Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М. Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн, з яких тіло кредиту - 6734,24 грн, заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом - 9666,82 грн; заборгованість за підвищеними відсотками - 22670,67 грн. У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним пункт 2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У серпні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549, 254, 256-258, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і дві ухвали від 29 квітня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 і 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається. Справу суди розглядали неодноразово. Під час розгляду справи суди установили, що 26 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 25 вересня 2012 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8 %. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення. Останнє внесення коштів на погашення заборгованості ОСОБА_1 здійснив 29 квітня 2011 року. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості. Надані заявником для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і 29 квітня (№ 6-2244св15) 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року (№ 6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої статтею 549 ЦК України і не вважаються платою за користування кредитними коштами. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2014 року та 19 березня 2013 року викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 549 та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права. Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки. Отже, виходячи зі змісту та нведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі №6-1964цс16 Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1964цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/540A7CF27E9F372AC22581CC0035FD78

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», ОСОБА_2, третя особа – Комунальне підприємство «Нивки Подільського району м. Києва», про визнання недійсним рішення та ордеру за заявою ОСОБА_1 на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») від 18 квітня 2011 року позивачці як директору однорічної сільськогосподарської школи видано ордер НОМЕР_1 на зайняття жилої площі розміром 11 кв. м у кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку на АДРЕСА_1. Хоча з ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 не перебуває в трудових відносинах ДП «НДВА «Пуща-Водиця», але продовжує проживати та зареєстрована у вказаній кімнаті, і тому не може бути обмежена в праві користуватися зазначеним жилим приміщенням. Незважаючи на це, адміністрація та профспілковий комітет ДП «НДВА «Пуща-Водиця» прийняли спільне рішення, на підставі якого ОСОБА_2 було видано ордер на жилу площу в спірній кімнаті гуртожитку. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 16 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва 22 грудня 2015 року скасував рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року і ухвалив нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково – визнав ордер від 25 листопада 2013 року НОМЕР_3, виданий ОСОБА_2 на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 22 листопада 2013 року, на жилу площу в гуртожитку на АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2, недійсним; у задоволенні інших позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року скасував, рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року залишив у силі. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 58, 59 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР), пункту 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення) (чинного на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявниця послалася на ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 10 квітня та 31 липня 2013 року. У зв’язку з викладеним, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 18 квітня 2011 року ОСОБА_3 (після укладення шлюбу ОСОБА_1) як директорові однорічної сільськогосподарської школи було видано ордер НОМЕР_1 на жилу площу в гуртожитку розміром 11 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з указаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України. Проте після припинення трудових відносин позивачка вказане жиле приміщення в гуртожитку не звільнила. На підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 «Про прийняття безоплатно житлового фонду, об’єктів соціальної сфери, зовнішніх інженерних мереж, відокремлених об’єктів комунального призначення та електролічильників від ДП НДВА «Пуща-Водиця» до комунальної власності територіальної громади міста Києва» та авізо від 30 листопада 2013 року НОМЕР_5 гуртожиток на АДРЕСА_1 було прийнято безоплатно до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації на баланс Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва». 22 листопада 2013 року на спільному засіданні адміністрації та профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП «НДВА «Пуща-Водиця» розглянуто заяву ОСОБА_2, яка перебувала в трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця», та вирішено питання про надання остатній ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано ордер НОМЕР_3 на жилу площу в кімнаті НОМЕР_2 АДРЕСА_1. 5 грудня 2013 року Подільський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві зареєстрував ОСОБА_2 за вказаною адресою, але в кімнаті вона не проживала, оскільки її займала ОСОБА_1. Згідно з довідкою Комунального підприємства «Нивки» Подільського району міста Києва» від 21 листопада 2014 року НОМЕР_6 у кімнаті гуртожитку НОМЕР_2 АДРЕСА_1 зареєстровані та займають ліжко-місця ОСОБА_1 (з 2 червня 2011 року) та ОСОБА_2 (з 5 грудня 2013 року). Крім того, суди також встановили, що Подільський районний суд м. Києва заочним рішенням від 10 вересня 2013 року задовольнив частково позов ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та виселив ОСОБА_1 з кімнати НОМЕР_2 відомчого гуртожитку на АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Разом з тим Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 травня 2014 року на підставі заяви ДП «НДВА «Пуща-Водиця» про відмову від позову заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року скасував та провадження в справі закрив. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка не наділена правом на звернення до суду з цим позовом, оскільки її права не порушені. Крім того, правовідносини щодо користування жилою площею в гуртожитках врегульовані в главі 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР, а стаття 58 ЖК Української РСР до цих правовідносин не застосовується. Ухвалою Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, що надана заявником для порівняння, якою судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд, не містить правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказує на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, вказано, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про визнання ордеру недійсним, виселення та вселення, оскільки всупереч вимогам житлового законодавства оспорюваний ордер було видано відповідачам на жиле приміщення, яке не було вільним; позивач та члени її сім’ї поселені на спірну житлову площу у гуртожитку на підставі спеціального ордера, який недійсним не визнавався; позивач, яка була зареєстрована у спірній кімнаті, у встановленому законом порядку не визнавалася такою, що втратила право користування жилим приміщенням та із спірного приміщення не виселялася. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції, який, ухвалюючи рішення в справі, виходив з того, що задовольняючи зустрічний позов у частині визнання недійсним ордеру, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач за зустрічним позовом отримав ордер на кімнату в гуртожитку, яка не була вільною. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 липня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про визнання недійсним ордеру, оскільки ухвалюючи вказане рішення апеляційний суд виходив з того, що ордер позивачеві за зустрічним позовом було видано на кімнату у гуртожитку, якою вже користувалась сім’я позивача. Викладене свідчить, що наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень житлового законодавства щодо підстав і порядку видачі та визнання недійсним ордеру на жилу площу в гуртожитку, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, помилково виходили з того, що позивачка не має права на звернення до суду за захистом з указаним позовом. Разом з тим, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної неправильно застосував статтю 58 ЖК Української РСР до правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитках. Крім того, ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд не звернув увагу та не надав належної оцінки тому, чи мало право 22 листопада 2013 року ДП «НДВА «Пуща-Водиця» вирішувати питання про надання ОСОБА_2 ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1, адже на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 указаний гуртожиток було прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В. М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2556цс16 Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-2556цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B819345C68FCE739C22581CA00597558

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, Приватної фірми «Фрей-СЛВВ», треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання незаконними та скасування розпорядження районної адміністрації, свідоцтва про право власності, державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання частково незаконною та скасування рішення міської ради, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою Приватної фірми «Фрей-СЛВВ» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, в с т а н о в и л и : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 1 листопада 1968 року він перебуває із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, у якому вони 25 квітня 1998 року придбали квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Власником іншої квартири у цьому ж будинку є син позивача ОСОБА_3. 3 грудня 1999 року ОСОБА_4 без його згоди подарувала спірну квартиру ОСОБА_2. За заявами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 9 жовтня 2003 року Галицька районна адміністрація Львівської міської ради прийняла розпорядження про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого їм видано свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок. Крім того, згідно з ухвалою Львівської міської ради від 25 березня 2004 року їм передано у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування вказаного житлового будинку, і ОСОБА_2 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2013 року вказаний договір дарування визнано недійсним. З цих підстав ОСОБА_1 просив визнати незаконними та скасувати вказані розпорядження органів влади, свідоцтво про право власності, державний акт на право власності на земельну ділянку; визнати за ним право спільної сумісної власності на спірну квартиру; витребувати спірну квартиру у Приватної фірми «Фрей-СЛВВ» (далі - ПФ «Фрей-СЛВВ»), яка стала її власником на підставі незаконного відчуження ОСОБА_2 шляхом складання акта приймання-передачі від 18 січня 2014 року як внеску до статутного капіталу фірми. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2015 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано: розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 9 жовтня 2003 року «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1»; свідоцтво про право власності від 9 жовтня 2003 року, видане Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради на будинок АДРЕСА_1; ухвалу Львівської міської ради від 25 березня 2003 року «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові» (пункт НОМЕР_2) в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1 для обслуговування будинку АДРЕСА_1; державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку, розташовану АДРЕСА_1, площею S_1 Визнано за ОСОБА_1 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Витребувано у ПФ «Фрей-СЛВВ» квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 26 січня 2016 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року касаційну скаргу ПФ «Фрей-СЛВВ» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій 27 грудня 2016 року до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року ПФ «Фрей-СЛВВ» просить скасувати судові рішення у цій справі та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 388, 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПФ «Фрей-СЛВВ» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 6 і 14 грудня 2016 року та на постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-658цс15, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 1 листопада 1968 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб. Перебуваючи у шлюбі з позивачем, ОСОБА_4 25 квітня 1998 року придбала у ОСОБА_5 квартиру НОМЕР_1 у житловому будинку АДРЕСА_1. Власником іншої квартири НОМЕР_4 у цьому ж будинку є син позивача ОСОБА_3. У подальшому, 3 грудня 1999 року ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар спірну квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1. Наказом від 12 грудня 2002 року, виданим управлінням житлово-комунального господарства Львівської міської ради, будинок АДРЕСА_1 знято з балансу міської ради. 30 липня 2003 року актом передачі житловий будинок за цією адресою передано його співвласникам - ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Висновком від 4 серпня 2003 року визначено ідеальні частки в цьому будинку, зокрема частку ОСОБА_3 визначено в розмірі 48 %, а частку ОСОБА_2 - 52 %. Розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 9 жовтня 2003 року «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1» оформлено право власності за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 відповідно до їх часток, а саме: за ОСОБА_3 оформлено частку в розмірі 48 %, а за ОСОБА_2 - 52 %. На підставі вказаного розпорядження Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради 9 жовтня 2003 року на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності. Ухвалою Львівської міської ради від 25 березня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові» ОСОБА_3 та ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, а також видано на ім'я ОСОБА_2 державний акт серії НОМЕР_3 на право приватної власності на цю земельну ділянку. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року, договір дарування квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 від 3 грудня 1999 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнано недійсним. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира була набута у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя і була відчужена без згоди позивача. Оскільки укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір дарування квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 від 3 грудня 1999 року, який став однією з підстав для прийняття оскаржуваних рішень та видачі відповідних правовстановлюючих документів, суд визнав недійсним, то наявні правові підстави для визнання таких рішень незаконними та їх скасування. Крім того, суд, з урахуванням доводів ПФ «Фрей-СЛВВ», зазначив, що оскільки після передачі квартири до статутного капіталу ПФ «Фрей-СЛВВ», у володінні якої перебуває спірне майно, право власності позивача підлягає захисту відповідно до статті 388 ЦК України шляхом витребування спірного майна у набувача. Доводів про створення нової речі при розгляді справи у судах попередніх інстанцій відповідач не заявляв, доказів на підтвердження цього не надавав, тому зазначені обставини не могли бути предметом дослідження та оцінки судів попередніх інстанцій. Разом з тим у наданих заявником на підтвердження своїх вимог постановах Вищого господарського суду України зроблено такі висновки: - відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, суд касаційної інстанції виходив з того, що позов про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути заявлений лише власником такого майна або особою, якій власник передав майно у законний спосіб. У цій справі суди встановили, що спірне нежитлове приміщення до реконструкції будинку складалося з двох квартир, які належали на праві власності фізичним особам, а не позивачу. Після реконструкції будинку житлові приміщення були переведені у нежитлові, тобто відбулась зміна їх цільового призначення, отже була створена нова річ, приведення якої в первісний стан є неможливим, а тому до цих правовідносин повинні застосовуватись зобов’язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 38 ЦК України (постанова від 6 грудня 2016 року); - відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, суд касаційної інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки були відчужені у законний спосіб і позивач не довів суду наявності у нього суб’єктивного права на витребуване майно (постанова від 14 грудня 2016 року). У постанові від 18 травня 2016 року Верховний Суд України, вирішуючи питання щодо неоднакового застосування судами положень Земельного кодексу України 1990 року, статей 125, 126, 152, 153 і пункту 7 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України 2001 року та статей 316 – 319, 321, 373 ЦК України, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не встановили: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить рішенням, наданим заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви Приватної фірми «Фрей-СЛЛВ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3115цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C32CBB573FFBFD0C22581CB0055A161

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Вус С.М., суддів: Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, у с т а н о в и л а: вироком Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено за частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі – КК) на шість років позбавлення волі з позбавленням права постійно чи тимчасово здійснювати функції представників влади, а також обіймати постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях державної форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконувати такі обов’язки за спеціальним повноваженням на строк три роки з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, та зі спеціальною конфіскацією. На підставі статті 54 КК ОСОБА_1 позбавлено 9 рангу державного службовця. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 травня 2016 року апеляційні скарги прокурора та адвоката в інтересах засудженого залишено без задоволення, а вирок щодо ОСОБА_1 змінено в частині зарахування строку попереднього ув’язнення у строк відбування покарання та взято засудженого під варту в залі суду. В решті вказаний вирок залишено без зміни. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року вищенаведені судові рішення залишено без зміни. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, будучи з 24 травня 2013 року начальником Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, тобто будучи державним службовцем 9 рангу, працівником правоохоронного органу, службовою особою, яка обіймає відповідальне становище, вчинив одержання неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає вигоду, дії з використанням влади та службового становища, поєднане з вимаганням неправомірної вигоди у сумі 50 000 грн. А саме, 9 вересня 2014 року до приміщення Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області був викликаний директор агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_2, якому через деякий час стало відомо, що на очолюваній ній фірмі проводитиметься перевірка, ініційована Головним управлінням Міндоходів у Кіровоградській області під назвою «Урожай 2014». 13 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 45 хв., на мобільний телефон ОСОБА_2 зателефонував начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області ОСОБА_1 та запропонував зустрітися з приводу обговорення питання проведення перевірки, на що ОСОБА_2 погодився, домовившись про зустріч із ним у приміщенні агрофірми ТОВ «Воля» на АДРЕСА_1. Приїхавши на визначене місце, ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_2, що агрофірма ТОВ «Воля» підпадає під проведення перевірки під назвою «Урожай 2014» та йому як керівнику ОДПІ поставлено завдання перевірити 20 підприємств Гайворонського району, в ході чого виявити порушення з подальшим накладенням штрафу в розмірі не менше 300 000 грн. Також ОСОБА_1 зазначив, що він у минулому вже неодноразово проводив аналогічні перевірки та для нього не буде складно виявити на агрофірмі ТОВ «Воля» порушення на вказану суму, однак він, як начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, може вирішити це питання і виключити агрофірму ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку, за що ОСОБА_2 необхідно сплатити ОСОБА_1 неправомірну вигоду в розмірі 50 000 грн. Також ОСОБА_1 попередив, що у разі відмови ОСОБА_2 на агрофірмі ТОВ «Воля» буде проведена перевірка зі всіма негативними наслідками, а саме: виявленням порушень та накладенням штрафу на суму не менше 300 000 грн. За таких обставин ОСОБА_2 змушений був погодитися на пропозицію ОСОБА_1. Реалізуючи свій план щодо одержання шляхом вимагання неправомірної вигоди, 15 вересня 2014 року, приблизно о 18 год. 50 хв., ОСОБА_1 за попередньою домовленістю зустрівся із ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього на території агрофірми ТОВ «Воля», де шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5000 грн як частину неправомірної вигоди за вирішення ним питання щодо виключення агрофірми ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку під назвою «Урожай 2014», одночасно домовившись про те, що решту грошових коштів у сумі 45 000 грн ОСОБА_2 передасть під час наступної зустрічі – 17 вересня 2014 року, після їх надходження на рахунок його фірми. Під час наступної зустрічі, про яку домовились попередньо, 17 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 12 хв., у службовому кабінеті агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_1 шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 45 000 грн, а далі о 12 год. 08 хв. цього ж дня ОСОБА_1 був викритий працівниками УБОЗ УМВС України в Кіровоградській області і в ході проведення огляду місця події в лісосмузі, що на відстані 3х км від АДРЕСА_2, у кукурудзяному полі виявлено картонну коробку з 45 000 грн. У заяві до Верховного Суду України йдеться про наявність визначених у пунктах 2 і 3 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) підстав для перегляду ухвали касаційного суду, про скасування якої порушується питання, та про направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Зокрема, адвокат Галушко С.І. посилається на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, яке полягає у тому, що касаційний суд безпідставно, на його думку, погодився із визнанням апеляційним судом допустимими доказами відповідних дозволів на проведення негласних слідчих розшукових дій, які, за клопотанням прокурора, долучені в ході апеляційного провадження, тоді як про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та не були відкриті стороні захисту. З огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК, за твердженням адвоката, долучення прокурором в апеляційному суді постанови про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року свідчить про недопустимість тих даних, які в них містяться, оскільки їх отримання суперечить порядку, передбаченому законом. На обґрунтування іншої, аніж в оскаржуваній ухвалі касаційного суду, правової позиції щодо застосування вказаних норм права до заяви долучено копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6 про залишення без зміни ухвали суду апеляційної інстанції та виправдувального вироку місцевого суду, якими констатовано недоведеність винуватості ОСОБА_6 у зв’язку із використанням у кримінальному провадженні недопустимих доказів та неможливістю долучення під час апеляційного розгляду тих із них, що були відомі на час проведення досудового розслідування, проте були відсутні у матеріалах справи та не відкривалися сторонам. На підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновку з цього питання, викладеному у постанові Верховного Суду України, надано копію його рішення від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, в якому визначено, що невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими доказами. Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який вважав, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на здійснення перегляду оскаржуваної ухвали касаційного суду лише з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК, оскільки з питання застосування норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, Верховним Судом України вже висловлено правову позицію у постанові від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговоривши зазначені в ній доводи, урахувавши висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) дійшла висновку про таке. 1. Справу про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_1 допущено до провадження Суду за заявою адвоката, який посилається на положення пунктів 2 і 3 статті 445 КПК. У постанові від 13 жовтня 2016 року в справі № 5-166кс(15)16 Суд сформулював позицію щодо перегляду судових рішень за заявами, поданими одночасно з підстав неоднакового правозастосування та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Суду. Відповідно до зазначеної позиції, виходячи з принципу верховенства права, складовими якого є, у тому числі, правова визначеність і стабільність судової практики, за наявності висновку Суду з питання застосування певної норми права, перегляд слід здійснювати лише на підставі невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції указаному висновку, викладеному в постанові Суду, тобто з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК. За таких обставин Суд здійснюватиме перегляд оскаржуваного судового рішення у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 з підстави його невідповідності висновку, викладеному в постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16. 2. У згаданій постанові Суду сформульовано правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої частиною дванадцятою статті 290 КПК. І він зводиться до такого. Невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. Водночас відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. При цьому Суд зауважив, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який, згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обов’язку щодо відкриття матеріалів. Вона полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їхню доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 3. На думку адвоката, вищевикладений висновок щодо визнання недопустимими доказами даних, що містяться у наданих в ході апеляційного провадження матеріалах, проігноровано при постановленні ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо ОСОБА_1. А саме, адвокат наполягає, що дані, які містяться у постановах про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами, оскільки про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 4. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що на момент відкриття слідчим матеріалів досудового розслідування – 18 листопада 2014 року (т. 3, а.с. 58 – 59) стороні захисту постанова про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року не надавалася. Зазначених процесуальних документів не містилося й серед тих матеріалів провадження, які досліджував суд першої інстанції в умовах гласного, публічного і змагального судового розгляду. Водночас дані протоколів, в яких зафіксовано результати проведення відповідних негласних слідчих (розшукових) дій, покладено в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1. Оскаржуючи до апеляційної інстанції цей вирок, адвокат Галушко С.І., серед інших доводів, ставив під сумнів допустимість даних протоколів зазначених негласних слідчих (розшукових) дій з огляду на відсутність інформації про отримання відповідних дозволів на їх проведення. Для спростування цього в судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор надав та клопотав про долучення до матеріалів провадження постанов про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, з якими і ОСОБА_1, і адвокат Галушко С.І. зразу були ознайомлені. За таких обставин в суді апеляційної інстанції з дотриманням вимог гласності, публічності, змагальності та безпосередності дослідження доказів до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора було долучено дозволи на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, у зв’язку із чим апеляційний суд зробив висновок про допустимість таких доказів. Відповідно до частини третьої статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Натомість судом першої інстанції не досліджувалися документи, які були надані прокурором в суді апеляційної інстанції, хоча вони фактично були у розпорядженні сторони обвинувачення на момент звернення до суду з обвинувальним актом й не були відкриті стороні захисту. 5. Вкотре Суд звертає увагу на те, що недослідження судом першої інстанції процесуальних документів, які стали правовою підставою проведення негласних слідчих (розшукових) дій, впливає на справедливість судового розгляду в цілому, оскільки відсутність дослідження цих матеріалів викликає сумніви щодо можливості здійснення судом належної оцінки законності проведення таких дій, а також достовірності та допустимості їх результатів як доказів. У такому разі недослідження зазначених матеріалів призводить до оперування судом доказами, допустимість яких є імовірною, що в контексті презумпції невинуватості є неприпустимим для обґрунтування рішення про винуватість особи та свідчить про порушення права особи на справедливий суд. Крім того, дані постанови прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії або відповідної ухвали слідчого судді встановлюють обставини процесуального характеру, що мають значення при оцінці допустимості використання отриманих у результаті негласних слідчих (розшукових) дій фактичних даних як доказів у кримінальному провадженні. Такі відомості підтверджують законність (або свідчать про незаконність) проведення тієї чи іншої негласної слідчої (розшукової) дії, і відповідно, мають оцінюватися судом за участю сторін кримінального провадження у сукупності із протоколами негласних слідчих (розшукових) дій. Так, відкриття в умовах публічного і гласного апеляційного судового розгляду окремих матеріалів кримінального провадження, які існували на момент звернення до суду з обвинувальним актом, але не були відкриті стороні захисту, не означає їх автоматичну допустимість, оскільки за КПК критерієм допустимості доказів є не лише законність їх отримання, а і попереднє відкриття матеріалів іншій стороні до їх безпосереднього дослідження у суді. 6. В контексті забезпечення права на справедливий суд доречно нагадати й акцент Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) на необхідності чіткого дотримання положень з питань допустимості доказів. І хоча Європейський суд у своїх рішеннях наголошує, що допустимість доказів є справою національних судів й він не має загальної компетенції вирішувати, чи припустилися національні суди помилок у застосуванні законодавства або оцінці фактів, він все ж покликаний перевіряти справедливість провадження («Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року). Система справедливого судочинства має інтегруючий характер стосовно інших конвенційних прав і гарантій та слугує своєрідним підґрунтям для існування ще принаймні кількох принципів – презумпції невинуватості, змагальності та принципу процесуальної рівності сторін. Їх доказовий аспект з питань якості доказів, насамперед, стосується питання про те, чи була особа засуджена «відповідно до закону», з огляду на що у практиці Європейського суду сформульовані окремі положення щодо допустимості доказів у судовому провадженні. Так, на необхідності надання доступу стороні захисту до матеріалів, які стосуються негласних слідчих (розшукових) дій, як гарантії справедливого судового розгляду, йдеться у рішенні Європейського суду «Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» від 27 жовтня 2004 року, в якому зазначено, що, відповідно до вимоги справедливості, передбаченої статтею 6 Конвенції, прокуратура мала ознайомити захист з усіма доказами у справі як на користь, так і проти обвинуваченого, і те, що у вказаній справі цього не було зроблено, призвело до недоліків судового розгляду. Також, відповідно до принципу рівності сторін, сторона обвинувачення не вправі приховувати, не надавати обвинуваченому матеріали, що перебувають у неї або доступні їй, які можуть допомогти обвинуваченому звільнитися від кримінальної відповідальності чи отримати менш суворий вирок. Це право (і, відповідно, обов’язок держави) було підтверджено у справі «Джасперс проти Сполученого Королівства» від 16 лютого 2000 року. Таке правило стосується й матеріалів, які можуть викликати сумнів щодо доказів, наданих обвинувачем. 7. Повертаючись до розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1, Суд констатує, що зіставлення правового висновку про застосування вказаних норм в оскаржуваному рішенні касаційного суду виявило розбіжності із висновком, сформульованим найвищою судовою інстанцією у постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, оскільки за обставин, коли сторона захисту не була ознайомлена із постановою про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, постановою про проведення контролю за вчиненням злочину, ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року в порядку статті 290 КПК, мало місце порушення права на захист ОСОБА_1. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: заяву адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий : С.М. Вус Судді: Г.В. Канигіна Б.М. Пошва Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров М.Є. Короткевич Постанова від 12 жовтня 2017 року № 5-237 кс (15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EFEFE6974C1169B0C22581C4002F1008

