Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'выселение и снятие с регистрации'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 76 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Центральне регіональне управління» публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (законним представником яких є ОСОБА_1), треті особи: реєстраційна служба Ірпінського міського управління юстиції в Київській області, управління Державної міграційної служби у Київській області, служба у справах дітей Ірпінської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із вказаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості за кредитним договором, укладеним 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 через неналежне виконання останнім грошових зобов’язань за вказаним договором, у рахунок погашення якої просило звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, що в забезпечення кредитного договору була передана ОСОБА_1 в іпотеку банку на підставі договору поруки від 25 грудня 2006 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просить ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій скасувати і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі, з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» надало постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) та постанови Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 24 грудня 2026 року. Також на забезпечення належного виконання зобов’язань за договором кредиту 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав у іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Через неналежне виконання боржником узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість у розмірі 2 млн 622 тис. 116 грн 71 коп., яку було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_4 рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 вересня 2010 року. Указане рішення суду дотепер не виконано, і у зв’язку із цим заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2006 року станом на 1 грудня 2014 року становить 14 млн 626 тис. 612 грн 49 коп. Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» й в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання права банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві. Звертаючись до суду із цим позовом, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначало також про невиконання зазначено рішення міського суду. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, уже звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1. При цьому суд дійшов до висновку, що вимоги про виселення відповідача та його неповнолітніх дітей не підлягають задоволенню, оскільки відсутні докази отримання ними вимоги іпотекодержателя про звільнення вказаної квартири. Однак у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15) суд виходив з того, що вимога про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору й не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Водночас постанова Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) не може бути належним прикладом, оскільки її постановлено в справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За правилами частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме про таке застосування норм статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР зазначено в постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що судами попередніх інстанцій не було встановлено, на які цілі видавався кредит і за які кошти придбано спірну квартиру, унаслідок чого належним чином не з’ясував порядку виселення відповідачів з указаної квартири та наявності правових підстав для їх виселення. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову суди допустили неправильне застосування норм матеріального права і не встановили всіх необхідних фактів, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року в частині відмови у позові про виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі №6-860цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-860цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93B2A0D3E9FF7064C2258098005C12D5
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Метабанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2010 року публічне акціонерне товариство «МетаБанк» (далі – ПАТ «МетаБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 22 жовтня 2002 року між Акціонерним банком «Металург» (АБ «Металург»), правонаступником якого є ВАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким останньому була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. по 8 жовтня 2003 року включно. Додатковими угодами від 30 травня 2003 року, від 12 листопада 2004 року та від 25 лютого 2005 року ліміт кредитування змінювався, останньою угодою збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою від 15 листопада 2007 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2017 року. Умовами кредитного договору та додаткових угод передбачений порядок погашення кредиту та відсотків за ним, а також санкцій за його невиконання. На забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 22 жовтня 2002 року між банком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким предметом іпотеки є належна відповідачам на праві спільної часткової власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконував, в результаті чого станом на 25 травня 2012 року заборгованість складає 353 977грн. 04 коп., з яких: заборгованість за кредитним договором – 315 000 грн., заборгованість за відсотками – 22 222 грн. 18 коп., пеня за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року – 16 754 грн. 86 коп. Посилаючись за зазначені обставини, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., вартістю 90 000 грн., що належить відповідачам на праві власності, шляхом продажу вказаного нерухомого майна у примусовому порядку органом ДВС на публічних (прилюдних) торгах за ціною, що буде визначена експертною організацією у ході виконавчого провадження, та погашення за рахунок отриманих за наслідками таких публічних торгів грошових коштів у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року перед ПАТ «МетаБанк» у розмірі 353 977 грн. 04 коп., виселити відповідачів, а також інших осіб які зареєстровані та/або проживають у вищезазначеній квартирі, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року, укладеним між АБ «Металург» та ОСОБА_1, що утворилась станом на 25 лютого 2012 року у розмірі 353 977 грн. 04 коп., яка складається із: 315 000 грн. заборгованості за кредитом, 22 222 грн. 18 коп. прострочених процентів, 16 754 грн. 86 коп. пені за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року, звернуто стягнення на квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 S частки, ОСОБА_2 Y частки, на підставі свідоцтва про право власності на житло, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що 22 жовтня 2002 року між АБ «Металург», правонаступником якого є ПАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому до 8 жовтня 2003 року була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. Додатковими угодами до цього договору від 30 травня 2003 року НОМЕР 2 кредитний ліміт збільшено до 273 000 грн., від 12 листопада 2004 року НОМЕР 3 кредитний ліміт зменшено до 250 000 грн., від 25 лютого 2005 року – збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою НОМЕР 4 від 15 листопада 2006 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2007 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 25 лютого 2005 року між ПАТ «МетаБанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останнім на праві власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Також установлено, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав. Задовольняючи частково позов АБ «Металург», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 порушив свої зобов’язання за кредитним договором, в установлений договором строк суму кредиту не повернув, у зв’язку з чим підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Способом реалізації предмета іпотеки суд, відповідно до позовних вимог АБ «Металург», визначив проведення прилюдних торгів, зазначивши в резолютивній частині судового рішення про те, що початкова ціна предмета іпотеки повинна бути визначена на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, 15 червня, 6 липня, 14 вересня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 13 травня, 7 жовтня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, 2 листопада 2016 року суди зазначали, що згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки визначається у грошовому вираженні. Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норму частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», постановив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1 шляхом її продажу на прилюдних торгах, при цьому не визначив і не зазначив у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах у грошовому вираженні. Апеляційний суд і суд касаційної інстанції, погоджуючись із такими висновками суду першої інстанції, зазначили в ухвалах про статтю 39 Закону України «Про іпотеку», однак на вказані недоліки застосування судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернули й не виправили таких недоліків шляхом правильного застосування відповідних норм Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція у справі 6-2839 цс 16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2839цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FD7274EA45C294DC22580950052688D
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Сумська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп», відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції, приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9, треті особи: Сумська міська рада, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону) за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення. Позивач зазначав, що після придбання ним у власність квартири АДРЕСА_1 право відповідачів на користування нею припинилось. Посилаючись на те, що він та його родина не мають можливості користуватися придбаною квартирою для власного проживання, оскільки в ній зареєстровані та проживають відповідачі, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування зазначеною квартирою, і виселити їх із цієї квартири. ОСОБА_8 як законний представник неповнолітньої ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп» (далі – ТОВ «Укрспецторг групп»), відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції (далі – ВДВС Сумського МУЮ), приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9 про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону). Посилаючись на те, що вимоги ОСОБА_1 порушують право неповнолітньої дитини на житло; під час продажу спірної квартири не було додержано вимог чинного законодавства в частині отримання дозволу на такий продаж органу опіки та піклування, ОСОБА_8 просила визнати недійсними: прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, проведені ТОВ «Укрспецторг групп» 9 вересня 2013 року, яке належить ОСОБА_2, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону). Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 7 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 відмовив. Апеляційний суд Сумської області 8 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог: виселив ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітню ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1; рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення касаційного та апеляційного судів, а також рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, прийняти нове рішення в цій частині про задоволення вказаних позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР) у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідності згаданого судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надала копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, постанов Верховного Суду України від 3 лютого й 2 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартиру АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_2 не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. 18 червня 2013 року відповідно до заявки державного виконавця між ВДВС Сумського МУЮ та Сумською філією ТОВ «Укрспецторг групп» було укладено договір про надання послуг з організації й проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). За результатом проведених торгів квартиру було реалізовано ОСОБА_1 за 222 тис. 374 грн 79 коп. 10 жовтня 2013 року державним виконавцем було складено акт про реалізацію предмета іпотеки. ОСОБА_1 видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону), згідно з яким останньому на праві власності належить майно, що складається з чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1. Загальна вартість нерухомого майна становить 202 тис. 158 грн 90 коп., яке придбано ОСОБА_1 за 222 тис. 374 грн 79 коп., що раніше належало ОСОБА_2. Відсутність заборони відчуження, відсутність відомостей щодо перебування нерухомого майна в іпотеці підтверджується витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9 24 листопада 2014 року. За довідками ТОВ «Тех-Комсервіс» від 15 січня 2015 року та від 27 березня 2015 року в спірній квартирі особистий рахунок відкритий на ім’я ОСОБА_1, зареєстровані та проживають 6 осіб: ОСОБА_2 – колишній власник; ОСОБА_3 – син колишнього власника; ОСОБА_7 – син колишнього власника; ОСОБА_4 – онука колишнього власника; ОСОБА_5 – онук колишнього власника; ОСОБА_6 – правнук колишнього власника. 2 лютого 2015 року ОСОБА_1 направив вимоги про виселення зазначених осіб. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не підлягають виселенню із спірного жилого приміщення без надання іншого житла. Крім того, позивач за первісним позовом придбав указану квартиру з існуючими обтяженнями, оскільки в ній були зареєстровані та проживали відповідачі. Отже, реалізація його права власника може бути обмежена необхідністю захисту конституційного права відповідачів на житло, передбаченого частиною третьою статті 47 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Тобто рішення суду також має бути постановлене виключно на підставі закону, а не внутрішнього переконання щодо способів реалізації права власника. Крім того, посилаючись на норми статті 13 Конституції України, суд дійшов висновку, що власник житла зобов’язаний забезпечити права мешканців належної йому квартири на житло в будь-який спосіб, який не суперечить закону, при цьому сам власник не позбавлений можливості зареєструватися та проживати в належній йому квартирі, а також вселити в неї інших осіб з дотриманням умов чинного законодавства. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом не довів порушення прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітніх осіб, що мешкають у спірній квартирі. За рішенням суду неповнолітні особи мають за наслідками виселення отримати інше житло. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що прилюдні торги з продажу спірної квартири проведені з порушенням вимог законів України «Про іпотеку» та «Про виконавче провадження». Щодо посилання позивача на відсутність дозволу органу опіки та піклування на звернення стягнення на нерухоме майно, то ця обставина вже була предметом судового розгляду, а саме: Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 12 червня 2014 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_2 до ТОВ «Укрспецторг групп», ВДВС Сумського МУЮ про визнання прилюдних торгів недійсними; рішення набрало законної сили; суд не встановив порушень під час проведення прилюдних торгів на виконання рішення суду про звернення стягнення на нерухоме майно; також суд під час розгляду вказаної справи досліджував питання щодо висновку органу опіки та піклування й стосовно прав неповнолітньої особи ОСОБА_4 і не встановив порушення її прав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови взадоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог, апеляційний суд вважав, що право члена сім’ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім’ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на цей будинок, а відтак припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім’ї на користування цим будинком (квартирою). Права членів сім’ї власника будинку (квартири) на об’єкт власності є похідними від прав самого власника. Закон передбачає право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об’єктів, але не передбачає при цьому переходу прав і обов’язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім’ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла – статті 810, 814 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)). Частина четверта статті 156 ЖК Української РСР передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім’ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна. З огляду на ці обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 як власника спірної квартири про виселення з неї колишнього власника та членів його сім’ї. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4, апеляційний суд виходив з того, що під час відчуження спірної квартири не було порушено права малолітньої особи – ОСОБА_4, яка проживає в цій квартирі, ураховуючи положення пункту 4.5.9 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, згідно з якими в разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згадана норма не регулює правовідносини, що склалися під час виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та суду першої інстанції в нескасованій частині. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься правовий висновок про те, що спірні правовідносини регулюються нормами частини другої статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. У постановах Верховного Суду України від 3 лютого і 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Оскільки у справах, які переглядалися, нерухоме майно (квартира та жилий будинок), що було предметом договорів іпотеки, було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, то немає передбачених законом підстав для виселення мешканців із цих жилих приміщень без надання їм іншого постійного житла. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідність висновків, викладених у судовому рішенні суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка визначає порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення. Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, згідно зі змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР). Саме до цього зводяться правові висновки, викладені Верховним Судом України в постановах від 3 лютого й 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння. З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що була предметом договору іпотеки, придбано відповідачами не за рахунок отриманого кредиту, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення колишнього власника та членів його сім’ї із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, без надання їм іншого постійного жилого приміщення, неправильно застосувавши частину другу статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог про виселення відповідачів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у цій частині та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Підстав перегляду судових рішень у цій справі в частині вирішення зустрічних позовних вимог заявниця не обґрунтувала та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень (постанов Верховного Суду України). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року в частині вирішення вимог про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого постійного жилого приміщення скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1731цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1731цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/85C7708DA57E242DC225809E00527B7D
