Поиск в системе

Добрый вечер. Прошу подсказать ответ на такие вопросы: Банк выиграл суд, недвижимость по ипотеке не требовал только деньги. С момента вступления в силу решения прошло 6 лет, телодвижений не было (ИД исполнительного в любом случае пропущена) 1.Может ли банк восстановить ИД по исполнительному 2. Имеет ли банк право, еще раз подать на меня в суд с требованием о продаже жилья или выплаты денег.(пропустили они ИД на требования по договору или нет, ведь они уже 6 лет знают что я не плачу) Спасибо. Поздравляю всех с Масленицей! Добра, мира и процветания!

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики та іпотеки, визнання договору іпотеки припиненим за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 13 січня 2012 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким він надав у позику відповідачу 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення договору, строком на 3 роки. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку позивачу було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності відповідачу. Посилаючись на те, що зобов’язання за договором позики відповідач не виконав, унаслідок чого станом на 16 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру, визнавши за ним право власності на іпотечне майно. У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому зазначав, що умови повернення позики в доларах США при наданні її в гривнях суперечать нормам статей 524, 533, 1046, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); курс долара по відношенню до гривні з 2012 року зріс, а позику було надано в гривні. Посилаючись на те, що під час укладення договору позики він не звернув уваги на несправедливі умови правочину щодо визначення зобов'язання позичальника в доларах США, оскільки курс долара був стабільний, ОСОБА_2 просив визнати договір позики недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що в силу частини другої статті 548 ЦК України договір іпотеки також є недійсним, оскільки має похідний характер від основного зобов’язання. Підставою для визнання договору іпотеки недійсним є також відсутність згоди органу опіки та піклування на укладення цього правочину, оскільки на момент його укладення в квартирі, що є предметом іпотеки, проживали його малолітні діти. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру за договором іпотеки від 1 березня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 13 січня 2012 року, визнавши за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 7 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 червня 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року, постанов Верховного Суду України від 30 березня і 14 вересня 2016 року та ухвал Верховного Суду України від 23 березня, 19 червня та 11 липня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача та представників ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 січня 2012 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за яким позикодавець надав у позику позичальнику 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом НБУ на день укладення договору, строком на 3 роки. Згідно з додатковою угодою № 1 до вказаного договору позики від 7 листопада 2012 року сторони збільшили строк виконання грошового зобов'язання, зазначивши, що повернення суми грошових коштів у розмірі 399 тис. доларів США позичальник зобов'язується здійснити до 1 жовтня 2015 року згідно з визначеним у договорі графіком. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку ОСОБА_1 було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_2. Станом на 16 травня 2016 року загальна сума заборгованості позичальника перед позикодавцем складала 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., в складі якої: основна заборгованість – 319 тис. доларів США, що еквівалентно 8 млн 199 тис. 243 грн 82 коп., інфляційні нарахування на суму боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 527 тис. 750 грн 85 коп., 3 % річних за несвоєчасне повернення суми боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 152 тис. 819 грн 74 коп. За пунктом 5.1 договору іпотеки сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, яке здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один зі способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому цим Законом. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем, посилаючись на положення статті 578, частини першої статті 590 ЦК України. З висновками суду першої інстанції погодився й суд касаційної інстанції, зазначивши, крім того, що хоч місцевий суд і неправильно застосував положення статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішив спір по суті, оскільки виходив з факту невиконання позичальником договірних зобов’язань за договором позики, а тому висновок суду щодо задоволення позову про звернення стягнення на заставлене майно є по суті захистом порушених прав позикодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, що виключає виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду, а відтак відсутні правові підстави для визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем за рішенням суду. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року містяться висновки про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу є позасудовим способом захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням у договорі іпотеки, що унеможливлює виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Аналогічні правові висновки містяться й у судових рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач не виконував умов кредитного договору, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. З огляду на зазначене суд касаційної інстанції неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішив спір по суті, тому підстав для скасування судового рішення цього суду немає. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень заявник надав постанови Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При вирішенні такої категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, не взяли до уваги умов договору іпотеки про прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність у рахунок виконання основного зобов'язання за згодою іпотекодавця. Цим же пунктом передбачено також, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Суди попередніх інстанцій не встановили наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правова підстава для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки суд не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції; - від 14 вересня 2016 року, у якій зазначено, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання йому права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що умов договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішили спір по суті. А оскільки внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Отже, зміст зазначених постанов Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1446цс17 У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотеко держателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1446цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B8DB34A67F52D083C22581AE004D9E8C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»), треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції (далі – Московський ВДВС Харківського МУЮ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень, посилаючись на те, що 07 квітня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк») з метою забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна ОСОБА_1 на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. У грудні 2011 року ПАТ «Дельта банк» отримало право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами на підставі укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного між ним та ПАТ «Укрсиббанк». У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Ураховуючи зазначене, позивач вважав, що оскільки на момент звернення до суду з позовом існували судові рішення, що набрали законної сили та відповідно до яких вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не задоволені у зв’язку з пропущенням відповідачем строків позовної давності для стягнення основної заборгованості, а тому, на його думку, іпотечне зобов’язання повинне бути припиненим. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року позов задоволено. Визнано припиненим нотаріально посвідчений договір іпотеки від 04 квітня 2007 року, укладений між ПАТ «Дельта банк» та ОСОБА_1. Знято заборону на нерухоме майно ОСОБА_1, а саме квартиру АДРЕСА_1 та вилучено запис про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року в частині скасування арешту нерухомого майна, обтяження, накладених на спірну квартиру постановами державного виконавця Московського ВДВС Харківського МУЮ від 10 листопада 2014 року та 20 жовтня 2014 року та вилучення запису про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено. В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Дельта банк» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 3, 17, Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 07 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «Укрсиббанк» на забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна позивачу на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ «Укрсиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі й договором іпотеки, укладеним з позивачем. У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності щодо основного зобов’язання та в силу статті 266 ЦК України відповідно й до додаткової вимоги (зокрема, накладення стягнення на заставне майно). У справі, рішення в якій переглядаються, ухвалюючи рішення про задоволення позову в його нескасованій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зі спливом позовної давності до основної та додаткової вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні статті 509 ЦК України припиняється й основне зобов’язання за договором про надання споживчого кредиту; з огляду на це з припиненням основного зобов’язання відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека також припиняється. Апеляційний суд погодився з таким висновком і в рішенні також зазначив, що первісний кредитор та його правонаступник після ухвалених судових рішень про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу в повному обсязі та звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку зі спливом строку позовної давності втратили право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, а тому за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент вирішення спору про припинення іпотеки слід вважати іпотеку припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (справа № 6-118цс16). Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 24 лютого, 20 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пропуск відповідачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом за захистом свого порушеного права не свідчить про припинення іпотеки, якщо основне зобов’язання за кредитним договором не виконано. Зазначене може бути підставою для відмови в задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до приписів статті 266 ЦК України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України проаналізувала наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України Беляневич О.А., Бичкової С.С., Васильєвої В.А., Венедіктової В.І., Голубєвої Н.Ю., Дзери О.В., Коссака В.М., Кузнєцової Н.С., Майданика Р.А., Спасибо-Фатєєвої І.В., Харитонова Є.О., отримані в порядку статті 360-1 ЦПК України, та виходить з такого. Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». У справі, рішення в якій переглядаються, суди неправильно застосували вищевказані норми матеріального права та помилково вважали, що іпотека підлягає припиненню згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», оскільки основне зобов’язання ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_5 за договором про надання споживчого кредиту від 4 квітня 2007 року припинилося самим лише фактом відмови судом у позові ПАТ «Дельта банк» про стягнення заборгованості за цим кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропущення строку позовної давності. Окрім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково здійснили посилання на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, з огляду на таке. Під час прийняття зазначеної постанови Верховний Суд України керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядаються, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями Закону України «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки. З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 не можна визнати законними й обґрунтованими. Крім того, унаслідок неправильного застосування норм матеріального права суд не перевірив змісту договорів споживчого кредиту та іпотеки, не встановив і не зазначив у рішенні, чи передбачає кредитний договір винятки із загального правила припинення основного зобов’язання стосовно визнання спливу позовної давності підставою для припинення основного зобов’язання і, відповідно, іпотеки. У зв’язку із цим суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми закону і вирішення спору в частині позовних вимог про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою та вилучення запису про обтяження нерухомого майна з реєстру. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна та вилучення з реєстру запису про обтяження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-786цс17 Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року № 6-786цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F062FFE81B504EFBC225812F004B09F2