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України – ОСОБА_1, ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі № 922/6564/15 за позовом комунального підприємства «Міськелектротранссервіс» до Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про скасування рішення, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року комунальне підприємство «Міськелектротранссервіс» (далі – КП «Міськелектротранссервіс») звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі – Харківське ОТВ АМК України) про скасування рішення Адміністративної колегії Харківського ОТВ АМК України «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» від 8 жовтня 2015 року № 123-р/к у справі № 3/12-111-15. Рішенням Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року позов задоволено. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року Харківському ОТВ АМК України відмовлено у відновленні строку на подання касаційної скарги на рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року, а касаційну скаргу повернуто заявнику. У заяві про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року, поданій з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Харківське ОТВ АМК України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 53 ГПК, просить скасувати ухвалу Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року та ухвалити нове рішення, згідно з яким передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України. На обґрунтування своїх доводів Харківське ОТВ АМК України долучило до поданої заяви копії ухвал Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана Харківським ОТВ АМК України заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Харківське ОТВ АМК України подало заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 11116 ГПК. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана, зокрема, з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. У такому випадку згідно з положеннями пункту 3 частини 2 статті 11119 ГПК до заяви про перегляд рішень господарських судів Верховним Судом України додаються копії різних за змістом судових рішень. На думку заявника, наведена підстава для перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі, яка розглядається, підтверджується долученими до поданої заяви копіями ухвал Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16. Проте з такими доводами заявника погодитися не можна. У справі № 922/6564/15, яка розглядається, встановлено, що першу касаційну скаргу на рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року було подано Харківським ОТВ АМК України в межах строку на касаційне оскарження – 16 травня 2016 року. Ухвалою Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року зазначену касаційну скаргу повернуто скаржникові без розгляду на підставі пунктів 2, 4 частини 1 статті 1113 ГПК, оскільки касаційну скаргу подано без долучення документів про сплату судового збору (суд відмовив у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) і оскільки касаційну скаргу подано з порушенням порядку її подання (не через апеляційний суд, а безпосередньо до Вищого господарського суду України). Після повернення вказаної касаційної скарги Харківське ОТВ АМК України 14 червня 2016 року сплатило судовий збір за подання наступної касаційної скарги. Разом із тим, другу касаційну скаргу Харківське ОТВ АМК України подало до суду лише 25 липня 2016 року (тобто за межами передбаченого статтею 110 ГПК 20-денного строку на касаційне оскарження) і одночасно просило відновити строк на касаційне оскарження. Повертаючи ухвалою від 3 жовтня 2016 року на підставі пункту 5 частини 1 статті 1113 ГПК другу касаційну скаргу Харківському ОТВ АМК України, Вищий господарський суд України відмовив у задоволенні клопотання про відновлення строку на касаційне оскарження з тих підстав, що і після сплати судового збору (14 червня 2016 року) Харківське ОТВ АМК України подало касаційну скаргу з пропуском передбаченого статтею 110 ГПК строку касаційного оскарження – 25 липня 2016 року (через півтора місяця після сплати судового збору та через 2 місяці після повернення первісно поданої касаційної скарги), за тих обставин, що всі учасники судового процесу і апеляційний господарський суд, через який належало подавати касаційну скаргу, знаходилися в одному населеному пункті. При цьому Вищий господарський суд України не зробив висновків щодо поважності чи неповажності причини пропуску строку касаційного оскарження через відсутність коштів для сплати судового збору та тривалу процедуру відкриття і затвердження відповідної статті видаткової частини бюджету. Одночасно Вищий господарський суд України виходив із необхідності дотримання принципу правової визначеності і забезпечення стабільності правовідносин у сфері економічної діяльності, та вказав, що Харківське ОТВ АМК України не надало суду відомостей про об’єктивні обставини, які перешкоджали би повторному зверненню з касаційної скаргою у розумний строк після повернення первісно поданої касаційної скарги та сплати судового збору, що засвідчує неповажність причин пропуску строку на подання касаційної скарги в розумінні статті 53 ГПК. Ці обставини не заперечували і представники Харківського ОТВ АМК України у судовому засіданні у Верховному Суді України. В ухвалах від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16 і від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16, наданих заявником для порівняння, Вищий господарський суд України визнав поважними причини пропуску строку на подання касаційних скарг і задовольнив клопотання про відновлення такого строку, не вказавши при цьому причини пропуску строку на касаційне оскарження, які є поважними, строки та обставини подання касаційних скарг. В ухвалі від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, також наданій заявником для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що клопотання Міністерства оборони України про відновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги підлягає задоволенню, та вважав поважною причиною пропуску цього строку ту обставину, що заявник є бюджетною установою і вжиття ним заходів із забезпечення сплати судового збору за подання касаційної скарги потребує певного часу. При цьому суд касаційної інстанції не зазначив будь-яких конкретних обставин та строків подання касаційної скарги. Ураховуючи, що ГПК не пов’язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, а суд повинен зробити висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин пропуску строку, надані для порівняння ухвали суду касаційної інстанції, а також оскаржувана ухвала Вищого господарського суду України не підтверджують неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви Харківського ОТВ АМК України про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити в задоволенні заяви Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі № 922/6564/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 23 жовтня 2017 року № 3-618гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2209BFE5464CE3A3C22581C900562D5C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Ємця А.А., Романюка Я.М., – за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів, в с т а н о в и л и: У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката. На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн). Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін. У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року. Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню. У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим. У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних. У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. 1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати. Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК). У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим. Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення. Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання. Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим. 2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія. Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України). Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті. Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається. Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом. У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду. У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню. Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок). Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представника Дніпровської міської ради – Олійник Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Дніпровської міської ради (перейменовано відповідно до рішення Дніпропетровської міської ради від 07 вересня 2016 року № 39/13) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 904/8337/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ель-ка» (далі – ТОВ «Ель-ка») до Дніпропетровської міської ради про визнання договору оренди землі поновленим, в с т а н о в и л а: У вересні 2016 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпропетровської міської ради про визнання договору оренди землі від 26 вересня 2007 року поновленим строком на п’ять років. Позов обґрунтовано тим, що Дніпропетровська міська рада без достатніх правових підстав не визнає переважне право позивача на поновлення договору оренди землі та відмовляється укласти відповідну додаткову угоду. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року позов задоволено. Визнано поновленим договір оренди землі від 26 вересня 2007 року, стягнуто з відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, у позові відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року скасовано, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року залишено в силі. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Дніпровська міська рада просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 33 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 911/3378/15, від 13 грудня 2016 року у справі № 917/416/16, від 30 березня 2017 року у справі № 904/8338/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Дніпровської міської ради, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 вересня 2007 року на виконання рішення Дніпропетровської міської ради від 27 червня 2007 року № 198/16 між Дніпропетровською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Ель-ка» (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку, розташовану за адресою: вул. Шпакова у районі будинку № 8 (Амур-Нижньодніпровський район), зареєстровану в Державному реєстрі земель за кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_1. Договір оренди землі посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 2170. Договір зареєстровано у ДМВ ДРФ «Центра» ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 08 жовтня 2007 року за № 040710400578. Пунктом 1.2 договору встановлено, що цільове використання земельної ділянки за цим договором (УКЦВЗ) – 1.8 (індивідуальна житлова забудова). Відповідно до пункту 2.1 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 2,0029 га. На земельній ділянці розташовані об’єкти нерухомого майна, інші об’єкти інфраструктури, зазначені в акті приймання-передачі земельної ділянки (пункт 2.2 договору). Пунктом 3.1 передбачено, що договір укладено на п’ять років. Згідно з пунктом 3.2 договору якщо після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, продовжує користуватися земельною ділянкою і письмово, не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку договору, звернувся до міської ради з клопотанням щодо продовження його дії, за відсутності письмових заперечень орендодавця та відповідного рішення міської ради договір оренди земельної ділянки може бути продовжено або поновлено на той строк і на тих самих умовах, які були передбачені попереднім договором. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26 вересня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, Амур-Нижньодніпровський район, вул. Шпакова у районі будинку № 8. 25 грудня 2013 року рішенням Дніпропетровської міської ради № 188/45 поновлено договір оренди землі, укладений між Дніпропетровською міською радою і ТОВ «Ель-ка», на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 27 червня 2007 року № 198/16, на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року. На виконання зазначеного рішення 23 жовтня 2014 року між Дніпропетровською міською радою і ТОВ «Ель-ка» укладено додаткову угоду до договору оренди землі, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстровану в реєстрі за № 1050, відповідно до умов якої договір оренди землі від 26 вересня 2007 року поновлено на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року. Судами також встановлено, що 03 вересня 2015 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Дніпропетровської міської ради із клопотанням про поновлення договору оренди землі від 26 вересня 2007 року, яке отримано і зареєстровано відповідачем 03 вересня 2015 року. Протягом місяця заперечень щодо поновлення договору оренди землі від відповідача не надходило, додаткову угоду про поновлення договору оренди землі між сторонами не укладено, земельна ділянка перебуває у користуванні позивача. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, враховуючи положення статті 33 Закону України «Про оренду землі», виходив із того, що ТОВ «Ель-ка» у строки та в порядку, встановленому законом, повідомило відповідача про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, а орендодавець у строк, визначений законом, не повідомив орендаря про наявність заперечень щодо поновлення договору оренди землі (доказів направлення орендареві заперечень не надав). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, беручи до уваги положення статті 33 Закону України «Про оренду землі», дійшов висновку, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), матиме місце у разі укладення договору оренди: з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право; у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які були запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права; укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб. Натомість для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: 1) орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; 2) орендар належно виконує свої обов’язки за договором; 3) орендодавець не повідомив письмово про відмову у поновленні договору оренди; 4) сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди. Разом із цим суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів укладення сторонами додаткової угоди про поновлення договору, що є обов’язковою умовою при поновленні в порядку, передбаченому частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а також звернення позивача до уповноваженого органу за укладенням саме додаткової угоди про поновлення договору, відмови чи бездіяльності уповноваженого органу щодо укладення додаткової угоди, оскарження таких дій в судовому порядку, наявності судового спору про укладення такої додаткової угоди, тобто матеріали справи не містять доказів порушення права ТОВ «Ель-ка» на поновлення договору оренди внаслідок відмови чи бездіяльності Дніпропетровської міської ради щодо укладення додаткової угоди. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що судовий захист права, яке позивач вважає порушеним, не відбувся у належний спосіб. Оскільки недоведеність порушеного права, як і неправильно обраний спосіб захисту порушеного права, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що договір оренди землі є поновленим автоматично на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а позивач, звертаючись до суду з вимогою про визнання договору поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, що передбачені договором, фактично просить суд вирішити питання щодо юридичного оформлення відповідної угоди з відповідачем, враховуючи обов’язковість укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення в силу закону та зволікання з боку останнього в укладенні такої угоди. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав відповідає способам, встановленим чинним законодавством, і як наслідок, призводить до поновлення його порушених прав та інтересів стосовно земельної ділянки, якою він користується. У справі № 911/3378/15, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що позивач не надав доказів звернення до відповідача із вимогою продовжити договір на той самий строк і на тих самих умовах, і таку додаткову угоду не було укладено, отже, позивач не надав належних доказів на підтвердження юридичного факту поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах, як і того факту, що його право укласти додаткову угоду про пролонгацію договору на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» є порушеним, оскільки з такою пропозицією позивач до відповідача не звертався, а навпаки, просив змінити таку істотну умову договору як строк його дії, продовживши договір щонайменше на сім років. Відтак, договір оренди землі не було продовжено на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» у встановленому законом порядку, право користування земельною ділянкою за цим договором є припиненим, а нормами діючого законодавства не передбачено внесення змін до договорів, правовідносини за якими припинено та які не є чинними. У справі № 917/416/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що зважаючи на приписи частини 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі», сторонами у місячний строк обов’язково має бути укладена додаткова угода про поновлення договору оренди землі, яка засвідчує юридичний факт поновлення договору. Оскільки позивач не звертався з вимогою продовжити договір на той самий строк і на тих самих умовах, і таку додаткову угоду укладено не було (немає підтвердження юридичного факту поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах), суд дійшов висновку, що право позивача на укладення додаткової угоди про пролонгацію договору не є порушеним, оскільки з такою пропозицією останній не звертався, а навпаки, просив змінити таку істотну умову договору як строк його дії. У справі № 904/8338/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що для поновлення договору оренди землі на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою, орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди без рішення ради. Враховуючи, що позивач за місяць до спливу строку договору оренди повідомив відповідача про намір продовжити договір, надіславши клопотання про поновлення договору, однак не додав до клопотання проекту додаткової угоди за правилами, встановленими частиною 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а відповідач у листі повідомив орендареві про прийняте рішення щодо заперечень стосовно поновлення договору, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову згідно з частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі». Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 792 ЦК за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Отже, майнові відносини, що виникають із договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються також актами земельного законодавства – Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі». Частиною 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України «Про оренду землі» до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. Як встановлено частиною 4 статті 33 Закону України «Про оренду землі», при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Таким чином, реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі, передбачена частиною 1 статі 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої законом процедури та наявності волевиявлення сторін. Так, для визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендареві про наявність заперечень та своє рішення. Разом із цим частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди: у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому разі закон також вимагає обов’язкового укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення у місячний строк (частина 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Відповідно до частини 7 статті 33 Закону України «Про оренду землі» у цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина 9 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Таким чином, для поновлення договору оренди землі відповідно до частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди землі; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, стаття 33 Закону України «Про оренду землі» визначає правові підстави поновлення договору оренди землі та фактично об’єднує два випадки поновлення такого договору, обов’язковим в яких є укладення додаткової угоди. У справі, яка розглядається, судами установлено, що матеріально-правовою підставою позову ТОВ «Ель-ка» є частина 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», яка передбачає поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Судами також установлено, що згідно з додатковою угодою від 23 жовтня 2014 року договір оренди землі від 26 вересня 2007 року поновлено строком на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року, тобто до 09 жовтня 2015 року. 03 вересня 2015 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Дніпропетровської міської ради із клопотанням про поновлення договору оренди землі від 26 вересня 2007 року (за місяць до спливу строку договору оренди землі). Разом із цим, як вбачається із позовних вимог, ТОВ «Ель-ка» просить суд визнати поновленим договір оренди земелі строком на п’ять років, тобто на новий строк (зміна істотних умов договору). За таких обставин, порядок та умови реалізації переважного права перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) передбачено частинами 1-5 статті 33 Закону України «Про оренду землі». Вирішуючи цей спір, необхідно брати до уваги положення частин 1-5 статті 33 Закону України «Про оренду землі», дотримання передбаченої наведеними нормами процедури поновлення договору оренди землі та встановити наявність чи відсутність порушення переважного права цієї особи на поновлення договору оренди землі на новий строк. Вищий господарський суд України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення у справі, яка розглядається, і перевіряючи застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, не врахував, що відповідно до положень статей 2, 43, 54 ГПК господарські суди розглядають справи за позовами суб'єктів господарської діяльності, фізичних осіб, які такими не є, державних та інших органів, які визначають предмет (матеріально-правову вимогу) та підстави (обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону) позову. При цьому господарський суд, з’ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. У справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції на зазначені обставини і вимоги чинного законодавства уваги не звернув та допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно надати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Оскільки зазначені обставини належним чином судом не з’ясовані, відповідної правової оцінки їм не було надано, а Верховний Суд України позбавлений такої процесуальної можливості, постанови судів апеляційної та касаційної інстанції не можна вважати законними та обґрунтованими. За таких обставин заява Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню, постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року та Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року – скасуванню, а справа – передачі на розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Згідно з пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровської міської ради задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 904/8337/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-948гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1FC3E4576E887FCC22581CB00563C57

