Поиск в системе

Постанова Іменем України 27 січня 2021 року м. Київ справа № 761/45251/16-ц провадження № 61-13054 св 19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів : Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк», відповідач - ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Загоруйко Альона Юріївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк» на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. від 30 травня 2019 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року публічне акціонерне товариство «БМ Банк» , правонаступником якого є акціонерне товариство«ВТБ Банк» (далі - АТ «ВТБ Банк», Банк, товариство), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_2 , 2011 року народження, треті особи: ОСОБА_3 , служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Загоруйко А. Ю., про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання вчинити дії щодо реєстрації та звернення стягнення на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що між товариством та ОСОБА_1 06 лютого 2008 року було укладено кредитний договір № 435/060208, відповідно до умов якого останній отримав на умовах, визначених кредитним договором, грошові кошти у тимчасове платне користування у розмірі 132 000 доларів США, з процентною ставкою 6,21 % річних та остаточним терміном повернення кредитних коштів до 03 лютого 2023 року. На забезпечення виконання вказаних зобов`язань між ними було укладено договір застави від 06 лютого 2008 року із подальшими змінами, згідно з умовами якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено. Після завершення будівництва будинку 01 листопада 2011 року ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказану квартиру. У подальшому відповідач відчужив належну йому на праві власності спірну квартиру, уклавши договір дарування, що був направлений не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором, а на незаконний перехід права власності на квартиру до його малолітньої дочки - ОСОБА_4 . У зв`язку з відчуженням без згоди банку спірної квартири на користь малолітньої ОСОБА_2 банк позбавлений права задовольнити свої вимоги за рахунок єдиного майна відповідача, тому просив позов задовольнити. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «БМ Банк», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В., про визнання договору застави недійсним. Зустрічний позов мотивований тим, що 06 лютого 2008 року між ПАТ «БМ Банк» та ним було укладено кредитний договір та договір застави № 435/060208, відповідно до якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено. ОСОБА_1 вважав, що договір застави має бути визнаний судом недійсним з тих підстав, що на момент укладення спірного договору відповідно до законодавства майнові права на об 'єкт незавершеного будівництва немогли бути предметом іпотеки. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд задовольнити його позов. Під час розгляду справи сторони звернулись до суду із заявами про застосування позовної давності до первісних та зустрічних позовних вимог. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Осаулова А. А. від 16 січня 2019 року позов ПАТ «БМ Банк» задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 22 травня 2013 року, укладений ОСОБА_1 про передачу в дар ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ПАТ «БМ Банк» з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 280,00 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим,що укладення спірного договору дарування ОСОБА_1 на користь своєї малолітньої дочки свідчить про фіктивний перехід права власності до близького родича з наміром ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком, що є порушенням частини п`ятої статті 203 та статті 215 ЦК України. Також суд зазначив, що немає підстав для застосування позовної давності до позовних вимог Банку, оскільки порушення прав банку вже відбулось при виникненні у нього права вимоги щодо погашення кредитної заборгованості за рахунок застави, тобто в ході виконання судового рішення про стягнення заборгованості, тобто після набрання законної сили рішенням суду від 27 січня 2014 року. Вирішуючи питання щодо зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вказав, що відсутні підстави для визнання договору застави недійсним, оскільки в Законі України «Про іпотеку» у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, наділено особу правом передати в іпотеку об`єкт незавершеного будівництва, який вона набуде у власність у майбутньому, пославшись на відповідну правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 522/13615/15-ц, провадження № 61-3599 св 18. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року у частині задоволення позовних вимог ПАТ «БМ Банк» скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року залишено без змін. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про визнання договору дарування недійсним є вірним, оскільки свідомий намір невиконання зобов`язання за кредитним договором, приховування справжніх намірів учасників правочину є ознаками фіктивного правочину. При цьому, сам ОСОБА_1 підтвердив свої наміри ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком у листі від 27 травня 2013 року, направленому на адресу Банку, де зазначено що він подарував квартиру своїй дитині, його дії обумовлені неможливістю домовитись з банком і тепер Банк буде сам зацікавлений найти компромісне рішення щодо перерахування заборгованості. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що немає підстав для застосування строку позовної давності до позовних вимог Банку, так як про існування оспорюваного договору дарування позивача повідомив сам ОСОБА_1 , направивши до Банку лист від 27 травня 2013 року, який ним у цей день було отримано, де повідомив про укладення договору дарування спірної квартири, що Банком не спростовано. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, оскільки на час укладення спірного договору застави від 06 лютого 2008 року відповідно до пункту 1.3 договору передбачено, що право власності на об`єкт нерухомості, будівництво якого не завершено, виникає у заставодавця в майбутньому після завершення будівництва та введення його в експлуатацію, що не суперечить положенням Закону України «Про іпотеку». Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» просить постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року скасувати і залишити в силі рішенняШевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (стаття 400 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Києва. У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. 19 вересня 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_5 про залучення її до участі у справі в якості правонаступника АТ «ВТБ Банк», маючи намір відмовитися від касаційної скарги. Заява обґрунтована тим, що 14 серпня 2019 року між АТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_5 було укладено договір № 14-РБ про відступлення (купівлі- продажу) прав вимоги, згідно з яким банк відступив шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув у обсязі та на умовах, визначених цим договором права вимоги за кредитним договором № 435/060208 від 06 лютого 2018 року зі змінами до нього та договором застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року, укладеними між ПАТ «БМ Банк», правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_1 . Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_5 про залучення правонаступника АТ «ВТБ Банк» у цій справі відмовлено. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16 цс 20). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року відновлено касаційне провадження у цій справі, оскільки усунуто обставини, що викликали зупинення провадження у справі. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Банку мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не в повній мірі дослідив всі обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело, на думку заявника, до ухвалення незаконного судового рішення. Зазначає, що суд апеляційної інстанції, досліджуючи лист-повідомлення від 27 травня 2013 року, яким ОСОБА_1 повідомив Банк про відчуження заставного майна-квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , та про укладення договору дарування від 22 травня 2013 року не містив жодної ідентифікуючої ознаки певної події, на які можна посилатися як на конкретний факт при вирішенні даного спору та використовувати його як доказ, на підставі якого можна застосувати строк позовної давності. Вказує, що про порушення своїх прав Банк дізнався під час виконавчого провадження, яке було відкрито з метою погашення кредитної заборгованості, у тому числі за рахунок заставного майна, 28 листопада 2014 року, коли постановою державного виконавця було повернуто виконавчий лист у зв`язку з відсутністю майна у боржника, на яке можливо звернути стягнення. Отже, суд апеляційної інстанції невірно застосував положення статті 264 ЦК України, оскільки строк позовної давності ОСОБА_1 було перервано, так як він неодноразово направляв у період з 2013 по 2015 роки листи для врегулювання заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Відзиви на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції, не надійшли. Фактичні обставини справи, встановлені судами 06 лютого 2008 року між ПАТ «БМ банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 435/060208, зі змінами та доповненнями до нього Додатковою угодою № 1 від 12 лютого 2008 року та Додатковою угодою №2 від 29.07.2009 року, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав на умовах, визначених кредитним договором, грошові кошти у тимчасове платне користування у розмірі 132 000 доларів США, з цільовим призначенням придбання нерухомості, з кінцевою процентною ставкою у розмірі 16,21% річних та остаточним терміном повернення кредитних коштів до 03 лютого 2023 року (а. с. 9-20, т. 1) На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави № 435/060208 від 06.02.2008 року, з відповідними змінами та доповненнями до нього, згідно умов якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено, із відповідним кадастровим номером земельної ділянки (а. с. 22-27, т. 1). Згідно з пунктом 5.1.10 кредитного договору після отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, що є предметом договору застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року, позичальник протягом місяця має оформити договір іпотеки нерухомого майна. У пункті 1.6 договору застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року передбачено, що в разі закінчення будівництва і одержання заставодавцем свідоцтва про право власності на об`єкт нерухомості, майнові права на який є предметом застави за цим договором, до виконання заставодавцем зобов`язань за кредитним договором, збудований об`єкт нерухомості передається в якості забезпечення виконання зобов`язань, про що сторони укладають відповідний договір іпотеки та реєструють обтяження прав заставодавця на збудовану нерухомість в установленому законом порядку. 