Чертовски сложная ситуация. Валютная ипотека на покупку жилья. Кредит 2006 "года рождения", аннуитет. Со второй волны скачка доллара пошли тотальные неплатежи, банк подал в суд на взыскание всей суммы тела кредита плюс простроченные проценты. Был подан встречный иск, который оставлен без рассмотрения в связи с неявкой плюс вынесено заочное решение о взыскании, в отмене заочного решения отказано, в апелляции отказано. Непонятно по каким предлогам подавать кассацию... Банк предоставил оригинал заявления на выдачу наличных, расчеты банка после собственного пересчета вроде бы правильные (сходятся плюс\минус с графиком и пересчетами на разного рода аннуитетных калькуляторах,также сравнивалось сложение процентных выплат согласно аннуитетного графика и предоставленного графика, все тоже пляшет плюс\минус несущественные суммы). Юрист с которым я вел дело "умывает руки" из-за бесперспективности ибо крыть нечем по сути. Есть лишь маленький нюанс: в моей оригинальной копии договора не прописан номер ссудного счета, а есть лишь место под вписывание циферок после пропечатанных 2213 вот и возникла идея попробовать предъявить в кассационной жалобе "просрочку кредитора" мол в договоре не прописан счет для погашения. Хотя скорее это моя фантазия. Так вот хочу поинтересоваться у гуру в банковских спорах, какие еще есть зацепки в моем случае, чтоб попытаться потянуть время и добиться направление дела на новое рассмотрение? Пы.Сы. на сегодняшний день есть отдельный иск о признании договора недействительным, но ясен пень, что перспектива там стремится к нолю.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп» про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області (далі – ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області), товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп» (далі ТОВ «Укрспецторг групп») та ОСОБА_2 про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна. ОСОБА_1 зазначав, що вироком Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 28 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 серпня 2012 року, його визнано винним та засуджено до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього особисто належного майна. Цим же вироком задоволено цивільний позов публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Промінвестбанк») та стягнуто на користь банку з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно 464 386 грн 48 коп. та солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 505 202 грн 7 коп. На виконання вироку в частині конфіскації та задоволення цивільного позову судом до ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області було направлено виконавчі листи, на підставі яких відкрито зведене виконавче провадження на загальну суму 972 458 грн 90 коп. В ході виконавчого провадження було описано та арештовано належну ОСОБА_1 квартира за АДРЕСА_1, оціночною вартістю 227 553 грн. З метою реалізації квартири її було виставлено на прилюдні торги, які, за відповідним договором з ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області, повинна була провести Миколаївська філія ТОВ «Укрспецторг групп». Перші торги, призначені на 22 лютого 2013 року, та другі торги, призначені на 4 квітня 2013 року, були визнані такими, що не відбулися у зв’язку з відсутністю покупців. При цьому до других торгів було проведено переоцінку вартості квартири, внаслідок чого її зменшено на 10 %, а після повторної переоцінки – ще на 40 %. 13 травня 2013 року було проведено треті торги, в результаті яких квартиру було продано ОСОБА_2, який був єдиним учасником торгів, за 113 776 грн 50 коп. Позивач зазначав, що законних підстав для проведення торгів не було, оскільки ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2013 року було скасовано вирок Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 28 квітня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 серпня 2012 року, а справу направлено на новий розгляд суду першої інстанції. Прилюдні торги було проведено із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки позивача не було належним чином повідомлено про проведення торгів, прилюдні торги організовано з порушенням вимог закону щодо належного повідомлення про продаж арештованого майна у засобах масової інформації, оцінка виставленого на продаж майна проведена неналежним чином, а проведення торгів відбулось за наявності лише одного покупця. У серпні 2014 року позивач остаточно просив: визнати недійсними результати прилюдних торгів з продажу належної йому квартири за АДРЕСА_1, проведені 13 травня 2013 року Миколаївською філією ТОВ «Укрспецторг групп», які затверджені протоколом НОМЕР_1 від 13 травня 2013 року та актом про проведення прилюдних торгів Миколаївською філією ТОВ «Укрспецторг групп», визнати недійсним акт про реалізацію предмета іпотеки – спірної квартири, затверджений 23 травня 2013 року начальником ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області, визнати недійсним свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів на зазначену квартиру, видане ОСОБА_2. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 18 березня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним протокол НОМЕР_1 від 13 травня 2013 року, затверджений директором Миколаївської філії ТОВ «Укрспецторг групп» про проведення прилюдних торгів із реалізації майна, яке належить ОСОБА_1, а саме трикімнатної квартири за АДРЕСА_1; визнано недійсним акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 23 травня 2013 року, визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру. Додатковим рішенням цього ж суду від 22 червня 2015 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області та ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про виконавче провадження» та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна затвердженого наказом Міністерства юстиції України №68/5 від 27 жовтня 1999 року (далі - Тимчасове положення). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2013 року та 3 вересня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 28 квітня 2012 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 серпня 2012 року, ОСОБА_1 визнано винним та засуджено до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього особисто належного майна. Цим же вироком задоволено цивільний позов ПАТ «Промінвестбанк» та стягнуто на користь банку з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно 464 386 грн 48 коп. та солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 505 202 грн 7 коп. На виконання вироку в частині конфіскації майна та задоволення цивільного позову судом до ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області було направлено виконавчі листи, на підставі яких відкрито зведене виконавче провадження на загальну суму 972 458 грн 90 коп. В ході виконавчого провадження було описано та арештовано належну ОСОБА_1 квартиру за АДРЕСА_1, оціночною вартістю 227 553 грн. З метою реалізації квартири її було виставлено на прилюдні торги, які, за відповідним договором з ВДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області, проводила Миколаївська філія ТОВ «Укрспецторг групп». Перші торги, призначені на 22 лютого 2013 року, та другі торги, призначені на 4 квітня 2013 року, були визнані такими, що не відбулися, у зв’язку з відсутністю покупців. При цьому до других торгів було проведено переоцінку вартості квартири, внаслідок чого її зменшено на 10 %, а після повторної переоцінки – ще на 40 %. 