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 29 листопада 2011 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 300 грн. зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 13 385 грн. 50 коп., яка складається з: 1 960 грн. 67 коп. заборгованості за кредитом, 7 731 грн. 23 коп. заборгованості за відсотками, 2 580 грн. пені і комісії, а також штрафів: 500 грн. (фіксована частина) та 613 грн. 60 коп. (процентна складова). Указану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у судовому порядку. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 13 385 грн. 50 коп., з яких заборгованість за кредитом – 1 960 грн. 67 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 7 731 грн. 23 коп., заборгованість по пені та комісії в розмірі 2 580 грн., штраф (фіксована частина) в розмірі 500 грн. та штраф (процентна складова) в розмірі 613 грн. 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 261, 1055, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 листопада 2011 року ОСОБА_1, звернувся з письмовою анкетою-заявою (б/н) до ПАТ КБ «ПриватБанк» про надання йому кредиту в розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У заяві відповідач висловив згоду з тим, що заява разом із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з подальшою зміною його розміру відповідно до кредитної історії. Згідно з пунктом 1.1.7.3.1 Умов та правил надання банківських послуг строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років (а.с. 22). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 31 липня 2015 року складала 13 385 грн. 50 грн. з серед яких 1 960 грн. 67 коп. - заборгованості за кредитом; 7 731 грн. 23 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 580 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. (фіксована частина); 613 грн.60 коп. (процентна складова). Згідно з випискою про здійснення операцій ОСОБА_1 здійснив останню операцію по картці 10 жовтня 2012 року, знявши готівку в сумі 1 300грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку. При цьому банк звернувся в межах строку позовної давності, оскільки останній платіж за вказаним договором було проведено 10 жовтня 2012 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 вересня 2015 року – у межах трирічного строку позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалі від 24 травня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, виходив з того, що наявні у справі Умови і правила надання банківських послуг не підписані відповідачем як позичальником, тому з урахуванням правових позицій Верховного Суду України апеляційний суд повинен був дослідити питання про те, чи є ці Умови і правила надання банківських послуг складовою частиною укладеного між сторонами договору та які насправді умови цього договору; - в ухвалі від 02 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач заперечує факт укладення генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, тим самим оспорює суму кредитної заборгованості, яка виникла як на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, так і на підставі генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості; суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову, оскільки лише після встановлення факту підписання відповідачем вказаної угоди можна визначити правильну суму кредитної заборгованості. Разом з тим, установивши факт непідписання відповідачем угоди про реструктуризацію заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої генеральною угодою, однак стягнув решту кредитної заборгованості, вказаної банком у позовній заяві. Апеляційний суд не перевірив обґрунтованості розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, яку суд не досліджував; - в ухвалі від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що за змістом статті 266, частини другої статті 258 ЦПК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Однак апеляційний суд не звернув уваги на те, що розрахунок пені банк зробив з липня 2008 року по березень 2014 року, і оцінки цьому з урахуванням вимог закону не надав. Відповідачка визнала лише факт отримання нею картки та заперечувала факт підписання заявки на кредитування та довідки про умови кредитування. При цьому посилалась на те, що в матеріалах кредитної справи є кілька копій Умов та правил надання банківських послуг без жодної відмітки та штампу банківської установи, які б засвідчували їхню автентичність та дату складення, та відсутні дані про ознайомлення її з діючою станом на 17 червня 2008 року редакцією Умов і правил користування банківською карткою. У порушення вимог закону, апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема не перевірив доводів відповідачки щодо Умов та правил надання їй позивачем банківських послуг, та які саме були чинними на момент укладення кредитного договору. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, приєднався і зобов’язався виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифів банку, не дослідили та не з`ясували, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті банку на час відкриття банківського рахунку, тобто на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов’язався виконувати відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку. Судами не перевірено та не встановлено, що саме Умови та Тарифи, надані банком до суду, були чинні та діяли на час підписання сторонами заяви від 15 травня 2011 року і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов’язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом із заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування, підписаний сторонами. Визнавши надані банком завірені копії Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів такими, що відповідають вимогам частини другої статті 36 ГПК України, місцевий та апеляційний суди не з`ясували, чим саме підтверджується дата їх публікації та набрання чинності, а також розміщення саме цих документів на інтернет-сайті банку в загальному доступі та копії локального акта позивача про їх затвердження та введення в дію. Крім того, усупереч вимогам частини третьої статті 1056-1 ЦК України суди попередніх інстанцій не з’ясували правомірності такої односторонньої зміни розміру процентної ставки та обставин повідомлення відповідача про таку зміну, а також наявності його згоди на внесення змін з урахуванням пункту 3.2.1.1.16 Умов та правил. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України зроблено такі висновки: - договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором (постанова від 11 березня 2015 року); - вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредитом, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 30 листопада 2016 року); - відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова від 06 листопада 2013 року); - відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанови від 01 липня та 10 червня 2015 року); - боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 12 вересня 2012 року); Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Установлено, що відповідач ОСОБА_1 до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав. Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Отже, апеляційний суд неправильно застосував положення частини третьої статті 267 ЦК України, розглянувши по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності. Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 року. Однак суди не встановили, чи належним чином був повідомлений ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача збільшеної процентної ставки за користування кредитом. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктами 1.1.5.21, 1.1.5.25 (а.с. 18-19), передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення. У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг (а.с. 18, 31) передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про одночасне стягнення з боржника пені та штрафів (фіксованої частини в розмірі 500 грн. та процентної складової в розмірі 613 грн. 60 коп.). З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А.Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1374 цс17 За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1374цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDB6FC43A3A97230C22581C50032C384

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача, стягнення коштів за договором банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на свою користь 9 335 грн. 96 коп. за договором строкового банківського вкладу, строк якого закінчився до введення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Надра». На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 18 липня 2014 року між ним та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) НОМЕР_1, оформлений у межах ПУ «Перший», відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. Після закінчення строку дії договору він звернувся до банку з вимогою про виплату вкладу, проте банк зобов'язання щодо повернення депозитних коштів та процентів належним чином не виконав. 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з процентами в розмірі 54,32 долари США була перерахована на його (позивача) поточний банківський рахунок, однак у подальшому фактично кошти виплачувались частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року; банк обґрунтовував такі виплати відсутністю належної до видачі суми готівки. За вказаний період виплачено 578 доларів США. З 06 лютого 2015 року в банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а 24 квітня 2015 року позивачу виплачено кошти за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, в розмірі 26 573 грн. 41 коп., що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складає 1 148,87 доларів США. Позивач вважав, що має право на повернення недоплачених коштів за вкладом з невиплаченими процентами та на отримання передбачених договором процентів за використання депозитних коштів за період із дня витребування вкладу до дня запровадження тимчасової адміністрації, а також на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), за цей же період. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 за договором НОМЕР_1 строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформленого в межах «ПУ «Перший» від 18 липня 2014 року, 7 897 грн. 50 коп., що в еквіваленті за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на 06 лютого 2015 року, становить 341,44 долари США, з яких: 327,45 доларів США - сума вкладу та проценти за договором на 20 жовтня 2014 року, що становило 7 573 грн. 91 коп.; 13,99 доларів США - 3 % річних за прострочення повернення вкладу з 20 жовтня 2014 року до 06 лютого 2015 року, що становило 323 грн. 59 коп. У решті позову відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року зазначене рішення суду в частині вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб скасовано та провадження у справі в цій частині закрито. Рішенням цього ж суду від 19 січня 2016 року рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року змінено, виключено з його резолютивної частини словосполучення «в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб». У решті рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року скасовано рішення та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Останнім рішенням апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року скасовано рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, просить скасувати рішення суду касаційної інстанції з ухваленням нового рішення, яким надати висновок про правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, а саме пункту 1 частини п’ятої, пункту 1 частини шостої статті 36, частин першої, п’ятої статті 26, статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» - ОСОБА_2, представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений в межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з відсотками в розмірі 54,32 долари США була перерахована на поточний банківський рахунок позивача. 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу. У подальшому кошти виплачувались позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За цей період йому було виплачено всього 578 доларів США. На підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», згідно з яким з 06 лютого 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, на здійснення якої призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. З метою збереження активів неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Надра», запобігання втраті майна та збитків банку і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, керуючись частиною четвертою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 23 квітня 2015 року № 85 щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» та продовження повноважень уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації банку та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно. 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., сплачені за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Задовольняючи позов у частині сплати банком недоплаченої суми вкладу з розрахунку курсу долара США, встановленого 06 лютого 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що положенням пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено застосування курсу іноземної валюти на початок дня початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації або на такий момент. За таких обставин підлягає стягненню недоплачена сума та 3 % річних, оскільки ПАТ «КБ «Надра» не виконало умов договору та не здійснило виплати належних ОСОБА_1 грошових коштів, що знаходяться на його рахунку у відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився й касаційний суд, виходив з того, що суд першої інстанції не врахував положень пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, а не за середньозваженим курсом продавців і покупців, а також не врахував доводів уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» про те, що офіційний курс гривні до іноземних валют на день початку процедури виведення банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, тобто 06 лютого 2015 року о 09.00 год. Становив 1799,9763 грн. за 100 доларів США. З урахуванням коштів, що були сплачені позивачу у період з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року в сумі 578 доларів США, та 24 квітня 2015 року в сумі 26 573 грн. 41 коп., апеляційний суд вважав, що відповідачі повністю виплатили позивачу кошти за депозитним вкладом та проценти, що були нараховані станом на день закінчення договору (2 000 доларів США та 54,32 долари США). Окрім того, оскільки на час ухвалення рішення у справі, тобто 03 листопада 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію (із 06 лютого 2015 року), то обґрунтованим є висновок про те, що стягнення коштів у будь-який інший спосіб, ніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є неможливим. Разом з тим позивач протягом 30 календарних днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку не подав кредиторські вимоги уповноваженій особі Фонду на ліквідацію у ПАТ «КБ «Надра», тому згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» будь-які майнові вимоги позивача вважаються погашеними. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з судом апеляційної інстанції щодо встановленого офіційного курсу гривні до долара США станом на 06 лютого 2015 року в розмірі 23, 1305 грн. за один долар США. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, на яку також посилається заявник, суд касаційної інстанції керувався тим, що, вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача вкладу з нарахованими за період дії договору процентами, суд правильно виходив з того, що зобов'язання банку з повернення вкладу належно не виконано, тому проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові. З урахуванням уведення із 06 лютого 2015 року тимчасової адміністрації банку проценти за користування вкладом та 3 % річних за несвоєчасне повернення вкладу мають бути нараховані і повернуті вкладнику за період з 20 жовтня 2014 року до 05 лютого 2015 року. Стягнення процентів за користування вкладом та пені за несвоєчасне повернення вкладу за період з 20 жовтня 2014 року по день уведення тимчасової адміністрації у банку - 05 лютого 2015 року не суперечить правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-247цс14. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пунктом 10 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено, що Фонд не відшкодовує кошти за вкладами у банківських металах. Таким чином, гарантії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не поширюються на відшкодування коштів за вкладами у банківських металах. Однак цим Законом передбачено порядок повернення вкладів у банківських металах. Статтею 27 цього ж Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а статтею 52 Закону визначено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів. Згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 1. Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Положеннями частини другої статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. За умовами пункту 2.2 укладеного між сторонами договору банківського вкладу від 18 липня 2014 року строк дії вкладу складав 3 місяці від дати фактичного його надходження на відповідний рахунок, тобто до 18 жовтня 2014 року. Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів. Проте ПАТ «КБ «Надра» кошти виплачував позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За вказаний період позивачу було виплачено всього 578 доларів США. 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав у межах суми відшкодування кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., чим ПАТ «КБ «Надра» порушило свої грошові зобов’язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з банку на користь позивача процентів за банківським вкладом станом на 20 жовтня 2014 року, а також 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. 2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Суд встановив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений у межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. З огляду на зазначене, необґрунтованими є висновки суду апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в позові, зокрема, з підстави статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 3. Разом з тим із 06 лютого 2015 року в ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 85 від 23 квітня 2015 року щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «НАДРА» Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним у спорах щодо виконання банком, у якому введено тимчасову адміністрацію чи розпочато процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед вкладниками (кредиторами). Отже, до правовідносин, які склалися між сторонами, застосовуються спеціальні норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України. Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів. З огляду на зазначене, обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не поширюється на спірні правовідносини у справі, рішення в якій переглядаються. 4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації. За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Тобто в розумінні статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є саме робочий, а не календарний день, і саме в цьому контексті слід розуміти зазначене уточнення. Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». Зазначене Положення – це нормативно-правовий акт НБУ, прийнятий у межах його компетенції, що регулює управління готівковим грошовим обігом. Положення не є нормативно-правовим актом, який регулює відносини, що виникають у зв’язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет. На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України. Суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували курс гривні до долара США, що був установлений на день прийняття рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», хоча початком запровадження тимчасової адміністрації є саме робочий день 06 лютого 2015 року. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2000 доларів США з відсотками в розмірі 54, 32 долари США була перерахована банком на поточний банківський рахунок позивача, і в подальшому кошти в загальній сумі 578 доларів США були фактично отримані ним частинами шляхом видачі готівки в період з 20 жовтня 2014 року по 06 січня 2015 року. Тобто на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації - 06 лютого 2015 року розмір заборгованості за вкладом та відсотками становив 1476, 32 доларів США (2000 + 54, 32 - 578 = 1476, 32 доларів США), що не оспорювалось сторонами у справі, така ж позиція висловлена у письмових запереченнях банку (а.с. 63, т.1). 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» позивач отримав у межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України кошти у розмірі 26 573, 41 грн., що за курсом гривні до долара США (26 573, 41 грн. / 2313, 0580) становило 1 148, 84 доларів США. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розмір заборгованості за вкладом та відсотками, що підлягає стягненню на користь позивача, складає 327, 45 доларів США (1476, 32 - 1 148, 84 = 327, 45 доларів США), що згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (06 лютого 2015 року), становить 7 573, 92 грн. та 3 % річних. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому рішення цих судів підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як помилково скасованого. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року скасувати, а рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1297цс17 1. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. 2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. 3. Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України. 4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації. За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет. На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1297цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD11356A8F2946DAC22581C4002FC0D7

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» до ОСОБА_1, фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року, в с т а н о в и л и: У травні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» (далі – ТОВ «АВТ Баварія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, правонаступником якого є ОСОБА_1, фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. ТОВ «АВТ Баварія» зазначало, що 7 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), за умовами якого ФОП ОСОБА_2 було надано право вимагати за контрактом НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року, укладеним між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3, повернення грошових коштів у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. Посилаючись на те, що спірним договором всупереч статті 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) було передане право грошової вимоги, якого ОСОБА_1 не мав на момент його укладення, позивач на підставі статей 203, 215 ЦК України просив задовольнити позов. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року, в задоволенні позову ТОВ «АВТ Баварія» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ТОВ «АВТ Баварія» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «АВТ Баварія» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 514 ЦК України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «АВТ Баварія» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 4 березня 2010 року, 16 жовтня 2013 року, 22 квітня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2012 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «АВТ Баварія» – ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 червня 2011 року між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3 було укладено контракт НОМЕР_1, відповідно до умов якого продавець зобов'язується поставити та передати, а покупець зобов'язується оплатити та прийняти легковий автомобіль марки BMW F10 535i xDrive, 2011 року випуску. Ціна автомобіля складає 850 тис. 368 грн 75 коп. Відповідно до пункту 3.1 контракту продавець зобов’язаний поставити та передати товар покупцю, а покупець зобов’язаний прийняти товар протягом трьох робочих днів з дати зарахування попередньої оплати у розмірі 100 % від загальної вартості товару на банківський рахунок продавця. 1 червня 2011 року продавець поставив та передав, а покупець прийняв та повністю оплатив новий легковий автомобіль марки BMW F10 535i xDrive, 2011 року випуску, з об’ємом двигуна 2979 куб. см, у повній комплектності та у технічно справному стані (т. 1, а.с. 6). 18 квітня 2013 року на адресу ТОВ «АВТ Баварія» від ОСОБА_3 надійшла вимога про розірвання контракту НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року та повернення сплачених ним за контрактом коштів у зв'язку з наявністю істотного недоліку проданого товару, який унеможливлює його використання за призначенням, а саме заводського дефекту ізоляції проводів автомобіля, який посилився під впливом вібрації під час руху автомобіля, що призвело до пожежі в автомобілі. 7 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), відповідно до умов якого ОСОБА_3 відступив ФОП ОСОБА_2 належне йому право вимоги грошових коштів у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. за контрактом НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року, укладеним між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3. Рішенням Господарського суду м. Києва від 30 липня 2013 року позов ФОП ОСОБА_2 до ТОВ «АВТ Баварія» про стягнення грошових коштів задоволено: стягнуто з ТОВ «АВТ Баварія» на користь ФОП ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. основного боргу, 3% річних у сумі 5 тис. 381 грн 78 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 9 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2013 року, позов ТОВ «АВТ Баварія» до ОСОБА_3 про визнання відмови від договору недійсною задоволено: визнано недійсною відмову ОСОБА_3 від контракту НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року про продаж автомобіля BMW F10 535i xDrive. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, до участі у справі залучено його правонаступника ОСОБА_1. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) від 7 травня 2013 року сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним та відповідало їхній внутрішній волі. Разом з тим у наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 4 березня 2010 року, 16 жовтня 2013 року, 22 квітня 2014 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовами про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги та відшкодування збитків дійшов висновку про те, що відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу таких прав. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 2 жовтня 2012 року Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України). Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору. Зазначивши про те, що сторони договору про відступлення права вимоги досягли згоди щодо всіх його істотних умов, суди разом з тим не з’ясували належним чином обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора та чи існували вони на момент їх переходу. Згідно пункту 2 оспорюваного договору до цесіонарія переходить право вимагати від боржника 850 тис. 386 грн 75 коп. Разом з тим, суди встановили, що 1 червня 2011 року між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу автомобіля, за умовами якого продавець поставив та передав покупцю автомобіль BMW F10 535i xDrive, а останній прийняв та повністю оплатив його вартість в сумі 850 тис. 368 грн 75 коп. Контрактом не передбачено обов’язок повернення продавцем в будь-якому випадку вартості автомобіля, а в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту розірвання в установленому порядку цього контракту або визнання його недійсним. Не передбачена контрактом і одностороння відмова від договору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-459цс17 Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору. Зазначивши про те, що сторони договору про відступлення права вимоги досягли згоди щодо всіх його істотних умов, суди разом з тим не з’ясували належним чином обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора та чи існували вони на момент їх переходу. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-459цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F2FF1A4A304D88A2C22581C4002F7FD7