02 серпня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на збудовану квартиру АДРЕСА_2 , виданого 02 серпня 2011 Виконавчим органом Київської міської ради Головного управління житлового забезпечення (КМДА), на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення № 895-С/КІ від 27 липня 2011 року, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 01 листопада 2011 року, номер запису - 46308, у книзі 661-27, реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно: 35036169, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав № 31878046. 22 травня 2013 року ОСОБА_1 відчужив спірну квартиру відповідно до договору дарування квартири у власність обдарованої малолітньої ОСОБА_2 , 2011 року народження, законним представником якої була ОСОБА_3 (а. с. 242-244, т.1). У січні 2012 року Банк звертався до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості. У ході судового розгляду справи № 2610/1302/2012, ОСОБА_1 було погашено прострочену заборгованість по кредиту, тому ухвалою суду від 10 січня 2013 року позовну заяву банку та зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду, скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 19 березня 2012 року, а саме: арешт, накладений на спірну квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 47-49, т. 2). У червні 2013 року Банк повторно звернувся до суду про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_1 за договором кредиту від 06 лютого.2008 року, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2014 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 квітня 2014 року, позов ПАТ «БМ Банк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 158 637,82 доларів США, що еквівалентно складає 1 267 992,00 грн. Вирішено питання судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а. с. 36-44, т. 1). Постановою ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 28 листопада 2014 року (ВП № 43376729) виконавчий лист повернуто стягувачу у зв`язку з тим, що майно, належне боржникові, відсутнє (а. с. 45, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)(тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Свідомий намір невиконання зобов`язань по договору, приховування справжніх намірів учасників правочину є ознаками фіктивного правочину, а відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою , п`ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При цьому, судом апеляційної інстанції зазначено, що ОСОБА_1 сам підтвердив свої наміри ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком у листі від 27 травня 2013 року, направленому на адресу Банку, якого приєднано до справи, де зокрема зазначено що він подарував квартиру своїй дитині, його дії обумовлені неможливістю домовитись з банком і тепер банк буде сам зацікавлений найти компромісне рішення щодо перерахування заборгованості (а. с. 183, т.1). Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що в даному випадку предметом спору, як зазначено у позові, є порушення прав Банку, пов`язаних невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором та договором застави, оскільки у позові Банк посилався, що ОСОБА_1 , діючи з метою ухилення від виконання своїх договірних зобов`язань, не надав позивачу, як заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставному праві, не виконав необхідні дії для забезпечення дійсності заставного майна, не уклав з Банком відповідний договір іпотеки та, як наслідок, не було зареєстровано обтяження прав заставодавця на збудовану нерухомість в установленому закону порядку, що в подальшому дало змогу ОСОБА_1 укласти оспорюваний договір дарування збудованої за кредитні кошти квартири, без згоди Банку, що призвело до неможливості примусового виконання рішення суду від 27 січня 2014 року за рахунок предмета заставного майна. При цьому, судом установлено, що про існування оспорюваного договору дарування Банк повідомив сам ОСОБА_1 , направивши йому 27 травня 2013 року лист, який Банком в цей день було отримано, де повідомив про укладення ним договору дарування спірної квартири через те, що Банк не погоджується узгодити з ним розмір заборгованості. Зазначені обставини Банком не спростовані. Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Таким чином, Банк, звернувшись із даним позовом до суду 16 грудня 2016 року, пропустив строк на звернення до суду. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). ОСОБА_1 у суді першої інстанції, заявляв клопотання про застосування строків позовної давності (а. с. 123, т.1). Таким чином, задовольняючи частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 та скасовуючи рішення районного суду в задоволеній частині, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов Банку був обґрунтований, проте пропущено строк позовної давності. Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець 94525172

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2019 року м. Київ Справа № 265/5040/13-ц Провадження № 14-491цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г. розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування, зобов`язання внести записи до Державного реєстру речових прав, треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько Олександр Володимирович, реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області,за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року, ухвалене суддею Костромітіною О.О. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року, ухвалене у складі суддів Принцевської В.П., Сороки Г.П., Гаврилова Г.Л. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування та зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав. 2. Позов мотивовано тим, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, є недійсним, оскільки відповідачу ОСОБА_2 не належала ця спірна квартира. Разом з тим ОСОБА_1 після смерті її діда ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , має право на спадкування 1/2 частки цієї квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року позов задоволено частково. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним. Скасовано запис від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щовідповідачем ОСОБА_2 проведено відчуження спірної квартири в період оспорювання її права власності на неї. При цьому вказане право власності було визнано за ОСОБА_2 рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року, внаслідок чого вона не є такою, що набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку. При цьому виникло право на спадкування 1/2 частини спірної квартири у позивача ОСОБА_1 . Отже, згідно з висновками суду першої інстанції недійсним є договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року. Відмовляючи у визнанні за ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , суд виходив з того, що ОСОБА_2 до суду за захистом своїх прав не зверталася та не уповноважувала позивача на таке звернення. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. Згідно з додатковим рішенням Апеляційного суду Донецької області рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року змінено в частині розподілу судових витрат, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 229 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 6. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність спірного договору дарування квартири, оскільки відповідачем ОСОБА_2 проведено її відчуження в період оспорювання права власності на неї (яке було визнано за нею рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року та в подальшому було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року). Отже, на думку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_2 не є особою, яка набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку, а відтак вона не мала і права її відчужувати. При цьому виникло право на спадкування частини вказаної квартири у позивача ОСОБА_1 . Разом з тим суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції не з`ясував всіх обставин у справі та дійшов передчасного висновку про визнання за позивачем права власності на спірне спадкове майно, оскільки остання не обґрунтувала та не підтвердила належними доказами обставин щодо відповідності закону такого способу захисту. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 12 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також закрити провадження у справі в частині вищевказаних позовних вимог щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав і скасувати запис про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру. 8. Касаційна скарга мотивована тим, що вимоги позивача до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства, а також тим, що ОСОБА_2 на час укладання спірного договору була власником вказаної квартири, відтак відсутні законні підстави для визнання його недійсним. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_3 містяться доводи щодо того, що позивачем необґрунтовано та не доведено, що її права порушені у зв`язку з укладенням спірного договору дарування від 12 лютого 2011 року. Рух справи у суді касаційної інстанції 9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 січня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. 10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції. 11. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12. 14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 14. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий виклад обставин справи 15. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який доводиться дідом ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належну йому квартиру АДРЕСА_1 . 16. 28 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 як спадкоємець першої черги за правом представлення. Крім того, із аналогічною заявою до нотаріуса звернулася ОСОБА_2 17. Рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. 18. Разом з тим, 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 за договором дарування подарувала зазначену вище квартиру ОСОБА_6 . Позиція Великої Палати Верховного Суду 19. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 20. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 21. Судами встановлено, що позивач (прізвище якої на той час було ОСОБА_7 ) народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . 22. ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_11 19 листопада 1981 року та змінила прізвище після одруження на ОСОБА_5 . В подальшому ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_12 та змінила прізвище на ОСОБА_1. 23. ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , доводився дідом позивачу ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_9 . На підставі договору купівлі-продажу від 4 лютого 2003 року йому належала квартира АДРЕСА_2 . Згідно з повідомленням Четвертої маріупольської державної нотаріальної контори - в проваджені нотаріальної контори перебуває спадкова справа щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , при цьому 28 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття спадщини позивачем (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ), а 25 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття вказаної спадщини відповідачем ОСОБА_2 . 25. Судами було встановлено, що рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 по тій справі залишено без розгляду. 26. Судами також встановлено, що ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру ОСОБА_6 згідно із спірним договором дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 лютого 2011 року. 27. Разом з тим, ч. 2 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. 28. Частина 1 ст. 203 ЦК України регламентує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 29. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. 30. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 31. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. 32. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. 33. Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. 34. Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. 35. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 36. При цьому, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідно до ст. 1266 ЦК України позивач ОСОБА_1 має право на спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 після смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) її діда ОСОБА_4 за правом представлення, як онука, яка спадкує ту частку спадщини, яка належала б за законом її померлому ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) батьку ОСОБА_9 , якби він був живим на час відкриття спадщини. 37. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами вірно встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 , яка не є власником усієї спірної квартири, всупереч вимогам закону було відчужено всю спірну квартиру. 38. Проте, суди не врахували, що ОСОБА_1 має право на спадкування лише 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задовольнити цю вимогу належить лише частково, визнавши договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачу. 39. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції. 40. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 41. Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 42. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що належить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним. В цій частині належить ухвалити нове рішення. Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 . Щодо вирішення судами позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності, Велика Палата Верховного Суду, з врахуванням вищенаведених обставин справи, констатує наступне. 44. Судом першої інстанції правильно вирішені позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання права власності, а саме визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , оскільки позивач ОСОБА_1 за законом має право на вищевказане спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , а отже таке набуття останньою права власності на це майно не тільки не заборонено законом, але і регламентовано ним. 45. Так, ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. 46. Крім того, відповідно до ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. 47. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 48. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності, належить скасувати, залишивши в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року в цій частині. 49. Крім того, вирішуючи питання юрисдикції спору за вимогами до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 51. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 52. Згідно із ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 53. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 54. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 55. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 56. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 57. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 58. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 59. Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). 60. З матеріалів справи убачається, що у вимогах до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, ОСОБА_1 посилалася на порушення її цивільних прав шляхом реєстрації права власності на майно, яке вона вважає своїм, за іншою особою. 61. Тобто, такі вимоги є похідними від визнання за позивачем права власності на майно в порядку спадкування та визнання недійсним договору дарування. 62. Отже, вказане свідчить про наявність у сторін приватноправового спору, що виключає можливість вирішення заявлених у справі вимог в порядку адміністративного судочинства. 63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства. 64. Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 810/4407/13-а (провадження № 11-152апп18) і підстав для відступлення від неї немає. 65. Отже, необґрунтованими та безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність підстав для розгляду в порядку цивільного судочинства вищенаведених позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності та зобов`язання внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав. 66. При цьому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр речових прав). 67. Згідно із ст. 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регламентують, що записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав, а також, що Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, зокрема, проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. 68. Отже, рішення суду по цій справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , є саме таким рішенням щодо права власності, яке передбачено вищенаведеними положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому суди правильно відмовили у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав. 69. Крім того, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення у даній справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , не є втручанням у право власності відповідача ОСОБА_3 на таку ж частину спірної квартири. 70. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині вирішення позовних вимог щодо скасування запису від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 та щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року належить залишити без змін. Щодо судових витрат 71. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити розподіл судових витрат, а саме стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 114 грн 70 коп. Керуючись ст. 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частини квартири в порядку спадкування, скасувати. Залишити в силі у цій частині рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року. Скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним. Ухвалити в цій частині нове рішення. Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_5 ) судовий збір у розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 коп. В іншій частині рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87053615