  4. на предмет ипотеки было получено с нарушением требований закона http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58214034 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И "02" червня 2016 р. м. Київ К/800/54327/15 Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Черпака Ю.К. (головує в судовому засіданні), Головчук С.В., Ліпського Д.В.,секретаря судового засідання Ковтонюка С.Д., за участю позивача, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року, встановив: В липні 2015 року ОСОБА_4 пред'явив позов до Солом'янського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірними дій щодо зняття позивача з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання за вказаною адресою; визнання нечинним рішення відповідача про зняття з реєстрації позивача з місця проживання. Позов обґрунтовував тим, що у 2011 році між ним та ПАТ «Ерде Банк» укладено кредитний договір, на забезпечення виконання якого сторони уклали іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Предметом іпотеки вказано квартиру АДРЕСА_1, що належала позивачу на праві приватної власності. У встановлений строк позивач кредитні кошти не повернув, у зв'язку з чим банк прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та зареєстрував право власності на квартиру. У подальшому ця квартира була відчужена ОСОБА_6 У квітні 2015 року позивач дізнався, що його знято з реєстраційного обліку на підставі заяви нового власника квартири. Вважає, що чинним законодавством не передбачено право органів державної міграційної служби знімати осіб з реєстрації місця проживання на підставі заяви нового власника житла за договором купівлі-продажу предмета іпотеки (квартири) у іпотекодержателя у зв'язку з набуттям ним права власності на цей предмет іпотеки. Набуття права власності банком на квартиру та подальше її відчуження на користь іншої особи оскаржується позивачем у цивільній справі. Крім того, рішення про позбавлення позивача права користування житлом або про виселення з квартири відсутнє. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві та в апеляційній скарзі. У запереченнях на касаційну скаргу Солом'янський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. Справа розглядається за відсутності представника відповідача, який був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання. Заслухавши позивача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Судами встановлено, що 12 серпня 2011 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Ерде Банк» укладено кредитний договір № К-182/11, згідно з умовами якого позивач отримав 150000 доларів США зі строком повернення до 11 серпня 2012 року. На забезпечення виконання цього договору, 12 серпня 2011 року між сторонами укладено іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1. Оскільки у встановлений кредитним договором строк позивач кредитні кошти не повернув, банком прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Як встановлено судами, 08 жовтня 2012 року банк звернувся до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна із заявою про реєстрацію прав власності на квартиру, у зв'язку чим 20 листопада 2012 року проведено державну реєстрацію предмета іпотеки за ПАТ «Ерде Банк» та внесено до Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру за банком. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 листопада 2013 року в адміністративній справі № 826/16627/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року, визнано протиправними дії КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» щодо реєстрації права власності за ПАТ «Ерде Банк» на квартиру АДРЕСА_1, яка належала на праві власності ОСОБА_4 і скасовано рішення КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» від 20 листопада 2012 року, номер запису 45370 в книзі 541-50,125 щодо реєстрації права власності за ПАТ «Ерде Банк» на квартиру АДРЕСА_1. У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2014 року банк відчужив квартиру ОСОБА_6 Листом Соломянського районного відділу ГУ ДМС України в м. Києві від 20 березня 2015 року № 10/Г-158 позивачу повідомлено, що після проведеної перевірки його знято з реєстрації місця проживання з 30 вересня 2014 року за заявою нового власника - ОСОБА_6 Стаття 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у редакції, що діяла до 05 серпня 2012 року, містила положення про те, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Водночас, з 05 серпня 2012 року редакція цього Закону змінилась, з'явились й інші підстави для зняття органом державної міграційної служби особи з реєстрації. Так, відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (у редакції, що діяла з 05 серпня 2012 року і на час виникнення спірних правовідносин) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: - заяви особи або її законного представника; - судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; - свідоцтва про смерть; - паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; - інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній, установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням. Згідно з абзацом 9 пункту 3.1 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопада 2012 року № 1077 (далі - Порядок № 1077), зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів). Абзацом 10 пункту 3.1 Порядку № 1077 визначено, що зняття з реєстрації на підставах, визначених в абзацах вісім та дев'ять пункту 3.1 цього розділу, здійснюється за клопотанням уповноваженої особи закладу/установи або за заявою власника/наймача житла або їх законних представників. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що зняття позивача з реєстрації відбулось відповідно до вимог законодавства на підставі заяви ОСОБА_6 про зняття з реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_7, до якої додано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, згідно з яким він є власником квартири, та договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ «Ерде Банк». Суди вважали, що заява ОСОБА_6 як нового власника квартири та додані до неї документи є підставою для зняття позивача з реєстрації місця проживання у цій квартирі, оскільки позивач не надав доказів, що спростовують наявність у ОСОБА_6 права власності на квартиру. Однак такі висновки не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, з огляду на таке. Зі змісту Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Порядку № 1077 слідує, що зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про припинення підстав на право користування такою особою житловим приміщенням (у даному випадку - відчуження житла), а не у зв'язку з реєстрацією права власності на житлове приміщення за новим власником. Отже, для правильного вирішення спору суди мали встановити обставини відчуження позивачем житла та з'ясувати, яким чином і на підставі яких документів здійснювався перехід права власності від позивача до банку та у зв'язку з цим вирішити питання про залучення нових власників квартири до участі у справі. Позивач неодноразово звертав увагу судів на те, що рішення КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за ПАТ «Ерде Банк» скасоване у судовому порядку, а правомірність набуття банком права власності на квартиру оспорюється у порядку цивільного судочинства. Цим доводам позивача суди правової оцінки не надали, не з'ясували, чи впливають вони на вирішення справи, та не перевірили наслідки вирішення у цивільному порядку спору про незаконність відчуження житла. Відповідно до статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (частина друга статті 227 КАС України). Зважаючи на те, що ухвалені у справі судові рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, повно і всебічно встановлених обставинах справи, їх належній правовій оцінці, вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, так як порушення допущені обома судовими інстанціями. Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ухвалив: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає. Судді:Черпак Ю.К. Головчук С.В. Ліпський Д.В.
  5. права собственности или выселении. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62696471 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 листопада 2016 року м. Київ К/800/48268/15 Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Заїки М.М., Мойсюка М.І.розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, третя особа - Комунальне підприємство "Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва", Житлово-експлуатаційна дільниця № 202 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року, в с т а н о в и в: У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про визнання протиправними дій відповідача із зняття його з реєстрації місця проживання у АДРЕСА_1, скасування зняття відповідачем його з реєстрації місця проживання у АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. З такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не погодився позивач, подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин статтю 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», оскільки позивач не подав ні заяви, ні документа, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання, ні військового квитка або посвідчення про прописку. Просить скасувати постановлені судами першої та апеляційної інстанцій рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Заперечення відповідача на касаційну скаргу мотивовані тим, що право власності на вказане житло у позивача припинено внаслідок набуття на нього права власності ТОВ «Кей-Колект» за іпотечним договором, а не за його заявою про зняття з реєстраційного обліку, враховуючи викладене, рішення судів про відмову у задоволенні позову є законними та обґрунтованими. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 12.05.2003 р. №33774, квартира АДРЕСА_1, була надана Відділом приватизації житлового фонду Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації у власність ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 у рівних долях. За умовами договору дарування частини квартири від 24.05.2005 р. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (Дарувальники) подарували, а позивач (Обдаровуваний) прийняв у дар безоплатно 2/3 частини вказаної квартири та з цього часу став єдиним її власником. Згідно з доповідною начальника Дарницького РВ ГУДМС України в м. Києві на ім'я начальника ГУ ДМС України у м. Києві 26 березня 2015 року позивача та членів його сім'ї знято з реєстраційного обліку з вказаної вище адреси відповідно до наказу МВС України від 22.11.2012р. №1077 (у разі відчуження житла). Підставою для такої доповідної стало звернення 26 березня 2015 року довіреної особи ТОВ «Бі-майно» на ім'я начальника Дарницького РВ ГУ ДМС України в м. Києві із заявами про зняття з реєстрації місця проживання позивача та його сім`ї, у зв'язку із вибуттям за іншою адресою. Водночас із заявою про зняття з реєстрації місця проживання позивача надано копію договору купівлі-продажу квартири від 20 березня 2015 року, витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №35249625, тобто підтверджено право власності даного житла за ТОВ «Бі-майно». Відповідно до договору купівлі-продажу квартири (з відкладальною умовою) від 20 березня 2015 року, укладеного між ТОВ «Кей-Колект» (Продавець) та ТОВ «Бі-майно» (Покупець), Продавець передає у власність, а Покупець приймає у власність квартиру№71 в будинку №6а по вулиці Вербицького у м. Києві, загальною площею 69,80 кв.м., що складається з 3 жилих кімнат, житловою площею 42,20 кв.м. Згідно з пунктом 3 вказаного договору, квартира, що відчужується, належить Продавцю на підставі договору іпотеки №86077, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степанченко Д.В. 21.05.2008 р. за реєстровим №1077, та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.02.2015р. державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу №34076554). Доказів на підтвердження визнання даного договору недійсним позивачем не надано. За результатами розгляду вказаних заяв 26 березня 2015 року позивача знято з реєстрації місця проживання у квартирі№71 в будинку №6а по вулиці Вербицького у м. Києві. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено не лише за заявою позивача або відповідним рішенням суду, оскільки право власності на вказане житло у позивача припинено внаслідок набуття на нього права власності ТОВ «Кей-Колект» за іпотечним договором, а право користування (оренди) вказаним майном не виникало у встановленому законом порядку, таким чином відповідач діяв правомірно, в межах своїх повноважень та відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Стаття 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" у редакції, що діяла до 05 серпня 2012 року, містила положення про те, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Водночас, з 05 серпня 2012 року редакція цього Закону змінилась, з'явились й інші підстави для зняття органом державної міграційної служби особи з реєстрації. Так, відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (у редакції, що діяла з 05 серпня 2012 року і на час виникнення спірних правовідносин) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: - заяви особи або її законного представника; - судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; - свідоцтва про смерть; - паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; - інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній, установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням. Згідно з абзацом 9 пункту 3.1 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопад 2012 року № 1077 (далі - Порядок № 1077), зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів). Абзацом 10 пункту 3.1 Порядку № 1077 визначено, що зняття з реєстрації на підставах, визначених в абзацах вісім та дев'ять пункту 3.1 цього розділу, здійснюється за клопотанням уповноваженої особи закладу/установи або за заявою власника/наймача житла або їх законних представників. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про припинення підстав на право користування такою особою житловим приміщенням (у даному випадку - відчуження житла), а не у зв'язку з реєстрацією права власності на житлове приміщення за новим власником. Отже, для правильного вирішення спору суди мали встановити обставини відчуження позивачем житла та з'ясувати, яким чином і на підставі яких документів здійснювався перехід права власності від позивача до інших осіб та у зв'язку з цим вирішити питання про залучення нових власників квартири до участі у справі. Позивач неодноразово звертав увагу судів на те, що рішення №19557473 від 24.02.2015р. Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України ОСОБА_8 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-колект» є протиправним та незаконним, однак цим доводам позивача суди правової оцінки не надали, і не з'ясували, чи впливають вони на вирішення справи. Відповідно до статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (частина друга статті 227 КАС України). Зважаючи на те, що ухвалені у справі судові рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно встановлених обставинах справи, їх належній правовій оцінці, вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, так як порушення допущені обома судовими інстанціями. Керуючись статтями 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд у х в а л и в: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає. Судді: Черпак Ю.К. Заїка М.М. Мойсюк М.І.