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Лисянської селищної ради Черкаської області, товариства з обмеженою відповідальністю «Мегапром», Комунального підприємства «Черкаське обласне об’єднане бюро технічної інвентаризації», ОСОБА_3 про визнання договорів частково недійсними, переведення прав покупця, визнання рішення селищної ради частково недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У липні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 11 квітня 2006 року ОСОБА_4 придбав у товариства з обмеженою відповідальністю «Мегапром» (далі – ТОВ «Мегапром») приміщення котельні, розташованої в будівлі АДРЕСА_1. На час укладення цього договору він був і є власником S_1 частини вказаної будівлі, зокрема підвального приміщення та всіх комунікацій будівлі, у тому числі й опалення приміщення. Позивач вважав, що відповідно до статті 362 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мав переважне право на купівлю котельні як співвласник приміщення, але про його продаж дізнався у січні 2009 року під час передачі товариству приміщень НОМЕР_1, НОМЕР_2 входу з лівого крила вказаної будівлі. ОСОБА_1 вважав незаконним рішення Лисянської селищної ради Черкаської області від 22 лютого 2006 року НОМЕР_3, яким за ТОВ «Мегапром» визнано право власності на приміщення газової котельні на АДРЕСА_1, незважаючи на те, що відповідно до листа ТОВ «Мегапром» газова котельня розташована на АДРЕСА_2. Позивач також вважав неправомірним договір купівлі-продажу, укладений 07 вересня 2005 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Мегапром», у частині купівлі приміщення коридору НОМЕР_1 на другому поверсі будівлі, оскільки це приміщення передбачає прохід із загального входу будівлі на другий і третій поверхи, зокрема до належної йому квартири на третьому поверсі. Придбане ОСОБА_4 приміщення коридору є допоміжним, не відокремленим майном, тому товариство не мало права його відчужувати відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку». Позивач просив, з урахуванням уточнених позовних вимог, перевести на нього права та обов’язки покупця за договором купівлі-продажу приміщення котельні від 11 квітня 2006 року та визнати за ним право власності на це приміщення; стягнути з нього на користь ОСОБА_4 8 450 грн.; визнати договір купівлі-продажу від 07 вересня 2005 року в частині придбання приміщення коридору частково недійсним; стягнути з ТОВ «Мегапром» на користь ОСОБА_4 4 707 грн. 26 коп. вартості коридору; визнати незаконним рішення Лисянської селищної ради Черкаської області від 22 лютого 2006 року НОМЕР_3 в частині визнання за ТОВ «Мегапром» права власності на спірну котельню, розташовану на АДРЕСА_1; зобов’язати Лисянську селищну раду Черкаської області ухвалити рішення щодо уточнення зазначеної в рішенні цієї ради від 22 лютого 2006 року НОМЕР_3 адреси розміщення спірної котельні; зобов’язати Звенигородське відділення Черкаського обласного об’єднаного бюро технічної інвентаризації здійснити реєстрацію права власності за ТОВ «Мегапром» на газову котельню, розташовану на АДРЕСА_2. Ухвалою Звенигородського районного суду Черкаської області від 15 липня 2015 року замінено відповідача ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на його правонаступника – ОСОБА_2. Рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 квітня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договорів частково недійсними та переведення прав покупця відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за надання правової допомоги в сумі 24 846 грн. 43 коп. Додатковим рішенням цього ж суду від 21 липня 2016 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Лисянської селищної ради Черкаської області від 22 лютого 2006 року НОМЕР_3 в частині визнання за ТОВ «Мегапром» права власності на приміщення газової котельні, розташоване на АДРЕСА_1; зобов’язання Лисянської селищної ради Черкаської області ухвалити рішення про уточнення у вказаному рішенні селищної ради адреси розміщення газової котельні, на яку визнано право власності за ТОВ «Мегапром» з АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2; зобов’язання Звенигородського відділення Черкаського обласного об’єднаного бюро технічної інвентаризації здійснити реєстрацію права власності за ТОВ «Мегапром» на газову котельню, яка розташована на АДРЕСА_2. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 вересня 2016 року рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 08 квітня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 21 липня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду касаційної інстанції з направленням справи на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 185, 355, 356, 362 ЦК України, статті 88 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), статті 5 Закону України «Про судовий збір». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що 03 грудня 2002 року ОСОБА_1 та ТОВ «Мегапром» уклали договір купівлі-продажу S_1 частини виробничої будівлі, розташованої на АДРЕСА_2. Згідно з протоколом зборів учасників ТОВ «Мегапром» від 07 червня 2005 року НОМЕР_4 вирішено продати ОСОБА_4 кімнату НОМЕР_5 площею 16, 2 кв.м., кімнату НОМЕР_6 площею 13, 1 кв. м., кімнату НОМЕР_7 площею 68, 1 кв.м., кімнату НОМЕР_8 площею 7 кв.м., коридор НОМЕР_9 площею 37, 3 кв.м., що розташовані на другому поверсі нежилого приміщення на АДРЕСА_2. Відповідно до договору купівлі-продажу від 08 червня 2005 року ТОВ «Мегапром» продало, а ОСОБА_4 придбав S_2 частини нежитлової будівлі, що знаходиться за вказаною адресою та складається з кімнати НОМЕР_10 площею 93, 9 кв.м. та кімнати НОМЕР_11 площею 22, 5 кв.м. Загальна площа приміщень, які розташовані на другому поверсі триповерхової будівлі та мають загальний вхід через перший поверх, становить 116, 4 кв.м. Нежитлова будівля розташована на земельній ділянці площею L_1 кв.м. Згідно з договором купівлі-продажу від 07 вересня 2005 року ТОВ «Мегапром» продало, а ОСОБА_4 придбав S_3 частину вказаної нежитлової будівлі, яка складається з: кімнати НОМЕР_5 площею 16, 2 кв.м.; кімнати НОМЕР_6 площею 13, 1 кв.м.; кімнати НОМЕР_7 площею 68,1 кв.м., кімнати НОМЕР_8 площею 9, 0 кв.м. та коридору НОМЕР_9 площею 37, 3 кв.м. Загальна площа приміщень, які розташовані на другому поверсі триповерхової будівлі та мають загальний вхід через перший поверх, становить 143, 7 кв.м. Рішенням Лисянської селищної ради Черкаської області від 22 лютого 2006 року НОМЕР_3 право власності на приміщення газової котельні, розташоване на АДРЕСА_1 визнано за ТОВ «Мегапром», якому 20 березня 2006 року Лисянською селищною радою Черкаської області видано свідоцтво про право власності на вказане приміщення. За договором купівлі-продажу від 11 квітня 2006 року ТОВ «Мегапром» продало, а ОСОБА_4 придбав нежитлову будівлю – котельню, розташовану на АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 25 червня 2008 року договір купівлі-продажу від 03 грудня 2002 року визнано недійсним у частині продажу приміщень НОМЕР_1, НОМЕР_2, розташованих на першому поверсі вказаної виробничої будівлі. Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Лисянського районного управління юстиції у Черкаській області, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 02 лютого 2012 року спадщину після смерті ОСОБА_4, до складу якої, зокрема, входить спірна нежитлова будівля, прийняла його дружина – ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідно до договорів купівлі-продажу всі кімнати на другому поверсі нежитлової будівлі на АДРЕСА_2 перебувають у власності ОСОБА_4, а коридор на другому поверсі є допоміжним приміщенням для обслуговування кімнат другого поверху, де позивач не має у власності кімнат. При цьому право ОСОБА_1 на користування належними йому приміщеннями, що розташовані на третьому поверсі спірної будівлі, внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 07 вересня 2005 року не порушено, оскільки місцем доступу до цих приміщень є сходові клітини, які перебувають у спільній власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1. Окрім того, спірне приміщення побудовано за окремим архітектурним проектом, розробленим Лисянською проектно-виробничою групою, який затверджено 16 листопада 1998 року відділом архітектури Лисянської районної державної адміністрації. Згідно з актом держаної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об’єкта в експлуатацію від 07 лютого 2006 року спірне приміщення є окремою будівлею та було введене в експлуатацію на підставі цього акту. Цьому приміщенню присвоєно інший номер, а саме АДРЕСА_1, що дає підстави вважати його окремим приміщенням. При цьому позивач не довів факту розташування спірної котельні на АДРЕСА_2. Позивач був співвласником нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 з 03 грудня 2002 року і не оспорював право власності ТОВ «Мегапром» на приміщення котельні, набуте останнім у 2006 році. Суд також дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на правову допомогу, оскільки вони належним чином документально підтверджені і їх розмір не перевищує граничного розміру компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах. Суд здійснив детальний розрахунок цих сум, з огляду на те, що справа перебувала в суді з липня 2009 року і відповідач поніс відповідні витрати, та застосував положення Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», а також вимоги статті 88 ЦПК України. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 24 жовтня 2012 року суд касаційної інстанції, погодившись з висновком суду апеляційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Бравекс», здійснюючи з порушенням чинного законодавства заходи щодо припинення з позивачем орендних відносин, мало на меті продати спірну нежитлову будівлю саме фізичній особі, у зв’язку із чим порушило переважне право ТОВ «Астеліт – Агро» на придбання будівлі, передбачене частиною другою статті 777 ЦК України, оскільки жодних пропозицій ТОВ «Бравекс» з приводу придбання спірної нежитлової будівлі у приватну власність на конкретних умовах і безпосередньо перед її продажем на адресу позивача не надіслало; - від 13 травня 2015 року суд касаційної інстанції у справі про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання договорів дарування недійсними виходив з того, що сарай і літня кухня, які позивач просив визнати спільною сумісною власністю подружжя, є не самостійним нерухомим майном, а допоміжними приміщеннями, призначеними для обслуговування жилого будинку, отже, є приналежністю будівлі; - від 18 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції при вирішенні справи щодо визнання права власності на спадкову земельну ділянку, виходив з того, що відповідач під час проживання однією сім’єю з позивачем без реєстрації шлюбу придбав спірну земельну ділянку та будинок. Тобто майно було набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю. Таким чином, у судових рішеннях, наданих для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справи, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим на підтвердження передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року в справі № 6-1065цс17, в якій викладено такий правовий висновок. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Наведене свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального та процесуального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», статті 88 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_12 від 23 лютого 2012 року та довідки до акта огляду МСЕК серії НОМЕР_13 від 12 вересня 2011 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи. Водночас відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно із частиною третьою цієї статті до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу. Положеннями частини першої статті 84 ЦПК України передбачено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Враховуючи зазначені положення законодавства, якими встановлено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, а також той факт, що відповідач у справі належним чином документально підтвердив такі витрати, суди дійшли обґрунтованого висновку про їх стягнення з ОСОБА_1 на користь відповідача, з огляду на те, що справа перебувала в суді з липня 2009 року. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1544цс17 Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Водночас відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно із частиною третьою цієї статті до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу. Положеннями частини першої статті 84 ЦПК України передбачено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Враховуючи зазначені положення законодавства, якими встановлено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, а також той факт, що відповідач у справі належним чином документально підтвердив такі витрати, суди дійшли обґрунтованого висновку про їх стягнення з позивача на користь відповідача, з огляду на те, що справа перебувала в суді з липня 2009 року. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1544цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7A349042AD96DB19C22581C40030478D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про стягнення заборгованості за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку й за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання недійсним договору поруки, за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ПАТ «Ощадбанк» та ПАТ «Дельта Банк» 15 грудня 2010 року було укладено договори НОМЕР 1, НОМЕР 2 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку, за умовами яких ПАТ «Дельта Банк» відкрило ПАТ «Ощадбанк» для проведення розрахунків кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мультивалютний кореспондентський рахунок та зобов’язалося здійснювати списання коштів із цих рахунків на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв’язку. 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило на адресу ПАТ «Дельта Банк» три платіжні доручення на списання/перерахування коштів із кореспондентських рахунків – на суму 12 000 000 євро, 107 814 956 доларів США, 655 000 000 грн., однак ПАТ «Дельта Банк» вказані платіжні доручення не виконало, не повідомило причин невиконання обов’язків за договорами кореспондентського рахунку, не сплатило також процентів, нарахованих на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках. Позивач зазначав, що в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами НОМЕР 1, НОМЕР 2 між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 6 листопада 2014 року було укладено договір поруки, за умовами якого відповідач зобов’язався солідарно та в повному обсязі відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за виконання ПАТ «Дельта Банк» своїх обов’язків за цими договорами. 15 травня 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу про погашення ним, як поручителем ПАТ «Дельта Банк», заборгованості останнього і відповідач вимогу одержав 21 травня 2015 року, однак не виконав її без пояснення причин. Зважаючи на такі обставини, позивач, під час розгляду справи збільшивши розмір позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 948 005 232 грн 40 коп. (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня, інфляційні втрати), а також заборгованість за договором НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 111 797 984 дол. США 90 центів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня) та 12 446 648 євро 40 євроцентів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня). ОСОБА_1. звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Ощадбанк» і просив визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ним, ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на те, що цей договір укладений із порушенням чинного законодавства, зокрема Закону України «Про банки і банківську діяльність», ЦК України, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що всі операції за кореспондентськими рахунками, які відкриті ПАТ «Ощадбанк» у ПАТ «Дельта Банк» на підставі договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1, НОМЕР 2, нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк» як банківською установою, яка здійснює свою діяльність на підставі відповідної ліцензії. Відповідно й усі зобов'язання, які погоджені сторонами в договорах кореспондентського рахунку, також нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк», а тому виконання цих зобов'язань поручителем за договором поруки – фізичною особою, не можливе і суперечить правовій природі кореспондентських відносин. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року ухвалені в справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» та задоволено зустрічний позов ОСОБА_1: постановлено визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтею 509 ЦК України, статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «Ощадбанк» ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на підтримання заяви та представника ОСОБА_1- ОСОБА_6, представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у АТ «Дельта Банк» ОСОБА_7 – ОСОБА_8 на її заперечення, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що судове рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що між ПАТ «Дельта Банк» та ВАТ «Ощадбанк» (згодом – ПАТ) було укладено договір НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку та договір НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку. У подальшому зміни та доповнення до договору НОМЕР 1 вносились додатковими договорами НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року та НОМЕР 4 2 від 03 січня 2012 року, а до договору НОМЕР 2 – додатковим договором НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року. Згідно з умовами договорів кореспондентського рахунку (пункти 1.1. договорів) ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Ощадбанк» встановили між собою кореспондентські відносини: з метою здійснення розрахунків відповідно до чинного законодавства ПАТ «Дельта Банк» відкрило для ПАТ «Ощадбанк» кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мульти валютний кореспондентський рахунок. Згідно з пунктами 3.2. договорів кореспондентських рахунків списання коштів з кореспондентських рахунків здійснюється ПАТ «Дельта Банк» на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв'язку. Передача платіжних доручень, виписок, а також інших документів по договорах здійснюється за допомогою системи SWIFT (основний канал зв'язку) або пошти НБУ (резервний канал зв'язку) (пункти 2.3. договорів кореспондентських рахунків). 06 листопада 2014 року, в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2, між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Відповідно до умов цього договору поруки поручитель (ОСОБА_1) зобов'язався солідарно з боржником (ПАТ «Дельта Банк») у повному обсязі відповідати перед кредитором (ПАТ «Ощадбанк») за виконання ПАТ «Дельта Банк» в повному обсязі зобов’язань, що виникли з договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2 (пункт 2.1. договору поруки). Підпунктом 2.1.1. договору поруки передбачено, що Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання Зобов'язання у тому ж обсязі, що і Боржник, в порядку та строки, визначені кожним з договорів кореспондентського рахунку, у тому числі, але не виключно у разі часткового або повного невиконання Боржником зобов'язання, зокрема, щодо забезпечення своєчасного виконання платіжних доручень Банку та здійснення платежів відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку, та/або сплати процентів, які підлягають нарахуванню на кредитовий залишок коштів на кореспондентських рахунках та сплаті відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку. Кредитор має право вимагати виконання від Поручителя Зобов'язання в разі невиконання (неналежного виконання) Боржником зобов'язання за кожним з договорів кореспондентського рахунку протягом більше ніж 20 (двадцять) календарних днів (підпункт 3.2.3 договору поруки). Поручитель зобов’язується відповідно до законодавства, умов договорів кореспондентського рахунку та договору поруки здійснити виконання порушеного Зобов'язання протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати направлення Кредитором вимоги в обсязі та в порядку, зазначених у вимозі, який не повинен суперечити законодавству та умовам договорів кореспондентського рахунку та договору поруки (підпункт 3.2.6. договору поруки). Вимога Кредитора є єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем Зобов'язання в розмірі, визначеному Кредитором у Вимозі (підпункт 3.2.7 Договору поруки). 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило за допомогою системи SWIFT на адресу ПАТ «Дельта Банк» 3 (три) платіжні доручення на списання/перерахування коштів з кореспондентських рахунків на його, ПАТ «Ощабданк», рахунки в інших банках, а саме: 1) ВRS-DELK-4338794 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 129 від 17.02.2015) на суму 12 000 000,00 Євро; 2) ВRS-DELK -4337895 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 128 від 17.02.2015) на суму 107 814 956,00 доларів США; 3) 46-00236 від 17.02.2015 об 11:04:44 (розпорядження № 130 від 17.02.2015) на суму 655 000 000.00 гривень. Зазначені платіжні доручення не були виконані ПАТ «Дельта Банк» у строки, передбачені договорами кореспондентських рахунків, і залишаються не виконаними на час судового розгляду. ПАТ «Дельта-Банк» не повідомляло ПАТ «Ощадбанк» про можливість виконання або про причини невиконання платіжних доручень. Крім того, ПAT «Дельта Банк» не виконало обов’язки, передбачені пунктами 3.5., 3.6. договорів кореспондентського рахунку: не сплатило ПАТ «Ощадбанк» проценти, нараховані на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках ПAT «Ощадбанк» за період січень – березень 2015 року. Суди також установили, що відповідно до договору поруки ПAT «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу (лист вих. НОМЕР 5 від 15 травня 2015 року) про виконання зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» у спосіб сплати ним, поручителем, на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованості за договорами кореспондентських рахунків – суми основного боргу, а також процентів, 3% річних та пені. Зазначена вимога була отримана ОСОБА_1 21 травня 2015 року, однак він залишив її без задоволення. Задовольняючи позов ПАТ «Ощадбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції застосував, зокрема, статті 526, 553, 554, 610, 612, 629, 1066, 1068 ЦК України, статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та виходив із такого. Порука, як спосіб забезпечення виконання основного зобов'язання (договорів кореспондентських рахунків), є акцесорним зобов'язанням. Норми цивільного законодавства не встановлюють заборони на укладення таких правочинів для забезпечення виконання різних видів зобов'язань, в тому числі й зобов’язань за договором банківського рахунку, а є волею сторін і за своєю правовою природою носить договірний характер. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного ОСОБА_1 договору поруки від 06 листопада 2014 року, оскільки він відповідає власному волевиявленню його сторін і не суперечить вимогам закону. З урахуванням таких висновків та з огляду на встановлені факти невиконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами кореспондентських рахунків від 15 грудня 2010 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов до висновку про те, що ОСОБА_1 згідно з договором поруки зобов’язаний сплатити на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість, яка утворилася в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами кореспондентських рахунків, - суму основної заборгованості (грошових коштів на кореспондентських рахунках), процентів, 3% річних та пеню. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглядаючи справу в касаційному порядку, не погодився з такими висновками судів. Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалюючи нове рішення, касаційний суд застосував статті 203, 215, 553 ЦК України, статтю 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», норми Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 22 від 21 січня 2004 року, Правил реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, затверджених постановою Правління Національного банку України № 343 від 15 серпня 2001 року, що була чинною на час укладення договорів кореспондентського рахунку, а також норми Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. За результатами суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за умовами договорів кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року всі операції за кореспондентським рахунком нерозривно пов'язані з особою кореспондента, оскільки фактично банк має право виконувати тільки ті операції за кореспондентським рахунком, які фактично ініційовані та погоджені безпосередньо особою – власником рахунку, а виконання цих зобов’язань фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки, суперечить правовій природі кореспондентських рахунків. Оскільки частиною першою статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та вище наведеними нормативними актами встановлена правова природа кореспондентського рахунку як особливого рахунку для здійснення банківської діяльності, виконання вимог за кореспондентським рахунком одного банку перед іншим банком не може забезпечуватися порукою фізичної особи. З огляду на таке, касаційний суд зазначив, що в силу положень статті 553 ЦК України є неможливими виконання фізичною особою як поручителем, тобто ОСОБА_1, зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року, а тому оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки суперечить закону і є недійсним із підстав, установлених частиною першою статті 203 ЦК України. На підтвердження наявності підстав для перегляду Верховним Судом України рішення, ухваленого касаційним судом, ПАТ «Ощадбанк» надало для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), постанову Вищого господарського суду України від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), постанову Вищого господарського суду України від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14). Так, за результатами розгляду справи за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПП «Вінавтотранс», Особи_3 про стягнення заборгованості, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), якою залишив без змін рішення апеляційного суду про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» і стягнення на його користь із Особи_3 як поручителя ПП «Вінавтотранс» заборгованості за кредитним договором. Згідно змісту цієї ухвали суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 553, 554, 1054 ЦК України, виходив із того, що поручитель за кредитним договором несе цивільно-правову відповідальність перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (виступає солідарним боржником), у разі, якщо основний боржник неналежно виконує зобов’язання, забезпечене порукою. Згідно наданої ПАТ «Ощадбанк» для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16) касаційний суд розглядав справу за позовом ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до Національного банку України, третя особа – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення коштів та визнання права власності. За результатами розгляду цієї справи Вищий господарський суд України, застосувавши статті 509, 524, 533-535, 625 ЦК України, дійшов до висновку, що будь-яке зобов’язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим. Постанова Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14) прийнята в справі за позовом обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Миргородтеплоенерго» до ПАТ «Терра Банк» про зобов’язання виконати умови договору банківського рахунку. За результатами розгляду цієї справи суд касаційної інстанції, застосувавши статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», статті 1066, 1074, 1089 ЦК України, статті 2, 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» дійшов до висновку, що за договором банківського рахунку між сторонами склалися зобов’язальні правовідносини, які носять майнового-грошовий характер, а тому, в даному випадку, позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами на рахунку й виконання платіжних доручень, наданих позивачем, банком обмежувалося положеннями пункту 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Аналогічні висновки Вищий господарський суд України зробив у постановах від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14), які надані ПАТ «Ощадбанк» для порівняння. Зміст постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14) наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не підтверджує. Разом із тим, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц) висновки свідчать про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтями 509, 554 ЦК України, а також статтями 203, 215 цього Кодексу, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Відносини, пов’язані з порукою, врегульовано нормами § 3 глави 49 розділу І книги 5 ЦК України. Так, за даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядається, свої позовні вимоги про недійсність договору поруки ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що умовами договорів про відкриття та ведення кореспондентських рахунків сторони погодили ті зобов’язання ПАТ «Дельта Банк», які виключно пов’язані із забезпеченням схоронності коштів, що надходять на відповідний кореспондентський рахунок, виконанням платіжних доручень кореспондента і здійсненням платежів за ними. Виконувати такі зобов’язання може тільки банк, тобто юридична особа, яка має відповідну ліцензію. Тому він як фізична особа не міг поручатися за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентських рахунків», оскільки він не може здійснювати таких дій і виконання фізичною особою зобов’язань боржника за договорами кореспондентського рахунку суперечить правовій природі кореспондентських відносин. Суд касаційної інстанції, погодившись із такими доводами, безпідставно задовольнив зустрічний позов, оскільки неправильно застосував положення статей 553, 554 ЦК України, в результаті чого помилився щодо змісту поруки ОСОБА_1 згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року. Дійсно, відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті. З огляду на це, а також на приписи застосованих касаційним судом нормативних актів Національного банку України, статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та статті 1089 ЦК України, в зв’язку з правовою специфікою договору про відкриття та ведення кореспондентського рахунку зобов’язання банку, який відкриває кореспондентський рахунок для іншого банка-кореспондента, можуть в натурі виконуватися банком як юридичною особою з відповідною ліцензією, а не фізичною особою. Разом із тим, судом установлено, що згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року ОСОБА_1 поручився за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку шляхом прийняття на себе обов’язку відповідати солідарно з боржником за виконання в повному обсязі зобов’язань, що випливають із кожного з цих договорів (пункт 2.1. договору поруки). При цьому, пунктом 3.2.2. договору поруки передбачено, що у випадку повного або часткового невиконання Боржником Зобов’язання в порядку та строки, встановлені кожним із договорів кореспондентського рахунку, Кредитор набуває права вимоги до Боржника і Поручителя щодо сплати заборгованості за порушеним Зобов’язанням. Крім того, в договорі поруки від 6 листопада 2014 року його сторони окремо погодили порядок виконання Зобов’язання Поручителем (пункт 3.3. договору поруки). Так, відповідно до підпункту 3.3.3. договору поруки виконання Зобов’язання здійснюється Поручителем шляхом переказу грошових коштів на рахунок Кредитора. При цьому договір поруки не передбачає обов’язку ОСОБА_1 як поручителя виконувати в натурі всі без винятку обов’язки ПАТ «Дельта Банк», передбачені договорами кореспондентського рахунку для боржника саме як для банку. Отже, змістом поруки ОСОБА_1 є не обов’язок із виконання ним у натурі всіх обов’язків ПАТ «Дельта Банк» як банку згідно з договорами кореспондентського рахунку (забезпечувати схоронність коштів на рахунках, здійснювати списання коштів згідно з платіжним дорученням тощо), а його обов’язок відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за порушення цих договорів ПАТ «Дельта Банк» шляхом сплати заборгованості в грошовому виразі, яка утворилась в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами. Тобто порука ОСОБА_1 не є заміщаючою щодо зобов’язань ПАТ «Дельта Банк», нерозривно пов’язаних із боржником як банком. З огляду на положення статей 6, 509, 553, 627 ЦК України врегулювання в такий спосіб сторонами договору поруки зобов’язань, що виникають із цього договору, здійснено відповідно до їх волевиявлення і чинному законодавству не суперечить. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 553, 554 ЦК України, та, з огляду на встановлені факти й обставини, обґрунтовано дійшов висновку про те, що оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки від 6 листопада 2014 року не суперечить закону і відсутні передбачені частиною першою статті 203 ЦК України підстави для визнання його недійсним. За таких обставин ухвалене в справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, що були помилково скасовані касаційним судом. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-981цс17 Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. За даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-981цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3AF530371C38B71C22581C5003300A8