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 369/11268/16-ц Провадження N 14-260цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Фамільний" (далі - ПАТ "Банк Фамільний"), відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна (далі - приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Ковальчук Л.М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В., Сушко Л. М у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Фамільний" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус, про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ПАТ "Банк Фамільний" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк Фамільний" боргу в розмірі 580 849,84 грн. а 19 листопада 2012 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження N 35289688. Однак, 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2, передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_1 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними. Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати договори дарування від 27 грудня 2012 року недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ "Банк Фамільний" задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3 Визнано недійсним договір дарування будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду. Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у задоволенні вимог ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні підтвердження про внесення запису про державну реєстрацію права власності до Державного реєстру речових прав. Постановою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про фіктивність оспорюваних правочинів та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду. Постановою Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від від 07 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеним 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3332049 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеного 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3329775 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правочини на підставі яких вчинено вказані вище записи про реєстрацію права власності є недійсними. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об'єкта дарування - будинку АДРЕСА_1, та не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси. Також вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку та земельної ділянки і мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю, п'яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 19 червня 2012 року у справі N 1-590/2012, крім іншого, задоволено цивільний позов і стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849, 84 грн. 02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849,84 грн (справа N 1-590/2012). 19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем Журбас Д.В. Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції в м. Києві прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання вказаного виконавчого листа. 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_1, з однієї сторони та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір згідно із умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі N 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України. З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Також Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказував, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора. Наприклад: - у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі N 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. […] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_6 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі N 317/3272/16-ц (провадження N 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження"). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей 3, 16, 234 ЦК України з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов'язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку, що знаходяться на АДРЕСА_1, своїм синам - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був обізнаний про наявність вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 02 листопада 2012 року, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь ТОВ "Банк Фамільний" 580 849,84 грн. правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення. Крім того, з'ясувавши, що при укладенні 27 грудня 2012 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчиненіна перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України. З огляду на те, що позивач дізнався про існування оспорюваних правочинів у серпні 2016 року - після отримання довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, суди правильно застосували частину п'яту статті 267 ЦК України та вказали, що ТОВ "Банк Фамільний" не пропустило визначену статтею 257 ЦК України позовну давність. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального і процесуального права. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, ухвалені на підставі всебічно досліджених доказів у справі, висновки судів попередніх інстанцій підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, а тому ці рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 203/3370/17 Провадження N 11-752апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 в інтересах малолітнього ОСОБА_4 до державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Дніпропетровської області Сакалюка Сергія Георгійовича (далі - Державний реєстратор) про скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанови Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року (суддя Єдаменко С.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року (судді Щербак А.А., Баранник Н.П., Малиш Н.І.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним і нечинним внесений Державним реєстратором запис від 29 березня 2017 року N 19790981 про підставу виникнення у ОСОБА_6 права власності - "рішення суду, серія та номер: б/н, справа N 200/8749/15-ц, виданий 5 липня 2016 року, видавник: Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська". На обґрунтування позову ОСОБА_3 послався на те, що він діє в інтересах малолітнього сина, який є сином і ОСОБА_6, що померла у жовтні 2013 році. Вважає, що дії відповідача порушують права малолітньої дитини, позбавляючи його спадкового майна. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 1 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Слободян Є.Б. за реєстровим N 11194. Право власності ОСОБА_6 на вказану квартиру зареєстровано в Комунальному підприємстві "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради за N 496-477. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, виданого відділом державної реєстрації смерті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 4 червня 2015 року. У провадженні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська знаходилась цивільна справа N 200/8749/15-ц про визнання недійсним договору дарування від 1 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 При цьому суди у цивільному провадженні встановили, що позивач ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_7 уклали шлюб 25 липня 1969 року. 22 червня 1999 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. 1 грудня 2001 року ОСОБА_7 подарувала вказану квартиру доньці ОСОБА_6 У жовтні 2013 року ОСОБА_6 померла. ОСОБА_9 як батько померлої звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті доньки ОСОБА_6 та дізнався, що спірна квартира входить до спадкової маси та належить спадкодавцю на підставі договору дарування, укладеного ще в 2001 році без його згоди. ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 як відповідач у цій справі заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що ОСОБА_9 був обізнаний про факт укладання договору дарування квартири. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року, позов задоволено. Договір визнано недійсним, скасовано реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_6 На підставі зазначеного Державний реєстратор вніс 29 березня 2017 року до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію за померлою ОСОБА_6 права власності на квартиру, а в подальшому - 13 квітня 2017 року - про скасування реєстрації права власності згідно з рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2016 року. Не погодившись із зазначеними вище діями Державного реєстратора, ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся із цим позовом до суду. Кіровський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 1 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовив. При цьому зазначив, що відповідач, відповідно до вимог статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вніс до Реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про право власності померлої ОСОБА_6 на підставі документа, виданого до 1 січня 2013 року, з метою його подальшого скасування. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 28 лютого 2018 року скасував постанову Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року, провадження в адміністративній справі закрив. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає зі спадкових відносин і має вирішуватися судом за правилами цивільного судочинства. У квітні 2018 року ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою у якій не погоджуючись із постановами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року та Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. За змістом статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів, на час звернення позивача до суду, належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язанііз порушенням прав малолітнього ОСОБА_4 на отримання спадщини після смерті матері - ОСОБА_6, спір не є публічно-правовим, а випливає зі спадкових відносин і має вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті та законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Окрім того, не підлягають задоволенню також наведені в касаційній скарзі вимоги про скасування постанови суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах малолітнього ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.