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення, за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області, Городоцької районної державної адміністрації Львівської області, Городоцької районної ради Львівської області про визнання недійсними та скасування рішень, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (далі – ПАТ «ПроКредит Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення. ПАТ «ПроКредит Банк» зазначало, що на забезпечення виконання кредитного зобов’язання ОСОБА_3 перед банком 10 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала, а банк прийняв в іпотеку житловий будинок за АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований. За договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 18 січня 2014 року банк став власником зазначеного житлового будинку, а також земельної ділянки для його обслуговування та зареєстрував право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Оскільки мешканці будинку відмовлялися виселятися добровільно, ПАТ «ПроКредит Банк» просив їх виселити в судовому порядку. У липні 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3, ПАТ «ПроКредит Банк», Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області, Городоцької районної державної адміністрації Львівської області, Городоцької районної ради Львівської області у якому з урахуванням уточнених вимог просили визнати незаконним та скасувати рішення Городоцької районної ради від 16 червня 1988 року НОМЕР_1; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок, видане на ім’я ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який знаходиться за АДРЕСА_1, як частку у спільній сумісній власності подружжя; встановити факт прийняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4; визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину спірного житлового будинку за кожним у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4; визнати незаконним та скасувати рішення Мшанської сільської ради Львівської області від 25 жовтня 2006 року НОМЕР_2; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3; визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради від 22 березня 2007 року НОМЕР_3; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 2 квітня 2007 року, видане на ім’я ОСОБА_3; витребувати з незаконного володіння ПАТ «ПроКредит Банк» житловий будинок та земельну ділянку загальною площею S_1, надану для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель, за вказаною адресою. Позивачі зазначали, що під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 збудували житловий будинок за АДРЕСА_1, який є їх спільною сумісною власністю, проте в установленому законом порядку це право вони не оформили. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважають, що ОСОБА_3, яка є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_1, у 1988 році незаконно оформила на своє ім’я право власності на вказаний житловий будинок, а в подальшому і на земельну ділянку для його обслуговування, незаконно отримала дозвіл на його перебудову і реконструкцію, а рішення органів самоврядування щодо оформлення за нею права власності на будинок і земельну ділянку є незаконними, оскільки забудовниками будинку були батьки. Рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року в задоволенні позову ПАТ «ПроКредит Банк» відмовлено, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково: визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Городоцької районної ради Львівської області від 16 червня 1988 року НОМЕР_1 в частині оформлення права власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_3; визнано недійсним свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок, видане на ім’я ОСОБА_3 Самбірським міжрайонним бюро технічної інвентаризації Львівської області (далі – Самбірське МБТІ); визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірного будинку як частку у спільному майні подружжя; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину спірного будинку в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_4; визнано незаконним та скасовано рішення Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області від 25 жовтня 2006 року НОМЕР_2 «Про затвердження уточнення площ і розмірів земельної ділянки ОСОБА_3»; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 листопада 2006 року НОМЕР_4, виданий Городоцьким районним відділом земельних ресурсів на ім’я ОСОБА_3; визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області від 22 березня 2007 року НОМЕР_3 про затвердження акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта та оформлення права власності на спірний будинок за ОСОБА_3; визнано недійсним свідоцтво про право власності на вищевказаний житловий будинок від 2 квітня 2007 року, видане виконавчим комітетом Мшанської сільської ради Городоцького району Львівської області на ім’я ОСОБА_3; витребувано з незаконного володіння ПАТ «ПроКредит Банк» спірний житловий будинок та земельну ділянку загальною площею S_1, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель за вказаною адресою. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 3 листопада 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено; позов ПАТ «ПроКредит Банк» задоволено: виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку за АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня, 17 вересня 2014 року, 16 та 23 грудня 2015 року, 23 березня, 6 квітня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до інвентаризаційної справи НОМЕР_5 на житловий будинок за АДРЕСА_1 його будівництво було розпочато в 1969 році, а завершено в 1970 році. Будівництво здійснювалось на виділеній земельній ділянці на підставі рішення виконавчого комітету Мшанської сільської ради від 22 липня 1969 року, забудова земельної ділянки дозволена рішенням виконавчого комітету Городоцької районної ради від 30 вересня 1969 року, про що ОСОБА_1 видано свідоцтво на забудову садиби. Згідно з проектом забудови забудовником значиться ОСОБА_1, 1949 року народження. Відповідно до рішення виконкому Мшанської сільської ради народних депутатів від 9 червня 1988 року за НОМЕР_6 «Про оформлення права власності колгоспних та інших дворів на житлові будинки», на підставі розглянутих матеріалів та висновків Самбірського МБТІ про можливість оформлення права власності на будинки окремих громадян с. Суховоля та Мшана Городоцького району прийнято рішення про можливість оформлення права власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ОСОБА_3. Згідно з рішенням виконавчого комітету Городоцької районної ради від 16 червня 1988 року НОМЕР_1 «Про оформлення права власності на житлові будинки колгоспних та інших дворів» на підставі рішення виконкому Мшанської сільської ради народних депутатів від 9 червня 1988 року про можливість оформлення права власності на житлові будинки в с. Суховоля та Мшана Мшанської сільської ради вирішено оформити право власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 на ОСОБА_3. Правомірності набуття ОСОБА_3 права власності на спірний будинок ні ОСОБА_4 до моменту своєї смерті в 1999 році, ні ОСОБА_1 до моменту звернення до суду з позовом в липні 2014 року в жодний спосіб не оспорювали. У березні 2006 року ОСОБА_1 нотаріально посвідчила заяву про надання нею згоди на передачу ОСОБА_3 в іпотеку будинку за АДРЕСА_1, в якому вона лише зареєстрована та проживає. Суди встановили, що на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 в 1999 році спірний будинок померлому не належав, в обсяг спадкового майна не входив, отже, не підлягав успадкуванню відповідно до положень статей 529–535 Цивільного кодексу Української РСР. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4 від 29 листопада 2006 року, виданим Городоцьким районним відділом земельних ресурсів на ім'я ОСОБА_3, їй належить на праві власності земельна ділянка площею S_1 за АДРЕСА_1 за кадастровим номером НОМЕР_7. Спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_3 в порядку приватизації для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель відповідно до статті 116 Земельного кодексу України та за цільовим призначенням і розміром відповідає статті 121 цього Кодексу. Рішенням Третьої сесії V скликання Мшанської сільської ради від 9 серпня 2006 року НОМЕР_8 ОСОБА_3 надано дозвіл на проведення реконструкції належного їй житлового будинку з добудовою гаража площею 32,8 кв. м, другого поверху загальною площею 168 кв. м та інших приміщень. Згідно з актом державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта від 16 березня 2007 року, одноквартирний одноповерховий житловий будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 233,9 кв. м, житловою площею 11,8 кв. м визнано таким, що прийнятий в експлуатацію. На вказаний реконструйований будинок 2 квітня 2007 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності серії НОМЕР_9. 18 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «ПроКредитБанк» було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 18 січня 2014 року, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність банку предмети іпотеки: житловий будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 233,9 кв. м, житловою площею 114,8 кв. м, а також земельну ділянку загальною площею S_1 з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку. Того ж числа було здійснено державну реєстрацію речових прав за ПАТ «ПроКредитБанк» на це нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд виходив з того, що ОСОБА_3 набула право власності на спірний будинок і земельну ділянку в установленому законом порядку, правові підстави для задоволення позовних вимог у цій частині відсутні. Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня та 17 вересня 2014 року, 3 березня 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій передав справу на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Отже вважати обґрунтованою заяву ОСОБА_2 в цій частині немає підстав. Задовольняючи позов банку про виселення відповідачів, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що члени сім’ї власника житлового будинку мають право користуватися жилим приміщенням за наявності права власності на будинок у особи, членами сім’ї якої вони є. Із припиненням права власності особи втрачається і їх право користування жилим приміщенням як членів її сім’ї. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 та 23 грудня 2015 року, 6 квітня 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення, а в частині третій – порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку було передано житловий будинок, придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла. З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині позовних вимог про виселення відповідачів, є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про виселення підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктами 1 та 4 частини прершої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 листопада 2015 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 з будинку за АДРЕСА_1 скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-1141цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-1141цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/202AEC16B9AEBA22C225808E003B6063
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
  8. Державний герб України Ухвала іменем україни 10 жовтня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євтушенко О.І., Ізмайлової Т.Л., Кузнєцова В.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Ленінський районний відділ у м. Миколаєві управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, Служба у справах дітей адміністрації Ленінського району Миколаївської міської ради, про виселення без надання іншого жилого приміщення, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_7, ОСОБА_8, посилаючись на те, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2014 року, укладеного з Акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», яке діяло на підставі ст. 38 Закону України «Про іпотеку» та іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_5, позивач є власником квартири АДРЕСА_1. У зазначеній квартирі зареєстровані та продовжують проживати, на думку позивача, без належних правових підстав, колишній власник - відповідач ОСОБА_5 та члени його сім'ї: ОСОБА_8, ОСОБА_6 та неповнолітній ОСОБА_7 Після придбання квартири ОСОБА_4 своєї згоди на проживання відповідачів не надавав та договору найму житла вони не укладали. Маючи намір у подальшому проживати в цій квартирі, позивач 02 грудня 2014 року направив відповідачам письмову вимогу про виселення та зняття з реєстраційного обліку в 30-денний термін, яку останні проігнорували. Посилаючись на те, що на письмові звернення про добровільне звільнення квартири та зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_5 разом з членами його сім'ї не реагують, у зв'язку з чим він не має можливості вселитись до належної йому на праві власності квартири, ОСОБА_4, посилаючись на ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 391, 383 ЦК України, просив виселити ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_6, неповнолітнього ОСОБА_7 із квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення та стягнути з відповідачів на його користь судовий збір. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 лютого 2016 року позов задоволено. Виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 із квартири АДРЕСА_2, без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що проживання у спірній квартирі колишнього власника ОСОБА_5 та членів його сім'ї перешкоджає позивачу, який є власником спірної квартири на теперішній час, в повній мірі реалізувати своє право власності, а відтак, наявні підстави для усунення перешкод у користуванні ОСОБА_4 квартирою, шляхом виселення відповідачів без надання останнім іншого житла. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, зазначав наступне. 13 липня 2007 року між ВАТ «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, за умовами якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 13 липня 2007 року № 191В/2007, згідно з умовами якого банком було надано ОСОБА_5 кредит у розмірі 29 950 доларів США, строком з 13 липня 2007 року до 12 липня 2017 року та сплатою 14,5 % річних. Згідно із п. 5 іпотечного договору передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки та наявне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 5.2.1 договору передбачено, що іпотекодержатель має право при зверненні стягнення на предмет іпотеки, зокрема, від свого імені продавати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому чинним законодавством. 13 травня 2014 року між Акціонерним товариством «Мегабанк» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири, належної на праві власності ОСОБА_5 Відповідно до п. п. 1.2, 1.3 п. 1 договору купівлі-продажу квартира належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Миколаївською службою приватизації державного житлового фонду 08 лютого 1999 року; договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Добриновою Л.А. 20 червня 2007 року за реєстровим № 260. При цьому, іпотекодатель особисто повідомлений про намір іпотекодержателя укласти договір купівлі-продажу предмета іпотеки із зазначенням умов договору, ціни продажу, з дотриманням вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку», що підтверджується повідомленням від 26 грудня 2013 року, яке було іпотекодавцем отримано особисто. Умови зазначеного договору купівлі-продажу квартири також свідчать про те, що іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а саме: шляхом укладення від свого імені з позивачем договору купівлі-продажу предмета іпотеки. При цьому, умови вищевказаного договору купівлі-продажу не містять відомостей про те, що вказана квартира є вільною та в ній ніхто не проживає. Звернення позивача до суду з позовною заявою про виселення відповідачів - мешканців зазначеної квартири без надання іншого жилого приміщення, свідчать про те, що на час звернення іпотекодержателем стягнення на зазначене іпотечне майно, шляхом продажу квартири позивачу, питання про звільнення квартири її мешканцями іпотекодержателем не було вирішено. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки передбачено ст. 38 Закону України «Про іпотеку» частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чижитлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться упорядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення. Частина 3 ст. 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян. За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняютьжитловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселенняздійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Тобто, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ст. 38 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (ч. 4 ст. 109 ЖК УРСР). З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого постійного жилого приміщення. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів cудової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити. Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.І. Євтушенко Т.Л.Ізмайлова В.О.Кузнєцов http://reyestr.court.gov.ua/Review/62020632