13 травня 2013 року було проведено треті торги, в результаті яких квартиру було продано ОСОБА_2 за 113 776 грн 50 коп., який був єдиним учасником торгів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові щодо визнання недійсними прилюдних торгів та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2013 року вирок Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 28 квітня 2012 року, на виконання якого проводилися оскаржувані торги, та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 серпня 2012 року, якою вирок було залишено без змін, було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд суду першої інстанції, а тому правових підстав для проведення торгів 13 травня 2013 року не було. Крім того, спірну квартиру було реалізовано з третіх торгів за наявності тільки одного покупця, в той час, як за умовами Тимчасового положення організація мала право на проведення лише двох торгів та за наявності не менше двох учасників (підпункти 4.2, 4.7 Тимчасового положення). Боржника належним чином не повідомили про час, місце проведення прилюдних торгів, а також про стартову ціну реалізації майна. Разом з тим в двох ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем. Відповідно до статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи. Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна. Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Отже, за цієї норми підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження». Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом України «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості. Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, то норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя. Отже, норми цього Закону дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Разом з тим зазначені вимоги закону залишилися поза увагою судів. Крім того, суди не врахували, що на виконанні у ВДВС перебувало зведене виконавче провадження по виконанню шести виконавчих документів та дійшли передчасного висновку про те, що арештоване майно було реалізоване на виконання вироку Южноукраїнського міського суду, який на час проведення торгів був скасований. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2015 року, додаткове рішення цього ж суду від 22 червня 2015 року та рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 18 березня 2015 року підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2015 року, додаткове рішення Апеляційного суду Миколаївської області від від 22 червня 2015 року та рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 18 березня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-890цс16 За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, то норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя. Отже, норми цього Закону дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-890цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B45BD8E6F560CE06C225809900394FB5

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі-ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило в рахунок погашення заборгованості відповідача за договором про надання споживчого кредиту, укладеного 29 травня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1, в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний вище предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 28 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 29 травня 2007 року в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., з яких: 3 936 343 грн. 19 коп. – заборгованість по кредиту та 2 741 164 грн. 82 коп. – заборгованість по процентах, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року відповідно до висновку суб’єкта оціночної діяльності становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Визнано за ПАТ «Дельта Банк» право власності на нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, вищезазначені судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення по справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 29 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого був наданий позичальникові кредит у розмірі 300 000 доларів США строком до 28 травня 2018 року під 13 % річних. В цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника перед банком був укладений договір іпотеки, відповідно до якого відповідачем в іпотеку банку було передано нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. У зв’язку з невиконанням позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором станом на 25 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., яка складається з: 3 936 343 грн. 19 коп. заборгованості по кредиту; 2 741 164 грн. 82 коп. заборгованості по процентах. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до позивача перейшло право вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «УкрСиббанк» з позичальниками, в тому числі відповідачем, за умовами спірного договору від 29 травня 2007 року. Встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість. Згідно висновку про ринкову вартість об’єкта оцінювання, виконаного ТОВ «Вектор Оцінка», ринкова вартість спірного приміщення, становить 4 460 715 грн. Відповідно до пункту 4.3 та пункту 4.4 договору іпотеки у випадках, зазначених у пунктах 2.1.1-2.1.2 даного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку» і в разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення. Згідно із пунктом 4.2 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з наступних способів: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 5.1 договору іпотеки передбачено, що у разі настання обставин, зазначених в п. 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні зазначає який зі способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. Відповідно до пункту 5.3 договору іпотеки у разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абз. 2 ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку») право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1. цього договору іпотеки. На адресу відповідача, як позичальника, була направлена вимога про усунення порушення зобов’язань по кредитному договору з вимогою погасити заборгованість перед ПАТ «Дельта Банк» та роз’яснено право банку звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в обраний позивачем спосіб, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з доведеності позивачем наявності в нього права вимоги до відповідача в рамках заявлених позовних вимог, доведеності розміру та підставності нарахування кредитної заборгованості, а також обґрунтованості вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за позивачем. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 8 лютого 2012 року суд касаційної інстанції відмовляючи в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки виходив із того, що у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і в договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання в такий спосіб. - від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом врегулювання такого питання. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року суд зазначав, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). У справі, яка переглядається судами встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Разом з тим, посилання заявника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, а також на постанову Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року не свідчать про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки як у справі, яка переглядається, так і в зазначених судових рішеннях, наданих для порівняння, суди дійшли висновку про те, що в разі встановлення в договорі такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки як набуття іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно, останній вправі вимагати застосування такого способу звернення стягнення у судовому порядку. Також, надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у зазначеній постанові Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак, у справі, яка переглядається, такі обставини не були предметом дослідження при розгляді справи, оскільки відповідач про них не заявляв. Враховуючи вищезазначене, у справі, яка переглядається, суди статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» застосували неправильно, однак вірно вирішили спір по суті та з урахуванням того, що внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді І.С. Берднік В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1219 цс16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 вересня 2016 року № 6-1219цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ADAA8A7E5F836A45C225803B00347E41

История такова - в 2007 году заключен кредитный договор с Дельтабанком. В ипотеку по кредитному договору передан частный дом. Деньги получены на бизнес, который успешно прогорел в кризисные 2008-2009 года. Тогда же, в 2009 перестал платить по кредиту совсем, несколько раз звонили из банка, потом банк подал в суд. Пытались возражать, приводили аргументы, но в 2012 году суд вынес решение, конечно же взыскал всю сумму задолженности. Банк предъявил исполнительный лист в исполнительную службу, приходил исполнитель, якобы описал ипотечный дом (со слов исполнителя, потому что никаких документов мне не отдавали). И все. С конца 2013 года никто меня не беспокоит. У меня не такая большая задолженность, и я все это время искал покупателя на дом. Сейчас у меня есть покупатель на дом, сумма оговорена - хватит на погашение задолженности и даже мне остается. Я пришел в отдел Дельтабанка по проблемной задолженности, объяснил, что хочу продать дом в погашение кредита, для чего мне требуется согласие банка. Сотрудники банка мне сказали, что не дадут согласия на продажу дома, уже идет исполнительное производство, дом будет продан с торгов, я такой-сякой плохой на платил уже много лет и все в этом духе. Я пытался объяснить, что у меня покупатель на полную сумму задолженности, но они какие-то странные, вообще меня не услышали. После этого оставил письменное заявление в банке с просьбой разрешить продажу дома и снять арест ипотеки для продажи. Уважаемые форумчане и бывалые специалисты, подскажите, как возможно заставить банк дать согласие на добровольную продажу ? Знаю я эти торги в исполнительной службе и не хочу остаться быть должным после продажи моего дома. Другого имущества у меня нет.

Кретит обеспечен ипотекой. Есть решение суда о взыскании суммы долга. Исполнитель объявил автомобиль в розыск. Оценка имущества по договору ипотеки намного превышает кредитный долг по решению суда. Имеет ли право исполнитель объявлять автомобиль в розыск, учитывая то, что банк имеет право удовлетворить свои требования за счет ипотеки.

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2013 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є.. Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» на рішення апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року, - в с т а н о в и л а: У березні 2012 року публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3, разом з їх неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4, із квартири АДРЕСА_1, зняти вказаних осіб з реєстраційного обліку та стягнути судовий збір. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 23 жовтня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 50 тис. доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Зазначав, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконував, а тому рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 7 лютого 2011 року було стягнуто з відповідачів на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 430 398 грн. 11 коп. Вказував, що на момент звернення до суду з позовом відкрито виконавче провадження за виконавчим листом щодо виконання вищевказаного рішення суду, триває процедура звернення стягнення на майно боржника. Банком 20 січня 2012 року на адресу ОСОБА_2 було направлено вимогу про виселення, яка була ним отримана 28 січня 2012 року. Проте, станом на березень 2012 року квартира відповідачами не звільнена. Рішенням Пролетарського районного суду м. Києва від 29 вересня 2012 року позовні вимоги публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» задоволено. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 - предмета іпотеки, знято їх з реєстрації за вказаною адресою. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» відмовлено. У касаційній скарзі публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що у порядку виконавчого провадження триває процедура реалізації предмета іпотеки, відповідачі належним чином повідомлялись про звільнення квартири, однак у добровільному порядку звільнити спірну квартиру відмовились, а тому позовні вимоги є обґрунтованими, оскільки права іпотекодержателя порушені. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що банк з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки не звертався, процедура звернення стягнення на предмет іпотеки не витримана, а тому вимоги щодо виселення відповідачів зі спірної квартири є передчасними. Встановлено й це убачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Судами установлено, що згідно кредитного договору, укладеного 23 жовтня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_2, останній отримав кредит у розмірі 50 тис. доларів США. Того ж дня, в рахунок забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 7 лютого 2011 року стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 430 398 грн. 11 коп. Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-8039, виданого Пролетарським районним судом м. Донецька про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь банку заборгованості у розмірі 430 398 грн. 11 коп. В межах виконавчого провадження державним виконавцем описано та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до ч. 1 ст. 33, ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов?язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основними зобов?язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду. При цьому рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або шляхом застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно роз'яснень, наданих у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. Як убачається із п. 45 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» у разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в порядку статті 373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику. Таким чином, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки банком не заявлялись, а тому вимоги щодо виселення відповідачів є передчасними. Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно ч. ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передану в іпотеку квартиру є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов?язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. При розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно з ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Однак, суд першої інстанції зазначених норм закону не врахував. Таким чином, апеляційний суд вірно встановив фактичні обставини справи, доводи касаційної скарги, матеріали витребуваної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України як підстави для скасування рішень. З урахуванням викладеного та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити рішення апеляційного суду без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» відхилити. Рішення апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: Д.Д. Луспеник Судді: А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/30005970

Державний герб України Справа № 232/978/13-ц Провадження № 2/232/293/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2013 року м. Кіровське Кіровський міський суд Донецької області у складі: головуючого - судді Назаренко Г.В. при секретарі Крамар В.М. за участю відповідачки ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення з предмету іпотеки, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: відділ державної виконавчої служби Кіровського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області, - ВСТАНОВИВ: У квітні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення їх, а також неповнолітньої ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_1, з предмета іпотеки - будинку АДРЕСА_1. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 8 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним Банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту № 210/7/219, за умовами якого Банк видав, а Позичальник отримав кредит в сумі 408000,00 грн. на придбання нерухомого майна - житлового будинку із земельною ділянкою з датою повернення кредиту 7 квітня 2033 року. 8 квітня 2013 року між Банком та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір за № 210/8/197, посвідчений в.о. державного нотаріуса Шахтарської державної нотаріальної контори Шевера О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 273, яким було забезпечено виконання Іпотекодавцем зобов»язань у повному обсязі перед Іпотекодержателем, що випливають із вищезазначеного договору кредиту. Предметом іпотеки є нерухоме майно - цілий житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 88,3 кв.м., житловою площею 54,2 кв.м., та земельна ділянка площею 0,1415 га, що знаходяться за адресою : АДРЕСА_1. Того ж дня був внесений відповідний запис до державного реєстру іпотек, отримано нотаріально засвідчену згоду ОСОБА_2 - чоловіка позичальниці - на передачу в іпотеку Банку вищевказаного нерухомого майна. Позичальниця не виконувала умови кредитного договору, у зв»язку з чим утворилась заборгованість по сумі кредиту, відсоткам, та без згоди Іпотекодавця зареєстрував в будинку неповнолітню дочку ОСОБА_4 У зв»язку з тим, що порушення умов кредитного договору носило триваючий характер, Банк, після направлення Позичальниці повідомлення про необхідність сплати боргу, 31 травня 2012 року направив до відділу ДВС Кіровського міського управління юстиції у Донецькій області для примусового виконання за місцем знаходження заставного майна боржника, виконавчий лист за № 2-98/2011, виданий Апеляційним судом Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу для задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк», пред»явивши його до виконання. Постановою начальника відділу ДВС Мажара І.В. від 1 червня 2012 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, боржниці надано строк для добровільного виконання рішення суду. У зв»язку з тим, що рішення добровільно боржницею не виконано, державним виконавцем було проведено опис і арешт заставленого нерухомого майна для наступної його реалізації. Однак на теперішній час відповідачі продовжують чинити перешкоди, добровільно за вимогою Банку не виселяються, потенційні покупці не мають можливості оглянути предмет іпотеки. На підставі наведеного позивач просить виселити відповідачів з предмета іпотеки на підставі ст.40 Закону України «Про іпотеку». Представник позивача в судове засідання не з»явився, про час та місце судового розгляду оповіщений у встановленому порядку, надав заяву, в якій підтримав позовні вимоги, просив справу розглянути за його відсутності. Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 в судове засідання не з»явились, про час та місце судового розгляду оповіщені у встановленому порядку, не повідомили про причини неявки. Відповідачка ОСОБА_1 позов не визнала, оскільки стягнення на предмет іпотеки у встановленому порядку судом не зверталось, попередження про виселення з житлового будинку від позивача вона не отримувала, у зв»язку з чим відсутні законні підстави для виселення її та членів її сім»ї з будинку. Заслухавши пояснення відповідачки ОСОБА_1, дослідивши письмові докази, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав. 8 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 210/7/219, згідно якого Кредитор надав Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 408000,00 грн. зі сплатою 15,5 % річних за перший рік з подальшим переглядом розміру процентів за користування кредитом, з кінцевим терміном погашення заборгованості до 7 квітня 2033 року на придбання будинку із земельною ділянкою, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 8 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 210/8/197, згідно якого Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов»язань за Договором кредиту № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року, укладеним між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем, земельну ділянку загальною площею 0,1415 га за адресою АДРЕСА_1 та житловий будинок з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 88.3 кв.м., житловою 54.2 кв.м. 8 квітня 2008 року чоловік Іпотекодателя - ОСОБА_2 дав нотаріально засвідчену згоду на передачу в іпотеку його дружиною ОСОБА_1 будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1 на умовах за її розсудом. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року з ОСОБА_1 стягнуто на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 396080 грн., борг по сплаті відсотків 181019,99 грн., пеня в сумі 6771,02 грн., інфляційні витрати 89714,47 грн. та судові витрати в сумі 1820 грн. та на користь держави судовий збір 1399 грн. 1 червня 2012 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-98/2011, виданого 11 січня 2012 року Апеляційним судом Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором в сумі 396080 грн., борг по сплаті відсотків 181019,99 грн., пеня в сумі 6771,02 грн., інфляційні витрати 89714,47 грн. та судові витрати в сумі 1820 грн., всього 675405,48 грн. 22 червня 2012 року ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1, отримана письмова вимога позивача про добровільне звільнення приміщення всім мешканцям будинку АДРЕСА_1 протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержатля або нового власника або в іншій погоджений сторонами строк. Відповідно до ст. ст.15 ч.1, 16 ч.1 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачені способи захисту цивільних прав та інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України, що передбачено ст.4 ЦПК України. Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання договору недійним, третя особа: ОСОБА_2, ПАТ «Укрсоцбанк» обрав в якості способу захисту свого порушеного цивільного права звернення із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про примусове стягнення з неї грошових коштів за кредитним договором № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року, третя особа: ОСОБА_2, яке знайшло своє вирішення у формі ухвалення судового рішення. Суд вважає, що, не дивлячись на те, що житловий будинок АДРЕСА_1, в якому проживають відповідачі, є предметом іпотеки за іпотечним договором № 210/8/197 від 8 квітня 2008 року, і мешканці будинку протягом одного місяця з дня отримання відповідачкою ОСОБА_1 письмової вимоги Банку, не звільнили житловий будинок, останні не підлягають виселенню з житлового будинку у зв»язку з тим, що рішення про звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок судом не приймалось. Звернення стягнення на майно боржника, яке полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації, відповідно до ст. ст.32, 52 Закону України «Про виконавче провадження» є одним із заходів примусового виконання рішень і не є підставою для виселення мешканців з предмету іпотеки в порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку». У зв»язку з відмовою в позові понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору відшкодуванню не підлягають. Відповідно до ст. ст. 39-40 Закону України «Про іпотеку», ст. ст.9, 109 ЖК України, керуючись ст. ст.15, 60, 88, 213-215 ЦПК України, суд, - ВИРІШИВ: В позові Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення з предмету іпотеки, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: відділ державної виконавчої служби Кіровського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області, відмовити повністю за необґрунтованістю. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Кіровський міський суд Донецької області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу потягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: Г.В. Назаренко http://reyestr.court.gov.ua/Review/31644919 Державний герб України Головуючий у 1 інстанції Назаренко Г.В. Доповідач Соломаха Л.І. Категорія 27 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 липня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі: головуючого-судді Пономарьової О.М. суддів Соломахи Л.І., Биліни Т.І. при секретарі Стрижак О.В. за участю: представника позивача Вожова В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (третя особа - відділ державної виконавчої служби Кіровського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області) про виселення з предмету іпотеки з апеляційною скаргою позивача - публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Кіровського міського суду Донецької області від 31 травня 2013 року, - В С Т А Н О В И В: Рішенням Кіровського міського суду Донецької області від 31 травня 2013 року публічному акціонерному товариству «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») відмовлено за необґрунтованістю у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (третя особа - відділ державної виконавчої служби Кіровського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області (далі - ВДВС Кіровського МУЮ Головного управління юстиції у Донецькій області) про виселення з предмету іпотеки (а.с. 46-47). Не погоджуючись з рішенням суду, позивач - ПАТ «Укрсоцбанк» в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення по суті заявлених позовних вимог. Зазначає, що суд у своєму рішенні єдиною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог зазначив відсутність окремого рішення суду про звернення стягнення на передане в іпотеку майно. Такий висновок суду вважає незаконним, оскільки ні в ст. 109 ЖК УРСР, ні в ст. 40 Закону України «Про іпотеку», на які посилається банк та сам суд при ухваленні рішення, не йдеться про те, що для виселення з предмету іпотеки громадян, що мешкають в ньому, потрібно існування саме рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки або іншого виконавчого документу з вказаним формулюванням. В них йдеться про те, що звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому. Суд невірно прив'язує виселення з предмету іпотеки до обов'язкового подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с. 79-81). В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача - ПАТ «Укрсоцбанк» - Вожов В.І., який діє від імені юридичної особи на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 07 листопада 2012 року (а.с. 83), доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити. Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, які діють в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення їм 11 липня 2013 року повісток про явку до суду 16 липня 2013 року (форма № 119) (а.с. 95). Відповідач ОСОБА_2 надіслала заяву про розгляд справи у її відсутність (а.с. 98), інші відповідачі причини неявки у судове засідання не повідомили і відповідно до частини 2 ст. 77 ЦПК України вважається, що вони не з'явилися у судове засідання без поважних причин. Відповідно до частини 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача Вожова В.І., дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача - ПАТ «Укрсоцбанк» задоволенню не підлягає з наступних підстав: Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що 08 квітня 2008 року між Акціонерним-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та відповідачем ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 210/7/219, згідно якого Банк надає Позичальнику кредит у розмірі 480 000 грн. з кінцевим терміном повернення 07 квітня 2033 року зі сплатою відсотків у розмірі 15,5 % на перший рік, подальший розмір процентів за користування кредитом підлягає щорічному перегляду на суму залишку заборгованості за кредитом (п. 1.1, п. 1.1.2) (а.