В 2018 году по мнению многих аналитиков, Bitcoin и другая (менее популярная криптовалюта) начнет стремительно рости. Многие считают что Биткоин в этом году перепрыгнет отметку в 20 000$ , при этом майнинг начнет набирать большую популярность ( что такое майнинг можете узнать на сайте www.miner.netbiz.pro ) так же по мимо GPU ферм и таких асиков как: antminer s9, antminer l3, antminer l3+ , antminer l3++, antminer d3, antminer a3, antminer x3, baikal giant n, baikal giant x10, baikal giant b, dragonmint и др. начнут появляться еще более мощное майнинг оборудование. Об этих всех устройствах для майнинга можете узнать на сайте www.miner.netbiz.pro в разделе asic miner.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак», Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак», Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, треті особи: ОСОБА_4, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав за заявами ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак» (далі – ТОВ «ТМ «Вісак»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак» (далі – ТОВ «Вісак»), Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав. Позивач зазначав, що у 2010 році до нього почали надходити вимоги про відступлення частки в бізнесі, що супроводжувалися погрозами кримінального переслідування з метою позбавлення волі, про що свідчить постанова прокуратури Оболонського району м. Києва від 15 вересня 2010 року про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з метою створення для нього тяжких негативних обставин, які б змусили його відчужити своє майно або створили умови для захоплення такого майна третіми особами поза його волею. Позивач також зазначав, що з метою збереження свого майна, зокрема створених ним підприємств, він звернувся до ОСОБА_2 за юридичною консультацією щодо захисту майна від можливої втрати внаслідок дії тяжких обставин. За рекомендацією відповідача ОСОБА_2 під впливом тяжких обставин та на невигідних умовах позивач уклав договори дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак» і ТОВ «ТМ «Вісак» у розмірі, що дозволяв здійснювати одноосібний контроль над підприємствами, на користь своєї неповнолітньої дочки ОСОБА_3. Посилаючись на те, що внаслідок неналежної рекомендації ОСОБА_2 він фактично безоплатно та безповоротно втратив належне йому майно у вигляді корпоративних прав у зазначених підприємствах, а також вважаючи укладені договори дарування корпоративних прав недійсними, оскільки вони були укладені під впливом тяжких обставин, пов'язаних із кримінальним переслідуванням, загрозою втрати та конфіскації майна, позивач просив: стягнути з ОСОБА_2 2 тис. грн за неналежне виконання умов договору про надання послуг; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак»; зобов'язати Державну реєстраційну службу України, Міністерство юстиції України, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак» і ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року. Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 27 квітня 2016 року закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині позовної вимоги про зобов'язання Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак», ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року. Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак», проведену державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак», яка проведена державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак». У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 28 вересня 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року заяву ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року задовольнив, касаційне провадження за його касаційною скаргою закрив. Цей же суд ухвалою від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 вересня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвали цього ж суду від 12 квітня 2017 року задовольнив, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року скасував. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року скасувала, залишила в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року. У заявах про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року ОСОБА_3 просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361–365 цього Кодексу, частини першої статті 233, статті 249 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 21 грудня 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 233 ЦК України. На обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 ЦК України ОСОБА_3 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 22 квітня і 13 травня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 квітня 2016 року, постанов Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року, 6 квітня, 21 грудня 2016 року. Обґрунтовуючи передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 44, статей 361–365 цього Кодексу у взаємозв’язку зі статтею 249 ЦК України, ОСОБА_3 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, представників ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_3 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «ТМ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 13 млн 90 тис. грн. Також 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 12 млн 99 тис. 680 грн. На момент укладення спірних договорів позивач був одноосібним засновником підприємств і володів часткою 100 % у статутному капіталі кожного з них. 26 червня 2010 року директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Віта Верітас» (далі – ТОВ «Віта Верітас») подав повідомлення про злочин до прокуратури Оболонського району м. Києва стосовно злочинних дій службових осіб Приватного акціонерного товариства «Трест Київміськбуд-1» (далі – ПрАТ «Трест Київміськбуд-1») щодо заволодіння майном шляхом обману. 15 вересня 2010 року прокурор Оболонського району м. Києва прийняв постанову про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. 29 квітня 2015 року ухвалою про припинення кримінальної справи, постановленою прокурором Прокуратури сектору Буюкань, мун. Кишинів у межах кримінальної справи ОСОБА_1 звільнено від кримінального розслідування, оскільки в його діях відсутні ознаки злочину, кримінальну справу припинено та скасовано запобіжний захід – арешт, який було застосовано відносно нього на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 року, а також знято арешт, накладений на все майно в ході кримінального переслідування. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно позивача були для нього проявом тяжких обставин, під впливом яких на вкрай невигідних умовах він безоплатно відчужив частину корпоративних прав підприємств, де був єдиним засновником з часу їх створення. Суд узяв також до уваги реальність загрози втрати позивачем свого майна в момент оцінки обставин, які він розцінював як тяжкі і які склалися у зв'язку з ініціюванням кримінальних справ, що підтверджується фактами подальшого арешту його майна в межах кримінальних справ, що, як наслідок, для позивача на той час могло означати конфіскацію або вибуття з його володіння іншим шляхом. Крім того, суд урахував, що: відчуження корпоративних прав здійснювалось в обсязі, достатньому для отримання контролю над управлінням підприємствами, а також для забезпечення можливості одноосібно впливати на рішення органів управління підприємствами; за спірними договорами дарування було здійснено безоплатне відчуження корпоративних прав номінальною вартістю понад 25 млн грн на користь неповнолітньої особи, тоді як предметом діяльності підприємств протягом тривалого часу їх існування була діяльність у сфері нерухомості, що потребувало значного досвіду та навиків. Таким чином, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними з моменту укладення договорів дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року про дарування ОСОБА_1 неповнолітній ОСОБА_3 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак» та 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак», а також пов'язаних вимог про визнання права власності позивача на 100 % статутного капіталу товариств та скасування державної реєстрації змін до установчих документів, проведених на підставі реалізації недійсних договорів дарування корпоративних прав. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_2, суд керувався тим, що позивач не довів неналежності наданих послуг відповідачем, а також наявності будь-яких правових підстав для повернення грошових коштів, сплачених як винагорода за надану консультацію. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування відповідно до статті 233 ЦК України, оскільки наведені позивачем обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно нього не вважаються тяжкими обставинами у розумінні зазначеної норми, під впливом яких на вкрай невигідних умовах позивач відчужив безоплатно частину корпоративних прав підприємств. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки: - в ухвалі від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи може договір дарування нерухомого майна, укладений з метою уникнення можливої конфіскації цього майна у зв’язку з притягненням позивача до кримінальної відповідальності, вважатись правочином, що був укладений під впливом тяжкої обставини; - в ухвалі від 19 червня 2013 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи можна обставини щодо порушення відносно позивача кримінальної справи за вчинення злочину, за який санкція статті інкримінованого йому обвинувачення передбачала конфіскацію всього майна, визнати тяжкими, під впливом яких позивач уклав шлюбний договір; - в ухвалі від 15 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорювані договори дарування нежитлових будівель укладені не для запобігання банкрутству, а з метою уникнення можливого їх арешту з подальшою реалізацією, що не може вважатися тяжкою обставиною в розумінні частини першої статті 233 ЦК України; - в ухвалі від 13 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що обставин, під впливом яких видано довіреність на продаж квартири, зокрема порушення кримінальних проваджень за підозрою у вчиненні злочинів, на час видачі довіреності не існувало, оскільки на цей час кримінальні справи були закриті відповідними постановами слідчого. Отже, встановлені судами фактичні обставини у справах, за результатами перегляду яких ухвалені ці судові рішення, відрізняються від установлених судами фактичних обставин у справі, яка переглядається. Порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У постановах Верховного Суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: - суд може визнати правочин недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Ця норма не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування зокрема. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що такими тяжкими обставинами були: смерть сина позивачки, перенесення інсультів, похилий вік, наявність у позивачки інвалідності по зору, одинокість і безпомічність, потреба в сторонній допомозі, а також загроза втратити житло через борги сина, які спонукали позивачку укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах – безоплатно позбавивши себе цим єдиного наявного житла (постанова від 19 березня 2014 року); - правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за станом здоров'я стороннього догляду, не має близьких родичів. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 21 грудня 2016 року); - при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного. Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає її внутрішній волі. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивач є людиною похилого віку, страждає тяжкими хронічними захворюваннями та за 12 днів до укладання спірного договору перебував на стаціонарному лікуванні. Так само хворою людиною є його дружина, яка протягом 2011 року неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні. Вони з дружиною проживають одні, оскільки діти позивача від попереднього шлюбу перебувають за межами України. Відповідач лікар за фахом, є його далекою родичкою, допомагала позивачу та його дружині в їх лікуванні. Суд апеляційної інстанції також установив, що договір позивач уклав у зв’язку з наявними у нього і його дружини тяжкими захворюваннями та з метою догляду (постанова від 3 червня 2015 року); - правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 6 квітня 2017 року). Отже, вказані постанови Верховного Суду України не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень (неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361-365 цього Кодексу) заявниця надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року. Проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Таким чином, відсутні правові підстави для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяв ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 грудня 2017 року №6-1968цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/062D9569516AF62BC22581FA0030C480

Ситуация такова.Дочке родители подарили квартиру. Через короткое время дочь выходит замуж. Рождается в браке ребёнок (которому на данный момент 3 года). Муж оказался тираном. Постоянно угрожал своей жене морально и физически её терроризировал с целью, чтобы она подарила ему свою квартиру. Иначе он по его словам:1) подбросит ей наркотики, 2) найдёт свидетелей, что она употребляет наркотики3) подбросит ей орудие преступления (окровавленную одежду, или же чужие вещи или нож), а потом эти "друзья-потерпевшие напишут заявление о краже».Заявлений в полицию от затероризированной женщины нет и не было. Т.к. муж очень умело без оставления следов: бил, душил подушкой, или душил одеялом или душил пакетом. Следов не оставлял. В итоге, жена оформила на своего мужа дарственную на её квартиру. В квартире были тогда и сейчас прописаны: муж, жена, маленький ребёнок. После оформления женой 08.09.2017 года дарственной на мужа (он кстати вообще не подавал заявления на развод и не собирается этого делать), муж в этот же день собрал кое-какие вещи своей жены и своей маленькой дочки и выставил их за дверь. Женщина вынуждена была отвезти дочку в село к родителям, а сама на данный момент живёт в общежитии у своей сестры, с которой вместе спит на одной кровати (других мест в общежитии нет и свободных коек или раскладушек – нет, снять жильё денег - нет). Муж врезал новый замок в квартиру и не пускает свою законную жену, забрать осенне-зимние вещи как её так и малолетней дочки и пользуется всем, что есть в квартире: техника, вещи, постельные принадлежности, посуда – всё это жены. Игрушки и вещи маленького ребёнка – всё осталось в квартире. С момента оформления на него дарственной муж ни разу не позвонил жене и не поинтересовался как там ребёнок поживает. Вообще ни одного звонка на мобильный.Женщина и ребёнок из квартиры не выписывались.Женщина раз в неделю приезжает на выходные к своим родителям в село, чтобы увидеть дочку. Дочка в стрессовом состоянии: она очень плачет и расстраивается как в воскресенье (когда женщина уезжает вместе со своей сестрой к той в общежитие в город), так пребывает в состоянии стресса ещё пару дней после отъезда своей матери.Правильно ли сделать вот что в таком случае:1. Заява от жены в прокуратуру, полицию и органы опеки и попечительства по месту своей и своего ребёнка прописки, с изложением всех обстоятельств дела о муже. В заяве просить:- органы полиции и прокуратуры вмешаться в ситуацию и пресечь незаконные действия мужа, взять от мужа объяснения по данному поводу- органы опеки выехать на адрес и составить акт в присутствии сотрудников прокуратуры и самой женщины и её мужа, о том, что муж врезал замок и препятствует женщине и их общему ребёнку (которые там прописаны) пользоваться квартирой, а также пусть составят акт о том, что ребёнок по месту жительства не проживает. 2. Параллельно этому подать заяву в суд с привлечением третьих сторон (нотариуса № 1, который когда-то оформлял куплю-продажу квартиры на эту женщину как собственницу, и нотариуса № 2 – оформлявшей дарение от жены к мужу квартиры) про признание договора дарения недействительным. И уже в суде доказывать, что если бы не такие жизненные обстоятельства, то жена никогда бы не «подарила» мужу свою квартиру. А она это сделала, перенося на себе все моральные и физические издевательства и боясь что он как асоциальный элемент «подставит её» как он и грозился. 