  9. Добрый день уважаемые коллеги. Прошу вашего профсовета в таком вопросе. В 2013 году Банк обратил взыскание на предмет ипотеки в досудебном порядке по застереженню в договоре ипотеки и продал от своего имени квартиру третьему лицу. Договор купли - продажи нотариально оформлен. Третье лицо, как новый собственник, в свою очередь обратилось в суд о выселении заемщика- ипотекодателя с семьей (незарегистрированный несовершеннолетний ребенок и жена) без предоставления другого жилья. Кредит валютный (взыскание (купля - продажа) было до моратория). Кредит брался под залог квартиры (она не покупалась за кредитные средства, просто выступает залогом). Истец - новый собственник Ответчики - заемщик и семья Третье лицо - орган опеки Вопрос такой: Распространяются ли на этот судебный спор правовые позиции Верховного Суда Украины о обязательном предоставлении другого жилья в случае обращения банком взыскания на предмет ипотеки и выселении высказанные в Постановлениях № 6-39 цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-39 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). № 6-1484цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1484цс15 За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1469 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-915цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1630цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1033цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1468цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція у справі 6-1892 цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1049цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення прозвернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всімешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житловеприміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення увстановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жилеприміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики)банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі,яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставічастини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖКУРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-875 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-447цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Кто должен предоставить інше постійне житло? Кого (банк, горсовет) и в качестве кого процессуально (третьим лицом, соответчиком) привлекать в процесс? Я так понимаю, что городской совет, но он предоставляет только "тимчасове", а ВСУ говорит о "постійном". Если у кого-нибудь в практике встречалась подобная ситуация, прошу поделиться. Вопрос, я так понимаю, в ближайшее время станет достаточно актуальным в Украине. Заранее благодарен за неравнодушие и совет. Вопрос о признании недействительным договора купли - продажи в этой ветке не ставится. Исключительно по иску о выселении.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 16 вересня 2013 року вона придбала предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, що належав на праві власності ОСОБА_2 та реалізований на прилюдних торгах. Посилаючись на те, що колишній власник будинку ОСОБА_2 чинить їй перешкоди в користуванні й розпорядженні власністю, оскільки письмові вимоги про добровільне звільнення житлового будинку та зняття з реєстрації не виконує, ОСОБА_1 просила суд виселити відповідача з оспорюваного будинку зі зняттям з реєстраційного обліку. Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області заочним рішенням від 9 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 21 листопада 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: постановив усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку; вирішив питання розподілу судових втрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, заочне рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 9 вересня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 21 листопада 2014 року залишила без змін. 21 січня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів заявник надав постанови Верховного Суду України від 21 жовтня та 16 грудня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 21 листопада 2014 року та заочне рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 9 вересня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 23 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Банк «Демарк» (далі – ВАТ «Банк «Демарк») та товариством з обмеженою відповідальністю «Ніжинбуд» (далі – ТОВ «Ніжинбуд») укладено договір про надання банківського кредиту. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між ВАТ «Банк «Демарк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею S_1. Вартість предмета іпотеки визначена сторонами в розмірі 1 млн 451 тис. 875 грн (а.с. 75–84). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 20 грудня 2006 року виконавчим комітетом Ніжинської міської ради згідно з рішенням від 14 грудня 2006 року НОМЕР_1. Пунктом 15 іпотечного договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на підставі виконавчого напису нотаріуса або на вибір іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання на умовах, визначених цим договором. Задоволення вимог іпотекодержателя на його вибір може бути здійснено: шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов’язання; шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Визначені договором способи задоволення вимог не перешкоджають іпотекодержателю застосовувати інші встановлені Законом України «Про іпотеку» способи звернення стягнення на предмет іпотеки. У зв’язку з невиконанням ТОВ «Ніжинбуд» зобов’язань за вказаним кредитним договором Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області задовольнив позовні вимоги ПАТ «Банк «Демарк», звернувши стягнення на предмет іпотеки в межах його вартості. 5 липня 2010 року районний суд видав виконавчий лист, на підставі якого державний виконавець Ніжинського міськрайонного управління юстиції Чернігівської області відкрив виконавче провадження. Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 23 липня 2010 року, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, установив проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім’єю як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу і визнав за останньою право власності на 1/2 частину житлового будинку. У грудні 2012 року Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області виніс постанову про зміну сторони виконавчого провадження, зокрема ОСОБА_2 на ОСОБА_3 як співвласницю 1/2 частини предмета іпотеки. 16 вересня 2013 року проведено прилюдні торги з реалізації нерухомого майна, що є предметом іпотеки, – житловий будинок АДРЕСА_1. Переможцем торгів стала ОСОБА_1. Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 15 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 19 грудня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року, відмовив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про визнання прилюдних торгів та їх результатів недійними. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 січня 2014 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 (а. с. 8). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що спір між власником ОСОБА_1 та колишнім власником житла – ОСОБА_2 виник у зв’язку з оспоренням права власності, а не зверненням стягнення на спірний будинок як на предмет іпотеки; позивачка як власниця будинку має право на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (ділі – ЦК України) заявити позов до відповідача як колишнього власника житла про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації; нормами права, які регулюють спірні правовідносини, що виникли між сторонами у справі, не передбачено надання іншого постійного жилого приміщення колишньому власнику житла. Надану для порівняння постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-1484цс15) прийнято у справі за позовом власника спірного майна (банку) до колишнього власника (іпотекодавця) про виселення на підставі набуття банком права власності на предмет іпотеки за укладеним між сторонами іпотечним договором. У цій постанові міститься висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року № 898-IV (далі – Закону «Про іпотеку») та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Аналогічні висновки містяться у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-1033цс15) та 16 грудня 2015 року (справа № 6-1469цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР та положень Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом частини першої статті 41 Закону «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Укладеним іпотечним договором сторони узгодили право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, положення договору не містять умови та порядок виселення іпотекодавця з наданого в іпотеку будинку, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 18 іпотечного договору встановлено, що всі питання які не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до діючого законодавства України. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у нові редакції. За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме до цього зводиться висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 109 ЖК УРСР та положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку», викладені у постановах від 21 жовтня та 16 грудня 2015 року, який згідно зі статтею 3607 ЦПК України є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Установивши у справі, яка переглядається, що ОСОБА_1 набула право власності на спірний будинок у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити колишнього власника ОСОБА_2, який передав в іпотеку будинок, придбаний не за рахунок кредиту, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідача із зазначеного будинку без надання йому іншого постійного житла. За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про виселення відповідача без надання йому іншого постійного жилого приміщення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 9 вересня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 21 листопада 2014 та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2015 року скасувати у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-197цс16 За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1597110F54DEE5A7C2257FE300487CD0
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., за участю ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Волинської обласної дирекції публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_3, ОСОБА_1, які діють в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 й ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: орган опіки та піклування Луцької районної державної адміністрації, сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Луцького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області, про зняття з реєстрації та виселення за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2010 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – АТ «Райффайзен Банк Аваль») в особі Волинської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» (далі – Волинська обласна дирекція) звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що рішенням суду від 26 грудня 2008 року стягнуто на його користь солідарно з боржника ОСОБА_3 та іпотекодавця ОСОБА_1 1 млн 38 тис. 366 грн 71 коп. заборгованості за кредитним договором, а 27 травня 2009 року в порядку виконання зазначеного рішення суду описано та накладено арешт на предмети іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою. Посилаючись на те, що банк прийняв рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку майно, однак відповідачі не виконують його письмової вимоги від 14 серпня 2009 року про добровільне виселення зі спірного будинку, позивач просив суд виселити відповідачів з оспорюваного будинку зі зняттям з реєстраційного обліку. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 24 червня 2010 року позовні вимоги АТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Волинської обласної дирекції задовольнив: постановив виселити ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; зобов’язав сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Луцького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області зняти зазначених осіб з реєстрації місця проживання за цією ж адресою; вирішив питання розподілу судових втрат. Апеляційний суд Волинської області рішенням від 15 квітня 2015 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 червня 2010 року скасував та ухвалив нове, яким в задоволенні позовних вимог АТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Волинської обласної дирекції відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилила, рішення Апеляційного суду Волинської області від 15 квітня 2015 року залишила без змін. У грудні 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_7 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 33, 36 та 40 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закону «Про іпотеку») та пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У зв’язку із цим ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року й рішення Апеляційного суду Волинської області від 15 квітня 2015 року та залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 червня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справ, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 19 грудня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_3 укладено генеральну кредитну угоду з додатками, відповідно до умов якої банк надав кредит у сумі 100 тис. доларів США, а ОСОБА_3 зобов’язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за його користування у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 18 грудня 2013 року. Додатковою угодою до цього правочину від 5 вересня 2007 року збільшено загальний розмір кредитних коштів до 150 тис. доларів США (а.с. 7–12). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за генеральною кредитною та додатковою угодами, 19 грудня 2006 року та 6 вересня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», і ОСОБА_1 укладено іпотечні договори, предметами яких є житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею S_1, розташована за цією ж адресою (а.с. 13–15, 17–19, 22). На час укладення іпотечних договорів зазначені предмети іпотеки належали на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1, зокрема будинок – на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 листопада 2003 року виконавчим комітетом Липинської сільської ради за рішенням НОМЕР_1; земельна ділянка – згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданим 23 серпня 2007 року Луцьким районним відділом земельних ресурсів. Пунктом 5.3 іпотечних договорів передбачено, що іпотекодержатель у разі виникнення в нього права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки на власний розсуд звертає стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, або у позасудовому порядку продає від свого імені предмет іпотеки чи приймає предмет іпотеки у свою власність згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 зобов’язань за вказаним кредитним договором Луцький міськрайонний суд Волинської області заочним рішенням від 26 грудня 2008 року задовольнив позовні вимоги ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», стягнувши на його користь солідарно з ОСОБА_3 і ОСОБА_1 1 млн 38 тис. 366 грн 71 коп. заборгованості за кредитним договором (а.с. 25). 18 лютого 2009 року районний суд видав виконавчий лист, на підставі якого старший державний виконавець відділу державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції (далі – ВДВС Луцького РУЮ) відкрив виконавче провадження (а.с. 26–29). У ході примусного виконання цього рішення старший державний виконавець ВДВС Луцького РУЮ 27 травня 2009 року описав майно ОСОБА_1, що перебувало в іпотеці, та наклав на нього арешт (а.с. 30). 14 серпня 2009 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль» направило ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_6 письмові вимоги про добровільне виселення з будинку АДРЕСА_1 з огляду на прийняття банком рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с. 34–38). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог АТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Волинської обласної дирекції суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що предмет іпотеки було придбано у власність ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів, тому відповідачі не можуть бути виселені зі спірного будинку без надання іншого житлового приміщення відповідно до вимог статті 40 Закону «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. 16 листопада 2012 року проведено прилюдні торги з реалізації нерухомого майна, що є предметом іпотеки, – житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою. Переможцем торгів стала ОСОБА_7 (а.с. 203). Обґрунтовуючи підстави подання заяви про перегляд судового рішення, визначені пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, ОСОБА_7 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 1 березня 2012 року, 23 квітня й 20 листопада 2014 року, 13 травня, 2, 16, 23 й 30 вересня та 7 жовтня 2015 року, а також на постанови Верховного Суду України від 2, 9 й 30 вересня та 7 жовтня 2015 року (справи № 6-1468цс15, 6-1468цс15 та 6-1468цс15, № 6-455цс15). У наданих для порівняння постановах від 2 й 30 вересня та 7 жовтня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що аналіз частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частин другої, третьої статті 109 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. У постанові Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року міститься висновок про те, що зі змісту частини третьої статті 109 ЖК УРСР, частини третьої статті 33, частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону «Про іпотеку» убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали від 7 жовтня 2015 року (справа № 6-11659св15) та 30 вересня 2015 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справах рішення та передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Крім того, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2012 року, якою залишено без змін ухвалу апеляційного суду про відмову прокурору в поновленні строку на апеляційне оскарження ухваленого у справі рішення, та ухвали цього ж суду від 20 листопада 2014 року, 13 травня й 2 вересня 2015 року, якими залишено без змін ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження не можуть буди прикладом неоднакового застосування норм матеріального права. В ухвалі від 16 вересня 2015 року суд касаційної інстанції направляючи справу на новий розгляд, послався на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), що за змістом статей 39, 40 Закону «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Ухвалою від 7 жовтня 2015 року (справа № 6-17943св15) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили вимоги банку про виселення відповідачів з переданого в іпотеку будинку, придбаного за рахунок кредитних коштів. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 вересня 2015 року скасував ухвалене у справі рішення апеляційного суду та передав справу на новий розгляд, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 9 вересня 2015 року (справа № 6-455цс15). В ухвалі від 7 жовтня 2015 року (справа № 6-9056св15) суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалені у справі рішення та передаючи справу на новий розгляд, послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2014 року (справа № 6-57цс15), зазначивши, що оскільки Закон України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вжити заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Надані для порівняння ухвали від 16, 23 вересня 2015 року та 7 жовтня 2015 року (справи № 6-17943св15, 6-9056св15) не містять протилежних ухвалі, яку просить переглянути заявниця, висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм матеріального права. Ухвалою від 23 квітня 2014 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені у справі рішення, якими виселено малолітню особу з житлового будинку зі зняттям з реєстраційного обліку разом з її батьком, який підлягає виселенню на підставі ухваленого раніше рішення. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на мешканців будинку, придбаного не за рахунок кредитних коштів, не поширюються положення статті 109 ЖК УРСР щодо надання іншого постійного жилого приміщення за рахунок банку, оскільки відповідні правовідносини регулюються Законом «Про іпотеку», і повнолітні мешканці виселені з будинку за рішенням суду, що набрало законної сили. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом частини першої статті 41 Закону «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Укладеними іпотечними договорами сторони узгодили право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому положення договорів не містять умов та порядку виселення іпотекодавця з наданого в іпотеку будинку у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 8.8 іпотечних договорів установлено, що з усіх питань, що стосуються предмета, умов та процедури виконання цих договорів, але прямо не врегульовані положеннями цих договорів, сторони керуються чинним законодавством України. Розбіжності, що можуть виникнути в процесі виконання вимог договорів, будуть попередньо розглядатись сторонами, а в разі недосягнення згоди спірні питання, що стосуються виконання цих договорів, підлягають вирішенню у судовому порядку відповідно до чинного законодавства України. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме до цього зводяться висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 109 ЖК УРСР та положень статей 39, 40 Закону «Про іпотеку», викладені в постановах від 2 й 30 вересня та 7 жовтня 2015 року. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, врахувавши вимоги зазначених норм матеріального права, а також те, що ОСОБА_1 передала в іпотеку будинок, придбаний не за рахунок кредиту, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла. Судове рішення, яке заявниця просить переглянути, є обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_7 і скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Волинської області від 15 квітня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_7 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3173цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A32E8E492EDCA68EC2257FEE003382CB
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі – ПАТ КБ "Приватбанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило виселити відповідачів разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Позов мотивовано тим, що 29 листопада 2005 року закритим акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір на суму 30 тис. доларів США, а 16 лютого 2006 року – додаткову угоду на суму 15 тис. доларів США. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою на загальну суму 45 тис. доларів США 29 листопада 2005 року банк та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до цього договору. Згідно з умовами договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 площею 61,69 кв. м, яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, задоволено позов банку про звернення стягнення на предмет іпотеки – зазначену квартиру, яка належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Посилаючись на те, що у січні 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення житлового приміщення в добровільному порядку, які відповідачами не виконані, позивач просив виселити відповідачів зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя зняти з реєстраційного обліку відповідачів за вказаною адресою. Стягнуто в солідарному порядку з відповідачів на користь ПАТ КБ "Приватбанк" судовий збір у сумі 107 грн. 30 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". На обґрунтування заяви заявниця додає постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 із загальною площею 61,69 кв. м, житловою площею 36,20 кв. м, яка належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою, укладених ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_5 на суму 45 тис. доларів США, остання 29 листопада 2005 року уклала з банком договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до нього, відповідно до яких передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру. Згідно з довідкою ЖБК "Будівельник-24" в квартирі, яка є предметом іпотеки, проживали й були зареєстровані: ОСОБА_1, її чоловік – ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, сини – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, також онук ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, позов ПАТ КБ "Приватбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, задоволено. 16 січня 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення жилого приміщення в добровільному порядку, які отримані відповідачами 17 січня 2012 року. Однак відповідачі добровільно зі спірної квартири не виселились. Задовольняючи позов ПАТ КБ "Приватбанк" про виселення відповідачів зі спірної квартири та зняття їх з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки квартира не придбавалась за рахунок кредитних коштів, то відсутні підстави для надання відповідачам іншого постійного жилого приміщення. Разом з тим у наданій для порівняння постанові від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, посилаючись на частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні зі статтями 39, 40 Закону України "Про іпотеку", Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України "Про іпотеку" при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України "Про іпотеку". Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку". Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка є власністю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, тобто придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх судових інстанцій дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, підпунктом "а" пункту 2 частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року. ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку – відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCA14B6C702ACFA8C2257F0F005A662E
  13. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58495392 Державний герб України ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _____________________________________________ 10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-604, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua Головуючий у 1-й інстанції: Семенюк М.М. Суддя-доповідач:Жизневська А.В. УХВАЛА іменем України "21" червня 2016 р. Справа № 806/55/16 Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Жизневської А.В. суддів: Котік Т.С. Малахової Н.М., за участю секретаря судового засідання Єрикалової О.О., представника позивача, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "22" березня 2016 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення та запису , ВСТАНОВИВ: Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 22 березня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни від 30.09.2015 року № 24921242 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс". В решті позовних вимог відмовлено. Апелянт в апеляційній скарзі просить скасувати вказану постанову та прийняти нову про відмову у задоволені позову. Перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 18.04.2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №0501/0408/71-073 про надання кредиту для здійснення позивачем розрахунку за договором купівлі - продажу квартири (а.с.18-24). В подальшому, на забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору між вказаними сторонами був укладений іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198 (а.с. 15-17), за яким ОСОБА_3 передає в іпотеку Відкритому акціонерному товариству "Сведбанк" квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. Встановлено, що при посвідченні договору іпотеки була накладена заборона відчуження на предмет іпотеки та внесено запис про обтяження іпотекою до Державного реєстру іпотек. 28 листопада 2012 року на підставі договору факторингу № 15 (а.с. 50-54) та договору про відступлення прав за іпотечним договором (а.с.48-49) ВАТ "Сведбанк" відступило свої права вимоги за укладеними з позивачем кредитним та іпотечним договорами ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс". 30 вересня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобєлєва А.М., розглянувши заяву ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" від 30.09.2015 року № 13590439 (а.с.77), з якою був поданий договір іпотеки від 18.04.2008 року № 7198, виданий приватним нотаріусом ЖМНО Сєтаком В.Я. (а.с.83), прийняла рішення № 24921242 (а.с.87) про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" та внесла відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 11410086 (а.с.88). Не погоджуючись із вказаними рішеннями приватного нотаріуса Кобєлєвої А.М., позивач оскаржив їх до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Вимога про скасування запису про право власності: 11410086, від 30.09.2015 року 19:40:48 ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру є безпідставною, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з вказаним висновком, виходячи з наступного. Саттею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно ст. 9 Закону передбачено, що у випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно; нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону. Зокрема, абзацами 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону України №1952-IV передбачено, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія, державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України №1952-IV, державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Так, абзацом 7 п.2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 (далі - Порядок №868), встановлено, що нотаріус, яким вчинено нотаріальну дію з нерухомим майном, проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення такої дії, крім випадків, визначених Законом України №1952-IV. Пунктом 1 ч.2 ст.9 Закону України №1952-IV визначено, що нотаріус, як спеціальний суб'єкт, здійснює функції державного реєстратора, в тому числі, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Виходячи з аналізу вказаних норм, суд першої інстанції правильно зазначив, що є підстави вважати, що чинне законодавство наділяє нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора щодо прав на нерухоме майно, які виникають лише у результаті вчинення нотаріальних дій з таким майном, а також повинні реалізовуватися одночасно з їх вчиненням та за наслідками перевірки правильності оформлення документів в офіційному порядку, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав осіб на нерухоме майно. Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України №1952-IV, державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1)прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2)встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3)прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4)внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 5)видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6)надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною 4 ст. 15 Закону України №1952-IVвизначено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Пунктом 36 Порядку №868 передбачено, що для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком. Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 Закону України №1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Підпунктом 1 п. 37 Порядку №868 встановлено, що документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат. Відповідно до ч. 1 ст.12 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 року №898-IV (далі - Закон України №898-IV), у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно ч.1 ст.33 Закону України №898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Частиною 1 ст.37 Закону України №898-IV передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відтак, суд першої інстанції вірно вказав, що в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, що буде підтверджувати відповідний перехід права власності, або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. Так, з матеріалів справи убачається, що у пп. 12.3.1 п. 12.3 іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198, сторонами погоджено, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки. Судом з'ясовано, що підставою для проведення державної реєстрації права власності ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на об'єкт нерухомого майна та прийняття спірного рішення був саме іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198. При цьому, жодна нотаріальна дія з приводу набуття права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна під час проведення державної реєстрації відповідачем, як спеціальним суб'єктом державної реєстрації, не вчинялася. Враховуючи положення ч.1 ст.37 Закону України №898-IV, звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається саме шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на останній. Разом з тим, з огляду на норми закріплені ч.9 ст.15 Закону України №1952-IV та абзацом 7 п.2 Порядку №868, нотаріус як спеціальний суб'єкт, проводить державну реєстрацію прав на нерухоме майно, набутих виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з таким майном. Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно, яке виникає на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя - рішення щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно, приймаються державним реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, як передбачено Наказом міністерства юстиції України від 02.04.2013 №607/5 "Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб" (чинного на час виникнення спірних правовідносин). За змістом п.2 вказаного державна реєстрація речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у п.1 Наказу (чинного на час виникнення спірних правовідносин), проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Мін'юсту відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою КМУ від 17.10.2013 р. № 868 (чинного на час виникнення спірних правовідносин). З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що дії відповідача щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Також, за п.46 Порядку № 868, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену у встановленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Як вбачається з наявної в матеріалах справи картки прийому заяви № 24921197 (а.с. 83), приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобєлєвою А.М. для здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо предмету іпотеки було отримано заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30.09.2015 року (а.с.77) та договір іпотеки від 18.04.2008 року № 7198, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. (а.с.81-82). Інших документів, передбачених п.46 Порядку № 868, в картці прийому заяви № 24921197 не зазначено, як і не зазначено їх у внутрішньому опису документів справи №13590439 (а.с.76), які відповідач передав до Реєстраційної служби Житомирського міського управління юстиції (а.с.75). Суд першої інстанції вірно визнав безпідставними доводи відповідача що йому для прийняття спірного рішення були надані всі необхідні документи, оскільки вони спростовуються карткою прийому заяви № 24921197 та внутрішнім описом документів справи №13590439. Тому є підстави вважати спірне рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відтак, визнання протиправним спірного рішення свідчить про неправомірність дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої А.М. щодо реєстрації права власності третьої особи на квартиру, а тому не потребує прийняття окремого рішення щодо таких дій. Щодо вимоги про скасування запису про право власності: 11410086, від 30.09.2015 року 19:40:48 ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, то суд першої інстанції вірно вказав, що дана вимога є передчасною, з огляду на наступне. Так, статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що записи до Державного реєстратора прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Внесення записів про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється відповідно до Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2011 року за № 1429/20167 (далі - Порядок № 3502/5). За пунктом 2.1 Порядку 3502/5 для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком. Пунктом 2.3 Порядку 3502/5 визначено, що заявник під час подання заяви пред'являє органові державної реєстрації прав або нотаріусу документи, що посвідчують його особу, визначені Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Відповідно до пункту 2.6 Порядку 3502/5 для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав заявник подає рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, та копії документів, визначених у пункті 2.3 цього Порядку. Згідно з пунктами 2.10 та 2.11 Порядку 3502/5 за результатами розгляду заяви та документів, що додаються до неї, державний реєстратор приймає рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав або рішення щодо відмови у внесенні змін до записів, відмови у внесенні записів про скасування державної реєстрації прав, відмови у скасуванні записів Державного реєстру прав. Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав або скасування записів Державного реєстру прав вносить зміни до записів, вносить записи про скасування державної реєстрації прав або скасовує записи Державного реєстру прав. Відтак, записи в Державному реєстрі прав скасовуються на підставі судового рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, що набрало законної сили. Зазначене судове рішення подається реєстратору разом із заявою та іншими документами, визначеними Порядком № 3502/5. Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є правовою підставою для скасування запису у Державному реєстрі прав. Таким чином, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, документи, визначені Порядком № 3502/5. Отже, суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в даній частині не підлягають задоволенню, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника. У частині відмови у задоволені позову ОСОБА_3 не оскаржує постанову. З огляду на викладене, суд першої інстанції дослідив представлені докази, надав їм належну правову оцінку, з'ясував обставини, що мають значення для вирішення справи та зробив обгрутнований висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не впливають на правильність прийнятого судового рішення. Постанову прийнято з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстави для її скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212 Кодексу адміністративного судочинства України, суд УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" залишити без задоволення, постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "22" березня 2016 р. без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Головуючий суддя А.В. Жизневська судді: Т.С. Котік Н.М. Малахова Повний текст cудового рішення виготовлено "22" червня 2016 р. Роздруковано та надіслано:р.л.п. 1- в справу: 2 - позивачу ОСОБА_3 АДРЕСА_2,10000 3- відповідачу Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобєлєва Алла Михайлівна АДРЕСА_3 4-третій особі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" - просп.Московський, 28 А, 8 поверх,м.Київ,04655,
  14. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57902281 Державний герб України Справа № 524/3727/16-ц Провадження № УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20.05.2016 року суддя Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області ОСОБА_1 розглянувши заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з заявою про забезпечення його позову до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ТОВ «Кей-Колект» про визнання дій неправомірними щодо реєстрації права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Розглянувши заяву, вивчивши письмові докази, суд вважає, що вона відповідає вимогам ст.ст. 151-153 ЦПК України та підлягає задоволенню. Згідно ізст. 152 ЦПК Українипозов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Частиною2ст.151 ЦПК Українипередбачено, що в заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов, вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, інші відомості потрібні для забезпечення позову. Заява про забезпечення позову подається у формі вмотивованого клопотання. Відповідно до п.7Пленуму Верховного суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з"ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Позивач прохав забезпечити позов до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ТОВ «Кей-Колект» про визнання дій неправомірними щодо реєстрації права власності шляхом накладення арешту на квартиру та заборонити вчиняти будь-які дії стосовно спірної квартири. Із змісту позовної заяви суд приходить до висновку, що невжиття запропонованих позивачем заходів забезпечення позову може призвести до незворотних негативних наслідків для позивача та зробити неможливим виконання судового рішення у разі задоволення позову, а тому заява про забезпечення позову підлягає задоволенню в повному обсязі із зверненням ухвали до негайного виконання. Керуючись ст.ст. 151-153 ЦПК України, - У Х В А Л И В: Заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову - задовольнити. Накласти арешт на квартиру, загальною площею (кв.м): 139.5, житловою площею (кв.м): 82.4, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку належить Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ». Заборонити всім суб'єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії з відчуження обєкта нерухомості: квартири, загальною площею (кв.м): 139.5, житловою площею (кв.м): 82.4, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м): 139.5, житловою площею (кв.м): 82.4, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Строк пред'явлення до виконання ухвалу в частині забезпечення позову виконати негайно. Копію ухвали направити до Автозаводського ВДВС по місту Кременчук ( вул. Академіка Маслова, 15/4), Управлінню державної міграційної служби у Полтавській області (вул. Пушкіна, 63 м. Полтава, 36000), відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Кременчуцького міського управління юстиції ( вул. Жовтнева, 27 м. Кременчук, 39600), ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» ( вул. Іллінська, б.8 м. Київ, 04070) - для виконання. Попередити керівництво Автозаводського ВДВС по місту Кременчук, Управління державної міграційної служби у Полтавській області, відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Кременчуцького міського управління юстиції, ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» про кримінальну відповідальність за ст. 382 КК України за невиконання ухвали. Ухвала може бути оскаржена до Апеляційного суду Полтавської області через Автозаводський районний суд м. Кременчука шляхом подання апеляційної скарги на ухвалу суду протягом п»яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом пяти днів з дня отримання копії ухвали. Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Оскарження ухвали не зупиняє її негайне виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Про виконання ухвали повідомити суд не пізніше наступного дня після вжиття заходів. Суддя :
  15. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(print)/D766E8DBFD06AEEEC2257E960021D9F6 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Самсіна І.Л. суддів: Волкова О.Ф., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Яреми А.Г., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві (далі – відділ ДМСУ), третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з адміністративним позовом до відділу ДМСУ, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач неправомірно у грудні 2012 року зняв позивачів з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. Суди встановили, що місце проживання позивачів було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_3 – з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_1 – з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_2 – з 7 жовтня 2004 року, про що вчинено відповідні записи на сторінці 11 паспортів громадянина України вказаних осіб, копії яких наявні у справі. 20 грудня 2012 року позивачів було знято з реєстраційного обліку за вищевказаною адресою за рішенням суду, про що зазначено в довідках комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація – 1Н» (далі – КП «ЖЕО – 1Н») від 19 березня 2014 року та від 2 квітня 2014 року. 24 квітня 2014 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_5 подала до відділу ДМСУ заяву про внесення змін до реєстраційного обліку місця проживання, в якій просила внести необхідні зміни до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи з метою виправлення помилки щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1, посилаючись на те, що такі зміни внесені помилково. Листом від 23 травня 2014 року № 2/942/1, відповідач повідомив ОСОБА_1, що згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 17 грудня 2012 року № 36778536 ОСОБА_4 є єдиним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1, у зв’язку з чим 20 грудня 2012 року за його заявою ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання згідно із статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» (в редакції, чинній на час спірних правовідносин; далі – Закон № 1382-IV). Про зняття позивачів з реєстраційного обліку вони дізналися у березні, квітні 2014 року, коли звернулися до КП «ЖЕО – 1Н» для отримання довідок з місця проживання – форми № 3. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 14 серпня 2012 року у цивільній справі № 2601/13029/12, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року, задовольнив позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3; витребував із незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру за АДРЕСОЮ_1; визнав за ОСОБА_4 право власності на вищевказану квартиру. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 вересня 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 листопада 2014 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 2 вересня 2014 року. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 січня 2015 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року. Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України статті 7 Закону № 1382-IV та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви додано копії постанови Вищого адміністративного суду України від 17 квітня 2012 року (справа № К-51316/09-С) та постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6-57цс11) Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6‑57цс11) міститься такий висновок щодо застосування статті 7 Закону № 1382-IV у подібних правовідносинах. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до статті 7 Закону № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, зазначеному висновку Верховного Суду України не відповідає, у зв’язку з чим ухвала Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року підлягають скасуванню. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Виходячи із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, що переглядається, а також враховуючи висновок Верховного Суду України щодо застосування положення статті 7 Закону № 1382-IV, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає необхідним ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. Зобов’язати Голосіївський районний відділ Державної міграційної служби України у м. Києві скасувати внесені відомості до реєстраційного обліку про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий І.Л. Самсін Судді: О.Ф. Волков Л.І. Григор’єва М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.А. Коротких О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький А.Г. Ярема
  16. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/68AC7C148A94D169C2257F8C002439DA П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Терлецького О.О., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю: позивачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, прокурора – Красножон О.М., представників: ОСОБА_2 – ОСОБА_3, відповідача – Палієнко О.І., Коренчук О.М., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та в інтересах їх неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі – управління ДМСУ), треті особи: орган опіки та піклування Деснянської районної в місті Чернігові ради, ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_6), за участі прокуратури міста Чернігова, про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та в інтересах їхньої неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до управління ДМСУ, в якому просили: визнати протиправними дії відповідача щодо зняття їх з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1; зобов’язати управління ДМСУ внести необхідні зміни до реєстраційного обліку та поновити реєстрацію місця проживання за вказаною адресою. На обґрунтування позову послалися на те, що відповідач протиправно зняв їх з реєстрації місця проживання за зазначеною адресою, оскільки немає підстав, передбачених статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-ІV), для зняття позивачів з реєстраційного обліку, а саме немає судового рішення про позбавлення позивачів права користування житлом. Суди встановили, що позивачі відповідно до договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2007 року придбали у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 вартістю 7875 грн. Згідно з довідкою КП «ЖЕК-6» від 12 грудня 2007 року позивачі разом з їх неповнолітньою дочкою зареєстровані у зазначеній вище квартирі з 11 грудня 2007 року. Деснянський районний суд міста Чернігова рішенням від 30 березня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 9 липня 2010 року, визнав право власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_5 та зобов’язав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити її і передати ОСОБА_5. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 серпня 2010 року власником кв. № АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, номер запису 15722 в книзі № 222. 22 січня 2013 року ОСОБА_5 звернувся до Деснянського районного відділу управління ДМСУ із заявою про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1. До заяви було додано копію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 березня 2010 року, копію ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 9 липня 2010 року та копію витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 серпня 2010 року. 22 січня 2013 року на підставі зазначеної заяви управління ДМСУ зняло позивачів з реєстрації місця проживання, про що зроблено відмітку на заяві та в талонах зняття з реєстрації місця проживання в Україні. Суди розглядали справу неодноразово. Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 14 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовив повністю. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 4 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив: визнав дії відповідача про зняття з реєстрації місця проживання позивачів протиправними; зобов’язав управління ДМСУ вчинити необхідні дії щодо реєстрації обліку та поновити реєстрацію місця проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_1. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку про протиправність дій відповідача, оскільки Порядком реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопада 2012 року № 1077, не передбачено повноваження цього органу щодо зняття з реєстрації на підставі рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно за іншою (іншими) особами. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 червня 2015 року рішення апеляційного суду скасував, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2014 року залишив у силі. Касаційний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про правомірність дій управління ДМСУ щодо зняття позивачів з реєстрації місця проживання, оскільки набуття ОСОБА_5 за рішенням суду права власності на квартиру і зобов’язання ОСОБА_1, ОСОБА_2 звільнити та передати квартиру новому власнику за своєю суттю є одночасно рішенням про позбавлення позивачів права власності на цю річ та про їх виселення, що тягне як кожне окремо, так і в сукупності припинення права користування житловим приміщенням. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_2 з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України, у якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додала копію постанови Верховного Суду України від 30 червня 2015 року (№ 21-1438а15), висновку якої щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, на думку ОСОБА_2, не відповідає судове рішення, про перегляд якого подано заяву. Перевіривши наведені у заяві доводи, заслухавши в судовому засіданні пояснення позивачів, прокурора, представників позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до статті 7 Закону № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року (справа № 21-1438а15). Отже, висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, зазначеному висновку Верховного Суду України не відповідає, у зв’язку з чим ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС підлягає скасуванню, а постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року – залишенню в силі. Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року скасувати, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.О. Терлецький Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда П.В. Панталієнко І.Л. Самсін М.І. Гриців В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко
