі сума явно перевищує фактичний розмір заборгованості перед банком, спір щодо розміру заборгованості перебував на розгляді в суді. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано виконавчий напис від 24 березня 2010 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1) таким, що не підлягає виконанню. Додатковим рішенням Київського районного суду міста Харкова від 16 травня 2014 року стягнуто солідарно з ПАТ КБ «Правекс-Банк» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 114 грн 70 коп., а саме по 57 грн 35 коп. з кожного. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 9 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Харківської області від 9 липня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій і залишення без змін рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», яка регулює підстави вчинення виконачих написів нотаріусами. Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року та від 26 листопада 2014 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2008 року між АКБ «Правекс – Банк» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_2 у розмірі 167 800 доларів США на строк до 19 вересня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язання 19 вересня 2008 року між ними також було укладено іпотечний договір НОМЕР_2, згідно з яким позивачка передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. У зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов договору у вересні 2009 року ПАТ КБ «Правекс – Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Справа перебувала в провадженні суду. Проте 24 березня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 за заявою АКБ «Правекс – Банк» було вчинено виконавчий напис, згідно з яким звернено стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка на підставі договору купівлі-продажу від 19 вересня 2008 року належить на праві власності ОСОБА_1. За рахунок коштів, отриманих від реалізації вищевказаної квартири, надано право ПАТ КБ «Правекс-Банк» задовольнити свої вимоги, що за період з 1 грудня 2008 року до 24 березня 2010 року склали 20 5448 доларів США, заборгованості за кредитом, процентів та пені за несвоєчасне сплату кредиту й за несвоєчасну сплату процентів (а.с. 6). Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2010 року позов ПАТ КБ «Правекс – Банк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 180 633 доларів США кредитної заборгованості на користь ПАТ КБ «Правекс – Банк» (а.с. 61). Задовольняючи позов в справі, яка переглядається, суд виходив з того, що на момент вчинення виконавчого напису між ОСОБА_1 і банком існував спір щодо заборгованості за кредитним договором, який перебував на розгляді в суді. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові. апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачка отримала вимогу про необхідність погашення боргу, яку протягом тридцяти днів не виконала, а нотаріусу були надані документи, що підтверджують безспірність заборгованості, тому він правомірно, з дотриманням вимог чинного законодавства вчинив виконавчий напис і звернув стягнення на предмет іпотеки. Посилання ж ОСОБА_1 на те, що на момент вчинення оскаржуваного виконавчого напису нотаріуса борг був іншим, ніж зазначено в ньому, є безпідставним, оскільки правовідносини за договором припинені не були, тому заборгованість може змінюватись. Разом із тим у інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року та від 26 листопада 2014 року, містяться висновки про те, що на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса існував судовий спір з приводу стягнення заборгованості, що не свідчить про безспірність суми заборгованості для виконавчого напису. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статті 88 Закону України «Про нотаріат». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Згідно з пунктом 283 Інструкції вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов’язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту одержання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушень. Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. В результаті сума заборгованості за період з 1 січня 2009 року по 3 вересня 2009 року стягнута з ОСОБА_1 двічі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частини першої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 4 березня 2015 року у справі № 6-27цс15 Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F5BE89CF2D371D59C2257E0600306687

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,- за участі представника ПАТ “УкрСиббанк” – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” про скасування рішення третейського суду за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулось до суду із заявою про скасування рішення третейського суду. Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 30 листопада 2011 року одноособово Третейським суддею (арбітром) ОСОБА_3 ухвалено рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором утримання матері (виплата аліментів) задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 3 000 000 (три мільйони) грн у рахунок сплати коштів (виплати аліментів) за договором утримання матері. Посилаючись на те, що рішенням третейського суду порушуються його права та законні інтереси щодо черговості задоволення кредиторських вимог в процедурі банкрутства фізичної особи – підприємця ОСОБА_4 (далі – ФОП ОСОБА_4), рішення ухвалене з порушенням чинного законодавства, оскільки укладений 1 вересня 2010 року договір утримання матері не відповідає вимогам статей 203, 215, 220 та 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 78 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ПАТ “УкрСиббанк” просило задовольнити його вимоги, скасувати рішення третейського суду від 30 листопада 2011 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2013 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 липня 2014 року, рішення третейського суду від 30 листопада 2011 року, ухвалене одноособово Третейським суддею (арбітром) ОСОБА_3 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення коштів (виплати аліментів) за договором утримання матері, скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження в справі за заявою ПАТ “УкрСиббанк” про скасування рішення третейського суду. У жовтні 2014 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 51 Закону України “Про третейські суди ”, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року і справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2014 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. Судами під час розгляду справи встановлено, що рішенням третейського судді (арбітра) ОСОБА_3 від 30 листопада 2011 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення коштів (виплати аліментів) за договором утримання матері задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 3 000 000 (три мільйони) грн. у рахунок сплати коштів (виплати аліментів) за договором утримання матері від 1 вересня 2010 року. Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2012 року ФОП ОСОБА_4 визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру у справі строком на 1 (один) рік до 23 лютого 2013 року. Постановою Вищого господарського суду України від 27 березня 2013 року, описку в якій виправлено ухвалою цього ж суду від 3 червня 2013 року, визнано грошові вимоги ПАТ “УкрСиббанк” до ФОП ОСОБА_4 в сумі 628 517 (шістсот двадцять вісім тисяч п’ятсот сімнадцять) грн 39 коп. основного боргу та включено його до реєстру вимог кредиторів із задоволенням у третю чергу. 27 березня 2013 року ОСОБА_2 подала до господарського суду Дніпропетровської області та ліквідатора ФОП ОСОБА_4 заяву щодо стягнення аліментів з боржника. Заявлені нею вимоги до ФОП ОСОБА_4 стосовно стягнення аліментів у розмірі 3 000 000 (три мільйони) грн. визнані ліквідатором і включені до першої черги реєстру вимог кредиторів. Задовольняючи вимоги ПАТ “УкрСиббанк” і скасовуючи рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив із того, що рішенням третейського суду порушуються права та законні інтереси банку, а спір щодо стягнення коштів за договором утримання виник із сімейних правовідносин, тому згідно пункту 4 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди” непідвідомчий третейському суду. ОСОБА_2 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року, від 6 серпня 2014 року та від 3 вересня 2014 року. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року, якою поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з місцевого суду, не є рішенням суду касаційної інстанції, тому не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року скасовано ухвалу апеляційного суду й залишено без змін ухвалу місцевого суду, якою відмовлено ПАТ “УкрСиббанк” у задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду. Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що рішенням третейського суду, на підставі якого з доньки стягнуто кошти (виплату аліментів) за договором утримання батька, не вирішувалось жодних питань щодо прав та обов’язків банку, оскільки спір виник щодо розподілу витрат на утримання батька; питання захисту порушених прав банку щодо черговості задоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства залежить не від ухваленого третейським судом рішення, а врегульовано Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” . Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року залишено без змін ухвалу апеляційного суду, якою скасовано ухвалу місцевого суду та відмовлено публічному акціонерному товариству “Райффайзен Банк Аваль” (далі - ПАТ “Райффайзен Банк Аваль”) у задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду. Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який зазначив, що банком не доведено порушення його прав рішенням третейського суду про стягнення коштів (виплату аліментів) за договором утримання доньки. Крім того, банк не є стороною третейського спору. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 51 Закону України “Про третейські суди”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Положеннями статті 17 ЦПК України передбачено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 51 Закону України “Про третейські суди” рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 51 Закону України “Про третейські суди” рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване в тому числі й з підстави, якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі. Спір, вирішений третейським судом, стосується прав і охоронюваних законом інтересів ПАТ “УкрСиббанк”, який не брав участі у справі. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди” третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів). Згідно з пунктом 1 статті 51 Закону України “Про третейські суди” рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване зокрема з підстави, якщо справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. У справі, яка є предметом перегляду, судами встановлено, що спір між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 виник із сімейних правовідносин, тому дійшли висновку, що такий спір не підвідомчий третейському суду. Таким чином аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що судами касаційної інстанції було неоднаково застосовано статтю 51 Закону України “Про третейські суди”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому у справі, що переглядається, зазначена норма матеріального права застосована правильно. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року відсутні. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-181цс14 Сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом, а рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (стаття 17 ЦПК України). Відповідно до пункту 4 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди” третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів). Частиною другою статті 51 Закону України “Про третейські суди” передбачено, що рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване в тому числі й з підстави, якщо справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, а також якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі (пункти 1, 5 частини третьої статті 51 Закону України “Про третейські суди”). Вирішення питання про стягнення аліментів за договором утримання батьків повнолітніми дітьми підпадає під дію пункту 1 частини третьої статті 51 Закону України “Про третейські суди” і не підлягає розгляду третейським судом оскільки перебуває поза його компетенцією. Особа, що не брала участі у справі може оскаржити рішення третейського суду у випадку порушення її прав чи законних інтересів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CF82D079CD43E5DAC2257DE9004F098E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 лютого 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Гуля В.С., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., - розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк", треті особи: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Санні Холдинг", про визнання припиненими правовідносин за кредитними договорами у зв’язку з їх виконанням, визнання припиненими поруки та іпотеки у зв’язку з припиненням основного зобов’язання; за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк", третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Санні Холдинг", про визнання припиненими поруки та іпотеки у зв’язку з припиненням основного зобов’язання; за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Санні Холдинг" до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк", третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненими поруки та іпотеки у зв’язку з припиненням основного зобов’язання за заявою публічного акціонерного публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк" про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, в с т а н о в и л и: У липні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсними договорів про відкриття кредитної лінії, припинення поруки та іпотеки. Змінивши підставу позову й уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1, посилаючись на висновки судової економічної експертизи, зазначив, що він виконав всі покладені на нього кредитними договорами зобов’язання та просив визнати правовідносини, що виникли з кредитних договорів, припиненими, визнати поруку та іпотеку припиненими, у зв’язку з виконанням основного зобов’язання. Треті особи ОСОБА_2 та Товариство з обмеженою відповідальністю "Санні Холдинг" звернулися до суду із самостійними вимогами із позовом про визнання поруки та іпотеки припиненими у зв’язку з виконанням основного зобов’язання. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 6 лютого 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, позов ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк" (далі – ПАТ КБ "Правекс-Банк"), треті особи: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Санні Холдинг" (далі - ТОВ "Санні Холдинг") про припинення правовідносин за кредитними договорами у зв’язку з їх виконанням, припинення поруки та іпотеки у зв’язку з припиненням основного зобов’язання - задоволено частково. Припинено правовідносини за договором про відкриття кредитної лінії НОМЕР_1 від 23 квітня 2007 року у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором. Припинено правовідносини за кредитним договором НОМЕР_2 від 23 квітня 2007 року у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором. Припинено правовідносини за договором про відкриття кредитної лінії НОМЕР_3 від 2 серпня 2007 року у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором. Припинено правовідносини за кредитним договором НОМЕР_4 від 2 серпня 2007 року у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором. Припинено правовідносини за договором про відкриття кредитної лінії НОМЕР_5 від 27 травня 2011 року у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ПАТ КБ "Правекс-Банк", третя особа: ТОВ "Санні Холдинг" про припинення поруки та іпотеки у зв'язку з припиненням основного зобов'язання задоволено частково. Припинено поруку згідно з договором поруки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року в редакції договору від 17 листопада 2011 року про внесення змін і доповнень до договору поруки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Припинено іпотеку згідно з договором іпотеки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року в редакції договору від 17 листопада 2011 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Припинено поруку згідно з договором поруки НОМЕР_3 від 3 серпня 2007 року в редакції договору від 17 листопада 2011 року про внесення змін і доповнень до договору поруки НОМЕР_3 від 3 серпня 2007 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Припинено іпотеку згідно з договором іпотеки НОМЕР_6 від 3 серпня 2007 року в редакції договору від 17 листопада 2011 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки НОМЕР_6 від 3 серпня 2007 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Позов ТОВ "Санні Холдинг" до ОСОБА_1, ПАТ КБ "Правекс-Банк", третя особа: ОСОБА_2, про припинення поруки та іпотеки у зв'язку з припиненням основного зобов'язання - задоволено частково. Припинено поруку згідно з договором поруки НОМЕР_5 від 27 березня 2012 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Припинено іпотеку згідно з договором іпотеки НОМЕР_5 від 30 травня 2011 року в редакції договору від 27 березня 2012 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки НОМЕР_6 від 30 травня 2011 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. В решті позовних вимог позивача та третіх осіб - відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року заявник порушує питання про скасування зазначеної ухвали та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовів ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ТОВ "Санні Холдинг" із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 16, 526, 537, 598, 599 ЦК України. В обґрунтування заяви заявник додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2011 року, від 28 вересня 2011 року та постанови Вищого господарського суду України від 21 березня 2006 року, від 13 серпня 2008 року, від 26 травня 2010 року, від 22 вересня 2010 року, від 28 вересня 2011 року, 30 листопада 2010 року, 20 листопада 2013 року, від 15 травня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 21 травня 2012 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 23 квітня 2007 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_1 (далі - Кредитний договір НОМЕР_1) з додатком № 1 "Тарифи, комісії, інші платежі, що належать до сплати позичальником по договору" та зі змінами від 31 серпня 2009 року. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором НОМЕР_1, ПАТ КБ "Правекс-Банк" та ОСОБА_2 уклали договір поруки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року зі змінами та доповненнями від 15 грудня 2009 року, від 28 вересня 2010 року, від 27 травня 2011 року, від 12 вересня 2011 року, від 17 листопада 2011 року та договір іпотеки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року зі змінами та доповненнями від 15 грудня 2009 року, від 28 вересня 2010 року, від 27 травня 2011 року, від 12 вересня 2011 року, від 17 листопада 2011 року. Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору НОМЕР_1, банк надає позичальнику кредитну лінію в іноземній валюті для споживчих цілей, а також з метою оплати страхових платежів згідно договорів страхування заставного майна, укладення яких здійснюється на підставі і з врахуванням вимог пункту 6.1.11 цього Договору, з наступним графіком зменшення ліміту кредитування. Відповідно до цього пункту Кредитного договору НОМЕР_1 ПАТ КБ "Правекс-Банк" надає ОСОБА_1 23 квітня 2007 року в користування кредитні кошти у розмірі 573 680 доларів США зі сплатою 14 % річних та зменшення обсягу кредитних коштів, наданих банком у користування позичальнику, протягом перших 719 днів, тобто за період з 23 квітня 2007 року до 10 квітня 2009 року, у розмірі 13 680 доларів США. Протягом наступних 35 періодів, тобто з 10 квітня 2009 року до 10 березня 2012 року узгоджено щомісячне зменшення ліміту кредитування на суму 15 000 доларів США та за останній період (45 днів), тобто з 10 березня 2012 року до 23 квітня 2012 року узгоджено, що обсяг кредитних коштів, наданих банком у користування, зменшується до 35 000 доларів США. Судом також встановлено, що погашення зобов'язань за Кредитним договором НОМЕР_1 від 23 квітня 2007 року по тілу кредиту відслідковується за наданими на експертне дослідження квитанціями оформленими банком за типовою формою платником ОСОБА_1 протягом часу з 28 листопада 2007 року до 31 серпня 2009 року включно, відповідно до яких погашено (оплачено) основну суму кредитного зобов'язання в розмірі 623 680 доларів США. Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що станом на 31 серпня 2009 року позивачем належно виконане зобов’язання з погашення основної суми кредиту в розмірі 623 680 доларів США, що підтверджується висновком судової економічної експертизи. Крім того, пунктом 4.2 Кредитного договору НОМЕР_1 передбачено, що проценти за користування кредитом підлягають сплаті щомісячно (за час фактичного користування грошовими коштами протягом календарного місяця) у строк до 10 числа місяця, наступного за місяцем нарахування процентів. Якщо останній день встановленого строку платежу є вихідним, святковим або іншим неробочим днем, позичальник зобов'язується здійснити відповідний платіж заздалегідь, тобто не пізніше останнього робочого дня, що передує неробочому. ПАТ КБ "Правекс-Банк" за даним договором за користування кредитом нараховані проценти в сумі 160 157 доларів США, що у гривневому еквіваленті дорівнює 970 689 грн 94 коп. Судом встановлено, що позивачем виконано зобов'язання по сплаті процентів на суму 160 157 доларів США, що у гривневому еквіваленті дорівнює 975 092 грн 26 коп. Відповідно до пункту 9.1 Кредитного договору НОМЕР_1, за порушення строків повернення кредиту та/або погашення чергової частини кредиту, згідно графіку зменшення ліміту кредитування, або внесення процентів за користування кредитом позичальник сплачує банку пеню за кожен день прострочення у розмірі подвійної процентної ставки, зазначеної пунктом 1.2 цього договору, від суми заборгованості за весь період прострочення. За висновком судово-економічної експертизи НОМЕР_7 від 8 листопада 2013 року станом на 13 липня 2012 року існує переплата по основній сумі кредиту (тілу кредиту) на суму 2 013,47 доларів США, яка спрямовується на погашення заборгованості по сплаті процентів на суму 2 559,87 доларів США. В той же час, цією ж експертизою встановлено, що пеня за несвоєчасне погашення процентних зобов'язань по Кредитному договору НОМЕР_1 становить 262, 33 долари США, що за курсом НБУ становить 2 096, 81 грн які позивачем сплачені. Також, судом першої інстанції встановлено, що 31 серпня 2009 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено договір про внесення змін та доповнень до Кредитного договору НОМЕР_1 від 23 квітня 2007 року, яким цей договір викладено в новій редакції, змінено назву та присвоєно новий номер – НОМЕР_2 (далі - Кредитний договір НОМЕР_2). До цього договору вносились зміни, а саме: 15 грудня 2009 року, 28 вересня 2010 року, 27 травня 2011 року, 8 вересня 2011 року та 11 листопада 2011 року. Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору НОМЕР_2 від 31 серпня 2009 року банк надає позичальникові кредит в національній валюті на загальну суму 4 687 000 грн для споживчих цілей, а також з метою оплати страхових платежів згідно з договорами страхування заставного майна, укладення яких здійснюється на підставі та з урахуванням вимог пункту 6.1.11 зазначеного договору. Згідно з пунктом 2.1 Кредитного договору НОМЕР_2 видача кредиту здійснюється шляхом видачі готівкових грошових коштів з каси банку після укладання договору застави та надання позичальником банку документу, який підтверджує страхування заставного майна на користь банку. Судом встановлено, що зобов'язання щодо видачі позичальникові кредиту в національній валюті на загальну суму 4 687 000 грн для споживчих цілей банк виконав лише частково, а саме в сумі 815 332 грн. 50 коп., які і були повернуті позивачем станом на 7 травня 2012 року. Відповідно до пункту 1.2 Кредитного договору НОМЕР_2 кредит надається позичальникові строком з 23 квітня 2007 року до 