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Іскра», треті особи: Відділ Держгеокадастру у Городнянському районі Чернігівської області, Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області, про розірвання договору оренди землі за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Іскра» (далі – СТОВ «Іскра»), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Городнянському районі Чернігівської області, Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області (далі – Городнянська РДА Чернігівської області), про розірвання договору оренди землі, посилаючись на те, що між ОСОБА_2 та СТОВ «Іскра» 30 березня 2015 року було укладено договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1, площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_2, строком на 10 років. Орендна плата визначена в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки. ІНФОРМАЦІЯ¬_1 ОСОБА_2 помер, а 01 грудня 2016 року позивачка, як спадкоємець отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, а саме земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_2, і набула всіх прав орендодавця відповідно умов договору. За пунктом 10 оспорюваного договору оренди земельної ділянки обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням індексації. Усупереч умовам договору виплата орендної плати проводиться без урахування індексації, що призвело до неповної виплати орендної плати відповідно до умов договору. Посилаючись на положення статей 24, 31 Закону України «Про оренду землі», позивачка просила розірвати договір оренди землі від 30 березня 2015 року. Рішенням Городнянського районного суду Чернігівської області від 16 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції з направленням справи на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 141 Земельного кодексу України (далі – ЗК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, рішення в якій переглядається, суд установив такі факти та обставини. ОСОБА_2 на праві власності належала земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, цільове призначення земельної ділянки - ведення товарного сільськогосподарського виробництва (кадастровий номер НОМЕР_2). 30 березня 2015 року між ОСОБА_2 та СТОВ «Іскра» був укладений договір оренди земельної ділянки площею S_1, яка знаходиться на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, строк оренди становить 10 років, цільове призначення земельної ділянки - ведення товарного сільськогосподарського виробництва; нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 43 294,79 грн. Згідно з пунктами 9 - 11 укладеного договору оренди земельної ділянки орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та в розмірі 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки, обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексації; орендна плата вноситься протягом року, але не пізніше 31 грудня поточного року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 01 грудня 2016 року позивачка отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею S_1, яка розташована на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, кадастровий номер НОМЕР_2. У ході розгляду справи сторони не заперечували, що орендна плата за 2015 та 2016 роки була виплачена без урахування індексації. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки не встановлено систематичної несплати відповідачем орендної плати, несплата якої не в повному обсязі не позбавляє позивача можливості звернутися до суду з позовом про стягнення недоплаченої орендної плати. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року суд касаційної інстанції, погодившись з рішенням суду першої інстанції, яким було розірвано договір, виходив з того, що часткове невиконання обов’язку зі сплати орендної плати є порушенням умов договору оренди земельної ділянки, що свідчить про наявність підстав для його розірвання. В іншій ухвалі цього ж суду від 15 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що в разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичного порушення договору оренди земельної ділянки, ця обставина може бути підставою для розірвання такого договору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Судом встановлено, що згідно з інформацією, наданою відділом статистики у Городнянському районі від 16 лютого 2017 року, індекс інфляції за 2015 рік становив 143, 3 %, за 2016 рік - 112, 4 %. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позову, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки не встановлено систематичної несплати відповідачем орендної плати, адже відповідач виплатив орендну плата за 2015 та 2016 роки, однак без урахування індексації, що передбачено пунктом 10 спірного договору оренди. З огляду на встановлені фактичні обставини та з урахуванням положень законодавства стосовно врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положень ЦК України, суди у справі, яка переглядається, при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, не встановивши систематичної несплати відповідачем орендної плати та істотності порушення СТОВ «Іскра» договору, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову на підставі зазначеної норми ЗК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1449цс17 Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1449цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/92480CC8F18B4EC8C22581C4002FDE8C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» про стягнення витрат на санаторно-курортне лікування та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що у 1968 році йому завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого він став непрацездатним інвалідом 2 групи з дитинства (довічно). Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у заподіянні шкоди визнано відповідача. На підставі рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року встановлено потребу в санаторно-курортному лікуванні та зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня по вересень. Посилаючись на те, що відповідач не виконує рішення суду, чим порушує його права, примушує його вживати додаткових зусиль та заходів в організації власного життя, засобів пересування, нормального харчування, догляду, принижує його людську гідність та завдає тяжких моральних страждань, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на свою користь витрати на санаторно-курортне лікування за період 2014-2015 роки в розмірі 40 тис. 600 грн та моральну шкоду в розмірі 100 тис. грн. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі – ПАТ «Київенерго») як правонаступника Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» на користь позивача 40 тис. 600 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 40 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, а всього 80 тис. 600 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Київської області 6 грудня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на його користь з ПАТ «Київенерго» 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 січня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 21 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині стягнення майнової шкоди та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 22, 1166, 1195 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2013 року, 28 січня 2015 року, 27 січня, 13 квітня, 26 жовтня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 4 квітня 2002 року й постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Оскільки ОСОБА_1 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог про стягнення майнової шкоди, то в іншій частині зазначені судові рішення не переглядаються. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Справу суди розглядали неодноразово. Суди встановили, що 23 червня 1968 року ОСОБА_1 у віці 6 років було завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого позивач став інвалідом 2 групи з дитинства довічно. Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у завданні шкоди було визнано відповідача, за ОСОБА_1 визнано право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою працездатності до досягнення ним 15 років. Рішенням цього ж суду від 27 квітня 1981 року стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 804,97 крб витрат, пов'язаних із втратою працездатності, за період з 1 жовтня 1979 року до 21 квітня 1981 року. Рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року стягнуто з відповідача на користь позивача витрати, пов'язані із втратою працездатності, у розмірі 58 тис. 443 грн 55 коп. за період з 1 січня 1981 року до 1 лютого 2001 року, відшкодовано моральну шкоду в розмірі 21 тис. 750 грн. Визнано за ОСОБА_1 право на санаторно-курортне лікування у медичних закладах та компенсацію на придбання ліків. Зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня до вересня, лікування у медичних закладах, компенсацію на придбання ліків. Визнано за ОСОБА_1 право на протезування та ортопедичне взуття та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 вартість протезів. Стягнуто з відповідача витрати на побутовий догляд у розмірі 136 грн та звичайний догляд - 272 грн. Зобов'язано відповідача відшкодовувати витрати на побутовий та звичайний догляд довічно. Зобов'язано відповідача придбати для ОСОБА_1 автомобіль марки «Таврія», сплативши вартість переобладнання, сплачувати щомісячно кошти на придбання пального, зобов'язано придбати збірний гараж вартістю 5 тис. грн. За 2014-2015 роки відповідач не надавав кошти позивачу на санаторно-курортне лікування, тому за період із 6 по 18 серпня 2014 року та з 6 по 20 липня 2015 року ОСОБА_1 сплатив власні кошти за лікування у санаторно-курортному закладі «Санаторій ім. Гоголя» за адресою: вул. Миргородських дивізій, 12, м. Миргород, Полтавська область. Санаторно-курортний заклад «Санаторій ім. М. Гоголя» входить до реєстру об'єднання «Миргород-курорт» (ліцензія АВ №49762 від 9 березня 2006 року сертифікат М3 № 00712). Суди установили, що позивач дійсно перебував на санаторно- курортному лікуванні у закладі, який має відповідну ліцензію Міністерства охорони здоров’я України на надання медично-лікувальних послуг громадянам та інвалідам, відповідні матеріально-технічні засоби для надання таких послуг та кліматичні умови для оздоровлення та лікуванням природними ресурсами курортів, та сплатив (18 тис. 850+21 тис. 750) 40 тис. 600 грн. Постановляючи ухвалу від 25 січня 2017 року, про перегляд якої порушує питання заявник, касаційний суд, відмовивши у відкритті касаційного провадження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо зменшення суми витрат на санаторно-курортне лікування позивача, оскільки такі витрати підлягають стягненню з відповідача в межах обсягу бюджетних коштів з урахуванням середньої вартості таких путівок відповідно до Порядку виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785 (далі - Порядок). Разом з тим у наданих заявником на підтвердження підстав подання заяви судових рішеннях суди, вирішуючи питання про стягнення з відповідачів на користь позивачів витрат на санаторно-курортне лікування, керувалися лише нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, не застосовуючи при цьому положень Порядку. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 22, 1166, 1195 ЦК України у поєднанні з положеннями Порядку. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Частина друга цієї статті визначає, що збитками є, зокрема втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Ця норма збігається із правилом частини третьої статті 22 ЦК України, яка також передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм можна зробити висновок, що особа, якій заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка завдала такої шкоди, відшкодування витрат, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, в межах витрат, які вона понесла (реальні збитки). Згідно з пунктом 1 Порядку цей Порядок визначає механізм виплати грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки (далі - грошова компенсація) та компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, передбачених законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Ці закони визначають правовий статус таких категорій громадян, як ветерани війни, праці, громадяни похилого віку (пенсіонери) та жертви нацистських переслідувань, спрямовані на захист цих категорій громадян, у тому числі й шляхом створення належних умов для підтримки здоров'я та активного довголіття. Зокрема, цими законами передбачено, що громадяни зазначених категорій мають право на безоплатне першочергове забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад, або одержання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування (статті 12 – 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», статті 6 – 6-5 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», статті 23, 33 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»). Також за положеннями цих норм законів порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування визначаються Кабінетом Міністрів України. Порядок медичного відбору і направлення на санаторно-курортне лікування встановлюється центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах охорони здоров’я, зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, а також колективними договорами та угодами. Фінансування витрат, пов'язаних з наданням особам пільг, визначених цими законами, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, здійснюється за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів (стаття 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», стаття 6 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», стаття 23 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»). Оскільки Порядок був прийнятий саме на виконання законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», то його дія, зокрема в частині визначення розміру компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування відповідно до пункту 7 цього Порядку, поширюється лише на осіб, яких стосується дія цих Законів. Як установили суди, рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року зобов'язано саме ПАТ «Київенерго» як особу, яка визнана винною у завданні позивачеві шкоди, сплачувати позивачу необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік, при цьому суд не вказав ні конкретного закладу, в якому позивач має проходити санаторно-курортне лікування, ні про обмеження сум платежів на таке лікування. При цьому суди не встановили, що ОСОБА_1 відноситься до категорії осіб, на яких поширюється дія вищевказаних законів та положення Порядку. Тому при визначенні розміру сум на санаторно-курортне лікування, на які позивач має право на підставі судового рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року суд першої інстанції правильно виходив із загальних засад цивільного права щодо відшкодування реальних збитків (документально підтверджених позивачем витрат), у порядку, передбаченому нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, тоді як суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосувавши до спірних відносин положення Порядку, дійшли помилкового висновку про зменшення заявленої позивачем суми. Отже, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача майнової шкоди підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає залишенню в силі. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року скасувати в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_1 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2016 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_1 40 тис. 600 грн залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ У справі № 6-854цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Ця норма збігається із правилом частини третьої статті 22 ЦК України, яка також передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм можна зробити висновок, що особа, якій заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка завдала такої шкоди, відшкодування витрат, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, в межах витрат, які вона понесла (реальні збитки). Порядок виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785 був прийнятий саме на виконання законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», то його дія, зокрема в частині визначення розміру компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, на яке мають право зазначені особи за рахунок бюджетних коштів, відповідно до пункту 7 цього Порядку, поширюється лише на осіб, яких стосується дія цих Законів. Тому при визначенні розміру сум на санаторно-курортне лікування, на які позивач має право на підставі судового рішення суд першої інстанції правильно виходив із загальних засад цивільного права щодо відшкодування реальних збитків (документально підтверджених позивачем витрат), у порядку, передбаченому нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, тоді як суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосувавши до спірних відносин положення Порядку, дійшли помилкового висновку про зменшення заявленої позивачем суми. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-854цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/503FD4C53D8587F9C22581C40030136E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Мереф’янської міської ради Харківського району Харківської області, Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 як член Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» (далі – ЖБК «Стекольщик-78»), виплативши грошові кошти у розмірі 10 тис. 727 грн у повному обсязі, що підтверджується довідкою від 7 вересня 2011 року. Після виплати внесків ОСОБА_4 було видано ордер на підставі рішення Мереф'янської міської ради народних депутатів на право заняття жилої площі, проте вона не встигла оформити право власності на спірну квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Згідно з архівними матеріалами Комунального підприємства КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» станом на 31 грудня 2012 року право власності на спірну квартиру ні за ким не зареєстроване. ОСОБА_1, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_4, був зареєстрований разом з матір'ю на момент її смерті та є її єдиним спадкоємцем, у визначений законом термін звернувся до Першої державної нотаріальної контори Харківського району із заявою про прийняття спадщини, проте не отримав свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкову квартиру, просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, у якій посилався на те, що 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 була укладена угода купівлі-продажу спірної квартири, згідно з якою ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті матері продав ОСОБА_2 вказану житлову квартиру за 70 тис. грн, на підтвердження чого була видана відповідна розписка про отримання коштів. ОСОБА_2 зазначав, що він продав свою однокімнатну квартиру 1 в цьому ж будинку та переїхав проживати у придбану спірну квартиру, а ОСОБА_1 обіцяв оформити угоду в нотаріальній конторі найближчим часом, як пройде шість місяців після смерті матері, проте нотаріус відмовив останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, ОСОБА_2 просив визнати дійсним укладений 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної житлової квартири, та визнати за ним право власності на спірну квартиру. Харківський районний суд Харківської області рішенням від 16 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; визнав дійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 12 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнав за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру згідно з укладеним договором купівлі-продажу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області 15 січня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 16 квітня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 220 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 292 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За нормами пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 133 – 135 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) ОСОБА_4 правомірно набула спірну квартиру у власність, а ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець в установлений законом строк звернувся до нотаріальної контори для оформлення своїх спадкових прав, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ним права власності на спірну квартиру. Крім того, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання укладеного договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 в порядку, встановленому частиною другою статті 220 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 ухилявся від нотаріального посвідчення укладеного правочину. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та відмовляючи у його задоволенні, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири не було нотаріально посвідчено та зареєстровано, а ОСОБА_1 набув право власності на вказану квартиру тільки за оскаржуваним рішенням суду першої інстанції. Наданими для порівняння ухвалами від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційних судів, яким відмовлено в задоволення позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності на нерухоме майно з підстав того, що при розгляді таких справ суди повинні врахувати коли застосовується норма частини другої статті 220 ЦК України, а також з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріального посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення тощо. Крім того, у зазначених ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що при вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, оскаржуваним нею судовим рішенням; при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обов'язки якої суд першої інстанції питання не вирішував, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 цього Кодексу постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України). Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, не звернув уваги, що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року № 1878-VI. Цим нормативно-правовим актом Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено в новій редакції; внесено зміни щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно; передбачено, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Також внесено зміни до Цивільного кодексу України, які передбачають виключення положень про необхідність державної реєстрації окремих видів договорів, зокрема частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. При цьому апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка не брала участі у справі під час розгляду справи у суді першої інстанції, посилаючись на те, що остання є спадкоємцем після двоюрідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За змістом частини третьої статті 14, статті 292 ЦПК право на апеляційне оскарження судових рішень мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Право на апеляційне оскарження мають також особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Таким чином, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки цієї особи. Порядок і строки апеляційного оскарження визначено статтями 294 та 296 ЦПК України. За змістом частини першої статті 294 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення Харківським районним судом Харківської області рішення від 16 квітня 2013 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Передбачений статтею 294 ЦПК України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції обчислюється з урахуванням визначеного статтею 69 цього Кодексу правила про початок перебігу процесуальних строків, тобто з наступного дня після відповідної календарної дати, та з дотриманням вимог частин третьої, шостої статті 70 цього Кодексу. Право апеляційного оскарження судових рішень у межах установлених статтею 294 ЦПК строків належить і її правонаступнику. Копію рішення від 16 квітня 2013 року Харківським районним судом Харківської області направлено того ж дня ОСОБА_1 (а.с. 46) За життя ОСОБА_1 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в установлений статтею 294 ЦПК України строк. Відповідно до вимог статті 223 ЦПК України, рішення суду першої інстанції від 16 квітня 2013 року набрало законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини, передбачені положеннями статті 1219 ЦК України. Отже, об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, які належали особі на час смерті, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Відповідно до положень статті 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. ОСОБА_1 за життя не використав право апеляційного оскарження ухваленого у справі рішення. Крім того, представником ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він зустрічний позов визнав та вказав про те, що повідомлений про наслідки визнання позову (а.с. 36). Волевиявлення ОСОБА_1 було направлено на відчуження спірної квартири ОСОБА_2. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, всупереч вимогам статті 303 ЦПК України належним чином не перевірив, чи відноситься ОСОБА_5 до кола осіб, які відповідно до статті 292 ЦПК України мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку. Крім того, однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Ураховуючи, що право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_1 рішенням суду першої інстанції, то скасування цього рішення апеляційним судом без встановлення зазначених обставин є передчасними. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України, оскільки неповне з’ясував обставини, які мають значення для справи, призвело до неправильного її вирішення. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-2266цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2A0176996B580DFC22581C6004D9C95