3. Иск в суд о разводе 4. Иск в суд об алиментах.Руководствуемся вот этими статьями, но что вот вы уважаемая публика-форумчане об этом думаете. http://kyiv.legalaid.gov.ua/ua/pytannia-i-vidpovidi/tsyvilne-pravo/vyznannia-dohovoru-daruvannia-nediisnym http://ukrainepravo.com/law-practice/practice_court/vsu-roz-yasnyv-koly-dogovir-daruvannya-nerukhomosti-mozhe-buty-vyznanyy-nediysnym/Везде говорят что нужны доказательства тирании мужа в отношении жены (её заявы в полицию, экспертизы телесных повреждений), а то муж запросто может сказать: «Да моя жена с придурью и фантазиями – она всё выдумала. Я ей и ключи давал от нового замка нашей квартиры и она не захотела их брать, а теперь говорит что это я её не пускаю с дочкой жить. Пусть в любой момент возвращается с дочкой и живёт. А она такая-сякая в село к своим родителям уехала и не даёт мне с дочкой видеться» И будет тогда эта женщина выглядеть очень глупо.Она его боится, после всего ею перенесённого и даже если её вселят обратно в эту квартиру, то неизвестно что он с ней сделает и ещё ребёнок маленький рядом. Хотя она говорит, что ни за что не хочет вселяться в эту квартиру, после всего что в этой квартире было и когда "ОН - в той квартире".

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що договори дарування були укладені між відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивачки про стягнення суми боргу. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року відмовлено у відкритті провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення судів попередніх інстанцій. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 17 вересня 2013 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в розмірі 91 тис. 919 грн 50 коп., судові витрати в розмірі 919 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 1 тис. грн. 19 і 21 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала договори дарування з ОСОБА_3, за якими вона як дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 нерухомість АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; житловий будинок та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 міститься правовий висновок, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається саме за процедурою, передбаченою положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року задовольнити. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2697цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54858A4717A3B10AC2258195002C94E9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України. На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1. 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло. Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2690цс16 Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ситнік О.М., Іваненко Ю.Г., МаляренкаА.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: Виконавчий комітет Обухівської міської ради Київської області, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Еліна Володимирівна, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко ЕлінаВолодимирівна, про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку,за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 09 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_5 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Даний договір запропонувала укласти відповідачка. Враховуючи похилий вік позивачки та поганий стан здоров'я, необхідність здійснювати догляд за сином-інвалідом, відповідачка зобов'язалася забезпечувати ОСОБА_4 та її сина утриманням і доглядом довічно, а вона у свою чергу передала у її власність 1/2 частини будинку за вищезазначеною адресою. З моменту укладання договору відповідачка не допомагала позивачці та її сину, досягнутих між ними домовленостей не виконувала, а лише пропонувала переїхати до неї та проживати разом з нею. Однак ОСОБА_4 відмовилася, оскільки має сина-інваліда, що потребує стороннього догляду. Після звернення за правовою допомогою з метою розірвання договору, позивачці було роз'яснено, що між нею та ОСОБА_5 було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування. ОСОБА_4 зазначала, що їй не було відомо про те, що вона укладає договір дарування, вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення щодо природи правочину прав та обов'язків сторін, та при укладенні договору не було враховано інтереси її непрацездатного сина ОСОБА_8, оскільки був відсутній дозвіл органу опіки та піклування на вчинення даного правочину. Тому просила визнати недійсним договір дарування. У квітні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на підставі договору дарування. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 грудня 2014 року посвідчений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_5 прийняла у дар 1/2 частини вказаного житлового будинку. На момент укладення договору дарування приватним нотаріусом Саєнко Е.В. були дотримані вимоги норм матеріального права, оскільки нотаріусом було з'ясовано волевиявлення дарувальника. ОСОБА_5 вважала укладений договір дарування законним, оскільки сторони мали повне уявлення про предмет договору та досягли між собою всіх його істотних умов. Оскільки право власності ОСОБА_5 оспорюється ОСОБА_4, просила визнати за нею право власності. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частини житлового будинку, загальною площею 81,0 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на підставі договору дарування від 09 грудня 2014 року, зареєстрованого у реєстрі за № 4370. Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 09 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е.В. та зареєстрований за № 4370. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_5 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 09 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого остання отримала у дар частину вказаного будинку. Відповідно до п. 3.1 договору дарування дарувальник зобов'язується передати частку будинку обдарованій у день укладення та нотаріального посвідчення цього договору. ОСОБА_4 та ОСОБА_8 зареєстровані та проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1, що підтверджується паспортами та будинковою книгою. Відповідно до копій квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг, вказані квитанції надходять на ім'я ОСОБА_4 та оплачуються нею (а. с. 75−81). Син ОСОБА_4 - ОСОБА_8 є інвалідом першої групи з дитинства, що підтверджується посвідченням та довідкою МСЕК. Тобто позивачка за первісним позовом, після укладення договору дарування, продовжує користуватися будинком та сплачує за житлово-комунальні послуги. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до ст. ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16. Таким чином, апеляційний суд зробив правильний висновок, що під час укладення договору дарування у позивачки було відсутнє волевиявлення безоплатної передачі майна у власність ОСОБА_5, так як будь-яке інше житло у позивачки відсутнє, остання є особою похилого віку, проживає з сином інвалідом в спірному будинку та сама потребує допомоги, а також врахував відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 відхилити. Рішення апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Ситнік О.М. Іваненко Ю.Г. МаляренкоА.В. http://reyestr.court.gov.ua/Review/67179460