23 квітня 2012 року, з 31 серпня 2009 року встановлюється відсоткова ставка в розмірі 20% річних. Пунктом 1.3 Кредитного договору НОМЕР_2 передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником своїх зобов'язань за цим договором (щодо строків сплати відсотків і повернення кредиту та/або сплати відсотків та/або повернення кредиту не повному обсязі та/або погашення чергової частини кредиту, згідно графіку погашення кредиту) розмір ставки збільшується на 3 відсотки річних, залежно від розміру, встановленого в пункті 1.2 даного договору. У випадку наступного невиконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором розмір відсоткової ставки збільшується з урахуванням збільшення відсоткових ставок, зроблених раніше, відповідно до умов даного пункту договору. Новий розмір відсоткової ставки встановлюється від дня, наступного за днем, в який позичальник повинен був виконати свої зобов'язання, однак не виконав їх або виконав не в повному обсязі. Пункт 1.2 Кредитного договору НОМЕР_2 змінювався згідно із договорами про внесення змін та доповнень до Кредитного договору НОМЕР_2, від 28 вересня 2010 року, 27 травня 2011 року, 8 вересня 2011 року, але розмір ставки річних, а саме 20%, залишався незмінним. Відповідно до договору від 11 листопада 2011 року про внесення змін та доповнень до Кредитного договору НОМЕР_2 від 23 квітня 2007 року процентна ставка встановлена в розмірі 18% річних. Судом також встановлено, що проценти за користування кредитними коштами на суму 2 708 059,95 грн. сплачені ОСОБА_1 у повному обсязі. Відповідно до пункту 9.1 Кредитного договору НОМЕР_2 за порушення строків неповернення кредиту та/або погашення чергової частини кредиту, згідно графіку погашення кредиту або внесення відсотків за користування кредитними коштами позичальник сплачує банку пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної відсоткової ставки, зазначеної в пункті 1.2 цього Договору від суми заборгованості за весь період прострочення. Згідно наданих квитанцій, ОСОБА_1 11 вересня 2009 року сплатив пеню за несвоєчасне погашення процентів за Кредитним договором НОМЕР_2 в сумі 2,79 грн. Судом першої інстанції встановлено, що 2 серпня 2007 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_3 (далі – Договір НОМЕР_3), до якого вносились зміни, а саме: від 19 листопада 2007 року, від 20 червня 2008 року, 11 серпня 2008 року. На виконання вимог розділу 3 Договору НОМЕР_3 року 3 серпня 2007 року ОСОБА_2 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" уклали договір поруки зі змінами від 3 серпня 2007 року, 11 серпня 2008 року, 31 серпня 2009 року, 15 грудня 2009 року, 28 вересня 2010 року, 27 травня 2011 року, 20 вересня 2011 року, 17 листопада 2011 року. Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору НОМЕР_3 банк надає позичальнику кредитну лінію в іноземній валюті для споживчих цілей, а також з метою оплати страхових платежів згідно договорів страхування заставного майна, укладення яких здійснюється на підставі та з урахуванням вимог пункту 6.1.11 цього договору, з наступним графіком зменшення ліміту кредитування та поступового його зменшення з 2 195 200 доларів США станом на 2 серпня 2007 року до 59 320 доларів США станом на 2 серпня 2012 року. ОСОБА_1 отримав за цим договором кредитні кошти з 3 серпня 2007 року до 3 вересня 2009 року в сумі 3 765 250 доларів США, що у гривневому еквіваленті дорівнює 18 748 486 грн. 55 коп. Судом встановлено, що заборгованість за Договором НОМЕР_3 за період з 13 серпня 2007 року по 31 серпня 2009 року включно в сумі 3 765 250 доларів США позивачем погашена та станом на 31 серпня 2009 року зобов'язання по сплаті основної суми кредиту позивачем виконано у повному обсязі на суму 3 765 250 доларів США, що у гривневому еквіваленті дорівнює 24 327 086 грн. 93 грн. Згідно з пунктом 1.2 Кредитного договору НОМЕР_3 від 2 серпня 2007 кредит надається за ставкою 13 % річних. Договором про внесення змін та доповнень до договору НОМЕР_3 про відкриття кредитної лінії від 2 серпня 2007 року, банком збільшено відсоткову ставку та встановлено її з 20 червня 2008 року в розмірі 14, 5 % річних. Процентні зобов'язання по договору НОМЕР_3 від 2 серпня 2007 оплачені позичальником ОСОБА_1 у розмірах, нарахованих банком протягом періоду з 30 серпня 2007 року по 1 вересня 2009 року за користування кредитними коштами на суму 414 592 доларів США у повному обсязі. Відповідно до пункту 9.1 Кредитного договору НОМЕР_3 від 2 серпня 2007 року за порушення строків повернення кредиту та/або погашення чергової частини кредиту, згідно графіку зменшення ліміту кредитування або внесення відсотків за користування кредитом, позичальник сплачує банку пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної відсоткової ставки, зазначеної в пункті 1.2 даного Договору від суми заборгованості за весь період прострочення. Згідно первинних документів, позивачем сплачувалась пеня за несвоєчасну оплату процентних зобов'язань у розмірі 16 доларів США. Крім того, проведеним експертним розрахунком встановлено, що станом на 31 серпня 2009 року підтверджується переплата по основній сумі кредиту в розмірі 14 237,76 доларів США. Тобто, суд дійшов висновку про те, що станом на 31 серпня 2009 року документально підтверджується належне виконання позивачем кредитних зобов'язань по Договору НОМЕР_3 від 2 серпня 2007 року. 31 серпня 2009 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено договір про внесення змін та доповнень до Договору НОМЕР_3, яким цей договір було викладено в новій редакції, змінено назву та присвоєно новий номер - Кредитний договір НОМЕР_4 від 2 серпня 2007 року (далі – Кредитний договір НОМЕР_4). До цього договору внесено зміни, 15 листопада 2009 року, 29 вересня 2010 року, 27 травня 2011 року, 8 вересня 2011 року та 11 листопада 2011 року. Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору НОМЕР_4 банк надає позичальникові кредит в національній валюті на загальну суму 16 025 240 грн. для споживчих цілей, а також з метою оплати страхових платежів згідно з договорами страхування заставного майна, укладення яких здійснюється на підставі та з урахуванням вимог пункту 6.1.11 цього Договору. Згідно з пунктом 1.2 Кредитного договору НОМЕР-4 кредит надається позичальникові строком з 2 серпня 2007 року до 2 серпня 2012 року. З 31 серпня 2009 року встановлюється відсоткова ставка в розмірі 20 % річних. Договором від 11 листопада 2011 року про внесення змін та доповнень до Кредитного договору НОМЕР_4 з 11 листопада 2011 року відсоткова ставка була встановлена в розмірі 18% річних. На виконання умов Кредитного договору НОМЕР_4 банк надав позичальникові кредит в національній валюті всього на суму 2 850 365,68 грн. Зазначені кредитні кошти були повернуті позичальником банку станом на 7 травня 2012 року. Судом також встановлено, що ОСОБА_1 готівкою через касу відділення банку сплачував процентні зобов'язання за Кредитним договором НОМЕР_4, з призначенням платежу: "погашення відсотків по договору НОМЕР_4 від 2 серпня 2007 року". Також встановлено, що позивач ОСОБА_1 сплачував відсотки за користування коштами відповідно до сум, нарахованими банком. За Кредитним договором НОМЕР_4 з дати укладання та до 23 серпня 2012 року ПАТ КБ "Правекс-Банк" нараховані проценти за користування кредитом на суму 9 259 090 грн. 51 коп., які сплачені позичальником у повному обсязі. Судом встановлено, що 27 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_5 (далі – Договір НОМЕР_5). Згідно з пунктом 1.1 Договору НОМЕР_5, ПАТ КБ "Правекс-Банк" має право надати позичальникові кредитну лінію на споживчі цілі в національній валюті на суму 5 800 000 грн, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у строки, передбачені цим договором. 27 березня 2012 року сторонами підписано договір про внесення змін та доповнень до Договору НОМЕР_5, згідно з яким викладено в новій редакції пункт 1.1, а саме: банк має право надати позичальникові кредитну лінію в національній валюті на загальну суму 55 864 351 грн. 59 коп. з наступним цільовим призначенням: 8 222 358 грн 59 коп. - на споживчі цілі; 47 641 993 грн - на погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_8 від 30 травня 2008 року укладеним між позичальником і банком. Судом встановлено, що починаючи з 2 червня 2008 року кредитні зобов'язання між ОСОБА_1 і банком за договором про відкриття кредитної лінії НОМЕР_8 від 30 травня 2008 року та за договором про внесення змін та доповнень до Договору НОМЕР_8 від 2 червня 2008 року й від 7 липня 2008 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк", не перевищують 10 (десять) грн., а станом на 7 липня 2008 року припинені. 11 серпня 2008 року між ПАТ КБ "Правекс-Банк" і ОСОБА_1 укладено Договір про внесення змін та доповнень до Договору про відкриття кредитної лінії НОМЕР_8 від 30 травня 2008 року, яким узгоджено, що Договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_8 від 30 травня 2008 року укладається в новій редакції, зі зміною його номеру, а саме: Договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_9 (далі – Договір НОМЕР_9). Відповідно до умов Договору НОМЕР_9, банк надає позичальнику кредитну лінію в іноземній валюті для споживчих цілей, а також з метою сплати страхових платежів, відповідно до договорів страхування заставного майна. Пунктом 1.2 цього договору визначено, що кредит надається позичальникові строком з 30 травня 2008 року до 30 травня 2013 року. Судом першої інстанції встановлено, що в забезпечення виконання зобов'язань за Договором НОМЕР_1 ПАТ КБ "Правекс-Банк" та ОСОБА_2 укладено Договір іпотеки НОМЕР_1 від 24 квітня 2013 року та Договір поруки НОМЕР_1 від 24 квітня 2007 року. В забезпечення виконання зобов'язань за Договором НОМЕР_3 3 серпня 2007 року ПАТ КБ "Правекс-Банк" та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки НОМЕР_6 та договір поруки НОМЕР_3. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором НОМЕР_9, Кредитним договором НОМЕР_10, Кредитним договором НОМЕР_4, Кредитним договором НОМЕР_11, Кредитним договором НОМЕР_2, Договором НОМЕР_5 30 травня 2011 року ТОВ "Санні Холдинг" та ПАТ КБ "Правекс-Банк" уклали договір іпотеки НОМЕР_5. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором НОМЕР_5, 27 березня 2012 року ТОВ "Санні Холдинг" та ПАТ "КБ "Правекс-Банк" уклали договір поруки НОМЕР_5. Задовольняючи частково позови ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ТОВ "Санні Холдинг" суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, на підставі норм статей 509, 526, 559, 593, 598, 599 ЦК України дійшов висновку про те, що зобов’язання за кредитними договорами припинилися їх належним виконанням, а відтак порука й іпотека також вважаються припиненими. Разом з тим, у резолютивній частині рішення зазначено про припинення правовідношення за кредитним договором та припинення іпотеки і поруки за відповідними договорами, а не про визнання їх припиненими. У той же самий час у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2011 року суд на підставі статей 16, 559, 598, 599 ЦК України дійшов висновку про те, що такого способу захисту як визнання в судовому порядку договору поруки припиненим законодавством України не передбачено, а припинення зобов’язань (правовідносин) здійснюється у спосіб, визначений договором або законом; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2011 року суд, посилаючись на статті 599, 600, 601, 604-609 ЦК України зазначав, що законом не передбачено такої підстави припинення зобов’язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора про стягнення заборгованості та відмовлено у визнанні поруки припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України; - в постанові Вищого господарського суду України від 15 травня 2014 року, на підставі статей 598, 599 ЦК України зроблено висновок про припинення зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з належним виконанням боржником своїх зобов’язань за цим договором; - в постанові Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року суд дійшов висновку про неналежне виконання боржником умов договору поставки, відтак із передбачених статтею 599 ЦК України підстав зобов’язання за договором не припинялися. Таким чином, доводи заяви та надані