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» – Литвина П.В. і Петрука Я.Ю., публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» – Ткаченка Р.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяви публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» (далі – ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз»), поданими представниками Ткаченком Р.Ю. і Соловйовим К.К., про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 911/1173/16 за позовом публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі – ПАТ «НАК «Нафтогаз України») до ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» про стягнення 397 789 609 грн 75 коп., в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ПАТ «НАК «Нафтогаз України» звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» про стягнення 397 789 609 грн 75 коп., із них 370 039 811 грн 78 коп. основного боргу, 25 978 534 грн 27 коп. пені та 1 771 263 грн 70 коп. – 3% річних. Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов’язань з оплати поставленого газу за договором купівлі-продажу природного газу від 4 січня 2013 року № 13-222-ВТВ (далі – Договір). Рішенням Господарського суду Київської області від 11 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Припинено провадження у частині стягнення 188 873 грн 46 коп. основного боргу. Стягнуто з відповідача на користь позивача 347 075 486 грн 01 коп. основного боргу, 25 845 397 грн 43 коп. пені, 1 762 186 грн 19 коп. – 3% річних та 194 791 грн 49 коп. судового збору. В іншій частині позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2017 року вищевказане рішення суду скасовано. Прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2017 року скасовано, а рішення Господарського суду Київської області від 11 жовтня 2016 року залишено в силі. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що обставини, які зазначені у сертифікаті Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) від 17 лютого 2016 року № 5850, не є форс-мажорними обставинами в розумінні статті 617 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та відповідно не є підставою для звільнення відповідача як від виконання основного зобов’язання щодо оплати природного газу, так і від відповідальності за його невиконання. Позивач не може вплинути на формування тарифу на розподіл природного газу для відповідача, у той час як перегляд цього тарифу здійснюється за ініціативою суб’єкта господарювання, у даному випадку відповідача, так і Національною комісією регулювання електроенергетики України за умови відповідного обґрунтування такого перегляду. Сторонами не заперечується, що оплату поставленого позивачем газу здійснено відповідачем не у повному обсязі, тому стягнуто відповідні суми. До Верховного Суду України звернулося ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» із заявами про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 911/1173/16 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 617 ЦК України. В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 904/4470/16 і від 20 червня 2017 року у справі № 926/2343/16. Ухвалою Верховного Суду України від 21 серпня 2017 року справу № 911/1173/16 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявами ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у цій справі. У заявах ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 911/1173/16 та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заяви не підлягають задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 4 січня 2013 року між ПАТ «НАК «Нафтогаз України» (Продавець) та ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» (Покупець) був укладений Договір на купівлю-продаж природного газу. Згідно з розділом 1 Договору (із змінами відповідно до додаткової угоди № 11) Продавець зобов’язується передати у власність Покупцю у 2013-2015 роках природний газ виключно для виробничо-технологічних витрат та нормованих втрат Покупця, а Покупець зобов’язується прийняти та оплатити газ на умовах цього Договору. Газ, що продається за договором, використовується Покупцем виключно для виробничо-технологічних витрат та нормативних втрат Покупця (пункт 1.2 договору). Сторонами не заперечувалося, що позивачем передано, а відповідачем прийнято природний газ на загальну суму 1 138 757 701 грн 93 коп., що підтверджується актами приймання-передачі природного газу, підписаними сторонами без жодних зауважень. Таким чином, позивач виконав узяті на себе зобов’язання щодо поставки природного газу у відповідності до умов Договору. Пунктом 6.1. Договору (із змінами відповідно до додаткової угоди № 11) встановлено, що оплата за газ здійснюється Покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100 % поточної оплати планових обсягів газу протягом місяця поставки з урахуванням положень пункту 6.2 Договору. Згідно статті 11 Договору (в редакції Додаткової угоди № 11) договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін, поширює дію на відносини, що фактично склались між сторонами з 1 січня 2013 року, і діє в частині реалізації газу до 21 грудня 2015 року, а в частині проведення розрахунків за газ – до їх повного здійснення. Оскільки відповідач вартість послуг з постачання природного газу оплатив лише частково, то позивач звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача заборгованості за отриманий природний газ за Договором. Відповідач же проти позову заперечував, посилаючись на те, що відповідно до пункту 1.2 Договору газ, що продається за цим договором, використовується покупцем виключно для виробничо-технологічних витрат (ВТВ) та нормованих втрат. Можливість відповідача розрахуватись за природний газ для потреб ВТВ перед позивачем прямо залежить від затвердженого граничного допустимого розміру ВТВ, а також від наявності та суми передбаченої в тарифі на розподіл природного газу відповідної складової. Протягом 2014-2015 років при формуванні та затвердженні гранично допустимого розміру ВТВ та тарифу на розподіл природного газу Міненерго та НКРЕКП було не враховано обсяги витрат газу на покриття ВТВ. Відповідач зазначав, що виконання зобов’язань стало неможливим саме внаслідок бездіяльності третіх осіб – органів державної влади (Міненерго та НКРЕКП), що полягають у невиконанні норм статті 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», статті 9 Закону України «Про природні монополії», норм визначення питомих виробничо-технологічних витрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами, а також визначення питомих виробничо-технологічних втрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами, затверджених наказом Мінпаливенерго від 30 травня 2003 року № 264. Саме дії третіх осіб призвели до часткової неможливості оплати відповідачем того обсягу природного газу, який не було враховано при встановленні тарифів на розподіл природного газу. На підтвердження настання форс-мажорних обставин, що полягають у дії/бездіяльності третіх осіб, які призвели до унеможливлення виконання ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» зобов’язання, визначеного пунктом 6.1 Договору по оплаті придбаного протягом 2014-2015 років природного газу в частині обсягів виробничо-технологічних витрат та нормативних втрат, які не були враховані при встановленні тарифів на розподіл природного газу, які настали з 1 травня 2014 року та тривають досі, відповідачем залучено до матеріалів справи виданий Торгово-промисловою палатою сертифікат № 5850. У результаті розгляду справи Вищий господарський суд України постановою 3 липня 2017 року скасував постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2017 року і залишив в силі рішення Господарського суду Київської області від 11 жовтня 2016 року, яким позов задоволено частково. Суд касаційної інстанції зазначив, що обставини, які наведені у сертифікаті Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) від 17 лютого 2016 року № 5850, не є форс-мажорними обставинами в розумінні статті 617 ЦК України, та відповідно не є підставою для звільнення відповідача як від виконання основного зобов’язання щодо оплати природного газу, так і від відповідальності за його невиконання. Водночас у долучених заявником копіях постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 904/4470/16 і від 20 червня 2017 року у справі № 926/2343/16 зроблено висновки про відмову в позові, оскільки суб’єкти господарювання (відповідачі у цих справах), отримавши від ПАТ «НАК «Нафтогаз України» природний газ, не виконали умови договору та не здійснили повну його оплату внаслідок форс-мажорних обставин, встановлених у сертифікатах Торгово-промислової палати України, які спричинені незаконними діями/бездіяльністю третіх осіб, на які відповідачі не можуть вплинути. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заявах, Верховний Суд України виходить з такого. Частиною першою статті 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Згідно з статтею 617 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. При цьому у пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила – це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. У частині другій статті 218 Господарського кодексу України (далі – ГК України) також міститься визначення непереборної сили як надзвичайних і невідворотних обставин. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов’язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків. Таким чином, непереборна сила (форс-мажорні обставини) повинна мати ознаки надзвичайності і невідворотності, однак встановлені Торгово-промисловою палатою у Сертифікаті від 17 лютого 2016 року № 5850 обставини, а саме, дії/бездіяльність третіх осіб, які призвели до унеможливлення виконання ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» зобов’язання, визначеного пунктом 6.1 Договору по оплаті придбаного протягом 2014-2015 років природного газу в частині обсягів виробничо-технологічних витрат та нормативних втрат, які не були враховані при встановленні тарифів на розподіл природного газу, не мають ознак надзвичайності і невідворотності. Обгрунтованими слід визнати і доводи суду першої інстанції, з якими погодився Вищий господарський суд України, щодо невідповідності зазначених вище обставин розумінню непереборної сили, визначеної в статті 617 ЦК України, оскільки протягом дії Договору відповідач отримував природний газ та погоджувався на його ціну, у тому числі й шляхом укладання додаткових угод щодо ціни на природний газ і при цьому був обізнаний щодо встановлених тарифів. Відтак, зазначені Торгово-промисловою палатою у сертифікаті від 17 лютого 2016 року № 5850 обставини не є підставою для звільнення відповідача як від виконання основного зобов’язання щодо оплати природного газу, так і від відповідальності за його невиконання. Враховуючи те, що сторонами Договору не заперечувалося, що позивачем передано, а відповідачем – прийнято, однак оплачено не в повному обсязі природний газ, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів першої та касаційної інстанцій про часткове задоволення позову. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяв ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз». Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяв ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 911/1173/16 відмовити. Поновити виконання рішення Господарського суду Київської області від 11 жовтня 2016 року у справі № 911/1173/16. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 11 жовтня 2017 року № 3-961гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0806C9F7431F8FDC22581C20044AF32

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» (далі – ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз») про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 906/418/14 за позовом Житомирської обласної організації Товариства сприяння обороні України (далі – ТСО України) до Народицької селищної ради, ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», комунального підприємства «Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації Житомирської обласної ради» (далі – Коростенське КП МБТІ) та реєстраційної служби Народицького районного управління юстиції про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, в с т а н о в и л а: Житомирська обласна організація ТСО України звернулася до Господарського суду Житомирської області з позовом про зобов’язання Коростенського КП МБТІ скасувати державну реєстрацію права власності ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» на нерухоме майно, а саме: адміністративно-побутововий корпус загальною площею 436,7 кв. м, гараж загальною площею 332,9 кв. м, гараж загальною площею 240,1 кв. м, склад загальною площею 39,7 кв. м, огорожу із блоків, огорожу залізну, площадку асфальтну, розташовані по вул. Визволителів, 88, в смт Народичі Житомирської області, а також про визнання недійсним Договору оренди землі, укладеного 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою та відкритим акціонерним товариством (далі – ВАТ «Житомиргаз»), площею 1,1635 га, розташованої в смт Народичі по вул. Визволителів, 88. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово. Рішенням господарського суду у Житомирської області від 21 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року та рішення господарського суду Житомирської області від 21 липня 2015 року скасовано в частині визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року укладеного між Народицькою селищною радою та ВАТ «Житомиргаз» на земельну ділянку площею 1,1635 га, що знаходиться в смт Народичі, вул. Визволителів 88 і в скасованій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, позов задоволено, визнано недійсним договір оренди землі, укладений 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою та ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» щодо земельної ділянки площею 1,1635 га, яка знаходиться за адресою: смт Народичі Житомирської області, вул. Визволителів 88. Постановою Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 906/418/14, поданій з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК), і статті 236 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, рішення Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ТСО України. На підтвердження наведених підстав заявником надано копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 і від 19 серпня 2014 року у справі № 5011-31/17917-2012. Ухвалою Верховного Суду України від 21 серпня 2017 року справу № 906/418/14 допущено до провадження Верховного Суду України, відкрито провадження за заявою ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у зазначеній справі, здійснено підготовчі дії. Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року справу № 906/418/14 призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Народицької селищної ради від 14 серпня 1997 року № 15 «Про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовленню державного акта на право постійного користування землею обласному комітету ТСО України Народицького РК» затверджено матеріали зі встановлення окружної межі в натурі для виготовлення державного акта на право постійного користування землею і вирішено закріпити за обласним комітетом ТСО України Народицького РК земельну ділянку 1,8053 га за фактичним використанням. 15 січня 1998 року Народицька селищна рада на підставі рішення видала Житомирському обласному комітету ТСО України державний акт на право постійного користування землею серії ЖТ-18-02-000004. Рішенням Народицької селищної ради двадцять третього скликання від 29 вересня 2000 року «Про внесення змін до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальних громад смт Народичі» до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади смт Народичі, включено майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів 88. Рішенням Народицької селищної ради дев’ятнадцятої сесії четвертого скликання від 30 листопада 2005 року «Про передачу майна» вирішено передати безоплатно із комунальної власності територіальної громади смт Народичі у власність ВАТ «Житомиргаз» майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів, 88. Рішенням виконавчого комітету Народицької селищної ради від 10 лютого 2006 року № 35 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних осіб» вирішено оформити право власності на нежитлові будівлі по вул. Визволителів, 88, у смт Народичі Житомирської області за ВАТ «Житомиргаз». Рішенням двадцятої сесії п’ятого скликання Народицької селищної ради від 5 березня 2008 року № 372 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку ВАТ «Житомиргаз» на території смт Народичі на вул. Визволителів, 88, за фактичним користуванням загальною площею 1,1635 га, а також вирішено передати в оренду ВАТ «Житомиргаз» земельну ділянку загальною площею 1,1635 га для трубопровідного транспорту. 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою (орендодавець) і ВАТ «Житомиргаз» (орендар) було укладено договір, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 1,1635 га для розміщення будівель, розташованих у смт Народичі, по вул. Визволителів, 88. Відповідно до пункту 3 Договору на земельній ділянці розташовані об’єкти нерухомого майна – нежитлові будівлі та споруди. Пунктом 8 Договору передбачено, що договір укладено на 49 років. Господарськими судами також встановлено, що 30 березня 2016 року між Народицькою селищною радою і ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» укладено угоду про розірвання договору оренди землі від 1 березня 2008 року, за умовами якої сторони погодили, що на підставі рішення Народицької селищної ради VII скликання від 30 березня 2016 року № 168 та за взаємною згодою вони розривають договір оренди землі від 1 березня 2008 року, реєстраційний номер 040821500107, який було зареєстровано у Народицькому відділі ДЗК. Відповідно до пункту 4 угоди договір оренди землі від 1 березня 2008 року реєстраційний номер 040821500107, втратив чинність із 30 березня 2016 року. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 16 травня 2016 року приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Івчук С.С. проведено державну реєстрацію припинення Договору, укладеного між Народицькою селищною радою та ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», на підставі угоди від 30 березня 2016 року про розірвання договору оренди землі оренди землі від 1 березня 2008 року, про що зроблено відповідний запис за індексним номером 29687509 від 20 травня 2016 року. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року у справі № 11/5007/78/11, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 травня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 6 серпня 2013 року, за позовом Житомирської обласної організації ТСО України до ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», Народицької селищної ради, Коростенське КП МБТІ, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Фонду державного майна України, позов задоволено частково, визнано недійсними: рішення Народицької селищної ради (тринадцятої сесії двадцять третього скликання) від 29 вересня 2000 року «Про внесення змін до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальних громад смт Народичі, с. Старе Шарно»; рішення Народицької селищної ради (дев’ятнадцятої сесії четвертого скликання) від 30 листопада 2005 року «Про передачу майна», яким передано із комунальної власності смт Народичі на баланс ВАТ «Житомиргаз» майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів, 88, відповідно до переліку, наведеного у додатку до цього рішення, а саме: адміністративно-побутовий корпус загальною площею 436,7 кв. м, гараж загальною площею 332,9 кв. м, гараж загальною площею 240,1 кв. м, склад загальною площею 39,7 кв. м, огорожу із блоків, огорожу залізну, площадку асфальтну; рішення виконкому Народицької селищної ради від 10 лютого 2006 року № 35 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних осіб», які стали підставою для реєстрації права власності на зазначене нерухоме майно за ВАТ «Житомиргаз». В частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 1 березня 2008 року, укладеного між Народницькою селищною радою і ВАТ «Житомиргаз» на земельну ділянку пл. 1,1635 га для розміщення будівель, розташованих по вул. Визволителів, 88 в смт Народичі Житомирської області відмовлено. Суди відмовили у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, оскільки у зв’язку з переходом права власності на об’єкти нерухомості відбувається перехід до набувача прав на відповідну земельну ділянку. У справі, що переглядається, задовольняючи позов про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оскільки спірний Договір діяв до його розірвання сторонами, і зобов’язання сторін за ним припинилися тільки з моменту досягнення такої домовленості, то розірвання договору, виконаного повністю або частково, не впливає на дійсність цього правочину. Водночас у справах № 918/144/15 і № 5011-31/17917-2012, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що спірний договір оренди на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже було розірвано, а тому визнавати його недійсним на майбутнє немає підстав, оскільки сторони розірвали цей договір і на момент винесення судового рішення він уже не діяв. Отже, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до положень частини 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з частиною 3 статті 207 ГК (яка кореспондується зі статтею 236 ЦК) виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК). Із правової природи такого зобов’язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК. За змістом статей 651, 653 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, ураховуючи встановлені у справі обставини, визнати договір оренди землі від 1 березня 2008 року, який розірвано, недійсним неможливо, оскільки предмет спору відсутній. Разом з тим, суди попередніх інстанцій належним чином не з’ясували питання повернення орендованої земельної ділянки за розірваним договором оренди землі від 1 березня 2008 року і не визначили момент, з якого часу зобов’язання за договором оренди землі від 1 березня 2008 року вважаються припиненими, а тому дійшли передчасного висновку про визнання спірного договору оренди землі від 1 березня 2008 року недійсним. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, рішення Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року у справі № 906/418/14 скасувати. Справу № 906/418/14 передати на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1071гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/881F1078F07D3446C22581C20020DD80