с. 13-15). В забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2, які випливають з кредитного договору № 210/7/219 від 08 квітня 2008 року, між Банком та відповідачем ОСОБА_2 за нотаріально засвідченою письмовою згодою ОСОБА_3 08 квітня 2008 року був укладений іпотечний догорів № 210/8/197, предметом якого є: - земельна ділянка загальною площею 0,1415 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стане власністю Іпотекодавця після укладення цього договору та одержання Іпотекодавцем державного акту на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації, що підтверджується договором купівлі-продажу, укладеним 08 квітня 2008 року з ОСОБА_6; - житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 88,3 кв.м, житловою - 54,2 кв.м, з надвірними спорудами сарай Б, погріб В, убиральня Г, огорожа № 1-3, замощення 1, та належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 08 квітня 2008 року з ОСОБА_6 (п. 1.1.) (а.с. 16-17). Згідно з п. 4.1 іпотечного договору № 210/8/197 від 08 квітня 2008 року у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем основного зобов'язання Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 4.2 іпотечного договору передбачено, що у разі порушення Іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, Іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно п. 4.5 іпотечного договору Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: - на підставі рішення суду, або - на підставі виконавчого напису нотаріуса, або - шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», або - шляхом продажу предмета іпотеки Іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», або - шляхом організації Іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між Іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому ст. 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (а.с. 16-17). Рішенням апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором в сумі 396 080 грн., борг зі сплати відсотків 181 019,99 грн., пеню в сумі 6 771,02 грн., інфляційні витрати - 89 714,47 грн., судові витрати в сумі 1 820 грн. та на користь держави судовий збір - 1 399 грн. (а.с. 66-68). 01 червня 2012 року постановою начальника ВДВС Кіровського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-98/2011, виданого 11 січня 2012 року Кіровським міським судом Донецької області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором в сумі 396 080 грн., за відсотками - 181 019,99 грн., пені в сумі 6 771,02 грн., інфляційних витрат - 89 714,47 грн. та судових витрат в сумі 1 820 грн., всього 675 405,48 грн. (а.с. 22). 22 червня 2012 року ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 отримала письмову вимогу Банку від 08 червня 2012 року за № 4213 про добровільне звільнення нею та всіма громадянами, які мешкають в ньому, житлового будинку АДРЕСА_1 протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги (а.с. 23-24). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» про виселення з предмету іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок АДРЕСА_1, з якого позивач просить виселити відповідачів, є предметом іпотеки за іпотечним договором № 210/8/197 від 08 квітня 2008 року, і мешканці будинку протягом одного місяця з дня отримання відповідачем ОСОБА_2 письмової вимоги банку, не звільнили житловий будинок, проте останні не підлягають виселенню з житлового будинку у зв'язку з тим, що рішення про звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок судом не приймалось. Суд зазначив, що звернення стягнення на майно боржника, яке полягає в його арешті (описі), вилучені та примусовій реалізації відповідно до ст.ст. 32, 52 Закону України «Про виконавче провадження», є одним із заходів примусового виконання рішень і не є підставою для виселення мешканців з предмету іпотеки в порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку». Зазначений висновок суду першої інстанції є законним та обгрунтованим. Відповідно до частини 1 ст. 33, ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основними зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі на підставі рішення суду. При цьому рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або шляхом застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом. Згідно з частинами 1, 3 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Відповідно до частини 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно роз'яснень, наданих у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Як убачається із п. 45 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» у разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в порядку статті 373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику. Враховуючи, що рішенням апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнута заборгованість за кредитним договором (а.с. 66-68) та 01 червня 2012 року постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-98/2011, виданого 11 січня 2012 року Кіровським міським судом Донецької області саме про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором (а.с. 22), банк в позові посилається на перешкоди у виконанні цього рішення суду через те, що відповідачі добровільно з житлового будинку на його вимогу не виселяються, чим перешкоджають реалізації житлового будинку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки банком не заявлялись, а тому вимоги щодо виселення відповідачів є передчасними. Згідно частин 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. При розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно з частиною 4 ст. 9, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Вимоги ст. 40 Закону України «Про іпотеку» щодо виселення мешканців із житлового будинку, що є предметом іпотеки, не розповсюджуються на випадки звернення стягнення на заставлене майно відповідно до ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» в порядку примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Саме з цього і виходив суд першої інстанції відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, з житлового будинку, що є предметом іпотеки. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування або зміни рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необґрунтовані і не спростовують висновків суду, тому відповідно до частини 1 ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін. Керуючись ст. 307, ст. 308, ст. 314, ст. 315 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, - У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу позивача - публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відхилити. Рішення Кіровського міського суду Донецької області від 31 травня 2013 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення. Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: О.М. Пономарьова Судді: Л.І. Соломаха Т.І. Биліна http://reyestr.court.gov.ua/Review/32440501