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса ОСОБА_2, ОСОБА_3, Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними, витребування майна, виселення, за позовом ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, до ОСОБА_3, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, Публічне акціонерне товариство «Дельта банк», прокуратура Житомирського району Житомирської області, про визнання договорів дарування квартири та земельної ділянки удаваними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2007 року вона придбала у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, розташовану за цією ж адресою. У рахунок забезпечення належного виконання умов кредитного договору зазначене нерухоме майно вона передала в іпотеку Публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»). На підставі виконавчого напису нотаріуса, за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації іпотечного майна, задовольнити вимоги банку в розмірі 166 тис. 805 доларів США 69 центів, 6 липня 2012 року проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, переможцем яких став ОСОБА_3. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 5 червня 2013 року, яке набрало законної сили, визнав виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, й визнав недійсними результати прилюдних торгів з реалізації спірного нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтво про придбання арештованого майна з прилюдних торгів. Проте 30 квітня 2014 року ОСОБА_3 уклав договори дарування будинку та земельної ділянки з ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7. Посилаючись на те, що: договори дарування спірного нерухомого майна укладені після ухвалення судового рішення про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації вказаного нерухомого майна; ОСОБА_3 було відомо про такий факт; зазначені правочини укладені без згоди органу опіки та піклування, – ОСОБА_1 просила визнати недійсними договори дарування квартири та земельної ділянки, укладені 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7; витребувати у ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 спірне нерухоме майно та виселити останніх з квартири. ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договорів дарування удаваними правочинами. Свої вимоги обґрунтовував тим, що воля сторін договорів дарування була спрямована на укладення договорів купівлі-продажу, за цими договорами покупці сплатили продавцю ОСОБА_3 грошові кошти, а причиною укладення саме договорів дарування є спрощена процедура оформлення правочинів. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 23 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, позовні вимоги ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, задовольнив, визнав удаваним договір дарування квартири, укладений 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, визнав удаваним договір дарування земельної ділянки від 30 квітня 2014 року, укладений між цими ж сторонами; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Житомирської області 23 лютого 2016 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року скасував у частині позову ОСОБА_1 про витребування майна та виселення й ухвалив у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив, витребував у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, квартиру АДРЕСА_1; виселив ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення; рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування та задоволення позову ОСОБА_4 про визнання договорів дарування удаваними правочинами залишив без змін; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Житомирської області додатковим рішенням від 10 березня 2016 року витребував у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, земельну ділянку, розташовану за АДРЕСА_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 вересня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПАТ «Дельта банк» задовольнив частково, рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання договорів дарування удаваними правочинами та в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними залишив без змін; рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення скасував і в цій частині залишив у силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2007 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. 12 березня 2007 року між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк», укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту в сумі 175 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення – 12 березня 2022 року. З метою належного виконання зобов’язань за кредитним договором 12 березня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. 2 березня 2009 року вчинено виконавчий напис нотаріуса, за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації іпотечного майна, задовольнити вимоги банку в розмірі 166 тис. 805 доларів США 69 центів. На підставі вказаного виконавчого напису нотаріуса 31 березня 2009 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження. 6 липня 2012 року Приватне підприємство «Нива-В.Ш.» в особі Житомирської філії 6 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» (далі – ПП «Нива-В.Ш.» в особі Житомирської філії) провело прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею S_1 кв.м, за цією ж адресою, переможцем яких став ОСОБА_3. 9 серпня 2012 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про придбання арештованого майна з прилюдних торгів. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 5 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, визнав виконавчий напис нотаріуса від 2 березня 2009 року таким, що не підлягає виконанню, визнав недійсними: результати проведення прилюдних торгів від 6 липня 2012 року з реалізації спірного нерухомого майна, протоколи проведення торгів, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів, видане 9 серпня 2012 року на ім’я ОСОБА_3. 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, укладено договори дарування квартири АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, суд касаційної інстанції виходив з того, що правові підстави для визнання недійсними договорів дарування відсутні, оскільки в даному випадку вимоги особи, яка вважає себе власником майна, підлягають задоволенню шляхом витребування майна від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Вимоги ОСОБА_1 про витребування спірного майна з володіння відповідачів також не підлягають задоволенню, оскільки в її діях, пов’язаних з передачею спірного нерухомого майна в іпотеку банку, який мав право в разі невиконання зобов’язання отримати борг за рахунок іпотечного майна, наявна воля на передачу такого майна іншій особі, що унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Крім того, суд погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, укладено договори купівлі-продажу спірного нерухомого майна, а не договори дарування, визнав останні удаваними правочинами. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року та 16 вересня 2015 року. У наданому для порівняння рішенні від 16 грудня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що витребування майна на підставі частини першої статті 388 ЦК України застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні правовідносини й майно перебуває у володільця не на підставі укладеного із власником договору. У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року та 16 вересня 2015 року (справи № 6-146цс13, 6-1203цс15) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Крім того, виходячи з положень зазначеної статті майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. У зазначеному судовому рішенні суду касаційної інстанції та в постановах Верховного Суду України суди встановили, що майно вибуло з володіння власників поза їхньою волею, у зв’язку із чим воно підлягає витребуванню на підставі статті 388 ЦК України. Надані для порівняння судові рішення та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса ОСОБА_2, ОСОБА_3, Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради та Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними, витребування майна, виселення, за позовом ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, до ОСОБА_3, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, Публічне акціонерне товариство «Дельта банк», прокуратура Житомирського району Житомирської області, про визнання договорів дарування квартири та земельної ділянки удаваними відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-2894цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/776446FB22430A19C225813100310C0F