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., за участю представників: ОСОБА_1 – ОСОБА_4, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 – ОСОБА_5, – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 грудня 2016 року у справі № 909/1168/14 за позовом ОСОБА_1 до Коломийської міської ради Івано-Франківської області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання незаконними рішень, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1) звернулась до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Коломийської міської ради Івано-Франківської області (далі – Коломийська міськрада), в якому (з урахуванням доповнень) просила визнати незаконними та скасувати рішення Коломийської міськради від 18 вересня 2014 року № 1906-46/2014 та № 1906-47/2014 про надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідно площею 1 479,0 кв. м та 4 388,0 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Позовні вимоги мотивовано тим, що спірні рішення Коломийської міськради прийнято з порушенням вимог статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК) щодо визначення права на земельну ділянку пропорційно до часток осіб у праві власності на будівлі або споруди. Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2014 року залучено до участі у справі як третіх осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2015 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Вищий господарський суд України постановою від 27 грудня 2016 року скасував постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2015 року, припинив провадження у справі. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 грудня 2016 року ОСОБА_1, пославшись на пункти 1, 2 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) і зазначивши про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права щодо правил підвідомчості, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 27 грудня 2016 року та залишити в силі постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2015 року. На обґрунтування своїх доводів ОСОБА_1 долучила до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 4 грудня 2014 року у справі № 904/1137/14, від 11 вересня 2014 року у справі № 921/138/14-г/13, від 21 січня 2015 року у справі № 910/2333/14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що на підставі біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 9 грудня 2002 року ОСОБА_1 було придбано нежитлове приміщення площею 73,7 кв. м, що складає 572/10000 частки будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, для використання у комерційних цілях. 20 грудня 2007 року рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 виділено у користування земельну ділянку площею 572 кв. м. У вересні 2012 року ОСОБА_1 придбано з прилюдних торгів по реалізації нерухомого майна ще 5410/10000 часток нежитлових приміщень за зазначеною вище адресою загальною площею 699,2 кв. м. Таким чином, ОСОБА_1 є власником 5982/10000 часток нежитлових приміщень загальною площею 772,90 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Співвласниками нежитлових приміщень за цією ж адресою є ОСОБА_2, яка володіє 3526/10000 частками нежитлових приміщень, та ОСОБА_3, який володіє 290/10000 частками нежитлових приміщень. Загальна площа земельної ділянки, яку використовував попередній власник нежитлових приміщень (державне підприємство Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування"), становила 10 000,9 кв. м. За письмовими заявами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Коломийською міськрадою було прийнято рішення від 18 вересня 2014 року № 1906-46/2014 та № 1907-46/2014 про надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею 1 479 кв. м та 4 388 кв. м відповідно, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Вважаючи зазначені рішення незаконними, вказавши на те, що Коломийська міськрада при прийнятті цих рішень порушила принцип пропорційного розподілу земельних ділянок між співвласниками нежитлових будівель, що призвело до порушення прав позивача, якому належить 5982/10000 (772,90 кв. м) часток нежитлових приміщень, на відведення більшої частини земельної ділянки, якою користуються усі співвласники, ОСОБА_1 звернулася до господарського суду із зазначеним позовом. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України, скасувавши постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2015 року, які дійшли висновку про задоволення заявлених позовних вимог, припинив провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК (спір не підлягає вирішенню в господарських судах України) і зазначив, що: – суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір по суті з порушенням правил його підвідомчості господарським судам, оскільки прийняття відповідачем оскаржуваних рішень є наслідком здійснення органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій, а окремо заявлений позов про визнання незаконними рішень Коломийської міськради про надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок за межами спору про право цивільне вказує на публічно-правовий характер такого спору, який підвідомчий адміністративним судам; – спір у справі не стосується захисту прав фізичної особи – підприємця на придбане нерухоме майно, спір виник не між господарюючими суб’єктами, а між фізичними особами та органом міцевого самоврядування щодо оскарження дій останнього в процедурі розпорядження землею. У справах №№ 904/1137/14, 921/138/14-г/13, 910/2333/14 за позовами про визнання недійсними і скасування розпорядження голови райдержадміністрації про затвердження технічної документації із землеустрою і передачу земельної ділянки, рішень міськрад про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, на судові рішення у яких посилається заявник на підтвердження підстав для розгляду справи Верховним Судом України, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що справи за участю державних органів та органів місцевого самоврядування у спорах, що виникають із правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам (постанови від 4 грудня 2014 року, від 11 вересня 2014 року, від 21 січня 2015 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права щодо правил підвідомчості. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм процесуального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом положень статей 1, 41, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв’язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи. Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. З огляду на положення статей 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб’єкта, відповідно прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Цивільний процесуальний кодекс України передбачає, що у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо спорів у правовідносинах, коли розгляд таких справ не проводиться за правилами іншого судочинства. Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, вирішується залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК. Так, господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов’язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності. При вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати, що виходячи з положень статей 11, 16, 167, 169, 374 Цивільного кодексу України, 2, 8, 133 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок. Спори за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам. Господарським судам при вирішенні питання підвідомчості спору, що виник із земельних правовідносин, слід аналізувати не лише предмет і склад сторін спору, але і його підставу, яка розкриває характер спірних правовідносин між сторонами і вказує на рівність або адміністративне підпорядкування сторін спору. Посилання ОСОБА_1 на порушення положень статті 120 ЗК як на правову підставу заявлених позовних вимог вказує на приватноправовий характер спору. Таким чином, правова оцінка правовідносин, що виникли між сторонами у справі, свідчить, що між сторонами виник спір про право сторін на користування земельною ділянкою. Про приватноправовий характер правовідносин сторін у справі свідчить і той факт, що рішенням Коломийської міськради від 17 серпня 2017 року № 1835-24/2017 вже затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано в оренду ОСОБА_2 і ОСОБА_3 земельні ділянки площею 0,1479 га і 0, 4388 га за адресою: АДРЕСА_1. З огляду на викладене висновок Вищого господарського суду України при припиненні провадження у справі у зв’язку з тим, що даний спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, є помилковим і підлягає виключенню з мотивувальної частини постанови від 27 грудня 2016 року в справі, яка розглядається. Водночас Вищий господарський суд України, припиняючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК, вказав на те, що позивачка набула право власності на нежитлові будівлі як фізична особа, спір між нею і Коломийською міськрадою щодо розмірів земельних ділянок, на які надано співвласникам дозволи на складання проектів відведення земельних ділянок, виник як спір між фізичною особою та органом владних повноважень, який реалізує повноваження власника, а не як спір між господарюючим суб’єктом та органом місцевого самоврядування, що також виключає можливість розгляду справи в порядку господарського судочинства. Аналогічних висновків щодо приватноправового характеру правовідносин сторін у спорі та необхідності розгляду справи в порядку цивільного судочинства дійшов Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області в ухвалі 4 грудня 2014 року, якою відмовив в прийнятті аналогічного позову ОСОБА_1, поданого в порядку адміністративного судочинства. Ця ухвала залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 9 лютого 2015 року. Керуючись пунктом 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII та статтями 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Виключити з постанови Вищого господарського суду України від 27 грудня 2016 року у справі № 909/1168/14 висновок про підвідомчість адміністративним судам спору за позовом ОСОБА_1 до Коломийської міської ради Івано-Франківської області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконними рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 18 вересня 2014 року № 1906-46/2014 і № 1907-46/2014. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-201гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E72135E71758E3B9C22581C200204869

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_4, ОСОБА_5, відповідача – ОСОБА_3, третьої особи: ОСОБА_6, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Черкаської області від 21 вересня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 13 лютого 2017 року у справі № 925/1076/16 за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Інсан» (далі – ТОВ «Інсан» або Товариство), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – ОСОБА_1, про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників, в с т а н о в и л а: У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він є учасником ТОВ «Інсан». Рішеннями позачергових загальних зборів учасників Товариства від 24 вересня 2015 року та 30 березня 2016 року було зменшено статутний капітал відповідача і частку внеску позивача, внесено зміни до статуту та змінено керівника товариства. ОСОБА_2 не міг бути присутнім на цих загальних зборах, оскільки у дні їх проведення перебував у відрядженнях. Неповідомлення ОСОБА_2 про скликання позачергових загальних зборів учасників відповідача унеможливило його явку на збори та прийняття участі у голосуванні з питань порядку денного, що є безумовною підставою для скасування рішень таких зборів як таких, що порушують корпоративні права позивача на участь в управлінні Товариством. ОСОБА_1 не вніс своєї частки до статутного капіталу Товариства. ОСОБА_2 просив визнати недійсними всі рішення позачергових загальних зборів учасників ТОВ «Інсан», оформлені протоколом від 30 березня 2016 року № 36 і всі рішення позачергових загальних зборів учасників ТОВ «Інсан», оформлені протоколом від 24 вересня 2015 року № 34. Після уточнення позовних вимог ОСОБА_2 просив суд додатково до вже заявлених позовних вимог зобов'язати відповідача внести зміни до статуту ТОВ «Інсан» у частині записів про частку позивача у статутному капіталі Товариства у розмірі 1 016 775 грн і здійснити перерозподіл часток учасників Товариства відповідно до фактичних внесків. Відповідач (в особі виконавчого директора ТОВ «Інсан» ОСОБА_3) позов підтримав, просив визнати недійсними рішення позачергових загальних зборів учасників ТОВ «Інсан», оформлені протоколами від 30 березня 2016 року № 36 і від 24 вересня 2015 року № 34. У відзиві на позовну заяву пояснив, що у ТОВ «Інсан» немає документів про повідомлення учасників щодо скликання зборів 30 березня 2016 року та 24 вересня 2015 року та їх порядку денного. Відсутні відомості про повідомлення позивача про скликання зборів у книзі реєстрації вихідної кореспонденції і немає протоколу реєстрації учасників на зборах 24 вересня 2015 року з підписом позивача. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 21 вересня 2016 року позов задоволено: визнано недійсними всі рішення позачергових загальних зборів учасників ТОВ «Інсан», оформлені протоколами від 30 березня 2016 року № 36 та від 24 вересня 2015 року № 34. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року до участі у справі як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено ОСОБА_1 за його ініціативою. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 13 лютого 2017 року постанову апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, або за відсутності підстав для прийняття рішення про відмову в задоволенні позову – передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції із залученням до участі у справі ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ТОВ «Інсан» створено у 2011 році шляхом реорганізації приватного підприємства «Гарант Інвест 2000» та є єдиним правонаступником його прав і обов'язків. Згідно з п. 3.1 Статуту (у редакції, затвердженій рішенням засновника від 1 грудня 2011 року № 19) єдиним учасником Товариства на момент його створення є ОСОБА_2, частка якого складається із внеску у сумі 2 000,00 грн і становить 100 % у статутному капіталі ТОВ «Інсан». 13 липня 2012 року позивачем як засновником статутний капітал сплачено повністю. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 13 вересня 2013 року № 20, ОСОБА_1 прийнято до ТОВ «Інсан» як учасника, збільшено статутний капітал Товариства за рахунок його внеску в сумі 2 545,46 грн і сформовано статутний (складений) капітал Товариства у загальному розмірі 4 545,46 грн, який розподілено відповідно до внесених учасниками часток. 14 квітня 2014 року ОСОБА_1 внесено кошти у розмірі 2 545,46 грн до статутного капіталу Товариства. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 13 березня 2015 року № 22, ОСОБА_1 надано право підпису від імені ТОВ «Інсан» без довіреності, з огляду на що вирішено внести відповідні відомості до державного реєстру. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 18 березня 2015 року № 28, збільшено за рахунок додаткових вкладів учасників ТОВ «Інсан» статутний капітал Товариства до загального розміру 2 122 488,00 грн, розподілено статутний капітал Товариства між його учасниками таким чином: ОСОБА_1 – 52 % (1 103 673,00 грн), ОСОБА_2 – 48 % (1 018 775,00 грн), підписано та затверджено статут у новій редакції. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 18 березня 2015 року № 28-1, погоджено внесення ОСОБА_2 до статутного капіталу майнового внеску у виді нежилого приміщення, а саме – вбудовано-прибудованого приміщення магазину загальною площею 107,60 кв. м, та оцінено його у 1 014 775,00 грн, передачу майнового внеску вирішено оформити за актом приймання-передавання. 1 квітня 2015 року ОСОБА_2 і ТОВ «Інсан» підписано відповідний акт приймання-передавання нерухомого майна, а 13 травня 2015 року Товариство отримало свідоцтво про право власності на вбудовано-прибудовані приміщення магазину. ОСОБА_1 свою частку для збільшення статутного капіталу Товариства не вніс. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 26 серпня 2015 року № 32, ОСОБА_2 з 26 серпня 2015 року звільнено з посади керівника ТОВ «Інсан», з 27 серпня 2015 року його призначено виконуючим обов'язки керівника Товариства до обрання керівника на постійній основі, надано ОСОБА_2 право підпису від імені Товариства без довіреності. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 24 вересня 2015 року № 34 (далі – Протокол № 34), вирішено: – оголосити про зменшення статутного капіталу ТОВ «Інсан» до загального розміру в 10 000,00 грн. Провести розподіл статутного (складеного) капіталу Товариства між його учасниками, як в процентному, так і в грошовому виразі таким чином: 1. ОСОБА_1 – сума внеску 8 000,00 грн, відсоток частки у статутному капіталі 80 %; 2. ОСОБА_2 – сума внеску 2 000,00 грн, відсоток частки у статутному капіталі 20 %; – внести до статуту Товариства зміни відповідно до прийнятого рішення та затвердити статут Товариства у новій редакції; – повідомити кредиторів Товариства про зменшення статутного капіталу Товариства у встановленому законом порядку; – оформити та подати до органів держреєстрації цей протокол загальних зборів і нову редакцію статуту Товариства для реєстрації відповідних змін в установленому порядку, призначивши особою, відповідальною за їх подання до органів державної реєстрації, ОСОБА_1 Підставою таких змін у Протоколі № 34 зазначено те, що на час цих загальних зборів обидва учасники не сплатили суму своїх внесків у повному обсязі. У цьому протоколі наведено інформацію про те, що ОСОБА_2, посилаючись на зазначені обставини, запропонував непропорційне зменшення номінальної вартості внесків учасників відповідно до фактично внесених учасниками грошових внесків. У цьому протоколі зазначено учасників товариства, які особисто зареєструвалися для участі в роботі загальних зборів 24 вересня 2015 року, – ОСОБА_1 (52 % загальної кількості голосів) і ОСОБА_2 (48 % загальної кількості голосів). Протокол № 34 підписано ОСОБА_2 (позивачем) як головою загальних зборів і ОСОБА_1 (третьою особою) як секретарем зборів. Справжність підписів на цьому протоколі сторони не оспорюють. У поясненнях ОСОБА_2 зазначив, що Протокол № 34 підписано ним в інший день, однак точних обставин його підписання і походження свого підпису вказати не може (т. 1, а.с. 71). Нова редакція статуту, затверджена та зареєстрована 24 вересня 2015 року (Протокол № 34), підписана обома учасниками Товариства – позивачем і третьою особою (т. 1, а.с. 33–36). Внесок до статутного капіталу Товариства у розмірі 5 454,54 грн здійснено ОСОБА_1 23 грудня 2015 року. Рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 30 березня 2016 року № 36 (далі – Протокол № 36): – призначено з 31 березня 2016 року ОСОБА_1 директором Товариства, а ОСОБА_2 звільнено від виконання обов'язків керівника Товариства у зв'язку з призначенням директора на постійній основі; – вирішено оформити та подати до органів державної реєстрації цей протокол загальних зборів учасників для реєстрації відповідних змін в установленому законом порядку, призначено особою, відповідальною за їх подання до органів державної реєстрації, виконавчого директора товариства ОСОБА_3. Протокол № 36 підписано ОСОБА_1 (третьою особою) як головою і як секретарем зборів. Пунктом 10.6 Статуту Товариства, затвердженого загальними зборами учасників Товариства (протокол від 1 вересня 2015 року № 33), що діяв на дату проведення загальних зборів учасників Товариства 24 вересня 2015 року, рішення яких оформлені Протоколом № 34, визначено, що внесення змін до статуту Товариства, зміна розміру його статутного капіталу належить до виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства. Пунктом 10.1 Статуту Товариства, який діяв станом на 24 вересня 2015 року, встановлено, що вищим органом управління Товариством є збори учасників. Пунктом 10.2 цієї редакції Статуту встановлено, що загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (їх довірені особи), що володіють в сукупності не менш, ніж 75 % загальної кількості голосів, на той час як згідно з п. 10.8 Статуту з питання щодо визначення розміру статутного капіталу рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють в сукупності не менш ніж 75 % загальної кількості голосів. Положеннями Статуту ТОВ «Інсан» не передбачено чіткого порядку повідомлення учасника Товариства про загальні чергові чи позачергові збори. Аналогічні положенні наведено і в Статуті Товариства у редакції, яка діяла станом на 30 березня 2016 року (дата проведення загальних зборів учасників Товариства, рішення яких оформлено Протоколом № 36). ОСОБА_2 надав документи, в яких зазначено, що з 23 по 25 вересня 2015 року він перебував у м. Києві, з якого трансфером прибув до м. Харкова для участі у розширеному засіданні Антикризової ради громадських організацій України та правління Українського союзу промисловців і підприємців, до м. Черкаси, де проводилися збори учасників Товариства 24 вересня 2015 року, прибув 26 вересня 2015 року (т. 1, а.с. 49–50, 71). Із 28 березня 2016 року по 2 липня 2016 року ОСОБА_2 перебував у Канаді, що підтверджується відмітками із закордонного паспорта позивача та даними зворотного посадочного квитка на літак і відомостей про його замовлення (т. 1, а.с. 51–54). Суд дійшов висновку, що доказів на підтвердження повідомлення позивача про скликання загальних зборів та проведення реєстрації учасників як зборів 24 вересня 2015 року, так і зборів 30 березня 2016 року не надано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що: – неповідомлення позивача про скликання позачергових загальних зборів учасників ТОВ «Інсан» 24 вересня 2015 року та 30 березня 2016 року унеможливило його явку на збори та прийняття участі у голосуванні з питань порядку денного, що є безумовною підставою для скасування всіх рішень цих зборів, які порушують корпоративні права позивача як учасника Товариства на участь в управлінні ним; – при проведенні позачергових загальних зборів 30 березня 2016 року єдиний присутній на цих зборах учасник ТОВ «Інсан» ОСОБА_1 не міг одночасно бути і головою, і секретарем зборів, оскільки у п. 12.11 Статуту Товариства в редакції від 24 вересня 2015 року, яким керувався ОСОБА_1 при проведенні зборів 30 березня 2016 року, прямо зазначено, що рішення загальних зборів оформляються протоколом, який підписує голова і секретар зборів. Подану позивачем заяву від 21 вересня 2016 року про уточнення позовних вимог суд першої інстанції не прийняв до розгляду, оскільки: розцінив таку заяву як пред'явлення додаткової позовної вимоги із самостійним предметом і підставою позову порівняно із раніше поданими позовними вимогами, що виключає її прийняття до розгляду; заяву подано після початку розгляду справи по суті, який відбувся 14 вересня 2016 року. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що матеріалами справи підтверджується наявність безумовної підстави для визнання недійсними рішень загальних зборів, оформлених Протоколом № 34 і Протоколом № 36, проте зауважив, що: – підставою для визнання недійсними оспорюваних рішень є саме прийняття загальними зборами таких рішень за відсутності кворуму для проведення загальних зборів та, відповідно, кворуму для прийняття рішень, а не порушення порядку повідомлення позивача про скликання спірних загальних зборів. У день проведення позачергових загальних зборів Товариства 24 вересня 2015 року та 30 березня 2016 року у м. Черкаси позивач фізично не міг бути присутнім на цих зборах, отже, враховуючи, що частка позивача у статутному капіталі Товариства на дату проведення перших з оспорюваних загальних зборів становила 48 %, відповідно до приписів ст. 60 Закону України «Про господарські товариства», такі загальні збори не є повноважними; – чинне законодавство не пов'язує дійсність або недійсність рішень загальних зборів із фактом наступного ймовірного підписання їх учасником, або виконання таких рішень юридичної особою та, відповідно, не надає суду підстав для відмови у позові у таких випадках; – предметом розгляду у цій справі є виключно вимоги про визнання недійсними рішень позачергових загальних зборів учасників Товариства, оформлених Протоколами № 36 та № 34, з підстав їх невідповідності положенням чинного законодавства, на той час як добросовісність та/або недобросовісність реалізації позивачем і третьою особою своїх корпоративних прав, а також створення та/або нестворення перешкод один для одного у реалізації таких прав не є предметом розгляду цього спору. Щодо посилань третьої особи на те, що судом першої інстанції порушено його права, а саме не залучено його до участі у справі, апеляційний суд зазначив про те, що не підлягає скасуванню рішення суду першої інстанції в разі незалучення ним до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо це не призвело до прийняття неправильного рішення. Рішення суду у цій справі в будь-якому випадку вплине на права та обов'язки ОСОБА_1, а відтак, він мав бути залучений до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, проте незалучення судом першої інстанції зазначеної особи до участі у справі, з огляду на те, що спір судом першої інстанції по суті розглянуто правильно, не є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Суд касаційної інстанції в повному обсязі погодився із висновками апеляційного суду. В обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, надано копію постанови Верховного Суду України від 31 січня 2006 року у справі № 149/66-40/125 за позовом про спонукання до укладення договору купівлі-продажу акцій, якою усі судові рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Відтак, апеляційний господарський суд зобов’язаний був повторно переглянути справу з урахуванням додатково поданого доказу, який виник після прийняття рішення судом першої інстанції, проте суттєво впливає на правильне вирішення справи. В обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК, надано копію постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 916/3566/14 за позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства, якою відмовлено у задоволенні заяви про перегляд з огляду на те, що суди усіх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про безпідставність позовних вимог. Суд касаційної інстанції, з висновками якого погодився Верховний Суд України, виходив із того, що ані Закон України «Про господарські товариства», ані статут товариства не містять обов'язкової вимоги про отримання учасником повідомлення про скликання зборів, лише ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» визначено, що про проведення загальних зборів товариства повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Цієї норми Закону було дотримано. Відтак, посилання позивача на неналежне повідомлення його про проведення загальних зборів є безпідставним. Крім того, судами встановлено, що протоколи загальних зборів товариства містять усі необхідні відомості щодо складу зареєстрованих на зборах учасників, розміру їх внеску до статутного фонду із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Ці протоколи було підписано головою та секретарем зборів товариства. Відсутність переліку учасників зборів як окремого документа відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» не впливає на результати прийняття рішень загальними зборами учасників товариства та не може бути підставою для визнання таких зборів недійсними. Отже, має місце невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 129 Конституції України закріплено такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Зазначені принципи знайшли своє відображення у ст.ст. 4І, 43 ГПК, а тому господарські суди зобов’язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що рішення суду у будь-якому випадку вплине на права та обов’язки ОСОБА_1, а відтак він мав бути залучений до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Незалучення ОСОБА_1 до участі у справі з огляду на приписи ч. 2 ст. 104 ГПК, а також на те, що спір судом першої інстанції по суті розглянуто правильно, не є підставою для скасування рішення. Разом із тим ч. 3 ст. 104 ГПК встановлено перелік порушень норм процесуального права, які є безумовною підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, зокрема якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Такі порушення у будь-якому випадку є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Отже, встановивши, що засновниками ТОВ «Інсан» є ОСОБА_2 (позивач) і ОСОБА_1 (третя особа, яка володіє 80 % статутного капіталу Товариства та є виконавчим органом цього Товариства) та що рішення суду у цій справі у будь-якому випадку вплине на права та обов’язки третьої особи, суд фактично обмежив право останнього на доступ до правосуддя з використанням ним відповідних процесуальних інструментів під час розгляду справи в порядку позовного провадження, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції. Висновок суду касаційної інстанції про те, що третя особа мала можливість в ході апеляційного провадження надати усі необхідні пояснення та докази на спростування позовних вимог, суперечить висновку апеляційного суду, який посилання третьої особи на певні обставини та докази, які їх підтверджують, до уваги не взяв і не досліджував, виходячи з того, що встановлення таких обставин не вплине на вирішення спору між сторонами по суті. Зокрема, суд не звернув уваги, що від імені відповідача позов визнав виконавчий директор ОСОБА_3, на той час як за змістом Протоколу № 36 і протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інсан» від 9 вересня 2016 року № 38 (т. 1, а.с. 186–187) директором цього Товариства є ОСОБА_1 (третя особа), а ОСОБА_3 із 9 вересня 2016 року виключено зі складу фізичних осіб, які мають право вчиняти дії від імені Товариства без довіреності. Крім того, ОСОБА_1 було відмовлено у клопотанні про витребування додаткових доказів в обґрунтування обставин, якими він заперечував позовні вимоги ОСОБА_2, незважаючи на те, що ОСОБА_1 не міг заявити такого клопотання в суді першої інстанції, оскільки не брав участі у розгляді справи. Надані ним докази на підтвердження повідомлення учасників Товариства про скликання загальних зборів судами не досліджувалися та не оцінювалися, як і не оцінювався факт наявності підпису усіх учасників Товариства на Протоколі № 34 та на новій редакції статуту Товариства, затвердженого цим протоколом. З огляду на зазначене постановлені у справі, що розглядається, судові рішення є перепоною у здійсненні належного судового провадження і в реалізації ОСОБА_1 гарантованого Конвенцією права на суд. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Господарського суду Черкаської області від 21 вересня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 13 лютого 2017 року у справі № 925/1076/16 скасувати. Справу № 925/1076/16 передати на розгляд до Господарського суду Черкаської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-659гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B1AB388418212E4C22581C200205CB6