  17. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57199317 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И "14" квітня 2016 р. м. Київ К/800/52757/14 Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Іваненко Я.Л., Стародуб О.П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р. у справі за позовом ОСОБА_2 до Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби країни в Чернігівській області , третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій незаконними та зобов'язання поновити реєстрацію, В С Т А Н О В И В : У березні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби країни в Чернігівській області в якому просив визнати незаконними дії щодо зняття його з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язати поновити реєстрацію його місця проживання. Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р., в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивача знято з реєстраційного обліку за заявою власника будинку, а відтак посилання позивача щодо правомірності проживання за вказаною адресою та відсутність рішення суду про позбалення позивача права на користування житлом є необгрунтованими. У касаційній скарзі позивач з посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати та прийняти рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з 28.11.2000р. зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, за згодою власника житла ОСОБА_4, як член сім'ї (зять). Після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, власником будинку АДРЕСА_1 став ОСОБА_3, чоловік померлої, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10.03.2011р. Згідно витягу про Державну реєстрацію прав від 28.03.2011р. №29451779 ОСОБА_3 є власником 1/1 (в цілому) будинку за адресою: АДРЕСА_1. 25.02.2014р. до Новозаводського РВ у місті Чернігові УДМС України в Чернігівській області звернувся ОСОБА_3 з заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та надав витяг про Державну реєстрацію прав від 28.03.2011р. № 29451779. Листом від 05.03.2014р. № 74.11-Д/29 Новозаводського РВ у місті Чернігові УДМС України в Чернігівській області позивача повідомлено про його зняття з реєстрації місця проживання 25.02.2014р. з адреси: АДРЕСА_1 Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зняття позивача з реєстрації здійснювалося за клопотанням власника житла, а тому дії відповідача є правомірними. Колегія суддів погодитись з таким висновком судів попередніх інстанцій не може з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" №1382-ІV від 11.12.2003р. (далі - Закон № 1382-ІV) зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 01.03.2016р. (справа № 21-5446а15) та від 30.06.2015р. (справа № 21-1438а15). За таких обставин дії відповідача щодо зняття позивача з реєстрації місця проживання, які здійснювалися за заявою власника житла без рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою, чи оголошення її померлою є неправомірними. Оскільки у справі не вимагається збирання або проведення додаткової перевірки доказів, обставини справи судами встановлені повно й правильно, але допущена помилка в застосуванні норм матеріального права, суд касаційної інстанції, згідно зі ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, скасовує судові рішення та ухвалює нове рішення. Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р. скасувати. Ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 задовольнити. Визнати протиправними дії Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області щодо зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 Зобов'язати Новозаводський районний відділ у м. Чернігові Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області поновити ОСОБА_2 реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановлених статтями 237-244 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Кочан В.М. судді Іваненко Я.Л. Стародуб О.П.
  18. УХВАЛА "25" березня 2016 р. суддя Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області Ос1, розглянувши заяву Ос. про забезпечення їх позову до Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання дій неправомірними - встановив: В березні 2016 року позивачі Ос. звернулися до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 18.09.2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», та Ос був укладений кредитний договір № Х, відповідно до якого кредитодавець надав останньому кредитні кошти в сумі 14 200 Євро на строк до 17.09.2018 року, а відповідач зобов’язався вчасно повернути суму кредиту шляхом внесення щомісячних платежів згідно узгодженого сторонами графіку, а також сплачувати проценти, за користування ним в розмірі, визначеному кредитним договором. В порядку забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору між банком та Ос. було укладено іпотечний договір, відповідно до якого останні передали банку в іпотеку належну їм на праві власності квартиру. 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено договір факторингу, внаслідок чого останнє набуло право вимоги за кредитними договорами, які було укладено між ПАТ «Сведбанк», а також договорами, якими було забезпечено зобов'язання, в тому числі за вищевказаними договорами. 03.10.2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелева А.М. здійснила державну реєстрацію права власності на вищевказану квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Посилаючись на те, що при вчиненні обумовленої дії нотаріусом було допущено чисельні порушення вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Закону України «Про іпотеку» позивачі просили визнати неправомірними дії відповідачів щодо реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки та зобов’язати нотаріуса скасувати запис про реєстрацію права власності. Ухвалою суду від 25.03.2016 року у відкритті провадження по справі за позовом Ос. до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії було відмовлено. Разом з позовною заявою позивачем було подано до суду заяву про забезпечення позову, шляхом: накладення арешту на квартиру; заборони ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відчужувати вищевказану квартиру, вчиняти дії щодо виселення, зняття з реєстраційного обліку мешканців спірної квартири, а також вселяти до неї інших осіб, іншим чином користуватися нею. Розглянувши дану заяву про забезпечення позову, суддя прийшов до наступного. Так, відповідно до ч. ч. 1,3 ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь - якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.З ст.151 ЦПК України). При цьому, виходячи з правової природи забезпечення позову, під останнім слід розуміти вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача та спрямованих проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, розтратити його, продати, знецінити або вчинити інші дії, що можуть призвести в майбутньому до певних складнощів при виконанні рішення суду. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006 року № 9 роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Отже, виходячи з наведеного, враховуючи, що позивачем заявлені вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо набуття права власності на іпотечну квартиру, суддя вважає, що є підстави для забезпечення позову. Разом з тим, необхідним та достатнім способом забезпечення позову стане заборона відчуження спірного майна, а також вчинення будь -яких дій щодо користування ним, що забезпечить непорушність матеріально - правових інтересів позивача до вирішення справи по суті. Враховуючи викладене та керуючись ст. ст.151-153, 209-210 ЦПК України, суд- УХВАЛИВ : Заяву Ос. про забезпечення їх позову до Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання дій неправомірними - задовольнити частково. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (код ЄДРПОУ 38004195, м. Київ, проспект Московський, 28-а) вчиняти будь- які дії відносно нерухомого майна: квартири, щодо її відчуження, користування. Відмовити в задоволенні решті вимог про забезпечення позову. Ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню. Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Миколаївської області через Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'яти днів з дня отримання її копії.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України заочного рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 жовтня 2013 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 березня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом, в якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 9 жовтня 2006 року, яка станом на 10 березня 2013 року складала 341 609 грн 71 коп., шляхом проведення прилюдних торгів та виселити відповідачів без надання іншого житла зі зняттям з реєстраційного обліку. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 жовтня 2013 року позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено частково: звернуто стягнення на предмет іпотеки на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 9 жовтня 2006 року; виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 зі вказаної квартири без надання іншого житла; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 березня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції змінено в частині визначення розміру пені: зменшено суму пені до 29 989 грн 89 коп. та зменшено загальний розмір заборгованості до 276 371 грн 48 коп. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 жовтня 2013 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 березня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановлених судами рішень та ухвалення нового рішення про відмову в позові з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року. ОСОБА_1 вказує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_4 та ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 9 жовтня 2006 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_1, відповідно якого позичальнику надано кредит у сумі 30 тис. доларів США зі строком повернення до 8 жовтня 2016 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % за весь строк фактичного користування кредитом. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (далі – ТОВ «ФК «Вектор плюс») було укладено договір факторингу, відповідно до пунктів 2.1, 2.2 якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, право на вимогу якої належить банку на підставі документації. Крім того, 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу. Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 договору клієнт (ТОВ «ФК «Вектор плюс») відступає фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої належні на підставі документації права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками. З моменту відступлення клієнтом фактору прав вимоги заборгованості від боржників, усі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для фактора та вважаються наданими фактору. Разом з правами вимоги до фактора переходять усі пов’язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов’язкових платежів. Відповідно до витягу з додатку № 1 до договору факторингу від 28 листопада 2012 року до переліку кредитних договорів включено кредитний договір НОМЕР_1 від 9 жовтня 2006 року, де позичальником є ОСОБА_1, та іпотечний договір від 9 жовтня 2006 року, де іпотекодавцем є ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (а. с. 27, 28). Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи» та зміну рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру пені, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що встановлено факт невиконання основного зобов’язання за кредитним договором, сума заборгованості є співмірною з вартістю іпотечного майна, а тому є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки з виселенням відповідачів із квартири без надання іншого житла. Разом з тим існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, придбану не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного житла без надання їм іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи у цій частині, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення в частині виселення відповідачів без надання іншого постійного жилого приміщення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 жовтня 2013 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 березня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року в частині виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 без надання іншого постійного жилого приміщення скасувати, у задоволенні позову в цій частині відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-915цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E68F00622CDF869C2257F16002ED84F
  20. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56336930 Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/94/16 Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Твердохліб В.А. У Х В А Л А 10 березня 2016 року м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Твердохліб В.А., суддів Бужак Н.П., Троян Н.М., за участю секретаря Гуцул О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 січня 2016 року про відмову щодо вжиття заходів забезпечення позову у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання протиправним дій, зобов"язання вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_2 (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з адміністративним позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни (далі - Відповідач), третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - Третя особа) про визнання неправомірними дії Відповідача щодо реєстрації права власності ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1; скасування рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 24890300 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1; скасування запису про право власності: 11396296, від 30.09.2015 року 11:07:25 Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1. 20 січня 2016 року Позивачем до суду першої інстанції подано клопотання про забезпечення адміністративного позову. Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 січня 2016 року у задоволенні клопотання про забезпечення адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та постановити нову, якою задовольнити клопотання про забезпечення адміністративного позову. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення Позивача, заперечення представника Третьої особи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Статтею 117 КАС України визначено, що суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Отже, забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій, рішень суб'єкта владних повноважень, що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення. Подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання Адміністративний позов, крім способу, встановленого частиною третьою цієї статті, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії. Таким чином, обов'язковою умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та охоронюваним законом інтересам позивача, захист яких стане неможливим без вжиття таких заходів, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. При цьому, заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову, у зв'язку із чим, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Положеннями статті 118 КАС України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим. Виконання ухвал з питань забезпечення адміністративного позову здійснюється негайно. Виконання ухвал про заборону вчиняти певні дії виконуються в порядку, встановленому законом для виконання судових рішень. Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Як вбачається з матеріалів справи, у поданому клопотанні про забезпечення адміністративного позову Позивач просив: заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м): 52.5, житловою площею (кв.м): 29.5, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Обгрунтовуючи подане клопотання, Позивач зазначає, що якщо Третій особі не буде заборонено виселення та зняття з реєстрації мешканців, а також без дозволу іпотекодавця (Позивача) вселяти інших осіб до вказаної квартири, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами, то крім порушення права власності Позивача, буде порушено ще й право користування, володіння та проживання у вказаній квартирі. Однак, матеріали адміністративної справи не містять переконливих відомостей про наявність ознак, які вказували б на очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам Позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або ж для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Обов'язкова наявність зазначених обставин для забезпечення позову відображена також в абз.2 п.17 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ». Також, колегія суддів звертає увагу, що законодавством України встановлено судовий порядок виселення громадян з житлових приміщень та проникнення в житлові приміщення за певним виключенням, встановленим відповідними правовими нормами (зокрема, ст.233 КПК України). З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні клопотання про забезпечення адміністративного позову, оскільки вважає що у даних спірних правовідносинах відсутня очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам Позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 199, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм процесуального права, які передбачені ст.ст. 201, 202 КАС України. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено з додержанням норм процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції слід залишити без змін. Згідно п.18 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06.03.2008 року «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ», за змістом статті 118 КАС України ухвала з питань забезпечення позову (про забезпечення адміністративного позову, про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або про скасування заходів забезпечення адміністративного позову та про відмову в забезпеченні позову) може бути оскаржена. Відповідно до частини другої статті 211 КАС України ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження. Оскільки ухвала з питань забезпечення позову не перешкоджає подальшому провадженню у справі, то така ухвала в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст.ст. 117, 199, 200, 205, 206 КАС України, суд,- УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2016 року про відмову щодо вжиття заходів забезпечення позову - без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженю не підлягає. Головуючий суддя Твердохліб В.А. Судді Бужак Н.П. Троян Н.М. Ухвала складена в повному обсязі 10 березня 2016 року. . Головуючий суддя Твердохліб В.А. Судді: Бужак Н.П. Троян Н.М.