на їх підтвердження судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 16, 526, 537, 598, 599 ЦК України. Що стосується постанов Вищого господарського суду України від 21 березня 2006 року, від 13 серпня 2008 року, від 26 травня 2010 року, від 22 вересня 2010 року, то вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки в них йдеться про різні фактичні обставини та має місце різне правове регулювання правовідносин. Постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 року також не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вона ухвалена в порядку глави 3 розділу V ЦПК України Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У статті 526 ЦК України визначено загальні умови виконання зобов’язання, а саме: зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частина друга статті 598 ЦК України). Відповідно до статті 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи зі змісту статей 526, 599 ЦК України зобов’язання буде вважатися виконане належним чином, якщо таке виконання здійснене відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться. У справі, яка переглядається, суд на підставі з платіжних документів та висновків судово-бухгалтерської експертизи дійшов висновку про належне виконання боржником зобов’язань із погашення кредитних коштів та сплати пов’язаних з кредитом платежів відповідно до умов, передбачених кредитними договорами, яке прийняте кредитором. Юридичним наслідком належного виконання зобов’язання відповідно до статей 598, 599 ЦК України є припинення зобов’язання. Таким чином з моменту виконання боржником зобов’язань й прийняття їх кредитором, припиняється існування прав і обов’язків сторін, що складають зміст конкретного зобов’язального правовідношення. Відповідно до частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України з припиненням основного зобов’язання, забезпеченого заставою або порукою, припиняється порука і право застави. Встановивши факт належного виконання боржником основних зобов’язань за кредитними договорами та дійшовши правильного висновку про настання у зв’язку з цим таких юридичних наслідків як припинення правовідносин поруки й іпотеки, суд разом з тим, в резолютивній частині рішення помилково зазначив не про визнання поруки та іпотеки (як правовідносин) припиненими (про що і були заявлені вимоги), а про припинення поруки. У зв’язку із цим слід зазначити наступне. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст. 16 ЦК України. Звертаючись до суду з позовом про визнання поруки та іпотеки припиненими на підставі частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України, у зв’язку з належним виконанням основного зобов’язання, позивачі посилалися на невизнання банком зазначеного факту. Згідно з пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків. За положеннями частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України припинення поруки та права іпотеки у разі належного виконання основного зобов’язання, презюмується. Таким чином, звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі частини першої статті 559, частини першої статті 593 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору. Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України) слід дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя, іпотекодавця передбачених частиною першою статті 559, частиною першою статті 593 ЦК України, на припинення зобов’язання таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі п. 1 частини другої статті 16 ЦК України. Таким чином права поручителя, іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання поруки (іпотеки) такою, що припинена, а не шляхом припинення договору поруки (іпотеки) чи шляхом припинення зобов’язання за договором. Враховуючи те, що суд відповідно до норм статей 10, 11 ЦПК України розглядав справу в межах заявлених вимог – про визнання основного зобов’язання та договору поруки і застави припиненими, саме щодо цих правовідносин містяться в мотивувальній частині правові висновки, суд правильно застосував норми матеріального права та ухвалив законне і обґрунтоване рішення, допущена судом помилка в резолютивній частині рішення не призвела до неправильного вирішення спору, а відтак не може бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали з одних лише формальних міркувань. Враховуючи, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, відповідно до ч. 1 ст. 3605 ЦПК України в задоволенні заяви ПАТ КБ "Правекс-Банк" слід відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: В задоволенні заяви публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк" відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк В.С. Гуль Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-243 цс14) Встановивши факт припинення основного зобов’язання належним його виконанням, суд на підставі статті 599, частини першої статті 559, пункту першого частини першої статті 593 ЦК України обґрунтовано визнав припиненими й додаткові (акцесорні) зобов’язання за договорами іпотеки і поруки. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/706CC2B98C364947C2257DE9004F0AE8

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 січня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 серпня 2014 року в справі № 910/2184/14 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вассма» (далі – ТОВ НВФ «Вассма») про часткове скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Вассма» (далі – ТОВ «ТД «Вассма»), ОСОБА_1, ТОВ НВФ «Вассма» про стягнення суми, встановили: До Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрсоцбанк» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 6 серпня 2014 року в справі № 910/2184/14. Заяву мотивовано тим, що суд касаційної інстанції у цій справі, залишаючи в силі ухвалу господарського суду міста Києва від 20 березня 2014 року про задоволення заяви ТОВ НВФ «Вассма» про часткове скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12, застосувавши до спірних правовідносин положення частин 1, 4 статті 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), погодився з висновком суду першої інстанцій, що дію третейського застереження, обумовленого договором поруки, припинено, як і договір поруки, оскільки кредитор (банк) не пред’явив вимог до поручителя про сплату боргу упродовж 6 місяців із дня настання строку погашення заборгованості відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, ПАТ «Укрсоцбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 65/220, № 27/79, № 30/156 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах № 6-3343св11, № 6-17677ск13, № 6-19467св13, № 6-1781св14, № 6-1649св14, № 6-49238св12. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ НВФ «Вассма» та ПАТ «Укрсоцбанк», перевіривши наведені заявником обставини, судові палати Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з нижченаведених підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Проаналізувавши зміст наданих постанов та ухвал, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частин 1, 4 статті 599 ЦК України, статті 1225 ГПК України, частини 3 статті 51 Закону України «Про третейські суди». Однак поза увагою Вищого господарського суду України залишилася та обставина, що у постанові від 6 серпня 2014 року у справі № 910/2184/14 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 1225 ГПК України. Разом із тим судові рішення, на які посилається заявник як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи та мотивовано відсутністю в частині 3 статті 51 Закону України «Про третейські суди», положення якої кореспондуються з положеннями статті 1225 ГПК України, такої підстави для скасування рішення третейського суду як припинення поруки згідно частини 4 статті 559 ЦК України, що не підтверджує доводів заявника про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права не підтвердилося, заява ПАТ «Укрсоцбанк» не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/42AEC5725E174CFDC2257DE000307F1D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про стягнення коштів за заявою публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» (далі – ПАТ «Родовід Банк») про стягнення коштів. Позивач зазначав, що 18 грудня 2009 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено два договори про строковий банківський вклад в сумі 184 000 доларів США на строк 12 місяців і 2 дні з виплатою 13,5 % річних та суми вкладу в кінці дії договору, тобто 20 грудня 2010 року, та в сумі 859 000 грн. на строк 12 місяців і 2 дні з виплатою 24 % річних та суми вкладу в кінці дії договору, тобто 20 грудня 2010 року. По закінченню строку дії договорів позивач звернувся до відповідача із заявою про повернення коштів та сплату процентів, однак сум вкладів та відсотків не отримав. Зазначав, що на порушення умов договорів йому були повернуті суми вкладів та нараховані відсотки лише 8 червня 2011 року, у зв’язку з чим ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача 3 % річних, інфляційні втрати та нараховані відсотки за кожен день прострочення виплати вкладу за період з 20 грудня 2010 року по 8 червня 2011 року в розмірі 13 538,07 доларів США за договором НОМЕР_1 та 130 546 грн. 52 коп. за договором НОМЕР_2. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 7 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2014 року позов задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ПАТ «Родовід Банк» просить скасувати судове рішення касаційного суду й ухвалити нове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 253, 530, 533, 610, 625, 1060, 1061 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ «Родовід Банк» ОСОБА_2 на підтримання заяви та ОСОБА_1 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ПАТ «Родовід Банк» порушив свої грошові зобов’язання щодо повернення депозитних коштів із процентами на вимогу вкладника, тому повинен виплатити проценти по банківських вкладах до дня фактичного повернення вкладнику, 3% річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання. Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, від 25 січня 2012 року, від 15 лютого 2012 року, від 15 серпня 2012 року, від 13 лютого 2014 року та рішенні цього ж суду від 22 лютого 2012 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 253, 530, 533, 610, 625, 1060, 1061 ЦК України посилається у своїй заяві заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що після закінчення строку дії договору у відповідача припинився обов’язок по нарахуванню та виплаті позивачу процентів по строковому вкладу незалежно від виконання банком зобов’язання в частині повернення самого вкладу. Отже, судом касаційної інстанції допущено неоднакове застосування статті 1061 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні зазначеної норми матеріального права Верховний Суд України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк по день фактичного їх повернення вкладникові. За умовами пунктів 1.1 укладених між сторонами договорів банківського вкладу строк дії вкладів складав 12 місяців і 2 дні від дати внесення вкладів на відповідний рахунок, тобто до 20 грудня 2010 року. Судами встановлено, що по закінченню строку дії договорів, позивач звернувся до банку із заявою про повернення банківських вкладів та сплати процентів, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. У зв’язку з цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів - 20 грудня 2010 року. Проте ПАТ «Родовід Банк» повернув кошти позивачу лише 8 червня 2011 року, чим порушив свої грошові зобов’язання. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що з банку на користь позивача необхідно стягнути проценти по банківських вкладах за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладнику, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. Таким чином у справі, рішення в якій переглядається, касаційним судом правильно застосовано статті 625, 1061 ЦК України, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови у задоволенні заяви. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція 6-247цс14 Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк по день фактичного їх повернення вкладникові, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25D1ADCA47A2F294C2257DDD00492F55