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави за заявою Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави. Позовні вимоги мотивовані тим, що 1 червня 2010 року між Публічним акціонерним товариством «Плюс Банк» (далі – ПАТ «Плюс Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ідея Банк», та відповідачем укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач отримав кредит у сумі 48 тис. 624 грн 40 коп. на купівлю транспортного засобу марки GEELY, модель МR-7151А ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, строком до 1 червня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та позичальником того ж дня укладено договір застави транспортного засобу. Позичальник належним чином не виконував умов кредитного договору, останній платіж був здійснений 8 вересня 2014 року, у зв’язку із чим станом на 9 листопада 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 15 тис. 331 грн 98 коп. Посилаючись на вказані обставини, ПАТ «Ідея Банк» просило суд: вилучити у відповідача або в інших осіб, у яких може знаходитись транспортний засіб, що є предметом застави, передати його в управління банку на період до його реалізації; у рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на предмет застави. Заочним рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 11 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 1 червня 2010 року НОМЕР_1, станом на 9 листопада 2015 року в сумі 15 тис. 331 грн 98 коп. звернуто стягнення на заставлене майно, а саме, на транспортний засіб марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, шляхом продажу транспортного засобу банком будь-якій третій особі – покупцю від імені власника. Надано ПАТ «Ідея Банк» повноваження вчиняти дії, необхідні для здійснення продажу автомобіля (зняття з обліку в органах ДАІ України, отримання дублікатів документів на транспортний засіб, отримання/виготовлення ключів/їх дублікатів, отримання відомостей про транспортний засіб/особу власника). Відмовлено ПАТ «Ідея Банк» у задоволенні позовних вимог про вилучення в ОСОБА_1 або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, автомобіля марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, та передачу його в управління банку на період до його реалізації. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Ідея Банк» відхилено, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову про вилучення та передачу транспортного засобу залишено без змін. У решті судові рішення банк не оскаржував. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Ідея Банк» порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позову про вилучення та передачу в управління банку транспортного засобу та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог в цій частині з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та статті 10 Закону України «Про виконавче провадження». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Ідея Банк» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 1 червня 2010 року між ПАТ «Плюс Банк» (правонаступником якого є ПАТ «Ідея Банк») та відповідачем укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач отримав кредит у сумі 48 тис. 624 грн 40 коп. на купівлю транспортного засобу марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, та на фінансування страхового платежу за страхування життя позичальника в сумі 954 грн 40 коп. строком до 1 червня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та позичальником того ж дня укладено договір застави транспортного засобу, згідно з яким заставодавець передав у заставу заставодержателю транспортний засіб марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований РЕВ 6-го МРВ м. Горлівки УДАІ ГУ МВС України в Донецькій області 26 травня 2010 року, який належить заставодавцю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії ІНФОРМАЦІЯ_3. На підставі вказаного договору застави реєстратором – Івано-Франківською філією Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 21 липня 2010 року за реєстраційним НОМЕР_2 до Державного реєстру обтяжень рухомого майна внесено реєстраційний запис про обтяження зазначеного автомобіля. ОСОБА_1 належним чином умов кредитного договору не виконував, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 9 листопада 2015 року складала 15 тис. 331 грн 98 коп., з яких: прострочена заборгованість – 11 тис. 766 грн 71 коп., прострочені проценти – 3 тис. 499 грн 53 коп., строкові проценти – 65 грн 74 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог банку в частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку врегульовано пунктом 1 параграфа 3 договору застави, тому у вирішенні цих вимог немає необхідності. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судове рішення апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, за аналогічних встановлених обставин керувався тим, що відповідно до вимог пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Крім того, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучив у боржника транспортний засіб і передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження. Проте суди на зазначені положення закону уваги не звернули і не з’ясували, чи надходили обтяжувачу такі повідомлення від боржника. Згідно з пунктом 2 параграфу 5 договору застави, укладеного між сторонами у справі, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю. За положеннями пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення. Однак, суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є саме такими заходами. Незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, неправильно застосували положення законів України «Про виконавче провадження» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення вимог про вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачу його в управління банку на період до його реалізації. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачу його в управління банку на період до його реалізації скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Донецької області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-1136цс17 Відповідно до ч. 1 ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження. Проте суди на зазначені положення закону уваги не звернули і не з’ясували, чи надходили обтяжувачу такі повідомлення від боржника. Згідно з пунктом 2 параграфу 5 договору застави, укладеного між сторонами у справі, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю. За положеннями п. 3 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення. Однак, суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є саме такими заходами. Незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1136цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B39163BED1F36F69C225819A002FB513

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило. ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних. У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е. На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна». Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн. За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності. ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості. Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу. Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89). Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані. При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку. Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора. У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету. Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року. 11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви. Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, третя особа – Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину за заявою заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2015 року заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» (далі – ДК «Укроборонпром») та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» (далі – ДП «КДЗ «Буревісник») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину. Позивач зазначав, що 17 грудня 2013 року державний виконавець ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві здійснив опис та наклав арешт на рухоме майно – виробниче обладнання у кількості 173 одиниці, що перебувало на балансі ДП «КДЗ «Буревісник» та належало йому на праві господарського відання. Під час виконавчого провадження щодо стягнення на користь кредиторів заборгованості з ДП «КДЗ «Буревісник» 5 травня 2015 року було проведено електронні торги з реалізації зазначеного державного рухомого майна. Посилаючись на те, що вказані електронні торги проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а також зазначаючи, що пред’явлення цього позову заступником військового прокурора в інтересах ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» зумовлене винятково захистом інтересів держави та неспроможністю підприємства самостійно звернутись з відповідним позовом у зв’язку із накладенням органами виконавчої служби арешту на рахунки підприємства, що унеможливлює сплату ним судового збору, позивач просив визнати недійсними результати вказаних електронних торгів, протокол про їх проведення та акт державного виконавця про проведення цих торгів; застосувати реституцію, зобов’язавши ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві повернути грошові кошти, що надійшли на депозитний рахунок відділення, в розмірі 496 тис. 124 грн 20 коп. переможцю торгів ОСОБА_1 і зобов’язати його повернути ДП «КДЗ «Буревісник» придбане на торгах майно згідно з переліком, визначеним в акті державного виконавця. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 21 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 листопада 2015 року, позовну заяву заступника прокурора повернув позивачу з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року заступник військового прокурора просить скасувати це судове рішення та передати справу на розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 121 Конституції України у поєднанні з частиною другою статті 45 ЦПК України, а також частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (у редакції, яка була чинною на час звернення прокурора до суду; далі – Закон № 1697-VII), статей 3, 4, 7 Закону України «Про особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі» у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви заступник військового прокурора надав копії постанов Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представників військової прокуратури Центрального регіону України та ДК «Укроборонпром», перевіривши наведені в заяві заступника військового прокурора доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до пункту 1 статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2011 року за № 993, ДК «Укроборонпром» є державним господарським об'єднанням, утвореним відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року за № 1221 «Про утворення Державного концерну «Укроборонпром». Функції з управління зазначеним концерном та контроль за його діяльністю здійснює уповноважений орган управління Кабінет Міністрів України. ДП «КДЗ «Буревісник» є юридичною особою, має печатку, самостійний баланс, рахунки. Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви заступнику прокурора з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 ЦПК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах двох державних компаній, що суперечить нормам частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, якою встановлено заборону на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній. Крім того, обставини, на які посилався заступник військового прокурора у позові, суди визнали такими, що не підтверджують неспроможність самостійного звернення вказаних державних компаній до суду за захистом відповідних прав, свобод чи інтересів. Так, у справі, яка переглядається, заступник військового прокурора в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» звернувся до суду з позовом у вересні 2015 року. 15 липня 2015 року набрав чинності Закон № 1697-VII, згідно з положеннями частини третьої статті 23 якого прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов’язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об’єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року, ухвалених за наслідками розгляду справ за позовами прокурорів, пред’явленими в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та відповідних державних підприємств, суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХII «Про прокуратуру» (далі – Закон № 1789-ХII) в редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду з позовною заявою, оскільки позовні заяви прокурор подав до набрання чинності Законом № 1697-VII. За положеннями статті 361 Закону № 1789-ХII представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Обираючи форму представництва, передбачену частиною п’ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту. Так, у постанові від 1 березня 2016 року Вищий господарський суд України зазначив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1789-ХII, оскільки військовий прокурор звернувся до суду 14 липня 2015 року, та дійшов висновку про те, що з урахуванням мотивованого формулювання прокурором інтересів держави та правильного обрання ним форми представництва інтересів держави, правові підстави для залишення позовної заяви військового прокурора, поданої в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та Державного підприємства «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес», без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України відсутні. У постановах від 11 травня і 27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України розглянув справи за позовами прокурора, пред’явленими до 15 липня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 1697-VII, зазначивши, що прокурор має право заявляти позов до суду в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром», оскільки державі завдано суттєвої майнової шкоди та порушено її інтереси, що підлягають захисту з боку органів прокуратури України. Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалені надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-678цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/65BB16C03787D278C22581BE00565925

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1. Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності. Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення. З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнаня незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 1996 року сільською радою було прийнято рішення про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, проте державний акт було видано відповідачу на більшу площу земельної ділянки, а саме на S_2 (для обслуговування жилого будинку S_3 та ведення особистого підсобного господарства S_4). Тобто під час розроблення технічної документації до державного акта на право приватної власності на землю розмір земельної ділянки було необґрунтовано збільшено на S_5. Крім того, межа ділянки, виділеної ОСОБА_2, проходить по одному з об'єктів нерухомості, що належить позивачці, а саме сараю, літ. «Б», що підтверджується топографічною зйомкою земельної ділянки. З огляду на наведене позивачка вважає, що рішення про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки прийнято сільською радою з порушенням чинного законодавства та ії прав, а тому просила визнати незаконним та скасувати рішення Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 4 жовтня 1996 року НОМЕР_7 у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, скасувати державний акт про право приватної власності від 9 квітня 2001 року та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 7 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон № 4176-VI). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 листопада 1993 року належить житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1 літ. «А» та інші господарські споруди: сарай цегляний (літ. «Б»), прибудова цегляна (літ. «В»), гараж (літ. «Г»), вбиральня (літ. «Д»), погріб (літ. «Е»), колодязь (літ. «К»), огорожа. 4 жовтня 1996 року рішенням Рожнівської сільської ради дев’ятої сесії 22 скликання НОМЕР_7 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 09 квітня 2001 року ОСОБА_2 видано державний акт про право приватної власності на землю серії КВ б/н, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_2, за яким їй передано у власність S_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та S_4 для ведення особистого підсобного господарства. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення обмінного файлу для введення в базу даних і присвоєння кадастрового номера на земельну ділянку ОСОБА_2, яка виготовлена Товариством з обмеженою відповідальністю «Український земельний кадастр» у 2010 році на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ б/н, в описі меж від точки «Б» до точки «В» зазначено землевласником ОСОБА_1. Крім того, у вказаній технічній документації міститься заява ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує, що під час геодезичних робіт площа земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства зменшилася з S_4 до S_6, про що виготовлено відповідний абрис. Рішенням виконавчого комітету Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 26 грудня 2003 року ОСОБА_1 було передано безкоштовно у власність земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку площею S_7 за АДРЕСА_1, де розташовані вищевказаний житловий будинок НОМЕР_1 та господарські споруди. На підставі вказаного рішення Броварським науково-виробничим землевпорядно-архітектурним бюро у грудні 2003 року було розроблено технічну документацію для виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку, на підставі якої 22 березня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії КВ НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку площею S_7 для обслуговування житлового будинку, кадастровий номер НОМЕР_4. З опису меж у цьому державному акті вбачається, що дана земельна ділянка від точки «Б» до точки «В» є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_2 07 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки S_3, кадастровий номер НОМЕР_5, на якій розташований житловий будинок НОМЕР_6 АДРЕСА_1. Також суди установили, що порядок користування земельними ділянками склався давно, фактично із часу отримання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки, жодних суперечок між ними не виникало. Межі сторонами самовільно не переносилися. У травні 2014 року було складено акт обстеження належної ОСОБА_1 земельної ділянки, у якому зазначено, що під час обстеження та геодезичного обміру земельної ділянки площею S_7 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд було виявлено, що фактична межа цієї земельної ділянки не відповідає державному акту, а саме: частина її земельної ділянки, на якій розташовано сарай, перебуває у власності ОСОБА_3. В акті також зазначено, що державні акти на право власності на землю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виготовлені неправильно, а саме допущено помилку при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок. У справі, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення судів попередніх судових інстанцій про відмову в позові, виходив з того, що при прийнятті рішення від 4 жовтня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 Рожнівська сільська рада діяла у межах своїх повноважень та у спосіб, визначений законом; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений із дотриманням вимог чинного законодавства; з вимогою про скасування акта про право власності на землю позивачка звернулася з пропуском позовної давності, перебіг якої почався із часу встановлення меж земельних ділянок. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності щодо вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, починається з 15 січня 2012 року, з огляду на положення Закону України № 4176-VІ. Отже існує неоднакове застосування судами положень частини 4 статті 268 Цивільного кодексу України та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI. Усуваючи розбіжності в застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише у випадку, коли позов доведений. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у частині четвертій цієї статті у редакції до 15 січня 2012 року зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176-VI пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року. Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства. Отже, відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Суди встановили, що позивачка звернулась до суду з позовом про визнання державного акту недійсним у серпні 2014 року, тобто протягом трьох років, починаючи з 15 січня 2012 року, при цьому також зазначала, що про порушене право довідалась після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки земельною ділянкою у фактичних її розмірах користувалась до цього часу. За таких обставин суди необґрунтовано дійшли висновку про пропуск позивачкою позовної давності на звернення з вимогою про визнання державного акта, виданого ОСОБА_2, незаконним, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню. Крім того, оскільки підставою для відмови в позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була відмова в задоволені позову про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, то судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року у частині відмови у задоволені позовних вимог про скасування державного акту про право власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3006цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2EC773D50BE801ADC22581BF0033922B