  21. УХВАЛА 07.04.2016 року м. Дніпропетровськ Судця Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Скрипник О.Г. розглянувши заяву Ос.1 про забезпечення позову по цивільній справі за її позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,- В СТА Н О В И В: Ос.1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою віщові дальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, в якості забезпечення якого просить сул заборонити ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою: ___, а також без дозволу Іпотекодавця вселяти інших осіб до нього, проникати та входити до вказаного домоволодіння, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-нродажу. дарування тощо з третіми особами. В обгрунтування заяви позивач зазначає, що він звернувся до суду із вказаним позовом і відновлення його права, всупереч вимогам законодавства буде неможливо досягнути, якщо не буде заборонено виселення та зняття з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою _______________, а також без дозволу Іпотекодавця (позивача) вселяти інших осіб до вказаного домоволодіння, проникати та входити до нього. Іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування. Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 151 ЩІК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Згідно ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення лозову допускається па будь якій сіадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утрудниш чи зробити неможливі? виконання рішення суду. Згідно ч. 3 ст. 152 ЦПК України, заходи забезпечення позову мають бути співмірннми із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006р. роз'яснено, що розглядаючи .заяву про забезпечення позову суд (суддя) має з ураху ванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, негесвідчич нея. зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір про право та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяі позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася із заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі має бути гарантована реальна можливість захистиш евто права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи його забезпечення ви являться необгрунтованими. Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд виходить з того, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реестру прав власності на нерухоме майно № _________ від __ березня 2016 року відповідач до справі ГОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» дійсно являється власником домоволодіння за адресою: ______________ на підставі рішення про державну реєстрацію прав іа їх обтяжень, індексний номер _________ від ____.2015 року, виданого приватним нотаріусом Кобелєвою А.М.. Позовні вимоги позивача не є явно безпідставними, та, враховуючи те, що позивачем заявлені вимоги саме щодо визнання неправомірними дій відповідача щодо набуття права власності на спірне домоволодіння, суд вважає, що с підстави для забезпечення позову. При цьому, необхідним та достатнім способом забезпечення позову стане заборона відчуження спірного майна, а також заборона на вчинення будь-яких дій щодо користування ним. Керуючись ст.ст. 151-153 ЦПК. України, У X В АЛ И В: Заяву __________________ про вжиття заходів, забезпечення позову задовольнивши часткового. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ (код СДРГІОУ 37825968, м. Київ, вул. Індійська, 8, 04070) вчиняти будь-які дії відносно нерухомого майна: ________________, щодо його відчуження та користування, В задоволенні решти вимог відмовити. Ухвала підлягає негайному виконанню. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п’яти днів з дня її проголошення до шелядійного суду Дніпропетровської області через Амур-ІІижньодніпровський районний суд. м. Дніпропетровська. У разі якщо ухвалу суду було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали, Оскарження ухвали не зупиняє її виконання тане перешкоджає подальшому розгляду справи.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893
  23. Нужно мнение практиков. Бывшему собственнику дали время спокойно выселиться, собрать монатки и т.п. Счастливый новый собственник приходит уже в свою квартиру и о чудо из чудес. В квартире уже не только проживают, но и успели прописаться и привезти свои вещи третьи лица. Ушлый бывший собственник время не терял и быстренько кого-то прописал, то ли родственников, то ли друзей. Между предоставлением справки о том что никто не прописан и оформлением сделки прошло несколько дней. Т.е. скорее всего прописал до оформления сделки, а значит еще был собственником. Думаю подавать позов про виселення та зняття з реєстрації. Одновременно подать клопотання про забезпечення позову.шляхом заборони (бувшому власнику та зареєстрованим особам) вселяти та реєструвати інших мешканців квартири проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користувтись та розпоряджатись нею, в тому числі укладати договори оренди, тощо з третіми особами. Вопрос как суды относятся к таким клопотанням. В случае удовлетворения судом такого клопотання что делать дельше, получать исполнительный лист или что выдаст суд? Как практически реализовать?
  24. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56555431 Державний герб України УКРАЇНА Апеляційний суд Житомирської області Справа №278/369/16-ц Головуючий у 1-й інст. Грубіян Є. О. Категорія 59 Доповідач Матюшенко І. В. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі: головуючого - судді Матюшенка І.В. суддів: Широкової Л.В., Галацевич О.М. з участю секретаря судового засідання Мишаковської В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності, в с т а н о в и л а : У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року, якою у задоволенні її заяви про забезпечення позову відмовлено. Апелянт зазначає, що у випадку відмови у задоволенні вищевказаної заяви, будуть порушені її майнові права і невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 у лютому 2016 року звернулася із позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності щодо квартири АДРЕСА_1 (а.с.2-7). Також позивачем було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців зазначеної квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти у неї інших осіб, проникати та входити до вказаної квартири, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатись вищевказаною нерухомістю, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем необхідності застосування заявлених заходів забезпечення позову. Проте, погодитись з такими висновками суду неможливо виходячи з наступного. У відповідності до ч.1 ст.151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.3 ст.151 ЦПК). Згідно вимог ч.1 ст.152 ЦПК позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, забороною вчиняти певні дії. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч.3 ст.152 ЦПК). Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п.п. 4, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 9 „Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими. Крім того, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Відтак, при обранні заходів забезпечення позову суд повинен також враховувати необхідність збереження балансу прав і законних інтересів усіх учасників спірних правовідносин та інших осіб, не допускаючи використання заходу забезпечення позову у якості тиску на відповідача. Оскільки ОСОБА_1 порушуються питання про незаконність дій та рішень відповідачів щодо перереєстрації права власності без її згоди на належне до цього їй нерухоме майно, що призвело до фактичної зміни власника, колегія суддів вважає заяву позивача про забезпечення позову такою, що підлягає задоволенню в частині (за виключенням накладення арешту на об'єкт нерухомості) За таких обставин, коли ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права - вона підлягає скасуванню з постановленням, в порядку ст. 312 ЦПК України, нової ухвали про часткове задоволення заяви. Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, у х в а л и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року скасувати, постановивши нову ухвалу про часткове задоволення заяви про забезпечення позову. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири АДРЕСА_1, вселяти інших осіб до вказаної квартири, проникати, входити до вказаної квартири, а також іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. У задоволенні решти заяви відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави (одержувач - Управління Державної казначейської служби України у м. Житомирі; ЄДРПОУ - 38035726; банк одержувача - Гудксу у Житомирській області; МФО - 811039; рахунок - 31217206780002; код платежу - 22030001; код ЄДРПО Апеляційного суду Житомирської області - 02891440) 275 грн. 60 коп. судового збору. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий Судді
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 листопада 2010 року Подільський районний суд м. Києва ухвалив рішення про солідарне стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Вебстиль» (далі – ТОВ «Вебстиль»), ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене судове рішення не було виконано й у ході виконавчого провадження було арештовано та реалізовано АДРЕСА_1, яку ОСОБА_1 передав банку в іпотеку згідно з договором від 19 червня 2008 року. Позивач просив виселити відповідача із зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, позов задоволено, постановлено виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 21 березня (№ 6-1484цс15) та 25 листопада (№ 6-1061цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що згідно з договором дарування від 19 листопада 2004 року ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1. 19 червня 2008 року між ПАТ «Універсал Банк» і ТОВ «Вебстиль» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав товариству кошти в розмірі 104 тис. доларів США зі сплатою 14,95 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 1 червня 2010 року. Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 листопада 2010 року постановлено стягнути солідарно з ТОВ «Вебстиль», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 98 тис. 443 долари США 41 цент. Зазначене рішення в добровільному порядку не виконувалось. У ході виконавчого провадження спірну квартиру було арештовано та реалізовано на прилюдних торгах, право власності на спірну квартиру набуло ПАТ «Універсал Банк». Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк є власником спірної квартири, проживання відповідача в квартирі порушує право позивача на користування та розпорядження своєю власністю. Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України керувався тим, що при розгляді справ про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що при ухваленні судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Суди встановили, що ПАТ «Універсал Банк» було передано в іпотеку квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, право власності на цю квартиру набуто самим іпотекодержателем внаслідок реалізації квартири з прилюдних торгів, а тому висновок суду про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку». Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 19 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про виселення з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C43FD049B724C67C2257F720040F234